Поправка на Ікс

“ОРЛЯТКО”

Мій друже, мій далекий друже, говоритиму з тобою. Капітан дозволив нам говорити сорок хвилин. Кристалофон запише те, що я скажу. Потім шифратор стисне, спресує записане — і на мить корабельні реактори віддадуть передавачу всю свою потужність. Короткий сплеск енергії, що несе мої слова, довго йтиме, крізь чорне Ніщо. Але настане час — і ти почуєш мій голос.

Я повинна багато сказати тобі. Ще кілька хвилин тому, вислухавши розпорядження капітана, я знала, що саме треба сказати. Я бігла по трапу, щоб скоріше ввійти до своєї каюти. Але варто було мені ввімкнути кристалофон — і я відчула, що слова, які здавалися такими необхідними, зовсім не потрібні.

Можливо, це втома. Так, усі ми дуже втомилися. Через двадцять дев’ять днів після старту, коли корабель досяг субсвітлової швидкості, прилади відзначили підвищену густину міжзоряного газу. З цього часу аварійні автомати майже безперестанку передають сигнали небезпеки. Я чую їх дзвін і зараз, коли розмовляю з тобою. Міжзоряний газ поступово руйнує оболонку корабля. Установки магнітного захисту, доведені до найвищого режиму, працюють з перебоями. Частинки міжзоряного газу проникають крізь екрани реактора, спричиняючи побічні реакції. Електронні машини захлинаються в потоці незліченних розрахунків…

Ми звиклися з небезпекою. Сигнали аварійних автоматів викликають тільки одне відчуття — глуху досаду. Сигнали означають, що знову треба йти до пультів керування. Знову думати, обчислювати, шукати. Втома зробила нас неговіркими. Ми мовчки працюємо, мовчки їмо. І, якщо хтось спробує жартувати, ми лиш мовчки усміхаємось.

Але раз на добу все змінюється. О двадцятій годині за корабельним часом капітан вимикає систему аварійної сигналізації. Керування кораблем повністю передається електронним машинам, і ми йдемо до кают-компанії. Час — з двадцятої до двадцять першої — ми балакучі, жваві, веселі. Ми поводимося так для єдиного пасажира корабля. Цей пасажир виходить з своєї каюти тільки на годину. І ми намагаємося приховати втому. Наш політ має смисл лише в тому разі, якщо ця людина буде доставлена благополучно…

Мій далекий друже, над кристалофоном висить годинник, і я стежу за хвилинною стрілкою. У нас мало часу, а я ще нічого тобі не сказала. Мені важко підшукати потрібні слова.

Ти пам’ятаєш вечір напередодні твого вильоту? Ти вилітав уранці, на три тижні раніше за мене, і це було наше прощання. Ти пам’ятаєш, того вечора ми майже не розмовляли. Ми довго стояли біля річки, а над містом повз темно-червоний від незліченних вогнів осінній туман. Крізь туманне марево пробивалося світло кремлівських зірок, і здавалося, що ці зорі так само далеко від нас, як і ті, до яких нам треба було летіти. А потім ти спитав: “Любиш?” — і я відповіла: “Спитай, коли повернемось”. Ти сказав: “Через півтора року…” Це для нас, подумала я. А на Землі минуть десятиліття. Що буде тут, на цьому місці? І, ніби вгадавши мої думки, ти неголосно промовив: “Ми прийдемо сюди. Правда ж?”

Чому я тоді не відповіла на твоє запитання? Чому?

Через кілька днів я знову лрийшла на це місце. Я прийшла одна, твій корабель уже набирав швидкість десь там, у чорній безодні. До болю в очах я вдивлялася в затягнуте хмарами небо. Було напрочуд тихо, і тільки зрідка шелестіло листя, наче скупий вітер рахував, чи багато їх залишилося.

Я знала: мене вже чекають на ракетодромі. Обставини склалися так, що я покинула Землю раніше, ніж ми припускали. До системи зірки РОС-154 прямував з особливим завданням зоряний корабель “Орлятко”, і мене призначили дублером радіоінженера. Цього останнього вечора я дивилася з нашого пагорба на вогні Москви. Їх було багато, вони простягалися до горизонту, зливаючись там у широку світлу смугу. Мені не вірилось, що незабаром і ці вогні, і всі вогні Землі, і сама Земля перетворяться в світну цятку. А потім зникне і цятка, і лишиться тільки безмежна чорна пустота…

Ми летіли до Електри, планети в системі зорі РОС-154. “Орлятко” повинне було доставити на Елект-ру нейтринний генератор. Я не розповідатиму про політ — ти прочитаєш про нього в рапорті капітана. Ми досягли Електри і на озерному ракетодромі, поки куці, схожі на травневих хрущів буксирувальники тягли корабель до причалу, дізналися, що нас чекає спішний зворотний рейс.

