Прекрасні катастрофи

ГОСПОДАРСТВО ДОКТОРА ГАЛЬВАНЕСКУ

Авто помітно, але плавко збільшило швидкість. Курява та гомін тісного й брудного південного міста зникли зовсім несподівано. Вони м’яко розтанули за темною стіною розкішних фруктових садів і буйних виноградників.

Шосе в’юнилося якийсь час в цьому зеленому оазисі, потім вибігло на піщаний пагорб і простяглеся рівно між двох водяних просторів — буро-зеленавої смуги Дунаю праворуч і величезного спокійно-синього плеса Кагулу[1]— з лівого боку. Тут шосе раптом скінчилося, і пружна гума коліс шорстко зашелестіла по добре второваній дорозі з дрібчастого, як зерно завбільшки, піску.

Сахно озирнулася. З-за зеленої гущавини, крізь марево міського пилу виткнувся одинокий димар, блиснула поруч золота баня, і вітрець жбурнув ще якісь невиразні відгомони далекого міста. Рені зникло. Ще далі позаду залишився Галац.

Свідомість цього приємно втішила Сахно. Вона легко зітхнула, радіючи, що, нарешті, скінчено докучливу біганину по нудних установах безладного міста, а неохайну залізницю замінило вигідне й швидке авто. Вона скинула плащ, умостилася зручніше на м’яких подушках і смачно запалила сигарету.

Справа і зліва віяло свіжістю і ароматом води. Авто ритмічно гойдало. День видався сонцесяйний. У перспективі — нові місця, нові люди, цікава робота. Сахно могла похвалитися в цей час, що вона цілком задоволена і з себе, і з своєї долі, і взагалі — з усього.

Пересип ширшав і кінчався. Хитким містком перескочили протоку, перетяли навскоси неглибокий лиман — де з коси на косу, де просто по твердому на два сантиметри під водою дну — і, знявши позад себе водяну куряву, знову виїхали на пісок. Дунай повертав праворуч і заслонявся високими стрілчастими очеретами. Кагул закругляв береги, і вже виростали з води сірі схили потойбічних згірків. Дорога враз повернула, зламавшись майже під прямим кутом, і побігла за згірками, обгинаючи затоку. Промайнуло дрібне рибальське селище — сіре, як земля, без тіні й рослин, голе під палючим сонцем, як згарище. Пісок дрібнішав. З-під коліс уже куріло білим пустельним порохом. Дорога пішла вгору. Озеро зникло на мить за глинищем, потім знову з’явилося вже ген далі — за вапняком і кучугурами. І раптом, перескочивши яругу, дорога вибігла в степ.

Далеко-далеко, до обрію, зазеленіла, забіліла весняна тирса, лице обсмалив гарячий вільний вітровій: йшли Буджацькі степи[2].

П’ятнадцять кілометрів путі пробігли хутко, непомітно.

Шофер озирнувся. Своїм запорошеним видом, з віями, густо припудреними сухим інеєм вапняків, він був більше схожий на мірошника, і Сахно мимоволі всміхнулася. Однак, мабуть, і в неї фізіономія не була краща, бо шофер і собі відповів посмішкою.

— До Ялпуху вже недалеко! — гукнув він. — Ми переїдемо поромом через протоку, бо обгинати далеко.

— Добре, — погодилася Сахно.

— Так де ж будемо спинятися на сніданок? На перевозі чи почекаємо Ізмаїла? Ізмаїл ще не скоро — після полудня.

— Не знаю. Де краще, — звірилася на нього Сахно.

— Тоді на перевозі, — Є зразу вирішив той, — там є непогана корчма. Або і в старого Йонеску. Він мастак засмажити риби з яєчнею. Та й мускат у нього є добрий… для того, хто добре заплатить.

— Згода. Покуштуємо! — так же весело відповіла Сахно на шоферове підморгування. Задоволено усміхнувшись, той знову відвернувся до руля.

Деякий час Сахно розглядала запорошені шкіряні шоферові плечі й засмаглу потилицю, дивуючись з його гарної французької вимови. Сахно на цьому поталанило: вона не знала жодного румунського слова, і шофер був їй воднораз і за перекладача.

Сонце тим часом підбилося ген високо, і навіть скорий рух автомашини нездатний був перемогти його палючих променів. Робилося гаряче. Та й дорога погіршала. Тут, у степу, не було вибитих колій — їздили не часто, і шлях ледве позначався по прибитій витолоченій тирсі. Раз у раз тверді стеблини пирію потрапляли між спиці коліс, заплутувалися там, і це дещо гальмувало розвинений біг. Постійне, невгавне шарудіння отих ламаних стеблин оберталося на монотонний свист і заколисувало.

— Чи скоро ж той чортів перевіз? — гукнула вона, не витримавши, до шофера. — Далебі, мене вхопить морська хвороба!

Шофер не відповів. Мовчки він збільшив швидкість і тоді простяг руку наперед.

Сахно глянула туди.

Небо наче сіло на степ, переломившися низько над землею ледве помітною смугою. Над смугою самітно бродили дрібні хмаринки, а нижче, під нею, блакить відливала сивою лускою… То рябіла водяна поверхня. До Ялпуху справді було недалеко.

Проте, перехоплюючись із згірка на згірок, довелося їхати ще з добрих півгодини. Тільки в чверть на дванадцяту авто з шорстким вереском зарипіло по прибережному піску.

У цьому місці, біля перевозу, озеро мало оригінальну й чудернацьку форму. Обабіч розливалося воно двома великими безкраїми просторами — ліворуч Ялпухом, праворуч Катлабухом, — а тут, у протоці, супротивний берег вибігав назустріч на кілька кілометрів довгою вузькою косою. Здавалося, грайлива природа, пустуючи, спорудила велетенський мол.

Пором був якраз на цьому березі. Власне, це був і не пором, а великий баркас із широкою палубою, настеленою рівно з бортами. З берега на нього було перекинуто широкі лати. Шофер скерував на них, і, разів зо два добре підстрибнувши (так, що Сахно обидва рази мало-мало не шубовснула у воду), пихкаючи та скрегочучи, авто видряпалося на палубу і там спинилося.

Людей, проте, ні на баркасі, ні близько на березі не було. Не видно було й на тому березі біля куренів, що розташувалися там над самісінькою водою. Шофер заграв у ріжок, проте звук його був слабкий, щоб побудити міцно, мабуть, поснулих хазяїв перевозу. Сахно набридло слухати безрезультатну мелодію автомобільних сигналів, вона видобула револьвер і кілька разів випалила. Постріли гулко загриміли над водою, озеро підхопило різкі звуки й далеко покотило їх невгамовною луною.

Постріли відразу ж досягли своєї мети. З куренів вийшли люди, посідали в човен і попливли через протоку.

Але протока була значно ширша, ніж це відразу здалося. Тільки за деякий час можна було добре розглянути веслярів. У човні сиділо троє: старий сивий рибалка і двоє юнаків, міцних, як дуби, з засмаглими обличчями і чорним скуйовдженим волоссям. Вони вправно й гарно загрібали веслами, а старий держав стерно.

— Старий Йонеску з синами, — пояснив шофер. — Клятий гевал позаторік святкував соту весну свого життя. Пережив трьох жінок. Оці дітки — від передостанньої. А останню він, щоб не збрехати, взяв, як йому доходило дев’ятого десятка.

Сахно заздро поглянула на дідугана і, хоч була й сама щира спортсменка не з останніх, прикинула, що на кулаки вона з ним не визвалася б.

Човен тим часом причалив. Старий Йонеску ввічливо привітав Сахно, потім дружньо потиснув руку шоферові, аж той, скривившись, перехилився через поручні машини.

— Коли вже ти, дідугане, дуба даси? — поцікавився він замість привітання, хукаючи на задубілі пальці.

Дідуган весело усміхнувся і щось відповів.

— Ой, не можу! — вхопився за боки шофер і вибухнув щирим, заразливим сміхом. — А, бий тебе морока! Чи чули ви таке? — звернувся він до зацікавленої Сахно. — Старий надумав учетверте женитися: сумно, каже, без баби! Ха-ха-ха-ха! А церква не дозволяє. Так він, каже, послав попа до чорта, привіз молоду до куреня і живе собі без вінчання. Ну й дідусь, маму його мордує! Подивимося, що то за молода в нього…

Хлопці тим часом приладнали весла — величезні, метрів у шість — по одному з кожного боку, старий Йонеску відштовхнувся, і баркас поволі рушив через протоку. Біля одного весла стояли двоє хлопців, а другим вправлявся сам дідусь.

Для сніданку, отже, було дві перспективи: або сісти знову в авто і, звернувши вбік понад берегом, спинитися в. невеличкому селищі, де була рибальська корчма, або попоїсти тут, під небом, біля гостинного куреня старого Йонеску. Шофер обстоював друге, спокушаючи Сахно виключною добротністю Йонескового мускату.

— Його старший син має під Ізмаїлом свої виноградники і, за тутешнім звичаєм, ніколи не забуває за старого свого батька. Щоосені привозить він старому повний човен бурдюків із найкращим вином. Старий ховає його в кигниці[3]під озером. Такого мускату ви не куштували ніколи. Старий видержує його по п’ять-шість років.

Сахно було однаково, і вона пристала на шоферову пропозицію.

Юнаки винесли велике рядно, простелили його на піску біля води і розклали на ньому всі, які були, ласощі — бринзу, малай[4], елевенджі[5], плачінте[6], патлажене[7]і парений солодкий кіпер[8]. Незабаром з’явилася й славнозвісна, особливо рекомендована шофером, риба з яєчнею. Після того старий Йонеску власноручно приніс із кигниці добрий глек рожевого, прозорого й запашного мускату. Вклонившись, він поставив його посеред імпровізованого столу і, ще раз вклонившися, перепросив, що прислуговує сам з синами, бо дружини його немає — виїхала якраз до Ізмаїла на базар.

Невгамовний Чіпаріу — так звали шофера (перед тим, як сісти снідати, він чемно відрекомендувався, як цього вимагали місцеві звичаї) — склеїв на це досить недвозначну міну і, користуючись із не знайомої господареві французької мови, вголос висловив думку, що бідна маритати[9], мабуть, сидить у курені чи в льоху, де ховає її від чужого ока ревнивий Отелло-Йонеску.

Сніданок проходив досить жваво і весело. Після двох кухлів мускату старий Йонеску залишив свою величавість, розбалакався й гостинно частував гостей. Плутаючи румунські, старослов’янські, українські та болгарські слова, а більше на мигах, розповів він Сахно навіть дещо з тутешніх звичаїв і з свого життя, похвалив улови цього року, вилаяв сусідніх резешті[10], що скупо платять за перевіз, та ізмаїльських боєринашів[11], що правлять великі гроші за право держати перевіз. Насамкінець скромно поцікавився, звідки подорожує і куди держить путь поважна іноземка.

— Я їду зараз із Бухареста і прямую в господу до місцевого дідича[12], доктора Гальванеску, — охоче відповіла Сахно.

— О! — схилився Йонеску, і Сахно здалося, шо старому прикро було це почути.

Але він зразу ж повів далі свою чемну розмову:

— Пані-господиня родичка дідичеві Гальванеску?

— О ні. Я вперше у вашій країні. Мене послано в службових справах.

Старому, цілком очевидно, було приємно почути таку відповідь. Він знову вернувся до дружнього тону:

— Ви їдете на постійну роботу, на службу, в Гальванесків маєток?

— Ні, я буду там усього кілька днів і повернуся назад.

— Це добре, — урочисто мовив дід. І раптом широко перехрестився, звівши очі в небо. — Хай милує бог кожного, хто надовго оселиться в цьому клятому місці.

Сахно це здивувало.

— Ви лякаєте мене. Чому це місце кляте?

Але старий Йонеску уникав відповіді. Він тільки зітхнув і ще раз перехрестився. Сахно змушена була вдатися за поясненнями до Чіпаріу. Але той не міг багато розповісти.

— Я не з цих місць. Я кревний волох[13]з-під Плоєшті і тут буваю не часто. Проте, признатися, і я чув якісь непевні чутки про маєток доктора Гальванеску. Принаймні не раз доводилося чути, як цю місцевість звуть клятою.

— О, так, — знову заговорив Йонеску, — це таки кляте місце. Ніхто з наших людей, хоч би вмирав з голоду, не піде до пана Гальванеску на роботу.

— Але що ж там страшного? Чи сам доктор Гальванеску нечесно поводиться з людьми?

— Я не знаю нічого, — похилився дід, — і не дай бог мені щось знати. Мені відомо тільки одне, що пан Гальванеску найбагатший дідич у цій місцевості. Він має великі грунти і працює на них машинами. А машин він має стільки, що йому, мабуть, зовсім не потрібні робочі руки. Відколи живу я тут, я ще ніколи не бачив робітника з економії Гальванеску.

— Дивно. Це щось не так, — заперечила. Сахно. — Від’їжджаючи сюди, я добре обізналася з господарством доктора Гальванеску по матеріалах сільськогосподарської академії. Там, навпаки, зазначено чимало робочих рук, що працюють на виноградниках, плантаціях та заводах Гальванеску.

— Я не бачив ніколи ні одного робітника з маєтку Гальванеску, — вперто повторив дід і похмуро замовк.

Сахно, звичайно, не надала особливого значення забобонним і безпідставним побоюванням Йонеску, пояснивши їх цілком справедливою нелюбов’ю бідного рибалки до заможного і, очевидно, загарбливого поміщика. Ця розмова тільки збільшила її інтерес до мети подорожі і загострила цікавість до таємничої постаті вченого.

Безтурботний Чіпаріу ще менше зважив на дідову мову і більше віддавав уваги надзвичайному мускатові. Він розповів тільки, що в Рені — він згадує — дещо й сам чув про Гальванеску. В порту раз у раз вантажать його товари. Він їх транспортує через Белград, станцію Троянів вал, залізницею, а потім Дунаєм у море. Та й з моря закордонні пароплави привозять йому багато всякого товару в скринях і лантухах.

— Він добре платить портовим носіям. Вони завжди мають від нього на ракію[14]. Я чув дещо і про нього самого. Кажуть, він дуже освічений і дійшлий чолов’яга. Закінчив, либонь, кілька спеціальних шкіл по закордонах: медицини, кажуть, він вчився у Франції, соціально-економічних наук — в Америці, електрики — в Німеччині та хліборобства ще десь — у чортового батька. Здається, він почесний член національної сільськогосподарської академії у Бухаресті.

— Авжеж, — підтвердила Сахно. — Він визначився своєю системою господарювання, його реферат про організацію сільського господарства зацікавив науковий світ.

— А, осмілюсь запитати, — обізвався Чіпаріу, — яку справу маєте до нього? Чи, може, це секрет? Тоді не гнівайтеся за мою цікавість.

— Ні. Чому ж? Я охоче вдовольню вашу цікавість. Я приїхала спеціально з Берліна обізнатися з виноградарством у господарстві доктора Гальванеску.

— Хіба ви німкеня? — щиро здивувався Чіпаріу. — Ви так добре говорите французькою мовою, що, далебі, я був певний за ваше французьке походження.

— Я така ж німкеня, як і француженка, — посміхнулася Сахно, але враз спохватилася й звелася на ноги. — Будемо рушати, Чіпаріу. Ми марнуємо час нашому привітному господареві, та й самим нам треба поспішати.

Справді, сонце стояло вже просто над головою й свідчило, що день переламується на другу половину.

Чіпаріу задумливо побрів до машини, нишком оглянувши Сахно. Поки він порався біля мотора, Сахно розплатилась з господарем за сніданок. Розплатившися, вона встигла, поки авто було готове, побалакати ще раз із Йонеску. Старий рибалка охоче відповідав на всі запитання Сахно, що цікавилася його життям-буттям і колишніми новинами, але вперто мовчав і похмурнів, тільки мова вертала до Гальванеску.

— Нехай пані-господиня і не розпитує мене, — нарешті сказав він. — Старий Йонеску нічого не знає, а коли догадується про щось, то йому ще хочеться трохи пожити й не докучати богові з своєю смертю.

Така мова збентежила Сахно. Вона зажадала пояснень. Але старий знову замовк і категорично відмовився далі говорити.

— Старий Йонеску сказав усе, що міг сказати, і далі не скаже ні слова. Він сказав усе, що повинен був сказати кожний християнин другому. Нехай пані-господиня робить, що їй треба, тільки оглядається на слова дурного Йонеску.

— Ви наговорили мені стільки незрозумілого й таємничого страхіття, що просто-таки налякали мене, — настоювала Сахно. — Я жадала б пояснень. Інакше я можу думати, що ви просто пожартували зі мною.

Йонеску трохи подумав і згодом відказав:

— Йонеску вже старий і скоро вже держатиме одвіт перед богом, йому не пристало дурити людей. Але нічого більше він сказати не може. Єдине можу додати ще: синам своїм я заборонив і за чверть гонів наближатися до земель Гальванеску.

В цей час заграв ріжок. Чіпаріу сповіщав, що мотор готовий. Сахно не залишалося нічого іншого, як, обізвавши про себе доброзичливого рибалку старим дурнем, поспішити до авто. Прощаючись, вона простягла Йонеску руку й мовила:

— Коли я за кілька днів вертатиму, я знову тут спинюся і тоді за добрим кухлем твого чудового мускату розповім тобі про все, що побачу в Гальванеску, і заспокою твою старість, — засміялася вона.

Йонеску міцно струснув простягнуту руку і з почуттям відповів:

— Я буду радий і проситиму бога, щоб сталося саме так. Але… коли й станеться так, то старий Йонеску не слухатиме твоїх слів і заборонить слухати їх своїм синам.

Сахно ще раз нишком вилаялася й знизала плечима: «Він здурів тут, сто років проживши біля перевозу».

— Перекажи привіт своїй молодиці, — Є гукнув Чіпаріу. — Як будемо вертати, ми сподіваємося, що ти її нам покажеш?

Авто рушило, і до Сахно долинули ще останні слова Йонеску:

— Але тут, на своїй землі, старий Йонеску завжди допоможе тобі, коли буде в тому потреба…

Ландшафт враз зовсім змінився. Горбки та пагорбки скінчилися, і на всі боки послалися поля. Широкі смуги пшениці заможних хліборобів чергувалися з вузенькими та довгими стьожечками бідняцької кукурудзи. Дорога перетинала поля навскоси і раз у раз заскакувала в невеличкі, скільки мальовничі, стільки й нужденні, селища, що попритулялися де до струмочків і байраків, де до глиняного урвища східних узгір’їв. Серед загального сіро-зеленого кольору землі і полів радісно веселили око яскраво-червоні, сині й жовті фарби, в які помальовано передню стіну кожної хати.

Був час після полудня, і назустріч раз у раз траплялися величезні гарби із запашним, першої косовиці сіном. За ним потомленою ходою йшли царани[15]в своєму звичайному одязі — чорних баранячих шапках, довгих, нижче колін, білих сорочках, з-під яких важко й помітити було такі ж білі штани.

Незвичні до машини воли лякалися гуркоту й шарахали вбік. Машині щоразу доводилося спинятися й перечікувати, поки не менш перелякані царани з галасом та лайкою на адресу і волів, і непроханого гостя заспокоять сполоханих тварин.

Але ось селища порідшали. Обабіч дороги залягли пасовиська. По них тихо блукали отари овець і кіз. Дітлахи-пастушки з вереском і свистом вибігали навперейми машині і закидали її кізяками й грудками сухої землі. Сахно довелося знову вдягти свого плаща.

У невеличкому хуторі, де Чіпаріу спинився напитися, Сахно довідалася, що це вже останній царанський виселок, а далі, за Трояновим валом, починаються землі Гальванеску. До палацу лишалося кілометрів з п’ятнадцять.

Злиденні царани, що дуже гостинно зустрічали подорожніх і охоче заговорювали до них, зразу, проте, робилися неговіркі й непривітні, щойно почувши про мету подорожі. Вони уникали й вимовляти ім’я Гальванеску та квапилися збутися непроханого товариства, поспішаючи до своєї роботи.

Сахно при цій нагоді мимоволі згадала про старого Йонеску й почувала себе дуже прикро, особливо, коли невдовзі трапилася ще чудна й неприємна пригода.

Вони якраз повертали за ріг валу, коли це з-за рогу враз почулися крики й несамовитий плач. Чіпаріу зразу ж спинив авто. Крики линули з хащів лозняка, якими поріс південний схил валу. Не гаючися, Сахно й Чіпаріу виплигнули з машини й побігли навпростець через пасовисько до кущів. Крики не вщухали — гукало кілька голосів люто і злісно, а у відповідь їм розтинав повітря одчайдушний лемент, то трохи вщухаючи, то раптом знову дико вибухаючи — як після ударів. Когось били.

Переплигуючи через рівчаки, чіпляючись за кучугури та шматуючи одяг об цупке гілля дикої шипшини, Сахно з Чіпаріу видерлися на схил. Зойки не втихали. Тепер уже можна було розпізнати, що галасує дитина під лютими ударами канчука. Через мить вони й побачили екзекуцію.

На землі корчився підліток-підпасич під жорстокою рукою екзекутора — літнього селянина, що під кожний удар приказував щось люто й загрозливо. Другий притримував хлопця. Ще двоє стояли осторонь і похмуро стежили за екзекуцією, інколи докидаючи й від себе повчальне слівце. Вони не помітили Сахно й Чіпаріу і були чимало здивовані, коли екзекутор, схоплений впоперек міцними руками Чіпаріу, майнув у повітрі, хвицнувши ногами. Сахно в цей час недвозначно помахувала револьвером перед очима другого. Однак ніхто з них і не гадав чинити якийсь опір. Навпаки, всі, видко було, дуже перелякалися і, боязко озираючися, задкували до ближчих кущів.

— Що ви робите, розбишаки? Навіщо знущаєтеся з малого хлопця, паскудні боягузи?! — гукав усіма, які знав, мовами розгніваний Чіпаріу. — Чи ви позаздрили на його драну свиту? Геть!

Коли перше замішання минулося й ошелешений екзекутор звівся на ноги, розминаючися після обіймів Чіпаріу, він взявся пояснювати мішаною українсько-молдавською мовою, що вони нічого поганого не зробили і марно турбували себе шановні подорожні, бо тут, мовляв, очевидне непорозуміння:

— Хлопець — син Данейків, і це Данейко вчив його по-батьківському.

— Добра наука! — обурилася Сахно. — Він же міг на смерть закатувати хлоп’я. За яку це провину можна так шмагати дитину?

— О пані, хлопець дуже необачний і потім тільки дякуватиме батькові за таку науку.

— Що ж він зробив?

— Він… — старий селянин притишив мову і боязко озирнувся навколо, — він заскочив на панські поля…

— На поля до пана Гальванеску, — пояснив другий ще тихіше й ще боязкіше.

При цій мові й усі інші злякано глянули туди, де за розлогими ланами й густими дібровами мав бути панський палац, і хапливо поскидали шапки… Данейко ж, батько битого, ще раз копнув ногою нещасного хлопця.

— Ну ти, тихо! — спинив його Чіпаріу. — Що ж з того, що він заскочив у панські поля? Чи ви панські доїжджачі?

Селяни злякано поточилися назад.

— Нехай господь боронить і милує! — замурмотіли вони. — Ми не насмілимося й ногою ступити на панську землю…

— Ого! — свиснув Чіпаріу. — Видно, добродій Гальванеску таки справді сердитий. Старий Йонеску не брехав. Так це він, сучий син, наказав одшмагати хлопця?

Непоштивий вислів на адресу пана знову стурбував селян. Вони лячно зиркнули на панську землю, наче боялися, що з пшениці на межу от-от вискочить сам Гальванеску.

— Так це пан наказав вибити хлопця? — запитала й Сахно.

Тоді, бачачи, що подорожні, очевидно, не тутешні і справді нічого не розуміють, селяни враз заговорили, з’ясовуючи причини екзекуції.

Виявилося, що хлопець не вчинив жодної шкоди, його бито тільки «для науки».

— Хто хоче цілий бути, нехай не насмілюється ступити на землю пана Гальванеску. Це проклята земля! Хай повсихають ноги тому, хто переступить межу. Бо ліпше бути калікою, ніж ходити по землі пана…

Це було все, що могла дізнатися Сахно. Ніяких пояснень їй не дали. Панічний страх перед самим ім’ям Гальванеску, перед його землею — якийсь містичний острах, і більш нічого. Годі було довідатися про причини такого страху. Земля Гальванеску — проклята земля. Хто ступить на неї, той не вернеться додому — ось усе, що можна було почути з уст переляканих хліборобів…

Заспокоївшися, давши дядькам закурити, а хлопцеві срібну монету, Сахно і Чіпаріу посідали в машину й рушили через вал. Селяни злякано й безнадійно дивились їм услід…

Землі Гальванеску починалися зразу за валом і не були ні загороджені, ані відмежовані. Ні варти, ні паркана не було. Ніхто не доглядав і шлагбаума. Страх перед цією землею був, очевидно, найкращим вартовим: ніхто не переступав межі. В’їхавши на поміщицькі землі, Сахно зразу ж відзначила їхню разючу відмінність од нужденних царанських земель. Це була розкішна і виплекана країна. Зразу ж впадала в око культурна обробка землі і наслідки розумного господарювання.

Пшениця колихалася густа й висока, з важким багатим колосом. Її поля чергувалися із справжніми лісами рясної і високої, як бамбук, кукурудзи. На схилах узгір’їв зеленіли густі виноградники. Ще далі — знову плантації, знову лани, виноградники. У зеленій райдужній гущавині там і тут вилискували проти сонця невеличкі штучні озерця з високими спорудами водогонів. Від них на всі боки розтікалася вода в химерному лабіринті рівчаків для штучного зрошення. За ланами й полями здіймалися зелені гайки, фруктові сади, силуети будівель, високі бані водогонів і знову скрізь, як мереживо, павутиння рівчаків і каналів, що обертали цю спалену сонцем землю на родючий грунт, на багатющу житницю… Кожний ступінь землі аж кричав, заявляючи про надзвичайну дбайливість і старання.

— Яка прекрасна країна! — скрикнула Сахно, проймаючися шанобою до господаря цієї землі і почуваючи, як загоряється її душа землероба і агронома. — Скільки вміння й любові до роботи! Скільки праці! Скільки майстерності! Але й скільки людей треба, щоб так держати господарство…

Поля й виноградники раптом скінчилися. За невеличкою плантацією карликових кофейних деревець шосе перетяло інше — гудронне — що за ним, позад височенного білого муру, густо стовпилися дерева старезного парку. Величезна заґратована брама відзначала місце в’їзду. Брама ця так нагло виринула з-за рогу, що Чіпаріу ледве встиг загальмувати. Ще мить — і вони були б врізалися в гострі грати.

Майже одночасно з прокльоном Чіпаріу забринів тоненький дзвіночок. Чіпаріу дав би голову собі відрубати, що цей дзвін лине з-під коліс авто, з пружного гудрону шосе. Але на здогадки не лишилося часу. Тільки-но подорожні збиралися гукнути до вартового, що, очевидно, мав бути по той бік воріт, як згори, з арки брами, щось зарипіло злегка і по тому загув хрипкий, наче простуджений, голос:

— Хто і в якій справі? — питався він.

Сахно й Чіпаріу враз глянули вгору. Але там не було нікого. Тільки в кутку сіро полискував невеличкий розтруб гучномовця.

— Хто і в якій справі? — перепитав гучномовець ще раз.

— Тьху! А щоб тобі! От чортове діло! — не стримався Чіпаріу. — Чи ти ба?

— Ви неввічливі, — Є холодно подав репліку рупор. — Потрудіться відповісти на моє запитання…

Бідний Чіпаріу зовсім засоромився і замовк. Сахно теж була трохи збентежена. Вона поквапилася вдовольнити цікавий рупор:

— Моє прізвище Сахно. Агроном. Маю листа до пана Гальванеску.

