Право жити

БРЕХУН

Запах майже невідчутний, якщо дивитися на них уважно. Дванадцять плескатих туб, чіткі кольорові наклейки: кармін, оранж, сієна, охра. Фарби. Та досить відвести погляд і подумати про щось інше… Зимовий ранок. Сонце. Сніг. Лижі. Вітер. Пильнуй, сміливцю, за тим пологим схилом — небезпечне урвище!.. І от потяглася з блискучої коробки тоненька цівка морозного запаху: холодно й кислувато пахне біла емаль. Замети, замети, засніжені схили, терпнуть від морозу щоки й пальці, люта завірюха засліпила очі… Не дивися на фарби!

Кімната. Все, як звичайно: м'яке світло, широкий учнівський стіл, на столі блискуча коробка — дванадцять кольорових туб. І пластиковий аркуш перед нею — недоторканий, чистий. І сухі пензлі.

Чуєте?.. Десь далеко шумить море. Ближче. Пружна вода підхопила засмагле тіло і — раз! — виштовхнула з розгону до неба. Над хвилями схилилися пальми… Терпкий, солоний запах — це блакитна туба. Все міцнішає сонячний, апельсиновий подих — так пахне тільки оранж…

Погляд на фарби — зникло море. Кімната, стіл, за столом — людина. Людині дев'ять років; на неї чекає море, її ждуть пригоди, небезпеки, снігові схили та буйно-зелений праліс. Але зараз час навчання.

— Отже, Федоре Васильовичу, на минулому занятті ми з вами завершили вивчення основ просторової композиції. Стандартна підготовча програма номер 522/4, складена з дев'ятнадцяти тематичних уроків, передбачала визначення індексу здібності до малярства. Гадаю, що вам, Федоре Васильовичу, буде цікаво дізнатися про кількісний вираз свого індексу, а також порівняти його з індексами інших вихованців вашої групи. Програма дає можливість зробити це за бажанням учня сьогодні, на підсумковому двадцятому уроці.

Автомат замовк. Сірий пластиковий ящик, схожий на тумбу сферовізора, терпляче ждав слів дев'ятирічного хлопчиська, щоб, одразу почувши їх, блискавично проаналізувати, звірити з відповідною учбовою програмою і відповісти — вичерпно, безпомилково, з бездоганною дикцією.

Хлоп'яче обличчя стривожене. Здібності. Місяць тому цей автомат провів з Федьком підсумкове заняття з кібернетичного конструювання. Федькова радість буяла: тоді його індекс був найвищий у групі. А по тому — заслужена винагорода! — право на подальше, незрівнянно цікавіше навчання у Живого вчителя. Це вже не нудний серійний ящик-педель!

— Звичайно… скажи. Тільки спочатку — які оцінки у Славка Богатирьова й Ганька Штаубе, а потім уже в мене… Ну, давай, кажи швидше!

У незворушній тиші підготовчого класу ледь чутно гудів автомат. Він не забарився з відповіддю — конструкція молектронного педагога була надійна.

— Будова вашої, Федоре Васильовичу, відповіді стилістично недосконала. Треба всіляко обмежувати вживання непотрібних, паразитарних слів у реченні, таких, як «ну», «давай» тощо. Щодо особистих індексів здібності або оцінок, як ви кажете, — то перелічую їх у тій послідовності, в якій ви просили. Учень Богатирьов Ростислав Іванович, група 3-в, дев'ять років, індекс здібності до малярства — п'ятсот сорок чотири і сімдесят шість сотих…

— Більше п'ятисот! Відтепер Славко навчатиметься малювати у Живого вчителя!..

— Так, здібності Ростислава Івановича перевищують середню норму. Можливо, в нього виявиться справжній талант художника. Але визначення талановитості вихованця не входить до компетенції машини. Далі. Штаубе Ганс-Петер, група 3-в, десять років, індекс здібності двісті сорок один рівно,

— Я так і знав. Ганько навіть пензля тримати як слід не навчився. Зате математика в нього — сімсот п'ятдесят!

— Гаращенко Федір Васильович, група 3-в, дев'ять років… Ваш індекс чотириста дев'яносто і три сотих.