Через три години, коли закінчувалося вантаження, по трапу піднявся чоловік у чорному светрі. Це був наш єдиний пасажир — людина, про яку на Землі розповідали легенди. Тут його називали Відкривачем.

Нечасто одне слово може вмістити життя людини. Легенди, які я чула на Землі, здавалися мені поетичним вимислом, не більше. Але тут, на Електрі, я зрозуміла, що ці легенди — слабкий відгук дійсності.

Людина, яку називали Відкривачем, народилася на першому кораблі, що летів до Електри. Тридцять один рік тому корабель досяг Електри. Чужа планета стала батьківщиною Відкривача. Це була дивна планета. В її атмосфері було вчетверо більше кисню і вдвічі більше вуглекислого газу, ніж в атмосфері Землі. Вода, насичена вуглекислотою, вирувала й пінилась. Над іржавими скелями здіймалося полум’я незліченних газових джерел. Рослини й тварини жили буйним, не схожим на земне життям, У кам’янистих пустелях на кілька годин виростали непрохідні ліси і так само швидко зникали. Вітер відносив у небо потоки горючих газів. Вони згоряли, і на висохлий грунт падалн струмені киплячого дощу…

Люди дорого платили за кожну розгадану таємницю Електри. Відкривачеві було шістнадцять років, коли він зостався один. Може, його врятували природжені здібності дослідника — він умів розуміти, пам’ятати, передбачати. Можливо, він, вирісши на цій планеті, якимось шостим почуттям догадувався про наближення небезпеки. А може, йому просто щастило. Але він вижив. Сім років він був єдиною людиною на Електрі. З Землі прилітали тільки транспортні ракети з обладнанням. Пізніше він узнав, що друга експедиція загинула в дорозі.

Сім років він сам досліджував Електру. Спускався на дно її океанів, залазив на вкриті пухким снігом піки, перетинав мандруючі ліси. Він бився з хижаками, будував опорні станції, посадочні площадки, радіомаяки. Сім років з ним були тільки машини. Потім гірилетіз корабель з людьми. Відкривач міг повернутися на Землю. Він говорив саме так: “повернутися”, хоч ніколи не був на Землі. Може, він і повернувся б, але корабель прибув у період весняних бур. Сіра, спінена вода стіною йшла по рівнинах. Ураганний вітер розкидав важкі валуни. Із заболочених лісів, гнані вітром, виповзали низькорослі чорні чагарники; віти їх цупко обплутували все, що зустрічалося на шляху…

Відкривач знав: тільки він може застерегти людей, без нього вони загинуть. Він умів читати сліди на вологому піску. Вмів по ледве відчутному запаху, по ледь помітних змінах у забарвленні неба визначати наближення урагану. Він любив планету, ще чужу для інших людей. Для них Електра була незрозумілою, підступною, неприборкано-злою — і тому дикою. Він же бачив І дику красу планети.

І він лишився.

На Електру все частіше прибували кораблі. Відкривач показував людям поклади берилію, титану, уранової руди. Він відшукував місця для майбутніх міст. Його роботи завжди з’являлися в той момент, коли люди потребували захисту чи допомоги. Роботи, як і

сам Відкривач, були ветеранами. Їхня електронна пам’ять зберігала все необхідне для життя на цій планеті. Іншим роботам треба було ще роками пристосовуватися — роботи Відкривача вже знали Електру. Могутність Відкривача була могутністю людини, яка керує небагатьма машинами, що прижилися на планеті. Але людям здавалося, що Відкривач наділений якоюсь особливою силою. Тепер я знаю: у цьому є немала частка Істини. Цей чоловік створений відкривати нові планети, а сувора боротьба загартувала його інтуїцію і волю…

Час минав. Люди наступали на Електру. В скелях згасали вічні вогні. Канали прорізували кам’янисті пустелі. Хижаки, що так одчайдушно чинили опір, тікали в ліси. В одній із сутичок, захищаючи свого господаря, загинув останній робот Відкривача. В цей день Відкривач вирішив повернутися на Землю.

