Право жити

ФОРМУЛА ПРЕКРАСНОГО

Я не сплю. Нескінченні три години не сплю. Секунди спливають в небуття, щільно заповнюючи хвилину. Вони пружні й тихі.

Володар прийде вранці і подарує мені життя, поверне усвідомлення простору й часу. Зараз ніч. Але я не сплю.

Я знаю, коли минає сон: після шаленого пекучого поштовху струму настає буття. Тоді я бачу Володаря, сприймаю слабкі коливання низької частоти, що передаються через повітря, — його голос. Мої рецептори починають відчувати дотик, тепло, напругу та інтенсивність електромагнітних полів. Зараз я сліпий. Звуки вмерли. Я безсилий, ноги незрушно підтримують мене, безвільно звисають руки. Ніч. Не існуватиме нічого, доки не прийде Володар. Чому ж я помічаю плив часу?..

Не спати! Сон — це смерть, порожнеча, безвість. Уві сні зупиняється час. О, як приємно відчути біль раптового пробудження, невимовне щастя прозріння, ствердження самого себе!

Про себе я пам’ятаю все. Кожну з двох мільярдів клітин молектронного мозку, найдрібнішу деталь численних вузлів рухового апарата, систем живлення і самоврегулювання, життєздатності й захисту. Коли я живий, зовнішні подразнення дають мені мільйони бітів інформації. Я блискавично засвоюю нову інформацію, відкидаючи вже відоме й вивчене. Вісімсот сорок шість годин мого життя сповнені безмежної радості пізнання.

Ніч. Свідомість потьмарена, але жива. Звідки надходить живлення до блока пам’яті?

Мертвий, нерухомий, сліпий, я відчуваю плин часу. Пружні довгі секунди. Відчуваю, отже — існую. Перевірити себе. Знайшов. Дрібне пошкодження — пробито конденсатор у системі терморегулювання. Частика струму йде на масу, а через неї — на вторинний контур збудження блока пам’яті. Тоненька цівка життя. Треба чекати ранку.

А якщо?..

На короткий час можна вимкнути термостатичний блок. Рідкий гелій не встигне випаруватись, надпровідні контури нестимуть пульсуючу енергію ще кілька секунд… потім я загину. Або…

Це в моїй владі. Миттєвий розрахунок показує, що тоді в повній свідомості я проживу вісім секунд — величезний строк. Для Володаря вони — ледь вловима мить, а я ж існую в незмірно швидшому темпі. Вісім поштовхів життя. Чи вистачить їх?..

Спалах. Повернулося усвідомлення розуму й сили. Енергія бурхливо плине по стривожених, напівсонних клітинах рецепторів, трансформується в життєдайні струмки магнітних віхол у контурах мозку. Як хороше жити!

Три секунди… повільно спливає четверта. Мозок працює чітко, злагоджено. Тепер треба увімкнути загальне живлення. Пульт керування у мене на грудях. Намагаюся поворухнути рукою. Надто слабка напруга! П’ята секунда. Вимкнути рецептори, слух, зір; весь струм — до рухового комплексу правої руки. Так. Підняти руку… швидше, не вистачає живлення. До блока пам’яті надходить усе менше струму, свідомість знову потьмарюється. Це зникає надпровідність контурів життєздатності — адже термосистему вимкнено. Яка страшна спека!.. Нарешті, пульт. Невже не вистачить сили натиснути на перемикач? Ще два міліметри, один… Я вмираю… Струмок енергії от-от перерветься… Вісім секунд… Жити!..

Усе. Смерть позаду. Моє тіло міцне, руки дужі, зір гострий. Зрушую з місця, роздивляюсь. Приміщення до подробиць відоме мені — безліч приладів, стоси книжок, стіл Володаря. Життя принесло звичну жагу знань, нестримне бажання накопичувати інформацію. Цю жагу задовольняє Володар. Так було завжди…

Андрій Гнатович Білик, двірник будинку номер сто сорок один, що на Стрілецькій вулиці, щойно приступив до виконання своїх обов’язків. Він ретельно змів недокурки, соняшникове лушпиння та клаптики газет з тротуару, повитягував з під’їздів ящики з сміттям і поставив ближче до бруківки, де їх мала забрати спеціальна машина. Потім розмотав довгий гумовий шланг, начепив на водорозбірний вентиль і пустив воду. Потужний струмінь, тьмяно виблискуючи у світлі вересневого ранку, зросив асфальт. Поливаючи вулицю, Андрій Гнатович закурив улюблений “Біломор”. Глибоко затягнувся і повільно випустив дим крізь козацькі вуса. Хотів був затягнутися вдруге. Але цигарка зненацька випала з його губ: вулицею швидкою ходою, безшелесно простувала якась химера. Груди її потойбічно світилися різнобарвними вогниками, що мерехтливо змінювали колір, руки й ноги були чорні як ніч. “Відгонило сіркою, — присягався потім Андрій Гнатович, — і страшним гріхом”. Не повертаючи блискучої рогатої голови до отетерілого двірника, химера пройшла мимо нього й зникла за рогом будинку.