І, забувши, що розмовляє тільки з металевим приладом, Сахно поспішила дістати з кишені листа. Але це було вже зайве: брама раптом широко розчинилася. В цей же час гучномовець чемно припросив:

— Прошу. Спиняйтеся перед головним під’їздом. Зовсім спантеличені Сахно і Чіпаріу рушили в алею.

Брама зразу зачинилася, тільки авто від’їхало.

Авто поринуло в гущавину парку, м’яко колихаючись на гудроні шосе. Чіпаріу, опанувавши себе після першого замішання, висловлював своє захоплення. Насамперед — на адресу надзвичайно вигідного шосе, а потім і з приводу цілого парку.

— Ой-ля! Цей садочок нагадує мені старі байки про едем, — прицмокнув він. — Я був би ладен увірувати в бога, коли б після смерті мене запроторили в таку розкіш.

Парк і справді був розкішний. Знавецьке око Сахно помітило найрідкісніші субтропічні рослини. Кедри, магнолії, пальми й олеандри розкидані були групами тут і там серед хащів карликових акацій, туй і кактусів. На пагорбах росли стрункі смереки й кипариси. Поміж них в’юнилися алеї з лип, каштанів і диких помаранчів. Планіровка саду вражала своїм чудернацтвом.

Звиваючись серед цілого лабіринту озер, заток і проток, шосе перехопилося через кілька підвісних ажурних містків і зовсім несподівано вибігло до другого муру. За аркою розчиненої брами, в кінці рівної, як промінь, алеї, білів і горів вікнами проти сонця високий, з стрункими баштами палац. Авто підкотило під головний під’їзд і спинилося.

Якусь мить довкола було тихо й спокійно. Потім двері розчинилися. На порозі з’явилася висока й огрядна постать — вся в білій одежі — й попростувала по сходах.

Не знаючи, хто це буде — слуга чи, може, й сам хазяїн цього чудернацького маєтку, — Сахно не пішла йому назустріч. Виплигнувши з авто, вона спинилася при східцях. Але досить було ближче глянути на цього чоловіка, щоб догадатися, що це не хто інший, як сам господар. Це було видно з його делікатного, випещеного обличчя, з холоду очей, з повільних упевнених рухів, навіть із проділу на сивій і довгій чуприні… І, підкоряючись якійсь чудній силі, що наче випромінювалася від цієї незвичайної особи, Сахно схилилася в глибокому, шанобливому уклоні.

— Здрастуйте, — відповів французькою мовою господар і зразу ж додав: — Я прошу дарувати мені, що не вітаю вас вашою рідною мовою. Але боюся, що моя нечиста вимова вразить вашу любов до рідного слова. Тому дозволяю собі говорити до вас мовою французів, сподіваючись, що вона відома вам настільки, щоб ви могли мене зрозуміти.

Це було сказано з великою гідністю і самоповагою. В холодному, безстрасному тембрі голосу, звичному до панування, Сахно відразу впізнала ту особу, що балакала допіру через гучномовець, і, відповідаючи на витончену чемність господаря, як могла, відказала йому в тон:

— Я маю за щастя вітати вас у вашій господі і, коли буде на те ваш дозвіл, намагатимусь висловлюватися вашою рідною мовою, яку я трохи знаю. Але наперед буду просити вашого ласкавого пробачення за ті огріхи, яких можу допуститися…

Але господар зробив заперечливий рух.

— Ні. Не турбуйте себе цим. Наша мова надто бідна і незугарна, щоб вести нею балачки. До того ж я її погано знаю. Прошу в господу.

Сахно, що, треба сказати, трохи втомилася після вишуканої тиради, щойно виголошеної, не посміла виказати свого здивування з такого признання, та й не було коли. Господар заговорив сам. Зауваживши рух Сахно до чемодана, він зробив заперечливий жест.

— Не турбуйтеся. Ваші речі будуть на місці. Потім, звернувшися до Чіпаріу, промовив:

— Праворуч шосе приведе вас до гаража. В комірці біля гаража ви знайдете все потрібне вам з дороги. З вашою паніею, якщо буде потреба, можете говорити телефоном 23. Ви вільні.

Чіпаріу неодмовно підкорився цьому наказові й потягнувся був до руля. В цей час чудний пан зробив до нього кілька швидких кроків і, перше ніж Чіпаріу зміг щось збагнути, помацав йому м’язи рук і грудей. Здивований Чіпаріу розкрив рота й заблимав очима, не знаючи, що має робити. Але оригінал-господар уже залишив його й тільки злегка. всміхнувся.

— Ви маєте чудові м’язи, — кинув він.

— Я член клубу «Романешті спортінг», — Є спантеличено промимрив Чіпаріу. Потім, вкрай розгубившись, невиразно додав: — Але давно не тренувався, і зараз м’язи охляли.

— Це нічого. Аби були м’язи, — зауважив господар уже зовсім байдуже й повторив: — Ви вільні. Їдьте.

«Цей чудар, здається, ще й спортсмен до всього», — Є подумала Сахно, скоса розглядаючи могутню постать діда з зовсім білою чуприною та чорними вусами і бровами.

— Прошу до господи, — сполохав її думки господар. Вони рушили вгору мармуровими розлогими сходами.

Ідучи поперед господаря по довгих сходах, потім нескінченною анфіладою покоїв із широко розчиненими дверима, Сахно почувала себе якось незручно. Весь час відчувала вона на спині пильний погляд і повертала з однієї кімнати до другої автоматично — скоріше відгадуючи, куди йти, аніж слухаючи попереджень.

Нарешті вони ввійшли до великої кімнати із скляною надвірною стіною. Це було щось на зразок «зимового, садка», тільки без рослин і добре умебльоване, як кабінет. Доктор Гальванеску сів до великого письмового стола й запропонував гості крісло.

— Ви зволили сказати, що маєте до мене справу й листа. Я слухаю вас.

На цей раз мова його була ділова й суха і навіть не відгонила тією вишуканістю, з якою зустрів він Сахно біля під’їзду.

Сахно витягла листа й передала його господареві.

— Коли дозволите, я коротко розповім, у чому справа, — чемно запропонувала вона.

Але господар зовсім неуважно відхилив цю пропозицію.

— Не треба. Я довідаюся з листа.

Він розірвав конверт і забігав очима по небагатьох рядках листа. Що далі заглиблювався він у читання, то більше хмурнішав його вид. Нарешті він недбало відкинув листа на етажерку і невдоволено одвернувся до вікна… Заговоривши знову після короткої паузи, він навіть не силкувався приховати свого роздратування.

— Мене дивує така настирливість вашої шановної академії, — Є скривився він. — Не знаю, хто дав їй право докучати мені своєю цікавістю. Я принаймні завжди був проти всякого втручання в мої особисті, — Є він наголосив це слово, — особисті справи. Що з того, що вони обрали мене на почесного члена? Я можу погодитись на це і зробити їм таку честь, — вже зовсім чванливо всміхнувся він, — але це ще не дає їм права докучати мені і заважати моїй роботі…

— …Ви, звичайно, тут ні при чому, — перепинив він себе, одвернувшись од вікна й побачивши ображену фізіономію Сахно. — Вас обтяжено нечемним дорученням, і прошу пробачити, що висловлюю своє незадоволення саме вам.

Господар перечекав трохи, і Сахно довелося промимрити якусь поштиву нісенітницю. Потім забалакав знову.

— Традиції гостинності, які свято шанує народ, що до нього я маю нещастя належати, не дозволяють мені відмовити вам, якщо ви вже переступили поріг моєї господи. Але не криюся, що роблю це з великою неохотою, і — даруйте мені цю одвертість — коли б знав зміст цього листа, не відчинив би вам брами мого маєтку. Проте… — він знову заговорив привітніше, — нічого не поробиш. Ви тут — ви мій гість. Я мушу виконувати обов’язки гостинного господаря, незалежно від цього листа.

Сахно скористалася з моменту, коли надто чемний господар замовк на хвилину, і почала була відповідати з належною в таких випадках гідністю.

— Я зовсім не хочу зловживати вашою гостинністю і насилувати звичаї вашого народу. Коли ви не вважаєте за потрібне…

Але господар знову зовсім не зважив на ці слова і заговорив далі, наче й не почувши мови Сахно.

— Багато я вам не покажу, заздалегідь попереджаю. Академіки, — він знову зневажливо кивнув у бік листа, — просять мене докладно й всебічно ознайомити вас із системою мого господарювання, що дає такі для них нечувані наслідки в своїх здобутках і в заощадженні робочої сили. Ні про яку докладність і всебічність не може бути й мови. Я пристаю на те, щоб показати — тільки показати, а зовсім не «знайомити» — деякі ділянки моєї роботи, дам вам змогу зверхньо оглянути мої володіння і продемонструю кілька схем і картотек. Але… — він підняв угору довгого сухого пальця з великою, щойно загоєною раною на пучці й уперше суворо глянув Сахно просто в очі, — Є але жодних пояснень я вам не даватиму. Це по-перше. Ви можете самі робити, які хочете, висновки. По-друге, ви зобов’язуєтесь самі без мене не виходити за межі малого парку, бо коли спробуєте зробити це, то моментально загинете: мури парку обплутані електродротами сильного струму. По-третє, ви даєте мені слово, що ніде, ні в одному органі преси жодної країни земної кулі не писатимете про те, що побачите й почуєте тут, аж поки я сам — розумієте — сам не дам вам на те згоди. На засіданні вашої кафедри, коли складатимете звіт про вашу поїздку, зробите доповідь за тезами й матеріалами, які я сам дам вам за день до вашого від’їзду.

Господар скінчив і взяв перо. Сахно, збентежена такою мовою, обурена й розгнівана цими, таки доволі нахабними, умовами, довго не могла опанувати свого хвилювання й зв’язати два слова для відповіді. Вона просто втратила мову і, як зачарована, слідкувала за професоровим пером, що шпарко підплигувало на грубому пергаментному папері. Коли ж, нарешті опанувавши себе, Сахно зірвалася на ноги, щоб відказати гідно цьому загорділому, нахабному добродієві, доктор Гальванеску спокійно, все поглядаючи в сад, що рясно буйнів за стіною-вікном, простяг їй написаного папірця.

Сахно глянула на нього й прочитала з розкиданих, великих, з горіх завбільшки, літер:

— Це на всякий випадок, — байдуже пояснив професор, не одриваючи погляду від зелених верхів’їв за вікном. — На випадок, коли б ви не додержали слова і проговорились. Дату я поставлю сам, коли буде на те потреба.

Кров ударила Сахно в скроні. Вона перехилилася через стіл, уп’явшися в професора затуманеними обуренням очима і марно шукаючи його холодного, байдужого погляду. Не знайшовши його за пасмами густих чорних брів, вона люто скрипнула зубами… взяла перо і одним махом розписалася на рипучому грубому папері… Коли після того вона знову знесилено сіла у крісло, доктор Гальванеску глянув на неї і вже зовсім по-приятельському сказав:

— Правду мовити, я не від того, щоб показати вам дещо і цілком охоче. Ось уже одинадцять літ я господарюю тут, турбуючи й тривожачи уми ваших академіків та інших ледарів, і ні разу не доводилося мені показати мої винаходи й досягнення стороннім людям. А проте дещо потребує, сказати б, перевірки на свіжій людині. Треба, так би мовити, свіжого ока. Може, я десь помиляюся і не можу цього помітити. Вам це буде видніше, і я охоче вислухаю вашу думку.

Сховавши папірця до шухляди і замкнувши її, доктор Гальванеску відчинив невеличку шкатулку, що стояла перед ним на столі, і яку, пригадала Сахно, він весь час держав при собі. В шкатулці був невеличкий клавір з багатьма дрібними клавішами — щось подібне до друкарської машинки. Доктор потиснув кілька клавішів, — вони м’яко віддзвонили йому, — і знову зачинив шкатулку. Потім причепив її до ременя, що мав через плече під піджаком, як це роблять журналісти з фотоапаратом, і встав.

— Через п’ятнадцять хвилин я чекаю вас на західній веранді. Там ми вип’ємо вечірнє кофе. Тим часом ви встигнете прибратися з дороги. Ваші покої за коридором ліворуч, шості двері. Там ваші речі і все потрібне. Західна веранда в другому кінці цього ж таки коридора, якраз проти оранжереї з кокосовою пальмою.

Сказавши це, доктор Гальванеску одчинив бокові двері й зник за ними.

Розгублена й збентежена, Сахно деякий час не рушала з місця. Вона ніяк не могла зібрати думки й оговтатися в несподіваних і курйозних — коли не сказати більше — обставинах. Вона була б простояла так, дурнувато кліпаючи очима, всі п’ятнадцять хвилин, коли б не нова несподіванка.

— Поспішайте. Ваше кофе прохолоне, — раптом почулося звідкілясь згори.

Сахно аж кинулася з несподіванки. Потім глянула вгору. Там нікого не було. Говорила жирандоль. Тобто гучномовець, справно захований серед їх скляних прикрас.

Почервонівши, засоромлена, що знову пошилась в дурні, Сахно поспішила в коридор. До шостих дверей було далеченько, і Сахно з якимсь моторошним почуттям мандрувала повз анфіладу порожніх покоїв, дратуючись, що, здається, починає побоюватися, чи не підслухує, чи не підглядає десь із кутка чудернацький господар…

П’ятнадцять хвилин — це небагато часу для того, щоб сяк-так зорієнтуватися. Проте, прибираючись і переодягаючись, Сахно встигла дещо роздивитися. Одведена для неї кімната була прибрана з комфортом, якого годі було сподіватися в цьому сільському закуткові. Вигідні й зручні меблі, раціональні і з смаком дібра: ні оздоби на стінах і стелі, люстра, багато різних ламп, припасованих так, щоб, коли їх окремо засвічувати, кожна з них освітлювала якийсь один куток, лишаючи цілу кімнату в сутінку. По кутках чимало різноманітних пристосувань для одягання й роздягання, для писання й читання та сила-силенна більших чи дрібніших кнопок і вимикачів, що призначення більшості з них Сахно так і не змогла відразу збагнути, а помацати не наважувалася. Звичайно, тут же телефон, радіоприймач і окремо — гучномовець, замаскований в горішньому нічному ліхтарикові. Кімната мала чотири високих вікна, що всі виходили на широку галявину парку. Галявину перетинав білий мур, і за ним виднівся шмат поля.

Все це побачила Сахно мимохідь, бо вже на тринадцятій хвилині перебування в кімнаті, з горішнього гучномовця почувся голос доктора, який сповіщав, що кофе на столі і він кидає до склянки дві грудки цукру.

Ці говорильні, поначіплювані на кожному кроці, вже добре надокучили Сахно, г у відповідь на запрошення до кофе вона впівголоса вилаялася. Але, роздумавши, постановила собі цього більше не робити, бо, хто ж його знає, може, десь під ліжком стоїть мембрана, що транслює чудному господареві кожне слово, промовлене наодинці.

Ідучи назад коридором до тераси, Сахно заглянула у вікна надвір. Всі ці покої, як виявилося, містилися в одному з великих і, очевидно, з багатьох корпусів будинку. Кімнати в цьому корпусі були тільки з одного боку, бо вподовж простягався довгий коридор-галерея з вікнами до палісадника. Як і в садку та покоях і взагалі в цілому домі, — Є ніде не видно було ні людини, ні будь-якого живого створіння. Здавалося, в цьому розкішному маєтку живе одним один його оригінал-господар. Така думка з’явилася в Сахно саме зараз, коли, ідучи повз вікна, вона поглядала у палісадник. Там якраз відбувалася вечірня поливка квітів. Але, скільки не придивлялася Сахно, ніде не було помітно садівника. Квіти обходилися без нього. Водограї, що густо й систематично були розташовані серед клумб, самі раптом вибухали дощем рясних крапель і спрямовували свої струмені то на одну, то на другу клумбу, з легким порипуванням обертаючи свої сита туди і сюди. Забавку й естетичну окрасу — водограї — було механізовано й раціонально використано для зрошування.

Доктор Гальванеску чекав на Сахно, задумливо розмішуючи ложечкою кофе. Правду мовити, Сахно на це трохи здивувалася, справедливо припускаючи, що й розмішування цукру слід було б механізувати.

— Ви майже пунктуальні. Це добре, — милостиво привітав її господар, глянувши на годинник. — Сідайте й пийте кофе. Це кофе з моїх плантацій. Мені коштувало чимало праці культивувати тут цю рослину. Але тепер вона вже добре прищепилася. Я не запитав, яке ви п’єте кофе, бо в моїй господі я частую гостей тільки моїм кофе, виготовленим за моїм рецептом.

Сахно подякувала і покуштувала кофе. Тим часом професор натиснув кілька клавішів на своїй оригінальній машинці, що знову нерозлучно стояла біля нього. Сахно не витримала і поцікавилася, що це він робить. Господар охоче пояснив:

— Це, бачите, невеличкий (я не казатиму «кишеньковий», бо він ще мало вдосконалений для таких розмірів) радіотелеграф. Сидячи тут, я переказую свої розпорядження в різні кінці мого маєтку.

— Хіба ви скрізь хазяйнуєте самі?

— Доводиться, на жаль, самому. Я не маю певної і спритної людини, яку б міг настановити за свого підручного.

— Це дуже важко і забирає, мабуть, багато часу?

— Не кажіть. Ця штучка, — професор вказав на апарат, — мені дуже допомагає. Це чудовий підручний. Мовчазний і швидкий. А головне — виконує те, що я сам хочу… В моїм ділі, — Є додав він трохи згодом, — я не терплю якоїсь іншої ініціативи, крім моєї власної.

Кофе, як виявилося, було тільки загальною назвою вечері й її першим словом, його змінила легка закуска з гостро приправлених, пряних овочів, що мало смакували Сахно після густого та міцного кофе. Після закуски довелося випити кілька мікроскопічних чарочок різних настоянок. Все це стояло тут же, під рукою, в невеличкій шафі. Вже після цього доктор сповістив, що зараз буде гаряча страва, і натиснув клавіш. Зразу ж, наче тільки й чекавши на це, з глибини тераси з’явився лакей. Це була перша людина, яку побачила тут Сахно, і, треба признатися, навіть зітхнула легко, зрадівши з того, що тут-таки є живі люди.

Але, розглянувши добре цього індивіда, мусила вона констатувати, що чудар-господар і людей до послуг собі добирає таких кумедних, як і сам. Принаймні зовні лакей був мало схожий на звичайних людей цієї професії.

По-перше, виправка. Тут було перевершено всяку військову муштру. Слуга рухався плавко і зовсім беззвучно. З максимальною точністю рухів і жестів. Жодного зайвого жесту, жодного нерозрахованого повороту. Підборіддя й вуса були йому так начисто виголені, що можна було думати, ніби волосся там ніколи й не росло. Обличчя мав якесь дивне, наче хворе, без звичайного переливу тонів від зафарблення кров’ю: і чоло, і щоки, і ніс, і вуха були однакові, смугляво-червоні. Волосся — шорстке й кучеряве. Очі затуляли чорні окуляри.

«Негр чи папуас», — Є думала собі Сахно, поглядаючи на незграбні довгі фалди фрака, білу манишку, а особливо — густо-чорні окуляри, що різко контрастували з фізіономією слуги. Розпитатися в господаря вона не наважувалася.

Але господар сам, перехопивши, мабуть, цікавий погляд Сахно, заговорив про лакея.

— Як вам подобається виправка? — посміхнувся він навздогін слузі, що поставив страву й пішов так само тихо, як і прийшов.

— Н-да, виправка… — хитнулася Сахно. — Дуже добре.

— Ха-ха! А зовнішність?

— Він негр?

— Ні. З дуже рідкого, майже вимерлого, племені нільських хамітів[16]. На ймення — Хаквілавіліс. О, я багато потрудився над його вихованням. Тепер так важко знайти доброго слугу.

— Н-да, — невиразно мугикнула Сахно.

— Ці профспілки, вечірні університети, газети і все таке інше, — скривився професор, — страшенно псують нижчі класи людей. Перший-ліпший дикун куди кращий від нашого кваліфікованого культурного лакея… Чи, може, при вас такого не можна говорити? — ласкаво поцікавився професор. — Може, ви соціалістка?

Сахно ще раз невиразно мугикнула.

— А головне, — вів далі доктор Гальванеску, за своєю звичкою не чекаючи на відповідь, — він німий, сліпий і глухий (втратив усе після віспи, від якої я його врятував). Особливо похвальні якості для прислуги.

Вже починало сутеніти. З саду линули дурманні пахощі південних квітів і приємна свіжість від водограїв. Між іншим, на цих саме водограях Сахно змогла пересвідчитися й у раціональності радіоапарата Гальванеску та великої вправності його невидимих слуг. Під час вечері професор раз у раз відкладав виделку, щоб поцокати на своєму апараті. Після одної з таких «гам» поливання квітника враз припинилося і водограї, виконавши свою функцію, плавко й дружно перейшли до виконання чисто декоративної ролі. Їхні струмені були тепер скеровані вгору і чудернацькими гірляндами червоно відсвічували проти проміння вечірнього сонця.

Обмінюючись зараз з доктором Гальванеску незначними думками про Берлін, німецьку академію та румунське господарство, Сахно весь час поглядала у садок, милуючись з краєвиду і вбираючи пахощі квітів. Саме в цей час у кінці квітника на алеї з’явилася якась людська постать, очевидно, простуючи сюди. Це дало Сахно привід ще раз задоволено констатувати, що її побоювання про цілковиту безлюдність цієї місцевості були передчасні. Доктор Гальванеску також побачив цю постать, але виявив цілком очевидне невдоволення — він затурбувався і суворо похмурився. Однак зразу ж одвернувся і, забувши про неї, взявся щось шукати в своєму блокноті. Знайшовши, застукотів на своїй машинці. При перших же ударах клавішів постать ураз спинилася, постояла якусь мить, потім хутко обернулася, майже бігцем подалася назад і зникла за рогом алеї.

Сахно не могла не звернути на це уваги господаря, висловлюючи побоювання, чи це не злодій який. Але доктор Гальванеску відказав, що злодії сюди не заходять — їм не перелізти через електричний мур. Роздумавши трохи, додав:

— Це був один із моїх управителів. Він ішов до мене на вечірній звіт.

— Але чому ж він так шпарко пустився назад? Забув, може, щось? — наївно поцікавилася Сахно — Чи, може, побачивши вас не самого, не схотів вас турбувати?

— Майже так. Тільки це я наказав йому вернутися.

— Ви? — здивувалася Сахно. — Але ж ви йому нічого не гукнули.

— Я протелеграфував йому.

— Хіба він?..

— Так. Мої управителі завжди мають при собі невеличкі приймачі. Це дуже зручно в роботі.

Закуривши, доктор Гальванеску сповістив, що огляд його господарства Сахно може почати завтра з шостої ранку, коли Гальванеску робитиме вранішній обхід. А що сонце вже зайшло і стрілка годинника підбігла до дев’ятої, то господар, погомонівши ще трохи, випивши грогу, запропонував іти на спочинок. До десятої він ще читатиме книжку і слухатиме столичні та закордонні газети, а о десятій засинає: такий його розпорядок, що йому, хочуть чи не хочуть, повинні підлягати й гості.

— Ваша кімната готова. На добраніч.

Сахно відкланялася і тим же коридором рушила до себе.

У кімнаті на неї чекав лакей. Він застелив постіль і готував вечірню купіль. Зачувши прихід Сахно, він залишив своє діло і взявся допомагати роздягатися, хоч Сахно того й не хотіла, бо не збиралася ще спати, та й не звикла, щоб їй допомагав хтось у туалеті, особливо мужчина. Вона спробувала була це сказати лакеєві, але той не зважав на її слова. Згадавши про його глухоту, Сахно не добрала способу з ним розбалакатися і мусила дозволити роздягти себе й напнути на плечі купальний халат.

Лакей виконував усе з винятковою вправністю, його автоматичні, завчені рухи нагадували Сахно рухи заводної ляльки; відштовхувала потворна, гидка зовнішність. Його червоне обличчя було наче спечене, спухле. Від усього тіла віяло якимось мертвим холодом, і дотики його були бридкі. Навіть крізь рукавички, яких лакей не здіймав ні на хвилину, відчувався холод наче закостенілих пальців.

Нарешті лакей відкланявся і пішов. Спати ще ніяк не хотілося, і, розчинивши одне з вікон, Сахно вмостилася біля нього.

Був уже вечір, і над хащами парку сходив великий повний місяць. В його зеленаво-бузкових променях сиво клубився туман з озерець, що оточували парк. Під летючими хмаринками туману вїдлискували під місяцем великі плеса верхніх ставків, що майже омивали мури палацу.

Сахно замилувалася таємничою красою південної місячної ночі, її моторошними тінями у тремтливих світлинах. З вікна видно було добру половину палацу, що загинав тут літерою Г. В цій частині до парку виходили тільки одні двері. В усіх вікнах було вже темно — палац спав. Спав, мабуть, і господар. Подумавши про це, Сахно заходилася й собі вкладатися — до ранку було вже недалеко, аз дороги треба було спочити. Вона загасила світло й зібралася була плигнути в ліжко. Та забарилася. Електрика згасла, місячні промені вдарили в кімнату й обсипали все своїм чарівним мертвим сяйвом. Важко було відмовитися від утіхи помилуватися ще красою ночі, і Сахно вирішила випалити біля вікна сигаретку.

В цей час у багатьох вікнах палацу спалахнула електрика. Вихідні двері грюкнули, і надвір вийшов хтось у довгій кереї. Придивившися, не важко було впізнати пана господаря. Він поглянув на вікно кімнати Сахно, не помітивши, звичайно, її скуленої постаті в складках портьєр. Потім сів на велосипед і хутко поїхав.

«Щось професорові перешкодило додержати свого регламенту. Чи не трапилося чого?» — подумала Сахно.

У цей час надвірні двері ще раз грюкнули і, перехилившися, Сахно побачила якусь постать, що вийшла в сад. Сахно не звернула б на неї уваги, та здивувало її, що постать та була майже гола, в самих купальних трусах. Це не був лакей, бо навіть у сутінку голе тіло відсвічувало надто блідо для смуглявого й червоношкірого нащадка древніх хамітів.

Поки Сахно роздивлялася й роздумувала, постать відійшла від стіни, рушила в парк, просто навпростець через галявину. Проходячи повз вікно, постать потрапила в смугу ясного місячного світла, і… мимоволі Сахно моторошно скулилася… Повз неї пливло щось гидке й незрозуміле… Людина була аж надто біла і мало не прозора в зеленавих хвилях місячного проміння. Млявий, наче з густого туману, торс, безбарвна, одутла, водяниста пика з зловісними плямами чорних окулярів…

— Що за чорт? Що за потвора? — похолола Сахно. — Що за привид з колекції старого ідіота?

Привид тихо минув галявину й пішов стежкою в глиб парку. Коли він обернувся до Сахно боком, Сахно не могла не відзначити, як подібна його хода, всі його рухи до ходи й рухів Хаквілавіліса.

— Але це не він! Коли та червона потвора — нащадок якихось хамітів, то це вже якийсь альбінос… чи що?

Місяць зайшов за хмари. Вся таємничість ночі зникла. В глиб парку віддалялася звичайна людська постать, тільки гола.

— Це звичайний місячний міраж? — пробувала заспокоїти себе Сахно, пригадуючи все відоме їй про південні міражі. — Чи я галюциную з перевтоми?

Але мова розуму мало заспокоювала роздратовані нерви і нездатна була розвіяти пригніченість. Марно силкуючись відігнати моторошний образ і прикликати сон, Сахно загорнулася в холодні тканини вигідної постелі.

Точно о шостій Сахно збудив гучномовець. З набридлою допомогою того ж таки Хаквілавіліса вона хутко вбралася й поспішила на терасу, де доктор Гальванеску вже чекав на неї з ранішнім сніданком.

