Плавучий острiв

Розділ І НА ОСТРОВАХ КУКА

Збігло вже шість місяців з того часу, як, покинувши бухту Магдалини, Стандарт-Айленд плаває від архіпелагу до архіпелагу по просторах Тихого океану. Жодного нещасливого випадку не трапилося під час цієї чудесної подорожі. О цій порі року море екваторіальної зон» спокійне, між тропіками, як завжди, повівають пасати. А втім, якби й знялися шквал або буря, то міцна основа, на якій споруджено Мільярд-Сіті, обидва порти, парк і навколишні поля, не відчує ніяких поштовхів. Шквал минає, буря вщухає. А на поверхні «перлини Тихого океану» їх ледве помітили.

В цих умовах доводиться скоріше боятися нудоти, яку породжує одноманітність існування. Але наші парижани перші можуть посвідчити, що нічого такого не відчувають. В неозорій пустелі океану повсюди зустрічаються оази — ті групи островів, які Стандарт-Айленд уже відвідав, тобто Сандвічеві острови, Маркізькі, Помоту, острови Товариства, і ті, з якими він ще познайомиться, перш ніж поверне на північ, — острови Кука, Самоа, Тонга, Фіджі, Нові Гебріди і, можливо, деякі інші. Скільки різноманітних зупинок, стільки ж нетерпляче очікуваних можливостей оглянути ці країни, такі цікаві з етнографічного погляду!

Що ж до Мандрівного квартету, то на що він мав скаржитись, якби навіть у нього й був на це час? Чи ж має він підстави вважати, що відірваний од усього світу? Хіба ж поштові зв’язки з обома континентами не працюють регулярно? Не тільки нафтоналивні судна довозять свій вантаж для потреб електростанцій в призначений день, але не минає й двох тижнів без того, щоб разом з різноманітними товарами, які вивантажують із пароплавів у Штирборт-Гарборі або Бакборт-Гарборі, не прибували на острів відомості та. новини зовнішнього світу, якими втішається на дозвіллі населення Мільярд-Сіті.

Само з себе зрозуміло, що призначена артистам винагорода виплачується з пунктуальністю, яка свідчить про невичерпність коштів Компанії. Тисячі доларів течуть в їхні кишені, і коли закінчиться термін ангажементу, вони будуть багаті, навіть дуже багаті. Ніколи ще вони не жили так безтурботно й розкішно, і їм не доводиться шкодувати за дуже посередніми, відносно, заробітками під час їхнього, турне по Сполучених Штатах Америки.

— Послухай-но, — звернувся якось Фрасколен до віолончеліста, — ти вже зрікся свого упередження проти Стандарт-Айленду?

— Ні, - рішуче відповів Себастьян Цорн.

— А проте, — зауважив Пеншгаа, — наприкінці нашого плавання ми матимем добру торбину грошей!

— Напхана грішми торбина — це ще не все. Треба ще бути певним, що завезеш її з собою!

— А ти в цьому не певен?

— Ні.

Що можна на це відповісти? А втім, про згадану торбину грошей немає жодної підстави турбуватися, бо що три місяці гонорар артистів надсилається у вигляді грошових переказів до Нью-Йоркського банку. Отож найкраще полишити цю вперту людину скніти в своїй нічим не виправданій неймовірі.

Дійсно, майбутнє видається більш ніж будь-коли забезпеченим. Незгоди між двома частинами міста начебто занишкли. Сайрус Бікерстаф та його підлеглі можуть бути задоволені.

Тепер, після балу в мерії, усім ясно, що чари Ді Коверлі полонили Уолтера Танкердона. Це сталось уже рік тому, але за тих обставин, що склалися, він ні на кого не міг звірити своєї таємниці. Міс Ді вгадала це й зрозуміла, і дівчину зворушила його мовчазна скромність. А може, вона навіть зазирнула в своє власне серце і збагнула, що воно ладне відповісти серцеві Уолтера? А втім, своїх почуттів міс Ді не виявила. Вона поводиться дуже стримано, як то велить їй почуття власної гідності, а також і відчуження, що існує між обома родинами.

Проте можна помітити, що Уолтер і міс Ді ніколи не беруть участі в суперечках, які зчиняються часом в особняках чи то на П’ятнадцятій авеню, чи то на Дев’ятнадцятій. Коли затятий Джем Танкердон удається до гострих вихваток на адресу Коверлі, його син замовкає, похнюпивши голову, і йде собі геть. Коли ж Нет Коверлі починає вергати громи проти Танкердонів, його дочка опускає очі, її гарне личко блідне, і вона намагається, хоч і марно, перевести розмову на щось інше. Якщо вони обидва нічого не помічають, то це звичайна доля батьків, яким природа закриває пов’язкою очі. Але пані Коверлі й пані Танкердон — принаймні, як запевняє Калістус Менбар, — не дійшли до такої міри сліпоти. Материнські очі добре бачать, і душевний стан їхніх дітей стає для них джерелом постійних турбот, бо ті єдині ліки, що могли б їм зарадити, застосувати неможливо. Власне, вони добре усвідомлюють, що через ворогування двох суперників, через болючість їхнього самолюбства в питаннях першості й мови бути не може про будь-яку згоду, про єдність їхніх родин… І все ж таки Уолтер і міс Ді люблять одне одного… їхні матері давно розгадали цю таємницю…

Вже не один раз молодика умовляли вибрати собі наречену серед дівчат лівої частини острова. Поміж ними чимало чарівних, прекрасно вихованих і майже таких же багатих, як і він, чиї родини такий шлюб зробив би щасливими. Батько відверто наполягав на цьому, мати теж, але не так настійливо. Уолтер весь час одмовлявся, посилаючись на те, що не відчуває жодного потягу до одруження. Та колишній чиказький комерсант подібних відмовок і слухати не хоче. Хто одержує у спадок сотні мільйонів, той не повинен парубкувати. Якщо його син не може знайти собі дівчини до вподоби на Стандарт-Айленді — природно, дівчину з свого кола, — ну що ж, хай він попоїздить скрізь, помандрує по Америці й Європі!.. Маючи таке ім’я, таке багатство, не кажучи вже про особисту привабливість, наречених він знайде досхочу, навіть коли б забажав принцесу імператорської чи королівської крові! Так гадав Джем Танкердон. Та щоразу, коли батько заганяв його в тісний кут, Уолтер рішуче зрікався розшуків дружини за кордоном. Мати спитала його одного разу:

Мій любий хлопчику, може, тут є дівчина, що припала тобі до вподоби?

— Так, мамо, є! — відповів він.

Пані Танкердон не розпитувала, хто ця дівчина, і син не визнав за потрібне назвати її ім’я.

Безперечно, така сама ситуація склалася і в родині Коверлі. Колишній банкір з Нового Орлеана бажав одружити свою дочку з одним із тих юнаків, що вчащали до них. Якщо жодний з них їй не подобається, гаразд, батько й мати повезуть її за кордон. Вони відвідають Францію, Італію, Англію. Міс Ді відповідала, що вона воліє не покидати Мільярд-Сіті. Вона почуває себе добре і на Стандарт-Айленді… Їй хочеться тільки одного — залишитися тут. Містера Коверлі бентежила ця відповідь, про справжні мотиви якої він не міг догадатися.

Звичайно, місіс Коверлі не запитувала дочку так відверто, як місіс Танкердон свого сина, і, напевне, міс Ді не наважилась би відповісти так щиро — навіть своїй матері.

Ось як стояли справи. Відколи юнак і дівчина впевнились у своїх почуттях, вони не перекинулися жодним словом, хіба що обмінювалися іноді поглядами. Якщо вони й зустрічаються, то лише в офіційних місцях, на прийомах у Сайруса Бікерстафа, під час різних церемоній, на яких вельможні мільярдяни завжди присутні, зобов’язані до цього своїм становищем у суспільстві. В цих обставинах Уолтер Танкердон і місДі Коверлі поводяться дуже обережно, бо щонайменша необачність може призвести до прикрих наслідків…

Багато різних припущень було висловлено з приводу надзвичайної події, що сталася на балу в губернатора. Дехто, схильний до перебільшень, вважав, що вона має скандальний характер, і другого дня все місто тільки про де й говорило. Що ж до причин, які викликали цю подію, то нічого не могло бути простіше. Головний інспектор мистецтв запросив міс Коверлі танцювати, але коли почалась кадриль, він десь зник — о, цей лукавий Менбар! Та тут саме нагодився Уолтер Танкердон, і молода дівчина прийняла його запрошення на танець.

Можливо, і навіть напевно, що після цієї події, такої важливої в світському житті Мільярд-Сіті, відбулися розмови й пояснення з одного і з другого боку. Містер Танкердон, мабуть, розпитував сина, а місіс Коверлі — свою доньку. Але що відповіла міс Ді? Що відповів Уолтер? Якщо пані Коверлі і пані Танкердон утрутилися в цю Справу, то чим закінчилося це втручання? Попри всю. свою пронозливість і дипломатичний хист, Калістусові Менбару не пощастило про це дізнатись. Тому він не відповідає на запитання Фрасколена й тільки підморгує правим оком, та за цим нічого не ховається, бо він анічогісінько не знає. Цікаво відмітити, до речі, що після того пам’ятного дня Уолтер, зустрічаючи місіс Коверлі й міс Ді під час прогулянки, шанобливо вітається з ними, а дівчина і її мати відповідають йому на привітання.

Коли повірити головному інспекторові, це — величезний крок уперед, «стрибок у майбутнє».

Вранці двадцять п’ятого листопада на морі сталася подія, яка, щоправда, зовсім не стосувалась до справ цих двох найзначніших родин на плавучому острові.

На світанку вартрві обсерваторії побачили кілька військових суден, що прямували на південний захід. Вони йшли один по одному, зберігаючи певну відстань. Напевне, це був загін якоїсь військової ескадри Тихого океану.

Комодор Сімкоо попередив телеграмою губернатора, який дає наказ салютувати військовим суднам.

Фрасколен, Івернес і Пеншіна сходять на вежу обсерваторії, щоб спостерігати обмін традиційних виявів міжнародної чемності.

Біноклі скеровані на кораблі — їх чотири, вони ще на відстані п’яти-шести миль. На них не видно жодного прапора, отже, не можна розпізнати їхню національну приналежність.

— Ніщо не вказує, до якого флоту вони належать? — запитує Фрасколен у морського офіцера.

— Ніщо, — відповідає той, — але за зовнішнім виглядом можна, гадаю, стверджувати, що це британські кораблі. До того ж у цих місцях курсують тільки судна англійських, французьких і американських військових ескадр. Як би там не було, ми дізнаємось про це, коли вони підійдуть ближче на одну чи дві милі.

Кораблі наближаються досить поволі, і, якщо їхній напрямок не зміниться, вони повинні пройти в кількох кабельтових від Стандарт-Айленду.

Купка цікавих уже зібралась навколо батареї Хвилеріза і пильно стежить за рухом кораблів.

Через годину кораблі вже менш ніж за дві милі; це крейсери старого зразка, з трьома щоглами, на вигляд багато показніші, ніж судна нової конструкції зі зменшеним рангоутом[109]. З широких труб вилітають завої пари, які морський вітерець жене до далекого обрію.

Коли кораблі вже за якихось півтори милі від острова, офіцер з певністю підтверджує: це підрозділ англійської ескадри, що курсує в західній частині Тихого океану, кілька архіпелагів якого, наприклад Тонга, Самоа, Кука, належать Великобританії або перебувають під її протекторатом.

Офіцер готується підняти прапор Стандарт-Айленду, оздоблений золотим сонцем, широке полотно ось-ось захлюпощеться на вітрі. Очікують тільки салюту з флагманського корабля.

Минає хвилин десять.

— Якщо це англійці, - каже Фрасколен, — то вони не дуже поспішають із виявами чемності!

— Чого ти хочеш? — відповідає Пеншіна. — У Джона Буля капелюх звичайно міцно прикручений до голови і, щоб зняти його, потрібна довга і складна маніпуляція.

Офіцер знизує плечима.

— Безперечно, це англійці, - каже він. — Я їх знаю, вони не салютуватимуть.

Дійсно, на передньому судні прапора так і не підняли. Військово-морський підрозділ проходить повз плавучий острів, не звертаючи на нього жодної уваги, наче він і не існує. Та й справді, за яким правом він існує взагалі? За яким правом він захаращує води в цій частині Тихого океану? Чому Англія повинна свідчити йому свою увагу? Адже вона завжди протестувала проти спорудження цієї, величезної машини, що никає тепер по цих морях, ризикуючи наразитися на судна, перетинаючи морські шляхи.

Військово-морський підрозділ поплив собі геть, наче погано вихований джентльмен, що не хоче пізнавати зустрічних на. тротуарах Ріджент-стріт або Стренда, і прапор Стандарт-Айленду так і не розгорнувся.

Легко собі уявити, як у місті і в обох портах ганили бундючну Англію, цей підступний Альбіон, цей новітній Карфаген. Ухвалили ніколи не відповідати на жодний салют англійських суден, якщо він будь-коли матиме місце — що, проте, більш ніж сумнівно.

Вранці двадцять дев’ятого листопада спостерігачі обсерваторії помітили перші верхогір’я островів Кука, що лежать між 23° південної широти й 160° західної довготи. До цього архіпелагу, що дістав спочатку ймення Манджія, потім Гервея і врешті було названо ім’ям Кука, який висів там 1770 року, входять острови Манджія, Раротонга, Атіу, Мітієро, Гервей, Пальмерстон, Хеджмейстер та. інші. Населення цих островів, маорійського походження, кількість якого зменшилась в останній час від двадцяти тисяч до дванадцяти, складається з полінезійських малайців, що їх європейські місіонери обернули в християнську віру. Ці остров’яни, що завжди прагнули до незалежності, вперто опирались чужоземним загарбникам. Вони все ще вважають себе за господарів на своїй землі, хоч щодалі все більше підпадають під протекціоністські впливи (всім добре відомо, що це означає) уряду англійської Австралії.

Перший острів, що зустрічається на шляху Стандарт-Айленду, це Манджія, найзначніший і найнаселеніший, — справжня столиця архіпелагу. За маршрутом тут має бути двотижнева стоянка.

Може, саме тут судилось Пеншіна познайомитися з справжніми дикунами — такими, які змальовані, в «Робінзоні Крузо», що їх він марно шукав на Маркізьких островах, на островах Товариства і Нука-Хіва? Чи ж задовольнить наш парижанин свою цікавість? Чи ж побачить він справжніх канібалів, здатних виявити свою природу?

— Мій старий Цорне, — каже він того дня до свого товариша, — якщо й тут немає людоїдів, то їх немає ніде!

— Я міг би тобі відповісти: а що мені до цього? — відказує цей колючий їжак. — Але я питаю тебе: чому ніде?

— Тому що на острові, який зветься «Манджія», можуть жити лише людоїди[110].

І Пеніпіна ледве встигає ухилитися від стусана, якого він заробив за свій гидкий жарт.

Та чи є людоїди на Манджії, чи ні, «Його високості» так і не щастить зазнайомитися з ними.

Дійсно, коли Стандарт-Айленд наблизився до Манджії на відстань однієї милі, з її порту вийшла пірога й попрямувала до Штирборт-Гарбора. На ній прибув англійський резидент, звичайний протестантський пастор? який з куди більшим успіхом, ніж тубільні вожді, запроваджував на острові жорстоку тиранію.

Превелебний отець посідає найкращі землі на цьому острові, який має тридцять миль у обводі, чотири тисячі мешканців, дбайливо оброблені поля, розкішні плантації таро, ароурута й іньяма. В столиці острова Оухоре, під горою, що наїжилася кокосовими пальмами, хлібними, манговими й перцевими деревами, стоїть вигідний пасторів будинок, оточений квітучим садом, де буяють півонії, гарденії, колеа. Його влада спирається на мутої, тубільну поліцію, перед загоном якої схиляються манджійські монархи. Мутої забороняють населенню лазити по деревах, полювати й ловити рибу неділями й святами, гуляти після дев’ятої години вечора й купувати харч за іншими цінами, ніж довільно встановлені властями. Порушникам загрожує штраф, що сплачується в піастрах (піастр дорівнює п’яти франкам), значна частина яких ллється в кишені не надто перебірливого пастора.

З піроги виліз опецькуватий чоловічок, портовий офіцер підійшов до нього, і вони привіталися.

— Від імені короля й королеви Манджії, - каже англієць, — передаю привітання губернаторові Стандарт-Айленду.

— Я уповноважений прийняти їх і подякувати вам, пане резиденте, — відповідає офіцер, — а наш губернатор особисто засвідчить своє шанування…

— Його ясновельможність матиме добру зустріч, — каже резидент, шахраювате лице якого виявляє хитрість і зажерливість.

— Я гадаю, санітарний стан Стандарт-Айленду не залишає бажати нічого кращого? — солоденько питає він.

— Чудовий, як завжди.

— Можливо, проте, є захворювання на тиф, інфлуенцу, віспу або які інші заразливі хвороби…

— Навіть нежитю ні в кого немає, пане резиденте. Подбайте, будь ласка, про надання нам відповідного свідоцтва, і як тільки ми дійдемо до місця нашої стоянки, одразу встановимо постійний зв’язок з Манджією.

— Річ у тому, — відповідає пастор, дещо вагаючись, — якщо хвороби…

— Я повторюю: їх і признаки немає.

— Отже, мешканці Стандарт-Айленду мають намір висісти на берег?..

— Звичайно… як вони висідали нещодавно на східних островах.

— Дуже добре… дуже добре… — відповідає товстунчик. — Будьте певні, їх зустрінуть якнайкраще, в разі якщо немає пошесті…

— Жодної, ще раз підтверджую.

— Ну що ж, хай висідають… хоч і багато… Мешканці чудово їх зустрінуть, адже манджійці дуже гостинні… Але тільки…

— Що тільки?

- Їхні величності у згоді з радою вождів ухвалили, що на Манджії, а також і на інших островах архіпелагу, чужоземці повинні оплачувати право зійти на берег…

— Оплачувати?

— Так… у розмірі двох піастрів. Дещиця, як ви бачите… два піастри з кожного, хто ступить на землю архіпелагу.

Цілком очевидно, що сам резидент і запропонував цей закон, а король, королева і рада вождів лише схвалили його; ясно і те, що чимала частина прибутків з цього нового джерела потрапить у руки його, превелебності… Однак на островах східної частини Тихого океану ніколи й мови не було про такий податок, і портовий офіцер не зміг приховати свого здивування.

— Ви це серйозно кажете? — запитав він.

— Цілком серйозно, — підтвердив резидент, — і ми не впустимо нікого, хто не сплатить цих двох піастрів…

— Гаразд! — відповів офіцер.

Потім, попрощавшися з резидентом, він іде до телефону й переказує комодорові всю розмову.

Етель Сімкоо з’єднується з губернатором. Чи ж личить плавучому острову зупинятися перед Манджією, якщо претензії її адміністрації такі категоричні й необґрунтовані?

На відповідь губернатора довго чекати не доводиться. Порадившись зі своїми помічниками, Сайрус Бікерстаф рішуче відмовляється скоритися цій образливій постанові. Стандарт-Айленд не робитиме стоянки ані біля Манджії, ані біля будь-якого іншого острова цього архіпелагу. Жадібний пастор залишиться зі своїми претензіями, а мільярдяни попливуть собі далі, до сусідніх морів, де тубільці не такі корисливі і не такі вимогливі.

Механіки дістають наказ пустити в рух чимдуж усі мільйони кінських сил. Ось в який спосіб Пеншіна був позбавлений втіхи потиснути руку шановним людожерам — якщо вони тут були. Та хай він за цим не побивається: люди на островах Кука вже не пожирають один одного.

Широкою морською протокою Стандарт-Айленд прямує до групи з чотирьох островів, що розкинулись півколом на її північнім краї. Довкола видно багато човнів; одні зроблені й обладнані досить майстерно, інші — просто видовбані стовбури дерев, але плавають ними мужні рибалки, що наважуються навіть полювати на китів, численних у цих морях.

Ці острови дуже родючі, мають розкішну рослинність, і зрозуміло, чому Англія накинула їм свій протекторат, очікуючи того дня, коли вона зможе обернути їх на свої тихоокеанські володіння. Відсіля добре, видно скелясті береги Манджії, облямовані кільцем коралових рифів, сліпучо-білі будиночки, обмазані нелюсованим вапном, яке добувають з коралів, і пагорбки, що не перевищують двохсот метрів, вкриті темно-зеленим килимом різних тропічних рослин.

Наступного дня по гірських схилах, порослих аж до верховин густим лісом, комодор Сімкоо пізнає острів Раротонга. В центрі його вулкан заввишки у півтори тисячі метрів, вершина якого підноситься над пишними кроснами високолісся. Між зеленими заростями вирізняється біла-білісінька будівля з готичними вікнами. Це протестантська церква, збудована серед розлогих лісів, що прослались аж до морського узбережжя. Дерева високі, міцним гіллям, з чудернацькими стовбурами, скривлені й скарлючені, як старі химерні нормандські яблуні або прованські оливи.

Може бути, велебний пастор, що опікується душами раротонгців і спілкує навпіл з директором «Німецького Тихоокеанського товариства», в чиїх руках зосереджена вся торгівля острова, не встановив, за прикладом свого манджійського колеги, податку на чужоземців? Може бути, мільярдяни спроможуться без зайвих витрат засвідчити своє поважання двом королевам, що сперечаються між собою за владу, одна в селищі Арогнані, друга в селищі Аваруа? Але Сайрус Бікерстаф поклав не зупинятися біля цього острова, і рада нотаблів схвалила цю постанову — адже вони звикли, щоб їх скрізь ушановували немовби королів. В цілому це чиста згуба для тубільців, керованих недоумкуватими англійськими пасторами, бо мільярдянські багатії мають добре напхані гаманці і розкидаються грішми куди попадя.

Надвечір видно вже тільки шпиль вулкана, що маячить, наче стрілка, на обрії. Міріади морських пташок спустились без дозволу на Стандарт-Айленд і кружляють над ним, а коли надходить ніч, вони знімаються, раз ураз вимахуючи крильцями, і відлітають на острівці в північній частині архіпелагу, де повсякчас вирує морський прибій.

На Стандарт-Айленді під головуванням губернатора збирається рада; вона має розглянути пропозицію про зміни в маршруті. Плавучий острів перетинає ту частину океану, де англійський вплив переважає. Прямувати згідно з маршрутом далі на захід, уздовж двадцятої паралелі, означає плисти в напрямку островів Тонга і Фіджі. Але те, що сталося на островах Кука, зовсім не заохочує до відвідин цих островів. Чи не податися краще до Нової Календонії, до архіпелагу Лоялті, де, «перлину Тихого океану» за французьким звичаєм зустрінуть гостинно й чемно? Потім, після грудневого сонцестояння, вона зможе вільно повернутися до екваторіальної зони. Правда, це змусить її відхилитися вбік від Нових Гебрід, куди треба відвезти команду кеча та їхнього капітана…

Під час наради з приводу нового маршруту малайці виявляли велике занепокоєння; адже їхнє повернення надзвичайно ускладнилось би, коли б були ухвалені зміни маршруту. Капітан Сароль не міг приховати своєї досади, скажемо навіть люті, і тому, хто почув би його розмову з товаришами, це роздратування здалось би надто підозріле.

— Бачите, що вони замишляють, — повторював він, — висадити нас на Лоялті… або на Новій Каледонії! А наші друзі чекають на нас в Ероманга! І в Нових Гебрідах все вже готово, щоб здійснити наш план! Невже щасливий випадок вислизне з наших рук?

На щастя для малайців і на лихо для Стандарт-Айленду, рада відхилила пропозицію змінити маршрут. Багаті мільярдяни неохоче порушують свої звички. Плавання триватиме за програмою, визначеною тоді, коли вони вирушали з бухти Магдалини. Проте замість двотижневої стоянки, що не відбулася на островах Кука, ухвалено податися до архіпелагу Самоа, тобто круто повернути на північний захід, перш ніж піти в напрямку островів Тонга,

Малайці, дізнавшись про цю ухвалу, не могли приховати свого задоволення.

Та й справді, що може бути природніше, ніж радіти з того, що рада нотаблів не відмовилась від свого наміру доправити їх до Нових Гебрід?

Розділ II ВІД ОСТРОВА ДО ОСТРОВА

Якщо на обрії Стандарт-Айленду пояснішало відтоді, як стосунки між його правою і лівою частинами стали доброзичливіші, якщо цим покращанням мільярдяни зобов’язані взаємним почуттям Уолтера Танкердона й міс Ді Коверлі, якщо губернатор і головний інспектор мистецтв мають підстави сподіватися, що майбутнє не затьмарюватимуть внутрішні чвари, — то, з усім тим, існуванню самої «перлини Тихого океану» загрожує небезпека, і хтозна, чи їй пощастить уникнути заздалегідь підготовленої катастрофи. Пливучи на захід, вона одночасно наближається до місця своєї неминучої загибелі. Цю злочинну авантюру замислив не хто інший, як капітан Сароль.

Справді, аж ніяк не випадково потрапили малайці на Сандвічеві острови. Кеч зупинився в Гонолулу лише з метою дочекатися прибуття Стандарт-Айленду в час його щорічних відвідин. Йти слідом за плавучим островом, кружляти навколо нього, не викликаючи підозри, змусити прийняти себе і свою команду як потерпілих аварію, раз вони не могли потрапити на Стандарт-Айленд як пасажири, і тоді, під приводом повернення додому, скерувати його до Нових Гебрід — такі були наміри капітана Сароля.

Уже відомо, як була здійснена перша частина цього плану. Те, що кеч зазнав аварії через зіткнення, була цілковита вигадка. Жодне судно не наразилося на нього поблизу екватора. То самі малайці розтрощили свій кораблик, ще й в такий спосіб, що він протримався на поверхні води до тої хвилини, коли прибула допомога, яку вони викликали гарматним пострілом, і потонув саме тоді, коли екіпаж кеча підібрала рятувальна шлюпка Штирборт-Гарбора — останньої хвилини малайці відкрили пробоїну. Отже, вигадка про зіткнення суден нікому не здалась підозрілою, й жодного сумніву не було у тому, що команда з щойно затонулого корабля дійсно зазнала аварії і їй необхідно дати притулок.

Могло статися, правда, й інакше. Що, якби губернатор не захотів залишити їх на острові? Якби, за існуючими правилами, чужоземцям заборонили тут проживати? Або вирішили висадити їх на найближчих островах? За таких обставин доводилось ризикувати, і капітан Сароль на це пішов. Але після позитивної відповіді Компанії потерпілих ухвалено залишити на острові й забезпечити повернення на Нові Гебріди.

Ось як стояла справа з малайцями. Вже протягом чотирьох місяців капітан Сароль і його десять матросів цілком вільно живуть на плавучому острові. Вони мали можливість вивчити його від одного краю до другого, збагнути всі його таємниці — вони не знехтували ані найменшої дрібниці. Все складалось для них як на краще. Правда, і в них була страшна хвилина — коли рада обговорювала зміни маршруту; вони так розхвилювались, що мало самі себе не зрадили. Та, на щастя для них, маршрут не зазнав жодної зміни. Промине ще три місяці, Стандарт-Айленд прибуде до Нових Гебрід і там станеться катастрофа, нечувана навіть серед найстрашніших випадків на морі.

Архіпелаг Нових Гебрід дуже небезпечний для мореплавців не тільки через підводні рифи, якими густо всіяні підступи до нього, не тільки через властиві його водам стрімкі бурхливі течії, але й через хижу вдачу частини його населення. Відколи Кірос відкрив цей архіпелаг в 1706 році, і після того як Бугенвіль досліджував його в 1768-му, а Кук — в 1773-му, він не раз перетворювався на арену жахливої різанини, і, можливо, його лиха слава цілком виправдує побоювання Себастьяна Цорна щодо кінця морської подорожі Стандарт-Айленду. Людність архіпелагу — канаки, папуаси, малайці, що змішалися з чорними австралійцями, — підступна й зрадлива і опирається будь-яким впливам цивілізації. Деякі острови цієї групи — справжні розбійницькі кублища, населення яких живе з піратської здобичі.

Капітан Сароль, малаєць з походження, належить до того порідку морських розбійників, що промишляють китоловлею, сандаловим деревом, торгують неграми і, за словами морського лікаря Агона, що побував на Нових Гебрідах, все спустошують навколо своїми наскоками. Сміливий, винахідливий, призвичаєний плавати в найнепевніших місцях, знавець на своє діло, що не раз очолював криваві набіги, капітан Сароль має вже в цьому чималий досвід і завдяки своїй діяльності він стаз відомий в морях західної частини Тихого океану.

Отак кілька місяців тому капітан Сароль і його товариші, злигавшись із кровожерними мешканцями Ероманга, одного з Ново-Гебрідських островів, підготували таку махінацію, яка, коли б удалася, дозволила б їм безтурботно жити під виглядом чесних людей повсюди, де їм заманеться. До них дійшли чутки, про острів на гребних гвинтах, який вже з минулого року плаває між двома тропіками. Вони знали, які незліченні скарби зібрались у його багатющій столиці. Але плавучий острів не заходив так далеко на захід, отже, конче треба було затягнути його ближче до дикого Ероманга, де вже все готово для його знищення.

З другого боку, хоч й розраховуючи на підмогу тубільців із сусідніх островів, новогебрідці повинні пам’ятати про те, що населення Стандарт-Айленду набагато переважає їх числом, не кажучи вже про ті засоби оборони, що воно має до своїх послуг. Не могло, отже, бути й мови про напад на плавучий острів у морі, як на звичайне торговельне судно, ані про те, щоб взяти його на абордаж за допомогою цілої флотилії пірог. Малайці вдалися до іншого засобу — вони використали почуття людяності остров’ян, і ось Стандарт-Айленд, ні про що не здогадуючись, прямує до морів Ероманга. Він зупиниться в кількох кабельтових… Тисячна навала тубільців захопить його зненацька… Вони кинуть його на скелясті рифи… вони його розтрощать… можна буде вільно грабувати, вбивати… Дійсно, цей моторошний план може розраховувати на успіх. Отже, в нагороду за гостинність, виявлену до капітана Сароля й усіх його спільників, мільярдяни приречені до смерті і тепер наближаються до неминучої загибелі.

Дев’ятого грудня комодор Сімкоо досягає тої точки сто сімдесят першого меридіана, де він перетинає п’ятнадцяту паралель. Між цим меридіаном і сто сімдесят п’ятим лежить архіпелаг Самоа, що його відвідав Бугенвіль 1768, Лаперуз 1787 і Едвардс 1791 років.

Перший острів, що його помічають на північному заході, - острів Троянд — незалюднений і зупинятися біля нього не варто.

За два дні вимальовується острів Мануа, обабіч якого туляться острівці Олозага й Офу. Найбільша височина на острові Мануа досягає семисот шістдесяти метрів над рівнем моря. Хоч на ньому нараховується близько двох тисяч мешканців, він зовсім не найцікавіший серед островів архіпелагу, і губернатор не дає наказу зупинитися. Краще зробити двотижневу стоянку біля островів Тутуїла, Уполу, Савані, найгарніших у цій групі, яка в цілому переважає красою багатьох інших. Проте в морських літописах Мануа судилась певна слава. Відомо, що кілька супутників Кука загинуло на його узбережжі, в глибині бухти, за якою збереглась надто справедлива назва «Бухти Вбивства».

Близько двадцяти миль відокремлює Мануа від його сусіди, острова Тутуїла. Стандарт-Айленд наближається до нього в ніч з 14 на 15 грудня. Цього вечора, проходжуючись біля батареї Хвилеріза, наші парижани «відчули» цю Тутуїлу, дарма що вона була ще на відстані кількох миль: повітря насичували солодкі пахощі.

— Це не острів, — вигукує Пеншіна, — це магазин Піве… це фабрика Любена… це модна парфумерна крамниця!

— Якщо «Твоя високість» не заперечує, - озивається Івернес, — я волів би порівняти його з пахучою курильницею…

— Гаразд, хай буде курильниця, — погоджується Пеншіна, щоб не розігнати поетичні уявлення свого товариша.

Справді, легіт, що повіва над цими чарівними водами, приносить струмки запашних випарів. Це всепроникливий аромат рослини, яку канаки називають муссоої.

На сході сонця Стандарт-Айленд пропливає вздовж північного берега Тутуїли на відстані шести миль. Цей острів наче квітучий кошик або, скорше, багатоповерхове нагромадження зелених заростів і лісів, що піднімаються вгору до верховин, між якими найвища сягає понад тисячу сімсот метрів. Перед берегом розкидано кілька дрібних острівців. Безліч доладно змайстрованих пірог, керованих дужими напівголими тубільцями, що веслують у такт самоанській пісні, оточують Стандарт-Айленд, наче почесна варта. П’ятдесят-шістдесят веслярів — без жодного перебільшення — вміщають ці довжелезні човни, настільки міцні, що з ними виходять у відкрите море. Тепер наші парижани зрозуміли, чому перші європейці назвали ці острови архіпелагом Мореплавців. Його справжня географічна назва — Хамоа, або, частіше, — Самоа.

Савайї, Уполу, Тутуїла, що тягнуться один по одному з північного заходу на південний схід, і Олосега, Офу й Мануа — на південному сході, - ось головні острови цієї вулканічного походження групи. їхня загальна площа — дві тисячі вісімсот квадратних кілометрів, кількість мешканців — тридцять п’ять тисяч шістсот. Отже, цифри, вказані першими дослідниками, треба зменшити наполовину.

Зауважимо, що на кожному цьому острові кліматичні умови, такі ж сприятливі, як і на Стандарт-Айленді. Звичайна температура — від двадцяти шести до тридцяти чотирьох градусів. Липень і серпень тут найхолодніші місяці, а найбільша спека у лютому. Від грудня до квітня самоанців заливають рясні дощі, і саме в цей час на морі бушують шквали й бурі, що часто спричиняються до нещасних випадків.

Торгівля на островах зосереджена головним чином у руках англійців, потім йдуть американці і, нарешті, німці. З островів вивозять деякі сільськогосподарські продукти, бавовну, культура якої поширюється з кожним роком, і копру, тобто висушене ядро кокосового горіха.

До основного населення островів, малайсько-полінезійського за походженням, домішується не більше трьох сотень білих і кілька тисяч наймитів, завербованих на різних островах Меланезії[111]. Близько 1830 року місіонери навернули самоанців у християнську віру; та вони, проте, й досі дотримуються деяких із своїх старовинних релігійних обрядів. Внаслідок впливу англійців і німців більшість тубільців — протестанти. Та все ж і католицизм має тут кілька тисяч прибічників, число яких будь-що намагаються збільшити місіонери-католики, змагаючись проти англосаксонських впливів.

Стандарт-Айленд зупинився поблизу південної частини Тутуїли, біля війстя до рейду Паго-Паго. Це і є головний порт острова, столиця якого Леоне розташована в його центрі. Цього разу між губернатором Сайрусом Бікерстафом і самоанською адміністрацією не виникло ніяких непорозумінь. Вільний доступ на берег дозволено. Король, а також англійська, американська й німецька резиденції містяться не на Тутуїлі, а на Уполу. Отже, офіційних прийомів не було. Декілька самоанців охоче скористалися з можливості безборонно відвідати Мільярд-Сіті та його, «околиці». Мільярдяни ж упевнились, що населення острова також зустріне їх щиро й гостинно.

Порт розмістився в глибині бухти. Бурхливі вітри з відкритого моря сюди не досягають, доступ у порт легкий. Тут часто зупиняються військові кораблі.

Серед перших остров’ян, що зійшли на берег, — Себастьян Цорн, троє його товаришів і головний інспектор мистецтв, який виявив бажання їх супроводжувати. Калістус Менбар, як завжди, в прекрасному гуморі, веселощі в ньому так і буяють. Він дізнався, що три чи чотири найбагатших родини Мільярд-Сіті організують екскурсію до Леоне в екіпажах, запряжених новозеландськими конячками. Серед екскурсантів повинні бути Танкердони й Коверлі, і можна сподіватися, що ця прогулянка спричиниться до дальшого зближення між Уолтером і міс Ді, з чого Калістус Менбар надзвичайно радітиме.

Прогулюючись із музикантами, він без упину розводиться про цю велику подію, що так його хвилює й захоплює.

— Друзі мої, - повторює він, — все відбуватиметься, як в опереті… Несподіваний випадок призводить до щасливої розв’язки. Раптом зноровиться кінь… перекидається карета…

— Нападають розбійники! — каже Івернес.

- І вирізують поспіль всіх екскурсантів! — додає Пеншіна.

— Що ж, це цілком можливо! — бурчить Себастьян Цорн похоронним голосом, що нагадує тужливі звуки, які видає четверта струна його віолончелі.

— Ні, мої друзі, ні! — вигукує Калістус Менбар. — Не треба ніякої різанини! Навіщо вона? Хай справа обмежиться якоюсь слушною пригодою, що дала б Уолтерові Танкердону щасливу можливість врятувати життя міс Ді Коверлі.

- І все це під музику Буальдьє і Обера! — каже Пеншіна і удає жестами, наче він крутить ручку катеринки.

— Я бачу, пане Менбар, — каже Фрасколен, — ви все ще підтримуєте цей шлюб?

— Чи підтримую я його, мій дорогий Фрасколене? Я мрію про нього вдень і вночі! Я втратив свій добрий настрій! (Цього щось не видно). Я змарнів… (Цього тим більш не помітно). Я помру, якщо вони не поберуться…

— Вони поберуться, пане інспекторе, — озиваєтеся Івернес пророчим голосом, — бог не забажає смерті вашої ясновельможності…

— Бог зазнав би від цього великих збитків! — зітхає Калістус Менбар.

Всі п’ятеро простують до місцевого шиночка, де випивають за здоров’я майбутнього подружжя кілька склянок кокосового соку, закусуючи смачними бананами.

Дивитись на самоанців, що заповнюють вулиці Паго-Паго й зелені гайки в околицях порту, — справжня втіха для наших парижан. Чоловіки вищі за середніх на зріст, мають смагляво-бронзову шкіру, круглі голови, широкі груди, м’язисті руки й ноги, привітні й веселі обличчя. Можливо, вони надуживають татуюванням, яке вкриває їхні руки, груди, навіть стегна, ледве огорнені чимсь на зразок спідниці, зробленої з трави або з листя. Чорне волосся, яке вони пригладжують або закручують кучерями згідно смаку місцевих денді, скидається на перуку, бо вкрите звичайно товстим шаром вапна.

