Полум'яний бог

Розділ 1

Зап'ясток Жинь пульсував.

Ранок у засідці завжди особливий. Повітря немовби потріскувало від залишкових електричних розрядів, що пронизували Жинь та всіх солдатів навколо неї. Б'ючись за Республіку, Жинь не відчувала нічого схожого. Спочатку війська Їнь Вейсжі були зібраними професіоналами, похмурими й нещадними, ставили перед собою мету виконати завдання і покінчити з цим. А під кінець війни їх переповнював страх. І розпач.

Натомість солдати Південної коаліції були розгнівані, і лише цей гнів додавав їм сили, щоб витримати виснажливі тижні базових тренувань, і швидко перетворив їх на вправних убивць, хоча ще зовсім недавно чимало з них навіть меча в руках не тримали.

Допомагало й те, що їхня війна — особиста Місто Кхудла не було для них рідним, але розташовувалося в їхній провінції. А у провінції Мавпи від муґенської окупації всі страждали однаково. Витіснення, грабунки, зґвалтування, вбивства, масові страти На цій землі відбувалися тисячі різанин, подібних до Голінь Ніїс, але ніхто цим не переймався, бо ж ані Республіці, ані Імперії не було діла до того, що коїлося на півдні.

Однак частина мешканців півдня зуміла вижити, щоб помститися за своїх померлих, і саме ці чоловіки та жінки належали до загонів Жинь.

З плином часу солдати наїжачувалися в передчутті бою, немов мисливські собаки, які натягують ланцюги Жинь поколювало в зап'ястку, наче там був провід. Щосекунди мільйони крихітних спалахів болю пронизували руку аж до ліктя.

— Не чухайся, — застеріг її Кітай. — Ти ж подразнюєш рану.

— Болить, — відповіла вона.

— Бо ти чухаєшся. Облиш рану, й вона швидше загоїться.

Жинь пройшлася пальцями по потрісканій, нерівній шкірі, що закривала кістку на зап'ястку там, де мала б бути права рука Вона зціпила зуби, намагаючись стримати бажання впитися нігтями у вже давно розтривожену плоть.

Руку їй ампутували тієї ж ночі, коли вони прибули в Анькхілуунь. До того часу, за два тижні в морі, пошкоджена долоня загнилася й перетворилася на суцільну гангренозну масу. Попри всі намагання лікарки з «Чорних лілій» стерилізувати рану, ушкодження було значним, і диво, що зараження не поширилося вище по руці. Операція була коротка. Особистий лікар Моаг відрізав Жинь руку, прибрав заражену плоть і зшив шкіру, акуратно накривши нею відкриту кістку.

Сама рана загоїлася достатньо чисто. Але коли Жинь припинила приймати лаунданум, зап'ясток перетворився на смолоскип нестерпного болю. Фантомний біль по декілька разів за годину пронизував пальці, яких вона більше не мала. Іноді він був такий сильний, що Жинь била рукою об стіну, аби здолати поколювання сильнішим болем, і лише потім згадувала, що в неї більше немає цієї руки. Біль був уявним. І вона не могла притлумити біль, що існував лише в її розумі.

— Ще трохи, і піде кров, — сказав Кітай.

Жинь мимоволі знову зачухалася. Вона обхопила пальцями культю й міцно її стиснула, намагаючись позбутися сверблячки завдяки різкому тиску, від якого шкіра німіла.

— Це доводить мене до сказу. І річ не лише у сверблячці, а й у пальцях. Немовби я досі можу їх відчувати і їх штрикають тисячею голок, а я ніяк не можу цьому зарадити.

— Мабуть, я розумію, — сказав Кітай. — Іноді теж це відчуваю. Слабеньке тремтіння мовби нізвідки. Але якщо подумати, то це дивно, бо ж у мене пальці є, але біль іде від тебе.

Перед операцією вони хвилювалися, що, відрізавши Жинь зогнилу руку, можуть нашкодити й Кітаю. Вони не знали, як далеко сягають межі їхнього якірного зв'язку. Знали лише, що смерть одного означатиме загибель обох. І відчували біль одне одного, а від ран одного на тілі другого лишалися бліді, ледь помітні шрами. Але вони й гадки не мали, чим усе обернеться в разі ампутації.

Однак за той час, що вони пливли до Анькхілууня, запалення Жинь стало таким сильним, що завдавало їм обом нестерпного болю, і, зціпивши зуби, Кітай заявив: якщо Жинь не відріжуть руку, він її відгризе.

На превелике полегшення для всіх, рука Кітая лишилася неушкодженою, Навколо зап'ястка, там, де Жинь зробили надріз, у нього на шкірі проступила біла смужка, схожа на браслет, але пальці працювали, хоч і зробилися менш гнучкими. Зрідка Жинь бачила, з якими зусиллями він тримає пензель для письма, і помічала, що тепер уранці він значно довше вдягається. Але Кітай мав руку, і хоча Жинь це тішило, мимоволі вона відчувала постійну, невсипущу заздрість.

— Ти її бачиш? — вона помахала перед Кітаєм зап'ястком. — Маленьку примарну руку?

— Прикріпи на неї гак, — сказав він.

— Я не кріпитиму до себе довбаний гак.

— Тоді клинок. Можливо, так ти нарешті почнеш тренуватися.

Жинь роздратовано зиркнула на Кітая.

— Звикну.

— Ніколи не звикнеш, — заперечив він. — Якщо так триватиме, то наступний раз, коли ти піднімеш меча, стане для тебе останнім.

— Мені не потрібно...

— Я знаю, на що ти здатна. Подумай, Жинь, що станеться, якщо...

— Не зараз, — різко відказала вона. — Не хочу говорити про це зараз.

Вона ненавиділа тренування з мечем. Ненавиділа незграбність лівої руки в тому, що правою рукою колись робила несвідомо. Від цього вона почувалася безпорадною, дурною, непотрібною, а ще вона вже довгий час намагалася переконати себе, що більше не безсила Коли вона вперше взялася за меча через тиждень після операції, ліва рука так сильно тремтіла від слабкості, що Жинь тієї ж миті бридливо кинула клинок додолу. Ще раз такого вона просто не пережила б.

— Я знаю, в чому проблема, — сказав Кітви. — Ти знервована.

— Я не знервована.

— Дурниця, Ти боїшся. Ось чому ти так метушишся. Ти налякана.

«Офігенний аргумент», — подумала Жинь.

Пульсування в зап'ястку — не проблема, а лише симптом. Вона шукала чогось, будь-чого, що йшло не за планом. Їхні позиці могли викрити. Муґенці могли дізнатися про те, що вони йдуть.

Або вони просто могли програти.

Вона вже була нездатна оборонятися так добре, як раніше. Муґенці у Кхудлі знали, що війська Жинь у дорозі. І мали багато часу вибудувати лінії захисту. А тепер вони ще й почали остерігатися нічних нападів, хоча навіть найвідчайдушніша армія не ризикнула б організувати таку складну операцію без достатнього світла. Це був би зовсім нелегкий, спустошувальний набіг.

Але сьогодні Жинь не могла облажатися.

Кхудла була перевіркою. Вона благала Воєначальника Мавпи про посаду в командуванні ще відколи вони втекли з Арлона, але їй знов і знов повторювали, що вона не зможе повести в бій ціле військо, доки не здобуде досвіду. Сьогодні їй нарешті доручили командування.

Звільнення Кхудли було її завданням, тільки її. Досі вона билася як одиначка, безжалісне полум'я, яке Південна коаліція кидала в бій, наче ракету великої дальності А тепер очолювала загін із сотень людей.

Ці солдати билися під її командуванням. І це лякала А якщо вони під її командуванням загинуть?

— Ми відпрацювали все до дрібниць. Вартові змінюються що пів години, — сказав Катай. Вони вже проговорювали це десятки разів, але він повторював, щоб заспокоїти Жинь. — Ти знатимеш, коли зміняться голоси. Підберись якомога ближче до заходу сонця, а потім завдай удару під час аміни вартових Сигнали знаєш?

Жинь глибоко вдихнула:

— Так.

— Тоді нема чого непокоїтися.

Якби ж усе було так просто.

Хвилини повільно минали. Жинь спостерігала, як сонце хилиться до гір, неохоче опускається, немовби додолу, в долину, його тягне якась істота.

Після того як Жинь на острові Спір пробудила Фенікса й закінчила Третю Макову війну, Федерація Муґень офіційно так і не капітулювала. Імператор Рьохай і його нащадки перетворилися на обвуглені статуї під горами попелу. Жоден член муґенської імператорської родини не вижив, тож нікому було домовлятися про мир.

Не було ані перемир'я, ані якоїсь угоди. Жоден муґенський генерал не повідомив розташування своїх загонів і не склав зброю перед нікарським командуванням. Натомість усі солдати Федерації, які лишилися на материку, становили неабияку загрозу, добре підготовлені вояки, які блукали, не маючи ані місії, ані народу. Їнь Вейсжа, колишній Воєначальник Дракона і новообраний президент Нікарської республіки, давно міг остаточно покінчити з ними, але дозволив їм вільно мандрувати, вирізаючи його союзників, адже в довгостроковій перспективі це могло зміцнити його владу над розваленою Нікарською імперією. А тепер ці розрізнені загони об'єднались у декілька великих незалежних банд і тероризували південь. З точки зору намірів і цілей, нікарці і муґенці продовжували воювати. Навіть без підтримки з лукоподібного острова муґенці за лічені місяці, по суті, колонізували південь. І Жинь це допустила, бо ж була одержима повстанням Вейсжі, поки справжня війна розривала її батьківщину.

Одного разу вона вже підвела південь. І вдруге своєї помилки не повторить.

— Кадзуо казав, що кораблі досі прибувають, — промовив голос муґенською. Це був хлопчачий голос, високий і пронизливий.

— Кадзуо — дупоголовий телепень, — відповів його товариш.

Жинь і Кітай припали до землі в густій траві. Вони підповзли до табору муґенців досить близько, щоб чути, як вартові пліткують. Їхні стишені голоси лунали в спокійному нічному повітрі. Та все ж Жинь понад рік не користувалася муґенською, тож мусила напружитися, аби зрозуміти, про що вони говорять, «їхня мова схожа на комашине стрекотіння», — нарікав Неджа, ще коли вони були дурними дітлахами, які юрмилися в сінсґардській аудиторії. Коли вони ще не розуміли, що війна, до якої їх готували, стане реальною.

Жинь згадалося, що Неджа ненавидів заняття муґенськоі. Він ніяк не міг осягнути властивої їй швидкої вимови, а тому щодня, на кожному занятті, перекручував її і смішив однокурсників тарабарщиною, що дуже скидалася на справжні речення.

— Клац, клац, клац, — говорив він, стрекочучи. — Наче маленькі жуки.

«Наче жуки», — подумала Жинь. Вони почали так називати муґенську між собою. Жинь не знала, чи то нова назва, чи старе образливе прізвисько, що з'явилося ще до її народження. Останнє її не здивувало б. Історія циклічна — Жинь добре засвоїла цей урок.

— Кадзуо сказав, що кораблі почали прибувати в порти провінції Тигра, — мовив перший голос, який вона почула, хлоп'ячий. — Причалюють у сутінках і потрохи забирають нас назад...

Другий вартовий пхикнув:

— Маячня. Якби справді було так, ми знали б.

Запала коротка тиша. Хтось заворушився в траві. Жинь усвідомила, що вартові лежать. Можливо, дивляться на зірки. З їхнього боку це нерозумно і страшенно безвідповідально. Але вони такі юні. Говорять не як солдати, а як діти. Можливо, просто не знають?

— Тут місяць інакший, — з тугою промовив перший вартовий.

Жинь упізнала цю фразу. Вона знала її з Сінеґарда — то був давній муґенський вислів, афоризм із міфу про перевізника, який покохав жінку, що жила на віддаленій зірці. Заради неї він спорудив міст між двома світами, щоб вони нарешті змогли обійнятися.

«Тут місяць інакший». Це означає, що вартовий хоче додому.

Муґенці завжди говорять про повернення додому. Жинь чула про це щоразу, коли підслуховувала їхні розмови. Вони говорили про дім так, немовби він досі існував, немовби лукоподібний острів — то прекрасний рай, куди легко повернутися, варто лиш кораблям припливти до портів. Вони говорили про матерів, батьків, сестер і братів, які чекали на узбережжі, якимось дивом урятувавшись від потоків розпеченої лави.

— Краще звикай до цього місяця, — сказав другий вартовий.

Що більше вони говорили, то молодшими здавалися. Жинь уявила їхні обличчя: ці голоси породжували в її уяві довготелесих юнаків з пушком над верхньою губою. Вони не могли бути старшими за неї. Певно, їм ледь за двадцять, а то й менше.

Жинь згадала, як билася з хлопцем свого віку під час облоги в Кхурдалайні. Здавалося, це було цілу вічність тому. Згадала його широке кругле обличчя і м'які руки. Вибалушені очі, коли вона пронизала його мечем.

Він був такий наляканий. Можливо, боявся не менше за неї.

Вона відчула, як поруч напружився Кітай. «Вони теж не хочуть тут бути», — сказав він їй кілька тижнів тому. Кітай допитував одного з муґенських полонених і врешті почав їм співчувати, від чого Жинь почувалася ніяково. «Вони просто діти. Кожен четвертий — молодший за нас, і вони не підписувалися на цю війну. Більшість із них повитягали з домівок і кинули у виснажливі тренувальні табори, інакше їхнім родинам довелося б сісти до в'язниці чи голодувати. Вони не хочуть помирати, хочуть просто повернутися додому».

Але їхнього дому більше не існувало. Цим хлопчакам не було куди тікати. Якщо ворота до примирення колись відчинялися, якщо бодай колись була можливість повернути ворожі війська додому й повільно вибудовувати мирні відносини, Жинь уже давно її знищила.

Десь у глибині розуму Жинь кольнули докори сумління, її вірні друзі.

Відмахнулася від них. Вона доклала стільки зусиль, щоб поховати спогади. Лише так вона могла не збожеволіти.

«Діти можуть бути вбивцями, — нагадала вона собі. — Малі хлопчаки можуть бути чудовиськами».

Лінії зіткнення надто розмилися. Кожен муґенський солдат, який хоч раз одягав форму, — співучасник, і Жинь бракувало терпіння, щоб відокремити винних від невинних. Спірлійське правосуддя було абсолютним. Її відплата — остаточною. Їй було ніколи розмірковувати про те, що могло б бути. Вона мусила звільнити батьківщину.

Зап'ясток знову почав пульсувати. Жинь повільно видихнула, заплющила очі й подумки знов і знов повторювала план нападу, намагаючись угамувати хвилювання.

Провела пальцями по шрамах на животі. Дозволила їм затриматися на місці, де, наче тавро, лишився випалений слід Алтаневоі долоні. Уявила тих хлопчаків-вартових і перетворила їх на цілі.

«Я вже вбила мільйони таких, як ви, — подумала вона. — Тепер це просто рутина. Тепер це ніщо».

Сонце вже стало крихітною багряною цяткою, ледве видимою за верхівками гір. Вартові змінювалися. Поле наразі було безлюдним.

— Час настав, — пробурмотів Кітай.

Жинь підвелася. Вони стали обличчям одне до одного, взявшись за руки.

— На світанку, — сказала вона.

— На світанку, — погодився він.

Кітай поклав руки їй на плечі й поцілував у чоло. Тепер це стало для них звичним способом прощання. Так вони говорили все, чого ніколи не промовляли вголос «Бийся вправно. Бережи нас Я тебе люблю».

Кітаю кожне прощання давалося значно важче, бо щоразу, коли вона ступала на поле бою, він довіряв їй своє життя.

Жинь воліла б не мати цієї слабини. Якби вона могла відрізати частину душі, яка наражала Кітая на небезпеку (і яку міг наразити на небезпеку він сам), то неодмінно це зробила б. Але той факт, що його життя на кону, встановлював для неї межі в бою. Змушував бути різкішою, обачнішою, менше ризикувати й завдавати удару якомога сильніше і швидше. Вона вже не билася на чистій люті. Вона билася, щоб уберегти його, а це, як з'ясувалося, все змінює.

Кітай востаннє кивнув їй, а потім зник позаду шеренг солдатів.

— Він завжди лишається в тилу? — запитала офіцерка Шень.

Офіцерка Шень подобалася Жинь. Уродженка провінції Мавпи, ветеранка останніх двох Макових війн, Шень Сайнан була грубою, вправною і розсудливою. Жинь нехтувала фракційною політикою, і, напевно, саме тому Шень одна з небагатьох зголосилася піти за Жинь у перший бій, в якому вона виступала командиром. Жинь була вдячна за це.

Але Шень була занадто прискіпливою. Завжди ставила забагато питань.

— Кітай не б'ється, — сказала Жинь.

— Чому? — запитала Шень. — Він же вчився в Сінеґарді, хіба ні?

Бо Кітай — єдиний зв'язок Жинь з небесами. Бо Кітай має бути в безпечному й тихому місці, щоб його розум міг функціонувати як канал між нею і Феніксом. Бо щоразу, коли Кітай опинявся під ударом і був уразливим, для Жинь шанси загинути зростали вдвічі.

Це була найбільша таємниця Жинь. Якби Воєначальник Мавпи дізнався, що Кітай — її якір, то дізнався б єдиний спосіб її вбити. А Жинь не довіряла ані йому, ані Південній коаліції і не бажала давати їм таку можливість.

— Він стратег, який учився в Сінеґарді, — сказала Жинь. — А не рядовий солдат.

Схоже, Шень це не переконало.

— Він носить меча, як і всі.

— Так, але його розум значно коштовніший за меч, — різко відказала Жинь, зупиняючи обговорення. Вона кивнула в бік Кхудли: — Час настав.

Адреналін наповнив вени. Серце важко забухкало у вухах, немов запускаючи внутрішній відлік до різанини. По той бік селища на Жинь були спрямовані восьмеро пар очей, восьмеро командирів загонів на вигідних позиціях чекали, стежачи за її полум'ям.

Нарешті Жинь побачила шеренгу муґенських солдатів, які переходили поле Ось воно — зміна варти.

Вона підняла ліву руку й подала сигнал, випустивши тонкий струмінь полум'я, осяявши ним повітря натри метри над головою, а потім загасила його.

Поле збурилося. Солдати ринулися з північного і східного фронтів. Вони випливали з криївок біля берегів, вибігали з ущелин і лісів, немов комахи з мурашника. Жинь задоволено спостерігала за цим дійством. І що з того, що її загони менші, ніж оборона? Муґенці не знатимуть, куди дивитися.

Вона почула низку сигнальних посвистувань, чітких вказівок про те, що всі загони успішно дісталися позицій. Люди офіцера Шень ішли зі сходу. Люди офіцера Лінь — з півночі.

Південний бік Жинь мала захопити сама.

Муґенці були не готові. Більшість із них спали або готувалися до сну. Вони вилазили з наметів і бараків, протираючи очі. Жинь мало не засміялася від того, як виникав на їхніх обличчях однаковий вираз жаху, коли вони розуміли, чому нічне повітря раптом стало таким теплим.

Вона підняла руки. За плечима з'явилися крила, осяваючи все довкола на три метри вгору.

Колись Кітай закинув їй: мовляв, вона надто полум'яніє, жертвуючи дієвістю заради уваги. Але яка різниця? Критися зайве, адже всі знають, хто вона така. І Жинь чекала, доки цей образ закарбується в їхній пам'яті: останнє, що вони побачать перед смертю, — спірлійка і її бог.

Чоловіки розбігалися перед нею, наче сполохані кури. Один чи двоє спромоглися наставити на неї мечі. Їхні рухи були панічні, вони майже не цілилися. Жинь ішла далі, широко розставивши руки, вогонь перекидався на все, що вона бачила.

А потім пролунали крики, і вона відчула бурхливий захват.

Жинь довго ненавиділа те, що відчувала, коли горіла; ненавиділа свій вогонь і свого бога Але вже ні. Тепер вона могла визнати перед собою, що їй це подобається. Подобається дозволяти найбазовішим інстинктам брати гору. Вона тішилася цим.

Вона легко могла прикликати гнів. Варто лишень згадати трупи в Голінь Ніїс. Трупи в дослідній лабораторії. Алтаня, який горів на хвилерізі, стражденний кінець стражденного життя, яке вони йому дали.

Ненависть — дивна річ. Вона гризла її нутрощі, наче отрута. Змушувала кожен м'яз напружуватись, а кров — кипіти так гаряче, що здавалося, немов голова ось-ось лусне. І все ж ненависть розпалювала те, що Жинь робила. Була таким собі різновидом полум'я, і коли не лишалося нічого іншого, бодай могла зігріти.

Колись Жинь керувала полум'ям, наче тупим знаряддям, дозволяючи волі Фенікса направляти її, мов зброю і ніяк інакше. Колись вона знала лише як бути каналом для потоку божественного вогню. Але такі нестримні вибухи корисні тільки для здійснення геноцидів. Похід що має на меті звільнення територій, вимагає точності.

Жинь витратила багато тижнів з Кітаєм на відпрацьовування всіх складнощів прикликання вогню. Навчилася формувати з полум'я меч. Випускати його щупальцями, наче батіг. Навчилася надавати йому форми рухомих, танцюючих сутностей: левів, тигрів, феніксів.

Вона навчилася стільком способам убивства вогнем. Найбільше їй подобалося цілити в очі. Спопеляти кінцівки — надто довго. Людське тіло здатне витримувати горіння несподівано тривалий час, а Жинь хотілося покінчити з битвами якомога швидше. Усе обличчя — чудова ціль: волосся продовжує горіти, легкі рани на голові докучають солдатам більше, аніж будь-які інші. Але якщо вона цілилася в очі, то могла обпекти сітківку, запечатати повіки або вкрити шкіру довкола пухирями, а все це за лічені секунди засліплювало супротивників.

Жинь помітила рух праворуч. Хтось намагався атакувати її.

Фенікс завирував: «Яка відвага!»

За пів секунди до того, як солдат дістався до Жинь, вона розкрила долоню йому в обличчя.

Його очі луснули одне за одним. Липка рідина зацебеніла по щоках. Він розтулив вуста, щоб закричати, але Жинь метнула струмінь полум'я йому в горлянку.

Якби вона вважала суперників людьми, це могло здатися абсурдним Але для неї вони були не люди, бо Сінеґард і Алтань учили її катетеризувати й відокремлювати. «Навчись дивитись і бачити не людину, а тіло. У ньому немає душі. Тіло — це лише сукупність різних цілей, і всі вони горять так яскраво».

— Знаєш, звідки взялися муґенці? — колись запитав у неї Алтань. — Знаєш, до якої раси вони належать?

Тоді вони пливли вниз річкою Мужвей до Кхурдалайна. Третя Макова війна тільки-но почалася. Жинь щойно вийшла зі стін Сінеґарда, дурна й наївна учениця, яка силкувалась осягнути той факт, що тепер стала солдатом Алтань тільки-но став її командиром, і вона ловила кожне його слово, відчуваючи таке благоговіння, що не могла й говорити зв'язно.

Вона збагнула, що він чекає відповіді, тож сказала те, що перше спало на думку:

— Вони, гм, споріднені з нами?

— А знаєш, як саме?

Вона могла повторити йому будь-яку з причин, зазначених у підручниках. Міграція населення, спричинена засухою чи повінню. Вигнання аристократії. Міжусобиці часів Червоного Імператора. Її навчили багатьох теорій, і всі вони були однаково ймовірні. Але Жинь підозрювала, що насправді Алтаня не надто цікавить її відповідь, тож просто похитала головою.

Її здогадка виявилася правильною. Він хотів розповісти їй історію.

— Дуже давно Червоний Імператор мав домашнього улюбленця, — сказав він. — Це було бридке створіння, якась дуже розумна людиноподібна мавпа, знайдена в горах. Огидний, розпусний негідник. Ти про це колись чула?

— Ні, — прошепотіла вона. — Розкажи.

— Червоний Імператор тримав його у своєму палаці в клітці, — продовжив Алтань. — Зрідка виводив, щоб показати гостям, їм подобалося дивитися, як цей звір убивав. У клітку пускали свиней або півнів і спостерігали, як він розривав їх на шматки. Можу собі уявити, що для них це була неабияка розвага. Та одного дня звір вирвався з клітки. Він убив міністра голіруч, викрав доньку Червоного Імператора і втік із нею назад у гори.

— Я не знала, що в Червоного Імператора була донька, — здуру бовкнула Жинь.

Чомусь ця подробиця вразила її найдужче. Історія пам'ятала тільки принців — синів Червоного Імператора.

— Ніхто не знає. Після того, що сталося, він знищив усі згадки про неї Вона завагітніла від звіра, але той тримав її бранкою, тож вона не змогла знайти спосіб позбутися зародка, що ріс у її лоні Так вона й народжувала виродків-напівкровок і ростила їх у горах. Через багато років Червоний Імператор відіслав своїх генералів вигнати їх з Імперії, і вони втекли на лукоподібний острів.

Жинь ніколи не чула цієї історії, але в ній був сенс. Нікарці й справді порівнювали муґенців з мавпами. Напівкровки, як їх ще називали, вважалися маленькими й низькими. Хоча нарешті побачивши солдата Федерації на власні очі, Жинь не змогла б відрізнити його від нікарського селянина.

Алтань мовчав і дивився на неї, чекаючи. Але вона могла лише спитати, та не хотіла, бо знала, що Алтань не відповість.

«Якщо вони звірі, то як же вони вбивали нас?»

Хто вирішує, кого вважати людиною? Нікарці і спірлійців не сприймали за людей, століттями робили з них рабів-воїнів. Вороги не люди, гаразд Але якщо вони тварини, то мусять бути менш розвиненими. Однак якщо муґенці менш розвинені за нікарців, як же їм вдалося перемогти? І чи означає це, що для виживання в цьому світі треба бути звіром?

Або насправді звіром ніхто й не є. Це просто уможливлює вбивство. У Сінеґарді майстер стратегії Ірдзях колись учив їх, що під час битви вони мають ставитися до своїх суперників як до речей, абстрактних і відокремлених частин, а не цілого, бо так легше пронизати мечем живе серце. Можливо, якщо вважаєш когось не річчю, а твариною, це дає право не лише вбити оком не змигнувши, а й отримати від цього задоволення.

— Мавпи ґвалтують людей. Напівкровки. Звірячі виродки. Дурні дикуни, — останні слова Алтань промовив з гіркотою, і Жинь подумала: може, це тому, що ці ж таки слова чимало інших людей використовували, описуючи його самого. — Ось звідки взялися муґенці.

Жинь пробила собі шлях через табір за лічені хвилини Муґенці майже не опиралися. Солдати, з якими вона стикалася в Сінеґарді й Кхурдалайні, були добре підготовлені і смертельно озброєні, мали шеренги блискучих мечів та безкінечний запас хімічної зброї, які вільно могли спрямувати в цивільні райони А ці тікали, а не бились і помирали з приголомшливою легкістю.

Усе це було надто просто, так просто, що Жинь сповільнилася, їй хотілося насолодитися цією невідповідністю сил. «Колись я була вашою жертвою, кричала, благаючи милосердя. А тепер ви тремтите від жаху переді мною».

Їй не варто було сповільнюватися. Бо щойно це сталося, вона помітила, які вони непідготовлені. Які зовсім не схожі на солдатів. Які молоді.

Хлопець перед нею тримав у руках меча, але так і не скористався ним. Він навіть не спробував відбитися, а лише позадкував, піднявши руки й благаючи милосердя.

— Будь ласка, не треба, — повторював він.

Він цілком міг бути вартовим, якого вона чула раніше. Його голос був такий самий високий і пронизливий.

— Будь ласка.

Жинь зупинилася лише тому, що збагнула, що він говорить нікарською. Якусь мить вона поміркувала. Невже він нікарець? Полонений? Він не в муґенській формі і може бути невинним...

— Будь ласка, — сказав він знову. — Не треба...

Вимова вирішила його долю. Тони в ній були занадто короткі. Він був зовсім не нікарцем, а розумним муґенським солдатом, який вирішив, що обмане її й змусить бути милосердною.

— Гори, — сказала вона.

Хлопець упав навзнак. Вона бачила його розтулений рот, бачила, як спотворилось обличчя від жалібного крику, а вже за мить почорніло й затверділо; але не могла змусити себе перейматися цим.

Зрештою, вона завжди легко вбивала своє серце. Байдуже, що вони юні. Що зовсім не схожі на чудовиськ, із якими вона зіткнулася колись. У цій війні расової абсолютності все це не мало значення. Якщо вони муґенці, значить, не важливіші за цвіркунів, а це означає, що вона може розчавити їх підбором, і всесвіт заледве помітить цю втрату.

Колись Алтань змусив її дивитися, як він живцем палить білку.

Він спіймав її на сніданок за допомогою простенької пастки з сіткою. Білка була ще жива, коли він зняв її з дерева, і борсалася в його руках. Але замість того, щоб зламати їй шию, він вирішив дати Жинь урок.

— Ти знаєш, як саме вогонь убиває людину? — запитав він.

Вона похитала головою. І, мов зачарована, дивилася, як він прикликає полум'я в долоні.

Алтань мав неймовірний контроль над полум'ям Він був лялькарем, який без зусиль надавав йому наймиліших форм птаха в польоті, потім гнучкого дракона, потім людської постаті, що билася всередині клітки, яку він утворював власними пальцями, аж доки не стискав долоню.

Захоплена видовищем, вона спостерігала, як його пальці танцюють у повітрі Його питання заскочило її зненацька, і коли вона заговорила, слова були незграбні й дурні.

— Жаром? Ну тобто, гм..

Його вуста вигнулися в посмішці:

— Вогонь — дуже неефективний спосіб убивства. Чи знала ти, що мить смерті насправді порівняно безболісна? Полум'я поглинає навколо жертви все придатне для дихання повітря, й вона задихається.

Жинь кліпнула:

— А ти цього не хочеш?

— Нащо це мені? Якщо хочеш швидкої смерті, бери меч. Або стрілу. — Він спрямував струмінь полум'я між пальців. — Спірлійців не кидають у бій, якщо не бажають залякати. Ми хочемо, щоб жертви спершу страждали. Хочемо, щоб вони горіли, повільно.

Він підняв зв'язану білку і обхопив її тулуб. Білка не могла кричати, але Жинь уявила собі цей звук — тремтливі подихи, суголосні зі скрученими лапками.

— Дивися на шкіру.

Коли хутро вигоріло, Жинь побачила під ним рожеве тільце, що бралося пухирями, лопалося, обвуглювалося.

— Спершу вона закипає. Потім починає відлущуватися. Дивися на колір. Коли шкіра стане чорною і ця чорнота розійдеться, вже ніщо не допоможе.

Він простягнув їй білку:

— Голодна?

Жинь глянула на чорні оченята, вибалушені й осклянілі, і її раптом замлоїло. А ще вона не знала, що гірше: те, як смикалися лапки тварини в передсмертній агонії, чи те, що від печеної плоті линув страшенно смачний аромат.

Доки вона закінчила з південним фронтом, решта її солдатів зігнали вцілілих муґенців у куток у східному районі Кхудли. Усі розійшлися, щоб пропустити Жинь уперед.

— А ви не поспішали, — сказала офіцерка Шень.

— Захопилася, — відповіла Жинь. — Забагато розваг.

— Південна частина...

— Закінчена. — Жинь потерла пальці, струшуючи на землю почорнілі часточки крові — Чому ми не атакували?

— Вони тримають заручників у храмі, — сказала Шень.

Розумно. Жинь глянула на будівлю. Це був один із найкращих селищних храмів, які їй випадало бачити останнім часом, споруджений з каменю, а не з деревини. Його так легко не спалиш, і артилерія муґенців мала вигідну позицію з верхніх поверхів.

— Вони збираються нас перестріляти, — сказала Шень.

І, немовби доказ її слів, у них над головою пролетіла охоплена полум'ям ракета і вибухнула біля дерева за десять кроків від того місця, де вони припали до землі.

— То захопімо їх, — сказала Жинь.

— Ми боїмося, що в них може бути газ.

— Якби був, вони вже його використали б.

— Могли чекати вас, — зауважила Шень.

Логічне зауваження.

— Тоді ми їх спалимо.

— Ми не зможемо пробитися крізь камінь...

— Ви не зможете, — Жинь клацнула пальцями.

Полум'яний дракон танцював навколо її долоні. Вона покосилася на храм, міркуючи. Їй усе здавалося дуже простим. Вона може поширювати полум'я в радіусі п'ятдесяти метрів. Тож їй потрібно лише запустити вогонь крізь вікно. Щойно він промине камінь, знайде чимало здатного горіти.

— Скільки заручників? — уточнила Жинь.

— А це важливо? — запитала Шень.

— Для мене — так.

Шень довго мовчала, а потім кивнула.

— Може п'ятеро, шестеро. Не більше вісьмох.

— Вони важливі?

Жінки та діти могли померти без значних наслідків. А от місцеві керівники — ні.

— Наскільки мені відомо, ні. Люди Совдзі на іншому боці міста А родини він не має.

Жинь востаннє обдумала всі можливі варіанти. Вона ще мала загони, які могли ввірватися до храму, але це неминуче призвело б до втрат, а надто якщо муґенці й справді мали балони з газом. Південна армія не могла дозволити собі втрат, у них і без того було замало людей.

А ще важила ціна її перемоги. Це велике випробування. Якщо вона повернеться додому не лише з перемогою, а й з мінімальними втратами, Воєначальник Мавпи довірить їй військо. Отже, рішення очевидне: вона не повертатиметься лише з половиною загонів.

— Хто ще знає про заручників? — запитала вона у Шень.

— Лише ті, хто тут з нами.

— А що селяни?

— Ми евакуювали всіх, кого змогли знайти, — сказала Шень, що означало: «Ніхто не розповість про те, що ви зробили».

Жинь кивнула:

— Забери звідти своїх людей. Щонайменше на сотню кроків. Не хочу, щоб вони надихалися диму.

Шень зблідла:

— Генерале...

Жинь підвищила голос.

— Я не прошу.

Шень кивнула й кинулася бігти. Поле очистилося за лічені секунди. Жинь стояла у дворі храму сама, потираючи пальці.

«Кітаю, ти це відчуваєш? Знаєш, що я роблю?»

Часу на вагання не було. Вона мусила зробити це до того, як муґенці вирішать з'ясувати, чому все так затихло.

Вона розкрила долоню. Полум'я заревло. Вона спрямувала вогонь на замки дверей храму. Дивилася, як деформується метал, скручуючись у щось незрозуміле.

Певно, муґенці здогадалися, бо хтось закричав.

Жинь підсилила жар, і ревіння стало достатньо гучним, щоб заглушити крики, хоч часом вони все ж пробивалися крізь стіну шуму. Це був пронизливий, зболений крик. Жіночий або й дитячий. Звук був схожий на плач немовляти. Але все це було неважливо, вона знала, як може верещати дорослий чоловік.

Вона збільшила силу полум'я, змусила його ревти так гучно, щоб не чути власних думок Але крики однаково пробивалися крізь стіну вогню.

Вона міцно замружилась. Уявила, як падає навзнак у тепло Фенікса, у той віддалений простір, де вже ніщо не має значення, окрім люті Тонкий крик затремтів.

«Гори, — подумала вона, — заткнися і гори».

Розділ 2

— Гарна робота, — сказав Кітай.

Жинь кинулася до нього і міцно обняла, дозволивши обіймам затягнутися. Вона вже мала б звикнути до їхньої недовгої розлуки, але з кожним разом лишати його ставало дедалі важче.

Вона спробувала переконати себе, що це не лише тому, що Кітай — єдине джерело її сили. Що це не лише її егоїстичні переживання: якщо з ним щось трапиться, вона стане непотрібною.

Ні, вона відчувала ще й відповідальність. Навіть провину. Розум Кітая, немов мотузка, тягся між нею і Феніксом, тож попри гнів, ненависть і сором, він усе відчував. Кітай рятував її від божевілля, а вона, навпаки, схиляла його в той бік. Вона завжди буде в боргу перед ним.

— Ти тремтиш, — мовила Жинь.

— Зі мною все гаразд, — відмахнувся він. — Дрібниці.

— Брешеш.

Навіть у тьмяному світлі світанку Жинь бачила, як сильно тремтять у нього ноги. 3 ним аж ніяк не було все гаразд — він заледве міг стояти Вони сперечалися так після кожного бою. Щоразу вона поверталась і бачила, що скоїла з ним, бачила бліде, змарніле обличчя й розуміла: для нього це було тортурами. А він щоразу це заперечував.

Вона обмежила б використання полум'я, якби він лишень попросив. Але він ніколи не просив.

— Зі мною все буде гаразд, — спокійно виправився він. А потім кивнув їй за плече: — І ти привертаєш увагу.

Жинь розвернулася і побачила вцілілих мешканців Кхудли.

Таке траплялося часто, тож вона знала, чого чекати.

Спершу вони трохи невпевнено підходили ближче. Допитливо перешіптувались, налякано тицяли пальцями. А потім, коли розуміли, що ця нова армія — не муґенці, а нікарці, не Міліція, а щось абсолютно нове і що солдати Жинь прийшли не для того, щоб зайняти місце їхніх гнобителів, вони сміливішали.

«Це спірлійка? — питали вони. — Ти спірлійка? Ти одна з нас?»

А потім шепотіння гучнішало, натовп більшав, і люди збиралися навколо неї. Вони називали її ім'я, її расу, її бога. Легенда про неї вже дійшла сюди, Жинь чула, як вона шириться полем.

Вони простягали руки, щоб торкнутися її.

Жинь стиснуло груди. Вона задихала частіше, а в горлі стала грудка.

Кітай міцніше стиснув її руку. Йому не треба було питати, що таке, — він знав.

— Ти... — почав був він.

— Усе гаразд, — пробурмотіла вона. — Усе гаразд.

Ці руки не належали ворогам. Їй ніщо не загрожувало. Вона це знала, але її тіло — ні. Жинь глибоко вдихнула і напустила на обличчя спокійний вираз. Вона мусила відіграти цю частину, здаватися не наляканим дівчиськом, як колись, і не втомленим солдатом, як зараз, а лідеркою, якої вони потребували.

— Ви вільні, — сказала вона їм. Голос тремтів від виснаження, і вона відкашлялася. — Йдіть.

Юрбою прокотилася хвиля шепоту, коли люди збагнули, що вона говорить їхньою мовою: не відшліфованою нікарською півночі, а повільним, переливчастим діалектом півдня.

Вони досі дивилися на неї з якимось благоговійним жахом. Але вона знала, що згодом цей жах переросте у любов.

Жинь заговорила гучніше, й цього разу її голос не тремтів.

— Йдіть і розкажіть своїм родинам, що ви врятовані. Скажіть їм, що муґенці вже не зможуть вам нашкодити. А коли вони запитають, хто розбив ваші кайдани, скажіть їм, що Південна коаліція крокує Імперією під проводом Фенікса. Скажіть, що ми повернемо нашу батьківщину.

Після сходу сонця Жинь почала звільнення Кхудли.

Це мала бути приємна частина, слід було б тішитися тим, як вона говорила вдячним селянам, що їхні колишні окупанти перетворилися на купи попелу.

Але на Жинь звільнення навівало жах. Прочісувати напівзруйноване селище в пошуках уцілілих означало лише на власні очі побачити розмах жорстокості Федерації. Вона радше знову вийшла б на поле бою, аніж втішала б стражденних. І байдуже, що вона вже бачила найгірше в Голінь Ніїс і що десятки разів ставала свідком найжахливіших діянь, які можна скоїти з людським тілом. Від того ніколи не легше.

Тепер вона вже знала; щоразу, коли муґенці скуповували місто, вони вдавалися до трьох кроків, трьох директив, таких чітких і детальних, що вона могла б написати цілий трактат про те, як підкорювати населення.

По-перше, муґенці страчували всіх нікарських чоловіків, які чинили опір окупації. Виводили їх у поле і або розстрілювали, або стинали голови. Обезголовлення було поширенішим, бо ж стріли — коштовний ресурс, який не завжди можна повернути неушкодженим. Вони не вбивали всіх місцевих чоловіків — лише тих, хто міг створити їм проблеми. Вони потребували робочої сили.

По-друге, муґенці або переробляли, або розбирали селищну інфраструктуру. Все придатне перетворювали на казарми, а все неміцне розбирали на дрова Коли деревина закінчувалася, вони забирали з домівок меблі, ковдри, коштовності та керамічний посуд і облаштовували свої помешкання. Вони спритно перетворювали селища на порожні оболонки. Жинь часто звільняла селян, які тіснились у свинарниках і сиділи впритул одне до одного, щоб бодай трохи зігрітися.

По-третє, муґенці асимілювали місцеве керівництво. Зрештою, як інакше, якщо не говориш місцевою мовою? Якщо не розумієш нюансів регіональної політики? Ви не знищуватимете місцеву систему самоврядування, бо це лише спричинить хаос. Ви прищепитеся на неї. А місцеві громили зроблять брудну роботу замість вас.

Жинь ненавиділа зрадників, які погоджувалися працювати на ворога. На її думку, їхні злочини були чи не гірші за те, що коїла Федерація. Муґенці хоча б цілилися на ворожу расу, а це природний інстинкт під час війни. А от зрадники допомагали муґенцям убивати, калічити й мучити свій народ. Цього вона збагнути не могла. І пробачити також.

Жинь і Кітай завжди мали різні думки про те, що робити з полоненими зрадниками. Кітай благав про поблажливість. Вони були у відчаї, наполягав він. Намагалися врятувати власні шкури. І вони могли рятувати й інших селян.

— Іноді згода співпрацювати рятує від болю. Співпраця могла врятувати нас у Голінь Нїїс.

— Дурниці, — відповідала Жинь.

Згода співпрацювати — це завжди боягузтво. А вона не мала поваги до тих, хто готовий радше померти, ніж битися. Вона хотіла спалити зрадників.

Але вирішували не вони. Селяни завжди розбиралися з цим самостійно. Протягом наступного тижня, якщо не наступного ж дня, вони витягували зрадників на площу, отримували від них зізнання, а потім живцем знімали з них шкіру, шмагали батогами, били або закидали камінням. Жинь ніколи й не мусила втручатися. Південь чинив власне правосуддя. У Кхудлі катарсис насильством ще не відбувся: для публічних страт було зарано, а селяни були надто зморені голодом і виснажені, щоб зібрати натовп. Однак Жинь знала, що вже невдовзі почує крики.

А тим часом вони мали знайти вцілілих. Вона шукала полонених. Федерація завжди брала полонених: політичних дисидентів, норовливих солдатів, які все ж були занадто корисні, щоб дозволити їм померти, або ж заручників, які, вони сподівалися, мали стримати можливих нападників. Іноді її загони знаходили зовсім свіжі тіла. Полонені або гинули від останнього акту відплати муґенських солдатів в облозі, або ж задихалися від диму, що клубочився від полум'я Жинь.

Однак дуже часто вона знаходила їх живими. Не можна вбивати заручників, якщо колись хочеш їх використати.

Кітай повів солдатів обшукувати східну частину селища, де були окуповані муґенцями будівлі, не постраждалі від штурму. Він мав винятковий дар знаходити тих, хто вижив. Сам кілька тижнів переховувався за цегляною стіною в Ґолінь Ніїс, припавши до землі та обіймаючи власні коліна, поки солдати Федерації витягали нікарських вояків з криївок і розстрілювали просто на вулицях. Він знав, які знаки шукати: брезент або купу уламків, які здавалися б недоречними, ледь помітні сліди в поросі, відлуння важкого дихання у сповненій страхом тиші.