Гальванеску снідав мовчки і раз у раз підганяв Сахно: вони вже й так трохи запізнилися. Вигляд у господаря був похмурий і стомлений. Сахно розпиталася про його здоров’я та причини нічної подорожі. Не приховуючи свого незадоволення з приводу того, що Сахно бачила його нічний від’їзд, доктор Гальванеску відповів, що справді зле спав цю ніч. Він мусив несподівано виїхати до робітничих казарм: захворів один робітник, і гадали, що то холера. Однак, як виявилося, це звичайна дизентерія, що лютує тут кожного літа. Поснідавши, господар і Сахно зразу рушили в путь. Біля під’їзду на них чекала циклонетка[17]. Гальванеску сів до керма.

Вони минули палісадники, переїхали великим парком і виїхали на поля. Добрих дві години возив господар свою гостю по вузеньких, але добре второваних стежках, що в різні боки розбігалися через розлогі поля. Тут Сахно мала нагоду висловити своє захоплення з ідеально організованої системи штучного зрошування.

— О! Це моя альфа і омега! — не без самовдоволення відказав господар. — Гарне зрошування — це є основа всякого господарства. Природа мало турбується про нас і ніколи не розподіляє доцільно своєї вологи. Її або обмаль, або надто багато. Виправляти природу, керувати нею — є завдання людини. Ідея штучного зрошення для нашого краю особливо важлива, бо сонця в нас скільки хочете, але сонце наше посушне. Виправивши за допомогою штучного зрошення хиби клімату, мені щастить збирати за рік два врожаї: в червні і в жовтні. Виснаження грунту я компенсую звичайними заходами угноєння, тільки більш удосконаленим способом. Я, звичайно, не угноюю моєї землі простим гноєм і давно вже відмовився од суперфосфату. Угноєння відбувається в мене разом із зрошуванням. Рідина, яку ви бачите в водозборах, польових водогонах та в цих рівчаках, не проста вода. Це насичений хімічний розчин. Формула розчину — мій секрет. Хімія — мати хлібові. Ця хімія дає мені два врожаї на рік і збільшує збір проти звичайного на дикунських селянських полях в кожному врожаєві в п’ятдесят разів.

— П’ятдесят разів! — скрикнула Сахно, до краю здивована.

Вона сподівалася почути велику цифру, але ніяк не таку.

— Так. П’ятдесят разів. Тобто там, де дикун-селянин має пуд хліба, я маю рівно п’ятдесят. А відрахуйте з селянського пуда відсотки на виснаження грунту — бо вони, ідіоти, не мають навіть багатопілля — і ви побачите, що проти моїх п’ятдесяти пудів селянин, в середньому за десять років, не матиме більше тридцяти фунтів. Моя ж система зрошування і хімізації не тільки не виснажує землі, а, навпаки, з року в рік угноєння треба менше, бо в землі лишаються рештки, та й вона, як усякий живий організм, привчається сама виробляти ту отруту, яку спершу їй доводиться давати як ліки. Це мені дає економію у відповідній прогресії з другого року вживання угноєння.

Сахно слухала, як зачарована. Вона чекала побачити тут чимало цікавого, але це перебільшило всі її сподівання.

— Дорогий професоре! — палко вигукнула вона, проймаючись великою пошаною до цього оригінала. — Вам же, звичайно, відомо, що на культурних полях найпоступовіших щодо сільського господарства країн врожайність не складає й п’ятої частини вашої. Ви пробачте мені, але я дивуюся, чому ви не опублікуєте своїх досягнень, чому ви не зробите їх надбанням людства і науки?

— А що дасть мені за це наука і людство? — холодно відказав доктор Гальванеску, згорда примружуючись на захват Сахно.

— Як то що? — трохи зніяковіла Сахно. — Ви зробите людство щасливим. Ви навчите його легко заробляти хліб. Ви дасте йому змогу раціонально витрачати свою працю. Ви звільните його від зайвої роботи…

— Для того, щоб воно більше часу мало на лінощі та безпутства?

— Хіба ж можна так казати? Невже ви не вірите в людство, в поступ, в культуру?

Доктор Гальванеску неохоче засміявся.

— Припустімо, вірю. Бо не можу не вірити. Коли не в людство, то в окремих людей, в їх поступ, культуру. Не можу не вірити, бо оце, що я вам демонструю, це і є поступ, культура. Але… це зробив я. Що мені дасть за це людство?

— Подяку трудящих… Славу, коли ви її шукаєте… Або, нарешті, багатство. Стовпи капіталізму вам охоче віддадуть на експлуатацію півсвіту, аби ви тільки відкрили другій половині свою таємницю.

Гальванеску знову засміявся сухо і хрипко.

— А може, я хочу цілий світ? Може, половини мені замало!

Сміх і іронія охолоджували захват Сахно. Вона вже не знала, чому віддати перевагу — шанобі й захопленню перед генієм чи огиді з його мерзенності. Доктор Гальванеску тим часом заспокоївся і змінив гнів на милість.

— Ця формула мені коштує п’ятдесят років життя. Ніхто ніколи не поверне мені цих років. А вони для мене дорожчі за ваших півсвіту. Нехай інший розум винайде формулу безсмертя, а я віддам йому свій винахід задарма…

Він помовчав, скеровуючи циклонетку по вузеньких бетонних стежках, що в’юнилися між рівчаками зрошування. Зненацька він засміявся привітно й весело, зі своїм чудним умінням нагло міняти свій настрій.

— Все це дурниця! Не в тім справа. Я ще мушу все добре перевірити. Хто знає, може, я таки відкриюся… І не візьму дорого за свій винахід, — ще засміявся він.

Його співрозмовниці враз полегшало, і Сахно з колишньою пошаною поглянула на господаря. Доктор Гальванеску в цей час раптом спинив мотор.

— Я хочу дати вам покуштувати зрошувальної рідини.

З цими словами він легко скочив на землю і взяв черпак, що лежав біля водозбору.

— Хіба я земля? — засміялася Сахно.

— Ні, — Є серйозно відповів Гальванеску. — Але ви частка тієї ж світоспоруди, що й земля. Не гидуйте її поживою. Можу вас поінформувати, що зараз я досліджую вплив цієї зрошувальної рідини безпосередньо на живий організм. І маю підстави боятися, що вся моя попередня праця піде марно. Можливо, що й саме зрошування не буде потрібне, як не буде потрібен рослинний хліб.

— Ви говорите про сурогати? Хімічний хліб? Я знайомилася з багатьма спробами в цій галузі, і, здається, вони всі досі невдалі.

— Так. Це не моя ідея. Вже понад сто років шукають люди формулу речовини, що заступила б звичайне харчування. Куштуйте, — простяг він Сахно черпака, — це якраз розчин для зрошування грунту під цукрові буряки. Кожна рослина, звичайно, потребує трохи одмінної формули розчину. І цей якраз, на мою думку, найближчий до того, що може бути поживою для живого організму. Свині, скажімо, що їхній травний апарат і формула крові найближчі до людського, їдять це залюбки і вгодовуються швидше, як на кукурудзі, висівках чи мелясі.

Сахно обережно сьорбнула бурої з неприємним запахом юшки. На смак вона була солодка і трохи п’янка.

— Тут є хлор? — запитала вона, розсмакувавши.

Гальванеску розсміявся.

— Ви хочете вивідати в мене формулу? Але коли я скажу навіть, що хлор таки є, і перейменую ще з двадцять інших складових частин, вам однаково це нічого не дасть. Бо основне, звичайно, — пропорція і спосіб виготовлення.

Сахно й собі розсміялася, запевняючи, що вона зовсім не хоче силоміць вивідувати таємницю.

— Ну, як вам смакує? — поцікавився господар.

— Не дуже, — щиросердо призналася Сахно. — Я з більшою охотою з’їла б біфштекс з картоплею і кавалок хліба.

— Я теж, — засміявся доктор Гальванеску. — Але я ще й не заявляю патента на таку поживу. Поживемо ще — побачимо.

Вони знову посідали в циклонетку й рушили далі. Тепер пшеничні й бурякові плантації лишилися позаду і стежка бігла серед рясних виноградників. Гальванеску мовчав, роздивляючись по сторонах, і раз у раз вдавався до свого нерозлучного апарата, вицокуючи коротенькі акорди.

— Ви це серйозно, пане доктор? — по паузі запитала Сахно, коли мотор спинився перед брамою.

— Що серйозно?

— Про годівлю… цією рідиною?

Гальванеску подумав і замислено відказав:

— Не знаю. Це, звичайно, тільки проблема. Проблема вивчення, аналізу і синтезу — так, так, — аналізу і синтезу вітаміну. Я, між іншим, працюю й над цим. Не знаю, чи пощастить мені закінчити мою роботу до смерті… Ах, цей проклятий обов’язок вмирати руйнує всі плани! Для людей винаходу ніколи не вистачає життя! — обурено вигукнув він. — У всякому разі, день розв’язання вже недалеко…

Потім, трохи помовчавши, він додав тоном лектора:

— Розумієте, справа в тім, що організм землі й організм рослини значно простіший за організм тварини. Тварина ж до того страшенно розбещена, особливо людина. Знайти для неї штучну поживу надзвичайно важко: треба врахувати все — і кровообіг, і нервову систему, і вібрації розумового апарату, і статеві хвилі, і соціальну спадщину віків, і нажиті мікроби тисячі хвороб, і багато всякої, всячини… З другого боку, можливо, що цілий цей метод хибний. Може, неправильно шукати і пристосовувати потрави для організму, може, навпаки — організм тварини треба пристосувати до першої-ліпшої потрави. Тобто спростити людський організм, довівши його простоту до простоти коли не землі, то бодай організму рослини…

Сахно з цікавістю слухала господаря, але той раптом урвав.

— Я втомлюю вас…

— Ні, ні! Що ви! — заперечила Сахно.

— …і надто покладаюся на вашу нездогадливість… Ви вже мені пробачте, але в кожного винахідника є межі, далі яких він не може говорити про свої роботи.

— У вас, мабуть, працює багато робітників? — запитала Сахно. — Щоб виконати всю роботу тут, потрібно чимало робочих рук.

— Не дуже, — заперечив доктор Гальванеску. — Ви забуваєте, що в мене геть усе механізовано й електрифіковано.

— І все ж таки тут працює не одна сотня люду? Навіть при максимальній машинізації?

Доктор Гальванеску хитро примружився.

— Я бачу, ви не від того, щоб довідатися, яка саме ця цифра?

— Так. Це дуже цікаво. Цікаво знати, як заощаджує робочу силу ваша система. У вашому господарстві все побудовано на механізації, але, з другого боку, тут стільки різних удосконалень, що потребують робочих рук.

Гальванеску засміявся.

— На це питання я не дам вам відповіді. Це мій секрет. Спитаю тільки вас, чи багато людей зустрічали ви в моєму маєткові і на полях?

— Нікого… поки що, — щиро призналася Сахно. — Я навіть подумала, чи не свято яке сьогодні. Мушу признатися, що це не тільки захоплює й інтригує мене, а й… трошки, знаєте, якось стає моторошно. Таке безлюддя…

Гальванеску засміявся знову.

— Недарма цієї землі так бояться довколишні мешканці. Ваше ім’я вимовляється з якимсь півмістичним острахом. Про вашу особу говорять…

— Коли люди чогось не знають, вони плетуть усякі дурниці, — Є різко перебив Гальванеску. — Цим вони винагороджують себе за свою обмеженість і нездогадливість… Апроте… вони мають де в чому рацію. Я не терплю цікавих і роззяв. Я нікого до себе не пускаю і караю необачних…

— Можливо, ви праві, — Є підтакнула Сахно, щоб не дратувати марно Гальванеску. — Але вернімося до нашої балачки про робочу силу. Людей на полі не видно зовсім, хоч пора зараз і робоча. Цілком очевидно…

Але Гальванеску гостро й суворо її спинив:

— Для вас тут немає нічого «цілком очевидного». Ви можете будувати собі які хочете гіпотези, але, повторюю, не чекайте від мене відповіді на це питання. Я вже сказав вам, що основного принципу моєї системи господарювання — мого «секрету», що його так кортить вивідати вашій академії, я вам не скажу. Хто знає, може, питання про робочу силу і є основний секрет моєї системи? Отже, прошу вас не вертати до цього питання.

— Я прошу мені пробачити…

Але Гальванеску, звичайно, не слухав і, за своєю манерою, зразу змінив свій суворий і гострий тон на іронічно-веселий.

— Хто знає, може, ви агент якоїсь профспілки чи там котрогось з інтернаціоналів і шукаєте потрібної вам «нечуваної експлуатації», щоб потім дзвонити по всіх ваших дурних газетах, компрометуючи моє ім’я та звертаючи на мене увагу всяких нероб і нездар… А проте, — він ще раз різко змінив тон, — коли вже ви так хочете, я покажу вам зараз моїх робітників. А то ви справді надумаєте всяких дурниць.

Він замовк і довго вицокував на своєму апараті.

— Тут недалеко провадяться меліоративні роботи… Мені не потрібне оце озеро, і я вирішив перенести його в парк: там бракує води в ставках. Зараз риємо канал. Прошу.

Вони знову сіли в циклонетку й повернули назад. Через виноградники й плантації машина вернула до парку, обігнула ріг муру й виїхала з другого боку озера. Не доїжджаючи до берега, доктор Гальванеску спинив мотор.

— Ми подивимося звідси. Озеро дуже малярійне, і ближче під’їжджати небезпечно.

— Але ж там працюють люди?

— Вони мастяться спеціальним захисним елексиром. Комар його боїться. Глядіть.

Сахно вже й сама дивилася в той бік. Від озера до парку прямував уже наполовину готовий вузенький канал. Там працювали зараз дві землечерпалки. Біля них мурашіло з десяток робітників. Праця відбувалася надзвичайним темпом, і люди, здавалося, не ходили, а бігали. І в той же час зразу бив в очі надзвичайний лад і організованість усієї роботи. Кожний робітник, очевидно, педантично виконував якусь певну й обмежену частку загальної роботи, зосереджуючись тільки на ній, і більше не дбав ні про що. Здаля кожний видавався наче шрубиком у загальному механізмі праці. Можна було помітити точні, добре вивірені й виміряні рухи. На ці рухи згодом ставало навіть важко дивитися, — до того вони були розмірені й автоматичні.

— Яка чудова муштра! І яка досконала організація роботи! — захоплено крикнула Сахно. — Я починаю думати, що це й не люди, а якісь автомати.

Гальванеску в цей час відкрив свій апарат і вибив коротенький акорд. Наче від помаху чарівницького жезла, вся робота вмить спинилася… Люди застигли на місці, машини перестали стукотіти… Але перш ніж ошелешена Сахно в. стигла вражено скрикнути, Гальванеску клацнув іншим клавішем, і робота знову моментально відновилася в тому ж темпі.

— Це геніально! — захлинулася Сахно. — Це вище за людський розум! Дорогий професоре, невже ви не скажете, як ви досягаєте такого швидкого виконання ваших наказів?

Замість відповіді доктор Гальванеску розважливо промовив:

— Радіо належить велике майбутнє.

Сахно вийняла бінокль і ще раз поглянула на групу робітників. Зблизька дещо губився ефект ритмічності роботи, зате ще більше вражала точність і доцільність рухів кожного окремого робітника. Віддалення було все ж таки чимале, і розглянути добре окремі деталі та поодинокі постаті не щастило. Втім, дуже дивувала надмірна блідість облич у робітників — така дивна тут, під палючими променями південного сонця й степових вітрів.

«Мабуть, господар таки справді не дуже-то дбає про охорону праці своїх людей, — подумала Сахно. — Навряд, щоб чули вони щось не тільки про восьмигодинну, а й про десятигодинну робочу днину…»

Далі міркувати їй не довелося.

Доктор Гальванеску, що відійшов був од неї і поравсь біля свого апарата, в цей час знову повернувся. Побачивши бінокль, він безцеремонно видер його в оторопілої Сахно.

— Ви забули про мої попередження й порушуєте умову, яку вчора підписали, пані! — обурено затупотів він ногами. — Я припиняю негайно дальший огляд.

— Але, пане… — розгубилася Сахно, не добравши ще, як має реагувати на не зовсім чемну поведінку господаря. — Мені дивно… Ви ображаєте…

— Ви не маєте права тут ображатися! Ви нечесно ламаєте ваше слово!

— Пане!

— Пані!

— Я до краю здивована…

— Я теж. Прошу в машину. Ми негайно вертаємо.

Обурено відсапуючи та мурмочучи, розгніваний господар побіг до циклонетки. Сахно не залишалося нічого іншого, як наздогнати його.

— Прошу. Сідайте. А цю штучку, — Гальванеску сердито потрусив біноклем, — я змушений реквізувати.

Розмахнувшись, він жбурнув його в рівчак.

— Я не хотіла вас образити, — почала була Сахно, прагнучи ліквідувати прикрий інцидент, але доктор Гальванеску її не слухав.

Він увімкнув мотор і пустив циклонетку швидко назад, додому.

Ніч надійшла непомітно, швидко і по-південному раптово. Сахно з доктором Гальванеску ніч застала в бібліотеці. Помирившися під час обіду, — при тому Сахно повинна була заприсягтися ще одним словом честі про свою скромність, — вони тепер оглядали книгосховище Гальванеску. Це була багата й цікава бібліотека. Всяке друковане слово з усіх галузей науки, техніки й соціології, де б не з’явилося воно в світ, мало своє місце на поличках цієї книгозбірні.

Похвалившись книжками, Гальванеску привів Сахно в діаграмну, де продемонструва свої схеми, зведення й виклади, ошелешуючи неймовірно великими числами й до нахабства сміливими розрахунками. Тут же, до речі, він прочитав деякі тези з своєї недрукованої праці, проілюструвавши кіномалюнками результати кількох цікавих дослідів. Проте показати лабораторії категорично відмовився, попередивши, що їх зовсім ізольовано в так званому «лівому корпусі», і на всякий випадок на сторожі стоїть там вірний вартовий-електродріт. Натомість він запропонував з завтрашнього ранку розпочати огляд рибного розплідника й ботанічного та зоологічного садків. Там він обіцяв показати інтересні досліди над щепленням рослин і культивуванням різноманітних тварин.

Розійшлися знову о десятій, і Гальванеску, що дуже натомився за день та попередню безсонну ніч, заявив, що відразу, навіть зраджуючи свої звички, ляже спати.

Сахно ж не спалося. Враження дня перехвилювали і втомили її. Хоч і як багато чула вона про цей маєток на краю європейського суходолу, але досі вона досить скептично ставилася до таємничої слави не менш таємничого доктора Гальванеску. Ця чудна постать тепер чимраз більше викликала до себе поваги й захоплення, але ще більше інтригувала своєю загадковістю.

Нервове піднесення жужмом збило думки і відганяло сон. Проблукавши з півгодини по своїй кімнаті і вимірявши її вздовж і впоперек, Сахно вирішила вийти в сад прохолодитися.

Було вже після одинадцятої. Тихо перейшовши терасу, Сахно зайшла в квітники. Обігнувши правий корпус, вона вийшла на галявину перед свої вікна. В вікнах лівого корпусу, де містилися таємничі лабораторії та покої самого господаря не світилося.

— Таки спить. Не збрехав, — усміхнулася Сахно і рушила собі в глиб саду.

Весь пополовілий у місячному сяйві парк аж пахтів ароматом південної ночі і таємничо вабив у свої надра. Сахно перетяла галявину й впірнула у хащі туй і карликових сосен. Вузенькими, добре второваними і охайно підчищеними стежками вона блукала у лабіринтах зелені, не спускаючи, проте, з ока світла з свого вікна, щоб не заблудити поночі. Тут і там у гущавині зелені траплялися альтанки, мисливські хатки чи просто портики, мальовничо притулені на берегах озерець або в хащах старезних дерев. Сахно плигнула у байдарку, що м’яко погойдувалася на причалі, і попливла тихим, заснулим плесом.

Всі озерця і ставки сполучалися між собою протоками декоративно прихованими за підвісними місточками чи чагарниками. Вони манили своєю загадковістю. Пливучи далі й далі, Сахно й незчулася, як опинилася далеченько. Силует палацу сховався за стіною високих дерев. Світло з вікна зникло ще раніше. Стурбувавшися, Сахно повернула й наважилася була плисти назад, коли це побачила за берегом озерця якісь мережані залізні споруди.

Під’їхавши ближче і роздивившися, вона впізнала конструкцію землечерпалки. Це було останнє вже перед муром озерце і далі, за муром, мав бути той канал, роботу біля якого вона дивилася вдень. По цей бік муру канал уже був закінчений і обмурований. На дні плескало трохи води — рівно з поверхнею озера. За двадцять чи тридцять метрів канал зникав у тунелі під муром. Сахно нахилилася над водою і глянула в тунель. Він не був довший за п’ять-шість метрів. За цими п’ятьма-шістьма метрами знову м’яко відсвічувала під місяцем вода, трохи далі чорніла загата, ще далі — бовванів тулуб землечерпалки.

Непереможна сила цікавості штовхнула Сахно. Одмахуючися від думки, що вона робить нечесно, вже вдруге порушуючи своє слово честі, Сахно вдарила веслом і рушила в протоку тунелю. Вже підпливаючи до гирла, згадала вона про електросторожу, але зараз же заспокоїла себе — навряд, щоб і гирло тунелю було переплутано дротом. До того ж металевий ніс байдарки був би, в разі потреби, за найкращий струмовідхильник…

Ось і гирло. Сахно підняла весло і хотіла востаннє з усієї сили відштовхнутися, щоб розгону хватило на всі п’ять метрів тунелю. Але в ту ж мить вона злякано відсахнулася…

Згори, з верхнього пруга тунельної труби, щось зіскочило й з плескотом шубовснуло в воду. Щось велике, незграбне й важке. Човен захитало, і він затанцював на мертвих хвилях, от-от готовий перекинутися. Перше, ніж встигла Сахно отямитися з переляку й збагнути, що сталося, — з води виринула голова, а за нею й плечі людини. Води тут було небагато, і людина стояла у воді по груди. Вона вмить зняла руки, випереджуючи Сахно, що хотіла оборонятися веслом, і з силою відіпхнула човна назад. Потім людина плигнула, наздогнала човна і ще раз відштовхнула його… Байдарка хутко сковзнула назад до озера. А людина зразу одвернулася і моментально зникла в тіні муру…

Сахно сиділа закам’янівши. З несподіванки й переляку вона не могла ні ворухнутися, ні гукнути. Весло, впало в воду й пливло із човном. Перед очима стояла гидка потворна личина…

Хоч і як швидко відбулися всі ці події, але Сахно встигла роздивитися дивного вартового. Проміння місяця вдаряло йому просто в лице, і в цих променях ясно видно було бридку пику. Опукле, одутле, як після страшної хвороби, тіло і голий-голісінький череп та беззубий рот. Але що найстрашніше і найогидливіше — це мертва зеленавість і прозорість шкіри. Здавалося, місячне проміння просвічувало крізь неї, виразно вирізьблюючи западини й риси черепа. Вуха та ніздрі й зовсім наче світилися. Це було щось напівпрозоре — крохмаль чи медуза, — щось гидке, ненормальне й потворне…

«Якась дивна й страшна хвороба!» — нарешті спромоглася зібрати думки Сахно і мимоволі згадала про вчорашній привид на алеї. Тепер було очевидно, що місячний міраж тут ні при чому. Ясно, що й учора бачила вона цю ж таки людину або зовсім подібну до неї — хвору на ту ж недугу.

Отямившися, Сахно налягла на весло, поспішаючи геть від жахливої примари. Але прокляті озерця тяглися нескінченно. Тільки за чверть години гущавина парку скінчилася, й з-за дерев забовванів силует палацу з освітленим квадратом вікна. Сахно причалила й вискочила на берег. Страх міцно полонив Сахно, і, ступивши на твердий грунт, вона не витримала й бігцем подалася додому.

Вже добігши до галявини, Сахно спинилася віддихнути. Соромлячи себе за дитячу боязкість, вона пішла далі повільно й спокійно. Під високою двоповерховою альтанкою, схожою на китайську вежу, вона сіла притамувати биття серця й закурити.

Чи дурман нікотину, чи просто здоровий глузд, а може, і те і друге разом так вплинули на Сахно, а тільки вона дуже швидко заспокоїлася. Справді, що ж тут такого дивного, що цей чудернацький вартовий так незвичайно запобіг її замірові проплисти тунелем? У доктора ж Гальванеску геть усе — незвичайне. До цього треба звикнути. Люди у доктора вимуштрувані навдивовижу, сама Сахно винна, що хотіла нишком зламати своє слово. Що ж до зовнішнього вигляду, тобто фізіономії вартового, то… хто його знає, може, справді місячне проміння тут таки завинило трохи: південна природа дуже щедра на всякі міражі. Та зрештою нічого неможливого немає і в тому, що ця людина — справді якась потвора. Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей. Ця опуклість виду… Сахно зрівняла це лице з фізіономією Хаквілавіліса. В темношкірого Хаквілавіліса воно зовсім інакше. Це, мабуть, якийсь тубілець білої раси…

«Проказа! Лепра!» — здригнулася Сахно на свою здогадку. Справді-бо, яка вона нездогадлива. Оця відсутність людей в палаці, незрозумілий острах усього околишнього населення, вперте небажання Гальванеску підпускати близько до своєї оселі людей — хіба ж це не доводить такого припущення? І як це необачно, що вона наважилася порушити професорову заборону. Це ж жах! Вона ж могла заразитися.

Схвильована цією думкою, Сахно в той же час якось зразу заспокоїлася. Сказати правду, то з першої хвилини, як ступила вона на землі Гальванеску, якесь моторошне почуття не давало їй спокою. Збіги обставин, вразливі факти разом із кумедною, чудернацькою і таємничою постаттю самого професора повивали в таємничість і моторошність усі події. Безперечно, дещо незвичайного тут таки є: скажімо, оце використання до роботи прокажених (Сахно побудувала собі цілу гіпотезу про колонію прокажених…). Навряд, щоб така людина, як шановний доктор Гальванеску, робив би це виключно з благодійною метою. Тут, мабуть, добре враховано вимушену ізольованість від життя хворих на проказу і їхнє безталання. Це дає найширші можливості для експлуатації і для доброго зиску… А проте важко сказати, чи великий такий злочин. Адже, втягуючи прокажених у роботу, в суспільне життя, професор дає їм велику радість, дає їм змогу почувати себе людьми. Може, і лікує їх, експериментує над способами лікування цієї жахливої хвороби?..

Надходив ранок. Місяць вже ховався по той бік муру парку й немічним скісним, промінням освітлював алею й палац. Нічні птахи замовкли, з озерець тягло вогкістю, на сході трохи пояснішало і зблідли зорі.

Надзвичайна тиша передрання, багатюща й дивовижна природа довкола, духмяні пахощі південної рослинності — все це заколисувало затишним спочинком. Але сон тікав з очей. Навпаки, свіжість і запашність ночі бадьорила нерви і розбуркувала тіло могутнім — тільки південним жителям знайомим — почуттям радісного, незнаного бажання та тужної невдоволеності. Сахно цілком віддалася цьому почуттю й марила — чим? — вона й сама того не відала.

В такі ночі марення рясно плетуться в потомленій й стривоженій фантазії, але важко сформулювати їх бідною людською мовою.

Велич природи, з якою так рідко доводиться стикатися міській людині, розбуркувала рештки неурбанізованого ліризму. Сахно згадала, що вона степовичка — дитя розлогих просторів далекої країни — і мимоволі поринула у спогади. Несподівано для себе самої вона заспівала навіть стиха якоїсь рідної пісні. Її рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують.

Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, — Є удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, — хтось підтягував її співам.

Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.

— Хто ви? — не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.

— А ви? — відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.

— Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, — Є нарешті забалакала вона. — Пробачте, коли стурбувала вас.

— Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.

— І мене це здивувало, — погодилася й Сахно.

— Ви українка? — запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.

— Так. Ви теж?

— І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.

— Ви сказали, — заговорила знову Сахно, — що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?

