Поправка на Ікс

ЛЮДИНА, ЩО СТВОРИЛА АТЛАНТИДУ

Вітер жене над океаном отари сірих хмар. Вони проходять низько, зачіпаючи щогли корабля, зливаються з димом вулкана і зникають за горизонтом.

Десь осторонь лишається Атлантида. Її не видно з вікна каюти. Але час від часу долинає розкотистий, неприродно тривалий грім — це бушує вулкан. Потоки лави обрушуються в океан, і порізана блискавками завіса пари, диму, попелу ховає Атлантиду.

“Іркутськ” двічі намагався підійти до острова — і щоразу невдало. Треба чекати. Виверження скінчиться, лава затвердіє, і вітер розвіє хмари попелу. А поки що треба чекати.

Я ходжу по каюті і згадую.

Це сталося три місяці тому. Вранці з-за горизонту виповзло багрове розпливчасте сонце. Ревзін, який стояв біля мене на містку підводного човна, сказав: “Зранку сонечко червоне — в моряка душа холоне. “Прикмета правильна. Ураган буде”.

Ураган почався десь опівдні.

На півдні з’явилася кошлата хмаринка, швидко розрослася, заволокла небесну блакить багряно-чорним покривалом. Вітер розколов дзеркальну гладінь океану, спучив сіро-фіолетові горби хвиль. Глухо, з стогоном, виючи, насувався циклон.

“Дінго” занурився на глибину півтораста метрів. Урагану тут майже не відчувалося. Тільки тепер я зрозуміла, чому Завітаєв провадить основні роботи з невеличкого і тісного підводного човна, а не з лайнера “Іркутськ”, головної бази експедиції. А втім, треба мати міцні нерви, щоб працювати, не звертаючи уваги на зловісну тишу, що порушується тільки шипінням повітря у трубах, переривчастим гулом двигунів, неголосними і тому особливо напруженими командами.

В шлюзовій камері готувалися до спуску двох ще вцілілих роботів-водолазів. Я не сумнівалася, що вони загинуть, як і шість попередніх. Але мене ніхто не питав.

Я протиснулась у носовий відсік, що правив нам за кают-компанію. За вузьким металевим столом сидів Ревзін. Напередодні ми домовилися, що я прочитаю йому ще кілька розділів з рукопису роману.

Я добре знала, що роман цей ніколи не буде дописаний. Після зустрічі з Завітаєвим багато що змінилося. Я вже сумнівалась в існуванні Атлантиди. Завітаєв все ж таки зумів прищепити мені свої ідеї. Але справа була не в романі. Просто Ревзін умів слухати. Це велике мистецтво. В усякому разі, з погляду письменника.

Широкоплечий, важкий, на перший погляд, малорухливий, Ревзін діставав з просторої кишені комбінезона великий жовтий шкіряний портсигар, розкладав на столі тютюнове листя (йому прислали його звідкись з-під Полтави), згортав у трубки й не поспішаючи різав своїм гострим, мов бритва, водолазним ножем. При цьому він уважно слухав мене і — я примітила, — коли йому подобалось, відсував покришений тютюн, тихенько постукував колодочкою ножя об стіл. Якщо ж, на його думку, щось було не так, він морщив широке обличчя, щулив вузенькі з хитринкою очі, пригладжував ріденьке, коротко підстрижене сиве волосся.

Ревзін був майже вдвічі старший за мене. Він дуже скидався на старого служаку-боцмана. В ньому було все, що в таких випадках показують на кіноекранах: масивна, вайлувата фігура, пудові кулаки, квадратне підборіддя, неквапливі рухи. Але очі відразу зводили нанівець це враження. Хитруваті, навіть лукаві, весело й ласкаво усміхнені, розумні очі, що бачили по той бік слів, ці очі видавали справжнього Ревзіна — дуже талановитого інженера, людину розумну, трохи старомодної, але витонченої культури.

Ревзін чекав мене. На столі сохло розкладене тютюнове листя. Треба сказати, що Ревзін курив нечасто— двічі, може тричі на день. Але возитися з тютюном і люлькою любив.

— Завітаєв споряджає роботів? — спитав Ревзін Вислухавши відповідь, скривився. Дістав ножа, довго розглядав лезо, потім сказав: — Пропадуть…

Я теж вважала, що роботи загинуть. Але мене цікавила думка спеціаліста.

— Чому пропадуть, Павле Даниловичу? — спитала я.

Ревзін знизав плечима.

— Автоматика!

Це прозвучало не дуже схвально.

— Ну так що?

— А те, що роботи керуються ультразвуковим променем. Коли вони глибоко залазять у кратер вулкана… уявляєте, що відбувається? Промінь упирається в скелю, керування порушується.

— Але роботи мають і незалежне, кібернетичне керування.

Ревзін махнув рукою.

— Вся ця кібернетична музика працює, кінець кінцем, за програмою, яку складає людина. А людина майже нічого не знає про великі глибини. Тому й машина погано “мислить”. Якщо, скажімо, — він усміхнувся, — якщо з’явиться морський змій…

— А ви вірите?

— Я водолаз!

Судячи з Інтонації, він вірив. Ми помовчали.

— Гаразд, — сказав Ревзін. — Давайте почитаємо. Я відкрила рукопис.

Ці розділи були написані майже два роки тому. Тоді точилася дискусія про місцезнаходження затонулого острова. Більшість учених вважала, що Атлантида знаходилася за Гібралтарською протокою, в Атлантичному океані. За іншою гіпотезою Атлантида була розташована в східній частині Середземного моря. Цю версію вперше висунув усередині минулого століття російський вчений Норов, який помітив, що в творах грецьких і римських авторів поняття “Атлант”, “Атлантія” пов’язуються саме з східною частиною Середземного моря. Порпаючись у матеріалах, що мали хоч якесь відношення до Атлантиди, я звернула увагу на одну деталь, яка свідчила на користь Норова і його послідовників. Атланти, якщо вірити розказаній Платоном легенді, збиралися завоювати Грецію і Єгипет. Для острова, розташованого у східній частині Середземного моря, обидві ці країни сусідні, тому така війна цілком імовірна. Якщо ж Атлантида була розташована за Гібралтаром, то навряд чи можна допустити, що атланти почали війну з Грецією, перед тим не завоювавши Іспанію, Італію, північно-західне узбережжя Африки. Однак і в цьому випадку загибель самої Атлантиди ще не означала загибелі держави атлантів. Коли б, наприклад, Македонія загинула в той час, як Александр Македонський дійшов до кордонів Індії, то чи призвело б це до загибелі створеної ним імперії? Звичайно, ні. Саме так не могла безслідно зникнути й держава атлантів, коли б її воїни пройшли від Гібралтара до Греції. Тому логічніше припустити, що Атлантида була порівняно невеликим островом, розташованим ближче до берегів Греції і Єгипту. Можливо, сучасний Кріт — частина затонулої колись Атлантиди,

Саме це припущення і лягло в основу роману. Писалося легко, і я давно б закінчила книгу, коли б не зустріч із Завітаєвим. Я прийшла до нього проконсультуватися в одному суто технічному питанні. А вийшла з ясним усвідомленням того, що книга не потрібна.

Завітаєв не вірив в Атлантиду, і я нічого не могла і йому довести. Завітаєв сперечався надзвичайно майстерно. Він зіткнув обидві гіпотези і знищив їх взаємними доводами. Каскад парадоксальних міркувань, незліченна кількість зовні дуже переконливих доказів — і від моїх уявлень майже нічого не лишилося. “Подумайте, — говорив Завітаєв, — послідовники атлантичної гіпотези посилаються на те, що описана Платоном столиця Атлантиди схожа на місто Теночтітлан, що існувало в ацтеків. Звідси роблять висновок, що ацтеки копіювали атлантів. А ви посилаєтесь на те, що Атлантида мов дві краплі води схожа на Кноссу, розкопану археологами столицю крітського царя Міноса. Хто ж правий? І ви, і ваші супротивники. В цьому вся суть. Описана Платоном Атлантида схожа на будь-яке місто тієї епохи. Це найяскравіше свідчить про те, що Атлантида має міфічний характер. Адже в кожного реального міста є свої неповторні риси. А в Атлантиди їх нема… Шукати це міфічне місто марно. Але його можна створити”.

