Право жити

ЧОТИРИ КОВТКИ ТЮТЮНОВОГО ДИМУ

Усміхалася Яна щиро, і глузливі бісики в очах тоді на мить яскравішали. А коли зникали, лишалася синя безодня під темними віями, безхмарна синя безодня — увага, спокій чи одверта байдужість. Але мить спливала, і невдовзі грайлинки-бісики з'являлися знову в бентежному погляді.

— Дякую, Борю.

Яна обережно розгорнула целофан, гілочка мімози ледь торкнулася губ, така ж мінлива, як і усмішка дівчини.

— От і весна, — сказала Яна. — Швидко…

Лозовий сяяв, як нова копійка.

— А ще лежить тобі, голубонько, дальня дорога. І казенний атемпороїд з трефовим інтересом. Позолоти ручку, яхонтова. — Він поглянув на годинника. — Маємо ще дві години. Знаєте, хлопці, - обернувся до нас з Тищенком, — є новина. Дуже важлива інформація, потребує зосередженості. Павлику, розбуди Тищенка! Дякую. Так от, переважна більшість співробітників нашого багатотисячного колективу вважає… - Борис витримав ефектну паузу, — що наша Яна — найчарівніший темпфізик Галактики!

— Неймовірний, жалюгідний лестун! — засміялася дівчина.

Я охоче погодився з Лозовим, і ми разом з ним спробували розвинути цю гіпотезу далі. Тим часом Яна вийняла люстерко — адже кожна гіпотеза потребує ретельної перевірки. Борис Лозовий розповів нам ще кілька повчальних історій з власного досвіду (він завжди розказував цікаві випадки тільки з власного досвіду). Ми поглузували з його вигадок, і напруження, з яким усі очікували експерименту, непомітно розвіялося. Один тільки Тищенко мовчав. Але ми давно звикли до цього. Він був неговіркий.

— Це… правда, — раптом якось недоречно сказав Тищенко.

— Що правда? — не второпав я. — Оті Борисові побрехеньки з щасливим кінцем?

Однак Лозовий зрозумів його одразу. Чомусь розмова наша урвалася. Ми мовчки дивилися на Тищенка, а той — собі під ноги.

— Лишилася рівно година. Час вирушати, хлопці.

Яна вимовила ці слова просто, наче йшлося про недільну прогулянку за місто. Підвівшись, Тищенко квапливо попрямував до дверей, я за ним услід. Яна востаннє зазирнула в люстерко.

— Стривайте! — спинив нас Лозовий. — Хіба не знаєте — перед дорогою годиться хвилинку посидіти, на щастя.

Ми мовчки сіли, чотири кумедні постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами. Перед далекою дорогою треба посидіти хвилину. На щастя.

Директор викликав мене, пригадую, на початку робочого дня. Весь тиждень до того на нас сипалися самі неприємності. Спершу вийшов з ладу старенький лабораторний інтегратор, і Яна з Тищенком по черзі бігали з третього поверху на одинадцятий (ліфт, звичайно, не працював), щоб обчислити кожне дріб'язкове рівняння. Відтоді, невідомо з якої причини, порушився вакуум системи акумуляційного блока, й за півдоби зник, теж невідомо куди, майже місячний запас протоенергії. Навіть врівноважений Тищенко вилаявся крізь зуби. Не дивно, що я сприйняв виклик Секеча як нову халепу в низці неприємностей.

У директорському кабінеті панував академічний присмерк. Секеч підвівся, ми досить стримано привіталися. Директор не квапився. І я вирішив розпочати атаку перший.

— Кат її зна, куди вона, клята, поділася! Ніякісінької причини порушення акумуляції — і от маєш. Просто чаклунство якесь…

— Ви про що? — кашлянув Секеч. Хитро мружачись, він добув цигарки.

Я мав на увазі загадковий випадок зникнення запасу протоенергії (справді, куди вона могла щезнути?). Єхидний дідуган, звичайно, розумів мене чудово.