Величезний ракетодром, з якого вилітав наш корабель, був переповнений людьми, які проводжали Відкривача. Але десь поряд блискали вогні зварювання. Там будували стартову площадку для польотів до не-дослідженнх зоряних систем. Люди працювали і в день вильоту Відкривача.

З верхньої площадки трапу Відкривач довго дивився на чорний серпанок, що ховав горизонт. Червоний диск зорі РОС-154 повільно занурювався в цю схожу на передштормове море імлу. “Орлятко” було готове до старту, але ми чекали…

В перші ж години польоту ми зрозуміли, як важко буде Відкривачеві. Регенеративні установки підтримували на кораблі земну атмосферу. Відкривач не міг дихати земіним повітрям; він виріс на Електрі, і тепер йому не вистачало кисню. Його помістили в окрему каюту, в яку подавалося насичене киснем повітря. Лише раз за добу Відкривач виходив з своєї каюти. Йому було важко дихати, але він хотів звикнути до земного повітря. Годину — з двадцятої до двадцять першої — він проводив у кают-компанії. Він майже не говорив: слухав, як говорили ми, і зрідка вставляв кілька слів.

Він з’являвся в кают-компанії точно о двадцятій. Повільно, уникаючи зайвих рухів, підходив до свого крісла. Ішов, нахилившись уперед, наче переборюючи опір вітру. Темні окуляри захищали його очі від корабельних ламп, що випромінювали сонячне, багате на ультрафіолетові промені світло. Атмосфера Електри, що мала у верхніх шарах багато озону, не пропускала ультрафіолетового проміння, і обличчя Відкривача, яке ніколи не знало загару, було неприродно білим. Відкинувшись на спинку крісла, глибоко дихаючи напіввідкритим ротом, у темних окулярах, що підкреслювали його блідість, Відкривач справляв враження тяжкохворого.

Ми, не змовляючись, намагалися розважити свого пасажира: безтурботно балакали, розпитували Відкривача про його роботу (він писав історію підкорення Електри), говорили про Землю, охоче сміялися з кожного жарту — і ні словом не обмовилися про те, що загрожує кораблю. У ці шістдесят хвилин для нас не існувало ніяких небезпек…

Про що думав Відкривач, слухаючи наші розмови? Чи розумів він, що ми тільки граємо? Можливо. Не знаю, як інші, але в присутності Відкривача я відчувала себе дитиною. Усі ми, по суті, ще дуже мало зробили в житті, а Відкривач зробив стільки, що вистачило б на багато поколінь.

Цілком імовірно, що Відкривач з самого початку бачив нашу гру. Але він мовчав. А на його обличчі нічого не можна було прочитати. Коли він зрідка знімав окуляри, мене вражав контраст між жвавими, дуже виразними очима і зовсім нерухомим, схожим на мармурову статую обличчям. “Результат самітності, — сказав якось наш лікар. — Усі почуття пішли вглиб”.

…Стрілка годинника невблаганно рухається по циферблату. Треба поспішати, і я говоритиму про головне.

Якось Відкривач, спустившись до кают-компанії, нікого там не застав. Обставини склалися так, що екіпаж повинен був працювати. Ніхто не міг залишити пост керування. І тільки мені капітан наказав іти до кают-компанії. Я дублер, І для мене політ вважався навчальним.

З капітаном не сперечаються. Я залишила товаришів і пішла в кают-компанію. Відкривач, як завжди, сидів у кріслі. Він підвівся, побачивши мене, і мовчки кивнув головою. Його не здивувало, що я сама, і він ні про що не питав. А я намагалася говорити весело й безтурботно. Це було важко. Темні скельця окулярів безпристрасно поблискували під світлом корабельних ламп, але мені здавалося, що Відкривач бачить усе. Після кількох фраз (не пам’ятаю, про що я говорила) настала мовчанка. Крізь гуркіт двигунів пробивався тривожний дзвін аварійних автоматів. Я марно підшукувала, що сказати. І коли мовчанка стала нестерпною, я почула неголосний, спокійний голос Відкривача:

— Скажіть… яка вона… Земля?

