Полум'яний бог

Розділ 11

— Ще до появи людей на землі бог води і бог полум'я посварилися та розкололи небеса, — сказав Жиґа. — Уся сяйлива блакитна кераміка тріснула і впала на Землю. І Земля у своїй зелені опинилася беззахисною перед темрявою, мовби жовток усередині розбитого яйця. Гарний образ, правда?

Дадзі обережно підійшла до нього, розчепіривши пальці, немовби наближалася до дикого звіра. Вона не знала, чого від нього чекати. Жиґа став зовсім непередбачуваним, і нині вона вже не розуміла, коли він її поцілує, а коли вдарить.

Її менше здивувало б, якби він кричав, кидався речами чи жбурляв людей об стіни, бо все пішло не за планом, і вже давно.

Але Жиґа читав. Усе збудоване за останні кілька років, кожен камінь у їхньому замку розпадався навколо них, а він стояв біля вікна з книжкою дитячих міфів, ліниво гортав сторінки і, бляха, читав уголос, ніби вважав, що їй потрібна казка перед сном.

Дадзі заговорила тихо, щоб не сполохати його:

— Жиґа, що там відбувається?

Він проігнорував запитання:

— Здається, я зрозумів, звідки в тобі стільки праведності, — він повернув книжку, щоб показати їй мальовані ілюстрації. — Нюйва заштопала небеса. Ти ж чула цю легенду, так? Чоловіки руйнують світ, а жінка збирає докупи. Богиня Нюйва залатала тріщину, яку вони створили в небесах, камінь за каменем, і світ знову став цілим.

Дадзі пильно дивилася на нього, нестямно розмірковуючи, що відповісти.

Вона вже не розуміла, про що він. Не знала, коли почалися ці зміни — можливо, після Лусаня, а може, ще від Внутрішніх держав. Усе відбувалося так поступово, немовби ледь помітні брижі на воді, що зрештою прорвали дамбу, і Жиґа став зовсім іншою людиною. Він зривався, шкодив усім навколо, а ще з захватом мордував її загадками, на які, він це знав, вона не могла дати відповіді.

Раніше він спрямовував силу на інших. А тепер вона стала тією, чий страх тішив його найдужче.

«Повернися до мене!» — хотілося їй закричати щоразу, коли вони говорили. Щось між ними зламалося, була якась невидима рана. Усе почалося зі смерті Цевері й розросталося немов гангренозне гниття, а тепер бовваніло за кожним їхнім словом, кожним наказом.

Один помре, один правитиме, а один засне навічно.

— Ти мелеш якусь дурню, — сказала вона.

Він лише засміявся.

— Хіба ж це не очевидно? — він кивнув на вікно. — Історія рухається по колу. Класики передбачили, чим усе це закінчиться. Ми з Дзиєю зруйнуємо світ. А ти збереш його докупи.

Зі свого місця Дадзі бачила узбережжя, охоплене полум'ям. Вона не потребувала потужних астрологічних приладів генерала Цоліня, аби збагнути, що відбувається на іншому боці протоки. Вистачило й звичайної підзорної труби.

Спалахи помаранчевого осяювали ніч. Якби вона не знала, то подумала б, що там запускають феєрверки.

Вона мимоволі замислилася, чи змогли вибратися з острова бодай діти, яких не забрав Шіро? Чи батьки всадовили їх у човни й сказали веслувати не озираючись? Але вона знала, що на це не варто сподіватися. Муґенці діють дуже ретельно.

Вона знала, що до ранку з острова ніхто не вибереться живили.

«Жиґа прирік нас».

Це кінець. Вона знала цю основоположну істину, непорушну, як те, що Земля обертається навколо Сонця. Вони дуже пошкодують про жертву спірлійської крові. Таке зло не може лишитися безкарним, боги цього не допустять.

Все, за що вони боролися, все, що збудували, розвіялося з димом. Через якусь дурну, дуже дурну авантюру.

— Тобі подобається те, що бачиш? — Жиґа підійшов до неї з-за спини і поклав їй руки на стегна.

Невже йому це здається еротичним? Так і є.

Дадзі опустила підзорну трубу, намагаючись приховати, як важко калатає її серце. Вона обернулась і спробувала всміхнутися. Жига значно більше подобалося, коли вона всміхалася.

— Дзия вже знає? — запитала вона.

— Зовсім скоро буде тут, — сказав Жиґа. — Я впевнений, він не захоче це пропустити.

— Це жорстоко.

Жиґа стенув плечима;

— Це піде йому на користь. Він занадто розм'як, ми мусили підточити вістря.

— А що, як це вістря обернеться проти тебе?

— Ніколи, — Жиґа стиснув її за талію і прицмокнув. — Він нас любить.

Двері розчахнулися. До кімнати ввірвався Дзия, наче знав.

— Що відбувається? — вимогливо запитав він. — Кажуть, Спір атакують.

— О, Спір уже атакували, — Жиґа змахнув на вікно. — А це просто відголоски.

— Це неможливо! — Дзия вихопив з рук Дадзі підзорну трубу. Спробував налаштувати її на узбережжя, але руки занадто тремтіли, щоб припасувати її як слід. — Де були кораблі Вейсжі?

Самовдоволений Жиґа не відповів.

Дадзі торкнулася руки Дзиї:

— Тобі варто...

— Де були кораблі Вейсжі?! — крикнув Дзия. Він тремтів, ледве стримуючись. Дадзі бачила розмиті обриси пітьмавих створінь під його шкірою, що силкувалися вирватися.

— Та годі, Дзия, — зітхнув Жиґа. — Ти знаєш, що ми мусили це зробити.

Вуста Дзиї безгучно змикалися й розмикалися. Дадзі бачила, як він переводив погляд з обличчя Жиґи до вікна і назад.

Бідолашний Дзия. Він завжди був у такому захваті від Ханелай. Часом вона боялася, що він може спробувати одружитися з тією палкою спірлійкою-генералом. Звісно, Жиґа не дозволив би, адже він завжди був затятим прихильником чистоти нікарців і до Ханелай відчував огиду. Але Дзия міг наполягати.

Помилкове кохання. Заздрісні друзі. Їй бракувало тих часів, коли це було їхніми найбільшими проблемами.

— Я мушу дістатися Спіру, — сказав Дзия. — Мушу знайти її.

— О, та годі. Ти знаєш, що там знайдеш, — Жиґа велично змахнув у бік охопленого полум'ям узбережжя. — Острів і звідси добре видно. Вони всі мертві, всі до єдиного. Комар носа не підточить. Усе скінчилося. Хоч які там зараз бої, це вже просто зачистка. Ханелай мертва, Дзия. І я говорив, що відпускати її було дурістю.

У Дзиї був такий вигляд, немов Жиґа витяг кинджал і провернув йому в серці.

Жиґа поплескав його по спині:

— Це на краще.

— Ти не мав права, — прошепотів Дзия.

Жиґа засміявся глибоким, жорстоким сміхом:

— І коли це ти встиг відростити хребет?

— Їхня кров на твоїх руках. Це ти їх убив.

— «Це ти їх убив», — перекривив Жиґа. — Не говори мені про вбивство комах Хто піднявся на плато Скаріґон? Хто вирвав серце Цевері з грудей?

— Я не винен у тому, що сталося з Цевері...

— О, ти завжди не винен, — вишкірився Жиґа, — Ти просто втрачаєш контроль, і люди випадково помирають, а потім ти приходиш до тями і починаєш скиглити про тих, кому стало мужності зробити необхідне цілком свідомо. Опануй себе, брате. Ти вбив Цевері Ти допустив смерть Ханелай. Чому? Бо знав, що це необхідно і що стоїть на кону. Ти знав, що у великому задумі ці твої хвойди були перешкодами, не вартими навіть згадки. Вважай те, що сталося, проявом доброти. Ти знаєш, що, можливо, так і було. Ти знаєш, що спірлійці за першої ж нагоди облажалися б із самоврядуванням, і щойно ми дозволили б їм узяти управління на себе, одне одного перебили б Ти знаєш, що таким, як Ханелай, свободі не йде на користь.

— Ненавиджу тебе, — сказав Дзия. — Я волів би, щоб ми всі померли.

Жиґа замахнувся й цілком буденно вдарив його в обличчя. Ляскіт луною розійшовся по кімнаті.

Я звільнив тебе з кайданів, — Жиґа насувався на принишклого Дзию, повільно витягаючи меч. — Я витяг вас обох з окупованої території. Я знайшов вихідців із Внутрішніх держав, відвів нас до гори Тяньшань і підніс вас до Пантеону. І тепер ти смієш суперечити мені?

Повітря тремтіло, загуснувши від чогось могутнього, задушливого і страшного.

«Просто схили голову, — Дадзі хотіла закричати Дзиї. — Схили голову, тим і скінчиться».

Але вона мовчала, заклякнувши від страху.

Дзия також не ворушився. Видовище химерне: дорослий чоловік зіщулився, наче дитина; але Дадзі знала, що його змусило це зробити.

Страх впечатався в кістки Дзиї, так само як і в її. Удар за ударом, поріз за порізом за понад десятиліття, відколи вони були дітьми, Жиґа подбав про це.

Дадзі збагнула, що вони дивляться на неї Вимагають відповіді Але яким було запитання? І що вона може зробити, щоб усе виправити?

— Нічого? — вимогливо запитав Дзия.

— Вона нічого не скаже, — пхикнув Жиґа. — Маленька Дадзі знає, що для неї найкраще.

— Боягузка! — гарикнув їй Дзия. — І завжди була!

— О, не дражни її...

— Та пішов ти! — Дзия гупнув палицею об підлогу. Від гуркоту Дадзі аж підстрибнула.

Жиґа засміявся:

— Хочеш зробити це зараз?

— Не треба, — пробурмотіла Дадзі, але слова скидалися радше на наляканий писк. Жоден із них не почув.

Дзия кинувся на Жиґу. Жиґа розкрив долоню, і Дзия одразу впав додолу, стогнучи від болю.

Жиґа награно зітхнув:

— Невже ти піднімеш на мене руку, брате?

— Ти мені не брат, — видихнув Дзия.

Позаду них у повітрі розчахнулася порожнеча. Одне за одним тінисті створіння рвонулися крізь діру. Дзия показав пальцем Вони помчали вперед, але Жиґа розтинав їх, немов паперових, швидше, ніж вони наближалися.

— Будь ласка, — сказав Жиґа. Усмішка не сходила з його вуст. — Ти здатен на більше.

Дзия високо підняв палицю. Жиґа замахнувся мечем.

Дадзі раптом віднайшла силу рухатися. Вона кинулась у простір між ними за мить до того, як вони напали одне на одного з достатньою силою, щоб кам'яна підлога взялася тріщинами, з силою, яка розбила б їхній світ, наче яєчну шкаралупу. Через десятки років вона замислювалася, чи розуміла тоді, що робила, коли притисла долоні їм до грудей і промовила заклинання. Чи знала, якими будуть наслідки, і чи приймала їх? А чи зробила це ненароком? Чи було все, що сталося потім, нещасливим збігом обставин?

Тієї миті вона знала лише те, що всі звуки й рухи спинилися. Час завмер у вічності. Дивна отрута, щось, чого вона ще ніколи не прикликала, просочилася крізь повітря і вкоренилася у свідомості всіх трьох, а потім розгорнулася у форму, якої вони ще не бачили і не відчували. Потім Жиґа впав на підлогу, а Дзия заточився назад Можливо, вони кричали, але крізь бухкання крові у вухах Дадзі чула лише примарне відлуння холодного, безрадісного сміху Цевері.

Розділ 12

Закритий меморандум щодо Нікарської республіки, раніше знаної як Нікарська імперія або Імперія Нікань, до Міністерства закордонних справ Призахідної республіки.

Відкрита торгівля на нікарських територіях продовжує виявляти активи, що виправдовують інвестиції Консорціуму, а заходи, спрямовані на здобуття цих активів, здійснюються без проблем, як і передбачалося. Консорціум отримує гарантовані права на декілька важливих покладів корисних копалин із неочікувано незначними зусиллями (якщо відверто, мені здається, нікарці навіть не здогадуються про багатства під їхніми ногами). Окрім чаю та мінералів, наші агенти знайшли чимало місцевих товарів, які матимуть значний попит удома. Нікарська порцеляна блиском і напівпрозорістю цілковито перевершує наші домашні вироби. Нікарські різьблені статуетки з нефриту, без сумніву, приваблять покупців, які шукають нових інтер'єрних оздоб (див. ящик 3, додається).

Місцеве текстильне виробництво вражає, а надто з огляду на відсутність автоматизованих ткацьких верстатів: їхні ремісники винайшли напрочуд розумні механізми, щоб приборкати силу води для сукання ниток зі значно більшою швидкістю, аніж це під силу одному ткачеві (я переконаний, що скоро наші пані гулятимуть вулицями в шовкових сукнях і з парасолями!).

Сіре товариство, представники Церкви Божественного Творця, зіткнулося з більшими труднощами. Несхильність місцевого населення до розмови доводить тернистість шляху (див. доданий лист від сестри другого витка Петри Іґнатіус). Здобутки тут незначні через релігію, що опирається заміщенню: насправді, більшість уродженців ніби й зовсім байдужі до питання релігії, але через соціальну дисципліну, яку релігія спричиняє. Щотижневе вшанування вони вважають гаянням часу і обурюються, коли їх ведуть до каплиці. Вони звикли до злиднів та забобонів і, схоже, нездатні прийняти очевидний доказ вищості Творця, навіть коли його повільно пояснюють їм рідною мовою. Але ми й надалі докладатимемо зусиль, хай повільно, але певно. Наш обов'язок перед Архітектором — принести порядок у кожен куточок світу, без винятків.

Ми вважаємо мінімальним ризик того, що корінні нікарці зчинять організоване збройне повстання. Наше вивчення Імперії давно вказує, що їхня стратегічна культура пацифістська і застійна — як імперії без схильності до територіального розширення. Республіка ніколи не вирушить у морську експедицію, щоб завоювати іншу націю. Окрім підкорення острова Спір, Республіка лише всотувала агресію загарбників. Тепер, коли Їнь Вейсжа остаточно придушив залишки режиму Су Дадзі на півночі, очікуємо, що за п'ять наступних років внутрішньої війни зникне й решта.

Наразі найбільшу загрозу становлять місцеві партизанські рухи на півдні, бази яких зосереджені в провінціях Півня і Мавпи їхнім козирем є спірлійка Фан Жунінь, чиї піротехнічні прояви переконали їх у поганських шаманічних віруваннях, що суперечать Порядку Святого Творця (Наші союзники в Сірому товаристві вважають ці шаманічні здібності небаченим проявом Хаосу — див. додаток 1 «Нікарський шаманізм».) Ця загроза не повинна аж надто непокоїти Консорціум. Кількість шаманів мала: окрім спірлійки та спадкоємця Їнь Вейсжі, Сіре товариство не знайшло інших на континенті Південні повстанці досі на століття відстають на всіх фронтах навіть від старої Федерації Муґень, і з дирижаблями вони намагаються воювати палицями та камінням.

Їхні так звані боги їх не врятують. Сестра Петра запевняє мене, що на додачу до вдосконалених опіумних ракет, які мають доведену здатність придушувати шаманічні вміння, ведуться дослідження, щоб знайти методи плавної протидії, і що за кілька тижнів матимемо зброю, яку не зможе перевершити навіть спірлійка (див. додаток 2 «Дослідницькі нотатки про Їнь Неджу"). Південь впаде, коли впаде Спірлійка. За відсутності божественного втручання ми вже зараз можемо робити з цим варварським народом усе, що забажаємо.

Розділ 13

Коли Жинь отямилася, голова була важка, рот — немовби забитий коконами шовкопряда, а пульсування болю від шрамів на спині розповзалось у кожний м'яз нижньої половини тіла. Вона чула таке гучне ревіння, що воно немов огортало її, забивало думки, змушуючи кістки тремтіти від реверберацій.

Усередині все обірвалося: підлога хиталася. Вона що, у дирижаблі?

Щось холодне і мокре торкнулося чола. Вона змусила себе розплющити тремтливі повіки. Поступово очі сфокусувалися на обличчі Дадзі. Та протирала обличчя Жинь ганчіркою.

— Нарешті, — промовила Дадзі. — Я вже почала непокоїтися.

Жинь сіла і роззирнулася. Зблизька дирижабль виявився більшим, ніж їй завжди уявлялося. Вони сиділи самі в кімнаті розміром з корабельну каюту, певно, одній з багатьох, але республіканських солдатів поблизу не було видно.

— Забери від мене руки!

— О, цить, — Дадзі скептично скривилась і продовжила стирати бруд зі щік Жинь. Ганчірка швидко зробилася іржаво-брунатною від засохлої крові. — Я щойно врятувала тобі життя.

— Я не збираюся... — Жинь силкувалася зібратися з думками, намагаючись згадати, чому була така налякана. — Гора. Гора. Я не збираюся...

— Їж, — Дадзі втиснула їй у руку черству булочку. — Тобі знадобляться сили. Інакше не переживеш замурування.

Жинь безпорадно витріщилася на неї. Вона не підняла булочки, в пальцях заледве стало сили зімкнутися навколо неї.

— Навіщо ти це робиш?

— Рятую нас обох, — сказала Дадзі. — А може, ще й твою зародкову південну імперію, якщо припиниш істерити й вислухаєш.

— Армія...

— Армія покинула тебе. А віддані офіцери були не в тому становищі, щоб допомогти. Південна коаліція вигнала тебе, і ти не можеш прикликати вогонь, — Дадзі заправила волосся Жинь за вуха. — Я гарантувала нам безпечний перехід до Чулуу Корікх.

— Але навіщо...

— Бо тепер моєї сили замало. Мені потрібен союзник. Сердечний друг, який, наскільки мені відомо, наразі проводить вічність у горі.

Жинь кліпнула. Вона розуміла слова Дадзі, але не могла збагнути, що та має на увазі. Знадобилося добряче поміркувати, мляво перебираючи думки, аж доки частинки склалися докупи.

А потім її осяяло.

Вона майже рік навіть не згадувала про Дзяна. Не дозволяла собі згадувати, бо ж спогади завдавали надто сильного болю. Він був не лише її вчителем, а й майстром. Вона вірила йому, він обіцяв, що з нею все буде гаразд А потім, щойно її світ розірвала війна, просто її покинув. Покинув і запечатався в довбаній каменюці.

— Він не піде, — хрипко сказала Жинь. — Він надто боїться.

Вуста Дадзі викривилися в посмішці.

— Ти справді так думаєш?

— Він хоче сховатися. Він не вийде. Він... Щось не так...

— Його Печатка розпадається,— палко промовила Дадзі. Її здорове око блиснуло. — Я знаю. Я теж це відчуваю. Він сильнішає, повертається в себе. Я не знаю, що зробила, коли запечатала нас трьох, але завжди підозрювала, навіть сподівалася, що зробила це не як слід Так і сталося. Печатка зламана, вона не бездоганна і тепер вицвітає. І я... ми маємо другий шанс.

— Це не має значення, — Жинь слабко похитала головою. — Він не піде.

— О, піде, — Дадзі заходилася витирати Жинь скроні. — Він мені потрібен.

— Але він і мені був потрібен, — сказала Жинь.

Вона відчула гострий спалах болю в грудях, дошкульну суміш розчарування і відчаю, які дотепер так добре вдавалося придушувати. Їй хотілося щось ударити, хотілося плакати. Як після стількох місяців старі рани можуть так сильно боліти?

— Може, й так, — Дадзі з жалем глянула на Жинь. — Але Дзия — не твій якір. А мій.

Решта мандрівки могла тривати лічені хвилини або години. Жинь не знала Вона поринула в зболене марення, зісковзуючи в безпам'ятство і опритомнюючи, коли тіло мучилося від численних забоїв. Дадзі не зронила більше ні слова, остерігаючись, що їх можуть підслухати. Нарешті ревіння двигунів сповільнилося до жалібного скавучання, а потім затихло. Жинь смикнулася, різко прокинувшись, коли дирижабль торкнувся землі під кутом і заскреготів днищем від того, що його протягло ще кілька метрів до повної зупинки. А потім республіканські солдати зайшли до каюти, переклали її на дерев'яні ноші і винесли на крижане гірське повітря.

Жинь не опиралася. Дадзі хотіла, щоб вона вдавала безпорадну.

Вона знала, що вони дісталися провінції Змії Впізнавала обриси цих гір. Вона вже мандрувала цим шляхом. Але якась частина розуму не могла прийняти того, що вони справді, реально в горах Кукхонінь.

Відколи Совдзі зрадив її в Тікані, минуло менше дня. За цей час вони перетнули пів країни. Але це не може бути правдою — така мандрівка мала розтягтися на кілька тижнів. Жинь бачила, як дирижаблі літали, вона знала, що вони рухаються швидко, але це абсурдно. Це шматувало всі її уявлення про час, простір і відстань.

Призахідники постійно так подорожують? Вона спробувала уявити просторове сприйняття з їхньої точки зору. Яким є суспільство, якщо воно може перетинати цілий континент за лічені дні? Якби вона могла вранці прокинутися в Сінеґарді, а вже ввечері заснути в Арлоні?

Не дивно, що вони поводяться як володарі всього світу. Певно, їм він видається таким малим.

— Куди? — запитав солдат.

— Угору, — відповіла Дадзі. — Вхід біля вершини. Там ніде посадити судно. Доведеться йти пішки.

Жинь прив'язали до нош так міцно, що вона заледве могла й голову підвести. Вона не бачила, як далеко їм треба йти, але підозрювала, що похід розтягнеться на години. Єдина стежка, що вела до Чулуу Корікх, загрозливо вужчала з висотою. Посадити щось таке велике, як дирижабль, можна було не більш ніж на третині підйому.

Принаймні йти їй не довелося. Поки солдати несли її на гору, розхитування нош заколисало. У голові зробилося легко й туманно. Вона не знала, чи дали їй заспокійливе, чи тіло відмовляло від травм. Жинь занурилась у напівсвідомий стан, затуманений достатньо для того, щоб синці від черевиків Совдзі віддавали притлумленим, майже приємним болем.

Вона не розуміла, що вони дісталися Чулуу Корікх, аж доки не почула скреготу, з яким відчинилися кам'яні двері.

— Нам потрібне світло, — сказала Дадзі.

Жинь почула потріскування: хтось запалив смолоскип.

«Зараз», — подумала Жинь. Наступної миті Дадзі точно повернеться до солдатів. Вона отримала бажане, здобула їм безпечну мандрівку до Чулуу Корікх, і тепер їй лишалося тільки загіпнотизувати їх, заманити до прірви й штовхнути.

— Проходьте, — сказала Дадзі. — Тут нічого боятися. Тут лише статуї.

Солдати понесли Жинь у гнітючу пітьму. На неї навалився невимовний тягар, немовби закривши рота й носа невидимою рукою. Перехопило подих, Жинь вигнула спину на ношах. Вона хапала ротом великі ковтки повітря, але воно було розріджене й не могло розвіяти чорні плями, що почали затьмарювати зір по краях. Вона могла дихати так важко, що пошматувала б собі легені, але цього однаково було б замало. Внутрішній простір Чулуу Корікх був такий заземлений, такий непохитно матеріальний — цілісне місце, що ніяк не перетиналося з площиною духів.

Це гірше, ніж тонути.

Жинь заледве витримала цей тиск, коли вперше прийшла сюди з Алтанем. Тепер було значно гірше, бо ж вона тривалий час жила й дихала з божественністю, що була лише на відстані думки. Фенікс став її частиною, постійною підбадьорливою присутністю в її свідомості Навіть за відсутності Кітая вона досі відчувала тоненьку ниточку зв'язку зі своїм богом, але тепер зникла й вона Тепер вона почувалася так, немов тягар гори міг розбити її зсередини.

Солдат попереду вдарив її кісточками по чолі.

— О, та змовкни вже.

Жинь навіть не усвідомлювала власного крику.

Хтось заштовхав їй у рота ганчірку. Від цього їй ще більше стало нічим дихати. Раціональні думки зникли. Вона забула, що все це — вдавання, частина плану Дадзі. Як же це витримувала Дадзі — Су Дадзі, котра прожила з голосом своєї богині значно довше, ніж Жинь взагалі на цьому світі? Як вона могла спокійно йти попереду, навіть не скрикнувши, якщо Жинь корчилася, замкнена в останній миті потоплення перед смертю?

— Усі вони були шаманами? — солдат, що ніс її ноги, присвиснув, низький звук пройшовся луною по всій горі. — Велика Черепахо! Як давно вони тут?

— Відколи живе ця Імперія, — сказала Дадзі. — І будуть тут ще довго після нашої смерті.

— Вони не можуть померти?

— Ні їхні тіла вже не смертні Вони стали відкритими посудинами для богів, а тому замкнені тут, щоб не знищили світ.

— От же срань, — солдат прицмокнув. — Це жорстко.

Солдати зупинились і опустили ноші з Жинь на підлогу. Той, що стояв біля її голови, нахилився до неї, його зуби жовтіли в сяйві смолоскипів:

— Твоя зупинка, спірлійко.

Вона дивилася повз нього на ряди за рядами порожніх постаментів, що тяглися вглиб гори, доки ставало погляду. І нетямилася від страху. Жинь безпорадно борсалася, поки солдати відв'язували її від нош, а потім піднесли до найближчого п'єдесталу.

Вона глянула на Дадзі, мовчки благаючи про допомогу. Ну чому вона піною не робить? Хіба обман не задалеко зайшов? Дадзі не треба було, щоб Жинь замурували. Їй потрібен лише безпечний перехід до Чулуу Корікх. Республіканські солдати їй уже не потрібні, вона мала б позбутися їх.

Але Дадзі просто стояла — очі прикриті повіками, обличчя спокійне — і спостерігала, як солдати ставлять Жинь по центру постаменту.

Жинь сяйнула жахлива думка.

Дадзі не просто блефувала.

Дадзі потребувала безпечного переходу до Чулуу Корікх. Їй був потрібен майстер Дзян. Але для цього плану не була потрібна Жинь.

О боги.

Треба вибратися звідси. Їй не втекти: у такому стані вона ніяк не зможе випередити їх, дістатися до дверей і спуститися з гори, адже її ноги так міцно зв'язані. Але вона може доповзти до краю коридору. Може стрибнути.

Що завгодно ліпше за вічність у камені.

Вона перестала опиратись і обм'якла в солдатів на руках, удаючи, що знепритомніла Спрацювало. Їхня хватка ослабла, якраз достатньо для того, щоб вона вивільнила тулуб. Жинь пірнула в них під руками і ринулася до виступу. Зі зв'язаними ногами вдавалося лише човгати, але вона була так близько — всього пів метра, можна вислизнути від них всього за два кроки...

Та коли Жинь дійшла до краю і побачила бездонну прірву, ноги перестали слухатися.

«Стрибай!»

Вона не змогла.

Хоч і знала, що вічність у Чулуу Корікх гірша за смерть. Вона однаково не могла цього зробити. Вона не хотіла вмирати.

— Та годі, — сильні руки обхопили її за тулуб і відтягай від краю. — Так легко ти не відбудешся.

Солдати підняли їй ноги вгору, тож тепер несли, як мішок з рисом. Разом вони перевернули її й поставили на п'єдестал.

— Зупиніться! — скрикнула Жинь, але з ганчіркою в роті це було нерозбірливо. — Зупиніться, будь ласка, не треба... Дадзі! Дадзі! Скажи їм!

Дадзі не дивилася їй у вічі.

— Переконайтеся, що ноги стоять по центру, — спокійно сказала вона, немовби даючи вказівки слугам, куди поставити стіл. — Підніміть її так, щоб вона стояла прямо. Решту зробить камінь.

Жинь випробувала все, щоб утекти: брикалася, борсалася, корчилася і обм'якала. Вони не відпускали. Були надто сильні, а вона — надто слабка, зморена голодом, поранена, зневоднена.

Їй не вибратися. Вона опинилася в пастці й навіть померти не могла.

— Що тепер? — запитав один солдат.

— А тепер гора виконає своє завдання, — Дадзі почала промовляти щось кетреїдською, і каміння ожило.

Жинь нажахано дивилася на підніжжя п'єдесталу. Спочатку його рух здався їй грою світла від смолоскипів, але потім вона відчула крижаний доторк каміння навколо литок, коли постамент поповз угору, пожираючи її та перетворюючись на нерухому оболонку поверх шкіри. Вона не мала часу на боротьбу: за лічені секунди камінь дістався колін. Солдати міцно тримали її за руки й відсахнулися, коли камінь дістався до талії. Тепер верхня частина її тулуба була вільна, але це не мало значення, адже вона не могла вирватися з каменю, що сковував ноги. Менш ніж за хвилину він дістався до грудей, знерухомив лікті так, як вона їх зігнула, і підібрався до шиї. Вона закинула голову вгору, відчайдушно прагнучи прибрати носа якнайдалі. Це не мало значення. Камінь огорнув обличчя. Зімкнувся поверх очей.

А потім вона не бачила нічого. Не чула нічого. Не відчувала каменю на собі — він став її частиною, природною оболонкою, завдяки якій вона стояла абсолютно спокійно.

Вона не могла рухатися.

Вона не могла рухатися.

Натиснула на камінь, але не зсунулась ані на міліметр, натомість нерви сповнилися таким неспокоєм, що Жинь напружувалася дедалі сильніше, а всередині розгоралася паніка, посилюючись щосекунди без можливості послаблення.

Вона не могла дихати. Спершу була навіть вдячна за це: звісно ж, без повітря вона невдовзі знепритомніє, а потім ця тортура скінчиться. Вона відчувала, як роздуваються легені, горять болем. Невдовзі вона вирубиться. Скоро все скінчиться.

Але нічого не сталося.

Вона тонула, вічно тонула, але не могла померти.

Їй кортіло закричати, але вона не могла. Так нестерпно хотілося борсатися й відбиватися, що серце мало не вистрибнуло з грудей, і так було б навіть ліпше, бо вона померла б, але натомість вона заклякла в нескінченній миті, що розтяглася на цілу вічність.

Знання, що це може тривати і триватиме далі, днями, сезонами впродовж років, було невимовною мукою.

«Варто було стрибнути, — подумала вона. — Якби ж я померла».

Ця думка прокручувалася в голові знову і знову, єдиним зціленням супроти її нової і страхітливої реальності.

«Якби ж я померла.

Якби ж я померла.

Якби ж..»

Сама думка про забуття стала фантазією. Жинь уявляла, що вона й справді стрибнула, уявляла недовге, ейфорійне падіння і приємний хрускіт власних кісток на дні прірви, а далі — блаженну порожнечу. Вона так багато разів прокручувала цю послідовність у розумі, що на коротку мить навіть себе обдурила, що й справді стрибнула.

Вона не могла вічно лишатися в стані паніки. Зрештою тривога відступила, змінившись тупою, порожньою безпорадністю. Тіло нарешті змирилося з правдою: їй не втекти. Не померти. Вона так і стоятиме тут, напівмертва і напівжива, у свідомості й у вічних роздумах.

Їй не лишилося нічого, окрім власного розуму.

Колись Дзян учив її медитувати, звільняти розум на години, поки тіло лишалося в спокійному заціпенінні порожньої посудини. Без сумніву, саме завдяки цьому вмінню він вижив тут так довго, саме тому він з власної волі сюди й прийшов. Жинь воліла б мати це вміння. Але їй не вдалося досягти внутрішнього спокою. Розум бунтував проти нудьги. Її думки завжди десь блукали.

Їй не лишалося нічого, крім як розважити себе перебиранням спогадів. Вона зосереджено вивчала їх, сортувала, розтягувала і насолоджувалася ними, смакуючи кожну подробицю. Вона згадала Тікані. Згадала ті приємні темні дні, які проводила в кімнаті вчителя Фейжика за обговореннями деталей останньої книжки, яку він їй позичав, і як простягала руки по нову. Згадала, як гралася з маленьким Кесеґі у дворі, прикидаючись усіма відомими почварами з Імператорського звіринцю, як гарчала й сичала, щоб розсмішити його. Згадала тихі, вкрадені хвилини в темряві, короткі перерви, коли вона була зовсім сама, вільна від крамниці й тітки Фан, маючи змогу вдихнути на повні груди без страху.

Коли Тікані вже не задовольняло її, вона подумки повернулася до Сінеґарда — жорстокого, страшного місця, де, хоч як парадоксально, тепер зберігалися всі її найщасливіші спогади. Вона пригадала, як разом з Кітаєм вчилась у прохолодних підвалах бібліотеки Академії. Як спостерігала за тим, як він просовував тонкі пальці крізь сплутане волосся, розгортаючи сувій за сувоєм. Пригадала, як щоранку билася з Дзянем у саду вірувань, відбивала його удари з пов'язкою на очах.

Їй добре вдавалося вивчати глибини власного розуму, відкопувати спогади, про які вже й забула Спогади, які вона не дозволяла собі визнавати аж донині через страх, що вони її зламають.

Жинь згадала, як уперше побачила Неджу і як дивилася на нього всі рази після того.

Їй було боляче бачити його. Дуже боляче.

Колись вони були такі невинні. Для неї було невимовною мукою пригадувати, яким його обличчя було ще рік тому; вродливим, зарозумілим і нестерпним водночас, то усміхнене від захвату, то зі сміховинним вишкіром схвильованого цуценяти. Але вона замкнена тут на вічність. Ті спогади — єдине, що вона тепер має, і біль — єдиний спосіб ще бодай щось відчути.

Вона відстежила історію їхніх стосунків від першої зустрічі в Сінеґарді аж до моменту, коли відчула, як клинок простромив їй спину. Вона пам'ятала, яким по-дитячому вродливим він колись був, як її водночас і вабило, і відштовхувало гордовите, точене обличчя. Згадала, як Сінеґард перетворив його з зіпсованого, розпещеного князька на зміцнілого й тренованого солдата Згадала, як вони вперше бились і вперше виступили пліч-о-пліч проти ворога в бою, як ворожість і взаємопідтримка здавалися природним поєднанням, немовби ковзання загубленої рукавички і знаходження її пари.

Вона згадала, наскільки вищим він став, коли подорослішав, як її голова діставала йому до підборіддя, коли вони обіймалися. Згадала його темні очі під місячним світлом тієї ночі в доках. Тоді, коли вона думала, що він її поцілує Тоді, коли він встромив ножа їй у спину.

Блукати в цих спогадах було так боляче. Так принизливо було згадувати, як охоче вона вірила в його брехню. Почувалася такою дурепою через те, що повірила йому, що любила його. Через те, що думала, наче будь-яка з крихітних спільних митей за той недовгий час, який вони провели в армії Вейсжі, означала, що він дійсно, по-справжньому дбає про неї, хоча насправді Неджа лише маніпулював нею, як і його батько.

Вона так часто оживлювала ці зустрічі, що вони почали втрачати значення. Їхня пекучість потьмяніла до тупого опіку, а потім і зовсім зникла Жинь закостеніла до їхньої важливості. Вона починала нудитися від власного болю.

Тому звернулася до останнього, що ще могло допекти Жинь пішла шукати Печатку і з'ясувала, що вона досі там, у глибині її свідомості, готова й в очікуванні, коли Жинь насмілиться в неї зайти.

Жинь на мить замислилася, чому Печатка не зникла Вона є результатом магії богині Нюйви, а в Чулуу Корі юс не існує зв'язку з богами. Але, можливо, коли Дадзі принесла цю магію в світ, зв'язок порушився і якимось чином отрута залишилася навіть після смерті змії.

Жинь була вдячна за це. Тут вона принаймні могла відволіктися від власного розуму. Мала з чим погратися, пофліртувати. Для в'язнів в одиночних камерах навіть ніж — сяка-така забавка.

Що станеться, якщо вона доторкнеться до Печатки зараз? Вона може ніколи не повернутися. Тут, де ніщо з реальною світу її не відволікає, вона може навічно опинитися в пастці отруєної брехні.

Але іншого вона не мала. Реальність не повернеться, вже не кажучи про давні спогади.

Вона нахилилася вперед і провалилася крізь ворота.

— Привіт, — сказав Алтань. — І як це ми тут опинилися?

Він стояв занадто близько. Їх розділяли лише декілька сантиметрів.

— Відійди, — сказала вона. — Не чіпай мене.

— А я думав, ти хотіла мене бачити, — не звертаючи уваги на її наказ, він простягнув руку, обхопив її підборіддя та закинув їй голову. — Що з тобою сталося, люба?

— Мене зрадили.

— «Мене зрадили», — перекривив він. — Нафіг цю маячню! Ти все зіпсувала. Ти мала армію. Взяла Лейян. Ти мала південь на долоні — і облажалася, коростявий, брудношкірий шмат лайна...

Чому вона так боїться? Вона знає, що контроль у її руках. Алтань — витвір її уяви. Алтань мертвий.

— Назад, — сказала вона.

Він підійшов ще ближче. Жинь відчула спалах паніки. Де його ланцюги? Чому він не кориться їй?

Він самовдоволено посміхнувся їй:

— Ти не можеш наказувати мені, що робити.

— Ти не реальний. Ти існуєш лише в моїй свідомості...

— Моя люба, я і є твоя свідомість. Я — це ти. Я все, що в тебе лишилося. Тепер є тільки ти і я, і я нікуди не зникну. Ти не хочеш спокою. Ти хочеш звітності. Ти хочеш знати, що саме накоїла, і не хочеш цього забувати. Тож почнімо, — він міцніше стиснув її підборіддя. — Визнай, що ти зробила.

— Я втратила південь.

Він ударив її долонею в скроню. Вона знала, що удар нереальний, що всі її відчуття — лише галюцинація; але все одно було боляче. Вона дозволила, щоб було боляче. Це її уява, і вона вирішила, що заслуговує покарання.

— Ти не просто втратила південь. Ти його віддала. Неджа був у твоїй милості. Ти притискала лезо до його грудей. Тобі лишень треба було опустити руку, і ти перемогла б. Ти могла його вбити. Чому не вбила?

— Не знаю.

— Я знаю.

Ще лункий удар, цього разу в ліву скроню. Голова Жинь смикнулася вбік. Алтань стиснув їй горло, впиваючись нігтями в шкіру навколо гортані. Біль був страшенний.

— Бо ти жалюгідна. Бо тобі потрібно бути чиєюсь собачкою. Потрібно лизати комусь черевики.

У Жинь кров похолола в жилах: не від жалю до себе, а від щирого, неконтрольованого страху. Вона не знала, до чого йде, не могла передбачити, що її розум зробить далі. Хотіла спинитися. Не варто було взагалі чіпати Печатку.

— Ти слабка, — виплюнув Алтань. — Ти дурна, сентиментальна, зарюмсана шмаркачка, яка зрадила всіх навколо себе, бо не змогла впоратися зі шкільним захопленням. Невже думаєш, що він тебе любив? Невже справді віриш, що він колись тебе любив?

Він знову замахнувся кулаком. Крізь печатку проривалося дрижання. Образ Алтаня гойднувся, немов віддзеркалення на озерному плесі, потурбованому камінцем. Ще хвиля неспокою. Алтань зник. А потім Жинь збагнула, що це не була галюцинація: щось билося об камінь за лічені сантиметри від її обличчя.

Утретє вона це відчула — тремтіння, що з'явилося біля носа й вібрацією розійшлося по всьому тілу. У неї цокотіли зуби.

У неї цокотіли губи.

Рух. А це означає...

Четвертий струс. Камінь розлетівся на шматки. Жинь упала з постаменту, сильно вдарившись об кам'яну підлогу. Біль пронизував коліна, і це було прекрасно. Вона виплюнула ганчірку. Повітря в горі, затхле й вологе, як і раніше, здалося смачним. Ядуха, яку вона відчувала доти, зникла. Порівняно з замуруванням відкрите повітря смакувало, наче різниця між середньою вологістю і перебуванням під водою. Вона довго просиділа навколішки з опущеною головою і просто дихала, дивуючись, як воно — коли повітря проникає і виходить з легень.

Вона розігнула пальці. Торкнулася обличчя, провела по щоках. Від щастя цих дотиків, від самої змоги рухатись хотілося плакати.

— Велика Черепахо, — промовив голос, якого вона не чула так давно. — А хтось так і не навчився медитувати.

Жинь знадобився час, щоб звикнути до світла від смолоскипа Над нею височіли дві постаті. Ліворуч — Дадзі. А праворуч стояв Дзян, вкритий з голови до п'ят сірим порохом. Він широко всміхався у вітанні, немовби вони бачилися лише вчора.

— У тебе бруд у волоссі, — він нагнувся, щоб розв'язати їй ноги. — О боги, він повсюди. Доведеться відмивати тебе у струмку.

Жинь відсахнулася від його доторку;

— Заберіть від мене руки!

— З тобою все гаразд, дитино? — він говорив так легко. Так буденно.

Вона вражено подивилася на нього. Його не було понад рік. І цей термін здався їй десятиліттями Як він міг поводитися так, немовби все нормально?

— Агов? — Дзян помахав рукою їй перед носом. — Ти отак і сидітимеш тут?

До неї повернулася мова.

— Ви мене покинули.

Його усмішка потьмяніла.

— О, дитино...

— Покинули мене.

Його зболений вираз іще дужче її розізлив. Це здалося глузуванням. Дзян не закінчить цю розмову так, як закінчував усе, уникнувши відповідальності, вправно прикидаючись божевільним, У що всі вірили Він ніколи не був таким божевільним, як усі вважали І вона не купиться на це тепер.

— Ви були потрібні мені... Були потрібні Алтаню... А ви лише..

Дзян говорив так тихо, що вона заледве його чула.

— Я не міг урятувати Алтаня.

Її голос надломився:

— Але могли врятувати мене.

Схоже, її слова його зачепили. Цього разу він не мав дотепної відповіді, виправдання чи відмовки.

Вона думала, що він вибачиться. Але натомість він нахилив голову набік і його вуста знову розпливлися в усмішці:

— Навіщо? Щоб зіпсувати тобі всі веселощі?

Колись почуття гумору Дзяна максимум дратувало, а мінімум пом'якшувало жахливе оточення. Колись він був єдиним, хто постійно її смішив.

А тепер їй перед очима стала червона пелена.

Вона не думала Кинулася на нього, і її пальці зігнулися в кулаки вже на півдорозі до його обличчя. Він швидко витяг руку з рукава Перехопив її за зап'ясток, відвів удар з більшою силою, ніж вона очікувала.

Вона завжди забувала, який сильний Дзян. Усю цю силу, запечатану всередині гнучкої, дивакуватої постаті.

Він тримав її кулак між ними.

— Тобі поліпшає, якщо мене вдариш?

— Так.

— Справді?

Вона якусь мить дивилася на нього, важко дихаючи. А потім опустила руку.

— Ви втекли, — сказала вона.

Це було несправедливе звинувачення. Вона знала Але якась частина її досі була ученицею. Та частина була налякана і потребувала, досі потребувала його заступництва.

— Ви пішли, — вона не могла стримати тремтіння в голосі. — Лишили мене саму.

— О Жинь, — його голос став лагідним. — Невже це місце здається тобі прихистком?

Жинь не хотіла пробачати. Хотіла й далі гніватися. Вона надто довго плекала в собі цю образу. І не могла так просто її відпустити: почувалася так, немовби в неї відібрали те, на що вона мала повне право.

Але жах від замурування був надто свіжим Жинь щойно втекла з кам'яної в'язниці. І ніщо, ніщо не змусило б її зайти в неї знову. Вона радше кинеться з краю прірви.

— Тоді чому ви це зробили? — запитала вона.

— Щоб захистити тебе, — сказав він. — Щоб захистити всіх навколо. Вибач, але я не придумав кращого способу це зробити.

На це вона не знайшла що відповісти. Його слова налякали її. Якщо Дзян вважав це пекло ліпшою альтернативою, то чого ж він боявся?

— Мені прикро, дитино, — Дзян простягнув руку в заспокійливому жесті. — Дуже прикро.

Вона відвернулася й похитала головою, обхопивши себе руками. Вона не могла пробачити так легко. Їй потрібен був час, щоб дозволити люті вигоріти дотла. Вона не дивилася йому у вічі й тішилася, що світло від смолоскипа надто тьмяне, щоб він зміг побачити її сльози.

— То що змінилося? — запитала вона, витираючи щоки. — Ваша Печатка зруйнувалася. Ви не боїтеся того, що пройде крізь неї?

— О, я нажаханий, — сказав Дзян. — Я й гадки не маю, до чого приведе моя свобода. Але лишатися в підвішеному стані — не вихід. Ця історія мусить закінчитися, так чи інакше.

— Ця історія закінчиться, — Дадзі мовчки спостерігала за їхньою розмовою, а тепер її вуста вигнулися в незбагненному виразі. Тепер її холодний голос розтинав повітря ножем. — Так, як і повинна була закінчитися.

Дзян поклав руку на плече Жинь:

— Ходімо, дитино. Подивимося, як сильно зруйнувався світ за час моєї відсутності.

І знову він простягнув їй руку. Цього разу вона її прийняла. Разом вони закрокували до відчинених дверей, до кола сліпучого світла.

Яскрава білість сонця на снігу завдавала невимовного болю. Але Жинь насолоджувалася тим, як пекли від цього очі, й тішилася холодному вітру в обличчя, камінню і підталому снігу під ногами. Вона розтулила рота й зробила великий ковток крижаного гірського повітря. Тієї миті це було найсмачніше, що вона коли-небудь куштувала.

— Приготуйся йти, — сказала Дадзі. — Я не вмію літати на тому повітряному судні. Нам доведеться йти пішки, доки не знайдемо коней.

Жинь озирнулася на неї, а потім кліпнула, приголомшена.