Жинь узяла на себе згорілу частину.

Вона ненавиділа цю роботу: відтягувати потрощені дошки й знаходити понівечених, закривавлених, але ще живих людей. Надто часто їх було вже не врятувати. І в половині випадків ці руйнування спричиняла вона сама. Щойно полум'я розгоралося, його було важко спинити.

Та все ж вона мусила спробувати.

— Є тут хто? — постійно викрикувала вона.— Дайте знак. Будь-який шум. Я слухаю.

Вона перевіряла кожен підвал, кожну покинуту ділянку й колодязь, кликала вцілілих безліч разів й уважно прислухалася у лункій тиші. Лишитися прикутим, повільно помирати від голоду або задихнутися тоді, коли селян звільнили, але вцілілі забули про тебе, — страшна доля. У Жинь сльозились очі, коли вона обережно ступала задимленим підвалом для зерна. Сумнівалася, що зможе щось знайти, бо вже натрапила на понад два трупи, але зачекала мить перед тим, як піти. Про всяк випадок.

І її терпіння було винагороджене.

— Ззаду! — крикнув голос.

Жинь наповнила долоню полум'ям, щоб освітити дальню стіну підвалу. Побачила лише порожні мішки від зерна Підійшла ближче.

— Хто ти? — вимогливо запитала вона.

— Совдзі, — вона почула брязкання ланцюгів. — Схоже, що саме мене ти й шукаєш.

Жинь вирішила, що це точно не засідка Вона впізнала цей плинний сільський акцент. Його не змогли б удати навіть найкращі муґенські шпигуни. Їх учили говорити лише різким сінеґардським діалектом.

Жинь перейшла на інший край підвалу, зупинилась і підсилила свій смолоскип.

Першою ціллю для неї було звільнити Кхудлу. А другою — знайти Я на Совдзі, славнозвісного лідера повстанців та місцевого героя, який донедавна відбивався від муґенців у південній частині провінції Мавпи. Що ближче вона підходила до Кхудли, то більше легенд і чуток про нього чула. Ян Совдзі мав очі, здатні бачити на десять тисяч кілометрів. Умів розмовляти з тваринами і завчасно дізнавався про наближення муґенців, бо птахи завжди його попереджали. А його шкіра була невразлива до всіх видів металевої зброї: мечів, наконечників стріл, сокир і списів.

Чоловік, прикутий до підлоги, був зовсім не схожий на всі ці описи. Він видавався неочікувано молодим, щонайбільше років на п'ять старшим за саму Жинь. На шиї та підборідді в нього розрослася ріденька борідка, що приблизно вказувало на те, як довго він пробув прикутий, але він сидів рівно, розправивши плечі, а в очах іскрилося полум'я.

Жинь мимоволі подумала, що він несподівано привабливий.

— То ти сігірлійка, — сказав він. — Я думав, ти будеш вища.

— А я думала, ти будеш старший, — відповіла вона.

— Тоді ми обоє розчаровані, — він брязнув ланцюгами. — А ти довгенько. Невже тобі справді знадобилася ціла ніч?

Жинь присіла й узялася за замки.

— Навіть не подякуєш?

— І чим же ти тут зарадиш з однією рукою? — скептично запитав він.

Вона працювала шпилькою:

— Послухай, якщо ти збираєшся...

— Дай сюди, — він вихопив шпильку з її пальців. — Просто підніми замок так, щоб я міг його бачити, і трохи підсвіти... Ось так.

Вона спостерігала, як він працює із замком з винятковою праворукістю, і не могла стримати спалаху заздрощів. Їй досі допікало, як найпростіші завдання — відімкнути замок, одягтися, наповнити флягу — раптом стали такими до біса складними.

Вона втратила руку внаслідок дурного збігу обставин. Якби ж тоді вони мали ключ. Якби ж змогли викрасти той довбаний ключ.

Культя засвербіла. Жинь зціпила зуби й змусила себе не чухати її.

Совдзі зламав замок менш ніж за хвилину. Він скинув кайданки і зітхнув, потираючи зап'ястки. Потім нагнувся до ланцюгів на щиколотках.

— Так краще. Можеш трохи сильніше присвітити?

Жинь піднесла полум'я трохи ближче до замка, обережно, щоб не обпекти Совдзі. Вона помітила, що на правій руці в нього бракує верхньої фаланги середнього пальця. Не схоже на випадковість: на середньому пальці лівої бракувало цієї ж фаланги.

— Що в тебе з руками? — запитала вона.

— У матері двоє перших дітей померли ще немовлятами, — пояснив він. — Вона подумала, що це боги відібрали їх, бо вони були такі гарненькі. Тож коли я народився, вона відгризла мені перші фаланги на обох середніх пальцях, — він показав Жинь ліву руку. — Зробила менш привабливим.

Жинь пхикнула.

— Боги не хочуть пальців.

— А чого ж хочуть?

— Болю, — сказала вона — Болю і твого здорового глузду.

Совдзі відімкнув замок, позбувся ланцюгів і підвівся.

— Мабуть, тобі видніше.

Після того як всіх уцілілих врятували з руїн, загони Жинь повернулися на поле бою, наче стерв'ятники.

Коли новобранці Південної коаліції вперше збирали припаси після бою, то неохоче торкалися трупів. Вони були забобонні, боялися накликати на себе гнів мстивих привидів непохованих померлих, які не могли повернутися додому. Але тепер грабували тіла з жорсткою неповагою, знімаючи все, що мало бодай якусь цінність. Шукали зброю, шкіру, чисте полотно — муґенська форма була синя, але її легко перефарбувати, — та понад усе цінувалися черевики.

Військам Південної коаліції страшенно докучало неякісне взуття. Солдати билися в солом'яних сандалях і бавовняних, якщо вдавалося їх дістати, але це бавовняне взуття було радше капцями, які дружини, матері й сестри пошили для солдатів задовго до того, як вони пішли в бій. Більшість мали плетені сандалі, що розвалювалися під час походу, зісковзували з ніг у в'язкому болоті й зовсім не захищали від холоду.

Натомість муґенці перепливли Наріїнське море в шкіряних черевиках: міцних, цупких, теплих і водонепроникних. Солдати Жинь стали справжніми майстрами з розв'язування шнурівок, стягування черевиків із задубілих ніг і скиданням усього взуття на тачки, щоб згодом розібрати його за розмірами.

Поки солдати прочісували бойовище, Сондзі повів Жинь до колишнього кабінету селищного голови, в якому муґенці облаштували штаб. Дорогою він побіжно коментував руїни, мов невдоволений господар, який перепрошує, що в його домі панує такий безлад:

— Колись тут було значно красивіше. Кхудла була гарним селищем, із чудовою історичною архітектурою, доки вони не розібрали все на дрова. Це ми зводили барикади, — сказав він похмуро, показуючи на мішки з піском навколо штабу. — Вони їх просто відібрали.

Як для оборони звичайного селища барикади Совдзі були навдивовижу добре споруджені. Він розставив їх так, як це зробила б сама Жинь: вкопані в землю палі утворювали каркас для шарів мішків з піском. Цього методу її вчили в Сінеґарді. Жинь збагнула, що ці оборонні споруди збудували за директивами Міліції.

— Тоді як же вони зрештою пробилися? — запитала вона.

Совдзі скоса глянув на Жинь, наче на ідіотку.

— У них був газ.

Виходить, офіцерка Шень мала рацію. Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутися, уявивши дію отруйного жовтого газу на цивільних, які цього не чекали.

— Скільки?

— Лише один балон, — сказав Совдзі — Гадаю, вони сховали його, бо використали не одразу. Чекали аж до третього дня битви, коли ми всі зібралися на барикадах, а потім кинули балон на стіну. Після цього ми швидко відступили.

Вони дійшли до штабу. Совдзі штовхнув двері. Ті легко відчинилися: зсередини замикатися було нікому.

На столі посеред нарадчої кімнати була розкидана їжа. Совдзі підняв булочку, відкусив шматок і одразу виплюнув.

— Що? Занадто прісно?

— Ні Забагато солі. Їсти неможливо, — Совдзі кинув булочку на стіл. — Булочки не повинні бути солоними.

Рот Жинь наповнився слиною.

— У них була сіль?

Вона не куштувала солі вже кілька місяців. Більшість солі в Імперії завозили з бухт провінції Собаки, але ці торговельні мережі знищили під час громадянської війни Вейсжі. У східній частині провінції Мавпи, що не мала виходу до моря, військо Жинь виживало на ріденькій pисовій каші й варених овочах. Ходили чутки про декілька банок ферментованої соєвої пасти, сховані в кухнях Жуйдзіня, але якщо вони й існували, Жинь не бачила їх і не куштувала.

— У них була сіль. — виправив її Совдзі. Він нахилився, щоб оглянути вміст діжок. — Схоже, вони майже все з'їли. Лишилося декілька жмень.

— Заберіть усе на спільну кухню Пригостимо кожного.

Жинь схилилася кал столом командира. Він був завалений документами. Жинь знайшла записи про кількість солдатів та пайки, а також листи, написані нерозбірливим, неохайним почерком, який вона заледве могла прочитати. Розбирала лише окремі слова «Дружина». «Дім». «Імператор».

Жинь зібрала їх в акуратний стосик. Вони з Кітаєм розглянуть їх згодом і перевірять, чи немає там важливих новин про мугенців. Але ймовірно, що цим листам уже не один місяць, як і іншій кореспонденції, яку вони знаходили. Кожен мертвий мугенський генерал тримав на столі листи з острова, немовби ці муґенські письмена могли зберегти в собі зв'язок з утраченою батьківщиною.

— Вони читали Суньдзи? — Жинь підняла тонкий текст, нікарське видання, не переклад. — І Бодхідхарму? Де вони їх дістали?

— Це мої Поцупив колись із сінеґардської бібліотеки, — Совдзі висмикнув книжечку в неї з рук. — Я ношу їх із собою, куди б не йшов. Ці покидьки ні бельмеса не розуміли з написаного.

Жинь здивовано глянула на Совдзі:

— Ти випускник Сінеґарда?

— Не випускник. Провчився лише два роки. Потім почався голод, тож я поїхав додому. А коли повернувся, Дзіма не дозволила мені продовжити навчання. Але мені потрібні були гроші, тому я подався до Міліції.

То, виходить, він склав Кедзю. Для людини з його минулим — це рідкість, і Жинь мала б про це знати. Вона поглянула на Совдзі з новою повагою.

— І чому ж тебе не прийняли назад?

— Бо майстри вважали, що якщо я пішов раз, то зроблю це знову. Що для мене завжди буде важливішою родина, а не військова кар'єра. Гадаю, вони мали рацію. Я пішов з армії, щойно ми почули про вторгнення муґенців.

— І що тепер?

— Усі рідні загинули, — він говорив спокійно. — Померли минулого року.

— Співчуваю. Федерація?

— Ні. Повінь, — Совдзі стенув плечима, — Зазвичай ми могли передбачити наближення повені. Це неважко збагнути з погоди, якщо знаєш, на що звертати увагу. Але не цього разу. Ця повінь була рукотворною.

— Імператриця підірвала дамби, — бездумно промовила Жинь.

Чаґхань і Цара здавалися їй такими далекими спогадами, що ця брехня далася їй напрочуд легко. Краще Совдзі не знати про те, що Цике, її колишній загін, зумисне викликали повінь, яка вбила його родину.

— Зруйнувала дамби, щоб відтіснити ворога, якого сама ж і запросила, — у голосі Совдзі чулася гіркота. — Знаю. Я навчився плавати в Сінеґарді. А вони — ні. Від мого колишнього селища не лишилося нічого.

Жинь відчула докір сумління. І щосили намагалася його ігнорувати. Вона не мусила брати на себе провину саме за це звірство. Повінь була на совісті близнюків — метод використання довкілля для того, щоб сповільнити просування Федерації вглиб країни.

Хто ж знав, що не спрацює, і чи мало це тепер якесь значення? Що зроблено, те зроблено. Жинь знала, що єдиний спосіб жити з невдачами — відгородити їх у свідомості й кинути в прірву.

— Чому ти не могла просто їх підірвати? — різко запитав Совдзі.

Жинь здивовано глянула на нього:

— Що?

— Коли закінчила війну. Коли лукоподібний острів зник у хмарі диму. Що завадило тобі зробити те саме й на півдні?

— Розсудливість, — сказала вона — Якби я спалила їх, то і всіх інших також. Полум'я такого масштабу не розрізняє чужих і своїх. Величезний геноцид на нашій території призвів би...

— Нам не потрібен величезний геноцид. Вистачило б і невеликого.

— Ти не розумієш, про що просиш. — Вона відвернулася, не бажаючи дивитися йому у вічі. — Навіть невеликі пожежі шкодять тим, хто не повинен страждати.

Це питання починало її втомлювати. Кожен хотів знати: чому вона просто не клацнула пальцями і не спопелила муґенський табір так, як зробила це з островом? Якщо вона вже винищила цілий народ, чому не могла зробити це знову? Чому не могла покласти край цій війні за лічені хвилини? Невже цей крок не був очевидним?

Вона й сама воліла б мати змогу це зробити. Бувало, їй сильно кортіло накрити хвилею бурхливого полум'я весь південь, змітаючи муґенців, як селяни знищують поля зіпсованих зернових, незважаючи на побічну шкоду.

Але щоразу, коли виникало це бажання, вона бігла до пульсуючої чорної отрути, що затуманювала розум, прощального подарунка Су Дадзі, який відрізав їй доступ до Пантеону.

Можливо, це було благословення, що її розум так і лишився заблокований Печаткою і вона була змушена використовувати Кітая як канал для своєї сили. Кітай втримував її від божевілля З ним вона лишалася стабільною. Він дозволяв їй прикликати полум'я, але лише націленими, обмеженими спалахами.

Жинь лякало, що вона могла накоїти без Кітая.

— На твоєму місці, — зауважив Совдзі, — я позбувся б їх усіх. Один вибух — і південь чистий. До біса розсудливість.

Жинь скоса глянула на нього:

— Але тоді ти також загинув би.

— А як інакше, — сказав він так, немовби саме цей мав на увазі.

Жинь здалося, що минула вічність, доки сонце нарешті сіло. Добу тому вона вперше повела своє військо в бій. Удень звільнила селище А тепер у неї пульсував зап'ясток, тремтіли коліна, а очі застилала пелена головного болю.

Вона не могла притлумити спогади про крик у храмі Треба було його заглушити.

Повернувшись до намету, вона дістала з дна дорожнього мішка пакетик опіуму і заштовхала подушечку в люльку.

— Це обов'язково? — запитав Кітай.

Насправді то було навіть не запитання. Вони сперечалися про це вже безліч разів, і щоразу закінчувалось однаково. Він просто мусив висловити невдоволення. Вони вже промовляли ці фрази, навіть не задумуючись.

— Не твоє діло, — сказала вона.

— Тобі треба поспати Ти на ногах уже майже дві доби.

— Потім. Без цього я не зможу розслабитися.

— Запах жахливий.

— То йди спати деінде.

Кітай мовчки підвівся і вийшов з намету.

Жинь навіть не глянула на нього. Вона піднесла люльку до рота, запалила її, клацнувши пальцями, і глибоко вдихнула. А потім лягла на бік і підібгала коліна до грудей.

Через кілька секунд вона побачила Печатку; живу, пульсуючу сутність, яка так смерділа отрутою Зміївни, що Су Дадзі цілком могла стояти в наметі поруч із Жинь. Вона вже звикла до Печатки, звикла намарно битися об непорушну перепону отрути, що не зникала з розуму.

Але Жинь знайшла їй краще застосування.

Вона наблизилася до мерехтливих знаків. Печатка нахилилася до неї, розкрилася й поглинула її. На мить перед очима Жинь усе почорніло, і це була страшна темрява, але потім вона опинилась у темній кімнаті без вікон і дверей.

Отрута Дадзі була створена з бажання, з того, за що Жинь готова була вбити, з того, за чим сумувала так, що їй хотілося померти.

Алтань матеріалізувався одразу.

Жинь звикла боятися його. Вона відчувала легкий спалах страху щоразу, коли дивилася на нього і їй це подобалося. Коли він був живий, вона ніколи не знала, чи буде він лагідним з нею, чи жорстоким. Коли вона вперше побачила його всередині Печатки, він майже переконав її піти за ним у забуття. Але тепер вона тримала його на повідці у власному розумі, під суворим контролем і він говорив лише тоді, коли вона цього хотіла.

Але страх не зник Вона нічого не могла з ним удіяти, та й не хотіла.

Їй був потрібен хтось, хто ще міг її налякати.

— Ось де ти, — він простягнув руку, щоб погладити її по щоці — Сумувала?

— Відійди, — сказала вона. — Сядь.

Він підняв руки й підкорився, сівши зі схрещеними ногами на темну підлогу.

— Як скажеш, люба.

Жинь сіла навпроти нього:

— Минулої ночі я вбила десятки людей. Імовірно, частина з них були не винні.

Алтань осилив толову:

— І які це викликає в тебе відчуття? — він говорив абсолютно нейтрально, без осуду.

Але навіть так Жинь відчула, як їй стиснуло груди знайомою отрутою, немовби легені роз'їдала провина Вона видихнула, силкуючись лишатися спокійною. Алтань підконтрольний їй лише доки вона спокійна.

— Ти й сам так учинив би.

— І чому ж я так учинив би, дитино?

— Бо ти був безжальним, — сказала вона — Вибудовував стратегію за цифрами. Ти знав би, ідо мусиш це зробити. Ти не ризикував би своїми загонами. Солдати важливіші за цивільних, це прості підрахунки.

— Нехай так, — він підбадьорливо їй усміхнувся. — Ти вчинила так, як було потрібно. Ти героїня. Тебе це тішить?

Вона не брехала Та й чого брехати? Алтань — її таємниця, її фокус, і те, що вона говорить тут, більше ніхто й ніколи не дізнається. Навіть Кітай.

— Так.

— Покажи, — попросив Алтань. На його обличчі відбився голод. — Покажи мені все.

Вона дозволила йому побачити. Оживила все, секунду за секундою, кожну яскраву, полум'яну подробицю. Показала розполовинені тіла Белькотіння наляканих голосів, що благали про милосердя... «Ні, ні, будь ласка, не треба». Храм, що перетворився на стовп вогню.

— Добре, — сказав Алтань. — Це дуже добре. Покажи більше.

Вона прикликала спогади про попіл, про вибілені кістки, що стирчали з обвуглених стовпів. Їй ніколи не вдавалося спопелити кістки дотла, хоч скільки зусиль вона докладала Завжди лишалися якісь частинки.

Вона затрималася ще на хвилину, щоб дозволити собі відчути все: провину, каяття, жах. Вона могла відчувати їх лише в цьому просторі, де вони не ослаблювали її, де не викликали в неї бажання качатися по землі, роздираючи до крові передпліччя й стегна.

Потім вона облишала спогади. Захоронені тут, вони більше її не переслідували.

Після цього вона завжди почувалася такою чистою. Немовби світ заплямований і з кожним ворогом, якого вона спопеляє, він поступово чистішає.

Для неї це було водночас і виправданням, і покутою. Якщо вона карала себе, якщо знову і знову прокручувала в пам'яті скоєні звірства, доки образи не ставали беззмістовними, то цим ушановувала померлих. Більше вона нічого їм не завинила.

Жинь розплющила очі. Спогад про Алтаня мало не зринув у її думках, але вона заштовхала його назад. Алтань з'являвся лише тоді, коли вона це йому дозволяла, лише тоді, коли хотіла його бачити.

Колись спогади про Алтаня мало не довели її до божевілля. А тепер його товариство було одним зі способів, завдяки яким вона зберігала здоровий глузд.

Жинь ставало дедалі легше відмежуватися від нього. Вона навчилася ділити розум на охайні, зручні відсіки. Думки можна заблокувати. Спогади — придушити. Життя значно простіше, якщо вона барикадує ту частину себе, що страждає від скоєного. І доки вона триматиме ці частини своєї особистості окремо — ту, яка відчуває біль, і ту, яка воює, — з нею все буде гаразд.

— Гадаєш, вони приєднаються до нас? — запитав Кітай.

— Не впевнена, — відповіла Жинь. — Наразі вони не надто прихильно поставилися до всього. Невдячні.

Вони стояли, склавши руки на грудях, і спостерігали за тим, як чоловіки, які називали себе «Залізними вовками», розтягували з центру селища все, що ще можна врятувати.

«Залізні вовки» були групою Совдзі. Окупацію Кхудли пережило значно більше його людей, аніж; боялася Жинь: їх налічувалося щонайменше п'ять сотень. Це було полегшення. Південна армія відчайдушно погребувала нових солдатів, але придатних рекрутів в окупованих муґенцями селищах знайти було нелегко. Більшість молодих чоловіків, бодай трохи схильних до опору, вже поховали на полях смерті. А ті, кому пощастило вижити, були або занадто юні, або занадто старі, або занадто налякані, щоб стати гарними солдатами.

Але «Залізні вовки» Совдзі були сильними, здоровими чоловіками з неабияким досвідом у бою. Досі вони були мандрівними захисниками тилових позицій провінції Мавпи. Коли Кхудла впала, чимало з них утекли в ліси. А тепер поверталися цілими юрбами. З них вийшли б чудові солдати. Питання було лише в тому, чи вдасться переконати їх приєднатися до Коаліції.

Жинь була не певна «Залізні вовки» зовсім не поспішали дякувати своїм визволителям. Насправді рятувальна операція суттєво ускладнилася: люди Совдзі виявилися напрочуд норовистими і вкрай неохоче виконували накази, отримані не безпосередньо від Совдзі їх дратувало, що в справу втрутився хтось інший, відібравши в них титул рятівників. Кітаю вже тричі довелося давати раду сваркам через розподіл ресурсів між «Залізними вовками» і солдатами Південної коаліції.

— Що там коїться? — раптом запитала Жинь.

Вона показала рукою. До їхнього табору крокували двоє чоловіків із загону Совдзі з жовтими пов'язками. Обидва тягли позаду себе мішки з рисом.

— Бляха! — роздратовано скрикнув Кітай. — Невже знову!

— Агов! — Жинь підвелась і піднесла до рота складену долоню. — Агов, ви! Зупиніться.

Чоловіки продовжили йти, немовби зовсім її не чули. Жинь довелося підбігти до них і крикнути, аж доки вони нарешті не зупинилися.

— Куди ви тягаєте ці мішки? — вимогливо запитала вона.

Вони перезирнулися з неприхованим роздратуванням. Вищий заговорив:

— Совдзі наказав нам принести трохи рису до наметів.

— Ми організували спільну кухню,— Жинь змахнула рукою — Можете поїсти там. Саме туди відносять усю вцілілу їжу. Пошуковим командам наказали...

Її перебив нижчий:

— Бачте, ми не виконуємо ваших наказів.

Жинь спантеличено кліпнула:

— Це я звільнила селище.

— Дуже люб'язно з вашого боку, пані. Але тепер воно під нашим контролем.

Жинь приголомшило, що вони закинули мішки на плечі і, зневажливо глянувши на неї наостанок, зарозуміло покрокували геть.

«Я навчу вас слухати!» Її долоня розпашіла жаром. Жинь підняла кулак, націливши його їм у спини...

— Не смій, — Кітай перехопив її зап'ясток. — Зараз не час для вогню.

— Хай бояться!— не стрималася вона — Яка відверта непокора!

— Не можна злитися через дурість. Просто відпусти їх. Якщо хочеш, щоб вони стали на твій бік, то не можеш просто походжати табором, підсмажуючи їм горіхи.

— Та що за дурню Совдзі наговорив своїм людям?! — просичала вона — Він же знає, що командую тут я!

— Сумніваюся, що він про це взагалі говорив.

— Ну тоді їх чекає неприємна несподіванка.

— І хоча тут ти маєш рацію, але не солдатів тобі треба переконувати, — сказав Кітай. — Переконай Совдзі. Проблема в ньому.

— Варто було просто кинути його в тому підвалі, — не вгавала Жинь. — Або можемо вбити його зараз.

— Занадто складно організувати, — спокійно промовив Кітай. Жинь так часто пропонувала розв'язати проблему, вбивши когось, що він просто притінив реагувати. — І час убивства викличе забагато підозр. Тоді ми точно втратимо його людей. Ти можеш влаштувати все як нещасний випадок, але навіть так це видаватиметься надто сумнівним. Совдзі не з тих, хто випадково падає зі скелі.

— Тоді слід ослабити його, — сказала Жинь. — Скинути з п'єдесталу.

Але як? Якийсь час вона поміркувала Дискредитувати Совдзі буде важко. Ці люди його люблять. Такі узи не зруйнувати за одну ніч.

— Не обов'язково, — зауважив Кітай. — Не варто відрубувати змії голову, якщо можеш її заспокоїти. Просто переконай його, що це йому вигідно.

— Але як?

Він глянув не неї, і в його очах грали іскорки.

— О, переконувати ти й без мене вмієш.

Вона потерла культею кулак на здоровій руці.

— Піти погомоніти з ним, так?

Він зітхнув.

— Будь милою.

— Чим завдячую такій люб'язності? — запитів Совдзі. Він сидів біля багаття, порпаючись у мисці з гарячим білим рисом, значно запашнішим за ячмінну кашу на спільній кухні.

— Вставай, — сказала Жинь. — Підемо прогуляємося.

— Навіщо?

— Щоб позбутися зайвих вух.

Совдзі примружився. Певно, збагнув, до чого йде, бо ледь помітно кивнув «залізному вовку», який сидів найближче. Це означало; «Залиште нас Усе гаразд».

Усі чоловіки розвернулися й пішли. Совдзі підвівся.

— Ну гаразд, Принцесо. Я прогуляюся з тобою.

Жинь скривилася.

— Принцесо?

— Сінеґардська освіта? Колишня еліта Міліції? Для мене це королівські досягнення.

Це зовсім не звучало як комплімент. Жинь вирішила не відповідати. Вона не зронила й слова, аж доки вони не зайшли глибоко в ліс, де їх ніхто не міг почути. Вона могла дозволити Совдзі не втрачати гідності перед своїми людьми. Інакше він не так охоче віддавав би накази.

Спробувала почати дипломатично:

— Я впевнена, що ти вже зрозумів: у нас є люди і ресурси, яких немає в тебе.

— Годі, — він підняв руку.— Я знаю, чого ти хочеш. Ми не приєднаємося до жодної коаліції. Твоя війна — не моя проблема.

Жинь пхикнула:

— Учора ви охоче приймали нашу допомогу.

— Моєю проблемою були муґенці. І не вдавай, що річ лише у Федерації. Твоя Південна коаліція кидає виклик Республіці, і ти ідіотка, якщо думаєш, що зможеш втягти в це й мене.

— Невдовзі в тебе просто не буде вибору. Їнь Вейсжа...

Совдзі пустив очі під лоба:

— Вейсжі немає до нас діла.

— Буде,— наполягала вона. — Гадаєш, захопивши північ, Вейсжа зупиниться? Я зустрічалася з призахідниками, знаю їхні наміри. Вони не зупиняться, доки не збудують свою церкву в кожному нашому селищі..

Совдзі колупався у зубах нігтем мізинця.

— Церкви ніколи нікого не вбивали.

— Але вони підтримують режим ідеологій, які вбиватимуть.

— Та годі, ти хапаєшся за соломинку.

— Невже? Ти стикався з ними? Коли опинишся під правлінням призахідників, пожалкуєш про ці слова Я говорила з ними. Я знаю, як вони ставляться до нас Ані селища, ані люди, ані наша свобода — ніщо не виживе за світового порядку, який вони планують утвердити.

— Не говори мені про виживання, — випалив Совдзі. — Я не один місяць оберігав наших людей, поки ти гралася в мисливського собаку при дворі Вейсжі. І що це тобі дало?

— Була дурна, — відверто відповіла Жинь. — І я це знаю. Тоді я була дурна й мусила б помітити знаки. Але тепер я повернулася на південь і ми можемо зібрати армію, якщо ти поведеш «Залізних вовків»...

Він перебив її сміхом:

— Ні, Принцесо.

— Не думаю, що ти розумієш, — сказала вона — Це був наказ. А не прохання.

Совдзі простягнув руку й легенько вдарив по носі:

— Це ти не розумієш: ми не є і ніколи не будемо під твоїм командуванням.

Жинь кліпнула, приголомшена тим, як він посмів їй це сказати.

То он як усе обернулося.

— О, Совдзі, — вона прикликала в долоню полум'я. — Ти не розумієш, як усе влаштовано.

Вона кинулася до нього саме тієї миті, коли він потягнувся до свого меча Вона це передбачила Коли він замахнувся, вона ухилилася від клинка і сильно вдарила Совдзі в ліве коліно. Він зігнувся. Вона вибила з-під нього другу ногу й стрибнула йому на груди, коли він упав, міцно схопивши пальцями за шию. Стиснула.

— І ти не знаєш, із ким маєш справу, — вона нахилилася ближче, аж доки майже не торкнулася його шкіри вустами, аж доки її дихання не обпалило йому щоку. — Я не сінеґардська еліта Я дикунка, бруднокровна спірлійська сука, що стерла з лиця землі цілу країну. Й іноді, якщо мене занадто розізлити, я зриваюся.

Вона випустила з-під пальців тоненьку смужку полум'я. Совдзі вирячив очі Жинь сильніше впилася нігтями йому в шкіру.

— Ти повернешся разом зі мною в Жуйдзінь. Відтепер «Залізні вовки» битимуться під моїм командуванням. Ти лишаєшся їхнім лідером, але чітко поясниш встановлену ієрархію. А якщо спробуєш влаштувати заколот, ми продовжимо з того, на чому закінчили. Затямив?

У горлі Совдзі щось забулькотіло. Він слабко поплескав її поруці.

Вона стиснула сильніше.

— Тепер ти мій собачка, Совдзі. І мовчки робитимеш усе, що я попрошу. Якщо захочу, злизуватимеш бруд з моїх черевиків. Це зрозуміло?

Він кивнув, нестямно плескаючи її по зап'ястку.

Жинь навіть не ворухнулася. Під підборіддям у Совдзі налилися й луснули пухирі.

— Не чую відповіді.

— Так, — прохрипів він.

— Що «так»?

Вона ослабила хватку якраз достатньо для того, щоб він міг говорити.

— Так, я твій собачка Я робитиму все, що ти захочеш. Все. Просто... Будь ласка..

Вона відпустила його і дозволила підвестися. Від його шиї розходилися ледь помітні щупальця диму. З-під коміра виднівся сильний опік, виразний червоний відбиток її кістлявих пальців.

Опік швидко загоїться, але шрам лишиться назавжди. Совдзі зможе прикрити його коміром і сховати від своїх людей, але сам бачитиме його щоразу, коли дивитиметься на власне відображення.

— Чому б тобі не зробити компрес? — запитала вона — Не хочу, щоб у рану потрапила інфекція.

Він відсахнувся:

— Ти божевільна.

— Усі, хто воює за цю країну, божевільні, — сказала вона — Але в жодного з них шкіра не така темна, як у нас Я найменш кепський варіант з-поміж усіх доступних.

Совдзі довго не відводив від неї погляду. Жинь не могла зчитати виразу його обличчя, не могла збагнути, чи очі в нього блищать від гніву, чи від приниження. Вона стиснула кулак і напружилася, готова до ще одного раунду.

На її подивування, він засміявся:

— Гаразд Ти перемогла, клята суко.

— Не називай мене сукою.

— Ти перемогла, генерале, — він підняв руки, показуючи, ідо здається. — Я піду з тобою. Куди? Далянь? Хейждзян?

— Я вже говорила. Жуйдзінь.

Совдзі здійняв брови:

— Чому Жуйдзінь?

— Його збудували в горі. Там ми будемо в безпеці майже від усього. Чому ні?

— Я просто думав, що ти підеш кудись далі на південь. Ближче до провінції Півня, якщо, звісно, твоя мета — звільнити країну.

— Про що ти? Окуповані території — на кордоні Мавпи.

— Ні. Більшість із них — далі на південь, у провінції Півня.

— Там столиця? — спохмурніла Жинь.

Ця інформація не узгоджувалася з її розвідданими.

— Ні, ще далі на південь, — сказав Совдзі. — На відстані декількох тижнів від океану. Купка крихітних селищ, ти точно не знаєш їх.

— Тікані, — мимоволі промовила вона.

Невеличке містечко, про яке й не чули Курне, посушливе місце без багатств і особливої культури Всього лише покірне населення, досі залежне від опіуму після другого вторгнення. Місце, куди Жинь сподівалася ніколи не повертатися.

— Ага, — Совдзі здивовано здійняв брову. — Це одне з них. А що? Ти там бувала?

Він сказав ще щось, але Жинь не почула.

Тікані Муґенці досі в Тікані.

«Ми дурні, — подумала вона — Весь цей час ми воювали не на тому фронті».

— Скажи своїм людям збиратися, — озвалася вона — Через дві години вирушаємо в Жуйдзінь.

Розділ З

Того ж вечора вони почали похід назад, до основного табору Південної коаліції. Жуйдзінь був розташований на околиці провінції Мавпи, на бідній і твердій землі, що роками потерпала від бандитів, чвар воєначальників, голоду й епідемій. Колись давно це місто було столицею провінції Мавпи, розкішним центром, що славився кам'яними гробницями, майстерно вписаними в довколишні бамбукові ліси.

А тепер це була руїна, наполовину зруйнована дощами, наполовину поглинута лісом.

І тому це була прекрасна криївка Мешканці провінції Мавпи століттями хизувалися вмінням зливатися з горами в неспокійні часи. Вони зводили будинки на стовпах або деревах, щоб уберегтися від тигрів. Прокладали звивисті стежки крізь темний ліс, яких ненатреноване око й не помітило б. У всіх давніх історіях мавп вважали гірським народом, боягузами, які ховалися на деревах і в печерах, перечікуючи світові війни. Але саме завдяки цим рисам вони змогли вижити.

— Куди ми йдемо? — ремствував Совдзі, бо вони вже тиждень без упину дерлися вгору й за цей час бачили лише безкінечні вибоїсті шляхи через горбистий ліс. — Тут нічого немає!

— Це ти так думаєш, — сказала Жинь.

Вона нагнулася, щоб перевірити мітку на стовбурі тополі — знак, що вони на правильному шляху, — і жестом показала колоні йти за нею.

Підйом видався легшим, ніж вона пам'ятала. Лід почав танути. І вона бачила чимало зелені, що пробивалася з-під ковдри снігу, хоча ще два тижні тому її не було. Всупереч усьому, Південна коаліція дожила до весни.

Зима в провінції Мавпи виявилася для Південної коаліції суворим випробуванням. Снігу було мало, зате йшов град. Від холодного, сухого повітря перехоплювало подих. Земля затверділа й кришилася під ногами. Нічого не росло. Вони опинилися за крок від голоду і, ймовірно, таки голодували б, якби на відібраній у муґенців території за шістнадцять кілометрів від них не знайшлося величезних запасів провізії.

Солдати не поділилися здобиччю. Жинь згадала обличчя селян, які вибралися зі сховків, худорляві й змучені, і як їхнє полегшення швидко змінилося жахом, коли вони усвідомили, що рятівники просто відбирають зерно.

Вона витіснила цей спогад з пам'яті. То була необхідна жертва. Майбутнє всієї країни залежало від Південної коаліції. Що могли змінити декілька життів?

— Ну, це дещо пояснює, — пробурмотів Совдзі, проштовхавшись уперед.

— Про що ти?

— Визволителі не ховаються в горах.

— Справді?

— Якщо намагаєшся відвоювати території, то заселяєш звільнені селища Розширюєш свою базу. Ставиш оборонні споруди, щоб упевнитися, що муґенці не повернуться. А ви — просто грабіжники. Звільняєте поселення, але лише заради данини.

— Щось я не чула скарг, коли звільняла тебе з підвалу.

— Як скажеш, Принцесо, — у голосі Совдзі чулись осуд і глузування. — Ти не визволителька півдня. Ти просто ховатимешся тут, доки все не заспокоїться.

Жинь спало на думку декілька уїдливих відповідей. Але вона прикусила язика.

Проблема в тому, що він мав рацію. Південна коаліція надто пасивна, надто повільна, щоб розпочати ширшу кампанію, необхідну для повної зачистки країни, і Жинь це неабияк дратувало.

Для керівників Жуйдзіня пріоритетом досі було просто виживання, а для цього їм треба було ховатися в горах і перечікувати, поки Республіка Вейсжі боролася за контроль над північними районами. У Жуйдзіні їм наразі ніщо не загрожувало, і саме тому місто повільно перетворювалося на могилу.

Хіба що Жинь зможе досягти свого. Хіба що вони відправлять усіх солдатів на південь.

— Це зміниться, — вона стукнула посохом об кам'янисту стежку і почала підніматися на крутий схил. — От побачиш.

— Ти заблукала, — дорікнув їй Совдзі.

— Зовсім ні.

Вона заблукала безнадійно. Знала, що вони вже близько, але й гадки не мала, куди йти далі. Після трьох місяців і десятків походів Жинь не могла відшукати входу в Жуйдзінь. Його зумисне облаштували так, щоби вхід лишався непомітним. Їй довелося випустити закручену полум'яну спіраль високо в небо і зачекати, доки з-під землі з'являться двоє вартових та проведуть їх до стежки, яка, раніше невидима, стала помітною. Жинь ішла вперед, не звертаючи уваги на самовдоволену посмішку Совдзі.

Через пів години ходу поміж дерев, немов оптична ілюзія, показався табір. Усе замаскували так майстерно, що іноді Жинь здавалося: кліпнеш — і все зникне.

Коли вони проминули стіну з бамбукових паль, побачили захоплену юрбу, що зібралася навколо чогось на землі.

— Що там таке? — запитала Жинь у вартового, який стояв найближче.

— Тигра нарешті вбито, — сказав він.

— Справді?

— Вранці знайшли труп. Збираємося зняти з нього шкуру, але не можемо вирішити, кому вона дістанеться.

Тигр докучав табору ще до того, як загони Жинь вирушили до Кхудли. Гарчав, вистежував солдатів у патрулях. Із запасів щоночі зникала сушена риба. А після того, як тигр витяг немовля з намету й кинув його понівечене, напівз'їдене тіло біля струмка, Воєначальник Мавпи наказав зібрати мисливську групу. Але мисливці повернулися ні з чим, виснажені, з подертими руками.

— Як їм це вдалося? — запитав Кітай.

— Ми отруїли коня, — сказав вартовий. — Кінь уже помирав від виразки, інакше ми не марнували б тварини. Впорснули в тушу опіум і блювотний корінь і лишили на поталу тигру. Знайшли покидька вранці. Закляклого, як дошка.

— Бачиш, — сказала Жинь Кітаю. — Це гарний план.

— Цей план ніяк не пов'язаний з тим, що хотіла зробити ти.

— Опіум убиває тигрів. Буквально і метафорично.

— Опіум коштував цій країні двох війн, — зауважив він. — Я не хочу називати тебе дурною, бо люблю тебе, але план дуже дурний.

— Ми маємо орні землі! Моаґ охоче купуватиме його в нас Якщо ми посіємо мак бодай у кількох районах, то матимемо вдосталь срібла...

— І ціле військо залежних. Не обманюймо себе, Жинь. Ти цього хочеш?

Жинь розкрила була рота, щоб відповісти, але її увагу привернуло дещо за спиною Кітая.

Трохи віддалік від натовпу стояв високий чоловік і спостерігав за нею, схрестивши руки на грудях. То був Ду Джудень — права рука ватажка бандитів Ma Лєня. Побачивши, що Жинь дивиться в його бік, він здійняв брову, а вона у відповідь кивнула. Він кивнув на ліс, розвернувся і зник поміж дерев.

Жинь торкнулася Кітаєвої руки:

— Я скоро повернуся.

Кітай також бачив Джуденя. Він зітхнув:

— Ніяк не заспокоїшся?

— Не бачу інших варіантів.

Якусь мить він помовчав.

— Я теж, — нарешті промовив він. — Але будь обережна. Місцеві стежать за тобою.

Жинь зустрілася з Джуденем на звичному місці: біля покрученої горобини за півтора кілометра від табору, при гирлі річки, що дзюркотіла достатньо гучно, щоб їх не могли підслухати.

— Ти знайшла Я на Совдзі? — промовив Джудень, сторожко роззираючись.

У Жуйдзіні всюди шпигуни Воєначальника Мавпи. Жинь не здивувалася б, якщо хтось простежив за нею з табору.

Вона кивнула:

— Довелося переконувати, але він тут.

— І який він?

— Зарозумілий. Нестерпний, — Жинь скривилася, згадавши самовдоволену, в'їдливу посмішку Совдзі.

— Тобто такий самий, як ти?

— Дуже смішно,— протягнула вона. — Хоча він розумний. Добре знає місцевість. Має сильні зв'язки з місцевими, тому, цілком імовірно, може мати кращу розвідувальну мережу, ніж ми. А ще він привів п'ять сотень досвідчених солдатів. Готових померти за нього.

— Гарна робота, — сказав Джудень. — Тепер треба подбати, щоб вони були готові померти за тебе.

Жинь осяйно всміхнулася.

Джудень був родом не з провінції Мавпи. Сирота війни з провінції Щура, він приєднався до банди Ma Лєня через звичне поєднання безпритульності, відчаю і рішучості робити що завгодно заради добробуту. Та на відміну від решти південних командирів, він не ставив собі за мету лише виживання.

Він теж вважав, що в Жуйдзіні вони повільно вмирають. І хотів розширюватися далі на південь. І так само, як Жинь, вирішив ужити рішучих заходів, щоб розворушити Коаліцію.

— Як Ma Лєнь? — запитала Жинь.

— Гірше, — відповів Джудень.— Якщо відверто, він і сам може відійти, варто лише трохи зачекати, але ми не хочемо ризикувати, якщо є в нього бодай один шанс одужати. Хочемо діяти вже скоро. — Він передав їй крихітну пляшечку, наповнену в'язкою жовтуватою рідиною. — Обережно, не розбий.

Жинь узяла пляшечку за шийку й акуратно опустила в передню кишеню.

— Ти сам це добув?

— Ага. І не скажу, що це було приємно.

Вона поплескала по кишені:

— Дякую.

— Ти підеш зараз? — запитав він.

— Увечері Зараз я зустрінуся з Ґужубаєм. Востаннє спробую його переконати.

Вони обоє знали, що ця зустріч нічого не змінить. Вона вже не один тиждень сперечалася з Воєначальником Мавпи через одне й те саме. Вона хотіла піти з Жуйдзіня, а він — лишитися в горах, і його союзники з командування Південної коаліції підтримували це рішення. Вони переважали трьома голосами до одного.

Жинь збиралася це змінити.

Але ще не час. Не варто квапитися, інакше вона зарано покаже козирі. По одній справі за раз. Спершу вона дасть Воєначальнику Мавпи останній шанс, змусить його думати, що повернулася готова до співпраці й задоволена походом. Ще в Сінегарді вона навчилася стримувати свої поривання. Найкращі плани лишаються таємницею аж до виконання. Схований ніж ріже найглибше.

— З поверненням, — сказав Воєначальник Мавпи.

Лю Ґужубай сидів у своєму штабі в одній із небагатьох давніх архітектурних перлин Жуйдзіня, які ще збереглися: квадратному кам'яному храмі з трьома стінами, порослими мохом. Він обрав його через безпеку, а не зручність. Внутрішній простір храму був дуже скромний: кам'яна піч у кутку, два килими та простий стіл для нарад посеред холодної кімнати з протягами.

