Поправка на Ікс

АСТРОНАВТ

Мені доведеться коротенько пояснити, що привело мене до Центрального архіву зореплавства. Інакше буде незрозумілим те, про що я хочу розповісти.

Я — бортовий лікар, брала участь у трьох зоряних експедиціях. Моя медична спеціальність — психіатрія. Астропсихіатрія, як тепер кажуть. Проблема, якою я займаюся, виникла давно, в сімдесятих роках ХХ століття. У ті часи політ із Землі на Марс тривав понад рік, на Меркурій — близько двох років. Двигуни працювали тільки під час зльоту й посадки. Астрономічні спостереження з ракет не провадилися — для цього існували обсерваторії на штучних супутниках. Що ж робив екіпаж протягом багатьох місяців польоту? У перших рейсах — майже нічого. Вимушене неробство призводило до розладу нервової системи, занепаду сил, захворювання. Читання і радіопередачі не могли замінити того, чого не вистачало першим астронавтам. Потрібна була праця, до того ж праця творча, до якої звикли ці люди. І ось тоді було запропоновано комплектувати екіпаж людьми, схильними чимось захоплюватися. Чим саме вони захоплюються — байдуже, аби тільки вони були зайняті в польоті. Так з’явилися пілоти — пристрасні математики. З’явилися штурмани, які вивчали стародавні рукописи, інженери, які весь свій вільний час віддавали поезії…

У льотних книжках астронавтів додали ще один — знаменитий дванадцятий пункт: “Чим захоплюєтесь?”

Але дуже швидко прийшло інше розв’язання проблеми. На міжпланетних трасах почали літати кораблі з атомарно-іонними двигунами. Тривалість польотів скоротилася до кількох днів. Дванадцятий пункт викреслили з льотних книжок.

Та через кілька років ця проблема постала знову ще в гострішій формі. Людство вступило в епоху міжзоряних перельотів. Атомарно-іонні ракети, що досягали субсвітлових швидкостей, все ж роками летіли до найближчих зірок. Час у швидкісній ракеті сповільнюється, але перельоти тривали вісім, дванадцять, інколи двадцять років…

У льотних книжках знову з’явився дванадцятий пункт. Більше того, він став одним з головних при комплектуванні екіпажів. Міжзоряний переліт, з точки зору пілотування, на 99,99 процента складався з вимушеного неробства. Радіопередачі переривалися вже через місяць після вильоту. Ще через кілька тижнів наростаючі перешкоди примушували вимикати приймачі оптичного зв’язку. А попереду були роки, роки, роки…

Ракети тих часів мали всього шість-вісім осіб екіпажу, тісні каюти, оранжерею завдовжки з півсотні метрів. Тим, хто літає на міжзоряних лайнерах, важко уявити, як люди обходилися без гімнастичного залу, без плавальних басейнів, без стереотеатру і галерей для прогулянок…

Але я відхилилася, а розповідь ще не почата. В наші дні дванадцятий пункт уже не відіграє істотної ролі при виборі екіпажу. Для рейсових перельотів по звичайних маршрутах це, мабуть, справедливо. Але для далеких дослідницьких польотів треба все ж таки комплектувати екіпажі людьми, схильними чимось захоплюватися. Така, в усякому разі, моя думка. Дванадцятий пункт — тема моєї наукової праці. Історія дванадцятого пункту і привела мене сюди, в Центральний архів зореплавства.

Признаюся, спочатку слово “архів” мені не сподобалось. Я — бортовий лікар, а це приблизно те саме, що у XVIII столітті морський лікар. Я звикла до мандрівок, до небезпек. Усі три мої зоряні польоти я здійснювала на дослідницьких ракетах. Брала участь у першій експедиції до Проціона і, мабуть, назавжди захворіла жадобою до відкриттів. На трьох планетах Проціона є немало назв, які я придумала, а ви знаєте, що це таке — дати назву відкритому тобою океанові!..

“Архів” — мене лякало це слово. Але вийшло інакше. Не знаю, не встигла ще дізнатися, який архітектор створив будинок Центрального архіву зореплавства. Це дуже талановита людина. Талановита і смілива. Будинок розташований на березі Сибірського моря, що виникло двадцять років тому, коли на Обі було споруджено греблю. Головний корпус архіву стоїть на прибережних горбах. Не знаю, як це вдалося зробити, але здається, що будова звисає над водою — легка, спрямована вгору, схожа здалеку на білий парусник…

В архіві працюють люди різних спеціальностей. Їх п’ятнадцятеро. З деякими я встигла познайомитися. Майже всі вони приїхали сюди ненадовго. Австрійський письменник збирає матеріали про перший міжзоряний переліт. Учений, ленінградець, пише історію Марса. Соромливий індус — знаменитий скульптор. Він сказав мені: “Я повинен знати їхній духовний світ”. Два інженери — високий на зріст саратовський хлопець, схожий на Чкалова, і маленький японець, з обличчя якого не сходила ввічлива усмішка. Їм треба обгрунтувати якийсь проект. Який саме, я не знаю. Японець дуже чемно відповів на моє запитання: “О, це зовсім дріб’язкова справа! Вона не варта того, щоб перевантажувати вашу високу увагу”.