Стара відьма з Тікані зникла. Цілі десятиліття зійшли з обличчя Дадзі. Зморшки навколо очей зникли, шкіра навколо пораненого ока розгладилася і загоїлася, а саме очне яблуко якимось дивом зцілилося.

Дзян також був жвавішим, ніж будь-коли. Не просто молодшим Це було не нове. — Дзян завжди мав невизначений вік, немов існував поза часом. Але тепер він став цілісним. Могутнім. У його очах з'явився новий вираз: менш дивакуватий, менш благодушно розважений і зосереджений, як ніколи.

Цей чоловік воював у Макових війнах. Цей чоловік майже правив імперією.

— Щось не так? — запитав він.

Жинь похитала головою і кліпнула.

— Нічого. Я просто... Гм, а де люди Неджі?

Дадзі стенула плечима:

— Я розібралася з ними, щойно вони замурували тебе в горі.

Жинь обурилася:

— А не могла звільнити мене трохи раніше?

Дадзі осяяла її крижаною усмішкою:

— Я подумала, що ти маєш пізнати, як воно.

Тієї ночі вони знайшли прихисток під невеликим альковом біля підніжжя гори. Мугикаючи щось, Дзян розводив багаття. Дадзі зникла поміж дерев і через двадцять хвилин повернулася з разком мертвих щурів, яких потім оббілувала кинджалом.

Жинь притислася спиною до стовбура дерева, намагаючись не заплющувати очей. Абсурдність цієї сцени вразила б її, якби лишилися на це сили. Вона сиділа біля багаття з двома наймогутнішими постатями в нікарській історії, які для більшості людей існували лише у виставах лялькових театрів тіней, і спостерігала, як вони готують вечерю. Будь-хто інший на її місці завмер би з відвислою щелепою від благоговіння.

Але Жинь була надто виснажена навіть для того, щоб думати. Спуск із гори не був важкий, але Чулуу Корікх витягла всі сили. Вона почувалася так, немовби ледь пережила падіння з водоспаду. Вона вже майже поринула в сон, коли Дзян штурхнув її в живіт палицею.

Жинь підскочила:

— Що?

Він штурхнув її знову;

— Ти аж надто затихла.

Вона розтирала бік.

— Просто хотіла посидіти хвилинку. Спокійно. Можна?

— Ну, тепер ти просто грубіяниш.

Вона підняла слабку руку й мазнула його в підборіддя.

Він проігнорував цей випад і сів поруч.

— Нам треба обговорити наступні кроки.

Жинь зітхнула:

— Тоді говоріть.

— Отже, Дадзі переповіла мені лише частину, — він потер долоні одну об одну й підніс їх до полум'я. — Для мене цей день видався дуже напруженим.

— Для мене також, — пробурмотіла Жинь.

— Але з того, що я зрозумів, ти пішла й розколола країну навпіл.

— Це не моя провина.

— О, знаю. Їнь Вейсжа завжди був спраглим до крові малим гремліном, — Дзян їй підморгнув. — То що нам робити тепер? Зрівняти Арлон із землею?

Якусь мить Жинь мовчки дивилася на нього, чекаючи, що він засміється, але потім збагнула, що Дзян говорив цілком серйозно. Його погляд був щирим Вона й гадки не мала, на що здатний цей новий Дзян, але мусила вірити на слово.

— Ми не можемо цього зробити, — сказала вона. — Спершу треба відфільтрувати їх. У них... у них дехто є.

— Хто?

Дадзі втрутилася з іншого боку багаття:

— Її якір.

— У неї є якір? — Дзян вигнув брову. — І відколи це? Могла б і сказати.

— Я лише сьогодні дістала тебе з каменю, — сказала Дадзі.

— Але це доречно...

— Кітай, — випалила Жинь. — Чен Кітай. Він був у моєму класі в Сінеґарді Неджа забрав його з Тікані, і нам треба його повернути.

— Пам'ятаю його, — Дзян потер підборіддя. — Худорлявий малий? Великі вуха, волосся наче перерослий ліс? Занадто розумний, щоб бути щасливим?

— Саме так.

— Республіка знає, що він твій якір? — запитала Дадзі.

— Ні. — Окрім Чаґханя, усі, хто знав про її якір, померли на озері Боян. — Ніхто не знає.

— І в них немає причин шкодити йому? — наполягала Дадзі.

— Неджа не стане цього робити, — сказала Жинь. — Вони друзі.

— Друзі не відсилають дирижаблі-бомбардувальники за друзями, — сказав Дзян.

— Головне, що Кітай живий, — виснажено промовила Жинь. — І спершу нам треба його повернути.

Дзян і Дадзі обмінялися довгими багатозначними поглядами.

— Будь ласка, — сказала Жинь. — Я виконаю будь-який план, який ви забажаєте, але мені потрібен Кітай. Інакше користі від мене ніякої.

— Ми повернемо його, — запевнив її Дзян. — Є бодай найменша можливість, що ми зможемо дістати тобі армію?

Дадзі пхикнула.

Жинь знову зітхнула:

— Мої люди зрадили мене, віддавши Республіці, а їхній ватажок, вочевидь, бажає моєї смерті.

— Не дуже добре, — сказав Дзян.

— Ага, — погодилася Жинь.

— А хто ж тоді очолює армію опору?

— Південна коаліція.

— Тоді саме з нею ми й матимемо справу. Введіть мене в курс їхньої політики.

Якщо Дзян не збирався дозволити їй поспати, Жинь вирішила, що може розважити його.

— Воєначальник Мавпи Лю Гужубай контролює ядро армії. Ян Совдзі командує «Залізними вовками». До своєї смерті Ма Лєнь очолював другу за розміром групу — бандитські загони. Джудень був його заступником. Певний час вони були віддані мені, аж доки... ну, вони думали, що обміняють мене на імунітет.

— І хто ж командує зараз?

— Без сумніву, Ґужубай. І Совдзі.

— Ясно.— Дзян поміркував якийсь час, а потім піднесено промовив: — Тоді, звісно ж, ти мусиш їх усіх убити.

— Перепрошую, що?

Він відкинувся назад до стовбура, простягнувся і закинув ногу на ногу.

— Коли зустрінешся з коаліцією, якомога швидше завдай удару. Прикінчи їх уві сні. Іноді легше зробити це в бою, але тоді можна справити кепське враження на публіку. Погане виконання і все таке.

Жинь витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. Вона не знала, що вразило її більше: його пропозиція чи безцеремонний тон, з яким він її промовив. Дзян, якого вона знала, заради розваги любив видувати бульбашки через соломинку в струмку. А цей Дзян обговорював убивство так, немовби це рецепт вівсянки.

— Що, на твою думку, станеться, коли ти повернешся? — запитала Дадзі.

— Не знаю. Я думаю, що, можливо... можливо, вони збагнуть, що я їм потрібна...

Далі Жинь ніщо не спадало на думку. Раніше в неї було напівсформоване розуміння того, що вона могла б звернутися до їхніх чеснот, коли вони дізналися, що вона мала рацію стосовно Республіки.

Але тепер, обміркувавши все, вона замислилася, чи не пристрелять її одразу.

— Ти в цьому геть не розбираєшся, — сказав Дзян. — Це мило.

— Не можна вести війну на декількох фронтах. — Дадзі проштрикнула тоненьку гілочку крізь тушки щурів, а потім піднесла їх над тріскотливим полум'ям. — Коли до тебе доходять чутки про розбіжність поглядів у твоїх лавах, поклади їм край. З усією необхідною силою.

— Так ви чинили? — запитала Жинь.

— О так! — радісно промовив Дзян. — Постійно. Звісно ж, публічні страти проводив я. Жиґа мусив лише назвати ім'я, а я випускав створіння, щоб розірвало їх від голови до п'ят. — Він кивнув на Дадзі: — А вона дбала про все, що ми хотіли зберегти в таємниці Гарні були часи.

— Але вас ненавиділи, — сказала Жинь.

Про правління Тріади вона знала небагато — лише те, що розповідав Вейсжа. Але знала, що їх усі зневажали. Тріада домоглася політичної підтримки жорстокістю. Їх ніхто не любив, але всі боялися. Після зникнення Жиґи дванадцять Воєначальників не скинули з трону Дадзі лише тому, що ненавиділи одне одного ще сильніше.

— Еліта з прихованою зацікавленістю завжди тебе ненавидітиме, — сказала Дадзі. — Це неминуче. Але еліта — то таке, важливі маси. Просто оточи себе міфом. Смерть твоїх ворогів стає частиною твоєї легенди. Зрештою, ти так віддаляєшся від реальності, що правильне і хибне тебе вже не стосуються. Твоя ідентичність розколюється на частини і зливається з ідеєю самої нації. Тебе любитимуть, хоч би що ти робила.

— Мені здається, ти недооцінюєш громаду, — озвалася Жинь.

— Що ти маєш на увазі?

— Ніхто не стає легендою за одну ніч. Люди не сліпі. Я не шанувала б таку ікону.

— Хіба ти не шанувала Алтаня? — запитала Дадзі.

Дзян присвиснув крізь зціплені зуби:

— Підступний удар.

— Та пішли ви! — промовила Жинь.

Дадзі лише всміхнулася:

— Людей вабить влада, люба Вони нічого не можуть із цим вдіяти. Влада спокушає. Доклади зусиль, продемонструй її, і вони підуть за тобою.

— Я не можу просто змусити людей дати мені бажане, — сказала Жинь.

— Та невже? — Дадзі закинула голову. — А як ти отримала командування загонами Ma Лєня?

— Дозволила йому померти, — сказала Жинь.

— Перифраз, — озвалася Дадзі.

— Ну гаразд. Я його вбила. — Було навдивовижу приємно сказати це вголос Вона повторила. — Я вбила його. І не шкодую про це. Він був гівняним лідером, нерозважливо командував загонами, принижував мене, і я мусила прибрати його з дороги...

— А хіба з іншими не так само? — наполягала Дадзі.

Жинь замовкла. Наскільки важко буде вбити всю верхівку півдня: Совдзі, Ґужубая, Лю Дая? Вона обмірковувала деталі. Що з їхніми охоронцями? Як прикінчити їх усіх заразом, щоб вони не попередили інших?

Її лякало, що питання вже не в тому, чи варто це робити, а в тому, як.

— Ти не можеш очолити комітет, — сказала Дадзі. — І кривава історія цієї країни тому яскравий доказ. Ти бачила раду Воєначальників. І знаєш, що самотужки вони не впораються. Тобі відомо, з чого розгоралися постійні війни? Один з улюблених генералів Червоного Імператора зажадав, щоб суперник віддав йому групу музикантів із Внутрішніх держав, яких схопили на кордоні. Суперник відправив йому музикантів, але перед цим побив усі їхні інструменти. Перший генерал перерізав музикантів, щоб помститись, а потім розв'язав війну, яка затяглася майже на століття. Ось яким недолугим може бути багатофракційне управління. Позбав себе головного болю, дитино. Перебий суперників одразу.

— Але це не... — Жинь замовкла, намагаючись сформулювати суть свого заперечення. Чому так важко знайти аргументи? — Вони цього не заслуговують. Якби вони були республіканськими офіцерами, інша річ, але вони воюють за південь. Це неправильно...

— Люба дівчинко, — Дадзі важко зітхнула. — Годі прикидатися, що тобі не байдуже до етики. Це соромно. Рано чи пізно тобі доведеться переконати себе, що ти вища за правильне і хибне. Мораль тебе не стосується.

Вона прокрутила рожен зі щурами над багаттям, підставляючи необсмажені черевця язикам полум'я.

— Затям собі. Якщо хочеш бодай колись правити, будь рішучішою. Ти вже не дівчинка і не просто солдат. Ти борешся за трон, і на твоєму боці бог. Ти хочеш повного командування над цією армією? Цією країною? То бери його.

— І як же, — втомлено промовила Жинь, — ви пропонуєте це зробити?

Дадзі і Дзян перезирнулися. Жинь не зрозуміла їхніх поглядів, і їй це не сподобалося. То були погляди десятиліть спільної історії з таємницями й алюзіями, які їй годі збагнути. Раптом вона відчула себе дитиною поруч із ними — селянською дівчинкою серед легенд, смертною серед богів, страшенно недосвідченою і зовсім не на своєму місці.

— Легко, — нарешті промовила Дадзі. — Ми повернемо твій якір. А потім розбудимо свій.

Розділ 14

Наступного ранку вони вирушили в саме серце ворожої території. Вирішили, що, найімовірніше, Кітая тримають у військовій штаб-квартирі Республіки. Неджа і Вейсжа мусили бути на передовій, і якщо вони збиралися використати Кітая, як це зробив би будь-хто на їхньому місці, то й він був десь поруч із ними.

За короткий час лінія зіткнення відсунулася далеко на захід. Вони пройшли провінцію Змії й перетнули північний край провінції Дракона, а потім знайшли місце перетину Західного і Південного Мужвею в провінції Зайця, де вкрали пліт, щоб пришвидшити мандрівку до провінції Кабана. Кожний кілометр, де Жинь не знаходила ознак опору Південної коаліції, був для неї наче ніж у серце. Це означало, що Неджа вже відтіснив їх значно далі вглиб країни. Це могло означати, що Коаліцію вже знищили.

Вони докладали всіх зусиль, щоб дорогою уникати зустрічей із цивільними. То було нескладно. Ця смуга центральної Нікані скидалася радше на спустошену війною клоаку, і частина їхнього шляху лежала біля зруйнованої Дамби Чотирьох ущелин. Біженців тут лишилося небагато, а ті декілька вцілілих бідолах, яких вони помітили, воліли й самі триматися від них якнайдалі.

Жинь дивилася на берег, поки їхній пліт просувався вглиб провінції Кабана, і намагалася уявити, яким цей район був ще рік тому. Колись тут процвітали цілі селища, містечка, міста. А потім дамбу несподівано прорвало і сотні тисяч селян або потонули, або втекли на південь, до Арлона А коли вцілілі повернулися, то побачили, що їхні селища досі затоплені і що річка поглинула землі, які споконвіку передавалися їм у спадок через десятки поколінь.

Район досі не відновився. Поля, колись засіяні сорго і ячменем, тепер стояли під кількасантиметровим шаром води, завалені розкладеними трупами. Зрідка Жинь помічала на березі ознаки життя: або невеликі табори з наметів, або крихітні поселення з шести-семи солом'яних хиж. Нічого більшого. Тимчасові прихистки, а не довгострокові поселення.

Мине чимало часу, доки цей район знову розквітне містами. Руйнування дамби було не єдиним джерелом спустошення. Мужвей, і без того доволі мінлива річка, часто виходив з берегів у неочікувано дощові роки, але, знищивши в цій місцевості всю рослинність, страшна повінь позбавила район природного захисту. А до того, маршируючи вглиб країни, муґенські солдати скосили й спалили стільки полів, що гарантували місцевим багаторічний голод. У Жуйдзіні Жинь чула розповіді про дітей, які грались у полях і натрапляли на поховані під землею снаряди, про дітей, які ненароком знищували пів селища, бо з цікавості відкривали каністри з газом.

Скільки ще тих каністр і досі сховані в полях? Хто зголоситься їх шукати?

Щодня після закінчення Третьої Макової війни Жинь дізнавалася, що її перемога на Спірі важить дедалі менше. Коли Імператор Рьохай загинув на лукоподібному острові, війна на тому не скінчилася. Війна не скінчилася, коли армія Вейсжі розгромила Імперський флот біля Червоних скель.

Вона була дурна, коли вважала, що, покінчивши з Федерацією, покладе край стражданням Війна ще не скінчилася. Вона продовжила завдавати нових ударів, що нашаровувались один на одного, аж доки не відкрилися наново болючими ранами.

Лише коли вони дісталися серця провінції Кабана, вдалося знайти сліди недавніх битв.

Ні, не битв. Руйнування було доречнішим словом Жинь бачила зруйновані очеретяні хатини, рештки яких купами лежали біля фундаментів, а не були розкидані, як давніші руїни. Бачила сліди полум'я, які ще не стерли вітер і дощ. То тут, то там у канавах і вздовж підвищень вона бачила тіла, які не повністю зітліли: зогнила плоть роздувалася на кістках, які ще не проглядали назовні.

Це доводило, що громадянська війна ще не скінчилася. Жинь мала рацію: Вейсжа не винагородив південь за те, що вони її зрадили. Певно, він повернув свої дирижаблі проти Південної коаліції, щойно Жинь і Дадзі відлетіли до Чулуу Корікх. Він переслідував їх до провінції Кабана, і, певно, провінція Кабана піднялася в повстанні. Ці люди не мали причин вірити Республіці: їхнього воєначальника безцеремонно стратили в Арлоні за лічені дні після поразки Дадзі. Вони мусили стати на бік Південної коаліції.

Усе вказувало на те, що Вейсжа жорстоко покарав їх за таку зухвалість.

Жинь присвиснула:

— Що тут сталося?

Вони повернули вигином річки до дивного берега: територія, де мали б рости дерева, була випалена і вирівняна, немовби полум'яний велетень протупотів тут у бездумній люті.

— Те саме, що й минулого разу, — сказала Дадзі. — Вони приводять бомбардувальники і, якщо не знаходять ворога, атакують усіх без розбору. Зрівнюють місцевість, щоб повстанцям було важче ховатися.

— Але це не сліди від бомбування, — сказала Жинь, досі спантеличена — І вирви від бомб не всюди.

— Ні, це напалм, — промовив Дзян.

— Напалм?

— Саме його вони використали минулого разу. Його винайшло Сіре товариство в своїх вежах. Ця речовина загоряється, коли торкається будь-чого живого: рослин, тварин, людей. Ми так і не з'ясували, як її знешкодити, а вода і накривання безрезультатні Доводиться чекати, доки вона повністю вигорить. А на це потрібно дуже багато часу.

Значення цих слів жахнуло Жинь. Це означало, що призахідники не лише правлять небесами, а й мають полум'я, здатне конкурувати з її вогнем.

Спустошення тут було значно гіршим, аніж руїни в Тікані Певно» провінція Кабана нестямно боронилася, бо тільки це могло призвести до такої відплат Але вони мусили б знати, що не переможуть Як то — коли небеса розверзаються невмирущим вогнем? Як то — воювати з самими небесами? Вона спробувала уявити мить, коли цей ліс перетворився на шахівницю з зеленого і чорного, зеленого і чорного, коли налякані цивільні бігли поміж дерев, що перетворювалися на смолоскипи й чадили задушливим димом.

— Насправді, повітряні кампанії дуже розумна стратегія, — Дадзі ліниво провела пальцями по воді. — Скидаєш бомби на густозаселені території без оборонних споруд, щоб вони вважали себе надзвичайно уразливими. Потім ведеш дирижаблі над якомога ширшою територією, аби люди знали, що хоч би де вони сховалися, в безпеці не будуть.

Жинь збагнула, що Дадзі не просто розмірковувала. Вона ділилася досвідом. Кілька десятиліть тому Дадзі воювала в такій самій війні.

— Повітряні судна випускаєш без чіткого графіка, — продовжила Дадзі. — Іноді вдень і вночі, аж доки місцеві почнуть боятися й носа поткнути надвір, попри те що їм було б безпечніше там, де будинки не заваляться на голову. А потім відбираєш у них усе. Сон, їжу, затишок, безпеку. Ніхто не сміє діяти відкрито, тож ти відрізаєш канали спілкування й зупиняєш промисловість.

— Годі, — Жинь більше не хотіла чути. — Я зрозуміла.

Дадзі проігнорувала її:

— Ти доводиш їх до абсолютного занепаду. Страх перетворюється на відчай, відчай — на паніку, а паніка переростає в безвідмовну покору. Це неймовірно, але це сила ведення психологічної війни. І знадобиться лише декілька бомб.

— Тоді що ви робили? — запитала Жинь.

Дадзі повільно кліпнула, немовби відповідь була очевидною.

— Серденько, ми пішли до Пантеону.

— Після цього стало значно легше, — сказав Дзян. — Я вихоплював їх з небес, як комарів. Ми з Жиґою зробили це грою. Рекорд — чотири судна за п'ять секунд.

Він сказав це так буденно, що Жинь лише витріщилася на нього. А вже за мить у Дзяна біля вуха задзижчав комар і він швидко повертів головою й відвернувся.

Той, хто вийшов із Чулуу Корікх, не був тим, кого вона знала в Сінеґарді. Майстер Дзян у Сінеґарді нічого не пам'ятав про Другу Макову війну. А цей Дзян постійно згадував ті події, але потім швидко повертався до стану апатії, немовби лише кінчики пальців вмочував в океан спогадів, щоб перевірити, як воно, й одразу ж задкував, бо вода надто холодна.

Але в Дзянові її турбували не провали в пам'яті. Відколи вони вийшли з Чулуу Корікх, вона спостерігала за ним, відстежувала його рухи і мовленнєві шаблони, щоб знайти відмінності. Він був підбадьорливо знайомим і вкрай інакшим водночас, часто в межах одного речення. Вона не могла спрогнозувати зміни в тембри його голосу чи раптову різкість погляду. Іноді він був привітним диваком. А іншим разом поводився немовби чоловік, який воював і перемагав у війнах.

Жинь знала, що Печатка руйнується. Але що це означає? Це відбуватиметься поступово? По одному спогаду за раз, допоки він не збере все втрачене? Чи цей процес мінливий і непередбачуваний, як і все інше в Дзянові?

Та найбільше її спантеличувало, коли Дзян майже повністю повертався в колишньою себе, коли поводився зовсім як учитель, якого вона колись знала, і на короткий час вона майже забувала, що відтоді все дуже змінилося.

Він дражнився з її волосся, так нерівно підрізаного біля скронь, немовби вона виросла в дикій природі Підколював її через культю («Кітай мав рацію, тобі варто прикріпити до неї клинок»), через Південну коаліцію («Втратити пасок — це одне, але втратити цілу армію — зовсім інше»), через Алтаня («Ти навіть згадати про нього не можеш, не почервонівши, безнадійна ти дитино»), про Неджу («Ну, про смаки не сперечаються»). Ці жарти могли б її образити, якби їх промовляв хтось інший, але коли це робив Дзян байдуже й відсторонено, якимось чином це змушувало її сміятися.

Упродовж довгих, нудних днів спуску порожньою річкою він закидав голову до чистого неба й горланив непристойні пісеньки, від яких Дадзі пхикала, а Жинь червоніла. Зрідка навіть ставав з нею до бою, ганяючи Жинь по нестійкому плоту й навчаючи її психологічних хитрощів збереження рівноваги, штурхаючи в бік палицею, допоки вона правильно не виконувала форму.

У такі миті Жинь знову почувалась ученицею, затятою і щасливою, котра вчиться в майстра, якого обожнює. Але його усмішка неминуче згасала, плечі напружувались, сміх в очах тьмянів, ніби привид того, ким він був, раптом відлітав.

Лише раз за майже три тижні їхньої мандрівки, коли Дадзі заснула під час вартування Дзяна, Жинь зібралася з мужністю, щоб запитати його про це.

— Покінчімо з цим, — сказав Дзян, щойно вона розтулила рота.

— Гм... Перепрошую, з чим?

— Відколи ми вийшли з гори, ти витріщаєшся на мене, наче закохана селючка, — сказав він. — Ну ж бо. Освідчуйся.

Їй хотілося водночас і розсміятись, і вдарити його. Жинь відчула, як все її нутро пронизала ностальгія і всі запитання розсипалися, так і не зірвавшись із язика. Вона не могла згадати, про що хотіла його запитати. Навіть не знала, з чого почати.

Вираз на його обличчі пом'якшав.

— Ти намагаєшся зрозуміти, чи пам'ятаю я тебе? Знаєш, пам'ятаю. Тебе непросто забути.

— Я знаю, що пам'ятаєте, але..

Вона була збентежена й не могла дібрати слова, як часто траплялося за ті роки, що вона провела ученицею Дзяна, намацуючи правду про богів, ще навіть не розуміючи, що насправді шукала. Відсутність знання скидалася на порожнину всередині неї. Але Жинь ніяк не могла сформулювати запитання, не могла окреслити межі того, чого їй бракує.

— Мабуть, я хотіла знати... Ну, Печатка, Дадзі сказала, що...

— Ти хочеш знати, що Печатка зробила зі мною, — у голосі Дзяна почулися жорсткіші нотки. — Тобі цікаво, чи я той самий чоловік, який тебе навчав. Ні, не той.

Жинь здригнулася від непроханих спогадів, що заповнили розум: спалахи видіння, яке їй колись показала Сожцань Сіжа, нічні жахіття про скалічені трупи й маніакальний сміх.

— Тоді виходить, що ви...

— Хранитель Воріт?— Дзян нахилив голову.— Права рука Жиги? Той, хто розбив муґенців? Ні Сумніваюся, що це також про мене.

— Не розумію.

— Як я це описав би? — Він замовк, постукуючи пальцем по підборідді. — Це схоже на споглядання викривленого відбиття у дзеркалі Іноді ми однакові, а іноді — ні. Іноді він рухається разом зі мною, а іноді діє з власної волі. Іноді я вихоплюю уривки з його минулого, але дивлюся на них здалеку, як безпорадний спостерігач, і це...

Він не договорив, скривившись, і притиснув пальці до скронь. Жинь спостерігала за тим, як минає головний біль, — вона вже бачила такі судоми. Вони не тривають довше кількох секунд.

— А іншим часом? — спонукала вона, коли зморшки навколо його очей розслабилися.

— Іншим часом я бачу ці спогади своїми очима, але мовби переживаю їх уперше. Для нього це спогад. Він уже знає, що станеться. Але для мене це ніби спостерігати за розвитком історії, але я не знаю, чим вона скінчиться. Єдине, що я знаю з абсолютною певністю, — це зробив я. Я бачу тіла і розумію, що це я скоїв.

Жинь спробувала осягнути це і не змогла. Вона не розуміла, як хтось може жити з двома наборами спогадів, які належать двом різним особистостям, і не втрачати здорового глузду.

— Це боляче? — запитала вона.

— Знати, що я зробив? Так, боляче. Не схоже на будь-що, що ти можеш уявити.

Жинь не мусила уявляти. Вона чудово знала, як то, коли бездонна прірва провини пожирає твою душу; як намагатися заснути, коли безодня мстивих душ нашіптує, що це через неї вони там опинились і що вона заслуговує смерті.

Але вона мала власні спогади. Вона знала, що зробила, і мирилася з цим. А який зв'язок між Дзяном і його злочинами? Як він може нести за них відповідальність, якщо не ототожнює себе з людиною, яка їх скоїла? І якщо він не може поглянути у вічі власному минулому, не може навіть осягнути його як своє, чи не приречений він лишатися розділеним, замкненим у пастці розколу власної психіки?

Наступне запитання вона сформулювала дуже ретельна Розуміла, що штовхає його до межі: блідий і норовистий, він був готовий зірватися з гачка, коли вона скаже щось не те. Жинь згадала навчання в Академії, коли їй доводилося добирати й поєднувати слова так, щоб Дзян не міг їх викривити, відмахнутися чи просто вдати, що вона взагалі нічого не говорила.

Зараз вона розуміла, чого він боявся.

— Як гадаєте... — Вона зглитнула, похитала головою і почала знову: — Як гадаєте, ви знову станете тим, ким мали бути? До Печатки?

— Таким ти хочеш, щоб я став? — поцікавився він.

— Я думаю, саме такий чоловік нам зараз потрібен, — сказала вона. Наступні слова Жинь промовила до того, як ослабла її сміливість: — Але Сожцань Сіжа сказала, що той чоловік був чудовиськом.

Дзян довго не відповідав. Він відкинувся назад і дивився на берег, водячи пальцями по темній воді. Жинь не розуміла, що відбувається за цими блідими, тьмяними очима.

— Сожцань Сіжа мала рацію, — нарешті мовив він.

Жинь припускала — насправді, сподівалася — що, опинившись від Кітая на достатньо близькій відстані, почне відчувати його присутність, теплу знайомість, яка поступово сильнішатиме, коли вона наближатиметься. Але не думала, що це станеться так раптово. Якось уранці вона прокинулася, тремтячи й хапаючи ротом повітря, а всі нерви дзвеніли так, немовби вона у вогні.

— Що сталося? — різко запитала Дадзі.

— Нічого, я... — Жинь декілька разів глибоко вдихнула, намагаючись збагнути, що змінилося. Вона почувалася так, немовби повільно тонула, сама того не розуміючи, аж доки одного дня несподівано не виринула по ковток повітря. — Гадаю, ми близько.

— Твій якір. — Це було не запитання, Дзян говорив ствердно. — Як почуваєшся?

— Це немовби... немовби я знову цілісна.

Вона силкувалася описати це відчуття. Не схоже на те, якби вона змогла читати думки Кітая або відчувати його емоції. Вона досі не отримувала від нього повідомлень, навіть шрами на шкірі не з'являлись. Але знала, була абсолютно певна, що він уже близько, як не сумнівалася в тому, що сонце опуститься за обрій.

— Це немовби... Знаєте, коли довго хворієш, то забуваєш, як воно — бути здоровим? Звикаєш до дзвону в голові, погіршення слуху, закладеного носа, тож навіть не помічаєш, що з тобою щось не так. Аж доки не видужаєш.

Жинь не була впевнена, чи це має сенс її слова прозвучали так по-дурному, зірвавшись із язика. Але Дзян і Дадзі кивнули.

Звісно ж, вони розуміли. Вони єдині могли зрозуміти.

— Скоро ти почнеш відчувати його біль, — сказала Дадзі. — Якщо біль йому дошкуляє. Це дасть нам підказку, як до нього ставляться. І відчуття дедалі сильнішатиме, поки ми наближатимемося. Зручно, так? Наш власний поштовий голуб.

Їхні підозри виявилися правильними: Кітая тримали просто на передовій Республіки. Наступного ранку після довгих тижнів шляху, що складався з нескінченних вирв від бомб і селищ-примар, Нове місто замайоріло перед ними на горизонті, наче яскрава пляма на випаленому тлі.

Республіка не випадково вирішила створити свою базу саме тут, в одному з найбільш закривавлених міст у нікарській історії. Нове місто, колись знане як Арабак, слугувало військовим бастіоном ще з часів кампаній Червоного Імператора. Первісно воно було низкою оборонних фортів, за які воєначальники воювали так довго, що кордон між провінціями Кабана і Зайця став залитим кров'ю. Війна машин вимагала робочої сили й таланту, тож з роками містяни — лікарі, фермери, ремісники, майстри — разом з родинами перебрались у фортеці й ті поступово розросталися, щоб розмістити людей, які займалися лише тим, що воювали.

А тепер Нове місто було передовим вузлом Республіканської армії та повітряною базою призахідницького флоту дирижаблів. Старше військове командування республіканців розташувалося за цими стінами, а отже, там був і Кітай.

Жинь, Дзян та Дадзі мусили бути винахідливими, коли наблизилися до міста Вони почали мандрувати лише ночами, і навіть тоді це були короткі, обережні вилазки, під час яких вони ховалися в підліску, щоб уникнути дирижаблів, які кружляли над містом у регулярних патрулюваннях, осяваючи землю внизу неприродньо потужними ліхтарями. Вони змінили зовнішність; Дадзі заправила коротке волосся за вуха, Жинь почала ховати очі за скуйовдженими пасмами, а Дзян пофарбував біле волосся в насичений каштановий за допомогою горіхової шкарлупи й вохри, які він відшукав так легко, що Жинь припустила; він уже робив це. Вони домовилися про історію прикриття на випадок, якщо їх зупинять вартові: вони родина біженців, Жинь — їхня донька, і вони прийшли з провінції Змії до брата Дадзі, дрібного чиновника з провінції Дракона.

Жинь цей задум здався сміховинним;

— Хто повірить, що я ваша донька?

— А чому? — запитав Дзян.

— Бо ми не схожі! Для початку, ваша шкіра значно біліша..

— О, серденько, — він погладив її по голові. — А це твоя провина Що я казав тобі про тривале перебування на сонці?

За пів кілометра від брами вони побачили юрби. Як виявилося, справжні біженці сотнями прибували до Нового міста. Фортеці були єдиним місцем у радіусі багатьох кілометрів, що гарантувало безпеку від бомбардувань.

— І як же ми потрапимо всередину? — запитала Жинь.

— Так само, як зайшли б у будь-яке місто, — відповіла Дадзі, немовби це було очевидним. — Простісінько через браму.

Жинь із сумнівом глянула на черги, що зміїлися від воріт навколо мурів.

— Більше нікого не пускають.

— Я вмію бути дуже переконливою, — сказала Дадзі.

— А не боїшся, що тебе впізнають?

Дадзі весело глянула на неї:

— Ні, якщо накажу їм забути.

Звісно, все не може бути так просто. Збентежена, Жинь пішла за Дадзі, коли та повела їх просто до брами, не зважаючи на обурені крики з черги, і сміливо зажадала, щоб їх пропустили. Жинь була впевнена: їх пристрелять на місці.

Але солдати лише кліпнули, кивнули й відійшли.

— Цього ніколи не було, — сказала Дадзі, проминаючи їх.

Вони кивнули, і їхні очі оскляніли.

— Ви ніколи не бачили мене й гадки не маєте, як я виглядаю.

Вона жестом показала Дзянові й Жинь іти за нею. Приголомшена, Жинь підкорилася.

— Ти чимось стурбована? — запитав Дзян.

— Вона просто сказала їм, що робити, — пробурмотіла вона. — Просто сказала, навіть не... Ну тобто вона навіть не намагалася...

— О так, — Дзян захоплено глянув на Дадзі. — Ми ж казали, що вона вміє бути переконливою.

Слово переконлива не описувало того, що сталося. Жинь знала про гіпноз Дадзі Вона й сама не раз ставала його жертвою. Але в минулому ілюзіям Дадзі потрібно було кілька довгих хвилин ретельного умовляння. Жинь ще ніколи не бачила, щоб та віддавала такі буденні, зневажливі накази з повною впевненістю, що люди підкоряться.

Це тому, що тепер Дзян звільнився з Чулуу Корікх? Сили Дадзі зросли, коли її якорі посильнішали? А якщо так, то що станеться, коли вони розбудять Жиґу?

За стінами Нове місто скидалося на удар в обличчя.

Так сильно Жинь не панікувала, відколи поїхала з Тікані. На другий день мандрівки до Сінеґарда вона прокинулася, коли її караван від'їхав уже достатньо далеко, щоб довкілля здавалось абсолютно чужим. Їй знадобилося багато днів, аби звикнути до мінливою ландшафту, обрисів гір та страшної реальності того, що коли вона піде спати вночі на тонкому матраці в фургоні каравану, земляні стіни Тікані більше її не захищатимуть.

Відтоді вона мандрувала Нікарською імперією. Мало не загубилася в приголомшливому галасі Сінеґарда, ходила настилом плавучого міста Анькхілуунь, увійшла в Осінній палац у розкішному королівському Лусані. Вона вважала, що збагнула розмах міст імперії — від курної бідності Тікані до звивистої невпорядкованості халуп прибережного Кхурдалайна і сапфірово-синіх каналів Арлона.

Але Нове місто було чужим у зовсім інакшому масштабі. Призахідники пробули тут лише кілька місяців, вони не могли розібрати й збудувати його на нікарських кам'яних фортецях, які простояли тут століття. І все ж, схоже, архітектурний кістяк сильно змінили: старі фортеці розширили численними новими прибудовами з безглуздим відчуттям порядку, перетворивши міський пейзаж на рівні лінії замість кривих, звивистих провулків, до яких Жинь так звикла.

Також зникло й усе оздоблення в нікарському стилі Вона не бачила ані ліхтарів, ані плакатів на стінах, ані пологих пагод чи ґратчастих вікон, які мали б з'явитися в цьому напрочуд прагматичному військовому місті Натомість, куди б не глянула, скрізь бачила скло — прозоре на більшості вікон, а також кольорові візерунки на більших будинках, пістряві ілюстрації сцен, яких вона не впізнавала.

Ефект був приголомшливий. Арабак, місто з понад тисячолітньою історією, немовби просто стерли.

Не вперше Жинь бачила призахідницьку архітектуру. Кхурдалайн і Сінеґард також перебудовували за часів окупації чужоземців. Але ці міста від початку будувалися на нікарському корінні й згодом повернулися до нікарців. А тут західна архітектура була цікавим пережитком минулого. З іншого боку, здавалося, немовби Нове місто було частиною Призахідної республіки, яку просто вирізали й перенесли в Нікань.

Жинь спіймала себе на тому, що витріщається на речі, про існування яких навіть не мріяла. На кожному розі вона бачила миготливі вогники всіх мислимих кольорів, які живилися не вогнем, а якимось невидимим їй джерелом енергії. Бачила те, що скидалося на потворний чорний фургон, який рухався по сталевих коліях, важко пихкаючи брукованими вулицями й пускаючи з голови тонкі цівки пари. Його ніщо не штовхало і не тягло — ні люди, ні коні. Вона бачила мініатюрні дирижаблі, що дзижчали по всьому місту, такі бездоганно малі, що спершу вона помилково сприйняла їх за галасливих пташок. Але їхнє дзижчання ні з чим не сплутаєш: тонша, вища версія гуркоту двигуна повітряного судна, що тепер асоціювалося в неї зі смертю.

Ними ніхто не керував. Ніхто не тягнув за нитки і навіть не вигукував команд. Мініатюрні повітряні кораблі немовби мали власний розум. Вони цілком самостійно опускались і вклинювалися між будівлями, спритно залітаючи у вікна, щоб доставити листи й пакунки.

Жинь розуміла, що не варто так витріщатися. Що довше вона стояла, роздивляючись на мільйони нових і приголомшливих речей, то більше виділялася з натовпу. Але не могла зрушити з місця, спантеличена, розгублена, мовби її висмикнули з Землі й закинули в зовсім інший всесвіт. Вона чималу частину свого життя прожила з відчуттям, що їй тут не місце, але вперше по-справжньому відчула себе чужинкою.

Шість місяців. Шість місяців, і призахідники перетворили прибережне місто на отаке.

Скільки часу їм знадобиться, щоб змінити всю націю?

Увагу Жинь привернуло дзижчання, вочевидь від самокерованого латунного фургона по інший бік вулиці, і, вкрай здивована, вона навіть не помітила, що стоїть на двох тонких металевих рейках Не помічала, що безкінний чорний екіпаж безшумно ковзає в її бік, аж доки він не опинився за кілька метрів від неї, неухильно наближаючись.

— Ворушись!

Дзян збив її з ніг. Екіпаж проїхав повз них, байдуже рухаючись за визначеним маршрутом.

Жинь звелася на ноги, її серце шалено бухкало в грудях.

— Та що це з тобою? — Дадзі смикнула її за зап'ясток і відтягла від головної дороги. Вони привертали увагу перехожих Жинь побачила, що призахідницький вартовий уважно стежить за ними, погладжуючи аркебузу. — Хочеш, щоб нас упіймали?

— Вибачте. — Проминувши юрби цивільних, вона пішла за Дадзі до вузькою провулка. Їй страшенно паморочилося в голові Вона прихилилася до холодної темної стіни й глибоко вдихнула. — Просто... Це місце, я не...

На її подивування, Дадзі була співчутлива:

— Знаю. Я також це відчуваю.

— Не розумію, — Жинь не могла дібрати слів, щоб описати своє збентеження. Їй заледве вдавалося вдихнути. — Не знаю, чому...

— Я знаю, — сказала Дадзі. — Це усвідомлення того, що тобі немає місця в майбутньому.

— Годі пустих балачок, — безцеремонно, майже холодно промовив Дзян. Жинь зовсім його не впізнавала. — Ми гаємо час. Де Кітай?

Жинь спантеличено глянула на нього:

— А я звідки знаю?

Він нетерпляче сказав:

— Ти ж, мабуть, відправила йому повідомлення.

— Але не... — забелькотіла вона. — О, я зрозуміла.

Вона роззирнулася провулком. Він був вузький, радше схожий на щілину між двома квадратними будівлями, аніж на прохід.

— Прикриєте мене?

Дадзі кивнула:

— Тільки швидко.

Вони рушили пильнувати по обидва боки провулка. Жинь присіла біля стіни й дістала з-за паска ніж. Для проби спрямувала в глибини власної свідомості запитання, несміливо і з надією: «Ти там?»

На її подив, у долоні спалахнуло крихітне полум'я. Вона мало не скрикнула від полегшення. Міцно стиснула клинок пальцями, чекаючи, доки вістря стане помаранчевим. Їй потрібен був шрам, а не каліцтво: зі швидким опіком це легше, аніж із кривавою раною.

Але Дадзі похитала головою:

— Притисни сильніше. Пусти кров. Інакше він навіть не відчує.

— Добре.

Жинь занесла вістря над м'ясистою частиною лівої литки, але побачила, що не може впоратися з тремтінням рук.

— Хочеш, я зроблю? — запитала Дадзі.

— Ні.. Ні, я сама.

Жинь зціпила зуби для певності, що не прикусить язика. Глибоко вдихнула. А потім проштрикнула шкіру ножем.

Литка спалахнула болем. Інстинкти наказували відвести руку, але вона продовжувала заганяти метал у власну плоть.

Вона не змогла стримати тремтіння пальців. Ніж із брязкотом упав додолу.

Вона підняла його, присоромлена й не здатна зустрітися поглядом із Дадзі.

Ну чому біль раптом став такий сильний? Вона вже завдавала собі й гірших ран. На руках досі виднілися білі шрами від опіків з тих часів, коли доводилося крапати на шкіру розтоплений віск, щоб не заснути. Нерівні, зарубцьовані сліди вкривали стегна там, де вона колись колола себе, щоб утекти від галюцинацій.

Але ті рани були наслідком розпачливих, гарячкових нападів. А тепер вона твереза, спокійна, з ясним розумом. І при повному глузді їй було значно важче свідомо завдати собі болю.

Вона міцно замружилася.

«Опануй себе», — сказав Алтань.

Вона пригадала ту мить, коли ракета збила її з неба над Червоними скелями. Коли Дадзі привалила її щоглою. Коли Кітай розтрощив їй руку, а потім протягнув скалічені рештки крізь залізну кайданку. Її тіло переживало значно гірші травми, аніж глибокий поріз від гострого леза Це був невеликий біль. Це було ніщо.

Вона впилася металом під шкіру. Цього разу її рука була непохитна, поки вона чіткими, впевненими рухами вирізала одне-єдине слово:

«Де?»

Минали хвилини. Кітай не відповідав.

Жинь щосекунди дивилася на руки, пильнуючи тьмяні шрами, які не з'являлися.

Вона намагалася не панікувати. Існує мільйон причин, чому він Ще не відповів. Може спати. Може бути під дією наркотиків. Може побачити послання, але йому бракує засобів для відповіді, або ж він не може відповісти, бо перебуває під наглядом. Йому потрібен час.

А їм лишалося тільки чекати.

Дадзі хотіла лишитися в прихистку провулка, але Дали запропонував прогулятися Новим містом. Так вони могли зібрати більше інформації. Він хотів продумати шляхи відступу й розвідати пости вартових, щоб, якщо і коли Кітай відповість, вони могли легко витягти його.

Але Жинь підозрювала, що Дзяну, як і їй, хотілося дослідити Нове місто суто з хворобливого зачудування ним. Щоб побачити, як багато змінилось, і повністю осягнути, на що здатні призахідники.

— Минули десятки років, — сказав він Дадзі, коли вона запротестувала. — Ми мусимо знати, з чим боремося.

Тож, прикривши обличчя хустинами, вони ризикнули повернутися на головну вулицю.

Першим Жинь у вічі впало те, що в Новому місті чисто.

І вона швидко збагнула чому. На стінах висіли укази, надруковані на величезних полотнищах пергаменту призахідницькою і нікарською. Не мочитися на вулиці. Не викидати з вікон сміття. Не продавати спиртне без ліцензії. Не випускати на вулиці худобу. Не запускати феєрверків, не грати в азартні ігри, не сваритися, не битися, не кричати.

Жинь уже бачила подібні укази: нікарські судді часто вивішували схожі оголошення в марних спробах зробити свої некеровані міста чистими. Але тут правил дотримувалися. Нове місто аж ніяк не було малим: його сповнював галас, притаманний будь-якому великому поселенню. Але у вічі впадала не численність населення, а звички людей. Міські вулиці були курні, але без сміття. У повітрі пахло не брудом, випорожненнями чи зогнилим мотлохом, а звичним запахом безлічі втомлених людей, які зібралися в одному місці.

— Погляньте. — Дзян зупинився біля металевого диска, прикріпленого до вуличного ліхтаря, на якому виднілися викарбувані написи нікарською і призахідницькою.

Далі був перелік правил для «Підтримання громадського порядку». Не плюватися. Ввічливо чекати своєї черги, втримуватися гігієни. Під останнім правилом був ще один перелік з уточненням:

Далі перелік налічував ще вісім рядків.

— Це огидно! — Жинь раптом закортіло зірвати правила зі стовпа, але лискуча пластина була велика й офіційна, і вона побоялася, що котрийсь із мініатюрних дирижаблів атакує її.

— А що не так із миттям рук? — запитав Дзян. — Як на мене, це слушно.

— Так, просто... — Жинь не договорила, не знаючи, як висловити збентеження. Вона почувалася дитиною, якій наказують доїсти рис. Вона ненавиділа не саму гігієну, а припущення, що нікарці — відсталі варвари й призахідникам доводиться нагадувати їм величезними, чіткими текстами не поводитися як тварини. — Я про те, що ми все це вже знаємо.

— Справді? — прицмокнув Дзян. — А ти бувала в Сінеґарді?

— Усе в Сінеґарді було нормально!