— Дикуни в стилі Людовіка XV! — вигукує Пеншіна. — Їм бракує тільки камізельки, шпаги, коротких штанів, панчіх, черевиків з червоними закаблуками, капелюхів з пір’ям і табатирки, щоб з’являтися до Версаля на ранкові королівські прийоми!

Самоанки, жінки й дівчата, одягнені так само невибагливо, як і Чоловіки; руки і груди в них татуйовані, на головах вінки з гарденій, на шиї намисто з червоного гібіскуса, вони — принаймні молоді — цілком виправдовують захват, яким пройняті розповіді перших мореплавців. Проте самоанки дуже стримані, дещо удавано соромливі, граціозні й усміхнені; вони зовсім зачарували, наших музикантів, проказуючи своїми ніжними мелодійними голосами «калофа», тобто «добридень».

Вісімнадцятого грудня, через чотири дні, Стандарт-Айленд покидає Тутуїлу, а «назнаменований випадок», якого так палко бажав головний інспектор, так і не трапився. Але стосунки між двома ворогуючими родинами помітно кращають.

Між островами Тутуїла й Уполу — не більше дванадцяти миль. Наступного ранку комодор Сімкоо на відстані чверті милі пропливає повз острівці Нунтуа, Самусу й Салуафата, які захищають Уполу, наче три висунутих уперед форти. Він спритно маневрує і після полудня досягає місця своєї стоянки поблизу порту Апіа.

Уполу, що має шістнадцять тисяч мешканців, — чільний острів архіпелагу. Саме тут розмістились резиденції німецьких, американських і англійських представників, які утворили щось на зразок спільної ради для оборони інтересів своїх співвітчизників. Король архіпелагу, в оточенні свого двору, «царює» в Малінуу, на східному краї мису Апіа.

Зовнішній вигляд Уполу такий самий, як і Тутуїли: нагромадження гір, над якими височіє шпиль вершини Міссії, найвищої у гірському пасмі, що протяглося по всій довжині острова. Древні, уже згаслі вулкани аж до кратерів оповиті тепер густими лісами. Під горами розіслались полонини й ниви, які доходять до алювіальної смуги[112] на узбережжі, де буяє розкішна рослинність, породжена вигадливою тропічною природою.

Наступного дня губернатор Сайрус Бікерстаф, двоє його помічників і кілька нотаблів вирушають з офіційним візитом у порт Апіа, щоб відвідати німецького, американського й англійського резидентів, у чиїх руках зосереджене адміністративне управління архіпелагу.

Поки Сайрус Бікерстаф із своїм почтом гостюють у резидентів, Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес і Пеншіна, що прибули разом з губернатором, на дозвіллі оглядають місто.

Перш за все їх вражає контраст між показними європейськими будинками, де купці розмістили свої крамниці, і хатинами старовинного канакського селища, в яких мешкають тубільці; низькі стріхи цих халупок, розкиданих уздовж обох берегів річки Апіа, ховаються під ошатними пальмовими кронами.

В порту панують рух і пожвавлення. Пароплави відвідують Апіа частіше, ніж усі інші порти архіпелагу, а Гамбурзьке торговельне товариство тримає тут цілу флотилію каботажних суден, які курсують між Самоа і навколишніми островами.

Велика втіха для квартету — зустріч з старим священиком, що очолює тут французьку католицьку місію і вже багато років живе на Самоа. А як він радий побачити співвітчизників, до того ж французьких артистів! Старий місіонер гостинно частує їх прохолодними напоями, виготовленими за його власним рецептом.

— Ви не думайте, — каже він, — що на островах нашого архіпелагу живуть дикуни. Тут ви не знайдете тубільців-людожерів…

— Та ми їх досі ніде й не зустрічали, — зауважує Фрасколен.

— На превеликий жаль! — додає Пеншіна.

— Чому ж це… на превеликий жаль?

— Пробачте цьому парижанинові за непомірну цікавість! Це все від потягу до місцевого колориту!

— Ну, — каже Себастьян Цорн, — наше плавання ще триває і дуже можливо, що цих людожерів, таких бажаних нашому товаришеві, ми зустрінемо ще в більшій кількості, ніж нам хотілось би.

— Все може бути, — відповідає місіонер, — мореплавці, наближаючись до групи західних островів — Нових Гебрід, Соломонових тощо, — повинні бути надзвичайно обережними. Але на Таїті, Маркізьких островах, на островах Товариства, як і на Самоа, цивілізація має великі здобутки. Я знаю, що вбивство супутників Лаперуза уславило самоанців як хижих дикунів, схильних до людожерства. Але відтоді багато що змінилось. Тубільці за цей час стали культурні, вони мають уряд з двома палатами, як у європейців, навіть у них бувають революції.

— Теж на європейський штиб? — питає Івернес.

— Саме так, сину мій. Самоанцям також властиві політичні чвари!

— Нам казали, — говорить Пеншіна, — що ми тут опинимось саме у розпалі династичної війни між двома королівськими родинами.

— Справді, мої друзі, тут ішла боротьба між нащадком древніх володарів архіпелагу королем Тупуа, якого ми всіма засобами підтримуємо, і королем Малієтоа, що його висунули німці й англійці. Багато крові пролилося, особливо під час великої баталії в грудні 1887 року. Цих королів по черзі то ставили на царство, то скидали, аж поки не оголосили врешті Малієтоа верховним монархом, за згодою трьох могутніх держав, що виконали наказ берлінського двору, так, берлінського двору!

І старий місіонер не міг стримати тремтіння, що торкнуло його уста, коли вони вимовляли останні слова.

— Розумієте, — казав він далі, - досі на Самоа найдужчим був німецький вплив. Німці прибрали до своїх рук дев’ять десятих придатної до обробітку землі. Вони дістали від уряду дуже важливу концесію — поблизу Апіа, в Салуафаті, поруч з портом, через який можна налагодити постачання їхніх військових суден. Вони завезли сюди скорострільну зброю. Але можливо, що цьому всьому прийде край…

— На користь Франції? — питає Фрасколен.

— Ні… на користь Сполученого Королівства.

— О, — зауважує Івернес, — хіба ж не однаково, Англія чи Німеччина?

— Ні, мій сину, — відповідає місіонер, — це величезна різниця[113].

— А що ж король Малієтоа? — питає Івернес.

— Короля Малієтоа ще один раз скинули, і ви знаєте, хто тоді був найімовірніший заступник його на престолі? Англієць, один із видатних осіб на островах, письменник…

— Письменник?

— Так… Роберт Люїс Стівенсон, автор «Острова скарбів» і «Нових арабських ночей»[114].

— Ось куди може завести література! — вигукує Івернес.

— Який приклад для наших французьких романістів! — озивається Пеншіна. — Уявіть собі тільки: Золя Перший, король самоанців, визнаний британським урядом, посів трон усіх цих Тупуа і Малієтоа, і його династія приходить на зміну династії тубільних королів! Та це ж просто казка!

Місіонер розповідає багато подробиць про звичаї і побут самоанців, і розмова на цьому закінчується.

Наступного дня, 23 грудня, комодор Сімкоо вирушає на світанку, і Стандарт-Айленд пливе, оточений численними пірогами, які мають супроводжувати його до найближчого острова Савайї. Він відокремлений од Уполу протокою в сім-вісім миль. Але перш ніж увійти в протоку, доводиться цілий день іти вздовж північного берега Уполу, на якому розташований порт Апіа.

Згідно з маршрутом, що його склав губернатор, плавучий острів не буде обходити навкруг Савайї, а пропливе між ним і Уполу, а потім зверне на південний захід, до архіпелагу Тонга. Тому Стандарт-Айленд рухається дуже повільно, щоб не йти вночі цією вузькою протокою.

Вранці, на сході сонця, комодор Сімкоо обережно обминає два острівці — Аполіма й Маноно. Відсіля можна милуватися островом Савайї в усій його пишноті. Непохитні гранітні скелі захищають його від ураганів, шквалів і циклонів, які шаленіють на морі взимку. Острів укритий густим лісом, над яким здіймається згаслий вулкан у тисячу двісті метрів заввишки. Серед заростів, під склепінням велетенських пальм, біліють на сонці селища, шумують рвучкі водоспади, з глибоких печер долинає відгомін могутнього прибою, що б’ється об скелястий берег.

І, якщо вірити легендам, цей острів — справжня колиска полінезійської раси, найчистіший тип якої зберігають одинадцять тисяч мешканців Савайї.

Стандарт-Айленд поволі віддаляється від нього, і ввечері 24 грудня останні гірські вершини острова зникають удалині.

Розділ ІІІ КОНЦЕРТ У КОРОЛЯ-АСТРОНОМА

Зупинившись на деякий час над тропіком Козерога, сонце відновлює 21 грудня свій шлях на північ, щоб, покинувши ці місця на волю зимової негоди, повернути літо північній півкулі.

Стандарт-Айленд перебуває зараз на відстані якихось десяти градусів від тропіка. Спустившись до островів Тонгатабу, він досягне крайнього південного пункту свого плавання і поверне на північ, залишаючись у такий спосіб весь час у найсприятливіших кліматичних умовах. Правда, плавучий острів не зможе уникнути трЬпічної спеки в той час, коли розжарене сонце стоїть у зеніті, але спеку пом’якшуватиме морський бриз, і вона буде зменшуватися в міру віддалення світила, що випромінює цю гарячінь.

Між Самоа і головним островом Тонгатабу нараховують вісім градусів, тобто близько, дев’ятисот кілометрів. Отже, немає потреби збільшувати швидкість. Стандарт-Айленд пливе потихесеньку цим незмінно прекрасним морем, таким спокійним, як і повітря над ним, що його тишу ледве порушують зрідка скороминущі грози. До Тонгатабу не пізно прибути і на початку січня, щоб після тижневої стоянки вирушити до островів Фіджі. Відтіля Стандарт-Айленд знову підніметься на північ до Нових Гебрід, де висадить команду малайців; потім, прямуючи на північний схід, він дійде до широт бухти Магдалини і тут закінчить свою другу подорож.

Тихо і спокійно минає життя в Мільярд-Сіті. Це звичайне життя великого американського чи європейського міста постійні зносини з новим континентом за допомогою пароплавів і телеграфних дротів, звичні відвідини між знайомими родинами, видиме зближення між двома частинами міста — суперницями, прогулянки, розваги, концерти Мандрівного квартету, що незмінно тішиться прихильністю місцевих меломанів.

Надходять різдвяні дні, і «Крісмас»[115], дорогий серцю протестантів, так само як і католиків, пишно святкують і в церкві святої Марії, і в палацах, і в особняках, і в будинках торговельного кварталу. З приводу цієї урочистої нагоди свята продовжуватимуться на острові цілий тиждень, з 25 грудня до 1 січня.

Місцеві газети «Стандарт-Кронікл» і «Нью-геральд» щодня, як і завжди, пропонують своїм читачам внутрішні й закордонні новини. Одна така новина, надрукована одночасно обома листками, викликала численні коментарі.

У числі від 26 грудня можна було прочитати, що король Малекарлії відвідав мерію, де його прийняв губернатор. Яка мета цього візиту… яка причина? Найрізноманітніші чутки точилися у місті, і, без сумніву, довелося б вдаватися до найнеймовірніших припущень, якби в газетах не з’явилась другого дня цілком певна інформація з цього приводу.

Король Малекарлії просив надати йому посаду в обсерваторії, і найвища адміністрація негайно задовольнила його прохання.

— Хай йому чорт! — вигукує Пеншіна. — Тільки в Мільярд-Сіті можна побачити подібні речі! Монарх, що споглядає крізь телескоп зірки на небі!

Проте це достеменно так, і ось через що його величність змушений був просити посади.

Король Малекарлії був добрий король, а його дружина — добра королева. Людина освічена, ліберальних поглядів, король захоплювався наукою, знався на мистецтвах, надто кохався в музиці. Вчений і філософ, він добре розумів, яка доля чекає європейських монархів. Тому він щохвилини готовий був покинути своє королівство, коли тільки народ не захоче більше короля. Безпосередніх спадкоємців він не мав, і його родина не зазнала б ніякої шкоди, якби йому довелось зректися влади й зняти королівську корону.

Цей час настав три роки тому. А втім, в Малекарлії, обійшлося без революції, принаймні без революції кривавої. Угоду між його величністю і підданцями за обопільним бажанням було зламано… Король обернувся на звичайну людину, його підданці — на громадян своєї країни, і він поїхав відтіль у той же самий спосіб, що й будь-який подорожній, узявши квитка на залізницю і давши волю новому режимові заступити старий.

Король, маючи шістдесят років, був іще здоровий і міцний, але тендітне здоров’я королеви вимагало такого клімату, де б не було раптових змін температури. Важко було б знайти його деінде, як не на Стандарт-Айленді — надто морочливо переїжджати безперестанку з місця на місце, вганяючи за гарною погодою! Можна було сподіватися, що морська споруда «Стандарт-Айленд компані», забезпечить своїм мешканцям різноманітні вигоди, бо ж недарма найбагатші набоби Сполучених Штатів забажали зробити плавучий острів своїм рідним містом.

Ось чому король і королева Малекарлії, як тільки закінчилася побудова плавучого острова, вирішили оселитися в Мільярд-Сіті. Вони дістали на це дозвіл з єдиною умовою — жити, як звичайні люди, нічим не вирізняючись, не претендуючи на особисті привілеї. Та можна з певністю сказати, що вони й не збиралися жити інакше. Вони найняли на Тридцять дев’ятій авеню, в правій частині міста, невеличкий особняк, оточений садком, що прилягав до центрального парку. Тут і почало жити королівське подружжя, осторонь усіх, не втручаючись у боротьбу за першість і інтриги двох частин міста, задовольняючись зовсім скромним існуванням. Король заглибився в свої астрономічні студії, до яких завжди мав велику схильність. Королева жила майже відлюдно, позбавлена навіть змоги присвятити себе ділам милосердя, бо на «перлині Тихого океану» було невідоме жебрацтво.

Ось така історія колишніх володарів Малекарлії, історія, яку головний інспектор мистецтв розповів нашим артистам, додавши, що ці король і королева найкращі в світі люди, хоч достатки їхні відносно надто мізерні. Вони цілком задоволені з свого мирного існування і охоче підкоряються законам і правилам життя на плавучому острові.

Король і королева Малекарлії справді зовсім не багаті проти більшості, мільярдян, беручи до уваги високу вартість життя на Стандарт-Айленді. І. дійсно, що можна зробити, маючи двісті тисяч франків річної ренти, коли приміщення — скромний особняк — коштує там п’ятдесят тисяч у рік? Малекарлійські королі не виглядали багатими поруч з європейськими імператорами й королями, яких своєю чергою й рівняти не. можна до Гульдів, Вандербільтів, Ротшильдів, Асторів, Макеїв і інших богів фінансового світу. Отже, хоч колишні монархи й не дозволяють собі ніяких розкошів і задовольняються самим необхідним, вони весь час відчувають грошову скруту. Між тим, умови життя на Стандарт-Айленді настільки сприятливі для здоров’я королеви, що їм і на думку не спадає його покинути. Тому король і вирішив збільшити своєю працею засоби до життя, і коли в обсерваторії звільнилося місце, до того ж з високою платнею, — він попросив губернатора призначити його на цю посаду. Сайрус Бікерстаф, запитавши каблограмою вищу адміністрацію в бухті Магдалини, охоче задовольнив прохання короля. Ось в який спосіб газети змогли оголосити, що король Малекарлії став астрономом Стандарт-Айленду.

У будь-якій іншій країні така подія спричинилась би до нескінченних розмов і теревенів. Тут говорили про неї протягом двох днів, а потім перестали й згадувати.

Всім здалося цілком природним, що король хоче працею здобути можливість продовжити спокійне перебування в Мільярд-Сіті. Він учений, чому б не скористатися з його знань. Ця справа заслуговує тільки на пошану. І коли він відкриє якусь нову планету, комету чи зірку, її назвуть його ім’ям, яке стане в почесний ряд міфологічних імен, що наповнюють різні астрономічні довідники.

Прогулюючись у парку, Себастьян Цорн, Пеншіна, Івернес і Фрасколен розмовляють про цю подію. Вранці вони бачили короля, який поспішав на службу, і вони ще не настільки американізувалися, щоб вважати такий стан речей принаймні звичайним.

— Якби його величність, — каже Фрасколен, — не зміг виконувати обов’язки астронома, йому довелось би давати приватні лекції музики.

— Король, що бігає по уроках! — вигукує Пеншіна.

- І одержує, звичайно, чималу платню за них від своїх багатих учнів.

— А й справді, кажуть, що він дуже добрий музикант, — зауважує Івернес.

— Я б не здивувався, почувши, що він до божевілля любить музику, — додав Себастьян Цорн, — ми ж самі бачили, як він тулився до дверей казино під час наших концертів, бо не міг купити собі й своїй королеві квитків до залу.

— Слухайте-но, скрипалі, - каже Пеншіна, — мені щось спало на думку!

— О, мабуть, щось дуже химерне, — озивається Себастьян Цорн, — раз ця думка виникла в голові «Твоєї високості!»

— Химерне чи ні, мій старий Себастьяне, — відповідає Пеншіна, — але я певен, що й тобі вона припаде до вподоби.

— Побачимо, що ж то вигадав Пеншіна, — каже Фрасколен.

— А от що: ми підемо до короля й королеви і в їхній вітальні дамо для них концерт; ми будемо грати найкращі номери нашого репертуару!

— А знаєш, — вигукує Себастьян Цорн, — твоя вигадка зовсім не погана!

— Ще б пак! В мене повна голова таких вигадок, і варто мені лише нею струснути…

— Як вона задзеленчить, наче балабончик! — підхоплює Івернес.

— Дорогий Пеншіна, — каже Фрасколен, — ми пристаємо на твою пропозицію. Я певен, що король і королева матимуть велику втіху…

— Завтра ми попросимо дозволу їх відвідати, — каже Себастьян Цорн.

— Ні, краще підемо до них сьогодні ж увечері з інструментами, як мандрівні музиканти, — пропонує Пеншіна. — Гаразд?

— Гаразд.

Отже, коли починає сутеніти, наші парижани, захопивши футляри з трьома скрипками й скриньку з віолончеллю, покидають казино й крокують аж у кінець правої частини міста до Тридцять дев’ятої авеню.

Скромний будинок стоїть у глибині подвір’ячка, прикрашеного зеленим моріжком. По один бік — різні служби, по другий — порожні стайні, котрими, як видно, не користуються. Широкі сходи ведуть до будинку, що має два поверхи і мансарду під дахом з великим вікном. Праворуч і ліворуч два розкішних крислатих дерева простягли свої віти над доріжками, що прямують до садка. У садку, площею не більше двохсот метрів, між кущами й купами дерев зеленіє невеличка галявинка. Цей котедж і порівняти не можна до особняків Коверлі, Танкер дона й інших багатих мільярдян.

Фрасколен натискує кнопку електричного дзвінка. Виходить слуга, відчиняє хвіртку й проводить гостей до вестибюля, де вони залишають свої інструменти. Потім вони йдуть до вітальні, куди входять тої ж хвилини і господарі дому. От і вся церемонія.

Королева, в простому темному вбранні, сідає в крісло перед вікном, що виходить у сад, за яким вимальовуються дерева парку.

Король навстоячки вітається до своїх гостей і запитує, що саме завело їх сюди, у цей будинок, загублений на краю Мільярд-Сіті. У короля жваві очі під майже чорними бровами і проникливий погляд вченого. На груди падає широка сива дбайливо розчесана борода. Його обличчя, суворі риси якого пом’якшує привітна посмішка, викликає в його гостей щиру симпатію.

— Ми з королевою, — каже він, — дякуємо вам, панове, ми зворушені вашою увагою. На цей острів, де ми сподіваємось закінчити наше повне турбот життя, ви принесли з собою солодке повітря Франції. Вас не може не знати людина, що хоч і заглиблена повсякчас у наукові студії, та до нестями любить музику. Успіхи в цьому мистецтві уславили вас в артистичному світі. Нам відомо, який захват слухачів супроводив вас у Європі і в Америці. В аплодисментах, якими вітали Мандрівний квартет на Стандарт-Айленді, ми також брали участь — правда, дещо здалеку. І нам шкода, що ми не слухали вас так, як треба вас слухати.

Король запрошує своїх гостей сідати й сам сідає біля каміна, мармурову дошку якого прикрашає чудове погруддя королеви роботи Франкетті.

Щоб приступити до справи, Фрасколену потрібно лише відповісти на останні слова короля.

— Ви маєте рацію, — каже він, — камерна музика, квартети видатних майстрів класичної музики вимагають інтимної обстановки, яку аж ніяк не створити на багатолюдних концертах. Камерній музиці потрібна особлива зосередженість…

— Дозвольте нам, — уступає до розмови Івернес, — перетворити ненадовго цю вітальню на храм музики, і ми будемо грати тільки для королеви й вас…

Івернес ще не закінчив говорити, як обличчя господарів дому наче засвітилися.

— Панове, — каже король, — ви хочете, у вас виникла думка…

— Це — мета нашого візиту…

— О, я пізнаю французьких музикантів, — каже король, простягаючи їм руку, — благородство яких є не менше їхнього таланту. Дякую вам від імені королеви й од себе! Ніщо… ні, ніщо не могло б нам дати більшої втіхи!

І поки слуга вносить до вітальні інструменти й готує все для імпровізованого концерту, господарі запрошують гостей до саду. Проходжуючись, вони розмовляють і сперечаються про музику так, як можуть говорити тільки музиканти у своєму вузькому колі.

Король захоплено розповідає про свою любов до цього мистецтва; видно, що він тонко відчуває всі чари музики, глибоко розуміє всю її красу. Він дивує своїх гостей широкою обізнаністю з творами композиторів, яких він щойно буде слухати. Він уславлює трохи наївне і разом з тим вигадливе обдаровання Гайдна. Він згадує, що писали критики про Мендельсона, незрівнянного майстра камерної музики, який висловлював свої думки мовою Бетховена… А Вебер — яка вишуканість почуттів, який благородний розум, що роблять його таким своєрідним художником. Бетховен — то володар інструментальної музики… В його симфоніях розкривається висока душа. Геніальні твори Бетховена не поступаються ані в величі, ані в силі перед шедеврами поезії, малярства, скульптури й архітектури… Величне світило, що востаннє засяяло перед тим як згаснути в «Симфонії з хором», де голоси інструментів так органічно зливаються з голосами людей!

— А проте, він ніколи не міг, танцюючи, потрапити в такт!

Як ви собі це й уявляєте, тільки добродій Пеншіна міг прохопитися так недоречно.

— Ну що ж, — відповідає король, посміхаючись, — це доводить лише, що вухо не такий вже необхідний орган для композитора. Він творить серцем, тільки серцем! Хіба ж Бетховен не довів цього своєю незрівнянною симфонією, про яку я щойно згадував, створеною тоді, коли через глухоту він уже не міг сприймати звуки?

Потому палке красномовство короля обирає за свій об’єкт музику Моцарта.

— О панове, — каже він, — дозвольте мені висловити перед вами своє захоплення! Вже давно моє серце було позбавлене можливості розкритися! Відколи я на Стандарт-Айленді, ви — перші артисти, що зможете мене зрозуміти. Моцарт!.. Моцарт! Один із ваших музикальних драматургів, найвидатніший, на мою думку, композитор кінця XIX століття, присвятив йому чудові сторінки. Я їх читав, і ніщо не в змозі зітерти їх з моєї пам’яті. Він пише про те, з якою невимушеністю Моцарт полишає кожну ноту звучати по-своєму, не порушуючи ритму й характеру музикальної фрази… Він пише, що патетична правда в творах Моцарта поєднується з пластичною красою й художньою довершеністю… Хіба ж Моцарт не єдиний, хто знайшов виразну музикальну форму для кожного почуття, для всіх відтінків пристрасті й характеру, тобто для всього того, що складає людську драму? Моцарт не король — що тепер важить якийсь король? — додає його величність, хитаючи головою. — Я сказав би, що він бог, бог музики!

Неможливо передати, з яким запалом король висловлює свій захват. І коли всі повертаються до вітальні, він бере зі столу невеличку книжку, що має заголовок «Дон Жуан» Моцарта». З цієї книжки, яку треба читати — й перечитувати, король цитує кілька рядків; вони спливли з пера композитора, який найглибше розумів і найбільше любив Моцарта — з пера славного Гуно: «О Моцарт, божественний Моцарт! Тільки той не божествить тебе, хто погано розуміє! Ти — вічна правда! Ти — довершена краса! Твої чари невичерпні! Ти завжди глибокий і завжди прозоро-ясний. Ти поєднуєш усю складність людства з простотою дитини! Ти все відчув і все висловив у своїй музикальній фразі, яку ще ніхто не перевершив і ніколи не перевершить».

Себастьян Цорн і його товариші беруть свої інструменти, й у вітальні, залитій м’яким світлом електричної лампи, бринять звуки першої п’єси, обраної для концерту. Це десятий квартет ля мінор Мендельсона, опус 13, який господарі слухають з невимовною насолодою.

Після нього йде третій квартет Гайдна, до мінор, опус 75, - «Австрійський гімн», виконаний з незрівнянною майстерністю.

Закінчивши цей гімн, чудесно піднесений генієм композитора, вони грають шостий квартет сі-бемоль Бетховена, опус 18, так званий «Меланхолійний»; в ньому стільки смутку, стільки всепроникливої сили, що в слухачів навертаються на очі сльози.

Потім надходить черга незрівнянної фуги до мінор Моцарта, настільки вільної від схоластичних пошуків, настільки довершеної і природної, що здається, ніби це струмить прозорий ручай або ворушить листям ніжний легіт. І нарешті — один із найчарівніших квартетів божественного композитора, десятий, ре мажор, опус 35. На цьому закінчується цей незабутній вечір, подібного якому ніколи не знати багатіям Мільярд-Сіті.

Але вже одинадцять, і король каже:

— Дякуємо вам, панове, і вірте, що ця подяка йде з глибини нашого серця! Музика у вашому чудовому виконанні дала нам таку глибоку естетичну насолоду, що ми її ніколи не забудемо! Це принесло нам стільки радості…

— Якщо ви цього бажаєте, — каже Івернес, — ми можемо якось ще раз…

— Дякую, панове, щиро дякую! Але ми не хочемо зловживати вашою люб’язністю. Вже пізно, до того ж… цієї ночі… я працюю. Так, панове, — додає весело король, — адже я астроном обсерваторії Стандарт-Айленду, — в його голосі бринить хвилювання, — і я стежу за зірками, за летючими зірками!

Розділ IV БРИТАНСЬКИЙ УЛЬТИМАТУМ

В останній тиждень року, відзначений святкуванням Різдва, було надіслано численні запрошення на обіди, вечори, офіційні прийоми. Банкет у губернатора, влаштований для багатіїв правої і лівої частини Мільярд-Сіті, свідчив про певне зближення між ними. Танкердони й Коверлі опинились за одним столом. В перший день нового року між особняком на Дев’ятнадцятій авеню й особняком на П’ятнадцятій відбудеться обмін візитними картками. Уолтер Танкер дон дістає навіть запрошення на один із концертів місіс Коверлі. Люб’язний прийом господині дому слід, очевидно, вважати за добру ознаку. Але до встановлення ближчих стосунків ще дуже далеко, хоч Калістус Менбар, у своєму хронічному захопленні, повторює безперестанку всім, хто хоче його слухати:

— Справу вже пущено на мазані колеса, друзі мої, запевняю вас!

Між тим, Стандарт-Айленд продовжує своє мирне плавання, прямуючи до архіпелагу Тонгатабу. Ніщо, здавалось, і не повинно його бентежити, та ось, у ніч з 30-го на 31-е грудня, його порушило несподіване й досить дивне метеорологічне явище.

Між другою й третьою годиною ночі здалеку долинули гарматні постріли. Спостерігачі не звернули на них особливої уваги. Навряд чи це могла бути якась баталія на морі, хіба що між кораблями південних американських республік, які часто заводяться один з одним. Та кінець кінцем чого турбуватися цим Стандарт-Айленду, незалежному острову, що має мирні стосунки з державами обох континентів?

Віддалене гуркотіння, що надходило з західних морів Тихого океану, чутно було до світанку, і тепер уже неможливо було сплутати його з канонадою.

Комодор Сімкоо, якого повідомив вартовий офіцер, зійшов на вежу обсерваторії, щоб оглянути обрій. Жодного вогника не помітно на широкій морській поверхні, що розіслалась перед його очима. Але небо має незвичайний вигляд. Вогняні полиски, наче заграва, розцвічують небо аж до зеніту. В повітрі ніби якась мла, хоч погода чудова і ніякий раптовий спад барометра не вказує на будь-яке зрушення повітряних течій.

Тих мешканців Мільярд-Сіті, що звикли вставати рано, цього дня спіткала дивна несподіванка. Не тільки все ще гуркотіло вдалині, але й у повітрі навис червонувато-чорний туман, якийсь майже невідчутний пил, що почав падати дощем. Це скидалось на зливу дрібненьких частинок кіптяви. За якусь хвилину вулиці міста, дахи будинків укрив густий шар речовини, в якій поєднались кольори карміну, марени, багряний і ясно-червоний впереміш із чорною жужелицею.

Всі сипнули на вулицю — за винятком Атаназа Доремюса, що ніколи не вставав раніше одинадцятої години, дарма що лягав напередодні о восьмій. Наші музиканти, розуміється, підхопилися з ліжка й подалися до обсерваторії, де комодор, офіцери, астрономи-серед них і новий службовець, король, — намагалися збагнути природу цього явища.

— Шкода, — каже Пеншіна, — що ця червона речовина не рідина, і що ця рідина — не дощ із помара або шато-лафіта[116]!

— Випивака! — кидає Себастьян Цорн.

Та й справді, в чому причина цього явища? Відомі численні випадки таких дощів з червоного пилу, до складу якого входять кремінка, окис хрому й окис заліза. На початку XIX століття Калабрію й Абруцци затопило такою зливою, в якій забобонні люди вбачали дощ із краплин крові, в той час як це був просто хлористий кобальт. Трапляється також, що з далеких пожарищ вітер нагонить хмари сажі чи дрібнесеньких часточок вугілля. Хіба ж не падали дощі з кіптяви в Пернамбуку[117] 1820 року, жовті дощі в Орлеані 1829 року, дощі з соснового пилку в Долішніх Піренеях 1836 року?

Якого ж походження цей порошний, змішаний з жужіллю дощ, що просочив увесь простір і вивергнув на Стандарт-Айленд і морську поверхню навколо цю густу рудувату масу?

На думку короля Малекарлії, цю речовину викинув якийсь вулкан з західних островів. Його колеги по обсерваторії пристають до цього припущення. Вони збирають у жмені цей жужільний дощ і переконуються, що його температура вища, ніж температура повітря, отже, навіть пройшовши крізь атмосферу, він не охолов. Вибухи, що й тепер долинають час од часу, можна пояснити лише потужними вулканічними виверженнями. Та й справді, ці місця рясніють вулканами, чи то діючими, чи згаслими, але здатними відновити свою діяльність під впливом підземних сил, не кажучи вже про те, що внаслідок грандіозних поштовхів з дна океану піднімаються іноді нові вулкани, які вибухають часом із страшенною силою.

І хіба ж кілька років тому в центрі архіпелагу Тонга, куди саме й прямує Стандарт-Айленд, вулкан Туфуа не вкрив лавою площу на сто кілометрів навкруг? Хіба ж вибухи не розлягались тоді протягом багатьох годин на відстані двохсот кілометрів? А в серпні 1833 року хіба не спустошило виверження Кракатау тих ділянок на островах Яви й Суматри, що межують із Зондською протокою? Тоді були знищені цілі селища, безліч людей загинуло від землетрусу, що вкрив поверхню товстим шаром густої грязі, отруїв повітря сірчаними випарами, збурив на морі жахливі хвилі, що поглинали кораблі.

Чи не загрожує й плавучому острову така небезпека?

Занепокоєння не полишає комодора Сімкоо, плавання дедалі завдає все більших труднощів. Він дає наказ зменшити швидкість, і Стандарт-Айленд тепер посувається зовсім поволі.

Страх і тривога охоплюють населення Мільярд-Сіті. Невже починають здійснюватися зловісні пророцтва Себастьяна Цорна про сумний кінець цієї подорожі?

Опівдні настала повна темрява. Мешканці покинули свої будинки, які все одно не вдержаться, якщо металевий корпус підніметься під тиском тектонічних сил[118]. Не менша небезпека загрожуватиме і в тому разі, коли збаламучене море хлюпне через залізну берегову арматуру і на острів ринуть водяні смерчі!

Губернатор Сайрус Бікерстаф і комодор Сімкоо вирушають до батареї Хвилеріза, супроводжувані юрбою мільярдян. В обидва порти надіслано офіцерів з наказом невідступно там вартувати. Механіки приготувались круто повернути острів, якщо треба буде плисти в протилежному напрямку. Темрява чимраз густішає, й це ще більше затруднює плавання.

О третій годині дня вже й за десять кроків нічого не видно. Густі шари кіптяви поглинають сонячне проміння. Немає навіть і сліду розсіяного світла. Важлива загроза криється і в тому, що Стандарт-Айленд під вагою жужелі, що вкрила всю його поверхню, може осісти нижче ватерлінії. Адже він — не судно, яке можна полегшити, скинувши вантаж у море, звільнивши від баласту! Що ж тут удієш, доведеться чекати, поклавшись на міцність і витривалість плавучого острова.

Надходить вечір, а за ним ніч, але це можна визначити тільки за допомогою годинника. Стоїть непроглядна темрява. Висячі електричні ліхтарі не можуть залишатися в повітрі під зливою жужелиці, їх доводиться зняти. Звичайно, освітлення в будинках і на вулицях, ввімкнуте протягом усього дня, діятиме увесь час, поки не розсіється темрява.

Ніч не приносить ніяких змін. Проте складається таке враження, що вибухи наче послабшали і долинають тепер зрідка. Лютість вибуху, здавалось, згасала, і дощ із сажі, завдяки досить сильному морському вітру, що відносив його на південь, почав вщухати.

Мільярдяни, дещо заспокоївшись, вирішили розійтися по своїх домівках, сподіваючись, що наступного дня Стандарт-Айленд повернеться до звичного нормального життя. Доведеться лише старанно й довго опоряджати й чистити плавучий острів — нічого не поробиш!

Та який смутний усе ж перший день нового року на «перлині Тихого океану» і наскільки була вона близька до долі Помпеї і Геркуланума[119]! Хоч Стандарт-Айленд і не лежить біля підніжжя Везувію, та яку силу підводних вулканів може зустріти він під час свого плавання в цій частині Тихого океану!

Губернатор, його помічники й члени ради весь час залишаються в будинку мерії. Вартові на вежі пильнують найменші зміни на обрії й на небозводі. Щоб не переривати свого руху на південний захід, плавучий острів посувається вперед, але його швидкість не перевищує двох-трьох миль на годину. Коли настане день чи, скоріше, коли розійдеться темрява, він знову візьме курс на архіпелаг Тонга. Там він напевне дізнається, котрий із навколишніх островів став ареною такого незвичайного виверження.

В міру того, як ніч минає, дедалі очевидніше, що вулканічні вибухи слабшають.

Але близько третьої години ночі нова подія викликає напад панічного страху в мільярдян.

Стандарт-Айленд раптом дістав сильний поштовх, що відчутно відбився в усіх клітинах його корпусу. Правда, удар був не настільки дужий, щоб будинки захиталися й зіпсувалися машини. Робота гвинтів, що рухають уперед острів, не зупинилась. Проте було ясно, що сталося якесь зіткнення.

Що ж сталося? Стандарт-Айленд сів на мілину? Ні, бо він весь час пливе далі. Може, він наразився на підводну скелю чи риф? Може, зіткнувся у непроглядній пітьмі з якимсь судном, що йшло назустріч і не помітило вогнів плавучого острова? Чи не зазнав він унаслідок цього поштовху значної шкоди, яка коли не загрожує його безпеці, то вимагає щонайменше чималого ремонту під час найближчої стоянки?

Сайрус Бікерстаф і комодор Сімкоо, загрузаючи в масі густої жужелиці, ледве дістаються до батареї Хвилеріза.

Митна охорона повідомляє їх, що поштовх справді стався через зіткнення. Пароплав значної тоннажності проходив з заходу на схід І наразився на Хвилеріз Стандарт-Айленду. Удар виявився незначним для плавучого острова, але для пароплава, можливо, справа обернулася інакше. Його темну масу помітили тільки останньої миті. Почулися крики, але вони одразу ж припинились. Начальник охорони зі своїми людьми прибігли до виступу батареї, але вже нічого не було ані видно, ані чути. Може, пароплав одразу ж потонув? На лихо, це припущення більш ніж імовірне.

Стандарт-Айленд, як виявилося, не зазнав од поштовху ніякої шкоди. Але маса його така величезна, що йому досить навіть на найменшій швидкості зачепити судно будь-якої потужності, хоч би й броненосець першого рангу, щоб його спіткала разом з людьми й усім майном майже неминуча загибель. Напевно, цього разу так і сталося.

Що ж до національної приналежності цього судна, то начальник охорони немовби чув жорсткий голос, що давав розпорядження, — відрубчасте рикання, властиве команді в англійському флоті. Проте він не наважувався це стверджувати напевне.

Подія надзвичайно важлива, яка може мати не менш важливі наслідки. Що скаже Сполучене Королівство? Англійське судно — це частина Англії, а всім відомо, що вона не дозволить безкарно відтяти щось од себе… Яку відповідальність понесе Стандарт-Айленд, які вимоги поставить перед ним Великобританія?

Так почався новий рік. У цей день комодор Сімкоо до десяти годин ранку не мав можливості розпочати розшуки в морі. Завіса з кіптяви все ще колихалася в повітрі, хоч свіжий вітер, усе міцніючи, почав розганяти жужільний дощ. Нарешті сонячне проміння просоталось на обрії крізь млу.

