Леонід Перов ПОЗИВНІ АЛЬФИ ЛЕБЕДЯ




сьогодні час ніби зовсім зупинився. Стрілки приладів завмерли. У тиші обсерваторії було чутно, як повільно, страшенно повільно спливають хвилини.

Ось уже багато днів проводжу я біля Великого радіотелескопа. Щоранку поспішаю на роботу, сподіваючись, що саме цього дня ми почуємо нові сигнали, сигнали розумних істот з інших галактик. Здавалося, мине ще день-два і так само несподівано з’явиться довгожданий гість. Обтрусивши космічний пил, він спуститься на антену нашого радіотелескопа й розповість про життя далеких, невідомих світів.

Та минали місяці моїх чергувань, а сигналів не було. Можливо, саме тому так сонно тягнувся час і разом з тишею приходили сумніви. Чого вони мовчать! Десь на інших планетах розумні істоти є! Я вірив у це. Але невже у них досі не з’явилося бажання послати про себе звістку в далекі простори Всесвіту? А якщо сигнал цей буде достатньо потужним, ми на Землі неодмінно почуємо його. Адже ж уловлюємо ми радіовипромінювання галактик. Адже ж наш Великий радіотелескоп реєструє їх. То чому ж немає сигналів живих істот?

Усе начебто передбачено. Діапазон пошуків обрано вдало. Хоч би які високорозвинені були мешканці далеких галактик, вони мусять шукати стандарт частоти, поширений у всьому Всесвіті. Такий стандарт є! Вони знайшли б його, як знайшли його ми, земляни. Це довжина хвилі випромінювання газоподібного водню. Так, усе, здавалося б, правильно. І тим нестерпніше чекання.

Рипнули двері. До кімнати зайшов Арсен Іванович, наш шеф і мій науковий керівник. Він одразу ж вловив мій настрій.

— Вище голову, любий! Треба до кінця вірити гіпотезі — звичайно, коли її обгрунтовано. Щоб досягти вершини, іноді доводиться пройти чималий шлях. До речі, про сходження. У гори збирається експедиція археологів і геологів. Шукатимуть Мертве озеро. Я б і сам пішов, та боюсь, що гори вже не для мене.

— А чому саме до цього озера?

— Зацікавила вчених древня легенда. Високо в горах загубилось невеличке озеро. Воно сховалося на дні величезної кам’яної чаші, оточеної неприступними скелями. Колись давно ходили до нього на водопій тури. Відважні мисливці проклали в кам’яному хаосі стежку — єдиний шлях до озера. Тільки найдужчі, найспритніші могли пройти нею. Та ось в озері оселилось страховисько. Ніхто не бачив його, а той, кому хоч раз доводилось почути жахливий рев потвори, додому не повертався. Тільки одному сміливцю вдалося живому дістатися до селища. Він і розповів: усе живе біжить від озера, і навіть тури залишили його. На десятий день мисливець помер. Так народилася легенда про Мертве озеро. Раджу вам, Сергію Володимировичу, взяти участь в експедиції. Має бути цікаво. Адже нерідко слідами романтики йде наука. Наступного дня я був уже в дорозі…

* * *

До табору ми дісталися завидна. Ми — це четверо.

Нашим керівником був Петро Галан — молодий добродушний геолог із шкіперською бородою.

Крім мене, у його розпорядженні двоє археологів: Олена, висока дівчина у вузеньких штанях, кандидат історичних наук, і її лаборант Мишко Курилов. Не встигли ми приїхати, як він уже роздобув десь спальні мішки, палатки і познайомився з табірним куховаром.

Мені не подобається, що такий здоровань працює лаборантом, — обрав би собі іншу, чоловічу спеціальність, бо тільки й чуєш від нього про амфори та черепки… Ось і тепер завели вони з Оленою розмову про Ольвійські розкопки, ніби поруч нікого більше немає.

Трохи згодом знайомимось ми з Юрком Грабарем, інструктором з альпінізму, який проведе нас у гори.

…Вирушили з табору вранці. Спочатку йти було легко. Та після обіду стало гірше. Нещадно пекло сонце. Жорсткі лямки рюкзака намуляли й без того розпечені плечі. А тут ще зникла остання стежка і попереду здійнялися скелі.