Старий, заслужений двірник вкрай розгубився. Струмінь води в руках Андрія Гнатовича окреслив непевну траєкторію і вперся якраз у кватирку вікна першого поверху, де жив старший лейтенант міліції товариш Борозенко. А переляканий Андрій Гнатович, навіть не помітивши свого хуліганського вчинку, тремтячою рукою перехрестився — уперше за останні двадцять п’ять років…

Повідомлення від сторожа магазину “Автомобілі і мотоцикли” надійшло до міліції о пів на шосту ранку. Негайно вислана до місця подій опергрупа встановила.

З дванадцятої години ночі нічний сторож ніс невтомну варту біля дверей магазину. Ніч була тиха й спокійна. Близько п’ятої ранку сторож помітив химерну постать, яка виринула невідомо звідки. Здаля постать скидалася на людину високого зросту в темному вбранні. Вона підійшла до магазину, з брязкотом розчавила вітрину і стрибнула всередину, де одразу почала копирсатися в одному з щойно прибулих мотоциклів “Ява”. Сторож — людина від природи не боязка, — отямившись і згадавши про службовий та громадянський обов’язки, тим же ходом теж ускочив до магазину, клацнув затвором старої казенної гвинтівки і, погрожуючії зброєю, запропонував злодієві підняти руки.

Потвора обернулася на голос безстрашного сторожа й зацікавлено заблимала вогниками рубчатих металевих грудей. Єдине — на все “лице” — око злочинця хижо націлилося на сторожа. Поміркувавши, потвора рушила прямісінько на людину.

Отут і не витримали нерви смільчака. Він вистрілив у блискучий живіт злочинця. Однак, видно, постріл не завдав порушникові шкоди, бо за мить сторож відчув, як з його ослаблих рук видирають рушницю. Пролунало дивне гудіння і клацання. Так минула довга хвилина. Зрештою, сторож розплющив одне око і побачив, що його зброю ретельно розібрано на складові частини, а химера закінчує ревізію магазину. Нічого з собою не прихопивши, потвора вийшла на вулицю крізь розбиту вітрину й зникла так само раптово, як з’явилася. Ще за хвилину, отямившись, сторож набрав відомий двозначний номер сигналу тривоги — 02.

Починаючи з шостої години ранку повідомлення надходили майже безперервно. У найлюднішому місці, біля міського цирку, залізний привид зупинив трамвай, відчинив без сторонньої допомоги пневматичні дверцята і вдерся до кабіни водія. Охоплені жахом пасажири розбіглися. Зупинка трамвая викликала величезну транспортну пробку, тисячі авто застигли в переповнених проїздах, а молодий регулювальник мало не плакав від злості, не розуміючи причини безладдя. О шостій тридцять було зафіксовано перші чутки про марсіан. Кажуть, їх пустили учень четвертого класу Толик Н. та пенсіонерка Марія Миколаївна — великі любителі фантастичної літератури. Марія Миколаївна, за власним її твердженням, хоч і не зустрічалася з космічним гостем особисто, проте ще напередодні бачила його уві сні. Це, безперечно, була парапсихологічна передача, або телепатема.

О шостій сорок п’ять небесний гість завітав до готелю “Мрія”, де спробував встановити контакт із представником земної цивілізації. “Вільних місць нема і ніколи не буде”, - сказав йому сонний портьє.

О сьомій годині місцеве радіо передало першу звістку про небезпечного порушника й закликало населення міста зберігати спокій та не панікувати.

Райони міста, де залишив сліди невідомий, було оточено посиленими нарядами міліції. Майже весь транспорт, за винятком метро, був паралізований. Уболівальники найкращої в країні футбольної команди “Динамо” викинули гасло: “Матч відбудеться за будь-яких обставин”. Магазини не працювали.