Жинь і Кітай сиділи навпроти нього, немов двоє учнів, що прийшли на урок додому до вчителя.

— Я принесла подарунки, — сказала Жинь.

— О, я бачив. Не стрималася й таки лишила невеличку мітку?

— Мені здалося, що вони повинні знати, хто ними командує.

— Ну, припускаю, ними командуватиме Совдзі, — Ґужубай здійняв брову. — Хіба що ти плануєш стяти йому голову.

Жинь ледь помітно всміхнулася, нестямно воліючи мати змогу поцілити йому в горлянку полум'яним кулаком.

Коли вона зі скаліченою рукою вибралася з Арлона на кораблі «Чорних лілій», то думала, що Воєначальник Мавпи буде не схожий на тих страшних чоловіків, з якими вона стикалася досі Що він дотримає слова. Що ставитиметься до неї не як до зброї, а як до союзниці Що дозволить їй командувати.

Як же вона помилялася.

Вона недооцінила Ґужубая. Він був неймовірним: єдиний вцілілий у жорстокій зачистці в Арлоні. Він розумів політичні сили так, як вона не зрозуміла б ніколи, бо займався цим усе життя. Гужубай знав, чому люди готові підтримувати його і чим можна завоювати їхню довіру й любов. І не поступався цією владою.

— Я думала, ми дійшли згоди, — трохи зверхньо промовила вона, — що якщо експеримент з Кхудлою буде вдалим...

— О, він був вдалим. Можеш лишити при собі той загін. Офіцери Шень і Лінь дуже задоволені твоєю роботою.

— Але я не хочу один загін, я хочу армію.

— Не вдавай, що зможеш упоратися з нею.

— Я щойно звільнила ціле селище з мінімальними втратами...

— Твій неймовірний талант до підпалів не робить з тебе гарного командира, — Ґужубай наголосив на останніх словах так, немовби інакше вона його не зрозуміла б. — Ти досі вчишся управлятися з передачею повідомлень і забезпеченням ресурсами. Не квапся, дитино. Дай собі трохи часу навчитися. Тут не Сінеґард і ми не посилаємо в бій непідготовлених дітей. Тим часом підшукаємо тобі інше заняття.

Від поблажливості в його голосі Жинь стиснула кулаки. Вона впилася поглядом у вени на його шиї. Ті випиналися так помітно, їх було так просто розітнути.

От якби... Та спірлійка вона чи ні, але якщо зашкодить Лю Ґужубаю, то не вийде з Жуйдзіня живою.

Кітай легенько штурхонув її під столом: «Не смій».

Вона скривилася: «Я знаю».

Жинь була спірлійською чужинкою, Кітай — сінеґардською елітою, а Воєначальник Мавпи був чистокровним вихідцем із півдня: кремезним чолов'ягою з широченними плечима від років праці та блискучими, розумними очима, глибоко посадженими на обличчі, помережаному зморшками, наче ліс стежками.

Жинь поїхала з півдня за першої ж нагоди. Воєначальник Мавпи боровся і страждав на півдні все життя. Він бачив, як його бабця жебракувала на вулиці під час місячного Нового року, випрошуючи бодай жменю рису. Проходив кілометри, доглядаючи водяних буйволів, отримуючи всього мідяк на день. Бився в різношерстих провінційних загонах, що зібралися навколо Тріади під час Другої Макової війни. Він став воєначальником не завдяки спадковості або чистій амбіційності. Він повільно просувався рангами, навколо нього гинули солдати. Він підписався на тринадцятирічну службу в армії за обіцянку однієї срібної монети на місяць і залишився у війську на все життя.

Обидва його молодші брати загинули, воюючи проти Федерації. Його колись квітучий сільський рід занепав через опіумну залежність. Він пережив найгірші події минулого століття, тому виживання — найбільше його вміння. Він став солдатом з необхідності, але саме тому ніхто не сумнівався в його спроможності й праві на лідерство.

А ще важливіше, він звідси родом. Ці гори — в його крові. Усе це зчитувалося з його стомленої сутулості і важкого погляду.

Можливо, Жинь і сильніша, але Лю Ґужубай уособлював саму сутність півдня. І якщо вона нашкодить йому, провінція Мавпи розірве її на шматки.

Тож поки що вона мусить шукати компроміс.

— Я чула, що ситуація на півночі змінилася, — сказала вона, силкуючись тримати нейтральний тон. — Ви нічого не хочете мені показати?

— Є трохи новин.

Якщо Ґужубая й здивувала її раптова смиренність, то він не виказав цього. Натомість штовхнув через стіл стос листів:

— Твоя подруга відписала. Ось цей прибув учора.

Жинь схопила першу сторінку й спрагло почала читати рядки, а щойно переглянувши їх, передавала Кітаю. Новини з півночі завжди надходять невеликими спалахами: кілька тижнів може минути взагалі без звісток, а потім вони отримують несподіваний ковток інформації. Південна коаліція мала в Республіці нечисленних шпигунів, більшість із них — дівчата Моаґ. Декілька світлошкірих «Чорних лілій» вирушили до Арлона, ретельно замаскувавши свій акцент, і тепер працювали в чайних крамницях і гральних лігвищах.

Венка також поїхала на північ. Маючи бліде, гарненьке личко і бездоганну сінеґардську вимову, вона чудово вписувалася в товариство аристократів колишньої столиці. Спершу Жинь непокоїлася, що її впізнають, бо ж Венка — зникла донька колишнього міністра фінансів, а це неабияка підстава для розголосу. Але, судячи з листів Венки, вона повністю змінила зовнішність за допомогою перуки і декількох грудок косметики.

«На моє обличчя ніхто не звертає уваги, — написала Венка невдовзі після прибуття в Сінеґард. — Як виявилося, сінеґардські ляльки навдивовижу взаємозамінні».

Тепер у її повідомленнях не було нічого несподіваного. «Вейсжа досі воює за північ. Воєначальники та їхні наступники мруть як мухи. Довго не протримаються, вони вже на межі. Міста в облозі Вейсжа перетворив на табори смерті. Невдовзі все скінчиться».

Це були не новини, а запізніле підтвердження того, ідо вони знали давно. Призахідники Вейсжі спустошували країну на дирижаблях, лишаючи вирви й перетворюючи селища на розбомблене пекло.

— Є згадки про те, ідо Вейсжа прямує на південь? — запитала Жинь у Ґужубая.

— Поки ні. У тебе в руках усе, що ми маємо.

— Тоді на нас не звертають уваги, — сказала вона.

— А отже, нам поки щастить, — зауважив Кітай. — Проте де справа часу.

Велика демократія Воєначальника Дракона Їнь Вейсжі, демократія, заради якої він розграбував міста й зробив Мужвей багряним від крові, так і не утвердилася. Вейсжа цього й не планував. Через лічені дні після поразки імперського флоту в Арлоні він убив Воєначальників Кабана й Півня і оголосив себе одноосібним президентом Нікарської республіки.

Але він не мав країни, щоб правити. Чимало колишніх офіцерів Міліції, зокрема й не останній серед них, колишній улюбленець Імператриці генерал Дзюнь Ложань, уникнули зачистки в Арлоні й утекли на північ, до провінції Тигра А тепер об'єднані сили решток Міліції майже стали для призахідників викликом.

Майже. З кожним новим звітом, який діставався Жуйдзіня, ставало зрозуміло, що Республіка поширює свій вплив усе далі й далі на північ. А це означало, що в Жинь не так багато часу. Південна коаліція — лише одне повстання з багатьох. Наразі у Вейсжі руки зв'язані заворушеннями Дзюня, вже не кажучи про банди, які одразу після закінчення війни заповнили вакуум влади на місцях. Але так лишатиметься недовго. Дзюнь не міг сподіватися розбити війська Вейсжі, принаймні поки за ними стояли призахідницькі дирижаблі й тисячі призахідницьких солдатів з аркебузами нашпиговували армію Дзюня кулями.

Жинь була вдячна за те, що Дзюнь виграв для них таку тривалу відстрочку. Але рано чи пізно Вейсжа зверне увагу й на південь. Мусить звернути, принаймні поки Жинь жива. Розплата неминуча. І коли прийде час, Жинь хотіла мати змогу наступати.

— Ви знаєте мою думку про це, — сказала вона Ґужубаю.

— Так, Жунінь, знаю. — Він дивився на неї, як втомлений батько — на неслухняну дитину. — І знову ж таки, я кажу тобі...

— Ми тут помремо. Якщо не підемо її наступ зараз, то це зробить Неджа Нам треба заскочити його зненацька і просто зараз...

— Я не єдиний, кого ти мусиш переконати. Ніхто з Південної коаліції не хоче опинитися під ударом. Ці гори — їхній дім. І коли приходять вовки, ти захищаєш те, що всередині, за стінами.

— Це дім лише для частини з вас.

Він стенув плечима:

— Ти вільна йти куди забажаєш.

Він міг так блефувати. Бо знав, що йти їй нікуди.

У Жинь роздулися ніздрі:

— Нам треба бодай обговорити це, Ґужубаю...

— Обговоримо на нараді, — з його тону було чітко зрозуміло, що зустріч завершено. — Ти знову можеш озвучити свої аргументи для інших, коли бажаєш. Хоча, якщо відверто, це починає трохи набридати.

— Я й далі про це говоритиму, доки хтось не почує, — випалила Жинь.

— Як хочеш, — відповів Ґужубай. — Ти так любиш ускладнювати.

Кітай знову штурхнув її під столом якраз за мить до того, як вони підвелися, щоб піти.

— Я знаю, — пробурмотіла Жинь. — Знаю.

Коли вона підійшла до дверей, частинка її серця обірвалася. Вона воліла б, щоб Ґужубай сказав «так». Вона намагалася співпрацювати. Їй несила було терпіти те, що сперечається тільки вона Жинь і справді хотіла працювати з коаліцією. Усе було б значно простіше, якби він сказав «так».

Але якщо він не збирається ворушитися, тоді вона його змусить.

Вечеря минула швидко. Жинь і Кітай спорожнили свої миски за лічені секунди. Не тому, що були голодні. Якщо вони бездумно з'їдали свої порції, так легше ігнорувати цвіль, якою рясніли овочі, і крихітних личинок, що звивалися навколо рису. З кожним поверненням Жинь до Жуйдзіня їжа в спільних їдальнях гіршала Зрештою кухарі перестали виловлювати комах з діжок, підбадьорюючи всіх розмовами, що в них містяться страшенно необхідні поживні речовини. Тепер Жинь регулярно їла мурашкову вівсянку, і їй завжди доводилося стримувати блювотний рефлекс перед тим, як скуштувати страву.

Гнити не почав лише корінь шаню — крохмальний білий батат, що з кожним ковтком липнув до горлянки, наче клей. Бульби шаню мали виняткову стійкість до морозу й росли на гірських схилах чи не скрізь. Певний час вони навіть подобалися Жинь: корінь поживний, його легко готувати, він має солодкий присмак свіжоспеченого хліба.

Але це було давно. Відтоді смак сирого, смаженого, товченого й приготованого на пару шаню так остогид Жинь, що її млоїло навіть від самого запаху. Але це єдиний поживний продукт, який вона могла отримати. Тож вона змушувала себе його їсти.

Доївши, Жинь підвелась і підготувалася провідати ватажка бандитів Ma Лєня.

Кітай хотів був піти з нею, але вона похитала головою:

— Я можу зробити це сама. Тобі не обов'язково це бачити.

Він не став сперечатися. Вона знала, що він не хоче йти.

— Добре. Ліки у тебе?

— У передній кишені.

— І ти впевнена, що...

— Будь ласка, не треба, — перебила вона — Ми безліч разів про це говорили. У тебе є кращий варіант?

Кітай зітхнув:

— Просто зроби це швидко. Не зволікай.

— І чого б я зволікала?

— Жинь.

— Добре, — вона поплескала Кітая по плечу й закрокувала до лісу.

Ma Лєнь облаштував собі помешкання в печері неподалік північного периметра Жуйдзіня. Для Жинь мало б бути майже неможливо наблизитися до його житла, не спіймавши в горлянку щонайменше трьох кинджалів, але останніми днями охоронці Ma Лєня змінили думку про те, кому варто бути відданими. Жоден не дивився їй у вічі.

Дружина і донька Ma Лєня сиділи біля входу до печери. Забачивши Жинь, вони підвелися, їхні очі були широко розплющені від страху і відчаю.

«Вони вже знають», — подумала Жинь. Дійшли чутки. Або хтось із вояків, можливо й сам Джудень, уже повідомив їм про те, що станеться, намагаючись урятувати їм життя.

— Вас не повинно тут бути, — сказала Жинь.

Дружина Ma Лєня схопила Жинь за зап'ясток, щойно та ввійшла до печери.

— Будь ласка! — заблагала вона. — Не треба!

— Обов'язок кличе, — Жинь відсмикнула руку. — Не намагайся мене зупинити.

— Ти можеш лишити його, він зробить усе, що ти скажеш. Ти не мусиш...

— Не зробить, — перебила її Жинь. — І я мушу. Сподіваюся, ви вже попрощалися.

Вони знали, що буде далі. Люди Ma Лєня також знали. І Жинь підозрювала, що на певному рівні Воєначальник Мавпи також знав. Можливо, навіть дозволяв. На його місці вона дозволила б. Що роблять, якщо один з генералів продовжує воювати у війні, в якій йому точно не здобути перемоги?

Миряться з неминучими втратами.

У печері тхнуло неприємною, нудотною сумішшю диму від гірких лікувальних трав і смороду старого блювотиння. Ma Лєнь захворів на криваву легеневу лихоманку ще до того, як Жинь вирушила до Кхудли. Час ідеальний. Того ранку, коли вона вирушала в похід, вони з Джуденем домовилися: якщо Ma Лєню не полегшає до її повернення, то малоймовірно, що він узагалі одужає, і вони ризикнуть.

Та все ж вона не очікувала, що Ma Лєнь так швидко ослабне. Він лежав на постелі, схудлий і змарнілий. У кутиках вуст запеклася кров. З кожним подихом печерою відлунювало огидне деренчання.

Ma Лєнь — уже напівтруп. За такого стану справ те, що задумала Жинь, навіть не можна назвати справжнім убивством. Вона лише прискорює неминуче.

— Вітаю, генерале, — вона сіла на край ліжка.

Він повільно розплющив очі, почувши її голос.

Їй розповіли, що хвороба пошкодила його голосові зв'язки. «Коли він намагається говорити, починається кровотеча, — сказав Джудень. — А якщо схвильований, починає задихатися». Від цієї думки Жинь відчула легке тремтіння. Він не може глузувати з неї, проклясти, покликати на допомогу. Вона ж може насміхатися з нього як тільки заманеться. А пін тільки лежатиме й слухатиме.

Жинь мала б просто зробити все і піти. Розумніша, розважливіша частина її волала, що треба йти, адже залишатися тут надто довго — ризиковано, як і говорити там, де шпигуни Ґужубая можуть її почути.

Але вона так довго чекала цієї зустрічі. Їй хотілося, щоб він знав кожну причину, чому помре. Хотілося насолодитися цією миттю. Вона це заслужила.

Жинь яскраво пригадала, як він кричав на неї, коли вона вперше запропонувала відправити загони до провінції Півня. Він називав її дикункою, сентиментальною, темношкірою сукою, яка розпалює війни. Дорікав Гужубаю за те, що той узагалі допустив дівчисько до воєнної ради.

Мабуть, він навіть цього не пам'ятав. Ma Лєнь із тих галасливих, балакучих типів. Завжди кидався образами. Завжди припускав, що його фізична сила й відданість його людей убережуть його від наруги.

— Ти пам'ятаєш, що сказав, коли я вперше попросила зробити мене командиром? — запитала Жинь.

У кутику рота Ma Лєня зібралася слина. Жинь підняла з підлоги закривавлену ганчірку й витерла її.

— Сказав, що я тупа сука без досвіду командування і з генетичним браком розважливості, — вона пхикнула. — Це твої слова Ти сказав, що я пустоголова дурепа, яка має величезну силу, але не може дати їй ради. Сказав, що я маю знати своє місце. Що спірлійці взагалі не мають права щось вирішувати й мусять тільки коритися.

Ma Лєнь самими губами промовив щось незрозуміле. Вона відкинула пасма волосся від його рота Він так сильно пітнів, що складалося враження, немовби його просочили олією. Бідолаха.

— Я повернулася на південь не для того, щоб знову стати чиїмось домашнім улюбленцем,— заявила Жинь. — Іти мав би це зрозуміти.

Вона дарувала свою відданість двом майстрам. І кожен віддячив зрадою. Довірилася спершу Дадзі, потім Вейсжі, і обоє продали її навіть оком не змигнувши. Відтепер Жинь сама вирішуватиме власну долю.

Вона потяглася до кишені й дістала пляшечку.

Ліси навколо Жуйдзіня кишіли товстими жовтими скорпіонами. Солдати навчилися відганяти їх від табору, підпалюючи сушену лаванду й майструючи пастки, але все одно не могли пройти далі десяти кроків у ліс, не наштовхнувшись на гніздо. Одного гнізда вистачило для того, щоб здобути цілу пляшечку отрути.

— Мені навіть не прикро, — сказала вона. — Даремно ти заступив мені шлях.

Жинь піднесла пляшечку до вуст Ma Лєня. Він борсався, намагаючись відкашляти отруту, але вона схопила його за щелепи, змушуючи їх зімкнутись, і затиснула носа між пальцями, аж доки рідина не стекла в горло. За хвилину він припинив опиратися. Вона відпустила.

— Ти помреш не одразу, — промовила Жинь. — Отрута скорпіонів паралізує. Сковує всі м'язи. — Вона витерла слину й отруту з його підборіддя. — Скоро тобі стане трохи важче дихати. Спробуєш покликати на допомогу, але усвідомиш, що щелепи не рухаються. Я впевнена, що дружина прийде перевірити, як ти, але вона знає, що вже нічим не зарадить. Вона знає, що я зараз роблю. І, мабуть, уявляє це. Але, можливо, вона любить тебе достатньо сильно, щоб лишитися з тобою до кінця. Або, якщо любить тебе по-справжньому, переріже тобі горлянку.

Жинь підвелась. У голові дзижчало дивне хвилювання. Тремтіли коліна. Вона відчула запаморочення й млість від химерного несподіваного припливу сил.

Це було не перше її вбивство. Але перше, скоєне зумисно й сплановано. Вперше вона вбила людину не з відчаю, а з холоднокровного, злісного розрахунку.

І це було...

Було приємно.

Їй не потрібна була люлька, щоб показати це Алтаню. Вона чула його сміх, такий гучний, немовби він стояв поруч. Вона почувалася божественно. Відчуття було таким, немовби вона може перестрибнути гори, якщо захоче. Але рука не переставала тремтіти. Пляшечка висковзнула з пальців і розбилася.

Жинь вийшла з печери, спантеличена тим, як бухкає серце в грудях і кипить кров від ейфорії.

— Хочу повести два загони до провінції Півня, — сказала Жинь. — За словами Совдзі, вони зібралися саме там, бо на рівнинній території легше пересуватися. Ми зміцнюємо позиції не на тому фронті. Вони не мають наміру рухатися в гори, бо їм це не потрібна Хочуть розширюватися далі на південь.

Командування Південної коаліції сиділо навколо столу в штабі Воєначальника Мавпи. Ґужубай, природжений лідер, сидів на чолі. Лю Дай, колишній окружний чиновник і давній союзник Ґужубая, — праворуч від нього. Джудень сидів праворуч від Лю Дая як заступник Ma Лєня, але за столом лишався порожній стілець як вияв поваги. Совдзі сидів ззаду в кутку ліворуч, схрестивши руки на грудях і самовдоволено посміхаючись, немовби вже розгадав, до чого йде.

— Якщо вдаримо швидко, — продовжила Жинь, — якщо захопимо основні вузли до того, як вони матимуть шанс перегрупуватися, то зможемо одним махом покінчити з усім.

— Сьогодні вранці ти хотіла повернути на північ, щоб дати відсіч Вейсжі, — сказав Ґужубай. — А тепер пропонуєш іти на південь. Ти не зможеш воювати на двох фронтах, Жинь. Котрий із них?

— Треба йти на південь, бо лише так ми зможемо здобути силу вистояти проти призахідників, — сказала Жинь. — Якщо повернемо південь, то матимемо тепло. Провізію. Доступ до річкових шляхів, озброєння, і хто знає, що ще можна буде відібрати в муґенців. Наше військо поповниться тисячами нових солдатів, ми зможемо організувати лінії постачання, щоб його утримувати. Але якщо спершу не виб'ємо муґенців, то опинимось у пастці в горах...

— У горах ми в безпеці, — перебив її Лю Дай. — Ніхто не нападав на Жуйдзінь століттями, місцевість надто несприятлива...

— Тут немає їжі, — сказала Жинь. — Джерела пересихають. Це не триватиме вічно.

— Ми розуміємо, — сказав Ґужубай. — Але ти забагато просиш від цієї армії. Половина хлопців лише два місяці тому вперше взялися за меч. Дай їм час.

— Вейсжа не дасть їм часу, — не стрималася Жинь. — І щойно він розбереться з Дзюнем, поховає нас.

Вона вже їх втратила. Вона бачила це з їхніх знуджених, скептичних облич. Знала, що все це марно. Що це лише повтор суперечки, яку вони вже мали десятки разів. Патова ситуація: вона лис полум'я, але все інше мають вони. А вони — досвідчені, загартовані війною чоловіки, які попри все, що заявляли на загал, зовсім не хотіли ділитися владою з дівчиськом, удвічі молодшим.

І Жинь це знала. Але за натурою не могла мовчати.

— З провінцією Півня покінчено, — сказав Ґужубай. — Муґенці захопили ті території, як мурахи. Наша стратегія зараз має ґрунтуватися виключно на виживанні. Ми можемо втримати провінцію Мавпи. Вони не виживуть у горах. Не відкидай цього, Жинь.

Він говорив так, немовби давно дійшов цього висновку. Жинь осяяла раптова підозра:

— Ви знали! Знали, що муґенці захопили провінцію Півня.

Ґужубай і Лю Дай перезирнулися.

— Жунінь...

— Ви весь цей час знали! — перейшла вона на крик Щоки горіли. Це не просто звичайна опіка, це відверта поблажливість. «Клятий покидьок». — Весь цей час знали і не розповіли!

— Це нічого не змінило б.

— Вони всі знали? — вона жестом обвела присутніх у кімнаті.

З кінчиків пальців мимоволі зривались іскорки. Члени коаліції відсахнулися, але це її не задовольнило. Вона почувалася надто збентеженою.

Про що ще вони їй не розповіли?

Ґужубай відкашлявся:

— З огляду на твої поривання, ми не вважали це розважливим...

— Та пішов ти! — вигукнула вона. — Я член цієї ради, я здобувала перемоги в боях заради вас, я заслуговую...

— Але це не змінює того, що ти імпульсивна і безрозсудна, і це доводять твої постійні вимоги командування...

— Я заслуговую повного командування! Саме це мені обіцяли!

Ґужубай зітхнув:

— Ми не обговорюватимемо цього знову.

— Послухайте! — грюкнула вона кулаком по столу. — Якщо жоден з вас не хоче робити перший крок, відправте лише мене. Дайте мені дві тисячі людей. Лише вдвічі більше, ніж я повела до Кхудли. Цього вистачить.

— Ми обоє знаємо, чому це неможливо.

— Але це наш єдиний шанс вижити...

— Та ну? — запитав Ґужубай. — Невже ти справді віриш, що ми не виживемо в горах? Чи просто хочеш отримати шанс піти за Їнь Неджею?

Вона могла дати йому ляпаса. Але їй вистачило розуму не заковтнути наживку.

— Їні не дозволять нам вільно жити в цій країні, — сказала вона.

Жинь знала, як діє Вейсжа Визначає загрози — колишні, поточні, потенційні, — а потім терпляче відокремлює, захоплює і знищує їх. Він не пробачає помилок. І не лишає кінців. А Жинь, колись найкоштовніша його зброя, тепер була його найбільшим кінцем.

— Республіка хоче не просто розколоти територію, а стерти нас із мали. Тож вибачте за те, що, на мою думку, вдарити першими — це гарна ідея.

— Вейсжа прийде не за нами, — Воєначальник Мавпи підвівся. — Він прийде за тобою.

Значення цих слів зависло в повітрі між ними.

Двері відчинились. Усі присутні схопилися за мечі. До кімнати ввійшов табірний прислужник, захеканий.

— Пане...

— Не зараз, — різко відповів Воєначальник Мавпи.

— Ні, пане, — прислужник важко зглитнув. — Пане, Ma Лєнь помер.

Жинь повільно видихнула. Ось воно.

Ґужубай витріщився на прислужника, втративши дар мови.

Жинь заговорила раніше, ніж у будь-кого знайшлися слова:

— То в нас вакантне місце.

Лю Дай жахнувся:

— Май хоч трохи поваги!

Жинь проігнорувала його:

— Є вакантне місце, і я найкваліфікованіша людина, яка може його посісти.

— Ти заледве входиш у ланцюжок командування, — сказав Ґужубай.

Жинь пустила очі під лоба:

— Ланцюжок командування важливий лише для справжніх армій, а не бандитських таборів, які зачаїлися в горах, сподіваючись, що дирижаблі, пролітаючи над ними, нічого не помітять.

— Ці люди не коритимуться тобі, — сказав Ґужубай. — Вони заледве тебе знають...

Джудень уперше заговорив:

— Ми з дівчиною.

Ґужубай замовк на півслові, недовірливо витріщившись на Джуденя.

Жинь придушила самовдоволену посмішку.

— Вона має рацію, — погодився Джудень. — Тут ми помремо. Нам потрібно вирушати, поки маємо змогу воювати на своїх умовах. І якщо ти нас не поведеш, то ми підемо з нею.

— Ти не маєш влади над усією армією, — сказав Гужубай. — Ти збереш щонайбільше півтори тисячі людей.

— Дві тисячі, — заявив Совдзі.

Жинь вражено глянула на нього.

Совдзі стенув плечима:

— «Залізні вовки» теж ідуть на південь. Нам давно кортить почати цей бій.

— Ти ж казав, що тобі немає діла до Південної коаліції, — озвалася Жинь.

— Я казав, що мені немає діла до решти Імперії, — відповів Совдзі — А це інше. Це мій народ. І з того, що я бачив, ти єдина з достатніми яйцями, щоб піти за ними, а не сидіти тут, чекаючи смерті.

Жинь заледве стримувала сміх. Вона роззирнулася на присутніх за столом, високо піднявши підборіддя, чекаючи, чи стане комусь мужності кинути їй виклик. Лю Дай засовався. Совдзі підморгнув їй. Ґужубай, абсолютно розбитий, нічого не сказав.

Жинь була впевнена: він знає про те, що вона зробила. Це не таємниця. Вона визнала б це вголос, якби він запитав. Але він не міг довести цього, і ніхто не захотів би йому повірити. Серця щонайменше третини його людей відвернулися б від нього.

Нічого нового. Це лише підтвердило б чутки, які ходили дуже, дуже давно.

Джудень кивнув їй:

— Ваш хід, генерале Фан.

Їй так сподобалося, як прозвучали ці слова, що вона не стримала усмішки.

— Що ж, тоді вирішено, — вона глянула на присутніх. — Я забираю Третій підрозділ і «Залізних вовків» до провінції Півня. Виходимо на світанку.

Розділ 4

— Коли прибудемо до Вулика, я хочу мати відпочилі загони, — сказала Жинь. — Якщо сповільнимося до чотирьох п'ятих звичайної швидкості, то все одно дістанемося за дванадцять днів. Час від часу змінюватимемо маршрут, щоб обійти відомі нам муґенські аванпост Це збільшить відстань, але я волію якомога довше зберігати елемент несподіванки. Так вони матимуть менше часу на підготовку.

Жинь говорила з більшою впевненістю, ніж відчувала насправді їй здавалося, що її голос прозвучав незвично високо й пискляво, хоча заледве могла його розчути через бухкання крові у вухах. Тепер, коли вона нарешті отримала бажане, захват вивітрився і змінився водночас виснаженням і хвилюванням.

Минув перший день їхнього походу з Жуйдзіня. Вони зупинилися, щоб розбити табір у лісі Гурт — Кітай, Джудень, Совдзі та ще декілька офіцерів — сидів колом у наметі Жинь, захоплено спостерігаючи, як вона малює товсті чорнильні лінії на мапах, розстелених перед ними.

У неї тремтіла рука й на пергамент постійно бризкало чорнило. Було дуже важко писати лівицею. Вона почувалася так, немовби складала іспит, до якого не готувалася. Варто було б насолоджуватися миттю, але не вдавалося позбутися відчуття, що вона ошуканка.

«Ти і є ошуканка». Жинь ще ніколи не очолювала справжньої військової кампанії. За той короткий час, що вона командувала Цике, всі операції закінчувалися катастрофою. Вона не знала, як організувати матеріально-технічне забезпечення такого масштабу. А найгірше, що зараз вона описувала стратегію нападу, в якій не була впевнена.

Алтанів сміх відлунював у голові.

«Мала дурепка, — сказав він. — Нарешті отримала власну армію і тепер не знаєш, ідо з нею робити».

Жинь кліпнула, проганяючи примару.

— Якщо все піде за планом, — продовжила вона, — Лейян буде нашим уже за місяць.

Лейян був найбільшим містом на півночі провінції Півня. Жинь проїжджала через нього лише раз у житті — майже п'ять років тому під час далекої мандрівки караваном на північ, щоб почати навчання в Сінеґарді. Це був торговельний центр, сполучений з десятками менших селищ двома ріками й кількома широкими шляхами, такими давніми, що їх проклали ще в часи Червоного Імператора. Порівняно з будь-якою північною столицею, це був поганенький занедбаний базар на околицях пустки, але тоді Лейян здався Жинь найвелелюднішим ринковим містом, яке їй випадало бачити.

Кітай охрестив мережу навколо Лейяна Вуликом. Муґенські війська захопили контроль над усіма селищами на півночі провінції Півня, але, судячи з патрульних загонів і маршрутів, центральний вузол був саме в Лейяні.

У тому місті знаходилося щось важливе. Кітай вважав, що, найімовірніше, це високопоставлений генерал, який після загибелі батьківщини зберіг за собою владу в цьому регіоні. Або, як боялася Жинь, там розташовувався склад боєприпасів, про який вони не знали. У Лейяні могли зберігатися балони з жовтим газом. І вони не мали змоги дізнатися, чи це справді так.

У цьому й полягала головна проблема. Жинь мала обмаль розвідданих з Лейяна. Завдяки детальним описам довколишньої місцевості, які їй надав Совдзі, вона оновила мапи, але решта його інформації суттєво застаріла. Серед «Залізних вовків» знайшлося кілька вцілілих мешканців Лейяна, однак їхні доповіді про муґенські загони дуже різнились. Це аж ніяк не допомагало, навпаки. Ті, кому пощастило вижити й утекти, майже завжди були кепськими джерелами інформації: або перебільшували загрозу від жаху, або применшували її в надії, що зможуть умовити рятувальні загони допомогти їхньому селищу.

Жинь відіслала вперед декілька груп, але вони мусили діяти вкрай обережно. Усе, що могло вказати муґенцям на загрозу нападу, наробило б чималої біди. Це означало, що Жинь може розмірковувати скільки завгодно, але реальний розмах військ у Лейяні дізнається лише безпосередньо перед битвою.

— І як ти виб'єш їх з-за воріт? — запитав Джудень. — Ми не хочемо завдавати удару надто близько до цивільних.

«Це ж очевидно». Жинь не розуміла, чи він говорив із поблажливістю, чи зі звичайною обережністю. Їй раптом стало дуже важко не зчитувати все як сумнів у її авторитеті.

— Спробуємо попередити їх якомога раніше, не видавши свого місцеперебування. Совдзі має зв'язки з місцевими. Але насправді нам доведеться діяти за обставинами, — додала вона, добре знаючи, що вся ця балаканина не має значення.

Та кращої відповіді в неї не було. Запитання Джуденя було важливою стратегічною загадкою, яку їй так і не вдалося розв'язати навіть попри години роздумів, проведених разом з Кітаєм.

Проблема полягала в тому, що муґенські загони біля Лейяна не гуртувалися на одній території, де за допомогою гарно спланованого наступу їх можна було б зігнати на одне пожарище, а були розкидані по всій мережі селищ Жинь потрібно було знайти спосіб виманити муґенців на одне відкрите поле битви. У Кхудлі було легко мінімізувати втрати серед населення: більшість мугенських військ мешкали у відокремлених таборах. Але «Залізні вовки», яких вона опитала, розповіли, що в Лейяні муґенці повністю асимілювалися з містом. Вони створили химерну окупаційну систему грабіжницького симбіозу. А тому відрізнити цій від мирного населення значно складніше.

— Без нових розвідданих розв'язати цю проблему не вдасться, — сказала Жинь. — Наразі наш пріоритет у тому, щоб підібратися якомога ближче до Лейяна, не потрапивши на очі патрулям. Ми ж не хочемо, щоб усе місто перетворилося на заручників, — вона підняла очі. — Усе зрозуміло?

Присутні кивнули.

— Добре, — сказала вона. — Джуденю, признач людей на першу варту.

— Так, генерале, — Джудень підвівся.

Інші офіцери вийшли за ним. Але Совдзі лишився сидіти на підлозі, схрестивши ноги та відкинувшись назад на випростані руки. У кутику його рота дошкульно стирчала травинка, немовби докоряючи Жинь.

Вона з осторогою глянула на нього:

— Ще щось важливе?

— Твої плани нікуди не годяться, — сказав він.

— Перепрошую?

— Вибач, я мав би висловитися раніше. Просто не хотів, щоб ти втратила обличчя.

Жинь насупилася:

— Якщо ти лишився, щоб поскиглити...

— Ні, послухай. — Совдзі випрямився, нахилився вперед і постукав пальцем по зірочці, що позначала на мапі Лейян. — Для початку, ми не можемо провести твою армію цими манівцями. Вони розставили вартових не лише на головних шляхах, а й на всіх інших, а ти знаєш: у тебе замало людей, щоб пережити підготовлену оборону.

— Але, окрім цих манівців, іншого шляху немає, — сказав Кітай.

— Ну тоді ви просто не дуже винахідливі.

На обличчі Кітая промайнуло роздратування:

— Не можна тягти вози з провізією через густий ліс, це...

— Невже ви відмовляєтеся слухати тих, хто може порадити щось корисне? — Совдзі виплюнув травинку. Вона впала на малу, розмазуючи шляхи, які Жинь так ретельно вимальовувала. — Ви ж знаєте, я просто хочу допомогти.

— Але ми стратеги з сінеґардською підготовкою і знаємо, що робимо, — випалила Жинь. — Тож якщо тобі більше нічого сказати, крім «твої плани нікуди не годяться», тоді...

— Ти ж знаєш, що Воєначальник Мавпи хоче твоєї поразки, так? — перебив Совдзі.

— Не зрозуміла.

— Ти взагалі не подобаєшся Південній коаліції. Ґужубаю, Лю Даю, всій раді. Вони постійно про це говорили, коли тебе не було поруч. Бляха, я тільки-но прибув, а вони вже спробували налаштувати мене проти тебе. Це хлопчачий клуб, Принцесо, і ти в ньому зайва.

Жинь силкувалася втримати нейтральний тон:

— І що ж вони говорили про мене?

— Що ти дурепа, яка вважає, ніби три роки в Сінеґарді й кілька місяців у Міліції можуть замінити десятиліття бойового досвіду, — спокійно відказав Совдзі. — Що якби не твій гарненький фокус, ти не була б варта того, щоб тримати тебе поруч. І що, ймовірніше за все, ти помреш у Лейяні, бо занадто дурна, щоб розуміти, проти чого виступаєш; але так вони принаймні позбудуться однієї прикрості.

Жинь не зуміла стримати жар і відчула, як розпашіли щоки:

— Це аж ніяк не новина.

— Послухай, спірлійко, — Совдзі нахилився вперед. — Я на твоєму боці. Але де в чому Ґужубай таки має рацію. Ти не вмієш командувати, і ти справді недосвідчена, а надто в такій війні. А я знаю, як вести ці битви. І якщо моїх людей у них втягли, то ти мене, бляха, вислухаєш.

— Ти мені не наказуватимеш, — сказала Жинь.

— Якщо ви підете туди, керуючись цими планами, то загинете.

— Слухай, покидьку...

— Зачекай, — підняв руку Кітай. — Жинь, просто... послухай його бодай хвилину.

— Але він...

— Він пробув тут довше за нас Якщо в нього є інформація, треба почути її, — Кітай кивнув Совдзі: — Продовжуй.

— Дякую, — Совдзі відкашлявся, наче майстер перед тим, як виголосити лекцію. — Ви підходите до проблеми не з того боку. Ви не можете воювати так, немовби це війна між двома повноцінними арміями, відкритий бій і все таке. Це не те саме Тут ідеться про звільнення, а звільнення означає дрібну тактику і хитрість.

— Але у Кхудлі все спрацювало як треба, — пробурмотіла Жинь.

— Події у Кхудлі мене вразили, — визнав Совдзі. — Але, як я вже сказав, ми не зможемо перемогти на полі бою. Нас надто мало, і треба вдатися до дрібніших тактик А тобі варто повчитися на моїх помилках.

— То що ти пропонуєш? — з голосу Жинь зникла грубість. Тепер вона слухала.

— Іти через ліс, — сказав Совдзі. — Я проведу ваші коштовні вози з провізією. На цій території всюди є потаємні стежки, а я маю людей, здатних їх відшукати. Потім, перед тим як зайти до Лейяна, зв'яжемося з тамтешніми ватажками опору. Зараз у тебе просто замало людей.

— Замало людей? — повторила Жинь. — Я можу...

— Ти можеш власноруч спалити цілий загін, спірлійко, я про це добре знаю. Але від тебе є користь лише в твоєму радіусі дії, а цей радіус ніяк не може бути надто близько до цивільних. Треба, щоб місцеві не втручалися. Відділити муґенців від людей, яких ти намагаєшся врятувати. Зараз для цього в тебе замала армія, і, підозрюю, саме тому ти кривишся, коли дивишся на мапи.

Жинь неохоче визнала, що Совдзі надзвичайно проникливий.

— І ти володієш чарами, які це виправлять? — запитала вона.

— Це не чари. Я був у тих селян. У них є підпільні банди опору. Сильні чоловіки, які прагнуть битися. Треба лишень, щоб хтось підштовхнув їх до дій.

— Ти говориш про жменьку селян із вилами, — сказав Кітай.

— Я говорю про кілька додаткових сотень людей.

— Дурниця, — заперечила Жинь.

— Я родом з тієї території, — сказав Совдзі. — Маю зв'язки. І можу виграти для вас Лейян, якщо ви мені довіритеся. Зможете? — він простягнув їй руку.

Жинь і Кітай із сумнівом перезирнулися.

— Це не пастка, — роздратовано промовив Совдзі. — Та годі, ну ж бо. Я просто хочу повернутися додому, як і ви.

Жинь поміркувала над його словами, а потім потяглася, щоб потиснути його руку. Щойно їхні долоні торкнулися, хтось різко відкинув запону намету. Увійшов захеканий вартовий.

— Муґенський патруль, — видихнув він. — За три кілометри звідси.

— Усім сховатися, — наказав Совдзі. — Ліс тягнеться майже на кілометр в обидва боки, нехай усі збираються і йдуть.

— Ні.. Що? — Жинь скочила на ноги і заходилася збирати мапи. — Накази тут віддаю я...

Совдзі роздратовано зиркнув на неї:

— То накажи їм сховатися.

— Ще чого! — відказала вона. — Ми битимемося.

Це лише одна патрульна група. Не військо. Що тут обговорювати?

Але не встигла вона гарикнути наказ, Совдзі висунув голову з намету, вклав два пальці в рота і тричі поспіль свиснув так гучно, що Жинь немов кинджалом різонуло по вухах.

Реакція приголомшила її. «Залізні вовки» миттю підвелись і почали збирати речі. Менш ніж за дві хвилини вони згорнули намети, спакували спорядження і зникли з табору, розчинившись у лісі. Не лишили після себе жодних слідів: багаття зрівняли з землею, сміття прибрали. Навіть ямки від наметових кілків засипали. Пересічна людина нізащо не здогадалася б, що тут ще зовсім недавно стояв табір.

Жинь не знала, чи це її розлютило, чи вразило.

— Досі хочеш битися? — поцікавився Совдзі.

— Малий засранець.

— Краще ходи з нами.

— І не подумаю, в мене є бог...

— І щоб тебе заткнути, вистачить однієї стріли, Принцесо. Тепер тебе ніхто не прикриває. Я йду за своїми людьми.

Розпашіла від гніву, Жинь наказала людям Джуденя прибрати табір і відступити до дерев.

Вони бігли поміж гілками, що лишали тисячі крихітних порізів на відкритій шкірі, а тоді зупинились і залізли на дерева. Жинь ще ніколи не почувалася такою приниженою, як коли сиділа, скрутившись поруч із Совдзі на гілці, визираючи крізь листя, щоб не проґавити патруль.

План Совдзі зводився лише до того, щоб перечекати, поки муґенці пройдуть? Він же не збирався нападати на них? Бо це самогубство, і це суперечило всім передумовам наступу, які вони записували на заняттях стратегії: у них не було укріплених позицій для обстрілу, зрозумілої лінії передачі повідомлень, видимості для сигналів між рангами. Відступивши до лісу, вони розпорошилися, перетворившись на неорганізовану групу, а Жинь тепер опинилась у пастці бойової зони, де її полум'я легко може стати непідконтрольним.

Через декілька хвилин Жинь помітила муґенський патруль, який рухався головним шляхом.

— Ми могли б перебити їх на галявині, — просичала вона Совдзі — Навіщо...

Він затулив їй рота долонею.

— Поглянь.

Тепер Жинь добре бачила гуркітливий патруль. Вона нарахувала десь зо двадцять муґенців. Вони їхали верхи на лискучих бойових конях, без сумніву, нагодованих зерном, відібраним у селян. Солдати просувалися повільно, оглядаючи покинутий табір.

— Ну ж бо, — пробурмотів Совдзі. — Їдьте далі.

«Не вийде», — подумала Жинь. Її люди спритні, але не настільки. Десяти хвилин замало, щоб евакуювати табір, не лишивши жодних слідів.

І, звісно ж, уже за хвилину муґенський капітан щось крикнув і показав на землю. Жинь не знала, що саме він побачив: слід, ямку від кілка, загублений пасок, — але це не мало значення. Їх викрили.

— А тепер дивися, — Совдзі знову встромив пальці до рота і свиснув, цього разу двічі поспіль.

«Залізні вовки» випустили хмару стріл на галявину.

І поцілили. Половина муґенських солдатів попадали з коней. Друга половина кинулася навтьоки, але повітря розітнула ще одна хмара стріл, поціливши їм у шиї, скроні, роти й очі. Троє останніх помчали шляхом, але врешті впали, поцілені лучниками, які розташувалися за кілометр від схованки Жинь.

— І це останні — Совдзі зіскочив з дерева й простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися. — Невже все було так погано?

— Це було не обов'язково. — Жинь відштовхнула руку Совдзі й злізла самотужки. Ліва рука підігнулася від напруження. Жинь відпустила її й решту відстані пролетіла, мало не впавши простісінько на дупу. Вона квапливо вирівнялася. — Ми могли зустріти їх відкрито, не мусили ховатися...