Який вигляд має Мільярд-Сіті, парк, околиці, заводи, порти! Скільки праці потрібно, щоб все це почистити! А втім, це входить у обов’язки відділу міського впорядкування. Питання часу і грошей. Ні того, ні другого не бракує.

На поверхні моря не видно ніяких уламків. З вежі обсерваторії навіть крізь найдужчі біноклі нічого не можна помітити, хоч Стандарт-Айленд відійшов від місця аварії не більше як на дві милі.

Проте в ім’я людяності треба шукати далі. Губернатор радиться з комодором Сімкоо. Механіки дістають наказ зупинити машини, з обох портів виходять у море електричні катери.

Розшуки в радіусі від п’яти до шести миль не дають ніяких наслідків. З цього випливає єдиний висновок: судно, діставши пошкодження у підводній частині, пішло на дно, не залишивши після себе жодного сліду.

Тоді комодор Сімкоо наказує рушати і йти на звичайній швидкості. Опівночі обсерваторія повідомляє, що місцеположення Стандарт-Айленду — сто п’ятдесят миль на південний захід від Самоа.

Спостерігачам дають наказ стежити за всім, що відбувається на морі, особливо пильно.

Близько п’ятої години вечора вони сигналізують появу густих завоїв диму в південно-східному напрямку. Може, це останні спалахи вулканічного вибуху, що скаламутив усе навколо? Це мало імовірно, адже карти не вказують поблизу ніяких островів чи острівців. Може, на поверхню океану вийшов новий вулкан?

Ні, бо вже добре видно, що клуби диму наближаються до Стандарт-Айленду.

За годину вимальовуються три судна, що, тримаючись поруч, мчать на всіх парах.

Ще через півгодини можна розгледіти, що це військові кораблі, а коли минає година, не залишається жодного сумніву щодо їхньої національності. Це підрозділ британської ескадри, який п’ять тижнів тому не захотів підняти прапор, щоб привітатися із Стандарт-Айлендом.

Заходить ніч, військові кораблі вже за чотири милі від батареї Хвилеріза. Чи ж пройдуть вони своїм шляхом повз Стандарт-Айленд? Навряд, бо їхні вогні вказують на те, що вони зупинились.

— Безперечно, ці кораблі мають намір зв’язатися з нами, — звертається комодор Сімкоо до губернатора.

— Почекаємо, — відповідає Сайрус Бікерстаф.

Але що казатиме губернатор командирові підрозділу, якщо той висуне свої домагання щодо недавньої аварії? Справді, дуже можливо, що він має саме такий намір — хіба ж не може бути, що він врятував команду загиблого корабля, підібрав її на свої рятувальні шлюпки? Зрештою, ще буде час вирішити, як чинити, коли з’ясується, про що тут йдеться.

Все стало відомо другого дня уранці. На сході сонця контр-адміральський прапор замайорів на бізань-щоглі головного крейсера, що стоїть під парами за дві милі від Бакборт-Гарбора. Від крейсера відходить шлюпка й прямує до порту.

За чверть години комодор Сімкоо дістає депешу такого змісту:

«Капітан Тернер із крейсера «Геральд», начальник штабу адмірала сера Едварда Колінсона, просить негайної аудієнції в губернатора Стандарт-Айленду».

Прочитавши депешу, Сайрус Бікерстаф дає вказівку морському офіцерові дозволити прибулим висадитися в порту і відповідає, що він чекає капітана Тернера у себе в мерії.

За десять хвилин начальник штабу в супроводі капітан-лейтенанта виходить з електричної коляски, що зупинилась перед палацом мерії.

Губернатор одразу їх приймає у вітальні, що межує з його кабінетом.

Відбувається обмін привітаннями — дуже холодними як, з одного, так і з другого боку.

Потім, не поспішаючи і підкреслюючи кожне слово, ніби цитуючи напам’ять літературний уривок, капітан Тернер проказує таку нескінченну фразу:

— Маю честь довести до відома його ясновельможності губернатора Стандарт-Айленду, який знаходиться в цю хвилину на сто сімдесят сьомому градусі тринадцяти мінутах східної довготи за Грінвічським меридіаном і на шістнадцятому градусі п’ятдесяти чотирьох мінутах південної широти, що в ніч з 31 грудня на 1 січня пароплав «Глен» з порту Глазго, водотоннажністю в три тисячі п’ятсот тонн, з вантажем збіжжя, індиго, рису, вина, що разом складає значну цінність, дістав сильний удар від Стандарт-Айленду, який належить об’єднанню «Стандарт-Айленд компані лімітед», з місцеперебуванням у бухті Магдалини, Долішня Каліфорнія, Сполучені Штати Америки, хоч на згаданому пароплаві булл всі належні сигнальні вогні — білий на фок- щоглі, зелений на правому і червоний на лівому борту, — і що на другий день після катастрофи його зустріли на відстані тридцяти семи миль від місця зіткнення напівзатонулого внаслідок пробоїни в задній частині лівого борту, і що він дійсно затонув, після того як його капітана, офіцерів і весь екіпаж успішно прийняв на борт «Геральд», крейсер першого класу її величності королеви Великобританії, який плаває під прапором контр-адмірала сера Едварда Колінсона, і він повідомляє про цей факт його ясновельможність губернатора Сайруса Бікерстафа, пропонуючи йому визнати відповідальність «Стандарт-Айленд компані лімітед», що гарантується мешканцями згаданого Стандарт-Айленду перед власниками згаданого пароплава «Глен», вартість корпусу, машин і вантажу якого складає разом суму в один мільйон двісті тисяч фунтів стерлінгів, тобто шість мільйонів доларів, і ця сума повинна бути повернена згаданому адміралові серу Едварду Колінсонові, в противному разі до згаданого Стандарт-Айленду буде застосовано силу.

Одна фраза з двохсот сорока трьох слів, розділена комами, і жодної крапки! Але як повно вона все охопила, не полишивши місця будь-яким викрутасам! Отже, згода чи ні, приймає чи відхиляє губернатор претензію сера Едварда Колінсона щодо: 1) відповідальності з боку Компанії; 2) оціненої вартості пароплава «Глен» із Глазго в мільйон двісті тисяч фунтів?

Сайрус Бікерстаф наводить аргументи, звичайні в випадках зіткнення пароплавів:

Внаслідок вулканічного вибуху, що стався, напевне, десь у західній частині океану, тієї ночі була страшенна темрява. Якщо «Глен» світив свої вогні, то й Стандарт-Айленд теж світив свої. Як з одного, так і з другого боку помітити їх було неможливо. Отже, тут збіг надзвичайних і несприятливих обставин. За правилами морського розпорядку, кожний в таких випадках бере свої збитки на власний рахунок, і ні про претензії, ні про відповідальність тут не може бути й мови.

Відповідь капітана Тернера:

Його ясновельможність губернатор, безперечно, мав би рацію, якби йшлося про два судна, що плавають у звичайних умовах. Та якщо «Глен» цим умовам відповідав, то цілком очевидно, що Стандарт-Айленд їм аж ніяк не відповідав, що він не подібний до жодного судна, що він, пересуваючись усією своєю масою по морських шляхах, становить постійну загрозу для кораблів, що його можна дорівняти тільки до острова, острівця чи підводної скелі, яка пересувається довільно, отож-бо його місцезнаходження не можна точно визначити на картах; що Англія завжди заперечувала проти цієї завади, визначити яку неможливо ніякими гідрографічними засобами; що Стандарт-Айленд через це повинен завжди нести відповідальність за всі нещасні випадки, причина яких полягає у властивій йому природі і т. д. і т. п.

Цілком очевидно, що аргументам капітана Тернера не можна відмовити в певній логічності. В глибині душі Сайрус Бікерстаф відчуває, що вони справедливі. Але він не уповноважений самостійно ухвалювати будь-яку постанову. Про справу повідомлять того, кого належить, а він може тільки скласти акт для адмірала Едварда Колінсона в тому, що його вимоги прийнято. На превелике щастя, людських жертв немає.

— На превелике щастя, — зауважує капітан Тернер, — але судно загинуло, й океан поглинув мільйони з вини Стандарт-Айленду. Чи ж погоджується губернатор негайно сплатити адміралові серу Едварду Колінсонові суму, що дорівнюється вартості «Глена» і його вантажу?

Але як губернатор може погодитися на виплату цієї суми? Кінець кінцем Стандарт-Айленд пропонує цілком достатні гарантії. Він згоден відшкодувати збитки, якщо після експертизи, яка визначить причини нещастя й розміри втрат, суд визнає, що Стандарт-Айленд несе за них відповідальність.

— Це останнє слово вашої ясновельможності? — питає капітан Тернер.

— Це моє останнє слово, — твердо відповідає Сайрус Бікерстаф, — бо мене не уповноважено погоджуватись від імені Компанії на визнання її відповідальності.

Губернатор і англійський капітан уклоняються на прощання один одному ще більш вимушено й недоброзичливо. Електрична коляска відвозить англійця до Бакборт-Гарбора, відкіля він повертається своєю шлюпкою на борт крейсера «Геральд».

Рада нотаблів, дізнавшись про відповідь Сайруса Бікерстафа, цілком і повністю її схвалила, так само як пізніше і все населення Стандарт-Айленду. Та й справді, не можна скорятись зухвалим і настійним вимогам представників її британської величності.

Розв’язавши цю справу, комодор Сімкоо наказує йти далі своїм шляхом якомога швидше.

Та якщо підрозділ адмірала Колінсона вперто домагатиметься свого, чи ж пощастить ухилитися від його переслідування? Адже ці кораблі набагато переважають Стандарт-Айленд у швидкості. А що, коли він додасть до своїх претензій набої з мелінітом, чи ж можливо буде цьому опиратися? Звичайно, батареї острова спроможні, відповісти на гармати Армстронга, якими озброєні англійські крейсери. Але поле, відкрите для англійських пострілів, незрівнянно ширше, просторіше… Що робитимуть жінки, діти, коли на острові немає жодного сховища? Англійські кулі всі поцілять, а батареї Хвилеріза й Корми втратять марно щонайменше половину своїх куль, стріляючи у невелику й рухому ціль!..

Отож доведеться чекати, що надумає адмірал сер Едвард Колінсон.

Чекати довелось недовго.

О дев’ятій годині сорок п’ять хвилин з центральної башти «Геральда» розлягся перший сліпий постріл і одночасно на головній щоглі піднявся прапор Сполученого Королівства.

Рада нотаблів під головуванням губернатора і його помічників обговорює становище в залі для засідань у будинку мерії. Цього разу Джем Танкердон і Нет Коверлі дотримуються одної думки. Ці американці, як люди практичні, й думати не хочуть про будь-який опір, що може спричинитися до втрати людей і майна на Стандарт-Айленді.

Лунає другий гарматний постріл, чути свистіння снаряду, поціленого цього разу так, щоб потрапити в море на відстані півкабельтова від плавучого острова, де він вибухає з неймовірною силою, здимаючи величезні водяні гори.

За наказом губернатора комодор Сімкоо дає розпорядження спустити прапор, який знявся у відповідь на появу прапора на «Геральді». Капітан Тернер знову прибуває до Бакборт-Гарбора. Там йому передають боргове зобов’язання, підписане Сайрусом Бікерстафом і контрасигноване головними багатіями міста на суму один мільйон двісті тисяч фунтів стерлінгів.

За три години останні димки англійських крейсерів зникають на сході, а Стандарт-Айленд продовжує свій шлях до архіпелагу Тонга.

Розділ V ТАБУ НА ТОНГАТАБУ

— Отже, — каже Івернес, — ми робитимемо зупинки на головних островах Тонгатабу?

— Так, мій славний друже! — відповідає Калістус Менбар. — Ви зможете на дозвіллі познайомитися з цим архіпелагом, який маєте право називати ще й архіпелагом Хаапаї, а також і архіпелагом Дружби, як назвав його капітан Кук у подяку за гостинність і доброзичливість до нього тубільців.

- І до нас тут напевне краще поставляться, ніж на островах Кука? — питає Пеншіна,

— Дуже можливо.

— А що, ми відвідаємо всі острови цієї групи? — ~ цікавиться Фрасколен.

— Ні, звичайно, адже їх число доходить до півтори сотні…

— А потім? — розпитує Івернес.

— Потім ми підемо до Фіджі, тоді до Нових Гебрід, після чого, висадивши там малайців, ми повернемось до бухти Магдалини, і на цьому нашому плаванню край.

— А в яких пунктах архіпелагу має зупинятися Стандарт-Айленд? — розпитує далі Фрасколен.

— Тільки на Вавау й Тонгатабу, — відповідає головний інспектор, — але й там ви не знайдете справжніх дикунів, про яких мріє наш дорогий Пеншіна.

— Що ж поробиш, їх немає більше ніде, навіть на заході Тихого океану! — скаржиться «Його величність».

— Пробачте… це не так… Диких племен сила-силенна в районі Нових Гебрід і Соломонових островів. Але на Тонга підданці короля Георга І доволі цивілізовані, і, додам, підданці-жінки просто чарівні. Проте я не раджу вам брати собі за дружину якусь із цих звабливих тонганок.

— А чому це?

— Тому що шлюби між чужоземцями й тубільцями ніколи не бувають щасливі. Звичайно між ними виявляється разюча несхожість вдачі.

— Ото шкода! — вигукує Пеншіна. — А наш старий скрипаль Цорн збирався одружитися на Тонгатабу!

— Я? — дивується віолончеліст, знизуючи плечима. — Ні на Тонгатабу, ні деінде, запам’ятай це собі, нещасний вигадько!

Вранці шостого січня на обрії потроху вимальовуються високості Вавау, найбільшого острова північної групи. Своїм вулканічним походженням ця група дуже різниться від двох інших — Хаапай і Тонгатабу. Всі три групи лежать між 17 і 22° південної широти і 170 й 178° західної довготи і займають площу шістсот дев’яносто сім квадратних кілометрів, яка розподіляється між ста п’ятдесятьма островами з людністю в шістдесят тисяч.

В цих місцях побували кораблі Тасмана 1643 року і кораблі Кука 1773, під час його другої подорожі по Тихому океану з метою відкриття нових земель. Після того, як на цих островах було повалено династію Фінаре-Фінаре й засновано 1797 року федеративну державу, кількість населення значно зменшилася внаслідок громадянської війни. Потім сюди понаїздили місіонери-методисти, і незабаром на островах узяла гору ця честолюбна секта англіканської церкви. Король Георг І тепер незаперечний монарх цього королівства, яким він править під протекторатом Англії, поки що… Ці крапки мають на увазі майбутнє, яке чекає на всіх тих, ким «опікується» за морем Великобританія.

Щоб добратися до Ну-Офа, столиці архіпелагу Вавау, треба пройти крізь лабіринт обсаджених кокосовими пальмами острівців і островів — нелегка й забарна справа!

Архіпелаг Вавау — вулканічний, і тому часто зазнає землетрусів. Про це не забувають тубільці, коли зводять свої житла, в яких немає жодного гвіздка. Стіни тут будують із комишевого плетива й планок, зроблених з кокосового дерева, на дерев’яних бантинах чи на суцільних стовбурах пальми лежить овальної форми дах. Такі житла завжди свіжі й дуже чисті. Вони впали в око нашим артистам, які вартують на батареї Хвилеріза, поки Стандарт-Айленд пливе крізь протоки, облямовані обабіч канакськими селами. Де-не-де визирають європейські будинки, на яких мають німецькі чи англійські прапори.

Стоянка Стандарт-Айленду біля Вавау триває всього вісім днів. Цей острів варто відвідати, хоч його кілька років тому й спустошив жахливий циклон. Проте вся місцевість зберегла свій привабливий вигляд. Численні села оточені кільцем помаранчевих гайків, плодючих рівнин, плантацій цукрової тростини й іньяма, бананових заростів, тутових, хлібних, сандалових дерев.

Головний інспектор не допустився перебільшень, оцінюючи красу тубільців, приналежних до типу, спільного, зрештою, всім народам малайської раси, що залюднюють острови центральної частини Тихого океану. Чоловіки мають достоту величний вигляд. Високі на зріст, дещо огрядні, але яка чудова статура, благородна постава, який гордий погляд! Колір шкіри має різні відтінки — від смагляво-мідяного до оливкуватого. Жінки стрункі, гарно збудовані; руки й ноги в них такі тендітні й невеличкі, що, дивлячись на них, німкені й англійки з європейських колоній не раз упадають у гріх заздрощів. А втім, тубільні жінки тільки плетуть мати й кошики та тчуть тканини, схожі на ті, що їх роблять на Таїті, і від цих ручних робіт форма їхніх пальців не псується. Крім того, ніщо не заважає вільно оцінювати вроду тонганців: європейський одяг — ані бридкі штани, ані кумедні плаття з довгим подолом не увійшли ще в моду на цих островах. Чоловіки носять тільки звичайну пов’язку на стегнах або пояс, жінки, одночасно й скромні й чепуристі, - карако[120] і коротку спідничку з орнаментом із тонкої висушеної кори. Чоловіки й жінки дуже піклуються про своє волосся, а молоді дівчата кокетливо піднімають його над чолом, закріплюючи зачіску сіткою з кокосових волокнин.

Однак всі ці принади не в силі примусити непохитного Себастьяна Цорна зректися своїх упереджень. Він не має жодного бажання одружуватися ні на Вавау, ні на Тонгатабу, так само як і в будь-якій іншій країні земного світу.

Зійти на берег — завжди велика втіха для нього і для його товаришів. Звичайно, Стандарт-Айленд їм до вподоби, але ступити ногами на тверду землю не може для них не бути приємно. Справжні гори, справжні поля, справжні потоки — чого варті проти них фальшиві річки й штучні береги! Треба бути якимсь Калістусом Менбаром, щоб ставити «перлину Тихого океану» вище за творіння природи.

Хоч король Георг не має на Вавау постійної резиденції, йому належить у Ну-Офа палац, чи, точніше, гарненький котедж, який він частенько відвідує. Але великий королівський палац і установи англійських резидентів розташовані на острові Тонгатабу.

Тут, майже на межі тропіка Козерога, Стандарт-Айленд зупиниться востаннє; це буде кінцевий пункт, що він його досягне під час плавання в південній півкулі.

Покинувши Вавау, мільярдяни протягом двох днів тішились приємними подорожніми враженнями. Тільки зникне вдалині острів, як з’являється перед очима інший. Всі вони вулканічні за своєю природою й виникли внаслідок дії підземних сил. З цього погляду північна група островів подібна до центральної. Надзвичайно точні гідрографічні карти цієї місцевості допоможуть комодорові Сімкоо маневрувати, не наражаючись на небезпеку, в лабіринті на шляху від Хаапай до Тонгатабу. А втім, лоцманів знайшлося б доволі, якби виникла в них потреба. Безліч суден сновигають навколо островів: більшість із них — шхуни каботажного плавання, під німецьким прапором, або торговельні кораблі, що вивозять бавовну, копру, каву, маїс — головні продукти архіпелагу. Не тільки лоцмани охоче з’явились би, якби Етель Сімкоо їх викликав, але також прибули б і екіпажі тубільних подвійних пірог з балансиром, з’єднаних між собою містком, які вміщають до двохсот чоловік. Так, на перший заклик з’явились би сотні тубільців. Який несподіваний і величезний зарібок, якщо лоцманам нараховувати платню відповідно до тоннажу Стандарт-Айленду! Двісті п’ятдесят дев’ять мільйонів тонн! Але комодор Сімкоо добре знає ці місця і не потребує нічиїх послуг. Він звіряється тільки сам на себе і розраховує на досвід і знання своїх офіцерів, які виконують абсолютно точно всі його розпорядження.

Вранці 9 січня показався острів Тонгатабу, коли Стандарт-Айленд був від нього за три-чотири милі. Дуже низинний, цей острів не зобов’язаний своїм створенням дії тектонічних сил, він не виріс із підводних глибин, як багато інших островів, що, зітхнувши на повні груди, застигли нерухомо на поверхні океану. Його збудували інфузорії, що поволі один по одному зводили його коралові поверхи.

І яка ця праця! Сто кілометрів навкруг, площа дорівнює чотирьомстам тридцяти квадратним кілометрам, на яких живе двадцять тисяч населення!

Комодор Сімкоо зупинився проти порту Маофуга. Негайно встановлюється зв’язок між островом нерухомим і островом плавучим. Проте між цим островом і архіпелагами Маркізьким, Помоту, Товариства велика різниця. Тут у всьому відчувається англійський вплив, і, підкорюючись йому, король Георг І не поспішає з виявами гостинності до американських мільярдерів.

Коли Тасман відкрив Тонгатабу, він назвав його «Амстердам» — ім’ям, яке навряд чи могли виправдати місцеві житла з листя пандануса й кокосового волокна. Хоч на острові вже не бракує європейських будинків, усе ж тубільна назва багато краще до нього пасує.

Порт Маофуга розташований на північному узбережжі. Якби Стандарт-Айленд зупинився на кілька миль далі на захід, перед очима мільярдян стала б Нукуалофа, її королівські сади і королівський палац. Якби, навпаки, комодор Сімкоо подався трохи на схід, він опинився б. побіля бухти, яка заходить далеко в глиб острова, де розкинулось село Муа. Але він цього не зробив, зважаючи на небезпеку для плавучого острова, що ризикував сісти на мілину серед сотень острівців, між якими можуть вільно проходити тільки кораблі невеликого тоннажу. Отже, плавучому острову доводиться протягом усієї стоянки залишатися перед Маофугою.

Серед мільярдян, які зійшли на берег у порту, небагато охочих заглибитися в середину цього чарівного острова, що цілком заслуговує на щедрі похвали Елізе Реклю. Правда, спека тут стоїть надзвичайна, атмосфера, як у передгроззя, насичена електрикою, і час од часу зриваються страшенні зливи, здатні остудити запал екскурсантів. Треба схибнутися на туризмі, щоб прогулюватися по цій країні. Проте саме так роблять Фрасколен, Пеншіна й Івернес, вирушаючи на прогулянку утрьох, бо ж ніяким способом не можна примусити віолончеліста покинути затишну кімнату в казино перше, ніж настане вечір і вітер з моря почне обвівати узбережжя Маофуги.

Навіть головний інспектор мистецтв і той відмовляється супроводжувати цих божевільних.

— Я розтану в дорозі! — відмовляється він.

— Ну що ж, ми принесемо вас назад у пляшці, - відповідає «Його високість».

Проте ця зваблива перспектива не спокушає Калістуса Менбара, що воліє зберегти твердий стан.

На світанку наступного дня троє друзів покидають Маофугу й простують до столиці острова. Йти, звичайно, жарко; але цю жару цілком можна терпіти в затінку кокосових пальм, канделябрових дерев і заростей кока[121], що його червоні й чорні ягоди яскріють у гронах, немов самоцвіти.

Опівдні перед очима туристів повстає столиця в усій своїй квітучій пишноті — вислів, що цілком виправдується у цю пору року. Королівський палац підноситься немов із середини велетенського букета. Привертає увагу разючий контраст між тубільними хатинами, що потопають у зелені й квітах, і будинками, надто англійськими на вигляд, тими, наприклад, де міститься протестантська місія. А втім, методистські місіонери мають тут значний вплив, і тонганці, чимало з них повбивавши, врешті пристали до їхньої віри.

Зауважимо, до речі, що тубільці не зреклися цілком обрядів і звичаїв, пов’язаних з їхніми канакськими поганськими віруваннями. Верховного жерця вони ставлять вище за короля. За їхніми чудними космогонічними уявленнями[122] важлива роль належить добрим і злим духам. Християнству нелегко буде викорінити табу, що повсякчас залишається у великій шані, і коли його порушують, відбуваються покутні церемонії, під час яких офірують людей.

Фрасколен, Пеншіна й Івернес не відчувають жодного бажання йти до короля Георга, щоб припасти йому до ніг. Цей вислів треба сприймати не в метафоричному, а у власному розумінні, бо тутешній звичай вимагає цілувати ноги монархові. І наші парижани радіють із того, що утримались од цих відвідин, коли помічають на майдані Нукуалофа «туї», як називають його величність, одягненого в якусь білу сорочину й коротку спідничку з місцевої тканини. Це цілування ніг стало б напевне найприкрішим поміж спогадами про їхню подорож.

— Як видно, — каже Пеншіна, — в цій країні бракує річок і струмків.

Справді, в Тонгатабу, на Вавау, як і на інших островах архіпелагу, немає ані рік, ані прісних озер. Єдине, чим обдаровує природа тубільців, це дощова вода, яку збирають у водоймища й ощадно уживають — однаково і підданці Георга І, і їхній володар.

Троє туристів, знемагаючи з утоми, повернулись того ж дня у порт Маофуга і з великою втіхою опинились нарешті в своїй квартирі в казино. Вони запевняли недовірливого віолончеліста, що прогулянка була надзвичайно цікава. Та невважаючи на поетичні декламації Івернеса, Себастьян Цорн усе ж не наважився вирушити наступного дня разом з ними до села Муа.

Другого дня уранці до Сайруса Бікеретафа прийшов капітан Сароль і ось в якій справі.

Близько сотні малайців було завербовано на Нових Гебрідах і завезено до Тонгатабу — орати цілину на землях місіонерів. Закінчивши роботу, малайці очікували оказії, щоб повернутись у свої рідні краї. Може, губернатор дозволить їм зробити цей переїзд на Стандарт-Айленді? Просити цього дозволу й прийшов капітан Сароль. За п’ять чи шість тижнів вони дістануться до Ероманга, і напевно перевіз цих тубільців не надто б переобтяжив муніципальний бюджет. Було б невеликодушно відмовити цим славним хлопцям у такій дрібниці. Губернатор дає дозвіл, за що й дістає подяку від капітана Сароля і місіонерів Тонгатабу, для чиїх потреб і було завербовано цих малайців.

В кого могла б виникнути підозра, що капітан Сароль збільшує в такий спосіб число змовників, що ці новогебрідці прислужаться, коли настане слушна година, і що він дістав нагоду поздоровляти себе з успіхом, зустрівши їх на Тонгатабу й влаштувавши цей переїзд на Стандарт-Айленді?

Настав останній день перебування мільярдян на Тонгатабу, завтра плавучий острів вирушає далі.

Вдень вони ще можуть бути присутні на одній з тих напівгромадських, напіврелігійних відправ, у яких з таким запалом беруть участь тубільці.

Програма цих свят — до них тонганці так само охочі, як і жителі Самоа чи Маркізьких островів, — складається з численних і різноманітних танків. Наші парижани, ласі до таких видовищ, вже о третій годині сходять на берег.

Їх супроводжує головний інспектор і Атаназ Доремюс, що забажав цього разу приєднатися до гурту. Що може бути природнішим, ніж присутність на таких церемоніях професора грації й танцю?

Себастьян Цорн також іде з товаришами, безперечно, цікавлячись насамперед тонганською музикою, а не хореографічними вправами тубільців.

Коли вони прибувають на місце, свято вже в повному розпалі. Тиквенні пляшки з напоєм кави, що здобувається з висушеного коріння перцевого дерева, переходять від рук до рук. До них жадібно припадають танцюристи, чоловіки й жінки, юнаки й дівчата; останніх прикрашає довге, розпущене по плечах волосся, яке вони носять так аж до заміжжя.

Оркестр надзвичайно простий. Його інструменти — гундоса флейта, що зветься фангу-фангу, і з кільканадцять нафа, тобто барабанів, в які б’ють подвійними розміреними ударами, і навіть у такт, як зауважив Пеншіна.

Зрозуміло, що добропристойний Атаназ Доремюс відчуває тільки глибоку зневагу до танців, які не належать до тої категорії, що кадрилі, польки, мазурки й вальси французької школи. І, не криючися із цим, він весь час лише знизує плечима, на відміну від Івернеса, якому ці танці видаються оригінальними й самобутніми.

Насамперед це танці, що їх виконують навсидячки, і які полягають у змінах положення верхньої частини тіла, в пантомімних жестах, у розхитуванні торса в такт повільному й журливому ритму якоїсь химерної музики.

Потім танцюристи зриваються на рівні ноги й починають танок, в який тонганці і тонганки вкладають увесь запал свого темпераменту, то імітуючи літ граціозними помахами рук, то зображуючи рухами тіла лютість воїна, що мчить дорогою війни.

Парижани, як артисти, милуються цим видовищем і питають один одного, до якої міри збудження дійшли б ці тубільці, якби вони почули паризьку бальну музику.

І тоді Пеншіна — тільки йому могло спасти таке на думку — пропонує послати за їхніми інструментами до казино й ошелешити місцевих танцюристів і танцюристок найшаленішими й найгучнішими танцювальними мелодіями з репертуару Лекока, Одрана й Оффенбаха.

Пропозицію схвалюють, і Калістус Менбар не має жодного сумніву, що враження буде разюче.

За півгодини прибувають інструменти, і враз лунає бальна музика.

З надзвичайним здивуванням, але також і з надзвичайним захопленням слухають тубільці звуки віолончелі й трьох скрипок, що, підвладні швидколетним смичкам, розливають у повітрі хвилі ультрафранцузької музики.

Будьте певні, ці тубільці дуже чутливі до таких музикальних ефектів. Адже давно вже доведено, що характерні танки, які можна бачити у Франції на народних гулянках, виникають стихійно і навчаються їх без допомоги будь-яких учителів — що б там не думав Атаназ Доремюс. Тонганці і тонганки, одні поперед одних, стрибають, повертаються на всі боки, розхитуються під музику всім тілом. Та ось Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна починають шкварити скажені ритми «Орфея в пеклі»[123]. Тепер уже й головний інспектор не може всидіти на місці й пускається в танок-щось на зразок кадрилі, яку несамовито витанцьовують самі лише чоловіки, а професор грації й гарних манер закриває собі обличчя руками, щоб не бачити такої непристойності.

В розпалі цієї какофонії — бо ж до скрипок долучаються гугняві флейти й лункі барабани — завзяття танцюристів доходить до нестями, і хтозна, до чого б воно сягнуло, якби не трапилась раптом подія, що поклала край цій диявольській хореографії.

Молодий тонганець — високий і дужий парубійко, зачарований звуками, які віолончеліст видобуває з свого інструмента, — кидається несподівано на віолончель, вихоплює її з рук музиканта й тікає, кричачи:

— Табу! Табу!..

Віолончель стала табу! До неї вже не можна доторкнутися, бо ж тепер це буде блюзнірство! Жерці, король Георг, достойники королівського двору, вся людність острова повстали б, якби хто зневажив цей священний звичай…

Та Себастьян Цорн і слухати нічого не хоче. Довершене творіння Гана й Бенарделя для нього найдорожче в світі. І він мчить щодуху за хапуном. Негайно женуть услід і його товариші. Разом із ними й тубільці. Всі біжать безладно, переганяючи один одного.

Але тонганець летить із такою неймовірною швидкістю, що годі й думати його наздогнати! За кілька хвилин він уже далеко… дуже далеко…

Себастьян Цорн та його друзі нічого не можуть удіяти, вони повертаються до Калістуса Менбара, що й сам зовсім засапався. Сказати, що віолончеліста охопила невимовна лють, цього не досить. Він задихається, на губах у нього піна. Табу чи не табу, хай йому повернуть інструмент та й край! Хай Стандарт-Айленд оголосить війну Тонгатабу — хіба немає прикладів, коли війна вибухала навіть не з такого важливого приводу? — а віолончель повинна повернутись до свого власника!

На щастя, представники місцевої влади втрутились у цю справу. Через годину тонганця схопили й змусили його віднести інструмент. Правда, це коштувало великих труднощів, і недалека була та хвилина, коли ультиматум губернатора Сайруса Бікерстафа міг, в зв’язку з питанням про табу, збаламутити релігійні пристрасті архіпелагу.

А втім, зняття табу відбулося за певними правилами, відповідно до культового обряду, встановленого у таких випадках. Згідно звичаю, зарізали чимало свиней, засмажили їх у ямі на розжареному камінні разом з бататами і плодами таро, а потім з’їли на превелику втіху тонганців.

Що ж до віолончелі, то в загальному шарварку вона трохи розстроїлася, але Себастьян Цорн знову її наладнав, після того як упевнився, що вона зберегла всі свої якості, невважаючи на замовини й закляття, проказані над нею тубільцями.

Розділ VI ХИЖАКИ НА СТАНДАРТ-АЙЛЕНДІ

Покинувши Тонгатабу, Стандарт-Айленд бере курс на північний захід, до архіпелагу Фіджі. Він відходить усе далі від південного тропіка, йдучи за сонцем, що прямує до екватора. Немає потреби поспішати — до фіджійської групи залишається всього двісті миль, і комодор Сімкоо посувається вперед зі швидкістю, яка пасує морській прогулянці.

Вітер змінний, але що він важить для такої потужної морської споруди? Якщо часом на двадцять третій паралелі і вибухають бурі, то «перлині Тихого океану» немає чого турбуватись. Електрику, що насичує атмосферу, притягають численні громозводи, встановлені на муніципальних і на житлових будинках. А дощі, навіть потоки води, ще їх виливають на острів громові хмари, тут дуже бажані. Парк і поля ще яскравіше зеленіють під цим душем, який буває, проте, зрідка. Отож життя на плавучому острові минає щасливо, серед свят, концертів, прийомів. Тепер стосунки між обома частинами міста налагодились, і, здається, віднині вже ніщо не загрожуватиме безпеці Стандарт-Айленду.

Сайрусові Бікерстафу не доводиться докоряти собі за те, що він, на прохання капітана Сароля, погодився взяти новогебрідців. Вони намагаються бути корисними, сумлінно працюють на полях, як працювали раніше на тонганських плантаціях. Сароль і його малайці проводять з ними цілий день, а ввечері повертаються разом у порти, де їх оселив муніципалітет. Ці тубільці ні на що не скаржаться.

Новогебрідці всі віком від двадцяти до сорока років. Середні на зріст, вони мають шкіру темнішу, ніж у малайців, не такі гарні, як мешканці Тонга чи Самоа, і здаються дуже витривалими. Вони дбайливо зберігають гроші, що заробили на плантаціях Тонгатабу, і в гадці не мають розтринькувати їх на алкогольні напої, які, до речі, продавали б їм у дуже обмеженій кількості. До того ж вони тут зовсім не витрачаються і, безперечно, ніколи не жили так безтурботно на своїх диких островах.

Проте ці тубільці, об’єднавшись завдяки зусиллям капітана Сароля зі своїми співвітчизниками новогебрідцями, візьмуть участь у злочинній справі, година якої наближається.

А поки що мільярдяни глибоко переконані в повній безпеці свого існування, де все так розумно передбачено, так мудро влаштовано. Квартет супроводжує незмінний успіх. Його слухають без утоми, нагороджують оплесками. Крім звичайних концертів у казино, влаштовуються музикальні вечори в місіс Коверлі, які відвідує багато мільярдян. Якщо Джем Танкердон ще не був із візитом на П’ятнадцятій авеню, то Уолтер став постійним відвідувачем цих концертів. Не можна собі й уявити, щоб його одруження з міс Ді не відбулось невдовзі… Про це говорять цілком відверто в салонах обох частин міста… Називають навіть свідків майбутніх наречених… Бракує тільки дозволу обох батьків. Невже не трапиться якоїсь події, що змусила б Джема Танкердона й Нета Коверлі висловитись?

І ця подія, нетерпляче очікувана, не загаялась. Але ціною якої небезпеки, якої погрози для добробуту Стандарт-Айленду!

Вдень 16 січня, близько середини тої частини моря, що лежить між Тонга й Фіджі, вартові помітили на південному сході якесь судно. Здавалось, воно прямує до Штирборт-Гарбора. Це був, мабуть, пароплав, водообсягом приблизно в сімсот-вісімсот тонн. На щоглі не видно ніякого прапора, його не підняли й тоді, коли судно підійшло на відстань одної милі.

Якої національності цей пароплав? За його зовнішнім виглядом вартові обсерваторії цього визначити не можуть. Та раз він не вшанував Стандарт-Айленд жодним пострілом, дуже можливо, що це англієць.

Зрештою, судно, про яке йде мова, не збирається заходити ні в один із двох портів. Воно нібито має намір іти далі у відкрите море і, напевно, швидко зникне з очей.

Спадає ніч, безмісячна, темна, хоч в око стрель. Небо вкривають густі, кошлаті хмари, що не пропускають жодного місячного променя, поглинають усе світло. Не шелесне вітерець. Глибока тиша панує і на морі, і в повітрі. Непроглядна темрява сповнена безмежного спокою.

Близько одинадцятої години погода міняється. Атмосфера робиться грозовою. Пітьму раз у раз прорізують блискавиці, і довго ще по півночі чутно гуркотіння грому, хоч не падає й жодної краплини дощу.

Можливо, що цей гуркіт — відгомін далекої грози — перешкодив митній охороні, що вартувала на батареї Корми, почути дивний посвист і незрозуміле гарчання, які лунали в повітрі над цією частиною узбережжя. Ці звуки не були породжені грозою і тривали тільки між другою й третьою годинами ночі.

Вранці з найвіддаленіших од центру міських кварталів надійшли тривожні звістки. Передавали, що наглядачі, які пильнували отари на пасовищах, раптом, наче охоплені панічним страхом, пороснули врозтіч, — одні до портів, другі за огорожу, що оточує місто.

Став відомий і інший, ще тривожніший факт: уночі було пошматовано щось із п’ятдесят баранів, їхні скривавлені рештки валяються поблизу батареї Корми. Така ж доля спіткала й кілька десятків корів, кіз і оленів в загородах парку і щось із двадцятеро коней.

Безперечно, на цих тварин напали хижаки… Але які хижаки? Леви, тигри, пантери, гієни? Хіба ж це можливо? Хіба якийсь із цих лютих м’ясожерних звірів з’являвся будь-коли на Стандарт-Айленді? Хіба ж можна припустити, що вони перепливли море? Адже «перлина Тихого океану» не плаває поблизу Індії, Африки чи Малайї, фауна яких багата на хижаків!

Зовсім ні, Стандарт-Айленд так само далеко від цих країн, як і від гирла Амазонки або дельти Нілу, а проте двох жінок, які щойно розказували про це в садку біля мерії, о сьомій ранку переслідував величезний алігатор, що повернув потім до берега Серпантайн-рівер і сховався під водою. Трава, що коливається уздовж берега річки, свідчить про те, що там борсається чимало таких ящерів.