Я вже хотіла відповісти першою-ліпшою фразою, як раптом щось примусило мене насторожитися. Подумала: “Адже він ніколи не був на Землі. Як йому пояснити?”

Дивно, але тільки в цей момент я вперше усвідомила, що це таке — ніколи не бути на Землі.

Відкривач чекав відповіді, а я думала про те, що ніякі слова не зможуть передати красу Землі. Слова — жалюгідні копії. Вони діють лише тим, що пробуджують у нас живі спогади. А якщо спогадів нема, слова безсилі, блюзнірські, образливі для краси нашої планети…

Думка ця з’явилася раптово, і протягом якоїсь частки секунди я враз до болю гостро відчула невимовну принадність Землі. Ні, в цю мить я побачила не ті святкові куточки, з якими часто-густо пов’язується наша уява про красу. Я побачила занедбаний лісовий став: шершаві стовбури над зеленою, присипаною золотом сонячних стружок водою, і зморщений жовтий листок, що похитуючись пливе повз мокру траву… Як передати це тому, хто ніколи не бачив, як падає у воду листя, ніколи не чув, як вітер голубить гнучкі віти, ніколи не доторкувався до нагрітого сонцем каменя, ніколи не тримав у зубах кислуватої травинки, ніколи не вдихав вологого, пронизаного сотнями запахів лісового повітря…

— Спасибі, — несподівано промовив Відкривач. — Я зрозумів.

Він підвівся і попрямував до трапу. Нічого більше не сказав, але я знала, що він справді зрозумів мене. В цей день я по-новому побачила Відкривача.

Наступного вечора в кают-компанії зібрався весь екіпаж. Говорили про Землю, про те, що змінилося на ній за час нашої відсутності.

— Земля завжди змінюється, — сказав капітан. — Це видно вже здалека. Пам’ятаю, в минулий рейс ми виявили в сонячній системі дві планети з кільцями. Коли штурман доповів мені про це, я розсміявся. Сатурн — один, в іншої планети не могло бути кілець. Але штурман мав рацію. Доки ми були в польоті, в Землі з’явилося кільце Черенкова. Тепер мене нічим не здивуєш. Можливо, буде створена атмосфера на Марсі. Чи зміниться орбіта Венери… Знаю лише, що ми ще здалеку побачимо ці зміни. Це наче повернення в рідне місто: вже в передмісті видно, як воно змінилося за той час, що ти не був у ньому…

Я сиділа в кутку, там, де не падало світло від ламп, і стежила за Відкривачем. Він слухав капітана, але обличчя його не виражало нічого. І, дивлячись у чорні скельця окулярів, я подумала, що він чекає зовсім інших змін на Землі. Наче вгадавши мої думки, Відкривач повернув голову до мене. Це був побіжний погляд, не більше. Але, підкоряючись невідомій силі, я сказала:

— На Землі зміниться атмосфера.

Капітан обернувся до мене. До цього часу всі ми, за мовчазною згодою, уникали розмов про земну атмосферу.

— На Землі зміниться атмосфера, — повторила я.

— Чому? — спитав лікар.

— Вона збагатиться киснем, — відповіла я. Ця ідея з’явилася в мене раптово, але я зразу ж повірила в неї. — Атмосфера буде такою ж, як на Електрі. Це краще для людей. Зникне багато мікроорганізмів. Підвищиться потужність двигунів. Стануть придатними для життя високогірні райони.

Ніхто не відповів мені. І лише після довгої мовчанки Відкривач сказав:

— У вас щедре серце.

Пізніше, коли ми розходилися з кают-компанії, я запитала лікаря:

— А ви вірите, що так буде? Ви медик і повинні…

— Ні, — перебив він, — не вірю. Але я бачу, що ви любите… його.

Він помилявся, наш лікар, і я не звинувачую його в цьому. Хіба він міг знати, що мене зв’язувало з Відкривачем зовсім інше — одного разу до болю усвідомлена любов до нашої Землі!

Минали дні, і якось рація вперше впіймала сигнал.

Він був ще слабкий, цей голос, що долинув з чорної безодні. Ми нічого не могли розібрати. Знали тільки, що хтось говорить з нами. Нестерпна мука — чути Землю і не розуміти, що саме тобі кажуть…

Зараз мені здається, що всі ці дні я не виходила з радіорубки. І, може, минуло не чотири доби, а один дуже довгий день, поки ми нарешті змогли зрозуміти далекий голос. Це була не Земля. З нами говорив “Памір”, корабель, що летів до зорі Струве-2398. Коли наш головний радіоінженер в сотий раз змінив схему дешифратора і почувся тихий, але виразний голос, ми так зраділи, що не відразу зрозуміли смисл радіограми.