Незнайомий урвав спів.

— Ви жартували?

— Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.

— Хіба доктор Гальванеску лікар?

— Атож. Ще й який!

— Він має робити вам операцію?

— Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово — це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.

— Пробачте, — спинила його Сахно. — Я не зовсім розумію вас. Я не збагну, як тлумачите ви оце слово «операція», алегорично?

— Що? — злісно перепитав незнайомий. — Що ви там говорите?

— Я не збагну, про яку операцію ви кажете?

— Як то «про яку»? А ви хто? Хіба ви не з нашої отари?

— Тобто ви питаєте…

— Мабуть, цупко тримаєте в кишені білет, що його одержали в емігрантському бюро від агентів цього опереткового професора разом із двома тисячами лір завдатку?

— Я категорично не розумію вас, — розвела руками Сахно. — Про який білет ви говорите?

Незнайомий замовк і згодом стурбовано запитав:

— Ви хіба не маєте жовтої картки?

— Ні.

…Якийсь час нагорі в альтанці було тихо. Погруддя незнайомого, що вже чітко вирізьблялося в передранішніх сутінках, застигло і вже більше не хиталося. Тільки після довгої паузи він заговорив знову.

— Тоді… тоді вибачте, я зв’язаний словом і… не можу з вами розбалакувати. — Потім зовсім тихо він додав: — Хто його знає, чи не вартує тут, за кущами, хтось з його агентів.

— Тут нікого немає, — Є зашепотіла Сахно, — нас ніхто не може почути.

Вона вся спалахнула цікавістю. Це ж, либонь, таємниця доктора Гальванеску от-от має їй відкритися. Все незрозуміле й таємниче, всі побоювання, які щойно заспокоїла, зринули знову ще з більшою силою. Але незнайомий спинив її.

— Чекайте. Хто ж ви така? І що тут робите?

— Я вчора приїхала. З Німеччини. Мене відрядила академія наук обізнатися з господарством доктора Гальванеску.

— Обізнатися з господарством доктора Гальванеску? Ха-ха! — хрипко зареготав незнайомий. — Шукайте іншого дурня. Тут ви нічого не дізнаєтеся. Він надто хитрий, злочинний і могутній.

— Розкажіть же мені. Я вас прошу. В чому річ? Ви мене страшенно заінтригували. Та й сама я надивилася тут багато незрозуміло й таємничого… Якщо можна, я зійду до вас нагору. Ніхто не побачить і не почує…

Незнайомий мовчав. Він, здається, погоджувався. Але раптом він схаменувся.

— Стривайте. Ви, кажете, приїхали з Німеччини?

— Так.

— Але ж ви українка?

— Авжеж.

— Емігрантка?

— Я, бачите… вчилась у Німеччині і залишилась при кафедрі для наукової роботи. Після того я маю повернутися додому…

— Значить, ви… радянська громадянка?.. — Незнайомий відсахнувся від вікна й з прокляттям грюкнув рамою.

Сахно ще чула, як він вовтузився біля шпінгалета, клянучи себе й Радянську владу.

Приголомшена й розгублена стояла Сахно під вікном, не знаючи, що їй робити. Вона б простояла так довгенько, та вікно ще раз відчинилося і звідтіля на мить висунулася голова обуреного незнайомого.

— Коли ти, проклята комуністична суко, не підеш зразу звідси геть, я негайно протелефоную докторові Гальванеску!

Така загроза не віщувала Сахно нічого доброго. Не в її інтересах було, щоб доктор Гальванеску дізнався про її надмірну цікавість. Тому вона не примусила просити себе вдруге й швиденько подалася геть від альтанки.

Вийшовши на просіку, Сахно спинилася. Але марно силкувалася вона збагнути все, що оце зараз почула. Годі було розібратися в усій плутанині з натяків, фактів і випадків.

Щиро лаючись — не знати на кого і за віщо, — попрямувала Сахно до палацу, на своє вікно, що блідо-блідо висвічувало в перших ясних світлинах зорі.

Палац спав. Вільний від замків, мовчазний і дико-безлюдний.

Сахно хутко проминула терасу, ґанок і анфіладу порожніх, моторошних покоїв. У своїй кімнаті вона тихо роздяглася й лягла в ліжко. Зразу ж страшенно захотілося, спати. Довга днина, сила вражень, а ще більше хвилювань чинили своє: повіки злипалися, в голові шуміло й терпко завмирало, думки не снувалися, нерви охляли.

Але враз її збудив звук. Сахно вмить прокинулась і сіла на ліжку. Звук повторився. Тепер вона зрозуміла — це був тоненький дзвін електричного дзвоника. Не второпавши, звідки лине цей дзвін, Сахно здивовано роздивилася. Тоді задзвонило втретє. Телефон. Сахно зовсім забула про нього.

Дивуючися, хто ж це може тут їй уночі телефонувати, Сахно взяла трубку. Звідтіля линув знайомий горловий голос Чіпаріу.

Сахно з полегшенням зітхнула. Чіпаріу! І як це могла вона забути за Чіпаріу. Де він і що робить? Чи добре йому?

Чіпаріу довго перепрошував, що збудив, мабуть, Сахно, що дзвонить так рано, але він дзвонив ще звечора кілька разів і турбується, що Сахно йому не відповідає. Коли, нарешті, Сахно його заспокоїла, що вона не спить, Чіпаріу перейшов до справи.

— Чи хутко поїдемо звідси? — питався він. — А хіба що?

— Як собі хочете, а мені тут зле.

— Зле? Чого б то? Про вас не турбуються? Я завтра ж скажу господареві…

— Не те. Мною аж надто піклуються. Я живу просто в розкошах. Але в тім-то й горе, що я не знаю, хто про мене дбає. Я не бачу нікого. Розумієте — нікого, крім цього ідіота лакея з бридкою целулоїдною пикою. Я не бачу людей. Далебі, хай не буду я шофером Чіпаріу, а мені тут моторошно! Як собі хочете, а я довго так не витримаю.

Далі Чіпаріу закидав Сахно запитаннями, як їй, що вона робить, що бачила, що чула і чи не почуває того ж, що й він, Чіпаріу? Сахно, як могла, заспокоїла його й пообіцяла, що завтра неодмінно з ним побачиться. Що ж до від’їзду, то це буде теж незабаром — завтра чи післязавтра.

— Ви думаєте, я не пробував уже до вас проскочити? — бідкався Чіпаріу. — Ще б пак! Таж цей проклятий електричний мур! Я зловив кота й кинув його на гребінь муру — згорів миттю.

Розмова з Чіпаріу якось заспокоїла Сахно. Приємно було відчути, що близько є звичайна, простісінька собі, без усяких таємниць людина. Це бадьорило й гонило прикре почуття моторошності. Однак розмова ця сполохала сон, і до перших променів сонця Сахно так і не змогла заснути.

Коли другого ранку Сахно з великим запізненням вийшла до сніданку, господаря вже не було. Стіл стояв сервований на одну персону.

«Вже поснідав і, мабуть, вирушив по хазяйству», — Є подумала Сахно й узялася снідати. Вона не дуже й жалкувала за тим, що проґавила господаря і, очевидно, цілий ранок лишиться на самоті. Сахно нічого не мала проти того, щоб наодинці розібратись у вчорашніх подіях.

Проте її самотність не була цілковитою. Зразу ж з’явився Хаквілавіліс і взявся прислуговувати. Цей індивід уже починав набридати Сахно. його червона твар у чорних окулярах, його педантична акуратність і автоматична точність при всіх вадах — глухоті, сліпоті й німоті, — Є ці пластичні рухи, наче він виконував якусь пантоміму на сцені театру, а не робив звичайне діло — все це було незвичайне, незрозуміле і дратувало. Перше Сахно хотіла була відіслати його або розпитатися про господаря, але, згадавши, що балакати до нього — марна справа, поквапилася закінчити сніданок якнайшвидше, щоб позбутися цього неприємного спільника.

Нарешті сніданок закінчено, лакей піщов, і Сахно змогла на самоті запалити сигарету.

Події минулої ночі зовсім стурбували її, і зараз в ній змагалося два бажання: одно — негайно покинути все до чорта і скоріше їхати звідси, з цього оповитого таємницями й дурними страхіттями місця, і друге — навпаки, залишитися довше, дізнатися про всі таємниці, аж поки все стане ясне й зрозуміле. Сахно силкувалася розважити себе, доводячи, що все це дурниці, просто збіг випадкових подій, які через свою несподіваність набирали якоїсь, фантастичності. Однак таке заспокоєння зле давалося Сахно. Надто дужі були враження минулої ночі, коли зіставити їх з подіями попереднього дня.

У цей час дозвілля Сахно зненацька було порушене. На терасу вийшов доктор Гальванеску. Він з’явився з середніх покоїв. Привітавшись, він спинився при пор. озі, про щось заклопотано міркуючи. Зодягнутий був не так, як завжди, а в фланелевий костюм для подорожування й фетрову шляпу. В руці мав плащ і валізку. Через плече висів нерозлучний радіоапарат.

— Я маю лишити вас на деякий час, — сказав він. — На превеликий жаль, наші огляди доведеться припинити на один день. Мені спішно треба їхати до Галаца. Я повернусь увечері або вночі. У всякому разі, завтра ми вчасно відновимо наші огляди.

— Дарма. Не турбуйтеся, — поспішила Сахно. — Шкода тільки, що вам треба втомлюватися, подорожуючи. Щодо мене, то я залюбки перепочину один день. Знаєте, така сила вражень…

Говорячи це, Сахно нишком пильно придивлялася до господаря, силкуючись збагнути, чи відомі йому події сьогоднішньої ночі. Але доктор Гальванеску нічим не зраджував себе, і з його поводження годі було про щось догадатися.

— Ви можете працювати сьогодні в бібліотеці й добре ознайомитися з діаграмами. Але, будь ласка, пам’ятайте про нашу умову і не підходьте близько до муру, не наробіть собі неприємностей.

Згадка про мур відродила спомини й про всі інші таємниці місцевого життя і занепокоїла Сахно. Вона ладна була попросити професора взяти й її з собою до Галаца. Проте вона перемогла себе і тільки подякувала, з гідністю запевнивши, що вона добре вміє додержувати свого слова.

— От і чудово! Зрештою недодержання слова пошкодить тільки вам, а не мені. З тим бувайте. Хаквілавіліс буде тут завжди вам до послуг.

До тераси підкотило велике авто. Сахно пильно подивилася на шофера, силкуючися добре його розглянути. Але з-під кепі, окулярів респіратора годі було роздивитися його обличчя. Доктор Гальванеску й собі одів окуляри та респіратор, няпнув плаща й сів у авто. Шофер моментально увімкнув мотор, і авто майнуло через віадук і зникло в гущавині парку.

Сахно засвистала веселенької шансонетки. Від’їзд господаря був їй дуже приємний. Цей старий оригінал і вражав, і дивував її, і викликав захоплення, але найбільше лякав. Першої хвилини, як залишилася Сахно одиноким хазяїном своєї власної персони, їй закортіло піти оглянути ті місця, де цієї ночі мала вона стільки пригод. Проте, роздумавши, вона мужньо відкинула таке необачне бажання. Хто запоручиться, що шановний господар не наставив довкола шпиків із своєї вірної сторожі? Отже, знічев’я, доводилося таки йти до бібліотеки і діаграмної.

Добрих три-чотири години промарудилася там Сахно серед книжок і викладок, аж поки вправний лакей покликав її обідати. Після обіду Сахно знову прямувала до кабінету, коли згадала про Чіпаріу. Їй закортіло побачити бідного шофера. Проте виконати таке бажання не було змоги: гаражі за муром, і Сахно не хотіла ні порушувати свого слова, ані рискувати своєю персоною. Доводилося вдаватися до телефону. Але ні з бібліотеки, ні з кабінету на виклики не було відповіді. Тоді Сахно пішла до своєї кімнати й спробувала заговорити звідтіля. І тут був той же результат: трубка відповідала тихим віддзвоном — abs…[18]Гадаючи, що Чіпаріу десь вийшов, Сахно перечекала півгодини й знову подзвонила. Трубка знову дала аЬз… Сахно дзвонила через годину, через півтори, через дві — ті ж результати. Це починало не в жарт турбувати її. Мимоволі роїлися їй у голові всілякі нісенітниці.

Можливо, що таке побоювання пересилило б острах перед заборонами і Сахно подалася б шукати дорогу до гаражів, коли це до її кімнати з’явилися чорні окуляри навісного лакея. Хаквілавіліс приніс Сахно листа.

Здивована Сахно недовірливо роздерла конверт. Це була радіограма від доктора Гальванеску. Наче добре знаючи, що турбує зараз його гостю, дбайливий господар писав до неї:

«Колего, я зовсім забув вам сказати, а можливо, ця справа буде вас турбувати. Ваш шофер несподівано захворів, і я змушений був ще вранці одправити його в Рені».

Запобігливість докучливого господаря ще дужче роздратувала, Сахно. Та й лист цей видався їй дещо підозрілим, — коли це і на яку саме хворобу встиг захворіти Чіпаріу, як над ранок він був ще цілком здоровий? І чому це його так спішно відтранспортовано, без згоди на те самої Сахно? Що це за така хвороба? Тут Сахно згадала свої гіпотези про проказу, і її пройняло холодом. А що, коли справді Чіпаріу раптом занедужав на цю жахливу хворобу, набравшись тут зарази? Ця думка так занепокоїла Сахно, що вона хутко побігла до бібліотеки й відшукала в енциклопедії коментарії про проказу. Енциклопедія свідчила, що проказа має досить довгий інкубаційний період. Однак це не заспокоїло Сахно. Це ж тільки вона сама собі так думає, що це проказа. А може, це й не проказа, а якась інша хвороба, ще страшніша, ще заразливіша? А може, й не в хворобі справа? Може, тут якась витівка цього проклятого професора? А що, як це Чіпаріу поїхав з Гальванеском за шофера? Може, він налякався тут і зрадив Сахно?.. Хоча при чому тут зрада! Хіба десь загрожує якась небезпека? Ні.

У всякому разі, хай там що, а Сахно пов’язувала несподіване зникнення Чіпаріу з усіма таємницями й загадками цього навісного маєтку. Стривожена й схвильована, не знаходила вона собі місця і, не можучи далі працювати, блукала по порожніх покоях. Жадала зараз вона одного — щоб доктор Гальванеску швидше повернувся й до ладу розповів про Чіпаріу.

Переходячи з кімнати до кімнати нескінченною анфіладою порожніх, але розкішно й оригінально вмебльованих покоїв — тут була і вітальня, і зала, і спочивальня, і курильня, і більярдна, і спортивна кімната, — Сахно непомітно обійшла весь правий корпус і, нарешті, опинилася перед розлогим скляним переходом. Просто тяглася довга галерея до центральних апартаментів — покоїв господаря, праворуч загинав вузький коридор до правого корпусу. Там були всі лабораторії. Перемігши бажання перейти коридор і штовхнути двері, Сахно рушила широкою галереєю. Звідси, з вікон, відкривався чудовий краєвид на головну алею малого парку, на озерця і квітники. Сахно замилувалася й непомітно підійшла до арки, що за нею, за легким серпанком скляної китайської занавіски, починалися покої Гальванеску…

Але тільки-но простягла вона руку, щоб трошечки розсунути скляні пасма, як вони самі розсунулися, й з-поза них зовсім нечутно з’явилася постать Хаквілавіліса. Він став на порозі, втупивши в Сахно свої чорні, непрозорі окуляри.

Сахно відсахнулася. Ховаючи своє замішання, засоромлена й роздратована, вона швидко пішла геть. Хаквілавіліс зник так само тихо, як і з’явився, ледве брязнувши скляними пасмами.

Покружлявши якийсь час по залі, роздивившись якісь старовинні портрети невідомих мужів з аксельбантами і дам у кринолінах, Сахно, може, й сама того не помітивши, знову опинилася в галереї. Щось дужче за її волю штовхнуло її ліворуч, далі в коридор. Перейшовши навшпиньках цих тридцять кроків, вона стала перед дверима і тихо натиснула на клямку. Двері легко і широко відчинилися. По той бік було зовсім темно.

Але саме в ту мить, як Сахно наважилася переступити поріг і одчайдушно поринути а пітьму, — враз спалахнуло яскраве світло.

Засліплена, здригнувшись від несподіванки, Сахно трохи поточилася назад і замружила очі. Та це тільки спершу, бо другої хвилини, розплющивши очі, Сахно й зовсім перелякалася… Перед нею німо стовбичила похмура постать Хаквілавіліса…

«Центральний корпус має ще десь сполучення з лабораторіями», — Є пізно догадалася Сахно, задкуючи назад до галереї. Ця друга невдача остаточно присоромила її. І вона вирішила покинути будь-які спроби порушити запоручне слово. З цією думкою вона вийшла геть із палацу і попростувала у садок.

Вечоріло. В квітниках саме закінчувалося автоматичне поливання квітів. Було свіжо і запашно. Між грядками резеди і матіоли Сахно перейшла квітники вздовж палацу і зі сходу вийшла до фруктового садка. Фруктовий садок обіймав палац з півночі. Тут Сахно ще не була. Вона довго шукала хвіртки, а не знайшовши, відступила крок і стрибнула через живопліт. Однак загорожа була далеко ширша, ніж це здалося. З розбігу Сахно шубовснула в самісіньку гущу колючого чагаря. Десятки тернів вп’ялися в її тіло. Сахно ледве стримала крик болю. З великими труднощами, пошматувавши одяг і в кров подряпавши тіло, видерлася Сахно на той бік, кленучи себе за хлоп’ячі витівки. Тепер поставало питання, як вернутися назад, щоб не дертися знову крізь тернисті чагарі. Сахно помандрувала вздовж живоплоту, шукаючи тієї клятої хвіртки. Однак вона обійшла з півсаду, а хвіртки не було. Навпаки, ще кілька разів довелося плигати череь рівчаки та колючі дроти. Нарешті Сахно побачила, що вона заблудила, забрівши далеко від дому. Єдиний вихід — це вертати до дому й попід стінами, обгинаючи всі корпуси, іти назад і, коли треба, то знову дертися крізь чагарі.

Обгинаючи вже правий корпус, Сахно раптом побачила світло в кількох вікнах другого поверху. Світло виходило крізь густі ґратчасті жалюзі. В одному вікні жалюзі було піднято, вікно широко розчинено і звідтіля линуло проміння яскравого фіолетово-білого світла.

Сахно розміркувала: це мали бути якраз вікна лабораторії. Он і скляна стінка галереї. Так і є.

Годі. Сахно не могла звладати з собою. Непереможно — нехай потай, нехай по-злодійському — заманулося глянути туди. Одним оком, миттю…

Просто навпроти вікна росло велике крислате дерево. Заховавшися серед його віт, можна зручно й до того ж безкарно глянути до кімнати.

Надумано — зроблено.

Сахно підскочила й вхопилася за гілляку. Ще потуга — і вона повисла на руках якраз проти отвору широкого венеціанського вікна.

Відразу яскраве світло трохи засліпило Сахно. Вона почула тільки якийсь невгавний металевий звук. Наче тоненька цівка води спадала з височини в залізний цебер. Але ось очі призвичаїлися, і вона вже могла розглянути в білій-білій кімнаті силуети меблів, якихось металевих приладів і людську постать. Людина в білому лікарському халаті низько схилилася над високим білим столом. Вона стояла спиною до вінка, і не можна було побачити, що вона робить. Тільки настирливо дзвеніла вода, дзюркочучи до цебра.

Сахно глянула в напрямі звуку. З-поза столу, з тоненької трубки, збігала темна рідина і лилась у велику миску на підлозі. Яскраве світло електричних прожекторів вигравало гарячими рубіновими іскрами в тоненькому струмочку.

Кров! На столі лежала людина, і з неї багато і довго точилася кров!..

У цей час людина в білому балахоні випросталася і обернулася до вікна. Вона відступилася на два кроки, сіла в фотель і зняла марлевий респіратор. Це був доктор Гальванеску.

«Збрехав! Не поїхав! Для чого ж він збрехав?» — майнула тривожна думка.

Тепер, коли Гальванеску відійшов набік, стало добре видно людину, що лежала на операційному столі. Сахно просунулася наперед, щоб краще роздивитися на неї. Але гілка упередливо тріснула й спинила її запал. Сахно злякано затамувала віддих і глянула на Гальванеску. На щастя, звук до кімнати не долинув. Тоді, не зважаючи на потріскування, вона посунулася ще.

Тепер можна було розглянути операційний стіл. Все тіло хворого було запнуте великим простирадлом. Довгасто витяглися під ним нерівні бруси ніг, кволо звисли обабіч стола немічні руки. Тільки голова була невкрита і трохи витикалася за білу запону. Наркозна маска лежала знята поруч, недбало прим’ята, і проти неї жовтава блідість обличчя контрастувала своєю закам’янілістю. Мертві риси, проте, не втратили ще своєї колишньої гармонійності, і з них можна було впізнати фізіономійний рисунок і вираз, притаманний цій людині за життя.

Сахно впізнала його. Це був її компатріот[19], загадковий нічний співрозмовець…

У цей час доктор Гальванеску встав і підійшов до столу. Він одкотив простирадло, узяв довгий і гострий стилет і сильно встромив його в тіло. Через стилет, очевидно трубкуватий всередині, приснув струмінь крові…

«Злочин!» — аж похолола Сахно…

«А може, якась незнана операція?» — виринуло заперечення.

«Ні! Злочин! Якийсь жахливий злочин!»

Забувши, що вона на самісінькому вершку бічної гілляки, Сахно всім тілом кинулася до вікна. Для чого-не подумала, на поміч. При тому вона ще й гукнула, мабуть, щось, бо Гальванеску враз хутко озирнувся і вмить вхопив зі столу револьвер…

Але кулі просвистіли вже над головою Сахно. Бо саме перед тим гілляка вломилася — і Сахно стрімголов упала додолу.

Скільки минуло часу — мить, хвилина чи й ціла година — сказати важко: впавши з п’яти-шестиметрової височини, Сахно втратила притомність. На щастя, тіло падало рівно, розпластавшися ще й на м’який грунт у високу некошену траву — Сахно нічого собі не пошкодила.

Перше, що побачила вона, щойно опритомніла, — це той же чотирикутник вікна, але вже темний. Натомість довгі сліпучі промені спадали сюди в садок і, перебігаючи хутко, нишпорили попід деревами і в кущах. Гальванеску, загасивши світло в кімнаті, шукав прожектором, його постать у білій хламиді була іноді примітна, коли він обертав проміння прожектора в інший бік. Він перехилився за лутку — в одній руці з прожектором, у другій тримаючи напоготові великий пістолет.

Сахно причаїлася. Загорнувшися з головою в високу траву, вона притулилася під буйними кущами порічок. Яскраві промені прожектора ледве просякали крізь густі гіллячки кущів, і Гальванеску, звичайно, не міг би її помітити, хоч би світив так до самісінького ранку. Але, безперечно, він зняв на ноги всю свою незриму челядь, і за хвилину-дві вони прийдуть сюди. Залишатися в кущах було небезпечно. Проте й звестися на ноги Сахно не наважувалася: вона була близько од вікна, і куля Гальванеску випередила б її на другому ж кроці…

Однак не можна було гаятися. Сахно вмить роздивилася і поплазувала вздовж шереги порічкових кущів. Тихо, раз у раз спиняючися, перечікуючи і припадаючи до землі, проповзла вона метрів із п’ятнадцять. Тут дорогу перетинав їй колючий живопліт. Далі не було куди йти… Сахно безпорадно глянула назад-некліпне око прожектора, здавалося, бігло за нею назирці. Довгі, немерехтливі пасма яскравого й холодного світла перебігали верхів’ями кущів. Кілька разів промінь сковзнув через її голову, і тоді здавалося, що холодний подув вітру ворушить волосинки. Сахно спробувала розсунути цупкі гілляки живоплоту, але вони вп’ялися гострими тернами в руки й не посунулися з місця навіть на сантиметр. Виходу не було.

Тоді, відчаївшися, Сахно виждала хвилину, коли проміння прожектора відбігло трохи набік, і враз звелася на ноги. Напружившись, вона зробила карколомний стрибок, потрапила у самісіньку гущавину гострих тернів, закусила до крові губи, щоб не крикнути, знову напружилась і, шматуючи разом з одежею власне тіло, стрибнула вдруге. Пошматована, скривавлена, ледве жива від болю, вона впала долі по той бік живоплоту саме в ту хвилю, коли спритний промінь, вернувшися, перебіг через поламану, потолочену шипшину…

На цей раз Гальванеску, очевидно, щось помітив. Кілька гучних випалів один по одному розтяли причаєну тишу ночі. Кулі різали гілля зовсім близько і орали землю за два кроки. Але Сахно й не чекала, поки вони пронижуть її тіло. Вона зірвалася на ноги — вся в синьому сяйві прожектора — під рясним дощем куль щосили побігла до рогу будинку. Там поки що вона була в безпеці.

Обігнувши лівий корпус, перебігши галявину й вибігши в квітники, вона вискочила на терасу і з неї побігла була коридором, що відмежовував лабораторії від цілого палацу. Та тут наздогнала її думка — вона беззбройна. Вертатись до своєї кімнати було вже пізно. Сахно спинилася на мить, роздивляючися, чим би себе озброїти. В цей час броньові двері широко розчинилися і з-за них з’явилася безстрасна постать навісного лакея. Він став при порозі з очевидним наміром перешкодити Сахно.

Тоді, не роздумуючи довго, Сахно вхопила важкого стільця і кинулася на ворога.

Перший удар не був добре розрахований. Бильце стільця ковзнуло по голові і плечах вартового. Чорні окуляри важко брязнули на підлогу й розсипалися чорними іскрами. За ними м’яко, як підстрелений птах, злетіла й лягла на землю чорна, кучерява перука… Перед Сахно стояла істота ще потворніша ніж це їй видавалося раніше. Голий-голісінький череп матово відсвічував синім лиском, з-під безбрового лоба зловісно гляділи дві червоні ями замість очей. Опецькувата, прозоро-червона пика, без чорних окулярів і волосся, наче сміялася своїм широким беззубим ротом і була бридкіша за все бридке, що доводилося колись бачити Сахно.

Не тямлячи себе, тільки страшно скрикнувши від жаху й огиди, Сахно розмахнулася ще раз і влучила стільцем просто в цю потворну людину…

Хаквілавіліс упав, як купа сміття, — обважнівши, з дивним тріском і шелестом.

Не гаючися, Сахно вибігла назад до головного коридора. Бігти до себе, взяти зброю і оборонятися — така була її перша думка. Але зразу ж Сахно залишила її. Хто знає, може, там чекають на неї невидимі й загадкові вороги. Лишатися в будинку було небезпечно. Швидше надвір.

Палісадник весь сяяв у яскравому світлі. Великі дугові ліхтарі-прожектори світили з горішніх вікон. Кутні вежі з тихим рипінням оберталися і мацали довгим промінням у гущавині саду. На півгодини довкола було ясно як удень.

Просто через палісадник, де не можна було й сховатися, Сахно побігла до високих дерев. Туди не сягало світло прожекторів. Вона бігла щосили, але, здавалося, ціла вічність минула, поки перебігла вона цих сто метрів. Озирнувшися вже з гущавини дерев, вона помітила темний силует, що стояв на терасі, схилившися до столу. Це був доктор Гальванеску. Але він не хапався з погонею і нерухомо стояв на місці. Сахно ще глянула, здивована з його спокою, і аж тепер роздивилася, що він нахилився над своїм апаратом і спішно щось вибиває на ньому…

Передихнувши в тіні, Сахно знову побігла. Куди? До паркана, до муру. До гаражів, де мало стояти її авто. За всяку ціну треба було перелізти через мур, сісти в машину і прохопитися крізь головну браму. Як це зробити, як перейти два мури, обпйутані електричним дротом, — цього Сахно не знала. Але іншого виходу не було, і Сахно одчайдушно бігла.

