Полум'яний бог

Пролог

— Нам не варто цього робити, — сказала Дадзі.

Багаття горіло неприродним пурпуровим вогнем, що іскрився й докірливо сичав, немовби відчуваючи її гризоту. Язики полум'я тяглися вгору, ніби чіпкі руки, й поступово перетворювалися на обличчя. Побачивши їх, навіть через стільки місяців Дадзі відчула, як усе нутро стиснулося від сорому. Вона відвернулася.

Однак померлі все одно стояли перед очима: широко роззявивши роти, приголомшені її зрадою. Їхнє шепотіння відлунювало їй у голові так само, як і щоночі в снах.

«Убивця, — казали вони. — Невдячна Хвойда».

Страх скував їй груди.

— Жиґа, не думаю, що...

— Запізно сумніватися, мила.

Жиґа стояв по інший бік багаття і з властивою йому грубою, беземоційною спритністю зв'язував непокірного оленя. Він завбачливо витягнув з тіл лучників-кетреїдів три зазубрені ножі і вже розклав їх навколо багаття, утворивши рівносторонній трикутник. Дадзі ще не торкалася свого клинка Надто боялася: блискучий метал здавався їй отруйним і лихим.

— Ми вже давно проминули точку неповернення, правда ж? — спитав Жиґа.

Олень вигнув шию, силкуючись вирватися з пут. Жиґа схопив його за роги і притиснув голову тварини до землі.

Полум'я рвонулося вище, шепотіння посилилося. Дадзі відступила.

— Усе це якось неправильно.

Жиґа пирхнув;

— І відколи це ти стала такою боягузкою?

— Я просто хвилююся. Цевері сказала...

— Та яка різниця, що вона там сказала? — Жиґа говорив нервово, немовби обороняючись.

Дадзі знала, що йому також соромно. Була впевнена, що якась частина його воліла б, щоб вони ніколи не ставали на цю стежку. Але він нізащо цього не визнав би, інакше б зламався.

Притиснувши шию оленя коліном до землі, Жиґа обмотав мотузкою його передні ноги. Олень розтулив рота, але замість крику з його горла вирвалося лише хрипке, моторошне скреготіння.

— Цевері завжди забивала собі голову всіляким лайном. Це ж треба, пророцтво. Не вір тій маячні Вона просто сказала те, що Сожцань Сіжа хотіла, щоб ми почули.

— Вона сказала, що це нас уб'є, — озвалася Дадзі.

— Не зовсім так.

— Але близько до суті.

— О, Дадзі. — Жиґа грубо смикнув мотузку, затягуючи останній вузол, і на мить завмер, щоб оцінити роботу. Потім підійшов і сів поруч із Дадзі Почав погладжувати їй спину повільними колами. Це мало б її втішити, але здавалося радше пасткою. — Невже ти думаєш, що я коли-небудь дозволю, щоб з тобою щось сталося?

Дадзі силкувалася дихати спокійно. «Роби, як він каже, — нагадала вона собі Саме так вони домовилися з Дзиєю. — Схили голову і корись, інакше Жиґа знайде спосіб позбутися тебе».

Вона мала б радіти цьому ритуалу. Він стане їй захистом, гарантією, що Жиґа не зможе вбити її, не вбивши й себе. Для них із Дзиєю він мав стати щитом.

Та все ж вона дуже боялася. А раптом це буде гірше за смерть?

Зрештою, вона змогла витиснути з себе:

— Мусить бути якийсь інший спосіб...

— Його не існує, — випалив Жиґа. — Так, як є, ми довго не протягнемо. Ця війна стала занадто великою. І ворогів у нас забагато. — Він змахнув ножем у бік лісу. — І якщо Дзия й далі так поводитиметься, то до завтра він може не дожити.

«Може не дожити, бо ти занадто тиснув на нього», — хотіла відповісти Дадзі. Але вона прикусила язика через страх, що ці слова можуть розгнівати Жиґу. Пробудити в ньому жорстокість.

