Позивні Альфи Лебедя

Засліпить, зацілує, зімне, понесе

Напоєна прохолодою претихая ніч,

Так візьми мене в свій кругоземний політ,

Безмежжя безсонному серцю поклич!

Не повіриш, не вислухаєш, не візьмеш,

Ми з тобою удвох — як вогонь і вода,

Забудеш, поїдеш, підеш, попливеш…

Розлучитися нам? Розлучитись з тобою? —

Ніколи!”

Олександр повільно склав листа й сховав конверта до кишені. За кілька передстартових годин він устиг вивчити ці два листочки напам’ять, і в перечитуванні вже не було потреби.

Відсунувши жалюзі, Олександр виглянув назовні. Видимість була чудова. Глибоко внизу, на самому дні увігнутої чаші, помалу обертався зеленаво-жовтий масив. Майнула синя змійка Волги. Попереду стрімко насувалась прямовисна стіна термінатора — площини, яка розмежовувала день від ночі. І зразу ж, без переходу, “Валентина” влетіла в ніч…

Вже далеко позаду лишилась Земля. Ці дві доби Олександр працював напружено. Знову й знову вивіряв апарати, настроював найтонші лічильники, проглядав дані автозапису. Він навіть поголитись забув. “Доберусь на місце й поголюсь”, - думав Олександр, погладжуючи жорстку щетину на підборідді. Він возився з примхливим фокусуванням осцилографа, коли раптом почулося глухе зітхання гонга. “Валентина” увійшла в зону підвищеної радіації.

— Те, що треба, — вголос промовив Братцев, поглядаючи на звивисту криву, що невтомно повзла вгору по величезному, на всю стіну, екрані. Саме за цим він ганявся довгі години, саме для того, щоб вона піднялася вгору, у правий куточок штурманського екрана. Невтомно нишпорили потужні інфралокатори, корегуючи шлях “Валентини”. Залишивши осцилограф, Братцев поспішно пересів до екрана. Радіація зовнішнього простору підвищувалась так швидко, що аж дух захоплювало. Незабаром голубій струминці стало тісно на екрані, за короткий час вона встигла переміститись під саму стелю рубки. Олександр натиснув кнопку, зменшивши масштаб розгортки в сто разів. Крива впала донизу, але знову, не переводячи подиху, з лякаючою настирливістю почала видиратися вгору.

Там, у просторі, що змикався за “Валентиною”, шаленіли грізні магнітні бурі, міріади частинок фантастичних енергій виконували свій танок смерті. Трапилась би в кораблі тріщина товщиною з волосинку — і життя тендітного білкового створіння, званого людиною, миттю б припинилось.

Поки що нейтритова обшивка “Валентини” стримувала шалені атаки, та чи надовго? Олександр незабаром з тривогою переконався, що стінки корабля тоншають, вони наче тануть мікрон за мікроном, як лід під сліпучим березневим промінням. Щоправда, за такої “швидкості розтавання” їх повинно було вистачити надовго, але невідомо, скільки триватиме патрулювання “Валентини”… В усякому разі Олександр не мав наміру припинити його раніше строку. А небезпека? Що ж, коли йдеш на бій з темною силою Всесвіту, риск неминучий.

І знову потяглися важкі години.

У короткі хвилини, коли, незважаючи на безперервні перешкоди, вдавалося налагодити зв’язок із Землею, Олександр намагався передавати всю зібрану ним цінну інформацію про далеких ще гінців небезпеки, яка швидко насувалася.

“…Земля-2! Земля-2! Говорить “Валентина”-патрульна! Радіація, як і раніше, продовжує наростати. Максимум випромінювання, за яким, очевидно, повинно проходити ядро хмари, знаходиться праворуч по курсу корабля, координати…”

Писк і виття оглушливою хвилею увірвались в навушники. Рубіновий кристал лазерного приймача заблимав. Олександр ще деякий час ворожив над ним, уже не сподіваючись на успіх, як раптом крізь хаос неголосно долинуло:

— Пілот Братцев… Пілот Братцев… Негайно повертайтесь на базу… Перевищує допустиму й небезпечна для життя…

Голос, злегка хриплий, здавався Олександру знайомим. Так, звичайно, це він, всюдисущий голова Координаційної ради. І коли тільки він спить?..

Олександр глибоко замислився, втупившись у простір невидющим поглядом. За ці години він змарнів, і широкі вилиці його виступили ще різкіше. Повернути зараз, коли він, можливо, зовсім недалеко від напрямку руху головного ядра туманності? А раптом йому поталанить, і саме він, Олександр Братцев, встановить правильну траєкторію руху ядра? Тоді у вказану ним точку із бага-точисленних точок земної поверхні, із супутників-станцій, що обертаються навколо планети, люди наведуть гострі жала концентрованих лазерних променів, установки для яких земляни створили самовідданою працею за лічені години. На місці перетину променів спалахне мільйонноградусне полум’я. Воно повинно зруйнувати, розсіяти ядро й відвернути катастрофу. Як же може він зараз повернутися на Землю?..