Пам’ятаю, спочатку мене дуже здивувало слово “створити”. Мені навіть здалося, що Завітаєв обмовився. Одначе він справді мав на увазі створення Атлантиди!

Тепер ідея Завітаєва здається мені цілком закономірною. Але тоді я була ошелешена. Я навіть пробувала заперечувати. А Завітаєв усміхався. Я не знала, що його проект уже схвалений…

У Завітаєва молоде обличчя і старе чоло. Контраст дивовижний. Чоло прорізане глибокими горизонтальними зморшками — вірна ознака, що людина живе напруженим розумовим життям. Пізніше Завітаєв признався мені: “Я відвик так просто відпочивати. Не можу позбутися думок. Єдине, чого я навчився, — переключати думки. Думаєш про одне, потім — раз! — наче важіль пересунувся… Скрегіт, скрип — і думки потекли по іншому руслу”. Я перепитала: “Скрегіт і скрип?” Завітаєв кивнув: “Ще й які! Думка, якщо вона чогось варта, не любить, щоб її виключали. Вона любить, щоб її думали. Але переключатися доводиться. Це замінює відпочинок”. На мій погляд — погано замінює. Саме тому в Завітаєва молоде обличчя, але старе чоло. І зморшки стають глибшими, коли Завітаєв усміхається.

“Не сподівався, що фантаст може бути таким скептиком, — посміювався Завітаєв. — Знаєте, це тому, що ви жінка. В глибині душі жінки консервативні. Навіть коли вони фантазують… Ні, серйозно, чому ви не вірите?”

Чому я не вірила? Важко сказати. Навіть у наш незвичайний вік ідея Завітаєва була надто незвичайна і надто смілива. Завітаєв пропонував створювати штучні острови шляхом керованого виверження вулканів.

Під час природних вивержень підводних вулканів інколи справді утворюються невеликі острівці. Це я знала. Але Завітаєв пішов значно далі. Він говорив про принципову можливість викликати витікання магми в будь-якій точці океану. Він висунув метод розрахунку, котрий, на його думку, давав змогу заздалегідь передбачати масштаби й результати виверження. Завітаєв говорив про нові порти в океані, про створення штучних перешийків (наприклад, у Берінговій протоці, між Азією і Америкою). Більше того: він планував зміну клімату шляхом створення захисних бар’єрів, що відкидали б холодні течії. Нарешті, він передбачав у майбутньому створення нових територій у наперед вибраних сприятливих кліматичних умовах. “Ви ж звикли до штучних морів та озер, — говорив він мені того вечора. — Яким фантастичним здавався колись проект повернення сибірських річок і створення моря в Сибіру! Тепер це вже реальність… Наступний етап — створення штучних островів. Людина перекроїть океан так само, як перекроїла материки…”

“Пам’ятаєте, як Брюсов описує загибель Атлантиди? — спитав того вечора Завітаєв. — Є в нього вірші… закінчуються вони так:

Дерзко умы молодые

Дальше, вперед посягнули,

К целям запретным стремясь…

Грозно восстали стихии,

В буре, и в громе, и в гуле

Мира нарушили связь.

Пламя, и дымы, и пены

Встали, как вихрь урагана;

Рухнули тверди висот;

Рухнули башни и стены

— Все. И простор Океана

Хлынул над Городом Вод!

Я пам’ятала ці вірші. Атланти “все, що можливо, осягнули”, і їх спіткало лихо.

“От бачите, — підхопив Завітаєв. — Надто багато знали — і тому загинули. Це повторив і Олексій Толстой в “Аеліті”. В цьому, якщо хочете, криється вся філософська основа міфу про Атлантиду. А мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — і тому створили новий материк, створили Атлантиду”.

Того вечора ми розійшлися, ні про що не домовившись. Але повернутися до роману я вже не могла. Проблема пошуків міфічної Атлантиди поблякла перед сміливістю ідей Завітаєва. До речі, Завітаєв ще тоді сказав мені, що перший-ліпший штучний острів назве Атлантидою…

Відмовитись від майже написаного роману було нелегко. Я спробувала повернути сюжет — нічого не вийшло. Спробувала ввести нових героїв, передусім самого Завітаєва, І знову нічого не вийшло. Тоді я відклала цей рукопис майже на два роки. Потім мене розшукав Завітаєв. Цього разу ми говорили дуже мало. Завітаєву не довелося мене переконувати. Того ж дня ми вилетіли до Владивостока. А ще через добу були на борту “Дінго”. Рукопис я все-таки взяла з собою…

— Та-ак, — сказав Ревзін, дослухавши розділ. — Так.

Він акуратно зібрав у портсигар покришений тютюн.

— Як це у вас там про Завітаєва мовиться?.. Прочитайте, будь ласка, ще раз.

Я прочитала:

“Уявіть собі д’Артаньяна, але не молодого, з “Трьох мушкетерів”, а сорокарічного, з твору “Через двадцять років”, як завжди, честолюбного, але вже такого, що навчився порівнювати бажане з досягненним. Заберіть борідку, але залиште проникливий погляд гострих очей, залиште худорляве, енергійне, різко окреслене обличчя І хижий гачкуватий ніс. Замініть мушкетерський камзол на шкіряну куртку, а шпагу — на логарифмічну лінійку…”

Ревзін розсміявся.

— Знаєте, лінійка — це зовсім невдало. А втім, не в цьому справа. Тут усе — чисто зовнішнє.

Я спробувала заперечувати.

Ревзін ввічливо посміхався, покашлював, хитав головою. Потім сказав:

— Завітаєв справді не терпить перешкод. У дусі д’Артаньяна. Але за вашим Завітаєвим стоїть не рота мушкетерів, а наука й техніка двадцятого століття. Уявляєте цю силу? Д’Артаньян хотів влади, слави, багатства. А чого хоче Завітаєв? Виконати план експедиції? Мало! Забезпечити щастя прийдешніх поколінь? Мабуть, забагато! Справжній Завітаєв десь посередині. Тут складний сплав з багатьох, навіть суперечливих складових. І головне — впевненість, величезна впевненість! Ви звернули увагу — Завітаєв ніколи не сумнівається. Тут є над чим подумати… До речі, в яких це скафандрах ваші герої шукають Атлантиду?

— В надміцних.

— У над… яких?

— У надміцних скафандрах, — повторила я.

Ревзін усміхнувся:

— Ось у цьому вся штука! Вам здається, що досить додати слово “над” — і все пояснено… Скільки цих “над” у сучасній фантастиці! Надшвидкісні, надмогутні, надміцні…

— Пробачте, я не заважатиму?

Я не помітила, як до відсіку зайшов Завітаєв. Він стояв біля дверей, глибоко засунувши руки в кишені штанів, і іронічно поглядав на нас.

— Роботи підходять до кратера вулкана, — неголосно сказав Завітаєв, — Якщо це не перешкодить обговоренню споконвічних питань…

— Не перешкодить, — відповів Ревзін.

Ми пройшли до сусіднього відсіку; тут були прилади керування роботами-водолазами. На вузенькому, наче приплюснутому екрані світився, розмірено погойдуючись, яскравий промінь. Це працював телепередавач, установлений на одному з роботів. Швидкість спуску була велика, і я не могла розгледіти глибоководних риб, які потрапляли у промінь. Вони прокреслювали екран срібними смужками — і раптово зникали.

— До кратера триста метрів, — сказав оператор, який сидів за пультом керування.

Це був молодий хлопець років вісімнадцяти-дев’ятнадцяти. Він говорив перебільшено твердо, але час від часу машинально облизував губи. Він хвилювався. А втім, усі ми хвилювалися. Ретельно розроблений Завітаєвим план був під загрозою.

Тут мені доведеться сказати кілька слів про ситуацію, що склалася.

Земна кора значно тонша під океаном. Тому вибір дна океану для першого штучного виверження був цілком зрозумілим. Але Завітаєв пішов на таке: він вирішив вести роботи з кратера погаслого підводного вулкана. Це скоротило шлях до магми.