— Прошу, е-е… Павле Васильовичу. — Директор простягнув до мене портсигар, але на півдорозі одвів руку. — Пробачте, ви ж не курите. Щаслива людина! А я от закурю, з вашого дозволу.

Дідуган полюбляв такі вибрики — знав же, що я завзятий курій. Однак це непогана прикмета. Скидалося на те, що чергової догани сьогодні не буде.

— Павле Васильовичу, — пихкав цигарковим димом Секеч, — є можливість, е-е… підсилити вашу групу. Зараз познайомлю вас з новим співробітником.

До кімнати зайшов високий молодик, чемно вклонився з порога. Обличчя гостя видалося мені знайомим.

— Павло Васильович Савченко, виконує обов'язки керівника Т-групи, — відрекомендував мене Секач. — Лозовий Борис… е-е…

— Митрофанович, — білозубо всміхнувся гість.

— Рідкісне ім'я… Борис Митрофанович — темпфізик, працюватиме в нашому інституті, очолить вашу групу.

Гість міцно потис мені руку.

Я чув це прізвище і тепер намагався пригадати, де саме.

— Пробачте, ви, здається, брали участь в експериментах Лонжемю?..

— Ви не помиляєтесь. Був такий гріх.

— Познайомилися? Ну от і чудово, — перебив нас Секеч. — Беріться до роботи. Павло Васильович проведе вас до лабораторії.

— Гаразд, Павле, ходімо. Покажеш мені колиску античасу. — Обернувшись до директора, Борис махнув рукою. — Привіт колегам!

Секеч аж сіпнувся від такої зухвалості.

Лозовий сподобався мені одразу, і ми одразу ж непомітно перейшли на «ти». Яна подарувала йому найчарівнішу з своїх усмішок. Навіть Тищенко спромігся зв'язати кілька ввічливих слів, підвівши голову над аркушами з обчисленнями.

Лозовий швидко оглянув лабораторію, потім підійшов до Тищенка, зазирнув у списаний стовпчиками цифр аркуш.

— Що це ви робите? — здивувався. — Спонтанний ефект підраховуєте, чи що?.. Це ж справа машини.

— Інтегратор, — буркнув Тищенко.

— Вийшов з ладу інтегратор, — пояснила Яна.

Лозовий попрямував до блискучої чорної шафи з безліччю тумблерів, увімкнув енергію. Інтегратор погрозливо загарчав.

— Ну-ну, не сварись. Зараз встановимо, яка в тебе хвороба.

Він заклав у перфоратор чисту картку, набрав простеньку комбінацію — перемножити два на два. Інтегратор охоче проковтнув перфокартку, хвилину тяжко, з придихом гудів і нарешті виплюнув стрічку з відповіддю. Індикатори на його панелі переможно блимали.

— Шістсот сімнадцять і три тисячних, — прочитав здивований Лозовий. Постукав співчутливо по лакованій кришці обчислювача. — Воно й справді звихнулося. Де в цьому храмі чистої науки можна знайти паяльник?

Він скинув піджак, з непідробним задоволенням засукав рукава білосніжної сорочки, запасся тестером, викруткою, паяльником і непохитним терпінням. Годин зо три копирсався в мікромодульних нутрощах інтегратора, доки той не капітулював.

Тищенко поглянув на Лозового з повагою. А я полегшено зітхнув. Низка неприємностей перервалася.

— Хвилина минула, — промовила Яна.

Зачинилися двері, і рожевий автобус рушив за місто, лишаючи позаду Хрещатик, гомін розмаїтого натовпу та пухнасті вербові котики в дівочих руках. Був березень, час вербових котиків.