Жинь не знала, чому взялася захищати колишню нікарську столицю. Сінеґард був бридким. Коли вона тільки-но переїхала на північ, її попередили нічого не їсти з брудних і дешевих вуличних яток, оскільки ті робили соєвий соус з людського волосся й сечі Та все ж із якоїсь причини вона відчувала свою належність до нього. Сінегард — це столиця. Сінеґард — це сяйливий захват, і вона охоче віддала б перевагу його метушливому галасу, а не цій дивакуватій подобі міста.

— Ходімо далі, — сказала Жинь.

Коли вони заглибились у Нове місто, збентеження не відступило. Воно стало ще сильнішим. Щоразу, коли вона повертала за ріг, то бачила щось — нове оздоблення, нові технології, нове вбрання, — що підсилювало химерність цього місця.

Навіть фоновий шум затих. Вона так звикла до звуків своєї країни Іншого ніколи не знала. Крики на узбіччі, скрипучі колеса, балакучі торговці й тупіт натовпу були для неї звичні. Вона знала мову Нікані й очікувала почути певні комбінації голосних і приголосних з вокальними інтонаціями. Але шум Нового міста звучав у зовсім іншому регістрі. З чайних і від вуличних музикантів вона чула нові мотиви, бридкі й несуголосні. Забагато голосів, які розмовляли призахідницькою або з акцентом намагалися нею розмовляти.

Нікарські міста були шумні, але їхня гучність була інакшою: місцевою, уривчастою, непостійною. А Нове місто звучало немовби вічним механічним серцебиттям, дзижчанням тисяч машин, безкінечним гудінням і скреготом. Відколи Жинь зауважила ці звуки, вже не могла їх позбутися. Вона й уявити не могла, як жила б у такому середовищі, і шум доводив її до сказу. Як хтось може спати в цьому місті?

— З тобою все гаразд? — запитав Дзян.

— Що? Звісно...

— Ти пітнієш.

Жинь глянула на себе і збагнула, що спереду її туніка промокла наскрізь.

Та що це з нею? Вона ще ніколи не відчувала такої паніки — цієї низької, наростаючої гризоти поступового удушення. Вона почувалася так, немовби її, засліплену, кинули в казковий вимір. Їй не хотілося тут бути. Хотілося вибігти за ці мури до лісу, куди завгодно, аби подалі від цього безнадійного, бентежного відчуження.

— Минулого разу ми теж так почувалися,— тон у Дадзі був незвично лагідний. — Вони прийшли, перебудували наші міста й видозмінили за своїми принципами, і ми майже не витримували цього.

— Але в них є свої міста, — сказала Жинь. — Чого їм треба тут?

— Вони хочуть стерти нас. Це їхнє божественне права Хочуть зробити нас кращими, вдосконалити, перетворивши на віддзеркалення себе Призахідники вважають культуру прямою лінією,— Дадзі провела пальцем у повітрі — Одна початкова точка й один пункт призначення. І вони на другому кінці лінії. Муґенці подобалися їм тому, що наблизилися до них. Але будь-яка культура чи держава, що не відповідає цьому уявленню, обов'язково нижча за них. Ми нижчі, допоки говоримо, вдягаємося, діємо і вшановуємо не так, як вони.

Це вжахнуло Жинь. Досі вона сприймала призахідників як загрозу з точки зору грубої сили: через спогади про повітряний флот, задимлені аркебузи й вибухові снаряди. Вважала їх ворогом на полі бою. Вона ніколи не замислювалася, що ця інша форма — м'яке стирання — може бути значно гіршою.

А якщо нікарці хочуть такого майбутнього? У Новому місті мешкали чимало нікарців — п'ять на одного призахідника, — і, схоже, їм було цілком нормально з новим порядком. Вони були навіть щасливі.

Як усе могло змінитися так швидко? Колись кожен нікарець на континенті тікав, лишень забачивши блакитнооких дияволів. Вони століттями ставали об'єктом ненависті через чутки й стереотипи. Через розповіді, в які Жинь вірила лише наполовину, доки не зустріла призахідників у плоті. Вони їдять сиру їжу. Крадуть сиріт, щоб готувати їх у печах. Їхні пеніси втричі більші, ніж звичайні, а отвори в їхніх жінок схожі на печери, щоб могти їх прийняти.

Але, схоже, нікарці в Новому місті любили нових сусідів. Кивали, всміхалися й салютували призахідницьким солдатам, коли ті проходили поруч. Вони продавали призахідникам їжу з яток, притулених уздовж вулиць: тверді, наче камінь, коричневі булочки, тугі жовті кружальця з різким запахом і різноманітні види риби, такої смердючої, що Жинь не здивувалася б, якби вона виявилася зіпсутою. Вони — принаймні вищий клас — почали наслідувати призахідницьке вбрання. Торговці, чиновники й офіцери розгулювали вулицями у тісних штанях, цупких білих шкарпетках, підтягнутих до колін, і дивних куртках, що застібалися на поясі, але ззаду на сідницях тяглися, немов качині хвости.

Вони навіть почали вчити призахідницьку. Вона звучала поганенько — рваний, мішаний діалект, що поєднував дві мови, роблячи їх дивним чином взаємозрозумілими Іншомовні фрази приправляли розмови між крамарями і покупцями, солдатами і цивільними: «Добридень. Скільки? Котрі? Дякую».

Але попри намагання й потуги, вони не були рівнею призахідникам. І не могли бути через свою расу. Це Жинь помітила вже невдовзі Це було зрозуміло з того, як нікарці кланялися й шаркали ногами, улесливо киваючи, коли призахідники наказували їм щось робити. Не дивно. Таке уявлення призахідників про природний соціальний лад.

У пам'яті Жинь зринули слова сестри Петри: «Нікарці — нація надзвичайно стадна. Ви добре слухаєтеся, але незалежне мислення для вас заважке. Ваш мозок, який, ми знаємо, відповідає за раціональність, від природи менший».

— Погляньте, — пробурмотів Дзян. — Вони почали привозити своїх жінок.

Жинь простежила за його поглядом і побачила високу світловолосу жінку, яка виходила з безкінного екіпажу. Її талія була загорнута у величезну купу зібганої тканини. Жінка простягла руку в рукавичці. Прислужник-нікарець підбіг допомогти, а потім відійшов, щоб узяти її сумки.

Жинь не могла відвести очей від спідниць жінки, що вигиналися з її талії у неприродній формі перевернутої чашки.

— Вони...

— Дерев'яна рама, — сказав Дзян, розуміючи її спантеличення. — Не хвилюйся, під низом є ноги. Вони вважають це модним.

— Але чому?

Дзян стенув плечима:

— Це вище мого розуміння.

Досі Жинь ніколи не бачила звичайних призахідницьких цивільних. Призахідників, які не були солдатами і не належали до Сірою товариства Призахідників, які не мали жодних офіційних справ у Нікані, окрім як складати товариство своїм чоловікам. А тепер вони прогулювалися вулицями Нового міста, немовби так і мало бути.

Жинь здригнулася від думки про те, що це означає. Якщо призахідники перевозять сюди дружин, то мають намір лишитися.

Раптом вона відчула різкий біль у лівій литці Вона опустилася на коліно й підтягла штани, палко сподіваючись, що болітиме й далі.

Кілька секунд вона нічого не відчувала А потім її знову штрикнуло болем, таким різким, немовби плоть пронизали голкою наскрізь і витягли її з іншого боку. Вона притлумила тихий стогін полегшення.

— Що сталося? — різко запитала Дадзі.

— Кітай, — прошепотіла Жинь. — Він відписує, погляньте...

— Не тут! — сикнула Дадзі.

Біль ширився дедалі вище лівою ногою Жинь, посилюючись щосекунди Імовірно, Кітай не мав доступу до гострого, прямого леза Напевно, він роздряпував плоть гвіздком, шматком деревини чи гострою друзкою розбитої вази Можливо, йому довелося видряпувати нігтями довгі нерівні штрихи, що тяглися різкими спалахами на її шкірі, створюючи шрами, які їй так кортіло побачити.

Байдуже, як сильно боліло. Це було добре. Кожен спалах болю — доказ того, що Кітай тут, він її чує і відписує їй.

Нарешті вони дісталися безлюдного закутка. Дадзі відпустила руку Жинь.

— Що там?

Жинь підкотила холошу штанів до коліна. Кітай відписав чотири слова, тепер викарбувані тьмяними білими лініями на внутрішній частині її литки.

— Три, шість, — сказала Жинь. — Північний схід.

— Координати, — здогадався Дзян. — Певно, що так. Перетин Третьої і Шостої вулиць. Це має сенс, бо місто впорядковане, наче сітка.

— Але котра з них — вертикальна координата? — запитала Дадзі.

Жинь поміркувала мить.

— Як ми читаємо позиції у віккі?

— У настільній грі? — Дзян замислився. — Спершу вертикально, потім горизонтально, перша точка на південному заході Він...

— Так, — сказала Жинь. — Він її любить.

Кітай до нестями захоплювався стратегічними іграми. У Сінеґарді він завжди намагався вмовити інших учнів пограти з ним, але ніхто не погоджувався. Програвати Кітаю було надто прикро; збиваючи з поля фішки супротивника, він читав йому цілу лекцію про всі стратегічні помилки, яких той припустився.

Жоден із них не міг визначити своє місцеперебування відносно сітки, тож довелося спершу знайти південно-західний кут міста, а потім порахувати квартали, йдучи на північний схід На це знадобилася добра година Через якийсь час Дзян ледь чутно поскаржився:

— Дурнуваті вказівки, хлопче. У перехрестя чотири боки, він може бути в будь-якому з них, він мав додати опис.

Але опис їм не знадобився. Коли Жинь повернула за ріг Шостої вулиці, місцеперебування Кітая стало очевидним.

Величезна будівля здіймалася над усім кварталом перед ними. На відміну від решти будівель, де призахідницькі добудови зводилися на нікарському фундаменті, цю, без сумнівів, побудували з нуля. Червона цегла виблискувала Вітражні вікна тяглися вздовж кожної стіни, зображуючи різні знаки: сувої, терези, драбини.

По центру був символ, який Жинь надто добре знала: складне коло, заповнене малюнком годинника з механізмом, що замикався в симетричний візерунок. Символ Сірого товариства Бездоганний задум Архітектора.

Дзян присвиснув:

— Ну, це не в'язниця.

— Гірше, — сказала Жинь. — Церква.

Розділ 15

— Нехитре діло, — сказав Дзян. Вони стояли на іншому боці вулиці, прихилившись до стіни чайної, і дивилися на масивні двері церкви. — Ми просто вб'ємо кількох із цих місіонерів і прикинемося ними. Затягнемо трупи в куток, знімемо їхні сутани...

— Не вийде, — сказала Жинь. — Ви нікарець. А в Сірому товаристві лише призахідники.

— Гм-м, — Дзян пошкріб підборіддя. — Напрочуд слушна заувага.

— Тоді, може, вхід для слуг? — запропонувала Дадзі. — Вони завжди тримають нікарців під рукою, щоб замітати підлогу, а я можу заговорити їх, поки ти шукатимеш Кітая.

— Занадто ризиковано, — сказав Дзян. — Ми не знаємо, скільки їх, і нам треба виграти на пошуки більш ніж п'ять хвилин.

— Тоді я розпитаю в них про все, що треба, а потім заколю голками.

Дзян простягнув руку, щоб заправити пасмо волосся їй за вухо:

— Люба, люди звертатимуть на тебе менше уваги, якщо ти не лишатимеш за собою вервечки трупів.

Дадзі пустила очі під лоба.

Жинь озирнулася на церкву. А потім її осяяло: усе було так сліпуче очевидно, що вона заледве стримала сміх.

— Нам усе це не потрібне, — вона показала на чергу нікарських цивільних, що вишикувалися перед будівлею. І ніби за сигналом, важкі подвійні двері розчахнулись, і вийшов брат із Сірого товариства, широко розвівши руки, щоб привітати паству. — Ми можемо просто зайти.

Вони опустили голови й почовгали до церкви, покірно йдучи слідом за рештою натовпу в одиночній черзі. Жинь напружилася, коли вони проминали священика в сірій сутані біля дверей, але він лише поклав їй руку на плече й тихо пробурмотів вітання, запрошуючи її, як і всіх попереду. Він навіть не глянув на її обличчя.

Усередині церква виявилась одним просторим приміщенням із високою стелею, заповненим низенькими лавами, що стояли акуратними подвійними рядами. Сонячне світло пробивалося крізь вітражні вікна, кидаючи на гладеньку дерев'яну підлогу кольорові, химерно прекрасні візерунки. Попереду здіймався подіум, де в очікуванні стояли кілька призахідників у сірому вбранні, владно спостерігаючи за тим, як нікарці розсаджуються.

Жинь роззирнулася, намагаючись знайти двері, що могли вести до потаємних кімнат чи коридорів.

— Отам, — Дзян кивнув на інший бік зали, де Жинь помітила двері, прикриті завісою. Перед ними стояв лише один священик. У нього на поясі висіла велика зв'язка ключів.

— Зачекайте тут, — Дадзі вибилася з черги і впевнено закрокувала кімнатою.

Очі священника розширилися від подиву, коли вона підійшла, але розфокусувалися, щойно Дадзі заговорила. Через лічені секунди священик передав ключі в руки Дадзі, відчинив двері, а потім відійшов у протилежному напрямку.

Дадзі обернулась і нетерпляче помахала Жинь, щоб та приєдналася до неї.

— Йди, — вона втиснула ключі в долоню Жинь. — Ці відчиняють двері камери. Розберися за півтори години, а потім влийся в натовп, коли всі виходитимуть.

— А хіба ви не...

— Ми прикриємо вас звідси, — Дадзі штовхнула Жинь до дверей. — Поквапся.

Нікарці вже майже розсілися, лише жменька людей лишилися стояти. Дадзі швидко повернулася до Дзяна, і вони сіли в останньому ряду.

Жинь мало не розсміялася від абсурдності цього видовища. Вона прибула до Нового міста з двома наймогутнішими шаманами в нікарській історії, істотами з міфів і легенд, і ось вони вклоняються лжебогові.

Гучне скреготіння луною прокотилося, коли подвійні двері зачинилися, замикаючи їх, ніби в пастці. Із шаленим серцебиттям Жинь ковзнула крізь двері.

За дверима були звивисті сходи, що вели в темний коридор. Жинь прикликала вогник у долоню й виставила поперед себе, наче смолоскип. Справді, весь підвал перетворили на в'язницю, камери тяглися обабіч коридору. Жинь прикрила обличчя, коли йшла, роззираючись у пошуках Кітая. Але не варто було тривожитися. В'язні звертали на неї мало уваги. Більшість забилися в кутки своїх камер і або спали, або дивилися в нікуди. Дехто тихо постогнував, але ніхто не виказав ані натяку на те, що бодай помітив її.

«Як завбачливо», — подумала Жинь. Не дивно, що призахідники тримають грішників і вірян під одним дахом. Сірому товариству подобається симетрія. Божественний Архітектор проти Хаосу. Світло проти темряви. Віряни нагорі, а грішники — внизу, невидимий бік безжального, нещадного, складного шляху від варварства до гарно організованої цивілізації.

Камера Кітая була наприкінці наступного коридору. Вона збагнула це одразу, щойно завернула за ріг. У своєму тьмавому світлі бачила лише вигин його плечей і обриси голови, відвернутої від ґрат. Але вона знала. Усе тіло гуло від палкого передчуття, мовби магніт, який тягло до протилежного полюса. Вона знала.

Вона кинулася бігти.

Коли дісталася до його камери, він спав, скрутившись на ліжку і підтягнувши коліна до грудей. Здавався таким малим. Холоша на лівій нозі була наскрізь просякнута кров'ю.

Жинь незграбно забрязкотіла ключами, випробувавши декілька, доки не знайшла той, що підійшов до замка. Сильно смикнула двері Вони розчахнулися з гучним металевим скреготом, що луною прокотився по коридору.

Кітай сіпнувся й різко сів, виставивши кулаки, готовий до бою.

— Це я, — прошепотіла вона.

Він затуманено кліпнув, мовби не впевнений, чи йому це не сниться.

— О, привіт.

Жинь кинулася до нього. Вони впали на його ліжко. Він почав був підводитися, щоб привітатись, але вона збила його назад, міцно обхопивши руками його кістляву постать. Треба було потриматися за нього, відчути його вагу, знати, що він, реальний і цілий, зовсім поруч. Болюча порожнеча в грудях, яку вона відчувала ще з Тікані, нарешті розтала.

Вона знову почувалася собою. Цілою.

— А ти довго, — пробурмотів він їй у плече.

— Ти знав, що я йду?

— Відчув тебе вчора, — він відсторонився, широко всміхаючись, — Я прокинувся, і мене ніби облили холодною водою. Я ще ніколи не був щасливішим.

Він мав кращий вигляд, аніж вона боялася. Звісно ж, був худий, але він до болю схуд ще з Жуйдзіня, тож тепер ключиці проступали не більше, ніж раніше. Руки й ноги не сковані, за винятком залізної кайданки на лівій литці, від якої тягнувся ланцюг, достатньо довгий, щоб він міг вільно пересуватися камерою. Не схоже, що його катували. На блідій шкірі не було видно ані порізів, ані швів, ані синців. Єдиними свіжими ранами були подряпини на нозі.

На вказівному пальці виднілася засохла кров. Він зробив це нігтем.

Вона потяглася до його ноги:

— Ти...

— Все гаразд. Кровотеча спинилася. Згодом почищу рани. — Кітай підвівся. — З ким ти прийшла?

— З двома третинами Тріади.

Він не схвилювався.

— З котрими?

— Зміївна і Хранитель Воріт.

— Ну звісно. А коли ми познайомимося з Імператором Дракона?

— Обговоримо це потім, — вона брязнула перед ним ключами. — Спершу витягнемо тебе звідси. Замок?

Приголомшений, він повертів литкою.

— Як ти...

— Дадзі вміє бути переконливою, — Жинь піднесла вогонь до замка і почала перебирати ключі, щоб знайти той, який до нього підійде. — Досить із нас зламаних кісток.

Він пхикнув:

— Дякувати богам.

І щойно вона знайшла срібний ключ, який здався їй потрібного розміру, раптом почула впізнаваний скрегіт дверей, а за тим — ледь чутні кроки в коридорі. Вона завмерла. Дадзі обіцяла їй півтори години, і Жинь планувала ховатися внизу, доки не скінчиться ритуал в основній залі. Нагорі щось сталося?

— Ховайся! — просичав Кітай.

— Куди?

Він показав на своє ліжко. Жинь не розуміла, як це вийде: то була тонка, вузька споруда, заледве сантиметрів шістдесят завширшки, зі схрещеними дерев'яними ніжками, де й заєць не сховався б.

— Лізь сюди, — Кітай смикнув ковдру. Бавовняне простирадло, тонке, однак рівномірно непрозоре, звисало з краю ліжка, торкаючись підлоги.

Жинь заповзла під ліжко й зіщулилася, силкуючись дихати безшумно. Вона почула, як засувка стала на місце, коли Кітай зачинив двері камери.

Спантеличена, вона висунула голову з-під ковдри.

— Зажди-но, чому нам просто не...

— Цить, — прошепотів він. — Сховайся.

Кроки в коридорі все гучнішали, а потім зупинилися якраз перед камерою.

— Привіт, Кітаю.

Жинь уп'ялася нігтями в долоню, до нестями зціпивши зуби, щоб не шуміти Вона знала лише одну людину, котра може говорити з таким поєднанням упевненості, поблажливості і вдаваної прихильності.

— Добрий вечір, — у голосі Кітая чулися легкість і бадьора байдужість. — А ти саме вчасно. Я щойно прокинувся.

Двері зі скреготом відчинилися. Жинь не сміла і вдихнути.

Якщо він бодай посунеться до ліжка, вона його вб'є. Вона мала дві переваги: елемент несподіванки й вогонь. Цього разу вона не вагатиметься. Перший струмінь полум'я — в обличчя, щоб приголомшити та осліпити його, а потім чотири розпечені пальці зімкнуться навколо шиї. Вона розірве йому артерію до того, як він бодай усвідомить, що сталося.

— Як поживаєш? — Неджа стояв просто над нею. — Досі задоволений умовами?

— Мені не завадили б нові книжки, — сказав Кітай. — І лампи для читання потьмяніли.

— Я подбаю про це.

— Дякую, — холодно відповів Кітай. — А тобі як живеться в ролі лабораторного щура?

— Не будь таким зухвалим, Кітаю.

— Мої вибачення, — повільно протягнув Кітай. — Мене завжди вражала іронія, як швидко ти погодився приректи Жинь на таку долю.

— Послухай, йолопе...

— Чому ти їм дозволяєш це робити? — запитав Кітай. — Мені просто цікаво. Ясно, що тобі не подобається, коли тобі роблять боляче.

— Це не боляче, — тихо озвався Неджа. — Лише в ці хвилини не боляче.

Запала пауза, що розтягнулася у тривалу ніякову мовчанку.

— Я так розумію, рада досі тебе дістає? — нарешті запитав Кітай.

Жинь почула якесь вовтузіння. Неджа сідав.

— Вони божевільні. Всі.

Кітай прицмокнув:

— Хоч у чомусь наші думки сходяться.

Жинь вразило, як швидко вони перейшли до приязних теревенів. Ні.. Приязних — не зовсім доречне слово. Але й на в'язня і дізнавача вони теж були не схожі. Вони говорили, наче другокурсники Сінеґарда, що скаржаться на складання схем речень, яке Дзіма дала на домашнє завдання. Наче давні знайомі, які сіли за гральну дошку, продовжуючи віккі з того місця, де закінчили.

Але хіба це так несподівано? Ностальгія вгризалася в груди Жинь від самого голосу Неджі. Їй також хотілося повернути близьке знайомство з ним. Хай навіть пів хвилини тому вона була готова його вбити. Від голосу, від самої його присутності її серце стискалося від болю. Їй відчайдушно хотілося, щоб бодай на хвилину вони могли укласти пакт про ненапад, бодай на мить забути про війну навколо і знову поговорити як друзі. Лише раз.

— Північні союзники більше не надсилатимуть загонів до Арабака, доки не отримають послаблення, — сказав Неджа. — Вони вважають, що я тут качаюся в сріблі, що я просто приховую його, але, бляха, Кітаю, вони не розуміють. Казна порожня.

— І куди ж поділися гроші? — запитав Кітай.

Він промовив це легко, але точно задля того, щоб дошкулити. Неджа різко відказав:

— Та як ти смієш звинувачувати мене...

— Ти отримуєш забагато допомоги від призахідників, щоб твоя армія мала таке кепське спорядження. Хтось витягує з тебе всі соки. Та годі, Неджо, ми вже це проходили. Наведи лад у своєму домі.

— Твої звинувачення необгрунтовані...

— Я просто озвучую те, що в тебе під носом, — сказав Кітай. — І ти знаєш, що я маю рацію. Бо ти не тримав би мене тут, якби не вважав корисним.

— Тоді скажи щось корисне, — Неджа промовив це так гугняво й доскіпливо, так схоже на те, як він говорив у перший рік в Сінеґарді, що Жинь заледве стримала сміх.

— Я казав тобі такі очевидні речі, що їх і дитина помітила б, — сказав Кітай. — Твої генерали розтринькують кошти, призначені для покращення ситуації. Можливо, спускають їх на свої літні палаци, тож перевір це передусім. Ось у чому проблема з усім тим призахідницьким сріблом. Твоя основа наскрізь корумпована. Почни боротися з хабарництвом.

— Але щоб мати їх на своєму боці, їх треба підкупити, — розчаровано промовив Неджа — Інакше вони не створять об'єднаний фронт, а якщо ми не матимемо об'єднаного фронту, то призахідники просто перехоплять владу, мовби нашого уряду ніколи й не існувала.

— Бідолашний Неджа,— сказав Кітай. — У тебе зв'язані руки так?

— Блін, це так тупо. Мені потрібне об'єднане командування військом. Потрібна свобода встановлювати будь-які пріоритети на південному фронті, і я хочу відвести війська з півночі, щоб розібратися з Жинь без усіляких там компромісів. Я просто не розумію, чому...

— Я знаю чому. Ти не ґранд-маршал, ти Юний маршал. Це твоє прізвисько, еге ж? Генерали і призахідники вважають тебе просто зіпсутим, дурним князьком, який не тямить, що робить. Таким самим, як Дзіньджа І вони не дозволять тобі очолити свої дирижаблі, навіть якщо ти благатимеш їх навколішках.

Жинь не знала, що здивувало її дужче: відвертість Кітая, за яку Неджа досі його не покарав, чи те, що все сказане Кітаєм могло бути правдою.

Хтозна-що. Вона припускала, що вся влада в руках у Неджі. Що весь флот дирижаблів у його розпорядженні. Коли він атакував Тікані, то здавався таким владним, що вона була переконана: за ним стоїть уся Республіка.

А ось перша ознака того, що Неджа тримається не так добре, як вона думала. Тут, у підвалі, наодинці з колишнім однокласником і в'язнем, можливо, єдиним, з ким він може бути відвертим, Неджа здавався просто наляканим.

— Припускаю, що з Таркветом справи не ліпші, — сказав Кітай.

— Він зверхній довбень! — випалив Неджа. — Знаєш, на що він списав невдачу в останній кампанії? На брак бойового духу. Мовляв, нікарці за своєю природою не мають бойовою духу.

— Ну, смілива заява з огляду на нашу історію.

Неджа не засміявся:

— Проблема не в наших військах. Вони дуже добре підготовлені, вправні на полі бою, а от реструктуризовані та об'єднані загони...

— Що тепер?

— Це ще одна з ідей Тарквета, — Неджа сплюнув його ім'я, наче отруту. — Призахідники хочуть скоординовані команди повітряного і наземного штурму.

— Цікаво, — сказав Кітай. — Я думав, що вони птахи занадто високого польоту, щоб ризикувати власними задами.

— Це не повноцінне злиття. Вони хочуть, аби ми тягли їхні вози з вугіллям, куди їм заманеться. Це означає, що ми для них лише тупо мули...

— На полі бою існують і гірші ролі.

— Ні, якщо ми колись збираємося завоювати їхню повагу.

— Гадаю, ми обидва знаємо: твої шанси завоювати повагу призахідників давно спливли за водою, — зневажливо промовив Кітай. — То на кого ти далі скидатимеш бомби? Провінція Кабана капітулювала?

У голосі Неджі почулася нотка роздратування:

— Я розповім, якщо погодишся допомогти мені з плануванням.

Кітай зітхнув:

— На жаль, я ще не так відчайдушно прагну залишити цю камеру.

— Так, схоже, неволя припала тобі до душі.

— Мені до душі знати, що слова, які злетять з мого язика, не призведуть до смерті людей, які почали мені подобатися. Це називається етика. Якось і тобі не завадить спробувати.

— Ніхто не мусить помирати, — сказав Неджа. — Ніхто ніколи й не мусив. Але Жинь переконала тих дурнів поставити власні життя на все або нічого.

Цього разу Жинь відсахнулася від звуку свого імені, коли його промовив він. У голосі було стільки жорстокості.

— За цим стоїть не Жинь, — обережно промовив Кітай. — Жинь мертва.

— Дурниця. Якби вона померла, про це гула б уся країна.

— О, то ти вважаєш, що твої прекрасні повітряні судна зуміли її проґавити?

— Вона не могла померти, — наполягав Неджа. — Вона просто десь переховується, тільки так. Тіла не знайшли, а південь так запекло не відбивався б, якби її не стало. Вона єдине, що тримає їх разом. Без неї в них не лишилося б надії. Вони склали б зброю.

Жинь почула шурхіт тканини. Певно, Кітай стенув плечима.

— Ну, тобі видніше.

У камері знову запала мовчанка. Жинь лежала абсолютно нерухомо, серце билося так гучно, що їй навіть стало дивно, як її досі не знайшли.

— Я не хотів цієї війни, — нарешті промовив Неджа. Його голос прозвучав несподівано надломлено, ніби він виправдовувався. Жинь не знала, що це означає. — Ніколи не хотів. Чому вона просто не могла цього зрозуміти?

— Ну, ти всадив їй клинок у спину.

— Я не хотів, щоб усе обернулося так.

— О боги, не починаймо цього знову.

— Ми віддали б їй південь, якби вона просто сіла за стіл. Боги свідки, ми тільки вдячні їй за те, що вона позбулася муґенців. І вона гарний солдат. Найкращий. Ми радо прийняли б її на свій бік, зробили б генералом у самому серці...

— Схоже, ти маєш мене за дурника, — сказав Кітай.

— Кітаю, це трагедія, що ми опинилися по різні боки. І ти це знаєш. З нас трьох вийшов би прекрасний союз.

— Між нами і був союз. Ми були прекрасні. Але в твого батька були інші плани.

— Можна почати все заново, — наполягав Неджа. — Так, ми облажалися... я облажався, визнаю. Але подумай про те, чого могла б досягти Республіка, якби ми справді взялися за те, щоб вона запрацювала. Ти занадто розумний, щоб ігнорувати такий потенціал...

— Ти досі не облишив це лайно? Будь ласка, не починай знову, Неджа.

— Допоможи мені! — благав Неджа. — Разом ми зможемо покласти цьому край за лічені тижні, незалежно від того, жива Жинь чи мертва. Ти найрозумніша людина, яку я коли-небудь зустрічав. Якщо ти матимеш доступ до наших ресурсів...

— Послухай, важко сприймати тебе серйозно, коли ти робиш щось на кшталт скидання бомб на невинних дітей.

— Той штурм був помилкою...

— Проспати перекличку — оце помилка, — випалив Кітай. — Не подбати про те, щоб мені вчасно приносили їжу, — оце помилка. А те, що зробив ти, — це холоднокровне вбивство. І ми з Жинь знаємо: якщо приєднаємося до тебе, то це станеться знову, бо ми і південь для тебе — витратний матеріал. Ти і твій батько вважаєте, що ми інструменти, які можна обміняти чи викинути, коли вам зручно, що, власне, ти й зробив.

— Я не мав інших варіантів...

— У тебе була тисяча варіантів. Ти підвів риску в Арлоні. Ти почав цю війну, і я не винен, що тобі бракує мужності її закінчити. Тож передай Вейсжі, що він може навіть стяти мені голову, бо тоді її принаймні можна буде використати як прикрасу.

Неджа нічого не сказав. Жинь почула шурхотіння одягу, коли він підвівся. Він ішов. Його кроки по кам'яній підлозі чулися важкими й гнівними. Хотіла б вона побачити його обличчя. Вона сподівалася, що він відповість, скаже що-небудь, просто щоб вона розуміла, дістав його Кітай чи ні. Але вона почула лише скрегіт, коди він зачинив за собою двері, а потім клацання замка.

— Вибач, я не мав часу тебе попередити, — Кітай стягнув ковдру з ліжка й допоміг Жинь звестися на ноги. — Просто подумав, що тобі варто це почути.

Вона передала йому ключі.

— Як часто він тут буває?

— Щодня, відколи я тут. Насправді, сьогодні він ще гарно поводився, бачила б ти його в найгірші дні! Він перепробував мільйон варіантів, щоб зламати мене, — Кітай нахилився відімкнути кайданки. — Але хай пам'ятає, що йому це не до снаги. Ані в Сінеґарді, ані тим більше тепер.

Жинь відчула болісний спалах гордощів. Вона й забула, яким упертим може бути Кітай. Отак глянеш на нього — архетипно худорлявого й неспокійного вченого — і не скажеш, але труднощі він приймав із залізною витримкою. Сінеґард його не розчавив. Навіть Голінь Ніїс його не знищив. Тож Неджі його тим паче не зламати.

«Ні, — прошепотів тихенький голосок у її голові, надто схожий на Алтанів. — Єдина людина в цілому світі, здатна його зламати, — це ти».

— Позаду, — раптом промовив Кітай.

Жинь обернулася, очікуючи побачити солдата Але це був лише один із братів Сірого товариства —молодий чоловік у сутані, який ніс тацю з їжею.

Коли він її побачив, у нього відвисла щелепа Спантеличений, він швидко закліпав, переводячи погляд між нею і Кітаєм, мовби намагаючись осягнути прийнятну кількість людей в одній камері.

— Ти...

Кітай крутнув ключем і смикнув двері.

Запізно — місіонер кинувся навтьоки. Жинь відштовхнулася п'ятами від землі й побігла за ним. У нього були значно довші ноги, й він мав усі шанси втекти, але заплутався у власній сутані, коли повертав за ріг. Чоловік загнувся лише на секунду, але цього вистачило. Жинь схопила його за руку, шарпнула, щоб він утратив рівновагу, а потім ударила під коліна Він упав. Вона прикликала полум'я в долоню. Воно повернулося так швидко, так природно, немов гарно підігнана рукавичка, що сковзнула на підставлені пальці.

Вона вчепилася йому в горло. М'яка плоть поступалася під її нігтями, охопленими вогнем, немов тофу під натиском сталі. Легко. Усе було скінчено за лічені секунди. Він помер, навіть не скрикнувши. Вона обрала ціллю саме горло, бо не хотіла, щоб він кричав.

Жинь підвелася, видихнула й витерла руку об стіну. Вона ще не розуміла скоєного. Усе сталося так швидко, що навіть не здавалося реальним. Вона не вирішувала вбити місіонера, навіть не думала про це. Їй просто треба було захистити Кітая. Усе решта було лише інстинктом.

Вона відчула раптове химерне бажання розсміятися.

Жинь нахилила голову, роздивляючись багряні смуги на мармурі, вологі та чіткі. З якоїсь причини це навівало запаморочливий захват, той самий бентежний екстаз, який вона пережила, коли отруїла Ma Лєня.

Ішлося не про насильство.

Ішлося про силу.

Це не було так само добре, як убити Неджу, але близько. На шалений, нестямний момент вона замислилася про те, щоб провести закривавленими пальцями по стіні й намалювати йому квітку.

Ні. Ні. Занадто нерозсудливо. Вона не має часу. Хвиля запаморочення минулася. Вона отямилася й контролювала себе.

«Зосередься».

— Ходи сюди! — крикнула вона далі коридором. — Допоможи затягти його в твою камеру. Покладемо його на ліжко і вкриємо ковдрою, це виграє нам трохи часу.

Кітай ступив два кроки з камери, зігнувся навпіл і виблював.

Утеча з церкви минула навдивовижу легко. Жинь і Кітай чекали біля дверей до підвалів, прислухаючись крізь дерево до призахідницької церемонії, аж доки почули, що нікарські цивільні підвелися з лав. Потім вони відчинили двері з ледь чутним скрипом і вислизнули до головної зали, щоб злитися з натовпом. Дзян і Дадзі приєдналися до них, щойно всі вийшли надвір, але ніхто не говорив ще декілька хвилин, аж доки вони не дісталися іншого кінця вулиці.

— А ти підріс, — сказав Дзян Кітаю, щойно вони завернули за ріг. — Радий знову тебе бачити.

Якийсь час Кітай пильно дивився на нього, мовби не знаючи, що відповісти.

— То ви Хранитель Воріт.

— Так, я.

— І весь цей час ви переховувалися в Сінеґарді.

— Трохи розум втратив, — сказав Дзян. — І лише почав його повертати.

— Зрозуміло, — слабко промовив Кітай.

Жинь подумала, що, з огляду на все, він непогано все сприйняв.

— Запитання потім, — Дадзі кинула Кітаю брунатну туніку, значно менш підозрілу, аніж пошарпані ганчірки, які він носив ще з Тікані. — Одягай і ходімо далі.

Вони виїхали з Нового міста в кінному фургоні з білизною. Реальний візник мав перепустку через браму, щоб возити речі піхотинців до річки на прання. Дадзі зачарувала його, щоб він віддав і фургон, і перепустку. Поки Дадзі впевнено правила фургоном вулицями міста, Жинь, Кітай і Дзян ховалися під купами білизни, складеної так високо, що їм ледь було чим дихати. Жинь сіпалася від спеки й сверблячки, намагаючись не думати про коричневі плями навколо. Вона відчула, що фургон спинився лише раз. Дадзі відповіла на запитання вартового дуже переконливим суржиком призахідницької, а потім вони виїхали за браму.

Дадзі правила далі. Вона ще годину не дозволяла їм вилазити з-під білизни, доки від Нового міста не лишилася крихітна смужка на горизонті позаду них, а звук дирижаблів затих. Тепер їх оточувало лише безперервне цокотіння цикад.

Жинь із полегшенням зітхнула, коли Нове місто зникло з очей. Якби це залежало від неї, ноги її більше ніколи там не було б.

Того вечора, смакуючи сушеним коренем шаню і поцупленою буханкою твердого призахідницького хліба, який потребував тривалого жування, Дадзі і Дзян випитували в Кітая всі крихти інформації, які він мав про Республіку. Він не знав чітких даних про розміщення військ чи плани кампанії (Неджа згодовував йому небагато, щоб отримати пораду, не створюючи відповідальності), але й ті краплини, які він знав, були неймовірно корисними.

— Вони вже на завершальній фазі війни, але вона затяглася довше, ніж мала б, — сказав Кітай. — Як ти й передбачала, Вейсжа повернувся проти Південної коаліції, щойно вони не змогли надати твоє тіло. Але Воєначальник Мавпи — ну, насправді це, ймовірно, робота Совдзі — зібрав несподівано міцну оборону. Вони швидко навчилися будувати непогані прихистки від бомб. Коли Вейсжа збагнув, що повітряні судна не здатні впоратися з цим, то відправив сухопутні війська. Зараз південців відтіснили в кут провінції Кабана. Вони засіли під горами і змушені сидіти на місці вже декілька тижнів, тож ось чому всі зібралися в Арабаку.

— Новому місті, — виправила Жинь.

Кітай похитав головою:

— Воно досі Арабах. Ніхто з місцевих не називає його так, окрім призахідників та нікарців у їхніх лавах.

— То облога — це лише наслідок особливостей місцевості? — запитала Дадзі. — А що ж Юний маршал? Подейкують, ледь на ногах тримається.

Жинь здивовано глянула на неї:

— Де ти це почула?

— Дві баби пліткували на лаві позаду нас, — сказала Дадзі. — Сказали, що якби Їнь Дзіньджа був за головного, то всіх південних повстанців винищили б ще кілька місяців тому.

— Дзіньджа? — Дзян нахмурився, колупаючись мізинцем у вусі. — Старший син Їнь?

— Так, — відповіла Дадзі.

— Здається, я вчив його в Сінеґарді. Кінчений придурок. І що ж ним сталося?

— Йому пощастило, — сказала Дадзі. — Я зробила з нього фарш і відправила назад Вейсжі в кошику з пельменями.

Дзян вигнув брову:

— Любонько, що ти, бляха, зробила?

— Неджа виснажений, — Кітай швидко повернувся до теми розмови. — І це не лише його вина Призахідницькі радники продовжують висувати божевільні вимоги, які він не здатен виконати, а Республіканська рада тягне його в двадцяти різних напрямках, тож він навіть не знає, у який бік падати.

— Не розумію, — сказала Жинь. — Досі я вважала, що йому має житися краще з такими перевагами.

— Усе не так просто. Це досі війна на кілька фронтів. Республіка підкорила значну частину півночі. — Дзюнь, до речі, мертвий, кілька тижнів тому його привселюдно оббілували живцем. Але кілька провінцій ще тримаються.

— Справді? — не стрималася Жинь. Це вперше за довгий час вона почула гарні новини. — Є провінції з військом?

— Провінція Бика наразі чинить найсильніший опір, але вони всі трупи вже за декілька тижнів, — сказав Кітай. — Їм бракує організації. Вони розбилися на три фракції і не спілкуються між собою, що насправді поки їм на користь, бо Неджа ніколи не знає, що окремий батальйон зробить далі. Але це нежиттєздатна оборонна стратегія. Неджі просто треба зайнятися ними по черзі. А ще є провінція Собаки, яка завжди була такою периферійною для Імперії, що ніхто й не думає перейматися нею. Однак це змусило їх цінувати свою незалежність. Тож тепер вони навряд чи скоряться Вейсжі, бо призахідники хочуть перетворити весь їхній регіон на вугільні шахти.

— І скільки ж у них людей? — запитала Дадзі.

— Люди їм наразі ще не потрібні. Республіка навіть не відсилала делегатів для перемовин. Поки їх навіть немає на мапі Неджі, — Кітай зітхнув. — Але щойно з'являться, їм кінець. Вони надто розселені територією провінції, їм забракне військ, щоб пережити навіть першу хвилю нападів.

— То треба приєднатися до них! — скрикнула Жинь. — Це ж ідеально: ми виведемо наших людей з блокади, відправимо вартових уперед, а потім зустрінемося з Воєначальником Собаки...

— Непроханим гостям не раді, — сказала Дадзі.

— Раді будуть, якщо інший гість тримає ножа біля горла господаря, — заперечила Жинь.

— Щось я не зрозумів цієї аналогії, — озвався Дзян.

— Це не найгірша ідея, — промовив Кітай. — Неджа переконаний, що Совдзі та Ґужубай збиралися просити провінцію Собаки про допомогу. Тож це прогнозований варіант, але для нас ще й єдиний. Нам потрібно заручитися підтримкою всіх можливих союзників. Поодинці ми трупи.

Жинь нахмурилася. Щось у голосі Кітая її стурбувало, хоча вона не могла збагнути, що саме. Він не говорив так упевнено й палко, як на стратегічних нарадах. Його слова звучали монотонно, ніби він цитує на іспиті не до кінця завчену відповідь.

Що ж з ним сталося в Арабаку? Фізично його не катували, але він багато тижнів провів із Неджею. Невже він відвернувся від неї? Невже зараз лише прикидається її союзником? Від цієї можливості їй мороз пішов поза шкірою.

Але Кітай не зумів би приховати такої брехні. Їхні душі зв'язані Вона це відчула б. Принаймні сподівалася, що відчула б.

Але чому ж тоді він говорить так, немовби вже програв цю війну?

— Тоді провінція Собаки. Цікаво, — Дзян повернувся до Дадзі. — Що скажеш? Шлях до їхньої столиці лежить неподалік гір Тяньшань, тож було б добре мати принаймні частину тієї території.

— Гаразд, — стенула плечима Дадзі. — Але я не розумію, навіщо нам для цього Південна коаліція.

— Це тисячі теплих тіл.

— Тисячі, які треба перетягти через гори. І більше, вони зрадили її, — Дадзі кивнула на Жинь. — Вони заслуговують, щоб їх покинули.

— Це провина лідерів. Маси піддатливі, ти ж знаєш.

— Це буде складно.

— Я тільки-но вийшов з кам'яної в'язниці. Дай трохи простору, люба. Позайматися. Це добре для розуму.

— Слушно, — зітхнула Дадзі. — Отже, провінція Собаки.

— Вибачте, — Кітай переводив погляд між ними. — Я щось пропустив?

Жинь також була спантеличена Розмова між Дадзі і Дзяном була така швидка, що вона заледве встигала стежити. Ці двоє часто говорили уривчасто, приправляючи слова алюзіями зі спільного минулого, кодами, через які Жинь почувалася зайвою під час мандрівки до Арабака Це було постійне нагадування, що хоч якою силою вона володіє, Тріада має за плечима десятиліття історії, яку Жинь вважала казками. Вони бачили значно більше. Робили значно більше.

— Вирішено, — сказала Дадзі.— Ми заберемо вашу армію й відведемо на північ. Згода?

Кітай був приголомшений:

— Але... Як же блокада?

Дзян простяг руки над головою, позіхаючи:

— О, ми її розіб'ємо.

Кітай кліпнув, не розуміючи:

— Як ви збираєтеся це зробити?

Дадзі здушено захихотіла. Дзян здивовано глянув на Кітая, немовби зовсім не очікував такого запитання.

— Я ж Хранитель Воріт, — просто сказав він, немовби це все пояснювало.

Ніч видалася приємно теплою, тож, повечерявши, вони куняли біля багаття, домовившись по черзі спати у фургоні. Кітай зголосився вартувати першим Жинь не відпочивала ще зі світанку — була страшенно втомлена, а в скронях досі пульсувало від чуттєвого шоку Нового міста, — але відклала сон на кілька хвилин, щоб мати змогу посидіти біля нього. Їй хотілося побути з ним ці миті наодинці.

— Я рада, що ти тут, — сказала вона.

Порожні слова й порожні сентименти аж ніяк не висловлювали те, що вона відчувала.

Але Кітай просто кивнув. Він розумів. Вона відчувала іскри тепла від кожного їхнього доторку; від своєї долоні, покладеної на його, від його руки, що обіймала її за талію, від голови, яку примостила між його підборіддям і плечем. Вона прагнула відчувати його шкіру. Кожен дотик слугував доказом того, що він реальний, живий і що він тут.

Вона посовалася біля нього.

— Про що думаєш?

— Ні про що, — він досі говорив тим пласким, виснаженим тоном. — Просто втомився.

— Не бреши мені.

Їй хотілося поговорити щиро. Вона не витримала б і хвилини такої дивної відчуженості Кітая. Їй була нестерпна думка про те, що в ньому існує частина, якої вона не розуміє.

— Що тебе непокоїть?

Він довго мовчав, перш ніж заговорити.

— Просто... Я не знаю, Жинь. Арабак був...

— Огидний.

— Не обов'язково огидний, просто дивний. І я пробув там так довго, а тепер вибрався, але досі не можу припинити думати про призахідників.

— Про що саме?

— Не знаю, я просто... — Він постукував пальцями по коліну. Було ясно, що силкується дібрати слова, щоб висловити все, що хотів сказати. Але ніщо не змогло б підготувати її до того, що він промовив далі: — Тобі не здається, що вони й справді можуть бути просто кращими за нас?

— Кітаю! — Вона розвернулася, щоб глянути на нього. — Що це за фігня?