У Тихому океані багато старих підводних вулканів. Після довгих досліджень Завітаєв вибрав один, який він назвав Плутоном. Глибина океану в цьому місці досягала п’яти кілометрів. Плутон мав висоту близько двох кілометрів. Жерло кратера, заповнене водою, опускалось на глибину восьми кілометрів, тобто було нижче від дна океану на шість кілометрів. За півтора року автоматичні бурові установки, змонтовані роботами-водолазами, пройшли ще сім кілометрів. Решту повинен був зробити спрямований вибух. Підготовка до вибуху вже закінчувалась, коли сталося нещастя з першою парою роботів. Опустили ще двох роботів — ті теж загинули. Потім ще два… Тепер до кратера Плутона наближалися два останніх роботи. Більше на човні і на базі їх не було.

Промінь на екрані телевізора вперся в плоску темну я вершину Плутона. Тільки тепер я помітила в кутку екрана розпливчасті контури другого робота. Він уже спускався в кратер вулкана. Зовні робот скидався на спрута: сферичний корпус, четверо очей-лінз, п’ять гнучких металевих щупалець.

Щупальця тремтіли у водяному потоці…

— Я збільшив швидкість спуску, — сказав оператор.

Завітаєв мовчки поплескав його по плечу.

— Роботи в кратері, але керування не припинилося. Чому? — запитав Ревзін.

— Провідний зв’язок, — коротко відповів Завітаєв. — Цього разу ми побачимо, що з ними діється.

Роботи опускалися в глиб кратера з величезною швидкістю. Нічого не можна було розгледіти — освітлені промінням прожекторів стінки кратера зливалися в суцільну каламутну смугу.

Я спостерігала Завітаєва. Після розмови з Ревзіним мені дуже хотілося зрозуміти, по-справжньому зрозуміти Завітаєва. Було соромно за зовні ефектну, але неглибоку “мушкетерську” характеристику. Хто ж він, цей чоловік, що створює Атлантиду? Я не могла відповісти на це запитання. Дозрівала якась дуже неясна думка, але яка саме, я ще не усвідомила. Так буває у сні: простягаєш до чогось руку, ось-ось доторкнешся — і не дістаєш…

Завітаєв, наморщивши чоло, дивився на екран телевізора. По його худорлявому обличчю бігли, відбиті екраном, світлові плями. В миготінні світла було щось тривожне, насторожуюче. Але Завітаєв лишався спокійним. І це не був той спокій, що досягається вмінням приховувати хвилювання. Ні, Завітаєв і справді не хвилювався. З таким виразом обличчя людина дивиться в окуляр мікроскопа; десь у мікросвіті відбуваються події, по-своєму грандіозні, але людина спокійно крутить гвинт кремальєри, тому що вона, людина, стоїть над цими подіями і керує ними…

— З сімкою щось сталося! — вигукнув оператор.

На пульті керування тривожно заблимали сигнальні лампи. Я нахилилась до екрана. Було видно, як робот (його зображення швидко збільшувалось) розгойдується і судорожно змахує металевими щупальцями.

— Треба збільшити швидкість спуску вісімки, — неголосно сказав Ревзін. — Тоді пощастить проскочити.

— Ні. — Завітаєв уважно дивився на екран. — Нам треба знати, що трапилося. Це важливіше.

Ревзін дістав люльку, сухо спитав:

— Курити можна?

— Будь ласка, Павле Даниловичу, — всміхнувся Завітаєв. — Куріть.

На екрані діялося щось незрозуміле. Робот, відчайдушно розмахуючи щупальцями, бився з кимось невидимим. Це було схоже на фантастичний танок… У яскравому промінні прожекторів можна було розгледіти навіть найменші деталі робота: випуклі шви і цифру “7” на блискучому сферичному корпусі, оправу лінз, шарнірні з’єднання щупальців… Виразно було видно й скелясті стінки кратера, подекуди густо порослі водоростями. Але того, хто нападав на робота, ми не бачили. Мабуть, ця невидима істота пересувалася дуже швидко, бо робот метався з кінця в кінець, простягаючи щупальця то вгору, то вниз…

Машина відчайдушно боролася за своє життя. В цьому одночасно було щось трагічне й жалюгідне.

— Увімкніть ультрафіолетові світильники, — наказав Завітаєв.

Оператор заперечливо похитав головою:

— Зв’язок з сімкою…

— Тоді в другого! — швидко сказав Завітаєв.

— Єсть! — відповів оператор.

І майже в ту ж мить я побачила, як на екрані майнули три дивні світні силуети. Я не встигла розгледіти їх. Один насунувся на екран, зображення різко хитнулося — і екран погас.

— Кінець, — попихкуючи люлькою, неголосно промовив Ревзін. — Ці тварюки напали на вісімку. — Він помовчав, потім, не дивлячись на Завітаєва, сказав: — З ультрафіолетовим світлом ви добре придумали.

— Так, вдало, — кивнув Завітаєв і пояснив мені: — На великих глибинах риби часто-густо безколірні, прозорі, тому й непомітні. Але вони флуоресціюють під дією ультрафіолетового світла. На жаль, ми майже нічого не встигли побачити… Почекаємо хвилин сорок. Якщо роботам пощастить вирватися, вони випливуть… Готуйте скафандри, Павле Даниловичу.

— Ви… рискнете?

— Так. З роботами більше ми нічого не доб’ємося. Потрібна людина.

Голос Завітаєва долинав звідкись здалеку. Я втратила відчуття реальності подій. Все сталося надто швидко. Запаморочливий спуск роботів у кратер недіючого підводного вулкана, битва машин з невидимим ворогом, блискавичні стрибки дивних світних істот і погаслий екран телевізора… А у відсіку горіло світло, буденними голосами розмовляли Завітаєв і Ревзін, за стальною перегородкою по-діловому буркотів двигун.

— Я спущусь один, — говорив Завітаєв. — Це буде розвідкою. Якщо мені пощастить дістатися дна кратера, я подам сигнал. Тоді нехай ідуть усі… всі, хто може і хоче. Одному мені не справитися.

— Гаразд. — Ревзін вибив люльку, засунув її в кишеню. — Треба зайнятися скафандрами. — Він поглянув на годинника. — Через двадцять хвилин скафандри будуть готові.

Я пішла з Ревзіним, мені не хотілось заважати Завітаєву. Масивний, дебелий Ревзін легко пролазив у вузенькі люки, а я ледве встигала слідом. Нам довелося пройти вздовж усього човна: скафандри зберігались у кормовому відсіку, поряд з шлюзовою камерою.

Скафандри Ревзіна висіли в довгій, що стояла вздовж борту, шафі. Це були чориі комбінезони з циліндрични-ми, закругленими зверху шоломами. Дихальні прилади, сховані в обтічні кожухи, лежали окремо — на стелажах.

Ревзін зосереджено возився з скафандрами. Я не хотіла відвертати його уваги і мовчки сиділа осторонь. Так минуло хвилин десять-п’ятнадцять. Потім Ревзін покосився на мене й спитав:

— Отже, в романі у вас скафандри надміцні?

— Над! — весело відповіла я.

Мені хотілося розговорити старика. Я сказала йому, що, на мій погляд, наукова достовірність не завжди обов’язкова для фантастики. Адже відрядив Жюль Верн свого героя в мандрівку на… кометі.

— Може й так, — замислено обізвався Ревзін. — Мені чомусь здавалося, що фантастика передусім література наукового передбачення.

— А як бути з “Аелітою”? — спитала я. — Надзвичайна річ, але де там передбачення майбутнього? Чи Уеллс… НІ, письменника цікавлять насамперед люди. Майбутні люди, а не майбутні машини.

Ревзін дістав портсигар, покрутив його в руках і знову сховав у кишеню.

