Микола Дашкієв "ГАЛАТЕЯ" (Зошит з мертвого зорельота)




ай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!

Ти, що читаєш оці рядки!

Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в моїй лівій внутрішній кишені скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії!.. Як найотруйнішу гадюку, — з острахом і з огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазме-ний реактор корабля!.. Зроби це перед тим, як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш!.. Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!!

— Ти чуєш? Це — в ім’я людства!

* * *

Знищив?.. Я знаю, знищив. І саме ця впевненість дасть мені силу ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути у солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…

Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе: в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу, і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт “ВЛ-3” перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона. Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в безмежжя, в Ніщо.

Скільки мине часу, доки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?… Для мене це однаково, бо через дві години після того, як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.

Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.

* * *

“Галатею” мені подарував мій колишній друг Кім Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.

Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.

Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду?.. Якщо так — можна було б заспокоїтись: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?

Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі навмисне намагалися заразити всіх оточуючих, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Кімом заволоділо отаке ж хиже, патологічне бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?

Я певний: даруючи мені “Галатею”, Кім знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Кім був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.

А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялось остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися в пам’яті образи та докори, якими оглушив мене Кім, перед тим як востаннє грюкнути дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де гасали ми з Кімом дітлахами.

Говорив тільки я, а Кім чудно посміхався і кидав односкладові репліки. Потім урвав мене:

— Стривай, чого це ти все — про минуле?.. Краще скажи, куди прямуєш зараз?

— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.

— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?

— Так.

— А навіщо вона потрібна?

— Хто?

— Експедиція.

Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці двадцять першого століття просто чудно.

— Ні, ти скажи, — наполягав Кім, — що вабить тебе на отій далекій сонячній системі?

— Як що? Побачити, відчути, обмацати незнаний світ.

— Тільки й того?.. — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?

Кім витяг з кишені невеличку пластико-ву скриньку, трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не наважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:

— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але домігся успіху.

Я взяв скриньку, покрутив її на всі боки, хотів натиснути на червону кнопку.

— Ні, не зараз, — перепинив мене Кім. — Ти ввімкнеш цей апарат десь у міжзоряному просторі.

— Ну то й що?

— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Кім. — Тільки прошу: тримай апарат у нагрудній кишені. Його радіус дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.

— А як же звати цю штуку?

- “Галатея”.

- “Галатея”?.. Стривай, пригадую: скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно красивої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?

— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Кім. — Що то буде за сюрприз, якщо я розповім усе заздалегідь?.. Скажу тільки одне: ефект буде надзвичайно чудесний!

— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Кіма, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернусь — розповім тобі про твої чудеса. А зараз час вирушати.

Ми попрощалися як справжні щирі друзі. Я не відчув ані найменшого неспокою; не з’явилось оте, що колись звалося “передчуттям”, - тобто підсвідомий аналіз третьої сигнальної системи. Мабуть, моя свідомість просто заглушила тривожні сигнали, бо мені не могло навіть примаритись, щоб мій віднайдений друг свідомо підсунув найстрашніший засіб самознищення. А от зараз я бачу перед собою гострі, ненависні очі Кіма Черняка і чую його останні слова.

— Тож не забудь про “Галатею”!

Ні, я не можу забути про неї, навіть коли б хотів. Я не забуваю бодай на мить і Кіма Черняка. Мені уявляється: може, саме зараз він простягає отаку скриньку ще комусь на Землі; простягає, знаючи, що чинить непоправний злочин перед людиною і перед людством. Досить кількох отаких апаратиків, щоб почалась нестримна епідемія, бо той, хто став рабом “Галатеї”, відчуває непоборне бажання заразити своєю пристрастю інших. Я повністю усвідомив це тільки зараз. Усвідомив і злякався, бо мені враз закортіло вимкнути лазерний передавач, запустити реактор і за всяку ціну добратися до Землі, а там…

Ні, я переборов себе, затримав руку, яка вже тяглась до кнопки запуску. Я мушу лишитись людиною до кінця. Але мені дедалі важче стримувати себе, тому я поспішатиму.

Отож я вилетів з Північного космодрому. Рейс до Міжзоряної бази — звичайнісінький рядовий рейс по досконало вивченій і абсолютно безпечній траєкторії. Власне, немає ніякої різниці, чи прямуєш на Плутон, чи за межі Сонячної системи. В міжзоряному просторі навіть спокійніше, бо там немає ні астероїдів, ні блукаючих супутників минулого століття. Єдине, що часом неприємне в зоряному рейсі — самотність. Але нарікати нема на кого. Адже це ми, астрольотчики, після сотого успішного рейсу на Базу домоглися дозволу Вищої Ради Астронавтики скоротити екіпаж зорельотів до одного чоловіка, — це дало змогу брати на борт корабля додатково кілька тонн вантажу. Та, щиро кажучи, не так уже й страшно побути три місяці наодинці з собою.

На Міжзоряну базу я дістався без пригод, шшантажив контейнери з ядерним пальним і зразу ж вирушив назад, захопивши пошту героїчних будівників, які у віковічній пітьмі, де наше Сонце блищить тільки ледь-ледь яскравіше за інші зорі, готують трамплін для стрибка до Альфи Центавра.