— Коли Неджа тільки-но привіз мене в Арабак, то перші два дні проводив екскурсії містом, — сказав він. — Показував мені все, що вони збудували лише за декілька тижнів. Пам'ятаєш, яким нестерпним він був, коли ми тільки-но приїхали до Арлона? Безперестанку вихвалявся військово-морськими інноваціями і всіляким таким Але цього разу все, що я побачив, і справді було дивовижним. Куди б я не глянув, бачив те, про існування чого й не мріяв.

Жинь схрестила руки на грудях:

— І що з того?

— То як вони все це побудували? Як створили об'єкти, які суперечать усім відомим законам природи? Їхні знання в стількох галузях — математиці, фізиці, механіці, технологіях — дуже затьмарюють наші. Усе, що ми відкриваємо на горі Юелу, вони вже знають століттями. — Він заламував пальці. — Чому? Що в них є такого, чого немає в нас?

— Не знаю, — сказала вона. — Але це не означає, що вони просто від природи кращі, бляха..

— А може, так і є? Кожен представник Сірого товариства, якого я зустрічав, вірить, що вони просто від народження, біологічно вищі за нас А ще вони кажуть це не з жорстокості чи зверхності Вони вважають це фактом Науковим фактом, так само простим, як і те, що океан солоний, а сонце щоранку сходить. — Він не припиняв заламувати пальці. Жинь раптом схотілося вдарити його. — Вони вважають еволюцію людини сходами, і вони на верхівці чи принаймні так високо, як можливо на цей час А ми — нікарці — чіпляємося за найнижчий щабель. Ближчі до тварин, аніж до людей.

— Це маячня.

— Хіба? Вони будують дирижаблі. Вони не лише можуть літати, а можуть літати вже десятиліття, а ми озброєні лише елементарним знанням про мореплавство, бо розбомбили власний флот у громадянських війнах, не домігшись цим абсолютно нічого. Чому?

Жах скрутив усе нутро Жинь. Вона не хотіла чути цих слів від Кітая. Це гірше за зраду. Це ніби раптом збагнути, що її найкращий друг став абсолютним незнайомцем.

Вона збрехала б, сказавши, що ніколи не ставила собі цих запитань. Звісно ж, ставила. Питала себе про це всі тижні, коли переживала безкінечні огляди в кабінеті сестри Петри, віддаючи своє оголене, беззахисне тіло призахідникам, дозволяючи вимірювати його й записувати результати, пояснювати холодним і беззаперечним тоном, що мозок у Жинь дрібніший, статура нижча, а очі бачать менше через її расу.

Звісно ж, вона замислювалась, і то нерідко, чи мали при західники рацію. Але їй було нестерпно те, як Кітай говорив, немовби вже вирішив, що таки мали.

— Вони можуть страшенно помилятися стосовно нас, — сказав він. — Але праві стосовно майже всього іншого, інакше не могли б будувати те, що будують. Поглянь, яке місто вони звели за лічені тижні! Порівняй його з найрозвинутішими містами Імперії. Невже ти не можеш бодай спробувати збагнути, до чого я веду?

Жинь подумала про чисті вулиці Нового міста, чітке планування, схоже на сітку, швидкі, дієві засоби перевезення. Нікарці ніколи не будували нічого схожого. Навіть у Сінеґарді, столиці Червоного Імператора і перлині Імперії, нечистоти безперешкодно лилися вулицями, немов дощова вода.

— Можливо, це їхній Творець, — вона спробувала додати в голос трохи легковажності. Кітай втомився, вона втомилася. Можливо, вранці, коли вони посплять, уся ця розмова здасться жартом. — Можливо, їхні молитви працюють.

Він не всміхнувся.

— Річ не в їхній релігії. Можливо, це пов'язано з нею, адже Божественний Архітектор, безперечно, ближчий до наукового дослідження, аніж будь-який із наших богів. Але я сумніваюся, що їм взагалі потрібні божества. Вони мають машини, ймовірно, потужніші, аніж будь-що, що вони здатні прикликати. Вони переписують сценарій світу, зовсім як ти. Але не мусять жертвувати заради цього здоровим глуздом.

Жинь не знайшлася, що на це відповісти. Дзян мав би відповідь. Дзян, такий упевнений у тому, що Пантеон знаходиться в центрі Всесвіту, колись застерігав її не ставитися до матеріального світу як речі, яку можна механізувати, опанувати й використати як зброю. Він непохитно вірив у те, що призахідницьке і мугенське суспільства давно забули свою цілковиту тотожність зі світовим буттям і, як наслідок, духовно загубилися.

Але Жинь ніколи не цікавила космологія чи теологія. Вона цікавилася богами лише через силу, яку вони можуть їй дати, і не могла сформулювати ті крихти, які пам'ятала з безладних наставлянь Дзяна, у бодай якусь подобу чіткого заперечення.

— І що? — нарешті запитала вона. — Що це означає для нас?

Вона вже знала, якого висновку дійшов Кітай. Просто хотіла почути, як він промовить це вголос, щоб перевірити, чи посміє він це зробити. Бо логічний висновок жахав. Якщо вони так глибоко відокремлені через свою расу, якщо призахідники від народження розумніші, більш здібні й сильні, то який сенс опиратися? Чому світ не повинен належати їм?

Він вагався.

— Жинь, я просто думаю...

— Ти думаєш, що нам треба здатися, — дорікнула вона. — Що нам краще поступитися їхньому правлінню.

— Ні, — сказав він. — Але я думаю, що це може бути неминучим.

— Це не неминуче. Ніщо не є неминучим, — Жинь показала на фургон, у якому спали Дзян і Дадзі. — Вони були дітьми на окупованій півночі. Не мали ані аркебуз, ані повітряних суден — і вони вигнали призахідників та об'єднали Імперію...

— А всього лише через два десятиліття знову її втратили. І не схоже, щоб удруге ми мали кращі шанси.

— Цього разу ми будемо сильнішими.

— Жинь, ти ж знаєш, що це неправда. Як країна, як народ ми слабші, ніж будь-коли. Якщо ми їх розіб'ємо, то це станеться внаслідок неймовірного везіння і чималою ціною людських життів. Тож не звинувачуй мене за роздуми, чи боротьба того варта.

— Знаєш, яким Сінеґард був для мене? — раптом запитала вона.

Він спохмурнів:

— Чому це...

— Ні, послухай. Ти знаєш, як то — бути селюцькою дурепою, яку всі вважали майже неосвіченою через мою пласку вимову й темну шкіру, через те, що я не знала, що наприкінці кожного заняття майстрам треба вклонятися?

— Я не кажу...

— Я думала, що зі мною щось не так,— сказала вона. — Що я народилася бридкішою, слабшою і не такою розумною, як всі інші навколо мене. Я думала так тому, що всі мені про це говорили. І ти заперечуєш, а це означає, що я не мала права кидати їм виклик.

— Але я не це мав на увазі.

— Однак це аналогічна ситуація. Якщо призахідники від народження кращі, тоді наступним щаблем на драбині є світлошкірі вихідці з півдня, як-от ти, а спірлійці в самому низу. — Вона випалила в траві відбиток долоні, й дим здійнявся навколо них. — Тож, за твоєю логікою, цілком нормально, що Імперія перетворила нас на рабів. І це нічого, що нас стерли з мапи і що офіційні історичні згадки про нас є лише в примітках. Це просто природно.

— Ти знаєш, що я ніколи такого не казав, — промовив Кітай.

— Це випливає з твоєї логіки, — сказала вона. — А я цього не прийму. Не зможу.

— Але це не має значення. — Він підтягнув коліна до грудей. Він здавався таким малим, значно меншою версією Кітая, якого вона завжди знала. — Невже ти не розумієш? Немає стежки, що привела б нас до перемоги. Як гадаєш, що станеться, коли ми прийдемо в провінцію Собаки? Ми зможемо якийсь час переховуватися від повітряних суден, але як нам їх здолати?

— Просто, — мовила вона. — У нас є план.

Він тремтливо, безпорадно засміявся:

— Хотілося б почути його.

— Зараз ми маємо проблему з невідповідністю сил, — сказала вона. — А це означає, що ми переможемо, лише якщо війна відбуватиметься в три етапи. Спершу — стратегічний відступ. Це те, що відбувається зараз, зумисне чи ні Друге — тривале затишшя. А потім, нарешті, контрнаступ.

Він зітхнув:

— І як же ти збираєшся здійснити цей контрнаступ? У тебе назбирається заледве десята частина потрібної чисельності війська.

— Все гаразд. У нас є боги.

— Ти не зможеш виграти цю війну зі жменькою шаманів.

— Я здолала Федерацію самотужки, хіба ні?

— Ну, вчинивши геноцид...

— Ми можемо здолати їх шаманізмом, підлаштувавши його до озброєних супротивників на полі бою, — наполягала вона. — Так само, як зараз відстежуємо муґенців.

— Можливо. Але є лише ти, Дзян і Зміївна, цього не...

— Достатньо? вона підняла підборіддя. — А якщо нас буде більше?

— Ти не посмієш відчинити Чулуу Корікх, — сказав Кітай.

— Ні, — вона здригнулася від думки про те місце. — Ми не повернемося до тієї гори. Але Дзян і Дадзі хочуть іти на північ. Піднятися на гору Тяньшань.

— Так, я чув, — у його очах застиг скептичний вираз. — І що ж на горі Тяньшань?

— Та годі, Кітаю. Ти можеш здогадатися.

Його погляд ковзнув до Тріади. Очі розширилися, коли він подумки склав усе докупи.

— Ти божевільна, — сказав він.

— Можливо.

Він безшумно ворушив губами декілька секунд, перш ніж промовити:

— Але... історії... я хотів сказати, що Імператор Дракона мертвий.

— Імператор Дракона спить, — сказала Жинь. — І спить дуже давно. Але Печатка руйнується. Дзян згадує, ким він був, що колись робив, а це означає, що Жиґа ось-ось прокинеться. І коли це станеться, коли він возз'єднається з Тріадою, ми покажемо Призахідній республіці, що таке справжня божественність.

Розділ 16

Лінія зіткнення під горами Баолей була незбагненною.

У долинах панував спокій. Дирижаблі не дзижчали, мечі не брязкали, а повітря не сповнював їдкий сморід паленого пороху. Жинь не бачила і не чула ознак активного бою, принаймні за ті сім днів, протягом яких вони діставалися до передової.

І лише коли вони наблизилися, вона збагнула чому. Південна коаліція опинилася в пастці. Республіка притисла їх до гірських схилів за рядом саморобних укріплень, зведених через кількасот метрів одне від одного й оточених рядами гармат і кінноти з аркебузами напоготові, щоб прикінчити кожного, хто спробує вирватися з глухого кута Укріплення були тимчасовими, однак суціль цегляними. Обкладені мішками з піском, ці мури стали непробивними, за винятком крихітних щілин, розрахованих на те, щоби просунути в них дула аркебуз. Безперечно, лучники були безсилі супроти цих укріплень і Жинь припускала, що примітивні гармати, які були в розпорядженні Південної коаліції, теж не мали особливої користі.

Але й Республіка не могла захопити гірський схил. Ущелини й печери вздовж південної частини хребта Баолей слугували природними бомбосховищами, а це означало, що тривалі атаки з дирижаблів — лише марнування боєприпасів. Підземні території не можна було розгледіти з повітря, а це давало південцям суттєву оборонну перевагу. Жинь припустила, що це й було єдиною причиною, чому Республіка досі не розпочала наземний штурм.

Південна коаліція не мала людських ресурсів, щоб пробитися. Республіка не хотіла марнувати війська, щоб придушити опір Коаліції. Обидві сторони лишалися на своїх позиціях Але це затишшя мало скінчитись, як і кожна облога, коли південці вичерпають запаси їжі та води.

— На біду, твій колишній однокласник дуже гарно вміє вести війну в умовах облоги, — сказала Дадзі. Вони цілий ранок кружляли по периметру блокади в пральному фургоні, шукаючи способу непомічено прослизнути повз республіканців. — Він виставив пости на кожному важливому перехресті. Легко пробратися повз ці споруди не вдасться, хіба що ми влаштуємо виставу.

— Я гадала, що ми й хочемо влаштувати виставу, — мовила Жинь.

— Ні, це коли вириватимемося, — зауважив Кітай. — А треба спершу потрапити всередину й зібрати війська. Ми не знаємо, в якому вони там стані Вистава суттєво зменшить час для мобілізації південців.

Отже, питання залишалося: як пробратися повз найбільший військовий вузол, який тільки випадало бачити цьому континенту?

— Можемо запливти, — запропонував Кітай після паузи. — Здається, я бачив річку за кілометр-два звідси.

— Вони пристрелять нас у воді, — сказала Жинь.

— Вони охороняють річки, що витікають звідти, — зауважив Кітай. — І не надто переймаються тими, хто хоче прослизнути. Візьмемо бамбукові стебла, пірнемо на глибину, де вода каламутна, а ще краще зробимо це, коли йтиме дощ Так ми отримаємо максимальне прикриття.

Він роззирнувся фургоном. Дадзі мовчки стенула плечима.

— Отже, ми попливемо, — сказала Жинь, оскільки ліпшого плану ні в кого не було. — І що далі?

— Треба пробратися до старих шахтових тунелів, — заговорив Дзян.

Жинь отетеріла. Він увесь ранок мовчав, безтурботно озираючись лінію зіткнення, немов прогулюючись ботанічним садом. А тепер його погляд раптом став сфокусованим, голос — рішучим і впевненим.

— Під землею ви пробудете недовго, лише доки вийдете з іншого боку в лісі Це не ідеальний шлях для відступу, оскільки тунелі неосвітлені, і, ймовірно, дехто впаде в яму й зламає шию. Але іншого способу врятуватися від дирижаблів немає.

І знову ж таки, зміна в його поведінці була разючою. Дзян поводився ніби досвідчений генерал, буденно складаючи план, наче планував подібні напади вже сотні разів. Це був не він. Це був стратег.

— Реальна складність у тому, щоб переконати південців іти за тобою, — продовжив він. — Тобі доведеться діяти потайки. Якщо Совдзі вже раз спробував видати тебе Вейсжі, то може зробити це знову. У коаліції є хтось, кому ти ще можеш довіряти?

— Венка, — миттю озвалася Жинь. — Ще Цінень, мабуть, якщо він живий. Можемо спробувати перетягти на свій бік офіцерів Джуденя, однак їх доведеться переконувати.

— Венка зможе мобілізувати принаймні половину армії? — запитала Дадзі.

Жинь замислилася над цим. Вона не знала, яку підтримку вдасться здобути Венці Та не надто популярна серед місцевих Вона різка, жорстка, світлошкіра північанка з виразним сінеґардським акцентом і ніяк не вписується в спільноту південців. Але коли вона хоче, то вміє бути чарівною. Вона може спробувати з'ясувати, чи відчуває ще хтось прихильність до Жинь. Це якщо Совдзі давно не вбив Венку.

Жинь вирішила бути оптимісткою:

— Можливо. Можемо відправити її підбурити натовп, а як почнеться бій, підтягнеться й решта.

— Гадаю, кращого варіанта нема, — Дзян показав на Жинь і Кітая. — Йдіть уперед і знайдіть своїх Зберіть скільки зможете за наступну добу і скажіть триматися шахти, що виходить на захід, щойно ми розіб'ємо фронт. Якщо вас розкриють до того, просто випусти струмінь вогню, і ми почнемо прорив раніше.

— На лінії зіткнення щонайменше дві тисячі республіканських вояків, — сказав Кітай.

Дзян оглянув укріплення, а потім похитав головою:

— О ні Мінімум удвічі більше.

Кітай нахмурив брови:

— Тоді як ви збираєтеся...

— Я ж сказав, ми розіб'ємо фронт, — дуже спокійно промовив Дзян.

Кітай кліпнув — йому явно забракло слів.

— Просто довірся йому, — пробурмотіла Жинь.

Вона пригадала верескливі завивання, пітьмаві силуети, що кублилися нізвідки. Подумала про приголомшене обличчя Цевері, коли скручені пальці Дзяна пробили її грудну клітку.

Вона не довіряла цьому новому, впевненому і спритному Дзяну. Вона й гадки не мала, хто він і на що здатний. Але вона боялася його, а це означало, що й Республіці варто боятися.

— Добре, — Кітай досі був отетерілим, але не наполягав. — А який ваш сигнал?

Дзян просто захихотів:

— О, гадаю, ви зрозумієте.

— Та ви знущаєтеся, — сказала Венка.

Вигляд у неї був жахливий. Вона добряче схудла. Була виснажена й змучена, гострі вилиці виступали під запалими, обрамленими синцями очима.

Її було нелегко знайти. Жинь і Кітай вилізли з річки у, здавалося, давно покинутому військовому таборі Найближчі пости вартових були безлюдні, подекуди валялися кілька непотрібних мішків з піском. Жинь припустила б, що Південна коаліція вже втекла, та обвуглені балки біля гірського схилу виказували недавно залиті водою багаття, а від нужників відчутно тягнуло свіжим лайном.

Схоже, вся армія пішла під землю.

Жинь і Кітай ризикнули ввійти в тунелі й захопили першого-ліпшого солдата, зажадавши, щоб він привів їх до Венки. Тепер він сумирно сидів у кутку тьмяної кімнати з мотузкою в роті й роззирався нажахано і збентежено.

— І тобі привіт, — Кітай підійшов до купи мап на підлозі й почав їх переглядати. — Це оновлені? Не проти, якщо я погляну?

— Роби що хочеш,— слабко промовила Венка. Вона навіть не глянула на Кітая. Її очі, досі розширені від невіри, були зосереджені на Жинь. — Я думала, тебе повезли до тієї гори. Совдзі постійно торочив про це, сказав, що ти застрягла в камені й що так буде краще.

— Давні друзі витягли мене, — сказала Жинь. — А от тобі, схоже, значно гірше.

— Боги, Жинь, це якийсь кошмар, — Венка притиснула долоні до скронь. — Щиро кажучи, я не знаю, у чому зараз полягає план Совдзі Починаю думати, що нас тут і поховають.

— То командує Совдзі? — запитала Жинь.

— Вони з Ґужубаєм разом, — Венка була присоромлена. — Ти, ох... можеш почути про дещо, що я говорила. Ну, після Тікані вони й за мене взялися, тож я...

— Я впевнена, що ти сказала все необхідне, щоб тобі дали спокій, — сказала Жинь. — Мені до того нема діла. Просто розкажи, що сталося.

Венка кивнула:

— Через кілька днів після першого повітряного штурму Республіка здійснила ще один напад. Совдзі повів нас відступати на північ — ідея полягала в поверненні до Жуйдзіня. Але Республіка продовжувала тіснити нас на схід, тож ми опинилися в пастці біля цих гір. Ми звемо це Ковадлом, бо вони продовжують бити по нас, а нам нема куди тікати. Упевнена, з дня на день вони завдадуть останнього удару. Вони знають, що в нас майже скінчилися припаси.

— Я вражений, що ви взагалі змогли дістатися до гір, — Кітай підняв очі від мап. — Як же, в біса, вам вдалося так довго утримувати їх?

— Завдяки їхній артилерії, — сказала Венка. — Вони продовжують стріляти собі в ногу. Буквально. Неджа спорядив свою армію новими призахідницькими технологіями, але солдати не вміють ними користуватися — гадаю, їх відправили до того, як вони пройшли належну підготовку. Тому, намагаючись підстрелити нас, у половині випадків вони підриваються самі.

Не дивно, що Неджа був такий роздратований, коли скаржився на об'єднання сил. Жинь не стримала посмішки.

— Що смішного? — запитала Венка.

— Нічого. Просто... пригадуєш ту ніч на вежі, коли Неджа торохкотів про те, як призахідницькі технології допоможуть нам здобути Імперію?

— Так, а вони стають нам каменем у черевику, — сухо сказала Венка. — На жаль, навіть невдало випущений снаряд болить не менше.

Кітай підняв малу й постукав по стрілці, що звивалася на південь:

— Так ви збиралися розбити їх? Натиском на південний кордон?

— Так планував Совдзі, — відповіла Венка. — Це здавалося найкращою ставкою для нас Неджа не мав людей на тому кордоні, який під повним контролем нового Воєначальника Бика Бай Ліня. У провінції Мавпи біля кордону значні поклади вольфраму і Гужу бай запропонував дозволити розробляти їх, якщо він висіче нам коридор для втечі.

— Це не спрацює, — сказав Кітай.

Венка роздратовано глянула на нього:

— Ми планували це багато тижнів.

— Це зрозуміло, але я знаю Бай Ліня. Він часто приїздив до нашого маєтку в Сінеґарді, щоб пограти в віккі з моїми батьками. У того чоловіка немає хребта. Батько називав його найбільшою шісткою Імперії. Він нізащо не ризикне накликати на себе гнів Вейсжі. Дозволить Неджі стратити вас і відправить робітників, щоб самотужки видобувати вольфрам.

— Гаразд, — Венка випнула підборіддя. — Тоді запропонуй щось краще.

Кітай постукав по північному краю блокади:

— Треба пройти через старі шахтові тунелі. Це виведе нас на інший бік хребта Баолей.

— Ми перевіряли ті тунелі, — сказала Венка. — Вони заблоковані.

— Тоді проб'ємо собі шлях, — промовив Кітай.

Схоже, Венку його слова не переконали:

— Нам знадобиться чимала вогнева міць.

— О, люба, — протяжно промовила Жинь. — Аж не знаю і як нам це вдасться.

Венка пхикнула:

— Жоден із цих печерних тунелів не веде до шахт. Нам треба пробитися через мертву зону кілометр-два завдовжки. Неджа виставив зовні половину своєї піхоти. Зараз у нас дві третини тієї чисельності, яку ми мали в Тікані, а ще нема захисту від повітряних атак. Це не спрацює.

— Спрацює, — сказав Кітай. — У нас є союзники.

— Хто? — стрепенулася Венка. — Скільки їх?

— Двоє, — сказала Жинь.

— Ви йолопи...

— Жинь привела Тріаду, — пояснив Кітай.

Венка примружила очі й глянула на них:

— Що? Як у ляльковому театрі тіней?

— Справжню Тріаду, — промовила Жинь. — Принаймні двох із них. Імператрицю і майстра Дзяна. Вони Зміївна і Хранитель Воріт.

— Ти кажеш, — повільно протягла Венка, — що викладач вірувань Дзян, який тримав у Сінеґарді сад з наркотиками, самотужки витягне нас із цієї блокади?

Кітай почухав підборіддя:

— Цілком імовірно.

— Він наймогутніший шаман у Нікані, — сказала Жинь. — Ну тобто ми так думаємо. Світові ще бракує Імператора Дракона.

У Венки був такий вигляд, немовби вона не знала, плакати чи сміятися. Під лівим оком смикалася вена.

— Коли я востаннє бачила Дзяна, він намагався відрізати мені волосся садовими ножицями.

— Зараз він майже такий самий, — сказала Жинь. — Але може прикликати істот, здатних за лічені секунди стерти з лиця землі цілі взводи. Якщо в цій історії є бодай крапля правди, нам лишається небагато роботи.

— Я не... просто... знаєте що? Гаразд Звісно. Це навіть могло б спрацювати, — Венка затулила обличчя руками й застогнала. — От же фігня, Жинь. Якби ти з'явилася хоч на кілька днів раніше. Для появи ти обрала найгірший час.

— Це чому? — запитала Жинь.

— Завтра сюди приїде Вейсжа, щоб перевірити свої війська.

— Перевірити? — повторив Кітай. — Хіба командує не Вейсжа?

— Ні, командує Неджа. Вейсжа сидить в Арлоні й править своїм новим королівством, граючись у люб'язності з призахідниками.

«Ну звісно», — подумала Жинь. А вона чекала іншого? Вейсжа веде громадянську війну зі своєї тронної зали в Арлоні, відправляючи Жинь, наче покірного мисливського собаку, а сам тим часом у тилу отримує нагороди. Вейсжа ніколи не бруднить рук. Він перетворює людей на зброю, а потім викидає.

— Він приїздить в Арабак кожні три тижні, — сказала Венка. — А потім летить сюди, щоб оцінити війська перед від'їздом Церемонія гуртування — це нестерпно. Ми з'ясували розклад, бо вони завжди починають стріляти в повітря, коли він тут.

— І чому це проблема? — запитав Кітай. — Це ж нам лише на користь.

Венка наморщила носа:

— Чому? Це означає, що весь фронт буде повністю озброєний і напоготові, а ще ми муситимемо мати справу з особистою охороною Вейсжі.

— Але водночас це змусить їх оборонятися, — сказав Кітай. — Бо вони матимуть кого захищати.

— Але ж ви не... — Венка перевела погляд між ними. — О. О, ви ж це не всерйоз. Який у вас план?

Жинь не обирала Вейсжу за ціль, аж доки Кітай не промовив цього вголос Це ж логічно. Якщо найважливіша особа Республіки опиниться на передовій, то варто цілити в неї. Це відволіче увагу Республіканської армії, а якщо ті метушитимуться навколо Вейсжі, то відтягнуть людей від шляху втечі Південної коаліції.

— Він це заслужив, — сказала вона. — Чому б не зараз?

— Я... звісно, — Венка проминула етап невіри і тепер наче просто змирилася. — Ти впевнена, що майстер Дзян зможе розчистити мертву зону?

— Ми подбаємо про те, щоб розбити фронт, — відповіла Жинь. — А ти займися евакуацією. Скільки тут людей, які тебе послухають?

— Ймовірно, чимало, якщо я скажу, що ти з нами, — озвалася Венка. — Солдати зараз не надто прихильні до Совдзі й Ґужубая.

— Добре, — сказала Жинь. — Передай усім офіцерам, яких знайдеш, щоб ішли на північ клином, коли на кордоні все почне вибухати. Коли прибуває Вейсжа?

— Зазвичай вранці. Саме тоді вони й влаштовували паради, щонайменше під час двох останніх візитів.

— На світанку? — запитав Кітай.

— Трохи пізніше. Хвилин через двадцять.

— Тоді ми проб'ємося до шахт за двадцять хвилин після світанку. — Жинь повернулася до солдата з кляпом, що сидів у кутку. — Допоможеш?

Він нестямно закивав головою. Вона підійшла до нього й витягла мотузку з рота. Він відкашлявся.

— Я й гадки не маю, що відбувається, — промовив він зі сльозами в очах. — І переконаний, що ми всі загинемо.

— Все буде гаразд, — сказала Жинь. — Поки робитимеш те, що я кажу.

Решту ночі Жинь ішла за Венкою через печери й тунелі, шепочучи всім, хто волів слухати, однакове повідомлення: «Спірлійка повернулася. Вона привела союзників. Збирайте речі й будьте напоготові Передайте іншим. На світанку вирвемось».

Але в останню годину у тунелях панував гнітючий спокій. Жинь передбачала таке. Південна коаліція — обшарпана армія на дуже скромних пайках. Люди виснажені. Навіть ті, хто щиросердно вірив у неї, не мали сил, щоб вести за собою. Вони страждали від загальної проблеми з дієвістю: кожен сподівався, що перший крок зробить хтось інший.

Жинь була готова його зробити.

— Якщо вони не мобілізуються, дай їм добрячого копняка, — сказав їй Дзян. — Приведи пекло прямо до їхнього порога.

Тож через двадцять хвилин після сходу сонця, щойно спокійне ранкове повітря розітнули перші звуки параду з Республіканської лінії, Жинь вийшла поперед печер, простягла руку до неба і прикликала стовп яскраво-помаранчевого вогню.

Полум'я сягнуло небес Маяк, запрошення. Вона стояла з заплющеними очима й простягнутими руками, насолоджуючись, як гаряче повітря пестить шкіру, гріючись у його приголомшливому ревінні За хвилину крізь марево жару вона побачила купки чорних цяток: то підіймалися дирижаблі, щоб привітати її.

А потім південці висипали з печер і тунелів, немовби мурахи з-під землі. Вони бігли повз неї з нашвидкуруч складеними торбами на плечах, тупочачи босоніж по землі.

Жинь нерухомо стояла в центрі шаленого виру.

Час немовби сповільнився. Вона знала, що їй варто влитися в натовп. Знала, що мусить згуртувати їх, використати своє полум'я, щоб спрямувати їхнє збентеження в зосереджений напад. Через секунду вона це й зробить.

Але зараз хотілося насолодитися миттю.

Нарешті ця війна знову підконтрольна їй. Вона обрала цю битву. Визначила час і місце. Вона заговорила, і її слово привело до дій.

То був хаос, але в цьому хаосі вона була на своєму місці. Світ миру, спокою і припинення вогню — не для неї. Тепер вона розуміла, що слід зробити, аби втримати владу: занурити світ у хаос і викувати собі владу зі зламаних шматків.

Республіканська армія чекала на них на північному фронті.

Піхота стояла позаду кількох рядів гармат, аркебуз і лучників — трьох видів артилерії, поєднання нікарських і призахідницьких технологій, створених, щоб розривати плоть на відстані. Шість дирижаблів зависли в небі над ними, немов божества-хранителі.

У Жинь тьохнуло серце, коли вона оглянула горизонт. Дзяна не було видно. Він обіцяв безпечний прохід. Це смертельна пастка.

«Де ж він?»

Її рот наповнився смаком попелу. Це її провина Попри його очевидну психічну нестабільність, вона йому довірилася. Передала власне життя й долю півдня в його руки з наївністю студентки Сінеґарда. І він знову, вже вкотре, її підвів.

— Виходить, це самогубство,— у голосі Венки не чулося й краплі страху, що заслуговувало на повагу. Вона потяглася до меча, немовби це чимось могло допомогти проти неминучої повітряної атаки. — Гадаю, колись це таки мало скінчитися. Було весело, дітлахи.

— Зачекайте, — Кітай показав на лінію фронту саме тієї миті, коли мов нізвідки вигулькнув Дзян, з'явившись у вільному просторі між двома арміями.

Він не мав зброї й не прикривався щитом. Буденно крокував полем, зсутулений, з руками в кишенях, немовби щойно вийшов з дому для спокійної прогулянки. Він не зупинявся, аж доки не дійшов до самого центру ряду дирижаблів. А потім повернувся до них обличчям, схиливши голову набік, наче замилована дитина.

Жинь уп'ялася нігтями в долоню.

Їй стало нічим дихати.

Ось воно. Вона поставила життя всіх з Південної коаліції на те, що мало статися далі. Доля півдня залежала від одного чоловіка, одного явно нестабільного чоловіка, і Жинь не могла щиросердно сказати, чи вірить вона Дзянові.

Дирижаблі трохи спустилися до нього, немов хижаки, що вистежують здобич. На диво, вони не відкрили вогонь.

Невже вирішили проявити милосердя? Невже хочуть відпустити Південну коаліцію, аби захопити всіх живими, мордувати й допитати? Чи вони такі спантеличені й вражені цим самітником, самогубним дурнем, що хотіли підпустити його ближче, щоб роздивитися?

Вони хоч уявляють, хто він?

Певно, хтось на республіканському фронті віддав наказ, бо вся артилерія повернула дула, націлившись у Дзяна.

Щось невидиме пульсувало в повітрі.

Дзян не рухався, але щось у світі змінилося, трохи притлумивши його звуки й кольори. На руці Жинь волосся стало дибки. Вона почувала надзвичайну, смачну легкість у голові. Дивна, п'янка енергія пульсувала просто під шкірою — неймовірне відчуття потенціалу. Вона почувалася ніби бавовняна кулька, яку змочили в олії, й тепер лишається чекати лише найменшої іскри, щоб спалахнути.

Дзян підняв одну руку. Розчепірив пальці. Повітря навколо нього мерехтіло й викривлювалось. А потім небеса розчахнулися тінню, немовби на пергамент перекинулася пляшечка з чорнилом.

Жинь побачила наслідки раніше, ніж причину. Тіла впали. Вся шеренга лучників повалилася. Найближчий до Дзяна дирижабль накренився й врізався в сусіда, а потім вони обидва впали додолу, охоплені вогнем.

Лише після того, як стовп диму розвіявся, Жинь побачила джерело руйнування: у повітрі зміїлися чорні, схожі на туман примари, однаково легко пробиваючи тіла, зброю і щити. Часом вони завмирали, на мить вона могла приблизно визначити їхні обриси — лев, дракон, цілінь, — а потім вони знову зникали в безформній тіні Закони фізичного світу були над ними не владні Метал проходив крізь них, немовби вони нематеріальні, а от їхні ікла розривали плоть легко, як гострющі мечі.

Дзян прикликав усіх істот Імператорського Звіринця, і вони проривалися в матеріальний світ, наче сталь крізь папір.

Інші чотири дирижаблі так і не відкрили вогонь. Зграя чорних тіней, схожих на птахів, пошматувала кулі, що тримали їх у повітрі акуратними, чіткими лініями пробивши центр і вилетівши з іншого боку. Кулі здулися. Кошики дирижаблів з приголомшливою стрімкістю полетіли вниз, де істоти Дзяна продовжували сіяти хаос серед сухопутних військ Республіканські солдати нестямно відбивалися від примар, у розпачі розмахуючи клинками в шаленому натиску, але з таким же успіхом вони могли боротися з вітром.

— От же срань! — Венка стояла з відвислою щелепою, опустивши руки по боках. Вона мала б вести людей до шахт, але ні вона, ні Південна коаліція не зрушили з місця. Вони могли лише спостерігати.

— Я ж казала, — пробурмотіла Жинь. — Він шаман.

— Я не думала, що шамани аж такі могутні.

Жинь обурено глянула на неї:

— Ти ж бачила, як я прикликала полум'я!

Венка показала на Дзяна Він був у мертвій зоні, такий відкритий, такий вразливий. Але, схоже, жодна куля не могла пробити його шкіру, а кожна випущена стріла намарно падала на землю задовго до того, як діставалася до нього. Куди він показував, там одразу щось вибухало.

— Ти, — благоговійно промовила Венка, — не здатна на таке.

Вона мала рацію. Спостерігаючи за тим, як Дзян керує своїми примарами, наче музикант, як кожен помах його руки супроводжується ще одним вибухом примарного хаосу, Жинь відчула, як її кольнуло заздрощами.

Вона думала, що знає межі шаманічних руйнувань. Вона вже змітала тисячі тіл на своєму шляху. Вона стерла з лиця землі цілу кревну.

Але те, що вона зробила з лукоподібним островом, було одиничним випадком божественного втручання. Це не може — і не повинно — ніколи повторитися. У звичайному бою, де розрізнення союзників і ворогів має значення, проти Дзяна вона не вистояла б. Вона могла спалити жменьку солдатів за раз, десятки, якщо має чітку, згуртовану ціль. Але Дзян розбивав цілі ескадрони самим порухом руки.

Не дивно, що раніше він поводився так безцеремонно. Для нього це не бій, а дитяча забавка.

Жинь хотілося такої сили.

Тепер вона розуміла, як Тріада стала легендою. Саме так вони вирізали кетреїдів. Саме так вони об'єднали країну, оголосивши себе її правителями, і дали відсіч і Призахідній республіці, і Федерації.

То як же сталося так, що вони її втратили?

Нарешті Південна коаліція отямилася. Під керівництвом Венки й Кітая вони почали затято просуватися до розбитої блокади. Тіньові примари Дзяна розступилися, щоб пропустити їх неушкодженими. Його контроль приголомшував: на полі було понад сотня істот, і кожна незалежно від інших погойдувалася між скупченнями тіл, чудово розрізняючи південців і республіканців.

За лінією фронту лишилися тільки Жинь і Дзян.

Це ще був не кінець. Зі сходу швидко наближався другий флот дирижаблів. Оглушливий гуркіт розітнув небеса Повітря раптом наповнилося снарядами. Жинь кинулася на землю, замружившись, коли над нею прогуркотіли вибухи.

Республіканські загони збагнули, що це їхня єдино можлива стратегія. Вони помітили обмеження сили Дзяна його істоти могли збивати снаряди в повітрі, але їхня чисельність зводилася до купи завбільшки з невелике поле. Вони не могли одночасно і терзати сухопутні війська, і оборонятися від дирижаблів. Дзян був не здатний прикликати нескінченну орду.

Жинь підняла голову саме тоді, коли три повітряні судна відділилися від флоту й попрямували до шахт. Вона миттєво збагнула їхній план: вони не могли розраховувати не те, щоб зняти Дзяна, тож вирішили зупинити Південну коаліцію.

Вони збиралися обстріляти Кітая.

«Бляха, ні».

«Твоя черга, — сказала Жинь Феніксові. — Покажи їм усе, що ми маємо».

Бог радо відповів.

Її світ вибухнув помаранчевим. Жинь ще ніколи не прикликала такого великого полум'я в бою. Вона завжди обмежувала його десь двадцятиметровим радіусом, адже далі ризикувала завдати шкоди союзникам і цивільним. Але тепер вона мала чіткі цілі на порожньому полі бою. Тепер могла спрямовувати гуркітливі стовпи вогню на п'ятдесят метрів у небо, могла огорнути кошики дирижаблів полум'яним саваном, могла спалити людей усередині та підсмажувати кулі, аж доки ті вибухнуть.

Один за одним дирижаблі падали.

Це було надзвичайно приємно. Не лише свободою люті, дозволом нищити без обмежень. Усе було так легко. Вона не прикликала полум'я, а була полум'ям. Ті величезні стовпи вогню були природним продовженням її тіла, керувати ними — не складніше, ніж пальцями на руці чи нозі. Вона відчувала присутність Фенікса так близько, немов була у світі духів. Немов була на Спірі.

Це зробив Дзян. Він відчинив ворота до порожнечі, щоб впустити істот, і тепер стіна між світами стала ще тоншою. Від бурхливого космосу безмежних можливостей їх відділяли лише уламки реальності, і тому матеріальний світ був такий гнучкий. Це дало відчуття божественності.

Жинь помітила ще один дирижабль, що летів у протилежний бік від флоту. Його гармати не стріляли, а маршрут здавався нечітким: вона не знала, чи дирижабль пошкоджений, чи щось не так із командою. Він піднявся трохи вище решти флоту, погойдався хвилину, а потім повернув у напрямку Нового міста.

І Жинь зрозуміла, хто на тому дирижаблі. Той, хто конче потребує захисту. Той, кого негайно забирають від битви.

— Майстре! — гукнула вона, вказуючи на дирижабль. Її полум'я не дістало б так високо, але, можливо, це вдалося б його істотам. — Опустіть той корабель!

Дзян не відповів. Вона навіть не була певна, чи він почув. Його тьмяні очі повністю побіліли, він немов опинився в полоні судом власної симфонії руйнування.

Але потім групка тіней відокремилася від решти й ринула вгору, впавши на кулю, наче зграя лютих вовків. Уже за мить судно почало стрімко знижуватися.

Від падіння струснулася земля. Жинь кинулася до уламків.

Більшість команди загинула від удару. Жинь швидко роззирнулася, шукаючи вцілілих. Двоє призахідницьких солдатів, хитаючись, ступили вперед, коли побачили, що вона наближається. Один мав аркебузу, тож його вона прикінчила першим, огорнувши йому голову й плечі кулею полум'я, перш ніж він устиг натиснути на спусковий гачок.

Другий мав ножа. Але він травмувався під час падіння, його рухи були комічно повільні. Жинь підпустила його до себе, вивернула руків'я з його долоні і всадила лезо йому в шию так сильно, що вістря вийшло крізь око.

А потім вона взялася розкопувати уламки.

Їнь Вейсжа був ще живий. Вона знайшла його, приваленого під уламком кошика і трупами двох охоронців. Він хрипко дихав, намагаючись вибратися. Його очі розширилися, коли він побачив її. Спалах страху промайнув на обличчі. Потім воно знову стало звичною маскою спокою, але Жинь помітила ту мить. І відчула шалену радість від того.

Він потягся до ножа, що висів на поясі. Вона підчепила ніж ногою під руків'я й відкинула так, щоб Вейсжа не дістав. Потім сіла і стала чекати, що він витягне ще якусь зброю, але, схоже, він лишився беззбройний. Йому лишалося тільки корчитися від болю.

Легко. Це було так легко. Вона могла вбити його на місці, могла заколоти його власним ножем без церемоній, як різник свиню. Але це аж ніяк її не вдовольнило б. Їй хотілося витиснути цю мить на повну.

Жинь підлізла під уламок дирижабля і вперлася ногами в землю. Уламок виявився важчим, ніж здавався. Ці штуки були такими вишуканими й легкими в повітрі, а тепер їй знадобилася вся сила, щоб вивільнити ноги Вейсжі.

Нарешті він таки зумів вибратися з-під трупів. Жинь відпустила уламок.

— Підведися, — наказала вона.

На її подив, він підкорився. Повільно зіп'явся на ноги. Стояти йому було страшенно боляче, вона розуміла це зі згорбленості плечей і того, як він кривився, коли ліва нога під ним затремтіла Але він не зронив ані слова заперечення.

Ні, перший президент Нікарської республіки мав для цього забагато гідності.

Якусь мить вони мовчки стояли лице до лиця. Жинь зміряла його поглядом, закарбовуючи в пам'яті кожну подробицю. Їй хотілося запам'ятати цей момент якомога повніше.

Він і справді був вилитим Неджею — старшою, жорстокішою версією, тривожним попередженням про те, яким судилося стати Неджі Не дивно, що вона так охоче принесла йому свою відданість. Її вабило до нього й тепер, вона могла собі в цьому зізнатися, бо це вже не мало значення. Він більше її не принижуватиме. Тепер вона могла визнати, що ще зовсім недавно їй хотілося, щоб нею командував і володів хтось схожий на Неджу.

Боги, яка ж вона була дурна.

Кожного дня після втечі з Арлона вона замислювалася, що скаже Вейсжі, якщо колись побачить його знову. Що зробить, якщо він колись опиниться в її ласці. Вона стільки разів фантазувала про цей момент, але тепер, коли він стояв перед нею, слабкий і вразливий, забракло слів.

Нічого було говорити Вона не отримає від нього відповідей чи пояснень. Вона чудово знала, чому він її зрадив. Розуміла, що він вважав її радше твариною, аніж людиною. Їй було не потрібне його визнання чи повага їй взагалі нічого від нього було не потрібна.

Він просто мав зникнути з рівняння, з шахівниці.

— Ти ж розумієш, що вони тебе знищать, — сказав він.

Вона підняла голову.

— І це твої останні слова?

— Ти лише переконуєш їх, що не повинна існувати.

Кров цебеніла з його вуст. Він знав, що йому не жити, тож міг лише спробувати роздратувати її:

— Щоразу, коли ти прикликаєш полум'я, нагадуєш Сірому товариству, чому тебе не можна лишати на волі. Зараз ти стоїш тут лише тому, що корисна на півдні. Але скоро вони за тобою прийдуть, моя люба. Це твої останні дні. Насолоджуйся ними.

Жинь навіть не моргнула. Якщо він думав, що зможе вивести її з рівноваги, то помилявся. Звісно, колись він маніпулював нею за допомогою улесливих розмов, похвали і наруги, мов глиною в його руках. Колись вона всотувала все, що він казав, бо була слабка і розгублена, тож прагнула вхопитися бодай за якусь твердь. Але тепер жодне його слово не могло її збурити.

Побачивши його, вона не відчула раптової зміни почуттів, на яку сподівалася. Вона так довго вважала Вейсжу чудовиськом. Цей чоловік обміняв на владу все: південних союзників, власних синів і саму Жинь. Але вона усвідомила, що не може звинувачувати його в цьому. Як і вона, як і Тріада, Вейсжа з безжалісною і цілеспрямованою рішучістю просто намагався втілити своє бачення Нікані Єдина відмінність між ними полягала в тому, що він програв.

— Знаєш, яка твоя найбільша помилка? — м'яко промовила вона. — Варто було поставити на мене.

І перш ніж Вейсжа встиг відповісти, вона стиснула його підборіддя й підтягла його вуста до своїх. Він спробував вирватися. Вона обхопила його за потилицю і продовжила притискати до свого обличчя. Він відбивався, але був такий слабкий. У розпачі він вкусив її за губи. Її рот наповнився смаком крові, але вона лише дужче притиснула його до своїх вуст.

А потім спрямувала полум'я йому в рота.

Просто вбити його було замало. Вона мусила принизити і скалічити його. Мусила проштовхнути пекло йому в горлянку й випалити його зсередини, відчути, як його обпалена плоть поступається під її пальцями. Їй хотілося більшого, ніж просто вбивство. Вона мусила перетворити його на купу чогось негнучкого, невпізнаваного.

Це не змінить минулого. Не поверне Суні, Бадзі, Жамсу, не зітре всі тортури, які вона пережила під його командуванням. Не прибере шраму з її спини і не відновить втраченої руки. Але це було приємно. Помста не для зцілення. Суть у тому, що насолода, хай навіть і тимчасово, притлумлює біль.

Вейсжа обм'як, схилившись на неї. Вона відпустила його тіло, він упав грудьми до колін, немовби вклоняючись їй.

Жинь глибоко вдихнула, втягуючи дим від його обпалених нутрощів. Вона знала, що цей екстаз буде недовгим. За лічені хвилини він вивітриться і їй схочеться більшого. Вона майже хотіла, щоб Вейсжа воскрес і вона змогла вбити його ще раз, а потім ще, пережити цей захват від споглядання жалюгідного страху в його очах перед тим, як полум'я згасило в них світло.

Цієї миті вона почувалася так само, як і коли знищила муґенців. Вона знала, що помста — це наркотик. Знала, що не зможе насолоджуватися нею вічно. Але просто зараз, поки вона на хвилі, поки адреналін не вивітрився і свідомість не затопив жах від скоєного, поки вона важко дихала над обвугленими рештками людини, яка знищила майже все, що вона любила, це було приємніше понад усе в світі.

Вона не бачила, що останній дирижабль спустився крізь дим до Дзяна, аж доки не стало запізно.