Але я знову відхилилася. Перейду до розповіді.

Першого ж дня, увечері, я говорила з завідуючим архівом. Це ще не старий чоловік, але вибух паливних баків на ракеті майже позбавив його зору. Він носить якісь спеціальні окуляри — з потрійними лінзами. Скельця відсвічують голубим. Очей не видно. Від цього здається, що завідуючий ніколи не усміхається.

— Що ж, — сказав він, вислухавши мене, — вам треба почати з матеріалів сектора “Нуль-чотирнадцять”. Пробачте, це наша внутрішня класифікація, вам вона ні про що не говорить. Я маю на увазі першу експедицію на Зорю Барнарда.

Соромно говорити про це, але я майже нічого не знала про цю експедицію.

— Ви літали в інших напрямках, — знизав плечима завідуючий. — Сіріус, Проціон, Шістдесят перша Лебедя…

Мене здивувало, що він так добре знає мій послужний список.

— Так, — вів далі він, — історія Олексія Зарубіна, командира цієї експедиції, відповість на багато питань, що вас цікавлять. Через півгодини вам подадуть матеріали. Бажаю успіху. — За голубими скельцями не видно було очей. Але в голосі бринів сум.

І ось матеріали у мене на столі. Папір пожовклий, на деяких документах чорнило (тоді писали чорнилом) вилиняло. Але хтось старанно відновив текст: тут же підшиті фотознімки документів в інфрачервоному світлі. Папір покритий прозорою пластмасою; на дотик аркуші здаються дуже цупкими, гладенькими.

За вікном — море. Глухо накочується прибій, хвилі шурхотять, наче хтось перегортає сторінки…

Експедиція до Зорі Барнарда для тих часів була заходом сміливим, навіть одчайдушним. Від Землі до Зорі Барнарда світло йде шість років. Половину шляху ракеті належало пролетіти з прискоренням, другу половину — із сповільненням, і хоч при цьому досягалися субсвітлові швидкості, політ туди й назад повинен був тривати близько чотирнадцяти років. Для тих, хто летів у ракеті, час сповільнювався: чотирнадцять років перетворювалися на сорок місяців. Строк цей сам по собі невеликий, але небезпека полягала в тому, що майже весь час — тридцять вісім місяців із сорока — двигун ракети повинен був працювати на форсованому режимі. Запас ядерного палива брався в обріз. Затримка в дорозі означала б загибель експедиції.

Тепер здається невиправданим риском вирушати в космос, не маючи резервних запасів пального, але тоді не можна було інакше. Корабель не міг узяти більше від того, що інженерам вдавалося розмістити в його паливних відсіках.

Я чит^ю протокол засідання комісії, яка відбирала екіпаж. Висуваються кандидатури капітанів, і комісія говорить: “Ні”. Ні — тому що політ дуже важкий, тому що колосальна витримка повинна поєднуватися з майже безрозсудною сміливістю. І раптом усі кажуть: “Так”.

Я перегортаю сторінку. Тут починається особова справа капітана Олексія Зарубіна.

Ще три сторінки, і я починаю розуміти, чому Олексій Зарубін одностайно був призначений командиром “Полюса”. В цій людині якимось чином уживалися “лід і полум’я”, спокійна мудрість дослідника і шалений темперамент бійця. Мабуть, тому його посилали в найрискованіші польоти. Він умів виходити з найбезнадій-ніших, здавалося б, становищ.

Комісія вибрала капітана. Капітан, за традицією, сам підбирав едіпаж. Власне, Зарубін не підбирав. Він просто запросив п’ятьох астронавтів, які вже літали з ним. На запитання: “Чи готові ви до важкого й рискованого польоту?” — всі вони відповіли: “З тобою — готові”.

В матеріалах є фотографії екіпажу “Полюса”. Знімки одноколірні, необ’ємні. Капітанові йшов тоді двадцять сьомий рік. На фотографії він здається старшим: повне, трохи припухле вилицювате обличчя, стиснуті губи, великий, з горбинкою ніс, кучеряве, мабуть, дуже м’яке волосся і дивні очі. Вони спокійні, навіть ліниві, але десь у куточках причаїлася пустотлива, безшабашна іскорка…

Решта космонавтів ще молодші. Подружжя інженерів, у папці їхнє спільне фото, вони завжди літали разом. Штурман — у нього замислений погляд музиканта. Дівчина-лікар. Мабуть, такий серйозний вигляд був і в мене на першому знімку, коли я вступала в Зоряний флот. Астрофізик — упертий погляд, обличчя в плямах від опіків, разом з капітаном він бував на Діоні, супутнику Сатурна.

