Пригоди. Подорожі. Фантастика - 81

Олександр Тесленко ПРОГРАМА ДЛЯ ВНУТРІШНЬОГО КОРИСТУВАННЯ

— Ти втрачаєш міру, Андріане…: — тихо мовив Михайло.

Андріан похнюпився, хотів відповісти щось зухвале, принаймні колюче, але не промовив ні слова. Останніми тижнями щось мучило його, повсякчас виводило з рівноваги. Але він не міг збагнути, що ж його непокоїть. Скора весна? Парубоцька самотність? Робочі клопоти? Хіба це все для нього ще не звичнб? Вже звик. Ба, навіть полюбив свій холостяцький світ, виповнений значимими біологічними проблемами, експериментами, нечастими розвагами і постійним очікуванням чогось великого, якогось осяяння. Звикнув і полюбив тією байдужою, упокореною любов’ю, яка нічого не вимагає і сама нічого не дає.

— Тебе завжди треба стримувати, — вів далі Михайло. Його вилицювате обличчя виповнилось якимось тамованим жалем, співчуттям, а очі примружились у вимушеній посмішці. -Ти часто забуваєш, що живеш не серед гомункулюсів. Ми — люди, Андріане. І хоч природа для свого розвитку, як ти кажеш, і не потребує письмових наказів та збірників законів, але ж… Але наші людські неписані закони теж мають силу…

Андріан торкнув правицею підборіддя, потім навіщось дістав з кишені гребінець і зачесався, його руки шукали собі заняття, наче він хвилювався. Але чого б то? Прийшов до давнього товариша погомоніти про свою роботу.

— Що з тобою, Андріане?

— Ти просто давно мене не бачив.

— У тебе щось трапилось?

— Нічого… — сказав, а сам подумав: “Може, і трапилось, тільки я сам не знав, що ж саме”.

Андріан дістав сигарету, довго розминав її пальцями, нарешті клацнув запальничкою.

— Ти говорив про мою допомогу… — мовив Михайло. — Я ще не зрозумів, чим саме зможу бути тобі корисним… Врешті, я — чистий математик… Але, може, ти хочеш звернутися до послуг’мого “Ворожбита”?

— Так, я думав про це, Михайле…

— То давай відразу й поїдемо.

В цей час двері до кімнати прочинились, і на порозі з’явилася Валентина — в рожевому байовому халаті, розхристаному на грудях, у волохатих домашніх капцях на босу ногу, заспана, дивилась якось недоброзичливо. Андріан винувато відвів погляд і про всяк випадок квапливо загасив сигарету у великій попільничці, зробленій із розпиляного авіаційного поршня. Але промовила Валентина на диво лагідно:

— Розшумілися, академіки.

Відчувши помітний притиск на слові “академіки”, Михайло сердито запитав:

— Діти заснули?

— З вами поспиш…

— Ми зараз підемо.

— Це ж куди серед ночі? — дружина здивовано звела брови.

— До “Ворожбита”.

— До ранку не доживете?

— Ні, Валю… Не доживемо.

— Сміття винеси, — сказала дружина і позіхнула.

— Вже виніс. З роботи прийшов і виніс.

— Навіжені… Привезеш із центру лоток яєць, бо в нашому гастрономі вже другий день чомусь немає.

— Добре… Якщо не забуду…

— Не забудеш. “Ворожбит” нагадає.

Вона підійшла до телефону і набрала номер:

— Алло, Воржику! Михайло зараз їде до тебе… Ні, не сам… Андріан… Так… Можливо… Не знаю… Нагадай, будь ласка, Михайлові, щоб купив яєць у центрі, як повертатиметься додому. Спасибі. Що? А-а, зараз даю… Михайле, він хоче з тобою поговорити. — Передала трубку і знову позіхнула.

— Привіт, Ворожбите, — мовив Михайло і потім довго слухав, притуливши трубку до вуха, невдоволено кривився. — Ворожбите, ти ж мене знаєш… Це просто випадковість… Так. Я неодмінно подзвонив би сам… Так. І запитав би тебе, чи зможеш попрацювати з нами цієї ночі. Я розумію, що ти дуже втомився… Так… Саме так… Не гнівайся, це сталось випадково… Просто дружина не знала, що я ще не дзвонив тобі. Так. Вона… Так. Спасибі… То до тебе можна зараз приїхати? Спасибі…

Михайло поклав трубку, похмуро дивився на дружину, але нічого не сказав.