Чіпляючись за гілки чагарника, за найменші виступи, ми поволі видиралися вище й вище.

Раптом величезний камінь вирвався з-під ніг у Петра, збив Олену. Набираючи швидкості, він летів просто на мене. Що, як зіб’є й мене! Чи втримає Юрко трьох?

Підтягнувшись убік, я вхопився за кущ і відстебнув вірьовку. Цієї ж миті відчув, як десятки колючок вп’ялися в долоні, пальці.



Я відсахнувся — й одразу з-під виступу, на який спиралася нога, побігли кам’яні струмочки, почала танути опора. Довелося знов ухопитись за колючий чагарник. Наче хижак, в’їдався він у мою руку. Ось останній камінь вислизнув з-під ноги — і я завис у повітрі. Пальці пронизав нестерпний біль. Він заповнював тіло, впивався в мозок. Я розумів, що довго так не протримаюся. Ногою почав намацувати новий виступ. Але тут коріння чагарника повільно поповзло з землі. Майнула блакить неба. Я полетів униз…

Отямившись, я переконався, що мені дуже поталанило. Усе в мене боліло, але кістки, здається, були цілі. Я через силу підвівся й пішов.

Шлях мій пролягав дном ущелини. Крутнувшись біля каменя, стежка зникла під скелею. Я надто довго йшов нею, щоб повертатися назад. “Що буде, те й буде”, - подумав про себе. Чіпляючись за камені, почав сповзати вниз, не втримався і покотився. Та несподівано цей “незручний” спуск припинився. Потираючи синці, я роздивлявся навколо.

Кам’яні боки гігантської чаші стрімко здіймалися до неба, закінчуючись зубчастим кільцем гірських вершин. А внизу, у кам’яній колисці, спало синє озеро.

Невже це і є неприступне Мертве озеро?

— Мертве озеро! Ура! — крикнув я, перемагаючи біль.

І завмер у захваті. Мій слабкий голос гримів, гуркотів у кам’яній трубі. Такій акустиці міг би позаздрити будь-який оперний театр.

Я спустився до води. Холодна синява обпекла мені руки. Еге, в такій воді не скупаєшся!

Та найгірше було далі. Вода виявилася гіркувато-солоною. Так ось чому тури покинули водопій. І, звичайно, чудовисько тут ні до чого. Усе це вигадки.

Спрага мучила мене дедалі більше. Перед очима була вода, а напитися не можна. Я піднявся по камінню до висохлого дерева, вмостився під ним і спробував заснути.

Наді мною зависло нічне небо, якесь напрочуд ясне. Я дивився, як переморгуються зірки, ніби за азбукою Морзе. Але я надто втомився, щоб відповідати. Раптом пролунали якісь дивні звуки. Вони розтинали тишу і, здавалося, підіймались від озера, мертву дзеркальну поверхню якого заливало місячне сяйво.

— Сі-ло-на… Сі-ло-на… — наче стогін, лунало над водою.

Але поверхня озера лишалась нерухомою. Це був не вітер і не крик тварини. Легенду про жахливе чудовисько я ніколи не сприймав усерйоз. Та від цих звуків ставало якось моторошно. І тіло чомусь одразу відчуло нічну прохолоду.

Звуки були ритмічні. Вони чимось нагадували пісні Гвінеї. У них пульсувало щось непередавано-підсвідоме, живе. Я намагався запам’ятати їх, вловити особливості. Усі групи звуків починалися свистячими приголосними і, немов набравшись сили, закінчувались протяжними голосними. Раз у раз повторювалися сполучення “сі-ло-на”. Невимовна туга й благання вчувалися мені у цьому стогоні.

Звуки зникли так само несподівано, як і появилися. Знову запанувала мертва тиша. Даремно я прислухався. Невже усе це лише примарилося мені? Ні, я виразно чув звуки. Що ж породило їх?

Озеро мовчало, виблискуючи полірованою поверхнею.

У здогадах і сумнівах минав час. Потім організм здався.

Я намагався розібрати голоси. Знову ці звуки… Ось наді мною схиляється якась потвора. Ці дивовижні звуки — од неї. Страховисько навалюється на мене, притискує до землі, не дає дихати.