Знову тиша в кімнаті. Хлопчиськові перехопило подих, лице схилилося до столу… А він же так любив малювати! І фарби, здавалося, корились йому… Солодкий полуничний подих — прощально запахла туба з карміном. Ні, вже не пахне. З посереднім індексом нічого й мріяти про навчання у Живого вчителя! Лише талановитим… Не треба. Мужчини не плачуть.

— Федоре Васильовичу, в підготовчій програмі з малювання є цікаве роз'яснення. Якщо учень не дібрав двох відсотків до перехідного індексу, йому надають можливість виправити оцінку останнім, двадцятим завданням. Тема завдання трохи ускладнена.

Мовчанка. Спливають хвилини: не плач, не плач, не плач…

— Що ж, Федоре Васильовичу, тоді дозвольте поздоровити вас із завершенням загальної підготовчої програми з малювання. Ви задовільно оволоділи начерком, основами побудови перспективи, технікою кольору і просторовою композицією. Певен, що ці знання згодяться вам у житті, коли працюватимете за основною професією. Гадаю, в майбутньому ви станете чудовим конструктором, адже з кібернетичного конструювання ваш індекс сімсот дев'ять.

Хвилини шкутильгали в безвість: не плач, не плач… Старий молектронний педель ще ждав чогось… І недаремно.

— Давай завдання! Я… я хочу малювати.

На стіл упала тека з аркушами сніжно-білого пластику — етюдник, слухняно лягли в коробку з фарбами пензлі, до кишенькового розміру склався мольберт.

— Це ваше право, Федоре Васильовичу. Малюнок кольоровий, композиція довільна, тема малюнка — рух.

— Рух?..

— Так. Завдання самостійне, пояснення до програми не входять. До побачення, Федоре Васильовичу.

Червоний купальник, стрімкий бронзовий силует над хвилями, білопінний слід позаду, — лижниця. Промайнула услід за катером і розтанула в блакиті. А онде ще один сміливець на водяних лижах. Наблизився, закрутив карколомного віража… і впав. Тільки бризки в голубінь! Гучний регіт катерників летить до берега: лізь-бо на сухе, невдахо!..

На кам'янистому березі — хлопчисько з етюдником. Аркуш цупкого пластику чистий, як полуденне небо. І пензлі сухі. Море жене в безмежжя хвилі, одну за одною; наздоганяючи їх, проносяться стрибучі скутери; ріжуть їх, бавлячись, швидкі лижі спортсменів. Море рухається, гомонить, живе. «Це ваше право, Федоре Васильовичу… Композиція довільна, тема малюнка — рух».

Хлоп'яча рука тверда і вправна. Тонкий графітовий стрижень наче прикипів до пальців: лінія, штрих, ще лінія — начерк… «Ви задовільно оволоділи основами побудови перспективи, просторовою композицією…» Ледь намічено дівочу постать. Дві риски чіткіші — лижі. А тепер потрібні пензлі. Фарби. Блакитна туба пахне морем. Чи, може, саме море пахне голубінню?..

Сонце — мандрівник, і мандри його одвічні: на захід. Позаду — ще один полудень, попереду — ще один вечір. І хвилі — мандрівниці. І хвилини.

Обличчя хлопчиська спітніло. Втомлена рука поклала пензля, недбало стерла з чола піт. Півгодини не дивитися на фарби.

Знову розкрито етюдник. Білий пластиковий аркуш, на ньому хвилі. Червоний купальник, бронзовий силует, пінистий слід позаду. Лижниця! Але… чому вона застигла незрушно на зелених хвилях — на кволих, несправжніх, намальованих хвилях?..

«Програмою передбачено визначення індексу здібності до малярства. Ваш індекс, Федоре Васильовичу…» Насуплені брови хлопчини раптом розправились, усміхнулися очі. Як же це він! Забув головне — вітер!.. Де найтонший, найобережніший пензель? Мазок, ще один, світна пляма розтерта на тремтливі золоті пасма, нестримний подих підхопив їх — і переможно розвіялося на льоту дівоче волосся. Дми, вітре!..

Але дівчина на малюнку навіть не поворухнулась. І пожмаканий пластиковий аркуш полетів у море. Те прийняло його, дбайливо розгорнуло і солоними поцілунками змило намальовані хвилі.