— Як гадаєш, скільки в них було людей? — поцікавився Совдзі.

— Двадцять. Може, тридцять, я не...

— І скількох ми підстрелили?

— Ну, всіх, але...

— І скільки в нас поранених?

— Жодного, — пробурмотіла вона.

— А муґенці у Вулику знають, що ми йдемо?

— Ні.

— Саме так, — самовдоволено промовив він. — Розкажи, що було не обов'язково?

Їй хотілося збити цей вираз з його обличчя.

— Ховатися було необов'язково. Ми могли просто зняти їх...

— І ідо, дати їм більше часу на укріплення оборони? Коли муґенський патруль відчуває наближення бою, то передусім відсилає назад завчасно визначеного солдата, щоб той про все доповів.

Жинь спохмурніла:

— Я про це не знала.

— Звісно, що не знала. Ти спалила б більшість із них на місці, добре. Але ти не можеш перегнати коня. Жоден з наших скакунів не скаче швидше за муґенських. Одна-єдина помилка може коштувати тобі всіх переваг елемента несподіванки.

— Але це ж смішно, — сказала вона — Ми не зможемо критися аж до Лейяна.

— Справедлива заувага. Але варто бодай спробувати не розкривати нашої кількості, принаймні доки не атакуємо наступні цілі. Подібні невеличкі припасування стратегії мають значення. Не думай про абсолютне, думай про деталі. Треба використовувати кожен день, кожну годину, за які ти можеш отримати інформаційну перевагу. Це і є різниця між двома пораненими і двадцятьма.

— Я зрозуміла, — стримано промовила вона.

Жинь була не настільки вперта, щоб не визнавати, коли помиляється. Її вжалили слова Совдзі, що, мовляв, вона обмірковувала стратегію з точки зору абсолютних величин. Вона так звикла до цього, бо ж деталі ніколи не мали значення, якщо її стратегії зводилися до повного знищення вогнем.

Розпашіла, Жинь струсила листя зі штанів, а потім пробурмотіла слова, яких, вона це знала, Совдзі від неї й чекав:

— Ти переміг, гаразд? Ти мав рацію.

Він задоволено всміхнувся:

— Я займаюся цим уже багато років, Принцесо. Але ти також можеш бути уважнішою.

Вони облаштували табір за три кілометри від місця, де побачили патруль. Крони дерев там були такі щільні, що розсіювали дим від їхніх багать до того, як він міг піднятися вище. Але навіть так Жинь встановила суворі обмеження: не більше одного багаття на сімох людей, і всі сліди треба засипати й ретельно замаскувати листям та багнюкою, яку вони зібрали вранці під час переходу.

На вечерю були крихітні булочки з кукурудзяного борошна і неприправлена рисова каша. Воєначальник Мавпи дозволив Жинь узяти з Жуйдзіня лише декілька мішків з припасами, аргументувавши це тим, що якщо вона провалить цей похід, то принаймні Жуйдзінь не помре з голоду. Жинь не наполягала, не бажаючи випробовувати долю.

А от «Залізні вовки» харчувалися підозріло добре. Жинь не знала, де вони знаходять продукти, але з їхніх киплячих казанків долинали чудові аромати. Поцупили припаси з Жуйдзіня? Совдзі цілком міг таке утнути, він той ще козел.

— Якщо це так тебе непокоїть, піди й запитай, — сказав Кітай.

— Це нерозумно, — пробурмотіла вона — Не хочу здіймати галас..

А Совдзі вже йшов до них, тримаючи в кожній руці по бамбуковій пароварці. Скосив очі на їхню їжу. Посміхнувся:

— Апетитно.

Жинь ревниво стиснула булочку в пальцях.

— Достатньо.

Совдзі сів навпроти них і поставив пароварки на землю.

— Ви не вмієте добувати собі харч?

— Звісно, вміємо. Просто на цій ділянці немає нічого їстівного.

— Та невже? — Совдзі підняв накривку пароварки. — Погляньте. Бамбукові паростки. Свіженька куріпка Приготуйте з дрібкою солі й оцту і матимете аж три страви.

— Але ж усього цього тут немає, — сказав Кітай.

— Правильно, ми зібрали все необхідне дорогою. Бамбук ріс просто біля підніжжя Жуйдзіня, хіба ви не бачили? Купа молодих пагонів. Щоразу, коли натрапляєте на щось їстівне, кладіть його в мішок. Перше правило походу, правда ж?

Від аромату м'яса в Жинь рот набрався слини. Вона заздрісно дивилася на пароварки.

— А як ви спіймали птахів?

— Просто. Маєш бодай дрібку кукурудзяного борошна — спорудити пастку можна майже з будь-чого. Ми виставили декілька минулої ночі й прокинулися від ляскання крил. Можу навчити вас.

Жинь показала на щось жовте й кашоподібне під бамбуковими паростками.

— А це?

— Банани бадзяо.

— Смачні?

— Ти не куштувала? — Совдзі вражено глянув на неї. — Вони ж ростуть тут повсюди.

— Ми думали, що вони можуть бути отруйними, — визнав Кітай. — У декого в Жуйдзіні від них болів живіт, тож відтоді ми їх не чіпаємо.

— О ні, це трапляється лише якщо їсти їх недозрілими. Як не розумієте з кольору — темно-брунатний, бачите? — то можна зняти шкірку й понюхати. Якщо запах кислий, покиньте. Ніхто з ваших людей про це не знав?

— У нашому таборі — ніхто.

— Неймовірно, — сказав Совдзі. — Припускаю, що після декількох століть ви починаєте забувати дрібниці.

Жинь показала на миску з чимось схожим на чорні хрусткі перерослі боби.

— А це що?

— Бджоли,— буденно відповів Совдзі. — Якщо обсмажити, вони дуже смачні. Треба тільки впевнитися, що повитягав усі жала.

Жинь витріщилася на нього:

— Не розумію, коли ти жартуєш, а коли говориш серйозно.

— Не жартую, — він узяв одну бджолу й показав Жинь. — Бачиш? Найсмачніша частина — ніжки. Вони всотують усю олію, — Совдзі кинув комаху до рота й голосно пережував. — Дивовижно. Хочете?

— Я сита, — пробурмотіла Жинь.

— Ти родом з півдня. Думав, ви їсте що завгодно.

— У Тікані ніколи не їли жуків.

Він засміявся:

— Навряд чи Тікані можна назвати найбіднішим селищем півдня. Зате якщо ти ніколи не знала голоду, то це чимало чого пояснює.

Жинь мусила визнати: це правда. Вона лишалася голодною безліч разів, і в Тікані, і в Сінеґардській академії, але лише тому, що її позбавляли вечері, а не через відсутність їжі. Навіть після Третьої Макової війни, коли селяни по всій Імперії впадали в такий розпач, що починали їсти кору, Жинь завжди могла розраховувати на щонайменше дворазове харчування в армії.

Звісно. Коли ситуація погіршувалася, солдатів годували першими, а всіх інших кидали помирати. Жинь так довго жила на забезпеченні імперії, за яку воювала, що так і не навчилася добувати собі харч.

— Це не образа. Лише відвертість, — Совдзі простягнув їй миску з бджолами. — Хочеш спробувати?

Пахло напрочуд смачно. У животі Жинь до ніякового гучно забурчало.

— Їж, — пхикнув Совдзі. — У нас є зайві порції.

На світанку вони продовжили йти, тримаючись краю дороги, завжди готові відступити до дерев за першого ж сигналу розвідників, які йшли попереду. Порівняно з попереднім днем, вони трохи пришвидшили крок. Жинь хотіла вирушити просто до Вулика, але Совдзі намалював на її мапі зигзагоподібний маршрут, що давав змогу захопити всі місцеві силові вузли, аж до самого кінця уникаючи центрального.

— Але так вони знатимуть, що ми йдемо, — сказала Жинь. — Хіба суть не в тому, щоб зберегти елемент несподіванки аж до Лейяна?

Совдзі похитав головою:

— Ні, про те, що ми тут, вони дізнаються щонайбільше за п'ять днів. Довше нам не вдасться зберегти в таємниці, що ми вже близько. А тому, коли матимемо нагоду, зможемо завдати гарного удару.

— Тоді який сенс у всіх цих пересторогах?

— Думай, Принцесо. Вони знають, що ми йдемо. І це все, що вони знають. Їм невідомо, скільки нас Нас може бути банда з десяти осіб. А може — мільйонна армія. Вони й гадки не мають, до чого готуватися, а невідома загроза підриває оборону. Не забувай.

Звісно, в Сінеґарді Жинь навчилася стратегічного розрахунку настроїв ворога. Але вона завжди розглядала його лише в межах домінантної стратегії. З огляду на обставини, який варіант для них найкращий? І як до нього підготуватися? Проблеми, якими так захопився Совдзі, — страх, передчуття, тривога, безрозсудність — були деталями, над якими вона ніколи не розмірковувала всерйоз. Але тепер, у цій війні непевності й незбалансованих сил, вони стали першорядними.

Тому щоразу, коли Південна коаліція стикалася з муґенськими солдатами, Жинь наказувала всім сховатися на деревах і, якщо патруль нічого не помічав, перечекати, доки він пройде. Або ж вони вдавалися до тактики заманювання, яку «Залізні вовки» використали першого дня. І щоразу, коли натрапляли на окуповані селища, стратегія була однакова: обережне провокування в поєднанні з ударами невеликих загонів. Цього якраз вистачало для того, щоб досягти обмежених тактичних цілей, не допускаючи переростання у справленій бій.

Через вісім днів і після численних сутичок Жинь на власні очі побачила повний розмах улюбленої тактики Совдзі. Тепер вони майже повністю покладалися на хитрощі, й це їм чудово вдавалося. «Залізні вовки» полюбляли підстерігати групки муґенських солдатів, завжди вночі й ніколи двічі на одному місці. Коли муґенці поверталися з більшими загонами, партизанів уже там не було. Щоб відтягти напади муґенців, вони прикидалися жебраками, фермерами, сільськими п'яницями. Зумисне ставили несправжні табори, щоб збити з пантелику муґенські патрулі Улюбленою витівкою Совдзі було відправити гурт «Залізних вовків», самих лише молодих жінок, на поля неподалік муґенських стоянок Жінки вбиралися в найбарвистіший та найпровокативніший одяг, який для них могли дістати селянки. На них завжди нападали, без винятків. Але жінок з ракетами й ножами важче захопити, ніж звичних для муґенських солдатів жертв.

— Тобі подобається прикидатися слабким, — зауважила Жинь. — Невже це завжди спрацьовує?

— Майже завжди. Муґенців страшенно приваблюють легкі цій.

— І вони завжди потрапляють у цю пастку?

— Наскільки мені відомо, так Поглянь, вони ж бандити. Слабкість — ось що їм хочеться бачити. Вони переконані, що ми просто примітивні, боягузливі тварини, і ніколи не ставлять цього під сумнів. Вони не хочуть вірити, що ми можемо дати їм відсіч, тому й не віритимуть у це.

— Але ми ж насправді не даємо їм відсічі, — сказала Жинь. — Лише дратуємо.

Совдзі знав, що вона не в захваті від цієї експериментальної кампанії, від такого собі бою впівсили, провокування з тіні замість того, щоб зіткнутися з ворогом віч-на-віч. Це суперечило всім стратегічним принципам, яких її вчили. Її вчили перемагати, і то рішуче, щоб не допустити наступних контратак. А Совдзі загравав з перемогою, проте ніколи не брав трофеїв. Він лишав шахові фігури на дошці, наче пес, який закопує кістки, щоб поласувати згодом.

Але Совдзі наполягав, що вона досі розглядає війну зовсім не під тим кутом.

— У тебе немає повноцінної армії, — говорив він. — Ти не можеш увійти в Лейян і викосити всіх, як робила це, воюючи за Республіку.

— Ні, можу.

— Принцесо, тобі все вдасться в дев'яти випадках з десяти. А потім випадкова стріла чи снаряд поцілить у скроню, й на цьому твоє везіння скінчиться. Не випробовуй долю. Помиляйся обережно.

— Але мені остогидла ця постійна біганина..

— Це не біганина Ти не розумієш. Це підрив. Поміркуй, як змінилися б твої розрахунки, якби ти була на іншому боці. Ти змінювала б маршрути патрулів, щоб устигати за спорадичними нападами, але не змогла б передбачити, коли вони стануться. Твої нерви почали б здавати. Ти не могла б відпочити, заснути, бо не мала б упевненості в тому, що буде далі.

— То, виходить, твій план — засмикати їх до смерті, — сказав Кітай.

— Кепський бойовий дух — це велика зброя, — зауважив Совдзі — Не варто її недооцінювати.

— А я цього й не роблю, — сказала Жинь. — Але відчуття таке, немовби ми постійно відступаємо.

— Уся суть у тому, що відступати можеш тільки ти. А вони — ні Вони застрягли в окупованих селищах, бо не можуть їх здати. Спробуйте осягнути цей факт. Завчені моделі ведення війни більше не працюють. У Сінеґарді вас учили очолювати великі війська у великих битвах. Але військ у вас більше немає. Тепер ви можете виступати проти відокремлених загонів безліч разів і відстрочувати їхні підкріплення. Можете відсилати невеликі бойові загони, які матимуть змогу виконувати окремі завдання. А ще ви мусите прагнути якомога довше відкладати безпосередні бої на відкритій місцевості.

— Усе це маячня якась, — Кітай широко розплющив очі, на його обличчі була помітна легка паніка, яка з'являлася, коли його розум нестямно переварював нову ідею. Жинь майже бачила, як у його мозку обертаються коліщатка. — Це суперечить усьому написаному в класичних текстах про ведення війни.

— Не зовсім, — сказав Совдзі. — Що, за словами Суньдзи, є основоположною теоремою війни?

— Підкорюй ворога без бою, — навіть не замислюючись, відповів Кітай. — Але це не стосується...

Совдзі його перебив:

— І що це означає?

— Це означає, що ти підкорюєш ворога завдяки самій лише безмежній перевазі, — нетерпляче сказала Жинь. — Якщо не кількісно, то технологіями або позицією. Якщо змусити ворога усвідомити гірші позиції, він здасться без бою. Так ти врятуєш свої війська від битви, і бойовище лишиться чистим. От тільки вони аж ніяк не в гіршому становищі в жодній площині. Тому це не спрацює.

— Але Суньдзи не це мав на увазі, — Совдзі був нестерпно самовдоволеним, ніби вчитель, який чекає, доки дуже млявий учень додумається до правильної відповіді.

Кітаю урвався терпець:

— Невже половина тексту написана невидимими чорнилами?

Совдзі підняв руки:

— Послухайте, я також навчався в Сінеґарді. І знаю, як працюють ваші мізки Але вони натреновані на ведення звичайної війни, але зараз усе інакше.

— Тоді будь ласкавий, поясни, як усе зараз, — сказав Кітай.

— Ви не можете зібрати більше військо, а тому маєте діяти невеликими групами. Мобільними операціями. Нічними вилазками Хитрощі, несподіванка, всі ці веселощі, все, чим ми займаємося, ось як ви зосереджуєте оптимальне розміщення, чи якими там високопарними словами це називає Суньдзи, — Совдзі жестами показав, ніби щось затискає. — Ви мурахи, які атакують пораненого щура. Розтягуєте його дрібними укусами. Вам не вдасться перемогти в повномасштабній битві, а тому, бляха, ви просто виснажуєте їх. Проблема Сінеґарда в тому, що там вас учили битися з давнім ворогом. Майстри дивилися на все очима Червоного Імператора. Але цей метод ведення війни вже не працює. Він не спрацював проти муґенців, коли ви справді мали армію. Ба більше, Сінегард припускав, що ворогом буде зовнішній завойовник, — широко всміхнувся Совдзі. — Там не вчили, як організовувати повстання.

Попри внутрішній скепсис, Жинь мусила визнати, що тактика Совдзі працює. І продовжує працювати. Що ближче вони підходили до Лейяна, то більше припасів і розвідданих отримували, і все без жодних свідчень того, що муґенці в Лейяні знали про їхнє наближення. Совдзі планував свої напади так, що навіть уцілілі муґенці не могли доповісти про більше, ніж десять-двадцять помічених людей. Повний розмір їхньої армії лишався таємницею. А якщо Жинь прикликала полум'я, то ретельно дбала про те, щоб не лишати свідків.

Але врешті удача почала відвертатися від них. Дрібна тактика Совдзі була дієвою з невеликими цілями — селищами, де муґенських вартових налічувалося не більше п'ятдесяти. Але Лейян був одним із найбільших лист у провінції. З'являлося дедалі більше фактів, які підтверджували, що там зосередилося кілька тисяч муґенців.

Кількатисячну армію не ошукаєш спідницями й феєрверками. Рано чи пізно вони мусили зіткнутися з ворогом і дати бій.

Розділ 5

На дванадцятий день походу, після безлічі змін маршруту й небезпечних лісових стежок, вони дісталися просторої рівнини, всіяної червоним цвітом сорго. На противагу перерослій дикості, нечисленним і майже всохлим деревам, що траплялися вздовж шляху, ці ретельно оброблені поля випиналися, немов червоний попереджувальний прапор.

Війська займаються полями лише тоді, коли мають на меті довгострокову окупацію. Вони дійшли до кордону Вулика.

Люди Жинь хотіли рушити до Лейяна тієї ж ночі. Останні два дні вони йшли неквапом, бо лісовими стежками швидше не виходило. Солдати були сповнені сил, відпочилі й люті. Їм хотілося крові.

Єдиною перешкодою був Совдзі.

— Спершу треба зв'язатися з місцевими ватажками.

Жинь підіграла йому:

— Гаразд. І де ж вони?

— Ну, — Совдзі почухав вухо. — Всередині.

— Ти здурів?

— Від твоїх звільнень найбільше страждають цивільні, — сказав Совдзі. — Чи ти не рахувала кількість загиблих і поранених у Кхудлі?

— Послухай, ми звільнили Кхудлу...

— І спалили храм, у якому було повно цивільних, — перебив її Совдзі — Думала, що я про це не знаю? Треба їх попередити.

— Це надто ризиковано, — мовив Кітай. — Ми не знаємо, скільки серед місцевих зрадників, які співпрацюють із муґенцями. Якщо вас побачить хтось не той, то цивільні однаково постраждають.

— Про нас ніхто не доповість, — сказав Совдзі. — Я знаю цих людей. І їхня відданість сильніша за кров.

Жинь скептично глянула на нього:

— Волієш поставити на це життя всіх солдатів цієї армії?

— Ставлю на це життя всіх мешканців цього міста, — сказав Совдзі. — Я довів тебе аж сюди, спірлійко. Довірся мені ще трохи.

І разом із Совдзі Жинь пішла до центру Вулика в лахмітті селянки, без меча й підкріплення. Совдзі знайшов лазівку в патрулюванні північного боку міста, півхвилинну «кишеню» між зміною вартових, завдяки якій вони змогли пробратися полем і непоміченими пройти в міську браму.

Побачене в Лейяні вразило Жинь.

Вона ще не стикалася з окупованим муґенцями містом, де на кожному розі не було безладних куп зотлілих трупів. Де мешканці не були абсолютно, однорідно й жорстоко скорені.

Тут, у Лейяні, муґенці вдалися до такого собі окупаційного устрою. І це чомусь лякало ще більше.

Місцеві мешканці були худорляві, змучені, помітно пригнічені, але живі І не просто живі, а вільні. Їх не замикали в загорожах, вони не ховалися в домівках від страху. Місцеві — безсумнівно нікарці — ходили містом так буденно, що якби Жинь не знала, то взагалі не здогадалася б про присутність муґенців. Коли вони зайшли вглиб міста, Жинь побачила гурт чоловіків — робітників із землеробським знаряддям, що легко використати як зброю Вони крокували до поля без жодного озброєного наглядача. Ближче до центру міста з'явилися довгі черги біля неймовірного видовища — точки розподілу пайків, де муґенські солдати роздавали щоденну порцію ячмінного зерна цивільним, які терпляче чекали з мідними мисками в руках.

Жинь не могла сформулювати запитання:

— Як?

— Колаборація, — сказав Совдзі. — Ось як більшість із нас вижили Муґенці швидко збагнули, що первісна політика знищення корінного населення діятиме лише за умови, що вони отримуватимуть припаси з острова. Острів знищено, тому розчищати простір стало зайвим Ба більше, їм потрібні ті, хто готуватиме й пратиме для них. Тому солдати без домівки утворили хворобливий симбіоз зі своїми жертвами. Муґенці злилися з нікарцями в суспільство якщо не зовсім ненасильницьке, то бодай стабільне.

Жинь знаходила свідчення обачного співіснування на кожному кроці. Вона бачила, як муґенські солдати їдять за нікарськими стійками. Як муґенські патрульні супроводжують гурт нікарських фермерів назад через міську браму. Без піднятих клинків, без зв'язаних рук. Так буденно. Вона навіть бачила, як муґенський солдат ніжно погладив по голові нікарського малюка, коли вони проходили вулицею.

Їй скрутило все нутро.

Вона не знала, що з цим робити. Так звикла до абсолютного нищення, до повної протилежності сторін у війні, що не могла осягнути цей химерний серединний стан. Як воно — жити з мечем, занесеним у тебе над головою? Як воно — дивитися цим людям в очі день за днем, добре знаючи, на що вони здатні?

Жинь ішла, тримаючись за Совдзі, коли вони просувалися вулицями, і знервовано роззиралася щоразу, коли вони повертали за ріг. Ніхто не доповів, навіть не звернув на них уваги. Часом, побачивши Совдзі, люди мружились у непевному впізнанні, але ніхто не промовив ані слова.

Совдзі йшов не зупиняючись, аж доки вони не дісталися віддаленого краю міста, де він показав на невелику хатину під солом'яним дахом, майже непомітну за деревами.

— Голову Лейяна звати Лєнь Вень. Його невістка родом із того ж селища, що й моя мати. Він чекає на нас.

Жинь насупила брови.

— Як?

— Я говорив тобі,— стенув плечима Совдзі — Я знаю цих людей.

Біля дверей сиділа худорлява дівчинка років семи й перетирала соргове зерно в маленькій кам'яній ступці. Щойно вони підійшли, вона підвелася й мовчки показала їм іти за нею до хатини.

Совдзі пропустив Жинь уперед:

— Ну ж бо.

Як для голови селища, помешкання Лєнь Веня було не дуже розкішним. У хатині заледве вмістилося б десятеро людей, ставши пліч-о-пліч, у центрі кімнати стояв квадратний чайний стіл, а навколо — триногі ослінчики. Жимі, присіла на найближчому. Шорсткі, подряпані ніжки хиталися щоразу, коли попа рухалася. Але, що дивно, це її заспокоювало: така бідність їй знайома.

— Зброю он туди. Батьків наказ, — дівчинка показала на надщерблену вазу в кутку.

Жинь смикнулася до ножів, схованих у сорочці:

— Але...

— Звісно, — Совдзі суворо глянув на Жинь. — Як голова Лєнь забажає.

Жинь неохоче опустила клинки у вазу.

Дівчинка вийшла, але вже за мить повернулася з тарілкою парових булочок з грубого борошна і поставила на столик.

— Вечеря, — сказала вона й відступила в куток.

Крохмалисте тісто пахло напрочуд добре. Жинь давно не бачила нормальних парових булочок У Жуйдзіні закінчилися дріжджі Вона потяглася була по булочку, але Совдзі відкинув її руку.

— Не смій, — пробурмотів він. — Тут більше, ніж вона з'їдає за тиждень.

— Тоді навіщо...

— Облиш. Якщо ти не торкнешся, вони залишать їжу на потім, але якщо візьмеш бодай одну й покладеш її, вони наполягатимуть, щоб ти забрала її з собою, коли йтимеш.

Відчуваючи, як забурчало в животі, Жинь поклала руку на коліно.

— Не думав, що ти повернешся.

У дверях стояв високий, широкоплечий чоловік. Жинь не могла визначити його віку: зморшки біля очей і біла борода могли означати, що він годиться їй у дідусі, але чоловік стояв прямо й з піднятим підборіддям, тож його тіло ще пам'ятало десятиліття боїв.

— Голова Лєнь, — Совдзі підвівся, склав руки й низько вклонився.

Жинь квапливо зробила те саме.

— Сідайте, — буркнув голова Лєнь. — Хатина замала для цієї метушні.

Жинь і Совдзі повернулися на місця. Голова Лєнь заледве проштовхався біля них і сів на брудну підлогу, схрестивши ноги. Жинь раптом відчула, як по-дитячому сидить навпочіпки на ослінчику.

Голова Лєнь схрестив руки на грудях.

— Виходить, саме ви й збаламутили північ.

— Винні, — всміхнувся Совдзі. — А на черзі...

— Годі, — озвався голова День. — Мені байдуже, що там на черзі. Забирайте свою армію, йдіть звідси й не повертайтеся.

Совдзі замовк, на його обличчі промайнула образа. Жинь це могло б здатися кумедним, якби вона не була така спантеличена.

— Вони думають, що це роблять наші люди, — сказав голова Лєнь. — Після зникнення першого загону патрульних вони вишикували старших селян і сказали, що стрілятимуть їх одного за одним, доки винні не зізнаються. Ніхто не вийшов наперед, тож мало не до смерті побили мою матір. Це сталося тиждень тому. Вона не одужує, їй пощастить, якщо вона переживе сьогоднішню ніч.

— У нас є лікар, — сказав Совдзі. — Ми приведемо його до тебе або можемо віднести її до нашого табору. У полях у нас є люди, можемо почати діяти вже цієї ночі...

— Ні, — твердо відповів Лєнь. — Ви розвернетесь і зникнете Ми знаємо, як закінчиться ця історія, і не будемо страждати від наслідків. Ми ще живі тільки завдяки покірливості...

— Покірливості? — Совдзі застерігав Жинь мовчати й дозволити йому вести розмову, але вона не втрималась і втрутилась. — Так ви називаєте рабство? Вам подобається ходити вулицями, опускаючи голову, коли вони наближаються, лизати їхні черевики, щоб заслужити прихильність?

— Наше місто зберегло своїх мешканців, — сказав голова Лєнь.

— Тоді ви маєте солдатів, — мовила Жинь. — І повинні битися.

Голова Лєнь заледве глянув на неї втомленими, старечими очима.

Запала тиша, і Жинь помітила шрами на його руках. Ще кілька рубців виднілися збоку на шиї. То не були шрами від батога. Такі шрами лишаються від леза.

Під його поглядом вона почувалася такою крихітною.

Нарешті він запитав:

— Ти знала, що вони забирають найбільш смаглявих дівчат, яких тільки можуть знайти, і спалюють живцем?

Жинь відсахнулася:

— Що?!

Та потім ЇЙ спало на думку пояснення, повільне й жахливе, а вже за мить голова Лєнь промовив його вголос:

— Муґенці говорять про тебе. Вони знають, що сталося на лукоподібному острові. Знають, що це зробила смаглява дівчина з червоними очима. І вони знають, що ти близько.

«Звісно, знають». Двадцять років тому вони вирізали спірлійців. Звісно, легенда про смагляву червонооку расу, здатну прикликати полум'я, передавалася між поколіннями. І вони точно чули поголоски, які ходили на півдні. Муґенські солдати, які розуміли нікарську, підхоплювали розповіді про втілення богині, через яке вони ніколи не повернуться додому. Їм кортіло знати більше. А тому вони дуже швидко дізналися, кого треба шукати.

Але вони не змогли знайти Жинь, тому взялися за тих, хто бодай трохи схожий на неї.

Провина ножем різонула нутро Жинь. Вона почула раптовий скрегіт сталі об сталь. Підстрибнула, обернулася. Дівчинка, яка досі сиділа в кутку, почала перебирати їхню зброю.

Голова День озирнувся через плече й промовив:

— Не чіпай.

— Усе гаразд, — заспокійливо промовив Совдзі — їй треба вчитися вправлятися зі сталлю. Тобі подобається цей ніж?

— Так, — сказала дівчинка, перевіряючи баланс ножа на одному пальці.

— Лиши собі Він тобі знадобиться.

Дівчинка примружилася й глянула на них:

— Ви солдати?

— Так, — відповів Совдзі.

— Тоді чому на вас немає форм?

— Бо в нас немає грошей, — Совдзі широко їй усміхнувся. — Хочеш пошити нам форми?

Дівчинка проігнорувала це запитання:

— У муґенців форми є.

— Це правда.

— То, виходить, у них більше грошей, ніж у вас?

— Ні, якщо ми з твоїм татком дамо цьому раду, — Совдзі повернувся до Лєня. — Будь ласка, пане. Просто вислухайте нас.

Лєнь похитав головою:

— Я не ризикуватиму, наражаючи своїх людей на помсту.

— Не буде ніякої помсти...

— Як ви можете це гарантувати?

— Бо все, що про мене розповідають, правда, — перебила Жинь.

Навколо її рук і плечей затанцювали язички полум'я, яких було саме вдосталь, щоб на обличчя впали довгі тіні. Щоб вона здавалася чимось нелюдським.

Жинь помітила, як на обличчі Лєня майнуло здивування. Вона знала, що, попри чутки, досі він не вірив по-справжньому в те, хто вона І вона це розуміла. Важко повірити в богів — справді повірити, — доки вони не зазирнуть тобі у вічі.

Вона змусила повірити муґенців. І його змусить.

— Вони вбивають тих дівчат, тому що бояться, — сказала вона — І недарма Я знищила лукоподібний острів. Я можу знищити все навколо в радіусі п'ятдесяти метрів. Коли ми вдаримо, це не буде схоже на попередні спроби. Поразка неможлива, і розплати за неї не буде, бо я не можу програти. У мені бог. Мені лише треба, щоб ви вивели цивільних з-під ураження. А ми подбаємо про решту.

Обличчя Лєня втратило вперту нерухомість. Вона перемогла й знала це. Бачила це в його очах: уперше він обмірковував щось, окрім покори. Думав про те, як може смакувати свобода.

— Ви можете атакувати їх з північного краю, — нарешті сказав він. — Там живе небагато цивільних, та й тих можемо евакуювати. Очерет там достатньо високий, щоб ви могли сховатися. Лише на тому полі можна розмістити зо п'ять сотень людей. Муґенці не знатимуть, що ви там, аж доки себе не розкриєте.

— Зрозуміло, — сказав Совдзі. — Дякую.

— Ви матимете обмаль часу, щоб зайняти позиції. Що декілька годин вони відсилають загони з собаками й палицями, щоб відстежувати всіх, хто може ховатися в полях.

— Вичісують вошей, — додала дівчинка. — Так вони кажуть.

— Тоді ми будемо розумними вошами, — сказав Совдзі. На його обличчі ясно читалося полегшення. Це вже були не просто перемовини. Тепер ішлося про розміщення сил. — Ви знаєте, скільки в них людей?

— Зо три тисячі, — сказав голова Лєнь.

— Дуже точна цифра, — озвалася Жинь. — Звідки вам про це відомо?

— Вони беруть у нас зерно. А ми знаємо, скільки вони їдять.

— І ви підрахували кількість солдатів за самим лише зерном?

— Це простий підрахунок, — сказав голова Лєнь. — Ми ж не дурні.

Жинь відкинулася назад, вражена.

— Ну гаразд Три тисячі.

— Можемо відвести їх метрів на двісті від міста, якщо розділимо своє військо й поведемо їх у поля, — сказав Совдзі. — Це більше за радіус ураження Жинь...

— Ні, — сказав голова Лєнь. — Чотириста.

— Це майже неможливо, — заперечила Жинь.

— То зробіть це можливим, — відповів Лєнь. — Відведіть бій від цього міста.

— Розумію, — сказала Жинь. Її голос пожорсткішав. — Ви хочете звільнення, не страждаючи від наслідків.

Голова Лєнь підвівся. Повідомлення було зрозумілим: зустріч закінчилася.

— Якщо ви програєте, вони прийдуть по нас. А ви знаєте, на що вони здатні.

— Це неважливо, — сказала Жинь. — Ми не програємо.

Голова Лєнь не відповів. Коли вони виходили з хатини, він мовчки провів їх оцінювальним поглядом. Його донька в кутку щось буркнула і продовжила шкребти сталлю по сталі.

— Пройшло добре, — пробурмотіла Жинь.

— Навіть чудово, — Совдзі аж сяяв від захвату.

— Чому ти так радієш? Через нього наше завдання тепер удесятеро складніше, а натомість він нам нічого не дав...

— Це не так Він дав нам дозвіл.

— Дозвіл? Та кому ж він, бляха, потрібен...

— Дозвіл завжди потрібен. — Совдзі зупинився. Усмішка на його обличчі потьмяніла. — Щоразу, коли ти приносиш у селище бій, наражаєш на небезпеку життя кожного мешканця. І твій обов'язок — попередити їх.

— Послухай, якби кожна армія робила так, як ти кажеш, то..

— Це ти послухай. Ти б'єшся не за землю, а за людей. І якщо навчишся завойовувати їхню довіру, вони стануть твоєю найкращою зброєю. Вони будуть твоїми очима й вухами. Стануть природним продовженням війська. Але ніколи й нізащо не наражай їх на небезпеку супроти їхньої волі. Зрозуміла?

Він не відводив від неї погляду, доки вона не кивнула.

— Добре, — сказав він і швидко закрокував до воріт.

Опанувавши себе, Жинь подалася слідом.

У тінях на них хтось чекав.

Жинь наповнила долоню полум'ям, але Совдзі схопив її за лікоть.

— Не треба. Це свої.

Чоловік біля воріт і справді був нікарцем Мусив бути нікарцем: зношений і вицвілий одяг висів на його сухорлявій постаті Муґенські солдати не голодували.

Він був юним, майже хлопцем І, схоже, страшенно тішився тим, що побачив їх. Він глянув на Жинь, і його обличчя просяяло.

— Ти спірлійка?

Щось у ньому здалося їй знайомим густі брови, широкі плечі Він поводився наче природжений лідер, упевнений і рішучий.

— Ти син голови Лєня, — сказала Жинь. — Так?

— Спіймала, — відповів він. — Лень Цінень. Приємно познайомитися.

— Ходи-но сюди, телепню, — Совдзі схопив Ціненя за руку й потягнув його в міцні обійми. — Батько знає, що ти тут?

— Батько думає, що я досі ховаюся в лісах, — Цінень повернувся до Жинь.— То ти справді спірлійка? А ти нижча, ніж я очікував.

Жинь напружилася:

— О, та невже?

Він виставив поперед себе руки:

— Ні, ні, я не хотів... Я... ого, — він декілька разів кліпнув. — Вибач. Я просто багато про тебе чув, чекав... Я не знав, чого чекати. Як добре зустрітися з тобою.

Жинь збагнула, що він не хотів бути грубим Він хвилювався. Вона трохи розслабилася.

— Так, я спірлійка. А ти тут для...

— Я ваш союзник, — Цінень швидко потягнувся, щоб потиснути їй руку. Його долоні були липкі від поту. Він витріщався на неї, злегка роззявивши рота, немов бачив, як вона спускається з небес хмарними сходинками. А потім він кліпнув і відкашлявся. — Ми хочемо допомогти вам у бою. У мене є люди, готові вийти за вас, тільки скажіть, і ми...

— Нічого ви не зробите, — сказав Совдзі. — Ти знаєш вимоги свого батька.

Цінень зневажливо скривився:

— Мій батько — боягуз.

— Він просто намагається зберегти тобі життя, — сказав Совдзі.

— Життя? — Цінень сердито глянув на нього. — Він прирік нас на існування в пеклі Він думає, що покірливість означає поблажливість, але не прислухається до повідомлень із селищ довкола нас. Він не знає, що вони роблять із жінками. Або йому нема до того діла, — хлопець стиснув кулаки. — У селищі за п'ятдесят кілометрів звідси спробували сховати дівчат у шахтах. Коли муґенці дізналися, то запечатали всі виходи й кинули їх задихатися. На цілих три дні Коли вони нарешті дозволили селянам дістати трупи, у мертвих дівчат були переламані й закривавлені пальці від спроб видряпатися нагору. Але батько не розуміє. Він... Відколи помер мій брат, він... — у горлі юнака забулькотіло. — Він помиляється. Ми тут не в безпеці й ніколи не були Дозвольте битися разом з вами. Якщо загинемо, то принаймні дозвольте нам померти людьми.

«Річ не в дозволі», — збагнула Жинь. Совдзі помилявся. Цінень битиметься незалежно від того, дозволять йому це чи ні. Ішлося про утвердження. Після всього, що Цінень бачив, він потребував виправдання провини, що лишився живий, і отримати його міг, ризикнувши власним життям. Жинь розуміла це почуття.

— Ви з друзями — не солдати, — тихо промовив Совдзі.

— Ми можемо ними стати, — сказав Цінень. — Думаєш, ми просто лежали й чекали, доки нас урятують? Я радий тебе бачити, брате, але ми почали цей бій без вас Ми вам потрібні. Ми вже все підготували, вже заклали для вас фундамент...

— Що? — Совдзі різко глянув на нього. — Що ви зробили?

— Все, чого мій батько боявся, — Цінень гордовито випнув підборіддя. — Ми відстежили маршрути їхніх патрульних до хвилини. Записали все кодом, який вони не зможуть прочитати. Розіслали сигнали, тож селяни точно знатимуть, коли бігти чи ховатися. Подбали, щоб у кожному господарстві була зброя. Ножі, зроблені з кілків, або сільськогосподарські знаряддя, які ми тягали з сараїв по одному за раз. Ми готові до цієї битви.

— Якби вони дізналися, то вбили б вас, — сказав Совдзі.

— Нас це не налякало, — пхикнув Цінень. — Бачили мою меншу сестру?

— Дівчинку в хатині? — запитала Жинь.

Він кивнув:

— Вона теж із нами. Муґенці залучили її до роботи в їдальні, саме там вони змушують працювати дітей. Так от, вона щоразу підсипала в їхні страви трохи цикути. Шкода від неї незначна. Часом викликає нудоту й діарею, але це ослаблює їх, а малу ніхто й не запідозрив.

Спостерігаючи за обличчям Ціненя — серйозним, розгніваним, розпачливим, — Жинь мимоволі і поважала його, і жаліла. Його хоробрість її вражала. Ці цивільні ворушили драконове гніздо, щодня ризикуючи життям, готуючись до повстання, у якому не могли перемогти.

Чого, на їхню думку, вони могли досягти? Самі фермери й діти, їхні дрібні вияви опору могли розлютити муґенців, але це їх не лякало.

Жинь подумала, що, можливо, за таких обставин цей опір, хай навіть і марний, — єдиний спосіб вижити.

— Ми можемо допомогти вам, — наполягав Цінень. — Лише скажіть, де бути і коли.

Безжальній частині Жинь хотілося сказати «так». Вона могла використати Ціненя. Легко зробити з них гарматне м'ясо. Навіть геть недосвідчений командир може виграти секунди, а то й хвилини, просто кидаючи солдатів на ворога.

Але вона не могла забути виразу очей голови Лєня.

Тепер вона знала, чого коштувало принести війну на південь.

Вона зчитувала вираз обличчя Совдзі: «Ти не посмієш».

І знала, що якщо зараз відповість неправильно, то втратить підтримку і голови Лєня, і «Залізних вовків».

— Совдзі має рацію, — вона потяглася, щоб торкнутися руки Ціненя. — Це не ваша битва.

— Аякже! — випалив Цінень. — Це мій дім.

— Я знаю, — вона спробувала говорити так, щоб справді вірити в те, що каже. — І найкраще, що ти можеш зробити, — це подбати, щоб односельці були в безпеці, коли ми атакуємо.

Цінень був пригнічений.

— Але це ж дрібниця.

— Помиляєшся, — сказав Совдзі. — Це найголовніше.

До табору Жинь і Совдзі повернулися вже поночі. І аж до світанку планували майбутній напад. Спершу хотіли вдарити одразу під покровом темряви й доки не встигли просочитися новини про їхнє прибуття. Але вирішили зачекати до наступного вечора. Голові Лєню потрібен був час, щоб організувати евакуацію селян, а Південній армії ще треба було розвідати місцевість і якомога вигідніше розставити загони на полі бою. Протягом наступних декількох годин командири просиділи над мапами, позначаючи на них лінії входу.

Відпочити їх розпустили вже далеко після опівночі. Коли Жинь повернулася до свого намету, то помітила тонкий сувій, акуратно вмощений на її дорожньому мішку.

Вона була потяглася за ним, завмерла й відсмикнула руку. Це неправильно. Ніхто у таборі не отримував особистих повідомлень. Південна коаліція мала тільки одного поштового голуба, і його натренували лише для листування з Анькхілуунем. Усі інстинкти Жинь горлали, що це пастка. Сувій могли змастити отрутою: у давнину чимало нікарських генералів вдавалися до цієї хитрості.

Жинь схилилась і випустила в долоню невеликий вогник, щоб ретельно підсвітити сувій з усіх боків. Не побачила нічого небезпечного: ані тонких голок, ані темного сяйва на краю пергаменту. Але про всяк випадок зубами натягла рукав на пальці і лише потім узяла сувій і розгорнула. А вже за мить мало не впустила.

На восковій печатці виднілася емблема з драконом дому Їнь.

Жинь повільно видихнула, намагаючись сповільнити шалене серцебиття. Певно, це жарт. Мабуть, хтось вирішив влаштувати їй дуже несмішний розіграш, і вона подбає, щоб винні поплатилися.

Усередині було послання, написане нерівним дитячим почерком. Знаки були такі розпливчасті й неакуратні, що Жинь довелося примружитися, щоб їх прочитати.

— Не смішно, — пробурмотіла вона собі під носа.

Але вона знала, що це не жарт. Ніхто з табору не міг цього зробити. Ніхто не знав.

Решту повідомлення було закреслено товстими чорнильними лініями.

Жинь згорнула сувій і вибігла з намету. Заговорила до першого-ліпшого вартового:

— Хто це приніс?

Він спантеличено глянув на неї:

— Приніс що?

Жинь помахала перед ним сувоєм:

— Ось це було на моєму дорожньому мішку. Хто це тобі передав?

— Н-не...

— Ти бачив, що хтось порпався в моїх речах?

— Ні, але моя зміна тільки почалася. Запитайте Ґіньсеня. Він був тут три години і мав бачити... Генерале, з вами все гаразд?

Жинь тремтіла.

Неджа дізнався, де вона. Неджа знає, де вона спить.

— Генерале? — знову запитав вартовий. — Усе гаразд?

Жинь стиснула сувій у кулаці:

— Поклич до мене Кітая.

— Бляха, — Кітай опустив листа.

— Знаю, — озвалася Жинь.

— Він справжній?

— Це ти про що?

— Про те, чи є бодай один шанс на те, що це підробка? Що насправді це писав не Кесеґі?

— Не знаю» — визнала Жинь. — Гадки не маю.

Вона не знала» чи справді то почерк Кесеґі. Якщо відверто, вона не була впевнена навіть у тому, що Кесеґі вміє читати. Її зведений брат рідко ходив до школи. Не знала вона і того, чи такий стиль письма притаманний Кесеґі. Звісно, могла уявити, як це прозвучало б його голосом або як він з кайданами на зап'ястках сидів за столом і писав, як тремтіло його схудле обличчя, коли Неджа диктував слова. Але звідки знати напевне? За ці роки вона заледве кілька разів розмовляла з Кесеґі.

— А якщо ні? — запитав Кітай.