До першого муру вже було недалеко — ще перебігти дві-три алеї. Але бігти навпростець чимдалі було важче: дерева густішали, і в пітьмі Сахно раз у раз наштовхувалася на стовбури. Тоді вона звернула і побігла алеєю. Раптом вона почула якийсь звук. Наче тупотіння багатьох ніг назустріч. Вона пристала. Справді, тупотіло багато ніг: он тут, двадцять кроків, за рогом алеї. Сахно метнулася. Але було вже пізно. Вона не встигла відбігти з алеї. З-за рогу просто на неї вибіг гурт людей. Може, двадцять, може, тридцять чоловік… Гурт насунувся просто на неї і, не розступившися, проминув. Поки Сахно отямилася, люди були вже за двадцять кроків позаду. Хутко й силуети їхні пропали за деревами. Тільки тупотіли ще деякий час глухо й м’яко важкі гумові чоботи… Та тільки завмер цей тупіт, як знову з-за рогу виринув ще один гурт. На цей раз Сахно обачно поступилася і принишкла біля товстого стовбура. Другий гурт — також двадцять-тридцять чоловік — щільними лавами по чотири в ряд — пробіг так же швидко, як і перший. Це були робітники в коротких сірих робочих хламидах і великих гумових чоботах. Вони бігли, як один, притуливши зігнуті руки до грудей, наче спортсмени в марафонському бігові, рівно й розмірено відбиваючи такт своїми важкими чобітьми. В рідкому сутінку просвітів алеї могла розглянути Сахно й їхні голови. Це були голі матові черепи та одутлі, прозорі личини медуз…

Нарешті й мур. Високий, рівний, і не вгадати, де пронизано його електричним дротом.

Сахно кинулася туди-сюди. Ні драбини, ні жердини, ні мотузка. Стала, прислухалася. Парк відповів пітьмою та сторожкою, нашорошеною, повною шелестів тишею. Де-не-де на верхів’ях сріблилися відблиски прожекторів. З палацу нічого не чулося. Ця таємнича принишклість лякала більше, ніж гомін і галас погоні. Але Сахно знала, що погоня є, що погоня мусить бути, — недарма ж стільки незвичайних людей побігло до палацу, очевидно, на виклик свого можновладного господаря. Може, погоня ця вже десь близько, ось тут, за цими деревами, нишком скрадається, щоб зненацька вдарити на втікача й вхопити його м’якими, прозорими й холодними руками?

Сахно метнулася…

Якийсь час бігла вона вздовж муру, поки з розгону вдарилася об товстенний дуб, що ріс під самісіньким парканом. Стрімкий стовбур здіймався вгору і високо розкидав свої крислаті шати над гострим пругом муру. Якусь мить Сахно ще міркувала, потім обійняла стовбур руками й ногами й полізла догори. Відразу стовбуром, потім на бічні гілляки, чимраз вище, аж поки пруг муру забілів унизу під ногами тоненькою рівною смужкою. Тоді — на тонші віти, на довгу віть, що сягала на той бік від муру. На середині Сахно спинилася, обережно спустилася на руках і витяглася струною, як гімнаст на турніку перед відповідальним номером. Вона виглядала, куди зручніше стрибнути. Під ногами, на відстані кількох метрів, біліло шосе, ближче сюди — між шосе й муром — чорніла фоса[20]. На дні її полискувало багнище. Сахно вибрала друге… Злегка розгойдавшися, затамувавши віддих, вона пустила гілку й шубовснула просто в жабуриння…

Хмара бризок і зграя жаб приснули на всі боки. Ноги вгрузли в липку багнюку. По шию стало смердючої густої рідини.

Видряпавшись з калабані, Сахно щосили припустила по шосе. Шлях цей колом оперізував малий парк — обіч муру — і ліворуч від головної брами мали бути гаражі. Це Сахно добре знала з генерального плану маєтку, що висів на стінці в кабінеті доктора Гальванеску. Бігти довелося недовго. Не далі ста метрів від головного шляху відбігав убік менший. Дерева розступилися, і в вічі вдарило яскраве світло. Шість чи сім великих, довгих, із скла та заліза будівель півколом вінчали кінець розлогого віадука. Через розчинені двері в яскравому світлі вилискували металеві частини десятка різних моторів. Сахно підбігла до першого і скочила до кабіни. Хвилини вистачило на те, щоб пересвідчитися, що мотор цілком справний і цілком готовий їхати.

Вивівши його на віадук, Сахно на мить стала. Її ніхто не спиняв. Навкруги було тихо й мертво. Жодної людини. Очевидно, на виклик доктора Гальванеску побігли й гаражні робітники.

Сахно увімкнула мотор. Ця тиша й безлюддя лякали її. Авто гримнуло і винесло Сахно через віадук.

Саме в цей час позаду, в одному з гаражів, раптом розітнувся розпачливий людський зойк. Потім брязнуло скло і залізо…

Сахно перевела регулятор на найбільшу швидкість.

Переплигуючи через рівчаки, заточуючись на поворотах, загрожуючи от-от перекинутися, авто вмить вибігло на головний шлях і завищало просто в глиб нічної пітьми. На розі ще побачила Сахно, як хтось біг від гаражів, вимахуючи руками, гукаючи і, здається, стріляючи з револьвера. Потім постать ураз спинилася, швидко обернулася і побігла назад до гаражів.

— За машиною! — догадалася Сахно і дала повний газ.

Велетенський парк, що з його краси так милувалася Сахно, приїхавши, промайнув за дві-три хвилини.

В скаженому льоті Сахно ледве встигла вчасно спинитися перед головною брамою. Ще крок-і всією своєю силою машина була б врізалася в залізо броньових воріт.

Сахно виплигнула з машини і вбігла до варти. Там було порожньо. Марно шукала вона й двигунів чи вимикачів. Ніде не було нічогісінько, що навчило б, як відчинити браму. Брама, очевидно, відкривалася автоматично з палацу. Два мідні дроти відходили від спідніх шарнірів і зникали в пластичних ізоляційних трубках, що зникали зразу ж під землею.

Сахно вхопила лопатку, що валялася долі, і розлючено вдарила по дротах. Сильний сухий тріск із спалахом синіх іскор блискавкою розірвав тишу і темінь ночі. Лопатка випала з рук Сахно, і вона злякано заточилася… Значить, це була таки правда: потужний електрострум вартував при виході з проклятого палацу! Значить, виходу їй не було?

В тиші виразно почулося здаля напружене дудіння багатьох моторів. Воно росло й наближалося з шаленою швидкістю.

Сахно знову вхопилася за лопатку.

Вона взяла її за самісінький кінчик дерев’яного держачка і щосили вдарила в браму. Залізо лунко загуло, і з тихим рипом шарнірів половинка брами почала відхилятися… Браму беріг електрострум, але вона не мала жодних замків. Її не можна було торкнутися, але…

Сахно відштовхнула другу половинку. Залізні половинки розійшлися, і контакт був порушений. Кожна з половинок брами була не страшна…

Сахно кинулася до машини… Фар вона не світила. Темне авто вихором линуло просто вперед по дорозі, що ледве відсвічувала сивим порохом проти темного шатра неба і хмар. Ні почути, ні побачити погоні вона не могла. Погоня теж не світила вогнів. Повз мерехтіли в очах темні поля, силуети лісків, рідкі вогники селищ. Машина линула, як метеор, у вихорі та куряві.

Довго — Сахно не могла лічити час — тривали ці страшні, одчайдушні перегони. Було вже, мабуть, десь опівночі, бо з-за обрію виплигнув пізній повний місяць. У його червоній заграві спалахнув степ і виразно визначилася дорога. Їхати стало легше. Принаймні менше шансів було на те, щоб перекинутися на повороті або розбитися об придорожній камінь. Але й для погоні з’явилася чимала вигода. Вона бачила тепер втікача, і ззаду залунали часті постріли. На одному з поворотів і Сахно побачила погоню. Не далі ста метрів наздоганяла її довга перегонова машина. Ще метрів із сто за нею линув цілий загін з п’яти чи шести автомобілів і стількох же мотоциклів. В цьому місці дорога круто, майже під прямим кутом, завертала ліворуч. Сахно побачила, як мотоцикли відокремились від гурту, звернули з дороги на цілину й побігли їй навперейми. У той же час рясніше залунали постріли. Заторохкотів і кулемет. Кулі, що досі линули мимо, тепер, коли авто повернуло до погоні боком, могли влучити в зручну ціль. Треба було берегтися. Сахно й собі звернула на цілину, тільки праворуч. Але зразу ж пожалкувала. Степ заріс тирсою, і хоч була вона невисока, проте плуталася в колеса і дуже гальмувала біг. Вертати було вже пізно. Обдурені мотоцикли тим часом уже виїхали знову на вторований грунт і були вже зовсім близько від Сахно, майже поруч із переднім перегоновим авто.

Тепер, звернувши, Сахно опинилася просто перед озером. Рівне плато степу через півгони зразу вривалося. За урвищем важко залягла олов’яна тарілка Ялпухових хвиль. До обрію, навздогін місяцеві, розтинав її роз’ятрений шрам з жовтохолодної місячної луски. Сахно ще озирнулася. Погоня звернула з дороги і гнала цілиною. Довгий спортивний автомобіль був уже не далі як за двадцять метрів. Ще кілометр — і він буде поруч…

В останній агонії смертника Сахно ще раз повернула руль — ближче до урвища. Тут не було тирси, й колеса вільніше бігли лисим вапняком. Вона глянула назад, щоб побачити, скільки метрів виграла на цьому маневрі, але… не побачила нічого. Місяць упірнув раптом за хмари, згинув місячний стовп на Ялпухові, й усе довкола поглинула чорна пітьма…

У той же час автомобіль підскочив і зойкнув, як прибите цуценя. Потім пробіг ще трохи, знову підскочив і раптом залопотів у повітрі колесами. Він наче спинився, залізний тулуб наче знявся вгору й повис над землею і враз каменем полинув у безодню…

Сахно не збагнула, вона відчула. Кинула руль, відштовхнулася від педалі й махом кинулася назад через борт. Авто зірвалося з кручі…

Стрімголов падаючи кудись у чорну прірву, поруч із тілом авто, Сахно побачила ще суворі контури урвища і швидкий силует перегонового авто, що з вереском і сичанням понісся далі високим берегом.

Тверді хвилі вдарили скорчене тіло і вмить зійшлися над головою.

Сила падіння була така велика, що, пірнувши, Сахно не могла спинитися. Вона каменем прорізала кількаметрову глибочінь і мало не по коліна вгрузла у мулке днище озера. Але зразу ж відштовхнулася і шалено запрацювала руками й ногами, видобуваючись на поверхню. Повітря ледве вистачало, і, виринувши, майже зомліла, Сахно довго й тяжко відсапувала.

Місяць знову світив. Позаду на десятки кілометрів стелилося озеро, спереду і з боків тісно згрудилися прибережні круті скелі. На верховині горба метушилися темні тіні автомоторів і мотоциклів.

Але замішання серед них тривало недовго. Через хвилину частина машин відокремилася й майнула вбік, понад берегом, туди, де зникло переднє перегонове авто. Решта рушила до урвища.

Сахно прудко попливла. Годі було сховатися серед хвиль на цій безкраїй водяній поверхні, але почуття самоохорони гнало чимдалі від берега. Спинилася Сахно тільки тоді, як з берега залунали постріли. Вона глянула туди.

Над урвищем стовпилося кілька чоловік. В променях місяця, що вже піднявся високо над обрієм, бовваніли їхні постаті. Вони були майже голі, ці люди, — в самих трусах, і Сахно бачила, як гидко просвічували їхні тіла. Окремо стояв Гальванеску. його було добре видно, — його білий одяг чітко вирізьблювався на тлі темної кручі. Постріли вщухли.

— Здавайтеся! — гукав у рупор Гальванеску. — Здавайтеся, чи я потоплю вас, пронизавши сотнею куль!

Замість відповісти Сахно глибоко пірнула. Пропливши під водою, поки було чим дихати, вона знову виринула. Кулі сипалися, як дощ, шиплячи у хвилях і розбуркуючи застиглу поверхню тихого озера. Сахно ще раз пірнула.

З берега, в проміжках від залпу до залпу, линув з рупора голос Гальванеску.

— Здавайтеся! — оскаженіло ревів він. — Тисяча прокльонів на вашу голову! Ви вже ніколи не побачите світу!

Хоч і який вправний плавець був з Сахно, але раз у раз поринати й виринати, кидаючись у різні боки, щоб уникнути куль, було над силу. Вона почувала, як дубіє її тіло, як дерев’яніють м’язи, як у голові починає туманіти. Серце то шалено колотилося, то зовсім завмирало в болісних корчах. Вона пливла просто на широку воду, силкуючися, проте, непомітно наблизитися до скель, до берега. Там, на твердому грунті, вона оборонялася б, як змогла, і задарма не віддала б свого життя. Але до скель було ще далеко, а кулі сипалися рясно, чимраз ближче.

Серед погоні, однак, помітне було якесь замішання. Гальванеску вже рідше гукав свої загрози в рупор. Три машини, що поїхали повз озеро за спортивною машиною, повернулися, ведучи її на тросі. Очевидно, з перегоновим авто сталася якась аварія. Сахно в цей час відпливла вже з півкілометра і не могла розглянути, що саме коїлося на березі, але була певна, що там не все гаразд. Принаймні постріли майже припинилися. Можливо, на такій відстані важко було примірятися до такої дрібної цілі, як голова, що поринала й виринала з-за хвиль, і погоня вирішила не марнувати патронів. Користуючись з цього, Сахно круто повернула й попливла до ближчого берега, — саме туди, звідки щойно повернули передні авто.

Вона посувалася обережно, заощаджуючи останні сили й намагаючись зникнути з очей погоні. Кожного разу, як місяць виходив з-за хмари, Сахно неглибоко пірнала й відпливала під водою убік. До ближчих скель, що невеличкою косою вибігали в озеро, лишалося тепер не більше півкілометра.

Постріли з урвища зовсім припинились, і в грудях у Сахно зажевріла надія. З великими труднощами добула вона з промоклої кишені ножа й розпорола черевики. Те ж саме зробила вона і з верхньою одежею. Бумажник з документами й цінними нотатками та ніж сунула за пазуху сорочки. Тепер, в самій білизні, вона зразу відчула себе певніше й могла вже не боятися за цих півкілометра до берега.

Тим часом і погоня не гаяла часу. Сахно бачила, як з урвища, по скелях і камінні, сповзали люди до води, як вони щось майстрували — і тут внизу, над водою, і там, вгорі, на кручі. Згодом вона зрозуміла, до чого їхні готування. По майже вертикальному схилу кручі тихо поповзло до води велике авто, його спускали на линвах. Спритні Гальванескові слуги хотіли спустити авто до води й спробувати пустити його вузьким пляжем, що був між крутим берегом і водою. Вони хотіли здобути Сахно, відрізавши їй путь на берег.

Збагнувши це, Сахно зібрала всі сили і кинулася плисти щонайшвидше. За всяку ціну треба було добутися берега раніш, ніж авто рушить навперейми.

Проте Сахно скоро зрозуміла марність своїх зусиль. Минуло не більше як п’ять хвилин, — за цей час Сахно не осягла й чверті відстані, — Є а вже долинуло до неї торохкотіння мотора. Авто рушило пляжем. Воно посувалося нешвидко, перемагаючи пісок і наріння, проте й з таким ходом Сахно не могла змагатися. Ще через п’ять хвилин авто було вже за сто метрів від скель, куди простувала Сахно.

Вона була у пастці. Аж тепер відчай стиснув її нерви, мало не паралізувавши й м’язів.

Сахно спинилася. Далі плисти було ні до чого. Це означало віддати себе до рук погоні… Вона перевернулася горілиць і лягла спочити.

Тепер лишалося одне — плисти просто в широкі води. Плисти тихо й легко, заощаджуючи сили, пильнуючи кожного удару серця. Плисти навпростець до другого берега й спробувати подолати цих двадцять кілометрів водяної пустелі… Може, над ранок трапиться якась рибальська шаланда, може, серед озера є якийсь острівець або навіть мілина. Може, хоч поплавці рибальського перемета або якась зогнила дошка…

Сахно востаннє поглянула на берег. Авто було вже під самою косою. В ландо розпізнала Сахно постать Гальванеску. Він стояв на цілий зріст, увесь білий в місячному сяйві, і щось робив перед собою. Здається, вицокував на своєму нерозлучному апараті.

Тієї хвилини, як Сахно зібралася була плисти, раптом знову пролунав постріл… Один, другий… Гальванеску сів. Авто зупинилось. Потім знову рушило. І знову пролунав постріл… Майже злившися з ним в один звук, розітнувся враз короткий, але гучний випал. Це лопнула шина… Авто спинилося тепер вже остаточно. Прожогом повискакували з нього люди.

Але Сахно вразило не це. Її вразило, що вона не чує, як кулі падають у воду, що Гальванеску замість порядкувати полагодженням шини сховався за кабіну авто, що, нарешті, — Є за це вона могла б присягти, — перед кожним пострілом спалахує не там, у кабіні автомашини, а… начебто… тут, в тіні урвищ і скель.

У цей час постріли залунали густо. Тепер стріляли з авто і з-поза нього. Але… кулі не хлюпали в воду. Вони відповідали короткою луною, в’їдаючись у твердий вапняк урвищ.

Там хтось був. Хтось заліг у скелях. Хтось хотів прийти на поміч Сахно.

Сахно покинула ховатися. Дужими вимахами різала вона воду, щосили простуючи туди, до скель, до несподіваного спільника й оборонця. Погоня помітила її, і частина куль посипалася й сюди, назустріч Сахно. Але Сахно не зважала. Вона пірнала, кидалася вправо і вліво, але все до берега, до скель. Кожний вимах — широкий розгін вправної спортсменки — наближав її ще на два метри до берега. Сили зраджували її, але воля могутньо зринула й підкорила собі знесилені м’язи.

Добравшися До пляжу, Сахно припала до землі, відсапуючи й виглядаючи, куди ж має бігти далі. Кулі, хоч і сипали рясно, були вже не страшні для неї. Але ніхто не міг би ручитися, що погоня не вдарить урукопаш.

Треба було берегтися й поспішати. Залишивши камінь, що був їй за схованку, Сахно прожогом пустилась через пляж до урвищ. Черговий випал, власне, його відблиск, став їй за дороговказ. Та тут почула вона вже й голос свого несподіваного оборонця.

— Сюди, швидше! — притишено гукав він. — Швидше! Бо патронам надходить кінець.

Сахно плигнула і, впавши, мало не збила з ніг таємничого рятівника. Це був Чіпаріу.

— Чіпаріу? Ви? — остовпіла Сахно. — Але звідки ви взялися? Адже ж…

— Потім… — перебив той і тицьнув їй до рук здоровенного кольта. — Тут одна обойма. Остання. В моєму також тільки одна. Ви добре влучаєте?

— Рекордсмен стрілецького клубу.

— Чудово! Я гірше. Але влучати, власне, й не треба. Головне», щоб вони знали, що ми озброєні… Начувайтеся, — перебив він. — Ці сучі діти теж, мабуть, рекордсмени!

Лишатися в цій схованці ставало небезпечно. Кулі відламували цілі скиби закам’янілого вапняку, і котрась із них могла придавити.

— Біжімо! — командував Чіпаріу. — Все понад берегом. Може, наввипередки ми будемо спритніші. Яке щастя, що я розкопирсав одну шину в їхньому авто!

Вони скочили на пляж і метнулися в тінь уламків. Але в цей час з-поза уламків просто на них вибіг здоровенний гевал з загону Гальванеску. Не зважаючи на кулі, що ними зустрів його Чіпаріу, він біг далі, розгорнувши обійми, наче хотів вхопити зразу обох, як курчат.

Чіпаріу спинився і чекав. Коли гевал підбіг на два кроки, він вистрелив йому просто в груди й відскочив назад. Той навіть не похитнувся, тільки ширше змахнув руками. Чіпаріу вистрелив ще й ще раз — гевал наче ковтав своїм черевом розпечене олово куль. Він наздоганяв Чіпаріу і вже майже діставав його своїми довгими руками. Тоді Чіпаріу знову спинився і, натиснувши спуск, випустив у широкі, прозорі груди всі до одного патрони… Але руки гевала вже хапали Чіпаріу за плечі, от-от загрожуючи його розчавити. Чіпаріу щосили барабанив у широкі груди колодкою порожнього револьвера, вислизав і сюди, і туди з-під залізного зашморгу могутніх рук, але гевал обіймав його все дужче, пригортаючи до себе, як малу дитину.

Сахно кинулася на допомогу. Залишивши вочевидь непотрібного револьвера, вона щосили пхнула велетня обома руками в бік. Це мало сенс. Гевал втратив рівновагу й гепнув долі, потягши за собою й зім’ятого Чіпаріу. Та Чіпаріу ловко вислизнув з-під вайлуватого суперника й зірвався на ноги.

— Тікаймо швидше! Це якісь велетні! Ці потвори невразливі для куль!

Вони метко хильнулися в тінь урвищ і кинулися бігти. Кулі не наздоганяли їх. Якийсь час вони трощили далі вапняк щойно покинутої схованки, потім заплигали по воді і завищали вздовж берега. Погоня на якийсь час загубила втікачів з ока.

На горі, на кручі — вони чули — метушилися мотоцикли, десь осатаніло ревів у рупор Гальванеску, посилаючи на їхні голови всі прокльони й лиха землі, але це не могло їх зараз спинити. Вони бігли далі, спотикаючись і падаючи, калічачись об каміння, підтримуючи одне одного й тяжко відсапуючи.

Добрих два кілометри пробігли вони таким чином. Нарешті Сахно, знесилена, не витримала й кинулася на землю.

— Я далі не можу… — простогнала вона. — Тікайте далі самі. Може, мені пощастить сховатися десь тут, серед уламків.

Чіпаріу ліг і собі. Треба було перепочити хоч кілька хвилин.

Стрілянина вщухла. Над озером панувала цілковита тиша. Тільки сполохане птаство, ширяючи в височині, оглашало околиці тривожним криком.

Чіпаріу вибрався в розвідку. Тут круча була менша, і серед уламків та рівчаків угору відбігало щось подібне до стежки. Злізши на горб, можна було бачити велике плато степу й надбережний шлях.

За п’ять хвилин Чіпаріу повернувся з утішними новинами. Над урвищем не було нікого. Очевидно, нікого не лишилося й на пляжі. Автомобілі подалися далі шляхом, в напрямку до Ізмаїла. Якщо й залишилася тут якась застава, то вона була не страшна, бо втратила сліди. Проте Чіпаріу настоював на тому, що треба ще берегтися, й пропонував не баритись. Виходити в степ на шлях було небезпечно, а тому найкраще і далі йти під кручею, навіть плисти попід берегом, якщо не буде пляжу.

Загалом Чіпаріу пропонував такий план: добутися перевозу, на перевозі сісти в човен, а ще краще — на коней і гнати до міста. Що робити в місті, — Є можна вирішити в дорозі.

Так вони й зробили. До перевозу Йонеску було кілометрів із п’ять, може, близько десяти. До ранку їх можна було легко осилити. Рушили тихою ходою, озираючись, і кожної хвилини готові до оборони. Тепер уже можна було стиха й розбалакатися.

— Я анічогісінько не второпаю, — щиро призналася Сахно. — Розкажіть же, на бога, як ви тут опинилися? Звідки ви взялися, живий і здоровий, і коли ви з міста?

— Як — «з міста»? І з якого міста? — так само щиро здивувався й Чіпаріу.

— Ну — з міста. Я не знаю, з якого саме, але з того, де ви були.

— Коли? Чого ж я там був?

— Таж хворі.

— Хворий? Що за чортовиння! Не доберу, про що ви говорите!

— Таж вас одвозив Гальванеску до лікарні, коли ви раптом захворіли… не знаю от тільки, що це за недуга до вас прияепилася?

Чіпаріу розвів руками.

— Жодна хвороба до мене не чіплялася. Я здоровий, як і п’ять день перед цим. Нікуди мене ніхто не возив, Гальванеску й у вічі не бачив з того разу, як він зустрів вас біля свого ґанку… Взагалі не розумію ваших слів та й… багатьох ваших учинків. Чому ви заборонили мені до вас дзвбнити телефоном? Якого, вибачте, чорта оце тікали від мене? Звичайно, про це ми будемо говорити потім, як виберемося з цієї клятої місцевості, але, даруйте мені, я не гадав, що ви здатні кинути законтрактовану вами людину напризволяще, а самі безоглядно тікати. Щось там таке сталось — це так, ви, певна річ, були схвильовані, але…

— Стривайте! Стривайте! — почала благати Сахно. — Що ви таке верзете? Що я вам забороняла, коли і де я від вас тікала?

— Заборонили мені дзвонити до вас телефоном,ц.

— Що за нісенітниця!

— Кинули імене в гаражі, а самі нишком витягли авто й навтікача…

— Та що вам? В якому гаражі?

— Чого, нарешті, ви не хотіли мене почекати, гнали, як ошаліли, отим старим ридваном, коли зразу ж їхав я в прекрасній спортивній машині?

— То це були ви?

— Де?

— В спортивній машині?

— А ви хіба не знали?

Справді, виникло якесь курйозне непорозуміння. Сахно й Чіпаріу замовкли й здивовано дивилися одне на одного. Потім ураз вибухли веселим реготом.

— Тихо! Ми не вдома, — обачно схопився Чіпаріу, затуляючи собі рота й підморгуючи Сахно зробити те саме.

— Тут щось таки добре наплутано. Цей клятий дідок мастак крутити ґудзики. Видно, він пустив туману не тільки мені, а й вам. Розберімося.

Коротко він розповів свою історію.

Другого ж дня, після того, як він дзвонив до Сахно, приніс йому лакей — сліпий, глухий і німий негр — записку від Сахно, де й було прохання не турбувати її телефонними балачками. Цей лакей — така чорна лискуча личина, ще й у чорних окулярах, — достеменно не давав Чіпаріу й чхнути наодинці. Увесь час він стовбичив поруч чи десь поблизу, пильнуючи кожного руху, кожного кроку. На третій день, після того як Чіпаріу жбурнув кота на мур, він навіть почав замикати його в мезоніні, що був над гаражем і правив Чіпаріу за помешкання. Чіпаріу ладний був пристукнути клятого цербера й світ за очі тікати з цього клятого маєтку. Коли оце, надвечір, чує стрілянину, далі метушню якусь, бачить заграву прожекторів і таке інше. А потім біжить хтось, придивляється — Сахно. Як побачив він, що Сахно викотила авто й, не зважаючи на його, Чіпаріу, крики, майнула прожогом геть, то так обурився, що пустив услід Сахно кілька куль. Та потім збагнув, що сталося, мабуть, щось виключне, й, вибравши найкращу машину, подався навздогін. Він ледве встиг скерувати, коли Сахно зірвалася з кручі, і зразу покотив був далі, тікаючи від куль погоні. Але потім кинув машину й, скотившися з кручі сторч головою, поспішив Сахно на допомогу.

З цього переказу Сахно зрозуміла всю провокаційну поведінку Гальванеску та всі його вчинки, яких не могла досі збагнути.

Проте все це майже нічого, не дало для розгадки таємниці маєтку і його химерного господаря. Сахнл, як могла, докладно розповіла Чіпаріу про свої пригоди і про всі таємниці, при яких була за свідка.

Не мудруючи довго, товариші вирішили якнайшвидше дістатися до міста й розповісти про все чуване й бачене поліційному комісарові. Що тут якийсь злочин, що наукова робота Гальванеску тільки запона для якоїсь злочинної діяльності — це було очевидно. Громадський, обов’язок закликав допомогти владі викрити й викоренити ці таємні злочинства.