Розпечені груди сонця торкнулися гір: мандрівник поспішав. Така вже була його доля — залишати по собі сутінки спогадів, обіцяти світанок надії. Прощальні промені забарвили півсвіту в золоте. Поміж ервоним камінням чвалав хлопчисько з етюдником під пахвою. Останній промінець встиг зазирнути йому в обличчя — очі хлопчини були сумні.

Сумне було й море. Вітер затих, помандрувавши в інші краї за сонцем, і хвилі погойдувалися лише за мільйонолітньою звичкою. Спати, спати, спати… А саме море не спить ніколи: в буремну ніч скаржиться світові на вічне безсоння, в безвітряну — згадує й чекає. Море терпляче; ждати нового світанку єдину ніч, дев'ять років або вічність — хіба не однаково? Цікаво, чи прийде завтра той впертий хлопчина? Невже намальовані хвилі дорожчі йому за справжні? Він навіть не викупався за весь день, — море не образилося, ні, і все ж…

Як швидко плине час: ніч — секунда, століття — година… Рибалки — передвісники світанку, вже ріжуть гострими човнами тьмяну синь — тіло моря. Де тут відпочити… Ось вже й сонце, одвічний мандрівник, виринуло з-за небокраю і попливло вгору. А вітру все нема й нема, затримався десь. Гуляка. Завжди так: налетить нежданим забродою, схвилює, наобіцяє — і пропав. Вір після того вітрові! Хоч і спокійніше без нього… Ще й ці катери з лижниками — крають навпіл морський спокій. Море невразливе, вмить вигоює найглибші рани… але як на нього, то рибалки кращі.

Онде той хлопчина! Обережно поклав на камінь етюдника, зірвав сорочку, зупинився над водою — берег високий. Ах!.. На мить вигорбилася в бризках райдуга. Виринув, поплив — далеко. Сміливий. То які хвилі кращі — намальовані чи справжні?.. Виліз на берег, сміється, — змерз.

І море всміхнулося: нехай щастить тобі сьогодні.

…Червоний купальник, бронзовотіла дівоча постать на лижах, білопінний слід позаду… Як дивно пахнуть фарби! Хлоп'я вдивляється в малюнок, брови його насуплені: лижниця спинилася на заснулих хвилях — нерухома. Нежива.

Тонкий олівець починає все спочатку. Лінія, штрих, ще лінія — начерк. Тепер фарби. Блакитно-зелені хвилі й біла піна. Засмаглі, сильні ноги, розвітрене волосся… Карміновий купальник застиг над морем: вона не рухається!

Перепочинок?.. З розгону — в прохолодну синь! От вони де, справжні хвилі, - м'які, рухливі, живі. Бавлячись, підкидають легке тіло й тікають у далечінь. Наздоженеш одну, а вона вже інша. Море мінливе.

Берег, етюдник, олівець. А якщо?..

Відклав графітовий стрижень. Чистий аркуш. Жадібно шукає фарби пензель. Перший мазок — різкий, нетерплячий, навкіс, через увесь білий прямокутник. Другий — ласкавіший, м'якший. Кілька світлих плям. Тремтливий зеленкуватий фон — хвилі, а може, — хмари? Так! І вітер — біла емалева розсип із жорсткого пензля. Рвана жовтава смуга в глиб спіненого фону — слід. І раптом тонкий карміновий трикутник став вістрям поперед сліду, похитнувся, вагаючись, відхилився трохи — і полетів!.. Над ним невагома золота хмарина — пасмо волосся. Це вона, лижниця! Зник білий пластик — безмежне море жбурляє розгнівані хвилі, гуде над ними обурений вітер. І мчить нестримно червоний трикутник — уперед, за сонцем!

Обличчя?.. Не буває ж людини без обличчя. Ніжнішими стали рухи пензля, кілька дбайливих мазків — вималювався дівочий профіль. Але… як уповільнився рух!..

Ні, це заважає. Шалена швидкість не дає можливості розрізнити риси обличчя, потрібен тільки натяк. Під золотавим пасмом волосся — непевна мідно-гаряча пляма. Лице. Карміновий трикутник — струнка дівоча постать. Напружена бронзова лінія — руки. І розмитий пінистий слід. Вона летить!

…Море діждалося вечора, щоб відпочити під мовчазними зорями. Та поночі звідкілясь примчав вітрище, розбурхав заспані хвилі, обіцяв, обіцяв, обіцяв щось… І море повірило йому.