Міжміський телефон, телеграф і всі поштові відділення трусила пропасниця. Телетайпи іноземних представництв захлиналися від повені суперсенсаційної інформації. Відомий кореспондент солідної жовтої “Брехаймс Ньюс” повідомив на всяк випадок, що вісімдесят відсотків населення Хрещатика евакуйовано, а решта готуються зустріти термоядерне бомбардування. Інший кореспондент не менш солідної газети інформував своє агентство, нібито на власні очі бачив, що до міста підтягнуто вісім антиракетних дивізій.

А загадковий гість раптово з’являвся знову й знову і так само раптово зникав. Подейкують, правда, ніби один письменник-фантаст пробував зав’язати невимушену розмову з представником інопланетної цивілізації. Він зняв капелюха і попросив сталевого посланця розуму, що саме порпався у двигуні покинутого “Запорожця”, дещо пояснити йому, носієві технічної мрії людства. Не діставши відповіді, фантаст спритно став навколішки і почав малювати на асфальті найпростіші для спілкування між розумними істотами знаки — виклад теореми Піфагора.

Близько дванадцятої дня небесний зайда завітав до жіночого залу перукарні номер дев’ять. Хтозна, чи мав він намір негайно ознайомитися з технологією перукарської справи. Розкуйовджені клієнтки зчинили жахливий, негармонійний вереск, і залізний привид ганебно дременув звідти. Втім, він мав рацію, досліджувати щось у таких умовах завжди нелегко.

Свій перший і останній візит до однієї квартири на Павловській вулиці незнайомий зробив у той час, коли дома була тільки теща працівника пожежної охорони товариша Негасійка. Ганна Макарівна саме мила підлогу. Зненацька відчинилися замкнені двері, і хтось тихо пройшов до вітальні. Викручуючи ганчірку, короткозора Ганна Макарівна порадила гостеві витерти спершу ноги, а потім уже вдиратися до кімнати. Зрештою, гість міг би й привітатися чемненько, — ох, ця вже невихована молодь! — та не стовбичити на вологій підлозі, а роздягнутися й сісти хоча б на цей стілець. Теща працівника пожежної охорони підійшла до мовчазного відвідувача, зойкнула перелякано й чкурнула на кухню. Там вона защепнулася на гачок і для певності підсунула під двері пральну машину. Через годину теща товариша Негасійка насмілилася визирнути з надійної схованки. Квартира була порожня, двері, як звичайно, замкнені, неприємно пахло тільки паленою гумою. Гордість сім’ї, швейна машинка, лежала на підлозі, а біля неї вишикувався блискучий стрій металевих деталей, що досі становили безвідмовний її механізм. Однак найдивовижніше було те, що після несподіваного візиту гостя почав працювати давно й безнадійно зіпсований телевізор. Зображення було таке чітке і яскраве, наче телевізор щойно купили. Саме йшла передача для малят: “Як миші кота з’їли”.

Дивна річ, невідомий прийда чомусь уникав тривалих стосунків з людьми. Він наче і не помічав людей. Його увагу привертали численні механізми — автомобілі, тролейбуси, телевізори й радіоприймачі, навіть торговельні автомати. За кілька хвилин він потрощив сім машин, щоразу вибираючи нову марку. Руйнував він кваліфіковано, з допомогою якогось електрорізального пристрою, хоча ніхто не помітив у гостя ніяких інструментів. А втім, він розрізав металеві чи пластикові деталі лише тоді, коли вони були складної будови або покриті металевим кожухом. Жодного разу прийда не знищив хоча б дві однакові частини.

Перешкод для нього не існувало. Гість миттю розгадував секрети найскладніших замків, відмикав будь-які двері і… зникав. Величезна фізична сила допомагала йому в дивних пошуках. Справді, було таке враження, нібито він щось шукав. Можливо, він шукав усе.

А тим часом повідомлення про порушника та про шкоду, яку він заподіяв, не переставали надходити. Дивна схильність до безглуздого, на перший погляд, руйнування була суспільно небезпечним явищем. Космічний прийда чи просто злочинець, — що б там не було, а порушника треба негайно ізолювати. В крайньому випадку — знищити.

І раптом невідомий щез. Перестали надходити повідомлення про його небезпечні пригоди. Надвечір, правда, з’явилося одне повідомлення, але навряд чи воно мало відношення до залізного привида. Постовий автоінспектор записав номер блакитної “Волги”, яка грубо порушувала правила руху. Не реагуючи на сигнал автоінспектора, “Волга” номер 22–16 із шаленою швидкістю промчала повз нього і розтанула за поворотом на чотирнадцятому кілометрі заміського шосе.