Видавивши з тюбика малинове желе, Олександр через силу проковтнув солодкий клубок. Примусовий сніданок скінчився. Примусовий тому, що космонавт втратив апетит. Мабуть, це було пов’язано з проникаючою радіацією, яку “Валентина” вже не в силі була повністю заекранувати… А підкріпити сили — Олександр це розумів — було необхідно.

І цієї миті пронизливо завила аварійна сирена. Братцев прекрасно знав, що вона вмикається лише в хвилину крайньої небезпеки, коли кораблеві загрожує смерть.

Олександр рвонувся до штурманського пульта і вже не відходив од нього.

Стрілки приладів скакали, мов скажені, а крива випромінювання на екрані схожа була на анаконду, що переслідує жертву.

Якісь бліки ковзнули по скафандру Братцева. Він здивовано оглянувся: стіни кабіни в багатьох місцях засвітились нерівними плямами. Вони переміщувались, немов живі. Та Олександр уже не дивився на них. Він не зводив очей з маленького овального екранчика кофейного кольору, на якому часто змінювались схеми і формули — лаконічні й чіткі висновки логічної машини. Сумнівів не могло бути: “Валентина” знаходиться на шляху, по якому за кілька хвилин пройде головне ядро туманності.

За кілька хвилин…

Вийти з цієї зони він уже не встигне. Та чи й потрібно? Олександр прийняв рішення, від якого його серце шалено забилося: він викличе вогонь землі на себе, так, на себе! Він врятує, він захистить своїм тілом рідну планету!

Але зв’язатись ніяк не вдавалося. Оглушливі розряди перешкод чергувалися з протяжним виттям і короткими схлипуваннями, викликаними ударними хвилями плазми, що шаленіла навколо “Валентини”.

Знову й знову зовсім охриплий Олександр викликав Землю, але надаремно.

Стіни рубки вже світились майже повністю, лише місцями залишились темні прогалини, що танули на очах.

У цьому божевільному хаосі танцюючих стрілок, звивистих осцилограм, ревіння й гуркоту в навушниках, серед стін, що суцільно просвічувалися, мабуть, один тільки реактор поводився нормально. Він чесно виконував усі накази, пов’язані з маневром, слухняно змінював курс корабля.

Реактор, термоядерний реактор! Як він міг про нього забути? Олександр почав поспішно перевіряти його настройку. Стаціонарний режим… Мале завантаження… Нормальна стійкість… Чудовий двигун, сторожкий і потужний, безперебійне серце “Валентини”. А тепер, здається, пора приступати до підготовки.

Поворот білої пластикової рукоятки, кілька нажимів на різноколірні кнопки — й реактор збожеволів як і всі інші прилади й схеми корабля. Інтенсивність термоядерної реакції, яка давала ракеті швидкість, невпинно зростала. Щомиті ракета могла вийти з послуху і тоді… Ні, це не повинно статися передчасно…

Зціпивши зуби, Олександр ворожив над пультом. Регулюючи тиск, подачу дейтерію й магнітні поля, він за всяку ціну намагався стримати буйні сили, що шаленіли в реакторі, поблизу критичної точки, від якої недалеко до вибуху.

Ядро вже близько…

Дві хвилини… Півтори…

Душно. Душно тут… А як гарно повинно бути там, на малюсінькому острові Енергії, який омивається атлантичними валами. Шторм? Ну й що ж? Адже це свій, земний шторм. І потім — прохолода… Солоний вітер. Там Валентина, Валя… Вона буде жити. І вся Земля теж.

На кофейній поверхні екрана чітко вималювались слова: “Екстремум випромінювання”. Це ядро. Нарешті! З невимовним почуттям полегшення Олександр повернув до краю регулятор.

Майже одночасно високогірні астростанції Землі помітили яскравий спалах, що виник якраз у самій середині смертоносної туманності. Після спалаху ядро помітно розсіялось і змінило напрямок польоту.

Небезпека обминула Землю. Та ще довго, мало не півроку, вечорами, особливо як зійде молодик, можна було спостерігати в небі небачений за інтенсивністю зорепад: вогняні частинки широкими потоками борознили небосхил. Це згоряли й гасли в земній атмосфері мікрочастинки розсіяної туманності.

Люди спостерігали зорепад і з вдячністю вимовляли звучне російське ім’я.

А життя йшло своїм звичаєм.

У визначений час стартували з космодромів важкі іонольоти, прямуючи до далеких зірок. Здіймалися в небо легкі й сміливі контури новобудов. Гойдалася під вітром колосиста пшениця. Життя на Голубій планеті з кожним роком все кращало.

…У ногу з планетою жив і трудився маленький колектив на клаптику землі, що загубився в Атлантичному океані. Сюди сходились нитки керування від колосальних установок, змонтованих на океанському дні.

Енергія звідси розтікалась по жилах, які оперізували всю планету. І люди пишалися тим, що їхній острів носить ім’я Олександра Братцева.