Путі надходив кінець. Водночас із першим, промінням сонця побачили вони довгу косу Ялпухо-Кагурлуйського перевозу. Привітно маячили над протокою гостроверхі курені Йонеску. Підійшовши ближче, вони побачили, й самого Йонеску. Старий робив свій вранішній туалет. Стоячи по коліна у воді, він старанно розтирав своє могутнє тіло дрібчастим, гострим піском.

— Клятий гевал чепуриться для своєї молодиці! — зареготав Чіпаріу. — Хай мене грім поб’є, коли на цей раз я не побачу його маритати.

Насамперед уладнали справу з туалетом для Сахно. Один з хлопців Ионеску помчав конем за п’ять кілометрів до старшого брата, де перебувала й зараз жінка Йонеску і привіз звідти все потрібне вбрання. Поки він їздив, Сахно з Чіпаріу встигли трохи перепочити та підживитися в Йонеску.

Старий рибалка нітрохи не здивувався, зустрівши своїх недавніх знайомих у тако. му несподіваному вигляді. Він мовчки й спокійно вислухав оповідання про втечу, скажені перегони й щасливий порятунок. Коли ж Сахно почала було розказувати йому про всі події і пригоди в таємничому маєтку, Йонеску враз спинив її і хутко встав.

— Ти розповіла мені вже все, — твердо мовив він. — Ти розповіла, як тікала від людей, що хотіли заподіяти тобі лихо, як відважно переборола всі перешкоди, як пощастило тобі обдурити їх і цим урятуватися. Я це чув, і мені цього досить. Мій обов’язок — допомогти тобі, скільки я здатний. Якщо пам’ять не зрадила тебе, ти пригадаєш, що свою допомогу я обіцяв тобі наперед. Але не обтяжуй мого сумління слуханням розповіді про речі, яких я не хочу знати. Мовчи, відважна чужоземко. Мовчи і не тривож мою душу. Уже багато літ, як оселився тут дідич Гальванеску, і вже не раз допомагав я таким, як ти, відважним чи нещасним. Не силуй мого терпіння, не бажай мені, щоб воно урвалося і щоб душа моя на старості літ прийняла на себе великий гріх помсти…

— Хіба тобі вже доводилося допомагати втікачам од Гальванеску? — вражено запитала Сахно, не зовсім тямлячи чудну Йонескову мову.

— Не розпитуй мене! — гостро гримнув дід. — А то… терпець мені урветься, і я багато тобі розповім… Тікай звідціля і залиш думку змагатися з Гальванеску. Тобі не подужати його. Кажу — не раз з’являлися такі, як ти, і… гинули для свого життя.

— Ти бачив їх?

— Так добре, як і ти.

— Я?

— Ти.

Сахно й Чіпаріу здивовано перезирнулися.

— Де й коли?

— В маєтку дідича Гальванеску…

— В ма…єт…ку Галь…ванеску? Тобто ти хочеш сказати…

— Я нічого не хочу сказати. Це ти силуєш мене. Але однак я не скажу більше нічого. Не скажу, бо кожного разу, як за такими, як ти, необачними зачиняється брама Гальванеску, моє серце хоче розірвати груди, і я ледве стримую себе, щоб і собі не кинутися туди та не пустити червоного півня по клятій, людьми й богом проклятій землі…

Сахно вхопила діда за руку.

— Діду! Ти знаєш, що робиться там, на тій клятій землі. Ти знаєш усе. Ти мусиш це сказати. Ти все посилаєшся на свою християнську покору. Це облуда! Та й коли ти такий щирий християнин, то й християнство твоє заповідає боротися із злом. Ти повинен сказати.

— Пусти! — Ионеску висмикнув свою руку. — Я знаю якраз стільки, скільки й ти. І так само, як і ти, я більше догадуюсь, ніж знаю. Я нічого не можу тобі сказати.

— Неправда!

— Правда.

— Забудь свою покору. Згадай, що ти людина. Згадай все те лихо, якого зазнав ти тут. Не бійся!

Руки в Йонеску затремтіли. Він зігнувся й похнюпився.

— Я боюся, — тихо мовив він. — Я боюся, бо я слабший від того, на кого ти кличеш повстати. Я прожив тільки сто літ і не хочу передчасно вкорочувати собі віку.

— Облуда! Хіба ти слабший? Хіба ти один? Хіба околишні селища не тремтять перед ім’ям Гальванеску? Хіба ж не затаїли вони в своїх серцях стільки ж обурення, як і ти?

Але Йонеску мовчав. Він похилився безсило і зовсім заховав свої думки за столітній заріст брів і сивої бороди. Тільки уста жували безперестанно, наче щось шепочучи нишком. Заспокоївшися, він стиха сказав:

— Може, ти й права, Йонеску старий, нерозумний і боязкий. Може, колись і він збагне твою мову. Може, мову цю колись збагнуть і всі інші, такі, як старий Йонеску. Колись вони наважаться. Колись — як спільне лихо згуртує їх і надасть їм відваги… Роби, як знаєш. Я не стримую тебе. Наважуйся. Усім, чим можу, я допоможу тобі.

Відчаявшись розбуркати старого, Сахно й Чіпаріу зібралися рушати. Вже був повний ранок і треба було поспішати. До Рені було далеченько.

Вирішили їхати до Рені, а не до Ізмаїла, бо, можливо, сам Гальванеску подався до Ізмаїла і, хто знає, може, вживає там якихось заходів. Хлопець Йонеску привів від старшого брата двох коней, і старий Йонеску віддав їх для Сахно й Чіпаріу, категорично відмовившись узяти за них грошову заставу.

— Як повернетесь, віддасте. Не зможете повернутися, пришліть через людей. Старого Йонеску знає ціла околиця, і ніхто не наважиться нечесно зайняти його добро, — сказав він. — Коли ж, хай милує бог, у дорозі спіткає вас лиха пригода й мені не вдасться побачити своїх коней, нехай буде це моїм внеском на ваше діло, якому я гаряче співчуваю.

Щиро попрощавшися з любим дідуганом, Сахно і Чіпаріу рушили. Запашний степ розкрив їм свої широкі груди й прийняв у свої теплі животворні обійми.

Від’їхавши вже ген далеко, вони озирнулися — ще видно було тремтливу блакить розлогих озер. На березі маячили непорушно три ледве помітні цятки. То випроваджував їх старий Йонеску з синами.

Коні Йонеску, як виявилося, були не дуже баскї. Тільки над полудень проминули верхівці синє плесо Кагулу й стали перед бурхливою пінявою Дунаю. Спека знесилила і коней, і їздців. Вони легко зітхнули, коли степовий суховій поступився перед благеньким погідним вітерцем з річної хвилі. Останні кілька кілометрів вони пробігли вчвал і досягли околиць Рені, коли виснажене спекою місто саме збиралося облягтися на обідній спочинок.

Довідавшися в квартального поліцейського адресу поліцейської управи, вони, не перепочиваючи, рушили просто туди. Але управа, як і всі установи, була вже зачинена до вечора, поки спаде спека. Доводилося або чекати вечірньої години, або робити свої заяви в котромусь із квартальних поліцій-відділів. Порадившися, товариші вирішили чекати: справа була надто серйозна, і не можна було покладатися на малоймовірну меткість квартального доглядача.

Така відстрочка була дуже прикра, бо не можна було баритися й кожна хвилина зволікання могла зле позначитися на дальшому розвиткові подій. Проте нічого не поробиш, доводилося гаяти час і чекати на вечірню прохолоду.

Однак Чіпаріу спала на думку дуже доречна пропозиція.

— Ми ж можемо заявити до сигуранци[21]. Я гадаю, що ця інституція не залежить від природи й безперервно працює і вдень і вночі.

— Слушно! — погодилася й Сахно. — До того ж хто його знає, можливо, нам якраз і треба до сигуранци, а не де поліції.

Отже, так і вирішено.

Дізнаватися адреси цієї секретної установи не було потреби, бо кожнісінький громадянин Румунської держави, а значить і Чіпаріу, дуже добре знав адресу того, під ким він ходить. У Рені сигуранца містилася в непоганому особняку в затишній частині нового міста на відлюдді.

Товаришам треба було перейти якраз через ціле місто з краю в край, щоб дістатися цієї інституції. Вони почимчикували порожніми і гарячими вулицями знесилено поснулого міста.

— Правду мовити, — розмірковував у дорозі Чіпаріу, — я не скажу, щоб мені дуже кортіло вшанувати своїм відвідуванням цю дорогу для кожного румуна установу. — Він хитро підкреслив слово «дорогу», натякаючи на його двозначність. — У кожному разі, я дуже радий з того, що ми йдемо туди саме зараз, коли на вулиці нема нікого, крім заспаних поліцаїв. Принаймні мої товариші й надалі охоче тиснутимуть мені руку, а щодо поліцаїв, то, сподіваюся, вони навіть проймуться до мене пошаною, бачачи, як я сміливо відчиняю двері їхнього храму.

Сахно спинила балакучого шофера.

— Це все добре. Я сама ніколи не могла сподіватися, що потраплю до вашої «дорогої» установи в ролі претендента на її поміч. Але зараз, поки маємо ще час, нам треба порадитися й добре обміркувати, що ж, власне, будемо там говорити, на що скаржитися і чого домагатися.

— Коли так, то ми часу не маємо: вельмишановна інституція якраз за рогом, не більше як дві хвилини ходу.

Сахно спинилася.

— Тоді стривайте. Давайте десь притулимося й договоримося.

— Єсть!

Чіпаріу роздивився на всі боки. Навпростець через вулицю полискувала проти сонця велика вивіска невеличкої харчевні. Спека загнала туди кількох безпритульних парубків-боєринешів, які щедро заливали свою гірку самотню долю та літню спрагу терпким бессарабським вином.

Величезні порожні кухлі перед ними свідчили, що до вього довколишнього цим добродіям вже нема ніякого діла: вони були вже цілком пд владою лірики й самокритицизму. Вони не могли чимсь перешкодити розмові. Товариші зайшли до харчевні.

Сівши в кутку з воїми кухлями, товариші зразу взялися до діла. Але зразу ж і побачили, що їхнє становище досить прикре. Вони не мали ніяких доказів, нічим не могли аргументувати та й, нарешті, не знали, на що саме йдуть вони скаржитися. Виходило, наче винна в усьому була саме Сахно: вона ж бо викликала гнів у господаря за порушення свого слова й обопільної умови. Таємничі події в межах володінь Гальванеску? Але ж хто посвідчить, що вони — зовсім чужі й нікому не відомі люди — не брешуть? Хто не скаже, що все це витвір їхгбої — може, хворої, може, п’яної, а може, й злостивої — фантазії? А підозріння про злочинну діяльність доктора Гальванеску — відомого наукового діяча? Чим можуть вони обгрунтувати ці свої підозріння? Про який, нарешті, злочин вони говорять?. Де будь-які докази, очевидні факти?

Та їх зразу ж обвинуватять у наклепі і, чого доброго, самих заарештують, побачивши в їхній заяві тільки замір на шантаж.

Такі несподівані висновки збентежили й засмутили товаришів.

— Що ж нам робити? — безпорадно зітхнув Чіпаріу. — Може, справді послати все до чорта й просто намастити п’яти салом, поки не заскочив наш шановний професор?

— Я сама так починаю думати, — малодушно підтакнула Сахно. — Нам не повірять, та й край. А як довести?

Доводити й справді не було як. Доктор Гальванеску був надто відомий і всіма поважаний дідич. Пригоди ж товаришів були такі неймовірні, що навряд чи викликали б довір’я, навіть якби йшлося про якогось менш популярного, ніж Гальванеску. Отже, їхня зневіра була небезпідставна.

Проте Сахно хутко опанувала себе й відігнала занепадні настрої.

— Пусте! Ми таки підемо туди й розповімо все, що знаємо. Нехай перевірять наші свідчення. Залишити справу не можна. Навіть коли й забудемо про злочин, то хіба можна залишити все це діло? А експерименти, які я там побачила? Я не заспокоюся, поки не дізнаюся всього, поки не відкрию цієї проклятої таємниці Гальванеску.

— Коли у вас така палка допитливість до наукових експериментів Гальванеску, то, мені здається, вам не треба здіймати гармидер.

— Це правда. Я дуже жалкую, що так сталося. Я мушу зрозуміти його наукові досягнення, видерти їх у цього скупендри і передати людству.

— Однак, коли не помиляюся, ви дали йому підписку? Присягалися мовчати?

— Так… — похнюпилася Сахно. — І дуже дурну підписку. Моїм же листом він завжди зможе спростувати всі мої свідчення.

— От бачите. Суньтеся тепер до сигуранци. Нехай навіть нам повірять і притягнуть Гальванеску до відповідальності. Він зараз же покаже вашого листа. Будьте певні, що ми тоді вийдемо з сигуранци з чорного ходу і нескоро побачимо світло сонця.

— Але ж він зшантажував мене! Мій підпис добуто нечесно.

Сахно зірвалася.

— Ні. Як ви собі хочете, а я йду. Будь-що-будь! Я цього так не залишу. Ми можемо з вами тут же розпрощатися.

— Коли так, я теж іду, — з гідністю відказав Чіпаріу, — Ви зле знаєте румунського шофера. Чіпаріу ніколи не був боягузом і ніколи не зраджував товаришів. Ходімо!

— Я зовсім не хотіла образити вас, дорогий друже, — кинулася до нього Сахно. — Пробачте. Я не те хотіла сказати…

Але тут їм перешкодили. Двері відчинилися, й до харчевні зайшло троє нових відвідувачів. Один був у звичайному одязі дрібного боєринеша, двоє інших були жандарми.

Вони просто підійшли до товаришів.

Всі присутні повставали з своїх місць, цікаво поглядаючи на прийшлих. Хазяїн харчевні поспішив випередити жандармів і швиденько тицьнув Сахно до рук рахунок.

— Прошу панство йти за мною, — тихо, але тоном, що не припускає відмови, вклонився боєринеш.

— Куди й чого? — поцікавилася Сахно.

— Я не вповноважений говорити це пані, — Є знову вклонився чемний боєринеш і моргнув до жандармів. Жандарми хвацько цокнули острогами й стали обабіч.

— Ви арештовуєте нас? — випросталася Сахно. — Але я мушу попередити, що я…

— Я не вповноважений розбалакувати з панією, — відкарбував агент. — Я повинен тільки відправити панство в місце, де вони зможуть балакати, скільки їм заманеться.

Сахно знизала плечима. Говорити з цим шпиком справді не було рації.

— Ходім, Чіпаріу?

— Ходімо, — зітхнув Чіпаріу. — Недарма ж я ніяк не міг собі уявити, як це я з своєї волі піду до сигуранци.

— Прошу зачекати одну хвилинку, — звернулася Сахно до агента. — Ви дозволите мені розплатитися з хазяїном?

— Будь ласка, — ввічливо схилився боєринеш.

Сахно повернулася до хазяїна, що нетерпляче тупцював круг неї, боячись, як би не пропали його гроші.

— Маєте.

Вона вийняла паку банкнотів і відрахувала потрібну суму.

— Я готова. Ходімте.

Агент попереду, Сахно й Чіпаріу посередині і позаду двоє жандармів вийшли з харчевні. Цікаві відвідувачі мовчки провели їх до порога. Потім, коли кортеж відійшов кілька кроків, вони, незважаючи на полуденну спеку, зняли страшенний галас, очевидно сперечаючися про особи невідомих арештованих.

Сигуранца була за рогом. Жандарми проминули головний під’їзд і повели арештованих через задні двері. Чіпаріу хотів був ще мовити з цього приводу якесь дотепне слівце, але агент, враз забувши про чемність, гостро гримнув на нього й наказав мовчати.

Арештованих провели вузьким коридором до дверей, на яких було написано № 17.

— Епігег— вклонився наостанку агент, заговоривши на цей раз чомусь французькою мовою. Він розчинив двері, штовхнув туди арештованих і зразу ж клацнув англійським замком.

Сахно й Чіпаріу сподівалися побачити себе в камері. Але це не була камера. Вони опинились у великому кабінеті. Двоє широких вікон виходили на вулицю, якою вони щойно йшли. Ген в кінці, з-за рогу, маячив ріжок великої вивіски знайомої харчевні.

З-за стола, з глибини великого крісла підвівся дебелий чорновусий офіцер.

— Прошу сідати, — гостинно вказав він на крісло перед столом.

Сахно сіла. Збирався сісти й Чіпаріу. Але офіцер враз спинив його і брутально кинув:

— Ти можеш і постояти.

Сахно обняло жаром. Вона схопилася на рівні ноги.

— У такому разі ви дозволите стояти й мені, пане офіцер?

— Чому це? — здивувався той.

— Мені здається, ми з цим громадянином прийшли сюди на рівних підставах. Я не розумію вашого ставлення до кожного з нас.

Дебелий офіцер покотив веселий і солідний сміх:

— Га-га-га! Ох, ці мені іноземці! Га-га-га! Будь ласка, будь ласка. Щоб не псувати наших із вами дружніх відносин, я згоден порушити наш етикет… Можеш сідати! — гукнув він Чіпаріу, з жонглерською вправністю міняючи свій солодко-ввічливий тон на солдафонську грубість.

— У нас, в іноземців, крім того, мають звичку до всіх незнайомих звертатися на «ви», — Є зауважила Сахно, знову сідаючи в крісло.

— Га-га-га! Ну й іноземці! Га-га-га! Сідайте, чого ж ви стоїте? — вже не так брутально кинув він Чіпаріу.

Чіпаріу сів.

— Чому ми мусимо бути вдячні за наш візит до вас? — зразу заговорила Сахно, випереджуючи офіцера.

— О, пусте! Будь ласка, не хвилюйтеся. Очевидно, непорозуміння. Хвороблива далекозорість моїх людей. Вони, бачите, зразу помітили чужу тут людину і дуже здивовані з вашої зовнішності і т. ін. Ви не відмовите повідомити мене, хто ви, звідки і чого завітали в наш тихий закуток? — привітно забалакав офіцер. — Тільки й усього. Ми, бачите, південні люди, дуже цікаві. Га-га-га! Смерть кортить нам знати, хто, чого і для чого приїздить до нас.

— Я з Німеччини, співробітник берлінського університету. Приїхала сюди в наукове відрядження. А це мій шофер. Здається, з Галаца. Принаймні там я найняла його для подорожування.

— Так, так. Дуже добре. Дуже добре! От і чудово! Тепер ми знайомі. Га-га! Може, ви не відмовите сказати також, яке саме відрядження маєте сюди? Яка тобто мета вашої подорожі?

— З охотою. Але тоді дозвольте мені довше на цьому спинитися. Я просила б хвилин з кілька, щоб докладно побалакати з вами.

— Будь ласка, будь ласка!..

— Справа в тому, що ваші люди не тільки дуже далекозорі та дуже спритні, а просто напрочуд проникливі…

— Та невже? Га-га-га!

— Справді. Бо ми простували допіру нікуди інде, як саме сюди, до вас.

— Та що ви кажете? Цікаво!

— Простували сюди, щоб просити вашої помочі. Щоб довести до вашого відома про деякі досить таємничі та підозрілі факти.

— Я страшенно заінтригований! Я сповнений уваги. Я слухаю вас.

Сахно здалося, що в очах хвацького офіцера блиснув глузливий вогник. Але вона на це не зважила й провадила далі.

— Так слухайте ж. Це якраз має зв’язок і з метою моєї подорожі, що її вам так цікаво знати.

Далі Сахно коротко, але по змозі повно й образно розповіла щиро все про свій приїзд, перебування в маєтку Гальванеску, пригоди, непорозуміння, підозріння й, нарешті, втечу. Вона не ховала, нічого.

Жандарм слухав її уважно, ні разу не спинивши, не перепитавши. Він кинув сміятися. Був серйозний і зосереджений.

Коли Сахао закінчила, він ввічливо схилився і ласкаво сказав:

— Мені дуже прикро, я дуже жалкую, що вам довелося в нашій країні зазнати стількох неприємностей. Але… боюся, що в своєму… як би це сказати — запалі, розпалені цілком зрозумілою цікавістю, ви допустилися хибних висновків і прогнозів. Мені здається, ваші підозріння походять… як би це сказати — з хворобливо загостреної спостережливості. Я хочу запевнити вас, що ми — ми, румунська інтелігенція, — дуже шануємо високоповажного доктора Гальванеску. Ми не знаємо, які його експерименти. Але ми й не насмілюємося докучати йому. Ми терпляче чекаємо, поки шановний доктор скінчить свої досліди і подарує їх нашому суспільству й вітчизні. Ви перехвилювалися й піддалися омані. Гальванеску поза всякою підозрою, над усякі злочини! За це я ручуся вам словом офіцера…

Сахно розчаровано зітхнула.

— Я знала, що ви не повірите мені. Я не маю доказів. Але пройміться довір’ям до моєї щирості. Я настоюю на своїх підозріннях. До цього спонукає мене тільки почуття мого громадського обов’язку. Ви можете перевірити мене. Я пропоную себе саму в заставу за правдивість мого оповідання. Відрядіть до доктора Гальванеску ваших агентів.

— Пані, це неможливо. Доктор Гальванеску має охоронну грамоту від нашого уряду і монарха, його особа і його володіння недоторканні для простих смертних. Навіть якби виникла потреба потрусити високошановного доктора, — а я категорично відкидаю можливість такої потреби, — то й тоді я мусив би прохати телеграфом дозволу в найвищих органів влади.

— Прохайте. Я відповідаю за це.

— Жартуєте, добродійко!

— Значить, ви мені не вірите?

— Я сказав уже: гадаю, що ви помиляєтеся.

— Я звернуся до вищих органів влади, — звелася на ноги Сахно. — Значить, ви не вірите мені і відмовляєтесь допомогти?

Жандарм теж устав і уважно задивився на свої нігті.

— Так, не вірю і відмовляю.

Сахно зробила рух іти. Чіпаріу теж устав.

— Одну хвилинку, — спинив її офіцер. — Цей громадянин, — він кивнув на Чіпаріу, — теж був у маєтку доктора Гальванеску і бачив те, що бачили ви?

— Так, — сам за себе відповів Чіпаріу.

Жандарм помовчав і далі вивчав свої нігті. Потім задивився у вікно й роздумливо мовив:

— Справа ось у чому… Ви, звичайно, помітили, що я не записував вашої заяви й усього вашого оповідання. Я навіть, коли хочете, постарався вже усе це забути… Доктор Гальванеску має від держави охоронну грамоту не тільки на його маєтності, але й на таємницю його роботи. Ні одна людина не має права знати більш за те, що він сам їй розповість… Ви, звичайно, розумієте, що наш обов’язок допомагати цьому? Словом, цього громадянина я мушу затримати. Щодо вас, то… теж тимчасово я вас затримую, поки дістану розпорядження від мого уряду.

— Ви не маєте права! — зірвалася Сахно. — Я вам не піддана.

— Через те я й кажу — тимчасово. Вашого консула буде негайно повідомлено.

— Я категорично протестую проти цього. Ні мене, ні мого шофера ви не маєте права затримувати. Він тут ні при чому — за всю справу відповідальна я. Себе ж я не дозволю арештувати, поки не подам заяви німецькому консулові, від якого маю візу, і не одержу від нього відповіді.

Жандарм повернувся до Сахно.

— Цього ви теж не можете зробити: німецький консул не повинен знати нічого з таємниць доктора Гальванеску.

Відкарбувавши це, він перехилився через стіл і хотів натиснути кнопку дзвоника. Але передумав і знову звернувся до Сахно:

— Ви дозволите мені ознайомитися з вашими документами?

— Будь ласка.

Сахно вийняла з кишені паспорт і простягла його жандармові. Жандарм узяв паспорт, і враз обличчя його змінилось — він пополотнів, тоді почервонів.

— Значить, ви? Значить, ви?..

Жандарм не докінчив, його рука натрапила на кнопку від дзвоника. За дверима забринів короткий дзвінок. Двері розчинилися.

— Більшовичка! — крикнув жандарм. — Держіть її! Це більшовичка!

Сахно звелася. Двоє здоровенних солдафонів в ту ж мить скрутили їй руки назад. Чіпаріу відіпхнув одного з них. Але до кімнати вбігло ще кілька жандармів і кинулися на нього. В коридорі лунали хуткі кроки багатьох ніг.

— Більшовики! Комуністи! — ревів офіцер. — Арештувати їх!

Сахно шарпнулася, удар у тім’я засліпив її і оглушив. Останнє, що бачила вона, непритомніючи, — це як Чіпаріу висадив стільцем вікно і виплигнув на вулицю. Заверещали свистки, залунали вигуки і постріли.

Білий морок обступив Сахно, коли вона ворухнула важкими, закам’янілими повіками. Білий морок засліпив її, і вона знову заплющила очі. Так пролежала вона довгенько, силкуючись примусити запрацювати думку й пам’ять. Але ні думка, ні пам’ять не хотіли, неспроможні були відживитися. Тільки слух поволі призвичаювався до тиші довкола й починав уже ловити дрібні, ледве чутні звуки. Сахно напружилася і ще раз кліпнула очима. Білий морок стояв непорушно і тихо. Білий морок і білий холод. Наче сліпуча арктична природа оточувала її.

«Але ж морок не буває білий…» — несміливо блимнув перший здогад. І тоді Сахно, нарешті, очуняла.

Вона була в кімнаті. У білій-білій кімнаті. Стеля, стіни, рівне світло й, здавалося, саме повітря були однакові — прозоро-білі чи матово-білі. Долівка теж, вона була певна, мала бути тільки біла. Якби ворухнутися — можна пересвідчитися. Вона ворухнулась. Болісний стогін мимоволі розітнув їй уста. Тіло їй задубіло. Мов налиті оловом, обважніли руки, ноги. Несила було підняти їх чи пересунути.

Але на тихий її стогін прилинула відповідь. Це також був чи то стогін, чи то сміх, чи то кректання. Сахнг роздивилася. На стелю, на стіни, обабіч — довкола, скіль ки могла побачити, не рухаючи тілом. Вона не побачила нічого. І знову застогнала, знесилена…

Відповідь прилинула знову. Це був сміх. Тихий, обережний, але радісний сміх.

Хтось був біля неї. Хтось радів з її одужання. Одужання, бо Сахно не сумнівалася вже, — це вона одужує після якоїсь важкої хвороби, що її початок не хоче пойернути їй зрадлива пам’ять.

Сахно зібрала всі сили, важко ворухнула всім тілом і ще раз оглянулася довкола. Тепер вона побачила людину. Не треба було далеко й шукати, — ця людина була біля неї, зовсім близько біля приголів’я. Але вона була вся біла, така, як кімната, як світло, і Сахно відразу не розгледіла її. Людина схилилася позад її голови і тихо й радісно сміялася.

— Де я? — нарешті опанувала мову Сахно. — Що зі мною?

— О, не турбуйтеся, — прилинув ласкавий шепіт. — Ви в гарному місці, і вам зовсім добре.

Голос був наче знайомий. Десь чула вже Сахно ці лагідні нотки, цей характерний тембр.

— Але? — запитала вона ще, тільки для того, щоб почути ще раз мову й пригадати її.

— У мене, — почулося вже голосніше й чіткіше.

Сахно стрепенулася. От-от мала відживитися пам’ять. От-от…

Але чому, ще не згадавши, а вже тремтить вона з протесту і, не знати чого, зринає незрозумілий острах..

Людина схилилася ближче до лиця. Сахно не довелося напружувати волю й силувати пам’ять. Вона згадала. Враз і все…

— Але чому ж? Як же це так?

Над нею схилився доктор Гальванеску…

— Ви здивовані? — нарешті прилинуло з білого мороку неприховано глузливе запитання. — Ви здивовані і… невдоволені з цього?.. Ви мовчите?

Сахно мовчала. Вона не могла нічого сказати. Вона не хотіла нічого говорити. Спогади вихором майнули через її свідомість. Все до останньої хвилини — оглушного удару по голові — вернула вражена пам’ять. Але вона не могла збагнути одного: чому вона не в тюрмі, не за ґратами, а тут, на операційному столі доктора Гальванеску?