Ми летіли до Землі, і вже давно для нас існували тільки Земля і наш корабель. А світ був великий, і в цьому світі до інших зірок прямували інші кораблі. “У зоряній системі Струве-2398, — йшлося у радіограмі, — безслідно зникла перша дослідницька експедиція, що прямувала до планети Аелла. Екіпаж “Паміру” — чотири чоловіки — веде на Аеллу транспортну ракету з обладнанням. Повідомлення про можливу загибель першої експедиції було одержане в дорозі. Екіпаж вирішив продовжувати політ. Аелла — грізна планета, багато в чому подібна до Електри, тому екіпаж “Паміру” просить Відкривача передати по можливості докладніші інструкції і поради…”

Я знаю напам’ять цю радіограму. Вона лежала на моєму робочому столику в довгу ніч чергування. Ми чекали Відкривача. Скільки часу йому потрібно, щоб скласти відповідь? Годину, три години, добу?.. Рація була підготовлена для передачі цієї відповіді. Капітан наказав установити цілодобове чергування.

Опівночі головіний радіоінженер вийшов з рубки. Лишившись одна, я думала про тих чотирьох невідомих мені астронавтів, які прямували до Аелли. Вони не повернули свій корабель. Четверо проти Аелли…

Адже міг Відкривач один вистояти проти Електри! Хто ці четверо?..

Мій далекий друже, тієї ночі я думала про тебе. Мені здавалося, що люди на “Памірі” такі ж, як і ти. Я дрімала, поклавши голову на столик. У напівсні я бачила рубку “Паміру” і чотирьох людей, дуже схожих на тебе. О пів на четверту по трапу піднявся Відкривач. Я почула важкі кроки і машинально поглянула на годинника. Відкривач кивнув мені й поволі попрямував до штурманського крісла.

— Радіограма? — запитала я, намагаючись відігнати сон.

Відкривач не відповів.

— Радіограма готова?

Він зняв окуляри й обернувся до мене. В його очах було щось нове, ще не бачене мною.

— Де… Земля? — дивним, урочистим голосом спитав він.

Я увімкнула оглядовий екран. Там, де перехрещувалися нитки, була чорна пляма, оточена густим розсипом фіолетових зірок. Швидкість корабля спотворила вигляд зоряного неба.

— Вона там, — тихо сказав Відкривач.

— Її не видно, — заперечила я. — Сонце буде поміт: но місяців через три, не раніше.

Відкривач похитав головою.

— Вона там…

Сон мов рукою зняло, і я зрозуміла, що заперечувати не можна. Я мовчки стояла за кріслом Відкривача і дивилася на оглядовий екран. Це тривало довго. Потім Відкривач, все ще схилившись до екрана, ледве чутно проказав:

Є голуба зоря, Джанетто,

Летять туди дванадцять літ,

Як мчати так, як лине світло.

І біла є зоря, Джанетто.

Туди летіти сорок літ,

Як мчати теж разом із світлом.

До якої ж зірки, люба,

Ми з тобою подамося -

До голубої чи до білої?

Мій друже, ти знаєш ці вірші. Це “Дитяча пісенька” Сендберга. Якось (з того часу минула вічність) ти читав їх мені там, на Землі. Але в голосі Відкривача був недитячий смуток.

І я раптом усе зрозуміла.

— Ви… вирішили? — спитала я.

Відкривач швидко надів окуляри й обернувся до мене.

— Вимкніть екран, — сказав він.

— Ви вирішили? — повторила я.

Він глянув на мене й усміхнувся:

— Так, звичайно.

— Але…

Рухом руки він зупинив мене:

— Скажіть капітанові — треба переобчислити курс. Я перейду на “Памір”.

…Нестримно мчить стрілка годинника, а я ще не сказала тобі найголовнішого.

Цієї ночі аварійні автомати мовчали. І лише на світанку почулися тривожні, виючі сигнали. За хвилину весь екіпаж був у рубці. Не пам’ятаю, здається, минуло кілька годин, поки ми відновили магнітний захист. І коли капітан відійшов од пульта керування, я передала слова Відкривача. Дивно, але капітан лишився спокійним. Він сказав:

— Добре. Йдіть. Я сам обчислю новий курс. Однак ніхто не вийшов з рубки.