Самі вважайте, яке враження справили ці неймовірні звістки! За годину спостерігачі обсерваторії повідомили, що на полях ганяють і стрибають парами численні тигри, леви й пантери. На кількох баранів, що метнулися в бік Хвилеріза, напали два величезних тигри й роздерли їх на шматки. З усіх боків збігаються хатні тварини, перелякані гарчанням хижаків. Вранці з міста вирушили люди, що працюють у полі й на городах. Але перший електричний поїзд, який попрямував до Бакборт-Гарбора, негайно повернувся у гараж. Троє левів гналися за ним на відстані ста кроків і ледве його не догнали.

Ясно, що на Стандарт-Айленд уночі вдерлася зграя хижаків і, коли не вжити негайно застережних заходів, вони добудуться і в Мільярд-Сіті.

Наші артисти дізналися про те, що сталося, від Атаназа Доремюса. Професор грації й танцю, вийшовши з дому раніше ніж звичайно, не наважився повернутися і знайшов собі притулок у казино, відкіля ніякі людські зусилля тепер його неспроможні витягти.

— Облиште! — вигукує Пеншіна. — Ваші леви й тигри — просто вигадки, а ваші алігатори — першоквітневі жарти.

Проте очевидні факти доводиться визнати. Муніципалітет наказує зачинити ґратчасту огорожу навколо міста і загородити вхід до обох портів і до охоронних постів на узбережжі. Одночасно припиняється рух електричних поїздів: людності заборонено виходити в парк і за околиці міста, поки триватиме небезпека нападу хижих звірів.

Саме в ту мить, коли поліцейські зачиняли ґратчасту браму в кінці Першої авеню, з боку скверу, що оточує обсерваторію, за п’ятдесят кроків од них вистрибнула пара тигрів; очі в них палали, пащі були скривавлені. Ще мить — і хижаки опинились би за огорожею.

Зачинили ворота також біля мерії; Мільярд-Сіті тепер може не страхатися нападу.

Яка неймовірна подія, скільки газетного матеріалу для відділів щоденної хроніки й пригод у «Старборд- Кронікл», «Нью-Геральд» та інших газетах Стандарт-Айленду!

Та й справді, загальний жах дійшов свого краю. В особняках і будинках люди забарикадувалися. Магазини припинили торгівлю, поспускали на вітрини залізні штори. Всі двері в місті позачинялися. З вікон горішніх поверхів виглядають перелякані обличчя. Вулиці збезлюдніли, немає ані живої душі, крім військових загонів під командуванням полковника Стюарта й поліцейських частин, очолюваних своїми офіцерами.

Сайрус Бікерстаф, його помічники Бартелемі Редж і Габлі Гаркур, що прибігли до мерії рано-вранці, не покидають відтоді великого залу адміністративної ради. Сюди з обох портів, з батареї і берегових охоронних постів надходять телефоном чимраз тривожніші звістки. Хижаки блукають скрізь… їх щонайменше сотні, запевняють телеграми, можливо, додаючи з переляку зайвий нуль… Та в усякому разі можна стверджувати, що якась кількість левів, тигрів, пантер і крокодилів ганяють по околицях міста.

Що ж сталося? Може, на Стандарт-Айленд потрапили хижаки, що повтікали з кліток якогось звіринця? Але відкіля він узявся? Яке судно перевозило цей звіринець? Може, той пароплав, що його бачили напередодні? Якщо це так, то де ж він подівся? Може, вночі він непомітно причалив до Стандарт-Айленду? Чи, може, ці звірі, повтікавши з пароплава, дістались уплав до Стандарт-Айленду і видряпались на берег у долішній його частині, де стікають у море води Серпантайн-рівер? І, нарешті, можливо, що це судно невдовзі потому затонуло? Проте на морській поверхні, наскільки охоплює її зір спостерігачів обсерваторії і може сягнути бінокль комодора Сімкоо, не видно жодного уламка, а Стандарт-Айленд з учорашнього дня майже не зрушився з місця. До того ж, коли це судно пішло на дно, чому його екіпаж не шукав порятунку на Стандарт-Айленді, як це зробили звірі?

Мерія по телефону запитує з цього приводу різні берегові пости, і вони відповідають, що жодний корабель не, зіткнувся вночі з Стандарт-Айлендом, не було жодної аварії. Тут уже не може бути помилки, хоч темрява була непроглядна. Виходить, що із всіх припущень це найменш імовірне.

— Таємниця… таємниця! — повторює без кінця Івернес.

Він і його товариші разом з Атаназом Доремюсом зібралися в казино за сніданком.

— Слово честі, - каже Пеншіна, уминаючи свою шоколадну газету, яку він раз у раз занурює в чашку, що парує перед ним, — слово честі, нічогісінько я не можу добрати в цій собачій, чи то пак звірячій справі… Та що б там не було, давайте їсти, пане Доремюсе, поки нас самих не пожерли…

— Хтозна? — озивається Себастьян Цорн. — Зроблять це леви, тигри чи людоїди…

— Я врлію, щоб це були людоїди! — каже «його високість». — Кожному — за його смаком, чи ж не так?

Він регоче, цей невтомний штукар, але професор грації й манер не сміється, і мільярдяни, охоплені жахом, і в гадці не мають вторувати веселому парижанинові.

О восьмій годині ранку члени ради, викликані губернатором, збираються у будинку мерії. Зараз же, під головуванням Сайруса Бікерстафа, починається нарада.

— Панове, — каже губернатор, — вам відома причина тієї паніки — цілком зрозумілої, звичайно, — яка охопила населення Стандарт-Айленду. Минулої ночі на наш острів напала зграя хижаків і ящерів. Перш за все треба винищити всю цю звірину, що ми, безперечно, й зробимо. Але громадянам нашого міста доведеться скоритися тим заходам, які ми змушені вжити. Поки що дозволяється ходити по місту, що його обидві брами зачинені, але безумовно заборонено виходити до парку чи за околиці. Отже, до нового розпорядження припинено сполучення між містом, обома портами, батареями Корми й Хвилеріза.

Схваливши ці заходи, рада переходить до обговорення питання, в який спосіб найшвидше винищити страшних звірів, що заводнили Стандарт-Айленд.

— Наші військові частини й наші моряки, — провадить губернатор, — організують облаву й полювання на хижаків у різних місцях острова. Тих серед вас, хто знається на мисливстві, просимо приєднатися до них, взяти на себе керівництво їхніми діями, подбати про те, щоб попередити можливі нещасні випадки…

— Колись, — каже Джем Танкердон, — я полював в Індії і в Америці, отже, мені не вперше братись за мисливську рушницю. Я готовий іти з ними, і мій старший син піде також.

— Ми дякуємо шановному містерові Танкердону, — відповідає Сайрус Бікерстаф, — а я, з свого боку, наслідую його приклад. Одночасно з солдатами полковника Стюарта діятиме загін моряків під орудою комодора Сімкоо, і вам, панове, не заборонено поповнити їх ряди.

Нет Коверлі, як і Джем Танкердон, пропонує свої послуги, і врешті всі серед присутніх, кому дозволяє вік, охоче згоджуються взяти участь у полюванні. Скорострільної й далекобійної зброї в Мільярд-Сіті вистачить на всіх; безперечно, зважаючи на самовідданість і мужність кожного мисливця, Стандарт-Айленд швидко буде звільнено від цього лисого поріддя. Але головне, знову повторює Сайрус Бікерстаф, запобігти загибелі будь-кого з людей.

— Одначе хижаків, числа яких ми ще не в змозі визначити, — додає він, — конче треба знищити якнайшвидше. Дати їм час тут освоїтися й розмножитися — означає наразити на небезпеку весь острів.

— Напевно, — зауважує хтось із присутніх, — ця зграя не така вже й велика…

— Справді, вона могла потрапити до нас тільки з корабля, що перевозив звіринець, — відповідає губернатор, — і йшов з Індії, Філіппін або Зондських островів; напевне, його зарехтувала якась гамбурзька фірма, що веде торгівлю дикими тваринами.

Учасники наради збирались уже розійтися, щоб приготуватись до полювання за участю найвправніших мисливців Стандарт-Айленду, коли Габлі Гаркур — губернаторів помічник — попросив слова.

— Шановні члени ради, я не хочу затримувати здійснення щойно ухвалених заходів, бо зараз найголовніше — негайно розпочати винищувати хижаків. І все ж дозвольте мені поділитися з вами тим, що спало мені на думку. Може, ми знайдемо вірогідніше пояснення цьому незрозумілому нападові звірів на Стандарт-Айленд.

Губернатор просить його висловити свою думку, і промовець викладає її в кількох стислих фразах:

— Вчора вдень поблизу нашого острова вартові помітили якийсь пароплав. Він не виявив своєї національної приналежності, намагаючись, очевидно, її приховати. На мою думку, не може бути сумніву в тому, що на ньому був цей вантаж хижих звірів…

— Це цілком очевидно, — зауважує Нет Коверлі.

— Крім того, панове, якщо дехто з вас гадає, що до навали хижаків на Стандарт-Айленд спричинився нещасний випадок на морі, то я… я цього не думаю!

— Але ж тоді це означає, - вигукує Джем Танкердон, якому в словах Габлі Гаркура починає відкриватися істина — що все зроблено навмисне, з певним наміром… як заздалегідь обміркований злочин…

— О! — вихоплюється в усіх учасників наради.

— Я в цьому переконаний, — твердим голосом зазначає Гаркур. — Таку штуку міг утнути тільки наш споконвічний ворог, Джон Буль, для якого всі засоби добрі, коли вони спрямовані проти Стандарт-Айленду!

— О! — ще раз вихоплюється у присутніх.

— Позбавлені можливості знищити наш острів, англійці намагаються його збезлюднити. Ось де узялись ці леви, ягуари, тигри, пантери, алігатори, яких вночі крадькома перекинули до нас з того пароплава!

— О! — гукають усі втретє.

Але це «О!», в якому спершу вчувався сумнів, зараз виявляє впевненість. Так, це помста знавіснілих англійців, які ні перед чим не зупиняються, коли йдеться про ствердження їхньої зверхності на морі. Так! Те судно було нарехтовано для цієї злочинної каверзи; виконавши її, воно зникло! Так! Уряд Сполученого Королівства охоче пожертвував кілька сотень ліврів заради того, щоб зробити життя на Стандарт-Айленді неможливим для його мешканців.

І Габлі Гаркур додає:

— Якщо я наважився сформулювати свої спостереження, якщо мої підозріння перейшли в переконання, то це тому, що пам’ять підказала мені точнісінько такий самий факт, махінацію, здійснену за дуже схожих умов — ганебну пляму того злочину Англія не змила з себе й досі!

— Проте води їй не бракує! — зауважує один член ради.

— Солоною водою нічого не змиєш! — озивається другий.

— Навіть море неспроможне змити кривавих плям з рук леді Макбет[124]! — гукає третій.

Зауважте, що поважні мільярдяни висловлюються в такий спосіб, ще не дізнавшись про той факт, на який посилається Габлі Гаркур.

— Коли Англія змушена була повернути Антильські острови Франції, - веде далі він, — вона вирішила залишити там сліди свого перебування, і які сліди! До того часу ні Гваделупа, ні Мартініка не знали жодної гадюки, але після того, як англосаксонські колоністи покинули цей останній острів, виявилося, що він аж кишить гадюками. Так помстився Джон Буль! Перш ніж накивати відтіль п’ятами, він напрудив землю, яка вислизнула йому з рук, сотнями рептилій, і відтоді ці мерзенні плазуни розплоджуються там без кінця-краю на превелику шкоду французьким колоністам.

Певно, що це давнє обвинувачення проти Англії, яке вона й досі не спростувала, робить дуже імовірним пояснення Габлі Гаркура. Та чи ж можна припустити, щоб Джон Буль забажав спустошити плавучий острів, щоб він намагався вчинити щось подібне на одному з Антильських островів, які належать Франції? Ні один з цих двох фактів не доведено. А все ж мільярдяни вважають, що це достоту так, особливо те, що їх безпосередньо стосується.

— Гаразд! — вигукує Джем Танкердон. — Якщо французи не спромоглися очистити Мартініку від гадів, яких англійці залишили замість себе…

Грім вигуків «ура!», «гіп, гіп!» зустрічає цю вихватку непогамовного американця.

— …то мільярдяни зуміють звільнити Стандарт-Айленд від хижаків, яких напустила на нього Англія!

Новий вибух оплесків, який припиняється тільки на мить, щоб залунати ще дужче, коли Джем Танкердон додає:

— Рушайте ж на свої місця, панове, і не забувайте, що переслідуючи цих левів, ягуарів, тигрів, і кайманів[125], ви полюєте на англійців!

Потому учасники наради розходяться.

За годину, коли виходять друком місцеві газети з стенографічним звітом про це засідання, коли мільярдяни дізнаються, чиї ворожі руки випустили хижаків з плавучого звіринця і кому вони зобов’язані навалою сили-силенної хижих звірів, крики обурення лунають звідусіль, і Англію проклинають разом з її синами й онуками, щоб її ненависне ім’я навічно стерлося з людської пам’яті!

Розділ VII ВЛОВИ

Треба негайно розпочати поголовне винищення звірів, що загатили Стандарт-Айленд., Коли вислизне хоч одна пара хижаків, годі сподіватися на безпечне існування. Вони розмножаться, і тоді вже краще податися жити у хащі Індії чи Африки. Збудувати із криці хитромудру споруду, випустити її на широкі простори Тихого океану, постійно уникати всяких стосунків з підозрілими островами й архіпелагами, вживати усіх заходів, щоб захистити її від будь-яких пошестей чи навал, І раптом, за одну ніч… Справді, «Стандарт-Айленд компані» повинна без жодного вагання подати до Міжнародного суду скаргу на Сполучене Королівство й вимагати негайного відшкодування величезних збитків. Хіба ж не були тут грубо порушені права людини? Так, їх порушили, і якщо будуть докази…

Одначе, як ухвалила рада поважних громадян, треба братися насамперед за найпильніші справи.

Але й мови не може бути про те, щоб людність острова, як того вимагає декілька родин, покинула Стандарт-Айленд і шукала порятунку на пароплавах в обох його портах. До того ж і місця для всіх на пароплавах не вистачило б.

Ні! На цих завезених англійцями звірів полюватимуть, їх винищать, і «перлина Тихого океану» поверне собі свій колишній стан цілковитої безпеки!

І мільярдяни, не гаючись ані хвилини, беруться до справи. Дехто пропонує крайні заходи — затопити плавучий острів водою, підпалити паркові зарості й пустити вогонь на поля й луки, щоб весь цей набрід захлинувся водою чи загинув у полум’ї. Але і той, і другий засіб безсилий проти амфібій, а тому краще вдатися до розумно організованих вловів.

Так і вчинили.

Треба сказати, що капітан Сароль, його малайці й новогебрідці запропонували свої послуги, які губернатор охоче приймає. Ці славні хлопці прагнуть, мабуть, відплатити добром за те, що для них зробили. Насправді ж, капітан Сароль найбільше боїться того, щоб ця подія не перервала подорожі, боїться, що мільярдяни зі своїми родинами покинуть Стандарт-Айленд, що вони змусять адміністрацію негайно повернутись до бухти Магдалини, і тоді всі його заміри зведуться нанівець.

В цих обставинах квартет показав себе добре. Ніхто не скаже, що четверо французів жалували себе, коли виникла небезпека. Вони виконували всі вказівки Калістуса Менбара; головний інспектор, за його словами, бачив дещо й багато гірше, він тільки знизує плечима, виявляючи цим глибоку зневагу до всіх цих левів, тигрів, пантер та інших невинних тварин! Може, цей онука Барнума був колись приборкувачем хижаків чи принаймні директором мандрівного звіринця?

Влови почались того ж ранку, і одразу ж справи пішли якнайкраще.

Двоє крокодилів необережно вилізли на берег Серпантайн-рівер, а ці ящери, дуже небезпечні, як відомо, у воді, не такі вже й страшні на суходолі через свою вайлуватість. На них відважно кинулись капітан Сароль і малайці, і хоч один з його команди був поранений, усе ж парк було звільнено від крокодилів.

Невдовзі викрили ще з десятеро цих плазунів — їх зібралась тут ціла зграя. Крокодили були великі, від чотирьох до п’яти метрів завдовжки, і тому дуже небезпечні. Вони поховались у річці, але моряки залишились поблизу напоготові, набивши рушниці вибуховими кулями, які розбивають у друзки й найміцніший панцир.

В той же час загони мисливців розбрелись по полях в усіх напрямках. Одного лева забив Джем Танкердон, який мав рацію, кажучи, що полювати йому не вперше — для нього це була нагода виявити свою самовладу і спритність колишнього мисливця з Дальнього Заходу. Звір був чудовий. Свинець улучив йому в серце саме тієї миті, як він метнувся до музикантів, і Пеншіна запевняв, що коли лев стрибнув — на нього війнув вітер від лев’ячого хвоста!

Після полудня губернаторові пощастило вбити левицю, звірину надзвичайної краси. Не справдяться надії Джона Буля, який напевно розраховував, що ці люті хижаки залишать тут своїх нащадків!

Перш ніж посутеніло, пара тигрів полягли від руки комодора Сімкоо, що очолив команду матросів, серед яких один дістав важкого удару пазуристою лапою; пораненого негайно відвезли до Штирборт-Гарбора. За одержаними відомостями, ці страшні кішки — найчисленніші поміж хижаками, яких напустили на плавучий острів.

Коли запала ніч, нещадно переслідувані протягом дня звірі поховались у заростях навколо батареї Хвилеріза, відкіля їх поклали вигнати на світанку наступного дня.

Жахливе виття, що не припиняється цілісіньку ніч аж до ранку, нагонить панічний страх на жінок і дітей Мільярд-Сіті. Відчуття жаху, що охопило населення, триває, та й чого б воно мало зникнути? Чи ж можна бути певним, що Стандарт-Айленд розправиться з цим авангардом британської армії? І прокляття, які надсилають підступному Альбіону мешканці Мільярд-Сіті, лунають без кінця.

На світанку влови розпочинаються знову, як і напередодні. За наказом губернатора, погодженим із комодором Сімкоо, полковник Стюарт готується застосувати артилерію проти хижаків, щоб повигонити їх зі сховищ. Дві гармати, набиті картеччю, як і гармати Гочкіса, прибувають із Штирборт-Гарбора до батареї Хвилеріза.

В цьому місці зарості залізного дерева перетинає трамвайна лінія, яка відходить у бік обсерваторії. Саме в захистку цих дерев і притаїлись на ніч хижі звірі. Між віттям, що прослалось низько, миготять їхні голови й блискучі зіниці. Моряки, солдати, мисливці, яких очолюють Джем і Уолтер Танкердони, Нет Коверлі і Габлі Гаркур, засіли ліворуч від цих заростей і готуються зустріти тих хижаків, які не загинуть від перших пострілів.

Комодорг Сімкоо дає знак, і обидві гармати вибухають одночасно. їм відповідає люте гарчання. Безперечно, картеч улучила в багатьох хижаків. Ті, кого вона не зачепила — їх близько двадцяти, — вибігають із зарог стей і мчать майже повз групу парижан; хижаків зустрічає випал із рушниць, двоє падають, забиті на смерть. Тої ж миті велетенський тигр кидається на артистів, і, збитий з ніг дужим стрибком, Фрасколен відлітає на десять кроків убік.

Товариші поспішають йому на допомогу. Його підводять, він майже втратив свідомість, проте досить швидко приходить до пам’яті. Його тільки штовхнуло — але як штовхнуло!

В той же час Інші загони намагаються повигонити кайманів із Серпантайн-рівер. Та чи ж можна бути певним, що вони позбулись назавжди цих ненажерливих тварин? На щастя, Гарлі Гаркурові спливло на думку підняти щити річкових шлюзів, щоб зійшла вода і було легше полювати на крокодилів.

Єдина жертва — чудовий собака, що належав Нетові Коверлі. Алігатор схопив бідолашну тварину своїми щелепами і враз перекусив її надвоє. Однак щось із десятеро цих тварюк згинуло від куль солдатів, і можна сподіватися, що Стандарт-Айленд цілком позбудеться огидних амфібій.

Загалом день минув успішно: вбито шість левів, вісім тигрів, п’ять ягуарів, дев’ять пантер.

Увечері квартет, у тому числі й Фрасколен, до якого повернулось нормальне самопочуття, сидить за столом в ресторані казино.

— Хотілось би вірити, що нашому лихові надходить край, — каже Івернес.

— Якщо тільки той пароплав не був другим Ноевим ковчегом, — каже Пеншіна, — і на ньому не зібрались усі тварини з усієї землі[126].

Та всі знають, що це неймовірно, і Атаназ Доремюс навіть наважується повернутись до своєї домівки на Двадцять п’яту авеню. Там, у забарикадованому будинку, старенька служниця зустрічає його у стані цілковитого розпачу, гадаючи, що від її господаря залишились самі жалюгідні рештки.

Ніч минула досить спокійно. Лише здалеку, від Бакборт-Гарбора, долинало ледве чутне гарчання. Напевне, завтра, після загальної облави на полях, хижаків винищать остаточно.

На світанку знову збираються мисливці. Само з себе зрозуміло, що вже цілу добу Стандарт-Айленд не рухається, бо всі механіки разом зі своїми підручними беруть участь у вловах.

Загони, по двадцятеро чоловік кожний, озброєні скорострільними рушницями, дістають наказ почати «прочісування» всього острова. Тепер, коли звірі порозбігалися, полковник Стюарт вважає за недоцільне стріляти з гармат. Тринадцять хижаків було вбито поблизу батареї Корми. Але від них ледве відбили двох охоронників з сусіднього поста, на яких напали тигр і пантера й тяжко обох поранили.

Число тварин, знищених від початку облави, дійшло до кінця цього дня до п’ятдесяти трьох.

О четвертій годині ранку Сайрус Бікерстаф і комодор Сімкоо, Джем Танкердон та його син, Нет Коверлі й обидва помічники губернатора і ще дехто з поважних мільярдян, у супроводі військового загону вирушають у напрямку мерії, де рада приймає рапорти, що надходять з обох портів, з батарей Хвилеріза й Корми.

Раптом, коли вони вже наблизились до будинку мерії кроків за сто, розітнулись одчайдушні зойки. Вони бачать юрбу, головним чином жінок і дітей, що біжать, охоплені панікою, вздовж Першої авеню.

Негайно губернатор, комодор Сімкоо, їхні супутники кинулись до скверу — його ґратчасті ворота мали бути зачинені. Але через чиюсь злочинну недбалість ворота стоять відчинені, і крізь них, безперечно, і пробрався хижак — можливо, останній.

Нет Коверлі і Уолтер Танкердон, що підійшли перші, метнулись у глиб скверу.

Раптом Уолтера, в трьох кроках від Нета Коверлі, перекидає величезний тигр.

У Нета Коверлі немає часу набити свою рушницю, він витягає з-за пояса мисливський ніж і поспішає на допомогу Уолтерові саме в ту хвилину, коли пазури хижака вп’ялись у плече молодика.

Уолтера врятовано, але тигр обертається й стрибає на Нета Коверлі.

Той вражає звіра ножем, але не потрапляє в серце, і ось він уже сам падає на землю горілиць.

Тигр гарчить, відступаючи назад, із роззявленої пащі висолопився скривавлений язик…

Лунає постріл…

Це стріляє Джем Танкердон.

Другий постріл…

Куля влучила й вибухнула в тілі тигра.

Уолтера підводять, на плечі в нього — рвана рана.

Нет Коверлі не поранений, але почуває, що ще ніколи смерть не проходила повз нього так близько, як хвилину тому.

Він випростується, підходить до Джема Танкердона й каже врочистим тоном:

— Ви врятували мене… дякую вам!

— Ви врятували мені сина… Дякую вам!

Обидва простягають один одному руки на знак сердечної вдячності, яка обіцяє в майбутньому перетворитися на щиру дружбу.

Уолтера негайно переносять в особняк на Дев’ятнадцятій авеню, де переховується його родина, а. Нет Коверлі повертається до себе, спираючись на руку Сайруса Бікерстафа.

Що ж до забитого тигра, то головний інспектор подбає, щоб якнайкраще використати його розкішне хутро. Цю красиву шкіру щільно наб’ють, і опудало стоятиме в природничо-історичному музеї Стандарт-Айленду з написом:

«Дарунок Сполученого Королівства Великобританії й Ірландії безмежно вдячному Стандарт-Айлендові».

Якщо відповідальність за злочинний замах несе Англія, не можна помститися дотепніше. Принаймні так вважає Пеншіна, знавець у таких справах.

Немає нічого дивного в тому, що наступного дня місіс Танкердон відвідала місіс Коверлі, щоб подякувати їй за послугу, зроблену Уолтеру, а місіс Коверлі віддала візит місіс Танкердон, щоб подякувати їй за послугу, зроблену її чоловікові. Додамо, що міс Ді забажала супроводити матір, і, природно, обидві дами розпитували про здоров’я дорогого пораненого.

Отже, все йде якнайкраще, і, позбувшись грізних гостей, Стандарт-Айленд продовжуватиме в повній безпеці свій шлях до архіпелагу Фіджі.

Розділ VIII ФІДЖІ И ФІДЖІЙЦІ

— Скільки, ти сказав? — питає Пеншіна.

— Двісті п’ятдесят п’ять, друзі мої, - відповідає Фрасколен. — Так, архіпелаг Фіджі нараховує двісті п’ятдесят п’ять островів і острівців.

— Навіщо нам це здалося, — каже Пеншіна, — адже «перлина Тихого океану» не збирається робити двісті п’ятдесят п’ять зупинок.

— Ти ніколи не знатимеш географії! — виголошує Фрасколен.

— А ти… ти вивчив її аж надто! — відказує «Його високість».

От так вони завжди опираються, ці незгідливі товариші, коли друга скрипка хоче їх навчати. А втім, Себастьян Цорн, що звичайно слухає Фрасколена охочіше за інших, погоджується підійти до карти, вивішеної в казино, на якій щодня відзначають, де перебуває острів. По цій карті легко стежити за маршрутом Стандарт-Айленду відтоді, як він вийшов з бухти Магдалини. Звивиста лінія цього маршруту утворює на карті щось схоже на велику літеру Б, долішній закруток якої завертає до островів Фіджі.

Фрасколен звертає увагу віолончеліста на скупчення островів, які Тасман відкрив 1643 року, — архіпелаг, що лежить між 16 і 20° південної широти і 174 і 179° східної довготи.

— Отже, наша озія мусить пробиратися між сотнями цих камінців, розкиданих на її шляху? — зауважує Себастьян Цорн.

— Еге ж, мій давній друже, — відповідає Фрасколен, — якщо ти придивишся уважніше…

- І міцно затулиш рота… — додає Пеншіна.

— Чому?

— Тому що, як каже прислів’я, до закритого рота муха не залітає!

— На яку муху ти натякаєш?

— На ту, що кусає тебе щоразу, коли випадає нагода полихословити на адресу Стандарт-Айленду!

Себастьян Цорн презирливо знизує плечима й звертається до Фрасколена.

— Що ти казав?..

— Я казав, — відповідає Фрасколен, — що до двох найбільших островів — Віті-Леву і Вануа-Леву — можна дістатися одною з трьох проток, що проходять крізь східну групу островів: Нануку, Лакемба й Онеата…

— Не рахуючи тієї протоки, де розбиваються в друзки! — вигукує Себастьян Цорн. — Кінець кінцем це з нами й трапиться! Хіба ж можна плавати в таких морях цілому місту та ще й густо заселеному? Ні! Це суперечить законам природи!

— Муха! — вигукує Пеншіна. — Ось вона, муха Цорна, ось вона!

Упертий віолончеліст ніяк не хоче зректися своїх похмурих пророцтв!

У цій частині Тихого океану передня група островів Фіджі справді наче загороджує шлях судам, що йдуть зі сходу. Але немає підстав турбуватися — ширина проток достатня, і комодор Сімкоо наважується спрямувати в одну з них Стандарт-Айленд. Найважливіші серед цих островів, окрім Віті-Леву і Вануа-Леву, розташованих на заході, - острови Оно, Нгау, Кандаву та інші.

Між гірськими вершинами, що виступають із глибин океану, лежить ціле море Коро, але цей архіпелаг, що його помітив іще Кук, і відвідали Блай 1789 року і Вільсон 1792, був мало відомий, і тільки знаменні подорожі Дюмона Дюрвіля 1828 і 1833 років, американця Уілкса 1839 року, англійця Ерскіна 1853 і нарешті експедиція «Геральда», очолювана капітаном англійського флоту Даремом, дозволили скласти карту, точність якої робить честь інженерам-гідрографам.

Отже, комодор Сімкоо сміливо веде вперед плавучий острів. Він входить у протоку Вуланга з північного сходу, залишивши ліворуч острів з тією ж назвою, схожий на перепічку з відламаним ріжком, яку вам підносять на кораловій таці. А на другий день Стандарт-Айленд уже досягає внутрішнього моря, яке потужні підводні кряжі захищають від бурунів, що здіймаються на поверхні океану.

Цілком природно, що в місті ще триває занепокоєння, викликане навалою хижаків, які з’явились під британським стягом. Мільярдяни весь час маються на бачності. У заростях, на полях, уздовж річки без упину влаштовують облави, але жодного сліду хижаків непомітно. Не чути й гарчання ані вдень, ані вночі. Найбоязкіші спочатку не наважувалися виходити за місто, в парк чи на околиці. Хіба ж не було підстав боятися, що англійський пароплав напустив сюди гадюк, як на Мартініці, і вони кишать тепер повсюди? Тому кожному, хто знищить гадюку, видадуть нагороду, яку сплатять щирим золотом за вагою рептилії або в залежності від її довжини. Коли трапиться гадюка завдовжки як боа[127], сума буде чималенька! Але всі розшуки були безплідні, і тепер вже напевно можна заспокоїтися. Стандарт-Айленд знову в цілковитій безпеці. Ті, хто вчинили цей злочин — хто б вони не були, — тільки завдали собі збитків, змарнувавши гроші на хижаків.

За позитивний наслідок усіх цих подій треба визнати те, що між обома частинами міста запанувала повна згода. Після того, як Коверлі визволив Уолтера, а Танкердон урятував Коверлі, родини з правої і з лівої частин міста відвідують, запрошують і приймають одна одну. Гостини йдуть за гостинами, свято за святом. Щовечора міські багатії влаштовують бали чи концерти — найчастіше в особняках на Дев’ятнадцятій авеню або на П’ятнадцятій, Мандрівний квартет ледве всюди встигає. А втім, захват, який викликає їхня гра, зовсім не зменшується, а, навпаки, зростає.

Нарешті одного ранку, коли потужні гвинти Стандарт-Айленду вже збивали хвилю на спокійній поверхні моря Коро, по місту рознеслася велика новина. Містер Джем Танкердон прибув з офіційним візитом до особняка Нета Коверлі і просив у нього згоди на шлюб його дочки, міс Ді Коверлі, з своїм сином, Уолтером Танкердоном. І містер Нет Коверлі погодився віддати свою дочку, міс Ді Коверлі, за Уолтера Танкердона, сина містера Джема Танкердона. Питання про посаг було розв’язано дуже легко. Кожний з молодих одержить по двісті мільйонів.

— Вони проживуть якось, не знаючи лиха… навіть в Європі! — справедливо зауважив Пеншіна.

З усіх усюд линуть поздоровлення обом родинам. Губернатор Сайрус Бікерстаф не приховує свого глибокого задоволення. Цей шлюб знищить всі призводи до суперництва, що загрожувало миру на Стандарт-Айленді. Серед перших надсилають нареченим свої поздоровлення й побажання король і королева Малекарлії. В поштові скриньки обох особняків дощем сиплються алюмінієві візитні картки з написом золотими літерами. Газети щодня друкують повідомлення про майбутні, розкішні святкування, яких зроду не бачили ані в Мільярд-Сіті, ані в будь-якому іншому місці на землі. До Франції надсилають каблограми з замовленнями подарунків для нареченої. Магазини мод, кравецькі найвідоміших кравчинь, майстерні, що виготовляють коштовності, мистецькі речі й оздоби, одержують неймовірні замовлення. На спеціальному пароплаві, що вирушає з Марселя через Суец і Індійський океан, ці чудові витвори французької промисловості потраплять на Стандарт-Айленд. Весілля призначається на 27 лютого, за п’ять тижнів. До речі, зауважимо, що торгівці Мільярд-Сіті одержать і тут свою частку прибутку. Вони постачають своїм покупцям все, що потрібно на весільні подарунки і, враховуючи, що набоби Мільярд-Сіті не зупиняються ні перед якими витратами, можна бути певним, що дехто матиме з цього добрий зиск.

Само з себе зрозуміло, що упорядником святкувань має бути не хто інший, як головний інспектор мистецтв Калістус Менбар. Неможливо змалювати його душевний стан тоді, як було офіційно оголошено шлюб між Уолтером Танкердоном і міс Ді Коверлі. Відомо, як він цього бажав, як намагався сприяти цьому одруженню! Тепер його мрія здійснилась. Муніципалітет дає йому повну свободу дій, і, будьте певні, він і на слизькому не спотикнеться й організує нечуване ультрапишне свято.

Комодор Сімкоо повідомив через газети, що в день весільної церемонії плавучий острів досягне тої частини моря, яка лежить між архіпелагом Фіджі й Новими Гебрідами. Але раніше Стандарт-Айленд зупиниться біля Віті-Леву, і стоянка триватиме тут днів дванадцять — єдина, яку заплановано зробити в межах цього ширококрайого архіпелагу.

Плавати в цих водах — сама насолода. На поверхні моря бавляться численні кити. Раз у раз вони випускають воду, і тоді морська гладінь укривається безліччю водограїв, перетворюючись на велетенський басейн Нептуна, проти якого Версальський[128] — просто дитяча забавка, як зауважує Івернес. Але з’являється також сила величезних акул, що пливуть услід за Стандарт-Айлендом, бо вони звичайно супроводжують у морі кораблі.

Ця частина Тихого океану становить кордон Полінезії, що межує з Меланезією, до якої належать і Нові Гебріди. Тут проходить сто вісімдесятий градус довготи — уявна лінія, меридіан, що ділить величезний океан на дві половини. Коли моряки перепливають цей меридіан, йдучи зі сходу, вони закреслюють один день у своєму календарі і, навпаки, додають один день, коли прибувають з заходу. Без такого запобіжного засобу не було б узгодження між датами. Минулого року цього не довелось застосувати на Стандарт-Айленді, бо тоді він не дійшов сто вісімдесятого меридіана. Але цього разу доводиться діяти за цим правилом, і, раз плавучий острів йде зі сходу, 22 січня перетворюється на 23 січня.

З двохсот п’ятдесяти п’яти островів, що складають архіпелаг Фіджі, заселена ледве сотня. Загальна кількість людності не перевищує сто двадцять вісім тисяч — дуже невелика щільність для площі у вісімнадцять тисяч квадратних кілометрів.

Ці острівці — прості уламки атолових скель або вершини підводних гір, облямовані кораловою смужкою. Жодний за своїми розмірами не сягає понад сто п’ятдесят квадратних кілометрів… Ці острови належать до Британської Австралазії і підлеглі короні з 1784 року — це означає, що Англія захопила їх геть усі й приєднала до своєї колоніальної імперії. Якщо фіджійці врешті скорились британському протекторату, то лише тому, що 1859 року їм загрожувала навала тонганців, якій перешкодило Сполучене Королівство, надіславши сюди свого уславленого Прічарда, того самого Прічарда, що діяв на Таїті. Тепер архіпелаг розподілений на сімнадцять округ, якими керують дрібні, тубільні вожді, близькі або далекі родичі останнього короля Такумбау.

— Я не знаю, — каже комодор Сімкоо, розмовляючи на цю тему з Фрасколеном, — чи це наслідки англійської колоніальної системи і чи не станеться з Фіджі того, що і з Тасманією, але доведений факт, що тубільці тут вимирають. Колонія не процвітає, населення не зростає, про що переконливо свідчить менша кількість у країні жінок, ніж чоловіків.

— Справді, це ознака зникнення людської раси — в недалекому майбутньому, — відповідає Фрасколен, — і в Європі є кілька країн, яким теж загрожує таке співвідношення в кількості населення.

— До того ж, — провадить комодор, — тубільці тут — справжні кріпаки, так само як і жителі сусідніх островів, що їх місцеві плантатори вербують орати цілину. Населення скорочується і через пошесті; 1875 року, наприклад, від віспи загинуло тридцять тисяч людей. А проте архіпелаг Фіджі — чудовий край, як ви самі бачите! Якщо в глибині острова температура доволі висока, то вона падає до помірної на узбережжі, де вдосталь плодів і овочів, всілякого дерева, кокосових пальм, бананів тощо. Тільки й праці, що збирати врожай іньяма, таро і добувати споживну серцевину зі стовбура сагової пальми,

— Саго! — задумливо озивається Фрасколен. — Одразу згадуєш нашого «Швейцарського Робінзона»[129].

На шляху до Віті-Леву Стандарт-Айленд проходить повз численні острови — Вануа-Вату, Моала, Нгау та інші, але біля них він не зупиняється.

Цілі флотилії пірог поспішають звідусіль до Стандарт-Айленду, пливуть уздовж його берегів. Піроги тубільців довгі, обладнані балансирами з перехрещених бамбукових жердин, яких уживають, щоб підтримувати рівновагу човна і для вантажу. Піроги сновигають, кружляють навколо плавучого острова, зграбно маневрують, але не роблять спроб зайти ні до одного з його портів. Та, напевне, їх туди і не пустили б, зважаючи на лиху славу фіджійців. Правда, відтоді як 1835 року європейські місіонери оселилися в Лакембі, фіджійці перейшли в християнську віру. Але в минулому вони так часто вдавалися до людожерства, що, напевне, й тепер ще не втратили смаку до цієї страви. Крім того, тут чимало важить і релігія. їхні боги любили кров. Доброзичливість ці племена мали за слабкість і навіть за гріх. З’їсти ворога вони вважали за честь для нього.

Отож, якщо Пеншіна не зустріне на якомусь острові онуків колишніх людоїдів, що досі зберігають старі звичаї своїх предків, йому доведеться назавжди відмовитися від надії натрапити на рештки «місцевого колориту» на архіпелагах Тихого океану.