Величне древнє місто проводжало рожевий автобус байдужими поглядами вікон, безмежною блакиттю весняного неба. І зовсім химерною здавалася думка, що лише за півгодини все це на довгі століття зникне для нас чотирьох. Не існуватиме над Славутичем закутого в асфальт міста: Кий, Щек і Хорив уже заснують його, а Володимир Красне Сонечко ще не встигне освятити. Замовкне сміх дівчат-городянок з пухнастими котиками в руках: вони мають народитися через десять століть. Та й самі ці вербові гілочки розквітнуть за тисячу років… Дивна була Думка.

— Насолоджуюся! — порушив тишу Лозовий. — Уявив собі пісне обличчя Секеча й зрадів, що не бачитиму його принаймні тисячоліття. Варт мандрувати в минуле хоча б заради цього!

Він жартував, звичайно. Він був жартівник, талановитий темпфізик Борис Лозовий…

Одного липневого вечора Лозовий запросив нас на концерт Борщагова, молодого віртуоза скрипаля. Яна радісно ахнула, побачивши чотири квитки в Борисових руках (як він добув їх, лишилося таємницею). Тищенко, як завжди, огинався.

— Я знаю, — сказав Борис, — знаю достеменно, що ти помреш. Навіть знаю місце, де це станеться. Ти віддаси богові душу біля інтегратора, серед співчутливого мовчання рідних довідників і формул. На жаль, співробітники не бачитимуть твоєї смерті, бо саме в цей час поїдуть на пляж. Але присягаюся, — Борис урочисто звів вгору руки, — невігласом ти не загинеш!

Він умовив-таки Тищенка.

Музику я ніколи не розумів до ладу. Проте блискуче виконання митцем першої частини концерту по-справжньому захопило мене. Трохи дратувало світлове супроводження, яке саме стало модним. Можливо, воно мало підкреслювати ритми чарівних мелодій, але гра віртуоза здавалася мені такою викінченою, досконалою, що додавати оце кольорове миготіння було не варт. Лозовий слухав дуже уважно. А Яна забула про все. Я скоса поглянув на неї — вона сиділа поруч і водночас безмежно далеко, в якомусь своєму незвичайному, чарівному світі. Схилене обличчя, нервово стиснені пальці, напівзаплющені очі, затамований подих… Вона була прекрасна, Яна.

В антракті Борис потягнув нас до буфету. Тищенко очманіло тупцяв позаду, наштовхуючись на людей. Певно, був ще в полоні музики…

— Прокинься, професоре! — підштовхнув його Лозовий.

Ми посідали за столик, встромили ложечки в духмяне морозиво. Борис вправно відкоркував пляшку холодного як лід і від того ще терпкішого «Мукузані». Тищенко пити не став.

— Ну що, подобається тобі Борщагов, схимнику?

— А він математик. Ти розумієш, Борисе, справжній математик! Ця бездоганна точність, злиття настрою з кожним звуком… Схоже на нескінченний числовий ряд. Мені здалося навіть…

— О Метагалактико! Щиро вітаю, мій бідний друже! Ось тепер можеш із чистою совістю помирати біля рідного інтегратора. На здоров'ячко. Але спершу скажи, чоловіче, при чому тут математика? Мистецтво! Почуття! Це ж аритмія, порушення фону, ритму, закономірності, формули, якщо хочеш.

— Не згоден. Просто у нього власний ритм, мінлива й гнучка формула виконання. Хіба це не вищий розрахунок?

— Примітивно. Імпровізація — от головне! Адже Борщагов саме заперечує формулу. Заперечує!

— Зачекай, ти не збагнув моєї думки. Можливо, я погано розуміюся на музиці…

— Авжеж!

— Розпрягайте, хлопці, коні, - всміхнулася Яна. — Третій дзвінок. Ходімо краще до залу.