Дванадцятий пункт льотних книжок. Я перегортаю сторінки і впевнююся: так, знімки сказали правду. Штурман — композитор і музикант. Серйозна дівчина захоплюється серйозною справою — мікробіологією. Астрофізик наполегливо вивчає мови, він уже досконало володіє п’ятьма, на черзі латинь і старогрецька. Інженери, подружжя, захоплюються шахами, причому новими шахами, з двома білими і двома чорними ферзями й дошкою на вісімдесят одну клітинку…

Заповнений дванадцятий пункт і в льотній книжці капітана, У командира дивне захоплення, незвичайне, унікальне. Мені ще ніколи не доводилося зустрічати щось подібне. Капітан з дитинства захоплюється живописом— це зрозуміло: його мати була художницею. Але капітан майже не малює, ні, його цікавить інше. Він мріє відкрити давно загублені секрети середньовічних митців — сполуки олійних фарб, суміші їх, способи малювання. Він провадить хімічні дослідження, як — завжди, з наполегливістю вченого й темпераментом художника.

Шість осіб — шість різних характерів, різних долей. Але тон задає капітан. Його люблять, йому вірять, його наслідують. І тому всі уміють бути незворушно спокійними й нестримно азартними.

Старт.

“Полюс” прямує до Зорі Барнарда. Працює ядерний реактор, з дюз вилітає невидимий потік іонів. Ракета мчить з прискоренням, весь час відчувається перевантаження. Перший час важко ходити, важко працювати. Лікар суворо стежить за встановленим режимом. Астронавти звикають до умов польоту. Зібрано оранжерею, поставлено радіотелескоп. Починається нормальне життя. Дуже мало часу забирає контроль за роботою реактора, приладів, механізмів. Чотири години щодня — обов’язкові заняття по спеціальності. Решту часу кожен використовує як хоче. Штурман склав пісеньку — її наспівує весь екіпаж. Шахісти годинами просиджують над дошкою. Астрофізик читає в оригіналі Плутарха…

В бортовому журналі короткі записи: “Політ триває. Реактор і механізми працюють бездоганно. Самопочуття відмінне”, і раптом майже крик: “Ракета вийшла за межі телеприйому. Вчора дивилися останню передачу з Землі. Як тяжко розлучатися з Батьківщиною!”

Знову линуть дні. Запис у журналі: “Удосконалили прийомну антену оптичного зв’язку. Сподіваємось, що сигнали з Землі пощастить ловити ще днів сім-вісім”. Вони раділи, наче діти, коли зв’язок працював ще дванадцять днів…

Набираючи швидкість, ракета мчала до Зорі Барнарда. Минали місяці. Ядерний реактор працював з винятковою точністю. Паливо витрачалося суворо за розрахунком — і ні міліграма більше.

Катастрофа сталася раптово.

Якось — це було на восьмому місяці польоту — змінився режим роботи реактора. Побічна реакція викликала різке збільшення витрати пального. В бортовому журналі з’явився коротенький запис: “Не знаємо причин побічної реакції”. Так, у ті часи ще не знали, що мізерні домішки в ядерному пальному інколи можуть змінити хід реакції…

За вікном шумить море. Вітер посилився, хвилі вже не шурхотять — вони злісно пирхають, наскакуючи на берег. Здалеку доноситься сміх. Я не можу, не повинна відхилятися від теми. Я майже бачу цих людей у ракеті. Знаю їх — і можу уявити, як це було. Може, я помиляюсь у деталях — яке це має значення? А втім, ні, навіть у деталях я не помиляюсь. Я впевнена, що де було так.

У реторті — над пальником — кипіла, шумувала коричнева рідина. Червоні вогники відсвічували на склі. Інженер нечутно зайшов у каюту…

В реторті кипіла, пінилася коричнева рідина. Бура пара по змійовику надходила в конденсатор. Капітан уважно розглядав пробірку з темно-червоним порошком. Відчинилися двері. Полум’я пальника затремтіло, заскакало. Капітан обернувся. У дверях стояв інженер.

Інженер хвилювався. Він умів володіти собою, але голос його зраджував. Голос був чужим, неприродно твердим. Інженер намагався говорити спокійно — і не міг.

— Сідай, Миколо, — капітан присунув йому крісло. — Я зробив ці розрахунки вчора й дістав такий же результат… Та ти сідай…

— Що ж тепер?

— Тепер? — Капітан поглянув на годинника. — До вечері п’ятдесят п’ять хвилин. Отже, ми встигнемо поговорити. Попередь, будь ласка, всіх.

— Добре, — машинально відповів інженер. — Я скажу. Так, я скажу.

Він не розумів, чому капітан зволікає. Кожну мить швидкість “Полюса” зростала, рішення треба було приймати негайно.