«У тебе немає іншого вибору». Вона давно збагнула, що якщо хоче бути в безпеці, то мусить стати вкрай погрібною для Жиги. Незамінною, заякореною і зв'язаною з його життям.

— Агов, Дзия! — крикнув Жига, склавши долоні навколо рота. — Покінчимо з цим!

Дерева мовчали.

Жиґа крикнув голосніше:

— Дзия! Я знаю, що ти там.

«Може, він утік, — подумала Дадзі. — Кмітливий, гад».

Вона замислилася, як учинить Жиґа, якщо Дзия й справді спробує втекти. Звісно, кинеться навздогін і, цілком імовірно, таки його спіймає. Жиґа завжди був найсильнішим і найшвидшим з-поміж них. Покарання буде жахливим Але Дадзі могла затримати Жиґу на кілька хвилин і виграти для Дзиї трохи часу. І хай навіть це вартуватиме їй життя, принаймні один із них стане вільним.

Але вже через декілька секунд Дзия вийшов з лісу спотикаючись, наче п'яний У його очах застиг той приголомшений, нестямний вираз, до якого Дадзі за останній час уже звикла. Вона обережно потяглася до ножа.

Жиґа підвівся й підійшов до Дзиї, наче доглядальник до тигра: застережливо виставивши руки вперед.

— Як ти?

— Як я? — Дзия схилив голову набік. — Про що це ти?

Дадзі побачила, що на горлі в Жиґи пульсує жилка.

— Можеш підійти й сісти? — запитав Жиґа.

Дзия похитав головою й тихо гиготнув.

— Це не смішно! — гарикнув Жиґа. — Ходімо, Дзия.

— Дзия? — Дзия звів очі до неба. — А хто це?

Жиґа потягнувся до меча. Дадзі підняла свій ніж. Вони готувалися до цього всі троє, коли Дзия ще був свідомим Вони мусили завдати удару до того, як він відчинить ворота...

На обличчі Дзиї з'явилася страхітлива посмішка.

— Та я жартую.

Жиґа розслабився:

— Та пішов ти!

Дадзі повільно видихнула й спробувала заспокоїти шалене серцебиття.

Дзия сів біля багаття, схрестивши ноги. На зв'язаного оленя він поглядав з легким інтересом.

— А він напрочуд спокійний, так?

Дзия підняв з землі свій ніж і замахнувся ним перед мордою оленя. Полум'я виблискувало на зазубреному лезі. Олень лежав нерухомо, байдужий до всього навколо. Якби не важке, смиренне дихання, могло здатися, що він мертвий.

— Дадзі заштовхала йому в горлянку трохи опіуму, — сказав Жиґа.

— О, — Дзия підморгнув їй. — Розумна дівчинка.

Дадзі воліла б, щоб наркотик подіяв швидше. Воліла б, щоб Жига дав їм трохи більше часу. Але це вимагало б співчуття, а ця риса майже напевно йому не властива.

— Він ще наче живий, Дадзі, — Жиґа змахнув у її бік ножем. — Не затягуймо з цим.

Дадзі вклякла на місці На якусь мить вона навіть замислилася про те, щоб утекти. У неї тремтіли коліна.

«Ні Шляху назад немає». Вона мусила це зробити якщо не заради себе, то бодай заради Дзиї.

Він любив непристойні жартики і ніколи не був здатний на щось серйозне. Тільки його могла веселити перспектива з'їхати з глузду. Але її страх — її і Жиґи — був справжнім. Дзия балансував на межі розсудливості і божевілля вже багато місяців, і вони не знали, коли він остаточно провалиться в порожнечу. Лише так вони могли його повернути.

Але чого це їм вартуватиме?

— Підніміть ножі, — сказав Жиґа.

Вони підкорились. Олень під клинками лежав спокійно, очі розплющені, осклянілі.

Жиґа заговорив. Із кожним словом заклинання, заради якого вони брехали, катували і вбивали, багаття здіймалося дедалі вище, аж доки полум'я під нічним небом сягнуло трьох метрів. Коли Цевері промовляла ці слова, вони звучали як музика. З вуст Жиґи — радше як прокляття. Дадзі міцно замружилася, намагаючись відмежуватися від криків у голові.