— Стережіться! — закричала вона, але гуркіт гармат заглушив її голос.

Дзян упав, немов маріонетка, якій підрізали нитки. Його істоти зникли. Дирижабль вичікувально гойднувся назад, немовби намагаючись оцінити пошкодження, перед тим як завдати другого удару. Жинь закинула голову й закричала вогнем. Єдиний струмінь полум'я пронизав кулю повітряного судна. Кошик по спіралі впав на землю й вибухнув.

Жинь кинулася під дощем уламків до Дзяна.

Він лежав без руху там, де впав. Вона притиснула пальці до його шиї. Відчула пульс, сильний і наполегливий. Добре. Поплескала долонею по його тілу, намагаючись оцінити серйозність ран. Але крові не було видно, одяг був сухий.

Вони й далі були в небезпеці. Навколо загуркотіли аркебузи Дзян не встиг прикінчити республіканську артилерію.

— Піднімай його! — Дадзі з'явилася немовби нізвідки. Її очі були нестямні й шалені, а волосся та одяг почорніли від вогню. Вона підсунула руки Дзяну під пахви і підтягла його в сидячу позицію. — Поквапся.

— Що з ним? — запитала Жинь. — Він навіть не...

Дадзі похитала головою, але вже наступної миті гуркіт аркебуз луною пройшовся навколо нього. Вони пригнулися.

— Швидко! — просичала Дадзі.

Жинь закинула одну руку Дзяна собі на плече. Дадзі взяла другу. Разом вони важко здійнялися на ноги і побігли в укриття, а Дзян тягнувся між ними, немовби п'яничка.

Якимось чином їм таки вдалося дістатися неушкодженими до тилової варти Південної коаліції. Венка та шеренга захисників стояли біля підніжжя гір, відстрілюючись від республіканців, а цивільні з'юрмилися навколо заблокованих входів до тунелі а.

— От зараза, ось ви де. — Венка опустила лук, щоб допомогти їм прихилити Дзяна до фургона. — Він поранений?

— Не можу сказати. — Жинь допомогла Дадзі підняти Дзянові ноги на віз.

Він не здавався пораненим. Навіть був при тямі. Він підтягнув коліна до грудей, щоб сісти, розгойдувався взад-вперед і стиха нервово гигикав.

Жинь несила було дивитися на нього. Це неправильно, дуже неправильно. Нутро стиснулося від суміші жаху і сорому. Її нудило.

— Жиґа, — раптом прошепотів Дзян. Він перестав гигикати. Він сидів абсолютно спокійно, задивившись у щось, чого Жинь не бачила.

Дадзі відсахнулася, немов від удару.

— Жиґа? — повторила Жинь. — Що...

— Він тут, — сказав Дзян. Його плечі затремтіли.

— Його тут нема, — Дадзі страшенно зблідла, налякана. — Дзия, послухай мене...

— Він нас уб'є, — прошепотів Дзян.

Його очі закотилися. Він тремтів, аж зуби цокотіли. А потім завалився на бік і завмер.

Розділ 17

Шахтові тунелі скидалися радше на могилу, аніж на шлях до втечі. Після того як Жинь пробила входи за допомогою полум'я і кількох вдало розміщених барилець із порохом, Південна коаліція щільною колоною заповнила прохід, достатньо широкий лише для того, щоб три людини могли йти пліч-о-пліч. Тунель розтягся вглиб гір на кілометри Навколо були тільки холодний камінь, затхле повітря й гнітюча пітьма, що немовби тільки згущувалася, коли вони протискалися в черево глибин.

Вони човгали в темряві, обмацуючи стіни тунелів і пробуючи підлогу попереду на випадок неочікуваних обривів. Жинь ледь це витримувала, хотілося запалити кожен сантиметр свого тіла й стати людиною-смолоскипом, але вона знала, що в такому велелюдному просторі вогонь їх задушить. Колись Алтань їй показував з голубом у скляній вазі, як швидко полум'я може поглинути все повітря. Вона добре пам'ятала спрагле зачарування в його очах, коли він спостерігав, як крихітна шия голуба шалено запульсувала, а потім завмерла.

Тож вона йшла на чолі колони, підсвічуючи шлях крихітним вогником, що палахкотів у її зігнутій долоні, натомість хвіст шеренги просувався в повній темряві.

Через годину шляху солдати позаду Жинь почали благати зупинитися. Всім хотілося перепочити Вони були виснажені Чимало йшли з необробленими відкритими ранами, скрапуючи кров'ю в куряву. Люди наполягали, що під землею дирижаблі їх не дістануть. Звісно, що на двадцять хвилин вони точно в безпеці.

Жинь відмовляла. Може, вони з Дзяном і розбили передові загони Республіки, але Неджа точно ще живий, і вона не довіряла йому настільки, щоб зупинитися. Він давно міг викликати підкріплення. Сухопутні війська могли готуватися ввійти до тунелів, доки вони йшли. Неджа просто зараз міг використати вибухівку й отруйний газ, щоб викурити їх, як щурів, а потім Південна коаліція зникла б під землею зі здушеними криками, і єдиним доказом її існування будуть вибілені кістки, що через мільярди років вийдуть назовні, коли гора зруйнується.

Вона наказала йти далі, аж доки вони не вийдуть з іншого боку. Її приємно здивувало, що загони скорилися, не ставлячи запитань. Вона очікувала почути принаймні незначний спротив, бо ж тільки-но об'єднала їх, без пояснень і вибачень, а потім повела у зону бойових дій, розверзнуту богами.

Але вона вивела їх з Ковадла. Вона зробила те, чого Південній коаліції не вдавалося місяцями. І просто зараз її слово було божественним наказом.

Нарешті через цілу вічність вони вийшли в дивовижний витвір природи; печеру, склепіння якої розділяла нерівна тріщина, відкриваючи небо. Жинь зупинилася й закинула голову до зірок. Провівши цілий день під землею, намагаючись щосекунди переконати неспокійне серце, що її не поховали живцем, вона почувалася так, немовби піднялася з глибини, щоб ковтнути повітря.

Невже нічне небо завжди таке яскраве?

— Відпочиньмо тут, — Кітай показав на кряж у протилежній стіні Жинь примружилась і побачила сходи, вибиті в камені вузькі, круті, ймовірно збудовані шахтарями, які не заходили до цих тунелів роками. — Якщо тунелями хтось почне просуватися, матимемо вихід.

— Гаразд. — На Жинь раптом накотила хвиля виснаження, яку досі стримували адреналін і страх. Вона досі боялась. Але не могла ще дужче напружувати себе і свою армію, інакше вони просто попадають з ніг. — Лише до світанку. Рушимо, Щойно зійде сонце.

Тунелями прокотився колективний стогін полегшення, коли вона віддала наказ. Південці опустили сумки, розійшлися печерою та прилеглими тунелями, а потім розгорнули на підлозі матраци Понад усе Жинь хотіла скрутитися десь у кутку й заплющити очі.

Але тепер вона головна і має обов'язки.

Вона йшла поміж безладного натовпу солдатів і цивільних, оцінюючи, скільки людей у неї лишилося. Запалювала їхні смолоскипи й зігрівала їх своїм полум'ям. Щиро відповідала на кожне питання про те, де вона була: розповіла про Чулуу Корікх, про повернення Тріади та втечу з Арабака.

На свій подив, вона знайшла чимало нових облич не з провінцій Мавпи чи Півня, а з півночі, переважно молодиків і чоловіків середнього віку з натрудженою робітничою статурою.

— Не розумію, — сказала вона Вен ці. — Звідки вони?

— Це шахтарі, — відповіла Венка. — Призахідники організували вольфрамові шахти по всьому хребту Даба, щойно отримали Арлон. У них є ці бурові машини, що вгризаються в гірську породу, як ти й не уявляєш. Але їм потрібні і живі люди для небезпечної роботи: проповзати в тунелі, навантажувати вагонетки, перевіряти каміння. Північан змусили працювати.

— Я так розумію, їм це не сподобалося, — сказала Жинь.

— А чого ти чекала? Ніхто не тікає з гарної роботи до бандитів-повстанців. З того, що я чула, ті шахти — справжнє пекло. А машини — смертельні пастки. Декому з чоловіків днями не дозволяли побачити сонця. Вони приєднувалися до нас, щойно ми наближалися.

Жинь знадобилося майже дві години, щоб обійти тунелі Усім хотілося поговорити з нею, почути голос, торкнутися. Вони не вірили, що вона повернулася і що вона жива. Вони хотіли побачити її вогонь на власні очі.

— Я справжня,— запевняла вона знову і знову.— Я повернулася. У мене є план.

Сумніви і збентеження швидко перетворилися на зачудування, а потім на вдячність і чисту, непохитну відданість. Що більше Жинь говорила з людьми, то краще розуміла, як минуле відігралося на їхній свідомості. Вони опинилися на межі винищення, замкнеш на довгі тижні в тунелях без достатньої кількості їжі та води, чекаючи неминучої смерті від куль, спалення чи голоду. А потім з явилася Жинь, повернулася з кам'яної гори майже неушкоджена, ще й з двома союзниками з Тріади, змінила їхню долю всього за один хаотичний ранок.

Для них те, що сталося, було божественним втручанням.

Можливо, раніше вони ставилися до неї з недовірою. Але зараз від недовіри не лишилося й сліду. Вона довела без тіні сумніву, що Совдзі помилявся: Республіка ніколи не виявить до них милосердя, саме вона, Жинь, — найкраща надія півдня на виживання. Ідучи через натовп благоговійних, вдячних облич, Жинь збагнула, що ця армія нарешті стала її.

Дзяну не кращало.

Невдовзі після того, як вони дійшли до печери, він опритомнів, але відтоді не промовив жодного зрозумілого слова. Він ніяк не показував, чи помітив Жинь, коли вона підійшла до матраца, де він сидів, мов дитина, підтягнувши коліна до грудей. Він ніби загубився всередині себе, стурбований і наляканий, і хоча Жинь могла зрозуміти з того, як смикалися його вуста й бігали очі, що він бореться, аби пробити собі шлях назад, вона й гадки не мала, як достукатися до нього.

Вітаю, майстре, — сказала вона.

Дзян мовби її не почув. Він бездумно перебирав пальцями край сорочки. Його обличчя було примарно блідим, а сапфірові вени виднілися під шкірою, немов акварельна каліграфія.

Жинь опустилася навколішки поруч із ним.

— Гадаю, ми маємо подякувати вам.

Вона поклала свою долоню на його, сподіваючись, що фізичний контакт його заспокоїть. Він відсмикнув руку. І глянув просто їй у вічі. Жинь побачила в його очах страх, не миттєвий спалах, а глибокий, пронизливий жах, від якого він не міг звільнитися.

— Він такий уже не одну годину, — сказала Дадзі. Вона прихилилася до стіни метра за півтора й гризла смужку сушеної свинини. — Ти не отримаєш від нього іншої реакції. Облиш його, з ним усе буде гаразд.

Жинь не вірилося: який байдужий її тон!

— Не схоже, що гаразд.

— Він упорається. Таке вже траплялося.

— Навіть не сумніваюся, що ти в курсі. Це ти з ним зробила.

Жинь знала, що поводиться жорстоко. Але вона й хотіла завдати болю. Хотіла, щоб її слова були гострі, немов кинджали, бо зболений вираз, який вони викликали на обличчі Дадзі, був єдиним послабленням для тривожного страху, що його вона відчувала, дивлячись на Дзяна.

— Він ще живий лише завдяки мені, — твердо промовила Дадзі. — Я зробила те, що мусила, щоб дати йому єдиний шанс знайти спокій.

Жинь глянула на Дзяна, який тепер згорбився й шепотів якусь маячню в зігнуті пальці.

— І оце ти називаєш спокоєм?

— Тоді розум його вбивав, — сказала Дадзі. — Я змусила його замовкнути.

— У нас проблема, — повідомив Кітай, підходячи до стіни печери. — Зроби щось із Совдзі та Ґужубаєм.

Жинь застогнала:

— От же срань.

Від початку прориву вона навіть мигцем не бачила Совдзі чи Ґужубая. І не думала про них. Вона так захопилася збудженням від утечі, єдиною ціллю порятунку півдня, що геть забула: не всі тут раді її поверненню.

— Вони каламутять воду, — продовжив Кітай. — Кажуть своїм загонам, що, коли знайдемо вихід, треба розділитися. Ми можемо розібратися з цим сьогодні або вранці мати справу з дезертирством чи заколотом.

— Хлопець правий, — сказала Дадзі. — Ти маєш діяти зараз.

— Але нічого ж... О! — Стомлений розум Жинь нарешті збагнув, що Дадзі має на увазі. — Я розумію.

Вона підвелася.

— Що? — Кітай переводив погляд з неї на Дадзі і назад. — Ми не... Що ти...

— Страта,— мовила Жинь.— Легко і просто. Ти знаєш, де вони?

— Зачекай, — Кітай кліпнув, приголомшений таким раптовим поворотом. — Це не означає... Ну тобто ти щойно врятувала їм життя...

— Ці двоє продали її Республіці без вагань, — протягнула Дадзі. — Якщо ти вважаєш, що вони не зроблять цього знову, то ти дурень, який не заслуговує життя.

Кітай пильно глянув на Жинь:

— Це вона придумала?

— Це ваш єдиний варіант, — сказала Дадзі.

То тепер вона керує? — поцікавився Кітай. — Убиває кожного, хто з тобою не згоден?

— Звісно, — безтурботно промовила Дадзі. — Дієвого командування не вийде, якщо маєш двох відступників з таким впливом. Жиґа мав чимало ворогів. Ми з Дзяном завжди усували їх. Саме так нам вдавалося зберігати нікарський фронт згуртованим.

І все ж довго це не протрималося.

— Вони довго не протрималися. А я тримаюся двадцять років, — Дадзі вигнула брову. — І це не було так легко.

— Ми вже це робили, — сказала Жинь Кітаю. — Ma Лєнь...

— Ma Лєнь був на смертному ложі, — випалив Кітай. — І то інше. Тоді ми діяли з позиції слабкості, не мали іншого вибору...

— Зараз ми його також не маємо, — сказала Жинь. — Може, наразі люди мені й коряться, але їхня відданість нестабільна. Принаймні там, куди ми йдемо. А Гужу бай і Совдзі надто розумні. Мають харизму, якої мені ніколи не здобути, а з огляду на час і простір вони знайдуть спосіб усунути мене.

— Та хтозна, — мовив Кітай. — Якщо відкинути помилки, вони гарні лідери. Ти могла б працювати з ними.

Це був слабкий аргумент, і Жинь розуміла, що Кітай це знав. Усі вони знали, що ця ніч закінчиться кров'ю. Жинь не могла й надалі ділити владу з коаліцією, яка на кожному кроці кидає їй виклики, чинить перешкоди і зраджує. Якщо вона має намір очолити південь, то слід робити це на власний розсуд Самій і без опозиції.

Кітай покинув спроби сперечатися. Вони обоє розуміли, що він нічого не міг сказати. У них лише один варіант, і Кітай занадто розумний, щоб його не бачити. Можливо, він і ненавидить це, але пробачить їй, як завжди. Він завжди пробачав їй з необхідності.

Дадзі спокійно дістала ножа з піхов і передала його руків'ям Жинь.

— Мені це не потрібно, — відповіла Жинь.

— З клинком тихіше, — сказала Дадзі. — Вогонь завдає невимовного болю. А ти ж не хочеш, щоб їхні крики потурбували сплячих.

Спершу Жинь розібралася з Воєначальником Мавпи.

Ґужубай знав, що вона йшла за ним. Він стояв у тунелі разом зі своїми офіцерами. Схоже, вони єдині в печері не спали, а щось тихо обговорювали, але коли побачили її, то затихли, хоча до зброї не потяглися.

— Залиште нас, — сказав Ґужубай.

Його офіцери пішли, не зронивши ані слова. Проминаючи Жинь, вони опустили голови, жоден на неї навіть не глянув.

— Вони гарні солдати, — сказав Жинь Ґужубай. У тебе немає підстав шкодити їм.

— Знаю, — погодилася вона. — І не шкодитиму.

Вона говорила серйозно. Без керівництва Гужубая жоден з його офіцерів не мав причин зраджувати її. Вона знала тих чоловіків. Вони не мали амбіцій захопити владу. Вони здібні, раціональні солдати. Переймалися долею півдня і тепер збагнули, що вона — їхній найкращий шанс на виживання.

Ґужубай якийсь час розглядав її.

— Ти мене спалиш?

— Ні, — вона витягла ножа, якого їй дала Дадзі. — Ти заслуговуєш на краще.

Ґужубай підняв руки. Він не потягся до зброї. Жинь збагнула, що він змирився з долею. У ньому не лишилося спротиву. Він невідворотно програв. Його загнав у гори і мало не заморив голодом малолітній генерал, а потім єдиним порятунком стала спірлійка, яку, на його переконання, він продав ворогу. Якби його ставка зіграла, якби Вейсжа і Республіка дотримали слова, тоді Ґужубай став би національним героєм Рятівником півдня.

Але цього не сталося, тож він мав померти як ганебний зрадник. Примхи історії жорстокі.

— Ти найгірше, що траплялося з цією країною, — сказав Ґужубай. У його голосі не було ані гніву, ані в'їдливості, лише смиренність. Він не намагався її образити. Він виголошував останню промову. — Ці люди заслуговують кращого, ніж ти.

— Я саме те, чого вони заслуговують, — заперечила Жинь. — Вони не хочуть миру, а прагнуть помсти. І я саме нею і є.

— Помста не створить стабільної нації.

— Які боягузтво, — сказала вона. — Ось на чому ти оступився. Ти завжди воював лише заради виживання, Ґужубаю. А я — заради перемоги. Історія не любить стабільності, вона обирає ініціативу.

Вона націлила клинок йому в серце і рвонула руку вперед одним швидким, чітким ударом Він вирячив очі. Вона висмикнула лезо і відступила на крок якраз перед тим, як він упав, схопившись за груди.

Вона погано прицілилась. Усвідомила це, щойно відчула, як клинок увійшов у плоть. Її ліва рука була незграбна і слабка. Жинь не пронизала серце, а влучила на два сантиметри нижче. Вона завдала йому страшенного болю, але серце не перестане битися, аж доки він не сплине кров'ю.

Ґужубай корчився біля її ніг, але не видав ні звуку. Ані криків, ані стогонів. Вона це поважала.

— З тебе вийшов би чудовий лідер у мирний час, — сказала вона. Він був щирий з нею, тож вона могла відповісти тим самим. — Але зараз мир нам не потрібен. Потрібна кров.

Позаду почулися кроки. Вона розвернулась, а потім розслабилася: то був лише Кітай. Він вийшов уперед і став над мовчазною, скрученою постаттю Ґужубая, скривившись від відрази.

— Бачу, ти почала без мене, — сказав він.

— Не думала, що ти захочеш прийти, — її голос прозвучав немов окремо від тіла.

Її рука тремтіла, коли вона помітила, як кров Ґужубая заливає кам'яну підлогу. Усе тіло тремтіло, вона чула, як цокотять її зуби. Зауважила цю фізіологічну реакцію з враженою, віддаленою цікавістю.

Та що це з нею?

Вона відчувала нервовий екстаз, коли вбила Ma Лєня. Коли вбила священика в Арабаку. Усі три рази, коли вбивала не вогнем, а власними руками. Вона була здатна на жорстокість навіть без сили Фенікса, і це водночас і захоплювало її, і лякало.

Ґужубай схопив Кітая за литку. Кров забулькотіла в нього з рота.

— Не будь жорстокою, Жинь, — Кітай узяв у неї з рук ножа, присів біля Ґужубая і провів вістрям уздовж артерії на шиї. Кров бризнула на стіну печери. Ґужубай востаннє нестямно затремтів, а потім перестав рухатися.

Совдзі Жинь перехопила, коли той намагався втекти.

Хтось із табору Ґужубая його попередив. Але запізно. Поки Совдзі й «Залізні вовки» пробралися до західного виходу з печери, Жинь уже чекала на них у тунелі.

Вона помахала йому:

— Кудись зібрався?

Совдзі спинився. Звична впевнена усмішка зісковзнула з йот вуст, змінившись відчайдушним, небезпечним виразом вовка, загнаною в кут.

— З дороги! — вишкірився він.

Жинь провела в повітрі вказівним пальцем. Вогники зірвалися з кінчика й пробігли вздовж тунельних стін.

— Як бачиш, — сказала вона, — я повернула собі вогонь.

Совдзі дістав меча. Жинь здивувало, що «Залізні вовки» не вчинили так само. Вони не юрбилися позаду Совдзі, як віддані послідовники. Ні, якби вони були віддані, то вже стали б пліч-о-пліч із ним.

А вони відійшли, вичікуючи.

Жинь зчитала їхні погляди — однакові вирази продуманої непевності — і зробила дуже ризиковану ставку.

— Заберіть у нього зброю, — наказала вона.

Вони миттю підкорилися.

Совдзі кинувся на Жинь. «Залізні вовки» смикнули його назад. Двоє з них силою змусили його стати навколішки. Один висмикнув меча з його рук і відкинув кудись у тунель. Третій закинув його голову, щоб він був змушений дивитися на Жинь.

— Якого біса ви коїте? — крикнув Совдзі. — Відпустіть мене!

Жоден із «Залізних вовків» не проронив ні слова.

— О Совдзі, — Жинь підійшла до нього і схилилася, щоб скуйовдити йому волосся. Він клацнув зубами, немов собака, але не дістав до її пальців. — Як гадаєш, що станеться далі?

Її серце шалено калатало від запаморочливої невіри. Усе пройшло чудесно, до смішного гладенько. Вона й уявити не могла кращого розвитку подій.

Вона поплескала його по голові.

— Якщо хочеш, починай благати.

Він плюнув їй під ноги. Вона вдарила його носаком черевика в живіт. Він завалився на бік.

— Відпустіть його, — наказала Жинь.

«Залізні вовки» кинули Совдзі. Жинь продовжила бити.

Вона не поводилася з ним грубо, як він з нею. Вона завдавай впевнених ударів у живіт, по стегнах і промежині. Вона не цілилася так, щоб зламати ребра чи розтрощити колінні чашечки Ні, їй було потрібно, щоб він зміг стояти перед натовпом.

Але було так приємно чути тихі, дівчачі зойки, що виривалися з його горла. Це підтримувало той нервовий екстаз, що пульсував у її венах.

Їй не вірилося, що колись, хай навіть і на мить, вона замислювалася над тим, щоб з ним переспати. Вона згадала вагу його руки навколо своєї талії, жар від його дихання на своєму вусі. Вдарила сильніше.

— Курво, — видихнув він.

— Мені подобається, як ти зі мною говориш, — проворкувала вона.

Він спробував напасти знову, але вона вдарила його ногою в обличчя. Відчула, як черевик розбив губу об зуби. Вона ще ніколи не калічила суперника грубою силою. Звісно, безліч разів робила це вогнем. Але це був зовсім інший різновид задоволення, як-от приємність, яку вона відчувала, почувши розрив тканин.

Людське тіло таке крихке, дивувалася вона Таке м'яке. Саме м'ясо на кістках.

Вона стримувалася, щоб не пробити йому череп. Їй було потрібно, щоб обличчя Совдзі лишилося цілим. Можливо, побитим, але впізнаваним.

Вони з Кітаєм вирішили не вбивати його зараз. Його смерть мусила стати публічною стратою, видовищем, що утвердило б її владу і перетворило переворот із таємниці на загальновизнаний факт.

Дадзі, яка часто чинила подібне, наголосила на важливості привселюдної страти:

«Не просто дозволь їм боятися, — сказала вона. — Покажи їм».

— Зв'яжіть його, — наказала Жинь «Залізним вовкам». Вона точно знала, що може їм довіряти. Ніхто не хоче згоріти. — Охороняйте його змінами всю ніч. І вранці покінчимо з цим.

На світанку Жинь стояла в центрі печери, під єдиним променем сонячного світла, що пробивався крізь тріщину в кам'яній стелі. Вона розуміла, яким безглуздо символічним це може видатися збоку: її шкіра виблискувала, немов відполірована бронза, і вона була найяскравішою постаттю в темряві. Байдуже, що натовп перед нею розуміє навмисність цього. Образ навічно вріжеться їм у пам'ять.

Совдзі стояв біля неї навколішках, зі зв'язаними за спиною руками Засохла кров вкривала кожен сантиметр його відкритої шкіри.

— Ви можете запитати, де я була останні кілька місяців. Чому зникла після нападу на Тікані. — Вона показала на схилену голову Совдзі. Він не ворушився, напівпритомний. — Цей чоловік влаштував мені засідку і відправив пінти в Чулуу Корікх. Він зрадив мене Юному маршалу. І зрадив вас усіх.

У печері запала така тиша, що у відповідь Жинь почула лише відлуння власних слів.

Натовп був з нею. Вона бачила це в їхніх похмурих обличчях і холодній люті в очах. Кожна людина в цій печері хотіла побачити, як Совдзі помре.

— Цей чоловік загнав вас у пастку Ковадла. Він намагався вбити єдину людину, здатну вас врятувати. Чому? — Жинь сильно копнула Совдзі під ребра Він смикнувся вперед і здушено застогнав. Він не міг висловитися на свій захист: йому заткнули рога ганчіркою. — Бо заздрив. Яну Совдзі було нестерпно бачити спірлійку на чолі його людей. Йому потрібно було самому стати головним. Він хотів прибрати до рук Південну коаліцію.

Жинь не знала, звідки бралися слова, але вони лилися з дивовижною легкістю. Вона почувалася актрисою на сцені, промовляючи рядки з якоїсь класичної п'єси, і кожна драматична фраза підсилювалася глибоким, владним голосом, зовсім не схожим на її.

Коли вона навчилася так грати? Глибоко всередині частина її боялася, що будь-якої миті ця оболонка злетить, голос затремтить і люди побачать лише налякану дівчинку, якою вона й була.

«Зіграй роль, — подумала вона. Це також була порада Дадзі. — Тобі лише треба протриматися в цій шкірі достатньо довго, щоб вона стала частиною тебе».

— Тепер Південній коаліції кінець, — оголосила вона її слова юрба зустріла мертвою тишею. Ніхто не реагував. Вони чекали.

Вона підвищила голос.

Ян Совдзі та Воєначальник Мавпи — доказ провалу коаліційної політики. Вони мало не знищили вас внутрішніми суперечками. Вони не мали стратегії. Вони зрадили мене і збили вас зі шляху. Але я повернулася. Я — ваше звільнення. І тепер лише я прийматиму рішення для цієї армії. Хтось має заперечення?

Звісно ж, ніхто не заперечував. Вони були в її руках. Вона — їхня спірлійка, єдина, хто раз за разом рятує їх від неминучої смерть.

— Добре.

Вона показала на Совдзі. Вона знала, що ніхто й не спробує його захистити. Жодна людина не стала на його захист. Вони зібралися не для того, щоб поглянути, чи вона його вб'є. Їм хотілося побачити, як вона це зробить.

— Ось що стається з тими, хто йде проти мене, — вона глянула на одного з «Залізних вовків». — Витягніть кляп.

«Залізний вовк» підійшов і дістав зібгану ганчірку з рота Совдзі Совдзі нахилився вперед, відсапуючись.

Жинь приставила вістря ножа йому під підборіддя й змусила його глянути на натовп.

— Зізнайся в своїх гріхах.

Совдзі огризнувся й пробурмотів щось незрозуміле.

Жинь притиснула клинок трохи дужче до плоті Совдзі, з насолодою спостерігаючи, як його горло напружується від доторку сталі.

— Просто зізнайся, — лагідно промовила вона. — А потім усе скінчиться.

Кітай не хотів, щоб вона вибивала зізнання. Бо вважав, що Совдзі збунтується й зірветься, що його передсмертні слова їй лише нашкодять. Але Жинь не могла дозволити Совдзі померти з честю, бо тоді її ганьбителі могли знайти розраду в пам'яті про нього.

Вона мусила розтоптати його. Жинь знала, що зрада була не лише його рішенням: усі присутні в цій печері так чи інакше були причетні до відступництва Але вона не могла стратити всіх. Совдзі мусив стати офірним цапом Його тіло мусило прийняти тягар спільної провини Ця зміна командування вимагала публічною катарсису, а Совдзі був жертовним ягням.

Вона ще раз натиснула на лезо. Кров зацебеніла по вістрю.

— Зізнавайся.

— Я нічого не зробив, — прохрипів Совдзі.

— Ти продав мене Неджі, — сказала вона — І загнав їх у цю гору помирати.

Це була не зовсім правда Совдзі завжди прагнув лише захищати південь. З того, що вона знала, Совдзі приймав найкращі стратегічні рішення, з огляду на приголомшливу перевагу Республіки Без сумнівів, Совдзі вважав, що лише завдяки йому Південна коаліція протягнула так довго. Можливо, він навіть мав рацію.

Але логіка не важила в цьому ритуалі. Важили лють і обурення.

— Кажи, — наполягала вона. — Ти мене продав. Ти їх зрадив.

Він повернувся до неї обличчям:

— Тобі місце в тій горі, курво.

Жинь лише розсміялася. Вона не випустила полум'я, хоч як сильно кортіло. Вона мусила підтримувати зовнішню байдужість і спокій, щоб підсилити різницю між ними: він лютий, озлоблений вовк, якого загнали в глухий кут, а вона — крижаний голос холоднокровної влади.

— Ти мене продав, — повільно повторила вона. — Ти їх зрадив.

— Ти доведеш їх до погибелі, — сказав Совдзі. — Я зробив те, що мусив, щоб урятувати їх від тебе.

— Тоді нехай люди вирішують, — Жинь повернулася до натовпу. — Чи вважає хтось, що цей чоловік вас урятував?

І ніхто не заговорив.

— Неджа сказав, що хоче лише спірлійку, — звертаючись до натовпу, Совдзі заговорив голосніше. Його голос надломився від страху. — Він пообіцяв, що це і все, він сказав...

Жинь перебила його:

— Невже хтось вірить, що цей чоловік достатньо дурний, щоб припуститися такої ганебної помилки?

Підтекст був зрозумілий. Вона щойно звинуватила Совдзі в співпраці з ворогом. Звісно ж, це була брехня, але вона й не мусила надавати докази. Навіть не треба було наводити справжні аргументи. Вистачило й натяку. Ці люди прийняли б будь-яку ідею, яку вона їм дала б, бо хотіли нагодувати свій гнів. Вирок було винесено ще до початку суду.

— Покажіть йому, — Жинь тицьнула на Совдзі, наче мисливець, який вказує ціль зграї собак. — Покажіть йому, що південь робить зі зрадниками.

Вона відступила. Запала коротка попереджувальна тиша. А вже за мить натовп ринув уперед, і Совдзі зник під масою тіл.

Вони не просто били його. Вони рвали його плоть на шматки. Певно, він кричав, але Жинь не чула. І не бачила. Вона лише мигцем помітила відблиск крові в натовпі. Справді неймовірно, як легко юрба ослаблених, зморених голодом чоловіків і жінок може відривати кінцівки від тулуба Вона бачила, як шматки форми Совдзі підлетіли в повітря. Під ногами в натовпу перекочувалося щось схоже на очне яблуко.

Жинь не приєдналася до них. Їй це було не потрібно.

— Це хаос. — Кітаєве обличчя зробилося хворобливо сірим.

Це небезпечно.

— Не для нас, — сказала вона.

Це була жорстокість, але не хаос Ця лють була абсолютно контрольована, налаштована і правильно спрямована — колосальний викид сили, підвладної тільки їй.

І вона розпалювалася не лише образою на Совдзі. По суп, це взагалі було не про нього. Ішлося про демонстрацію зміни відданості, жахливе вибачення від усіх, хто колись виступав проти неї. Це була кривава жертва новому лідеру.

Якщо хтось досі сумнівався в її лідерстві, то крики глибоко вкоренять у їхніх серцях страх. Усі відступники тепер розуміли, чого коштує опозиція. Через любов чи ненависть, обожнювання чи страх вона так чи інакше їх отримає.

Дадзі, яка стояла в самому кінці натовпу, перехопила погляд Жинь і всміхнулася.

У Жинь важко бухкало серце, вона заледве чула, що відбувалося навколо. Тепер вона збагнула, що Дадзі мала на увазі Можна стільки всього досягти, просто продемонструвавши силу. Лише треба стати символічним втіленням влади і звільнення, й вона зможе вбивати людей, просто вказавши на них. Вона може змусити зробити цих людей що завгодно.

«На твоєму боці бог. Хочеш народ? Отримуєш».

Поступово шал ослаб. Натовп розійшовся з центру печери, немов зграя вовків відступила, коли м'ясо скінчилось, а кістки оббілували.

Совдзі помер давно. Не просто помер — його понівечили. Труп був такий спаплюжений, що жодна частина тіла не здавалася людською. Натовп розтерзав тіло і цим продемонстрував неприйняття всього, що Совдзі відстоював: підступного поєднання партизанського опору і розумної політики, яка за інших обставин могла стати успішною. За інших обставин Ян Совдзі міг би звільнити південь.

Але такі вже виверти долі. Совдзі був мертвий, його офіцери навернулися до Жинь, і переворот здійснився.

Розділ 18

Ґрунт у печері був занадто твердий, щоб викопати могилу, тож Жинь і Кітай склали останки Ґужубая та Совдзі по центру в одну безладну піраміду, облили їх олією й відступили, спостерігаючи, як вони горять.

Знадобилося майже пів години, щоби трупи розпалися. Жинь хотіла була пришвидшити процес власним полум'ям, але Кітай не дозволив. Він наполягав, щоб вони пильнували перед поховальним багаттям, натомість південці розійшлися без них. Жинь вважала це страшенним гаянням часу, але Кітая було не переконати. Він вважав, що вони в боргу перед своїми жертвами і що інакше Жинь скидатиметься радше на жорстоку вбивцю, аніж на справжнього лідера.

Через двадцять хвилин він явно про це пожалкував. Його щоки зробилися сірими, як попіл, і здавалося, його ось-ось знудить.

— Знаєш, до чого я ніколи не звикну? — запитав він.

— До чого? — озвалася вона.

— Що запах так сильно схожий на свинину. І від цього мені хочеться їсти. Ну тобто... Зараз я не зможу з'їсти й крихти, навіть якщо спробую, але рот усе одно наповнюється слиною. Хіба це не огидно?

— Не огидно, — сказала Жинь, подумки зітхнувши з полегшенням. — Я думала, що це лише я така.

Але вона могла їсти зараз, навіть сидячи перед трупами. Вона нічого не їла ще від учора й тепер була страшенно голодна У кишені вона мала пайок із сушеного кореня шаню, але їй здавалося неправильним жувати його, коли повітря ще наповнене ароматом смаженого м'яса. Лише коли трупи зіщулилися до обвуглених грудок і в печері запахло не плоттю, а вугіллям, вона змогла спокійно дістати свій пайок, Жинь повільно жувала шматочки кореня, огортаючи язиком крохмальні кружальця, аж доки слина не розм'якшувала їх достатньо, щоб ковтнути, а останки Совдзі й Ґужубая тим часом перетворилися на купу кісток і праху.

Потім вона підвелася й приєдналася до своєї армії.

Коли вони вийшли з іншого боку шахтових тунелів, то продовжили рух через ліс, тримаючись так, щоб гора була позаду. Жинь сказала південцям, що вони йдуть на північ зустрітися з Воєначальником Собаки та його повстанцями і створити останній в Імперії організований осередок супроти Республіки, Вони матимуть кращі шанси вижити, якщо об'єднають сили. Вона не брехала. Вона й справді жадала допомоги Воєначальника Собаки. Якщо чутки про те, що він має мечі і людей, правдиві, то нерозумно їх ігнорувати.

Але про план піднятися на гору Тяньшань вона розповіла лише Кітаєві. Тепер вона знала: завжди слід мати на увазі, що хтось у її лавах шпигує для Республіки. Переворот, який влаштував Воєначальник Мавпи, був яскравим підтвердженням. Останнє, чого їй хотілося, — щоб призахідники побували на горі Тяньшань раніше за неї.

А ще їй хотілося притримати правду зі значно важливішої причини. Їй було потрібно, щоб солдати вірили в свою важливість. У те, що їхні кров і піт — єдине, що може переламати хід історії. Так, вона мала намір перемогти в цій війні за допомогою шаманів, але без людських сердець їй нізащо не втримати контроль над країною. Для цього їй була потрібна їхня віра в те, що саме вони пишуть книгу Всесвіту. Вони, а не боги.

Небо над ними було ясне і спокійне. Наразі Неджа та його повітряні судна трималися на віддалі, хай і тимчасово. Жинь не знала, скільки триватиме ця перерва, але не збиралася сидіти й чекати, доки вона скінчиться.

Коли вони йшли вздовж передгір'я, нерви були на межі. Її військо було надто незахищене і вразливе, а ще вони рухалися до болю повільно. І виною тому була не погана дисципліна. Її солдати, ослаблені місяцями облоги, тягли на собі вози зі зброєю, медичним спорядженням і незначними запасами харчів. А під невблаганним дощем, що почався того дня мжичкою, але швидко переріс у щільну зливу, дороги перетворилися на суцільну багнюку.

— З таким темпом сьогодні ми не здолаємо й п'ятнадцяти кілометрів, — сказав Кітай. — Слід розвантажити людей.

Тому Жинь наказала покинути стільки припасів, скільки вони могли дозволити собі втратити. Їжа й медикаменти безцінні, але від майже всього іншого довелося відмовитись. Усі обрали собі дві зміни одягу, а решту лишили. Здебільшого це були легкі літні туніки, які не вберегли б від гірського снігу. Також вони позбулися значної частини зброї та спорядження: їм просто бракувало людей, щоб тягти за собою арбалети, ящики з порохом і запасні панцирі, взяті ще аж із Жуйдзіня.

Жинь не подобалося це рішення. Всім іншим також. Бачити стільки змарнованих ресурсів було нестерпно. Вигляд зброї, зваленої на купи й готової для підпалу лише заради того, щоб Республіка її не знайшла і не змогла використати для своїх потреб, завдавав майже фізичного болю.

— Коли почнуться фінальні битви, йтиметься не про мечі й алебарди, — сказала Дадзі Жинь. — Доля цього народу залежить від того, як швидко ми дістанемося гори Тяньшань. Усе решта неважливе.

Коли покинули припаси, темп суттєво збільшився. Але невдовзі після того сильний дощ змінився шаленою, стрімкого зливою, що впродовж дня не ослабла ані на хвилину. Багнюка стала для них жахіттям. На деяких ділянках вони вгрузали в чорне болото мало не по коліно. Тонке бавовняне й солом'яне взуття не витримувало таких умов, і ніхто не мав потрібного вбрання для такого вологого клімату.

Розум Жинь панічно метався, поки вона міркувала, які це може мати наслідки. Така багнюка — не просто незначна перешкода, а серйозна загроза здоров'ю її армії. Лише дехто мав черевики, тож рано чи пізно всі підхоплять інфекції. А потім у них загниватимуть і відпадатимуть пальці на ногах і їм доведеться сідати на узбіччя, чекаючи смерті, бо ж далі йти вони не зможуть. І навіть якщо вони вбережуться від інфікування ніг, може початися гангрена від ран, отриманих під час виходу з блокади, бо їм страшенно бракувало медичних припасів, щоб обробляти їх як слід. Або вони могли просто померти з голоду, бо Жинь навіть не уявляла, де вони братимуть харчі на такій висоті. Або...

Її дихання пришвидшилося. Перед очима все затяглося туманом. Їй так запаморочилося в голові, що вона мусила на мить зупинитись і вдихнути, притискаючи здорову руку до пульсуючих грудей.

Вона почала розуміти справжній розмах їхньої мандрівки. Тепер, коли ранішній адреналін вивітрився, коли вона вже не мала запалу від поєднання божевільної впевненості і п'янкого захвату, вона усвідомила ставки, які зробила для південців.

І дуже ймовірно, що всі вони помруть.

Величезні втрати неминучі. Шанси на виживання непевні. Якщо вони ризикнуть, то можуть викреслити себе з історії так докорінно, немовби їх і зовсім не існувало.

Але залишившись там, де є, вони точно загинуть. Якщо почнуть перемовини про капітуляцію, їм кінець. Якщо випробують долю, виступивши проти Неджі зараз, із трьома шаманами та ослабленою армією супроти об'єднаних сил Республіки й заходу, вони трупи. Але якщо вони таки зможуть дістатися до гори Тяньшань, якщо розбудять Імператора Дракона, тоді гральне поле дуже, дуже сильно зміниться.

Це могло перервати їхню історію або почати в ній славетний розділ. І зараз Жинь лишалося тільки зціпити зуби й тягти південців через гірський хребет.

Саме погода, а не дирижаблі швидко стала для них найбільшою перешкодою. Вони піднялися на хребет Баолей посеред періоду танення пізнього літа, а це означало шалені річкові потоки, ковзкі від багнюки дороги і страшенні зливи, які часом тривали кілька днів. На декількох переходах багнюка сягала їм до пояса і вони змогли перебратися, лише вирубавши довгі бамбукові балки й спорудивши тимчасовий міст, щоб бодай вози з припасами не потонули.

Уночі вони знаходили укриття в печерах, якщо могли їх відшукати, і так мали захист від дощу й постійної загрози повітряного нападу. Але, як швидко з'ясувала Жинь, вони не могли захиститися від комах і паразитів: роздутих павучих гнізд, малих змій, що збиралися в жахливі рухомі кулі, і гострозубих щурів завбільшки майже з хатніх котів. Люди так рідко користувалися цим маршрутом, що кількість шкідників немовби збільшилася вдвічі, щоб це компенсувати. Якось увечері Жинь тільки-но розгорнула циновку, як раптом до неї рвонув скорпіон завдовжки з її долоню, задерши хвоста й смикаючи туди-сюди отруйним жалом.

Вона заклякла, надто налякана, щоб закричати.

Стріла влучила в землю всього за кілька сантиметрів перед скорпіоном. Він відповз і зник у розщелині печерної стіни.

Венка опустила лук:

— З тобою все гаразд?

— Ага, — видихнула Жинь. Її голова була легка, порожня. — Велика, сука, Черепахо.

— Підпали трохи лаванди й тунгової олії. — Венка витягла з кишені мішечок і віддала Жинь.— А потім увітри залишок у шкіру. Вони терпіти не можуть цей запах.

Жинь підпалила суміш у долоні й розтерла навколо шиї.

— Де ти такого навчилася?

— Тунелі Ковадла аж кишіли цими істотами, — сказала вона. — Ми й не знали про це, аж доки декілька солдатів не прокинулися розпухлі і з ядухою, а потім ми почали спати позмінно й щовечора чистити стіни з пахощами. Вибач за це. Хтось мав тебе попередити.

— Все одно дякую, — Жинь простягнула Венці руку.

Венка стерла залишки олії з її долоні й поплескала себе по ключицях. А потім розклала свій килимок біля килимка Жинь, сіла і затиснула скроні долонями.

— Це був пекельний тиждень, — простогнала вона.

Жинь сіла поруч на свій килимок.

— Ага.

Якийсь час вони просто сиділи мовчки, повільно дихаючи й дивлячись на тріщину в стіні — на той випадок, якщо скорпіон повернеться. У печері було тісно, а холод проймав до кісток, тож вони підсунулися ближче одна до одної, хмарки їхніх подихів змішувалися в морозному повітрі.

Було добре мати Венку поруч. Кумедно, як люди змінюються, подумалося Жинь. Вона ніколи й не мріяла, що Венка, Сжин Венка, гарненька розніжена сінеґардійка, перетвориться на невибагливого лютого вояка, ставши їй підтримкою.

Ще зовсім недавно вони ненавиділи одна одну з затятістю, на яку здатні лише школярки. Жинь зціплювала зуби, коли чула високий, дратівливий голос Венки, фантазуючи, як вийме їй очі нігтями. Якби вони так сильно не боялися виключення, то билися б у дворі Академії, наче дикі кішки.

Але все це вже не мало значення. Вони вже не дурні дівчатка. Вже не студентки. Війна перемінила їх у цілковито інакших, неймовірних істот, змінились і їхні стосунки. Вони й не помітили, як це сталося. Але й не мусили того. Їхні узи викувалися з необхідності, болю і спільного, глибокого розуміння пекла.

— Скажи мені правду, — пробурмотіла Венка. — Куди ми оце поперлись?

— У провінцію Собаки, — позіхнула Жинь. Після цілого дня підйому вона вже майже спала, а ноги мовби налилися свинцем. — Я думала, що чітко це пояснила.

— Але це ж неправда? — наполягала Венка. — Насправді армії Воєначальника Собаки там немає, так?

Жинь замовкла, розмірковуючи. Розповісти Венці правду було ризиковано. Тепер було небезпечно ділитися таємницями будь з ким, кому про них знати не конче необхідно. Але, на диво, Венка — одна з найвідданіших людей, яких вона знала. Венка з готовністю відвернулася від власної родини, щоб разом із гуртом південців повстати проти рідної їй провінції. Відтоді вона жодного разу не озирнулася. Венка могла бути груба, жорстока, але в її тілі не було жодної зрадницької кістки. Вона була прямолінійна і відверта, часто навіть занадто, але натомість вимагала щирості й до себе.

— Я не шпигунка, блін! — сказала Венка, коли мовчанка Жинь затяглася.

— Знаю, — швидко відповіла Жинь. — Просто... ти маєш рацію. — Вона роззирнулася, переконуючись, що їх не підслуховують. — Я без поняття, що там у провінції Собаки.

Венка здійняла брови:

— Тобто?

— Це правда. Я не знаю, чи є в них армія. Може бути легіон. Достатній для того, щоб відбитися від Республіки. Або всі вони можуть бути скалічені, навіть мертві. Мої розвіддані базуються на інформації Кітая, а він отримав її зі спонтанних коментарів Неджі під час розмов кількатижневої давності.