* * *

Я прокинувся… Але що це? Очей не розплющити! Хочу протерти їх і злякано переконуюсь, що правої руки наче немає зовсім. Однак і лівої теж не відчуваю. Ні болю, ні будь-яких інших відчуттів. Просто таке враження, що там, де мають бути руки, — порожнє місце. Мене охоплює жах. Я лежу й боюся поворухнутись, щоб не відчути знову цього незнайомого, таємничого стану. Підбадьорюю себе: “Ану, сміливіше! Треба зробити якийсь рух. Просто м’язи заніміли під час сну”.

Зібравши всі сили, всю волю, я рвучко підхоплююсь і… лишаюсь на місці. Сталося щось страшне. Я більше не відчуваю свого тіла, я не владний над ним. Я нічого не бачу й не чую. Я не знаю, чи є в мене руки й ноги, лежу я чи стою…

Живе лише мозок. Гарячково метушаться думки. Що зі мною? Я пригадую… Все почалося з- дивовижних голосів. А втім, чи були вони насправді, ті звуки? Може, то витвір моєї хворої уяви?

Я пригадую формули, розрахунки, вірші… Пам’ять працює, чітко. І тим жахливіший мій стан.

Я не знаю, що зі мною, але я мислю. А думки спадають найрізноманітніші й переважно страшні.

Скільки я ще проживу, якщо тільки цей стан можна назвати життям? Шкода, коли не вдається здійснити задумане… Та де вже там! Можливо, це останнє напруження мозку, який живе в холонучому тілі останні секунди. Так, здається, все…

Ні, я ще можу думати, тільки щось заважає мені. Якісь звуки. Тук-тук-тук… Та це ж калатає моє серце! Від різкого руху мені стає боляче. І який я радий, що можу відчувати біль! Отже, я живий, до мене повертається відчуття. Я усміхаюсь і відчуваю, як напружились, зарухались м’язи лиця, роз-тяглися губи. Відчуваю й бинти на обличчі. Поворухнув руками — вони цілі.

— Та де ж я? — чую виразно власний голос. А поряд лунає низький приглушений бас:

— Заспокойтесь, голубе мій. Ви у лікарні. Скоро одужаєте.

— Лікарю! Що зі мною? Чи буду я бачити?

— Головне зараз — спокій. Спати! Ми й так розмовляли надто довго.

Я хочу багато про що спитати, але сон долає мене.

…Минуло кілька днів, перш ніж Володимир Кіндратович (так звуть мого лікаря) дозволив зняти пов’язку. Я побачив великі добрі руки, білий халат, добродушне широке обличчя з чорними очима. Вони дивилися на мене з радістю й цікавістю.

— Ну от, звикайте потроху до світла. — Лікар квапливо вийшов, щоб уникнути моєї вдячності.

Тільки тепер я відчув, що на мене хтось уважно дивиться. Я повертаю голову і бачу на сусідньому ліжку людину. З-під бинтів видно тільки рот і очі, які звернені до мене. Хто це? Ліве око лукаво мені підморгує. Мишко! Мишко Курилов! Тільки він один з усієї нашої групи вміє так підморгувати.

— Мишко! Що з тобою?

— Та от трохи підремонтуватися треба.

— Кажеш, трохи? Ти ж он як замотаний!

— То я навмисно, аби якнайдовше тут пробути. Годують смачно — не те, що в нашій їдальні!

Отак і відповідав Мишко на всі мої запитання. Спробуй дізнатися від нього, що сталося…

Лише через кілька тижнів, коли я вже почував себе набагато краще, мене відвідав мій професор, Арсен Іванович. Вислухавши про мої пригоди, він розповів, що сталося далі на Мертвому озері.

… - Хлопці кинулися тебе шукати. Та коли підійшли до розколини, лічильник Архи-пова показував: попереду ділянка з підвищеною радіацією. Що робити? Повертатися до табору? Далеко. Та й навіщо? Адже спеціальний костюм можна одержати тільки в якомусь інституті фізики.

І тоді твій приятель спустився до озера й виніс тебе на руках. При цьому, звичайно, і сам дістав чималу дозу опромінення.