— Поглянь, — сказав капітан, передаючи йому пробірку. — Тебе це, мабуть, зацікавить. Там ртутна кіновар. Страшенно приваблива фарба. Але вона темніє на світлі. Я докопався — тут уся справа в ступені дисперсності…

Він довго пояснював інженерові, як йому вдалося здобути стійку на світлі ртутну кіновар. Інженер нетерпляче струшував пробірку. Над столом висів вмонтований у стіну годинник, і інженер не міг не дивитися на нього: півхвилини — швидкість збільшилася на два кілометри на секунду, ще хвилина — ще чотири кілометри на секунду…

— Так я піду, — сказав він нарешті. — Треба попередити всіх.

Капітан щільно причинив двері каюти. Недбало сунув пробірку в штатив. Прислухався. Тихо гула охолоджувальна система реактора. Працювали двигуни, прискорюючи політ “Полюса”.

…Через десять хвилин капітан зійшов униз, до кают-компанії… П’ятеро підвелися, вітаючи його. Всі вони були в формі астронавтів, яку надівали вряди-годи, в урочистих випадках, і капітан зрозумів: пояснювати становище нікому не треба.

— Так, — промовив він. — Здається, тільки я не догадався надіти мундир…

Ніхто не усміхнувся.

— Сідайте, — сказав капітан. — Військова рада… Так… Ну добре. Нехай, як належить, першим почне молодший. Ви, Оленко. Що нам робити, як ви гадаєте? — Він обернувся до дівчини.

Та відповіла дуже серйозно:

— Я лікар, Олексію Павловичу. А питання передусім технічне. Дозвольте, я висловлю свою думку пізніше.

Капітан кивнув:

— Будь ласка. Ви найрозумніша серед нас, Оленко. І, як кожна жінка, найхитріша. Б’юсь об заклад, що думка у вас є. Вже є.

Дівчина не відповіла.

— Отже, — вів далі капітан, — Оленка говоритиме потім. Тоді ти, Сергію.

Астрофізик розвів руками.

— До моєї спеціальності це також не стосується. Твердої думки в мене нема. Але я здаю, що пального вистачить на політ до Зорі Барнарда. Чого ж повертатися з половини дороги?

— Чого? — перепитав капітан. — Та тому, що повернутися звідти ми вже не зможемо. З половини дороги можемо, а звідти — ні.

— Згоден, — замислено сказав астрофізик. — А втім, хіба ми не можемо повернутися звідти? Самі ми, звичайно, не повернемося. Але ж по нас прилетять. Побачать, що ми не повертаємося, і прилетять. Астронавтика розвивається.

— Розвивається, — усміхнувся капітан. — 3 часом… Отже, летіти вперед? Я правильно зрозумів? Добре. Тепер ти, Георгію. Твоєї спеціальності це стосується?

Штурман схопився, відштовхнув крісло.

— Сядь, — сказав капітан. — Сядь І говори спокійно. Не скакай.

— Ні в якому разі не повертатися! — Штурман майже кричав. — Тільки вперед! Через неможливе — вперед! Ні, справді, подумайте, як можна повернутися? Знали ж ми, що експедиція буде важкою? Знали! І ось перша трудність — і ми готові відступити… Ні, ні, тільки вперед!

— Та-ак, — протяг капітан. — Через неможливе — вперед. Красиво… Ну, а що думають інженери? Ви, Ніно Володимирівно? Ти, Миколо…

Інженер поглянув на дружину. Та кивнула, І він почав говорити. Говорив спокійно, наче міркуючи вголос:

— Наш політ до Зорі Барнарда — дослідницька експедиція. Якщо ми, шестеро, дізнаємося про щось нове, зробимо якісь відкриття, це ще не все. Відкрите нами лише тоді буде чогось варте, коли стане відомим людям, людству. Якщо ж ми долетимо до Зорі Барнарда і не матимемо можливості повернутися, яка користь від наших відкриттів? Сергій казав, що по нас кінець кінцем прилетять. Вірю. Але ті, що прилетять, і без нас зроблять ці відкриття. В чому ж полягатиме наша заслуга? Що дасть людям наша експедиція?.. По суті, ми наробимо тільки шкоди. Так, шкоди. На Землі чекатимуть повернення нашої експедиції. Чекатимуть цілком марно. Якщо повернемось зараз — втрати часу можна звести до мінімуму. Вилетить нова експедиція. Власне, ми ж і вилетимо. Нехай ми втратимо кілька років, зате зібраний нами матеріал буде доставлений на Землю. А зараз ми позбавлені цієї можливості… Летіти? Навіщо? Ні, ми — Ніна і я — проти. Треба повертатися. Негайно.

Настала тривала мовчанка. Потім Олена спитала:

— А яка ваша думка, капітане? Капітан сумно посміхнувся:

— Думаю, наші інженери праві. Красиві слова — є тільки слова. А здоровий глузд, логіка, розрахунок — на боці інженерів. Ми летимо, щоб зробити відкриття. І якщо ці відкриття не будуть передані на Землю, гріш їм ціна. Микола правий, тисячу разів правий…

Зарубін підвівся, важко пройшовся по каюті. Ходити було незручно: потрійне перевантаження, викликане прискоренням ракети, сковувало рухи.