Таксі зупинилося опівночі перед брамою інституту. Водій доволі підозріло поглянув ще раз на своїх пасажирів, а особливо на великий чорний портфель, з яким Михайло не розлучався, взявши гроші за проїзд, увімкнув світло в салоні й уважно роздивився три карбованці, нарешті поклав папірець до кишені, якийсь час зосереджено вдивлявся у дві постаті, що простували від машини у світлі кволого нічного ліхтаря, немов запам’ятовував прикмети своїх пасажирів. Ще б пак, один із них в дорозі запально шепотів про якусь алель, що її конче треба розірвати чи знищити (говорилося пошепки, було важко почути дослівно), про якусь кислоту і, врешті, про великий успіх, якого може вистачити на все життя. Він гмукнув, увімкнув швидкість і рушив з місця.

На прохідній довго не могли розбудити вахтера. Михайло дзвонив раз, і вдруге, і втретє. Нарешті прибіг молоденький міліціонер з пістолетом у руці, злякано вдивлявся через товсті скляні двері, нічого не розуміючи. Але все ж упізнав Михайла, його постать відразу набрала професійної поважності. Він неквапливо запхнув пістолет до кобури, відчинив двері.

— В чому справа?

— Невідкладна робота! — мовив Михайло і дістав з кишені червону книжечку службового посвідчення, хоч і було зрозуміло, що черговий пізнав його.

— Заходьте… Вас двоє?

— Як бачите.

Швидко рушили темним коридором до ліфта. За спиною клацнув замок, долинуло невдоволене буркотіння міліціонера.

Вони вийшли з кабіни на третьому поверсі, зупинилися перед широкими скляними дверима, за якими — пітьма.

— Ходімо.

Михайло першим переступив поріг, за ним Андріан.

У великій залі відразу спалахнуло яскраве світло — гірлянда люмінесцентних ламп по периметру стелі, прикрашеної старовинним гіпсовим ліпним орнаментом.

“Ворожбит” займав більшу половину площі — квадратна тумба до самої стелі, довкола неї розташувалося, сім тонших квадратних колон, екрани, клавіші, сигнальні лампи, одне слово, найскладніша електроніка.

— Привіт, опівнічники! — раптом пролунав басовий голос згори. Водночас Андріан помітив дві малі телекамери, спрямовані на них, вони повільно оберталися, обмацували гостей уважним поглядом.

— Привіт, Ворожбите. Ти вже вибачай за такі’пізні візити.

— Чи я тобі за дня не набрид, Михайле? Вночі міг би й відпочити… Хай твій товариш підійде до третього пульту, я хочу з ним познайомитись.

— Чуєш, Андріане? — мовив Михайло.

— Де третій пульт?

— Ходімо.

— Михайле, покажи товаришеві все, що треба зробити для нашого знайомства, — в голосі Ворожбита відчувалося легке роздратування.

Підійшли до однієї із семи колон.

— Міцно притисни долоні ось до цих пластин. Так. Саме так. Ці електроди я надіну сам. Тримай, доки Ворожбит не задовольниться.

— Шановний Андріане, — сказав Вор’ожбит. — Уявіть, будь ласка, щось дуже для вас приємне… Дякую… А зараз пригадайте, будь ласка, страшний або дуже неприємний випадок із вашого життя… Дякую… Подумайте про свою роботу і про свого начальника… Дякую… Го-го-го… — Ворожбит чомусь голосно розсміявся. — В тебе дуже цікавий товариш, Михайле. Я Ще не зустрічав такого еманаційного спектру…

— Ще всякі зустрінеш… — кинув Михайло!

— Дуже приємно познайомитись. Сідайте, прошу. Я уважно вас слухаю.

— Розкажи свої міркування, Андріане. Ворожбит сам визначить, що йому робити.

Все відбувалося з блискавичною швидкістю. Андріанові видавалося, що, коли Ворожбит просив уявити чи пригадати щось приємне-страшне-неприємне-буденне, він навіть не встигав на чомусь конкретному зосередитись, а вже лунав голос: “Дякую…”

Андріан почав викладати суть своєї ідеї, говорив доволі плутано про певні генетичні зміни, які мусять змінити на краще людську природу, психологію, характер, говорив про людську порядність, про байдужість, про державу особистостей, позбавлених владо— і славолюбства. Ворожбит його ні разу не перебив, уважно слухав, аж доки Андріан не сказав схвильовано:

— Все… От ніби і все…

Ворожбит відразу мовив:

— Я тебе зрозумів, Андріане. Я зрозумів, що ти хочеш від мене, і зрозумів, чим я можу допомогти тобі… Зачекайте трохи…

Яскраве світло в залі трохи пригасло. Водночас на великому телеекрані з’явилося обличчя — сухорляве, вилицювате. Спершу воно було позначено якось графічно, але поступово виповнювалось тонкими штрихами, оживало. Високе чоло, на чолі — глибокі, рівні, як під лінійку, зморшки. Великий прямий ніс. Погляд зосереджений, якийсь ніби гнівно-іронічний і водночас — відверто байдужий. Тонкі губи гамують посмішку. Коротка стрижка, як у хлопчика, проте чоловікові вже років сорок.

Чоловік на екрані примружив очі, якось збуджено облизав губи і кашлянув. Його обличчя почало віддалятися на екрані. Тулуба ще не було. Тільки обличчя. Потім повільно, якось сторожко, те обличчя почало доповнюватись тілом. З’явилась постать у білому халаті. Сухорлявий, невисокого зросту чоловік.

Андріан і Михайло ще нічого не могли збагнути.

— Професор медицини консультує, — сухо прокоментував Ворожбит.

На екрані з’явилося ще кілька чоловік у білих халатах, всімовнаодне обличчя, однакової комплекції, наче манекени. І серед них одна жінка. Проте вона не була схожа на манекен. Якогось невизначеного віку, рухалась енергійно, обличчя зажурено-усміхнене, мов у казкового гномика.

Потім на екрані вивершилось умеблювання невеликої кімнати, тьмяно освітленої невеликою. лампою під стелею та великим екраном негатоскопа.

“Почнемо, Олександре Сергійовичу?” — тихо запитала жінка.

“Давно вже час”, — невдоволено буркнув професор, підняв похмурий погляд, і в тому погляді Андріан знову побачив байдужість, невдоволену, похмуру байдужість, І раптом йому видалось, що той професор медицини чимось схожий на нього самого.

— Мені видається, Андріане, — тихо сказав Ворожбит, — що я моделюю ситуацію, яка багато чого повинна пояснити тобі, принаймні, наштовхнути на певне рішення… Дивіться.

Жінка на екрані чомусь зашарілася, рвучко підвелась, підійшла до негатоскопа й почала фіксувати на матовому склі рентгенівські знімки:

“Перша хвора, яку я хочу вам показати, Олександре Сергійовичу, це Надя Стригаль, шістнадцять років, тетрада Фалло, паліативна операція проведена у нашій клініці сім років тому, ось її знімки… Хвора дала згоду на радикальну корекцію…”

“Хай хвора зайде”, — мовив професор і втомлено відкинувся у кріслі.

Хтось прочинив двері до коридора і голосно сказав: “

“Надю Стригаль! Заходь!”

На порозі кімнати з’явилась дівчина у сірому в блакитних квіточках лікарняному халатику — худа, з величезними очима, пальці нервово запинали на грудях благенькі вилоги халата. Губи темні, аж фіолетові.

Андріана вразила та постать. Від хвилювання він напружився, завмер. Надя Стригаль когось йому нагадувала…

“Здрастуйте…” — тихо мовила дівчина і зупинилась, з благоговінням дивлячись на професора.

Той нарешті підвів погляд і жестом показав, аби хвора підійшла до нього.

Дівчина, ніяково усміхаючись, ступила кілька кроків уперед.

“Зніми халатик. Я послухаю тебе”.

Вона слухняно і якось приречено потягла за вільний кінчик пояса, зав’язаного бантиком, поли халата розійшлися, дівчина кумедно стріпнула плечима, халатик впав на підлогу позад неї.

І раптом Андріан здригнувся — Надя Стригаль нагадала йому дочку. Вираз обличчя, рухи, голос — все як у Тетяни. І що найхимерніше, в Тетяни теж було хворе серце. Вона не перший рік стояла на диспансерному обліку. Ревматизм.

Андріанові стало моторошно, навіть страшно.

“Ти працюєш?”

“Так”.

“Повернися спиною… Дихай… Не дихай… Де працюєш?”

“Я медсестра”.

“Так… Затримай дихання… Так… То, значить, ти наполягаєш на радикальній корекції?”

“Так…” — мовила дівчина невпевнено.

“Готуйте на завтра на операцію, — рішуче мовив професор. — Оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… — Дівчина стояла перед ним роздягнена, зворушливо худа. — Але скажіть, професоре, я житиму?”