— Смак треба мати, голубе, — сказав Лозовий, підвівшись. Маленька крихта морозива впала на столик, він вийняв сліпуче білу хусточку, недбалим рухом витер краплю. — Смак до прекрасного в житті. Хороша музика, вродлива жінка, гарний одяг, цікава робота… Для тебе існує тільки останнє. Ось перед тобою чарівна дівчина — пробач, Яно, я говоритиму компліменти. Так, чарівна дівчина, а що ти про неї знаєш? Що вона твій співробітник, товариш по роботі, темпфізик непоганий… і все. Ти, мабуть, не сказав би, якого кольору в неї очі, в якому вбранні вона прийшла на концерт. Поглянь на себе. Ти надів безглузду строкато-зелену краватку до жовтої сорочки. Яєчня з цибулею. І тобі байдуже. Математика! А жити коли?

— Борисе, перестань зараз же! — Яна гнівно насупила брови, де й подівся той чарівливий мрійний погляд, коли геніальний скрипаль примусив нас забути чи, може, згадати про все на світі.

— Пробач, я пожартував. І все ж… Несмак, друже, — це вже від природи. Ти в цьому не винен. Співчуваю.

Другий відділ концерту ми слухали втрьох — Тищенкове місце порожнювало. І гра Борщагова вже не хвилювала мене, як спочатку. Я майже не чув музики.

Ми вийшли з автобуса, чотири постаті в прозорих скафандрах з відкритими шоломами, і стали поряд навпроти сонця. Атемпороїд — наш корабель античасу — височів за кілька кроків. Націлений голками випромінювачів у небо, він скидався на велетенського сполоханого їжака.

Тищенко щільно закрив шолом.

— Не гаймо часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин починаємо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

У колючому боці атемпороїда з'явився прямокутний отвір — корабель запрошував у дорогу. Урочистості першовідкриття чомусь не відчувалося зовсім, у голові бриніла безглузда дитяча лічилка: «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом. Лис і каже їжаку…» От причепилося», — майнуло в думці.

— Їдьмо, хлопчики, — тихо промовила Яна.

— Заждіть-но трохи. — Лозовий гарячково нишпорив по кишенях скафандра. — Не можу без огиди дивитися на оце страховисько. І навіщо ми вигадали його, таке незграбне? — Він знайшов, нарешті, цигарки, знову поліз у кишеню. — Павлику, дай сірники, десь загубив свої.

Я подав Борисові запальничку.

— Не можна гаятись, лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос.

Лозовий не кваплячись клацнув запальничкою й жадібно, смакуючи затягнувся.

— Велике діло програма, я сам її складав, — видихнув він дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не можу закурити рівно тисячу років!

— Експеримент триватиме всього чверть години.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поплескав Тищенка по плечу. — Ти недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге — повільно, примруживши очі. Він добре вмів смакувати їх, ці маленькі втіхи життя. Довго не видихав диму. Потім пожбурив цигарку й закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Прямокутний отвір проковтнув нас і щез. Я став до пульта, увімкнув керування. Яскраво засвітилися екрани. Поклавши долоні на біоприймач, я подав кілька уявних команд, і жовта синусоїда на екрані настройки услід за моєю думкою змінила форму, витяглась, підкоряючись безмовному наказу, і знову застигла в чеканні. Біокерування працювало нормально.

Темпозиметр відлічував земний час. Було п'ятдесят вісім на дванадцяту, двадцять шосте березня, тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік. За дві хвилини я накажу старт. Увімкнеться акумуляційний блок, злива протоенергії рине до антен-випромінювачів, навколо атемпороїда спалахне невидиме потужне поле античасу, і ми зробимо неймовірний стрибок. На тисячу років у минуле.

— Приготуйсь!..

Яна всміхнулася мені, і глузливі бісики в її очах спалахнули на мить яскравіше. «Брів їжак колючий лісом та й зустрівся з жовтим лисом…»

— Старт!

Був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

Людина розкраяла землю і поховала в неї зернини, одну по одній. Пождала, поки вистигне колосся, зібрала врожай і дала поживу іншим: матері, жінці, дітям. Земля потребувала уважних рук і тому дарувала людині любов. Народжувалися діти, щоб краяти землю, а щедра земля віддячувала їм хлібом, щоб народжувалися діти. І так було завжди.