— Варіант з чеканням допомоги відпадає, — вів далі капітан. — Лишаються дві можливості. Перша — повернутися на Землю. Друга — летіти до Зорі Барнарда… І все ж таки повернутися звідти на Землю. Повернутися, незважаючи на втрату пального.

— Як? — спитав інженер.

Зарубін підійшов до крісла, сів, відповів не зразу.

— Не знаю як. Але в нас є час. До Зорі Барнарда ще одинадцять місяців польоту. Якщо ви скажете повертатися зараз, ми повернемось. Але якщо ви вірите, що за одинадцять місяців пощастить щось придумати, винайти, тоді… тоді через неможливе — вперед!.. Отак, друзі. Що ж ви скажете? Ось ви, Оленко. Дівчина лукаво прищулилася.

— Як кожен чоловік, ви дуже хитрий. Б’юсь об заклад, що ви вже дещо придумали.

Капітан засміявся:

— Програєте! Нічого не придумав. Але попереду ще одинадцять місяців. За цей час можна щось придумати.

— Ми віримо, — сказав інженер. — Твердо віримо. — Він помовчав. — Хоча, правду кажучи, я не уявляю, як пощастить викрутитися. На “Полюсі” лишиться вісімнадцять процентів пального… Вісімнадцять замість п’ятдесяти… Але раз ви сказали — все. Прямуємо до Зорі Барнарда. Як каже Георгій, через неможливе — вперед.

Тихо поскрипують двері. Вітер перегортає сторінки, ганяє по кімнаті, сповнюючи її вологим запахом. Дивна річ — запах. У ракетах його нема. Кондиціонери очищають повітря, підтримують потрібну вологість, температуру. Але кондиціоноване повітря позбавлене смаку, немов дистильована вода. Не раз випробовувалися генератори штучних запахів; поки що з цього нічого не вийшло. Аромат звичайного — земного — повітря надто складний, відтворити його не так легко. Ось зараз… Я відчуваю і запах моря, і запах сирого осіннього листя, і ледве вловимий запах духів, і час від часу, коли вітер посилюється, запах землі. І ще — слабкий запах фарби.

Вітер перегортає сторінки… На що розраховував капітан? Адже саме йому доведеться “щось придумувати”. По суті, він єдиний на кораблі досвідчений астронавт.

Зарубін може, звичайно, розраховувати на допомогу екіпажу — штурмана, інженерів, астрофізика, лікаря.

Але це потім. Спочатку треба “щось придумати”. Така вже спеціальність командира корабля.

Я лікар, але я літала і знаю, що чудес не буває. Коли “Полюс” долетить до Зорі Барнарда, на ракеті лишиться тільки вісімнадцять процентів пального. Вісімнадцять замість п’ятдесяти…

Чудес не буває. Але якби капітан спитав мене, чи я вірю, що він знайде вихід, я відповіла б: “Так”. Відповіла б одразу ж, не вагаючись: “Так, так, так!” У чудеса я не вірю, але твердо вірю в людей.

Вранці я попросила завідуючого показати мені картини Зарубіна.

— Треба піти нагору, — сказав він. — Тільки… Скажіть, ви прочитали все?

Він вислухав мою відповідь, кивнув.

— Розумію. Я так і думав. Так, капітан узяв на себе велику відповідальність… Ви б йому повірили?

— Так.

— Я теж.

Він довго мовчав, покусуючи губи. Потім підвівся, поправив окуляри.

— Що ж, ходімо.

Завідуючий накульгував. Ми поволі йшли коридорами архіву.

— Ви ще прочитаєте про це, — говорив завідуючий. — Якщо не помиляюся, другий том, сторінка сота і далі. Зарубін хотів розгадати таємниці італійських майстрів епохи Відродження. З вісімнадцятого століття починається занепад у живопису олійними фарбами — я маю на увазі техніку. Багато що вважалося безповоротно втраченим. Художники не вміли створювати фарби яскраві й разом з тим довговічні. Чим яскравіші були тони, тим швидше темніли картини. Особливо це стосувалося синіх і голубих барв. Ну, а Зарубін… Але ви побачите.

Картини Зарубіна висіли у вузенькій сонячній галереї. Перше, що впало мені в очі, — кожна картина була намальована лише в одному кольорі — червоному, синьому, зеленому…

— Це етюди, — сказав завідуючий. — Проба техніки, не більше. Ось “Етюд у синіх тонах”.

У голубому небі поряд летіли дві тендітні людські фігурки з пристебнутими крилами — чоловік і жінка. Все було намальовано синім, але мені ніколи не доводилося бачити такої багатої різноманітності відтінків. Небо здавалося нічним, синяво-чорним біля лівого нижнього краю картини і прозорим, наповненим гарячим полуденним повітрям — у протилежному кутку. Люди, крила переливалися відтінками голубого, синього, фіолетового кольорів. Подекуди барви були пружні, яскраві, блискучі, місцями — м’які, приглушені, прозорі. Поряд з цим етюдом картина “Голубі танцюристки” Дега здавалася б тьмяною, збідненою барвами.