— Гадаю, нам не варто відповідати, — промовила Жинь найспокійнішим тоном, на який спромоглася. — Хоч би що.

Вона обмірковувала всі можливості протягом того часу, який знадобився Кітаю, щоб дістатися до її намету. Зважувала ціну життя свого зведеного брата і вирішила, що може дозволити собі його втратити.

Кесеґі — не генерал, навіть не солдат. Неджа не міг катувати його, щоб добути інформацію. Кесеґі не знав нічого важливого ані про Південну коаліцію, ані про Жинь. Він знав лише біографію дівчинки, яку вона вбила вже давно в Сінеґарді — наївної тіканійської продавчині, що існувала лише в придушених спогадах.

— Жинь, — Кітай поклав їй руку на плече.— Хочеш піти за ним?

Жинь ненавиділа цей його погляд: очі широко розплющені від жалю, немовби вона ось-ось розплачеться. Від цього погляду вона почувалася такою вразливою.

«Але саме цього Неджа й хоче». Вона не дозволила цій думці заплутати її. Неджа вже маніпулював нею за допомогою почуттів. Через її почуття загинули Цике.

— Проблема не в Кесеґі, — сказала вона — А в розміщенні загонів Неджі У його довбаній досяжності... Я про те, що він, бляха, підклав листа в мій намет, Кітаю. Невже ми це просто проігноруємо?

— Жинь, якщо тобі потрібно...

— Нам потрібно поміркувати, чи війська Неджі на півдні.

Вона мусила говорити далі Вони мусили продовжувати розмовляти про щось інше, бо інакше її лякало те, як стискалися в неї груди.

— Сумніваюся, що це можливо... Венка писала, що він очолив військо свого батька в провінції Тигра Але якщо вони на півдні, то ховаються так добре, що жоден наш розвідник не помітив ані військ, ані дирижаблів, ані возів з припасами.

— Не думаю, що вони на півдні, — сказав Кітай. — Гадаю, він просто дратує тебе. Збирає інформацію. Просто хоче перевірити, як ти відповіси.

— Він не отримає відповіді. Ми на це не купимося.

— Можемо це обговорити.

— Тут нема чого обговорювати, — випалила вона — Цей лист — підробка А умови Неджі сміховинні.

Вона стиснула сувій. Решту повідомлення було написано акуратним, вишуканим почерком Неджі.

Його умови були прості й неприйнятні. Перемир'я, повномасштабна демобілізація і роззброєння, а в обмін на це Кесеґі неушкодженим повернеться до Жинь. Південна коаліція зможе або лишитися вільною, або ж за бажання приєднатися до Республіканської армії. Неджа не уточнив, що станеться з самою Жинь. Вона підозрювала, що це передбачає значні дози лаундануму та операційний стіл.

— Я не божевільна, ясно? — заявила вона — Ти ж розумієш, що це пастка?

— Не впевнений, — сказав Кітай. — Гадаю, що світ, у якому Неджа воліє, щоб ти лишилася живою, таки існує. Він не дурний, знає, що ти можеш бути йому корисна. Може спробувати вмовити тебе перейти на його бік...

— Призахідники нізащо не дозволять мені бути вільною.

— Якщо вірити словам Неджі, він намагається кинути виклик призахідникам.

Жинь пхикнула:

— Ти справді думаєш, що він на це здатний?

— Не знаю. Їні... Дім Їнь співпрацював із чужоземцями значно більше, аніж будь-який інший лікарський лідер. Саме тому вони купаються в сріблі. Вони цілком можуть миритися з думкою про те, щоб лишитися помічниками блакитнооких дияволів. Але Неджа..

— Неджа — шаман.

— Так.

— І ти вважаєш, що призахідники про це знають.

— Я думаю, Неджа знає, що не зможе існувати в світі, в якому домінуватимуть призахідники, — сказав Кітай. — Це світ, який таврує його як мерзенність. Їхнє бачення порядку вимагає вашої смерті.

Це Неджа й намагався сказати поміж рядків? Що він змінив свою думку про шаманів? Що, якщо вона стане на його бік, він розіб'є батьків союз?

— Але я вже сперечалася про це з Неджею, — сказала Жинь. — І на його думку, вони мають рацію. Що ми і справді мерзенні і що нам ліпше померти. От тільки він померти не може.

— Виходить, ми повернулися до початку. Ми й гадки не маємо, який сенс у цьому листі І в нас жодних підстав довіряти Неджі.

Жинь зітхнула:

— То який наш наступний крок?

— Думаю, спершу треба вирішити, що робити з твоїм братом.

— Моїм названим братом, — виправила вона — І я вже сказала, що ми нічого не робитимемо.

— Чому ти не хочеш цього бодай обговорити?

— Бо він лише мій брат, — вона безпорадно глянула на нього — А я найбільша надія півдня. Як на твою думку, мене засудить історія, якщо я пожертвую всією країною заради однієї людини?

Кітай розкрив був рота, завмер і закрив його. Жинь знала, що в його голові рояться думки. Він намагався знайти спосіб урятувати Кесеґі, спосіб загнати Неджу в глухий кут або виправдати те, чому одне життя може вартувати більше, ніж тисячі інших.

Але це неможливо. Вона це знала. І цінувала, що він бодай пробував.

— Будь ласка, — сказала вона. — Будь ласка, просто облиш.

Вона була вдячна, що він не сперечався.

— Тоді в нас попереду битва, яку слід виграти, — він віддав їй сувій від Неджі. — І, гадаю, ми обоє розуміємо, що, показавши це іншим, ми нічого не досягнемо.

Жинь розуміла, що Кітай має на увазі Південна коаліція не повинна про це дізнатись. Ані Совдзі, ані Джудень, тим паче не Ґужубай. Пропозиція напрочуд приваблива, навіть їй вона видалася спокусливою, хай навіть і довелося б пожертвувати собою. От тільки вона дуже добре знала, що за всім цим стоїть величезна брехня.

Якщо про це дізнаються інші, розгориться нова суперечка. Воєначальник Мавпи чимало навчив її про південну політику. Пропозиція повинна лишитися її таємницею.

— Звісно, — сказала Жинь.

Вона прикликала в долоню полум'яну кулю й піднесла її під сувій. На мить Неджині слова спалахнули яскравим багряним кільцем. Краї пергаменту почорніли, зіщулились, а потім скрутилися, наче ніжки мертвого павука.

У наступні кілька годин Жинь намагалася бодай трохи поспати, але щоразу прокидалася від короткого гарячкового сну. Вона не знала, чому намагалася, бо ж ніколи не могла заснути перед битвою. Зрештою облишила спроби й походжала останні години перед світанком, а потім спостерігала, як над табором сходить сонце. Їй несила було сидіти на місці з такими думками. Вона не могла й далі мучити себе можливими варіантами: а чи Кесеґі ще живий, а чи Неджа писав правду, а чи варто їй було відповісти на лист замість того, щоб його проігнорувати?

Потрібно відволіктися. Їй потрібен цей бій.

Жинь була впевнена в їхніх позиціях. Вони поділили військо на чотири загони. Той, який очолила вона, був вістрям атаки і мав гнати муґенських солдатів уперед до сортових полів, а тим часом два менші обійшли б муґенців з флангів, затискаючи їх у трикутник, щоб відокремити селище від поля битви. Четвертий загін, «Залізні вовки» Совдзі, мав пробити діри в лавах ворога ззаду, закривши йому шлях до зони виведення цивільних.

З плином дня приготування йшли за планом. Завдяки Лєню вони мали значно більше інформації, ніж вона могла застосувати на бойовищі. Вона точно знала, де муґенці сплять. Коли їдять. Де і коли проходять патрулі. Це ніби стратегічна задачка з підручника, питання на іспиті, який вона складала в Сінеґарді.

Коли сонце почало хилитися до обрію, Жинь роздала останні вказівки, а потім відпустила командирів загонів на позиції. Їхній план був пропрацьований до дрібниць. Знаючи, коли пройдуть патрулі, вони могли легко їх уникнути. Вказівки на мапах бездоганно узгоджувалися з реальним ландшафтом. Усі командири загонів добре розуміли свої сигнали і розклад.

Єдиною проблемою була форма.

Голова Лєнь попросив їх одягти форми, щоб вирізнятися з-поміж селян. Жинь заперечила, бо ж форми вони не мали.

— Байдуже, — сказав голова Лєнь. — Або знайдіть форму, або битви не буде.

Вони зійшлися на пов'язках — тонких смугах тканини на чолі Але за годину до виходу командири загонів почали доповідати, що їм бракує тканини. Їхні солдати вже були вбрані в зношені речі й не могли відрізати від них бодай клапоть. Джудень запитав Жинь, чи варто їм починати відривати смужки від холош.

— Забудьте, — буркнула Жинь. — Просто відішліть їх як є.

— Не можна, — наполіг Совдзі. — Ти обіцяла.

— Та це ж дурня якась! Кого обходитиме форма посеред ночі?

— Муґенців, — сказав Кітай. — Убивство робочої сили суперечить симбіотичним відносинам. Дрібниця, але це найменше, що ти можеш зробити. Бо ця дрібниця може означати, загине десятеро людей чи тисяча.

Зрештою всі солдати вимазали обличчя яскравою червоною глиною зі ставка неподалік. Від неї лишалися багряні плями на одязі, а на шкірі вона засихала іржавими смугами, які не відтиралися без води.

— У нас дурнуватий вигляд, — Жинь оглядала своїх солдатів. — Ми наче діти, які граються перед вечерею.

— Ні, наче глиняна армія, — Совдзі протягнув два пальці по щоці, лишаючи широку, дуже помітну смугу. — Військо Червоного Імператора було найкращим, випалене саме з південної багнюки.

За пів години до заходу сонця Жинь припала до землі серед сортових паростків. У повітрі висів важкий аромат олії: дві тисячі вояків позаду неї тримали смолоскипи, готові запалити їх за її сигналом.

Солдатів Південної коаліції готували до боїв у темряві ще перед Кхудлою. Це зменшує поле зору, так, але психологічна перевага чимала. Ворожі війська під наступом серед глухої ночі панікували, ніяковіли й боягузливо відступали.

Але сьогодні Жинь хотіла, щоб поле бою було яскраво освітлене У хаотичній темряві муґенці могли атакувати селян. Їй потрібно було виманити їх на поле, а це означало, що треба показати, де саме заліг ворог.

«Ти готова, маленька войовнице?»

У глибині розуму заспівав Фенікс, спрагло, в очікуванні Жинь відпустила давній гнів, знайомий і теплий, наче домашнє вогнище, дозволила йому просочитись аж до кінчиків пальців, подумки перебираючи видіння руйнувань.

О, як вона жадала цієї битви.

«Готова».

— Жинь!

Вона різко розвернулася. Крізь паростки сорго до неї пробирався Совдзі, розчервонілий і захеканий.

Їй усе нутро похололо. Його не повинно тут бути. Він мав бути на східному фланзі з «Залізними вовками», на позиції, готовий атакувати.

— Що ти робиш? — процідила вона.

— Зачекай, — він зігнувся, відсапуючись. — Не подавай сигналу. Щось не так.

— Про що ти торочиш? Ми готові, час настав...

— Ні Поглянь. — Він понишпорив у кишенях, дістав підзорну трубу й простягнув їй. — Дивись уважно.

Жинь піднесла трубу до ока й глянула на мури міста. Але в темряві розгледіти бодай щось було важко.

— Нічого не бачу.

— Рухайся на захід. Якраз над полем.

Жинь перевела трубу. Але те, що вона побачила, було безглуздим.

Муґенські солдати зібралися навколо мурів. І щосекунди їх більшало. Вони знали про напад. Хтось або щось їх видало.

Але муґенці не кидалися вперед. Їхні клинки були націлені всередину міста. Вони навіть не стали в оборонні формації, чого Жинь очікувала від армії, на яку наступають.

Ні, вони наставили зброю на міську браму. Вони не мали на меті затримати нападників ззовні — вони стримували мешканців, не дозволяючи вийти.

А потім Жинь збагнула їхню стратегію.

Вони не збиралися вести чесний бій. І взагалі не планувати стикатися з Південною коаліцією.

Вони просто брали весь Лейян у заручники.

Жинь схопила за руку найближчого польового офіцера й процідила:

— Знайди Кітая.

Той миттю побіг до табору.

— Бляха, — Жинь вдарила себе кулаком по коліну. — Бляха... Як?

— Не знаю, — уперше за весь час із обличчя Совдзі злетіло самовдоволення. Він був наляканий. — Навіть гадки не маю, не знаю, що вони збираються робити...

Що ж їх видало? Вони готувалися до цього наступу з подвійними застережними заходами. Патрулі ніяк не могли їх помітити, вони працювали за графіком вартових з точністю до хвилини. Невже хтось бачив, як вони з Совдзі виходили з міста? Це можливо, але звідки муґенці дізналися, на коли заплановано наступ? І що атакуватимуть з півночі?

Тепер це не мало значення. Навіть якщо серед них були шпигуни, зараз Жинь не могла цього вирішити. Зараз вона мала нагальніші проблеми.

Муґенці тримали мешканців Лейяна під прицілом.

Невелика група муґенських солдатів почала просуватися до лінії наступу. Один змахнув червоним стягом. Вони хотіли перемовин.

Жинь нестямно обмірковувала всі можливі варіанти того, чим це могло закінчитись, і їй на думку не спадав жоден, у якому і цивільні, і Південна армія вціліли б. Муґенці мусили подбати про те, щоб війська Жинь ніколи не повернулися.

Вони зажадають кривавої жертви. Найімовірніше, виріжуть солдатів Жинь, по одному за кожного вцілілого цивільного.

Жинь не знала, чи може заплатити таку ціну.

— Що відбувається?

Кітай, нарешті. Жинь повернулася до нього, намагаючись не зісковзнути на панічне белькотіння, коли почала пояснювати, що сталось, але щойно розвернулася, то побачила як на обличчі Совдзі промайнув жах і він показав пальцем на селище.

За мить Жинь почула, як повітря розітнули стріли.

Прапороносець муґенців упав на землю.

Інстинктивно вона завертіла головою, шукаючи солдат із луками, тремку тятиву, того, хто це скоїв, безголового дурня, який...

— Мої боги, — пробурмотів Совдзі. Він досі не відводив очей від селища.

Жинь повернулася й спершу подумала, що в неї галюцинації. Бо як інакше пояснити величезну колону, що виходила з брами? Натовп, завбільшки зі справжню армію?

Вона знову піднесла трубу до ока.

Цінень. Це мусив бути Цінень. Він мобілізував групу опору. Ні, з усього видно, він мобілізував ціле МІСТО. У колоні були не лише боєздатні чоловіки Лейяна. І літні жінки, і навіть трохи дітей. Вони несли смолоскипи, плуги, мотики, кухонні ножі й кийки, очевидно, зроблені з ніжок стільців.

Вони підготувалися.

Вони знали, що ціна цієї битви — їхні життя. Жинь не могла наступати, доки їх тримали заручниками. Вони знали, що муґенці змусять її обирати.

І вирішили замість неї.

Муґенські лучники повернулися до міста, щоб почати різанину, їхній командир віддав наказ. Тіла цивільних падали перед колоною, наче підкошені. Але селяни продовжували йти, переступаючи через померлих, невблаганно просуваючись уперед, наче мурахи. Ще один залп стріл. Ще одна лінія тіл. Селяни йшли далі.

Муґенські солдати не могли стріляти достатньо швидко, щоб стримати їх Тепер це було протистояння сталі і тіл, украй нерівний бій. Солдати Федерації вирізали селян, щойно ті підходили. Вибивали зброю з їхніх рук, легко пронизували шиї й груди, бо їхніх жертв не вчили відбивати удари.

Селяни продовжували йти.

Тіла нагромаджувалися на полі бою. Нажахана, Жинь бачила, як клинок розітнув плече старій жінці. Але жінка підняла тремтливі руки й схопила нападника за зап'ясток, утримуючи його достатньо довго, щоб стріла знайшла його голову.

Селяни продовжували йти.

Совдзі поклав руку Жинь на плече. Його голос здався їй здушеним хрипом:

— Чого ти чекаєш?

Вона потяглася вглиб свідомості, через канал Кітаєвої душі, до бога, який терпляче чекав.

«Помстись за це», — наказала вона.

«Як скажеш», — відповів Фенікс.

І Жинь кинулася вперед сортовим полем, розриваючи світ вогнем. Вона вбивала без розбору. Спопеляла всіх — і цивільних, і ворогів. Лейянці вітали її полум'я з усмішками.

Це був їхній вибір. Їхня жертва.

Її загони піднялися навколо неї, клинки виблискували в полум'яній ночі. Вони зламали стрій, але стрій уже не важив. Важили лише тіла, кров і сталь.

«Ось як ми виборемо південь», — подумала вона, коли все навколо розпливлося в мареві жару. Так було легше рухатися вперед. Вона не бачила облич, не бачила болю. Бачила лише силуети. «Не клинками, а тілами».

Вони відвоюють південь самою лишень кількістю. Муґенці й Республіка сильні, але південь численний. І якщо вихідці з півдня — багнюка, про що свідчать легенди, то вони битимуть ворогів приголомшливою силою землі, аж доки навіть подих не стане для тих недосяжною мрією. Вони поховають їх під власними тілами. Потоплять у власній крові.

Розділ 6

Після цього лишалося тільки зробити зачистку.

Приголомшена, Жинь ішла сорговим полем, що перетворилося на щільну ковдру сірого попелу. Від її одягу здіймалися повільні, мляві хмарки диму. Відколи вони вирушили в цей похід, вона навіть не торкалась опіуму. Але зараз була під кайфом знайомої ейфорії, п'янкого гудіння, що починалося в кінчиках пальців і линуло через груди до серця.

Улітку Тікані завжди захоплювали мурахи. Божеволіючи від спеки, надокучливі червоні створіння нападали на все, що траплялося на шляху, навіть малих дітей і тварин. Від одного укусу лишався рубець, десяток міг стати фатальним. Селяни відплачували комахам кислотою, обливаючи мурашники з банок за допомогою довгих палиць. Жинь згадалося, як дитиною вона припадала до землі з порожньою банкою в руці, спостерігаючи, як знищені цивілізації піняться й горять на сонці.

Вона завжди затримувалася довше, ніж треба їй подобалося слухати сичання кислоти, що затікала в найглибші мурашині тунелі Подобалося бачити, як мурахи нестямно вилазили нагору, потрапляючи простісінько в калюжки кислоти, які вона ретельно наливала навколо мурашника Подобалося спостерігати, як смикаються крихітні ніжки, ішли комахи починали пінитися, розчиняючись.

Цієї миті Жинь відчувала схоже задоволення, садистську радість від загублених життів і розуміння, що це зробила вона Розуміння, що вона має силу.

«Та що це зі мною?!»

Вона відчула таке ж химерне, бентежне піднесення, як те, що охопило її під час отруєння Ma Лєня. Цього разу не відмахалася. Вона всотала його. Її сила живилася гнівом, а те, що вона відчувала зараз, було іншим боком монети — відплатою.

Лейян не було втрачено повністю. Коли солдати Жинь шукали серед руїн селян, які ще мали повітря в легенях, то з'ясувалося, що вцілілих навдивовижу багато. Муґенці атакували бездумно, керуючись радше шаленою панікою, ніж жорстоким розрахунком. Вони без розбору били сталлю в будь-яку відкриту плоть, що траплялася на очі, замість того щоб цілитися в життєво необхідні органи.

Місто Лейян загинуло. Люди голови Лєня більше не могли тут жити. Їх було замало, а їхні домівки й пожитки знищило полум'я, їм доведеться йти на південь разом з армією Жинь і спробувати влитись у селища, які згодяться їх прийняти.

Але вцілілі мешканці Лейяна були вільні. А це того варте.

Цінень якимось дивом вижив. Жинь пішла до нього, щойно почула, що він притомний.

Жменька лікарів Південної коаліції розгорнула сортувальний центр у бійні — одній з небагатьох будівель у центрі Лейяна, яка не вигоріла дотла Вони обробили внутрішню частину будівлі як могли, але так і не позбулися слідів горілих свинячих нутрощів. До вечора повітря всередині зробилося густим від гарячого, різкого запаху крові людей і тварин.

Жинь знайшла Ціненя надворі. Він лежав на розгорнутих простирадлах, куди лікарі відсилали всіх пацієнтів, які не потребували негайної операції. Вигляд у нього був жахливий. Опіки на правій половині тіла так сильно понівечили шкіру, що він заледве міг говорити хрипким, спотвореним шепотінням. Очі розплющені, але запалені, праве затяглося каламутною білою плівкою. Жинь не була впевнена, що він її бачить, аж доїси його обличчя не розітнула моторошна, зболена усмішка.

— Вибач... — почала була вона, але він простягнув руку й стиснув її зап'ясток з несподіваною силою.

— Я ж казав, — прохрипів він. — Я ж казав, що ми битимемося.

Банда опору Ціненя діяла не сама. Схожі групи повстанців існували по всьому Вулику. Жинь дізналася про це тоді, коли один за одним селища навколо Лейяна почали звільнятися з приголомшливою швидкістю.

Без центрального командування в Лейяні решта муґенських солдатів опинились ізольованими, відрізаними від усіх зв'язків, ресурсів чи підкріплення. Селяни, озброєні ножами й мотиками, скористалися шансом відбитися. Почали надходити повідомлення про те, що селяни по всій провінції Півня піднімаються, беруться за зброю і звільняють свої селища від колишніх гнобителів.

Після того як Жинь відправила загони Джуденя Вуликом, щоб пришвидшити процес, битва за довколишні території тривала менше двох тижнів. Деякі муґенські загони відбивалися, вдаючись до вибухів, жовтого газу, сталі й крові. Інші вирішували випробувати долю й здатися, благаючи про вигнання чи помилування, але їх неминуче страчували селищні комітети.

Мандруючи Вуликом, Жинь на власні очі побачила, як провінцією котиться хвиля насильства.

У деяких поселеннях цивільні вже зітнули голови муґенським вартовим і вивісили їх на міських брамах, наче низку святкових ліхтарів. В інших селищах Жинь прибувала саме в розпал страт. Вони розтягувалися на декілька днів, перетворюючись на спотворений парад, основною розвагою якого була оргія насильства.

Винахідливість селян вражала Жинь. Звільнені вихідці з півдня гнали оголених, закованих у ланцюги муґенців вулицями, а глядачі тягайся до них з ножами, щоб різонути по живій плоті. Вони змушували муґенців годинами стояти на битій цеглі з жорнами на шиях Закопували живцем, рубали їх на шматки, стріляли, душили і скидали трупи на брудні, гнилісні купи.

Жертви не обмежувалися муґенцями. Найжорстокіші покарання переможців-визволителів призначалися зрадникам; суддям, торговцям і делегатам, які не встояли перед правлінням Федерації. В одному селищі майже за п'ять кілометрів на південь від Лейяна Жинь приголомшила привселюдна церемонія, під час якої трьох чоловіків прив'язали до стовпів голих і з кляпами в роті, щоб приглушити крики. У кутку дві жінки тримали над багаттям довгі ножі Клинки зловісно виблискували помаранчевим.

Жинь здогадалася, що скінчиться кастрацією. Вона повернулася до Совдзі:

— Ти знаєш, що коїли ці чоловіки?

— Звісно, — сказав він. — Продавали дівчат.

— Що?

Совдзі пояснив:

— Вони домовилися з муґенцями, щоб ті не хапали жінок на вулицях. Щодня брали кількох жінок, зазвичай біднячок або сиріт, яких нікому захистити, і вели до помешкання муґенського генерала. А на світанку поверталися, забирали дівчат, відмивали їх як могли і відправляли додому. Юнок і вагітних не чіпали, але сумніваюся, що ті жінки, яких вони обирали, дуже цьому тішилися. — Він спостерігав не кліпаючи за тим, як дівчина, не старша років чотирнадцяти, піднялася сходами і вилила чоловікам на голови цебро киплячої олії. — Вони кажуть, що робили це заради добробуту селища От тільки, схоже, ніхто з цим не згодний.

Гучне сичання змішалося з криками. У Жинь забурчало в животі від оманливої думки, що вона відчуває аромат смаженого м'яса Вона обхопила себе за плечі й відвернулася, стримуючи нудоту.

Совдзі здушено пхикнув:

— Що сталося, Принцесо?

— Я просто... — Жинь не знала, як висловити збентеження так, щоб з її боку це не здалось очевидним лицемірством. — Хіба це вже не занадто?

— Занадто? — пирснув він. — Та невже? І це ти кажеш?

— Це інше, ніж...

Вона не договорила Бо ж у чому різниця? Яке вона мала право засуджувати цих жінок? Чому їй зараз соромно й бридко, якщо біль, якого вона постійно завдавала на полі бою, був утисячократ сильніший?

— Це інше, коли так роблять цивільні. Це... неправильно.

— А як було, коли ти прикликала Фенікса на Сігірі?

Жинь ухилилася від відповіді.

— А яке це має значення?

— Було добре, еге ж? — Совдзі криво всміхнувся. — О, це було жахливо, я впевнений. Певно, душевний шрам лишився завбільшки з цілий кратер. Але водночас ти нічого кращого не відчувала за все життя, правда ж? Це було так, немовби ти повернула всесвіт на місце. Немовби врівноважила шальки терезів. Хіба ні?

Він показав на чоловіків на підвищенні. Вони вже не кричали. Лише один досі смикався.

— Ти не знаєш, що скоїли ці чоловіки. Можливо, в них цілком невинні нікарські обличчя, але тебе не було тут під час окупації і ти не знаєш, якого болю вони завдали. Південь не спалює своїх без причини. Ти й гадки не маєш, які рани мусять загоїти ці селяни. Тож не забирай цього в них.

Його голос погучнішав.

— Ти не виправиш кривд, удаючи, що їх ніколи не було. Стався до них як до інфікованої рани. Глибоко вдарити розпеченим ножем і вирізати зогнилу плоть, а потім, можливо, матимеш шанс на зцілення.

Тому, коли південь повертався до життя в морі крові, Жинь цього не зупиняла. Вона могла лише спостерігати, як спалах насильства серед селян переростає в справжню лихоманку, не впевнена, що здатна її контролювати, навіть якби захотіла. Ніхто не волів визнавати вголос, як приємно це. Селяни вдавали, що то необхідний ритуал, а не потурання власним бажанням, але Жинь бачила голодний блиск у їхніх очах, коли вони пиячили під крики.

То був катарсис. Їм потрібно було проливати кров, як потрібно було дихати. Звісно, вона розуміла це поривання. Уночі, на самоті з люлькою, вона знову й знову подумки відтворювала ці криваві сцени для Алтаня, щоб, поки він спрагло всотував їх, її розум міг знайти бодай якусь подобу спокою. Щоб рухатися далі, вихідці з півдня потребували відплати. Як вона могла позбавити їх цього?

Лише Кітай продовжував заклики покласти край заколотам. Він міг заплющити очі на смертні кари, але хотів порядку, хотів привселюдних, не вдаваних судів і більш розважливих вироків, аніж страта.

— Деякі з цих людей невинні, — говорив він. — Деякі з них просто намагалися вижити.

— Маячня, — сказав Совдзі. — Вони зробили свій вибір.

— Ти розумієш, який вибір вони мали? — Кітай тицьнув пальцем на інший бік двору, де вже три дні висів чоловік, підвішений за литки вниз головою. — Він сім місяців виконував обов'язки їхнього перекладача Чому? Бо муґенці схопили його дружину й доньку, а йому сказали, що він може служити їм або ж спостерігати, як їх поховають живцем. Вони почали катувати його доньку в нього на очах, щоб змусити його. Як гадаєш, що він обрав?

Совдзі навіть не ворухнувся.

— Він допомагав їм убивати інших нікарців.

— Усі допомагали їм убивати інших нікарців, — наполягав Кітай. — Ідеологічна чистота — це добре й прекрасно, але дехто просто намагався вижити.

— Знаєш, моїй сестрі муґенці дали вибір, — сказав Совдзі. — Вона могла стати однією з їхніх подвійних агентів і здавати своїх односельців, бо інакше вони її зґвалтують і вб'ють. І знаєш, що вона обрала?

Щоки Кітая спалахнули:

— Я ж не кажу...

— А ти знав, що муґенцям подобалося грати в ігри, щоб виконати квоти на вбивства? — поцікавився Совдзі.

— Знав, — відповів Кітай. — У Голінь Ніїс..

— Я знаю, що вони робили в Голінь Ніїс, — у голосі Совдзі чулася сталь. — Хочеш знати, що вони робили тут? Загнали натовп селян на дахи найвищих будівель, які їм вдалося знайти. Потім вирвали сходи, підпалили нижні поверхи і відійшли, ставши колом, щоб спостерігати за криками селян. Ось до чого доклали руку зрадники. А тепер скажи мені, що ми маємо їм пробачити.

— Кітаю, — тихо сказала Жинь. — Облиш.

Але Кітай продовжив:

— Але вони страчують не лише муґенців і зрадників...

— Кітаю, будь ласка...

— Вони страчують усіх, кого бодай запідозрили в співпраці, — процідив Кітай. — Це не справедливість, це вбивче божевілля, а чутки й тицяння пальцями гублять життя. Не можна знати напевно, хто дійсно винен, а хто став жертвою неприязні сусідів. Це не справедливість, а хаос.

— І що з того? — стенув плечима Совдзі. — Погнавшись за щуром, ти неодмінно розіб'єш декілька тарілок. Це революція, а не довбане чаювання.

У мовчазному виснаженні вони крокували назад до Лейяна. Захват від перемоги давно вивітрився. Після двох тижнів криків і тортур, незалежно від того, хто жертви, всі були змучені й зблідлі.

Вони пройшли вже пів дня, аж раптом на шляху з'явився вершник у каптурі Офіцери Жинь кинулися вперед з піднятими списами і крикнули вершникові зупинитися. Вершник завмер, піднявши руки, щоб показати, що не тримає зброї.

— Униз! — наполягав Джудень. — Хто ти?

— О, та заради небес — Венка відкинула з обличчя каптур і зіскочила з коня. Рушила вперед, відкинувши вістря списів, немовби відганяла рій мошкари.— Жинь, що це за фігня? Відклич цих дурнів.

— Венко! — Жинь вибігла вперед і обійняла Венку, але майже одразу відпустила; сморід був нестерпний. Від Венки смерділо, немов від дубильні, охопленої вогнем — Велика Черепахо, коли ти востаннє купалася?

— Бляха, могла б і не чіплятися, — сказала Венка. — Я ж рятувалася втечею.

— Проте мала час освіжити фарбу на обличчі, — зауважив Кітай.

— У Сінеґарді всі це роблять. У мене лишилося трохи в сумці. Легше дістати, ніж мило, ясно?

Жинь могла лише сміятися. Чого вона чекала? Сжин Венка була манірною, розпещеною сінеґардською принцесою, а стала смертоносним солдатом, згодом скалічена, але дивом уціліла. Звісно, вона з'явилася на фронті з червоною фарбою на вустах: їй так подобається.

— Та й ви не квапилися повертатися, — промовила Венка. — Я на цьому шляху від учора. Мені сказали, що ви зупинилися в Лейяні.

— Так і було, — сказала Жинь. — Є. Треба було трохи прибрати.

— Що сталося? — запитав Кітай. — Ми думали, у тебе в Республіці все гаразд.

Венка награно зітхнула;

— Втратила прикриття. Найдурніше, що могло статися. Ось я майже невидима прислужниця в обійсті судді, а вже наступного дня господині здалося, що я намагаюся спокусити її чоловіка й вона викинула мене на вулицю.

— А ти.. — почав Кітай.

Венка в'їдливо зиркнула на нього:

— Звісно, ні Я ж не винна, що той довбень не міг відвести очей від мого заду.

Кітай стривожився:

— Я лише хотів запитати, чи тебе впізнали.

— О. Ні, але до того було недалеко. Його дружина звільнила мене, а потім сказала всім, щоб мене не наймали й в інші маєтки. А це привертало забагато уваги. Тому я посеред ночі зібрала все спорядження, вмовила конюха позичити мені коня і рушила на південь. — Вона перелічила все так буденно й легковажно, немовби обговорювала нові віяння сінеґардської моди. — У Жуйдзіні сказали, ідо ви пішли на південь, тому я рушила за вервечкою трупів. І вже скоро відстежила вас.

— Ми, гм, розділилися з Жуйдзінем, — сказала Жинь.

— Я так і зрозуміла, — Венка кивнула на солдатів. — Як же ти вибила армію в Ґужубая?

— Створила вакантне місце. — Жинь озирнулася на свої загони. Совдзі та інші стояли посеред дороги й допитливо їх розглядали.

— Вона союзниця, — сказала їм Жинь. — Рушаймо далі.

Колона відновила рух до Лейяна. Жинь стишила голос, звертаючись до Венки, і роззирнулася, щоб переконатися, що Совдзі її не почує:

— Слухай, а Неджа відправляв когось на південь?

Венка здійняла брову:

— Нічого про це не чула. А що?

— Ти впевнена?

— Імовірно, він досі відпочиває в палаці. Насправді, подейкують, що він заслаб. Кілька тижнів не показувався на людях.

— Що? — випалила Жинь. Її серце раптом забилося дуже швидко. — І що це означає?

Кітай допитливо глянув на неї. Вона проігнорувала його.

— Він поранений? — запитала Жинь.

— Сумніваюся, — сказала Венка. — Він давно не був у бою. Вейсжа відкликав його з провінції Тигра минулого місяця. Він багато часу проводить з призахідниками, веде перемовини з їхніми делегатами. Але, гадаю, найбільше чуток про те, що він захворів. Мовляв, змарнів, під очима темні кола. Важко сказати, чутки це чи факти, бо ж ніхто з моїх знайомих не мав нагоди добре його роздивитися, але, схоже, все справді серйозно.

Жинь відчула дурний, інстинктивний спалах тривоги, залишкове хвилювання. І придушила його.

— Думаєш, він помирає?

— Не впевнена, — сказала Венка. — Кажуть, що з ним працюють усі найкращі призахідницькі лікарі, хоча це може означати більше шкоди, ніж користі. Сумніваюся, що найближчим часом він зможе очолити військо.

Тобто Жинь у безпеці? Клятий Неджа просто загравав з нею? Але його хвороба не заперечує того факту, що в її таборі він має шпигунів, що він знав, де вона щоночі прихиляє голову. Але якщо Венка має рацію і Неджа та його батько й справді досі зайняті північчю, то, може, їй і не варто непокоїтися стосовно майбутнього нападу?

Ця відстрочка буде недовгою. Але Жинь використає кожен зайвий день.

— Що сталося? — запитала Венка. — Тебе щось налякало?

Жинь із Кітаєм перезирнулися. Вони дійшли мовчазної згоди не розповідати Венці про листа Що менше людей знатиме, то краще.

— Нічого, — сказала Жинь. — Я лише... лише хотіла переконатися, що ми не діємо наосліп.

— Повір мені, — пхикнула Венка — Сумніваюся, що він здатен ходити.

Якийсь час вони їхали мовчки. Жинь побачила на горизонті обриси Лейяна: звідси туди вели тільки прямі дороги.

— То хто з шістдесяти чотирьох богів тут побував? — запитала Венка трохи згодом. — На шляху сюди я проминула декілька селищ. Вони всі абсолютно збожеволіли.

— Судоми перемоги, — сказала Жинь. — Труднощі зростання.

— Вони живцем знімають з людей шкіру, — сказала Венка.

— Бо ті люди продавали дівчат заради зайвих пайків.

— О. Ну, справедливо, — Венка струсила з зап'ястка невидиму порошинку. — Сподіваюся, вони їх ще й каструють.

Трохи згодом того ж дня, коли Жинь вирушила на поле, щоб наглянути за базовими тренуваннями, до неї звернулася кістлява стара жінка, яка тягла за собою двох дівчаток.

— Ми чули, що ви берете дівчат, — сказала вона — Підійдуть?

Жинь була така приголомшена її нахабністю, що замість того, щоб спрямувати жінку до стійки запису добровольців, зупинилась і втупилася в неї поглядом Побачене її спантеличило. Дівчатка були худорляві, навіть кістляві, їм точно було не більше п'ятнадцяти років, і вони ховалися позаду старої, немовби боялися, що їх помітять. Вони аж ніяк не могли бути добровольцями: кожна жінка, яка стає до лав Південної армії, робить це з гордістю й за власним бажанням.

— Ви берете дівчат, — гнула своє стара жінка.

Жинь вагалася:

— Так, але..

— Вони сестри. Можете забрати їх за два срібняки.

Жинь кліпнула:

— Перепрошую?

— Один срібняк? — нетерпляче запропонувала жінка.

— Я ні за що не платитиму, — Жинь спохмурніла. — Це не те, що...

— Вони гарні дівчатка, — сказала жінка. — Швидкі. Слухняні. І обидві незаймані...

— Незаймані? — повторила Жинь. — І що ж, по-вашому, ми тут робимо?

Жінка глянула на неї, мов на божевільну:

— Мені сказали, що ви берете дівчат. Для армії.

Отоді все стало на місця. У Жинь усе нутро скрутилося вузлом.

— Ми не наймаємо проституток.

Жінку це не зупинило:

— Один срібняк.

— Забирайся звідси! — випалила Жинь. — Інакше тебе кинуть у в'язницю.

Жінка сплюнула грудку слини під ноги Жинь і кинулася геть, тягнучи дівчат за собою.

— Зачекай, — сказала Жинь. — Залиш їх.

Жінка зупинилася, немовби воліючи заперечити. Тому Жинь випустила струмінь полум'я, який витончено сковзнув їй між пальців і обгорнувся навколо зап'ястка.

— Це було не прохання.

Жінка квапливо пішла геть, не промовивши більше ні слова Жинь повернулася до дівчат. За весь цей час вони заледве поворухнулися. Жодна не піднімала очей. Стояли спокійно, звісивши руки по боках і байдуже опустивши голови, наче слуги, які чекають наказу господарів.

Жинь відчула дивну спокусу вщипнути їх за руки, перевірити м'язи, підняти підборіддя й розкрити роти, щоб поглянути, чи гарні в них зуби.

«Та що це зі мною?!»

Воліючи мати змогу сказати щось краще, вона запитала.

— Хочете стати солдатами?

Старша дівчинка мигцем глянула на Жинь, а потім бездумно стенула плечима Друга не від реагувала зовсім. Вони знову втупилися в порожнє місце перед Жинь.

Жинь спробувала інакше:

— Як вас звати?

— Піпадзі, — відповіла старша дівчинка.

Молодша не підводила очей.

— Що з нею? — запитала Жинь.

— Вона не розмовляє, — різко відповіла Піпадзі.

Жинь помітила в її погляді раптовий спалах гніву, різку захисну реакцію, і збагнула, що все життя Піпадзі оберігала сестру від інших дітей.

— Розумію,— сказала Жинь.— Тоді говори замість неї. Як її звати?

Ворожість на обличчі Піпадзі ослабла.

— Дзюто.

— Дзюто і Піпадзі, — сказала Жинь. — А прізвище ви маєте?

Тиша.

— Звідки ви родом?

Піпадзі похмуро зиркнула на неї:

— Нізвідки.

— Розумію. У вас теж відібрали дім, еге ж?

Піпадзі мляво стенула плечима, немовби це запитання здалося їй неймовірно дурним.

— Послухайте, — сказала Жинь. Їй уривався терпець. Кортіло бути на полі зі своїми солдатами, а не вмовляти відлюдькуватих дівчат. — Мені ніколи з вами морочитися. Ви вільні від тієї жінки, тож можете робити що заманеться. Якщо хочете, можете приєднатися до цієї армії...

— Нас годуватимуть? — перебила Піпадзі.

— Так. Двічі на день.

Піпадзі поміркувала, а потім кивнула:

— Добре.

З її тону було зрозуміло, що інших запитань у неї немає. Жинь глянула на них, потім знизала плечима і змахнула рукою.

— Гаразд Казарми он там.

Розділ 7

Через два тижні вони дісталися Тікані.

Жинь приготувалася битися за рідне місто. Але коли її війська підійшли до східних мурів Тікані, скрізь було тихо. Окопи виявилися порожніми, ворота — широко розчиненими, й ніде ані сліду вартових. Це був не оманливий спокій очікування нападу, а байдужа тиша пустки. Муґенські загони, які тероризували Тікані, пішли. Жинь безперешкодно зайшла крізь північну браму до міста, якого не бачила, відколи поїхала звідси п'ять років тому.

І не впізнала його.

Не тому, що забула. Хай як їй того хотілося, вона не змогла стерти з пам'яті образ цієї місцини: хмари червоної куряви, що здіймаються на вулицях у вітряні дні, вкриваючи все тонким шаром багрянцю; закинуті усипальниці в храмах на кожному розі — нагадування про більш марновірні часи; хиткі дерев'яні будівлі, що стирчать із землі, наче запалені, помітні шрами. Вона знала вулиці Тікані як свої п'ять пальців, знала тутешні вулички, потаємні тунелі й місця опіумних закладок, знала найкращі схованки, куди могла піти, коли вдача тітоньки Фан переростала в насильства.

Але Тікані змінилося. Все місто здавалося порожнім, вихолощеним, немовби хтось випустив йому нутрощі ножем і жадібно їх поглинув, лишивши тільки крихку, понівечену оболонку. Тікані ніколи не було одним з видатних міст Імперії, але в ньому буяло життя. То був, як і низка інших південних міст, осередок такої собі автономії, зухвало викарбуваний у твердій землі.

Федерація перетворила його на місто мертвих.

Більшості старих будівель не стало: їх або давно спалили, або розібрали. А те, що лишилося, муґенці перетворили на просторий військовий табір. Від бібліотеки, відкритого майданчика для виступів і школи — єдиних місць у Тікані, які бодай колись тішили Жинь, — лишилися самі каркаси, й було очевидно, що їх зруйнували зумисне. Жинь припустила, що муґенці розібрали стіни заради деревини для багать.

У районі задоволень уціліли тільки борделі.

— Зберіть групу з дванадцяти осіб, за можливості жінок, і обшукайте кожну з цих будівель — раптом там є вцілілі, — наказала Жинь офіцерові, який стояв до неї найближче. — Покваптеся.

Вона вже знала, що вони знайдуть. Знала, що мала б піти туди сама. Але їй забракло мужності для цього.

Вона рушила далі. Ближче до центру міста, до магістрату й зали для публічних церемоній, побачила свідчення привселюдних страт. Мостини підвищень були заляпані брунатними плямами місячної давнини. На недбало встановлених стовпах, там, де колись, ціле життя тому, вона прочитала свої результати Кедзю і збагнула, що їде в Сінеґард, тепер висіли батоги.

Але вона не бачила трупів. У Голінь Ніїс їх складали купами на кожному розі Вулиці Тікані були порожні.

Не дивно. Коли твоя мета — окупація, доводиться прибирати трупи. Інакше вони смердітимуть.

— Велика Черепахо, — ледь чутно присвиснув Совдзі, наздогнавши Жинь. Він стояв, сховавши руки в кишені, й споглядав спустошення, наче дитина на ярмарку. — А вони добряче тут попрацювали.

— Стули пельку, — сказала Жинь.

— Що таке? Зруйнували твою улюблену чайну?

— Я сказала; стули пельку.

Їй була нестерпна думка заплакати перед ним, однак вона заледве могла дихати через тягар, що тиснув груди. У голові страшенно паморочилось, у скронях пульсувало. Жинь впилася нігтями собі в долоню, щоб стримати сльози.