— Чому я тут? — нарешті спитала вона, силкуючися надати мові найбільшої різкості, на яку була зараз здатна.

— Про це я вас своєчасно поінформую, будьте спокійні. — Гальванеску коротко засміявся. — Але мушу вам сказати, що ви досить-таки нечемні. Я не чув від вас жодного слова подяки. А проте я справді врятував вас — від тюрми, а то й чогось гіршого.

— Тобто?

— Треба сказати, що наших жандармів ми добираємо з здорових і дужих хлопців. Це прекрасно, звичайно. Але їх зле виховано, і вони не вміють економно. витрачати свого природного обдарування. Цей сиволапий солдафон трахнув вас так, що якби не нагодився тут я, то після ще одного удару довелося б везти вас просто до моргу. І так, щоб запобігти зрушенню мозку, мені довелося тримати вас чотири доби під наркозом. Вам відомий такий спосіб боротьби й профілактики проти мозкових захворювань?

— Чотири дні?!

— Атож. Сядьте. Це штовхне кров. От так. Дайте я вас підтримаю. Чудово. Ваші щоки враз почервоніли…

Сахно сіла. Кімната пішла обертом, в голові важко гупало, і під груди підкочувалася млость. Вона була б упала, та прудкий Гальванеску вчасно її підхопив.

— Нічого, нічого. Це зараз пройде. Понюхайте ось цього, а цього випийте. От так. Тепер добре? Правда ж, добре?

Замість відповісти Сахно запитала:

— Де Чіпаріу?

— Шофер? О, це спритний і здатний хлопець, з нього будуть люди… Тобто я б не сказав, щоб «люди» — ха-ха, але пуття буде. Іменно — пуття.

— Він тут?

— Не поспішайте. На все — свій час. Я хочу запропонувати вам ось цю чашку бульйону. Ви трохи підживитеся, кров ваша заграє ще дужче, зможемо побалакати ще трохи. Але — трохи.

Сахно слухняно взяла чашку з бульйоном і сьорбнула дві ложечки.

В цей час доктор Гальванеску заголив їй ліву руку й метко увіткнув під м’язи голку маленького шприца.

Сахно зразу ж відчула, як від гарячої поживної юшки та від цього впорскування певніше й дужче забилося серце, як члени її набули гнучкості та сили.

— Ну от і добре. Тепер ви можете сісти. От так — зовсім, а ноги простягніть. Добре! Через п’ять хвилин ви одержите цигарку.

— Де Чіпаріу? І чому я на волі? Чи, може, — Сахно іронічно скривилася, — ви взяли мене на поруки?

— Ха-ха! Трошки не так. Не «на поруки», а з рук у руки… Іменно — з рук у руки. Вас… мені подаровано.

— Що?

— Подаровано! Повік і безкоштовно! Як компенсацію за ті збитки, що ви їх мені завдали. І, ви знаєте, я навіть не просив. Це несподіваний презент. Полковник Чарота — надзвичайна людина! Він забув геть усе, що ви йому розповідали про… про мої… експерименти. Він, розумієте, не має права цього знати. Така воля мого уряду. Він, здається, говорив вам про охоронну грамоту? Так от. Ну й дві-три тисячі лей… подяки. Це остаточно зіпсувало йому пам’ять і… і… пошану до іноземних паспортів. До речі, я до краю здивований. Та коли б я знав, що ви підданець нашого державного сусіди…

— То не чекали б, поки мене дадуть вам, як компенсацію, а давно вже розправилися б зі мною?

— Ні. Просто не допустив би вас у мій маєток. Ви насмілилися заглянути туди, куди я вам не дозволив. І, — Є голос Гальванеску втратив лагідність і забринів жорстоко та гостро, — куди нікому не дозволено заглядати. Навіть полковникові Чароті. Навіть тому урядові, що видав мені охоронну грамоту. Нікому!

Він замовк і схвильовано забігав по кімнаті. Сахно стежила за ним і чекала, що скаже він. Але Гальванеску не відновлював розмови. Видно, поведінка Сахно його до краю обурювала.

— Що ж ви думаєте зі мвою робити? Як помститесь надо мною? Яких тортур мені хочете завдати? — зневажливо й огидливо кинула Сахно.

— Помститися? Що ви! Що мені дасть помста? Якою помстою я компенсую мої збитки? Тобто те, що ви знаєте більше, ніж хочу я. Ні! Ніякої помсти. Я просто примушу вас забути все.

— Ви вб’єте мене?

— Ні. Мені невигідно вас убивати. Ви мені винні. За вами борг!

— Я вам винна? Який борг?

— Ви мені винні лакея. Хаквілавіліса. Ви зіпсували його!

— Я дуже жалкую, коли поранила нещасну людину. Мені дуже шкода-повірте. Перекажіть йому…

— Ха! Я бачу, ви не з метикуватих. Коли Це щиро, цедобре. Але не в тому справа. Мого лакея зіпсовано. Я не можу без нього. Зіпсували його ви. Ви й мусите його заступити.

— Я?!

— Ви! До чогось іншого ви нездатні. Ні для роботи на полі, ні для роботи в заводах. Ваші м’язи, — Гальванеску зневажливо вщипнув Сахно за руку, — ваші жили, вся ваша тілесна структура тендітна. Звичайний екземпляр міського інтелігента… ще й жінки. Проте з нескладними функціями покоївки ви вправитесь.

— Але треба поспитати мене, чи дам я на це свою згоду! — спалахнула Сахно.

— Цього якраз і не треба. Я знаю, що ви не дасте своєї згоди, і тому не питаю вас.

— Негідник! Ви полонили мене і хочете зробити з мене свого раба. Але я вже втекла од вас одного разу…

— В другий раз не втечете.

— Але ви не зробите з мене своєї холуйки. На які б тортури ви мене не віддали, я нічого не зроблю з вашого наказу.

Доктор Гальванеску спинився і хитро примружився. На фізіономії його грала весела й презирлива посмішка.

— Люба моя пані! Вас ніхто й не питатиме. Затямте собі гарненько: хто побував у лабораторії добре відомого вам доктора Гальванеску, той не порядкував уже своєю персоною. Збагнули? Тут панує одна воля — воля доктора Гальванеску. І все довкола кориться їй. Хоче чи не хоче. Збагнули?

— Я збагнула одне: ви злочинець і насильник. І ви хочете зробити насильство і наді мною.

— Це ви маєте рацію. Здебільшого я насильник. Нічого не поробиш — іменем науки. Для науки можна йти й на злочин.

Сахно скипіла. Зухвальство й нахабність цього добродія були надмірні.

— Що ви торочите там! Яке ви маєте право замазувати очі наукою! Ви просто злочинець і бандит!

Гальванеску скорботно заплющив очі.

— Це не так. Це безпідставна лайка. Дуже шкодую, що не можу довести вам вашу помилку. Але це не так… Та згадайте самі — чи це не ви так захоплювалися з мого господарства? Чи це не вас чарувала кожна дрібниця, кожне вдосконалення? Га?

Сахно не відповіла. Це таки справді було так.

— Ви мовчите?. Отож-бо й є… Але вернімося де нашої розмови. Ви маєте мені заступити зіпсованого Хаквілавіліса. Я міг би не попереджувати вас, але така вже моя звичка: я не бавлюся в піжмурки. Кожному цалдієнтові я наперед кажу, до якої роботи маю його приставити. Майте на увазі, що попередній фах відіграє неабияку роль. Ви чули щось про органічні звички, про звичній навіть професійні рефлекси, про м’язову пам’ять і таке інше? Це цікава наука. Не я їй батько. Але без неї мені було б зле. Всі мої експерименти будуються на цих основах. Правда, у вас майже нема м’язової пам’яті, ви більше розвивали інтелект. Хаквілавіліс мав проти вас велику перевагу: до того, як потрапити до мене, він понад двадцять років був за офіціанта. З вами буде гірше. Ви нічого, крім інтуїції та притаманних усім людям рефлексів, не маєте… Та що ж робити! Обійдемося й так. Функції покоївки не такі складні, ваші м’язи хутко пристосуються.

В Сахно урвався терпець. Незрозуміла Гальванескова балаканина дратувала й злостила ї’і^Разом з тим за цими незрозумілими словами, за цим жорстоким тембром голосу вона відчувала щось страшне, щось дике і протиприродне.

— Лишіть! — гукнула вона. — Мовчіть! Я не хочу і не можу вас слухати. Ви старий блазень! Кінчайте швидше, що хочете, робіть. Знущайтеся з мене, катуйте мене, але покиньте ваші дурні балачки, ваші блюзнірства. Я не розумію і не хочу їх розуміти.

Доктор Гальванеску пильно глянув на Сахно. В очах його світилося здивування й підозрілість.

— Ви справді не розумієте?

— Я не розумію нічого. Дайте мені спокій і… або розв’яжіть мені руки, ноги, або… робіть, що хочете.

— Ні. Ви таки справді нічого не розумієте! Невже? Я був кращої думки про вашу здогадливість.

— Ідіть ви під три чорти з вашими думками! Гальванеску встав і замислено заходив по кімнаті.

Потім він знову спинився.

— Однаково, — сказав він, — коли навіть правда, що ви нічого не зрозуміли, то я не можу подарувати вам волю. — Він знову став жорстокий і зухвалий. — Ви бачили все, і не заткнеш вам вашої дурної пельки. Ви — ворог, до того ж проклятий, східний, червоний ворог! До вас не може бути й жалості. До вас не може бути співчуття.

— І не треба!

— Ви мій бранець, ви мій боржник. Я стягну з вас те, що ви мені завинили.

— Стягуйте!

— Я зроблю з вас свого слугу, свою покоївку, і ви будете ретельно виконувати функцію холуя.

— Ні!

— Ха! Будете! Вірте мені! І я дуже жалкую, що не зможете ви відчути всю ганебність, паскудність вашого становища.

— Мерзотник!

— Бо ви будете колодою без почуттів, без волі і без думки. Бо ваше розумове життя скінчиться тієї хвилини, як ви встанете з цього операційного стола.

— О негідник! Ти хочеш зробити з мене якусь потвору?

— Бо для вас не існуватиме вже світу, природи, культури і цивілізації. Ви будете ізольовані від них на все життя. Ви будете живим трупом, мертвою плоттю. Фантомом[22]!

— О, будь ти проклят! Ти прищепиш мені проказу? Ти зробиш з мене…

— Ха! Ви бачили все і своїм куцим розумом не можете збагнути сенсу. Яка недотепність. Яке невігластво!

Сахно рвонулася з свого ложа. Але пута міцно держали їй руки й ноги. Вони врізалися в шкіру, і, болісно зойкнувши, Сахно знову простяглася навзнак. Лють і обурення туманили їй мозок. Але вона нічого не могла вдіяти. Вона була в руках цього божевільного фантаста, злочинного і жорстокого ворога. Немічні сльози приснули їй з очей. Вона одвернулася, щоб Гальванеску не помітив цих сліз. Але той уже їх помітив і зловтішно засміявся.

— Ви так зажурено поглядаєте у вікно, наче сподіваєтеся на несподівану звідти поміч. Даремно: ніхто не прийде вам на допомогу. До мого маєтку не може потрапити ніхто! Ніхто не може й вийти з нього. Ви були перша хоробра. Але, — Гальванеску, гротескно жалкуючи, розвів руками, — лиха доля повернула вас назад.

— Блазень! — огидливо прошепотіла Сахно. Гальванеску весело зареготав.

— До всіх моїх талантів іще один. Я не гордую.

Сахно знову відвернулася до вікна. За широкою амбразурою кучерявилися верхів’я паркової гущавини. Правіше яснів просвіт галявини — пам’ятної галявини, що приводила до вікна колишньої кімнати Сахно. За галявиною білів проклятий мур. Ще далі зеленіли й половіли широкі смуги ланів. Між них швидко в’юнився шлях… Єдиний путь до волі.

Гальванеску з глузливою посмішкою стежив за Сахно.

— А ви, я бачу, любите волю, — заговорив він знову, наче відгадуючи її думки. — Це непогано. Жалкую, що нічим не можу вам допомогти. А щоб ви знали… справді, на щирість, тепер же однаково, щоб ви знали, ще трохи — і були б ви вільні. Далебі! Вас визволяли. Так, так, — дружньо підморгнув він Сахно, помітивши її зацікавлений погляд. — Ваші вірні друзі. Ваш відданий шофер…

— Чіпаріу?

— Атож, Чіпаріу. І цей древній рибалка…

— Йонеску?!

— Можливо. Ми з ним не познайомилися. Чіпаріу та Йонеску. Моторні хлопи. Спритні і меткі. З них буде пуття…

— Де вони? Що з ними? Вони визволяли мене?

— Намагалися. Але куди з голими руками! Вони підкопалися під мур, вночі, звичайно, щасливо проминули всі перешкоди й намірялися вдертися до замку через оце вікно. Ви розумієте? — з щирим здивуванням обурився Гальванеску. — Яке зухвальство! Приставили драбину й простісінько сюди. А ви на столі! Ще кілька хвилин — і вони були б забрали вас із собою. Щастя, що недотепи не догадалися перетяти дріт сигнального гонга. Я вчасно, був попереджений і встиг вжити заходів.

— Де вони? — тоскно запитала Сахно.

— Де? Ви дуже цікаві. А проте які тепер можуть у мене бути від вас секрети? Однак вже ви ніколи і нікому їх не розкажете.

— Ви вбили їх?

— Ні. О ні. Це не економно. Для чого? Чіпаріу такий кремезний хлопець: біцепси, загальна структура — Аполлон! А дід — го-го, цей кому хочеш дасть сто очок наперед!

— Що з ними?

— Що? Гаразд. Будь ласка. Я можу дозволити вам побачення.

Гальванеску хутко встав і підійшов до стіни. Він намацав якогось прихованого цвяшка і натиснув його. Стіна здригнулася і розкололася вздовж надвоє. Потім з легким гудінням електромеханізму повільно розсунулася.

Радість стиснула груди Сахно. Невже цьому правда? Невже вона зараз побачить Чіпаріу й діда Йонеску? Любі товариші! Бідні! Вони віддано кинулися її рятувати й потрапили в полон до цього божевільного. Старий Йонеску! Впертий і боязкий діду! Як же наважився ти?

Стіна розсунулася. За нею була друга біла кімната, тільки більша і без вікон. Світло спадало з кількох великих жирандолей. Яскраві електричні промені, зіткнувшись з промінням сонця, враз пожовкли. Вони лягли мертвими тінями на два силуети вглибині.

Сахно підвелася. Вона не могла ще розглянути силуетів. Але постаті тихо рушили сюди, в першу кімнату.

Це були вони — Чіпаріу і Йонеску! Сахно впізнала контури їхніх фігур…

Вони посувалися спроквола, але напрочуд струнко і рівномірно, як солдати на муштрі. Вони важко відбивали крок і за ногою відмахували руками. Тільки голови їх були похилі і мляво куняли за кожним рухом. Вони переступили поріг кімнати і, так само не кваплячись, обійшли довкола операційного стола, довкола Сахно…

З голосним зойком затулила Сахно руками лице і відкинулася на своє ложе.

Огидні примари продефілювали перед нею. Тільки контури тіла нагадували знайомі риси Чіпаріу і Йонеску. Але це були мертві, розпливчасті риси опухлих трупів. Вони були прозорі й мляві, з лискучими черепами і в чорних непроглядних окулярах.

— Я обіцяв вам сигару? Будь ласка. Це найкращий сорт: з найстарішого тютюну моїх, плантацій. Куріть.

Ця мова наче долинула з іншої планети. Відразу Сахно не збагнула навіть, що це до неї говорили. Але Гальванеску припросив удруге й тицьнув їй до рук цигарницю.

— Куріть.

Навмання Сахно взяла сигару й поклала її в рот. Навмання ж посмоктала, коли Гальванеску подав їй вогню. Міцний і запашний дим стверезив її і повернув їй самовідчуття. Аж тепер досяг її розуму сенс щойно побаченого. І від цього вона вдруге мало не зомліла. Але останнім зусиллям волі вона примусила себе бути спокійною.

— Така ж доля чекає й на мене? — ледве осилила вона ворухнути устами.

— Так, — відрубав Гальванеску. — Точнісінько, така.

— Вони живі? — ще прошепотіла Сахно.

— Для мене — так, для себе — ні.

— Що ж це таке? — слшріше подумала, а не запитала Сахно, відчуваючи, як усе — і Гальванеску, і кімната, і стіл під нею — зривається з місця й лине кудись у просторінь щораз більшими децентричними колами. — Що ж це таке?

— Це й є мій секрет. Секрет, що на ньому держиться все моє господарство, вся моя система! Ви цікаві його знати?

Сахно не відповіла. Її свідомість гойдалася, як човен у бурхливому морі, на буйних хвилях притомності і зомління. Чимраз швидше, чимраз нестримніше тікало все в прірву, в порожнечу.

Проте Гальванеску й не чекав її відповіді, йому, очевидно, кортіло розбалакатися.

— Я можу його вам розповісти, — урочисто почав він. — Тепер уже однаково: ви ж нікому не зможете його відкрити. Щодо мене, то, мушу признатися, мені й самому кортить з кимсь побалакати про мою роботу. Ви можете собі уявити: мені ще нікому не доводилося докладно розповідати про мій винахід! Це так важко! Нікому не сказати й півслова! Ні похвалитися, ні спитати дружньої компетентної поради, ні просто перевірити на свіжому розумі свої міркування й погляди. Ви розумієте, як це прикро?

Сахно мало що розуміла. Мова Гальванеску майже не доходила до її свідомості. Порожнім, перестрашеним поглядом блукала Сахно довкола. Її непритомний зір шукав за жахливими примарами її товаришів. Гальванеску зрозумів цей погляд.

— Ви шукаєте ваших друзів? — поспитав він. — Не турбуйтеся. Вони вже там, — він махнув рукою до розсувної стіни, що вже знову твердо стояла на своєму місці. — Я послав їх знову до комори. Їхній вигляд надто турбує вас.

Сахно тихо і безнадійно застогнала.

— Я дивуюся з вашої нездогадливості, — Є вів далі Гальванеску, зручно влаштувавшись у кріслі й запаливши нову сигару. — Ви все звертаєте на якусь хворобу, якусь чудну пошесть, проказу і таке інше. Ви не могли побудувати іншої гіпотези, крім цієї дурної здогадки, що я прищеплюю людям якусь заразу, — боже, яке глупство! — для того, щоб потім експлуатувати їхню працю. Таж це був би справжній злочин! — гаряче обурився Гальванеску. — Я розумію, якби, скажімо, я збирав сюди до себе якихось Там хворих, що викинуті за борт життя, і, давши їм роботу, визискував їх. Але… фі! Це ж просто комерція! Це личить якомусь спекулянтові-фермерові. Це безперспективне глитайство! А наука ж і живе тільки з перспектив. Родиться з перспектив і прагне їх. Коли ви віддали себе науці, то, зробивши крок, мусите оступитися набік і глянути, скільки ще кроків ви можете зробити далі. Коли ваша кінцева мета буде вам отут, перед самісіньким вашим носом, то краще покиньте: ви, в кращому разі, винайдете нову вдосконалену голку для примуса. Науці потрібні обрії і перспективи! Так, так, колего і добродійко! Настановлення вашої роботи має йти широким віялом ідей в далекі прийдешні віки.

Гальванеску встав і шпарко забігав по хаті. Він був у захопленні. Завжди спокійний, розважливий і зовні скептичний, він метушився тепер, як молодий поет. Волосся йому розкуйовдилося, очі світилися, він моторно розмахував руками і віяв полами свого білого халата.

— Експлуатація хворих! — гукав він. — Яка нісенітниця! Яка мізерна фермерська ідея! Яке жебрацтво! Експлуатація цілого світу — скажіть ви: це варто уваги! Так. Цілого світу! Перебудова сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків. Так! Але цілого світу! Ніяк не менше!

Він раптом сів. Замовк, поторкав волосся й наче трохи заспокоївся.

— От про що марить доктор Гальванеску, впоряджуючи тут, у диких приморських степах, свою маленьку факторію[23], — Є завершив він майже сумно. Але зразу ж знову спалахнув. — Ви маєте, проте, рацію. Ви правильно розшифрували коефіцієнт моєї формули. Так, так, правильно! Мушу констатувати це. Признаюсь, це так: коефіцієнт моєї формули господарювання — людська праця, робочі руки… Ха! Ви глузуватимете з мене? От, мовляв, дурна голова, знайшов новину, яку розумні люди відкрили ще за сотні літ перед ним. Але не поспішайте. Не поспішайте! Це так, нічого нового тут, — так би мовити, в соціальній частині моєї формули, — я не відкрив. Аж ніяк! Я беру загальновідому, і додамо — вірну, певну і точну, віками й усіма соціальними ладами перевірену — тезу. Але я роблю з неї фетиш! Бо вона варта того. Бо наука живе фетишами. Роблю з неї фетиш і переоцінюю її з погляду точної, зауважте, точної, а не абстрактної науки. Адже досі над значенням і виміром цього коефіцієнта думала тільки одна соціологія. Далебі! Ви скажете — а техніка, а механіка, а хіба не йде індустрія до якнайбільшої механізації виробництва? Хіба не прагне всяка система виробництва зменшити вартість людської праці, зменшити участь людини в робочому процесі, щоб тим здешевити виріб? Хіба не працює зараз одна людина там, де за дідів наших витрачали свою працю десятки, сотні і тисячі робітників? Хіба, нарешті, не додумалися люди навіть до того, що почали конструювати механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку, що виконує ті Чи інші виробничі функції? Скільки матеріалу, запам’ятайте собі це — матеріалу, що потрібний для споживання, попсовано на цих залізних йолопів, що раз у раз псуються, страшенно невкладисті, неметкі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і механіків, — знову ж таки тих же робочих рук… Все це химера, все це невинні й дорогі жарти, все це верхоглядство й обмеженість! Механізація! Машинізація! А чи подумали ви, колего й добродійко, ще й над тим, що ця ваша механізація і машинізація також не мають ніяких — так, так, будемо говорити щиро — ніяких перспектив? Цивілізація йде велетенською ходою вперед і далеко позаду лишає родильні здібності бабусі землі. Надра землі виснажуються й збавляються. Вона вже не годна сама вродити стільки хліба, скільки треба плодючому ненажерливому людству. Підземні копалини — ця основа машинізації — катастрофічно зменшуються: їх грабіжницьки збавляють. За рік світове господарство споживає металів, вугілля, нафти і тому подібного в тисячу разів більше, ніж за цей же час бабуся земля встигне перетравити й спородити в своїх надрах новоформувань. А за сто, двісті, нехай тисячу років, за які споживання ще в мільйони разів зросте, черево землі буде порожнє! Вона буде безплідна, як розпутна жінка. Ми житимемо на порожньому, вилущеному горіхові. І ні механізація, ні машинізація тут не допоможе. Треба шукати нових способів для здешевлення споживних виробів, треба знайти інший, новий матеріал для цього, матеріал, якого було б на світі до біса, який — і це головне — витратившись, відновлювався б швидше, ніж усякі копалини, рослини й тому подібна сировина. Матеріал, який би коштував найдешевше і був би найпридатніший до різних виробничих процесів… Такий матеріал є!

Гальванеску захлинувся, йому забракло повітря. Він дико кружляв запаленими очима.

— Людина! Розумієте ви — людина! Ось універсальний матеріал. Чи думали ви над тим, щоб механізувати саму людину? Самого власника отих робочих рук? Живу людину! Га? Механізувати так, щоб довести до найбільшої досконалості її робочу функцію, її здатність виконувати виробниче завдання. І щоб разом із тим вона нічого чи майже нічого не потребувала для свого споживання. Га? Що ви скажете на це?

— Нічого. Кажіть. Я мовчу.

— Так от. Людський організм сам по собі — це найдосконаліша машина. Але він, цей організм, має деякі непотрібні для виробничого процесу функції. Так, так! Людина має нахил мислити й відчувати. Жалюгідні властивості! Вони не потрібні для роботи. Вони заважають роботі, їх треба ліквідувати! Ще людина хоче їсти і їсть занадто багато. Ні одна машина не потребує стільки опалення й мащення. Травний апарат треба переконструювати й удосконалити! А скільки лиха виникає на основі цих дурних і зайвих властивостей! Заколоти, заворушення, революції! Цього не мусить бути! Це тягне цивілізацію назад. Це також треба ліквідувати. Негайно! Поки всі ці пролетарії і трудящі всіх країн не об’єднали своїх сил проти нас!

По паузі Гальванеску заговорив спокійніше.

— Вам доводилося колись цікавитися справами переливання крові та гальванізації змертвілих м’язів? Ні? Дуже жаль! Я виточую з людини кров і лімфу. Її спорожнілі жили я насичую штучною кров’ю, яку виготовляю сам. Проти відомих нашій науці інфузійних рідин, що мають властивість зберігати життя клітин, поміщених у них, моя штучна кров має той плюс, що є досконалим провідником для електричного струму. Отже, постійна циркуляція електричної течії створює динамічну гармонію, що її в колишньому організмі давала кров, і зберігає рушійну властивість окремих органів. Так звані «м’язи» пружать і функціонують. Але не так хаотично й самовільно, як це буває в нас з вами через дурні рефлекси, різні думки, настрої і «свідоме» життя. Ні, найдосконаліше, найточніше. Інтересна деталь— минула професія кладе на людину свій відбиток: звичні професійні рефлекси в’їдаються в наш організм. Коли ви були дроворубом, то й тепер ваші м’язи найкраще будуть рубати. Коли ви стояли на пароплаві біля стерна, то й тепер ви найкраще виконуватимете Ці ж функції. Але незрівнянно краще й раціональніше, бо вам ніщо не заважає з вашого «внутрішнього світу». Бо ви автомат! Ви скептично посміхаєтеся? Ви не можете зрозуміти, як же такий робітник працює без розуму, як ця порожньоголова лялька розуміє, що саме треба їй робити? А радіо? Ось мій апарат. Мій «кишеньковий» радіотелеграф. Дуже пустенька штучка, ідею вкрадено у Морзе. Ви бачите? Кожний клавіш — умовний знак, літера, тут ціла абетка — і все. Правда, просто? Але я можу переказати, що схочу. Ви неодноразово мали нагоду переконатися. Правда, винахід ще не вдосконалений. Моя людина має ще чимало хиб. Я поки що в силі порядкувати тільки найпримітивнішими функціями м’язів колишньої людини. Але винахід чимдалі вдосконалюється. Мої люди немов напівпрозорі і, треба сказати правду, досить бридкі. Тому для сторонніх мені доводиться їх підгримовувати. Я напинаю їм перуку, бридкі очі затуляю темним склом, а під шкіру впорскую звичайний кармін. Я, правда, погано розуміюся на фарбах і ніяк не доберу такої, щоб була точно така, як звичайний колір тіла. З карміну виходять якісь темношкірі. Доводиться мені рекомендувати їх то за індійців, То за негрів. Але це вже пусте. Колись на дозвіллі я доберу хорошої фарби і тоді хоч пускай моїх людей між справжні люди… Ну от. Здається, все. Ви задоволені?

Сахно мовчала. Гальванеску теж замовк і забігав по кімнаті. Він шукав сигари. Але цигарниця була порожня. Захопившися, він скурив усі сигари. Підійшовши до радіоапарата, він вибив якогось наказа.

За хвилину двері відчинилися, й до кімнати ввійшов один з його людей. Він ніс нову цигарницю. Сахно мала змогу аж тепер добре роздивитися на цього електризованого чоловіка. Тепер, як стала відома його суть, він не виглядав уже таким бридким. Але, придивившися ближче, Сахно і на цей раз моторошно відсахнулась.

— Цього чоловіка я знаю! — прошепотіла вона.

— Що знаєте? А, так, так! Ви зустрічалися з ним під місячним сяйвом біля альтанки. Ха! Це був непоганий tete-a-tete[24], тим більше, що він, як виявляється, ваш компатріот.