І раптом… Це було несподівано, недоречно, дико — професор розсміявся, басовито, щиро:

“А ось цього, дитинко, ми не можемо тобі сказати!”

Андріан не витримав, підхопився рвучко з місця і крикнув:

— Ворожбите! Це неправда! Це…

— Гадаєш, такого не може бути, Андріане? Але ж ми моделюємо, доводимо до екстремуму кожну людську рису характеру… А втім, прошу…

На екрані зарябіло, зображення гойднулось, потім з’явилися чіткі обриси. Професор знову сказав:

“Готуйте на операцію. Завтра оперуватиму я”.

“Спасибі, професоре… Але скажіть, професоре, я житиму?”

Запанувала глибока тиша. Обличчя професора було незворушне, лише зморшки довкола очей поглибшали і десь на денці темних зіниць жило, пульсувало щось приховане, невимовлене.

Жінка, схожа на казкового гномика, дивилась розпачливо і беззахисно, ніби не Надійка Стригаль, а вона сама стояла перед професором, і ніби вона сама щойно поставила таке просте й водночас таке складне питання.

Хвилина тиші була нестерпно довгою.

Надя Стригаль ступила крок назад, перечепилась об свій халатик на підлозі, але не підняла його, переступила, повернулась обличчям до дверей і поволі рушила з кімнати.

Жінка підхопилася з місця, підняла халатик і накинула дівчині на плечі, потім зупинила Надю майже силоміць.

“Вдягнися, вдягнися, Надійко, — сказала так тихо, немов хотіла, щоб її слова не почув професор. — Все буде гаразд, все буде добре. От побачиш…”

Надя безвільно зав’язувала поясок халата.

“Спасибі… Велике спасибі…”

“Нехай зайде наступний хворий!” — голосно мовив професор.

Екран згас.

Андріан з Михайлом довго сиділи мовчки. Нарешті Андріан запитав:

— Як розуміти це все, Ворожбите? Навіщо ти нам це показав?

Ворожбит відповів не зразу, ніби вагався:

— Я можу помилятись, Андріане, але… Скажи, про що ти зараз думаєш?

— Я думаю про свою дочку…

— Ти думав про неї і в хвилину нашого знайомства біля третього пульта.

— Ні, тоді я не думав.

— Помиляєшся, Андріане. Думав, але не помічав того. Ти весь час про неї думаєш… Ви живете не разом… — запитав чи ствердив Ворожбит.

— Не разом… Я дочки вже не бачив.

— Ти такий поганий батько?

— Не знаю…

Андріан відчув, як повіки його обважніли, а в очі ніби хто сипнув піску, наринули спогади…

…Це вже скільки років минуло… Коли вони розлучилися, Тетянці було сім років… А нині вже сімнадцять… Того вечора… Саме той вечір чомусь запам’ятався надзвичайно гостро… День народження Тетянки. Якраз минуло трохи більше року відтоді, як вони розлучилися… Він приїхав з Києва несподівано для самого себе, зірвався з аспірантського гуртожитку, де щоночі снилася дочка, з якою він уві сні ходив вулицями якогось фантастичного міста, розмовляв, радився… Уві сні… Коли літак приземлився у Вінниці, вже вечоріло. Взяв таксі і приїхав до будинку. Після розлучення жодного разу Андріан не приїздив до Людмили і до дочки. Спершу часто дзвонив — Людмила клала трубку, лиш зачувши його голос, кидався писати листи, коли оживало в душі щось — відповідей не було. Окрім аліментів, часто надсилав гроші — до них Людмила була більш терпима, назад не повертала… А коли піднімався сходами на третій поверх, то чомусь навіть вірилось, що, можливо, вони порозуміються… “Ми ж обоє помудрішали за цей рік. Принаймні постаршали. І, можливо, саме цієї краплини мудрості нам не вистачало колишнім, молодим, і запальним, і страшенно самостійним”. Він зупинився перед дверима й подзвонив. Довго ніхто не відчиняв. Нарешті двері рипнули і… На порозі він побачив Людмилу. Вона ніби аж помолодшала, була в новому блакитному халаті, нова зачіска, волосся пофарбоване… Людмила ніби й не здивувалася і мовила достоту так, як колись, спокійно і байдуже:

— А-а… Це ти…

— Добрий вечір, — мовив Андріан, ніяково усміхаючись, і ступив крок, аби зайти.

— Що ти хотів? — запитала вона холодно. Стояла на порозі, перепиняючи дорогу.