Вона вже бачила такі масштабні спустошення, і це мало не зламало її. Але тут було гірше, ніж у Голінь Ніїс, бо там усі принаймні були мертві Вона воліла б радше бачити трупи, аніж тих, кому пощастило вижити, і тепер вони виповзали зі сховків у вцілілих будинках, розглядали її з затуманеним спантеличенням тварин, які надто довго прожили в темряві.

— Вони пішли? — запитали ці люди в неї. — Ми вільні?

— Ви вільні, — відповіла вона, — Вони пішли. Назавжди.

Люди всотували ці слова зі страхом і сумнівом на обличчях, немов очікували, що муґенці повернуться будь-якої миті й ударять їх за таку зухвалість. А потім вони сміливішали. Дедалі більше містян з'являлися з халуп, хатин і сховків. Більше, ніж Жинь сміла сподіватися побачити живими. Містом-примарою пішов поголос, і поступово вцілілі мешканці почали сходитися на площу, юрбитися навколо солдатів, підходити до Жинь.

— Ти? — питали вони.

— Так, — відповідала вона.

Жинь дозволяла їм торкатися себе, щоб бони знали: вона справжня. Вона показала їм своє полум'я, здійнявши його вгору вишуканими спіральними візерунками, безмовно передаючи їм слова, яких не могла сказати вголос.

«Це я. Я повернулася. Співчуваю».

— Їм треба помитися, — сказав Кітай. — Майже в усіх воші Треба розібратися з цим, доки наші люди не заразилися. А ще їх треба добре нагодувати. Нам варто організувати роздачу їжі..

— Ти впораєшся з цим? — запитала Жинь. Власний голос здався їй дивним, немовби долинав з-за товстих дерев'яних дверей. — Я хочу... мені треба ще пройтися.

Кітай торкнувся її руки:

— Жинь...

— Зі мною все гаразд, — сказала вона.

— Не роби цього сама.

— Зроблю. Тобі не зрозуміти.

Вона відійшла на крок. Кітай знав кожну частинку її душі, але цього не міг розділити. Йшлося про коріння, про багнюку. Він був нетутешній і не міг збагнути, як то.

— А ти... подбай про тих, хто вижив. Відпусти мене. Будь ласка.

Він стиснув її руку і кивнув:

— Просто будь обережна.

Жинь вибралася з натовпу і зникла на бічній вуличці, поки ніхто не бачив, а потім закрокувала туди, де колись жила.

Вона не завдавала собі клопоту зайти до помешкання Фанів. Там для неї не було нічого. Знала, що дядько Фан помер. Знала, що тітонька Фан і Кесеґі, найімовірніше, загинули в Арлоні. А окрім Кесеґі, всі її спогади, пов'язані з тим будинком, були лише про страждання.

Вона одразу пішла до будинку вчителя Фейжика.

Там було порожньо. Не знайшлося жодного його сліду в порожніх кімнатах, немовби він узагалі там не жив. Книжки зникли, всі до останньої. Навіть книжкові полиці забрали. Лишився тільки ослінчик. Вона припустила, що муґенці кинули його, бо він був з каменю, а не з дерева.

Вона пам'ятала той ослінчик. Безліч вечорів просиділа на ньому дитиною, коли слухала розповіді вчителя Фейжика про місця, яких, вона думала, ніколи не побачить. Сиділа на ньому в ніч перед іспитом, ридала, затуливши обличчя долонями, а він лагідно гладив її плечі й бурмотів, що все буде гаразд «З такою, як ти? З тобою завжди все буде гаразд».

Він ще міг бути живий. Міг завчасно втекти, за перших ознак небезпеки. Міг бути одним із біженців у таборах на півночі Якщо вона докладе зусиль, то втримається за ілюзію, що він десь є, в безпеці, щасливий, просто їхні шляхи розійшлися. Вона спробувала втішити себе цією думкою, але невизначеність, а радите навіть неможливість дізнатися напевне, лише завдала більшого болю.

Вона відчула солоний присмак на губах і збагнула, що обличчя мокре від сліз. Різко, нестямно витерла їх.

«Чому ти так хочеш його знайти? — почула вона запитання голосом Алтаня. — Якого біса це так важливо?»

За ці роки Жинь заледве й згадувала вчителя Фейжика. Викреслила його з думок так само, як відмежувалася від шістнадцяти років життя в Тікані, по-зміїному скинувши шкіру, щоб із сироти війни стати ученицею і солдатом. А тепер вона чіплялася за цей спогад з якоюсь жалюгідною, боягузливою ностальгією. Учитель Фейжик був єдиним реліктом, нагадуванням про часи, коли їй жилося легше, коли вона була дівчинкою, котра намагалася завчити класичні тексти, а він — добрим учителем, який показав їй єдиний спосіб вибратися.

Жинь шукала життя, якого більше не матиме. І надто добре знала, що ця ностальгія може її вбити.

— Знайшла щось? — запитав Кітай, коли вона повернулася.

— Ні, — відповіла Жинь. — Тут нічого немає.

Жинь вирішила влаштуватися в помешканні муґенського генерала. Частково тому, що відчувала за собою це право як визволителька, а частково тому, що це було найбезпечніше місце в таборі. Перед тим як перебратися туди, вони з Совдзі обшукали всі кімнати, перевіряючи, чи не причаївся десь найманець.

Знайшли лише неприбрані кімнати, завалені брудним посудом, формою та кинутою зброєю. Муґенці немовби просто зникли, лишивши всі речі. Навіть основний кабінет був у такому стані, наче генерал просто вийшов до сусідньої кімнати випити чаю.

Жинь оглянула стіл генерала, витягла стоси нотаток, мап і листів. В одній шухляді знайшла зв'язку паперів із вугільними замальовками однієї жінки. Вочевидь, генерал вважав себе художником. Замальовки були не такі вже й кепські: генерал наполегливо намагався зобразити очі коханої, нехтуючи анатомічною точністю. Під кожною замальовкою були однакові муґенські знаки, що лікарською означали «метелик». Муґенської вимови Жинь згадати не змогла. Це було не справжнє ім'я, радше ніжне прізвисько.

«Він сумував», — подумала вона. Що він відчув, дізнавшись, яка доля спіткала лукоподібний острів? Дізнавшись, що кораблі більше не попливуть через Наринське море?

Жинь знайшла згорнутий аркушик із запискою, вкладений між двома останніми замальовками. Муґенський рукописний шрифт не дуже відрізнявся від нікарського (Федерація запозичила чимало нікарських знаків, хоча вимова була абсолютно інакшою), але їй знадобилося кілька хвилин, щоб розібрати недбалий, нерозбірливий почерк і зрозуміти написане.

Це був шматок, відірваний від довшого листа. Решти Жинь не знайшла.

Вона почувалася химерно винною за те, що порпається в речах генерала. А ще абсурдно почувалася непроханою гостею. Вона так довго намагалася з'ясувати, як убивати муґенців, що від самої думки, що вони можуть бути людьми, мати особисте життя, кохання, надії та мрії, її млоїло.

— Поглянь на ті стіни, — сказав Совдзі.

Жинь простежила за його поглядом. Генерал мав детальний настінний календар, заповнений акуратним дрібним почерком. Значно зрозумілішим, ніж у листі. Жинь перегорнула на першу сторінку.

— Вони прибули сюди всього три місяці тому.

— Три місяці тому вони почали вести календар, — сказав Совдзі. — Повір, вони пробули на півдні значно довше.

Його невисловлене звинувачення повисло в повітрі між ними. Три місяці тому вона могла прийти на південь. Могла зупинити це.

Жинь давно змирилася. Знала, що це її провина. Вона могла прикінчити Імператрицю того дня в Лусані, могла придушити повстання Вейсжі в зародку й привести війська одразу на південь. Але замість цього вона гралася в революцію і здобула від цього лише шрам через усю спину і зболений обрубок там, де мала б бути права рука.

Вона ненавиділа те, якою до болю прозорою була стратегія Вейсжі від самого початку, але ще більше ненавиділа себе, бо не побачила цього. Озираючись назад, вона так чітко розуміла, чому південь повинен був згоріти, чому Вейсжа зволікав із допомогою, коли південні воєначальники благали про неї біля його ніг.

Він легко міг покласти край цій різанині. Він знав, що йому на допомогу пливе призахідницький флот. Він міг відрядити половину своєї армії у відповідь на благання конаючого народу. Але він зумисне ослабив південь. Йому не довелося б боротися за політичну владу з південними Воєначальниками, якби він просто дозволив муґенцям виконати всю брудну роботу замість нього. А потім, коли дим розвіявся б, коли Імперія розпалася б на частини і її охопив би хаос, він прийшов би з Республіканською армією і випалив би муґенців дирижаблями й аркебузами. Але до того часу незалежність південних провінцій здавалася б сміховинною. Усі вцілілі мусили б упасти навколішки й славити свого рятівника.

«А якби він тобі сказав? — якось запитав її Алтань, тобто галюцинація Алтаня. — Якби зробив тебе повноправною спільницею? Чи змінила б ти свої пріоритети?»

Жинь не знала. Тоді вона нехтувала вихідцями з півдня. Ненавиділа власний народ з тієї миті, коли побачила в таборах. Ненавиділа їхню смаглявість, пласку селюцьку вимову і залякані, безглузді погляди. Було так легко сплутати абсолютний жах із тупістю, а вона так відчайдушно прагнула вважати їх тупими, бо ж знала, що вона не тупа, і потребувала підстави відокремити себе від них.

Тоді її відраза до себе вкоренилася в ній так глибоко, що якби Вейсжа розповів їй увесь свій план, його підступність могла здатися їй невимовною розважливістю і вона засміялася б. Якби він не продав її призахідникам, можливо, вона досі була на його боці.

Усе нутро стиснуло гнівом. Вона зірвала календар зі стіни й вдарила по ній кулаком.

— Я була дурепа з Вейсжею! Не варто було покладатися на його чесноти. Але він не врахував, що я виживу.

Коли вони дійшли думки, що помешкання генерала безпечно використовувати як базу, Жинь пройшлася містом до будинків розпусти. Вона цього не хотіла, вона була голодна і втомлена, очі й горло пекли від придушених сліз, і все, чого їй кортіло, — це скрутитися в куточку з люлькою.

Але вона була генералом Фан, спірлійкою, і заборгувала це вцілілим містянам.

Венка вже була там. Вона взялася за нелегке завдання розміщення жінок з будинків розпусти. На холодній кам'яній підлозі виднілися калюжі й перевернуті відра, вказуючи, що жінки там мились, а поруч Жинь помітила густі, темні купи заражених вошами локонів з тільки-но поголених голів.

Венка стояла посеред квадратного двору, склавши руки за спиною, наче сержант у тренувальному таборі. Жінки з'юрмилися біля неї похмурим колом, накинувши на кістляві плечі ковдри. Їхні очі були осклянілі й несфокусовані.

— Поїж, — казала Венка. — Не піду, доки не побачу, як ти ковтаєш.

— Не можу!

Дівчині, яка стояла перед Венкою, могло бути від тринадцяти до тридцяти. Її шкіра була так сильно натягнута на крихких, пташиних кістках, що Жинь не могла визначити віку.

Венка схопила дівчину за плече однією рукою, а другою піднесла гарячу булочку так близько до її обличчя, що на мить Жинь здалося: вона почне проштовхувати її дівчині в губи.

— Їж!

Дівчина міцно стиснула вуста і, скиглячи, спробувала вирватися.

— Та що з тобою? — крикнула Венка. — Їж! Подбай про себе!

Дівчина таки вирвалась і позадкувала, в очах їй забриніли сльози, а плечі зіщулилися, немовби вона очікувала удару.

— Венко! — Жинь заквапилася вперед і відтягла Венку за руку. — Що ти робиш?

— Бляха, а ти як думаєш? — Від гніву Венка зробилася біла, мов крейда. — Усі вже поїли, а ця мала сучка вважає себе занадто гарною для нашої їжі!..

Одна з жінок обняла дівчину за плечі:

— Вона досі в шоці. Облиште її.

— Заткнися! — Венка недобре зиркнула на дівчину. — Ти хочеш померти?

Після довгої паузи дівчина ледь помітно похитала головою.

— Тоді їж, — Венка кинула в неї булочкою. Вона вдарилася в груди дівчини й упала на землю. — Зараз ти, бляха, найщасливіша дівчина у світі. Ти жива У тебе є їжа Тебе врятували від голодної смерті І тобі лишень треба покласти ту булочку в свій клятий рот.

Дівчина розплакалася.

— Припини, — наказала Венка — Не будь жалюгідною.

— Ти не розумієш, — схлипуючи, промовила дівчина — Я не... ти не можеш...

— Ще й як розумію, — рішуче сказала Венка — Те саме трапилося зі мною в Голінь Ніїс.

Дівчина підняла очі.

— Тоді ти також хвойда І ми обидві маємо померти.

Венка замахнулася й дала дівчині сильного ляпаса.

— Венко, припини! — Жинь схопила Венку за руку і потягла її геть із двору.

Венка не опиралася, йшла, спотикаючись, мов у тумані. Жинь збагнула, ідо та не злиться. Навпаки, здавалося, що Венка ось-ось упаде.

Ішлося не про їжу. Глибоко в душі Жинь знала, ідо Венка відвернулася від своєї рідної провінції і приєдналася до Південної коаліції — повстання людей зі шкірою на кілька відтінків темнішою за її — не зі справжньої відданості їхнім мотивам. Вона зробила це через те, що з нею сталося в Голінь Ніїс. Бо Воєначальник Дракона Їнь Вейсжа свідомо допустив жахіття, які спіткали Голінь Ніїс, допустив усе, що сталося на півдні, й пальцем не поворухнув, щоб це спинити.

Венка взяла на себе обов'язок воювати в цих битвах. Але, як вони з Жинь з'ясували, битви — справа легка. Знищувати завжди легко. Важка частина настає потім.

— З тобою все гаразд? — тихо запитала Жинь.

Венчин голос тремтів:

— Я просто намагалася все спростити.

— Знаю, — сказала Жинь. — Але не всі такі сильні, як ти.

— Тоді їм краще стати такими, інакше вони не протягнуть більше декількох тижнів.

— Вони виживуть. Муґенці пішли.

— О, гадаєш, на цьому все закінчується? — Венка з гіркотою засміялася. — Думаєш, на тому й кінець? Щойно вони йдуть?

— Я не хотіла...

— Вони ніколи не йдуть. Зрозуміло? Вони далі приходять до тебе у снах. Тільки там вони привиди, а не реальні люди, і втекти від них не можна, бо вони живуть у твоєму розумі.

— Венко, мені прикро, я не...

Венка продовжила, наче й не чула Жинь:

— Ти знала, що після Голінь Ніїс кожна друга жінка, котра вижила в тому будинку насолоди, випивала луг? А хочеш знати, скільки з тих дівчат повісилися? Вони не могли дозволити собі слабкості, Жинь. Не мали часу на те, щоб бути в шоці. Це не варіант. Саме тому вони й померли.

— Я розумію,— сказала Жинь. — Але ти не можеш вибити з них це лайно. Ти тут, щоб захищати. Ти солдат. Поводься відповідно.

Оті Венки розширилися. На мить Жинь здалося, що вона і її вдарить. Але мить минула, Венчині плечі осунулися, немовби з неї разом вийшов весь запал.

— Добре. Тоді нехай ними опікується хтось інший. Я тут закінчила, — вона змахнула рукою на будинки розпусти. — І спали тут усе дотла.

— Не можна, — сказала Жинь. — Це одні з небагатьох будівель, які ще мають стіни. Доки ми не відбудуємо бодай якісь укриття...

— Спали! — гарикнула Венка. — Інакше я дістану нафти й зроблю це власноруч. От тільки палійка з мене не дуже. Тож ти можеш або створити контрольовану пожежу, або мати справу зі справжнісіньким пеклом. Обирай.

Прихід розвідника врятував Жинь від нелегкої відповіді.

— Знайшли, — повідомив він. — Схоже, що тільки одна.

У Жинь скрутило нутро. Тільки не це. Тільки не зараз. Вона не готова. Після будинків розпусти їй хотілося лише згорнутися клубочком і десь сховатися.

— Де?

— Майже за кілометр від міста. Там брудно. Перевзуйтеся в грубші черевики. Лейтенант Чен сказав мені передати, що він уже прямує туди. Провести вас?

Жинь вагалася:

— Венко...

— На мене не розраховуй. Не хочу цього бачити. — Венка крутнулася на п'ятах і, озирнувшись, крикнула через плече: — Щоб до світанку від будинків розпусти лишився самий попіл, інакше я знатиму, що робити!

Жинь хотілося піти за нею. Хотілося схопити Венку за зап'ясток, міцно обійняти і тримати, аж доки вони не заплачуть, аж доки їхні схлипи не стихнуть. Але Венка сприйняла б це за жалість, а жалості Венка не терпіла понад усе. Вона вважала жалість образою, підтвердженням того, що після стількох місяців усі досі вважають її тендітною і ламкою, мовби вона ось-ось розпадеться на шматки. Жинь не могла так учинити з нею.

Вона вирішила, що спалить будинки розпусти. Вцілілі якось переживуть кілька ночей просто неба У неї вдосталь полум'я, щоб їх зігріти.

— Генерале? — тихо запитав розвідник.

Жинь кліпнула. Вона досі не зводила очей з постаті Венки, яка віддалялася.

— Дай мені хвилинку. Зустрінемося біля східної брами.

Вона повернулася до помешкання генерала, щоб перевзутись, а потім пройшлася наметами, розпитала, чи не позичить їй хтось зайву лопату. А потім Жинь рушила за розвідником на поле смерті.

Вони дійшли туди значно швидше, ніж Жинь сподівалася.

Вона відчула, що поле вже близько, ще за кількасот метрів від нього. Збагнула за запахом — гнилісним смородом з-під тонкого шару пороху; за величезними комахами, якими скрізь аж кишіло; за стерв'ятниками, які повсідалися на вибілених кістках, що стирчали з ґрунту. Вона впізнала знебарвлену і перекопану землю, рештки волосся й одягу, що виднілися в тих місцях, де муґенці навіть не потурбувалися закопати їх як слід.

Жинь зупинилася за кілька метрів від могили. Потрібно було вдихнути, перш ніж зробити ще бодай крок.

— Нехай це зробить хтось інший, — Кітай поклав їй руку на плече. — Ти можеш повернутися.

— Ні, — сказала вона. — Не можу. Я мушу бути тут.

Вона мусила, бо це була її провина Вона була зобов'язана глянути Мусила від дати померлим бодай краплю поваги.

Їй хотілося поховати це все, накидати цілий насип на цій могилі, що вже встигла просісти Хотілося підгорнути землю лопатами, а потім прогнати по ній вози, щоб розрівняти це місце, щоб воно розчинилося в ландшафті, аж доки одного дня вони не зможуть вдати, що його ніколи й не існувало.

Але вони мали упізнати тіла. Надто багато вихідців з півдня опинилися в пастці страшної невизначеності, не знаючи, чи їхні близькі загинули, і ця невизначеність завдавала сильнішого болю, аніж скорбота. Щойно вони знайдуть тіла, то принаймні зможуть оплакати померлих.

А потім тіла треба було помити, оскільки поховальні ритуали на півдні дуже важливі У мирний час похорони в Тікані розтягувалися на цілий день Юрби плакальниць, іноді включно з найманицями (якщо родина померлого могла собі це дозволити), стогнали й ридали, йдучи за труною з міста до ретельно підготовлених спадкових ділянок Померлих треба було належним чином вкласти в могили, щоб вони упокоїлися й не переслідували живих. Це вимагало постійних підношень спалених паперових богів та пахощів, щоб вмовити їх лишитися в потойбічні.

Жинь і гадки не мала, яке воно, загробне життя. Знала, що це не таке собі гарне примарне місто в паралельній реальності, де пожертви зі спаленого паперу можуть перетворюватися на реальні скарби. Але все ж негоже кидати тіло близької людини гнити на видноті.

Вона відмовилася від більшої частини свого спадку з провінції Півня. Позбулася вимови й манер. Ще з першого року в Академії вдягалася й говорила як сінеґардська еліта. Вона не вірила в південні забобони й тепер не хотіла вдавати, що це не так.

Але смерть священна. Смерть вимагає поваги.

Кітай був сіро-зелений, немов його ось-ось знудить.

Жинь потяглася до його лопати.

— Якщо не можеш, то не лишайся. Це не твій народ.

— Ми ж зв'язані — Він висмикнув лопату з її рук і втомлено, зболено всміхнувся. — Твій біль завжди буде моїм.

Разом вони взялися копати.

Це було неважко. Муґенці поховали свої діяння лише під тонким шаром ґрунту, якого заледве вистачило, щоб присипати сплетіння рук і ніг під ним. Щоразу, коли Жинь знімала достатньо землі, щоб відкрити верхній шар трупів, вона зупинялась і переходила далі, не бажаючи пошкодити вже м'які, зогнилі тіла.

— На півночі ми спалюємо своїх померлих, — сказав Кітай десь за годину. Він підняв руку, щоб витерти піт із чола, і лишив на шкірі бруд. — Так чистіше.

— Отже, ми варвари, — сказала Жинь. — І що з того?

Вона не мала сил, щоб виправдовувати те, чим вони займалися. Поховання в землі — найдавніший південний звичай. Вихідці з півдня є людьми землі і їхні тіла й душі належать саме їй — родовій землі, яку позначили, якою володіли і яку населяли поколіннями впродовж усієї історії провінції. А раптом це і зробило їх брудношкірими покидьками Імперії? Земля незмінна, невмолима Земля здіймається й ковтає загарбників цілком.

— Половину цих тіл навіть не вдасться впізнати, — сказав Кітай. — Вони надто сильно розклалися, поглянь...

— Але на них досі є одяг. Прикраси. Волосся. Зуби. Їх знайдуть.

Вони копали далі. Хоч скільки облич відкривалося їхньому зору, неглибокій могилі, здавалося, не було кінця.

— Ти шукаєш когось? — запитав Кітай трохи згодом.

— Ні, — сказала Жинь.

Вона справді не шукала. На мить їй сяйнула думка пошукати вчителя Фейжика. Спробувала пригадати виняткові риси, за якими його можна впізнати. Зріст і тілобудова — надто пересічні. Вона не могла шукати його за бородою, бо ж, мабуть, у Тікані жили сотні чоловіків з такими бородами. Його одяг завжди був невиразним. Можливо, в передній кишені він носив щасливу гральну кістку, але Жинь була нестерпна сама думка про те, щоб проходжуватися й перевіряти кишені кожного трупа з бородою.

Вона більше не побачить вчителя Фейжика. Вона це знала.

Зрештою Жинь наказала всім зупинитися. Вони копали вже три години. Сонце висіло низько над горизонтом, і невдовзі стало б надто темно, щоб зрозуміти, чи їхні лопати прорізають ґрунт, а чи плоть.

— Назад до поселення, — прохрипіла вона. Їй конче треба було випити води. — Завтра на світанку повернемося...

— Зачекайте, — крикнув солдат трохи віддалік від них. — Тут щось рухається.

Спершу Жинь подумала, що ледь помітний рух, який вона побачила, — це лише гра світла, відблиск на закопаному металі, або, можливо, стерв'ятник, що дзьобає мертвечину. А потім вона підійшла ближче й збагнула, що то рука, сухорлява рука, просунута в щілину в купі тіл, яка слабенько махає.

Її люди квапливо взялися відтягувати трупи. Коли вони прибрали шість тіл, нарешті показався власник руки: худорлявий, повністю вкритий засохлою кров'ю хлопець, який відкашлювався.

Він був при тямі, коли його витягли з могили. Спантеличений, глянув на своїх рятівників. А потім його очі заплющились, а голова завалилася набік.

Жинь відправила посланця по лікаря. А тим часом хлопця поклали на траву і як могли, використавши воду з фляг, стерли з нього засохлі бруд і кров. Жинь оглянула груди хлопця. Вони були закривавлені, незрозумілого кольору, з лусочками засохлої крові та синцями, але все ж здіймалися й опускалися в рівномірному, стабільному ритмі.

Коли прибув лікар і протер тулуб хлопця спиртом, з псувалося, що джерело крові неглибоке: рана була лише порізом на лівому плечі зо п'ять сантиметрів завглибшки. Достатньо, щоб завдати сильною болю, але не вбити. Земля відіграла роль припарки, зупинивши кровотечу, яка інакше його вбила б.

— Тримайте міцно, — сказав лікар. Він відкоркував пляшку рисового вина й полив на рану.

Хлопчина отямився й смикнувся, скрикнувши від болю. Його очі різко розплющились, і він утупився в Жинь.

— Все добре, — сказала вона, притискаючи його руки до землі. — Ти живий. Будь мужнім.

Хлопчина вибалушив очі. На міцно стиснутих щелепах пульсувала вена, коли він корчився під їхніми руками, але з вуст так і не вирвався крик.

Він не міг вижити тут довше декількох днів. Інакше інфекція і відсутність води вбили б його. А це означало, що поле смерті зовсім свіже. Муґенці перебили всіх лише за декілька днів до приходу Південної армії.

Жинь спробувала збагнути, що це означає.

Навіщо вирізати все місто перед тим, як вивести армію?

Щоб знецінити перемогу Жинь? Щоб бризнути отрутою у військо, яке їм не під силу здолати? Лишити останнє жорстоке повідомлення?

Ні Боги, ні, будь ласка, це не може бути правдою.

Але іншого розумного пояснення вона знайти не могла. Кров бухкала їй у скронях, коли вона побачила, як очі хлопця закотилися. Вона боялася стояти. Бо думала, що теж може знепритомніти.

«Ти це зробила, — глузувала братська могила. — Це ти змусила нас їх убити. Ми покинули б місто, якби ти не прийшла. Але ти прийшла, і тому це ти винна».

Жинь відіслала солдатів попереду себе в місто. А сама затрималася, чекаючи заходу сонця. Їй хотілося декілька хвилин тиші Хотілося постояти наодинці біля могил.

— Тут не лишилося нічого живого, — сказав Кітай. — Ходімо.

— Йди, — сказала вона. — Я одразу за тобою.

Він зупинився:

— Так ти почуватимешся ліпше?

Він не пояснив, але вона знала, що він має на увазі.

— Не пропонуй такого.

— Але я маю рацію, — наполягав він. — Так легше.

Вона не могла заперечити. А він знав, що вона не здатна визнати це вголос. Він міг читати її розум, наче розгорнуту книжку.

— Будь ласка, — сказала вона. — Просто облиш мене. Прошу, просто йди.

Він знав, що сперечатися марно. А тому кивнув, стиснув її руку й пішов разом з іншими.

Кітай мав рацію. Він знав, якої абсолютності вона шукала на полі смерті. Він знав, що їй треба лишитися, бо якщо вона на власні очі бачила, що накоїли муґенці, якщо вдихала запах напівзотлілих трупів, якщо нагадувала собі, що має підстави ненавидіти і триматися за цю ненависть, то їй легше змиритися з тим, що вона зробила з лукоподібним островом.

Хай як пронизливо кричали муґенські хлопчаки, які помирали в її снах. Вони все одно були чудовиськами, безсердечними й заслуговували на все, що вона зробила і ще зробить з ними.

Це мусило бути правдою, інакше вона зламалася б.

Вона не знала, як довго стояла там. Але коли нарешті розвернулася, щоб повернутися до табору, сонце зникло за горизонтом, а розрита могила справила таке глибоке враження на її розум, що навіки закарбувалася в пам'яті до найменшої деталі. Купа кісток. Те, як вони вигиналися й складалися одна навколо одної. Як виблискували під останніми променями згаслого сонця.

«Ти не забудеш, — запевнив її Алтань. — Я не дозволю».

Жинь міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, а потім повернулася до міста.

Зробила два кроки й зупинилася. Щось змусило її затриматися. Жинь примружилась і глянула на дерева Так, їй не здалося: миттєвий рух, який вона помітила першого разу. Хтось біг у ліс.

Жинь відштовхнулася п'ятами від землі й кинулася навздогін.

— Зачекай!

Вона продиралася між деревами, руки охопило полум'я, осяваючи темряву навколо гарячим світлом.

А потім Жинь спіткнулася. Її ціль зупинилася. Це був не солдат, не шпигун, а дівчинка, що припала до землі в ярку, охопивши ноги руками й опустивши голову. Однак її вуста ворушилися так, немовби вона щось рахувала.

Хтось навчив її цього. Хтось натренував. Жинь засвоїла цей урок ще малою дівчинкою: якщо за тобою женуться і ти не можеш їх перегнати, знайди схованку і рахуй, доки вони не підуть.

— Агов. — Вона підійшла повільно, простягнувши поперед себе руки й розставивши пальці на лівій руці у, як вона сподівалася, незагрозливому жесті. — Усе гаразд.

Дівчинка похитала головою і продовжила рахувати, міцно заплющивши очі, немовби якщо не бачити Жинь, то та може зникнути.

— Я не муґенка, — Жинь затягувала голосні, намагаючись відтворити давно втрачену вимову. — Я з провінції Півня. Одна з вас.

Дівчинка розплющила очі. Повільно підняла голову.

Жинь підійшла ближче:

— Ти сама?

Дівчинка похитала головою.

— Скільки вас?

— Троє, — прошепотіла дівчинка.

Жинь побачила в темряві ще одну пару очей, широко розплющених і наляканих. Та щойно вони помітили, що Жинь на них дивиться, одразу сховалися за деревом.

Жинь швидко випустила велике кільце полум'я в повітрі навколо себе, якраз достатньо для того, щоб освітити галявину. Побачила двох змарнілих дівчаток, які дивилися на неї з неприкритим зачаруванням. Їхні очі здавалися величезними на виснажених обличчях.

— Що ти робиш? — пролунало.

У хащах почулися кроки. Жинь різко обернулася. Третя постать — мати дівчаток або старша сестра, хтозна — вийшла на галявину й схопила тих за зап'ястки, відтягуючи їх від Жинь.

— Ти здуріла? — жінка захопилася трясти вищу дівчинку за плечі. — Про що тільки думала?

— Її огортало полум'я, — сказала дівчинка.

— Що?

Дівчинка не зводила очей із Жинь.

— Я хотіла подивитися.

— Вам нічого не загрожує, — швидко сказала Жинь. — Я нікарка, родом із Тікань з провінції Півня. Я тут, щоб вас захистити.

Але вона вже знала, що не треба нічого пояснювати. Очі жінки розширилися від упізнання, і, схоже, вона лише тепер збагнула, що полум'я, яке осяює галявину, йде не від смолоскипа, а від шкіри Жинь.

Жінка прошепотіла;

— Спірлійка?

— Так.

Вуста прибулої безгучно ворушилися декілька секунд, а тоді з них зірвалося:

— Тоді ти... а вони...

— Так, — сказала Жинь. — Вони пішли.

— Справді?

— Так. Вони всі мертві. Ви у безпеці.

Вона не побачила на обличчі жінки радості — лише закляклу, заціпенілу недовіру. Придивившись ближче, Жинь збагнула, що та не така стара, як їй здалося. Жінка була змарніла і страшенно брудна, але під шаром бруду ховалося обличчя, не надто старше за саму Жинь.

— Що ви робите в лісі? — запитала в неї Жинь.

— Втекли, — відповіла жінка. — Коли почули, що йдуть муґенці Я чула, що вони роблять з нікарськими жінками. І не хотіла... Я маю на увазі, вони не...

— Це твої сестри?

— Ні Просто двоє дівчаток, які жили на моїй вулиці. Я намагалася переконати й інших піти. Але вони не схотіли.

— Ти вчинила мудро, — сказала Жинь. — Як ви виживали весь цей час?

Жінка вагалася. Жинь могла зчитати брехню, що спліталася в її думках. Жінка мала відповідь, просто не була впевнена, чи варто її промовляти вголос.

Підвелася найменша дівчинка:

— Пані у хижі.

Обличчя жінки напружилось, а це означало, що дівчинка сказала правду.

— Що за пані?

— Вона захищає нас, — сказала дівчинка. — Знає дещо. Каже нам, коли ховатись, і які корінці можна їсти, і де поставити сильця на пташок. Вона каже, що доки ми її слухаємося, то будемо в безпеці.

— Тоді вона мала б забрати вас кудись далеко звідси, — сказала Жинь.

— Вона не може. Вона звідси не піде.

Жинь відчула раптову пекучу підозру стосовно того, хто ця пані.

— І чому ж вона не може піти? — запитала вона.

— Цить, — сказала жінка дівчинці, але мала продовжила.

— Бо каже, що втратила доньку в палаці Короля Драконів і чекає, доки та повернеться.

Жинь відчула, як рот наповнюється присмаком крові. У неї підігнулися коліна.

«А вона що тут робить?!»

Жінка обережно торкнулася ліктя Жинь:

— Ти... з тобою все гаразд?

— Вона тут, — пробурмотіла Жинь. Слова здалися їй щільними й металевими.

Їй треба йти. Вона не мала вибору. Ніби муха, яка залетіла в павутину, ніби загіпнотизована миша, що повзе просто в зміїну пащу. Вона не могла піти зараз, не дізнавшись, чого хотіла Су Дадзі.

Розділ 8

Жинь пішла за дівчатами звивистою стежкою в глибокому лісі. Місячне сяйво не пробивалося крізь запону з крон, а поміж дерев немовби кишіли загрози, що, причаївшись у тінях, сичали й гули. Жинь підтримувала в руці невеликий вогник, який слугував їй за ліхтар, але дерева нависали так низько, що вона остерігалася збільшувати полум'я, щоб гілля часом не спалахнуло.

Вона воліла б, щоб її серце не билося так швидко. Вона ж не якась там налякана дівчинка і не боїться темряви.

Але не вдавалося придушити жах перед тим, що там ховалося.

— Сюди, — сказала жінка.

Жинь пірнула під низьким гіллям з буйним листям і проштовхалася крізь підлісок, скривившись, коли колючий кущ дряпнув по колінах.

«Що я роблю?»

Якби тут був Кітай, то назвав би її ідіоткою. Запропонував би підпалити ліс, і на тому все. — Тріаду було би знищено. Натомість Жинь ішла просто в лігво Дадзі, наче приголомшена, зачарована жертва Ішла до жінки, котра чималу частину минулого року докладала всіх зусиль, щоб закатувати її, поневолити, маніпулювати нею.

Але Дадзі не хотіла її вбивати. Не зробила цього раніше, не зробить і тепер. Жинь була впевнена Якби Дадзі хотіла смерті Жинь, то вбила б її ще під Червоними скелями. Простромила б артерію гострим уламком і спостерігала б із посмішкою на вустах, як Жинь стікає кров'ю на піску біля її ніг.

Жинь вижила біля Червоних скель лише тому, що Дадзі так захотіла. Зміївні досі щось від неї потрібно і Жинь мусила принаймні з'ясувати, що саме.

— Прийшли, — сказала жінка.

Жинь обережно збільшила полум'я, щоб підсвітити все довкола. Вони зупинилися перед хижкою з гілок, виноградної лози та оленячих шкур. Усередині заледве вмістилося б більше двох людей.

Жінка гукнула в бік хижі:

— Моя пані, ми повернулися!

— Я чула чотири пари кроків, — долинув ізсередини слабкий, тремтливий голос. — Кого ви мені привели?

— Гостю, — сказала Жинь.

Запала пауза.

— Зайди одна.

Жинь опустилася навколішки й заповзла в хижу.

Колишня Імператриця Нікані сиділа в темряві Без суконь і коштовностей. Недоглянута, брудна, в лахмітті, так щільно заліпленому брудом, що Жинь навіть не могла розпізнати первісного кольору. Її волосся втратило сяйво, а з очей зник дражливий блиск. За ці декілька місяців вона немовби постаріла років на двадцять. І річ була не лише в ціні війни, не лише в хвилюваннях через боротьбу за виживання, поки нація розпадалася на шматки. Зовнішність Дадзі підточувало щось надприродне, воно невмолимо роз'їдало її красу так, як не змогли час і труднощі.

Якийсь час отетеріла Жинь стояла й розмірковувала, а чи не помилилася вона раптом перед нею не Зміївна, а просто якась стара лісова відьма?

Але потім Дадзі втупилася в Жинь здоровим оком, і її потріскані губи вигнулися в аж надто знайомій посмішці:

— Довго ж ти.

Кров прилила Жинь до голови й забухкала в вухах. Вона озирнулася на вхід до хижі, надвір, де лишилися чекати дівчата.

— Залиште нас, — наказала вона.

Дівчата навіть не ворухнулися. Натомість глянули на Дадзі, чекаючи її вказівок.

— Ідіть, — сказала Дадзі. — Повертайтеся в селище. Біжіть.

Ті кинулися бігти. Наступної миті Жинь висмикнула з-за пояса ніж і притиснула лезо до м'якої плоті під підборіддям Дадзі:

— Зламай Печатку.

Дадзі лише розсміялася, бліде горло пульсувало під вістрям клинка:

— Ти мене не вб'єш.

— Присягаюся богами...

— Ти вже це зробила б, — Дадзі відбила ніж, наче кошеня, що спіймало муху. — Годі цієї вистави. Я потрібна тобі живою.

Жинь міцно тримала ножа.

— Зламай Печатку.

Перед очима їй стала червона пелена Доводилося зосереджуватися, щоб рука не тремтіла й випадково не різонула по шкірі. Вона так часто фантазувала про те, що робитиме, якщо Дадзі колись опиниться в її владі. Якщо вона змусить Дадзі розблокувати її свідомість, то більше не доведеться покладатися в цьому на Кітая. Вона більше не просинатиметься серед ночі з пересохлим ротом від жахіть і з видіннями про його смерть перед очима Більше не бачитиме свідчень того, як сильно йому шкодить щоразу, коли прикликає вогонь: примарно-блідого обличчя, слідів від нігтів на долонях.

— Це вбиває тебе, так? — Дадзі схилила голову, вивчаючи Жинь з лінивою, задоволеною посмішкою. — Він страждає?

— Зламай Печатку. Ще раз я не проситиму.

— А що, Сожцань Сіжа не змогла?

— Ти ж знаєш, що не змогла! — гарикнула Жинь. — Ти її створила, це твоя мітка, і ти єдина, хто може її зламати.

Дадзі стенула плечима:

— Яка прикрість.

Жинь сильніше притиснула лезо до шкіри Дадзі. Скільки ще тиснути, доки піде кров? Можливо, не цілитися в шию: так легко влучити в артерію, і Дадзі сплине кров'ю раніше, ніж зробить бодай щось корисне. Жинь пересунула гостре, сяйливе вістря до ключиці Дадзі:

— Можливо, певні прикраси тебе переконають. Який обираєш бік?

Дадзі ледь стримала позіхання:

— Тортури тобі не допоможуть.

— Не думай, що я цього не зроблю.

— Я знаю, що не зробиш. Ти не Алтань.

— Бляха, не випробовуй мене, — Жинь випустила струмочок вогню по краю клинка, якраз достатньо гарячий, щоб обпекти. — Я не житиму все життя на прив'язі.

Дадзі довго не відводила погляду. Розпечений метал шкварчав біля її ключиці, лишаючи темні знаки на шкірі, але Дадзі навіть не скривилася. Нарешті вона підняла руки в благанні:

— Я не знаю як.

— Брешеш.

— Миле дитя, присягаюся, що не можу.

— Але ти... — Жинь не стримала нетерплячості. — Чому?

— О Жунінь, — Дадзі співчутливо глянула. — Невже ти думаєш, що я не пробувала? Що я не намагалася ще до вашого народження?

Вона говорила правду. У голосі не чулося поблажливості Це було щире зізнання, і смуток у ньому виказував істинну вразливість.

Жинь воліла б, щоб Дадзі насміхалася з неї.

— Я зробила все, щоб зламати Печатку, — прошепотіла Дадзі. — Намагалася не одне десятиліття.

Вона говорила не про ту Печатку, яку наклала на Жинь. Про власну.

Жинь опустила ножа. Її полум'я ослабло.

— Тоді нащо ти це зробила?

— Ти намагалася мене вбити, дорогенька.

— Не зі мною. З ними.

— Я не хотіла. Але думала, що вони повбивають одне одного. А я не хотіла вмирати, — Дадзі глянула їй у вічі. — Ти ж розумієш.

Жинь розуміла. Вона не знала всієї історії — ніхто, крім Дзяна й Дадзі, не знав, а вони обоє приховували, що сталося насправді, з невідомих їй причин. Та все ж вона знала достатньо. Колись давно Дадзі прокляла інших двох членів Тріади — Імператора Дракона і Хранителя Воріт. — Печаткою, яка поневолила всіх трьох. І не змогла її зламати. Одна сварка, одна загадкова сварка два десятиліття тому з причин, яких ніхто в Імперії не розумів, — і Тріади не стало, бо Дадзі не змогла зруйнувати Печатку.

«Один помре, — сказала Цевері, дівчина з племені кетреїдів, за мить до того, як Тріада вирвала їй серце з грудей. — Один правитиме, а один засне навічно».

Зрештою Цевері таки помстилася за свою смерть.

Жинь опустилася додолу. Раптом увесь її запал вивітрився. Вона мала б гніватися. Хотіла гніватися, хотіла зітнути Дадзі голову в немислимій люті. Але все, що вона могла відчувати, дивлячись на це давнє й відчайдушне створіння, — це гіркий, втомлений жаль.

— Я маю тебе вбити, — ніж випав з її руки. — Чому я не можу?

— Бо я тобі ще потрібна, — лагідно промовила Дадзі.

— Навіщо ти прийшла сюди?

— Щоб дочекатися тебе, звісно ж, — Дадзі простягла руку й погладила Жинь по щоці двома пальцями. Жинь навіть не здригнулася. Цей жест був не жорстоким, не поблажливим Він здавався якимось химерним, наче спроба втішити. — Я говорила серйозно тоді, в Лусані. Дозволь допомогти тобі. Нас лишилося так мало.

— Але звідки ти...

— Звідки знала, що ти прийдеш у Тікані? — Дадзі зітхнула й прицмокнула. — Бо ви, спірлійці, всі однакові. Відчуваєте зв'язок зі своїм корінням, саме це вас і вирізняє. Ти думала, що зможеш повністю перебудувати себе в Сінеґарді і вбити дівчинку, якою колись була. Але ти не можеш зарадити тому, що тебе тягне на батьківщину. Спірлійці такі. А ти з їхнього племені.

— Моє плем'я мертве, — сказала Жинь. — Тут не моє плем'я.

— О, ти знаєш, що це неправда, — вуста Дадзі вигнулися в співчутливій усмішці. — Ти тепер південь. Провінція Півня — частина твоєї легенди. Тобі потрібно тут бути. Бо нічого іншого в тебе не лишилося.

— Це божевілля, — сказав Кітай.

— Ну, ми не можемо розмістити її деінде, — відповіла Жинь.

— І ти триматимеш її тут? — Кітай здійняв руки, обводячи кабінет генерала в нестямному жесті. — Ми тут спимо!

— Ну то вона спатиме в іншій кімнаті...

— Бляха, ти знаєш, що я не про це. А Совдзі ти плануєш розказати? А Джуденю?

— Звісно, що ні, і тобі не варто...

— Це якір? — запитала Дадзі з порога. Вона впилася поглядом у Кітая, всотувала його обриси, немовби він був соковитим ласим шматочком. — Ти з ним спиш?

Кітай позадкував. Жинь глянула на Дадзі, надто отетеріла, щоб відповісти:

— Я... що?