Стояв березневий день дев'ятсот сімдесят четвертого року, подекуди білими шматками ще лежав сніг, але весняне сонце вже панувало на землі.

Двоє йшли назустріч — юнак і дівчина. Ось вони зупинилися і застигли — дві стрункі постаті на тлі одвічного неба. Землею простувала любов.

— Вони не бачать нас, Павлику! — прошепотіла Яна.

— Так і повинно бути, — відповів я. — Вони не можуть побачити атемпороїда, бо ми існуємо в несумірних координатах часу.

Атемпороїд повільно плив над лісовою галявиною, наближаючись до людей. Я зупинив його рух.

Ми здійснили стрибок у часі, наївно сподіваючись побачити на власні очі історію, підсвідомо вкладаючи в це поняття звичні свої уявлення: тисячолітній часопис людства — це насамперед війни, походи, революції. Це химеричне сяйво нікчемних і великих імператорів. Це зруйновані міста й відбудовані фортеці. Війни тридцятилітні, столітні, революції і знову — війни… офіційні щаблі історії. Вони закарбовані в камені й бронзі, старанно виписані на пергаментах, чітко віддруковані на найкращому папері. А поміж ними загубилися роки людської праці й любові. Про них мало пишуть у шкільних підручниках, хоч більшість часу людство віддавало саме роботі й коханню… І так було завжди.

Двоє побігли лісовою галявиною — навздогін сонцю, промчали крізь атемпороїд і крізь нас, перемовляючись, і знову спинилися, стрункі й прекрасні. Дівчина усміхалася, схиливши голівку на груди юнакові, а той палко шепотів їй якісь прості вічні слова, певне, саме ті, що не увійшли до підручників історії.

Він підняв її на руки й поніс, легко, мов пісню, і дівчина обвила мужню шию, притулилася щасливим обличчям до його плеча. І ліс розступився перед ними; і сховав їхнє щастя у вдячному присмерку. Був березень.

Я скерував атемпороїд у протилежному напрямі. Час нашої першої зустрічі з Історією наближався до кінця.

Велетенський їжак, скоряючись моїй думці, зробив прощальне коло над галявиною, потім нечутно спустився на землю, не лишаючи найменшого сліду на ніздрюватих почорнілих клаптях березневого снігу.

— Приготуйсь!

Тисяча років пролетить крізь нас за мить. Промчать весни і праця, війни й кохання. Виникнуть міста, заводи, машини. Народяться нові люди…

— Старт!

Але нічого не змінилося. Була лісова галявина, і сонце, і ліс, і шматки березневого снігу. Йшов дев'ятсот сімдесят четвертий рік.

Я міцно стиснув у долонях біоприймач:

— Старт!.. Старт!..

Час не скорявся атемпороїду. Червона стрілка темпозиметра застигла на місці, відлічуючи не століття, а тільки хвилини.

— Старт!

Поряд почулося хрипке незнайоме дихання. Лозовий, пригнувшись до пульта, блідий як сніг, шепотів щось незрозуміле. «Енергія…» — врешті розібрав я й поглянув на лічильник. Тоскно похолонуло в грудях, очі заслав морок. Попереду бачив тільки стрілку лічильника протоенергії. Енергія зникала. Зникала невідомо куди. Лишилося не більше третини початкового запасу.

— Усе. Це кінець, — сказав Лозовий. — Ми не спроможні здійснити зворотний стрибок у часі. Це кінець.

Він застиг у кріслі, обличчя його знову було спокійне, але широко відкриті очі не бачили нічого, крім жовтої стрілки.

У тиші збігали хвилини, звичайні, буденні хвилини — шістдесят земних секунд кожна. А попереду чекали інші — п'ятсот двадцять п'ять мільйонів повільних хвилин, тисяча років чужого життя.

Лозовий не зводив погляду з лічильника.