До західної групи Фіджі входять два великих острови — Віті-Леву й Вануа-Леву, і два середніх за розміром — Кандаву й Тавеуні. На північний захід від них лежать острови Вясава й відкривається протока Круглого острова, крізь яку має пройти комодор Сімкоо, коли вирушить до Нових Гебрід.

Вдень 25 січня на обрії вже бовваніють високості Віті-Леву. Цей горяний острів головний поміж островів архіпелагу, він на одну третину більший за Корсіку, тобто має площу в десять тисяч шістсот сорок п’ять квадратних кілометрів.

Його шпилі підносяться на тисячу двісті — тисячу п’ятсот метрів над рівнем моря. Це згаслі або принаймні поснулі вулкани, і їхнє пробудження звичайно дуже непривітне. Стандарт-Айленд зупиняється перед входом до порту Сува, що тепер править за столицю архіпелагу. Того ж дня виконано необхідні формальності, доступ на берег дозволено. Відвідини острова туристами вигідні так для тубільців, як і для колоністів, отже, мільярдяни певні, що їх зустрінуть гостинно, хоч скорше заради зиску, ніж із щирості. Та не слід забувати і те, що Фіджі — підлеглі британської корони і що стосунки між Форін-Офіс[130] і «Стандарт-Айленд компані», яка ревно пильнує свою незалежність, повсякчас напружені.

Вранці 26 січня торгівці Мільярд-Сіті сходять на берег, щоб продати свої товари тубільцям і дещо купити собі. Туристи, і ііоміж них наші парижани, не примушують себе чекати. Хоч Пеншіна й Івернес люблять покепкувати з Фрасколена, старанного учня комодора Сімкоо, і з його етно-марудно-географічних студій, як каже «Його високість», проте використовують при нагоді його знання. На питання товаришів про мешканців Віті-Леву, їхні заняття й звичаї, друга скрипка завжди має ґрунтовну відповідь. Вряди-годи й Себастьян Цорн не гордує розпитатися в Фрасколена, а Пеншіна, дізнавшись, що в цих місцях ще недавно процвітало людожерство, гірко зітхає.

Місто Сува, зведене на правому боці невеликої бухти, розкинуло свої будиночки по схилу зеленого горбка. В місті є набережні з причалами для кораблів і вулиці з дощаними помостами замість пішоходів, точнісінько такі, як на пляжах великих морських курортів. Будиночки дерев’яні, здебільша одноповерхові, веселі й свіжі на вигляд. В околицях міста видніють хижки тубільців, оздоблені мушлями, дашки з високими гребенями, що скидаються на ріжки. Дашки дуже міцні і витримують зимові дощі, коли злива триває без перерви від травня до жовтня. Так, 1871 року, як розповідає Фрасколен, що добре запам’ятовує статистичні дані, в селищі Мбуа, розташованому на сході острова, вода піднялась якось на тридцять вісім сантиметрів.

Віті-Леву, не менш ніж інші острови, зазнає на собі примхи клімату, і рослинність на обох його берегах дуже відмінна між собою. На одному, обвітрюваному південно-східними пасатами, атмосфера волога, і там землю вкривають розкішні ліси. На другому боці простяглись нескінченні савани, цілком придатні до обробітку. Останнім часом деякі дерева на Фіджі, як спостерегли, почали хиріти й усихати, між іншим, майже зовсім зникло сандалове дерево і також фіджійська сосна «дакуа».

А втім, квартет під час прогулянки пересвідчився, що флора Фіджі буяє своєю тропічною пишнотою. Повсюди розкинулись ліси кокосових та інших пальм, їхні стовбури вкриті чужоїдними орхідеями, зарості казуарин, панданусів, акацій, деревуватої папороті, а в багнистих, болотистих місцях багато мангових дерев з переплетеним високо над землею корінням. Але бавовна й чай не дають тих врожаїв, на які можна було сподіватися у цих надзвичайно сприятливих кліматичних умовах. Справді, ґрунти у Віті-Леву, як і на всьому архіпелазі, глинкуваті, жовтуватого кольору, утворені з вулканічного попелу, якому домішки перегною надали родючості.

Фауна тут досить одноманітна, як і на інших островах Тихого океану: щось із сорок пташиних порід, найбільше папуг і канарок, що давно тут призвичаїлися, кажани, незчисленні щури, неотруйливі гадюки, яких тубільці охоче споживають, ящірки, що рояться скрізь, куди не глянь, і гидкі таргани, ненажерливі, як людоїди. Але хижаків немає зовсім, і Пеншіна не може втриматися від чергового дотепу з цього приводу:

— Нашому губернаторові Сайрусу Бікерстафові слід було б зберегти кілька левів, тигрів, пантер і крокодилів, усіх по парі, й випустити цю хижу сімейку на Фіджі.

Це було б тільки повернення того, що ми дістали, — адже острови належать Англії.

Тубільці, суміш полінезійської і меланезійської раси, досить гарні. Чоловіки, високі на зріст і дужі, мають бронзову, майже чорну шкіру й кучеряве волосся; поміж них чимало метисів. Одяг у них примітивний, звичайно вони носять пов’язки на стегнах або загортаються у шматок тканини, яка зветься масі і виготовляється з волокна місцевого тутового дерева, що з нього роблять також папір. Тканина виходить дуже біла, але фіджійці вміють її фарбувати й розмальовувати різними барвами. Масі завжди має попит на всіх архіпелагах східної частини Тихого океану. Додамо, що тубільці не гребують при нагоді надягти на себе європейське канцур’я, яке їм щастило поцупити в прибулих з Англії чи Німеччини лахмітників. Природно, що парижанин дотепно позбиткується над фіджійцями, незграбними і вайлуватими в європейських штанях, що вже давно втратили свою початкову форму, в обшарпаному пальті і навіть у чорному сурдуті, що, пройшовши різноманітні стадії занепаду, закінчує своє існування на плечах тубільця Віті-Леву.

— Про такий сурдут можна написати цілий роман, — каже Івернес.

Що ж до жінок, то вони одягнені в спіднички й карако з тої ж масі й мають більш-менш пристойний вигляд, на досаду проповідників-місіонерів. Фіджійки добре збудовані, і, принадні своєю молодістю, деякі з них видаються гарненькими. Але якого огидного звичаю дотримуються тутешні жінки і також чоловіки: щоб захиститись від сонячного удару, вони обмащують вапном своє чорне волосся, яке перетворюється на білу тверду шапку. Крім того, жінки курять, уживаючи, як їхні чоловіки й брати, місцевий ґатунок тютюну, який тхне спаленим сіном; коли цигарка не стирчить у них у зубах, то витикається з вуха в тому місці, де в європейських жінок звичайно блищать діамантові чи перлові сережки.

Взагалі жінок тут зведено до стану рабинь, що виконують найважчу роботу в господарстві, і ще не так давно після смерті чоловіка, на якого жінка працювала протягом усього життя, її задушували на його могилі.

Під час своєї триденної екскурсії по околицях Суви наші туристи кілька разів пробували зайти до тубільців у їхні хижки. Але щоразу їх відштовхував — не брак гостинності в господарів, ні, а важкий сморід, що заліг у хижці. Запах кокосової олії, якою натираються тубільці, близьке сусідство свиней, курей, собак, кішок у тісній, смердючій аж до нудоти солом’яній халупі, задушливий дим від смоли дамара, яку вживають на освітлення… Ні! Все це знести понад силу людині. До того ж, підсівши до вогню фіджійця, довелось би, щоб не знехтувати звичайністю, змочити губи в чашці з кавою — напоєм, що його повсякденно вживають тубільці. Ця пекуча кава, зроблена з сухого коріння перцевого дерева, зовсім не прийнятна для європейського піднебіння, до того ж треба зважити і на спосіб її виготовлення. Хіба може він не викликати непереборної огиди? Перець не мелють, а пережовують, розтирають зубами, а потім випльовують у чашку з водою і частують вас по-дикунському настирно, так, що відмовитися неможливо. І тоді залишається тільки подякувати, проказавши: «Е мана ндіна» — ходячий вираз у цих місцях, що означає, власне кажучи, амінь.

Ми ще раз нагадаємо про тарганів, що копошаться в солом’яних матах, про білих мурах, що поїдають цю солому, про москітів, мільярди москітів, які щільними лавами сновигають по стінах, підлозі, одежі тубільців.

Отже, немає чого дивуватись, що «Його високість», угледівши цих жахливих комах, вигукує кумедно, наслідуючи вимову англійських клоунів: мьюстік! мьюстік[131]!

Коротко кажучи, ані він, ані його товариші не наважились переступити поріг фіджійської хижки. Отож на Фіджі не були завершені етнографічні студії, навіть учений етнограф Фрасколен відступився, і тому в його подорожніх спогадах у цьому місці прогалина.

Розділ IX CASUS BELLІ[132]

Поки наші артисти прогулюються на дозвіллі по острову й спостерігають звичаї тубільців, дехто з нотаблів Стандарт-Айленду вирішив, що запізнатися з представниками місцевої влади зовсім не зайва річ. «Папаланги» — так на цих островах називають чужоземців — можуть не боятися, що їх зустрінуть недоброзичливо.

Європейську владу тут репрезентує насамперед генерал-губернатор, що одночасно виконує обов’язки генерального англійського консула для групи західних островів, підлеглих у тій чи іншій мірі протекторату Сполученого Королівства. Сайрус Бікерстаф не визнав за потрібне їхати до нього з офіційним візитом. Двічі або тричі зустрівшись, вони злісно ззирнулися, але далі цих поглядів їх стосунки не пішли.

Знайомство з німецьким консулом, що є разом з тим і найбільшим комерсантом у країні, обмежилось обміном візитними картками.

Під час стоянки родини Танкер дон і Коверлі влаштовували екскурсії в околиці Суви і в ліси, що вкривають гірські схили аж до найвищих шпилів.

З цього приводу головний інспектор мистецтв ділиться зі своїми друзями-музикантами цілком справедливими спостереженнями:

— Мільярдяни такі охочі до прогулянок у гори через те, мабуть, — каже він, — що на нашому Стандарт-Айленді немає ані високостей, ані горбків. Вся місцевість надто пласка й одноманітна. Але я певен, що невдовзі тут буде зведено штучну гору, яка змагатиметься з найвищими вершинами Океанії. А тим часом наші громадяни користуються кожною нагодою, щоб зійти на гору якомога вище й на повні груди подихати чистим животворним повітрям. Цього вимагає, як видно, людська природа.

— Гаразд, — каже Пеншіна. — Але послухайте доброї ради. Коли ви будуватимете з заліза чи алюмінію вашу гору, не забудьте вкласти у нутрощі гарненький вулкан… вулкан із приладом для штучних вибухів і феєрверком.

— А чому б і ні, пане насмішнику? — відповідає Калістус Менбар.

— Саме це я й кажу: чому б і ні?

Само з себе зрозуміло, Уолтер Танкердон і міс Ді Коверлі беруть участь у сімейних екскурсіях і блукають завжди разом, рука в руку.

На Віті-Леву екскурсанти відвідали варті уваги місця тубільної столиці, як-от «мбуре-калу», тобто храми духів, а також і приміщення, де відбуваються політичні збори. Ці будівлі, зведені на підмурку з висушеного каменю, споруджують із бамбукової плетениці, бантини прикрашають орнаментом з листя й квітів, а вправно припасовані сволоки підтримують солом’яний дах. Екскурсанти оглянули також лікарню, санітарний стан якої вони визнали прекрасним, і ботанічний сад, що розкинувся амфітеатром на уступах позаду міста. Часом прогулянки затягуються, і тоді туристи повертаються з ліхтарем у руках, яким освітлюють собі дорогу в темряві, як за добрих старих часів. На островах Фіджі міське управління ще не знає ані газометра, ані ріжків Ауера, дугової лампи чи ацетилену, але все це незабаром з’явиться «під високоцивілізованою британською опікою», як іронічно зазначає Калістус Менбар.

А що роблять під час стоянки капітан Сароль, його малайська команда й новогебрідці, яких узяли на плавучий острів в Самоа? Нічого, що відрізнялось би від їхнього звичайного щоденного побуту. На берег вони не сходять, бо добре знають Віті-Леву й сусідні острови, де одні побували під час каботажного плавання, другі — працюючи на плантаціях. Вони воліють за краще залишатися на Стандарт-Айленді і без утоми його обслідують, учащаючи до міста, портів, до парку, оглядаючи околиці, батареї Корми й Хвилеріза. Ще кілька тижнів і, завдяки люб’язності Компанії, завдяки губернаторові Сайрусу Бікерстафові, ці хоробрі люди після п’ятимісячного перебування на плавучому острові дістануться нарешті до рідних берегів.

Часом артистам трапляється розмовляти з Саролем, людиною неабиякого розуму, який вільно володіє англійською мовою. Сароль захоплено розказує їм про Нові Гебріди, про тубільців цих островів, їхнє харчування, їхню кухню — цими питаннями надто цікавиться «Його високість». Таємна мрія Пеншіна — відкрити якусь нову страву, рецепт якої він передасть/гастрономічним клубам старої Європи.

Тридцятого січня Себастьян Цорн і його товариші вирушають до берега в електричній шлюпці Штирборт-Гарбора, яку губернатор віддав до їхніх послуг. Вони мають намір піднятися вгору течією Реви, одної з головних річок острова. Разом з ними — командир човна, механік, двоє матросів і лоцман-фіджієць. Марно екскурсанти запрошували Атаназа Доремюса приєднатися до них. Професор гарних манер і танцю остаточно втратив почуття цікавості… до того ж під час його відсутності до нього може прийти учень, отже, він воліє залишитися в танцювальному залі казино.

О шостій годині ранку добре споряджена шлюпка, маючи запас харчів, бо раніше вечора вона не повернеться до Штирборт-Гарбора, виходить із бухти Сува і пливе вздовж узбережжя до бухти Рева.

У цих місцях трапляються не тільки рифи, але й сила акул: треба стерегтись і тих, і тих.

— Ото, — каже Пеншіна, — велика дивина оці ваші акули, вони навіть не схожі на людожерів солоної води. Англійські місіонери, мабуть, навернули їх у християнську віру, як навернули фіджійців. Ладен піти в заклад, що ці тварюки втратили вже смак до людського м’яса…

— Не покладайтесь на це, — відповідає лоцман, — так само як не слід покладатись і на фіджійців, що живуть у глибині острова.

Пеншіна знизує плечима. Хай не дурять йому голову із цими так званими людожерами, які не «людожерствують» тепер навіть у святкові дні!

Що ж до лоцмана, він прекрасно обізнаний з бухтою і течією Реви. На цій великій річці, що зветься також Ваї-Леву, морський приплив відчувається на відстані сорока п’яти кілометрів, і човни можуть йти вгору проти течії кілометрів на вісімдесят.

Побіля гирла Рева має завширшки понад сто туазів[133]. Вона тече між піщаних берегів, низинних ліворуч і стрімких праворуч, де на загальному зеленому тлі яскраво вирізняються банани й кокосові пальми. її справжнє ім’я Рева-Рева характерне тим своєрідним подвоюванням слів, яке широко розповсюджене серед багатьох племен Океанії.

Вибравшись із річкового гирла, човен пропливає повз село Камба, заховане серед зелені й квітів. Але, маючи на меті використати всю силу припливу, екскурсанти не зупиняються ані тут, ані перед селом Найтасірі. А втім, саме тепер це село проголошено «табу», і його хатини, дерева, його мешканці й навіть води Реви, що хлюпощуться на піщаному березі, - все стало «табу». Тубільці не дозволили б нікому й ногою сюди ступити. Може, цей звичай не гідний великої пошани, але його тут дуже шанують, — Себастьян Цорн дещо про це знає — отже, і до цього табу всі ставляться з пошаною.

Коли екскурсанти проїжджають повз Найтасірі, лоцман звертає їхню увагу на самітне дерево, що височіє на заломі річки.

— Що ж у ньому особливого, в цьому дереві? — питає Фрасколен.

— Нічого, — каже лоцман, — тільки те, що кора його стовбура від коріння до галуззя вся покарбована зарубками. Ці карби означають число людей, яких тут засмажили, а потім з’їли…

— Все одно що зарубки пекаря, який відмічає на палиці кількість випечених буханців, — зауважує Пеншіна, знизуючи плечима на знак недовіри.

Та він, очевидно, помиляється. Саме на островах Фіджі й було переважно розповсюджено людоїдство, яке, треба підкреслити, не цілком зникло ще й тепер. Найдовше воно зберігається у племен з віддалених районів архіпелагу. Якщо йняти віри лоцманові, якийсь їхній вождь, Ра-Ундренуду, наказував зводити камені у своїх володіннях, а коли він помер, їх число сягало до восьмисот двадцяти двох.

- І знаєте, що означали ці камені?

— Хоч із нас і тямущі оркестранти, — каже Івернес, — але ми неспроможні про це догадатись.

— Вони означають кількість людських тіл, що їх цей вождь пожер за своє життя!

— Сам-один?

— Сам-один!

— Добрий їдець! — зауважує Пеншіна, що додержується своєї власної думки про. ці «фіджійські байки».

Дорогою електричний човен раз у раз зустрічає піроги з балансирами, навантажені бананами. Банани тут ходяча монета, яку збирач податків одержує з населення замість грошей. Уздовж обох берегів безперервно тягнуться зарості лаврового й цитринового дерева, акацій, кактусів з червоними, наче кров, квітками. Високо над ними бананові й кокосові пальми здіймають могутні віти з важкими гронами плодів, і все це зелене море сягає аж до гір, що бовваніють на задньому плані, де підноситься шпиль Мбуге-Леву.

Між заростями де-не-де визирають будівлі, їхній європейський вигляд мало пасує до дикої природи краю.

То цукроварні, обладнані найновітнішими машинами, що їхня продукція може успішно конкурувати з цукром Антильських островів та інших колоній.

Близько години дня човен досягає кінцевого пункту своєї подорожі в верхоріччі Реви. За дві години почнеться відплив, ним треба скористатись, щоб спуститись за водою униз. Течія швидка, і з поверненням екскурсанти не забаряться, до Штирборт-Гарбора вони дістануться ще до десятої вечора.

Отже, вони мають у своєму розпорядженні трохи часу, який найкраще використати для огляду селища Тампоо, — перші його хатини видніються за півмилі відсіль. Домовляються, що механік і двоє матросів залишаться стерегти човна, а лоцман поведе своїх пасажирів до села, де старовинні звичаї, за його словами, збереглися в усій своїй фіджійській недоторканності. В цій частині острова місіонери надаремно поклали свою працю, марно читали свої казання. Тут ще досі панують чаклуни; тут у великій шані чародійство, особливо те, що має складну назву «Вака-Ндран-ні-Кан-Така», тобто «заклинання листям». Тут поклоняються Катоаву, тобто богам, які «існували завжди й існуватимуть повік» і які не гребують людськими жертвами; місцева влада неспроможна не тільки попереджати, але й карати такі вчинки.

Можливо, слід було б виявити більшу обачність і утриматися од відвідин таких непевних племен. Але наші артисти, цікаві, як усі парижани, наполягають, і лоцман погоджується їх супроводити, радячи не відходити далеко один від одного.

Увійшовши до Тампоо, що налічує якусь сотку солом’яних хижок, вони з самого початку помічають жінок. Це справжні дикунки, на яких немає іншого одягу, крім пов’язок навколо стегон. Вони не відчувають жодного здивування, побачивши чужоземців, що стежать за їхньою роботою. Подібні відвідини не бентежать їх з того часу, як архіпелаг підпав під англійський протекторат.

Жінки пораються коло коріння, з якого виготовляють куркуму; його зберігають у ямах, що їхнє дно вкривають травою і банановим листям. Коріння витягають з ями, підсмажують, шкребуть, видушують у кошах, вистелених папороттю, а сік збирають у посудини, зроблені з порожнього всередині бамбука. Цей сік — куркуму — вживають у харч і як помаду змащувати шкіру: і в тому, і в другому вжитку вона широко розповсюджена.

Маленький гурт європейців йде селом. Жодної уваги з боку тубільців, вони не поспішають ані привітати гостей, ані виявити їм хоч будь-яку гостинність. Зовнішній вигляд хижок надто непривабливий. Беручи до уваги важкий дух, що лине з хижок — це насамперед запах згірклої кокосової олії, - музиканти навіть задоволені, що закони гостинності тут у невеликій шані.

Та ось вони підходять до житла вождя. Вождь — високий на зріст фіджієць, лютий на вигляд, з хижим обличчям — рушає їм назустріч, оточений почтом тубільців. Кучерява голова вкрита густим шаром вапна. На ньому парадний одяг: смугаста, підперезана поясом сорочка, на лівій нозі стара вишита пантофля і — як тільки Пеншіна не вибухнув реготом! — синій з золотими ґудзиками фрак старого фасону, підлатаний в кількох місцях, по литках метляються фалди неоднакової довжини.

Раптом, наближаючись до групи чужинців — «папалангі» — вождь, зачепившись за пеньок, втрачає рівновагу й крижем падає на землю.

Додержуючись етикету «бале мурі», увесь почет негайно теж спотикається й шанобливо простягається на землі, «щоб опинитися й собі в такому ж кумедному становщі, як і їхній вождь».

Так пояснює лоцман, і Пеншіна цілком схвалює цей звичай, не сміховинніший, ніж багато інших, яких дотримуються при європейських дворах.

Між тим, усі підводяться, вождь перемовляється з лоцманом по-фіджійськи. Квартет, звичайно, не розуміє ані слова. Всі запитання вождя, як переказує лоцман, мають на увазі з’ясувати лише одне: чого чужинці з’явилися в село Тампоо. йому відповідають, що вони бажають тільки пройтися селом і оглянути околиці: дозвіл на це їм дають, нарешті, після ще кількох запитань і відповідей.

А втім, вождь не виявляє ані радості, ані незадоволення з приводу появи туристів у Тампоо; за його знаком тубільці повертаються до своїх солом’яних хижок.

— Зрештою, вигляд у них не надто злий! — зауважує Пеншіна.

— Але через це ми не повинні забувати про обережність! — відповідає Фрасколен.

Протягом години артисти гуляють селом, ніхто їх не зачіпає. Вождь, одягнений у синій фрак, заховався у своїй хатині, і по всьому видно, що тубільцям до туристів байдужісінько.

Поникавши вулицями Тампоо, де в жодній хижці не відчинились гостинно перед ними двері, Себастьян Цорн, Івернес, Пеншіна, Фрасколен і лоцман прямують до зруйнованих храмів, що скидаються на занедбані халупи. Вони розташовані недалеко хатини, що править за житло місцевому чаклунові.

Цей чаклун, уклякнувши на порозі свого дому, проводжає зайшлих недоброзичливим поглядом, а його чудернацькі жести наводять на думку, що він насилає на них зловісні чари.

Фрасколен намагається через лоцмана зайти з ним у розмову. Але враз обличчя чаклуна робиться таке похмуро-відворотне, а весь вигляд — такий загрозливий, що доводиться покинути всяку надію на те, щоб витягти хоч одне слово з цього фіджійського дикобраза.

А тим часом, усупереч усім пересторогам, Пеншіна віддалився від гурту й заглибився в гущавину бананів, що ними поросли схили найближчого горбка.

Коли Себастьян Цорн, Івернес і Фрасколен, яких відштовхнула недоброзичливість чаклуна, зібрались покинути Тампоо, вони побачили, що їхнього товариша з ними немає.

Однак уже час повертатись до човна. Незабаром почнеться відплив: за тих кілька годин, що він триватиме, треба встигнути спуститись до гирла Реви.

Фрасколен, занепокоєний відсутністю Пеншіна, гукає його дужим голосом.

Жодної відповіді.

— Де ж це він? — питає Себастьян Цорн.

— Не знаю, — відповідає Івернес.

— Чи ж хто з вас бачив, як віддалився ваш товариш? — питає лоцман.

Ні, ніхто не бачив!

— Напевне, він повернувся до Човна тією стежкою, що йде від села, — каже Фрасколен.

— Не слід було йому це робити, — говорить лоцман. — Але не будемо марнувати час, ходімо за ним.

Вони йдуть, охоплені тривогою. Цього Пеншіна не переробиш, але, якщо навіть вважати, що лютість тубільців, які вперто залишаються в дикому стані, дещо вигадана, однаково йому загрожує цілком реальна небезпека.

Минаючи Тампоо, лоцман із занепокоєнням помічає, що ніде не видно жодного фіджійця. Двері солом’яних хижок зачинені. Немає людей і навколо хатини вождя. Жінки, що виготовляли куркуми, теж усі зникли. Здавалось, за одну годину село покинули всі його мешканці.

Тоді купка туристів прискорює ходу. Знов і знов вони кличуть товариша, але ніхто не відповідає. Невже його немає і на березі річки, де стоїть на причалі човен? Чи, може, і човен, якого пильнують механік і двоє матросів, теж кудись подівся?

До причалу залишається ще кілька сотень кроків. Вони поспішають і, як тільки виходять на узлісся, помічають човен і трьох чоловіків на варті.

— А наш товариш? — гукає Фрасколен.

— Хіба він не з вами? — здивовано питає механік.

— Ні… ось уже з півгодини…

— Він сюди не приходив? — питає Івернес.

— Ні.

Що ж сталося з цим необачним? Лоцман уже не приховує свого занепокоєння.

— Треба повернутися до села, — каже Себастьян Цорн. — Ми не можемо покинути отак Пеншіна.

Біля човна залишають на варті тільки одного матроса, хоч, можливо, це й небезпечно. Але цього разу треба повернутися до Тампоо, збільшивши й добре озброївши свій загін. Хоч би довелось винишпорити по всіх хижках, вони не покинуть села, не повернуться на Стандарт-Айленд, перш ніж знайдуть Пеншіна.

Вирушають до Тампоо. Село — та сама пустка, навколо залягла тиша. Де поховались його мешканці? Жодного звуку не чутно на вулицях, хижки спорожніли.

На лихо, не залишається вже ніяких сумнівів… Пеншіна заглибився в бананові зарості… його схопили й потягли… куди? Легко собі уявити, яку долю готують йому людожери, з яких він стільки глузував! Але розшуки навколо Тампоо не дають жодного наслідку. Чи ж можливо знайти хоч який слід у цих заростях, в лісовій хащі, яку знають самі лише фіджійці? Та вони можуть захопити ще й човна, якого охороняє один лише матрос.

Якби таке нещастя трапилося, загинула б уся надія визволити Пеншіна, і хтозна, чи змогли б врятуватись його товариші…

Невимовний розпач охоплює Фрасколена, Івернеса, Себастьяна Цорна. Що робити? Лоцман і механік також не знають, як зарадити біді.

Фрасколен, що зберіг самовладу, каже нарешті:

— Вертаймось на Стандарт-Айленд.

— Без нашого товариша? — вигукує Івернес.

— Що ти вигадав? — додає Себастьян Цорн.

— Я не бачу іншого виходу, — відповідає Фрасколен. — Треба повідомити губернатора Стандарт-Айленду… поставити вимогу перед властями Віті-Леву негайно вжити заходів…

— Так… рушаймо, — радить і лоцман. — Нам не можна гаяти жодної хвилини, якщо ми хочемо скористатися з відпливу.

— Це єдиний спосіб урятувати Пеншіна, — вигукує Фрасколен, — коли ще не пізно!

Справді, єдиний спосіб.

Вони залишають Тампоо, непокоячись, що не знайдуть на березі свого човна. Марно гукають вони хором Пеншіна. Проте, якби лоцман і його супутники були не такі схвильовані, вони напевне помітили б де-не-де у чагарях кількох фіджійських дикунів, що стежили за ними невідступно.

Човен стоїть на тому ж місці. Матрос не бачив, щоб будь-хто блукав берегом Реви.

Як болісно крається їм серце, коли Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес наважуються врешті увійти у човен! Вони вагаються… вони кличуть знову. Але треба рушати, каже Фрасколен, і він має рацію: баритися не можна.

Механік пускає в рух динамо, і човен, підхоплений течією, мчить униз до гирла Реви з неймовірною швидкістю.

О шостій годині вони пролітають повз крайню західну точку річкової дельти. Ще півгодини, і човен причалює до молу Штирборт-Гарбора.

Електричний поїзд за кілька хвилин довозить Фрасколена і двох його товаришів до Мільярд-Сіті, і вони прямують до будинку мерії.

Дізнавшись про нещастя, Сайрус Бікерстаф негайно вирушає до Суви й домагається побачення з генерал-губернатором архіпелагу.

Цей представник англійської королеви, дізнавшись про події в Тампоо, не криється з тим, що справа надто серйозна… Француз потрапив до рук одного з тих племен віддалених районів, які опираються будь-якій владі…

— На жаль, ми не можемо вжити ніяких заходів раніше ніж завтра, — додає він, — наші човни не зможуть піднятися проти течії річкою Ревою до Тампоо. Крім того, необхідно організувати великий загін; найпевніший шлях — йти крізь ліс…

— Гаразд, — говорить Сайрус Бікерстаф, — але це буде не завтра, а сьогодні, треба вирушити негайно…

— Я не маю в своєму розпорядженні потрібної кількості людей, — відповідає генерал-губернатор.

— В нас вони є, шановний добродію, — каже Сайрус Бікерстаф. — Накажіть приєднати до них солдатів з вашої охорони під командою вашого офіцера, що добре знає цю країну…

— Пробачте, добродію, — нелюб’язно мовить генерал-губернатор, — але я не звик…

— Пробачте й ви, — веде далі Сайрус Бікерстаф, — але я попереджаю вас, якщо ви не почнете діяти негайно, якщо нам не повернуть нашого друга, нашого гостя, ви за це відповідатимете, і…

- І? — зарозумілим тоном питає губернатор.

— Батареї Стандарт-Айленду зруйнують дощенту порт Суву, вашу столицю, і все, чим володіють тут чужоземці, - однаково англійці чи німці!

Ультиматум категоричний, і доводиться скоритися. Кілька гармат Суви — ніщо проти батареї Стандарт-Айленду. Генерал це розуміє і підкорюється, хоч. треба сказати, він повинен був це зробити не з примусу, а з доброї волі в ім’я людяності.

За півгодини на берег Суви сходить сотня матросів і солдатів під орудою комодора Сімкоо, який захотів сам керувати цією операцією. Разом з ним — головний інспектор мистецтв, Себастьян Цорн, Івернес і Фрасколен. їм на допомогу надано поліцейський загін з Віті-Леву. Прибувши на місце, експедиція обходить бухту Реви, заглиблюється в лісові зарості, за вказівками лоцмана, який добре знає ці віддалені внутрішні райони острова, їдуть навпростець, швидким кроком, щоб якнайшвидше добратися до Тампоо.

Виявляється, що йти до села не потрібно. Близько години ночі колона дістає наказ зупинитися.

В глибині майже непролазної хащі замиготів вогник багаття. Немає сумніву, що там зібралися жителі Тампоо, бо ж відсіль до села в східному напрямку всього півгодини ходи.

Комодор Сімкоо, лоцман, Калістус Менбар і троє парижан ідуть попереду…

Через якусь сотню кроків вони зупиняються й застигають на місці.

Освітлений кривавим полум’ям вогнища, яке оточила галаслива юрба чоловіків і жінок, стоїть, прив’язаний до дерева, голий до пояса Пеншіна, і фіджійський вождь наближається до нього з сокирою в руці…

— Вперед! Вперед! — гукає комодор до моряків і солдатів.

Раптова й жахлива несподіванка для тубільців! Лунають постріли, удари прикладами, і в одну мить галявинка спустіла, тубільці кинулись урозтіч і зникли в лісі…

Відв’язаний від дерева, Пеншіна падає в обійми свого друга Фрасколена.

Як передати радість артистів, його братів, до якої долучаються й кілька сльозинок, а також і цілком справедливі докори!

— Ти просто божевільний, — каже віолончеліст, — чого це тобі заманулося піти кудись від нас?

— Хай я буду хоч сто разів божевільний, мій старий друже Себастьяне, — каже Пеншіна, — але не дорікай своєму альтистові, коли він напіводягнений. Передай-но краще мені одежу, щоб я міг стати перед представниками влади у пристойнішому вигляді.

Одяг Пеншіна знайдено під деревом, і він його приймає з гідним подиву спокоєм. Потім, прибравши свого звичайного вигляду, він підходить і міцно тисне руку комодорові Сімкоо і головному інспекторові.

— Ну, — каже йому Калістус Менбар, — тепер ви повірили в людоїдство фіджійців?

— Не такі вже вони людоїди, ці сучі діти, — відповідає «його високість», — адже я цілісінький!

— От навіжений, нічим його не виправиш! — вигукує Фрасколен.

— А ви знаєте, що мені завдавало найбільшої прикрості, коли я опинився в Становищі людської дичини, яку ось-ось наштрикнуть на рожен? — питає Пеншіна.

— Хай мене повісять, якщо я догадаюсь! — відповідає Івернес.

— Зовсім не те, що я піду тубільцям на закуску. Ні! Найгіркіше було знати, що тебе має пожерти дикун, одягнений у фрак… синій фрак з золотими ґудзиками… з парасолем під пахвою… бридким англійським парасолем!

Розділ X ЗМІНА ВЛАСНИКІВ

Другого лютого Стандарт-Айленд вирушає в дальшу подорож. Напередодні, закінчивши свої екскурсії, численні туристи повернулись до Мільярд-Сіті. Пригоди Пеншіна викликали великий розголос. Загальна прихильність до Мандрівного квартету настільки щира, що вся людність «перлини Тихого океану» готова була рятувати Пеншіна. Рада нотаблів одностайно схвалила енергійні дії губернатора Сайруса Бікерстафа. Газети ревно його прославляли. Отже, Пеншіна став зненацька героєм дня. Уявити собі тільки — альт, що мало не закінчив своєї артистичної кар’єри в шлунку фіджійського вождя! І тепер він охоче погоджується, що тубільці Віті-Леву ще не остаточно позбулись своїх людоїдських навичок.

Стандарт-Айленд вирушає на зорі і бере курс на Нові Гебріди. Обираючи цей обхідний шлях, він відхиляється вбік на десять градусів, тобто на двісті миль, в західному напрямку. Доводиться зробити такий гак, щоб висадити в Нових Гебрідах капітана Сароля і його малайців. А втім, ніхто не шкодує з цього приводу. Кожному приємно допомогти цим славним хлопцям, що показали свою хоробрість під час полювання на хижаків. І який в них щасливий і задоволений вигляд — адже вони повертаються, та ще й в такий незвичайний і дуже вигідний спосіб, до рідного краю, після довгої з ним розлуки! А для мільярдян це слушна нагода познайомитися з островами, яких вони ще не знають.

Стандарт-Айленд посувається вперед дуже поволі, розраховуючи саме тут, між Фіджі і Новими Гебрідами, на 170°30" східної довготи і 19°13" південної широти зустрітися з пароплавом, нарехтованим Танкер доном і Коверлі, що йде з Марселя.

Цілком природно, що шлюб Уолтера й міс Ді більш ніж будь-коли в центрі загальної уваги. Та чи ж можна й думати про щось інше? В Калістуса Менбара немає жодної вільної хвилини. Він вигадує й готує різні ефекти, що прикрашатимуть нечуване досі на плавучому острові пишне святкування. Коли він схудне від цієї праці, ніхто тому не здивується.

Стандарт-Айленд проходить пересічно двадцять-двадцять п’ять кілометрів за добу. Він ще раз пропливає в полі зору Віті-Леву, величні береги якого, вкриті розкішними темно-зеленими лісами, бовваніють удалині. Протягом трьох днів гребні гвинти борознять спокійні води між островом Ванара й Круглим островом, аж поки протока, позначена на картах цим останнім ім’ям, відкриває перед «перлиною Тихого океану» широку дорогу, на яку вона не поспішаючи звертає. Сила сполоханих, подурілих од ляку китів тикаються головами в крицевий корпус Стандарт-Айленду, що весь здригається від цих ударів. Але немає чого турбуватись, сталеві перетинки міцні й жодна аварія йому не загрожує.

Нарешті шостого лютого, в пообідній час, останні шпилі Фіджі зникають за обрієм. Саме цієї хвилини плавучий, острів покидає полінезійську частину Тихого океану й увіходить до меланізійської.

Протягом трьох наступних днів, дійшовши дев’ятнадцятого градуса південної широти, Стандарт-Айленд прямує далі на захід. Десятого лютого він досягає тих країв, де до нього повинен підійти пароплав з Європи. Місце зустрічі, позначене на всіх картах Мільярд-Сіті, відоме кожному мешканцеві. На вежі обсерваторії пильнують спостерігачі. Численні біноклі й підзорні труби нишпорять по обрію, і як тільки вони помітять судно… Все місто очікує… Це неначе пролог такої бажаної для публіки п’єси, в останньому акті якої відбудеться весілля Уолтера Танкердона й міс Ді Коверлі.

Тепер Стандарт-Айленду треба тільки об’якоритися, щоб протистояти течіям затиснутих між архіпелагами морів. Комодор Сімкоо дає відповідні накази, і його офіцери стежать за їхнім виконанням.

Після сніданку, опівдні, під час двогодинного відпочинку, що його узяли собі за звичку артисти, Івернес, випускаючи закрутки пахучого диму, каже до товаришів:

— Шлюбний бенкет обіцяє бути розкішним, мої друзі. Наш головний інспектор не шкодує ані праці, ані вигадки. Без сумніву, падатиме доларовий дощ, а з водограїв Мільярд-Сіті струмітиме солодке міцне вино. Однак чи знаєте ви, чого бракуватиме всій церемонії?

— Водоспадів із плинного золота, що ринули б з діамантових скель! — вигукує Пеншіна.

— Ні, - відповідає Івернес, — кантати…

— Кантати? — дивується Фрасколен.

— Звичайно, — каже Івернес. — Буде концерт, ми гратимемо наймодніші музикальні п’єси, принагідно до випадку, але якщо не буде кантати, весільної пісні, епіталами[134] на честь молодих…

— В чому ж річ, Івернесе? — каже Фрасколен. — Якщо ти береш на себе зримувати «очі» і «ночі», і «єднання» й «кохання» для вірша на десять рядків неоднакової довжини, то Себастьянові Цорну, який вже пробував свої сили як композитор, залишиться тільки покласти твій поетичний твір на музику…

— Блискуча ідея! — вигукує в захваті Пеншіна. — Звичайно, ти з цим упораєшся, мій старий буркотливий буркотуне! Це повинно бути щось насправді весільне, з багатьма spiccato, allegro, molto agitato і несамовитою кодою[135] по п’ять доларів за ноту…

— Ні, цього разу… безкоштовно, — каже Фрасколен. — Це буде пайка Мандрівного квартету, наш дарунок багатирям Стандарт-Айленду.