— Гаразд, Федоре Васильовичу. Покладіть завдання. Я перевірю його трохи згодом, коли проведу денний цикл занять з вихованцями першої групи — сьогодні у них контрольна з чистопису. Пригадуєте, нещодавно ви самі… Так, можна покласти сюди. Якщо індекс з малювання зміниться, я скажу вам про це завтра, на черговому уроці алфізики. Втім, покажіть малюнок — цікаво, який ви обрали сюжет.

Над сірою панеллю автомата, там, де змонтовано очі-об'єктиви, видно три напівстерті чорні літери: УМП. Це було не ім'я, швидше означало професію, проте люди здавна звали Універсального Молектронного Педагога просто Умпом. Старенький кібернетичний педель уже років тридцять вів навчальні програми трирічного підготовчого класу і знав людей (як мислив своїм механічним мозком) досить добре. Знав їхні звички, можливості, помилки, вдачу. Щоправда, раз у раз якийсь з них ставив Умпа перед новою несподіванкою (люди завжди ставлять машину перед несподіванками; машина людей — ніколи), проте багаторічний досвід й містка молектронна пам'ять автомата допомагали йому виходити із скрутного становища. Минали роки, і з часом несподіваних ситуацій ставало все менше — пам'ять, вміщена у двох мільярдах клітин молектронного мозку, за лічені секунди підказувала Умпові всі потрібні відомості: коли подібна ситуація виникала раніше, за яких обставин і що з того виходило. Але тепер, розглядаючи малюнок дев'ятирічного хлопчиська, досвідчений Умп розгубився.

— Що це?.. Е-е… Пробачте, Федоре Васильовичу, в кімнаті трохи темно, мені важко розрізняти фарби… Ви не заперечите, якщо я увімкну додаткове освітлення?.. Куди ж ви, Федоре Васильовичу? У нас ще є час — заняття з першою групою розпочнуться лише за сорок шість хвилин…

Тонкий карміновий трикутник, золотава пляма над ним, спінена смуга позаду. І непевний зеленкуватий фон, наче розвіяні космопланом хмари… Умп мовчав, а мозок його гарячково відшукував на полицях пам'яті подібну ситуацію: аналогія повинна бути неодмінно, адже історія людської культури налічує кілька тисячоліть… І Умп знайшов цю аналогію.

— Цікаво, цікаво, Федоре Васильовичу… Ну, а як же ви самі визначаєте сюжет своєї композиції? — спантеличений Умп помітив, що вимовив ненароком заборонене усіма програмами слівце «ну», та вже було пізно.

— Лижниця. Хіба цього не видно одразу?

— Так, так… але…

— Ти й справді не бачиш її? Адже вона рухається, мчить! І хвилі теж.

— Коли уявити… — Умп замовк надовго, а це вже було непедагогічно. Авторитет викладача, нехай механічного — перш за все. Пам'ять встигла підказати Умпові потрібні слова саме в ту мить, коли пауза погрожувала зруйнувати принцип номер один — безсумнівну ерудицію ментора, ретельно запрограмовану в його мозку.

— Розумієте, Федоре Васильовичу, тему завдання — рух — відтворено… непогано. Думаю, навіть чудово, бо цей випадок… пробачте, цей ваш малюнок, здається мені, прояв таланту. Втім, визначення талановитості поза компетенцією машини. Щодо іншого… стиль і техніка виконання композиції не відповідають загальновживаним у нашому, тобто вашому, людському суспільстві.

— Чому?

— Дуже давно, років триста тому, історія малярства переживала кризу. Двадцяте століття, ранній початок технологічної ери. Кризи тоді були річ звичайна — і суспільні, і природознавчі, і мистецькі. Частина митців відійшла від традиційного напрямку в живописі і знайшла інші шляхи, які здавалися їй прогресивними, революційними. Називаючи свої угруповання по-різному, вони, проте, творили за однією загальною схемою — самовиразом світу підсвідомого. Таке мистецтво заперечувало служіння суспільству, існувало саме для себе. Стиль вашої композиції, Федоре Васильовичу, дуже нагадує мені… Втім, це вам нічого не скаже. На жаль, у тих, давніх митців так званого авангарду, справжні, талановиті твори були виключною меншістю. Переважали тисячі безсоромних підробок. І з часом довелося відмовитися од цього шляху.