— Тоді що там на півночі? — гнула своє Венка. — Куди ви прямуєте? Мені байдуже, що ти сказала всім іншим, Жинь, але мені скажи правду. — Якийсь час вона повивчала обличчя Жинь.

Ви хочете розбудити третього, так?

Жинь здивовано кліпнула:

— Як ти здогадалася?

— А хіба це не очевидно? — запитала Венка. — Ти притягла майстра Дзяна та Імператрицю. Хранителя Воріт і Зміївну. Бракує лише одною, і ніхто так і не підтвердив, що він мертвий. То де він? Припускаю, що десь на хребті Баолей?

— У горах Вудан, — машинально відповіла Жень, збентежена впевненим тоном Венки. — Спершу нам треба пройти через провінцію Собаки. Але як... ну тобто як ти до цього ставишся? Тобі це не видається божевіллям?

— Упродовж минулого тижня я бачила й химерніші речі, — сказала Венка. — Ти володієш вогнем, немовби мечем. Дзян... Я хотіла сказати, майстер, бляха, Дзян, найбільший йолоп Сінеґарда, просто пошматував цілий флот з повітря. Я вже не знаю, що таке божевілля. Просто сподіваюся, що ти знаєш, що робиш.

— Ні, — мовила Жинь. — Уявлення не маю.

Вона говорила щиро. Вона й гадки не мала, на що здатний Імператор Дракона. Дадзі й Дзян до болю обачно висловлювалися з цього приводу. Дадзі, коли Жинь питала, давала лише туманні описи: «Він могутній, він легендарний, такого ти ще не бачила». А Дзян часто поводився так, немовби ніколи й не чув імені Жиґа. Жинь лишалося покладатися на їхню непохитну впевненість у тому, що Імператор Дракона, прокинувшись, зрівняє Республіку з землею.

— Я знаю лише, що Дзян його боїться, — сказала вона Венці. — А те, що лякає його, мусить жахати весь світ.

У наступні дні їхні прикрощі посилилися, бо вони піднялися високо, де все скувало кригою.

Спочатку Жинь це зовсім не стривожило. У неї з'явилася напівсформована думка про те, що вона полегшить їхній шлях самою силою полум'я. Попервах це спрацьовувало. Вона перетворилася на людину-смолоскип і розтоплювала слизькі дороги, аж доки їх не вкривала придатна для ходи сльота. Солдати отримували гарячу воду для пиття, Жинь запалювала багаття, лише тицьнувши пальцем, і підтримувала тепло, походжаючи серед людей.

Але після двох днів такого безперервного горіння з'явилося заціпеніле виснаження і вона збагнула, що їй дедалі важче дотягуватися до сили, яка ослаблює її і мордує Кітая.

Вибач, — говорила вона щоразу, коли знаходила його у фургоні, де він тремтів, примарливо блідий, притискаючи пальці до скронь так сильно, що від них лишалися вм'ятинки.

Я в нормі, — щоразу відповідав він.

Але вона знала, що він бреше. Вона продовжувала штовхати його до межі, яка знищить їх обох. Вона почала прикликати полум'я лише на декілька годин у день, а потім — лише задля того, щоб розчистити шлях. Тепер солдати могли покладатися тільки на власні, небагаті запаси для смолоскипів. Обмороження й переохолодження проріджували військо. Засинаючи, дехто вже не прокидався.

А Дзяну тим часом швидко гіршало.

Цей похід убивав його. Не існувало способу це описати. Він схуд і зблід, нічого не їв. Уже навіть не міг іти сам, тож його довелося везти за собою у фургоні. Але і ясність розуму не повернулась. Іноді він був напрочуд спокійний, поступливий і слухняний, немов дитина Та значно частіше заглиблювався в себе, опиняючись у полоні якихось страшних видінь, яких ніхто інший не бачив, і відштовхував усіх, хто намагався йому допомогти. Потім він став небезпечним. А потім почали згущуватися тіні.

За порадою Дадзі, вони часто тримали його під дією заспокійливого — поїли чаєм з лаунданумом, і він прихилявся до стінки фургона в заціпенінні Жинь ставало зле, коли вона бачила його осклянілий, несфокусований погляд і те, як слина стікає з кутика його рота; але кращого варіанта придумати вона не могла Вони мусили підтримувати його стабільним, доки не дістануться гори Тяньшань.

Вона не знала, на що здатний Дзян, якщо дати йому волю.

Але вони не могли постійно поїти його заспокійливим, не завдавши невідворотної шкоди розуму. Він потребував регулярних періодів тверезості, і цей час був таким болісним і принизливим, що Жинь несила було терпіти.

Якось Дзян перебудив увесь табір таким змученим криком, що Жинь миттю зірвалася до намету, в якому він спав, і підбігла до нього.

— Майстре? — вона стиснула його руку. — Що таке?

Його очі розплющилися. Він дивився на неї широкими, світлими очима й на мить навіть здався спокійним.

— Ханелай?

Жинь напружилася. Вона вже чула це ім'я. Лише раз, лише на мить, але ніколи його не забуде. Вона пам'ятала, як упала навколішки в морозному лісі, як тремтіли в неї ноги, коли тітка Чаґханя, Сожцань Сіжа, схопила її за обличчя й промовила ім'я, що змусило наїжачитися всіх кетреїдів довкола: «Вона схожа на Ханелай».

— Майстре... — Жинь важко зглитнула. — Хто...

— Я знаю, куди ми йдемо. — У Дзяна жахливо тремтіла рука Жинь стиснула її міцніше, але, схоже, цим лише підсилила його хвилювання. — І я не... ми не можемо... Не змушуй мене його будити.

— Ви про Жиґу? — обережно запитала вона.

Жинь не була готова до реакції на це ім'я. Дзян поглянув на неї з неприхованим жахом:

— Він втілення зла.

— Про що ви? — наполягала вона. — Він ваш якір, чому ж...

— Вислухай мене, — Дзян простягнув до неї іншу руку й стиснув Жинь трохи вище ліктя. — Я знаю, що вона хоче зробити. Вона тобі бреше. Ти не можеш іти.

Він боляче впився нігтями в її плоть. Жинь смикнулася, але хватка Дзяна була залізною.

— Ви робите мені боляче, — сказала вона.

Він не відпускав. Дзян утупився в неї, його очі були шалені й нестямні, якими вона їх ще ніколи не бачила Щось за ними було втрачено. Щось було зламано, придушено, і воно відчайдушно намагалося продерти собі шлях назовні.

— Ти не розумієш, що збираєшся зробити, — стривожено промовив Дзян. — Не йди на ту гору. Спершу вбий мене. Вбий її.

Його хватка ослабла У Жинь в очах стояли сльози від болю, але вона не відсмикнула руки. Надто боялася його сполохати.

— Майстре, будь ласка...

— Поклади цьому край, доки не почалося! — просичав він.

Жинь не знала, що зробити чи сказати. Та де ж чортова Дадзі?

Лише вона знала, як заспокоїти Дзяна. Лише вона могла прошепотіти правильне поєднання слів, щоб зупинити його марення.

— Що на горі Тяньшань? — запитала вона. — Чому ви боїтеся Жиґу? Хто така Ханелай?

Дзян розслабив пальці. Його очі розширилися лише трохи, і Жинь здалося, що вона помітила, як уламок раціональності й розуміння осяяв його обличчя. Він розтулив рота. Але саме тієї миті, коли вона думала, що він ось-ось відповість, він закинув голову й розсміявся.

«Мені варто піти», — подумала Жинь з раптовим страхом, їй взагалі не варто було підходити до нього. Вона мала б просто лишити його кричати, допоки він не затихне. Піти, втекти, а коли настане ранок, Дзян знову буде спокійним, усе стане як раніше і вони більше ніколи про це не говоритимуть.

Вона знала, що він намагався щось їй сказати. Була в цьому якась прихована правда, щось бридке й жахливе; але вона не хотіла знати. Хотілося тільки втекти і заплакати.

— Алтань, — раптом промовив Дзян.

Жинь завмерла, зігнувшись, бо так і не підвелася до кінця.

— Вибач, — Дзян дивився на неї, звертався до неї. — Мені так прикро. Я мав захистити тебе. Але вони..

— Годі, — Жинь похитала головою. — Будь ласка, майстре, годі..

— Ти не розумієш, — Дзян потягнувся до її зап'ястка. — Вони нашкодили мені і сказали, що нашкодять тобі ще більше, тож я мусив тебе відпустити, хіба ти не розумієш...

— Затхнися! — крикнула Жинь.

Дзян відсахнувся, мовби вона його вдарила. Усе його тіло затремтіло, аж вона злякалася, що він і справді розіб'ється, мов порцелянова ваза, але потім він раптом затих. Він не дихав, груди не здіймалися й не опадали. Довгий час він сидів із опущеною головою та заплющеними очима. А коли нарешті їх розплющив, вони були яскраво, жахливо білі.

— Ти не маєш тут бути.

Жинь не знала, хто саме говорив його вустами, але то був не Дзян.

А потім він посміхнувся, і нічого жахливішого Жинь не бачила.

— Невже ти ще не зрозуміла? — запитав він. — Він хоче вас усіх убити.

Він підвівся й підійшов до неї. Вона звелася на ноги і зробила один непевний крок назад. «Тікай, — прошепотів тихий голос у голові. — Тікай, ідіотко». Але вона не могла зрушити з місця, не могла відвести очей від його обличчя. Заклякла, настрахана і зачарована водночас.

— Жиґа вб'є тебе, коли знайде. — Він знову засміявся. Це був високий і бентежний звук. — Через Ханелай. Через те, що Ханелай зробила. Він уб'є вас усіх.

Він схопив її за плечі й сильно струснув. Жинь відчула крижаний холод, уперше за весь час збагнувши, що їй тут небезпечно, фізично, бо вона й гадки не має, що може зробити з нею Дзян і що зробить.

Дзян нахилився ближче. Він був без зброї. Але Жинь знала, що він її ніколи й не потребував.

— Ви всі непотріб, — глумливо посміхнувся він. — І я повинен був просто зробити те, чого він, курва, від мене хотів.

Жинь потяглася за полум'ям.

— Дзия, зупинися!

У намет забігла Дадзі Жинь відступила, серце шалено калатало в грудях від полегшення. Дзян повернувся до Дадзі, його обличчя досі розпливалося в страшному посміху. На мить Жинь здалося, що він ударить жінку, але Дадзі схопила його за руку, не встиг він і ворухнутись, а потім загнала голку йому у вену. Він завмер, гойдаючись на ногах. Вираз змінився спокоєм, а потім він упав навколішки.

— Ти, — пробелькотів він. — Курво. Це все ти винна.

— Засинай, — сказала Дадзі. — Просто засинай.

Дзян промовив ще щось, але слова були сплутані й позбавлені сенсу. Однією рукою він бив об землю (Жинь подумала, що він тягнеться до голки, і приготувалася до бою), але потім нахилився вперед і впав долілиць.

— Геть звідси! — Дадзі виштовхала Жинь із намету в холодне нічне повітря.

Спотикаючись, Жинь відійшла, занадто спантеличена, щоб протестувати Щойно вони вийшли на крижаний виступ, де їх уже не могли почути з основного табору, Дадзі розвернула Жинь і трусонула її за плечі, наче неслухняну дитину:

— Що ти тільки собі думала?! Та чи ти здуріла?!

— Що це було? — скрикнула Жинь. Вона нестямно витирала щоки Гарячі сльози стікали по обличчю, але вона не могла їх спинити. — Що він таке?!

Дадзі похитала головою і притисла долоню Жинь до грудей. Жинь не одразу збагнула, що Зміївна не просто прикидається. Щось було не так.

— Полум'я, — вимогливо прошепотіла Дадзі. Її губи страшенно потемніли, майже посиніли.

Жинь запалила в долоні вогонь і простягла його між ними.

— Ось.

Дадзі згорбилася над теплом. Вона простояла так довго, заплющивши очі й скоцюрбивши пальці на вогником. Поступово її обличчя знову порожевіло.

— Ти знаєш, що то було, — нарешті промовила вона. — До нього повертається розум.

— Але... — Жинь зглитнула, намагаючись осягнути купу запитань, що роїлися в її голові, упорядкувати їх так, щоб вони мали сенс. — Але це ж був не він. Він не такий, він ніколи не був таким...

— Ти й не знала справжнього Дзяна Ти знала тінь, що від нього лишилася. Підробку, імітацію. То був не Дзян, ніколи.

— А оцей?! — скрикнула Жинь. — Він хотів мене вбити!

— Він пристосовується, — Дадзі не відповіла на її запитання. — Він просто... спантеличений, і все це...

— Спантеличений?! Ти його не чула? Він наляканий. Він страшенно боїться того, що відбувається з ним, і не хоче ставати тією людиною, бо він щось знає... Щось, чого ти мені не кажеш. Ми не можемо так з ним вчинити! — у Жинь тремтів голос. — Треба повернутися.

— Ні! — Дадзі шалено захитала головою. Її очі виблискували в місячному сяйві, а з розпатланим волоссям і голодним, розпачливим виразом вона здавалася не менш божевільною за Дзяна. — Шляху назад нема Я занадто довго цього чекала.

— Срати я хотіла на те, чого ти там хочеш.

— Ти не розумієш. Я мусила наглядати за ним усі ці роки, дбати, щоб його тримали в Сінеґарді, знаючи, що зробила його дивакуватим дурником, — голос Дадзі тремтів. — Я відібрала в нього глузд. А тепер він має шанс його повернути. І я не можу позбавити його цього шансу. Навіть якщо зараз він щасливіший.

— Але ти не можеш, — сказала Жинь. — Він такий наляканий.

— Байдуже, що собі думає цей Дзян. Цей Дзян несправжній. Треба, щоб повернувся справжній Дзян. — У Дадзі був такий вигляд, немовби вона ось-ось розплачеться. — Я повинна повернути його.

А потім Жинь побачила, як на щоках Дадзі заблискотіли сльози. Дадзі, Зміївна, колишня Імператриця Нікані, плакала. Зміївна, щоб його, плакала!.

Жинь була надто засмучена, щоб поспівчувати їй. Ні. Ні, Дадзі не має цього робити, не має стояти тут і рюмсати, немов вона не винна в жахливому психічному розладі, який вони щойно бачили на власні очі, бо ж Дзян зламався лише через Дадзі.

— Тоді тобі не варто було запечатувати його, — сказала Жинь.

— Думаєш, я не відчула, що накоїла? — Очі Дадзі почервоніли. — Ми зв'язані. Я відчула, яким розгубленим він був, відчула, як він бився об закутки власного розуму, шукаючи чогось, витрату чого навіть не усвідомлював. Відчула так гостро, бо знала, до чого він більше не мав доступу.

— Тоді навіщо ти це зробила? — стражденно запитала Жинь.

Що могло статися такого жахливого, такого руйнівного, що.

Дадзі ризикнула власним життям і крихкою душею Дзяна, щоб це зупинити?

«Вони посварилися», — колись сказала їй Дадзі.

Через що?

Дадзі просто похитала головою. Її бліда шия пульсувала.

— Ніколи не питай про це.

— Я маю право знати.

— Нема в тебе ніякого права, — холодно проказала Дадзі. — Вони посварилися. Я їх зупинила. Це все, що...

— Маячня! — голос Жинь повищав разом із полум'ям, що потяглося небезпечно, загрозливо близько до шкіри Дадзі. — Є щось більше, чого ти мені не кажеш. Я заслуговую знати...

— Жунінь!

Очі Дадзі блиснули зміїним жовтим. Кінцівки Жинь раптом заціпеніли. Вона не могла відвести погляду від обличчя Дадзі. І миттю збагнула, що це виклик — битва божественної сили волі.

«Та як ти смієш?)»

Колись Жинь могла б битися. Могла б подужати Дадзі — вона вже це робила. Але зараз вона була виснажена, зморена від постійної потреби день за днем витягати Фенікса крізь зболений розум Кітая. Вона не могла прикликати лють після того, що тільки-но бачила. Почувалася тонкою крижинкою, яку міг розбити навіть найлегший рух.

Вона втягла полум'я назад у долоню.

Зіниці Дадзі знову стали нормальними, приємно темними. Жинь обм'якла, звільнена від їхньої сили.

— На твоєму місці я припинила б непокоїтися, — Дадзі вже не плакала. Червонуватість також зникла з її очей. Як і надломлена нотка з голосу, змінившись холодною, відстороненою впевненістю. — Напади Дзяна гіршатимуть. Але він не помре. Він не може померти, це вже ти мені повір. Але що більше ти намагатимешся лізти в його розум, віднайти те, що, на твою думку, втратила, то більше мордуватимеш себе. Відпусти того, яким ти його пам'ятаєш, Ти більше його не повернеш.

Разом вони знову пішли до намету Дзяна. Жинь сіла поруч із ним і спостерігала. Серце стискалося від жалю. Він здавався таким стражденним, навіть у цьому морфіновому сні, позбавленому сновидінь. На його обличчі проступала стурбована похмурість, а пальці так сильно стискали ковдру, немовби він хапався за край скелі.

Вона збагнула, що не востаннє бачить його страждання. Йому ставатиме гірше й гірше, що ближче вони підходитимуть до гори. Він мучитиметься, аж доки хтось не поступиться і не з'явиться та особистість, яка переможе в битві за його розум.

Невже вона була здатна з ним так вчинити?

Було б легше, якби Дзян, котрого запечатали, і справді був вторинним, якби він був блідою тінню іншої, справжньої особистості. Але Дзян, якого вона знала в Сінеґарді, був цілісною особою з власними правами, зі своїми бажаннями, спогадами та прагненнями.

Той Дзян був такий наляканий тим, ким він був раніше,— тим, ким він мав стати знову. Він знайшов прихисток у відокремленому розумі Як вона могла забрати це в нього?

Вона спробувала уявити, якою мала б здаватися Дзянова Печатка за всі ці роки, що він прожив у Сінеґарді. А якби вона опинилася відрізаною не лише від Пантеону, а й від власних спогадів? Якби опинилася в пастці за стіною власного розуму, корчачись у мовчазному стражданні, поки незграбний дурник контролював би її кінцівки та язик?

Звісно, на його місці їй також хотілося б звільнитися.

Але що, якби хтось зміг стерти спогади про всі її діяння?

Більше жодної провини. Жодних нічних жахіть. Вона не мала б сліпучих кишень у пам'яті, схожих на свіжі рани, яких боляче торкатися. Не чула б криків, коли намагалася заснути. Не бачила б охоплених полум'ям тіл, коли заплющувала очі.

Можливо, це притулок для боягузів. Але вона теж хотіла б собі такий.

Наступного ранку Дзян повернув собі певну ясність розуму. Сон, хай навіть і примусовий, допоміг з-під його очей позникали кола, а обличчя вже не здавалося нажаханим, знову набувши виразу безтурботного спокою.

— Вітаю, майстре, — сказала вона, коли він прокинувся. — Як почуваєтеся?

Він позіхнув:

— Боюся, не знаю, про що ти.

Вона вирішила випробувати долю:

— У вас видалася кепська ніч.

— Хіба?

Його подивована байдужість дратувала її.

— Ви назвали мене Алтанем.

— О, невже? — він пошкріб потилицю. — Вибач, це було страшенно грубо. Я знаю, що ти бігала за ним із сяйливими, щенячими очима.

Вона відмахнулася від цієї шпильки. «Заткнися, — промовив тоненький голосок у її розумі. — Годі цих балачок. Іди собі». Але вона ще не закінчила. Їй хотілося натиснути на нього, перевірити, як багато він пам'ятає.

— А ще ви просили мене вас убити.

Вона не зрозуміла, чи його сміх нервовий, чи то Дзян так завжди сміявся — високо, тривожно і по-дурному.

— Мої боги, Жунінь, — він простягнув руку, щоб поплескати її по плечі. — Я вчив тебе кращого, аніж дратуватися через такі дрібниці.

Порада Дзяна була легковажною. Але зі збільшенням висоти і розрідженості повітря Жинь бракувало душевних сил думати про щось, крім щоденних нагальностей походу. Її полум'я заледве вистачало, щоб зробити гірські переходи стерпними. Крига бралася майже одразу після того, як вона її топила. Уночі, коли температура знижувалася небезпечно, солдати почали спати змінами лише по годині, щоб ніхто не замерз на смерть, поступившись спокусливій пітьмі.

Не Республіка, а довкілля створювало їм більшу частину проблем. Перші кілька днів походу Жинь не зводила очей з тьмавого сірого неба, очікуючи побачити темні обриси, що будь-якої миті могли матеріалізуватися з хмар. Але флот не прилетів. Кітай висловлював чимало теорій про те, чому їх не переслідували: призахідникам бракує палива, туманна гірська місцевість робить польоти наосліп небезпечними, або ж флот так сильно пошкоджений у Ковадлі, що призахідники не дозволили відправити решту кораблів за ворогом, який може прикликати тіні нізвідки.

— Вони просто побачили, на що ми здатні, — сказав він офіцерам. Його тон був сповнений такої несправжньої впевненості, що це чулось одразу. — Вони знають, що йти за нами — самогубство. Вони можуть стежити, де ми. Але напасти не ризикнуть.

Жинь молилася всім богам, щоб він мав рацію.

Минув ще тиждень, небо лишалося чистим, але зовсім не наблизило її до спокою. Раптом Неджа вирішив потримати їх живими ще якийсь час? А завтра може передумати. Він міг діяти під внутрішнім тиском заради швидкої перемоги. З огляду на місцевість, їх буде неважко знищити, тож він може вирішити, що йти за ними через гори не варте витрат палива і ресурсів, надто значних, щоб виправдати викурювання тих осередків шаманізму, які він міг знайти.

Вона добре розуміла, що кожен крок робила під загрозою безпосереднього знищення. Республіка могла за лічені секунди спричинити масову загибель. Вони могли покінчити з цим у будь-який час. Але вона могла лише рухатися вперед і сподіватися, що буде запізно, коли Неджа збагне, що вже давно мав її вбити.

Розділ 19

Після повітряної мандрівки до Чулуу Корікх світ здавався Жинь таким малим. Але перехід через гірський хребет Баолей ніби став нескінченним, а гори, що досі були для Жинь лише крихітними позначками на мапі, тепер немовби розтяглися на територію, більшу за цілу Імперію. Виснажливі тижні переросли в пекельні, монотонні місяці, тож після такого тривалого походу їм почало здаватися, що не було такого часу, коли б вони не дерлися вгору, а щоденні жахіття, з якими вони стикалися, тепер сприймалися за рутину.

Вони навчилися долати підступні вузькі переходи за допомогою мотузки і ножів, які заганяли в крижані схили. Навчилися лити теплу воду на геніталії, коли справляли потребу, бо інакше через украй низькі температури ризикували обмороженням. Навчилися постійно пити киплячу воду з перцем чилі, бо це єдине, що могло їх зігріти; але саме тому їм по пів ночі доводилося просиджувати навпочіпки через діарею.

Вони дізналися, якою страшною може бути снігова сліпота, коли очі червоніли й пекли, а зір зникав на довгі години. Навчилися зосереджуватися на тьмяно-сірих стежках під ногами, а не на снігу, що оточував зусібіч. Опівдні, коли сліпуче сонце так осяювало білі вершини, що в людей починала боліти голова, вони спинялися й сиділи в затінених наметах, допоки яскравість не тьмяніла.

Вони пристосувалися і навіть більше. Вони вирішили: якщо найкращі технології призахідників їх не вбили, то й горам це не під силу, а тому навчилися десяткам способів виживати на території, що намірилася їх поховати.

Дзян не одужав, але й суттєво гірше йому також не стало. Здебільшого він покірно сидів у фургоні, вирізьблюючи фігурки спотворених тварин із напівзамерзлої кори за допомогою тупого, старою ножа, бо Жинь і Дадзі не довіряли йому гостріші предмети.

Його блукання тривали. Вони переросли в щось більше, порівняно зі звичними нісенітницями, які він белькотів. Коли Жинь навідувалася на нього, він скочувався до обурених розповідей про людей і події, про які вона ніколи не чула. Знову і знову він називав її або Алтанем, або Ханелай. Лише зрідка міг звернутися на ім'я. А ще рідше він взагалі дивився на неї, бо значно частіше він говорив до снігу, бурмочучи щось із притишеною палкістю, немовби Жинь — лише хроністка, яка має записати історію, що швидко висковзує від нього.

Дадзі, як і раніше, відмовчувалася, коли Жинь тиснула на неї, спонукаючи розповісти про обставини, що призвели до запечатування Дзяна Але вона погоджувалася відповідати про інші його вислови. Щоночі, коли вони о влаштовували табір, вона сідала поруч із Жинь і Кітаєм та розповідала історії, яких Жинь ніколи не знаходила в бібліотеках Сінеґарда Ці обговорення набували аж вигляду допиту. Жинь засипала Дадзі питаннями, а Дадзі відповідала на все, що могла, часто дуже детально, наче, описуючи кожен незначний випадок, вона могла відволікти Жинь від важливих запитань.

Жинь розуміла, що робила Дадзі. Знала, що її обманюють у чомусь. Але брала те, що могла отримати. Доступ до Дадзі — то немовби розгорнутий сувій з таємницями нікарської історії. Було б нерозумно їй не підіграти.

— Чому Жиґа такий схожий на представників дому Їнь? — запитала вона.

— Бо він один з них, — відповіла Дадзі. — Це мало б бути очевидним. Його батьком був Їнь Дзесю, молодший брат Воєначальника Дракона.

— Брат Вейсжі?

— Ні, дядько. Тоді Воєначальником Дракона був Їнь Важа Батько Вейсжі.

Отже, Неджа — племінник Жиґи. Жинь замислилася, чи їхня сила передається по крові, як спірлійська спорідненість із Феніксом. Хоча Їні мали інакші стосунки з Драконом. Жиґа був справжнім шаманом, побував у Пантеоні й став посудиною з силою, яку вільно віддавав і вільно отримував. А Неджа був рабом чогось спотвореного і нечистого, істоти, якої ніколи й не мало б існувати в матеріальному світі.

— Дзесю судилося стати Воєначальником Дракона, — сказала Дадзі. — Він був природженим лідером. Переконливим, безжалісним і здібним Важа був найстаршим, але дитиною. Смиренний, боявся відкритої конфронтації. Завжди вклонявся тим, кого боявся, схиляючись через страх зламатися. Через кілька років окупації призахідники вирішили, що хочуть організувати транспортні перевезення муґенського опіуму в затоку Червоних скель. Важа погодився і відіслав молодшого брата супроводжувати призахідницькі вантажні кораблі через канал. Замість цього Дзесю нашпигував затоку вибухівкою і потопив муґенський флот.

— Дзесю мені подобається, — зауважила Жинь.

— Коли я вперше почула його ім'я, він уже був мертвий, — сказала Дадзі. — Але Жиґа багато про нього розповідав. Він завжди поважав батька Той був страшенно запальним, імпульсивним. Не міг терпіти образ. Ви чудово поладнали б за умови, що спершу не повбивали б одне одного.

— Я так розумію, його вбили призахідники, — сказала Жинь.

— Вони дуже цього хотіли б, — відповіла Дадзі. — Але відкрита війна ще не розгорілася, тож вони не хотіли провокувати її вбивством члена елітної родини. Натомість Важа вислав Дзесю до окупованої території на півночі провінції Коня, відправивши всю родину і відрізавши його від продовження роду. Ось чому ти ніколи не знайдеш його портрета в Арлонському палаці. Коли ми зустрілися, Жиґа був сиротою. Муґенці закатували його батька до смерті в робітничому таборі, й лише боги відають, що сталося з його бідолашною матір'ю. Коли я вперше його побачила, Жиґа був жалюгідним, самі шкіра й кістки. Він перебивався крадіжками їжі зі смітників.

— Виходить, ви познайомилися дітьми, — озвався Кітай.

— Ми всі виросли на окупованій півночі. Ми з Дзяном могли бути місцевими. Або дітьми біженців, — Дадзі стенула плечима. — Тепер уже й не пригадаєш. Ми всі рано втратили батьків, ще до того, як вони могли б розповісти нам, з яких провінцій ми родом. Можливо, саме тому ми так згуртувалися. Ми були родом нізвідки, тож хотіли правити скрізь.

Було дивно уявляти Тріаду дітьми. В уяві Жинь вони з'явилися в цьому світі повністю сформованими, могутніми й божественними. Вона рідко думала про те, що був час, коли вони були всього лише смертними, як колись і вона. Юними. Наляканими. Слабкими.

Вони росли в найскладніший період нікарської історії. Жинь знала країну в стані відносного миру перед третьою війною, а Тріада народилась у непрості часи. Вони росли, не знаючи нічого, окрім пригноблення, приниження і страждань.

Не дивно, що вони коїли такі звірства. Не дивно, що знаходили спосіб повністю виправдати свої дії.

— Як вам вдалося вибратися? — запитала Жинь.

— Муґенці переймалися дорослими солдатами, а не дітьми. Нас не помічали. Насправді, найскладнішим виявилося провести мене повз господинь будинків розпусти, — на обличчі Дадзі майнули незрозумілі емоції, вона стисла губи й смикнула бровою, але все швидко зникло. — Ми не знали, куди йшли, лише те, що хотіли вибратися. Щойно перетнули кордон, то днями блукали в степу й мало не вмерли від голоду, перш ніж нас знайшли кетреїди Вони взяли нас до себе. Навчили нас.

— А потім ви їх убили, — промовила Жинь.

— Так, — зітхнула Дадзі. — Це був нещасливий збіг обставин.

— Вони й досі ненавидять вас за це, — сказала Жинь лише задля того, щоб побачити реакцію Дадзі.— Хочуть твоєї смерті Ти ж про це знаєш, так? Вони просто шукають способу цього домогтися.

— Хай ненавидять, — Дадзі стенула плечима. — Тоді вся наша стратегія ґрунтувалася на придушуванні розбіжності поглядів. Хоч би де ми її знаходили. У такі часи не можна лишати сплячих загроз. Мені прикро, що Цевері померла. Я знаю, Дзян її любив. Але ні про що не шкодую.

Як виявилося, Дадзі коїла до страшного чимало речей, про які мала б жалкувати. Жинь цікавили подробиці. Вона змусила її розповісти про всю брехню. Про суперників, яких вона вбила. Про невинних, якими пожертвувала в кривавій стратегії. У розмовах, що тривали дні, а потім тижні, Дадзі змальовувала картинку Тріади, значно безжальнішої і сильнішої, аніж Жинь бодай колись уявляла.

Але й цього було замало. Дадзі завжди розповідала лише цікаві історії, до найменших подробиць. Вона жодною разу не заговорила про день, коли запечатала своїх якорів. І без спонукання ніколи не мовила про самого Жиґу. Вона відповідала на будь-яке запитання Жинь про його минуле, але про вміння чи характер відбувалася найзагальнішими, найтуманнішими деталями.

— Який він був? — запитала Жинь.

— Неймовірний. Прекрасний.

Жинь роздратовано пхикнула;

— Ти описуєш картину, а не чоловіка.

— Не існує іншого способу його описати. Він був чарівний. Усе, чого можна хотіти від лідера, і навіть більше.

Жинь цим не вдовольнилась, але знала, що низка запитань лише викличе ті самі відповіді.

— Тоді чому ти його приспала?

— Ти знаєш чому.

Жинь спробувала заскочити її зненацька;

— Тоді чому ти його боїшся?

Голос Дадзі набув обережного, крижаного спокою:

— Не боюся.

— Маячня. Ви обоє...

— Я не...

— Принаймні Дзян. Він кричить ім'я Жиґи вві сні. І зіщулюється, коли я згадую про нього. Схоже, він переконаний, що ми тягнемо його на ту гору на смерть. Чому?

— Ми любили Жиґу, — спокійно відповіла Дадзі. — І якщо колись боялися його, то лише тому, що він був видатним, а видатні правителі завжди пробуджують страх у серцях слабких.

Розчарована, Жинь знову змінила тактику;

— Хто така Ханелай?

Ну хоч цього разу Дадзі була вражена.

— Де ти почула це ім'я?

— Відповідай на запитання.

Дадзі вигнула брову, не виказуючи нічого:

— Ти перша.

— Колись Сожцань Сіжа сказала, що я схожа на Ханелай. Ти її знала?

У виразі Дадзі сталася якась зміна Жинь не змогла як слід зчитати її. Подив? Полегшення? Вона немовби була ближче до межі, ніж хвилину тому, але Жинь не знала, що змінилося.

— Ханелай не варта твоєї уваги. Ханелай мертва.

— Хто вона? — наполягала Жинь. — Спірлійка? Ти її знала?

— Так, — сказала Дадзі. — Знала І так, вона була спірлійкою. Насправді, генералом. Вона билася пліч-о-пліч із нами у Другій Маковій війні. Вона була гідна поваги. Дуже смілива і дуже дурна.

— Дурна? Чому...

— Бо стала проти Жиґи, — Дадзі підвелася, явно завершуючи розмову. — Якщо людині не бракує клепки, вона не кидатиме йому виклик.

На цьому розмова обірвалася. Жинь багато разів намагалася повернутися до цієї теми, але Дадзі нічого не розповіла Вона більше й словом не обмовилася, що саме зробив Жиґа Ані про те, що Жиґа скоїв із Дзяном, ані про ту ніч, коли Дзян втратив розум, ані про те, як такий видатний і могутній шаман міг не помітити нападу на Спір. Цих прогалин для Жинь вистачило, щоб скласти докупи хиткі теорії, хоча їй страшенно не подобалося, до чого вони хилять.

Вона не хотіла, щоб це виявилося правдою. Значення цієї правди завдало б їй надто сильного болю.

Вона знала, що Дадзі про щось їй бреше, але частина її не хотіла знати, про що саме. Вона хотіла просто продовжувати йти у стані придушеної невіри й сподіватися, що ця війна закінчиться, коли вони розбудять Імператора Дракона Але минуле шкрябало її розум, немовби язиком по відкритій рані, й мука незнання та нерозуміння стала нестерпною.

Нарешті Жинь вирішила отримати відповіді від Дзяна.

Це було складно. Вона мусила опинитися з ним наодинці. Але поруч із ним день і ніч була Дадзі. Вони спали, йшли та їли разом. У таборі вони часто сиділи, прихилившись одне до одного головами й бурмочучи щось, про що Жинь могла лише здогадуватися. Щоразу, коли Жинь намагалася поговорити з Дзянем, Дадзі була десь поруч так, щоб усе чути.

Вона мусила вибити Дадзі з гри, хай навіть лише на кілька годин.

— Можеш дістати мені сильну дозу лаундануму? — запитала вона в Кітая. — Потайки?

Він стурбовано глянув на неї:

— Навіщо?

— Не для мене, — квапливо відповіла вона. — Для Зміївни.

Його обличчя осяяло розуміння:

— Ти граєш у небезпечну гру.

— Байдуже, — сказала вона. — Я мушу знати.

Дадзі виявилася навдивовижу нестійкою до дії наркотику. Можливо, вона й була пильною, мов орлиця, але труднощі походу виснажували її так само, як і всіх. Вона однаково мусила спати. Жинь треба було лише пробратися до намету Дадзі й на півтори хвилини накрити її рот рушником, просоченим лаунданумом, — і її обличчя повністю розслабилося. Жинь кілька разів клацнула пальцями біля вуха Дадзі, щоб перевірити, чи та справді знепритомніла. Дадзі навіть не ворухнулася.

А потім вона розбудила Дзяна.

Він був у полоні чергового кошмару. На скронях виблискували намистини поту, коли він смикався вві сні, благаючи щось незрозумілою мовою, схожою на поєднання муґенської та кетреїдської.

Жинь ущипнула його за руку, потім накрила долонею рот. Він різко розплющив очі.

— Не кричіть, — сказала вона. — Я просто хочу поговорити. Кивніть, якщо розумієте мене.

На диво, страх злетів з його обличчя. І, на її велике полегшення, він кивнув.

Дзян підтягнувся, сів. Потім обвів тьмяними очима намет, затримавшись поглядом на нерухомій постаті Дадзі. Його вуста задоволено вигнулися, коли він здогадався, що саме зробила Жинь.

— Вона ж не мертва, так?

— Просто спить, — Жинь підвелася й показала на двері. — Ходімо. Надвір.

Він слухняно пішов за нею. Щойно вони відійшли достатньо, щоб їх не чули, туди, де завивання вітру глушило все сказане, вона повернулася до Дзяна і вимогливо запитала:

— Хто така Ханелай?

Його обличчя осунулося.

— Хто така Ханелай? — палко повторила Жинь.

З його виразу вона знала, що в неї лише хвилина-дві ясності його розуму, тож треба було якомога краще скористатися цим вікном. Вони з Кітаєм цілий день міркували, про що запитати передусім. Це було немовби намагатися розвідати нову територію в абсолютній пітьмі. Вони забагато не знали.

Зрештою вони зійшлися на Ханелай. Коли Дзян забував Жинь, то, крім Алтаня, найчастіше називав її Ханелай. Він постійно бурмотів це ім'я або вві сні, або ж під час денних гарячкових галюцинацій. Без сумніву, вона асоціювалася в нього з болем, страхом і жахом. Ханелай пов'язувала Тріаду зі спірлійцями. У тому, що Дзян приховував від них, Ханелай була ключем.

Її підозри виявилися слушними. Дзян здригнувся від звуку імені.

— Не роби цього, — сказав він.

— Чого?

— Будь ласка, не змушуй мене згадувати.

Його очі були мов у дитини, величезні від страху.

«Він не невинний», — нагадала собі Жинь. Він таке саме чудовисько, як вона і Дадзі. Він жорстоко вбив доньку Сожцань Сіжі та винищив половину кетреїдського клану з посмішкою на вустах, хоч і вдавав, що цього не пам'ятає.

— Ви не повинні забувати, — сказала Жинь. — Хоч би що ви скоїли, ви не заслуговуєте на забуття. Розкажіть мені про Ханелай.

— Ти не розумієш, — він нестямно похитав головою. — Що більше ти тиснеш, то ближчим стає той, інший...

— Він однаково повернеться, — випалила вона. — Ви просто фронт. Ви ілюзія, яку самі ж і створили, бо занадто сильно боялися поглянути на те, що накоїли. Але ви не можете й далі ховатися, майстре. Якщо у вас лишилася ще бодай крапля мужності, то розкажете мені Ви завинили переді мною. Завинили перед нею.

Останні слова вона виплюнула з такою силою, що Дзян відсахнувся.

Вона почала хапатися за соломинку, шпурляючи в нього фразами, щоб перевірити, яка ж влучить. Вона не знала, що саме Ханелай означала для Дзяна. Не знала, як він зреагує. Але, на її подив, схоже, це таки подіяло. Дзян не втік. Не закрився, як часто бувало раніше, коли його очі скляніли, а розум відступав углиб себе. Дзян довго Дивився на Жинь, не наляканий, не спантеличений, а замислений.

Уперше за довгий час він був схожий на того, кого Жинь знала в Сінеґарді.

— Ханелай, — він промовив ім'я повільно, кожен склад із зітханням. — Вона була моєю помилкою.

— Що сталося? — запитала Жинь. — Ви її вбили?

— Я... — Дзян зглитнув. Наступні слова полилися з нього швидко й тихо, немовби він спльовував отруту, яку тримав під язиком. — Я не хотів... Я цього не вирішував. Жиґа вирішив без мене, а Дадзі нічого мені не казала, доки не стало запізно, але я намагався попередити її...

— Зачекайте, — промовила Жинь, приголомшена. — Попередити про що?

— Я мав зупинити Ханелай, — він продовжив говорити, ніби й не чув її. Це вже була не розмова, він звертався не до неї, а радше до себе, вивільняючи потік слів, немов боявся, що якщо не промовить їх зараз, то вже не матиме такої нагоди. — Вона не мала б йому говорити. Вона хотіла допомоги, але ніколи її не отримала б, і я це знав. Вона мала б піти, якби йшлося не про дітей...

— Дітей? — повторила Жинь.

Яких ще дітей? Про що це Дзян? Історія вмить стала значно складнішою і страшнішою. Її розум шалено працював, намагаючись зібрати все докупи, щоб це мало бодай якийсь сенс, але все, що спадало на думку, її жахало.

— Таких дітей, як Алтань? Як я?

— Алтань? — Дзян кліпнув. — Ні, ні... Бідолашний хлопчик, він так і не вибрався...

— Не вибрався звідки? — Жинь схопила Дзяна за комір, намагаючись перехопити правду, перш ніж; вона вилетить. — Дзяне, хто я?

Але мить минула. Дзян витріщився на неї, його тьмяні очі були порожні Той, хто мав відповіді, зник.

— Сука! — крикнула Жинь. Іскри злетіли з її кулака, обпалюючи туніку Дзяна.

Він відсахнувся.

— Вибач, — стиха промовив він. — Я не можу... Не роби мені боляче...

— От же сука!

Їй несила було бачити його таким боягузом, дорослого чоловіка, який поводився мов дитина їй хотілося виблювати від сорому.

Вона схопила його за руку і потягла назад до намету. Він мовчки корився, смиренно вклавшись на ковдру, й навіть не глянув на скручену постать Дадзі.

Перш ніж піти, Жинь змусила його випити чашку лаунданумового чаю. Його сон буде мирним і без сновидінь. А завтра, якщо Дзян спробує розповісти комусь про те, що сталося, вона легко вдасть, наче все, що він каже, — це просто його звична нерозбірлива балаканина.

— Оце й усе, що він сказав? — Кітай перепитував уже чи не всоте. — «Якби йшлося не про дітей»?

— Це все, що мені вдалося з нього витягти, — Жинь простягла одну ногу поперед іншої і штовхнула себе вперед, щоб піднятися.

Після світанку вони пройшли лише годину, але вона була вже така виснажена, що навіть не уявляла, як переживе день. Вона не змогла заснути, бо слова Дзяна знову й знову відлунювали в голові. Зараз у них було не більше сенсу, аніж коли він уперше їх пробурмотів. Її тисяча запитань без відповідей лише приросла ще тисячею нових.

— Він не сказав чиїх, він не сказав де...

— Я про те, що, певно, це спірлійські діти,— сказав Кітай.— Правда? Якщо до цього була причетна Ханелай, то інакше й бути не могло.

Він уже це говорив. Вони бились об ту саму стіну цілий ранок, але це був єдиний висновок, якого їм вдалося дійти з бодай якоюсь упевненістю. Дзян був якось причетний до Ханелай і спірлійських дітей, і провина за це досі роз'їдала його зсередини.

Але за ще?

— Усе це марно, — заявив Кітай після паузи. — Забагато невідомих. Ми не можемо скласти докупи історію, відштовхуючись лише від припущень. Ми й гадки не маємо, що сталося двадцять років тому.

— Хіба що зробимо це знову, — сказала Жинь.

Він скоса глянув на неї:

— Ти й справді хочеш зробити це знову?

Не встигла Жинь відповісти, як до неї наперед колони проштовхалася розчервоніла Венка. Таке траплялося рідко. Зазвичай Венка йшла ближче до кінця, наглядаючи за тилом та відстежуючи відсталих і дезертирів.

— Жинь, є проблема.

Жинь жестом вказала людям спинитися.

— Що сталося?

— Дві дівчинки, — на обличчі Венки застиг дивний вираз. Солдати... Ох, я хотіла сказати, вони...

— Вони до них торкнулися? — різко запитала Жинь.

Вона чітко пояснила свою політику стосовно сексуальної наруги. Перших двох солдатів спіймали на тому, що вони серед ночі затиснули молоду жінку в кутку. Жинь і Венка їх кастрували і лишили спливати кров'ю в багнюці, встромивши їхні члени їм до рота Більше подібного не траплялося.

— Річ не в тім, — швидко сказала Венка — Але вони організувалися проти них. І хочуть покарання.

Жинь нахмурила брови.

Венка почувалася дуже незатишно.

— За наругу над тілами.

Жинь заквапилася за Венкою в хвіст колони. Пробившись крізь юрбу, вона побачила труп. Жинь упізнала одного з колишніх офіцерів Воєначальника Мавпи. Його тіло лежало на снігу, руки й ноги широко розкинуті, немовби його підготували до розтину. Але з тулуба ведмідь немовби відгриз два великі шматки: один біля грудей, інший ближче до живота.

Потім Жинь побачила дівчат, обидві навколішках зі зв'язаними за спиною руками їхні руки були в крові Вуста й підборіддя також.

У Жинь усе нутро скрутилось у вузол, коли вона збагнула, що сталося.

— Їх треба спалити!— крикнув солдат, ще один із людей Ґужубая.

Він стояв над вищою дівчинкою, тримаючи руку на мечі, немовби готовий стяти їй голову просто тут і зараз.

— Вони його вбили? — швидко запитала Жинь.

— Він був мертвий, — вища дівчина рвучко підняла голову, у її очах горіла зухвалість. — Він уже був мертвий, він був хворий, ми не...

— Стули пельку, мала хвойдо! — солдат копнув її в поперек.

Дівчина міцно стиснула зуби, її очі розширилися від болю, але вона навіть не скрикнула.

— Розв'яжіть їх, — сказала Жинь.

Солдати не зрушили з місця.

— Це що, суд? — Жинь підвищила голос, намагаючись наповнити його тим звучанням, яке легко далося їй у печері. — Справедливість — моя турбота, а не ваша Розв'яжіть і відпустіть.

Вони похмуро підкорились, а потім повернулися до колони. Жинь присіла перед дівчатами. Спершу вона їх не впізнала, але тепер побачила, що це ті, яких вона завербувала у Вулику: бліда, вродлива бродяжка та її сором'язлива, травмована сестра їхні обличчя схудли й осунулися, але вона впізнавала цей важкий, кремінний погляд.