— Так.

— О, я не знаю, що мусив би робити, якби не було цих ваших емігрантів. Ви собі не можете уявити, як мені, поки я не маю ще патента на мій винахід, важко знайти матеріал для роботи. Правда, уряд віддає мені засуджених на страту. Але тільки звичайних злодіїв. А їх не так багато. Політичних злочинців, хоч як я просив, мені не дають. Знаєте, можуть виникнути всякі непорозуміння. Їхні тіла завжди забирають родичі чи політичні товариші. Їм, бачите, потрібно ховати їх з помпою. Яка дурість! Пропадає марно така сила прекрасного матеріалу! Тільки ваші емігранти й рятують мене. Робити їм однаково нічого, ні до чого вони не здатні, роботи собі знайти не можуть. Дві-три тисячі лей авансу — і вони готові на що хочете. Вони пропивають цей аванс першої ж ночі й другого дня виїздять до мене «на роботу» та за рештою грошей… Ну, ми з вами розбалакалися. А діла в мене ще багато. Треба кінчати…

Він замовк і запорався біля столика з різними причандалами. Сахно стежила за його рухами, і в душі в неї змагалися дикий млосний страх за свою долю і звичайна цікавість живої людини.

— Професоре, — мовила вона нарешті, знесилено збираючи свої думки. — Професоре, мені здається, ви забули про одну дуже важливу річ…

— Забув? А саме? — цікаво озирнувся Гальванеску. — Кажіть. Кажіть, кажіть! Я охоче слухаю вас.

— Ви забули про один постулат: життя для людини, а не людина для життя…

— Як, як? Я не зовсім збагну вашу думку.

— Я кажу про те, що культура й цивілізація — це не примара і не фетиш. Яке ж маєте ви право забирати в людини життя в ім’я вашої ідеї без її згоди на те? Ви забуваєте, що свої досягнення ви хочете дати людям же, а не кинути їх у безповітряні простори. Ненормальний, неправдивий і непотрібний розвиток техніки, коли він не йде на користь людині. Людина перш за все! Життя — над усе! Культура для людства. А не людство для якогось фетиша.

Божевільний професор весело зареготав.

— Невже ви гадаєте, що я такий наївний? Яка блаженна нездогадливість. Що ж ви думаєте — я оберну усіх людей на машини і автомати, а сам буду походжати серед них можновладним королем? Та я здохну з нудоти. Колего! Є ж норми розподілу людської праці, є ж норми соціальних взаємин у світовому виробничому процесі. Для того щоб постачати все потрібне, зовсім не треба всьому людству виснажувати себе на роботі. Досить, коли працюватиме якась частка людства. Вона постачить все потрібне для інших. Ви ж чули, мабуть, про пролетаріат і буржуазію? За моїм проектом механізується тільки оцей, так званий пролетаріат, тобто робочу, рушійну силу культури. Ми з вами, тобто — вибачте — я і не збираюся механізуватися. Я і мені подібні житимемо повним життям, почуттями і різноманітними природними рефлексами, а ви постачатимете нам засоби й розкоші. І ніяких заворушень, ніяких революцій! Хіба машина здатна на революцію?

Гальванеску довго сміявся. Зауваження Сахно зовсім його розвеселили. Він весело й моторно бігав по кімнаті, збираючи своє причандалля, і навіть муркотів під ніс собі якоїсь пісеньки. Сахно понуро мовчала. Нарешті вона заговорила знову.

— Так, — озвалася вона ще, — ви — жорстокий, лихий і розумний ворог. Ви — вірний пес своїх хазяїв. Але в засліпленні вашого винаходу ви найнаївніший. Ви думаєте, багатомільйонний пролетаріат чекатиме, поки ви вихолостите його, поки ви поробите з нього дурні, автоматичні ляльки? Ви думаєте — провокацією, брехнею і допомогою вашої жандармерії ви довго будете живі? Ви думаєте — тим дурним і зацькованим селянам околишніх земель, що тремтять перед вашою особою, не урветься колись терпець? Ви думаєте — вони не прийдуть до вас з червоним півнем? Старий, заляканий Ионеску вже наважився і прийшов! Вони прийдуть усі! Пустять за димом ваші химери, заволодіють вашими маєтностями, а вас… просто повісять вас на шпилі вашого палацу.

— Досить! — Гальванеску лихо гримнув і люто визвірився на Сахно. — Досить! Ви надто розбалакалися!

— Дурень і верхогляд! Куций геній! Ти справно готуєшся до своїх похорон! Твоя «наука» загине на гільйотині.

— Досить!

— Ти обернеш зараз мене на дурну ляльку — ти зараз дужчий. Ти обернеш, може, сотні й тисячі, але мільйони розчавлять тебе!

Сахно замовкла й відкинулася навзнак. Вона знесиліла. Життя вже відійшло від неї. Тільки очі ще горіли останніми потугами життя й з непримиренною ненавистю палили ворога. Очі Гальванеску відповіли тим же…

Квапливими кроками відійшов Гальванеску в протилежний куток кімнати. Він одчинив скляну шафу й брязнув купою блискучих хірургічних приладь. Він узяв з дека їх кілька — ланцетів, пінцетів та щипчиків. Окремо поклав він довгого й тонкого, порожнього всередині стилета. Потім розгорнув анестезійну маску й добув слоїк із хлороформом.

Сахно не бачила, а скоріше — відчувала це все. Млосне безсилля опанувало її єство. Непритомніючи, вона тільки ворушила кінчиками пальців, і рука її несвідомо м’яла сигарні недокурки у важкій скляній попільниці на столику поруч.

Гальванеску скінчив свої готування. Він підійшов знову до Сахно й зашморгнув ремінні паси на її ногах, міцно й нерухомо притиснувши її до стола. Потім узявся до рук…

Тієї хвилини, як Гальванеску схилився над лівою рукою Сахно й накинув міцного зашморга, її права рука в корчах метнулася, знялася догори і вмить упала ліворуч. Важкою, литого скла, попільницею затопила Сахно Гальванеску в тім’я…

Треба було поспішати. Удар був не сильний, і контужений міг хутко очуняти.

Знявши ремінь з лівої руки й розрізавши зашморга на ногах, Сахно обережно стала на ноги. Млость скувала їй рухи. З надмірної слабкості темніло в очах і підгиналися коліна. Майже непритомніючи щокроку, доповзла вона до хірургічного столика. Там узяла шприц і ампулку того наркозу, що його животворну силу щойно відчула вже на собі. Впорснувши наркоз, Сахно ще сіла перепочити. Тоді повернулася до Гальванеску.

Голова його була розкраяна. З великої розсіченої рани текла кров. Жовтява блідість обличчя свідчила про глибоке зомління.

Не гаючись, зв’язала Сахно йому руки й ноги, як могла, міцно. З кишені вийняла револьвер й поклала осторонь. Рану на голові промила й забинтувала. Потім, до краю знеможена, простяглася горілиць на операційному столі. Очі їй в ту ж хвилину стулилися, і важкий сон обняв знесилене й змучене тіло…

Прокинулася Сахно, коли білий день наповнив ущерть сліпучим сонячним промінням простору кімнату. Вона проспала більше як півдоби. Збудили її різкі й громохкі звуки. То Гальванеску, очевидно, давно вже опритомнівши, як скажений, качався по підлозі, не в силі звільнитися від пут. Він хрипів і люто кружляв несамовитими очима.

Сахно злізла долі з свого імпровізованого ліжка. Довгий сон значно зміцнив її, але все ж таки вона була ще дуже немічна. Довелося знову вдатися до наркозу та, розігрівши, з’їсти бульйон, що лишився від учора, Аж після цього підійшла вона до Гальванеску.

Сахно послабила пута й, дарма що поранений дуже опинався, змінила йому бандаж на рані. Тоді посадовила його, прихиливши до стіни, а сама сіла навпроти в крісло. В руці тримала револьвер.

Гальванеску мовчав. Він уникав дивитися на Сахно й сидів із заплющеними очима. Тільки зрідка кліпав він своїми спухлими за ніч повіками, і тоді з-під густих брів блискав його лихий, повний ненависті погляд. Сахно теж мовчала. Їй треба було багато обдумати.

Нарешті мовчанку порушив Гальванеску.

— Вам пощастило, — прошепотів він, — але ще не зовсім. Вам треба вийти з мого маєтку, а це, як ви вже добре знаєте, не так просто. Надто тепер — після першої вашої втечі… Я пропоную вам компроміс: я відкриваю вам вільний вихід з маєтку й зобов’язуюся не переслідувати вас, а ви… ви за це даруєте мені життя. Життя і спокій! Ці авантюри мені набридли! Будь проклятий день, коли я пустив вас до своєї господи! Ваше втручання в моє життя і роботу…

Він говорив би ще, але мусив спинитися: Сахно реготала.

— Пане доктор! — безжурно заливалася вона. — Для чого такі сумні балачки? «Ви даруєте мені життя!» Фі, професоре, який-бо ви справді! Ну, хіба я схожа на вбивцю? Повірте, я дуже жалкую, що трапилося це прикре непорозуміння, і я вимушена була розвалити вам голову. Але ж ви самі винні. Ви надто поспішали вкоротити мені віку. Запевняю вас, що я оборонялася тільки для того, щоб не вмерти передчасно й могти ще зробити вам одну, як я гадаю, дуже цікаву для вас пропозицію.

Сахно помовчала й веселими очима оглянула похмуру й трохи здивовану фізіономію Гальванеску. Потім заговорила знову, вже спокійним і серйозним тоном:

— Пам’ятаєте, ви скаржилися мені, що не маєте помічника для своїх робіт? Що вам дуже потрібний помічник і, з його допомогою, ви встигли б значно більше, ніж маєте зараз. Пригадуєте? Так от. Я хочу запропонувати вам себе. Приймаєте? Я стану вам за помічника у ваших наукових експериментах. Ви будете моїм учителем, а я обіцяю бути старанним і ретельним учнем… І забудемо цей прикрий інцидент… Згода?

Сахно замовкла й запитливо глянула на Гальванеску. Вираз її обличчя був настільки ж серйозний та діловий, як і мова. Гальванеску мовчав. Пропозиція була надто несподівана. Він недовірливо й уважно дивився на Сахно, — здається, силкуючись зважити не так саму пропозицію, як мотиви, що могли спонукати до неї. Сахно знову заговорила:

— Ви вагаєтеся? Я бачу, ви не можете збагнути логічності цієї пропозиції після всіх попередніх подій? Їй-право, це не важко. Я цілком щиро заявляю вам, що хочу стати вашим учнем. Я прошу вас, — чуєте, прошу — прийняти мене… Правду мовити, — Сахно поглянула на свій револьвер, — я могла б настоювати більш рішуче, але саме тому, що це цілком щире моє бажання, я не хочу настоювати, а прошу. Згодні?..

— Я не розумію вас, — нарешті прошепотів Гальванеску.

— Ну от! — розчаровано сплеснула руками Сахно, — я так і знала, що ви це скажете. Ще б пак! Як же його зрозуміти таку пропозицію, як повірити в мирність моїх замірів після того, як ви хотіли мене вбити, — будемо говорити так — вбити? Але соромтеся, докторе! Ви людина науки, і обивательський спосіб мислення вам не до лиця. Невже ви нездатні повірити, що я — молодий науковий робітник — захопившись вашою науковою ідеєю, здатна забути кривди, які ви мені заподіяли й збиралися заподіяти? Я можу й далі ненавидіти вас за це, але це не заважає мені шанувати ваш геній і прагнути вашої науки. Чи ж не так?

Гальванеску мовчав. Він, либонь, роздумував. Сахно промовляла надто щиро, та й думки її, по суті, були правильні, а доводи переконливі.

— Тільки будьте щирі й об’єктивні, докторе, — знову заговорила Сахно. — Якщо, роздумуючи зараз над моєю пропозицією, ви міркуєте тільки про те, як скористатись з неї, щоб потім, в слушну годину, розправитися зі мною, то тоді краще покиньмо ці балачки і… розпрощаймося. Зважте по суті — так, наче нічого між нами не трапилося. Не думайте й про те, що коли, скажімо, ви не погодитеся, то я, безперечно, вб’ю вас. Ну?

Гальванеску мовчав. З його похмурого й зосередженого вигляду Сахно розуміла, що це не тільки штучне вдавання нерішучості, аби виграти більше шансів. Гальванеску вагався. Це було очевидно. Можливість скористати цю кондицію для самого тільки звільнення, а потім помсти, очевидно, не відігравала для нього першорядного значення, його спиняли якісь інші міркування. Сахно починала нервувати. За всяку ціну вона повинна дістати згоду Гальванеску!

Щоб підкреслити свою перевагу і цілковиту підлеглість Гальванеску і цим спонукати його прийняти пропозицію, вона знайшла потрібним зразу ж обмежити свої кондиції.

— Звичайно, ви самі розумієте, що при всій щирості моїх побажань недавній інцидент не дозволяє мені цілком звіритися на ваше слово. Щоб забезпечити себе, я мушу дещо обмежити вашу свободу на перший час. Але, звісно, тільки на перший час. Скажімо, ваш «кишеньковий радіотелеграф» я на деякий час реквізую. Ваші майстерні цей час не працюватимуть. Потім я ізолюю вас в одній кімнаті вашого палацу, і ви дозволите мені відвідувати ваші лекції з револьвером у руках… Але все це тільки на перший час. Поки ви не переконаєтеся в щирості моїх замірів, а я — в щирості вашої згоди… Ну, пане доктор? Згода?

Після довгої паузи Гальванеску, нарешті, заговорив:

— Я не можу зрозуміти одного: мотивів такого впертого бажання. Даруйте мені, але я не вірю, що причиною тому тільки ваше захоплення з мого наукового винаходу й бажання його осягти. Ви маєте ще якісь міркування, і, не знавши їх, я не знаю, що краще для мене — зразу вмерти від вашої кулі чи наперед продати вам мою таємницю, а потім…

— Хочете на повну щирість? — перебила його Сахно.

— Так!

— Гаразд. Ви, пане доктор, спотворили моїх друзів — людей, що рискували своїм життям для мого порятунку. Ви обернули Чіпаріу й йонеску на механічних потвор. Мій обов’язок зробити все, щоб віддячити цим… людям. Словом, я мушу добитися від вас, щоб ви повернули їм нормальне життя. Це викуп за ваше власне життя. Я певна, що це можливо і ви знаєте способи відживлення ваших… потвор. Коли ж це неможливо, ми повинні винайти це.

Гальванеску блідо всміхнувся.

— Оце й усе! Значить, сама ідея винаходу вас не цікавить?

Сахно збентежилась, але за мить вона опанувала себе.

— Навчивши мене, як відживити моїх товаришів, ви відкриєте мені й цілий винахід. Так чи так, я осягну його. Оце й усе… Ну? Згода?

— І ви заберетесь геть з мого маєтку? Ви дасте мені спокій?

— Так.

— Гм. Якби я був якийсь авантюрник, не було б нічого легшого, як прийняти ваші кондиції, а потім обдурити вас. Але…

— Але?

— …Але я не певний того, що зможу вернути до життя ваших приятелів.

— Ви не робили спроб відживлення?

— Робив. Результати не щоразу були позитивні. Це залежить не так від мене, як од препарованих суб’єктів і… просто від щасливого випадку…

— Саме?

— Мозок, серце і цілий організм зберігаються в інфузійному середовищі бездоганно і здатні цілком відродитися після повороту крові в судини. Але кров…

— Кров?

— Кров не завжди вдається зберегти. Вона хутко псується. Я її викидаю.

— Значить? — Сахно відчула, як ноги й руки холонуть їй з перестраху. — Значить?

— Це ще нічого не значить. Лишається точна формула крові. Треба знайти індивіда з точнісінько таким складом крові — вважайте, я підкреслюю — точнісінько таким складом крові, бо в даному разі, коли з організму виточено абсолютно всю кров, групового добору, як це робиться при переливанні крові, зовсім не досить. Груповий добір далеко не досконалий. Коли в організмі є бодай трохи рідної крові, доливання її за методом групового добору задовольняє, незначні відбіги від повної тотожності хутко зникають. Одногрупні дози, може, й не цілком тотожної крові, легко асимілюються і дають динамічний моноліт. Зовсім інша справа, коли в організмі не лишається й краплі рідної крові. Відживлення організму можливе тоді тільки з умовою цілковитої індивідуальної, а не групової тотожності крові. Тільки з такою умовою клітинам повертаються їхні моторні й животворчі функції, організм відроджується… Але… ви мусите добре знати, як важко знайти подібну індивідуальну тотожність крові, адже навіть сама по собі кров кожного організму не є щось постійне — під впливом тих чи інших причин вона може щохвилини мінятися. Проте…

— Проте?

— Проте… — Гальванеску всміхнувся ще блідіше, — перешукавши пів земної кулі або хоч третину її, можна натрапити й на абсолютну точність. У такому разі позичаєте літр «на розплід»., і коли рідна кров відживить рідні клітини, цілком досить надалі крові групового добору донора.

Сахно рвучко підбігла до Гальванеску.

— Ваші спроби були вдалі, докторе?

— Поміж моїх спроб були й вдалі…

— Значить, ви згодні? Докторе, ми знайдемо потрібну нам кров! Ми перешукаємо цілу земну кулю!..

Того ж вечора підстаркуватий санфіліст поганенького галацького радіотелеграфу, вперше за багато років праці заінтригований змістом своїх радіограм, спішно вистукував короткого листа, заадресованого в шістдесят п’ять найбільших міст земної кулі.

В шістдесят п’ять різних міст світу линули короткі радіохвилі, але скрізь мали вони знайти одного адресата — інститут переливання крові.

В короткому листі були дві хімічні формули й відчайдушний заклик прийти на поміч: сповістити, чи є при інституті донори з точно таким індивідуальним складом крові…

Вже на ранок почали надходити відповіді. Десяток за десятком реєструвалися вони в картотеці контори радіотелеграфу й негайно ж, телеграфом, переказувалися в маєток відомого не тільки в околицях Галаца, а й у цілій Румунії дідича й наукового діяча, доктора Гальванеску.

Там із нервовою поспішністю розбирали ці стрічки тремтливі руки дівчини. І щоразу, після кожної нової відповіді, обидві руки безсило опускалися: відповіді були негативні чи пропонували формули з маленькою неточністю. У такому разі стурбовані очі дівчини загорялися і з надією шукали стверджуючого погляду свого патрона.

Але патрон заперечливо хитав головою, і очі ті знову меркли до другої телеграми.

Протягом дня надходили телеграми-відповіді. 59 міст дали свої відповіді на заклик із Буджацьких степів. Тільки шестеро адресатів мовчали ще, і не можна було відгадати причин їхньої мовчанки: чи радіозаклик не потрапив на їхні антени, чи ретельні інститути старанно перевіряли паспорти своїх донорів і ще не закінчили цієї роботи.

Проте це не зменшило надії в серці Сахно — з галицької антени полинули заклики ще в півста міст усіх чотирьох материків.

Цей день для Сахно марно не проминув. З раннього ранку й до пізньої ночі вона не вставала з-за робочого стола й не виходила з лабораторії.

Гальванеску із зв’язаними руками покоївся в глибокому кріслі і, дарма що сидів у такій незручній позі, працьовито виконував роль ментора… під дулом свого власного браунінга.

Сахно — з крейдою в руці біля чорної дошки, з ланцетом біля операційного стола, з олівцем над фоліантами викладок і формул, у гумових рукавицях над пробірками — була найретельнішим із усіх відомих колись Гальванеску учнів.

Третього дня населення, а особливо поліція міста Галаца були стривожені. Відомий у місті й славетний на всі околиці лікар-хірург доктор Патрарі несподівано й іаємничо зник. Десятки пацієнтів з аристократичного кола, яке обслуговував лікар Патрарі, марно прождали в прийомній свого лейб-медика до пізнього вечора. Поліцейські агенти, викликані переляканою родиною, не могли дати ради й мусили спішно протелефонувати в Бухарест, в найкраще шпигунське бюро.

Відомо було тільки одне. О восьмій годині ранку до особняка лікаря Патрарі підкотив великий приватний автомобіль. Керувала ним жінка — очевидно, молода й вправна спортсменка. Але за великими дорожніми окулярами й під довгим дорожнім плащем годі було розпізнати й запам’ятати її риси. Вона подзвонила й попросила негайно аудієнції в хірурга. Старий лакей доповів медикові, що саме в цей час докінчував свій вранішній туалет. Лікар Патрарі вийшов до жінки й мав з нею коротку розмову. Вона благала лікаря негайно сісти в авто і їхати до хворого, якому загрожує смерть. Лікар Патрарі категорично відмовився, посилаючись на ранню годину. Але жінка вийняла з сумки цілу паку асигнацій і поклала їх на стіл. Після цього лікар зразу згодився і вже через п’ять хвилин сидів у авто. Авто рушило і вмить зникло за рогом. Більше старий лакей не міг розповісти нічого. Він тільки плакав і побивався за своїм старим паном.

Його зразу ж арештували, хоча його абсолютна невинність і була цілком очевидна. Після цього він заплакав ще дужче, присягаючися, що якби був знав, то не пустив би свого пана, а жінку-автомобілістку задушив би власними руками. Але, звичайно, нічого знати він не міг. Звідкіля, скажімо, міг би він знати, що коли авто виїхало в степ і вражений лікар Патрарі висловив своє здивування, а потім почав навіть протестувати, то неввічлива жінка показала йому револьвер загальновживаної системи браунінг і чемно запропонувала не опиратися.

Лікаря Патрарі знайшли тільки через місяць, але його важко було впізнати, бо цілий цей місяць він не голився і в нього відросла здоровенна борода. Поголитися ж він не міг через те, що цілий цей місяць сидів у ізольованій кімнаті. Таємнича жінка замкнула його там проти волі і, щедро забезпечивши харчами й питвом на цілих два роки, забула, проте (очевидно, поспішаючи), лишити й бритву.

Знайшов лікаря Патрарі агент приватного розшуку, виписаний із Бухареста. Це був кмітливий і здогадливий хлопець. Приїхавши до Галаца, він насамперед з’явився до сигуранци й розпитався про всі незвичайні події, що трапилися в околицях за останні дні. Полковник Чарота — саме той, що мав приємну розмову з Сахно й Чіпаріу, — конфіденціально повідав агентові й про події з цими людьми. Дійшлий шпиг відразу ж поставив діагноз і заявив, що він ручиться знайти лікаря Патрарі в маєтку доктора Гальванеску. Він пропонував негайно їхати туди. Але це було цілком неможливо, бо, як відомо, охоронна грамота уряду забороняла будь-кому самостійно з’являтися в заповідник Гальванеску. Отож і минув якраз місяць, поки пощастило добути з столиці відповідний дозвіл. За цей час лікар Патрарі не тільки заріс густою бородою, а ще й дуже поповнів: відсутність моціону й сила харчів зробили своє діло. Він дуже зледащів, і годі було витягти з нього бодай два розумних слова, його колеги — психіатри, проте, висловлювали здогад, що причиною були тому не тільки лінощі, а й переляк, якого зазнав сердешний хірург. Від цього переляку його пощастило вилікувати ще тільки через місяць після того, як із покинутого пустельного маєтку Гальванеску його перевезли до Галаца. Тоді лікар Патрарі зміг повідати свою історію.

Але переказати її тут неможливо, бо його сповідь була зразу заборонена політичною цензурою. Місцева газетка, правда, надрукувала була кілька уривків із цієї сповіді, але її сконфісковано, редактора оштрафовано, а складачів ув’язнено на десять років кожного.

Так і до сьогодні жодна людина в Румунії не знає подробиць цієї таємничої історії: причини зникнення доктора Гальванеску.

Тільки дружина лікаря Патрарі змогла довідатися про ту прикрість, яку зробив нехотя її коханий чоловік найбагатшому дідичеві та найвідомішому вченому. Обурена дружина взяла розлуку з безталанним лікарем Патрарі.

Коли ж вернутися назад і встановити точно події, що відбулися в найближчі дні після зникнення лікаря Патрарі, то можна ще розповісти таке:

Чудового ранку золотого південного літа з Рені, повз Килію й Вилково, у широкі води Чорного моря вийшов пасажирський пароплав, його звичайний рейс був до турецьких кордонів: там передавав він пасажирів, що прямували до Туреччини чи й далі — в порт Батумі, на радянську територію. Останні, звісно, траплялися дуже рідко. Більшість пасажирів не їхали далі Туреччини або ще ближче — до болгарських портів. Як звичайно, на палубі і у каютах панувала смертельна нудота: подорожували найбільше купці, дрібні берегові спекулянти та агенти контрабандистів і заспілкованої з ними морської поліції. Лише зрідка розважав вухо безжурний гомін невибагливих іноземних туристів і місцевих урядовців у відпустці або похмурі прокльони неприкаяних і безбілетних мандрівників-емігрантів.

Цього. разу випав щасливий день. На палубі зібралася весела компанія випадкових супутників. Тут було кілька туристів, двоє-троє контрабандистів, оперний співак, що закінчував своє берегове гастрольне турне, та його імпресаріо, підтоптаний вже чоловічок, проте чистокровний граф із північної країни.

Компанія розважалася, як уміла, — співала, грала в шахи й розповідала нові анекдоти та свіжі відомості про останню сенсацію — таємниче зникнення відомого хірурга Патрарі з власної квартири серед білого дня. Історія вар’ювалася в карколомних подробицях і прикрашалася найвитонченішими романтичними вигадками. Найбільшою ж розвагою для компанії і центром її уваги було залицяння до єдиної на пароплаві жінки — самітної й прекрасної дами. Дама ця прихильно приймала рясні залицяння й стільки ж охоче відповідала на них, не віддаючи, проте, нікому з кавалерів найменшої переваги. Вона теж була заінтригована сенсаційними подіями дня і від себе розповіла кілька жахливих подробиць із пригод нещасного хірурга Патрарі. Компанія весело реготала й висловлювала свої захоплення з буйної фантазії прекрасної дами. До кінця подорожі все товариство було так зачароване своєю супутницею, що, коли їй прийшов час пересідати на турецький пароплав, усі щиро сумували й на власних плечах усі гуртом перенесли її багаж, відштовхнувши незграбних носіїв. Під час цієї процедури кавалери не пересварилися навіть між собою, бо всім знайшлася робота: прекрасна дама мала безліч речей.

Особливо помучилися галантні кавалери біля двох велетенських скринь, щонайменше по 100 кілограмів вагою кожна. Щодо розміру, то менша була ніяк не коротша за зріст шофера Чіпаріу, а більша — якраз така, як велетень Ионеску. До того ж там зберігалися якісь, очевидно, крихкі речі, бо ні трусити, ні перевертати їх догори дном прекрасна дама не дозволила.

Митні агенти приступили були до цих велетенських скринь, але з пошаною лишили їх недоторканими, побачивши з рук прекрасної дами охоронну грамоту від самого уряду. Це мали бути якісь точні технічні приладдя.

Після того засмучені кавалери покинули пароплав і, коли той рушив, довго ще махали капелюхами та пледами своїй прекрасній супутниці. Прекрасна дама відповідала їм хусткою, а потім пішла до себе в каюту спочити, де чекав на неї її вірний лакей.

Постать цього лакея мимоволі лякала всіх подорожніх своєю виключною потворністю. Він був зовсім німий, у величезних чорних окулярах, якийсь спухлий і до того ж кумедно й моторошно рухався, як заводна лялька. Веселе товариство раз у раз полохливо сахалося, тільки-но ця потвора з’являлася біля своєї господині, дарма що прекрасна дама докладно розповіла про його оригінальне й екзотичне походження з нетрів дикої Африки та зовсім незаразливу хворобу, що спотворила його зовнішність.

Проте уважний читач, який перечитав цю правдиву повість з початку до кінця, мусив впізнати в цій муштрованій потворі шановного доктора Гальванеску, як і його господиню — Юлію Сахно.