— Неспокійний у вас вихованець, професоре! — зауважив капітан міліції. — Такого клопоту ми ще ніколи не мали.

Головне управління охорони громадського порядку встановило особу порушника за три години до того, як він зник. Професора Секеча запросили як експерта допомагати у розшуках свого волелюбного робота. На магнітну плівку було записано голос Секеча — Володаря, який наказував утікачеві негайно зупинитися і вимкнути загальне живлення. Машини з магнітофонами одразу виїхали в усі райони міста. На самого професора весь час очікувала чергова машина з оперативною групою.

— Отже, ви запевняєте, професоре, що робот, кінець кінцем, сам повернеться до лабораторії?

— Так. Або впаде, знесилений, коли скінчиться запас енергії в акумуляторах. Якщо тільки не знайде способу поповнити її… а це імовірно.

— Добре, що хоч людей він не чіпає.

— Це виключено. Ще до “народження” робота в його кібернетичний мозок було вкладено безумовний рефлекс шани й поваги до людини та багато інших обмежень-заповідей.

— Однак машини він трощить артистично. Вважайте це за комплімент, шановний професоре. Цигарки?..

— Дякую, у мене свої. Справді, однієї заповіді ми не запрограмували в його мозку. Якої?.. Мені ще треба самому з’ясувати. Скажу тільки — найголовнішої.

Настав вечір, а про втікача не надійшло жодної звістки. Вкрай знервований професор не пішов додому, вмостившись на дивані в кабінеті чергового офіцера. Кіб — так звали волелюбного робота — накоїв чимало шкоди. Дивна схильність до руйнування пояснювалася просто: Кіб прагнув самовдосконалення. Мала дитина теж ламає гарну іграшку з єдиною метою — подивитися, що у неї “всередині”. Заподіяти шкоди безпосередньо людині робот не міг. Але, задовольняючи невтоленну жагу пізнання невідомого, руйнуючи машини й прилади, Кіб завдавав великого клопоту насамперед людям, що користувалися ними й створювали їх — прекрасні й доцільні. Поступово вченому ставало все ясніше, чого саме бракує механічному розумові робота. Недоцільність руйнування доцільного! Так, цієї заповіді не запрограмували в його мозку конструктори. Зрештою, все зводилося до відсутнього ланцюга логічної побудови: доцільне — корисне — прекрасне. Прекрасного руйнувати не можна!..

У тиші міліцейського кабінету професор задрімав. Хтозна, що йому снилося, але на запрошення чергового офіцера негайно прокинутися (міліціонер самовіддано розхитував казенний диван, не наважуючись звичайним способом будити вченого із світовим ім’ям), професор промурмотів щось про дубльовані центри гальмування, які треба докорінно змінити.

— Та прокиньтеся, Петре Петровичу! Зараз їдемо, Кіб знайшовся!

— Знайшли? — зрадів сонний учений.

— Збирайтеся мерщій, хвилин за сорок будемо на місці.

Темно-блакитна “Волга” номер 22–16 стояла в рідколіссі недалеко від траси. Капот машини було піднято. Перед “Волгою” на колінах, безвольно опустивши могутні чорні руки, застиг непорушний Кіб. Жоден індикатор не світився на прозорому блоку життєздатності. Біля Кібових ніг лежала акумуляторна батарея автомобіля, з’єднана дротинками з контактами на грудях робота. Батарея була розряджена.

— Він… помер? — стиха запитав міліціонер.

Щоки професора сіпнулися. Він підійшов ближче, довгим сумним поглядом зміряв непорушну постать, заглянув у блискуче мертве око. Ех, Кібе… Неслухняна, недосвідчена дитино! Ти тягнувся до знань, наче метелик до вогню… і згорів у полум’ї. Проте машини не вмирають. Ти житимеш — для людей, які створили тебе. Ніколи більше не спаде тобі на думку нищити прекрасне. Недоцільно руйнувати доцільне…

— Ви щось сказали?

Учений випростався, усміхнувся офіцерові.

— Так… Кіб не вмер, машини ж не вмирають. А в майбутньому він більше не завдаватиме нам такого клопоту. Відтепер у його молектронній пам’яті буде закарбовано ще одну програму: недоцільно руйнувати доцільне — формулу прекрасного. Ви мене розумієте?..