— Спробуй якось. Завдяки узам це стає особливим. Дадзі ступила декілька кроків уперед, з гримасою продовжуючи вивчати Кітая. — О, а я тебе пам'ятаю. З Академії. Учень Ірдзяха. Розумник.

Кітай смикнувся до ножа, закріпленою на паску:

— Ще крок, і я тебе вб'ю.

— Вона нам не ворог, — квапливо сказала Жинь. — Вона хоче допомогти.

Кітай глухо засміявся:

— Та чи ти здуріла?

— Вона нам не нашкодить. Якби хотіла нашкодити мені, то зробила б це біля Червоних скель. Тепер розклад сил змінився, у неї немає причин...

— Через цю суку, — повільно промовив Кітай, — помер мій батько.

Жинь вагалася.

— Мені так прикро, — сказала Дадзі. Химерно, але, схоже, це справді було так: її погляд зробився серйозним, а з вуст зникла глузлива посмішка. — Міністр Чен був відданим слугою. Я воліла б, щоб війна його не забирала.

Кітай був приголомшений тим, що вона посміла заговорити до нього.

— Ти чудовисько.

— Я три роки прожила з кетреїдами і знаю безмежно більше про Пантеон, ніж будь-хто з вас, — сказала Дадзі. — Я єдина, хто вів війну проти призахідників і проти Їнь Вейсжі, а це чогось та варте І якщо хочете мати бодай шанс пережити те, що насувається, то я вам потрібна. Тож краще годі погрожувати мені, хлопчику. Це найповніші розвіддані, які ви маєте?

Дадзі різко повернулася до Кітаєвого столу і почала розглядати його ретельні мапи. Кітай хотів був їй завадити, але Жинь заступила йому шлях.

— Просто вислухай її, — пробурмотіла вона.

— Вислухати її? Краще зітнути їй голову!

— Просто послухай, — наполягала Жинь. — А якщо вона візьметься за старе, розповімо селянам, хто вона, і дозволимо їм здійснити своє правосуддя. Ти матимеш змогу вдарити першим.

— Я волів би зробити це зараз.

Дадзі підвела очі від столу.

— Ти програєш.

— А тебе хтось питав? — не стримався Кітай.

Дадзі постукала кінчиками пальців по мапах:

— Усе так очевидно. Ви можете розбити муґенців. Знаю, ви ще не закінчили кампанію, вам треба піти за ними на південь, щоб завадити перегрупуванню. Але тепер ви рухатиметеся за інерцією. Добре натренуйте цю маленьку армію селюків, і, цілком імовірно, переможете. Але щойно Республіка поверне на південь, Вейсжа зітре вас на порох.

Тон Дадзі різко змінився, коли вона заговорила. Слабке старече тремтіння зникло, а тембр поглибшав. Слова звучали чітко, сухо і впевнено. Вона говорила так, як звикла це робити. Говорила як правителька.

— Ми й самі непогано даємо собі раду, — сказав Кітай.

Дадзі пхикнула:

— Ви ледь вижили на одному фронті. Не звільнили Тікані, а зайняли цвинтар. Та й проти Республіки у вас жодного захисту. Невже ви думаєте, що вони про вас забули? Щойно ви виб'єте Федерацію замість них, вони завдадуть удару, жорстко і швидко, а ви навіть не знатимете, що у вас поцілило.

— Наша армія тисячократ зміцніла і продовжує збільшуватися, — сказав Кітай.

— Ти ж наче розумник чи ні? Супроти дирижаблів і аркебуз вам знадобиться вп'ятеро більше людей, ніж ви маєте зараз, — Дадзі здійняла брову. — Або вам потрібні шамани.

Кітай пустив очі під лоба.

— У нас є шаманка.

— Маленька Жунінь — один солдат з обмеженим радіусом дії на полі бою й очевидними слабкостями, — Дадзі зневажливо змахнула рукою в бік Кітая. — А ти не можеш ховатися під час кожної битви, любчику. Якщо Жинь не спричинить катастрофу такого ж масштабу, як зробила з Федерацією, то проти Їнь Вейсжі і його армії у вас жодних шансів.

— Я поховала бога, — сказала Жинь. — І з дирижаблями теж якось упораюся.

Дадзі засміялася:

— Повір, не зможеш. Ти ніколи не бачила повного флоту дирижаблів у дії. А я бачила. Їхні бойові судна легкі й швидкі, наче птахи. Вони й самі могли б прикликати богів. Ти можеш породжувати полум'я, але вони поховають тебе під ракетами! — вона вдарила розкритою долонею по мапах. — Вас катастрофічно переважають кількісно, ви значно слабші за супротивника, а тому треба негайно вжити заходів, щоб це виправити.

Жинь бачила, як вираз на обличчі Кітая змінюється з обуреного на зацікавлений. Він розумів логіку Дадзі: хоч яким він був розгніваним, він був ще й надто розумним, щоб відкидати правду, якщо її бачив. І він розумів, як і сама Жинь, що на жаль, Дадзі має рацію.

Питання було в тому, що з цим робити.

Жинь знала відповідь. Вона бачила, як Дадзі вичікувально дивиться на неї, чекаючи, доки вона промовить уголос свої висновки.

— Нам потрібно більше шаманів, — сказала вона.

— Правильно, люба Потрібна ціла армія.

Це твердження було таким абсурдним, що якийсь час Жинь і Кітай могли тільки мовчки витріщатися на Дадзі. Але разом із тим Кітай уже мав заперечення, Жинь знала напевне, що він заперечуватиме, вже зрозуміла це з його виразу обличчя, а сама намагалася уявити світ, у якому цей план може спрацювати.

— Цього й хотів Алтань, — пробурмотіла Жинь. — Завжди хотів звільнити Чулуу Корікх, хотів підняти армію безумців...

— Алтань був ідіотом, — зневажливо сказала Дадзі. — Не можна повертати тих, хто опинився в кам'яній горі. Їхній розум пошкоджений.

— Тоді як..

— Та ну, Жунінь. Це просто. Ти можеш підготувати нових.

— Але на це нема часу, — недоладно пробурмотіла Жинь, бо це, з-поміж усіх можливих заперечень, було найлегше пояснити.

Дадзі стенула плечима:

— А скільки часу тобі потрібно?

— Ця розмова нереальна, — безпорадно сказав Кітай до стіни. — Цього просто не може бути.

— Мені знадобилися роки, щоб усвідомити існування Пантеону, — сказала Жинь. — А ми маємо заледве декілька тижнів, ми не можемо...

— Ти впоралася б і за декілька тижнів, якби Дзян так наполегливо не вибивав Фенікса з твого розуму, — сказала Дадзі. — І половина твоїх проблем полягала в тому, щоб стерти вже сформоване уявлення про світ. Твій розум не допускав можливості існування шаманізму. А тепер таку упередженість знищено. Нікарці розуміють, що це світ, у якому боги крокують землею в тілах людей. Вони бачили, як ти гориш. І вони вже вірять, — Дадзі простягла руку й постукала Жинь по чолу тонким, блідим пальцем. — Тобі лишень треба дати їм доступ.

— Ти хочеш, щоб ми створили армію таких, як я.

Жинь знала, що це прозвучало тупо, адже вона знову й знову повторює очевидне, однак мусила промовити це вголос, щоб осягнути до кінця.

Вона розуміла недовіру Кітая. Це рішення жахливе. Таке нелюдяне, таке страшенно легковажне, що за весь час, поки тікала від призахідників, вона ніколи всерйоз його не обмірковувала. Звісно, такий варіант спадав на думку, але вона завжди майже одразу відмахувалася, бо...

Бо що?

Бо це небезпечно? Будь-який наступний крок небезпечний. Вони вже підняли шлюз: уся імперія горіла у війні між трьома сторонами, одна з яких правила небесами і володіла силою, здатною спопелити землю дотла за лічені секунди. І якщо Жинь якимось чином не виправить невідповідність сил, і швидко, то з таким же успіхом може просто відправити себе Неджі в труні.

Бо це звірство? Але вони на війні, де кожне рішення — так чи інакше звірство, і єдине питання лише в тому, завдяки якому з них вони виживуть.

— Це так просто, дитино, — сказала Дадзі. — Поверни цій країні релігію. Покажи призахідникам правду про богів.

Вона вже не зверталася до Кітая. Його немов узагалі не було в кімнаті.

Жодна з них не визнала б його заперечень. Дадзі говорила безпосередньо до Жинь як шаманка до шаманки.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — запитала Дадзі. — Впродовж усієї цієї війни ти обороняєшся. Досі мислиш як утікачка. Настав час почати мислити як правителька.

— Ти ж не обмірковуватимеш цього всерйоз, — промовив Кітай.

Дадзі не було, її розмістили в кутовій кімнаті будівлі, виставивши біля дверей вартових. Ця пересторога була значною мірою просто вдаванням, бо Жинь не сумнівалася, що Дадзі змогла б вкласти цілий ескадрон, якби захотіла; але вартові мали при собі сигнальні роги. І якщо щось станеться, вони принаймні могли зчинити тривогу.

Жинь лишилася в кабінеті разом із Кітаєм. Її голова була важкою, переповненою можливостями, яких Жинь ніколи навіть не обмірковувала. Декілька хвилин минули в тиші. Кітай занурився в якесь шалене, безмовне заціпеніння, а Жинь сторожко спостерігала за ним, побоюючись, що він вибухне.

— Ти навіть не обміркуєш цього варіанта? — запитала вона.

— Та ти, певно, жартуєш, — відповів він.

— Дадзі може мати рацію. Це врівноважило б сили...

— Знущаєшся? Жинь, невже ти це серйозно? Вона маніпулює тобою, ось що вона робить. А ти просто їси лайно з її простягнутої руки.

Жинь припустила, що може бути й таке. Можливо, Дадзі намагалася підлаштувати загибель Жинь, і це був найбільш садистський спосіб це зробити. Але вона спостерігала за обличчям Дадзі, коли та говорила про призахідників. І бачила в ньому проблиск дівчини, не набагато старшої за себе, яка отримала завелику силу й не могла дати їй ради, дівчини, яка тільки-но виборола свою країну і боялася, що її знову можуть відібрати.

— Ставки змінилися, — сказала Жинь. — Вона вже не Імператриця. Ми потрібні їй не менше, ніж вона нам.

Кітай схрестив руки на грудях:

— Та вона тебе зачарувала.

— Що ти верзеш?

— Верзу, що Зміївна дивно на тебе впливає. Ні, Жинь, не заперечуй, я знаю, що так і є. Поруч із нею ти не можеш поводитися розважливо, ніколи не могла Вічно надто бурхливо на все реагуєш, чиниш зовсім не так, як диктує здоровий глузд...

— Що? Ні, я не...

— А що було в Лусані? А біля Червоних скель? Ти двічі мала можливість убити її і не вбила Чому, Жинь?

— Убила б! Але вона була сильніша..

— Хіба? Чи це ти їй дозволила? — голос Кітая змінився з розлюченого на небезпечно тихий. Жинь ненавиділа, коли це траплялося. Вона воліла б, щоб він кричав. — Зміївна штовхає тебе на абсолютно незбагненні вчинки, і я не знаю, чи це тому, що вона досі тебе гіпнотизує, чи тут дещо інше, але думай тверезо. Вона спокусила тебе, і я знаю: ти не настільки дурна, щоб цього не розуміти.

Жинь кліпнула. Він має рацію? Невже Дадзі й справді лишила в її розумі отруту? Невже вона гіпнотизує Жинь через Печатку?

Якийсь час Жинь просто стояла мовчки, намагаючись спокійно все обміркувати. Об'єктивно. Так, якщо вона буде відверта з собою, Дадзі й справді справляє на її психіку дивний і сильний вплив. Коли Жинь опинялася поруч зі Зміївною, їй важко дихати. Руки починали тремтіти, полум'я згасало, і її аж трусило від бажання задушити її, вбити її або...

Або стати нею.

Ось воно. Жинь хотіла те, що мала Дадзі Хотіла мати її легку впевненість, спокійний вплив. Хотіла мати її владу.

— Не заперечуй, що в одному Дадзі таки має рацію, — сказала вона. — Південний фронт — лише відволікання. Наша найбільша проблема в тому, як упоратися з Неджею.

Кітай зітхнув:

— Створивши армію таких, як ти?

— Невже це так неправильно? — Жинь було дедалі важче знайти переконливе заперечення. Дадзі подала цю ідею, наче сяйливу коштовність, і тепер Жинь не могла не прокручувати цю думку в голові, обмірковуючи можливі варіанти.

«Уяви армію шаманів, — прошепотів голос у її свідомості. Алтанів голос — Уяви чисту вогневу міць. Уяви повернення Цике. Уяви другий шанс".

— Треба це бодай обговорити, — сказала вона.

— Ні, — рішуче відповів Кітай. — Ми відкидаємо цей варіант і наразі, і на майбутнє.

— Але чому...

— Бо не можна робити таке з людьми! — випалив він. — Відкиньмо на хвилину цілком реальні шанси кінця світу. І, до речі, мене вражає, що про це ти навіть не думаєш. Ти знаєш, що це робить зі свідомістю людини. Не можна прирікати людей на таке.

— Як на мене, то зі мною все гаразд.

— Все гаразд — аж ніяк не той вираз, яким тебе можна описати.

— Я функціоную, — сказала вона — А більшого й не треба.

— Заледве, — промовив він найжорстокішим тоном, на який тільки спромігся. — І тебе до цього готували. Але Дзяна не стало, а Сожцань Сіжа мертва Якщо ти зробиш це з кимось, то підпишеш йому смертний вирок.

— Цике якось же жили, — зауважила Жинь.

— І ти хочеш приректи людей на долю Цике?

Жинь здригнулася.

Для Цике було лише два можливі варіанти: смерть або Чулуу Корікх. Жинь безліч разів чула ці застереження, відколи приєдналася до Химерних Дітей, і бачила, як вони знову і знову справджувалися, неминуче й жорстоко. Вона бачила, як Алтаня поглинуло полум'я. Бачила, як Бадзі розірвали кулі. Бачила, як Суні й Фейлень опинилися в полоні власного розуму разом з демоном, якого не могли вигнати. Вона й сама мало не поступилася цій долі.

Чи могла вона змусити до цього когось іще?

Так. Якщо це їхня єдина надія вистояти проти дирижаблів, то, безперечно, так. Заради майбутнього південної частини Нікарської імперії, заради тих, хто вижив, — так.

— Таке вже робили, — сказала вона.

— Але не ми. Ми — ніколи. Ти не можеш вчинити так з іншими людьми, — голос Кітая тремтів. — Я в цьому участі не братиму.

Жинь заледве стримала сміх:

— Це та моральна межа, якої ти не перетнеш? Та годі, Кітаю.

— Ти не розумієш, як воно? Поглянь, що сталося з Неджею. Ти змусила його прикликати бога, і...

— Я ніколи його не змушувала! — випалила Жинь.

— Не обманюй себе. Ти підштовхнула його вийти за межі можливого, знаючи, що для нього це мука; і поглянь, чим це закінчилося: шрамом завбільшки з гору Тяньшань у тебе на спині.

Жинь відсахнулася:

— Та пішов ти!

Це був ниций удар. І Кітай це знав, точно знав, де їй болить найдужче, але все одно вдарив і провернув клинок.

Він не вибачився. Натомість підвищив голос.

— Якщо ти бодай на секунду відкинеш шалені мрії про завоювання, якщо перестанеш усотувати саму присутність Зміївни, то збагнеш: це найгірше, що можна з кимось зробити.

— О, наче ти щось про це знаєш.

— А думаєш, не знаю? — його очі розширилися від невіри. — Жинь, я був у Голінь Ніїс, але коли Фенікс проривається крізь мій розум, це найжорстокіша тортура, яку я переживав.

Це заткнуло їй рота їй хотілося вдарити себе, бо ж вона геть забула, що може прикликати вогонь лише тому, що він це дозволяє. Кожнісінького дня він дозволяє її злому богові прогризатися крізь його розум у матеріальний світ. Він мовчки все терпів, бо не хотів, щоб вона хвилювалася. Так добре терпів, що вона й зовсім забула.

— Вибач, — сказала вона і потяглася до його плеча. — Вибач, я не подумала..

— Ні, Жинь, — Кітай відмахнувся від її руки. Він не заспокоївся, він ще не закінчив говорити. І далі розмова не зайде, принаймні поки. — Ти ніколи не думаєш.

Жинь гуляла вулицями Тікані на самоті. Кітай лютував десь у генеральському комплексі, й вона не завдавала собі клопоту його шукати.

Це була вже не перша їхня сварка. Після битви біля Червоних скель вони сварилися не так часто, але з періодичністю в декілька тижнів між ними спалахувала та сама суперечка, провалля, через яке вони ніяк не могли перекинути міст. Усе завжди зводилося до одного глухого кута з сотнею різних варіацій. Кітай вважав її бездушною. Приголомшливо легковажною до людського життя, як він колись сказав. А вона його — слабким, надто невпевненим для рішучих дій. Вона завжди була переконана, що він не готовий ризикувати й досі чіпляється за дивну, миролюбну надію на дипломатію. Але чомусь після цих сварок вона завжди почувалася винною і несподівано присоромленою, наче дитина, яка погано поводилася в класі.

«Та пішло воно все», — подумала вона. Забути Кітая. Забути його повчання Треба пам'ятати про те, що на кону.

Її загони спорудили на міській площі спільну кухню. Солдати роздавали миски з рисовою кашею і тушкованим коренем шаню довгій черзі цивільних Помічники ходили вздовж черг і нагадували селянам не їсти занадто швидко: якщо в когось заболить у животі, треба негайно зупинитися. Після тривалого голодування, розірваний від переїдання шлунок міг спричинити смерть.

Жинь влізла без черги й схопила дві миски, доверху засипані коренем шаню, спритно балансуючи однією на зігнутому правому лікті.

Наметовий комплекс у північній частині Тікані не можна було назвати справжнім лазаретом. Він радше скидався на сортувальний центр невідкладної допомоги, споруджений з уламків того, що колись було ратушею. Обтягнуті тканиною бамбукові циновки лежали розкладені акуратними рядами біля хірургії, а заклопотані помічники розносили поміж ними антисептичні засоби і знеболювальне тим, чиї рани гноїлися місяцями.

Жинь підійшла до найближчого лікаря і запитала про хлопця з поля смерті.

— Отам у кутку, — сказав він. — Поглянемо, чи зможете ви змусити його поїсти. Він ані крихти до рота не взяв.

Тулуб хлопця був обмотаний пов'язками, і він був так само блідий і змарнілий, як і коли його знайшли в могилі. Але сидів, насторожений і при тямі.

Жинь сіла на землю поруч із ним.

— Привіт.

Він по-совиному кліпнув, глянувши на неї.

— Я Жунінь, — підказала вона.— Жинь. Я витягла тебе з могили.

Його голос здався їй радше хрипінням:

— Я знаю, хто ти.

— А як тебе звати? — лагідно запитала вона.

— Джень, — почав був він і закашлявся. Хлопець притиснув руку до грудей і скривився. — Джень Дулінь.

— Схоже, тобі дуже пощастило, Дуліню.

Він лише пхикнув.

Жинь поставила одну миску на землю, а іншу простягла йому:

— Голодний?

Він похитав головою.

— Якщо замориш себе голодом, то дозволиш їм перемогти.

Він стенув плечима.

Вона спробувала інакше:

— Із сіллю.

— Марення, — сказав Дулінь.

Жинь мимоволі всміхнулася. На півдні провінції Мавпи вже давно не куштували солі, у мирний час цю приправу всі сприймали як належне, але після декількох місяців на незасмачених овочах сіль стала на вагу золота.

— Я не брешу, — вона помахала мискою в нього під носом — Скуштуй.

Дулінь повагався, але зрештою кивнув. Вона обережно вклала миску в його тремтливі пальці. Він підніс ложку парового шаню до рота і лизнув самий кінчик. А вже за мить його очі розширились і він навіть покинув ложку, жадібно заковтуючи їжу так, немовби Жинь могла відібрати її будь-якої миті.

— Повільніше, — застерегла вона — їжі вдосталь. Зупинися, якщо відчуєш судоми в шлунку.

Він не говорив, аж доки не доїв майже все, що було в мисці. Потім зупинився, повільно й глибоко вдихнув, прикривши повіки.

— Я вже й забув смак солі.

— Я теж.

— Ти знаєш, у якому ми були відчаї? — він опустив миску додолу. — Зчищали білі відклади з надгробків і варили їх, бо смак був схожий. З могил! — у нього тремтіли руки. — З батькової могили!

— Не думай про це, — тихо промовила Жинь. — Просто насолоджуйся.

Вона дозволила йому якийсь час їсти в тиші. Нарешті він відклав порожню миску й зітхнув, склавши руки на животі. Потім повернувся до неї обличчям;

— Чому ти тут?

— Хочу, щоб ти розповів мені, що сталося, — сказала вона.

Хлопчина здригнувся:

— Ти про...

— Так. Будь ласка Якщо пам'ятаєш. Скільки зможеш.

— Навіщо?

— Бо я мушу це почути.

Він довго мовчав, задивившись кудись удалину.

— Я думав, що помер, — нарешті промовив він. — Коли мене вдарили, біль був такий сильний, аж усе навколо почорніло і я подумав, що це і була смерть. Пригадую, як радів, що все нарешті скінчилося. Я більше не хотів боятися. Але потім я...

Він замовк. Усе його тіло тремтіло.

— Можеш зупинитися, — сказала Жинь, раптом присоромлена. — Вибач, не варто було тебе змушувати.

Але Дулінь похитав головою і продовжив:

— Але потім я отямився на полі, побачив яскраве сонце вгорі й збагнув, що вижив. А за мить вони скинули на мене тіла, і я не хотів, щоб вони зрозуміли, що я живий. Тому лежав і не рухався. А вони все скидали й скидали нові тіла, одне за одним, аж доки я заледве міг дихати. А тоді засипали все землею.

Жинь відчула раптовий спалах болю в долоні й збагнула, що глибоко впилася нігтями в шкіру. Змусила себе розслабитися до того, як піде кров.

— Тебе так і не помітили? — запитала вона.

— А вони й не дивилися. Не перевіряли. Їм було байдуже. Вони просто хотіли покінчити з цим.

Звісно, було зрозуміло, що Дулінь міг бути не єдиним. Найімовірніше, були й інші поранені, але не мертві, які впали в передчасну могилу й повільно задихалися під вагою землі і тіл.

Жинь видихнула.

Десь у глибині її свідомості Алтань заспокоївся. Це її відповідь. Це виправдовує все, що вона зробила. Ось яке обличчя її ворога.

Кітай міг і далі провадити своє про етику. Їй начхати. Їй була потрібна помста. І вона хотіла мати свою армію.

Плечі Дуліня почали опадати. Він схлипував.

Жинь простягнула руку й ніяково поплескала його по плечі:

— Агов. З тобою все гаразд, усе добре.

— Ні Я не мав бути єдиним, я мав померти...

— Не кажи такого.

Його обличчя спотворилося.

— Але це не мав бути я.

— Колись я теж ненавиділа себе за те, що лишилася живою, — сказала вона. — Думала, це несправедливо, що вижила саме я. Мовляв, замість мене померли інші.

— А це і є несправедливо, — прошепотів Дулінь. — Я мав би бути в землі разом з ними.

— І ще будуть дні, коли ти жалкуватимеш, що це не так. — Жинь не розуміла, чому їй конче потрібно втішити цього незнайомця. Вона знала лише те, що хотіла б, щоб колись хтось сказав їй те саме. — Нічого не зникне. Ніколи. Але коли болить, використай цей біль Значно важче жити далі. Це не означає, що ти не заслуговуєш життя. Це означає, що ти маєш для цього мужність.

Того вечора Тікані ожило.

Жинь рано повернулася до генеральського комплексу, маючи намір заснути, щойно обличчям торкнеться матрацу. Але потім у двері постукали, і, відчинивши їх, вона побачила не вартового чи посланця, як очікувала, а гурт жінок, які сором'язливо опустили очі й штурхали одна одну, немовби спонукаючи набратися мужності й заговорити першою.

— Що сталося? — сторожко запитала Жинь.

— Ходіть з нами, — сказала ланка, котра стояла попереду.

Спантеличена, Жинь кліпнула:

— Куди?

Обличчя жінки розпливлося в усмішці.

— Танцювати.

І Жинь згадала, що, попри все, це день звільнення, який варто відсвяткувати. Тому вона пішла за ними в центр міста, де безмісячної ночі вже зібралося кількасот людей з бамбуковими смолоскипами та плавучими ліхтарями. Барабани били без упину, до них приєднувалися ритмічні звуки флейти, що линули мовби нізвідки; а феєрверки, які спалахували кожні кілька секунд, були ніби музичною пунктуацією.

Посеред площі кружляли танцівниці. Їх було десятки, здебільшого молоді, всі рухалися без чіткої хореографії та порядку. Ніхто не проводив репетицій. Їх і не могло бути. Кожна танцівниця рухалася з пам'яті, сплітаючи докупи уривки виступів минулих часів, рухаючись із чистої радості від того, що вона жива й вільна.

Це мало б бути абсолютним безладом. Але було найпрекраснішим, що Жинь коли-небудь бачила.

Жінки благали Жинь приєднатися. Але вона відмовилася, воліючи сидіти на перевернутій діжці й спостерігати. Коли вона жила тут, то ніколи не брала участі в танцях. Танці були для заможних дівчат, радісних дівчат, чий шлюб був подією, яку святкують, а не якої бояться. Вони не були сиротами війни. Жинь завжди тільки дивилася. Їй відчайдушно кортіло приєднатися до них, але вона боялася, що не знатиме рухів.

Барабанний бій пришвидшився. Танцівниці перетворилися на гіпнотичне видіння, ноги й руки рухалися дедалі швидше, аж доки не стали розмитими у світлі багать, рухаючись у ритмі, суголосному з серцебиттям Жинь. Вона кліпнула і на мить побачила інший танець, почула іншу пісню. Вона бачила смагляві тіла, які танцювали біля багаття, співали слова, які вона чула дуже давно, мовою, якою не могла говорити, але майже пам'ятала.

Це видіння вона бачила, відколи вперше зустрілася з Феніксом Вона знала, що воно закінчується смертю. Але цього разу танцівники не перетворилися на скелети, а лишилися шаленими, рішучими, живими. «Ось ми, — говорили вони. — Дивись, які ми круті. Ми втекли від минулого і тримаємо майбутнє в руках».

— Агов!

Жинь кліпнула, і видіння зникло. Перед нею стояв Совдзі з двома кухлями просового вина. Один він простягнув їй.

— Не заперечуєш, якщо я сяду поруч?

Жинь посунулася, щоб звільнити йому місце. Вони дзенькнулися кухлями і вилили. Жинь перекочувала вино на язику, насолоджуючись міцністю й кислуватим присмаком.

— Я здивована, що ти не зник у провулку разом з однією з них, — Жинь кивнула на танцівниць.

Жінок тягнуло до Совдзі, наче метеликів на полум'я. Відколи вони пішли з Жуйдзіня, Жинь бачила, як він заходив до намету щонайменше з вісьмома різними супутницями.

— Ніяк не можу обрати, — сказав Совдзі. — А де твоя краща половина?

— Точно не знаю. — Вона шукала поглядом Кітая відколи прийшла, але так і не помітила — Мабуть, спить.

Вона не розповіла Совдзі про сварку. Вони з Кітаєм — самі проти цілого світу, не треба іншим знати про їхні суперечки.

— А він чимало пропускає, — Совдзі відхилився назад, спостерігаючи за танцівницями, задоволений і розімлілий. Жинь бачила, що він уже добряче напився, його рухи зробилися повільними й необережними, а щоразу, коли він говорив, до неї долинала хмарка кислого подиху. — Це воно, Принцесо. Добре як є. Насолоджуйся, поки можеш.

Вона глянула на ватри й спробувала дотриматися поради Совдзі, загубитися в музиці, в сміхові й барабанах. Але глибоко всередині.

Її мучила надокучлива темрява, важкий вузол страху, що не розсмоктувався, хоч як широко вона всміхалася.

Жинь не могла почерпнути з цього радості.

Невже таким і має бути визволення? Не може бути. Свобода повинна означати безпеку. Вона має почуватися так, мовби більше ніхто й ніколи їй не зашкодить.

Ні, це було дещо більше.

Їй хотілося повернутися. За останні два роки вона не пам'ятала миті, коли не боялася заплющити очі. Якби пішла далі за цим спогадом, він привів би її до Академії, коли весь світ обмежувався для неї книжками та іспитами, коли війна була лише розігруванням того, чого може ніколи не статися.

І вона знала, що більше ніколи не зможе повернути собі це відчуття.

Але могла отримати дещо схоже. Безпеку. Захищеність. Однак це вимагає абсолютної перемоги.

Байдуже, чи хотіла вона війни. Республіка принесе їй війну, переслідуватиме її, доки вона не помре. І єдиний спосіб відчути себе в безпеці — вдарити першою.

«Твоє життя тобі не належить», — колись сказав їй Вейсжа і повторював це безліч разів у наступні тижні. Ти не маєш права на щастя, якщо володієш такою силою.

«Зачувши крик, біжи на нього». Його дослівна цитата. Він намагався нею маніпулювати, і тепер вона це знала. Але слова однаково правдиві.

А де крик зараз?

— Що таке? — запитав Совдзі.

Жинь кліпнула і виструнчилася:

— Гм-м?

— У тебе такий вигляд, наче хтось спаплюжив могилу твоїх предків.

— Я не знаю, просто... — Жинь силкувалася висловити тривогу, що мучить її. — Усе це якось неправильно.

Совдзі пхикнув:

— Що? Танці чи, може, музика? Не знав, що ти така перебірлива.

— Вони щасливі. Всі занадто щасливі, — вона випльовувала слова дедалі швидше, пришпорена просовим вином, що горіло в шлунку. — Танцюють, бо не знають, що насувається. Бонн не бачать усієї картини, бо це ж не кінець війни, а лише початок, і...

Совдзі накрив її руку своєю. Отетеріла, Жинь опустила погляд. Його долоня була грубою і мозолястою, але теплою, і цей дотик здався їй несподівано приємним. Жинь не відсахнулася.

— Навчися відпочивати, Принцесо, — він гладив її долоню великим пальцем. — Ти сама обрала таке життя, і подібних митей у ньому буде небагато. Але такі ночі, як ось ця, дають сили жити. Ти думаєш лише про тих, проти кого воюєш. А ось це, — він змахнув кухлем у бік танцівниць, — те, заради чого ти воюєш.

За кілька годин Совдзі був такий п'яний, аж Жинь засумнівалася, що він самотужки знайде генеральський комплекс. Вони йшли темною кам'янистою стежкою разом, його рука важко лежала в неї на плечах. На півдорозі на пагорб він спіткнувся об камінь і нахилився вперед, обхопивши її рукою навколо талії, щоби втриматися на ногах.

Цей фокус був такий очевидний. Жинь пустила очі під лоба й вирвалася з його рук Він потягнувся до її грудей. Вона відкинула його руку:

— Не намагайся провернути зі мною це лайно. А то спалю тобі яйця, я вже таке робила.

— Та годі, Принцесо, — сказав Совдзі. Він знов обхопив її за плечі й притягнув ближче. Його шкіра на дотик здавалася страшенно гарячою.

І мимоволі Жинь усвідомила, що цей жар огортає її.

— Тут нікого немає, — він мазнув вустами по її вуху. — Чому б нам трохи не розважитися?

Бентежним було те, що вона й справді відчувала певну зацікавленість, слабке, незнайоме поколювання внизу живота. Вона відмахнулася: «Бляха, не будь дурепою».

Совдзі хотів не її. Совдзі аж ніяк не вважав її вродливою. Він міг обирати з безлічі охочих у таборі і, порівняно з Жинь, усі вони були привабливіші і з ними було б легше розібратися вранці.

Ішлося не про хіть, а про владу. Ішлося про володіння. Він хотів просто домінувати над нею, щоб згодом використати цей козир.

А от Жинь, відверто кажучи, відчувала спокусу. Без сумніву, Совдзі привабливий і досвідчений. Він би знав, що робити з їхніми тілами, навіть якщо вона й гадки не мала. Він міг показати їй, як робити все те, про що вона лише чула, що лише уявляла.

Але вона буде дурною, якщо піде з ним у ліжко. Коли про це підуть чутки, ніхто не дивитиметься на неї як раніше. Вона достатньо довго прожила між солдатів, щоб знати, як це працює. Чоловік отримує привід хизуватись. А жінка, ймовірно, єдина в своєму загоні, перетворюється на табірну хвойду.

— Іди в ліжко, — сказала вона.

— Тобі це буде тільки на користь, — Совдзі не прибрав руки з її плеча. — Ти надто напружена. Весь цей стримуваний гнів. Тобі ж краще, якщо відпустиш його бодай на трохи, Принцесо. Якщо розважишся.

Він погладив її ключицю. Жинь здригнулася.

— Совдзі, годі.

— Що таке? Ти незайманка?

Він запитав про це так грубо, що Жинь просто отетеріло витріщилася на нього.

Він здивовано здійняв брови:

— Ні Невже, Принцесо?

Вона скинула його руку:

— Не твоя справа.

Але він знайшов її слабину. І знав це. Він широко всміхнувся, блиснувши зубами в місячному світлі:

— Це правда, що в тебе немає матки?

— Що?

— У таборі про це ходять чутки. Мовляв, ти випалила собі матку ще в Сінеґарді. Мене це не дивує. Насправді, дуже розумно. Хоча прикро для спірлійців. Тепер ти остання. Ти колись жалкувала про своє рішення?

Жинь процідила крізь зуби:

— Я ніколи про це не жалкувала.

— Прикро, — він поклав руку їй на живіт. — Ми могли б наробити гарненьких смаглявих діточок. Мої мізки, твої вміння. Королі півдня.

Це вже було занадто. Вона відсахнулася від нього, виставила стиснутий кулак уперед і зігнула коліна:

— Ще раз торкнешся мене, і я тебе вб'ю.

Совдзі лише пхикнув. Він ковзав поглядом по її тілу, немов оцінював, скільки сили потрібно, щоб притиснути її до землі.

Жинь перехопило подих.

Та що це з нею? Вона починала і закінчувала війни. Вона поховала бога. Дотла випалила країну. На всій планеті не було живої істоти, яка могла б зійтися з нею в чесному бою й перемогти. Жинь була впевнена у своїй силі, вона пожертвувала всім заради певності, що більше ніколи не почуватиметься безпорадною.

То чому ж їй так страшно?

Нарешті він здійняв руки, здаючись:

— Я ж лише запропонував. Не треба так.

— Відійди від мене! — Її голос розітнув пітьму, гучніше, ніж їй хотілося. Хтось може підслухати. Або саме цього вона й прагне: когось, будь-кого, хто кинувся б навтьоки. — Негайно, Совдзі!

— Ти завжди така? Велика Черепахо, це пояснює, чому...

Жинь перебила його:

— Ти це чуєш?

Їй здалося, що вона почула на віддалі слабке, приглушене дзижчання, схоже на бджолиний рій, але з кожною секундою звук гучнішав.

Совдзі замовк, насупившись.

— Що ти...

— Заткнися, — цикнула Жинь. — Просто слухай.

Так, тепер дзижчання було чітким. Цей шум — не лише в її голові Вона панікує небезпідставно. Все насправді.

Очі Совдзі розширилися. Він також це чув.

— Лягай, — видихнув він і кинувся на неї за мить до вибуху першої бомби.

Розділ 9

Вони впали разом. Лікті Совдзі боляче впилися Жинь під ребра. На коротку мить запала тиша, а потім їй у вухах моторошно задзвеніло. Стогнучи, вона визирнула з-під Совдзі, що завалився на неї саме тоді, коли Тікані осяяло помаранчевим спалахом.

А потім посипалися нові бомби, нескінченно гуркочучи.

Совдзі скотився з Жинь. Вона невпевнено звелася на ноги.

«Кітай». Перед очима все пливло, відчуття рівноваги також порушилось, і, плентаючись до генеральського комплексу, вона раз у раз заточувалася, наче п'яна «Треба знайти Кітая».

Позаду почулося пронизливе, розпачливе голосіння. Вона розвернулась. У заграві розрізнила лише обличчя молодого офіцера, одного з людей Джуденя, чийого імені вона так і не дізналася. Він лежав горілиць на землі за кілька метрів від неї. Якийсь час вона, абсолютно спантеличена, дивилася на нього. Досі вони з Совдзі були на вулиці самі. Усі інші офіцери лишилися біля ватри, а туди було добрих п'ять хвилин ходу.

Вибух? Невже силою вибуху його могло відкинути аж сюди?

Але з офіцером усе було гаразд: голова, плечі й тулуб не ушкоджені, не закривавлені. Навіть не обгорілі. Чому ж тоді він...

Чорні плями перед очима Жинь повільно прояснились, і вона побачила те, що спершу лишалося прихованим за димом і пітьмою. Офіцерові відірвало ноги.

Він дивився на неї. О боги, він досі був притомний. Потягнувся до неї тремтливою рукою. Заворушив вустами. Але з них не вирвалось ані звуку, принаймні вона нічого не почула, та все зрозуміла.

«Будь ласка».

Жинь потяглася до ножа, пристебнутого до паска, але пальці незграбно зісковзнули з піхов.

— Я це зроблю, — голос Совдзі пролунав для її вух гучно, наче гонг.

Він наче повністю протверезів, млявість від спожитого спиртного випарувалася від такого ж викиду адреналіну, що пульсував і в її венах. Схоже, він контролював себе значно краще, ніж вона Совдзі висмикнув ножа з її руки з грубою спритністю, а потім схилився над офіцером і розітнув йому горлянку.

Жинь не відводила погляду, силкуючись устояти на ногах.

«Ми були не готові».

Вона думала, що має більше часу. Знищуючи послання Кесегі, знала, що Неджа наступає на п'яти, але вважала, що ще матиме шанс підготувати новобранців з Південної армії, поки Республіка завершуватиме кампанію на півночі. Вона вважала, що після падіння Вулика вони матимуть час, щоб вдихнути на повні груди.

Не знала, що Неджа, курво, вже стояв на порозі.

Повітряні гармати били безупинно, суголосні з гуркотінням двигунів дирижаблів. «Небесний оркестр», — мимоволі подумала Жинь. Боги грають їм похоронну пісню.

Вона чула крики з центру міста Знала, що там немає оборонних споруд, а отже, в них ані шансу відбитися від повітряної атаки, її військо святкувало перемогу і влаштувало гулянку. Вони виставили лише основну варту біля міської брами, бо ж думали, що бодай на якийсь час загроза минула.

А кляті ватри... О боги, певно, ватри палали, мов маяки, виказуючи їхнє місцеперебування.

Крики погучнішали. Вулиці наводнив охоплений панікою розрізнений натовп, що біг подалі від багать. У бік Жинь бігла маленька дівчинка, яка не припиняла кричати, і Жинь не мала часу гукнути їй; «Ні, зупинися, лягай» перед тим, як пролунав ще один вибух і крихітне тільце огорнуло полум'я.

Той таки вибух збив Жинь із ніг. Вона перекотилася на слину й застогнала, затискаючи ліве вухо здоровою рукою. Бомби розривалися так часто, що вона вже не чула пауз між вибухами, а лише безперервне гуркотіння. Шалене помаранчеве полум'я палало скрізь, куди б вона не глянула.

Жинь сперлася рукою об землю і змусила себе встати.

— Треба забиратися звідси, — Совдзі схопив її за зап'ясток і потягнув до лісу.

Вибухи лунали так близько, що вона відчувала їхній жар на обличчі, але ліс дирижаблі не обстрілювали. Вони цілилися тільки у ватри — у незахищених, уразливих селян.

— Зачекай, — сказала вона. — Кітай...

Совдзі не відпустив її руки.

— Ми рушимо глибше між дерев. Біля лісу вони не матимуть видимості. Ми триматимемося гірських стежок і відійдемо якнайдалі до того...

Жинь пручалася:

— Ми мусимо знайти Кітая!

— Він вибереться самотужки, — сказав Совдзі. — А ти загинеш за лічені секунди, якщо не...

— Я впораюся!

Вона не знала, як можна збити дирижаблі, бо ж, схоже, вони не мали слабких місць, які їй вдалося б легко підпалити, але вона могла поцілити полум'ям у стернові механізми, кошик з боєприпасами, бодай у щось. А йти без Кітая вона не могла Він досі в генеральському комплексі чи пішов на центральну площу? Комплекс на пагорбі стояв неушкоджений, схований під покровом темряви, а от площа перетворилася на пекло.

Його не могло серйозно поранити, бо вона це відчула б, а зараз вона не відчувала нічого, що означало...

— Зачекай, — Совдзі міцніше стиснув її зап'ясток. — Усе припинилося.

Небо затихло. Дзижчання зникло.

«Вони приземлилися», — збагнула Жинь. Це вже наземний штурм. Дирижаблі не хотіли знищити все Тікані з повітря. Вони хотіли захопити полонених.

Але хіба вони не розуміли небезпеки наземного штурму? Нехай у них і є аркебузи, але в неї є бог, і вона спопелить їх, щойно вони наблизяться. Вистояти проти неї вони зможуть лише тримаючись поза зоною її досяжності. Вони мусять розуміти, що відсилати сюди загони було самогубством.

Хіба що...

Хіба що.

Крижаний холод поповз по венах.

Тепер вона збагнула. Призахідники не хочуть розбомбити її. Вона — їхня улюблена піддослідна миша. Вони не хочуть, щоб її розірвало на шматки. Вони хочуть схопити її живою, доставити цілою і зв'язаною до лабораторій Сірого товариства, тому привели сюди єдину людину, яка може вистояти в ближньому бою з нею і перемогти.

Неджа, чиї рани затягуються майже одразу.

Неджа, який черпає сили з моря.

— Біжімо! — сказала вона Совдзі, але вже наступної миті їх відкинуло одне від одного новим вибухом.

На секунду весь світ навколо затих.

Усюди була темрява, а потім кольори почали повертатися: спершу лише червоний, червоний повсюди, куди вона дивилась, а потім безладні грудки багрянцю й зелені. Жинь не знала, як їй вдалося підвестися, але однієї миті вона лежала на землі, а вже наступної пробиралася лісом, переходячи від дерева до дерева, бо втратила чуття рівноваги і не могла стояти прямо. Вона відчула смак крові на вустах, але не розуміла, куди її поранили, а біль скидався на саван, з кожним новим кроком пульсуючи в усьому тілі.

— Совдзі?

Відповіді не було. Жинь навіть не була певна, чи правильно вимовляє звуки, бо ж власного голосу не чула, окрім дивного, нерозбірливого відголоску в черепі.

— Совдзі?

Однаково нічого.

Вона непевним кроком ішла вперед, розтираючи, очі, щоб бодай трохи краще сприймати довколишній світ і повернути інші чуття, окрім болю, болю...

У повітрі війнуло знайомим запахом. Чимось нудотно, нездорово солодким, від чого замлоїло в шлунку, а вени шпигонуло болем від жадання.

Республіканці скинули опіумні бомби.

Вони знали її слабкість. І намірилися поневолити її.

Жинь глибоко вдихнула і прикликала в долоню полум'яну кулю. Вона мала сильнішу стійкість до опіуму, ніж більшість людей. Такий собі подарунок від багатомісячної опіумної залежності й невдалого відновлення. Усі ті ночі, які вона провела під кайфом, блукаючи в глибинах власного розуму та розмовляючи з галюцинацією Алтаня, могли виграти їй кілька додаткових хвилин до того, як її відріже від Фенікса.