— Піпадзі? — нарешті вона згадала їхні імена. — Дзюто?

Вони не виказали того, що почули її. Піпадзі розтирала руки.

Дзюто, вгамовуючи схлипи сестри притлумленим шепотінням.

— Ви його їли,— промовила Жинь, не впевнена, що ще їй сказати.

Це було надто дивно, надто неочікувано. Вона не знала, як чинити далі.

— Я вже сказала, він був мертвий. — Якщо Піпадзі й боялася, то вміло це приховувала. — Коли ми знайшли його, він не дихав.

Дзюто поруч із нею облизала пальці.

Приголомшена, Жинь витріщилася на них.

— Не можна такого робити. Це не... Ну тобто це насильство. І це огидно.

— Це їжа, — Піпадзі знуджено глянула не неї. То був виснажений, байдужий погляд, причиною якого може стати лише голод. «Ну ж бо, — говорили її очі. — Вбий мене. Я навіть цього не відчую».

А потім Жинь помітила, що труп не був спаплюжений так сильно, як здалося спочатку. Таке враження склалося через криваві плями на снігу. Дівчата зробили лише два акуратні надрізи. Один — над серцем, другий — над печінкою. Вони одразу взялися за органи, які дали б найбільше насичення, а отже, вони й раніше добували м'ясо з тіл. А тепер стали вправними в цьому, тобто це їх лише вперше спіймали.

Але що Жинь мала з цим робити? Змушувати голодувати? Вона не могла наказати їм харчуватися лише пайком. Цього було замало, щоб вижити. Звісно, Жинь харчувалася нормально. Вона була генералом, спірлійкою, єдиною в цій колоні, кому не можна голодувати. А от Піпадзі та Дзюто не були важливі, навіть не були підготовленими солдатами. Жодної користі від них.

Чи може вона карати цих дівчат за бажання вижити?

— Візьміть усе, що хочете, і покладіть до сумки, — нарешті сказала вона Жинь заледве вірила, що ці слова й справді зірвалися з її язика, але тієї миті вони здалися їй єдино правильними. — Загорніть у листя, щоб кров не підтікала їжте лише коли ніхто не бачитиме. Якщо вас спіймають іще раз, то розірвуть на шматки, і я не допоможу. Зрозуміло?

Піпадзі висунула язика, щоб облизати кров з кутика нижньої губи.

— Вам зрозуміло? — повторила Жинь.

— Як скажеш, — пробурмотіла Піпадзі. Вона кивнула Дзюто.

Не промовивши більше й слова, вони схилилися над тілом і заходилися спритно витягувати органи.

Піпадзі й Дзюто були не єдині, хто почав їсти людську плоть. Просто вони були першими. Що довше розтягувався похід, то очевиднішим ставало, що їхніх припасів не вистачить. Пайок для солдатів скоротили до однієї порції засоленої риби майя та чашки рисової каші на день. Вони збирали все, що могли Дехто з солдатів навіть почав ковтати кору, щоб притлумити голодні судоми, але на такій висоті рослинність була бідна, та й тварин ніде видно не було.

Тому Жинь не здивувалася чуткам, що трупи — зазвичай жертв обмороження чи голоду — розбирали і з'їдали сирими, печеними чи припасали частини на дорогу.

— Нічого не кажи, — порадив їй Кітай. — Якщо ти це дозволиш, то вжахнеш їх. Якщо засудиш, вони обуряться. А якщо мовчатимеш, отримаєш правдоподібне заперечення.

Жинь не бачила іншого вибору. Вона знала, що цей похід буде важким, але їхні перспективи з кожним днем здавалися дедалі тьмянішими. Бойовий дух, на початку мандрівки такий сліпучий і незламний, почав вигорати. У колоні стали скаржитися й перешіптуватися стосовно Жинь. «Вона не знає, куди йде». «Тренована в Сінеґарді, а не може знайти шлях через кляту гору». «Вона веде нас на смерть». Порядок порушувався. Загони постійно ігнорували або не чули її наказів. Вранці потрібна була майже година, щоб табір зібрався й вирушив далі. Спершу дезертирів налічувалася лише дрібка, а потім їх стало десятки.

Венка запропонувала відправити пошукові групи, щоб вистежити їх, але Жинь не бачила в тому сенсу. Яка користь? Дезертири прирікали себе на смерть: на самоті вони за лічені дні замерзнуть або помруть від голоду. Їхня кількість неважлива для її кінцевої перемоги або поразки.

Важлива була лише гора Тяньшань. Тепер їхнє майбутнє було білим або чорним: або вони розбудять Жиґу, або помруть.

Дні почали зливатися в один. Не існувало різниці між одним моментом монотонних страждань і наступним. Жинь, стомлена до неможливості, стала почуватися дуже відсторонено. Була немов спостерігачкою, а не учасницею, ніби дивилася лялькову виставу про прекрасну й самогубчу боротьбу, що вже сталася в минулому і збереглась у вигляді міфу.

Вони були не людьми, а історіями, картинами, що змальовували їхній шлях на настінних сувоях. Поступово земля навколо них змінювалася, ставала яскравішою, різкішою, гарнішою, немовби викривлення було суголосне з міфічним статусом їхньої мандрівки. Сніг виблискував найчистішою білістю. Туман погустішав, а гори, огорнені ним, здавалися менш цільними й розмитішими по краях. Небо набуло блідішого відтінку блакиті, не радісної барви сонячної літньої днини, а тьмяного відтінку акварельної фарби, яку неуважно розтягли по полотні товстим пензликом з кролячого хутра.

Вони бачили багряних птахів із хвостами втричі довшими за тіло. Бачили людські обличчя, викарбувані на корі дерев, не вирізьблені, а первісно вирощені — спокійні, блаженні вирази, що спостерігали за ними без тривоги чи образи. Вони бачили білого оленя, який стояв абсолютно спокійно, поки вони наближалися. Достатньо спокійно, щоб Жинь пройшлася долонею по його м'яких вухах. Вони спробували вполювати його задля їжі, але намарно: він утік, щойно побачив сталь. І потайки Жинь цьому тільки зраділа, бо їй здавалося неправильним нищити таку красу.

Жинь не знала, чи то не були галюцинації від гарячкової втоми. Але якщо й так, тоді це була групова галюцинація, спільне видіння гарної, міфічної нації на етапі становлення.

Було чудово згадати, що ця земля ще може бути такою приголомшливо прекрасною, що в серці дванадцяти провінцій вшито більше, аніж кров, сталь і багнюка. Після століть війни ця країна досі була полотном для богів, і їхня небожительська сутність просочувалася в тріщини між світами.

Можливо, само тому призахідники так сильно хотіли привласнити Нікань. Жинь могла уявити їхню країну лише за покинутими колоніальними будівлями, але їй уявлялося похмуре місце, сіре і брудне, як їхні сутани. І можливо, саме тому вони мусили споруджувати ЦІ позбавлені смаку міста сліпучого світла й верескливою шуму: щоб заперечити той факт, що їхній світ від початку не мав у собі божественного.

Можливо, саме так вони керували й Федерацією. Бо ж нащо муґенці вбивали б дітей і тримали цілу країну заручників, як не заради обіцянки навчитися говорити з богами? Великі імперії невсипущою світу настільки божеволіли, що забували про рішення вирізати єдиний народ, який ще міг мріяти.

Саме це змушувало Жинь іти далі, коли ноги так сильно ціпеніли від холоду, що вона заледве їх відчувала, витягуючи зі снігу; коли скроні пульсували так сильно від сліпучої білості, що яскраво-червоні спалахи застилали зір, — думка про обіцяне виживання й визначену наперед перемогу, бо ж правда всесвіту на їхньому боці. Бо лише хаотичний і незбагненний Пантеон міг пояснити неосяжну й химерну красу їхньої землі, і призахідникам з їхнім нав'язливим, відчайдушним прагненням порядку цього ніколи не збагнути.

Тож Жинь ішла, бо знала, що наприкінці мандрівки на них чекає божественний порятунок. Вона йшла, бо знала, що кожен крок наближає їх до богів.

Вона йшла, аж доки одного ранку Кітай різко не зупинився за кілька кроків попереду неї. Вона напружилася, її серце вже шалено калатало від жаху, але коли він обернувся, Жинь побачила, що Кітай усміхається.

Він показав на щось, і, простеживши за його поглядом далі стежкою, вона побачила одну-єдину блакитну орхідею, що невпевнено пробилася крізь сніг.

Жинь видихнула й заледве стримала сльози.

Орхідеї не можуть рости на такій висоті. Вони ростуть лише на нижчих висотах, у долинах і передгір'ях.

Вони зайшли в провінцію Собаки. Вони почали спуск. Віднині вони йтимуть лише донизу.

Розділ 20

З-поміж усіх дванадцяти провінцій провінція Собаки була найбільшою пусткою в Імперії.

Провінція Щура мала бідну землю, провінція Мавпи зовсім не підходила для сільською господарства, а провінція Кабана була беззаконною долиною, що кишіла бандитами. А провінція Собаки була віддалена, гірська і мала таке нещільне заселення, що кількість яків у ній переважала кількість людей. Вочевидь, саме тому Республіка досі її не захопила.

Коли Жинь зі своїми людьми спустилася з гір на кордоні плато Скаріґон, вони не побачили жодних слідів людської цивілізації.

Було б нерозумно сподіватися, що Воєначальник Собаки разом зі своєю армією чекатиме на них з розкритими обіймами біля підніжжя хребта Баолей. Ця зустріч завжди була порожньою мрією, брехнею, яку вона сказала південцям на початку походу, щоб дати їм причину йти далі. Відколи вони втекли з Ковадла, минуло стільки часу, що вона й сама почала в цю брехню вірити.

Вони ще можуть знайти союзників. Провінція Собаки була просторою, відкритою територією, а вони дісталися лише її південно-східного кордону. Можливо, їм ще вдасться знайти кочові отари овець і яків, якими славилася провінція Собаки. Але Жинь знала, що якщо постійно вдивлятиметься у віддалені рівнини, сподіваючись, що на обрії з'являться силуети, це зведе її з розуму.

Вони не могли розраховувати на допомогу. Єдиним варіантом було йти далі до гори Тяньшань на самоті.

Перехід через плато був значно простішим, аніж їхня мандрівка горами. Вони досі були виснажені, їхня чисельність меншала через голод і хвороби. Але тепер земля не була підступно ковзкою під ногами, а повітря не кусало достатньо сильно, щоб убити, тож вони долали втричі більшу відстань за день, аніж на хребті Баолей. Бойовий дух зміцнів. Перешіптування стихли. А коли віддалені обриси хребта Тяньшань з кожним днем ставали ближчими — вже не розмитою лінією на обрії, а чіткими, гострими силуетами на північному небі, — Жинь дозволила собі надію на те, що в них і справді може вийти. Що їхні плани, розмови про Тріаду, які вони вели донині і які здавалися радше туманною фантазією, справді можуть стати реальними.

От тільки вона не могла збагнути, що робитиме, якщо це справді буде так.

— Жинь, — Кітай торкнувся її плеча. — Поглянь.

Вона спіткнулася, затуманена й у напівсні від утоми.

— Що?

Він підняв її підборіддя, щоб вона підвела очі від землі І показав.

— Он там.

Вона не вірила тому, що бачила, але потім колоною прокотилося радісне збентеження, і це підтвердило, що всі помітили те саме — обриси селища, дуже помітного в степу. Густі хмари диму зміїлися з дахів круглих хатин, які обіцяли притулок, тепло і гарячу вечерю.

Колона закрокувала швидше.

— Зачекайте, — сказала Жинь.— Ми не знаємо, чи вони дружні.

Кітай косо глянув на неї. Навколо південці йшли, тримаючи в руках зброю.

— Не думаю, що запрошення зараз щось важить.

— А ти нижча, ніж я думав, — сказав Воєначальник Собаки Цюань Чолан.

Жинь стенула плечима:

— Останнього, хто так про мене сказав, я віддала натовпу на розтерзання.

Вона не добирала слів. Була надто заклопотана жуванням усього розкладеного перед нею на килимку, жорсткої сушеної баранини, шорстких парових булочок, каші з ягнятиною і холодного кислого молока яків у склянці, яким усе це запивала. За будь-якими мірками це було несмачно: провінції Собаки часто дорікали за грубу, несмачну їжу. Але після довгих місяців у горах її язик прагнув будь-яких інших смаків, аби лише не виснажливого печіння киплячої води з перцем чилі.

Вона розуміла, що поводиться грубо. Але доки ніхто не спробує її вбити, вона їстиме.

Жинь висмоктала рештки соковитого мозку з баранячої кістки, глибоко й задоволено вдихнула, а потім витерла руки об штани.

— Я вас зовсім не впізнаю, — відверто сказала вона. — Зміна командування?

Колись вона зустрічалася з Воєначальником Собаки, ненадовго, під час післявоєнної ради Імператриці в Лусані. Він не справив на неї враження. Вона ледь пам'ятала його риси, та зрозуміла, що чоловік, з яким вона зараз вечеряє, худорлявіший, вищий і значно молодший. Але також вона вловила й певну родинну схожість у рисах: Чолань мав такі самі довгі, вузькі очі й високе чоло, як і в чоловіка, якого Жинь вважала його батьком.

Чолань зітхнув:

— Я казав батькові не відповідати на поклик Вейсжі. Він мав би здогадатися, що Воєначальник Дракона хоче не просто поговорити.

— Це було нерозумно, — погодився Кітай. — Вейсжа надіслав його голову?

— Вейсжа ніколи не був таким співчутливим, — голос Чолана пожорсткішав. — Він надіслав мені низку сувоїв з погрозами живцем зняти з батька шкіру й прислати мені її вичиненою, якщо провінція Собаки не капітулює.

Тон Кітая був абсолютно нейтральний, без осуду:

— І ви дозволили батькові померти.

— Я знав, якою людиною був мій батько, — сказав Чолан. — Він радше загинув би від власного клинка, аніж вклонився б. Вейсжа надіслав посилку. Я так її й не відкрив. Я її поховав.

Його голос затремтів — лише трохи, — коли він закінчив говорити Він юний, збагнула Жинь. Чолан тримався по-генеральськи, і було очевидно, що його люди саме так до нього й ставились, але голос виказував вразливість, якої не могли приховати обвітрена шкіра й пишна борода.

Він був такий, як вони. Молодий, наляканий і навіть не уявляв, що робить, але щосили намагався вдавати, що це не так.

Кітай жестом обвів табір:

— Я так розумію, це не постійна столиця?

Чолан похитав головою:

— Гожулань — прекрасне місце. Храми, вибиті в гірських схилах, великі статуї заввишки з будівлі на кожному кроці. Ми покинули його, щойно вони надіслали те, що, я припускаю, було головою мого батька в кошику. Я не надто хотів, щоб мене закололи в моєму ж ліжку.

— Схоже, досі вам вдавалось уникнути страти, — сказала Жинь.

Чолань стривожено глянув на неї:

— Лише тому, що ми ніколи не були достатньо великою фігурою на нікарській шахівниці. Ніхто достеменно не знає, що з нами робити.

Це була правда. Провінція Собаки завжди була на периферії імперської політики. Вони були занадто віддалені від центрів влади, щоб відчувати гніт будь-якого режиму, але жоден правитель ніколи не намагався встановити більший контроль над цією територією, бо на неосяжному, посушливому плато було дуже мало вартого того, щоб його контролювати. Собаки розводили худобу для існування, але не торгували. Їхню землю було марно розорювати, бо ж на яловому, кам'янистому ґрунті не росло нічого, окрім трави.

— Але ж ви знаєте, що Республіка не ігноруватиме вас вічно, — сказала Жинь.

— Ми це чудово розуміємо, — зітхнув Чолан. — Передбачаю, що йтиметься про принцип. Зміна режиму вимагає абсолютного домінування. Інакше, маючи тріщини у фундаменті ще до початку правління, створюєш поганий прецедент.

— Річ не тільки в цьому. Ваші мінерали. Неджа говорив мені, що призахідники їх обговорювали. Вони вважають, що під цим плато є вугілля, вольфрам і срібло. І вони просто в захваті від цього й готують усілякі машини, щоб пробуритися під поверхню землі, щойно знатимуть, що заходити сюди безпечно.

Було не схоже, що Чолана здивувала ця новина.

— Я так розумію, що безпечно означає наше повне винищення?

— Тією чи іншою мірою, — сказав Кітай.

— Тож ми на одному боці! — палко промовила Жинь. Можливо, надто палко — вона чула неприхований голод у власному голосі, але Південна армія пройшла такий довгий шлях, маючи лише крихітну надію, що вона відчайдушно прагнула зміцнити цей союз. — Ви нам потрібні. А ми — вам. Ми приймемо всю гостинність, яку ви можете нам дати. Мої солдати змучені голодом, але дисципліновані. А потім ми можемо підрахувати, скільки маємо війська...

Чолан підняв руку, щоб перервати її:

— Тут ти не знайдеш союзників, спірлійко.

Вона вагалась:

— Але Республіка — ваш ворог.

— Республіка обклала санкціями це плато, ще коли почався ваш похід, — у голосі Чолана не було ворожості, лише обережна відмова. — Ми заледве самі тримаємося на плаву. І в нас немає оборони, щоб повстати. Наше населення завжди було більш роздробленим, аніж в інших провінціях. У нас немає іншої зброї, окрім луків та фермерського знаряддя. І вже точно не знайдеться пороху. Можемо запропонувати вам добру страву й нічний перепочинок. Але якщо вам потрібна армія, тут ви її не знайдете.

Жинь це знала Вона помітила очевидну бідність табору Чолана Тож могла здогадатися, що армія провінції Собаки обмежується його незначною особистою охороною. Вона знала, що це не та база, з якої можна розпалити повстанський рух: надто голо, надто відкрито, надто уразливо для повітряних атак. Вона знала, що тут нема війська, особливо такого, яке б здолало орду дирижаблів.

Але вона прийшла сюди не заради армії.

— Ідеться не про чисельність, — сказала вона. — Просто проведіть нас до гір.

Чолан примружився:

— Куди ви намагаєтеся дістатися?

Вона кивнула на віддалений хребет.

Його очі розширилися:

— Гора Тяньшань?

— Угорі є те, що допоможе нам перемогти, — сказала Жинь. — Але проведіть нас туди.

На його обличчі застигла недовіра.

— І ви плануєте сказати мені, що це?

Жинь перезирнулася з Кітаєм, пін похитав головою.

— Буде краще, якщо ви не знатимете, — відверто сказала вона. — Навіть мої офіцери не в курсі.

Чолан мовчав, вивчаючи її. Жинь розуміла його вагання. Він — новопризначений Воєначальник, який прийняв спадок убитого батька й намагається зробити так, щоб його люди вижили, коли інших варіантів просто не лишилось. І ось з'являється вона, втікачка, на яку в Республіці полюють найбільше, і просить його знехтувати обережністю й допомогти піднятися на віддалену гору заради чогось, чого він не розуміє.

Це прохання було безглуздим. Але після смерті батька він мусив знати, що це його єдиний варіант. Зухвалість — безглузда. Надія — безглузда І що довше Чолан сидів мовчки, насупивши брови, то більше Жинь упевнювалася, що він це також розуміє.

— Про ту гору ходять чутки, — нарешті озвався він.

— Які? — запитала Жинь.

— Тумани там щільні, як стіни, — сказав Чолан. — Стежки не такі, якими годиться бути стежкам: вони вигинаються й замикаються в себе, змушуючи вас блукати колами. Якщо загубите шлях, то вже ніколи його не знайдете. І ще жоден із тих, хто ризикнув піднятися на вершину, не повернувся живим.

— Троє повернулися, — сказала Жинь. — І схоже, тепер їх стане четверо.

Чолан гостинно прийняв їх у своєму поселенні на ніч.

— Тут небагато прихистку, — вибачився він. — Це тимчасова стоянка, тож буде не дуже зручно. І в нас ніде розмістити всіх. Але можемо нагодувати вас, дати ковдри й відправити наших лікарів обробити ваші рани. Якщо хочете, моє помешкання — ваше.

Спершу Жинь відмовилася з ввічливості, наполягаючи, що вистачить і її намету. Але потім Чолань запросив їх з Кітаєм до своєї круглої хатини, навдивовижу міцної, яка могла забезпечити значно кращий прихисток від різких нічних вітрів, аніж тонкі, потерті наметові стінки, й вона одразу погодилася.

— Влаштовуйтеся, — сказав Чолан. — Сьогодні я посплю під зірками.

Жинь уже давно не пропонували такої простої доброти, не очікуючи нічого натомість, тож вона не одразу знайшлася, що відповісти.

— Дякую вам. Щиро дякую.

— Гарного відпочинку, спірлійко, — він розвернувся, щоб піти. — На світанку вирушаємо до гори Тяньшань.

Посеред хатини лежав підбитий матрац для сну щонайменше сантиметрів у п'ять завтовшки. Від самого погляду на нього в Жинь віддалися болем плечі й спина. Після тижнів спання скрученою на холодній, жорсткій землі це здавалося неймовірною розкішшю.

— А тут непогано, — сказав Кітай, відлунюючи її думкам. — Хочеш, щоб я вартував першим?

— Ні, йди і спи, — розпорядилася вона. — Я хочу подумати.

Жинь знала, що він втомлений. Доки вони розмовляли з Чоланом, вона не раз бачила, як у нього злипалися очі. Вона сіла біля матраца, схрестивши ноги й чекаючи, доки Кітай умоститься під ковдрами, а потім узяла його за руку.

Він переплів її пальці своїми.

— Жинь.

— Що?

У темряві його голос прозвучав дуже тихо.

— Сподіваюся, ми знаємо, що робимо.

Вона глибоко вдихнула, повільно видихнула і стиснула його пальці.

— Я теж.

Це була безглузда, неважлива розмова, яка навіть близько не відбивала ані тривоги, що турбувала їхній розум, ані жахливості того, що мало статися далі. Але вона зрозуміла, що він мав на увазі Розуміла його збентеження, його страх і глибокий жах, що пробирав до кісток від того, що хороших варіантів у них не лишилося. Вони йшли в джунглях, які аж кишіли зміями, тягли на плечах тягар майбутнього всього півдня, й один невдалий крок міг усе знищити.

Вони зібралися розбудити Жиґу.

Після численних суперечок упівголоса на цьому вони й зійшлися. Розрахунки не змінилися.

Вони не були дурнями. І розуміли ризики й таємничі перестороги Дзяна. Вони знали, що Тріада не буде такою доброзичливою, як стверджувала Дадзі, і що хоч яким був Жиґа, та, коли він прокинеться, може стати небезпечнішим за Неджу чи навіть Республіку.

Але Тріада була нікарцями. Їнь Жиґа, на підміну під свого племінника, ніколи не вклонився б призахідникам. Можливо, вони й коїли жахіття, можливо, коїтимуть знов, але їхній режим принаймні був анафемою для вторгнення призахідників.

Підняти збройне повстання без них було самогубством, а капітулювавши перед Республікою, вони прирекли б себе на долю, гіршу за смерть. Тріада — це чудовиська, і Жинь точно знала, що ними вони стануть знову, але саме чудовиськ вона й потребувала на своєму боці. Що лишалося?

Та навіть попри необхідність легше не стало. З кожним кроком до гори Тяньшань Жинь почувалася тваринкою, що йде в пастку. Але вони зробили свій вибір і тепер уже нічого не могли вдіяти, окрім як іти вперед і сподіватися, що вдасться вижити.

Вона нерухомо сиділа в темряві, міцно тримаючи Кітая за руку, аж доки його подихи нарешті набули повільного, легкого ритму.

— Не панікуй.

Жинь скочила на ноги. Полум'я огорнуло все тіло. Вона пригнулася, готова до стрибка. Їй довелося б битися вогнем, бо ж меч лишився з іншого боку матраца, занадто далеко, щоб дістати.

«Я мала б здогадатися, — роїлися думки. — Не варто було так легко довірятися Чолану, я мала б знати, що він нас продасть..."

— Не панікуй, — повторив непроханий гість, простягнувши руки перед собою.

Цього разу його голос змусив її завмерти. Жинь упізнала голос. А потім упізнала також і обличчя чоловіка, щойно він вийшов уперед і його риси можна було розгледіти в тьмяному світлі полум'я.

— От зараза, — не стримавшись, вона розсміялася. — Це ти.

— Привіт, — сказав Чаґхань. — Можна вкрасти тебе для розмови?

— Звідки ти дізнався, що я буду тут? — запитала Жинь.

Вони вільно пройшли табором Чолана. Вартові опустили голови, щойно вони наблизилися до периметра, й без зайвих питань випустили їх.

Отже, Чолан у курсі, що Чаґхань тут. Ба більше, певно, саме він дозволив йому ввійти до своєї хатини, не попередивши її.

«Придурок», — подумала Жинь.

— Я стежив за тобою, відколи ти вийшла з Арабака, — сказав Чаґхань. — До речі, вибач, що заскочив зненацька Не хотів оголошувати про свою присутність.

— Як тобі вдалося переконати Чолана впустити тебе в табір?

— Сотня кланів має міцні зв'язки з прикордонними провінціями, — відповів Чаґхань. — У часи Червоного Імператора Сінеґард відсилав сюди своїх найгірших випускників, щоб нас убити.

— Я так розумію, відтоді все дуже змінилося.

— Коли ти на фронті сам, починати нічим не спровоковану війну — це останнє, чого ти хочеш, — сказав Чаґхань. — Ми дуже давно започаткували міцні торговельні відносини. Нам подобаються солдати провінції Собаки. Ми провели неофіційні кордони й домовилися їх не перетинати, допоки вони не вторгатимуться на нашу територію. І досі це діяло.

Поки вони йшли, Жинь постійно зиркала на нього, вражена, яким інакшим він став. Значно щільнішим. Раніше він був схожий на привида, ефемерного духа, що рухався у світі, немовби світло, яке пронизує повітря, — присутній, але завжди не зовсім на своєму місці. А тепер, коли вони йшли, скидалося на те, що він і справді лишав по собі сліди.

— Ти так уважно дивишся, — сказав він.

— Мені цікаво, — озвалася вона. — Ти якийсь інакший.

— Я почуваюсь інакше. Тепер, коли полишаю матеріальну площину, з іншого боку мене вже не тягне назад. Довелося навчитися самому собі бути якорем. І це...

Вона не питала, як воно — сумувати за Царою щосекунди, щодня. Їй не треба було уявляти цю прірву болю, гнітючу втрату. Вона розуміла.

Їй сяйнула думка.

— То виходить, ти...

— Ні Я помираю, — різко відказав він. Не схоже, щоб це хоч трохи його турбувало. Він промовив це так буденно, немовби повідомляв, що наступного тижня збирається на ринок. — З кожним разом мені важче... Ну, тобто важче дотягуватися до богів. Я вже не зможу заходити так далеко й лишатися так надовго, як раніше. Принаймні якщо хочу знову прокинутися. Але я не можу постійно бути в цьому вимірі, це жахливе... цілісне місце, — він зневажливо змахнув на степ. — Тож я не можу зупинитись. І колись зайду надто далеко. І не знайду шляху назад.

— Чаґханю, — Жинь зупинилася. Вона не знала, що сказати. — Я...

— Я не надто цим переймаюся, — сказав він, начебто серйозно. — І дуже хотів би поговорити про щось інше.

Вона змінила тему;

— Як тобі велося після повернення додому?

Коли вона бачила Чаґханя востаннє, він мчав на північ на бойовому коні, переслідуючи банду вбивць свого двоюрідного брата Бектера. Тоді вона боялася, що він поїхав назустріч смерті. Але, схоже, він вийшов із тієї боротьби за владу неушкодженим, переможцем та ще й із чималими загонами та ресурсами.

— Непогано, — сказав Чаґхань. — Як розумієш, Бектер — уже не проблема.

Жинь була вражена, якщо не страшенно здивована.

— І як тобі це вдалося?

— Вбивство і таємна змова Звісно ж, звичайними засобами.

— Аякже. То тепер ти очолюєш кетреїдів?

— Прошу тебе, Жинь, — він ледь помітно їй усміхнувся. — Я очолюю Сотню кланів. І вперше за століття ми об'єдналися, тож я тут говоритиму від їхнього імені.

Він кивнув на щось перед ними. Жинь підняла очі. Вона припускала, що вони просто відходили подалі від поселення Чолана, щоб їх не підслухали, але коли вона простежила за поглядом Чаґханя, то побачила багаття й стрункі силуети в місячному сяйві. Вони підійшли ближче, й вона розгледіла десятки тканинних наметів, розсідланих коней і вартових із луками напоготові. Армійський табір.

— Ти привів усе військо, — сказала вона.

— Звісно, — озвався Чаґхань. — Я не виступив би проти Тріади з меншим.

Жинь зупинилася. Дух товариства між ними розсіявся. Вона зімкнула долоню в кулак, готуючись до бою.

— Чаґханю...

— Я прийшов як друг. — Він простяг руки, щоб показати, що в них нема зброї, хоча Жинь знала, що з Чаґханем це не має значення. — Але я знаю, що ти намірилася зробити, і нам конче треба поговорити. Присядеш?

Я хочу, щоб усі твої лучники опустили луки й сагайдаки на купу поруч мене, — сказала вона. — І щоб ти прися гнувся материною могилою, що я безпечно повернуся до південців до світанку.

— Жинь, та годі. Це ж я.

Вона лишалася непохитною:

— Я не жартую.

Вона трималася з Чаґханем на дружніх умовах. Вона знала, що їхні інтереси, принаймні стосовно Республіки, однакові. Але не мала певності, що ані Чаґхань, ані хтось із кетреїдів не поцілить їй у чоло, якщо вважатиме загрозою. Вона вже мала справу з кетреїдським правосуддям і знала, що уникла його лише тому, що Сожцань Сіжа вважала її корисною.

— Як забажаєш. — Чаґхань подав знак своїм людям, які неохоче підкорилися. — Присягаюся могилою Калаґан з наймадів, що ми тобі не зашкодимо. Так ліпше?

— Значно. — Жинь сіла, схрестивши ноги. — Продовжуй.

— Дякую. — Чаґхань сів навколішки навпроти неї. Розгорнув свою сумку й дістав флакон з кобальтово-синім порошком, відкоркував і запропонував їй. — Лизни кінчик пальця й приклади до язика Одного разу має вистачити. І вмощуйся зручніше. Діє швидко, ти ж пам'ятаєш...

— Зачекай-но, — вона не торкнулася флакона. — Розкажи, що відбувається, перед тим як я відпущу свій дух разом з тобою в прірву. До якого богами підемо зараз?

— Не до богів, — сказав він. — До мертвих.

Її серце здригнулось.

— Алтань? Ти його знайшов?

— Ні, — на обличчі Чаґханя майнула тінь занепокоєння. — Він не.. Я ніколи... ні Але вона спірлійка Більшість духів розсіюються після смерті Саме тому так важко спілкуватися з мертвими. Вони вже зникли з виміру свідомих речей. Але твоя раса затримується. Вони зв'язані люттю і богом, який її підживлює, а це означає, що часто вони не можуть піти. Вони голодні привиди.

Жинь облизала кінчик вказівного пальця, вмочила у флакон, повертіла ним, доки м'який, пухкий порошок не обгорнув шкіру до першого суглоба.

— Ми говоритимемо з Теардзою?

— Ні, — Чаґхань узяв флакон і зробив те саме. — З деким більш нещодавнім. Не думаю, що ви зустрічалися.

Вона підвела очі:

— З ким?

— З Ханелай, — різко підказав Чаґхань.

Жинь без вагань вклала пальця в рот і обсмоктала порошок.

Кетреїдське багаття миттю розмилось і розвіялося, немов фарба у воді. Жинь заплющила очі. Вона відчула, як її дух помчав угору, полишаючи важке тіло, той незграбний мішок із кістками, органами й плоттю, і злетів до небес, мов пташка, звільнена з клітки.

— Зачекаємо тут, — сказав Чаґхань. Вони разом зависли в темному просторі — долині не зовсім пітьмавій, а радше огорнутій туманним присмерком. — Коли я збагнув, що ви йдете до Тяньшаню, я почав шукати. Мені потрібно було розуміти ризики. Я знав, що серед живих не лишилося нікого, хто міг би зіштовхнути тебе з обраного шляху, — він кивнув на червону кулю світла в порожнечі, віддалену зірку, що більшала, наближаючись. — Але вона може.

Зірка перетворилася на стовп полум'я, а потім на жінку, яка зупинилася перед ними, палаючи багрянцем, немовби горіла зсередини.

Жинь втупилася в неї поглядом, їй забракло слів.

Вона знала це обличчя. Знала гостре підборіддя, точену щелепу і ці пильні, похмурі очі Вона бачила це обличчя, коли воно дивилося на неї з дзеркала.

— Вітаю, Ханелай, — сказав Чаґхань. — Це подруга, про яку я так багато тобі розповідав.

Ханелай повернулася до Жинь, її очі владно блукали по ній, немовби в королеви, яка вивчає свою річ. Серце Жинь стиснулося від цікавого відчуття, якогось дивного, незнаного прагнення. Вона вже почувалася так два роки тому, коли торкнулася Алтаневої долоні й зачудувалася тим, яка схожа їхня темна шкіра. Вона й не думала, що колись відчує це знову.

Жинь підозрювала про свою спорідненість із Ханелай. Підозрювала вже давно. А тепер, дивлячись на це обличчя, вона зрозуміла, що то беззаперечно. Вона знала це слово, але ніколи не промовляла його ні до кого. Вона не посміла сказати його вголос.

Однак Ханелай не виказала ані натяку на впізнавання.

— Ти та, хто мандрує з Дзяном Дзиєю? — запитала вона.

— Так, — сказала Жинь. — А ти...

Ханелай загарчала Її очі спалахнули червоним. Її полум'я стрибнуло й розгорнулося, немов вибух, завмерши в часі, смертельні помаранчеві щупальця нависли над Жинь.

— Не бійся, — швидко сказав Чаґхань. — Мертві не можуть тобі нашкодити. Це полум'я нереальне, лише проекція.

Він мав рацію. Ханелай злилася й огризалася, викрикуючи щось незрозуміле, і полум'я вистрілювало з кожної частини її тіла. Але вона так і не наблизилася до Жинь. Її полум'я не пекло, хоча звивалося й вирувало, сутінкова площина лишалася такою ж нейтрально прохолодною, як завжди.

І все ж вона боялася. Жинь знадобилася вся сила волі, щоб не відсахнутися.

— Що з нею?

— Вона мертва, — сказав Чаґхань. — І мертва вже давно. А коли душі не тьмяніють у безодні, їм потрібна прив'язка, тривала ненависть, що втримує від переходу. Вона вже не людина. Вона — чиста лють.

— Але я вже бачила Теардзу. Теардза не була...

— Теардза контролювала себе, — сказав Чаґхань. — Її лють була менша, бо вона сама обрала обставини власної смерті. А Ханелай — ні.

Жинь глянула на Ханелай. Тепер її пульсуюче полум'я й лютий погляд не здавалися такими страшними. Вони здавалися нещасними.

Як довго Ханелай дрейфує в своєму гніві?

— Тобі нема чого боятися, — мовив Чаґхань. — Вона хоче поговорити з тобою, просто не знає як. Якщо заговориш до неї, вона відповість. Уперед.

Жинь знала, що запитати. Це був її шанс нарешті відкопати правду: таємницю, що так довго гноїлася між нею, Дзяном і Дадзі. Вона не хотіла її знати, боялася знати. Це було ніби копирсатися ножем в отруйній рані, щоб забрати отруту, — біль страшенний. Але навіть якщо ця таємниця її знищить, вона мусила її почути. Треба дертися на гору з ясним поглядом.

Вона глянула просто в розлючене, зболене обличчя Ханелай.

— Що він з тобою зробив? — запитала вона Ханелай застогнала.

Голоси літали над Жинь, немов залп стріл, — не всі вони належали Ханелай, не всі були дорослими. Уривки сотень образ жалили її, наче мозаїка болю, складаючись у деталі картини, яку досі вона бачила лише звіддаля.

— Жиґа..

— ...коли вони забрали наших дітей...

— ...не було вибору...

— ...що ти обрала б?..

— ...не мало значення, ніщо не мало значення...

— ...вони хотіли богів, завжди хотіли лише богів, і нам стало їх шкода, бо мине могли уявити...

— ...для наших дітей...

— ...Жиґа...

— ...дав би нам спокій...

— ...просто дай нам спокій, ми ніколи не хотіли..

— ...а потім Жиґа...

— ...Жиґа!..

— ...Жиґа!..

— Розумію, — сказала Жинь.

Вона не розуміла до кінця, але почула достатньо, щоб скласти загальну картину, і цього було досить. Вона більше не могла цього слухати. Не могла думати такого про Дзяна.

— Я розумію, годі...

Але голоси не змовкали, а крики перекривали крики з нестерпною гучністю:

— ..і Дряпне...

— ...Дряп ніколи..

— ...він обіцяв...

— ...коли Жиґа...

— ...Дрил..

— ...він говорив, що любить нас...

— Він сказав, що любить мене.

— Годі, — сказала Жинь. — Я не можу...

— Не можеш? — голос Чаґханя розітнув її розум, немов гостра крижина. — Чи не хочеш знати?

Голоси злилися воєдино.

— Зрадник, — хрипко верескнула Ханелай, підлітаючи до Жинь. — Дурний, імперіаліст, жалюгідний зрадник...

Її голос спотворився до глибокого подвійного тембру, що потім знову розбився на хор. Коли Ханелай говорила, її вуста рухалися не лише від неї, а й від імені натовпу покійників. Жинь майже бачила їх — орду спірлійців позаду Ханелай, усі плювали їй люттю в обличчя.

— Ти вислухала наші свідчення і відмовляєш нам, ти паплюжиш могили своїх предків, ти та, хто втекла, ти та, хто носить у собі нашу кров, як ти смієш називати себе спірлійкою, як ти смієш...

— Досить! — сказала Жинь. — Змусь її замовкнути...

— Вислухай її, — запропонував Чаґхань.

Усередині Жинь розгоралася лють.

— Я сказала: досить!

Щоразу, коли вона використовувала цей наркотик раніше, Чаґхань проводив її назад зі світу духів, тягнучи її нестямну, налякану душу на землю живих. Але Жинь уже не блукала, немов загублена дитина І не збиралася дозволяти Чаґханю маніпулювати собою за допомогою примар і тіней.

Щойно її душа різко повернулася в тіло, висмикнувши її в свідомість, немов плавця на поверхню, Жинь підвелася навколішки й схопила його за плечі:

— Що це, в біса, було?

— Ти мусила дізнатися, — сказав Чаґхань. — І якби це розповів хтось інший, ти не повірила б.

— То що, ти хотів відлякати мене цими довбаними привидами?

— Жинь. Ти говориш про повернення до життя людини, яка винищила твою расу.

— Спірлійців винищили муґенці...

— А Жиґа їм це дозволив. Ти чула Ханелай? Це повна історія. Це те, чого Зміїв на тобі ніколи не збиралася розповідати. Федерація викрала спірлійських дітей і в обмін на них вимагала таємниці шаманізму. Жиґа знав, що Ханелай розповість усе муґенцям, знав, що вона більше переймалася цими двадцятьма дітлахами, аніж долею материкової країни, а тому винищив її народ. Він вважав спірлійців тваринами. Яких можна легко позбутися. Гадаєш, до тебе він ставитиметься інакше? Твоїм предкам було б гидко. Алтань не став би...

— Не треба, — грубо відказала вона. — Не говори мені про Алтаня. Ти чудово знаєш, що зробив би Алтань.

Чаґхань розтулив рота, щоб відповісти, але, побачивши вираз її обличчя, змовчав. Зглитнув.

— Жинь, я просто...

— Жиґа — наш найкращий і єдиний шанс перемогти в цій війні, — рішуче промовила вона.

— Можливо. А що буде потім? Хто правитиме Імперією? Ти чи вони?

— Не знаю. І яка різниця?

— Ти ж не настільки недалекоглядна, — роздратовано сказав він. — Звісно, ти обмірковувала боротьбу за владу. Йдеться не лише про ворога. Йдеться про те, яким світ буде потім. І якщо хочеш командувати й надалі, то краще почни оцінювати свої шанси супроти об'єднаних сил Тріади. Гадаєш, ти зможеш їх здолати?

— Не знаю, — повторила Жинь. — Але в одному я впевнена. Без них у мене жодних шансів вистояти проти Республіки і призахідників. А зараз то єдині суперники, якими треба перейматися.

— Це неправда. Призахідницька окупація буде нелегкою. Але її можна пережити...

— Ти зможеш її пережити, — пхикнула вона, — лише тому, що ховаєшся в пустельних землях, таких посушливих і мертвих, що нікому й на думку не спаде захопити вашу територію. Не говори тут зі мною про ставки, Чаґханю. Тобі пречудово житиметься на півночі в твоїй гівняній дірі, хоч би що трапилося.

— Стеж за язиком, — різко промовив Чаґхань.

Жинь недовірливо глянула на нього. Тепер вона згадала, чому завжди так його не любила, чому їй завжди кортіло збити цей самовдоволений всезнаючий вираз із його обличчя. Через неприховану поблажливість. Він завжди говорив так, немовби знає краще, немовби читає лекцію дурним дітлахам.

— Я вже не та дівчинка, яку ти зустрів у Кхурдалайні, — сказала вона. — Я не поганий командир Цике. Тепер я знаю, що роблю. Ти намагаєшся захистити свій народ. І я це розумію. Але я намагаюся захистити свій. Я знаю, що тобі заподіяла Тріада, і знаю, що ти хочеш помсти, але зараз вони мені потрібні. І не наказуй мені.

— Твоя впертість тебе погубить.

Вона вигнула брову.

— Це погроза?

— Не починай, — роздратовано мовив він. — Жинь, я прийшов сюди як друг.

Вона прикликала іскорку полум'я в долоню:

— Я також.

— Я не битимуся з тобою. Але ти маєш точно розуміти, на що йдеш...

— Я чудово це розумію, — голосно сказала вона. — Точно знаю, що за людина Дзян, точно знаю, що планує Дадзі, і мені байдуже. Без Жиґи в нас нічого немає. Ні армії. Ні зброї. Дирижаблі розбомблять нас за секунди, й на тому все. Уся ця боротьба закінчиться, і ми станемо лише позначкою в історії. А Тріада дасть нам шанс вистояти. З наслідками розбиратимусь потім. Я не піду в забуття, просто скиглячи, і ти мав би це знати ще до того, як прийшов сюди. Якщо так боїшся Тріади, тобі варто було спробувати вбити мене. Не треба було давати мені ані шансу.

Вона підвелася. Кетреїдські лучники повернулися до неї, стривожені, але вона не звертала уваги. Вона знала, що вони не посміють вистрілити в неї.

— Але ти не можеш, так? Бо і в тебе зв'язані руки. Бо ти знаєш, що коли призахідники покінчать з нами, то прийдуть за тобою. Ти знаєш про їхнього Творця і їхній погляд на світ. І ти знаєш, що їхнє бачення майбутнього цього континенту не передбачає в ньому тебе. Ваша територія зменшуватиметься й зменшуватиметься, аж доки призахідники не вирішать і вас прибрати з магій. Я потрібна тобі в цій боротьбі. Сожцань Сіжа це знала. Без мене ви приречені.

Вона підібрала з землі свого ножа. Зустріч скінчилася.

— Завтра я вирушаю на гору Тяньшань. І ти нічим мене не зупиниш.

Чаґхань оцінювально дивився на неї, примруживши очі.

— Мої люди будуть біля гори, готові пристрелити будь-кого, хто з неї вийде.

— Тоді цільтеся гарно, — сказала вона. — Доки вашою ціллю буду не я.

Розділ 21

Через сім днів Жинь разом із Дзяном і Дадзі стояла біля підніжжя гори Тяньшань, готуючись до останнього сходження. Дзян ніс на плечах оленя, зв'язавши його кістляві ноги мотузкою. Жинь намагалася не дивитися в ті великі, миготливі очі. Вона знала, ідо у витіканні життя є сила. Заклинання, необхідне для того, щоб зламати Печатку, вимагає смерті.

Гора височіла над ними, облудно прекрасна, з буйною зеленню й латками чистого снігу, огорнута славнозвісними туманами, такими густими, що Жинь ледве бачила стежку на пів кілометра вперед. Заввишки гора була понад сім з половиною кілометрів, ідо робило її найвищою в усій Імперії.

Однак Небесний Храм розташовувався лише на двох третинах її висоти. І все ж їм знадобився б цілий день, щоб туди піднятись, і, цілком імовірно, вони не дісталися б храму аж до заходу сонця.

— Що ж, — Жинь повернулася обличчям до Кітая. — Побачимося ввечері.

Він з нею не йшов. Попри його заперечення, вони згодилися на тому, що на горі він лише заважатиме і що йому безпечніше лишитися в долині в оточенні людей Чолана.

— До вечора, — погодився він, нахилившись, щоб міцно й коротко її обійняти. Мазнув вустами по її вуху. — Не облажайся.

— Нічого не можу обіцяти, — криво всміхнулася Жинь. Вона мусила сміятися, щоб замаскувати погане передчуття кепським гумором, інакше зламалася б під страху. — Це всього лише день, мій любий, не дуже сумуй за мною.

Він не засміявся.

— Повернися, — сказав пін, раптово посмутнівши. Його пальці міцніше стиснули її долоню. — Послухай, Жинь. Мені байдуже, що там станеться. Але ти до мене повернешся.

Дорога на Тяньшань була священним шляхом.