Пропозицію ухвалено, і віолончеліст проголошує, що він готовий благати в бога музики натхнення, якщо бог поезії обдарує своєю ласкою Івернеса.

Надвечір десятого лютого рознеслась чутка, що на обрії показався великий пароплав, який іде з північного сходу. Поки що, на віддалі близько десяти миль, не можна визначити його національну приналежність, та й над морем уже густішають сутінки.

Пароплав немов збільшує швидкість, і вже тепер можна з певністю сказати, що він прямує до Стандарт-Айленду. Та причалити він зможе, мабуть, тільки завтра на сході сонця.

Новина викликає нечуване хвилювання. Уяву жінок до краю збуджує думка про чудові ювелірні вироби, про творіння паризьких кравців і кравчинь, про художні оздоби, які привіз цей пароплав, що обернувся на велетенську шлюбну корзину… у п’ятсот-шістсот кінських сил!

Помилитися неможливо, пароплав дійсно прямує до Стандарт-Айленду. І вранці, обійшовши мол, він наближається до Штирборт-Гарбора, розгорнувши прапор «Стандарт-Айленд компані».

Раптом — друга новина, яку передають телефоном у Мільярд-Сіті: прапор на пароплаві спущено.

Що сталося? Якесь нещастя… може, небіжчик на борту? Це було б, поганою прикметою для шлюбу, який має зміцнити майбутнє СЧандарт-Айленду.

Але це ще не все: пароплав, про який йде мова, не той, якого очікували, і прибув він не з Європи, а від американського узбережжя, з бухти Магдалини. Проте судно з весільними подарунками не запізнюється. Весілля призначено на 27 лютого, а тепер тільки 11-е, судно має ще багато часу.

Що ж тоді означає прибуття цього корабля? Яку звістку він приніс? Чому в нього напівспущений прапор? Навіщо Компанія відрядила його сюди, аж до Нових Гебрід, для зустрічі з Стандарт-Айлендом?

Може, він має зробити якесь термінове повідомлення виняткової ваги?

Справді так, і незабаром уже все відомо.

Ледве пароплав причалює, як на набережну сходить пасажир.

Це головний агент Компанії. Він не відповідає на нетерплячі запитання численної юрби цікавих, що позбігалися до причалу Штирборт-Гарбора.

Заощаджуючи кожну хвилину, агент стрибає до вагона електричного поїзда, що саме рушає.

За десять хвилин він уже в мерії і просить побачення з губернатором у терміновій справі.

Агента негайно введено до кабінету, де губернатор приймає його за щільно зачиненими дверима.

Не минає й чверті години, як кожний із тридцятьох членів ради дістає телефонне запрошення терміново прибути до зали засідань.

А в портах і в місті уява людей буяє нестримно, і занепокоєння, що заступило цікавість, доходить до краю.

За двадцять вісім хвилин рада збирається під головуванням губернатора, поруч обидва його помічники. Агент Компанії виступає з таким повідомленням:

— Двадцять третього січня «Стандарт-Айленд компані лімітед» визнала свою фінансову неспроможність і надала містерові Уільяму Т. Померінгу необмежені повноваження діяти в інтересах вищеназваної Компанії, щоб ліквідувати всі її справи.

Містер Уільям Т. Померінг, на кого покладено всі ці обов’язки, і є прибулий агент власною особою.

Новина швидко розповсюдилася, але, кажучи правду, вона не справила того враження, яке зробила б у Європі. Та це й зрозуміло. Адже Стандарт-Айленд органічна частка Сполучених Штатів Америки, а жодне банкрутство неспроможне ані здивувати американців, та ще й заскочити їх зненацька. Хіба це не природна фаза ділового життя, цілком припустима річ, з якою всі погоджуються. Отже, мільярдяни поставились до справи з властивою їм байдужістю. Компанія збанкрутувала… ну що ж, це трапляється і з найсоліднішими фінансовими об’єднаннями. А який пасив? Дуже значний, як видно з ліквідаційного балансу: п’ятсот мільйонів доларів, або два мільярди п’ятсот мільйонів франків! Що ж спричинилося до банкрутства? Спекуляція… нерозважлива, мабуть, бо вона зазнала невдачі, але з нею могло б і пощастити… величезна справа… заснування нового міста в Арканзасі, яке запалось через раптовий зсув ґрунту… ніхто не міг цього передбачити. Кінець кінцем Компанія до цього непричетна, і коли земля провалюється, немає чого дивуватись, що заразом провалюються й акціонери. Хоч яка міцна видається Європа, але й з нею може колись таке трапитись… Проте з Стандарт-Айлендом не може статися нічого схожого, і хіба це не доводить переконливо його перевагу над земною поверхнею — суходолом і островами?

Але головне зараз — діяти. Актив Компанії полягає на сьогодні в вартості плавучого острова, його корпусу, електростанцій, палаців, будинків, плантацій, флотилій — одне слово, з того всього, що увіходить до складу цієї рухливої споруди інженера Уільяма Терсена і, крім того, всі установи бухти Магдалини. Чи не постає тут питання про організацію нового товариства, що придбає все це у власність, так би мовити, огулом, за згодою або з аукціону? Так… жодного заперечення не буде з цього приводу, і весь зиск од цього продажу піде на ліквідацію боргів Компанії. Та чи обов’язково, засновуючи нове товариство, звертатися до чужих капіталів? Невже мільярдний не досить багаті, щоб «відкупити» Стандарт-Айленд за власні кошти? Хіба ж не краще перетворитися з звичайних пожильців на власників «перлини Тихого океану»? І невже, нарешті, їхня адміністрація порядкуватиме гірше, ніж Компанія, що зазнала краху?

Усім відомо, скільки мільярдів лежить у кишенях членів ради. Отож загальна думка така, що Стандарт-Айленд треба купити, і не гаючись. Агент Компанії уповноважений укладати подібні угоди? Так, звичайно. А втім, якщо Компанії потрібні якнайшвидше гроші на ліквідацію своїх справ, то вона може їх знайти лише в гаманах багатіїв Мільярд-Сіті, серед яких дехто — найголовніші її акціонери. Тепер, коли припинилось суперництво між двома головними родинами й двома частинами міста, все піде як із маслом! У Сполучених Штатах зі справами не зволікають. Тут же, під час засідання, мільярдяни збирають потрібні кошти. Оголошувати підписку члени ради вважають за зайве. Джем Танкердон, Нет Коверлі й ще кілька багатіїв Мільярд-Сіті пропонують за Стандарт-Айленд чотири мільйони доларів. А втім, за ціну не сперечаються… Можеш брати, можеш і відмовитися, і агент Компанії бере.

Рада зібралась в залі мерії о восьмій тринадцять.

О дев’ятій годині сорок сім хвилин усі розійшлися, і Стандарт-Айленд перейшов до рук двох «архімільярдерів» і кількох їхніх приятелів, що об’єднали свої капітали під фірмою «Джем Танкердон, Нет Коверлі і К°».

Так само, як повідомлення про банкрутство Компанії зовсім не збентежило населення плавучого острова, то і звістка, що багатії-мільярдяни придбали Стандарт-Айленд у власність, не викликала жодного хвилювання. Всі вважають подібні справи вельми звичайними, і якби йшлося про кошти ще значніші, гроші з’явились би умить. Мільярдяни відчувають глибоке задоволення від того, що вони тепер, так би мовити, у себе вдома або принаймні не залежать більше від якоїсь сторонньої Компанії.

В усьому ладу, розпорядку, звичаях Стандарт-Айленду не відбудеться жодної зміни. Адміністрація буде ця сама. Всі службовці, всі робітники залишаться на своїх місцях.

Як же воно й могло бути інакше?

Отже, Етель Сімкоо й надалі очолюватиме навігаційне управління, зосереджуючи у своїх руках найвище керівництво рухом Стандарт-Айленду, відповідно до маршруту, затвердженого радою нотаблів. Міліція так само залишається під командуванням полковника Стюарта. Ніяких змін і в обслуговуванні обсерваторії, - королеві Малекарлії не загрожує втрата його посади астронома. Ні в портах, ні на електростанціях, ані в складі муніципальної адміністрації ніхто не зазнає змін у своєму службовому становищі. Навіть Атаназ Доремюс, попри всю свою марність, залишається на своєму місці, дарма що учні так само вперто не відвідують уроків танцю, грації й гарних манер.

Само собою зрозуміло, що залишається без жодної зміни й угода, укладена з Мандрівним квартетом, який до кінця подорожі одержуватиме свій нечуваний гонорар згідно з умовами ангажементу.

— Ці люди просто незвичайні! — каже Фрасколен, дізнавшись, що справу улагоджено всім на втіху.

— Це тому, що вони орудують мільйонами, — зауважує Пеншіна.

— А чи не скористатися нам з цієї зміни власників і зламати нашу угоду, — пропонує Себастьян Цорн, який досі не відмовився від своїх безглуздих упереджень проти Стандарт-Айленду.

— Зламати угоду?! — обурюється Пеншіна. — Ану, лишень спробуй!

І, міцно затиснувши ліву руку, наче він тримає гриф інструмента, він погрожує віолончелістові: ще слово — і дістанеш блискавичного удару кулаком.

Проте в становищі губернатора відбудуться деякі зміни. Сайрус Бікерстаф, як безпосередній представник «Стандарт-Айленд компані», вважає за потрібне скласти з себе обов’язки губернатора. Така ухвала видається цілком логічною у даній ситуації. Тому прохання губернатора задовольняють, і він дістає відставку на найпочесніших умовах.

Що ж до його помічників, Бартелемі Реджа й Габлі Гаркура, то вони, зазнавши як акціонери Компанії великих збитків від її банкрутства, мають намір покинути плавучий острів з першим-ліпшим пароплавом.

Усе ж Сайрус Бікерстаф погоджується залишитись на чолі муніципального управління до кінця подорожі.

Отак без галасу, без суперечок, без хвилювань і змагань відбулась важлива фінансова реорганізація і зміна власників Стандарт-Айленду. Всі справи було розв’язано так розумно й так швидко, що агент Компанії зміг того ж дня вирушити в зворотну путь, везучи з собою підписи головних покупців і гарантію ради нотаблів.

Що стосується надзвичайно важливої персони, яка зветься Калістус Менбар, головний інспектор мистецтв і розваг на незрівнянній «перлині Тихого океану», то нові господарі ствердили його обов’язки, його платню і його привілеї; та й справді, де б вони знайшли заступника цій незамінній людині?

— Ну, — каже Фрасколен, — все гаразд, майбутнє Стандарт-Айленду забезпечено, йому вже ніщо не загрожує!

— Побачимо! — бурмотить упертий віолончеліст.

Ось в яких обставинах має відбутися шлюб Уолтера Танкердона й міс Ді Коверлі. Грошові інтереси з’єднають обидві родини, а це в Америці, як і скрізь, зрештою, створює найміцніші зв’язки. Тепер остров’яни будуть певні свого добробуту. Відколи Стандарт-Айленд перейшов в руки найбагатших мільярдян, він немов набув більшої незалежності, став справжнім господарем своєї долі. Якірний ланцюг, що міцно прив’язував його раніше до бухти Магдалини в Сполучених Штатах, щойно розірваний!

Отже, тепер можна святкувати.

Чи ж є потреба говорити про радість наречених? Як зобразити те, що зобразити неможливо, як змалювати щастя, що осяває все навколо них? Вони не розлучаються один з одним. Шлюб, який уявлявся всім відповідною партією для Уолтера Танкердона і міс Ді Коверлі, насправді обернувся на одруження з любові. Вони покохали один одного почуттям — хай кожний переконається в цьому, — в якому немає місця корисливим інтересам.

І юнак, і дівчина щедро обдаровані тими рисами, які повинні забезпечити їм найщасливіше існування. В Уолтера золоте серце, і будьте певні, що і в міс Ді воно зроблено з того ж металу, — образно висловлюючись, звичайно, хоч і в матеріальному розумінні це цілком пасувало б до їхніх мільйонів. Вони створені один для одного, і ще ніколи цей вислів, такий заяложений, не вживався в точнішому значенні. Вони рахують дні, вони рахують години, які відділяють їх від жаданої дати — 27 лютого. Наречені шкодують лише за одним — що Стандарт-Айленд не прямує до ста вісімдесятого градуса довготи, бо якби він ішов тепер з заходу, вони могли б викреслити в календарі цілу добу. Щастя молодих стало б тоді ближче на один день. Але ні! Церемонія відбудеться тільки біля Нових Гебрід, і доводиться цьому скоритися.

Зауважимо, до речі, що пароплав, навантажений різними чудесами з Європи, «пароплав-кошик», ще не прибув. Щодо наречених, то вони залюбки обійшлися б без коштовних речей, бо й справді навіщо їм ця королівська розкіш? Вони втішаються взаємним коханням, невже їм потрібно ще щось, крім цього?

Але їхні родини, їхні друзі, всі мільярдяни прагнуть надати весільній церемонії надзвичайної пишноти. Тому біноклі, спрямовані на схід, уперто вдивляються в обрій. Джем Танкердон і Нет Коверлі призначили навіть чималу премію тому, хто перший помітить пароплав, що його двигун рухається надто повільно, аби вдовольнити нетерплячу публіку.

Тим часом старанно розробляється й програма святкування. До неї входять гри, прийоми, подвійна релігійна церемонія — в протестантській церкві і в католицькому соборі, урочистий вечір у мерії, фестиваль у парку. Калістус Менбар пильним оком стежить за всім і скрізь, він не шкодує ані себе, ані своїх зусиль, можна сказати, він розтрачує своє здоров’я. Та нічого не вдієш! Він має палку, схильну до захоплення вдачу, і зупинити його тепер так само неможливо, як поїзд, який мчить щодуху.

Готова й урочиста кантата. Івернес як поет і Себастьян Цорн як композитор показали себе гідними один одного. Кантату виконуватимуть масові хори щойно утвореного хорового товариства. Сподіваються, що кантата справить незвичайний ефект, бо залунає в садку обсерваторії, освітленому електричними ліхтарями, коли вже спаде ніч. Потому молоді стануть перед урядовцем, що реєструє шлюби, а релігійний обряд відбудеться опівночі, серед феєричних вогнів, що засяють над Мільярд-Сіті.

Нарешті в морській далині заманячив давно очікуваний пароплав. Обіцяну нагороду — чималу кількість доларів — одержує один спостерігач Штирборт-Гарбора,

Дев’ятнадцятого лютого, о дев’ятій ранку, пароплав причалює до молу, і його негайно починають розвантажувати.

Зайва річ — перераховувати детально весь крам, коштовності, туалети, модні речі, художні оздоби, все те, з чого складається цей весільний вантаж. Досить сказати, що виставка цих речей, влаштована в просторих залах особняка Коверлі, має нечуваний успіх. Пройтись перед цими дорогоцінностями забажало все населення Мільярд-Сіті. Зрозуміло, що тільки казково багаті люди спроможні, незважаючи на ціну, придбати всю цю розкіш, хай так. Але треба взяти до уваги тонкий смак, художнє чуття, що визначали вибір цих речей, і саме цим можна милуватися без кінця. А втім, чужоземки, яких цікавить детальний перелік означених речей, могли б знайти його в числах «Стандарт-Кронікл» і «Нью-Геральд» за 21-е і 22-е лютого. Якщо це їх не задовольнить, то хай згадають, що повного щастя на цьому світі не буває.

— Хай йому чорт! — тільки й каже Івернес, виходячи з салонів особняка на П’ятнадцятій авеню у супроводі своїх трьох друзів.

— Хай йому чорт! Мені цей вислів видається найслушнішим, — зауважує Пеншіна. — Все це здатне спонукати вас одружитися з міс Ді Коверлі без всякого посагу… тільки заради одної неї.

Що стосується наречених, то треба признатись, що вони оглянули дуже поверхово це нагромадження блискучих витворів мистецтва й моди.

Стандарт-Айленд після прибуття пароплава знову взяв курс на захід, у напрямку Нових Гебрід. Якщо до 27 лютого з’явиться хоч один острів архіпелагу, капітан Сароль зійде на берег разом зі своїми супутниками, і Стандарт-Айленд зможе вирушити в зворотний путь.

Плавати в західних областях Тихого океану куди легше, бо їх дуже добре знає капітан-малаєць. На прохання комодора Сімкоо, що потребував його допомоги, капітан Сароль увесь час вартує на вежі обсерваторії. Як тільки виникнуть на обрії перші високості, можна буде одразу підійти до Броманга, найближчого на сході острова архіпелагу, що дозволить обминути численні підводні рифи, розкидані навколо Нових Гебрід.

Може, випадково, а може, бажаючи бути присутнім на весільному святі, але капітан Сароль маневрував настільки повільно, що перші острови з’явились тільки вранці 27 лютого — саме того дня, на який призначено шлюбну церемонію.

Та, зрештою, це й неважливо. Шлюб Уолтера Танкердона і міс Ді Коверлі не буде менш щасливим од того, що його відзначатимуть поблизу Нових Гебрід, і, якщо ці славні малайці матимуть од цього втіху — а вони з цим і не криються, — хай собі беруть участь у весільних святах на Стандарт-Айленді.

Зустрінувши на своєму шляху кілька острівців, Стандарт-Айленд обходить їх, здаючись на дуже точні вказівки капітана Сароля, і прямує до Броманга, залишаючи на півдні висоти острова Тана.

Себастьян Цорн, Фрасколен, Пеншіна й Івернес опинились тут поблизу — за три сотні миль щонайбільше — французьких володінь у західній частині Тихого Океану, де живуть їхні антиподи[136], і розташовані острови Лоялті і Нової Каледонії, що правлять Франції за місце заслання.

Острів Броманга, вкритий вглибині густими лісовими хащами, перетинають численні горби, між якими розстилаються широкі рівнини, цілком придатні до обробітку. Комодор Сімкоо зупиняється на відстані одної милі від бухти Кука на східному узбережжі острова. Підходити ближче було б необережно, бо коралові стрілки, що виступають на поверхні води, висуваються тут у море на півмилі від берега. Зрештою, губернатор Сайрус Бікерстаф не має наміру робити стоянку ані перед цим островом, ані деінде в межах цього архіпелагу. Закінчиться святкування, малайці зійдуть на берег, і Стандарт-Айленд повернеться до екватора й відтіль до бухти Магдалини.

О першій годині дня плавучий острів зупиняється.

За розпорядженням адміністрації міста, всіх робітників, службовців, матросів і солдатів звільнено від роботи, за винятком митної охорони на берегових постах, яка повинна завжди пильнувати свого діла.

Зайве й казати, що погода стоїть чудова, з моря повіває свіжий вітерець. І сонце, як то кажуть, святкує разом з усіма.

— Як видно, це горде світило також слугує багатіям — рантьє! — вигукує Пеншіна. — Якщо вони накажуть йому, як колись Ісус Навин, зупинитися, щоб продовжити день, воно скориться їм! О, всевладність золота!

Не варто перераховувати різноманітні номери ні з чим незрівнянної програми, що її уклав головний інспектор розваг Мільярд-Сіті. З трьох годин всі мешканці міста, околиць, обох портів потоками линуть у парк, до берегів річки Серпентайн. Поважні громадяни приєднуються до натовпу простих людей. Гри викликають загальне захоплення, в якому, можливо, не останнє значення має боротьба за оголошені призи. Танцюють просто неба. Найблискучіший бал відбувається в розкішних залах казино, на якому молодики, дівчата, молоді жінки змагаються між собою у вишуканості й веселощах. Івернес й Пеншіна також танцюють і ні перед ким не поступаються, коли йдеться про танець із найвродливішими мільярдянками. Ніколи «Його високість» не був такий люб’язний і дотепний, ніколи не тішився таким успіхом. Тому немає чого дивуватися, що на скаргу своєї дами після несамовитого вальса: «Ох, добродію, з мене просто ллється вода!», він насмілився відповісти: «Це води Вальса, міс, води Вальса!»

Фрасколен, присутній при цій розмові, червоніє по самі вуха, а Івернес, почувши її, дивується, як небесний грім не вдарив над головою зухвальця.

Додамо, що родина Танкердон і Коверлі присутні у повному складі, і гарненькі сестри нареченої, як видно, щиро радіють з її щастя. Міс Ді проходжується під руку з Уолтером, що зовсім не порушує звичайності, бо в Америці це дозволено. Всі вітають любих молодят, дарують їм квіти, зустрічають їх оплесками, поздоровленнями й люб’язностями, які наречені приймають щиро й привітно.

Святкування триває, години минають, і щедре частування сприяє ще (більшому піднесенню, що панує серед публіки.

Надходить вечір, парк спалахує безліччю вогнів, що потоками ллють згори електричні ліхтарі. Сонце вчасно догадалось зникнути за обрієм! Не личить йому принижуватися перед цим штучним промінням, яке перетворює ніч у ясний день.

Між дев’ятою і десятою годиною виконують кантату. Вона має незрівнянний успіх. Та ні поетові, ні композитору не випадає ним пишатися. Можливо, що в цю мить навіть віолончеліст відчув, як тануть його упередження проти «перлини Тихого океану».

Дзиґарі вибивають одинадцять ударів, довга урочиста процесія прямує до палацу мерії. Уолтер Танкердон і міс Ді Коверлі йдуть, оточені кожний своїми рідними. Все населення супроводить їх уздовж Першої авеню.

Губернатор Сайрус Бікерстаф чекає на них у великій вітальні муніципалітету. Найпрекрасніший шлюб, що йому доводилось вітати за весь час його адміністративної діяльності, ось-ось буде здійснено…

Раптом у повітрі розітнулись голосні крики, вони долинають із найдальшого кварталу лівої частини міста.

Процесія зупиняється на півдорозі. Крики повторюються все голосніше, ще дужче, одночасно чутно віддалені постріли.

За хвилину кілька вартових митної охорони — серед них багато поранених — вибігають до будинку із скверу, що оточує мерію.

Тривога досягає крайньої межі. Юрбу людей охоплює той безроздумний жах, який породжує невідома загроза.

Біля входу до мерії з’являється Сайрус Бікерстаф у супроводі комодора Сімкоо, полковника Стюарта й нотаблів, що приєднались до них.

Вартові, яких закидають питаннями, повідомляють, що на Стандарт-Айленд щойно напали банди новогебрідців — три або чотири тисячі — і веде їх капітан Сароль.

Розділ XI НАПАД І ОБОРОНА

Так почала здійснюватися злочинна змова, що її підготував капітан Сароль за участю врятованих разом з ним малайців, узятих на Стандарт-Айленд з острова Самоа, новогебрідців, тубільців Ероманга й сусідніх островів. Який буде її кінець? Це неможливо передбачити, зважаючи на умови, за яких сталася ця жахлива нагла навала.

Новогебрідський архіпелаг, до складу якого входить принаймні сто п’ятдесят островів, перебуваючи під протекторатом Англії, з погляду географії тяжить до Австралії, проте тут, як і на Соломонових островах, що лежать на північному заході цієї частини Тихого океану, питання про протекторат є справжнім яблуком розбрату й чвар між Францією і Сполученим Королівством. До того ж і Сполучені Штати недобрим оком поглядають на заснування європейських колоній серед океану, де вони хотіли б самі лише панувати. Великобританія зводить на різних архіпелагах свій стяг, прагнучи створити собі тут бази постачання, які стануть їй у пригоді в тому випадку, якщо австралійські колонії вислизнуть з-під влади Форін-Офіса.

Населення Нових Гебрід складається з негроїдів і малайців канакського походження. Але вдача цих тубільців, їхній темперамент, їхні нахили неоднакові на північних і на південних островах, і це дозволяє відповідно поділити архіпелаг на дві групи.

У північній групі, на острові Санто, в бухті святого Пилипа, тубільці досягли певного рівня розвитку. Вони живуть мирно і ніколи не нападають на європейські факторії й кораблі. Те саме можна сказати про острів Ефат, або Сандвіч, на якому розкинулось кілька квітучих селищ, серед них — Порт-Віла, столиця архіпелагу, що має й іншу назву — Франсвіль. Французькі колоністи користуються тут багатствами чудових ґрунтів, розкішних пасовищ, придатних до хліборобства полів, плодючих земель, на яких успішно вирощують кавові дерева, бананові й кокосові пальми. Широко розповсюджено серед них і ремесло «копрамекерів»[137]. Та, на жаль, канакська раса вимирає й цілком очевидно, що вона незабаром зовсім зникне, чим завдасть великої шкоди північній групі островів.

Зовсім інша справа — на південних островах архіпелагу. Капітан Сароль не випадково вибрав саме цю групу, щоб організувати злочинний напад на Стандарт-Айленд. Тут, особливо на острові Танна і на Ероманга, тубільці залишаються справжніми дикунами, перебуваючи на найнижчому рівні розвитку.

Серед тубільців південних островів капітан Сароль і навербував собі спільників. Він пообіцяв віддати їм на грабунок цю безцінну «перлину Тихого океану», жодному мешканцеві якої вони не повинні дарувати життя. Серед дикунів, що чатували на нього поблизу Ероманга, були мешканці сусідніх островів, розділених одні від одних вузькими морськими протоками — насамперед з острова Танна, що лежить відсіль на південь усього за тридцять-п’ять миль.

Відтіля, з округи Ваніссі, прибули дужі чолов’яги, люті поклонники бога Теаполо, що ходять майже голі, а також тубільці з Чорного берега і Сангаллі — найдикіших і найнебезпечніших місцевостей архіпелагу.

Але з того, що людність північних островів не така хижа, не слід робити висновку, що вони не подали капітанові Саролю жодної допомоги. На північ від острова Сандвіч лежить острів Апі, що має вісімнадцять тисяч мешканців, де існує звичай пожирати полонених. Є острів Паама, дикі племена якого не поступаються у лютості перед мешканцями Апі, також острів Малліколо, де живуть канаки-людоїди, нарешті, острів Аврора, один з найнепевніших, де білі навіть не наважуються селитися: тут кілька років тому було знищено весь екіпаж французького катера. Саме з цих навколишніх островів капітан Сароль і дістав поміч.

Як тільки Стандарт-Айленд наблизився і зупинився в кількох кабельтових від Ероманга, капітан Сароль подав знак, що на нього чекали тубільці.

За кілька хвилин почався перехід кількох тисяч дикунів на плавучий острів по коралових скелях, що виступали над поверхнею моря.

Ці новогебрідці, що вдерлись у місто, — страшна небезпека, адже вони ні перед чим не відступають, здатні на будь-яке вбивство й насильство! На їх боці перевага раптового нападу, вони озброєні не тільки довгими асагаями — списами, зробленими з кістки, вістря яких завдають небезпечних ран, — але й стрілами, що їх умочують у рослинну отруту, й рушницями Снайдерса, які скрізь у вжитку на новогебрідських островах.

Як тільки почалася ця навала, підступно підготовлена заздалегідь змовниками Сароля, довелось негайно мобілізувати солдатів, матросів, службовців; усіх здорових чоловіків, здатних боротись зі зброєю в руках.

Сайрус Бікерстаф, комодор Сімкоо, полковник Стюарт зберігають цілковитий спокій. Король Малекарлії теж пропонує свої послуги, бо хоч йому й бракує вже молодечої сили, та не бракує мужності. Тубільці ще далеченько, біля Бакборт-Гарбора, де портові офіцери намагаються організувати опір. Але ясно, що навала новогебрідців пориватиметься до міста.

Адміністрація наказує негайно зачинити усі міські брами, за якими зібралось на весільне святкування майже все населення Мільярд-Сіті.

Напевно, тубільці спустошать і парк, і околиці. Дуже можливо, що вони зруйнують порти й електростанції, а також знищать батареї Хвилеріза й Корми, але як цьому запобігти? Та найбільше нещастя, що може трапитись, — якщо ворог спрямує гармати Стандарт-Айленду на місто, адже цілком імовірно, що малайці вміють з ними поводитися.

Перш за все за порадою короля Малекарлії більшість жінок і дітей переводять до мерії.

У величезному будинку муніципалітету панує глибока темрява, як і на всьому острові: електроприлади перестали працювати, бо механіки змушені були рятуватися від напасників.

Проте, завдяки піклуванням комодора Сімкоо, зброю, що зберігали у будинку мерії, розподілили між солдатами й моряками і тепер її нікому не бракуватиме. Залишивши міс Ді з місіс Танкердон і місіс Коверлі, Уолтер приєднується до групи, до якої ввійшли Джем Танкердон, Нет Коверлі, Калістус Менбар, Пеншіна, Івернес, Фрасколен, Себастьян Цорн.

— Ну от… так воно й повинно було закінчитися! — бубонить віолончеліст.

— Але ж іще нічого не закінчилось! — вигукує головний інспектор. — Ні, це ще не кінець, і наш любий Стандарт-Айленд не поступиться перед жменькою канаків!

Хороші слова, Калістусе Менбаре! Всім зрозуміло, який гнів охоплює тебе на саму думку, що ці негідники-новогебрідці зірвали так старанно й пишно підготовлене свято! Так, треба сподіватися, що вони дістануть належну відсіч… Та, на лихо, вони не тільки переважають мільярдян кількісно, але на їх боці і всі переваги тих, хто нападає перший.

Весь час здалеку, від обох портів, долинають постріли. Капітан Сароль почав з того, що припинив рух гвинтів, щоб позбавити Стандарт-Айленд можливості відійти від Ероманга, де тубільці влаштували свою операційну базу.

Губернатор, король Малекарлії, комодор Сімкоо, полковник Стюарт, що створили комітет оборони, спочатку гадали зробити вилазку. Але це визначало б пожертвувати багатьма захисниками і обійшлося б надто дорого. Чекати милосердя від цих дикунів так само марно, як і від хижаків, що два тижні тому заводнили Стандарт-Айленд. До того ж чи не спробують тубільці посадити плавучий острів на скелі Ероманга, щоб легше було потім віддати його на грабунок?

За годину напасники опинились уже перед огорожею Мільярд-Сіті. Вони намагаються пробити її, але надаремно. Вони хочуть перелізти через огорожу, але їх не пускають постріли захисників.

Отже, тубільцям не поталанило захопити Мільярд-Сіті зненацька, а в нічній пітьмі оборону міської огорожі прорвати нелегко. Тому капітан Сароль наказує тубільцям відійти на околиці і в парк, де вони чекатимуть світанку.

Між четвертою і п’ятою годинами небо на сході починає світлішати.

Половина керованих комодором Сімкоо і полковником Стюартом солдатів і моряків залишається в будинку мерії, інші збираються у сквері навколо обсерваторії, бо є підстави гадати, що капітан Сароль саме тут спробує вдертися крізь огорожу. Раз жодної допомоги ззовні немає чого чекати, треба будь-що перешкодити тубільцям добутися у місто.

Наші парижани приєднались до оборонців, яких їхні офіцери ведуть аж у кінець П’ятої авеню..

— Пощастило вислизнути від фіджійських людожерів, — вигукує Пеншіна, — а тепер мусиш захищатись від людожерів новогебрідських!

— Вони ковтатимуть нас не інакше, як цілісінькими, — каже в тон йому Івернес і додає: — Я боронитиму себе до останнього шматочка, як герой Лабіша[138]!

Себастьян Цорн мовчить. Відомо, що він думає про всі ці події, але це не заважає йому виконувати свій обов’язок.

Тільки розвиднилось, з обох боків садової огорожі розітнулись перші постріли. Починається мужня оборона в районі обсерваторії. На одному й на другому боці є жертви. Джема Танкердона ворожа куля влучила в плече — рана легка, і він воліє залишитись на місці. Нет Коверлі й Уолтер — у перших лавах бійців. Король, Малекарлії, нехтуючи кулями снайдерсів, намагається поцілити в капітана Сароля, який весь час на видноті серед своїх новогебрідців.

Правду кажучи, напасників надто вже багато! Все боєздатне населення Ероманга, Танна й сусідніх островів ринуло на Мільярд-Сіті. Проте є й сприятлива обставина, яку спостеріг комодор Сімкоо: течія не відносить Стандарт-Айленд до берегів Ероманга, а поволі скеровує його до групи північних островів; ще краще було б, якби його несло у відкрите море.

Але час минає, тубільці подвоюють свої зусилля, і оборонці, невважаючи на мужній опір, вже не можуть більш їх стримувати. О десятій годині огорожу зірвано. Перед натовпом, що горлаючи затопив увесь сквер, комодор Сімкоо змушений відійти до будинку мерії, де доведеться боронитися, як у фортеці.

Захищаючись, солдати й моряки відступають крок по кроку. Можливо, що тепер новогебрідці, вдершись за міську огорожу, гнані грабіжницьким інстинктом, розсіються по кварталах, що дало б мільярдянам хоч деяку перевагу.

Марна надія! Капітан Сароль не дозволяє тубільцям покидати Першу авеню. Посуваючись уперед цією вулицею, вони дійдуть до мерії, де остаточно зламають опір тих, хто потрапив в облогу. Коли капітан Сароль стане господарем мерії, перемога буде цілковита. Прийде година різанини й грабунку.

— Ні… їх надто багато! — повторює Фрасколен, якому асагай пошкодив плече.

Під зливою стріл і куль відступають далі.

О другій годині дня ворог відкинув оборонців до муніципального скверу. З кожного боку нараховують щось із п’ятдесят убитих, поранених удвічі чи втричі більше. Перше ніж тубільці наблизились до будинку муніципалітету, оборонці увіходять у нього, зачиняють усі двері, переводять жінок і дітей у внутрішні приміщення, де вони будуть у безпеці від стріл і куль. Потому Сайрус Бікерстаф, король Малекарлії, комодор Сімкоо, полковник Стюарт, Джем Танкердон, Нет Коверлі, їх друзі, солдати й моряки стають на чати біля вікон, й стрілянина поновлюється ще з більшою силою.

— Треба тут триматися, — каже губернатор. — Це наша остання надія! Врятувати нас може тільки чудо!

Новогебрідці йдуть на штурм за наказом капітана Сароля, що певен успіху, хоч перед ними й нелегке зав: дання. Двері в будинку настільки міцні, що їх важко висадити без допомоги артилерії. Тубільці кидаються на них з сокирами, але вогонь із вікон не вщухає й завдає їм великих втрат. Та це не зупиняє їхнього проводиря. Якби його вбито, ця смерть змінила б, можливо, становище…

Минає дві години. Будинок мерії все ще чинить опір. Кулі спустошують лави напасників, але на місце вбитих прибувають нові і нові. Марно найвправніші стрільці — Джем Танкердон і полковник Стюарт — намагаються влучити в капітана Сароля. Навкруг нього падають люди, а він наче невразливий.

І не він гине в розпалі запеклої стрілянини, а Сайрус Бікерстаф. Куля із снайдерса залетіла на центральний балкон і влучила йому в самісіньке серце. Він упав і ледве встиг проказати кілька слів приглушеним голосом, кров підступила йому до горла. Його перенесли до внутрішньої вітальні, де він небавом пустився духу. Так помер той, хто був першим губернатором Стандарт-Айленду, здібний адміністратор, людина великого й благородного серця.

Напад триває, лють тубільців подвоюється. Під ударами сокир двері будинку починають піддаватися. Як вберегти від ворожої навали цю останню фортецю Стандарт-Айлевду? Як врятувати жінок, дітей і всіх, хто знайшов тут притулок, від поголовного вбивства?

Король Малекарлії, Етель Сімкоо, полковник Стюарт радяться між собою, чи не організувати їм втечу через задні виходи палацу. Але де шукати захистку? На батареї Корми? Чи ж пощастить туди дістатися? В одному з портів? Та хіба ж там не господарюють тубільці? А поранені, число яких все зростає, - хіба ж можна їх покинути?

В цю хвилину трапляється щасливий випадок, який може поліпшити становище.

Король Малекарлії виходить на балкон, не звертаючи уваги на зливу стріл і куль, що падають навколо нього. Він піднімає рушницю і цілиться в капітана Сароля, саме в ту мить, коли двері мерії захитались, відкриваючи дорогу напасникам. Капітан Сароль падає, вбитий на смерть. Малайці одразу зупиняються вражені, потім відступають, несучи з собою труп свого проводиря, і вся маса тубільців відкочується до садової огорожі.

Майже одночасно долинають крики з протилежного кінця Першої авеню, де стрілянина знову дужчає.

Що там відбувається? Може, захисники портів і батарей здобули перемогу? Може, вони біжать до міста… наміряються, невважаючи на свою нечисленність, ударити на тубільців ззаду.

— Стрілянина з боку обсерваторії наче більшає!.. — каже полковник Стюарт.

— Напевне, ці негідники дістали підмогу!.. — відповів комодор Сімкоо.

— Не поділяю вашої думки, — озивається король Малекарлії. — Ці постріли зовсім не зрозумілі…

— Так! Там щось нове! — вигукує Пеншіна. — І нове нам на користь…

— Дивіться, дивіться! — підхоплює Калістус Менбар. — Весь цей набрід починає відсіль драпцювати.

— Ну, мої друзі, - каже король Малекарлії, - ходімо, виженемо цих голодранців із міста… Вперед!

Офіцери, солдати, моряки спускаються на перший поверх і вибігають крізь головні двері…

Сквер спорожнів. Юрби дикунів тікають, одні вздовж Першої авеню, інші сусідніми вулицями…

Що ж насправді спричинилось до цієї раптової й несподіваної зміни? Може, її викликала загибель капітана Сароля… втрата командира? Чи ж можливо, щоб напасники, які мали таку велику чисельну перевагу, настільки розгубились, коли було вбито їхнього ватажка, саме тоді, як вони вже ось-ось мали захопити мерію?

Щось із двісті солдатів і моряків під керівництвом комодора Сімкоо й полковника Стюарта і разом з ними Джем і Уолтер Танкердони, Нет Коверлі, Фрасколен і його товариші рушили Першою авеню, переслідуючи втікачів, які навіть не обертаються, щоб послати останню стрілу, останню кулю, й кидають дорогою свої снайдерси, луки, асагаї.