Жиґа скінчив заклинання. Нічого не сталося.

Якийсь час вони просто сиділи перед багаттям, спантеличені, аж доки тишу не розітнув сміх Дзиї.

— Бляха, та що з тобою? — із натиском запитав Жиґа.

— Ти неправильно промовив заклинання, — сказав Дзия.

— Що ти верзеш?

— Вимова. Нічого не спрацює, якщо ти так спотворюватимеш слова.

— Тоді промов його сам, — Жиґа ледь чутно пробурмотів ще щось. Муґенське слово, лайку, яку підхопив ще дитиною. «Коханець коня».

— Я не знаю слів, — мовив Дзия.

— Ні, знаєш, — у голосі Жиґи чулася злість. — Вона тебе першого навчила.

Дзия напружився.

«Не роби цього, — подумала Дадзі — Убиймо його і тікаймо».

Дзия почав замовляння. Його голос із хрипкого шепотіння поступово переріс у крик, вольовий і плавний. Цього разу слова звучали ближче до того, як їх промовляла Цевері Цього разу в них крилася сила.

— Зараз, — прошепотів Жиґа, і вони підняли ножі, щоб стратити останню невинну жертву.

Коли все скінчилося, порожнеча закинула їх назад у матеріальні тіла й відчуття було таким, наче їх облили крижаною водою. Дадзі впала вперед, відсапуючись. Земля під її ногами здавалася такою твердою, а повітря — таким солодким. Знайомий світ зробився раптом дрібним: цілісним, прекрасним, загадковим. Дадзі горіла зсередини, тремтячи від чистої сили, що пульсувала в тілі.

Вона почувалася більш живою, ніж будь-коли раніше. Тепер вона мала три душі замість однієї, тепер була завершеною, тепер була чимось більшим.

Вони ще не повністю повернулися зі світу духів. Їхній зв'язок ще не розірвався. Вона досі читала душі Дзиї і Жиґи, а їхні думки звучали в її свідомості так гучно, що було важко виокремити серед них свої.

Від Дзиї вона відчувала холодний і неприкритий страх укупі з неабияким полегшенням. Він цього не хотів. Ніколи нічого цього не хотів. Він боявся того, ким може стати, але також був вдячний за звільнення від іншого варіанта. Він був вдячний за ці узи.

Від Жиги Дадзі відчувала водночас і запаморочливий захват, і приголомшливий натиск амбіцій. Він хотів більшого. Навіть не зауважив паніки, яку випромінював Дзия. Його думки були масштабніші. Він бачив їхню трійцю на полі битви, за столом перемовин, на трьох тронах.

Для Жиґи це було останньою перешкодою. Тепер вони йшли вперед, у майбутнє, яке він завжди для них уявляв.

Дадзі теж цього хотіла Просто не була впевнена, що вціліє.

Вона повільно розплющила очі. Під місячним сяйвом кров на руках здавалася чорною. Багаття майже догоріло, хоча від диму було нічим дихати. Дадзі мало не впала вперед, на жарини, мало не занурилась обличчям у попіл, і все б закінчилося.

Сильні пальці схопили її за плече й відтягай.

— Спокійно, — всміхнувся Жиґа.

Дадзі не поділяла його ейфорії.

Через роки, коли вона мордувала себе спогадами про те, як вони троє починали, як було до того, коли все пішло шкереберть, вона так і не могла згадати, що відчувала, коли вони тільки-но заякорилися. Не могла згадати тремтіння сили або страхітливого, хай навіть і захопливого відчуття відомості. Пам'ятала лише густий жах та впевненість, що колись за вкрадені таємниці їм доведеться заплатити кров'ю.

І Цевері. Дадзі так і не забула нещасного обличчя мертвої дівчини і чітко чула останнє попередження, яке та промовила перед тим, як Дзия вирвав їй серце.

«Ось тобі пророцтво, — сказала вона. —

Один помре.

Один правитиме.

А один засне навічно».