Тут же висіли інші картини. “Етюд у червоних тонах”: двоє ясно-червоних сонць над невідомою планетою, хаос тіней і напівтіней — від криваво-червоних до ясно-рожевих. “Етюд у коричневих тонах”: феєричний, вигаданий ліс…

— Зарубін фантазував, — сказав завідуючий. — Він просто випробовував свої фарби. Але потім…

Завідуючий замовк. Я чекала, дивлячись у голубі, непроникні скельця окулярів.

— Прочитайте далі, — тихо промовив він. — Потім я покажу вам інші картини. Тоді ви зрозумієте.

…Я читаю так швидко, як тільки можу, — намагаюся схопити головне…

“Полюс” летів до Зорі Барнарда. Швидкість ракети досягла межі, двигуни почали працювати на гальмівному режимі. Судячи з коротких записів у бортовому журналі, все йшло нормально.

Не було аварій, не було хвороб. І сам капітан був, як завжди, спокійний, впевнений, веселий. Він, як і раніше, займався технологією фарб, малював етюди…

Про що він думав, залишаючись у своїй каюті? Бортовий журнал, особистий щоденник штурмана не відповідають на це запитання. Але ось цікавий документ. Це — рапорт інженерів. Мова йде про неполадки в системі охолодження. Сухувата, точна мова, технічні терміни. А між рядками я читаю: “Друже, якщо ти передумав, ще можна повернутися. Відступити з честю…” І тут же напис, зроблений рукою капітана: “Систему охолодження ремонтуватимемо тоді, як досягнемо Зорі Барнарда”. Це звучить так: “Ні, друзі, я не передумав”.

Зарубін не передумав. Він вів “Полюс” через неможливе — вперед.

Через дев’ятнадцять місяців після вильоту ракета досягла Зорі Барнарда. У тьмяної червоної Зорі виявилась одна планета, за розмірами майже така сама, як і Земля, але обледеніла. “Полюс” пішов на посадку. Іонний потік, що струмував із дюз ракети, розтопив лід, і перша спроба виявилася невдалою. Капітан вибрав інше місце — і знову лід почав плавитись… Шість разів заходив “Полюс” на посадку, поки не пощастило на-щупати під льодом гранітну скелю.

З цього моменту в бортовому журналі починаються записи, зроблені червоним чорнилом. За традицією так відзначалися відкриття.

Планета була мертва. Її атмосфера складалася майже з чистого кисню, але жодної живої істоти, жодної рослини не виявилося на цій скованій льодом планеті. Термометр показував мінус п’ятдесят градусів. “Бездарна планета, — записано в щоденнику штурмана, — але зате яка зірка! Каскад відкриттів!..”

Так, це був каскад відкриттів. Навіть тепер, коли наука про будову й еволюцію зірок сягнула вперед, відкриття, зроблені експедицією “Полюса”, багато в чому зберегли своє значення. Дослідження газової оболонки “червоних карликів” типу Зорі Барнарда і на сьогодні лишаються найбільш повними й точними.

Бортовий журнал… Науковий звіт… Рукопис астрофізика з парадоксальною гіпотезою еволюції зірок… І нарешті те, що я шукаю: наказ командира про повернення. Це несподівано, неймовірно. І ще не вірячи, я швидко перегортаю сторінки. Запис у щоденнику штурмана. Тепер я вірю, знаю — це було так. Якось капітан сказав:

— Все! Треба повертатися.

П’ятеро астронавтів мовчки дивились на Зарубіна. Розмірено цокав годинник…

П’ятеро астронавтів дивилися на капітана. Вони чекали.

— Треба повертатись, — вів далі капітан. — Ви знаєте, лишилося вісімнадцять процентів пального. Але вихід є. Передусім — ми повинні полегшити ракету. Треба зняти всю електронну апаратуру, за винятком коректуючих установок… — Він побачив, що штурман хоче щось сказати, і зупинив його жестом: — Так треба. Прилади, внутрішні перебірки спорожнених баків, частину оранжереї. І головне — громіздкі електронні установки. Але це ще не все. Основна витрата пального пов’язана з незначним прискоренням у перші місяці польоту. Доведеться миритися з незручностями: “Полюс” повинен злетіти не з потрійним прискоренням, а з дванадцятикратним.

— При такому прискоренні неможливо керувати ракетою, — заперечив інженер. — Пілот не зможе…

— Знаю, — твердо перебив капітан. — Знаю. Керування перші місяці провадитиметься звідси, з планети. Тут залишиться одна людина… Тихше! Я сказав — тихше! Запам’ятайте: Іншого виходу нема. Буде так. Тепер далі. Ви, Ніно Володимирівно, і ти, Миколо, не можете залишитися: у вас буде дитина. Так, я знаю. Ви, Оленко, лікар, повинні летіти. Сергій — астрофізик. Він теж полетить. У Георгія бракує витримки. Тому зостанусь я. Ще раз — тихше! Буде так, як я сказав.