— Все ж таки ви помиляєтесь, — сказав він. — По-вашому, людина — це художня література, а машини-наука, техніка. Поділ трохи штучний. Лев Толстой, Купрін і багато інших писали про тварин; це література? А— сучасні машини куди розумніші від тварин, я навіть сказав би, людяніші, жвавіші… І що найголовніше — вони створені людиною. Вони друге “я” людини. От ви написали в романі “надміцні скафандри”, і вам здається, що цим усе сказано. А для мене вони так само прекрасні, як статуї Мікеланджело, картини Рєпіиа, музика Бетховена… До цього часу пам’ятаю той день, коли вперше взяв у руки скафандр. Це була стара рейдова маска японського зразка. В ній можна було спуститися на сім-десять метрів, часто відмовляли клапани… Але повірите, я тремтів над нею. Я п’ять разів на день розбирав її нехитрий механізм — і чистив, чистив, чистив… Маска — дрібниця, мотлох, але я і по цей день вдячний їй за те, що вона відкрила мені шлях до моря. А потім були десятки різних апаратів, і кожен мав свій характер, інколи норовистий, інколи покладистий, часто — підступний. І за цим вгадувалися думки їх конструкторів, пошуки, удачі І невдачі тих, хто створював скафандри. Інколи розбираєш апарат, дивишся на якусь деталь і бачиш: тут конструктор не зміг перемогти. Боровся і так і сяк, мучився — і не зміг, відступив. Це відчувається, наче фальшива нота в талановитій музиці… Я спускався з аквалангом, у шлангових скафандрах, у жорстких апаратах Кунке і Нейфельдта, сам проектував скафандри — І навіть думав, що все знаю і все розумію. І раптом з’явився Завітаєв. Він прийшов до мене в конструкторське бюро і спокійнісінько сказав: “Потрібен скафандр для спуску на глибину двадцять кілометрів”. Я єхидно пояснив йому, що максимальна глибина океану, на превеликий жаль, не перевищує одинадцяти кілометрів. Він знизав плечима: “Дарма! Ми спускатимемося в кратери підводних вулканів”. Я ще не знав, навіщо треба спускатися в ці кратери, але вже повірив Завітаєву — відразу, з перших же слів. Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в западинах океанів, а саме в кратерах погаслих підводних вулканів!.. Ці скафандри — я працював над ними три роки — чимось нагадують мені самого Завітаєва… Можливо, сміливістю. Так, мабуть, сміливістю і простотою. Ось помацайте комбінезон…

Шорстка оболонка комбінезона здавалася не те щоб дуже тонкою, але напрочуд гнучкою, податливою. Її можна було зім’яти майже без будь-яких зусиль, як звичайнісіньку тканину.

Я не спеціаліст по скафандрах, але це вразило мене. Глибоководні скафандри завжди цупкі, з броньованою оболонкою. Є, звичайно, і м’які скафандри: тиск води урівноважується в них тиском повітря. На глибині сто метрів — десять атмосфер. Навіть найвитриваліша людина може пробути в таких умовах лічені хвилини… І ось скафандр, розрахований на двадцятикілометровип спуск (дві тисячі атмосфер!), виявляється м’якшим, ніж гідрокостюм, у якому пірнають аквалангісти…

— Ні, скафандр не м’який, — сказав Ревзін. Він буй задоволений викликаним ефектом. — Точніше, м’який і не м’який. Чим глибше, тим він стає цупкішим. І це простіше, ніж ви думаєте. Оболонка складається з двох шарів. Зовнішній — пластик. Для міцності й ізоляції. А внутрішній шар — металевий. Насправді це фольга, тільки міцна. При спуску під воду вона заряджається електрикою. Позитивною електрикою від електростатичного генератора. Однойменні заряди відштовхуються. Кожна ділянка оболонки прагне відштовхнути протилежну їй ділянку. Це й замінює внутрішній тиск повітря. А для людини статичні заряди нешкідливі…

Ревзін із захопленням пояснював будову скафандра. Вона й справді була дуже простою. І тільки одна частина викликала в мене сумнів — двигун. Двигун складався з системи електромагнітів, що приводили в коливальний рух гнучку металеву пластину, схожу на щось середнє між спинним і хвостовим плавцями риби.

— Тут така сама перевага, — сказав Ревзін. — Гранична простота. Надійність і простота. Ви посміхаєтесь? Слово честі, даремно. Природа — хитрий конструктор, вона недарма наділила риб саме такими плавцями. З цією штукою в скафандрі можна розвинути швидкість до десяти вузлів. Вона не зламається…

Телефонний дзвінок перервав Ревзіна. Дзвонив Завітаєв — нас чекали в шлюзовій камері.

Ревзін швидко закінчив огляд дихальних апаратів, І ми пройшли у сусідній відсік. Крім ЗавІтаєва, тут були капітан “Дінго” Самарін — високий чепурним моряк, який недавно прийшов з військового флоту, Єрмаков — помічник Ревзіна, молода людина в окулярах, на рідкість серйозна й мовчазна, і Городецький — один із співробітників Завітаєва, такий же самовпевнений і, очевидно, такий талановитий, як і сам Завітаєв.

Ревзін доповів, що скафандри готові.

— Добре, — Завітаєв поглянув на годинника. — Треба спускатися. Скажіть, капітане, як з “Іркутськом”? Шторм не загрожує кораблю?

Самарін відповів, що циклон проходить стороною, шторм сильний, але небезпеки нема.

Очевидно, Завітаєв за цей час продумав усе до найменших деталей. Його накази здивували мене граничною точністю і лаконічністю.

— Телепередавач я не візьму з собою, — вів далі Завітаєв, знову звертаючись до капітана, — але гідротелефонний зв’язок будемо підтримувати.

— Я спустив телекамеру, — сказав Самарін, — Ми зможемо спостерігати вас… до кратера.

— Добре, — кивнув Завітаєв. — Ну, тоді все… Давайте ваш скафандр, Павле Даниловичу.

Ревзін і Єрмаков принесли скафандр. Я дивилась, як Завітаєв надіває чорний комбінезон. Безперечно, Завітаєв ризикував — загибель роботів не була випадковістю. Але ні сам Завітаєв, ні ті, хто допомагав йому надівати скафандр, не сказали жодного слова про небезпеку. Я подумала, що за два роки роботи в океані вони, напевне” пройшли через багато труднощів і в них виробився свій критерій небезпечного і безпечного. Це було погане пояснення, але все ж таки пояснення. Та неясна думка, що виникла в мене, коли Завітаєв стежив

за спуском роботів, з’явилася знову. Я подумала, що Ревзін правий: головне в Завітаєві — він вірить у можливість по-своєму управляти подіями, бути над ними. Але звідки бралася така впевненість? Відповісти на це питання я не могла. Єрмаков не поспішаючи (наскільки я встигла узнати, він завжди діяв методично) закріпив на грудях Завітаєва дихальний апарат. Ревзін подав ранець з виступаючим металевим плавцем. З пояснень Ревзіна я вже знала, що в цьому заплічному ранці лежать прилади, електростатичний генератор і акумулятори. Громіздкий дихальний апарат і ранець, з нижньої частини якого стирчав недоладний зовні плавець, надавали Завітаєву досить-таки комічного вигляду. На мій подив, з’явилася ще одна — нова для мене — частина скафандра. Це був невеликий, пофарбований в оранжевий колір балон, що його Єрмаков підвісив до дихального апарата. Від балона тягнулися два гнучких шланги з… пістолетами. Так, з пістолетами, причому такими, що мають допотопний, я б сказала, оперетковий вигляд: довгі дула пістолетів закінчувалися розтрубами. Ревзін подав Завітаєву шолом.

— Почекайте, — сказав Завітаєв і обернувся до мене: — Ось що. Коли я спущусь на дно кратера, піде друга партія, Я не заперечую, щоб з цією партією пішли і ви. — Він помовчав, щось обмірковуючи, потім повторив: — Так, як начальник експедиції, я не заперечую. Якщо ви, звичайно, захочете…

Це було настільки несподівано, що я нічого не змогла відповісти.

— Я не спеціаліст у літературі, — вів далі Завітаєв, — і в ваші дискусії з Павлом Даниловичем не втручаюсь. Але мені здається, написати щось путнє можна лише після того, як побачиш на власні очі…

Ревзін допоміг йому надіти шолом.