— Ідіть, — повторив капітан.

Здавалося, ніхто не чув наказу.

— Добре, — сказав капітан. — Нехай буде так. Ідіть і подумайте. Якщо всі вирішать летіти до Аелли, ми полетимо. Але якшо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю. А Відкривач перейде на “Памір”.

Він поглянув на годинника й додав:

— Через п’ятдесят хвилин. Я чекатиму тут. Ідіть…

Ми попрямували до трапу, а капітан нахилився до пульта керування. Я помітила: капітан дивився туди, куди вночі поглядав Відкривач…

П’ятдесят хвилин — вони тягнулися нескінченно довго.

Я сиділа в своїй маленькій каюті і думала про Інших. На “Орлятку” одинадцять чоловік. Капітан лишився біля пульта керування. Десятеро розійшлися по каютах. “Якщо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю”. Так сказав капітан. А що скажуть мої товариші? За стальною перегородкою — каюта лікаря. Старий, добрий лікар! Це був його останній рейс… Головний радіоінженер — він залишив на Землі сім’ю… Мої подруги, механіки — їх чекатимуть на Землі…

П’ятдесят хвилин — вони тяглися нескінченно довго, і лише в останні секунди час навально рвонувся вперед. Треба було йти в рубку. Але якась сила заважала мені підвестися. Може, у мене більше, ніж в інших, право повернутися на Землю? Я дублер радіоінженера. По суті, я не потрібна на кораблі. Для мене цей рейс учбовий. А там, на Землі… І я раптом почула Землю. Серед незчисленних звуків Землі я почула один — шум морського прибою. Це було так явно, що я машинально поглянула на динамік кристалофону. А шум моря лунав усе дужче й дужче. Шум морських хвиль, гул прибою і ще — сплеск човна, що похитувався на хвилях… Дивно, безмірно дивно, але в цей момент уся Земля втілилась у голосі моря, що мені примарився. Ти чув, як плещеться вода під човном, що похитується на хвилях?..

З останнім ударом годинника я встала і пішла в рубку. Піднявшись по трапу, побачила, що всі, крім мене, уже в рубці. Вони прийшли сюди давно — я це відразу зрозуміла. Ніхто, крім мене, не чекав п’ятдесяти хвилин.

— Треба йти до Аелли, — сказала я і здивувалась: настільки чужим здався мені власний голос.

— Так, — відповів капітан. — Ми розраховуємо курс. Десять чоловік стояли навколо мене. Ніхто з них не сумнівався, що я скажу “так”. Вони давно прийшли сюди — і зараз електронна машина вже перераховувала курс. Усі знали, були впевнені, що я скажу “так”…

Невимовна краса Землі, але якщо мене спитають, що найкраще на Землі, я не вагаючись скажу: “Люди”.

Мій друже!

Мій далекий друже, стрілка годинника мчить по циферблату. Я повинна сказати тобі все. Мої слова передадуть на “Памір”, а звідти — на Землю. Зараз, поки я розмовляю з тобою, твій корабель мчить десь у чорцій безодні космосу. Але, поки мої слова досягнуть Землі, ти повернешся туди і чекатимеш мене на нашому пагорку.

Мій друже, ми йдемо до Аелли. Мине кілька днів, і “Орлятко”, змінивши курс, почне віддалятися од Землі. Щогодини, щосекунди збільшуватиметься відстань між нами.

І все ж таки ми будемо ближче один до одного, ніж раніше. Що значить жалюгідна арифметика відстаней, якщо я люблю тебе!

Не знаю, що чекає нас на чужій і злобній планеті. Але хоч би як шаленіло й лютувало небо Аелли, я шукатиму в ньому твій корабель. Ти не зіб єшся з дороги, ти прийдеш, бо я люблю тебе!

Під час цього першого польоту, я поглянула в бездонні очі Всесвіту. Так, мій друже, мій далекий і близький Друже, нескінченність сильна. Порівняно з нею наша Земля — нікчемна пилинка. Але є дещо сильніше від чорного безмежжя. Це — розум і воля людей. Це — право людей стояти пліч-о-пліч. Це — прості слова, перед якими відступають простір і час: я люблю тебе!