…Переді мною розрахунки, зроблені Зарубіним. Я лікар, не все мені зрозуміло. Але одне я бачу відразу: розрахунки зроблено, так би мовити, на межі. Гранично полегшена ракета, гранично форсовані стартові перевантаження. Більша частина оранжереї лишається на планеті, і тому розрахунковий раціон астронавтів невеликий — набагато нижчий від установлених норм. Знята з ракети система аварійного енергоживлення з двома мікрореакторами. Знято майже все електронне устаткування. Якщо в дорозі трапиться щось непередбачене, повернутися до Зорі Барнарда ракета вже не зможе. “Риск у третьому ступені”, — так записано в щоденнику штурмана. І нижче: “Але для того, хто залишається тут, — риск у десятому, сотому ступені…”

Зарубіну доведеться чекати чотирнадцять років. Тільки тоді по нього прибуде інша ракета. Чотирнадцять років одному, на чужій, обледенілій планеті…

Знову розрахунки. Головне — енергія. Треба, щоб її вистачило на телекерування ракетою, на чотирнадцять довгих, безмежно довгих років. І знову все розраховано на межі, в обріз.

Фотознімок житла капітана. Воно зібране з секцій оранжереї. Крізь прозорі стінки видно електронну апаратуру, мікрореактори. На даху встановлено антени телекерування. Навколо — крижана пустеля. В сірому, оповитому мутним серпанком небі холодно світить Зоря Барнарда. Її диск учетверо більший від Сонця, але тільки трохи яскравіший від Місяця.

Я швидко перегортаю бортовий журнал. Тут усе: і капітанові настанови, і домовленість про радіозв’язок у перші дні польоту, і список предметів, які треба доставити капітанові… І раптом два слова: “Полюс” вилітає”.

А потім ідуть дивні записи. Здається, їх зробила дитина: рядки наповзають один на одного, літери вугласті, ламані. Це дванадцятикратне перевантаження.

Я ледве розбираю слова. Перший запис: “Усе добре. Кляте перевантаження! В очах фіолетові плями…” Через два дні: “Набираємо швидкість за розрахунком. Ходити неможливо, доводиться повзати…” Ще через тиждень: “Важко, дуже (закреслено)… Витримаємо. Реактор працює на розрахунковому режимі”.

Два аркуші в бортовому журналі не заповнені. А на третьому, залитому чорнилом, навскоси зроблено запис: “Телекерування порушене. Промені розсіюються якоюсь перепоною. Це (закреслено)… Це кінець…” Але тут же, скраєчку, виведено іншим — чітким — почерком: “Телекерування відновлено. Індикатор потужності показує чотири одиниці. Капітан віддає всю енергію своїх мікрореакторів, і ми не можемо йому перешкодити. Він жертвує собою…”

Я закриваю бортовий журнал. Зараз я можу думати тільки про Зарубіна. Мабуть, для нього було несподіваним порушення телекерування. Зненацька задзвонив індикатор…

Тривожно дзвенів контрольний сигнал індикатора. Стрілка, здригаючись, опускалася до нуля. Радіопромінь зустрів перешкоду, телекерування порушилось.

Капітан стояв біля прозорої стіни оранжереї. Тьмяне багрове сонце заходило за горизонт. По крижаній рівнині бігли коричневі тіні. ВІтер гнав, підхльостував снігову пилюку, піднімав її в каламутне червоно-сіре небо.

Настійливо дзвенів контрольний сигнал індикатора. Радіовипромінювання розсіювалося: його потужності не вистачало для керування ракетою. Зарубін дивився на Зорю Барнарда, що заходила. За спиною капітана гарячково металися спалахи ламп на панелі електронного навігатора. Багряний диск швидко ховався за горизонтом. На мить заіскрилися червоні вогники: останнє проміння заломилося в міріадах крижинок. Потім настала темрява.

Зарубін підійшов до щита з приладами. Вимкнув сигнал Індикатора. Стрілка стояла на нулі. Зарубін повернув штурвал регулятора потужності. Оранжерея сповнилася гуркотом моторів охолоджувальної системи. Зарубін довго обертав штурвал — до відказу, до упору. Перейшов на другий бік щита, зняв обмежувач і ще двічі повернув штурвал. Гуркіт перетворився в надсадне, пронизливе, дзвінке ревіння.

Капітан побрів до стіни, сів. Руки його дрижали. Він дістав хусточку, витер чоло. Притиснувся щокою до прохолодної шибки.

Треба було чекати, поки нові, величезної потужності сигнали дійдуть до ракети і, відбившись, повернуться назад.

Зарубін чекав.

Він втратив уявлення про час. Ревіли мікрореактори, доведені майже до вибухового режиму, вили, стогнали двигуни охолоджувальної системи. Здригалися тендітні стіни оранжереї…

Капітан чекав.