— За дві години, — дивний голос наче не належав йому, нібито вони існували окремо: Лозовий і його голос, — за дві чи три години зникне залишок протоенергії, припиниться захисна дія поля античасу, атемпороїд з усіма нами вріжеться в земний час, і тоді… Тоді на цьому місці з'явиться вогненний стовп. По тому — нічого. Дерева не хитнуться, і сніг не розтане. Люди, що житимуть після нас, почують страшний вибух, побачать променистий стовп, але це станеться рівно за тисячу років…

Може й не Лозовий сказав ці слова, хоч ворушилися його губи. Може, це був запис, може, промовила їх машина… не пам'ятаю. Мене не було теж. Була тільки жовта стрілка і важкий, тваринний жах у кожній клітині безвладного тіла.

— Маса!.. — Тищенко випростався на весь зріст, голосно й чітко повторив: — Маса. Треба зменшити масу.

Якийсь поштовх пришпорив мою думку, мислення стало вільним, ясним, відокремилося од тіла з його страхом і відчаєм. Протоенергії ще вистачить, якщо зменшити масу атемпороїда. Енергія зникає з кожною хвилиною. Енергія — маса — негайно треба зменшити масу…

— Це єдиний вихід. — Тищенко став поряд із кріслом Лозового… — Єдиний. Я чи ти, хтось із нас двох повинен… вийти. Я чи ти.

І знову кров ударила в скроні, знов мої очі заслав зловісний морок, і власний голос ледь скорився мені:

— Ти забув про мене. Хтось із нас трьох…

— Це неможливо! — відрубав Тищенко. — Керування атемпороїда настроєно на твої біоструми, знаєш сам.

Яна рвучко підвелася з крісла, ступила до пульта, губи прошелестіли щось невиразне… Я вгадав її слова:

— Із чотирьох…

— Сидіти! — люто крикнув Тищенко. — На місце!.. — Він ухопив її за плече, щосили рвонув убік, аж затріщав пластик скафандра, жбурнув у крісло. — Дівчисько.

Жовта стрілка оббігла ще одне коло. І тоді закричав Лозовий.

— Чому я? Чому саме я?.. — голос його був чужий, говорили двоє: Лозовий, вимахуючи руками, і зовсім окремо — хрипкий, незнайомий голос. — Чому це я повинен вийти? Не ти, не він, не вона… Вийти! Що я вам винен? Чекаєте мого героїзму? Авжеж! Чому завжди припадає платити мені?.. Ви будете жити, подумати тільки — жити! А мені — вийти? Може, ви згодом принесете квіти на мою могилку? Та яку там до біса могилку! Вогненний спалах. А потім — нічого. Нічого… А-а-а-а!..

Він повалився на м'яке сидіння, обхопив долонями прозорий шолом скафандра й замовк. Тищенко бридливо відвернувся.

— Люк! — наказав мені.

Я безвладно подав команду, з'явився чотирикутний отвір у корпусі атемпороїда — двері в небуття. Тищенко рушив до нього. Загаявся на секунду, промовив стиха: «Щасти тобі, Яно», — і вийшов назовні. Був березень дев'ятсот сімдесят четвертого року.

«Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…» — стугоніло у скронях, а Тищенко йшов від атемпороїда не обертаючись, і жодного сліду не залишалося на м'якій поверхні березневого снігу. «Щасти тобі, Яно… щасти тобі… щасти…»

Він одійшов уже далеко, коли я помітив перші сліди. Чимдалі вони ставали чіткішими — це зникало автономне поле античасу його скафандра. Тищенко так і не поглянув назад. Втім, він однаково не зміг би побачити нас, тепер ми існували в різних координатах часу. Ще кілька кроків відбилися на снігу, Тищенко зупинився спиною до атемпороїда, невисока кумедна постать в прозорому скафандрі. Яскравий променистий спалах з'явився на мить і щез нечутно разом з Тищенком, тільки темні сліди, раптово обриваючись, вказували місце його смерті.