У центральному посту підводного човна було темно й тісно. Освітлення довелося вимкнути, інакше ми нічого не розгледіли б на тьмяному екрані телевізора. В темряві миготіли циферблати приладів. Самарін — зрідка, напівголосно — віддавав команди стерничому. Розмірено цокав хронометр, підкреслюючи напруження тиші. Те, що ми бачили на екрані телевізора, не супроводжувалося жодним звуком. Це створювало своєрідний, досить-таки похмурий контраст. Завітаєв спускався майже вертикально. Промінь його нагрудного прожектора й вузенькі пучечки світла, що їх випромінювали фари телепередавача, ледь пробивали глуху синьо-чорну темряву. Швидкість спуску була настільки великою, що телепередавач, який був підвішений на тросах і мав маневровий двигун, ледве встигав за Завїтаєвим. Коли камера передавача наближалася до Завітаєва, я бачила, з якою скаженою енергією розсікає воду металевий плавець…

Порушуючи напруження тиші, загудів динамік і почувся ясний, спокійний голос Завітаєва:

— Глибина два кілометри. Скафандр працює чудово. Як чуєте мене?

Городецький (він стояв збоку, біля гідротелефону) поспіхом відповів:

— Чуємо добре. От бачимо погано. Телекамера капризує. Ви не помітили нічого цікавого?

Завітаєв відповів не одразу. Потім ми почули сміх:

— Ні, на щастя, поки що цікавих зустрічей нема — ні кальмарів, ні акул…

— Звук уже відчутно спізнюється, — зауважив Ревзін. — Скажіть Завітаєву, що в разі небезпеки ми просигналимо фарами телекамери.

Знову настала тиша, що порушувалася (вірніше було б сказати — не порушувалася) нечастими командами Самаріна і байдужим поклацуванням хронометра. Так минуло хвилин зо дві. Раптом Ревзін припав до екрана телевізора і хрипко сказав:

— Ну, от,’про вовка помовка… Акули! Увімкніть бокові фари камери.

На екрані з’явилися два широкі промені, і я побачила акул, їх було щось з п’ять. Вони кружляли навколо телекамери, поступово звужуючи коло.

— Попередьте Завітаєва, — наказав Ревзін.

Фари телекамери стривожено замиготіли. За кілька секунд (вони здалися мені вічністю) в динаміку почувся голос Завітаєва:

— Дякую. Бачу. Поки що вони, здається, зайняті камерою.

Я спитала Ревзіна, чи не можна вжити якихось заходів. Він заперечливо похитав головою:

— Це не страшно. Треба було тільки попередити.

Одна з акул впритул наблизилася до телепередавача. На екран наповзла широка, приплюснута голова з великими випуклими очима, що блискотіли в променях прожектора.

— Глибоководні акули, — сказав Єрмаков. — Їх відкрили Гуо і Вільм під час перших занурень у батискафі.

— “Відкрили”!.. — буркнув Ревзін. — Закрити їх треба, ось за це і пам’ятник варто було б поставити.

Акула довго розглядала камеру телепередавача. Потім відпливла вбік, і відразу ж уся зграя кинулася вниз, до Завітаєва. Тепер я могла порахувати акул: їх виявилося дев’ять, більше, ніж я гадала. Вони швидко наздоганяли Завітаєва.

На мій подив, Завітаєв і не намагався втекти від акул. Він загальмував, а потім взагалі припинив спуск і обернувся до акул. Але хижаки обійшли його й утворили коло. Світлові промені в двох місцях перетинали це коло; акули випливали з темряви і знову зникали в пітьмі.

Я бачила: Завітаєв тримав у руках пістолети. Цього разу акули звужували коло дуже швидко. Раптом (це було так несподівано, що я відсахнулась од екрана) яскраві спалахи розірвали темряву. Промені прожекторів одразу потьмяніли. По екрану майнули чорні тіні. Знову й знов шугонули вогняні спалахи.

Коли очі звикли до півтемряви, я побачила, що все скінчено. Завітаєв спускався далі. Акули зникли.

— Чортовиння якесь, — раптом сказав Самарін. — Що це таке?

— Сподобалося? — опитав Ревзін. — Це пістолети, що використовують електрогідравлічний ефект. Викидають струмінь рідини під тиском кількох тисяч атмосфер. Можна пробити стальну плиту. До того ж рідина сама займається у воді… Ось, Петро Миколайович придумав… — Він кивнув у бік Єрмакова.

Той зосереджено протер скельця окулярів і мовчки показав на екран.

Так, на екрані вже було видно зубчасту вершину Плутона. Завітаєв, майже не зменшуючи швидкості, описав коло над чорною воронкою кратера і попрямував униз.

— Все, — сказав Ревзін. — Можна піднімати камеру. Він обернувся до мене.

— Ходімо. Спуск триватиме довго, понад годину…

Ревзін навмисне завів мене в кают-компанію. Він не знав, що буде з Завітаєвим, і не хотів, щоб я лишалася біля гідротелефону. Ми сиділи під склепистою стіною кают-компанії і розмовляли про фантастику. Треба віддати належне Ревзіну — він старанно відвертав мою увагу від неприємних думок. Поступово ми розговорилися. І тоді я сказала Ревзіну:

— Все ж таки ви неправі. Машини — не предмет для художньої літератури. Вони потрібні лише як реквізит на сцені, а головне — гра акторів. Є два підходи до наукової фантастики; я покажу вам на прикладах. Заплющіть очі…

Він слухняно зажмурився-. Потім усміхнувся:

— Отже?..

— Отже, уявіть собі космічний корабель, що повертається після далекого польоту. На кораблі кілька чоловік. Скажімо, четверо. Вони вже давно не були на Землі — сім чи десять років. Це зовсім різні люди. Вони дуже скучили за Землею і тому в останні місяці стали нетерплячими, дратівливими, замкнутими. Може, навіть полаялись через якусь дрібницю. Кожен тепер живе своїми думками. Попереду — Земля і кінець багаторічного ув’язнення в тісних каютах космічного корабля. І ось рація — вперше за весь час — упіймала сигнали Землі. Говорить Земля… І говорить приблизно таке: “Ваш корабель — єдиний, що перебуває поблизу незвичайної комети. Комета прямує в космос, знайти її потім не пощастить. А вона складається з мінус-матерії, матерії з негативною масою. На Землі ми не змогли одержати нічого подібного, тільки догадувалися. І от комета тікає… Ви — і тільки ви — змогли б її наздогнати. Звичайно, ви дуже втомилися, поспішаєте на Землю, ви заслужили відпочинок, і ніхто не закине вам докору, якщо ви не зміните курсу. Адже погоня за кометою — ще три роки… — Вирішуйте самі. І, якщо хоч одна людина не захоче, повертайтесь на Землю”. Четверо мовчки розходяться по своїх каютах…

— Далі, — нетерпляче перебив Ревзін.

— Не поспішайте. Четверо людей думають. Вони були впевнені, що незабаром повернуться на Землю. Вони рахували дні. А тепер треба відкласти повернення на три роки. А втім, чи треба? Адже вони мають право вибрати. Є ж межа людським силам. Хїба вони й так не зробили подвиг?

— Ну, а далі?

— Не спішіть, Павле Даниловичу. На цьому побудоване все оповідання. Далі нічого нема. Четверо людей думають. Хтось із них дістав шкатулку з жменькою рідної землі. Хтось дивиться на портрет сина… А час іде. Треба відповісти Землі. І четверо людей повертаються До пульта керування. Вони обчислюють курс — корабель помчить за кометою. І та неприязнь, що виникла між ними за останній час, зникає. Вони пробули разом сім чи десять років. Але саме тепер по-справжньому, до кінця пізнали один одного. Пізнали і не розчарувалися. От і все.

РевзІн довго мовчав. У думці я підраховувала, на якій глибині зараз перебуває Завітаєв.

— Добре, — сказав нарешті Ревзін. — А друге оповідання?

— Ну, це просто. Все те ж саме, тільки коротше і без психологічних тонкощів. Головне — погоня за кометою. Пригоди. Багато пригод. Можна докладно розповісти про мінус-матерію. Люди виконують завдання і повертаються на Землю.