Попереду було сорок днів спокійного, нудного польоту. Якщо подорож на базу ще вимагає деякого напруження, бо треба вивести зореліт у крихітну точку посеред нескінченного простору, то при поверненні в Сонячну систему ми відпочивали, цілком покладаючись на кіберштурмана.

І тут я згадав про “Галатєю”.

Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Кім навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні — оце й усе.

Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Кім?

Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.

* * *

Мій невідомий друже, ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, і не для того, щоб ти міг зрозуміти і частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, якщо моя лазерограма не потрапить на Землю. Я описую все, як було.

Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував: я лечу, лечу, лечу — цілком вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені в волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.

Я перелічую навмання, бо всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно, так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така ж химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і заливався саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом. І я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалась не вухом, а’всім моїм єством.

Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливі-ший, найдерзновенніший, і що мені скоряється весь Всесвіт.

“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялись химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі-незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.

Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був м і й простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалак-тичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх висловити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, оте фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просоченого пружними драглями енергетичних полів, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору — не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому і що станеться з нею в першу-ліпшу мить майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувались і гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.

Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше видається цілком логічним і беззаперечним, і, тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І коли б “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф чи як там його назвали б.

Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в мозок навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою для суджень і тверджень. Дивно?.. Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.

Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулась “Галатея”.

Я ще не розумів, що трапилось; чому вмить поблякло все довкола, поменшало, розвіялось, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною скелею обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалось, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі втратили для мене всякий зміст. Все це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.

Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Кім Черняк дав таку назву своєму жахливому апарату! Той, хто ввімкне його, створить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохається в неї і вже не зможе існувати без чудесного марева.

Як досягається такий ефект?.. Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, - так, як це буває уві сні, - і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?

Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Кім Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого двадцятого століття. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, подразнення яких струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, яка вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж поки гинула від виснаження.

Кім сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?

Тепер я розумію чому. Мабуть, і до Кіма Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулись, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі оцей солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, тому й зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, - реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.

Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.

Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, піднімались кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе синє небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.

Я знав: це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.

На мить у мені ворухнувся дивний спогад: здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…

Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Га-латея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.

Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце видавалось чорним: саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатись більше не варто.

Але то було наяву, а “Галатея”. все перекрутила по-іншому.

…Я озирнувся — і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, усміхнулась до мене, простягла руки.

А я все продовжував дивитись на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь незнані подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ цієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!

Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію космосу, то там хоч йшлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов. її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.

Справді, що робить одну чи одного най-милішими, найдорожчими в світі, заради яких людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і готова віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього?.. Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?

Я недарма запитую про це. Я намагаюсь зрозуміти дію “Галатеї”. Зрозуміти, щоб ще раз застерегти: створювані нею міражі устократ сильніші за реальні сприйняття. Я й зараз, досі відчуваю смак губів і запах Галиного волосся, хоч ніколи не цілував її насправді; мною й досі володіє запаморочлива скорбота за втраченим почуттям незміряної і невичерпної любові… якої в дійсності не було. Але що з того? Вона живе в мені, і відтепер знаю: навіть коли б лишився живий, я не зміг би вже покохати ні одну жінку, бо жодна реальна жінка не зможе піднятися до рівня мрії.

І все-таки я спробую ще раз відновити в собі оту повінь почуттів. Марево кличе мене, манить, як струмок у хвилину нестерпної спраги.

Яку любов подарувала мені “Галатея”?.. Безмежну. Безкраю. Невичерпну. Вона вмістила у собі все — від тваринного реготу пітекантропа до натхнення творця музичної симфонії. Саме так я тільки й можу визначити: в мені одному ніби з’єдналися воєдино мільярди кохань тих, хто жив і хто ще житиме на Землі. Чи була вона світлою, ота моя феєрична любов? Ні, вона була як райдуга — від найчорніших спалахів лютих ревнощів аж до рожевої глупоти; в мені жили Ромео і Отелло, раб і Цезар, Дон-Кіхот і Дон-Жуан; я був здатний і вбити мою кохану, і віддати за неї життя. Здавалося б, до кого мені ревнувати, якщо я — найсильніший, найкрасивіший, найрозумніший? А я ревнував її до сонячних променів, що пестили її золотаву шкіру; до вітерця, який шарпав її сукню; ревнував її до неї самої, якщо вона замислювалась хоч на мить. Але то були скороминучі напади люті, - мабуть, просто необхідні в коханні, щоб після них радість і піднесеність були ще яскравіші.

Я кінчаю. Мене кличе до себе солодке забуття, непоборна отрута. Мені дедалі важче стримувати себе. А я ж повинен розповісти все до кінця.

Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше увімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не хочу я також їсти: тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я не хочу нічого. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне пекуче бажання тріпоче у мене в грудях: швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!

Я ще тримаюсь, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.

Автомат щойно повідомив мене, що запас мезоніту вичерпано. Це значить, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль, я не набрав і десятої долі міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій “ВЛ-3” ще міг би придатися людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.

“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Кіма Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять, а то й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзно-венніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфа Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; “перетворювався” в мешканців інших світів і в первісних ящурів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Ставлю ці слова в лапках тільки для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це-страшно.

Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн і всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!

Прощайте!

Астронавт М. Кобзар,

борт зорельота “ВЛ-3”.

Загрузка...