Що й казати, я раніше навіть не уявляв собі, яких успіхів досягли наші медики. Володимир Кіндратович обіцяв мені поставити вас на ноги. Я вірю йому.

Слова професора долинали наче здалеку. Я дивився на Мишка. А він одвертався до стіни й удавав, ніби старанно розглядає щось на ній. Арсен Іванович назвав його моїм приятелем. А правду кажучи, ми навіть трохи недолюблювали один одного…

Мені хотілося сказати Мишкові щось хороше, тепле. Та слова спадали на думку якісь надто буденні. Мабуть, він зрозумів мої почуття, бо повернувся до мене, наче говорячи: “Що вже там казати, і так усе ясно…”

Арсен Іванович вирішив залишити нас віч-на-віч. Але я не міг відпустити його: хотілося знати, що думає він про звуки, які я чув на озері.

— Що ж, тепер, зіставляючи дані, які я мав, з твоєю розповіддю, можна знайти пояснення. Чи не здається тобі, що Мертве озеро скидається на гігантський радіотелескоп, створений природою?

— Радіотелескоп? А й справді! Спокійна гладінь озера схожа на кілометрову поліровану стрічку антени нашого радіотелескопа. Але…

Намагаюсь відігнати одну настирливу думку, а вона повертається знову й знову. І тут ще оця загадкова посмішка Арсена Івановича.

— Чи не хочете ви сказати, що…

— Ну, кажи, кажи ж! Чого злякався?

— Невже голос мешканців іншого світу? Проте як міг він долинути до нас, коли навіть Великий радіотелескоп не вловлював сигналів з інших планет? Чи, може, природа виявилася сильнішою за людський розум?

— Ти зовсім забув про магнітноакустичний ефект. За певних умов електромагнітна хвиля, падаючи на поверхню солоної води, відбивається у вигляді хвилі звукової.

— Арсене Івановичу! Але ж величина магнітного поля Землі лише 0,5 ерстеда.[2] Це ж дуже мало! Отже, звук має бути надзвичайно слабкий.

— Не забувай, Сергію, що на Мертвому озері — чудова акустика. Природа випадково створила в одному місці і прекрасну антену, і високочутливий приймач. Можливо, кілька віків тому мешканці далекої планети посилали сигнали, які досягали Землі. Разом з ними на озеро попадало і космічне проміння, яке викликало підвищену радіацію. Чому це відбувається — слід іще з’ясувати. Головне — мисливець почув ці звуки. Діставши велику дозу опромінення, він загинув. Так, очевидно, народилася легенда про Мертве озеро.

— Це дуже заманлива гіпотеза, Арсене Івановичу. Та я дозволю собі взяти її під сумнів.

— Виходить, не віриш?

— Не вірю.

— А якщо я тобі скажу, що вісімнадцятого числа наш Великий радіотелескоп прийняв сигнали зірки Денеб із сузір’я Лебедя?

— Стривайте, якраз вісімнадцятого я чув звуки над озером! Тільки слова Денеб я, звичайно, не чув. Зате кілька разів лунало “Сі-ло-на”.

— Можливо, то назва країни, міста або того, хто посилав цей сигнал. Нарешті, найпростіше. Це може бути ім’я далекої планети зірки Денеб.

— Так, звичайно. Отже, Денеб або Альфа Лебедя.

— Так. А ми з тобою перебрали сотні близьких і далеких планет, де можливе життя, а до Денеба не добралися. Зате він сам знайшов нас. Знайшов, щоб попрощатися.

— Чому попрощатися?

— Астрономи виявили сильний спалах цієї зірки, а потім вона згасла.

— Що ж сталося з нею?

Ми обидва замовкли. Професор розповів усе, що знав. А я надто багато почув, щоб розговорити.

Чому погас Денеб? Що сталося там, на далекій планеті? Ніхто не довідається про цю трагедію, якщо не вдасться почути знову голос Сілони. Почути й розшифрувати. І ми зробимо це. Щоб розкрити твою таємницю, щоб уберегти від катастрофи нашу рідну Землю, ми ловитимемо твій голос, Сілоно. Вартуватимемо дні і ночі. Говори! Ми слухаємо тебе, Альфо Лебедя!

Загрузка...