Ревзін поморщився.

— І все?

— Так. У першому оповіданні фантастична ситуація: зореліт, космічні віддалі і строки, комета, мінус-мате-рія — потрібна лише для того, щоб поставити людину в незвичайні умови. А в другому — незвичайна ситуація стає метою. Головне вже не людина, а фантастичні пригоди, комета, мінус-матерія… Ну, що ви скажете?

Ревзін відповів:

— Місяців три тому ми тут сперечалися… Єрмаков (він тихенький лише у вашій присутності) торочив, що людина не все зможе, що є межі, які ніколи не вдасться перейти, хоч би як розвивалась наука. От, наприклад, мандрівки в минуле: ми можемо вивчати минуле до найдрібніших деталей, але не можна побувати в минулому. Це принципово нездійсненно. Теоретичні знання не мають меж, практичні ж можливості людини аж ніяк не безмежні, — приблизно так говорив Єрмаков. Він наводив і інші приклади. Скажімо, космос. Можна безмежно удосконалювати космічні скафандри, але ніколи людині не пощастить бути в космосі взагалі без скафандра. Тут — межа для людини. Ми можемо безмежно вивчати птахів, безмежно удосконалювати літальні апарати, але ніколи не зуміємо — хоча б на мить — перевтілитися в птахів і відчути те, що вони відчувають, побачити світ так, як вони його бачать. Тут ще одна межа. Вони дуже далекі, ці межі, але вони є… Завітаєв і Городецький не погоджувалися. Суперечка була гарячою… На перший погляд, позиція Завітаєва і Городецького оптимістичніша й принадніша. Але шляхи пізнання не прямолінійні: щоб ступити крок уперед, іноді треба визнати, що те-то й те-то принципово неможливе. Ну, хоча б вічний двигун. Винахідники вічного двигуна теж могли вважати, що їхня точка зору оптимістичніша… Так от, межі можливостей людини: Існують вони чи ні, які вони, — це література? Я відповіла:

— Ще б пак!

І Ревзін тихо розсміявся:

— От бачите! Проблема, так би мовити, без людей, але — література.

— А що ви думаєте про ці межі? — запитала я Ревзіна. — Є вони, чи це ніби горизонт: ідеш до нього — а він віддаляється.

Я не дочекалася відповіді. Ревзін курив і мовчав. Потім сказав:

— Ідіть… вам треба відпочити. Можливо, доведеться спускатися. Я покличу вас…

Я пройшла в свою каюту — вузеньку, незатишну дірку, яку лише з поваги до морської термінології можна було назвати каютою. Поряд з койкою, уздовж стіни, тягнулися труби повітряної і водяної систем, подушка моя впиралася в наглухо задраєний ілюмінатор. Я лежала в темряві, прислухаючись до голосів, що долинали з-за дверей. Двічі хтось пройшов повз мою каюту; мені здавалося, що увійде Ревзін і скаже щось страшне, непоправне.

Судячи з часу, Завітаєв уже минув те місце, де загинули роботи. Я марно намагалася пригадати обриси дивних світних Істот, що майнули тоді на екрані телевізора. Від напруження почали боліти скроні. Десь поряд шуміла вода, яку перекачували по трубах. У темряві миготіли примарні вогники.

Я думала про розмову з Ревзіним. Мені згадалася фраза, яку сказав Ревзін про Завітаєва: “Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в океанічних западинах, а в кратерах погаслих підводних вулканів”. Ревзін узнав лише одну наукову ідею — і відразу повірив чоловікові. Повірив, не знаючи його, і ось працює, хоч багато в чому розходиться з ним і як людина — майже протилежний Завітаєву.

Ми звикли, описуючи людей, говорити про зовнішність, характер, звички, поведінку, переконання. Але для опису вченого цього вже не досить. Більше того: зовнішність, характер, звички, словом, суто людський обрис особи — все це відступає на другий план. Учений, будучи в житті нерішучим, м’яким, навіть консервативним, може сміливо висувати надреволюційні наукові ідеї. І яке там значення має для зображення вченого, гаріний він чи ні, скупий чи щедрий, любить він музику чи ні? “Скажи мені, які твої наукові ідеї, і я скажу, який ти”. Хіба це не так?..

Перервав мої роздуми Єрмаков. Він стояв у тісному коридорчику і методично стукав у відчинені двері. Я схопилася, засвітила світло. Мені здавалося, що минуло дуже багато часу: події кудись відсунулися, втратили гостроту.

— Все благополучно, Петре Миколайовичу? — спитала я.

Єрмаков зосереджено подивився на мене, поправив окуляри і коротко відповів:

— Так, усе.

В шлюзовій камері п’ятеро відважних надівали скафандри. Це відразу ж повернуло мене до дійсності.

— Будемо спускатися, — сказав Ревзін, дивлячись кудись повз мене.

— Ви можете спостерігати по телевізору, — швидко вставив Городецький.

Ревзін незадоволено гмукнув. Я зрозуміла, що до мого приходу вони посперечалися.

— Начальник експедиції дозволив мені йти разом з вами, — сказала я.

Це прозвучало твердо й переконливо, хоч я і досі не розумію, чому вирішила наполягати, — спочатку я якось не сприйняла всерйоз пропозицію Завітаєва.

— Небезпечно, розумієте… — почав Городецький.

— Надівайте комбінезон, — перебив його Ревзін, звертаючись до мене. — Нічого не трапиться. Раз уже всі йдуть… — Він підбадьорливо всміхнувся. — Ви пам’ятаєте, як треба управляти скафандром? Я поясню вам ще раз.

Є щось спільне між любов’ю і жадобою до відкриттів. Обидва почуття інколи настигають людину раптово й одразу відтісняють усе інше. Обидва почуття владно ваблять назустріч, здавалося б, непереборним труднощам, окрилюють, сповнюють силою й відвагою.

Зараз мені навряд чи вдасться описати те дивне почуття, яке охопило мене, коли відкрився люк шлюзу, і, відштовхнувшись од борту “Дінго”, я повисла в воді. В перший момент мені здалося, що це назавжди залишиться в пам’яті. Але минуло зовсім небагато часу, і нові, незмірно сильніші враження стерли своєрідне відчуття перших хвилин спуску. Пам’ятаю лише, що тоді мене здивувала легкість, з якою я могла рухати руками. Величезний тиск (це я зрозуміла згодом) майже не збільшував густини води, і плавати було так само легко, як і на поверхні, хоч оболонка скафандра стала цупкою: комбінезон згинався тільки в ліктях і в колінах. Спочатку мене чомусь непокоїли рукавиці: насилу стискалися й розтискалися пальці, — але дуже швидко я освоїлась і перестала це помічати.

Я забула про все — лишалося тільки невимовне відчуття польоту. А втім, “політ” — невдале слово: на літаку, в закритій кабіні, нема фізичного відчуття швидкості. А. тут швидкість відчувалася зовсім ясно: двигун м’яко, але з великою силою штовхав уперед, скафандр вібрував у водяному потоці. Паморочилася голова — від швидкості, від радісного усвідомлення, що я можу управляти скафандром, від п’янкої думки, що за поясом у мене пістолети, а попереду — нове, невідоме.

Нас було шестеро: Ревзін, Самарій, Городецький, два моряки з “Дінго” і я. Управляти скафандром справді було неважко: мені довелося стежити лише за роботою двигуна, решту робили автоматичні прилади. Вага скафандра, взагалі досить значна, у воді зовсім не відчувалася.

Промені прожекторів випереджали нас метрів на двадцять. Бони висвердлювали попереду вузенький жовтий тунель, за межами якого була непробивна товща пітьми. Ця бездонна темрява оживала лиш зрідка, коли ми проносилися крізь хмари планктону. Тоді на чорному фоні спалахували тисячі й тисячі мерехтливих вогників, створюючи враження зоряного неба. Здавалося, ми летимо крізь космос, летимо так швидко і так довго, що поняття простору й часу втратили свій смисл…

Мешканців океанських глибин я не бачила, і лише раз у жовтий сніп світла потрапила велика, скручена в спіраль медуза. На мить вона завмерла й відразу ж кинулась вбік, у морок.