— Сьогодні в Тетянки день народження…

— Так. Я не забула. Що ти хочеш?

Він нізащо не хотів усвідомлювати ганебність цієї ситуації, він ще намагався вдавати, що не чує, не розуміє її слів, її погляду… З кімнати долинув приглушений чоловічий голос… Чи, може, то лиш здалося?

— Тетяна вдома?

Людмила вдавано спокійно позіхнула:

— А чому це тебе цікавить?

У кімнаті хтось голосно увімкнув музику, записи оркестру Кемпферта, хтось из однокурсників подарував ті платівки Андріанові на день народження.

— Я хотів би… побачити дочку…

— За сім років не надивився? — це було сказано спокійно, виразно, без будь-якого хвилювання у голосі.

— Не надивився… — Андріан намагався усміхнутися.

— Чого ти приїхав?

Він простягнув Людмилі пакунок (у ньому було пальто для Тетянки), вона взяла його і байдуже поклала десь позад себе. Не подякувала, взагалі нічого не сказала.

Андріан стояв і дивився на жінку, з якою прожив вісім років і яку колись по-справжньому кохав… Кохав? Колись…

Відчув, як остання напнута струна обірвалася десь усередині. Взявся рукою за дверну ручку… Людмила гадала, що він намагатиметься зайти, вся напружилась… Але Андріан просто відштовхнув її брутально, аж зовсім нестямно, і зачинив двері. Довго стояв у напівтемному коридорі. Нарешті рушив донизу…

— Чому не знаєш? — запитав Ворожбит. — Бо не хочеш знати?

Андріан довго мовчав.

— Бо не хочу знати… — нарешті витиснув з себе.

Об’єктив телекамери обмацував його поглядом.

— І ти ще нічого не зрозумів? — з подивом запитав Ворожбит.

— Що я маю зрозуміти? — кинув Андріан роздратовано.

— Ти хочеш усе забути, збайдужіти… Але ще не забув і не збайдужів, хоча й намагаєшся вже скільки років… Байдужість — справді гарний захисток для будь-кого, але найсильніша отрута для довколишніх… Той професор, якого ви щойно бачили на екрані, теж був байдужий… Ти знаєш, чому померла Надійка Стригаль? — запитав Ворожбит так, ніби Надійка була не його власною вигадкою, а справді живою людиною.

— Вона померла? — скрикнув Андріан.

— Ти все ще нічого не хочеш розуміти… Ти хочеш змінити на краще природу людини, хочеш втрутитися в генотип… Власну хворобу хочеш лікувати в цілком здорових… Даруй за відвертість… Але мушу запевнити, що байдужість не є рисою характеру чи успадкованим комплексом. Це одна з реакцій самозахисту від утоми чи складності проблем… Скажімо, навіть я відчуваю, як ви стаєте мені дедалі байдужіші, і навіть ти, Михайле… Ви вдерлися до мене серед ночі і виснажуєте, вимагаєте відповіді на такі складні питання… Але я ще скажу… Байдужість — це захист себе за рахунок інших. Можеш, Андріане, залишити для себе цю істинну думку про переваги людей, котрі не можуть рубати з плеча, котрі кожен свій крок підпорядковують вимогам довколишнього. Можеш залишити цю думку, як своєрідну програму для внутрішнього користування… Принаймні можу з певністю сказати, що цей тип людей кращий за егоцентристів… Але, шановний Андріане, на жаль, ти сам до цього типу не належиш… Ти точнісінько такий, як той професор, котрого щойно бачили на екрані. Але, знаєш, Андріане, чим ти відрізняєшся від нього? Тобі ще болить, ти ще не збайдужів, а він уже захистився панциром від усіх трагедій довколишніх… Тебе останнім часом щось мучить, Андріане. Чи не так? То росте панцир байдужості. Ти стаєш черепахою, Андріане. То кам’яніє твоя душа, використовую ваші звичні словосполучення, бо особисто я сказав би інакше — ти накопичуєш заряд на бета-кламах, запитай Михайла, він тобі пояснить, що це означає… І вирішуй сам — добре це чи Погано. Принаймні можеш втішати себе тим, що черепахи довго живуть, і тим, що колись ти зможеш щиро сміятися навіть тоді, коли бачитимеш трагедію… Більше нічого не можу сказати.:. Я геть виснажився… Залиште мене… Надовго залиште… Цю добу я не буду працювати, Михайле…

За вікнами сіріло.

— І не забудь купити яйця, — голосно додав по паузі. — Дружина просила нагадати.