Нарешті якась сила примусила його підвестися і підійти до щита з приладами. Стрілка індикатора потужності стояла біля зеленої риски. Потужність сигналів тепер була достатня для керування ракетою. Зарубін кволо всміхнувся, сказав: “Ну от…” — і подивився на витратомір. Енергія витрачалась у сто сорок разів швидше, ніж передбачав розрахунок.

Цієї ночі капітан не спав. Він складав програму для електронного навігатора. Треба було усунути відхилення, викликані порушенням зв’язку.

Вітер гнав по рівнині снігові хвилі. Над горизонтом розгорялося неяскраве полярне сяйво. Гриміли оскаженілі мікрореактори, віддаючи енергію. Те, що було скупо розраховано на чотирнадцять років, зараз щедро виливалося в простір…

Заклавши програму в електронну машину, капітан втомлено пройшовся по оранжереї. Над прозорою стелею світили зорі. Прихилившись до щита з приладами, капітан дивився в небо. Десь там “Полюс”, набираючи швидкість, упевнено летів до Землі.

Було дуже пізно, але я все ж таки пішла до завідуючого. Я згадала, що він говорив про якісь інші картини Зарубіна.

Завідуючий не спав.

— Я знав, що ви прийдете, — сказав він, поспіхом надіваючи окуляри. — Ходімте, це поряд.

У сусідній кімнаті, освітленій флуоресцентними лампами, висіли дві невеликі картини. Спочатку я подумала, що завідуючий помилився. Мені здалося, що Зарубін не міг намалювати ці картини. Вони аж ніяк не були схожі на те, що я бачила вдень: ні експериментів з фарбами, ні фантастичних сюжетів. Це були звичайні пейзажі. На одному — дорога і дерево, на другому — узлісся.

— Так, це Зарубін, — наче вгадавши мої думки, промовив завідуючий. — Він лишився на планеті. Ви, звичайно, вже знаєте. Що ж, це був сміливий вихід, але все ж таки вихід. Міркую, як астронавт… як колишній астронавт. — Завідуючий поправив голубі окуляри, помовчав. — Але потім Зарубін зробив те, що… Та ви знаєте… Енергію, розраховану на чотирнадцять років, він віддав протягом чотирьох тижнів. Він відновив керування ракетою, вивів “Полюс” на курс. Ну, а коли ракета досягла субсвітлової швидкості, почалося гальмування із звичайними перевантаженнями; екіпаж сам керував ракетою. В мікрореакторах Зарубіна на той час майже не лишилось енергії. І нічого вже не можна було зробити. Нічого… В ті дні Зарубін і малював картини. Він любив Землю, життя…

На картині — польова дорога, що в’ється вгору. Край дороги — могутній крислатий дуб. Він намалював його в манері Жюля Дюпре, в манері барбізонської школи: присадкуватий, вузлуватий, сповнений життя і сил. Вітер гонить розтріпані хмаринки. Біля придорожньої калюжі лежить камінь, здається, на ньому щойно сидів перехожий… Кожна деталь виписана старанно, з любов’ю, з незвичайним багатством кольорових і світлових відтінків.

Друга картина не закінчена. Це ліс весною. Все наповнене повітрям, світлом, теплом… Дивовижні золотисті тони… Зарубін знав душу фарб.

— Я доставив ці картини на Землю, — тихо сказав завідуючий.

— Ви?

— Так. — Голос завідуючого був сумний, навіть винуватий. — У тих матеріалах, що ви переглядали, нема закінчення. Це стосується вже інших експедицій… “Полюс” повернувся на Землю, і відразу ж була послана рятувальна експедиція. Зробили все, щоб ракета дійшла до Зорі Барнарда якнайшвидше. Екіпаж вирішив пролетіти весь шлях з шестикратним прискоренням. Вони досягли цієї планети — і не знайшли навіть оранжереї. Десятки разів рискували життям, але не знайшли… Потім — це було вже через багато років — послали мене. В дорозі трапилась аварія… Ось, — завідуючий підняв руку до окулярів. — Але ми долетіли. Знайшли оранжерею, картини… Знайшли записку капітана.

— Що там було?

— Тільки три слова: “Через неможливе — вперед”.

Ми мовчки дивились на картини. Я раптом подумала, що Зарубін малював їх напам’ять. Навколо був лід, зловісно світила багрова Зоря Барнарда, а він змішував на палітрі теплі сонячні фарби… У дванадцятому пункті анкети Зарубін міг би написати: “Захоплююсь… ні, люблю, палко люблю нашу Землю, її життя, її людей”.

Тихо в спустілих коридорах архіву. Вікна напіввідчинені, морський вітер ворушить важкі штори. Розмірено, вперто накочуються хвилі. Здається, вони повторюють три слова: “Через неможливе — вперед”. Тиша, потім прибуває хвиля І виплеску є: “Через неможливе — вперед”. І знову тиша…

Мені хочеться відповісти хвилям: “Так, тільки вперед, завжди вперед!”