А це означало, що вона мусить негайно знайти Неджу.

— Ну ж бо, — пробурмотіла Жинь.

Випустила полум'я вгору й навколо себе. Неджа не зможе опиратися такому спалаху. Вогонь — це маяк. Неджа шукав її. Він прийде.

— Де ти? — крикнула вона.

У відповідь повітря розітнула блискавка А потім почалася раптова злива такої сили, що мало не збила Жинь із ніг.

Цей дощ не був природним. Ще мить тому небо було чистим, без натяку на хмари, і навіть буря не змогла б прийти так швидко, так доречно...

Але відколи Неджа отримав здатність прикликати дощ?

У певному страшному розумінні це логічно. У міфах дракони мають владу над дощем. Навіть у Тікані, де релігія давно скотилася до дитячих казочок, під час багаторічної засухи судді курили пахощі драконам — володарям річок, щоб прикликати рясні опади.

Але це означає, що територія Неджі не обмежується річкою, а охоплює всю воду навколо нього. І якщо він може прикликати та контролювати її...

Якщо цей дощ — його творіння, він став значно могутнішим, ніж вона боялася.

— Генерале?

Жинь обернулася. Навколо зібралася купка вояків. Новобранці, яких вона не впізнавала На щастя, вони вижили і тепер гуртувалися біля неї, навіть попри те, що в них на очах щойно розірвало на шматки їхніх побратимів.

Відданість цих вояків вразила Жинь. Але їхня смерть буде марною.

— Геть звідси! — наказала вона.

Вони не ворухнулися. Вояк попереду заговорив:

— Ми битимемося разом з вами, Генерале.

— Навіть не намагайтеся, — сказала вона. — Він переб'є вас усіх.

Колись вона вже бачила Неджу на піку його можливостей. Він підняв ціле озеро, щоб уберегти свої кораблі. Якщо відтоді він удосконалив свої вміння, то жоден з цих вояків не протягне й хвилини.

Це вже не війна людей. Це війна богів. І вона закінчиться між нею і Неджею: шаман проти шамана.

Жинь могла лише мінімізувати втрати.

— Допоможіть селянам, — сказала вона. — Виведіть їх якнайдалі, якомога більше. Скористайтеся прикриттям пітьми і не зупиняйтеся, аж доки вийдете поза зону дощу. Хутко!

Вони підкорилися, лишивши її саму в грозі. Злива приголомшувала. Жинь не бачила жодного республіканського, нікарського чи призахідницького солдата, а це означало, що Неджа також відіслав підкріплення.

Він зробив це з благородства. Як типово. Він завжди був справедливим правителем, благородним аристократом. Жинь уявляла, як він віддає наказ зарозумілим, самовпевненим тоном; «Лишіть її мені».

Навколо її тіла спалахнуло полум'я, але майже одразу згасло під нещадним дощем. Вода лупила так сильно, що Жинь немов били пласким краєм меча. Вона силкувалася встояти на ногах. Пальці тремтіли на руків'ї клинка.

А потім вона нарешті побачила як він біжить крізь дощ, що начисто розходився навколо нього за кожним його рухом.

Нерівний шрам на попереку пронизало болем. Спогади вп'ялися в її свідомість кинджалами. Дотик, шепіт, поцілунок. Вона міцно стиснула щелепи, щоб вони не тремтіли.

Неджа здавався старшим, хоч від їхньої останньої зустрічі минуло лише кілька місяців. Вищим. І рухався інакше: його хода стала впевненішою, просочена новим відчуттям влади. Оскільки Дзіньджа загинув, Неджа став коронованим принцом Арлона. Юним маршалом батькової армії, ймовірним спадкоємцем Нікарської республіки. Неджа мав отримати цілу країну, і на його шляху стояла тільки Жинь.

Вони глянули одне на одного, і ця мить немовби розтяглася на цілу вічність. Між ними завис тягар їхнього спільного минулого. Жинь відчула раптовий спалах ностальгії, складного поєднання жадання і жалкування, й не змогла його відігнати. Вона так довго билася на його боці, що тепер мусила нагадати собі, як його ненавидіти.

Неджа стояв близько, і Жинь змогла розгледіти його страхітливу посмішку, спотворені брижі, що тяглися по лінії шрамів на лівій половині обличчя. Його щоки і щелепа, колись бездоганних обрисів, тепер скидалися на розбиту порцеляну. Потріскану черепицю. Мапу країни, що розпадалася на шматки.

Венка стверджувала, що Неджа хворий. Але він аж ніяк не видавався хворим. У тому, як він тримався, Жинь не помітила ані натяку на слабкість. Він готувався до бою не на життя, а на смерть.

— Привіт, Жинь! — крикнув він. Голос став глибшим, жорстокішим. Він говорив майже як його батько. — Що з твоєю рукою?

Жинь розкрила долоню. Полум'я з ревінням ударило його в обличчя. Неджа змахнув рукою, і струмінь дощу загасив вогонь задовго до того, як той його торкнувся.

Прокляття. Жинь відчувала, як німіють пальці. У неї закінчувався час.

— Це не обов'язково мусить бути важко, — сказав він. — Ходи спокійно, і ніхто не постраждає.

Вона вперлася п'ятами в землю:

— Ти поїдеш додому в труні.

Він стенув плечима. Дощ полився ще сильніше, луплячи її так сильно, аж підгиналися коліна.

Жинь зціпила зуби, силкуючись стояти прямо.

Вона не стане перед ним навколішки.

Треба прорватися крізь цей дощ, бо він аж надто добре виконує роль щита Але рішення просте. Вона засвоїла його ще в Сінегарді. Стільки років минуло, а основна модель їхніх боїв незмінна Неджа сильніший за неї. Його кінцівки довші. І тоді, і тепер у неї є шанс лише зблизька де його зона ураження не має значення.

Жинь зробила випад Неджа пригнувся, замахнувшись мечем. Але вона цілилася нижче, ніж він очікував. Не в голову, а в центр ваги Він зігнувся легше, ніж вона сподівалася. Тож коли вони впали, Жинь боролася за контроль. Вона була значно легша за нього, тож могла притиснути його до землі, лише захопивши під потрібним кутом, але він хльоснув її навідліг, і, втративши рівновагу, вона скотилася додолу.

Він важко впав зверху. Жинь брикалася. Неджа вдарив мечем, але замість її обличчя двічі вцілив у землю.

Жинь розкрила рота і виплюнула струмінь вогню.

Якийсь неймовірний час полум'я пожирало його обличчя. Вона бачила проблиск кісток А потім на них упала стіна води, знищуючи полум'я, і їм перехопило подих.

Жинь отямилася перша Вдарила Неджу коліном у сонячне сплетіння. Він упав навзнак. Вона вилізла з-під нього й припала до землі.

«Дощ припинився», — збагнула Тиск зник, а на ліс опустилася тиша.

Але разом із тим її кінцівки почали тремтіти, а до скронь приплинула гаряча кров.

Ось воно. Опіум надто глибоко просочився в кровоплин. Вона більше не мала вогню, і її єдина перевага — те, що він витратив воду. Тепер це питання клинків, кулаків і зубів.

Вона дістала ножа Протистояння тривало лише секунду. Це було не змагання. Він роззброїв її швидко й легко, відкинувши її клинок у пітьму.

Байдуже. Вона знала, що не зможе здолати його з клинками. Щойно Неджа вибив руків'я ножа з її долоні, вона щосили поцілила йому в зап'ясток.

Спрацювало. Він випустив меч. Тепер вони мали лише кулаки. Яке полегшення. Це значно простіше, точніше і жорстокіше. Вона вчепилася йому в очі. Він відбив руку. Вона вкусила його за лікоть. Він ударив її в зуби. Її голова смикнулася назад.

Кров залила їй очі й затуманила зір. Вона наосліп розмахувала руками Неджа робив те саме. Його удари були занадто швидкими, щоб вона могла ухилитися чи відбити їх, але й вона не пасла задніх, завдаючи йому не менше ударів, аж доки не згадала, що не має правої руки, якою могла б бити Замахнулася культею. Він заблокував її ліктем Сильний, сліпучий біль пронизав праву половину її тіла На мить вона навіть забула, як дихати.

Неджа вивільнився з її захвату, скочив на ноги і копнув Жинь під ребра Вона скрутилася в клубок, надто захекана, щоб кричать. Він наступив їй на скалічену руку. Перед очима все побіліло.

Він бив її в бік, знову і знову, аж доки вона не перевернулася на спину, надто приголомшена, щоб відбиватися, тож лише хапала ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Він спіткнувся, важко дихаючи. А потім опустився навколішки їй на груди і притиснув її руки над головою.

— Я ж сказав, — зауважив він, — іди спокійно.

Вона сплюнула кров йому в обличчя. Він ударив її кісточками в праве око. Її голова гупнулася об розмочену землю. Він витер тильний бік долоні об її сорочку, а потім замахнувся знову, цього разу вдаривши в ліве око. Жинь приймала удари, наче маріонетка, — мовчки, без відповіді. Він ударив п'ять, шість, сім разів. Вона збилася з ліку. Біль і опіум так одурманили, що удари скидалися на краплі дощу.

Але те, що він її бив, дещо означає. Те, що вона не мертва, щось та означає. Зараз вона вже мала б бути мертва. Він мав би просто простромити їй серце чи перерізати горлянку, так було б простіше. Неджа не садист, він не має схильності катувати безцільно.

«Він не збирається мене вбивати», — збагнула вона. Неджа хотів її живою. Хотів поневолити. А зараз — лише завдати болю.

Ось у чому різниця між ними. Він програв.

— Варто було вбити мене в Арлоні, — просичала вона.

Удари припинилися. Неджа потягся до її шиї і почав стискати.

Вона нестямно хапала його за руки. Алтань навчив її уникати задушливих захватів: руки сильні, а от окремі пальці — не дуже, тож треба розділяти їх. По одному зараз. Вона впилася пальцями під його середній палець і від'єднала його від решти, а потім сильно натиснула назад, сильніше...

Неджа не відпускав.

Тоді альтернативний варіант. Вона потяглася великим пальцем йому до очей. Він відвернувся. Вона впилася нігтями йому в щоку і компенсувала невдачу, натиснувши так сильно, що виступила кров. Три багряні смуги розітнули шкіру з правого боку аж до щелепи.

Його захват ослаб, але лише трохи і лише на мить. Саме цього вона й потребувала.

Вона потяглася, борсаючись, щоб знайти клинок. Вона бачила, куди він його кинув, і тепер зброя мусила бути десь поруч... Але спершу її пальці зімкнулися не на руків'ї, а навколо каменюки, важкої й загостреної, завбільшки з долоню.

Згодиться.

Жинь зацідила каменем Неджі в скроню. Камінь увійшов у кістку з приємним хрускотом. Неджа відпустив її. Жинь зібрала всю свою міць до краплини, вклала її в ліву руку і знову вдарила його по голові. У рані під його правим оком зібралася кров, немовби вагаючись, але потім зацебеніла щільною цівкою.

Він хитнувся вбік.

Вона вилізла з-під нього. Він упав на землю.

Оце й усе? Вона вирубила його? Так просто? Вона обережно схилилася над ним, занісши камінь у руці для третього й останнього удару.

А потім, вражена, завмерла.

Кров уже не текла. Шкіра Неджі збиралася докупи, багряне місиво затягувалося світлою шкірою, немовби час повернули навспак.

Жинь не вірила очам. Неджа міг відновлюватися після ударів зі страхітливою швидкістю, вона про це знала, але раніше на це знадобилося б декілька годин. А тепер його тіло гоїло рани за лічені секунди.

Незадовго до цього вона його обпалила. Сильно. Але від опіків і сліду не лишилося.

А якщо вона вирве йому серце з грудей? Невже виросте ще одне? А якщо вона штрикне меча йому між ребра, просто в серце?

Був лише один спосіб це з'ясувати. Вона підібрала меча з землі й стала над Неджею навколішки, притиснувши його додолу.

Неджа слабко застогнав. Його повіки тріпотіли.

Жинь високо підняла ліву руку, націливши клинок Неджі в груди. У неї тремтіла рука, пальці незграбно тримали руків'я. Але вона не могла промахнутися під таким кутом. Жинь мала нерухому жертву і чисту, відкриту ціль. Вона ніяк не могла облажатися.

Один сильний удар у груди. Усе, що потрібно. Один удар, можна ще прокрутити про всяк випадок, і все скінчиться.

Але вона не могла опустити руку. Щось стримувало. Її рука скидалася на чужорідний предмет, який рухається за власною волею. Вона зціпила зуби і спробувала знову. Клинок так і лишився занесений у повітрі.

Вона розпачливо скрикнула, роблячи випад над нерухомою постаттю Неджі, але однаково не змогла наблизити лезо до його плоті.

Неджа розплющив очі тієї ж миті, коли над їхніми головами почулося дзижчання.

Жинь глянула вгору. До них наближався дирижабль, зі страхітливою швидкістю спускаючись на галявину. Вона кинула меча й підвелася з грудей Неджі.

Дирижабль приземлився всього за кілька метрів. Кошик заледве торкнувся землі, а солдати вже вистрибнули, вигукуючи слова, яких Жинь не розуміла.

Вона кинулася до дерев. Протягом наступних хвилин вона в розпачі бігла крізь кущі, не звертаючи уваги на колючки та гілки, що дряпали очі й впивалися в шкіру. Лікоть, коліно, лікоть, коліно. Вона не сміла озирнутися. Просто мусила втекти, якомога швидше. Якщо вони схоплять її зараз, усе скінчено. У неї немає меча, немає полум'я, немає армії. Якщо вони схоплять її зараз, вона покійниця. Нестерпний біль змушував її спинитися, але страх спонукав бігти вперед.

Вона все чекала, доки крики за спиною наздоженуть її. Чекала холодної сталі в шиї.

Але цього не сталося.

Нарешті, коли легені вже горіли вогнем, а серце ось-ось мало розірватися в грудях, вона зупинилася і обережно глянула назад.

Дирижабль повільно піднімався. Вона спостерігала з важким серцебиттям, як він здіймається над деревами. На мить зависнув, мовби не впевнений, що робити далі, а потім різко смикнув ліворуч і відлетів.

Вони її не знайшли. І навіть не намагалися.

Жинь спробувала підвестись і впала. М'язи не корилися. Вона не могла навіть сидіти. Усі удари наздогнали її одночасно мільйонами ран і синців, що тримали її на землі, міцно притискаючи додолу.

Вона лежала, скрутившись на боці, безпорадна, нерухома, і кричала від розпачу. Вона змарнувала свій шанс І більше його не матиме. Неджу забрали, а вона сама в багнюці, пітьмі й димі.

Розділ 10

Жинь отямилася, захлинаючись багнюкою. Непритомна, вона перекотилась, і тепер нижню половину обличчя вкривав щільний шар бруду. Вона не могла дихати й нічого не бачила, тож схвильовано обмацувала очі, ніс та рот, налякана, що їх могло зірвати вибухом. Бруд відлущувався гострими, липкими шматками, лишаючи шкіру неприкритою, уразливою, але паніка відступила.

Жинь трохи полежала спокійно, глибоко дихаючи, а потім повільно підвелася.

Вона не могла стояти, не хитаючись. Опіумний дурман вивітрився. Вона знала цю стадію відкату, заціпенілу сухість язика і тьмяне дзижчання в скронях, що спантеличує. Знадобиться декілька годин спокою, перш ніж розум очиститься повністю, але принаймні вона може йти.

Усе боліло. Вона не хотіла зупинятись і оглядати рани. Не хотіла знати повний перелік того, що з нею не так. Вона може рухати всіма чотирма кінцівками. Може бачити, дихати, чути і йти. Цього достатньо. Решта зачекає.

Жинь пошкандибала назад до селища, кривлячись від болю на кожному кроці.

Сонце тільки-но почало сходити. Напад стався якраз після опівночі А це означає, що вона пролежала в лісі щонайменше п'ять годин. Поганий знаю якщо її армії вдалося вижити, то передусім вони мали б шукати її, свого генерала, свою спірлійку.

Але ніхто не прийшов.

Жинь знала, що вони програли. Це очевидний висновок: найперше, вони навіть не мали оборони від наземно-повітряного штурму. Але наскільки кепські втрати?

Міська площа зустріла її тишею. Невеликі осередки полум'я досі тріскотіли на кожному розі, тліючи у вирвах від бомб. Жменька солдатів рухалася вулицями, прочісуючи руїни й витягуючи тіла з-під завалів. Лише деякі рухалися. Лише деякі були цілі. Жинь повсюди бачила відірвані частини: тут руку, там безголовий тулуб, пару маленьких ніжок на стежці просто попереду неї.

Вона навіть не знайшла в собі сил, щоб виблювати. Досі немов у тумані, зосередилася на тому, щоб дихати, зберігати спокій і придумати, що робити далі.

Їм варто сховатися? Чи вона має зібрати вцілілих і відправити до найближчих печер? Чи тепер, коли дирижаблі відлетіли, вони на певний час у безпеці? Кітай знав би, що робити.

Кітай?

А де Кітай?

Коли вона потяглася до Фенікса, то побачила лише глуху стіну. Спробувала придушити хвилю паніки. Якщо чорний вхід не працює, це означає лише те, що Кітай спить або непритомний. Це не означає, що він помер. Він не міг померти.

— Де Кітай? — питала вона в кожного, хто траплявся на шляху. Трусила виснажених солдатів і напівпритомних уцілілих та кричала це їм в обличчя. Але ніхто не міг відповісти Вона бачила лише вражені, осклянілі погляди.

Вона годинами кликала його на ім'я по всьому Тікані, накульгуючи, оглядала ряди поранених тіл, шукала серед завалів бодай натяк на його кучеряве, надміру відросле волосся й тонкі веснянкуваті руки Коли знайшла Венку, яка дивом не постраждала, вони взялися шукати разом, перевіряючи кожну вулицю, кожен провулок і тупик, навіть у віддалених від епіцентру бомбардування районах.

Він мусив бути тут. Мусив бути в порядку. Вона вже шукала його так у Голінь Ніїс, де шанси на його виживання були значно гірші Та все ж тоді він відгукнувся, і Жинь сподівалася, що відгукнеться знову й вона почує його дзвінкий голос, який знову пролунає в нерухомому повітрі.

Вона знала, що він живий. Знала, що він не мав дуже серйозних ран, принаймні серйозніших, ніж у неї, бо інакше вона це відчула б. Він мусив бути тут. Вона не сміла обмірковувати альтернативні можливості, бо ті були надто страшні, бо без Кітая вона просто...

Вона просто...

Усе її тіло затремтіло...

О боги.

— Його немає, — нарешті Венка промовила вголос те, що вони обидві вже знали. Вона міцно обхопила Жинь за талію, немов боялася, що та може собі нашкодити, якщо ворухнеться. — Його забрали. Він не помер, його забрали.

Жинь похитала головою:

— Треба продовжувати пошуки...

— Ми двічі обійшли кожен квадратний метр у радіусі кілометра, — сказала Венка. — Його тут немає. Жинь, слід подбати про інше.

— Але Кітай.. Ми не можемо...

— З ним ще може бути все гаразд, — Венка говорила незвично лагідно, докладаючи неабияких зусиль, щоб утішити Жинь. — Тіла ми не знайшли.

Звісно, не знайшли. Якби Кітай помер, то й Жинь тут не стояла б, тож лишався тільки один варіант.

Неджа забрав його в полон.

А Кітай і справді цінний полонений, заручник, вартий своєї ваги в золоті. Такий розумний, такий до чорта розумний, що це робить його вразливим перед будь-ким, хто має бодай найменше уявлення про те, ким він є і на що здатен його розум. Королева піратів Моаґ якось замкнула Кітая в будинку під охороною і доручила навести лад у бухгалтерських книгах Анькхілууня. А Їнь Вейсжа зробив його головним стратегом.

Для чого його використає Неджа? Наскільки жорстоким він буде?

Це її провина. Вона мала вбити Неджу, але не змогла, і тепер він забрав Кітая.

— Заспокойся, — Венка схопила її за плечі. — Ти вся тремтиш. Ходімо, проведу тебе до лікаря...

Жинь вирвалася з рук Венки різкіше, ніж хотіла:

— Не торкайся мене!

Приголомшена, Венка відступила. Жинь позадкувала. Вона воліла б утекти, але ліва литка пульсувала болем щоразу, коли вона рухалася. Жинь неохоче зробила крок уперед, намагаючись дихати, намагаючись стримати сльози. Байдуже куди, їй просто треба забратися від цих тіл: від диму, жарин, від тих, хто при смерті, й тих, хто вже помер.

Венка не пішла за нею.

Жинь була на півдорозі до поля смерті, сама на курній долині. Ніде ані солдатів, ані шпигунів, ані свідків.

Вона закинула голову до неба, міцно заплющила очі й потяглася за вогнем.

Ну ж бо. Ну ж бо...

Звісно, вогонь не прийшов. Вона знала, що він не прийде, і намагалася лише тому, що прагнула впевнитися в цьому, як коли штрикають дірку в хворому зубі, щоб оцінити обсяг ушкодження. Коли вона обмацувала порожнечу, прагнучи злетіти до Пантеону, як легко робила вже безліч разів, Жинь не відчула нічого.

Лише Печатку, як завжди приховану й отруйну. Алтанів сміх відлунював усе гучніше, суголосний з її відчаєм.

«Кітаю!» Вона пробувала передати йому свої думки. Якірний зв'язок так не працює. Вони не могли спілкуватися телепатично, лише відчували біль одне одного. Але навіть на відстані їхні душі досі зв'язані, невже це нічого не означає?

«Будь ласка!» Вона кидалася думками об бар'єр у своїй свідомості й молилася, щоб слова якимось чином дійшли до нього. «Будь ласка, ти мені потрібен! Де ти?»

Приголомшлива тиша.

Жинь схопилася за голову, вона тремтіла й дихала важкими, нестямними подихами. А потім, коли збагнула, що це означає, її охопив чистий і абсолютний жах.

Вона не має вогню.

Вона не має вогню.

Кітая забрали, справді забрали, а без нього вона уразлива Безпомічна Дівчина без робочої руки й шаманічних можливостей, які компенсували б її нездатність захиститися мечем. Не спірлійка, не солдат, не богиня.

Яка армія піде за нею?

У відчаї вона схопила ножа і вирізала нерівний знак запитання на верхній частині стегна, достатньо глибоко, щоб лишити шрам, який з'явиться тонкими лініями на шкірі Кітая. Вони вже раніше спілкувалися в такий спосіб. Це мусить спрацювати знову. Вона вирізала ще знак. Потім ще один. Різала своє стегно по живому. Але Кітай так і не відповів.

Коли Жинь повернулася з поля, Тікані огортала страхітлива тиша. Схоже, ніхто не знав, що робити далі. То тут, то там Жинь бачила безцільні спроби порятунку постраждалих і відбудови. Сортувальний центр створили на попелищі, де бомби завдали найбільшої шкоди, але Жинь помітила лише двох лікарів і одного помічника — замало для того, щоб упоратися з рядами поранених, які тягайся через усю площу. То тут, то там вона бачила, як солдати розтягували уламки, або намарно намагалися створити тимчасові укриття на порожніх вирвах, де колись стояли будівлі Але більшість вцілілих, цивільні й солдати, просто стояли і роззиралися довкола, немовби досі не могли повірити в те, що сталося.

Ніхто не віддавав наказів.

Жинь припускала, що їх має віддавати вона.

Але й вона просто блукала в безнадії. Не знала, що сказати. Кожен наказ, кожна дія, яку вона могла зробити, здавались абсолютно марними. Як вони відродяться після такого?

Вона не могла повернути час назад. Не могла воскресити померлих.

«Не будь жалюгідною, — сказав би Алтань. Вона чула його голос, гучний і чіткий, немовби він стоїть поруч. — Досить бути такою шмаркачкою. Так, ти програла Але ти жива Збери себе докупи і з'ясуй, як почати заново».

Жинь глибоко вдихнула, розправила плечі і спробувала бодай вдавати, ніби знає, що робить.

Назад до основи. Треба дізнатися, які ресурси в неї лишились, а що вона втратила Визначити, які в неї бойові можливості. Треба зібрати офіцерів.

Жинь стиснула руку першого ж зустрічного «залізного вовка»:

— Де Совдзі?

Її не здивувало б, якби він сказав, що не знає. Більшість «Залізних вовків» просто тинялися містом, такі ж розгублені й дезорієнтовані, як усі. Але вона не була готова до жаху, який майнув на його обличчі.

У нього був такий вираз, немовби Жинь погрожувала його вбити.

Він відповів не одразу;

— О, не тут, пані...

— Це я помітила! — випалила Жинь. — Знайди його. Скажи, що я хочу його бачити. Негайно.

«Залізний вовк» немовби намагався щось вирішити. У його погляді було щось дивне, чого Жинь не розуміла до кінця. Зневага? Просто спантеличення? Вона розтулила рота, щоб запитати знову, але він коротко кивнув їй і закрокував до руїн.

Жинь повернулася до генеральського комплексу — однієї з небагатьох будівель, які не постраждали завдяки міцному кам'яному фундаменту. Сіла за стіл, дістала з шухляди стос планів і розклала перед собою. А потім почала думати.

Опіум майже вийшов з її крові. Ясність розуму повернулася. Розум знову вибудовував холодний, логічний план, у якому стратегія існує поза складнощами війни. Це знайоме, це заспокоювало. Це їй під силу. До цього її готували.

На мить вона забула про травму, яку щойно пережила, забула про мільйони подряпин і ран на тілі й зайнялася обмірковуванням наступних кроків. Вона почала з завдань, для яких не потребувала присутності Совдзі. Передусім зібрала кількох надійних помічників і наказала якомога швидше оцінити втрати. З'ясувала, скільки в неї лишилося людей, відштовхуючись від звітів із сортувального центру й кількості трупів. Написала перелік найнеобхіднішого, що знадобиться війську для відновлення, пошуку чи будування впродовж наступної доби, а це означало перевезення, продукти й укриття. Перечитала звіти шпигунів про останні відомі позиції загонів Республіки. Очевидно, що ці дані застарілі, але вони можуть допомогти з'ясувати, у чому ж прогалини.

Потім вона спробувала вигадати спосіб знищити ті кляті дирижаблі.

Вона могла впоратися з аркебузами; то в принципі просто швидші й смертельніші арбалети. Але довбані повітряні кораблі змінили весь ландшафт бою і додали новий вимір, у якому вона битися не могла їй потрібен був спосіб опустити їх на землю.

Жинь почала з того, ідо якомога детальніше спробувала згадати їхню будову. Вона воліла б, щоб їм вдалося приземлити бодай один для вивчення, але наразі й спогадів було достатньо. Образи в пам'яті були розмиті. Вона мусила зосереджуватися крізь дим і грім, щоб пригадати, де розташовувалися гармати і як пасажирські кошики кріпилися до куль.

Вона знала одне: повітряні кораблі до нестерпного чудово спроектовані. Вони мали серйозну броню знизу, без видимих прогалин, куди можна поцілити, а ще літають занадто високо, щоб до них дістати стрілами чи снарядами. Кулі, які втримують дирижаблі у повітрі, є значно перспективнішими цілями. Якщо вона зможе пробити таку, то опустить весь корабель. Але схоже, що вони вкриті якимось легким металом, достатньо міцним для того, щоб відбити вістря стріли, а гарматний вогонь не дістає так високо, і Жинь на власні очі не бачила, що стається, коли вони стикаються.

Може, ракети? Чи вдасться правильно розрахувати траєкторію? Скільки вибухової сили потрібно таким ракетам? І як вона зможе організувати такі наземні артилерійські точки?

У розпачі вона зім'яла схему. Подібні проблеми — спеціальність Кітая. Він був її інженером і знаходив рішення для будь-чого. Вона складала основні схеми, а Кітай дбав про деталі. Він уже розв'язав би цю задачку, уже почав би складати докупи дурнуватий винахід який усе ж якимось дивом спрацював би.

Груди пронизав біль, який не мав нічого спільного з пораненнями, впиваючись у серце немовби гаками. Вона важко видихнула, а потім затулила рота рукою.

Сльози лилися між пальцями. Вона не може зробити цього сама. Господи, їй так сильно його бракує.

«Годі, — наставляв Алтань. — Бляха, годі поводитися як дитина».

Кітая забрали. Істерикою і скиглінням цього не змінити. Тепер вона могла зосередитися лише на тому, як його повернути.

Вона відклала креслення. Зараз їй не розв'язати цієї проблеми. Треба думати про базове виживання, зібрати серед ночі те, що лишилося від війська. А для цього потрібен Совдзі, але він досі не з'явився.

Жинь нахмурила брови. Чому? Минуло більше години. Вона не бачила його ще від нападу, але, звісно ж, він не загинув і не потрапив у полон, інакше вона про це знала б. Вона підвелась і закрокувала до дверей. І мало не підстрибнула від несподіванки, коли побачила за дверима того ж таки «залізного вовка», якого зустріла раніше. Він підняв руку, немов збирався постукати. Совдзі не було видно.

— Де він? — вимогливо запитала вона.

«Залізний вовк» відкашлявся.

— Совдзі просить, щоб ви зустрілися з ним у його наметі.

Це пробудило в Жинь підозри. Совдзі розмістився в генеральському комплексі як і решта вищих чинів. Якого біса він робить у своєму наметі?

— Він жартує? Я вже чекаю на нього понад годину, а він думає, що отак просто може викликати мене до себе?

Вираз обличчя «залізного вовка» лишався зумисне незбагненним.

— Це все, що він сказав. Можу провести вас, якщо хочете.

На мить Жинь замислилася про відмову. Та ким Совдзі себе вважає? Вона вища рангом. Він носить на шиї мітку її влади. Та як він сміє змушувати її чекати, як сміє...

Вона прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зопалу.

«Не будь ідіоткою!» Зараз вона не може продемонструвати силу. Кітая забрали, а з ним зник і вогонь. Вона не має важелів впливу. Не час блефувати Хоч цього разу треба бути дипломатичною.

— Гаразд — натягнуто промовила вона й вийшла з кабінету вслід за «залізним вовком».

Але в наметі чекав не Совдзі.

Жинь завмерла, щойно переступила поріг.

— Ви.

Воєначальник Мавпи підвівся з крісла.

— Вітаю, Жунінь.

— Що ви.. — різко видихнула вона, але потім опанувала себе. — Забирайтеся геть!

— Чому б тобі не присісти? — він жестом показав на стіл. — Нам чимало треба обговорити.

— Забирайтеся геть! — повторила вона.

Гнів відтіснив збентеження. Жинь не розуміла, чому Ґужубай тут, але їй байдуже — хай піде. Він не заслуговував бути тут. Це не його перемога, його люди не проливали кров у Лейяні, і вже сама його присутність у провінції Півня, де люди гинули, поки він переховувався в Жуйдзіні, була просто нестерпною. Якби вона ще мала вогонь, то спопелила б його на місці.

— Радій, що ми прибули саме зараз, — сказав він. — Не помітила, що мої загони очолили рятувальні операції? Без нас ваших загинуло б значно більше.

Жинь зайшлася сміхом:

— То це ваш план? Переховуватись у горах, поки я перемагаю в битвах, простежити за нами, а потім присвоїти нашу перемогу?

Ґужубай зітхнув:

— Я не назвав би це перемогою.

Запона намету розійшлась, і Жинь не встигла навіть відступити. Ввірвався Совдзі, а за ним — троє «залізних вовків» і кілька молодших офіцерів Джуденя.

Жинь здивовано глянула на них. Цих офіцерів вона чекала стільки ж, скільки й Совдзі. Невже саме тому вони не відгукнулися? Невже весь цей час вони були разом? Для чого?

— О, добре, — сказав Совдзі. — Усі на місці.

— Де вас усіх носило? — запитала Жинь. — Я відіслала за вами ще опівдні.

Совдзі зітхнув і похитав головою:

— О, Жинь.

— Що? — наполягала вона. — Що відбувається?

Жоден офіцер Джуденя не дивився їй у вічі. Совдзі винувато їй усміхнувся, перебираючи пальцями на руків'ї меча.

— Досі не зрозуміла?

Жинь запізно збагнула, що вона сама.

Сама і без вогню.

Вона потяглася до ножа Совдзі кинувся до неї. Жинь витягла клинок із піхов, незграбно замахнулась — і не протрималася й трьох секунд. Він вивернув ножа з її руки одним рухом, відомим навіть мечникам-початківцям, а потім відкинув його подачі.

— Ну і де ж твій вогонь? — поглузував він.

Жинь кинулася на нього. І знову він легко пересилив. На піку тренувань вона могла б дати йому гарну відсіч, могла б видряпати очі або добряче і жорстко стиснути промежину. Але Совдзі був більший, важчий, а ще мав обидві руки. За два рухи він притиснув її до землі.

— То це правда, — зауважив він. — Ти втратила його.

Жинь кричала й брикалася.

— Ш-ш-ш, — Совдзі обхопив її горло і стиснув. — Не так голосно. У мене й без того вуха болять.

— Що ти робиш? — видихнула вона. — Якого біса ти...

Ґужубай підвищив голос:

— «Твій друг каже написати, що мене звільнять, якщо ти прийдеш у Нове місто сама».

Він читав із сувою. Жинь приголомшено подивилася на нього. Її розум був такий затуманений панікою, що вона не одразу впізнала ці слова Де ж вона їх читала?..

О.

О ні.

— «Він каже, що все не обов'язково мусить закінчуватися різаниною. Він просто хоче поговорити. Він каже, що не хоче війни. Він підготував акт помилування всім твоїм союзникам. Він хоче лише тебе». — Ґужубай відклав сувій. — Як на мене, було холоднокровно пожертвувати своїм єдиним родичем.

— Зміюко! — просичала вона.

Певно, він дізнався про це від своїх шпигунів, клятих всюдисущих шпигунів, які підслуховували скрізь, хоч куди вона йшла, навіть після того, як її загони вирушили в похід із Жуйдзіня. Хто це був? Вартові? Охоронець біля її намету? Він розгорнув і скопіював сувій ще до того, як вона про нього дізналася?

Жинь вважала, що переграла його, нарешті утвердившись у владі А він весь цей час вів довгострокову гру.

— Коли ти збиралася розповісти нам про пропозицію перемир'я? — поцікавився Ґужубай. — До чи після того, як пожертвувала б нами в непотрібній війні?

— Неджа — брехливий покидьок! — прохрипіла вона. — Він не хоче перемовин...

— Навпаки, — промовив Ґужубай. — Схоже, він у захваті від нашої пропозиції. Розумієш, ми не хочемо помирати. І без вагань пожертвуємо тобою, а надто з огляду на те, що ти так охоче готова була зробити це з нами.

— Та чи ви здуріли? Я вам потрібна..

— Ти була потрібна нам на півдні, — сказав Ґужубай. — Ми маємо південь. А тепер ти лише необхідність і єдина перешкода для припинення вогню з Республікою.

— Якщо ви вважаєте, що укладаєте мир, то ви такий дурний, що заслуговуєте смерті, — виплюнула Жинь. — Їні не тримають слова. Присягаюся богами, якщо ви віддасте мене, ви всі трупи.

— Ми всі трупи, якщо цього не зробимо, — промовив Ґужубай. — Ми ризикнемо. Совдзі?

Совдзі сильніше стиснув їй шию:

— Вибач, Принцесо.

Жинь сіпнулася сильно, Совдзі нахилився вперед, і вона використала його вагу, щоб притиснутися спиною до землі. Так його зап'ясток опинився дуже близько до її рота. Вона вишкірилась і вкусила його. Прокусила шкіру, відчула на язиці металевий і солонуватий присмак Совдзі скрикнув. Її шию більше ніщо не стискало. Щось ударило в голову.

Вона впала навзнак, у скронях дзвеніло, кров цівкою стікала з підборіддя.

Вона побачила двох Совдзі, що височіли над нею, обидва такі люті, що Жинь не стримала сміху.

— А ти смачний, — сказала вона.

Він відповів їй ударом в обличчя. Потім ще одним Удари жалили, наче блискавки, у голові все пливло, у вухах дзвеніло, тож вона могла лише лежати й приймати їх, наче труп.

— Уже не така говірка, еге ж?

Вона пробелькотіла щось нерозбірливе. Він заніс кулак, і це останнє, що вона побачила.

Отямилася Жинь на тій самій підлозі. Усе боліло. Коли вона перевернулася, то відчула смугу синців на спині — синців від ударів, яких вона не пам'ятала. Совдзі продовжував бити її навіть після того, як вона знепритомніла.

Дихання завдавало страшенного болю. Їй довелося вчитися вдихати повітря маленькими, задушливими, недостатніми подихами, що розширювали легені, не зачіпаючи вочевидь зламаних ребер.

Через декілька секунд страх поступився спантеличенню.

Вона уже мала б бути мертва.

Чому вона досі не мертва?

— Ось і все, — голос Совдзі. Вона побачила його черевики за метр від себе. — Думаю, нам не обов'язково підтверджувати її особу.

До кого він говорить? Жинь спробувала повернути шию, щоб побачити, але опухлі очі обмежували поле зору, а підняти голову вище ніж на тридцять градусів не вдавалося. Вона лежала, скрутившись на боку. Бічний зір обмежувався брудною підлогою і стіною намету.

Кроки почулися біля голови. Хтось поставив черевик їй на шию.

— Юний маршал хоче тебе живою, — промовив незнайомий голос.

Жинь напружилася. «Юний маршал». Цей чоловік — посланець Неджі.

— За його наказом ми маємо забрати її живою, якщо зможемо, і мертвою, якщо вона відбиватиметься, — повідомив посланець. — Припускаю, ми таки матимемо справу з опором. Я бачив, на що вона здатна при тямі.

— Можемо накачати її, — промовив ще один голос з іншого боку кімнати. — Опіуму в нас удосталь. Це зробить її безпорадною.

— Ви готові поставити на це власні життя? — запитав Совдзі. — Уперед, натисніть трохи сильніше. Жоден із нас навіть не пискне.

Жинь замружилася, приготувавшись до натиску. Але нічого не сталося... Черевик раптом зник з її шиї, кроки віддалилися від її голови. Вона почула, як зашелестіла запона намету.

— Ви не можете її вбити.

Її очі розширилися. Аадзі?!

— Хто ця відьма? — запитав Совдзі. — Викиньте її геть.

Повітря війнулося від різкого руху, почулося брязкання сталі, а потім гуркіт, з яким зброя попадала на підлогу.

— Не торкайтеся мене, — сказала Дадзі дуже повільно, дуже спокійно. — А тепер відійдіть.

У наметі запала тиша.

— Її обрано втіленням богів, — голос Дадзі погучнішав, коли вона перетнула намет і підійшла до Жинь. — Її тіло — це міст між цим світом і Пантеоном. Якщо ви нашкодите їй, то її бог прорветься у повній силі в наш вимір. Ви колись стикалися з Феніксом? І кліпнути не встигнете, як обернетеся на попіл.

«Це неправда, — спантеличено подумала Жинь. — Це так не працює». Якщо вони нашкодять їй зараз, без Кітая, фенікс нічим не допоможе.

Але жоден із них цього не знав. Жоден не заперечив. Чоловіки мовчали, всотуючи кожне слово Дадзі.

Жинь могла уявити, що відбувається. Вона вже відчувала на собі гіпноз Зміївни. Очі Дадзі паралізують: ті яскраві, жовті зміїні очі, які захоплюють і ваблять, ті зіниці, що перетворюються на ворота в пітьму, приємні видіння крил метеликів і туги. Зміївна змусила її бажати. Прагнути. Відчувати біль.

Коли Совдзі нарешті заговорив, його голос звучав інакше — невпевнено, плутано:

— Тоді що ж нам робити?

— У провінції Змії є гора, — сказала Дадзі. — Недалеко звідси. По землі було б далеко, але...

— У нас є дирижабль, — сказав один із посланців Неджі. Він говорив палко, немов намагався вразити. Якби Жинь не була така налякана, то розсміялася б. — Є пальне. Можемо долетіти туди менш ніж за день.

— Дуже добре, офіцере, — промуркотіла Дадзі.

Ніхто не заперечив. Дадзі добряче зачарувала цих чоловіків, влаштувавши їм справжню пастку. «Добре, — подумала Жинь. — А тепер випусти їм кишки».

Але Дадзі не ворухнулася.

— Я чув про цю гору, — сказав Совдзі після паузи. — Її неможливо знайти.

— Лише тим, хто не знає, куди йде — сказала Дадзі. — А я бувала там багато разів.

— Але хто ти? — запитав Совдзі.

Це запитання прозвучало викликом Він говорив розгублено, радше як той, хто тільки-но прокинувся від глибокого сну й усвідомив себе в незнайомому лісі. Совдзі пробирався крізь туман, відчайдушно намагаючись віднайти ясність розуму.

Дадзі тихо прицмокнула:

— Лише стара жінка, яка бачила багато світу.

— Але ти не... — Совдзі не договорив. Його запитання розсіялося в ніщо. Жинь хотілося б бачити його обличчя.

— Юний маршал захоче спершу її побачити, — сказав перший з посланців Неджі, той, хто поставив черевик Жинь на шию. — Він захоче знати, що вона...

— Ваш Юний маршал буде задоволений вашим звітом, — плавно промовила Дадзі. — Ви його віддані лейтенанти. Він повірить вашому слову. Що довше зволікатимете, то більше ризикуєте, що вона прокинеться.

— Але нам доручили...

— Їнь Неджа слабкий і хворий, — сказала Дадзі. — Зараз він не вистоїть проти спірлійки. Що, по-вашому, він робитиме, якщо вона завдасть удару? Вона спалить його у власному ліжку, і вас запам'ятають як тих, хто привів цього монстра до його лігва Хочете вбити власного генерала?

— Але він сказав, що вона втратила вогонь, — сказав солдат.

— І ви вірите цьому чоловіку? — гнула своє Дадзі. — Ви довірите життя Юного маршала словам командира повстанців?

— Ні, — пробурмотів солдат. — Але ми...

— Не думай, — прошепотіла Дадзі. Її голос скидався на прозорий шовк. — Навіщо думати? Не тривож себе думками. Значно легше коритися, пам'ятаєш? Лише роби те, що я кажу, і знайдеш спокій.

Кімнату знов огорнула смиренна тиша.

— Добре, — промуркотіла Дадзі. — Хороші хлопчики.

Під таким кутом Жинь не могла бачити очей Дадзі, але навіть вона відчула сонливість, яку наганяли лагідні, підбадьорливі нотки в її голосі.

Дадзі схилилася над Жинь і прибрала волосся з її обличчя. Пройшлася пальцями по відкритій шиї.

— А тепер ви хочете приспати її для мандрівки.

Мандрівки.

Виходить, це була не лише відмовка. Вони й справді відвезуть її до Чулуу Корікх. Кам'яної в'язниці, пекла всередині гори, місця, де збожеволілих шаманів замикали в камені й вони навічно опинялися в пастці, не здатні прикликати своїх богів чи померти.

Господи, ні. Тільки не туди.

Жинь уже раз була в Чулуу Корікх. Від самої думки про те, щоб повернутися туди, вона почувалася, немовби тоне.

Вона спробувала підняти голову. Спробувала щось сказати, щось зробити. Але нашіптування Дадзі стерли всі її думки, немов холодний чистий потік.

— Не думай.

Жинь уже майже не розрізняла слів, чула лише музику, дзвінкі нотки, що заспокоювали розум, наче колискова.

— Поступися, люба. Повір, так легше. Значно легше.