— Вперед! Вперед! — чутно гучну команду Сімкоо.

Проте на підступах до обсерваторії постріли підсилились. Безперечно, там люто, запекло б’ються.

Невже Стандарт-Айленд дістав допомогу? Але яку… і відкіль вона могла прибути? Хоч би як там було, але напасники тікають звідусіль, охоплені незрозумілою панікою. Може, на них пішли в наступ підкріплення з Бакборт-Гарбора?

Саме так… тисяча новогебрідців, очолювана французькими колоністами з острова Сандвіч, висадилася на Стандарт-Айленді.

Немає чого дивуватися, що наших музикантів вітали рідною мовою, коли вони зустрілись зі своїми хоробрими співвітчизниками!

Ось за яких обставин сталося це несподіване, майже чудесне втручання.

Протягом минулої ночі і ранку течія відносила Стандарт-Айленд у бік острова Сандвіч, де, як вже відомо читачам, розкинулась французька колонія. Як тільки до колоністів дійшла чутка про напад капітана Сароля на Стандарт-Айленд, вони поклали за допомогою тисячі тубільців, що перебувають під їхнім впливом, негайно піти на виручку населення плавучого острова. Але на острові Сандвіч бракувало потрібного транспорту, щоб перекинути на Стандарт-Айленд тисячу людей.

Як же зраділи ці чесні колоністи, коли побачили вранці, що Стандарт-Айленд, посуваючись за течією, опинився поблизу їхнього острова. Негайно вони кинулись до рибальських човнів і, супроводжувані тубільцями, більшість яких рушила плавом, дістались до Стандарт-Айленду…

Зразу ж до них приєдналась обслуга батареї Корми й Хвилеріза і всі люди, що залишались у портах. Крізь поля і парк вони добулись до Мільярд-Сіті, і, дякуючи їм, мерія не потрапила до рук піратів, що й так уже завагались через смерть капітана Сароля.

За дві години банди новогебрідців, гнані звідусіль, знаходили порятунок, кидаючись у море, щоб досягти острова Сандвіч, але більшість з них загинула під кулями.

Тепер Стандарт-Айленду ніщо не загрожує: він урятувався від грабунку, вбивства, спустошення.

Здавалось би, щасливий кінець цієї жахливої події повинен був викликати бурхливі вияви загальної радості й щирої вдячності. Але ні! Ці американці завжди залишаються диваками. Можна подумати, що остаточна розв’язка їх зовсім не здивувала… що вони її передбачали. А що б з ними сталося, однак, якби спроба капітана Сароля призвела б до страшної катастрофи!

Усе ж, можна сказати певно, що, найголовніші власники Стандарт-Айленду мовчки вітали себе з тим, що їм пощастило зберегти свою двомільярдову власність, та ще й саме тоді, коли шлюб Уолтера Танкердона й міс Ді Коверлі мав зміцнити ці достатки в майбутньому.

Зауважимо, що наречені, побачившись знову, впали в обійми один одному. А втім, нікому не спало на думку дорікати їм за порушення звичаїв. Адже вони мали одружитися ще двадцять чотири години тому!

Та вже де-де, а в зустрічі паризьких артистів із французькими колоністами годі шукати ультраамериканську стриманість! Які міцні рукостискання! Які палкі поздоровлення одержує Мандрівний квартет від своїх земляків! Щоправда, кулі були ласкаві до них і не зачепили жодного, та вони відважно виконували свій обов’язок, ці дві скрипки, альт і віолончель! Що ж до шановного Атаназа Доремюса, який спокійно залишався в залі казино, то він очікував там своїх учнів, які вперто не з’являються… хто ж йому за це дорікатиме?

Лише головний інспектор мистецтв становить виняток. Хоч який він не є ультраянкі, радість його бурхлива й нестримна. Та й що ви хочете? В його жилах тече кров славнозвісного Барнума, і цілком природно, що нащадок цього останнього позбавлений спокійної витримки, властивої його північноамериканським співгромадянам!

Коли король Малекарлії, після всіх хвилювань, повернувся разом з королевою до своєї домівки, рада нотаблів висловила йому подяку, на яку цілком заслуговують його мужність і відданість загальній справі.

Отже, Стандарт-Айленд цілий і непошкоджений. Порятунок коштував йому дорого: в розпалі битви вбито Сайруса Бікерстафа, близько шістдесяти солдатів і моряків загинуло від ворожих куль і стріл, майже стільки жертв серед робітників і службовців, які билися так хоробро. У громадській жалобі взяло участь все населення «перлини Тихого океану», що назавжди збереже спогад про загиблих.

А втім, моторні і швидкі в усіх справах, мільярдяни не гаючись дадуть усьому лад. Після кількаденної стоянки біля острова Сандвіч зникають усі сліди цієї кривавої битви.

Поки що досягнуто повної згоди щодо військового керівництва, яке зберігається за комодором Сімкоо. Цей пункт не викликає жодного ускладнення, тут не виникає жодного суперництва. Ані містер Джем Танкердон, ані містер Нет Коверлі на цю роль не претендують. Пізніше відбудуться вибори, які залагодять важливе питання — обрання нового губернатора Стандарт-Айленду.

Наступного дня все населення міста зійшлося до набережної Штирборт-Гарбора на врочисту церемонію. Трупи малайців і тубільців просто кидають у море. Але інакше ставляться до трупів тих громадян, що загинули під час оборони плавучого острова. їхні тіла розшукують, опоряджають, ушановують, як то належить.

Похоронний вантаж доручають одному швидкісному пароплаву Стандарт-Айленду, й судно вирушає до бухти Магдалини, де дорогі останки будуть поховані в землю за встановленим звичаєм.

Розділ XII ШТИРБОРТ І БАКБОРТ ВОРОГУЮТЬ

Третього березня Стандарт-Айленд покидає води Сандвіча. Перед відплиттям мільярдяни палко дякують французьким колоністам і їхнім союзникам-тубільцям.

Під наглядом комодора Сімкоо швидко полагоджують всі пошкодження на плавучому острові. Зрештою, збитки незначні. Машини на електричних станціях цілком справні. Наявні запаси нафти забезпечують роботу динамо на кільканадцять тижнів. До того ж плавучий острів незабаром досягне тої частини Тихого океану, де він зможе зв’язатися підводним кабелем з бухтою Магдалини. Все це дає певність гадати, що подорож закінчиться без будь-яких пригод. Не мине й чотирьох місяців, як Стандарт-Айленд дістанеться до американського узбережжя.

— Будемо сподіватися, — каже Себастьян Цорн, слухаючи головного інспектора, що палко просторікує своїм звичаєм про славне майбутнє, яке чекає цю чудесну морську споруду.

— Але, — додає наостанку Калістус Менбар, — який повчальний урок ми дістали! Ці малайці, що здавались такими послужливими, і цей капітан Сароль… ні в кого вони не викликали підозри! Ні, це востаннє Стандарт-Айленд дав притулок чужоземцям…

— Навіть коли це будуть потерпілі від якоїсь аварії на кораблі? — питає Пеншіна.

— Друже мій, я тепер не вірю ані в потерпілих, ані в аварії!

Однак те, що комодор Сімкоо зосереджує в своїх руках, як і попереду, управління плавучим островом, аж ніяк не визначає, що він керує й громадськими справами. Відколи помер Сайрус Бікерстаф, у Мільярд-Сіті немає більше мера, а колишні помічники його, як відомо, склали свої обов’язки. Отже, необхідно призначити нового губернатора.

До того ж через відсутність вищого урядовця в громадських справах Уолтер Танкердон не може взяти шлюб з міс Ді Коверлі. Ось іще одна заморока, до якої спричинились каверзи цього шахрая Сароля! І не тільки наречені, але й найповажніші громадяни Мільярд-Сіті, все населення міста прагне прискорити остаточно цей шлюб. В ньому — найнадійніша запорука майбутнього. І з цією справою не слід зволікати, бо Уолтер Танкердон уже наміряється на одному з пароплавів Штирборт-Гарбора дістатися з обома родинами до найближчого острова, де перший-ліпший мер виконає шлюбну церемонію. Туди до дідька! їх знайдеться доволі на Самоа, на Тонга, на Маркізьких островах, а дістатися туди можна менш як за тиждень, коли плисти на всіх парах…

Розсудливі люди вмовляють нетерплячого молодика. В місті готуються до виборів… За кілька днів буде обрано нового губернатора… Першим актом його адміністративної діяльності стане звершення палко очікуваного шлюбу… Програму святкування буде відновлено повністю… Мера! Мера! Єдиний крик лунає з усіх уст!

— Коли б ці вибори не розпалили знову колишнього суперництва… ще, можливо, не зовсім згаслого, — зауважив Фрасколен.

Ні, ні в якому разі! Калістус Менбар ладен з шкури випнутися, як то кажуть, аби довести справу до щасливого кінця.

— Та зрештою, — вигукує він, — хіба немає тут наших закоханих? Ви, безперечно, згодні зі мною, що самолюбство не встоїть перед коханням?

Стандарт-Айленд пливе далі на північний схід, до пункту, де перетинаються дванадцята південна паралель і сто сімдесят п’ятий західний меридіан. Саме сюди, згідно з надісланими ще до стоянки в Нових Гебрідах каблограмами, мають прибути від бухти Магдалини судна з харчами і пальним. А втім, питання постачання не надто турбує комодора Сімкоо. Наявні запаси забезпечують Стандарт-Айленд більше як на місяць, і з цього приводу немає чого непокоїтись. Щоправда, давно вже бракує закордонних новин. Відділ зовнішньої політики в газетах став зовсім мізерний. «Старборд-Кронікл» скаржиться, «Нью-Геральд» сумує… Та нічого не вдієш! Хіба Стандарт-Айленд сам із себе не маленький довершений світ і чи ж не обходить його те, що йдеться в інших місцях земної кулі? Може, йому заздро на політичні чвари? Е, незабаром їх буде й тут доволі… можливо, навіть надто багато!

Дійсно, починається виборча кампанія. Виборці завзято наполягають і під’юджують членів ради, серед тридцятьох представників якої однакове число припадає на «лівих» і на «правих». Уже тепер можна певно сказати, що обрання нового губернатора призведе до значних незгод, бо між Джемом Танкердоном і Нетом Коверлі знов виникає суперництво.

Кілька днів минає у підготовчих нарадах. З самого початку ясно, що через самолюбство обох кандидатів домовитись буде важко або й зовсім неможливо. Глухий неспокій охоплює місто й обидва порти. Агенти обох частин міста підбурюють людність, щоб вплинути на нотаблів. Час минає, але не видно, щоб можна було дійти згоди. А що, як Джемі Танкердон і його найвпливовіші однодумці з лівої частини міста спробують накинути свої ідеї, засуджені головними представниками правої, і здійснити свій зловісний проект — обернути Стандарт-Айленд на промисловий і торговельний острів? Друга частина міста ніколи на це не погодиться! Одне слово, іноді здається, що перемагає партія Коверлі, іноді — що партія Танкер дона бере гору. Відсіль взаємна лайка й дошкульні докори між обома таборами й помітне відчуження обох родин, відчуження, яке Уолтер і міс Ді воліють не помічати. Як їх обходить ця політична метушня?

Існує, проте, дуже простий спосіб залагодити справу, принаймні з адміністративного погляду: ухвалити, щоб обидва суперники по черзі виконували обов’язки губернатора —: півроку один, півроку другий, навіть протягом року, якщо так здасться краще. Ця умова поклала б край суперництву й задовольнила б обидві партії. Але розумні поради ніколи не мають успіху в нашому недостойному світі, і хоч Стандарт-Айленд і незалежний від суходолів, на ньому буяють усі пристрасті, властиві мешканцям землі!

— Ось, — сказав якось Фрасколен своїм товаришам, — ось ті ускладнення, яких я побоювався…

— А що нам до всіх цих чвар! — відповів Пеншіна. — Хіба вони завдають нам якої шкоди? За кілька місяців ми прибудемо до бухти Магдалини, наш ангажемент закінчиться, і кожний з нас ступить на тверду землю… маючи мільйончик у кишені…

— Якщо не скоїться ще якогось лиха! — підхоплює незгідливий Себастьян Цорн. — Хіба на цій плавучій озії можна бути певним завтрашнього дня? Після того, як наразились на англійський корабель, на нас напали хижаки, після хижаків — навала новогебрідців, після тубільців…

— Доки ти будеш крякати, наче ворона? — вигукує Івернес. — Замовч, або ми заткаємо тобі дзьоба!

Усе ж дуже шкода, що шлюб Танкердон-Коверлі не відсвяткували призначеного дня. Новий зв’язок поєднав би обидві родини, напруження становища само собою ослабилось. Допомогло б, безперечно, і втручання молодого подружжя… Так чи інакше, загальне збудження невдовзі вщухне: вибори мають відбутися 15-го березня.

Тепер і комодор Сімкоо вживає заходів, щоб зблизити між собою обидві частини міста. Але його просять не втручатися в те, що його не стосується. Йому доручено вести плавучий острів, хай він і веде! Йому треба уникати мілин і рифів, хай же це й робить! А політика зовсім не його справа.

І комодор Сімкоо змушений взяти це до уваги. В зв’язку з виборчою кампанією розпалюються й релігійні пристрасті, і духівництво — йому не слід було цього робити — втручається в політику більше, ніж то йому пасує. А вони жили досі у добрій злагоді, протестантська церква й католицький собор, пастор і епіскоп!

Що ж до газет, само з себе зрозуміло, що вони включились у боротьбу. «Нью-Геральд» підняла зброю за Танкердона, «Старборд-Кронікл» — за Коверлі. Чорнило ллється потоками, і можна чекати, що до нього долучиться й кров! Нове лихо! Хіба не досить вона зросила незайману землю Стандарт-Айленду під час битви з новогебрідськими дикунами?

Загалом більшість мільярдян цікавиться насамперед долею наречених, чий роман перервався на першому розділі. Але що можна зробити, щоб забезпечити їхнє щастя? Стосунки між двома частинами міста припинились. Ані прийомів, ані запрошень, ані музикальних вечорів! Якщо так триватиме, інструменти Мандрівного квартету візьмуться цвіллю у футлярах, і наші артисти отак, заклавши руки в кишені, одержуватимуть свої неймовірні гонорари.

Головного інспектора, дарма що він і не зізнається в цьому, точить смертельна тривога. Становище його фальшиве, він сам це добре усвідомлює і докладає все своє уміння й розум, щоб подобатися і тим, і тим — а це вірний спосіб не подобатися нікому.

На дванадцяте березня Стандарт-Айленд значно наблизився до екватора, хоч ще й не досяг тої широти, де на нього чекатимуть пароплави з бухти Магдалини. Вони ще не запізнюються, але вибори, призначені на 15-е, можливо, відбудуться до їхнього прибуття.

Поки що представники і правої, й лівої частини міста провадять і так і сяк попередній підрахунок голосів. І за всіма прогнозами виходить, що голоси поділяються нарівно. Жодний кандидат не матиме більшості, коли будь-яка сторона не відмовиться від кількох голосів. Але ці голоси тримаються свого кандидата так міцно, як зуби в щелепах тигра.

Напередодні голосування збудження виборців іще зростає. Про те, щоб порозумітися, не може бути й мови. Прибічники Джема Танкердона й Нета Коверлі уникають зустрічатися навіть на вулиці. Вже зовсім не ходять з одної частини міста до іншої. Мешканці і тої, і другої не йдуть далі Першої авеню. Мільярд-Сіті перетворився на два ворожих міста. Єдиний, хто бігає в розпачі туди і сюди, схвильований, засмучений, знеможений, весь спітнілий, подаючи добрі поради праворуч і ліворуч і одержуючи лише образи звідусіль, це головний інспектор Калістус Менбар. Двічі чи тричі на день він виринає, як корабель без керма, в залах казино, де квартет ще більше дотинає його своїми марними розрадами.

Що ж до комодора Сімкоо, він обмежується тими обов’язками, що йому визначено. Він веде плавучий острів згідно з затвердженим маршрутом. Почуваючи відразу до політики, він ладен погодитися на будь-якого губернатора. Його офіцери, так само як і офіцери полковника Стюарта, виявляють повну байдужість до питання, яке баламутить усі голови. Стандарт-Айленду аж ніяк не загрожують воєнні заколоти.

А поки що рада нотаблів без кінця засідає в мерії, де час минає в обговореннях, суперечках і сварках. Справа доходить до особистих образ. Поліція змушена вдатися до деяких застережних засобів, бо люди з ранку до вечора юрмляться перед будинком муніципалітету й часом чутно бунтівничі вигуки.

В той час повсюди рознеслася вельми сумна новина: учора перед Уолтером Танкердоном, що з’явився до особняка Коверлі, зачинено двері. Нареченим заборонено зустрічатися, і якщо вже їхнє весілля не відсвяткували до нападу новогебрідців, хто наважиться запевнити, що воно будь-коли здійсниться?

Нарешті настало 15 березня. У великій залі муніципалітету починаються вибори. Бурхливий натовп заповнює сквер, як. колись населення Рима збиралось перед квіриналом, де конклав обирав нового папу[139].

До чого ж призведе останнє обговорення кандидатур? Попередні розрахунки так само вказують на те, що голоси поділяться нарівно. Що станеться, коли представники правої частини не зрадять Нета Коверлі, а лівої — так само будуть підтримувати Джема Танкердона?

Великий день настав. Між першою й третьою годиною звичайне життя на Стандарт-Айленді зупиняється. Натовп із п’яти чи шести тисяч чоловік хвилюється, наче море, під вікнами муніципалітету. Вони чекають наслідків голосування в раді нотаблів, наслідків, про які негайно буде повідомлено телефоном в обидві частини міста і в обидва порти.

Перший тур голосування закінчується о годині тридцять сім хвилин.

Кандидати одержали однакове число голосів.

За годину відбувається другий тур.

Він не вносить будь-яких змін у наслідки першого туру.

О третій годині тридцять п’ять хвилин — третій і останній тур голосування.

І цього разу так само кожний кандидат дістає половину голосів і ні на один голос більше.

Тоді члени ради розходяться і розумно чинять. Якби засідання тривало далі, надмірне збудження призвело б їх до бійки. Коли вони переходять сквер і повертають ті до особняка Танкердона, а ті до особняка Коверлі, юрба проводжає їх гнівним гомоном і наріканнями.

Проте треба якось вийти з цього становища, яке не може тягтись ще далі і завдає великої шкоди інтересам Стандарт-Айленду.

— Між нами, — каже Пеншіна, коли він і його товариші дізнались від головного інспектора про наслідки трьох турів голосування, — мені здається, що є дуже простий спосіб розв’язати це питання.

— Який? — питає Калістус Менбар, здіймаючи в розпачі руки вгору. — Який?..

— Розрубати острів посередині… поділити навпіл, як перепічку, на дві рівні частини, і хай кожна пливе собі куди хоче з обраним за своїм смаком губернатором…

— Розрубати наш острів! — вигукує з жахом головний інспектор, наче Пеншіна запропонував відтяти одну з його кінцівок.

— За допомогою зубила, кліщів і молотка можна легко роз’єднати шворні, - додає «Його високість», — питання буде розв’язане, і на поверхні Тихого океану замість одного плавучого острова опиниться два.

Цей Пеншіна у таких поважних обставинах нездатний бути серйозним.

Якщо на його раду не можна пристати принаймні в матеріальному розумінні — не можна, застосовуючи зубила й кліщі, роз’єднати шворні вздовж Першої авеню, від батареї Хвилеріза до батареї Корми — то роз’єднання в моральному відношенні вже завершилося. Мешканці правої і лівої частини міста стали такі чужі одні одним, наче їх розділили сотні морських миль. Дійсно, тридцять членів ради, не в змозі прийти до згоди, ухвалили голосувати окремо. Джема Танкер дона обрано губернатором у лівій частині міста, і він керуватиме нею, як йому забагнеться. Нета Коверлі обрано губернатором у правій частині, і він буде господарювати там за власним розсудом. Кожна частина матиме свій порт, свої кораблі, своїх офіцерів, моряків, солдатів, службовців, торгівців, свої електростанції, машини, двигуни, своїх механіків і кочегарів і задовольнятиметься сама собою.

Гаразд, але тоді комодор Сімкоо і головний інспектор Калістус Менбар повинні роздвоїтися, щоб, виконуючи свої функції, усім догодити!

Щоправда, для останнього це не так уже й важливо. Його посада перетворюється тепер на синекуру[140]. Не може бути й мови про свята й розваги, коли Стандарт-Айленду загрожує громадянська війна. Адже ясно, що мир установити неможливо.

Про це свідчить ще й такий факт: сімнадцятого березня газети повідомили, що намічений шлюб між Уолтером Танкердоном і міс Ді Коверлі зламано остаточно.

Так, зламано, незважаючи на їхні просьби, на їхні благання! Всупереч твердженню Калістуса Менбара, самолюбство перемогло-таки любов! Але ж ні! Уолтер і міс Ді не покинуть одне одного… Вони утечуть від своїх батьків… Вони одружаться за кордоном… Вони знайдуть собі на землі закуток, де будуть щасливі, звільнившись від тягаря стількох мільйонів!

Проте після обрання Джема Танкердона і Нета Коверлі маршрут Стандарт-Айленду не зазнав будь-яких змін. Комодор Сімкоо весь час прямує на північний схід, безперервних чвар, після повернення до бухти Магдалини подадуться на суходіл шукати того спокою, якого тепер уже не може їм дати «перлина Тихого океану». Може, плавучий острів зовсім збезлюдніє? І тоді його остаточно буде ліквідовано, пущено з молотка, продано на вагу, як старий, непотрібний залізний брухт, віддано на перетопку!

Хай так, але п’ять тисяч миль, які ще треба пройти, потребують щонайменше п’ять місяців плавби. А що, коли під час цієї подорожі маршрут зазнає змін через примху чи впертість ватажків? До того ж населення охопив бунтівничий дух. Хтозна, чи не дійдуть представники ворожих таборів до бійки, до стрілянини, чи не проллється кров на металеві бруківки Мільярд-Сіті?

Ні! Безперечно, ворожнеча партій не сягне так далеко. Нової громадянської війни не буде не тільки між Північчю й Півднем, але навіть між лівою й правою частинами Стандарт-Айленду. І все ж фатальна година наближається, несучи загрозу справжньої катастрофи.

Дев’ятнадцятого березня уранці комодор Сімкоо чекає в своєму кабінеті на перші повідомлення з вежі обсерваторії про перебування Стандарт-Айленду. На його думку, плавучий острів уже недалеко від того місця, де він повинен зустрітися з кораблями, навантаженими харчами й пальним. Спостерігачі, розташувавшись на горішній площадці, пильно вдивляються в море по всьому обрію і негайно повідомлятимуть про появу кораблів. Біля комодора — король Малекарлії, полковник Стюарт, Себастьян Цорн, Пеншіна, Фрасколен, Івернес, кілька офіцерів і урядовців з тих, кого можна назвати нейтральними, бо вони не беруть участі у внутрішніх чварах. Для них головне — якомога швидше дістатися до бухти Магдалини, де всім прикрощам і незгодам настане край.

Раптом лунають телефонні дзвінки, і комодорові передають два накази. Дзвонять із мерії, де Джем Танкердон посів у лівій половині, а Нет Коверлі — у правій, обидва зі своїми головними прибічниками. Відсіль вони намагаються керувати Стандарт-Айлендом, і зовсім не дивно, що їх розпорядження в усьому суперечать один одному.

Цього ранку губернатори так і не дійшли згоди щодо маршруту, якого дотримувався комодор Сімкоо, хоч повинні були принаймні в цьому порозумітися між собою. Один — Нет Коверлі — ухвалив іти Стандарт-Айленду на північний схід, повз архіпелаг Гільберта. Другий — Джен Танкердон, — наполягаючи на потребі в торговельних зносинах, визначив шлях на південний захід, у напрямку до австралійських земель.

Ось до чого вони дійшли, ці два суперники, а їхні друзі присягаються в усьому за них стояти.

Одержавши два накази, надісланих одночасно до обсерваторії, комодор Сімкоо каже:

— Ось те, чого я так боявся…

- І що ні в якому разі не можна дозволяти в інтересах громадськості, - додає король Малекарлії.

— Що ви гадаєте чинити? — питає Фрасколен.

— Сто чортів, — вигукує Пеншіна, — страшенно цікаво, як ви будете викручуватися, пане Сімкоо!

— Кепська справа, — зауважує Себастьян Цорн.

— Спочатку повідомимо Джема Танкердона і Нета Коверлі, - відповідає комодор, — що їхні накази виконати не можна, як протилежні змістом. А втім, найкраще було б, щоб Стандарт-Айленд не рухався з місця й очікував судна, яким тут призначено зустріч.

Цю мудру відповідь негайно передають телефоном у мерію.

Минає година, ніяких нових повідомлень обсерваторія не одержує. Дуже можливо, що губернатори зреклися своїх суперечливих вимог.

Раптом усі помічають, що корпус Стандарт-Айленду якось чудно здригається. Що воно означає? Те, що Джем Танкердон і Нет Коверлі затялися й дійшли у своєму впертому завзятті краю.

Всі присутні перезираються між собою, в усіх очах — знак запитання.

— Що це таке? Що сталося?

— Що сталося? — відповідає комодор Сімкоо, знизуючи плечима. — Сталося те, що Джем Танкердон дав розпорядження безпосередньо містеру Уотсонові, головному механікові Бакборт-Гарбора, а Нет Коверлі надіслав протилежний наказ містеру Сомуа, головному механікові Штирборт-Гарбора. Один наказав йти вперед на північний схід, другий — дати задній хід, щоб прямувати на північний захід. Ось тепер Стандарт-Айленд і кружляє на одному місці, і кружлятиме, допоки триватимуть примхи цих твердолобих.

— Чудово! — вигукує Пеншіна. — Все це й повинно і було закінчитися вальсом. Вальс упертюхів! Атаназ Доремюс може скласти з себе свої обов’язки. Мільярдяни не потребують більше його науки.

Може, це безглузде становище, навіть дещо комічне, і давало привід для сміху й глузування. Та, на жаль, як зазначає комодор, цей подвійний маневр дуже небезпечний. Десять мільйонів кінських сил тягнуть Стандарт-Айленд у протилежні боки, загрожуючи розладнати його, механізм.

Справді, машини працюють на повну потужність, гвинти обертаються з максимальною швидкістю, про що свідчить тремтіння сталевого підґрунтя. Якщо уявити собі запряжку коней, з яких один біжить щодуху вперед, скоряючись владному «но! но!», а другий, на вигук «тпру, тпру!», збиває назад, то можна зміркувати, що саме відбувається з островом!

Тим часом рух дедалі підсилюється, Стандарт-Айленд продовжує обертатися навколо своєї осі. Парк, поля накреслюють концентричні кола, пункти, розташовані на узбережжі, переміщуються з швидкістю дванадцяти миль на годину.

Марна річ сподіватися вплинути на механіків, чиї дії викликають це кружляння на місці. Комодор Сімкоо не має над ними ніякої сили. Вони у владі тих самих пристрастей, що охопили всіх мешканців лівої і правої частини міста. Вірні слуги своїх проводирів, містер Уотсон і містер Сомуа стоятимуть до кінця, машина проти машини, динамо проти динамо…

І тоді виникає прикре явище, яке повинно було б витверезити голови і пом’якшити серця.

Внаслідок кружляння Стандарт-Айленду мільярдяни й насамперед мільярдянки починають відчувати, що всередині їх наче щось каламутить. З’являються болісні напади нудоти, особливо у тих, чиї домівки віддалені від центру, де сильніше відчувається рух «вальса».

Признатись по правді, ці дивні й кумедні наслідки політичних незгод викликають у Пеншіна, Івернеса й Фрасколена шалені вибухи сміху, хоч становище чим далі все загострюється. Дійсно, «перлині Тихого океану» тепер загрожує розрив фізичний, який, може, небезпечніший за розрив моральний.

Щодо Себастьяна Цорна, то під впливом безперервного кружляння він дедалі бліднішає… «спускає знамено», за висловом Пеншіна, до горла йому підступає нудота. Коли ж цьому паскудному жартові покладуть край? Відчувати себе в’язнем на величезному столі, який безперервно кружляє, та навіть нездатний прозирнути в таємниці майбутнього[141]…

Протягом цілого нескінченного тижня Стандарт-Айленд безперервно обертався навколо свого центру — Мільярд-Сіті. В місті весь час товпляться юрби людей, що шукають тут рятунку від нудоти, бо в центрі острова кружляння не таке відчутне. Марно король Малекарлії, комодор Сімкоо, полковник Стюарт намагалися втрутитись у спірку між двома представниками влади, що поділили між собою палац муніципалітету… Жодний з них не схотів поступитися. Сам Сайрус Бікерстаф, якби він ожив, не спромігся б подолати цю ультра американську впертість.

А тут ще, на лихо, протягом цього тижня небо вкривають такі густі хмари, що немає жодної можливості вести спостереження. Комодор Сімкоо не знає більше, де перебуває Стандарт-Айленд. Потужні гвинти тягнуть його в протилежних напрямках, чутно, як тремтять металеві перетики блоків. Мешканці бояться увіходити в свої домівки. В парку повно-повнісінько людей. Вони отаборились просто неба. З одного боку лунають вигуки: «Хай живе Танкердон!», з другого розлягається: «Хай живе Коверлі!» Очі сиплють блискавицями, стискаються кулаки. Невже громадянська війна у своїх найважливіших проявах вибухне серед населення, яке дійшло до краю божевілля?

Хоч як би там було, ані ті, ані ті не хочуть бачити небезпеки, що наближається. Вони не поступляться, хоч би «первина Тихого океану» розлетілась на друзки!

Вона кружлятиме так, аж поки, через брак струму, не зупиняться динамо й гвинти.

Серед загального збудження, байдужий до нього, Уолтер Танкердон залишається осторонь, — гостра тривога крає йому серце. Він боїться не за себе, а за міс Ді Коверлі — що станеться з нею, коли страшний вибулі знищить Мільярд-Сіті? Вже вісім днів він не бачив ту, котра була його нареченою, мала стати його дружиною. Кілька раз у розпачі він благав батька зректися своєї жорстокої постанови. Але Джем Танкердон не схотів нічого слухати й прогнав сина.

Тоді, в ніч із 27 на 28 березня, скориставшися з темряви, Уолтер намагається добратися до молодої дівчини. Він хоче бути біля неї, якщо трапиться катастрофа. Прослизнувши крізь натовп, що залляв Першу авеню, він ступає у ворожу частину міста і прямує до особняка Коверлі.

Незадовго перед світанком страшний вибух стрясає повітря аж до найвищих сфер. Надмірний тиск, що переходить межі дозволеного навантаження, висаджує котли лівої електростанції разом з будівлями і машинами. А раз джерело електричної енергії раптом зникло на цьому боці, то половина Стандарт-Айленду поринає в глибоку пітьму…

Розділ XIII ЯК ПЕНШІНА ВИЗНАЧИВ СТАНОВИЩЕ

Якщо машини Бакборт-Гарбора не діють тепер через вибух котлів, то машини Штирборт-Гарбора цілісінькі. Щоправда, це однаково, як позбутися зовсім двигунів. Обмежений рухом тільки правобічних гвинтів, плавучий; острів і далі кружлятиме навколо себе, не посуваючись; анітрохи вперед.

Аварія значно погіршила становище. Справді, коли обидві енергетичні установки могли працювати одночасно, досить було взаємної згоди між партіями Танкердона й Коверлі, щоб покласти край цьому нестерпному стану речей. Двигуни повернулись би до свого доброго звичаю, рухатися в одному напрямку, і плавучий острів, затримавшись усього на кілька днів, знову взяв би курс до бухти Магдалини.

А тепер усе обернулось інакше. Якби навіть і було досягнуто згоди, дальше плавання все одно неможливе, бо в розпорядженні комодора Сімкоо немає двигуна достатньої сили, щоб вивести острів з цих віддалених морів.

До того ж, якби Стандарт-Айленд стояв незворушно протягом останнього тижня, якби очікувані пароплави змогли з ним зустрітись, він, напевно, спромігся б дістатися до північної півкулі.

Але ж цього не сталось. За одержаними сьогодні астрономічними спостереженнями встановлено, що під час свого тривалого кружляння Стандарт-Айленд перемістився у південному напрямку. Від дванадцятої паралелі він відхилився аж до сімнадцятої.

Дійсно, між Новими Гебрідами і островами Фіджі існують морські течії, які виникають через стиск океанських вод між двома архіпелагами і які прямують на північний схід. Поки машини працювали у цілковитій згоді, Стандарт-Айленд без зайвих зусиль перемагав ці супротивні течії. Але відтоді, як почалось кружляння, вони невідступно відносять плавучий острів до тропіка Козерога.

Дізнавшись про це, комодор Сімкоо, не приховуючи складності становища перед тими чесними людьми, що ми їх назвали нейтральними, звернувся до них з такими словами:

— Нас віднесло на п’ять градусів у південному напрямку. Але я не можу на Стандарт-Айленді зробити те, що робить кожний моряк на борту пароплава, коли його машини вийдуть з ладу. Наш острів не має вітрил, які дозволили б використати силу вітру, і ми покинуті на ласку морських течій. Куди вони нас занесуть? Цього я не знаю. Щодо пароплавів, які йдуть з бухти Магдалини, то вони марно шукатимуть нас у призначеному місці, бо ми з швидкістю від восьми до десяти миль на годину дрейфуємо у бік найвіддаленіших і найнебезпечніших областей Тихого океану.

У цих кількох фразах Етель Сімкоо схарактеризував ситуацію, що йому несила була змінити. Плавучий острів, наче велетенський уламок потонулого гігантського корабля, відданий напризволяще морським течіям. Коли течія прямує на північ, його також несе на північ, коли течія йде на південь, і він пливе на південь — і може навіть опинитися на крайній межі Південного полярного моря. І тоді…

Цей стан речей невдовзі став відомий населенню в Мільярд-Сіті і в обох портах. Всі гостро усвідомлюють наближення страшної небезпеки. І, як то завжди буває між людьми, політичні пристрасті вщухають перед лицем нової загрози. Вже нікому не спадає на думку розпочинати братовбивчі сутички, і якщо взаємна зненависть ще триває, то тепер принаймні вона не виллється: у насильницькі дії. Мало-помалу мешканці повертаються до своєї частини міста, розходяться по своїх кварталах і будинках.

І тоді Джем Танкердон і Нет Коверлі зрікаються змагатися за першість. Рада нотаблів, за пропозицією обох мерів, ухвалює єдину розумну постанову, що випливає з даних обставин: вона передає всю владу до рук єдиного керівника, комодора Сімкоо, якому доручають віднині рятувати Стандарт-Айленд.

Етель Сімкоо бере на себе цей обов’язок без жодного вагання. Він розраховує на відданість своїх друзів, своїх офіцерів, усього свого персоналу. Але до яких заходів може він вдатися на цій плавучій споруді в двадцять сім квадратних кілометрів, яка стала невідчутна до управління, втративши свої двигуни?

І, загалом кажучи, хіба немає підстав вважати це за остаточний вирок Стандарт-Айленду, що його досі мали за шедевр корабельного будівництва, а останні події, перетворили на іграшку вітрів та морських хвиль?

Щоправда, до цих нещасливих подій спричинились не стихійні сили природи, яким «перлина Тихого океану» від часу свого заснування завжди переможно опиралась, будь то урагани, шквали чи циклони. Це сталося з вини мільярдерів, через їхні внутрішні чвари, змагання за першість, через нестямну впертість, яка спонукала одних пориватися на південь, а других — на північ! Тільки їхня неперевершена дурість і призвела до висадження котлів!

Але навіщо дорікати? Насамперед треба встановити розміри аварії у Бакборт-Гарборі. Комодор Сімкоо збирає своїх офіцерів і інженерів.

Комісія прямує туди, де здіймалися будинки електростанції, де містилися машини. Вибух апаратів, що перегрілися до краю, знищив усе навколо, заподіявши смерть двом механікам і шести кочегарам. Дощенту зруйновано й енергетичну установку, що подавала електроенергію лівій частині Стандарт-Айленду, задовольняючи різноманітні її потреби. На щастя, динамо правої частини продовжують працювати, і, за словами Пеншіна, Стандарт-Айленд «відбувся тим, що позбувся одного ока».

— Хай так, — каже Фрасколен, — але ми позбулись також і однієї ноги, а та, що зосталась, ні на що не здатна!

І кривий, і кульгавий — то вже занадто!

Огляд показав, що пошкодження полагодити неможливо, а тому неможливо й зупинити просування на південь. Доводиться чекати, коли Стандарт-Айленд самотужки вибереться з цієї течії, яка несе його геть за межі тропічної зони.

З’ясувавши розміри пошкоджень, Етель Сімкоо поклав перевірити стан металевих блоків корпусу. Чи не постраждали вони від тривалого кружляння, яке струшувало їх протягом тижня? Чи не розхитались сталеві перетинки, чи на місці заклепки? Якщо крізь шпарки просочується вода, треба знайти спосіб їх позатикати.

Інженери беруться до другого обслідування. їхній звіт комодору Сімкоо мало втішний. В багатьох місцях від смикання в різні боки в металевих пластинах утворились тріщини, розійшлися скріпи. Шворні повипадали без ліку, повсюди поробились розриви. Деякі клітини вже набралися води. Проте ватерлінія не знизилась, стійкість металевого ґрунту збережена, і новим володарям Стандарт-Айленду можна не турбуватися за свою власність. Значної шкоди зазнала батарея Корми, що має численні тріщини. Щодо Бакборт-Гарбора, то один його мол зник у морських хвилях під час вибуху… Але Штирборт-Гарбор цілий і непошкоджений, і кораблі знайдуть у його гаванях надійний захисток від морських хвиль.

Комодор Сімкоо дає розпорядження негайно довести до ладу все, що можна полагодити. Треба заспокоїти населення щодо сталості Стандарт-Айленду. Досить, навіть більш ніж досить, і того, що через брак двигунів на лівому боці острова він не може попрямувати до найближчих земель. І жодні ліки не можуть цьому зарадити.

Залишається ще найважливіше питання про те, як врятуватися від голоду й спраги. На який час вистачить запасів харчування… на місяць? На два?