Я зачинив люк, стиснув у руках біоприймач, чітко наказав:

— Старт!

І був сліпучий морок, і чорна ніч тривала десять століть, і тисячу років гриміла дзвінка тиша.

Перше, що я побачив, був рожевий автобус. Він підкотив до атемпороїда, різко загальмував. Я глянув на темпозиметр — ішов тисяча дев'ятсот сімдесят четвертий рік, двадцять шосте березня, одинадцять годин п'ятдесят хвилин. Ми повернулися у свій час на десять хвилин раніше, ніж залишили його.

Чотири постаті в прозорих скафандрах вийшли з автобуса і стали поряд навпроти сонця. Час жорстоко пожартував, примусивши кожного з нас, крім загиблого Тищенка, зустрітися із самим собою. Сидячи зараз в атемпороїді, ми були безтілесні невидимки для четвірки, що стояла зовні. Від'ємна різниця часових координат, невимушений жарт Часу.

Один з четвірки біля автобуса рішуче закрив шолом. Я впізнав Тищенка.

— Не гайте часу, — пролунав у навушниках його голос, — за кілька хвилин розпочнемо експеримент. Павлові ще треба перевірити настройку керування.

— Їдьмо, хлопчики, — всміхнулася Яна.

Лише одна постать біля рожевого автобуса загаялася, гарячково нишпорячи по кишенях скафандра. Лозовий витяг цигарки, я подав йому запальничку.

— Не можна гаяти часу, — ще раз пролунав у навушниках Тищенків голос. — Лишилося шість хвилин. Борисе, ми порушуємо програму. — Живий Тищенко заклопотано дивився на годинник.

«Сновиддя», — подумав я. Але нас було семеро, тільки Тищенко не мав двійника. Ні, не сон.

Лозовий клацнув запальничкою, жадібно затягнувся тютюновим димом, — смакував не кваплячись.

— Велике діло програма, я сам її складав. — Він видихнув дим і плямкнув губами од насолоди. — Уявити важко, що я не зможу закурити тисячу років! — Стрункий, вродливий, він стояв поряд з невисоким Тищенком і недбало дивився на атемпороїд. Мені чомусь схотілося стрітися очима з його поглядом, але, звичайно, це було неможливо.

— Експеримент триватиме всього чверть години, — зауважив Тищенко.

— Дякую, друже. Знаєш, хто ти? — Лозовий поблажливо ляснув Тищенка по плечу. — Ти — недбало запрограмований робот. Ти — правило без жодного винятку. Тобі ніколи не збагнути смаку маленьких утіх життя, нудна ти моя формуло!

Борис затягнувся вдруге, довго не випускав диму. Потім пожбурив цигарку і закрив шолом.

— Усе. Два ковтки. Лізьмо в їжака.

Вони увійшли в атемпороїд, усі четверо. Не помічаючи нас, сіли в наші крісла, вільно пройшовши крізь наші тіла, тільки Тищенко вмостився на порожньому місці. І мій голос знову наказав старт, знову блимнув спалах, і враз спорожніло Тищенкове крісло.

Засяяло ще одне сонце — за кількасот метрів від нас виріс сліпучий вогненний стовп. Потужна вибухова хвиля шарпонула рожевий автобус, мало не перекинувши, — це Тищенко востаннє нагадав про свою смерть, що сталася тисячу років тому.

Минула хвилина. В колючому боці атемпороїда розтанув прямокутний отвір. Лозовий прожогом вистрибнув на землю, побіг, на ходу зриваючи з себе прозорий скафандр, до автобуса. Я вийшов слідом, зупинився, чекаючи Яну. І тоді з атемпороїда донісся жіночий крик. Безтямний, розпачливий, він сповнив собою весь березневий сонячний день, увібрав весь первісний біль світу, повільно згасаючи в риданні. Я стиснув зуби і відвернувся.