Пізніше, коли ми почали спускатись у кратер, я побачила здалеку клубок вузеньких світних стрічок. Стінки кратера швидко звужувались, на них тремтіли довгі водорості, схожі на щупальця фантастичних тварин. Мої супутники зблизились, оточили мене, приготували пістолети…

Глибиномір, надітий на руку, показував п’ять тисяч метрів. Радість схлинула, з’явилось неясне тривожне почуття, яке швидко згустилося, перетворилось у страх. Я пошкодувала, що не лишилась на “Дінго”. Тісний, незатишний, остогидлий підводний човен тепер здавався мені найбажанішим місцем на світі…

Страх, що все посилювався, примусив мене згадати про гідротелефон. Я ввімкнула апарат, але мої супутники мовчали. Ми наближались до глибини, на якій загинули роботи, і я розуміла, що тепер не до розмов. Мені дуже хотілося почути голос Ревзіна, але я мовчала, примушувала себе мовчати.

Спуск здавався нескінченно довгим. Поступово страх притупився, потім взагалі зник. Я поглянула на годинник: ми покинули “Дінго” понад годину тому. Лишалися останні кілометри. Пройшли кратер вулкана і тепер спускались вузенькою, пробуреною автоматом шахтою. В промінні прожекторів стіни шахти тьмяно виблискували матовим, переливчастим світлом…

— Як настрій? — Голос Ревзіна пролунав зовсім поряд. — Не шкодуєте, що пішли з нами?

— Страшнувато? — в ту ж мить спитав Городецький.

— Дуже, — призналась я. — Але тепер уже нічого…

— Не турбуйтеся, знову буде страшно, — весело пообіцяв Городецький, і всі розсміялися.

— Внизу світло, — сказав один з моряків. — Мабуть, начальник.

Так, назустріч нам піднімався ЗавІтаєв. Ще здалеку, метрів за сто від нас, він наказав по телефону:

— Двоє залишиться тут. У разі небезпеки негайно попередьте. Решта — вниз, зі мною.

Ми лишилися вдвох — Ревзін і я. Внизу (до шахти було метрів півтораста) пересувалися вогники — там готували все до вибуху. Я спитала Ревзіна, чому нас не викликають з “Дінго”.

— Викликали, — відповів Ревзін. — Для зв’язку з човном треба повернути вгору антену і ввімкнути генератор ультразвуку на повну потужність. Але краще прибережіть енергію.

Він помовчав, потім додав (я вловила нотки стурбованості в його голосі):

— Скафандр розрахований на шість годин. Ми спускались півтори години, стільки ж потрібно на підйом. До того ж Завітаєв майже на дві години раніше залишив човен. Словом, хвилин через тридцять треба йти нагору…

Признаюсь, я була поганим вартовим: увімкнула зовнішній акустичний приймач і слухала океан. Тут, на велетенській, майже двадцятикілометровій глибині, теж вирувало життя! Я чула найрізноманітніші звуки: дзижчання, переривчастий писк і щось подібне до барабанного стуку — гучного, тривожного.

Потім я подивилася вгору — і відразу забула про все. Наді мною було зоряне небо! Незліченні мерехтливі вогники створювали повну ілюзію неба, всіяного зорями. Це небо було щедрішим від земного: зірки рухалися, випливали, згасали, переливалися кольорами райдуги… Я подумала про те, що людство з величезним запізненням починає завойовувати глибини. Чому? Адже ласти, маска, дихальна трубка з загубником могли бути винайдені ще за часів фараонів. Акваланг з’явився з запізненням принаймні на півстоліття. Жорсткі скафандри протягом століття майже не удосконалювались. Батисферу і батискаф можна було побудувати ще в середині минулого століття…

Ми пориваємось до далеких планет: мало не кожен хлопчик мріє про космічні польоти. А поряд з нами — величезний недосліджений світ. У ньому є все — чуже життя, нерозгадані таємниці, смертельні небезпеки, невичерпні багатства. І ще — ніким не бачена краса.

Тут усе попереду. Тут буде свій Теоретик Гідронавтики. Буде свій Головний Конструктор. Будуть перші гідронавти і перша кругосвітна подорож по дну океану…

— Вмикайте двигун! — Ревзін обома руками трусив мене за плече. — Наші йдуть. Нагору! Нагору!

Я пересунула важельок вмикання: за спиною забився, затремтів плавець, і з цього моменту час навально-полинув уперед. Ми піднімалися з максимальною швидкістю: порівнявши показання глибиноміра і годинника, я визначила, що вона становить шість метрів за секунду. Завітаєв наказав приєднати резервні акумулятори: двигун працював на форсованому режимі.

Антена ультразвукового телефону тепер була спрямована вгору, і я добре чула “Дінго”. На жаль, біля апарата в човні сидів Єрмаков. Методично, через кожні десять хвилин, він повторював одне слово: “Як?” — і замовкав, почувши відповідь…

Промені наших прожекторів зливалися в широкий і яскравий сніп світла. У Завітаєва і Ревзіна, крім того, були потужні ультрафіолетові лампи. Ніхто не заступав нам дороги нагору. І ніхто не наважився б заступити — так мені тоді здавалося. Але минуло (я б сказала — промайнуло) менше години, і нам перетнули шлях ті. самі істоти, які напали на роботів.

Це сталося на глибині трохи більше як три кілометри. До виходу з кратера лишалося щось близька двохсот метрів. Ми ще піднімались на граничній швидкості, і раптом попереду (Завітаєв і Самарін були метрів на тридцять вище мене) спалахнули сліпучі вогняні смуги. Я одразу ж вимкнула двигун. У телефоні загудів голос Самаріна:

— Вгорі… оті, як їх… Я помітив двох.

— Їх більше, — обізвався Завітаєв. — Вони ховаються у водоростях. Усім відійти вниз, вправо, до скелястого виступу… А, чорт!..

Знову шугонули вогняні струмені. І тоді я побачила тих, що нападали на нас. Вірніше, їх якраз я і не побачила, їх не можна було побачити — вони виявилися прозорими і тому невидимими. Але в ультрафіолетовому світлі щось флуоресціювало всередині цих істот. Всередині— знову ж таки дуже умовне визначення. Спочатку я вирішила, що світиться кістяк чи хрящовий скелет. Зараз я схильна думати, що флуоресціював прозорий панцир. В усякому разі те, що світилось, формою скидалося на павука з шістьма величезними суглобистими кінцівками. Саме павука, а не масивного краба, тому що рухи цих істот відзначалися майже незвичайною легкістю і швидкістю. Якби павуки пересувалися повільніше, я б може й розгледіла їх, бо абсолютно прозорими вони, звичайно, не були. Але павуки проносилися над нами навально, блискавично. Це було схоже на політ величезних хижих птахів. Ми відбивались електрогідравлічними пістолетами. Назустріч павукам летіли вогняні струмені, вода закипала від вогню, клекотіли величезні пузирі пари… Павуки тікали в кущі водоростей, а потім знову кидалися на нас. Очевидно, вони не знали страху. Їх зупиняв тільки вогонь. Але з тупою наполегливістю вони рвалися до нас знову і знову. Спочатку їх було три чи чотири, потім з’явилися ще. Я налічила вісім і збилася з рахунку.

— Погано, — важко дихаючи, сказав Ревзін. — Якщо вони затримають нас ще на годину-півтори, скінчиться кисень.

Я зрозуміла, що він говорить про Завітаєва: в наших скафандрах було ще достатньо кисню.

— Доведеться іти на прорив, — обізвався Самарін.

— Правильно, товаришу капітане, — підтримав його один з моряків. — Станемо в коло і…

— Не спішіть, — втрутився Завітаєв. — Ми навіть не знаємо, чим ці тварюки збираються нас узяти. Не можна лізти на них наосліп.

Натиск павуків перервав розмову. Цього разу вони насувалися суцільною стіною. Один з них наблизився до мене — я ясно побачила фіолетове мерехтіння його довгих лап і квапливо натиснула спускові гачки обох пістолетів. Вогняна завіса відігнала павуків.