Ось факти, які встановив комодор Сімкоо:

З водою все гаразд. Хоч вибух і знищив один з дистиляційних заводів, другий працює нормально і спроможний задовольнити потреби всього населення.

Багато гірша справа з харчами. Після всіх підрахунків установлено, що їх вистачить тільки на два тижні, якщо не запровадити негайно для десятитисячного населення суворий раціон. Як відомо, за винятком садовини і городини, всі продукти на острів довозяться ззовні. А де він, цей зовнішній світ? На якій відстані лежать найближчі землі і як до них дістатися?

Отже, хоч яке прикре враження оправить цей захід, комодор Сімкоо змушений видати наказ про обмеження споживання. Того ж вечора по телефону й телеавтографу передають цю сумну новину.

В Мільярд-Сіті й обох портах вона викликала загальний жах і передчуття ще гіршого лиха. Раз немає жодного способу поповнити запаси продуктів, то доводиться чекати появи на обрії примари голоду-за виразом зужитим, але образним. Справді, в розпорядженні комодора Сімкоо немає жодного судна, щоб відрядити його до американського континенту. За примхою долі, останній з них вийшов у море три тижні тому з прахом Сайруса Бікерстафа й інших оборонців міста, що полягли у боях з дикунами Ероманга. Тоді ніхто і в гадці не мав, що боротьба через самолюбство доведе Стандарт-Айленд до стану значно гіршого ніж тоді, коли його захопили банди новогебрідців!

Дійсно, до чого ті мільярди, навіщо бути багатим, як Ротшильд, Маккей, Астор, Вандербільт, Гульд, коли багатство нездатне врятувати від голодної смерті! Правда, більшу частину своїх достатків ці набоби надійно ховають у банках Старого й Нового Світу. Але хтозна, чи не настане час, коли за свій мільйон вони не дістануть ані кіло м’яса, ані буханця хліба!

Зрештою, причина всього лиха — в їхніх безглуздих чварах, в дурнісінькому суперництві, в упертому прагненні до влади! Це вони в усьому винні, Танкердон і Коверлі, це вони заподіяли людям усі лиха й нещастя! Хай же вони стережеться відплати, гніву службовців, робітників, офіцерів, торгівців, усього населення, яке наразили на страшну небезпеку! Невідомо, до чого можуть дійти люди, коли їх почнуть мордувати муки голоду!

Слід застерегти, що ці докори зовсім не стосуються ані Уолтера Танкердона, ані міс Ді Коверлі, на них не розповсюджується осуд, що його заслуговують їхні родини. Ні! Юнак і молода дівчина не відповідають за те, що сталося. Вони були тим зв’язком, що мав забезпечити майбутній добробут обох частин міста, і не вони цей зв’язок розірвали!

Протягом наступних двох днів через густу хмарність спостереження не провадилися, і положення Стандарт-Айленду не можна визначити навіть приблизно.

На світанку 31-го березня обрій прояснів і туман на морі поступово розійшовся. Є надія, що усі виміри можна буде зробити в нормальних умовах.

Наслідків спостережень усі очікують з гарячковим нетерпінням. Кількатисячний натовп зібрався біля батареї Хвилеріза. Серед них і Уолтер Танкердон. Але ані його батько, ані Нет Коверлі, жодний з тих мільярдерів, що призвели цих людей до такого прикрого стану, не виходять із своїх особняків, де вони почувають себе наче замурованими народним гнівом.

Опівдні спостерігачі готуються вловити найвищу точку сонячного диска. Два секстанти — один тримає король Малекарлії, другий — комодор Сімкоо — спрямовані на обрій.

Визначають висоту сонця і тоді беруться до вирахувань, з належними поправками; внаслідок мають 29°17" південної широти.

О другій годині, в тих самих сприятливих умовах, провадять друге спостереження, яке показує 179°32" східної довготи.

Таким чином, відтоді як Стандарт-Айленд став жертвою божевільного кружляння, морські течії віднесли його в південно-східному напрямку на тисячу миль.

Ось що виявилося, коли місцеположення Стандарт-Айленду визначили на карті:

Найближчі острови — принаймні за сто миль, — архіпелаг Кермадек[142], укритий голими скелями, майже незаселений; там не знайдеш нічого поживного, та й як до нього добутися? За триста миль на південь лежить Нова Зеландія, але в який спосіб пристати до її берегів, коли течія відносить плавучий острів у відкрите море. В західному напрямку, на відстані в тисячу п’ятсот миль, — Австралія. В кількох тисячах на схід — Південна Америка на широті Чилі. За Новою Зеландією — Полярний океан і пустеля Антарктики. Невже Стандарт-Айленду судилось розбитися об крижані землі південного полюса? Невже мореплавці знайдуть там колись численні рештки людей, що загинули від злигоднів і голоду?

Комодор Сімкоо заходжується старанно вивчати течії цих морів. Але що буде, коли вони й надалі залишаться без змін, коли Стандарт-Айленд не зустріне супротивних течій, коли зніметься жахлива буря, одна з тих, що раз у раз виникають у передполярній зоні?

Природно, що ці відомості викликають в населення жах. Дедалі більше його охоплює обурення проти винуватців їхнього лиха, злочинців-багатіїв, які несуть відповідальність за все, що сталося. Потрібні вся енергія і вплив комодора Сімкоо й полковника Стюарта, відданість офіцерів, увесь їхній авторитет перед моряками й солдатами, щоб запобігти заколоту.

Наступний день минає без будь-яких змін. Кожний змушений підкоритися нормованому споживанню і обмежитись лише тим, що конче необхідно, однаково — і найбагатший, і менш заможний.

Тим часом величезну увагу приділено службі спостереження, яка невпинно, з величезною пильністю обслідує обрій. Хай тільки з’явиться будь-яке судно, йому сигналізують, і, можливо, пощастить відновити перервані зв’язки з зовнішнім світом. Але, на біду, плавучий острів відхилився вбік від морських шляхів, і кораблі тільки зрідка потрапляють у ці місця, сусідні з Антарктичним морем. І в уяві близьких до божевілля людей встає примара полюса — там, на страшному півдні, - освітлена зловісним вулканічним полум’ям Еребуса й Терора[143].

Проте в ніч з третього на четверте квітня обставини міняються на краще. Північний вітер, що лютував останні дні, раптом ущухає. На морі наступає повна тиша, а потім із південного сходу починає повівати легкий вітерець: такі атмосферні примхи часто можна спостерігати в період рівнодення.

В комодора Сімкоо відроджується надія. Якби Стандарт-Айленд віднесло на якусь сотню миль у західному напрямку, супротивні течії наблизили б його до берегів Австралії чи Нової Зеландії. В усякому разі його рух до полярних морів наче припинився, і можливо, що поблизу австралійського суходолу він зустріне які-небудь судна.

Після сходу сонця південно-східний вітерець ще подужчав. Стандарт-Айленд виразно відчуває його силу. Високі будинки острова, обсерваторія, мерія, церква, собор у якійсь мірі допомагають вітрові. Вони стають за вітрила на борту цієї велетенської споруди з тоннажністю в чотириста тридцять два мільйони тонн!

Хоч небо весь час борознять швидкоплинні хмарки, сонце час од часу проглядає між ними, і це дозволить, безперечно, провести спостереження.

Дійсно, двічі пощастило вловити сонце, що визирнуло з-за хмарок.

Обчислення показали, що за добу Стандарт-Айленд перемістився у північно-східному напрямку на цілих два градуси.

Отже, ясно, що на Стандарт-Айленд діє не тільки сила вітру. Доводиться припустити, що він увійшов у той чорторий, що відмежовує одну від одної великі течії Тихого океану. Якби плавучому острову пощастило потрапити в ту супротивну течію, що прямує на північний схід, то сподівання на порятунок стали б цілком здійсненними. Хай же зглянеться доля, щоб це сталося якнайшвидше, бо харчові пайки знову доводиться скорочувати, продовольчі запаси тануть із кожним днем, викликаючи глибоке занепокоєння: як прогодувати десять тисяч чоловік.

Коли наслідки останніх астрономічних спостережень стали відомі в місті і в обох портах, люди трохи заспокоїлися. Відомо, як легко натовп переходить від одного почуття до другого, від розпачу до надії. Так сталося й тепер. Звичайно, населення Стандарт-Айленду цілком відмінне від знедолених людських мас, які купчаться по великих містах Європи й Америки, повинно бути і є насправді поміркованіше, розважливіше, не так підпадає панічним настроям. Це все так, але перед загрозою голоду всього доводиться страхатися!

Протягом ранку вітер дедалі дужчає. Барометр поволі спадає. Море надихається довгими потужними хвилями — знак, що десь на південному сході знялася буря. Стандарт-Айленд, байдужий колись до будь-якої хитавиці на морі, тепер помітно від неї страждає. Деякі будинки здригаються згори донизу, загрожуючи завалитися, речі зсуваються зі своїх місць, наче під час землетрусу. Ці явища, нові для мільярдян, викликають у них велику тривогу.

Комодор Сімкоо і його персонал невідступно вартують в обсерваторії, де тепер зосереджено всі адміністративні служби. Присутні дуже занепокоєні, що будинок раз у раз струшується: вони змушені визнати, що в цьому криється велика небезпека.

— Очевидно, — каже комодор, — Стандарт-Айленд пошкоджений у своїй основі. Блоки роз’єдналися. Корпус утратив уже ту міцну щільність, що надавала йому тривкості…

— Аби хоч буря не знялася, — додає король Малекарлії, - плавучий острів уже не може опиратися хвилям!

Все це так, та й населення не має вже довіри до цього штучного ґрунту. Воно відчуває, що йому раптом може забракнути опори. В сто разів краще було б розбитися об скелі Антарктичного суходолу! Щохвилини очікувати з жахом, що Стандарт-Айленд розколеться на шматки і його поглине прірва Тихого океану, що його глибин не досяг ще жодний зонд — це примушує здригатися навіть найміцніші серця.

Вже немає сумніву, що багато блоків зазнало нових пошкоджень. Тут зруйновано перетики, там поробилися шпари, повипадали заклепки, що з’єднували сталеві бляхи. В парку, вздовж річки Серпантайн, на віддалених од центру вулицях унаслідок зміщення металевого підґрунтя химерно погорбилася земля. Чимало будинків уже похилилось; якщо вони заваляться, то западеться верхня, на якій тримається місто. В багатьох місцях тече, але годі й думати за те, щоб позакладати усі шпарки. Проте ясно, що вода просочилася в підґрунтя, бо ватерлінія зазнала змін. Майже навкруг усього узбережжя острова, в обох портах, біля батареї Хвилеріза й Корми ватерлінія знизилась на один фут, і якщо її рівень і далі буде знижуватися, хвилі ринуть на береги. Коли порушиться стійкість Стандарт-Айленду, за кілька годин його поглине океан.

Комодор Сімкоо волів би приховати від населення цю перспективу, щоб не викликати паніки або й ще чого гіршого. Хтозна, до якої межі дійде обурення мільярдян проти призвідців усіх їхніх нещасть! Адже вони не можуть рятуватися втечею, як роблять пасажири корабля, не можуть скористатися шлюпками або спорудити плота, на якому рятується весь екіпаж, сподіваючись, що в морі подасть йому допомогу якесь судно. Ні! Такий пліт — сам Стандарт-Айленд, що ось-ось піде на дно!

Весь день комодор Сімкоо щогодини нотує зміни в рівні ватерлінії. Стандарт-Айленд дедалі осідає. Отже, вода весь час просочується в блоки, повільно, але безперервно й непереборно.

Разом з тим гіршає і погода. Небо розцвічують тьмяні, червонуваті, мідяні барви. Барометр падає все швидше й швидше. В атмосфері виразно чути наближення бурі. За пеленою обважнілого від випаровувань повітря обрій так звузився, що, здається, торкається узбережжя Стандарт-Айленду.

Ввечері зривається шалений вітер. Хвилі, лютуючи, б’ють знизу по металевому корпусу, під їх ударами тріщать і розсідаються блоки, шворні ламаються, розриваються сталеві бляхи. Звідусіль чутно тріск і хрускіт металу. Вулиці міста, галявинки в парку ось-ось заваляться. Тому, коли надходить ніч, мільярдяни покидають свої будинки й вирушають за місто, де немає великих споруд і тому не така небезпека. Юрби людей заповнюють простір між обома портами й батареями Хвилеріза й Корми.

Близько дев’ятої години страшний поштовх стрясає Стандарт-Айленд до найглибших його основ. Електростанція Штирборт-Гарбора, яка постачала світло місту, западає в морську безодню. Все навколо обгортає темрява, така непроглядна, що не знати, де небо, а де море.

Невдовзі новий струс ґрунту вказує на те, що будинки починають валитися, наче карткові хатки. За кілька годин на поверхні Стандарт-Айленду не залишиться жодної будівлі!

— Панове, — каже комодор Сімкоо, — ми не можемо залишатися довше в обсерваторії, їй загрожує обвал. Ходімо в поле, там перечекаємо, поки закінчиться буря.

— Це циклон, — каже король Малекарлії і вказує на барометр, що впав до 713 міліметрів.

Справді, плавучий острів потрапив у такий циклон, що його дія подібна до дії потужних конденсаторів. Ураган захоплює в свій коловорот масу води, яка лютуючи вирує навколо майже сторчової осі і поширюється з заходу на схід, відхиляючись у південній півкулі на південь. Циклон — атмосферне явище, що має величезну руйнівну силу, і, щоб вибратися з нього, треба знайти спокійніший центр або принаймні «півцентр» з правого боку траєкторії, де можна врятуватися від бурхливих хвиль. Але Стандарт-Айленду бракує двигунів, і він залишається безпорадний. Цього разу вже не людська дурість, не безглузда впертість двох владарів штовхає Стандарт-Айленд до загибелі, але жахливе явище природи, що має остаточно завершити його знищення.

Комодор Сімкоо, полковник Стюарт, король Малекарлії, Себастьян Цорн та його товариші покидають обсерваторію, де вони вже не почувають себе в безпеці.

І саме вчасно! Не встигли вони зробити й двісті кроків, як висока вежа з страшенним грюкотом упала, пробила ґрунт скверу й зникла в безодні. За одну мить на місці будівлі залишилась тільки купа уламків.

У цей час нашим музикантам спадає на думку перебігти Першу авеню й добратися до казино, щоб врятувати, коли це ще можливо, свої інструменти. Будинок казино ще стоїть на місці, вони добираються до нього, піднімаються у свої кімнати, хапають обидві скрипки, альт і віолончель — і біжать до парку, шукаючи рятунку.

Там уже зібралось кілька тисяч чоловік з обох частин міста. Між ними й родини Танкердонів і Коверлі, для яких, мабуть, краще, що в такій темряві вони не можуть ані побачити, ані пізнати один одного.

Уолтерові все ж таки пощастило пробратися до міс Ді Коверлі. Він спробує врятувати її, коли надійде час остаточної катастрофи… Він учепиться разом з нею за якийсь уламок…

Дівчина вгадала, що юнак біля неї, з її уст вихоплюється:

— Ох, Уолтер!

— Ді… люба Ді… я тут! Я вас більше не залишу…

Наші парижани також воліють не розлучатися. Вони тримаються разом. Фрасколен цілком спокійний, як завжди. Івернес дещо нервує. Пеншіна покірно й іронічно сприймає все, що діється навколо. Себастьян Цорн повторює Атаназові Доремюсу, що врешті наважився приєднатися до своїх земляків.

— Я весь час казав, що все це матиме поганий кінець! Я це передбачав!

— Досить тремоло в мінорі, старий Ісайя! — кричить «його високість». — Твої покутні псалми всім набридли!

Опівночі шаленство циклону подвоюється. Вітри, зосереджуючись в одному місці, здіймають велетенські водяні вали й кидають їх на Стандарт-Айленд. До чого призведе його ця боротьба стихій? Може, він наразиться на підводні скелі? Чи розпадеться на брили серед океану?

Тепер металевий корпус острова пробитий в багатьох місцях. Звідусіль чути, як тріщать зламані шворні й заклепки. Будинки, церква, собор, мерія обвалюються один по одному в зяючі, наче рани, щілини, крізь які вдираються високі бурхливі хвилі. Від розкішних споруд не залишилось і жодного сліду. Які скарби, коштовності, скільки статуй, картин, художніх творів загинуло назавжди! Людність уже не побачить це гордовите місто, коли зійде сонце, якщо воно ще зійде для них, якщо їх раніше не поглине безодня океану разом із Стандарт-Айлендом!

Дійсно, в парку, в полях, де підґрунтя ще опиралось руйнуванню, вода починає просочуватися й розливатися по поверхні. Ватерлінія чимраз знижується. Рівень плавучого острова вже досяг рівня моря, і циклон кидає на нього гори розбурханих хвиль.

Вже ніде не можна знайти ані захистку, ані притулку. Батарея Хвилеріза, що стоїть проти вітру, не захищає від морських хвиль і тим менш вітрових шквалів, що січуть, мов картеччю. Металеві перетики блоків розламуються, і поява дедалі нових величезних щілин супроводжується страшним грюкотом, здатним заглушити найсильнішу громовицю… Кінець наближається…

О третій годині ночі в парку, вздовж берегів річки Серпантайн, утворюється тріщина завдовжки в два кілометри, крізь яку лине вода, широкою пеленою розливаючись навкруги. Треба тікати якомога швидше, і все населення розсіюється по полях. Одні біжать до портів, інші до батареї. Сім’ї роз’єднуються, матері марно шукають своїх дітей, а оскаженілі водяні вали, наче велетенський приплив, ринуть і ринуть на поверхню Стандарт-Айленду.

Уолтер Танкердон не залишає міс Ді, він намагається відвести її в бік Штирборт-Гарбора. В неї немає сили йти за ним. Він піднімає її, майже непритомну несе на руках у жахливій пітьмі, серед розпачливих зойків юрби…

О п’ятій годині ранку в східній частині міста знову розлягається хрускіт і гуркотіння заліза.

Величезна брила в половину квадратної милі завбільшки щойно відкололася від Стандарт-Айленду…

Це Штирборт-Гарбор зі своїми заводами, машинами, складами відпливає кудись все далі й далі…

Під потужними ударами циклону, що його сила досягла свого апогея, Стандарт-Айленд колишеться на хвилях, наче уламок потерпілого судна, його корпус остаточно розпався… блоки роз’єднались, деякі з них, обважнілі від води, зникають в морських глибинах.

— Після того, як хряснула Компанія, хряснув і Стандарт-Айленд! — вигукує Пеншіна.

І це підводить підсумок тому, що сталося.

Тепер від чудесного Стандарт-Айленду залишились тільки розкидані хвилями уламки, схожі на рештки невідомої розбитої комети, які плавають, правда, не в повітряних просторах, а на поверхні неозорого Тихого океану.

Розділ XIV РОЗВ’ЯЗКА

Ось що побачив би спостерігач, якби оглянув на світанку ці місця з висоти кількох сотень футів: на морі гойдаються три уламки Стандарт-Айленду, площею від двох до трьох гектарів кожний, і з десятеро інших, менших за розміром, плавають на відстані в кілька кабельтових від них.

Як тільки почало дніти, сила циклону зменшилася. З швидкістю, властивою цим великим атмосферним зрушенням, центр циклону перемістився за тридцять миль у західному напрямку. Скаламучене море, все ще бурхливе й грізне, кидає й хитає на хвилях уламки, малі й великі, наче кораблі під час шторму.

Найбільш постраждала та частина Стандарт-Айленду, на якій стояв Мільярд-Сіті. Під вагою своїх будівель і споруджень вона вся пішла під воду. Марно було б шукати хоч будь-якого сліду розкішних особняків і палаців, що здіймались обабіч головних авеню в обох частинах міста. Мешканці цих останніх ще ніколи не були так докорінно роз’єднані, і, звичайно, їм і на думку не спадало саме таке роз’єднання.

Мабуть, є чимало жертв? Напевно так, хоч люди й завчасно повибігали в поле, де ґрунт довше тримався.

Ну, задоволені тепер всі ці Танкер дони й Коверлі наслідками свого злочинного суперництва? Жодний з них не стане при владі, усунувши іншого! Мільярд-Сіті поглинула морська безодня, а разом з містом і величезні гроші, які вони за нього заплатили! Та хай ніхто не ллє сліз над їхньою долею! Вони ще мають доволі мільйонів у сейфах американських і європейських банків, щоб забезпечити себе на старість шматком хліба!

Найбільший уламок — та частина плавучого острова, що простяглася від обсерваторії до батареї Хвилеріза. Площа його має щось із три гектари, на яких скупчилось близько трьох тисяч потерпілих аварію на морі — як інакше назвати цих людей?

На другій брилі, трохи меншій за розміром, збереглось кілька споруд, розташованих поблизу Бакборт-Гарбора, порт з кількома продовольчими складами й одна цистерна з солодкою водою. Що ж до електростанції і будівель, де містилися машини й двигуни, то, як уже згадувалось, їх висадило в повітря під час вибуху котлів. Тут знайшли собі притулок дві тисячі мешканців. Можливо, їм пощастить установити зв’язок з першим уламком, якщо не всі човни Бакборт-Гарбора загинули.

Що ж до Штирборт-Гарбора, то, як відомо, ця частина Стандарт-Айленду відірвалась від нього о третій годині ночі. Дуже імовірно, що вона затонула, бо, скільки сягає око, на поверхні океану не можна зауважити жодної її ознаки.

Разом з цими двома уламками плаває ще й третій, розміром від трьох до п’яти гектарів; це та частина поля, що прилягала до батареї Корми і на якій тепер опинилось близько чотирьох тисяч чоловік.

Нарешті, з десяток уламків, у кілька сотень квадратних метрів кожний, дали притулок решті населення, яке врятувалось під час катастрофи.

Ось те, що залишилось від колишньої «перлини Тихого океану»!

Число жертв сягає, очевидно, до кількох сотень.

І слід дякувати долі, що весь Стандарт-Айленд не поглинули води Тихого океану!

Але як ці уламки, такі віддалені від будь-якої землі, зможуть досягнути якогось берега? Чи не приречені потерпілі на голодну смерть? Чи залишиться при житті хоч один свідок цього лиха, подібного якому не знає історія морських катастроф?

Ні, не треба впадати в розпач. На роз’єднаних уламках знайдуться енергійні люди, і вони зроблять все, що можна зробити для загального порятунку.

На уламку, що прилягає до батареї Хвилеріза, зібрались комодор Етель Сімкоо, король і королева Малекарлії, службовці обсерваторії, полковник Стюарт, кілька його офіцерів, дехто з нотаблів Мільярд-Сіті, духовні особи — одним словом, значна частина населення. Між ними є також і сім’ї Коверлі і Танкердон, пригнічені тягарем страшної відповідальності, що обтяжила їхні глави. Чи ж не вразила їх вже болюча доля, — вони втратили те, що їм найдорожче, — адже Уолтера і міс Ді немає з ними! Куди вони зникли? Може, вони врятувались на іншому уламку? Чи можна сподіватися побачити їх будь-коли?

Мандрівний квартет, так само як і їхні неоціненні інструменти, у повному складі. Тут до речі вжити відомий вислів: «Тільки одна смерть здатна їх розлучити!» Фрасколен тверезо оцінює положення і зовсім не втратив надії. Івернес, якого завжди вражає незвичайне, вигукує перед видовищем цього лиха:

— Не можна уявити собі грандіознішого фіналу!

Щодо Себастьяна Цорна, то він не тямиться з люті.

Те, що він був слушним пророком і провістив нещастя Стандарт-Айленду, подібно до Ієремії, який віщував загибель Сіона[144], - це аж ніяк не може його ні потішити, ні розрадити. Він голодний, холодний, застудився, напади кашлю не дають йому передихнути. Пеншіна, цей непоправний насмішник, зауважує йому:

— Як ти цього допустився, мій старий Цорне, дві квінти поруч одна по одній — це заборонено… в гармонії[145].

Віолончеліст охоче придушив би «його високість», якби він мав силу, та саме її якраз йому і бракує.

А Калістус Менбар? Ну, головний інспектор просто молодець, так, справжній молодець! Він вірить у порятунок усіх потерпілих від катастрофи, в порятунок Стандарт-Айленду. Всі повернуться на батьківщину, плавучий острів полагодять… Уламки досить міцні, і ніхто не наважиться сказати, що сили природи взяли гору над цим геніальним творінням кораблебудівельного мистецтва!

Очевидно одно — безпосередня небезпека вже не загрожує Стандарт-Айленду. Те, що мало затонути підчас циклону, пішло на дно разом із Мільярд-Сіті: всі будівлі, особняки, житлові будинки, фабрики, батареї, всі важкі споруди. Тепер уламки в доброму стані, ватерлінія значно підвищилась, і хвилі вже не заливають їхньої поверхні.

Отже, можна передихнути — це відчутне поліпшення, й оскільки безпосередня загроза загибелі минула, то й моральний стан людей також покращав. Всі більш-менш заспокоїлись. Тільки жінки та діти, нездатні міркувати, не можуть опанувати свій страх.

А що сталося з Атаназом Доремюсом? Коли острів почав розпадатись, професора танцю й гарних манер віднесло одразу ж на уламку у море разом з його старою служницею. Пізніше течія прибила їх до тої брили, де були його співвітчизники-музиканти.

Тим часом комодор Сімкоо, як то й належить капітану потерпілого аварію судна, за допомогою відданих йому службовців узявся до роботи. Перш за все треба з’ясувати, чи можна з’єднати докупи відокремлені шматки острова? Коли це неможливо, будь-що треба налагодити зв’язок між ними. Це останнє питання незабаром розв’язується позитивно, бо виявляється, що чимало човнів Бакторт-Гарбора цілком справні. На них можна об’їхати відокремлені частини острова, і комодор Сімкоо знатиме, які запаси є в його розпорядженні, скільки залишилось гожої води і продуктів харчування.

Та чи є можливість назначити за даними широти й довготи, де перебуває та флотилія уламків?

Ні! Через брак потрібних інструментів неможливо виміряти висоту сонця й зробити потрібні обчислення, а тому й невідомо, чи не плаває ця флотилія поблизу якого суходолу чи острова.

О дев’ятій годині ранку комодор Сімкоо разом із двома офіцерами сідає в шлюпку, щойно надіслану з Бакборт-Гарбора. Вони відвідують всі інші уламки острова й старанно їх оглядають. Ось наслідки цього обстеження: дистиляційні апарати знищені, але гожої води в цистерні вистачить ще тижнів на два, якщо її споживання суворо обмежити. Що ж до запасів на портових складах, вони можуть забезпечити населення харчовими продуктами приблизно на такий самий термін.

Отже, необхідно за два тижні щонайбільше дістатися до будь-якого берега в Тихому океані.

Ці відомості здатні трохи заспокоїти. Все ж комодорові Сімкоо прикро усвідомлювати, що жахлива ніч коштувала багатьох жертв. Горе родин Коверлі й Танкердон невимовне. Ні Уолтер, ні міс Ді не знайшлися на уламках, де побував комодор. У момент катастрофи хлопець із зомлілою нареченою на руках прямував до ІІІтирборт-Гарбора, а від цієї частини Стандарт-Айленду нічого не зосталось на поверхні океану…

Вітер по полудні починає вщухати, море заспокоюється, уламки відчувають тільки легке погойдування на хвилях. Завдяки зв’язку, що його налагодили човни Бакборт-Гарбора, комодор Сімкоо може узятися до розподілу продуктів між населенням, приділяючи кожному лише стільки, щоб не померти з голоду.

Проте спілкування людей з години на годину полегшується. Численні уламки, скоряючись законові взаємного тяжіння, як окрушки корка на поверхні налитої в миску води, поволі наближаються один до одного. І як не узяти це за добру прикмету довірливому Калістусові Менбару, якому ввижається вже відбудування його «перлини Тихого океану».

Ніч минає в глибокій темряві. Який далекий той час, коли авеню Мільярд-Сіті, вулиці його торговельних кварталів, паркові галявини, поля й луки сяяли електричними вогнями, коли алюмінієві півкулі заливали Стандарт-Айленд потоками сліпучого світла!

В пітьмі кілька уламків наразилися один на одний. Цього не можна було уникнути, але, на щастя, зіткнення було легке і не завдало серйозної шкоди.

Зійшло сонце, і всі побачили, що уламки за ніч дуже зблизились і тепер плинуть разом по спокійній поверхні моря, не стикаючись між собою. Кількох ударів весел досить, щоб дістатись від уламка до уламка. Комодор Сімкоо не зазнає ніяких труднощів, даючи лад з постачанням продуктів і води. Це зараз головне, потерпілі розуміють це і скоряються перед необхідністю.

Човни перевозять багато родин. Вони розшукують родичів, членів сім’ї, що їх загубили. Яка радість знову з ними зустрітися, забувши про загрозу можливого лиха. Яке горе в тих, які надаремно чекають повернення відсутніх!

Велика радість, що море заспокоїлось. Та все ж шкода, що південно-східний вітер ущух. Він допоміг би течії, яка в цій частині Тихого океану прямує до австралійських берегів.

За наказом комодора Сімкоо, спостерігачам доручено пильно стежити за обрієм по всьому колу. Як тільки з’явиться будь-який корабель, йому негайно сигналізуватимуть. Але судна дуже зрідка заходять у ці віддалені місця, надто о цій порі року, коли починаються бурі рівнодення.

Тоді надія помітити вдалині димок, що звивається над лінією, відмежовуючи небо від води, або вітрила, що чітко вирізьблюються на обрії, - дуже хистка. Однак о другій годині дня комодор Сімкоо одержує від одного із спостерігачів повідомлення такого змісту:

«На північному сході помітна рухлива цятка, і хоч неможливо розгледіти корпус, очевидячки, якесь судно йде морем повз Стандарт-Айленд».

Ця новина викликала надзвичайне хвилювання. Комодор Сімкоо, офіцери, інженери поспішають на той бік уламка, відкіля щойно помітили судно. Видано наказ будь-що притягти його увагу, або розмахуючи прапорами на довгих жердинах, або за допомогою стрілу з усіх рушниць, які ще збереглись. Якщо ніч спаде раніше, ніж ці сигнали помітять, на головному уламку розведуть вогонь, який буде видно в темряві на великій відстані, і його неодмінно побачать.

Але чекати до вечора не довелось. Темна рухлива пляма, про яку йде мова, очевидячки наближається. Над нею здіймається густий дим, і немає сумніву, що вона тримає курс просто до решток Стандарт-Айленду. Біноклі не втрачають її з поля зору, дарма що корпус цього судна ледве піднімається над морем і в нього немає ані щогл, ані вітрил.

— Друзі мої! — вигукує невдовзі комодор Сімкоо. — Я переконався: це уламок нашого острова… це може бути тільки Штирборт-Гарбор, якого буря відкинула у відкрите море! Напевне, містер Сомуа полагодив машини і тепер прямує до нас!

Цю звістку зустрічають з божевільною радістю. Всім здається, що загальне визволення тепер забезпечене. З цим уламком Штирборт-Гарбора до Стандарт-Айленду наче повертається його живодайний орган!

Комодор Сімкоо не помилився. Штирборт-Гарбор відколовся від Стандарт-Айленду, його підхопили супротивні течії й віднесли на північний схід. Настав день, містер Сомуа разом з офіцерами порту дещо полагодили в машинах, в цілому мало пошкоджених, і повернулись на місце катастрофи, везучи з собою кілька сотень врятованих мільярдян.

Через три години Штирборт-Гарбор уже на відстані одного кабельтова від флотилії. Назустріч линуть захоплені радісні вигуки. Уолтер Танкердон і міс Ді Коверлі, що знайшли на Штирборт-Гарборі захисток перед катастрофою, теж тут, один поруч другого.

Відтоді як Штирборт-Гарбор прибув зі своїми запасами харчів і води, надії на порятунок міцніють. На його складах збереглось доволі пального, щоб пустити в рух на кілька днів його машини, двигуни і гвинти. П’ять мільйонів кінських сил, які є в його розпорядженні, дають йому можливість дістатися до найближчих земель. Ці землі, за останніми спостереженнями, належать Новій Зеландії.

Труднощі полягають у тому, як прийняти на Штирборт-Гарбор кілька тисяч людей, коли його площа не перевищує шести-семи тисяч квадратних метрів. Чи не доведеться послати його по допомогу за п’ятдесят миль?

Ні, ця подорож потребувала б надто багато часу, а кожна година — на обліку. Справді, щоб уберегти потерпілих від голодної смерті, не можна втрачати жодного дня.

— Давайте краще ось що зробимо, — каже король Малекарлії. — Уламки Штирборт-Гарбора, батареї Хвилеріза й батареї Корми можуть узяти всіх мільярдян, що врятувалися. Зв’яжемо ці три уламки міцними ланцюгами так, щоб вони йшли низкою один услід за одним, як шаланди на буксирі. Хай Штирборт-Гарбор очолить цю валку і за допомогою своїх п’яти мільйонів кінських сил приведе нас до Нової Зеландії.

Порада чудова, має всі шанси на практичне застосування і успіх, оскільки Штирборт-Гарбор зберіг усю потужність своїх двигунів. В серцях людей розквітає віра в порятунок, наче перед їхніми очима вже мріють бажані береги.

Кінець дня минає у роботі: треба якнадійніше позчіплювати між собою ланцюгами уламки Стандарт-Айленду. Комодор Сімкоо вважає, що таке плавуче намисто робитиме вісім-десять миль на добу. Отже, за допомогою морських течій воно за п’ять днів пройде п’ятдесят миль, що лежать між ним і Новою Зеландією. На цей час харчів напевне вистачить. Проте треба бути завбачливими і, беручи до уваги можливі затримки, суворо обмежувати споживання й надалі.

О сьомій годині вечора, після закінчення всіх попередніх робіт, Штирборт-Гарбор стає на чолі валки, його гвинти крутяться, і два інших уламки, що йдуть на буксирі, поволі вслід за ним рушають морем, на якому панує мертвий штиль.

На світанку другого дня з очей спостерігачів зникають останні рештки Стандарт-Айленду.

Від четвертого до восьмого квітня дні проминули без жодної пригоди. Погода сприятлива, хвиля на морі ледве відчутна, отже, умови подорожувати якнайкращі.

Дев’ятого квітня, о восьмій годині ранку, ліворуч удалині вимальовується земля — високий берег, помітний на великій відстані, виміри, зроблені за допомогою інструментів, що збереглися в Штирборт-Гарборі, підтверджують здогади: це виступ великого північного острова Нової Зеландії.

Минає день і ще одна ніч, і наступного дня, десятого квітня вранці, Штирборт-Гарбор зупиняється на відстані одного кабельтова від берега бухти Раваракі.

Яке заспокоєння, яке почуття повної безпеки охоплює людей, коли вони відчувають нарешті під ногами справжню землю, а не штучний ґрунт Стандарт-Айленду! А проте, скільки ще часу плавала б по океану ця морська споруда, якби людські пристрасті, сильніші за вітри й шторми, не сприяли її руйнації!

Новозеландці дуже гостинно приймають потерпілих і негайно постачають їм усе, в чому вони мають потребу.

Прибувши в Окленд, урочисто, як того вимагають обставини, святкують нарешті весілля Уолтера Танкердона і міс Ді Коверлі. Додамо, що мільярдяни востаннє втішалися грою Мандрівного квартету під час цієї церемонії, на якій всі вони були присутні. Це буде щасливий шлюб, і шкода, що в інтересах загалу він не стався раніше. Кожний молодий має тепер щорічну ренту розміром не більше за якийсь жалюгідний мільйон…

— Але, — каже Пеншіна з цього приводу, — слід гадати, що вони знайдуть своє щастя, незважаючи на такі обмежені достатки!

Щодо Танкердонів, Коверлі і решти нотаблів, то вони мають намір повернутися до Америки, де їм не доведеться сперечатися за владу на плавучому острові.

Те саме ухвалюють зробити комодор Етель Сімкоо, полковник Стюарт, його офіцери, службовці обсерваторії і навіть Калістус Менбар, який, проте, зовсім не зрікається думки побудувати новий штучний острів.

Король і королева Малекарлії не криються з тим, що вони шкодують за Стандарт-Айлендом, на якому вони гадали мирно прожити до кінця своїх літ. Будемо сподіватися, що колишні монархи знайдуть собі затишний куточок на землі, де їх останні дні минатимуть осторонь політичних суперечок!

А Мандрівний квартет?

Ну, Мандрівний квартет, хоч що б там казав Себастьян Цорн, мав тут добрий зиск, і якби віолончеліст досі мав серце на Калістуса Менбара за те, що той затяг їх проти волі на плавучий острів, то це була б справді чорна невдячність.

Дійсно, від двадцять п’ятого травня попереднього року до десятого квітня цього року минуло понад одинадцять місяців, протягом яких наші артисти жили, як відомо, розкошуючу. Чотири рази на рік вони одержували свій гонорар, і три чверті цих грошей лежать у банках Сан-Франциско і Нью-Йорка, відкіля їх можна узяти, коли тільки забажається.

Після весілля в Окленді Себастьян Цорн, Івернес, Пеншіна і Фрасколен прощаються зі своїми друзями, а також і з Атаназом Доремюсом. Потім вони сідають на пароплав, що йде до Сан-Дієго.

Третього травня вони прибувають до цієї столиці Долішньої Каліфорнії і передусім перепрошують через місцеві газети, що вони не додержали свого слова одинадцять місяців тому, і тепер дуже шкодують, що примусили себе чекати.

— Панове, ми вас чекали б іще двадцять років! — таку люб’язну відповідь одержують вони від розпорядника музикальних вечорів у Сан-Дієго.

Чи ж можна бути згідливішим і прихильнішим? Єдиний спосіб засвідчити свою вдячність — виступити нарешті в концерті, так давно вже оголошеному.

І коли перед численними й захопленими слухачами парижани виконують квартет Моцарта фа мажор, опус 9, успіх, який судився цим талановитим майстрам, що врятувались під час катастрофи на Стандарт-Айленді, напевне, перевищив усі попередні за всю їхню артистичну діяльність.

Ось як закінчилась історія цього «дев’ятого чуда світу», цієї незрівнянної «перлини Тихого океану»! Усе добре, що добре закінчується, кажуть люди, але й все те погано, що закінчується погано… чи ж не такий кінець і Стандарт-Айленду?

Кінець? Ні. Рано чи пізно його знову відбудують — так принаймні запевняє Калістус Менбар.