— Я зрозумів одне: ти вважаєш, що мій малюнок — теж підробка…

— Аж ніяк, Федоре Васильовичу, хоча зараз саме той випадок, коли я волів би краще не бачити вашого малюнка.

— Але ж вона рухається, лижниця!

— Так… можливо. Це вирішить тільки людина. Хвилину тому я сповістив про ваш малюнок, і зараз сюди зайде черговий Живий вчитель.

Тихо розчинилися пелюстки дверей, пропустивши до кімнати стрункого посивілого чоловіка. Приязно усміхнувшись хлопчині, вчитель наблизився до столу, сів у м'яке крісло.

— Здрастуй, Федько. Сьогодні чудовий день! А чому ти не пішов на пляж? Заняття вашої групи завтра з восьмої години.

— Лижниця…

— Яка лижниця, що у вас тут скоїлося? — це вже до Умпа.

Автомат відповів не гаючись.

— Учень Гаращенко, група 3-в, виконав додаткове двадцяте завдання з малювання. Тема перехідна — рух. Подивіться, Іване Петровичу, вмикаю сонячне освітлення. Доповідає УМП-6-12071.

Автомати повторюють слова людей, вивчаючи їх з книжок, програм та розмов. А потім люди повторюють слова автоматів.

— Що це?.. — спитав вчитель, з хвилину роздивляючись аркуш пластику.

Червоний трикутник на малюнку аж тріпотів від швидкості у світлі сонячних ламп — хлопчина бачив це виразно. Можливо, те саме бачив і Умп.

— Лижниця. Біжить по хвилях… — І раптом хлопець зрозумів: Іван Петрович не бачить її.

— Що це таке? — повторив Іван Петрович, звертаючись до Умпа.

Кібернетичний педель слухняно заторохкотів.

— Малюнок символічно зображує дівчину-спортсменку на водяних лижах. Стиль і техніка виконання майже збігаються з манерою письма експресіоністів початку двадцятого століття. Призначений для індивідуального сприймання… я так гадаю.

— Отой трикутник — дівчина? А де ж її руки, ноги, лице?

— Вона мчить так швидко… Я малював її два дні, а вона все не рухалася…

— Не кажи дурниць, Федоре. Хіба може бути людина без обличчя? Подумай.

— Ви придивіться уважніше… вона мчить!

— Хто це — вона? Тут нікого немає. Що це за малярство? Справжнє мистецтво повинно бути чистим, прозорим, зрозумілим кожному з першого погляду. І чесним насамперед. А тут що? Кілька невиразних плям та непевних ліній… І ще якась жовта смуга. Вони нічого не означають. Анічогісінько! То про який же рух можна вести розмову? Де він? Що саме має рухатися?..

Хлопчисько перевів погляд на свій малюнок — і, вражений, застиг. Сталося диво. Дівчина-лижниця враз спинилася, вмить позасинали хвилі, щез безслідно рвучкий вітер — як і не було його.

А вчитель усе говорив, і кожне його нове слово стирало з незрушного відтепер малюнка чимраз більше кольорів, світла, мрії… На очах у хлопчини зникло дівоче обличчя, розтанули напружені руки, потонули під хвилями лижі. І самі хвилі злилися в зеленкувату нерухому масу, яка забруднила чистий пластиковий аркуш…

— Тепер ти розумієш, Федоре, що я кажу правду? Послухай-но Умпа, він скаже те саме.

Умп мовчав.

— Ну!.. — звелів Іван Петрович.

— Я вже старий… — промурмотів автомат. Куди й поділася бездоганна дикція механічного викладача. — Вона… — автомат хрипів, — вона рухається, лижниця!

На цей раз Умп замовк остаточно.

— Ага… Виходить, це ти навчив його таких нісенітниць. — Голос учителя був майже спокійний, лише примружені очі виказували гнів. — Старий брехун!.. Давно треба замінити це опудало новішою моделлю. Усе панькалися — авжеж, ветеран. Піде на демонтаж!

І тверда вчителева рука вимкнула на Умпових грудях тумблер блоку життєздатності.

Забруднений зеленкуватими плямами пластиковий аркуш лежав перед дев'ятирічним хлопчиськом. Червоний трикутник прив'яв, розплився серед колишніх хвиль — плаский, незрушний силует. Недавно він означав… Що ж… не треба. Мужчини не плачуть.