— Через годину спрацює підривник, — вів далі Завітаєв. — Почнеться виверження. Воно небезпечніше, ніж ці тварюки.

Я спитала, чи не можна змінити час вибуху.

— Ні, — відповів Завітаєв. — Підривник спрацює від годинникового механізму. Спускатися вниз уже пізно.

Запанувала мовчанка.

— Стріляйте точніше, — сказав потім Ревзін. — Самозаймиста рідина в пістолетах швидко витрачається.

— Увага! — попередив Завітаєв. — Вони йдуть… Що за чорт. Що там робиться?..

Вгорі відбувалося щось незрозуміле. Примарні павуки накинулися на щось інше. Спочатку мені здалося, що це перекинутий човен. Але, придивившись, я зрозуміла, що новий ворог павуків — жива істота. Її вилискуючий у променях прожекторів чорний тулуб і справді скидався на перекинутий човен. Сплющена, майже плоска голова мала величезні щелепи. Дві пари товстих, могутніх ластів пінили воду.

— Приємне створіння, — іронічно зауважив Завітаєв. — Якщо вони зчепляться між собою…

Вони зчепилися. І тут ми побачили, чим б’ються примарні павуки. Вони не підходили впритул до свого противника. Ні. Вони кружляли навколо нього. Спочатку ми не розуміли, в чому справа. Але незабаром рухи неповороткої чорної істоти стали якимись дивними, судорожними, кінцівки ніби сіпалися.

— Вони його чимось обплутують! — вигукнув Городецький.

Так, павуки швидко обплутували свого ворога невидимими нитками. Мені здалося, що ось-ось усе буде скінчено. Тулуб чорної істоти зігнувся, ласти безладно били воду… Але, очевидно, противник павуків мав справді дивовижну силу. Він рвонувся і розірвав невидиму сіть. І відразу ж плигнув на павука, що необережно наблизився, зім’яв його, розкрив і зімкнув пащу…

Решта павуків тривожно заметалися, потім знову утворили коло. Все почалося спочатку.

— Є ідея, — сказав раптом Самарін. — Поки вони зайняті один одним, ми можемо відійти вниз. З “Дінго” скинуть глибинну бомбу, і…

— Правильно! — перебив Завітаєв. — Передавайте наказ.

Ми спускалися дуже повільно, намагаючись не привернути уваги павуків і не викликати погоні. Але сутичка вгорі була в повному розпалі, і павуки, очевидно, забули про нас. Глибиномір показував чотири з половиною кілометри, коли Завітаєв, порадившись з капітаном, наказав зупинитись. Ми сховалися в тріщинах кратера. Треба було чекати: за розрахунками Самаріна, на спуск бомби потрібно хвилин сорок.

Час від часу Єрмаков незворушно повідомляв: “Скинули дві бомби… Бомби пройшли на глибину двісті метрів… Триста… п’ятсот…” Я знала: якщо сутичка вгорі скінчиться раніше, ніж бомби досягнуть кратера, павуки можуть уціліти. В цьому разі нам доведеться іти на прорив. Але поки ми пропливемо півтораста-двісті метрів, павуки встигнуть обплутати нас своїми невидимими нитками.

Єрмаков безпристрасно відраховував: “Сімсот… Вісімсот… Тисяча…” Ми мовчали; випромінювачі гідротелефонів були спрямовані вгору — всі слухали Єрмакова. “Тисяча триста… тисяча шістьсот…” Я подивилась на годинник: ще півгодини затримки — і в Завітаєва не залишиться кисню, щоб піднятися.

— Хвилюєтесь?..

Завітаєв стояв поруч зі мною. Крізь ілюмінатори — свій і його — я бачила, як поблискували усміхнені очі. Голос був азартний, навіть веселий.

— Розумієте, виникла думка… Але ми робимо дурницю, буримо зверху. Навіщо? Там, унизу, під земною корою, могутні сили. Треба лише відкрити їм дорогу. Підштовхнути, спрямувати — хоча б випромінюванням чи сейсмічними хвилями. Свердловину найкраще бурити з-під земної кори. Парадокс, га? Як усе нове, не більше. Ви думаєте, парадокс?

Я просто нічого не розуміла. Бачила тільки, що Завітаєв знайшов якусь ідею. Він був захоплений нею і не чекав відповіді на своє запитання. Я спитала, чи вистачить у нього кисню. Він подивився на мене, на секунду замислився, потім серйозно сказав:

— Кисень? Я дихаю через раз… Заощаджую. Між іншим, ви молодець, не боїтеся. Якщо набридне писати романи, поступайте до мене в експедицію. Водолазом, га? Тепер ми тільки й почнемо по-справжньому. Така ідея… Чому вона не спала на думку раніше?..

Думка, яка невиразно виникла у мене ще вдень, стала раптом чіткою і ясною. Я подумала про те, що, за давньою літературною традицією, ми пишемо про боротьбу людини з природою, як про сутичку рівних. Пишемо про це так, як писали сто років тому. Але час змінився, а разом з ним змінилися й люди. Якщо раніше двобій людини з природою був лютим, запеклим і в ньому людина не завжди перемагала, то тепер у природи мало шансів на перемогу. Людина наперед упевнена в своїй перемозі. Люди (це сталося якось непомітно за останнє півстоліття) перестали випрошувати милості в природи. Вони зрозуміли, що сильніші за природу, що, які б сміливі завдання вони не ставили, природа відступить, скориться. Звідси й безмежна впевненість у собі, впевненість, що грунтується не на особистих якостях однієї людини, яка стала на єдиноборство з природою, а на усвідомленні того, що сили всього людства, яке вступає в нове століття, необмежені.

Людина, яка прокладає шлях у космос, перекроює материки, створює в океані Атлантиду, зітре всі межі. Завітаєв і Городецький праві: немає меж, що їх поставила природа людині.

Мине час. Забудеться, зникне багато що — зажерливість, заздрість, малодушність… І, може, головною якістю людини, яка живе у вік комунізму, буде саме це горде усвідомлення належності до великої, що не знає перепон своїм дерзанням, розумної, доброї, красивої людської сім’ї.

В телефоні почувся схвильований, як мені здалося, голос Єрмакова.

— Три кілометри… Бомби пішли точно в кратер!

— Ховайтесь! — Завітаєв підштовхував мене до скелі.

І зразу ж угорі гримнув вибух. Я ледве встигла притиснутись до каміння, як знову пролунав вибух. “Вода вирувала, скафандр гудів і бився об каміння. Я спробувала вчепитися за виступи скелі…

— Вперед! Тепер — уперед!

Я відштовхнулась од скелі і ввімкнула двигун. Завітаєв чекав мене.

— Швидше! Всі сюди!..

Прожектори ледве пробивали скаламучену воду. За три-чотири метри вже нічого не було видно.

Ми піднімалися пліч-о-пліч, тримаючи пістолети напоготові. Але павуки зникли. Вихід з кратера був вільний.

Через двадцять хвилин, коли ми наближалися до “Дінго”, я відчула двигтіння води: мовби хтось легенько штовхнув мене. Це внизу, в шахті, вибухнув атомний заряд, відкриваючи шлях магмі…

З самого ранку вітер гонить над океаном сірі хмари. Часом вони опускаються зовсім низько, до хвиль. За два кілометри на північ — з ходового містка “Іркутська” видно далеко — гуркоче вулкан. Його оповита димом вершина вже піднялася над водою. Це сталося на третій місяць після початку виверження. Ночами темно-червона заграва освітлює океан. Вдень клуби пари й диму піднімаються високо в небо.

Виверження триває. Острівець росте. За добу він збільшується на п’ять тисяч квадратних метрів. Завітаєм каже, що виверження скінчиться через місяць, не раніше.

Я стою на містку “Іркутська”. Корабель крає побурілі від попелу хвилі. Повітря насичене запахом сірки. Треба йти вниз, у каюту. Але мені не хочеться йти. Я дивлюсь на створену людиною Атлантиду і думаю про сказані колись Завітаєвим слова: “Надто багато знали — і тому загинули… Мене така філософія не влаштовує. Я за інший принцип: багато знали — тому й створили Атлантиду…”