Згідно з усіма міфами, саме з гори Тяньшань спустилися боги. Саме там стояв Лей Ґон, коли посохом висік блискавку на небесах. Саме там Королева-Мати Заходу ростила персикове дерево безсмертя, що прирекло Місячну Діву Чан'є на вічні муки. Саме звідси впала Саншенму, сестра мстивого Ерлана Шеня, коли її вигнали з небес за кохання до смертного.

Було зрозуміло, чому боги обрали це місце: розріджене повітря тут було прохолодне й солодке, а квіти обабіч стежки цвіли так яскраво, що здавалися неземними. Стежка, якою ходили рідко, майже зникла, і, поки вони йшли, навколо було тихо. Ніхто не говорив. Окрім їхніх кроків, Жинь не чула нічого: ані цвірінькання птахів, ані дзижчання комах. Попри природну красу, здавалося, гора Тяньшань позбавлена іншого життя.

Дирижаблі з'явилися ближче до полудня.

Спершу Жинь подумала, що гуркіт їй мариться — таким невиразним він був. Подумала, що приглушене дзижчання — лише спогад, який у ній спричинили страх, тривога й сильна втома.

Але потім Дадзі мов уклякла на місці, й Жинь збагнула, що й та це чує.

Дзян глянув на небо і застогнав:

— От же чортівня!

Повітряні судна повільно з'являлися зі стіни густого білого туману, одне за одним. Чорні фігури, наполовину сховані в хмарах, скидалися на чудовиськ, що зачаїлися для стрибка.

Жинь, Дзян і Дадзі досі були нижче за них, відкриті на білому снігу, три цілі, дуже помітні для стрільців.

Як давно Неджа знає, де вона? Відколи вони дісталися провінції Собаки? Чи відколи вона почала похід? Певно, він відправив за південцями розвідувальні машини, що, непомічені, ховалися за горизонтом, відстежуючи їхнє пересування через хребет Баолей, аби побачити, куди вони йдуть, наче мисливець за оленям іде до всього стада. Певно, він розумів, що вони вирушили на захід у пошуках порятунку. А після спустошливої поразки в Ковадлі, конче потребуючи перемоги, щоб дати раду призахідникам, він, схоже, вирішив зачекати з повним придушенням опору в зародку.

— Чого чекаєш? — просичала Дадзі. — Удар по них.

Дзян похитав головою:

— Вони поза зоною досяжності.

Він мав рацію. Повітряні судна несміливо кралися крізь туман, ніби терплячі хижаки, вичікуючи, куди ж їхня здобич метнеться далі. Але вони зависли на такій віддалі, що здавалися лише розмитими обрисами в небі, куди тіні Дзяна точно не дістали б. Вони не наближалися. І не стріляли.

«Неджа знає», — подумала Жинь. Вона була впевнена: це єдине пояснення. Якимось чином Неджа збагнув, що вона намагалася зробити, чи принаймні мав стосовно цього припущення. Він ще не був готовий убити Тріаду. Він мусив з'ясувати заради призахідницьких наглядачів, що саме в тій кімнаті.

— Тоді поквапмося, — різко відказала Дадзі, знову глянувши на стежку. — Підіймаймося.

Їм лишалося тільки йти за нею слідом.

Жинь видерлася на ковзкий камінь, усі думки з її розуму вибив абсолютний крижаний страх. Тепер її сумніви стосовно Тріади не мали значення. Хоч би що там скоїв Дзян, хоч би що він від неї приховував, хоч ким були ті діти — все це не має значення. До неї підкрався Неджа, готовий стерти її на порох одним-єдиним наказом Вона мала лише один шанс вижити, і це був Жиґа.

Можливо, вона й збиралася розбудити чудовисько. Але їй було байдуже.

На височині стежка губилася в такому густому тумані, що Жинь майже нічого не бачила перед собою і заледве могла дихати. Цим і славилися тумани гори Тяньшань, непроникний саван Імператриці Чотирьох Небес, скинутий додолу, щоб смертні не могли знайти двері на небеса. Вологість була високою, Жинь навіть здавалося, що вони рухаються по воді. Вона вже не бачила й на крок поперед себе, тож доводилося йти навпомацки, відчайдушно прислухаючись до звуку кроків Дадзі.

Вона досі чула флот дирижаблів, але тепер машини повністю сховалися з очей. Дзижчання також притлумилося, немовби флот спершу наблизився до гори, а потім відступив.

Чи бачили призахідники їх? Певно, що ні, бо ж якщо цей туман такий небезпечний для тих, хто підіймався на гору, для повітряного судна він мав би становити подвійну загрозу. Мабуть, вони відлетіли до чистішого неба, чекаючи, доки вдасться з'ясувати точне розташування своїх цілей.

Скільки часу вони їм дадуть? Години? Хвилини?

Дихати ставало дедалі важче. За час походу вона звикла до розрідженого повітря, але вони рідко сходили на таку висоту. Втома сковувала руки та ноги, посилюючись до болючого печіння. Кожен крок перетворювався на муку. Вона сповільнилася до третини від початкової швидкості, вкладаючи кожну краплину енергії, яку могла витиснути зі своїх м'язів, у те, щоб просто переставляти ноги.

Вона не могла зупинитися. Спочатку вони домовилися отаборитися на півдорозі, якщо швидко стомляться, але тепер, з дирижаблями над головою, про це навіть не йшлося.

«По одному за раз», — сказала вона собі. Один крок. Потім ще один. А потім ще, аж доки нарешті крута стежка не поступилася пласкому каменю. Жинь упала навкарачки, відчайдушно прагнучи бодай секундного перепочинку. Її груди важко здіймалися й опадали.

— Он там, — прошепотіла Дадзі в неї за спиною.

Жинь підняла голову, примружилася, а вже за мить з туману показався Небесний Храм — велична дев'ятиповерхова пагода з червоними стінами й похилими кобальтовими дахами, що виблискувала так недоторканно, немовби її побудували лише вчора.

У храму не було дверей. Квадратний отвір пробили просто в стіні там, де вони мали б бути, а за отвором зяяла пітьма. Ніщо не захищало храм від вітру й холоду. Те, що лежало в цих стінах, не потребувало захисту: зсередини пульсувала якась темна, іскриста сила. Жинь відчувала її в повітрі, а коли підійшла, відчуття стало ще щільнішим — ледь уловиме напруження, від якого шкіра бралася сиротами.

Тут межа світу богів і світу людей розмивалася. Це місце благословенне. Це місце прокляте. І вона не знала, чого тут більше.

Вхід до храму вабив, запрошував. Жинь охопило раптове, нагальне бажання втекти.

— Ну от, — сказала Дадзі позаду неї. — Ходімо.

Жинь зглитнула і переступила високий поріг, випускаючи в темряву полум'я, щоб підсвітити собі шлях. У приміщенні на першому рівні не було тепло. Але й холодно теж не було. Там узагалі не було нічого, відсутність температури — місце з бездоганними умовами, щоб лишити його недоторканним. Повітря не рухалося. Жодного пилу. Простір, викарбуваний на кордоні матеріального світу, кімната поза часом.

Її очі поступово звикли до тьмавого освітлення.

У Небесному Храмі не було вікон. Стіни всіх дев'яти рівнів були з цільного каменю. Навіть стеля, на відміну від стель в інших пагодах, які доводилося бачити Жинь, була закрита від неба, тож єдиним джерелом світла тут було червоне сяйво в її долоні.

Жинь обережно підняла й розширила вогонь, намагаючись яскраво освітити кожен куточок кімнати, нічого не підпаливши Угорі вона помітила обриси шістдесяти чотирьох богів. Це були статуї на постаментах, точнісінько таких, як вона завжди бачила в Пантеоні. Полум'я спотворювало їхні тіні, і на високих кам'яних стінах вони здавалися великими, загрозливими.

Так, безсумнівно, боги тут. Вона не просто відчувала їх, а чула. Химерне перешіптування лунало навколо, вистрілюючи скороминущими словами, які зникали, щойно вона намагалася їх збагнути Бона затрималася під постаментом Фенікса. Його очі втупилися просто в неї — прихильні, глузливі, безстрашні. «Давно не бачилися, мала».

Посеред кімнати стояв вівтар.

— Велика Черепахо, — озвався Дзян. — І ти справді з ним заморочилася.

Імператор Дракона лежав на ложі з чистого нефриту, смиренно склавши руки на грудях. Не схожий на того, хто провів у комі, без їжі та води два десятиліття. Він взагалі не скидався на живу людину. Він немовби став частиною храму, нерухомий і вічний, як камінь. Його груди не здіймались і не опадали. Жинь не знала, чи він ще дихає.

Схожість із Їнями була очевидна. Його обличчя було немовби виліплене з порцеляни: виразні брови, прямий ніс, приємне поєднання гострих кутів. Довге вороново-чорне волосся вишукано спадало на плечі. Жинь запаморочилося в голові, коли вона ковзнула поглядом по його благородній сплячій постаті. Вона немовби споглядала труп Неджі.

— Не затягуймо, — сказала Дадзі. — Дзия?

Дзян рухався швидко. Не встигла Жинь і оком змигнути, як він опустив оленя на кам'яні кахлі й встромив йому в шию клинка.

Олень нестямно хапав повітря, але навіть не скрикнув. З його рота виривалися лише передсмертне булькотіння й неймовірний потік крові.

— А тепер швидко, поки він не здох. — Дадзі відтягла Жинь із дороги, коли Дзян потягнув оленя, який ще борсався, до підніжжя вівтаря.

Олень захлинався власною кров'ю болісно довго. Нарешті його корчі сповільнилися до хвилини тремтіння, поки кров розливалася підлогою, спікаючись у чіткі, рівні потічки на стиках кам'яних плит. Увесь цей час Дадзі простояла навколішки над ним, одну руку притиснувши йому до боку й ледь чутно щось бурмочучи.

Печеру сповнило тріскотіння, довгий, тривожний гуркіт грому, що дедалі гучнішав, аж доки Жинь не почало здаватися, що пагода ось-ось вибухне. Вона відчувала в повітрі силу. Забагато сили: вона застрягала в горлі, душила. Жинь відсахнулася, раптом вжахнувшись.

Дадзі говорила дедалі швидше, нерозбірливі слова палко злітали з її вуст. Дзян був абсолютно спокійний. Його обличчя спотворилося в якійсь дивній і незнайомій гримасі. Жинь не розуміла, чи він наляканий, чи в шаленстві.

А потім спалахнуло яскраве світло, а за ним прогуркотів удар грому. Жинь не розуміла, що її збило з ніг, аж доки не вдарилася спиною об дальню стіну.

Перед очима їй розпливалися плями. Біль був просто нестерпний. Жинь хотілося згорнутися калачиком і гойдатися туди-сюди, доки він не вгамується, але страх усе ж переважив. Страх змусив її підвестися навколішки, відкашлятися і примружитися, бо ж вона хотіла, щоб до неї повернуся зір.

Дзян стояв спиною до стіни навпроти, нерухомий і з порожнім виразом на обличчі Дадзі впала біля підніжжя вівтаря. Цівка крові цебеніла їй з рота. Жинь кинулася була вперед, щоб допомогти.

Їй підвестися, але Дадзі похитала головою і показала на вівтар, де вперше за понад двадцять років підвівся Їнь Жиґа.

Очі Імператора Дракона були чистим, сяйливим кобальтом. Сідаючи, він повільно обвів поглядом кімнату, всотуючи вигляд пагоди.

Жинь не могла рухатися. Вона не могла навіть говорити: усі слова здавалися недоречними. Немовби якась сила міцно стиснула їй щелепи, якесь тяжіння, що зробило повітря в храмі щільнішим за камінь.

— Ти мене чуєш? — Дадзі підвелася з колін і взяла Жиґу за руку. — Жиґа?

Він довго не відводив від неї очей. А потім прохрипів голосом, схожим на хрускіт гравію:

— Дадзі.

Дзяну немовби стало нічим дихати.

Жиґа на мить глянув на нього, а потім знову перевів погляд на Дадзі:

— Як довго я тут пробув?

— Двадцять років,— Дадзі прокашлялася. — Зна... знаєш, де ти?

Жинь якийсь час сидів мовчки, нахмуривши брови.

— Я плив, — сказав він. Принаймні говорив він зовсім не як Неджа: голос був хрипким від років мовчання і схожим на скрегіт іржавого ножа по камінню. — Не знаю де. Було темно, а боги мовчали І я не міг повернутися. Не міг знайти шляху. І я все думав, хто ж... — Раптом його очі знову сфокусувалися на Дадзі, немовби він лише тепер усвідомив, що говорить уголос. — Я згадав. Ми посварилися.

Бліда шия Дадзі затріпотіла.

— Так.

— І ти це зупинила.

Його погляд затримався на обличчі Дадзі ще довше. Щось промайнуло між ними, чого Жинь не розуміла, щось сповнене каяття, жадання, образи Щось небезпечне.

Жиґа різко відвернувся.

— Дзия! — скомандував він. Його голос став плавнішим, гучнішим і відбивався від стін пагоди.

Дзян підвів голову.

— Так.

— Підійдеш чи як? — Жиґа зіп'явся на ноги, відмахнувшись від простягнутої руки Дадзі. Він був значно вищий за Неджу: якби їх поставили поруч, Неджа скидався б на дитину. — Ти вступився за те дурне дівчисько? Ось чому ми посварилися, так?

Дзянове обличчя лишалося непроникним.

— Радий бачити тебе знову.

Жиґа повернувся до Жинь:

— А це що таке?

Жинь досі не могла говорити. Спробувала відступити, але, на свій жах, збагнула, що заклякла. Погляд Жиґи був немовби сталеві цвяхи, що тримали її ноги при землі, паралізуючи її мовби зовсім без зусиль.

— Як цікаво, — Жиґа нахилив голову, змірюючи поглядом її постать, немовби вивчав худобу на ринку. — А я думав, їх усіх перебили.

Жинь спробувала дістати ножа. Рука не слухалася.

— На коліна, — спокійно промовив Жиґа.

Вона миттю скорилася. Його голос немовби мав у собі якусь фізичну силу, здатну поставити її навколішки й змусити опустити очі до землі. Він вібрував у її кістках. Відбивався у самому фундаменті пагоди.

Жиґа повільно підійшов.

— А вона нижча за інших. Нащо це?

Ніхто не відповів. Він гмикнув:

— А я вважав Ханелай низькою. Вона виконує накази?

Нарешті Жинь спромоглася заговорити:

— Накази?

— Жинь, мовчи, — різко сказала Дадзі.

Жиґа лише розсміявся:

— Я вражений, Дзия. Ти знайшов собі ще одну, так? Ти завжди вважав їх своїми домашніми тваринками.

— Я не його тваринка! — скрикнула Жинь.

— О, воно говорить.

Жиґа відхилився й посміхнувся їй широкою, страшною посмішкою. А потім простягнув руку, схопив її за комір і підняв у повітря одним плавним, легким рухом. Жинь видихнула, коли його пальці боляче впилися їй у шию. Вона відбивалася ногами, але оскільки висіла над землею, то могла лише мазнути Жиґу по колінах. Борсання мало не більше користі, аніж у дитини, що вередує. Жиґа підтягнув її до себе, їхні очі опинилися на одному рівні, а обличчя стали так близько, що вона відчула жар його подиху на своїх щоках, коли він заговорив.

— Я проспав дуже довго, мала спірлійко, — прошепотів він. — І я не в гуморі для суперечок.

— О, відпусти її, — сказала Дадзі. — Так ти її вб'єш.

Жиґа пильно глянув на неї.

— А я дозволяв тобі говорити?

— Вона корисна, — наполягала Дадзі. — Вона сильна, допомогла нам дістатися сюди...

— Та невже? Смішно. Раніше ви самі вміли це, — вуста Жиґи задоволено вигнулися. — Що це? Дзия і її трахнув? Мушу сказати, стандарти в нього падають.

— Нічого такого, — швидко сказала Дадзі. — Вона ж дитина Жиґа, не шкодь їй...

— Що це, люба? — Жиґа низько захихотів. — Нарешті пробудила в собі совість?

Дадзі перейшла майже на крик.

— Жиґа, послухай мене, відпусти її!

Жиґа розімкнув пальці.

Жинь упала додолу й безгучно схопилася за горло. Ноги Жиґи бовваніли над нею. Вона припала до землі, готуючись до шаленого удару, але він просто переступив через неї, немовби через ослінчик.

Він крокував до Дадзі.

— Жиґа... — почала була Дадзі.

Але вже наступної миті Жиґа замахнувся й ударив її в обличчя. Голова Дадзі смикнулася вбік Вона скрикнула і схопилася за щоку.

— Заткнися! — сказав Жиґа і вдарив її знову.

А потім ще раз і ще раз, аж доки на паперово-білій щоці Дадзі не з'явився чіткий багряний відбиток долоні.

— Стули пельку, довбана хвойдо!

Приголомшена, Жинь спостерігала за ними, не підводячись. Тривалий час вона вважала Дадзі — Су Дадзі, Зміївну, колишню Імператрицю Нікані — наймогутнішою істотою на планеті. І з першої миті знайомства її боялася. Вона страшенно хотіла бути нею.

А тепер Дадзі стояла перед нею з опущеними плечима, мовби намагаючись зіщулитися в ніщо, а Жиґа бив її, як собаку. І вона мирилася з цим.

— Думаєш, я забув? — сипло запитав Жиґа. — Ти, підступна сучко, думаєш, я не знаю, хто вклав мене сюди?

Він підняв руку ще вище. Дадзі відсахнулася до стіни й стиха зойкнула.

— О, тільки не починай. — Жиґа підніс пальці під підборіддя Дадзі і змусив її підняти голову. Зітхнув. — Раніше ти була такою гарненькою, коли плакала. Відколи це ти перестала бути такою гарненькою?

Жинь нудило. Звісно, Дадзі йому цього не подарує. Звісно, вона дасть відсіч. Звісно, Дзян стане на її захист.

Але вони лише відвернулися: Дадзі втупилась у власні руки, а Дзян — у землю. Обоє тремтіли. А потім Жинь збагнула, що в цьому для них немає нічого нового: це відпрацьована реакція на жах, у якому вони жили роками. Жах такий нестерпний, що тепер, через двадцять років, після цілого життя свободи від чоловіка, якого вони ненавиділи, вони досі смиренно схиляли перед ним голови, наче вишмагані пси.

Жинь була не здатна це осягнути.

Та що Жиґа з ними зробив?

І якщо вона зведе його з гори, що він зробить з нею?

«Вбий його, — сказав Фенікс. — Вбий його зараз же».

Жиґа стояв до неї спиною. Вона могла покінчити з цим за лічені секунди, вистачило б швидкого стрибка, випаду й удару. Вона стиснула руків'я ножа, якомога нечутніше зіп'ялася на ноги і вперлася п'ятами в землю. Вона могла прикликати Фенікса, але іноді сталь швидша за полум'я...

Ні Ні Якщо вона зашкодить Тріаді, то лишиться сама. Вона зайшла так далеко. Він її остання, найбільша надія, і вона не може її змарнувати.

Жинь знала, що розбудила чудовисько. Але вона знала це від початку, знала, що їй потрібні чудовиська поруч.

— Я тобі не ворог, — сказала вона. — І не слуга. Я остання спірлійка. І прийшла по твою допомогу.

Жиґа не розвернувся, але прибрав руку від підборіддя Дадзі Він стояв дуже спокійно, схиливши голову набік. Дадзі відступила на крок, розтираючи щелепу, і глянула на Жинь широко розплющеними від подиву очима.

— Я знаю, що ти зробив, — голос у Жинь тремтів, як дівчачий, вона не могла цьому зарадити. — Я все знаю. І мені байдуже. Минуле не має значення. Нікань у небезпеці зараз, і ти мені потрібен.

Жиґа обернувся. Його очі були широкі, рот дещо розтулений у недовірливій усмішці.

— Ти знаєш?

Він рушив до неї, його кроки були низькі й плавні, мовби у тигра, який підкрадається до здобичі.

— І що ж, по-твоєму, ти знаєш?

— Спір. — Жинь інстинктивно відступила на крок. Усе в ньому випромінювало небезпеку, а від посмішки хотілося розвернутись і втекти. — Я бачила... знаю... знаю, що ти його віддав. Я знаю, що ти їм дозволив.

— То он що ти думаєш? — він нахилився до неї. — Тоді чому ж тобі не хочеться вбити мене, дитино?

— Бо мені байдуже, — видихнула вона. — Бо на наших теренах є інший ворог, удесятеро гірший за тебе, і мені треба, щоб ти його знищив. Зі Спіром ти зробив необхідний вибір. Я розумію. Я також жертвувала життями.

Жиґа довго мовчки дивився на неї. Жинь докладала всіх зусиль, щоб дивитися йому у вічі, її серце так шалено калатало, аж вона боялася, що воно розірветься.

Жинь не могла зчитати його вираз, тому й гадки не мала, про що він думає. Щось не спрацювало, щось пішло не так — вона розуміла це з наляканого обличчя Дадзі, — але вона не могла втекти, не побачивши все на власні очі.

А потім Жиґа закинув голову й засміявся. Його регіт був жахливим, як у Неджі, і водночас ошаліло жорстоким.

— Ні чорта ти не знаєш!

— Мені байдуже, — у розпачі повторила вона. — Призахідники тут, Жиґа. Вони просто зовні, працюй зі мною...

Він підняв руку:

— О, заткнися.

Невидима сила звалила її на підлогу. Коліна спалахнули пекельним болем. Вона стояла навкарачках, марно намагаючись підвестися.

Жиґа присів перед нею та обхопив її обличчя руками:

— Дивися на мене!

Жинь міцно замружилася.

Це не допомогло. Жиґа так сильно впився нігтями їй у скроні, що на мить Жинь здалося: він розчапить їй череп голіруч. Жорстока, холодна присутність прорвалася в її розум, розкопуючи спогади з грубою байдужістю, висмикуючи все, від чого Жинь пересихало в роті під страху. Тітонька Фан, викручування шкіри до почервоніння під одягом, щоб ніхто не побачив. Шіро, недбале поштрикування голок у її венах зі звірячою силою. Петра, відчуття холодного металу на її голому тілі, тонкі вуста, що вигиналися в зачудування щоразу, коли Жинь кривилася.

Це тривало цілу вічність. Жинь не розуміла, що кричить, аж доки горло не зсудомило від напруження.

— О, — сказав Жиґа. — Що ми маємо.

Спогади перервалися. Вона усвідомила, що лежить на підлозі, відсапуючись, а з рота стікає слина.

— Дивися на мене! — повторив Жиґа.

Цього разу вона змучено підкорилася. У ній не лишилося сил на боротьбу. Вона просто хотіла, щоб це скінчилося. Якщо вона просто зробить так, як він сказав, це скінчиться?

— Це ти хочеш бачити? — поцікавився Жиґа.

Його обличчя змінилося Алтаневим Він широко всміхнувся.

А потім нарешті Жинь зрозуміла, що Дадзі мала на увазі, сказавши, що в основі сили Жиґи лежить страх.

Він не просто лякав грубою силою. Він лякав чистою, приголомшливою владою. Він відшукав у її свідомості єдиного, кого вона колись вважала таким безмежно сильним, що не могла не коритися, ні, жадала коритися, бо страх і любов насправді — сторони однієї монети.

Тепер вона зрозуміла, що пов'язує Дзяна, Дадзі і Жиґу. Саме з цієї причини її колись вабило до Алтаня. З Алтанем усе завжди було так просто. Ніколи не треба було думати. Він шаленів, а вона йшла слідом, сліпо й без питань, бо зачаруватися його метою було простіше, ніж вигадати свою. Він лякав її. Заради нього вона померла б.

— Алтань Тренсинь, — вражено промовив Жиґа. — Пригадую це ім'я. Племінник Ханелай, так, Дзия? Гордість острова?

Розум Жинь заполонили нові образи. Вона бачила хвилі, що розбивалися об нерівне узбережжя. Бачила хлопчика, який брів через мілину. Дуже малий, років чотирьох-п'яти. Він стояв на пляжі сам, з тризубом у руці і, зосереджено звузивши очі, спостерігав за хвилями. Його чорнильне волосся спадало м'якими кучерями навколо засмаглої, бронзової шкіри, а обличчя було напружене від зрілого, сильного зосередження, що належало комусь значно старшому. Повільно, не відводячи погляду від води, він підняв тризуб, завівши руку у відпрацьованій стійці, яку Жинь бачила стільки разів.

Вона раптом збагнула, що дивиться на Алтаня.

— Ходімо, — сказав голос, голос Жиґи з її рота, бо це був його спогад і вона переживала те, що Жиґа вже робив у своєму тілі.

Двадцять років тому Їнь Жиґа підійшов до Алтаня Тренсиня і сказав:

— Ходімо зараз же. Твоя тітка чекає.

Жиґа простягнув руку. І Алтань узяв її без жодних запитань чи вагань.

Вона почула, як сміх Жиґи задзвенів їй у вухах. «Тепер розумієш?»

Нажахана, Жинь запнулася, відступивши, але вона досі була в полоні видіння, змушена дивитися стільки, скільки того хотів Жиґа, і не мала змоги отямитися. Вона не могла повернутися до свого тіла, не могла знов опинитися на горі Тяньшань, лише продовжувала спостерігати, як Жиґа веде Алтаня до судна, що чекало біля берега. Судна під кольорами Федерації.

Інші діти чекали на палубах. Десятки дітей. І серед них був один худий, хирлявий чоловік, який швидко перебирав руками по дитячих плечах і чиї вузькі очі танцювали з допитливою радістю, коли він дивився на них так само, як колись — на Жинь. Його вузьке обличчя з гострим підборіддям нависало над нею в найгірші миті її життя і навіть зараз переслідувало в кошмарах.

Шіро.

Двадцять років тому доктор Еїмчі Шіро взяв Алтаня за руку й провів на човен.

І все склалося докупи Останній, жахливий шматочок мозаїки став на місце. Федерація не викрадала спірлійських дітей. Це була Тріада. Це зробив Жиґа Жиґа передав дітей Федерації. Жига натиснув на Ханелай, коли їхні погляди розійшлись, і спостерігав, як її острів здіймається з димом, коли вона зробила неправильний вибір.

— Правду кажеш, — Жиґа прибрав руки з її скронь, лишаючи її навколішках відсапуватися. — Я приймав важкі рішення. Я робив те, що мусив. Але я не працюю зі спірлійцями. Я намагався з Ханелай. Та сучка спробувала перечити моєму слову. Ваше поріддя не служить, ви лише створюєте проблеми. І з тобою інакше не буде.

У Жинь пульсувало в голові. Вона важко хапала ротом повітря, втупившись у підлогу, аж доки перед очима все не припинило обертатися. Цим вона намагалася виграти собі кілька секунд.

Вона сильно помилялася. Домовитися з Жиґою неможливо. Вона не може благати про союз із тим, хто навіть не вважає її людиною.

Йшлося не про приниження.

Йшлося про виживання.

І ставки стали неймовірно чіткими.

Вона так відчайдушно сподівалася на інший розвиток подій. Видерлася на цю гору, воліючи зробити для Тріади що завгодно. Вона знала, що вони скоїли чимало ганебного. І заплющила б на це очі, якби це дало їй змогу скористатися їхньою силою. Якби це означало перемогу над Республікою, вона пробачила б Тріаді мало не все.

Але не це.

Вона підняла голову.

— Дякую.

Вуста Жиґи викривилися в посмішці:

— За що, дівчинко?

— Зате, що все полегшив.

Вона заплющила очі, зосередившись крізь біль на одному моменті люті А потім розкрила долоню.

Полум'я спалахнуло лише на дві секунди, та встигло перекинутися на одяг Жиґи й випалити його дотла.

Фенікс не зник. Жинь досі відчувала зв'язок із богом, у Небесному Храмі чіткіше, ніж будь-коли. Але Фенікса відтіснили, він шкрябався й боровся проти ворога, якого Жинь не розуміла.

Десь у духовній площині між богами розгорілася війна.

Тоді лишається ближній бій.

Жинь витягла меч. Жиґа взяв клинок з вівтаря за мить до того, як вона кинулася на нього, й відбив її удар з такою силою, що крізь її руку прокотилася хвиля віддачі.

Він був неочікувано повільним. Химерно незграбним. Робив правильні рухи, але завжди на частку секунди запізно, мовби ще не до кінця згадав, як перетворювати думки в дії. Після двадцяти років сну Жиґа ще не звик до фізичного тіла, і лише завдяки цьому Жинь була ще жива.

Мало того, він погано володів мечем. Але вона ніколи не тренувала ліву руку. Не мала відчуття рівноваги. Повільна, як і він, вона могла лише тримати темп, і вже за лічені секунди він пробився крізь її оборону. Вона й думати не могла про те, щоб відбиватися, адже була зосереджена лише на тому, щоб уникати його клинка.

Жиґа підняв меч над головою. Вона рвонула свій угору якраз вчасно, щоб відбити удар, який мав її розполовинити. Її плече осунулося від цього. Вона напружилась, очікуючи удару збоку, але Жиґа не піднімав свого меча з її зброї. Він натискав дедалі сильніше, аж доки перехрещена сталь не опинилася за кілька сантиметрів від обличчя Жинь.

— На коліна! — сказав він.

У Жинь затремтіли ноги.

— Я буду милостивий, — сказав він. — Дозволю тобі служити. Лише стань на коліна.

Її рука не витримувала Він ковзнув униз. Вона пірнула ліворуч, заледве уникнувши його меча, а свій випустила з онімілих пальців на підлогу. Жиґа підчепив її клинок за руків'я й ногою відкинув на інший бік кімнати.

— Дзия, — він озирнувся через плече. — Позбудься цієї проблеми.

Дзян досі стояв там, де вкляк, коли Жиґа зійшов з вівтаря. Від звуку свого імені він підняв голову, спантеличено насупивши брови.

— Майстре, — видихнула Жинь. — Будь ласка..

Дзян повільно підійшов до меча, нахилився, щоб його підібрати, а потім завагався. Його очі зупинилися на Жинь, і він нахмурився, примружившись, мовби намагався згадати, де вже бачив її раніше.

— Ходи-но сюди, Дзия,— мовив Жиґа знуджено. — Не лінуйся.

Дзян кліпнув, а потім підняв меч.

Жинь квапливо зіп'ялася на ноги, потягнувшись рукою до ножа й лише потім згадавши, що тягнеться фантомними пальцями, що правої руки немає.

Вона зробила випад до ніг Жиґи. Якщо вдасться збити його, повалити на землю...

Він помітив її наближення. Відійшов убік і вдарив її коліном у тулуб. Щось хруснуло в її грудній клітці. Жинь упала на підлогу, не здатна навіть глибоко вдихнути.

— Може, досить? — Він схилився, схопив її за комір і підтягнув обличчям до себе. А потім ударив кулаком у живіт.

Вона відлетіла назад і вдарилась об стіну. Її голова стукнулася об камінь. Перед очима спалахнули іскри. Жинь осіла на підлогу, відкашлюючись. Вона не могла дихати. Не могла рухатися. Не могла сприймати щось, окрім пульсуючих, розпечених спалахів болю.

У неї не було ні зброї, ні щита, ні вогню.

Уперше за весь час спало на думку, що вона може не вийти з цього храму живою.

— Нестерпно, що доводиться це робити. — Жиґа приклав вістря клинка їй до шиї, немовби відпрацьовуючи удар перед тим, як завдати. — Вбивати останню представницю вашого поріддя. Це кінець. Але ви, спірлійці, ніколи не лишали мені вибору. Завжди були страшенно проблемні.

Він відвів меч. Жинь міцно замружилась і чекала, доки лезо торкнеться її тіла.

Цього не сталося.

Вона почула тріскотіння. Розплющила очі. Між нею і Жиґою стояв Дзян. Його палиця була розламана, а багрянець заплямував і його тіло, і клинок Жиґи Дзян обернувся. Їхні погляди зустрілися.

— Тікай, — прошепотів він.

Жиґа знову вдарив мечем. Щось чорне розітнуло повітря, й клинок Жиґи впав додолу.

— Я забув, — вишкірився Жиґа. — Ти завжди був м'якотілий до спірлійців.

Він поцілив різким ударом у рану Дзян а. Дзян зігнувся навпіл. У кутку Дадзі шумно вдихнула й схопилася за живіт, її обличчя спотворилося від болю.

Жинь вагалася, розриваючись між Дзяном і виходом.

— Він не може мене вбити, — просичав Дзян. — Тікай.

Вона зіп'ялася на ноги. Вихід був метрів за п'ять від неї. Дрібниця. Так сильно боліли ноги, усе боліло, але вона зціпила зуби й змусила себе рухатися вперед. Два метри...

Позаду щось вибухнуло. Вона спіткнулась і впала.

— Тікай, — повторив Дзян, хоча його голос прозвучав неприродно.

Жинь відчула запах крові. Хотілось озирнутися, але вона знала, що не можна, знала, що мусить іти далі. Метр. Вона так близько.

— Клич їх! — крикнув Дзян. — Покінчи з цим!

Жинь точно знала, що він мав на увазі.

Надворі вона спинилася в тумані.

Вона відмовлялася відчувати провину. Це був її єдиний варіант. Саме того хотів Дзян. Він зробив свій вибір, а тепер вона мусить зробити свій. Вона повернула розкриту долоню до неба.

«Вивільняю тебе».

Цього разу Фенікс прийшов. Дракон відволікся, борючись проти Хранителя Воріт, тож її бог був вільний. Полум'я пройшло крізь її руку вгору, в імлу, ставши яскравим маяком на сірому тлі.

Фенікс пронизливо крикнув від захвату. Тієї миті Жинь відчувала його божественну присутність ближче, особистіше, ніж будь-коли; синхронність, що перевершила навіть пережиту на Спірі Тут межа між людиною і богом розмилась і їхні волі наклались, вони стали не окремими сутностями, коли одна транслюється крізь іншу, а єдиною істотою, що проривалася крізь матерію світу, щоб переписати історію.

Вогонь пронизав густий туман, закручуючись у стовп такий високий і яскравий, що Жинь здалося: його побачить весь світ. Хмари, які огортали гору Тяньшань, розступилися, відкриваючи пагоду на голому камінні.

Неджа мусив це бачити Жинь на це розраховувала. Він пройшов за нею аж сюди, і тепер вона дає йому все, чого він і призахідники хотіли усі наймогутніші в світі шамани зібралися в одному місці, відкриті цілі в пастці на верхівці гори.

«Це твій шанс, Неджа. Не проґав його».

Один за одним повітряні судна з'явилися з-за хмар, розмиті чорні обриси летіли на її маяк, якого неможливо було не помітити. Вони зависали, чекали, вишукуючи ціль. І тепер вони її мали.

Вони летіли півколом, оточуючи пагоду зусібіч. З такої відстані Жинь не бачила Неджі, але уявляла, що він у центрі строю й дивиться на неї. Вона підняла руку і помахала.

— Всім привіт, — пробурмотіла вона. — Ласкаво прошу.

А потім загасила своє полум'я і кинулася бігти якраз тієї миті, коли всі дирижаблі в небі повернули свої гармати до гори і вистрілили.

Вибухи розітнули небо. Вони не затихали. Прокочувалися невпинним громом, стаючи дедалі гучнішими, Жинь уже не чула власних думок. Вона не знала, чи її збили на землю. Рухала ногами, але не відчувала під собою нічого, крім сильної вібрації, що віддавалася в кістки.

Вона рухалася так, немовби пливла, рятуючись у заціпенілому приголомшенні, що притлумило весь біль.

У повітрі щось пульсувало. Не шум, а відчуття — густий, немов захолола вівсянка, тріскучий спокій, надто їй знайомий.

Вона ризикнула озирнутися. З пагоди ринули істоти — не ті спотворені, тінисті сутності, яких Дзян прикликав раніше, а цілісні створіння — в безмежній кількості, різноманітних кольорів, розмірів і форм, немовби Дзян і справді розчахнув ворота Імператорського Звіринця й випустив усіх до єдиного кігтистих, ікластих, крилатих і верескливих створінь у світ смертних.

Вони без кінця змінювали форми. Жинь бачила, як фенікс став цілінем, а потім левом, крилатим чимось, що рвонуло до флоту дирижаблів, наче стріла, під супровід какофонії криків його братів і сестер.

Призахідники відстрілювалися. Гуркіт став таким, що вся гора двигтіла.

«Добре, — подумала Жинь. — Бийте по них усім, що маєте».

Нехай це буде останнім випробуванням. Нехай доведе, що найлегендарніші шамани нікарської історії не вистоять проти машин Божественного Архітектора.

«Ти бачиш це, сестро Петра? Це переконливий доказ?»

Їй хотілося стояти й дивитися, милуватися руйнуваннями, що хоч цього разу не були від її рук. Як малим дітям, що радо розорюють пташині гнізда, їй хотілося просто поглянути, який шраму матерії світу можуть витворити дві самопроголошені наймогутніші сили на землі.

Лесь над головою вибухнув снаряд. Жинь рвонула вперед якраз тієї миті, коли позаду звалився валун. Осколки, розпечені добіла, бризнули їй на ноги.

«Бляха, опануй себе, — почувся Алтанів голос, коли вона випросталась, а її серце билося десь аж у горлі. — І забирайся к чортам із цієї гори».

Їй потрібен був швидший спосіб спуститися. Снаряди ще не поцілили в неї', але неодмінно поцілять, бо коли дирижаблі стріляють одночасно, то не обирають цілей.

Вона завмерла, розглядаючи флот.

Повітряні судна не збиралися приземлятися. Це було б нерозумно. Але вони мусили підлетіти ближче. Не могли як слід прицілитись у пагоду здалеку, їм довелося б спуститися, щоб добре бачити Тріаду.

А це давало Жинь єдиний очевидний вихід.

Вона різко видихнула: «От же срань».

Бачила лише один дирижабль, до якого могла дострибнути, й абсолютної впевненості, що їй вдасться, не мала. У бойовому стані вона навіть не розмірковувала б. Але зараз вона була виснажена Кожна частина тіла побита й боліла До ніг немовби прив'язали якорі, а легені горіли від кожного подиху.

Найближчий дирижабль піднімався. Якщо він злетить надто високо, їй нізащо не дістати — вона не могла стрибати з такою траєкторією.

Думати не було часу. Зараз або ніколи. Вона низько пригнулася, відштовхнулася від землі й прикликала кожну краплину сили, яка лишалася в ній, щоб зістрибнути зі скелі.

Жинь схопилася за залізний прут на днищі кошика Дирижабль небезпечно накренився, смикнувшись під її раптовою вагою. Жинь зімкнула пальці міцніше, бо інший зап'ясток намарне гойдався в повітрі. Дирижабль відновив рівновагу. Певно, пілот збагнув, що вона внизу, бо рвонувся вперед-назад, намагаючись її струсити. Тонкий метал впився в плоть, мало не зрізаючи її з кісток Жинь закричала від болю.

Щось — одна з істот Дзяна, хибно випущений снаряд чи уламок, Жинь не бачила, що саме, — вдарилося в кошик з іншого боку. Дирижабль смикнувся, підкидаючи Жинь. Вона напружилася, щоб не відпустити прут. Тверді тут нема, і якщо вона відпустить, то розіб'ється на смерть.

Жинь дарма глянула вниз. Під нею була прірва. Серце здригнулось, і вона міцно заплющила очі.

Дирижабль продовжував підніматися. Жинь відчула, як він повернув від гори, відступаючи на безпечнішу відстань. Смикання припинилося.

Пілот збагнув, хто вона така. І хотів узяти її живою.

Ні. О ні, ні, ні...

Щось верескнуло над головою. Жинь підвела очі. Щось пронизало дирижабль — куля зменшувалася, повітря з пронизливим свистом виходило з пробоїни.

Дирижабль почав рухатися нестабільно, однієї миті гойдаючись у напрямку до гірського схилу, а наступної смикаючись в інший бік. Жинь щосили намагалася втриматися, але руки зробилися липкі від поту, а великий палець, онімілий, зісковзнув з прута, тож тепер від прірви її відділяли лише чотири пальці.

Пілот втрачав контроль. Дирижабль почав кренитися вперед.

Але — дякувати богам — вони кренилися до схилу.

Жинь помітила скелясту поверхню, намагаючись зберігати спокій. Треба стрибнути, щойно вона опиниться достатньо близько, перш ніж повітряне судно розчавить її своїми уламками.

Кам'яний схил був усе ближче й ближче.

Вона глибоко вдихнула.

«Три, два, один». Жинь видихнула й відпустила.

«Я померла?»

Світ був чорний. Тіло пекло вогнем, вона нічого не бачила.

Але смерть не така болісна Смерть легка, Жинь стільки разів наближалася до неї, що тепер знала вмирати — це ніби падати навзнак у чорну прірву затишної порожнечі. Смерть змушує біль відступати. А її біль лише посилювався.

«О, Жинь, — Алтанів голос дзвенів у скронях, втішений, глузливий. — Як завжди, дивуєш».

Цього разу вона не відсахнулася від його присутності. Була вдячна за товариство. Воно їй було потрібне, щоб продертися крізь жах.

«Щось не так?»

— Тепер я єдина, — сказала вона. — Вони... вони не... Я єдина.

«Бути єдиною непогано».

— Але я хотіла мати союзників.

Він лише засміявся: «Невже ти так нічого й не навчилася?»

І він мав рацію — вона вже мала б зрозуміти, що не варто вкладати власну долю в руки значно могутніших людей. Після стількох помилок пора затямити: всі, кому вона присягала на вірність, неминуче її використовували й знущалися з неї.

Але вона хотіла йти за Тріадою. Хотіла, щоб хтось інший бився замість неї, бо вона дуже, дуже виснажена. Жинь хотіла, щоб Дзян повернувся, хотіла вірити, що Дадзі — та, якою Жинь сподівається її бачити. Хотіла вірити, що зможе перекласти цю війну на когось іншого. Вона завжди надто сильно чіплялася за власні ілюзії.

«Забудь про тих йолопів, — сказав Алтань. — Ми й самі впораємося».

Вона пхикнула, відчувши на вустах присмак крові.

— Ага.

Через довгий час вибухи припинилися. Доти зір Жинь повністю повернувся. Спершу вона бачила лише плямки кольору — великі спалахи червоного на білому небі, що розквітали з кожним гуркотом.

Потім її зір прояснився й вона змогла розрізнити стовпи диму й полум'я, яке його спричинило.

Вона лежала на спині, закинувши голову до небес, і сміялася.

Вона це зробила!

Бляха, вона це зробила!

Одним ударом позбулася Тріади і флоту призахідників. Дві наймогутніші сили Імперії зникли, стерті з лиця землі, від них лишився тільки попіл. Рівновага у світі змінилася. Подумки вона бачила, як змінюється розстановка сил.

Вона так довго билася в божевільній, безнадійній, відчайдушній війні І тепер мала всі шанси в ній перемогти.

Навіть у глибині власного розуму, хай навіть приглушеного та обмеженого духовним чорним ходом через свідомість Кітая, вона почула, що й Фенікс сміється — то було низьке, хрипке ґелґотання божества, яке нарешті отримало все, чого хотіло.

Та пішли ви всі до біса] — прошепотіла вона клубам диму, що розходилися в дедалі густішому тумані. Показала непристойний жест. — Це вам за Спір.

Якби в Небесному Храмі ще був хтось живий, вона помітила б. Побачила б рух. Вона пильно вдивлялась, і гірська імла обманювала очі, змушуючи думати, що там ледь помітний силует, постать, яка повільно виходить з нагоди. Але щоразу, коли вона придивлялася ближче, бачила лише дим.

Знадобилося декілька хвилин, щоб її раціональний розум знову запрацював.

Спочатку — основне Спочатку — зійти з цієї гори. Потім їй потрібна медична допомога. Відкриті рани були неглибокі, більшість уже не кровили, але безліч інших речей — удари, зламані ребра, забиті органи — могли вбити її, якщо вона не поквапиться.

Кожен рух завдавав невимовного болю. Коліна підгиналися на кожному кроці. Ребра протестували з кожним подихом Вона зціпила зуби і змусила себе йти вперед. Але спромоглася лише на жалюгідне човгання. Біль у ногах посилився — щось там зламане Це не мало значення. Унизу чекав Кітай. Вона просто мусила повернутися до Кітая.

Підніжжя гори Тяньшань перетворилося на мовчазне побоїще Там були не тільки уламки дирижаблів — бомбардувальники Неджі знищили загони Чолана. Вона бачила рештки гармат упереміш із корпусами повітряних суден. У землі виднілися жахливо акуратні півкруглі вирви.

Вона постояла хвилину в тиші, вдихаючи попіл. Ніщо не рухалося. Вона єдина вціліла, доки ставало зору.

А потім вона почула — спотворений гул, жалібне завивання зламаного двигуна. Вона різко обернулася. Глянула вгору.

У місячному сяйві Жинь помітила лише чорний силует — невеликий, але він наближався просто до неї. Не вийде. Хоч би що то летіло, воно було зламане — вона бачила дим позаду, густі клуби.

Але судно досі стріляло.

От зараза.

Жинь упала на землю.

Кулі намарно прошили випалений ґрунт. Пілот не цілився, йому просто треба було знищити що-небудь перед тим, як його життя вислизне. Дирижабль випустив останній гарматний залп, а потім урізався в гірський схил і вибухнув полум'яною кулею.

Жинь підвелася, неушкоджена.

— Промазав! — крикнула вона на гору, туди, де опадали уламки останнього дирижабля. — Ти довбаний мазило!

Звісно, ніхто не відповів. Її голос, тонкий і хрипкий, потьмянів без відлуння в холодному повітрі.

Але вона закричала знову, а потім знову і знову. Було так добре повідомляти всьому світу, що вона вижила, що вона, бляха, нарешті перемогла, і їй було байдуже, що кричить вона до трупів.