Плавучий острiв

Розділ І МАНДРІВНИЙ КВАРТЕТ

Коли початок подорожі невдалий, не чекай доброго кінця. Принаймні слушність цієї думки з цілковитою підставою могли б підтвердити четверо музикантів, чиї інструменти лежать оце розкидані на землі. Карета, в яку вони змушені були пересісти на останній залізничній станції, щойно перекинулась на узбіччі.

— Поранених немає? — питає перший, спритно зводячись на ноги.

— Я відбувся самою подряпиною! — відповідає другий, витираючи посмуговану скалками скла щоку.

— А я — тільки садном! — озивається третій, в якого на литці показалось кілька краплин крові.

Загалом збитки невеликі.

— А моя віолончель? — вигукує четвертий. — Аби лише з нею нічого не сталось!

На щастя, футляри з інструментами цілісінькі. Ні віолончель, ані обидві скрипки, ані альт не зазнали, падаючи, ніякої шкоди, щонайбільше — доведеться їх настроїти. Ще б пак, це ж інструменти найвищого ґатунку!

— Клята залізниця, на півдорозі покинула нас напризволяще! — каже один.

— Клята карета, що вивернула нас у пустельному місці, на безлюдді! — підхоплює другий.

- І саме тоді, коли насувається ніч! — додає третій.

— На щастя, наш концерт призначено аж на післязавтра! — зауважує четвертий.

Артисти перекидаються між собою жартами, свою пригоду вони сприймають весело.

Розмова ведеться по-французьки. Але вона могла б вестися і по-англійськи, бо всі учасники квартету, завдяки численним подорожам по англосаксонських країнах, знають мову Вальтера Скотта й Купера, як свою рідну. Саме англійською мовою звертаються вони до свого погонича.

Бідолаха потерпів більше за всіх — його скинуло з передка вниз саме в ту хвилину, коли зламалась передня вісь. А втім, хоч забиті місця дуже боліли, серйозних пошкоджень погонич не зазнав. Він не міг, проте, ходити, бо звихнув ногу. Отже, конче треба було знайти якийсь транспорт, щоб довезти його до найближчого села.

Правду кажучи, всі вони лише чудом врятувалися від смерті. Покручена дорога йде через гірську місцевість понад глибокими урвищами або вздовж бурхливих потоків, що їх доводиться іноді з великими труднощами переїжджати вбрід. Якби вісь зламалась на крутому схилі дороги, карета неминуче скотилась би на гострі скелі, що стримлять із глибини прірви, і тоді, напевне, усі до одного загинули б.

Що б там не було, карета вже не придатна до вжитку. Один кінь, що наразився головою на гострий камінь, хрипить на землі. В другого тяжко поранено стегно. Отже, ані карети, ані коней.

Що й казати, лиха доля переслідує чотирьох артистів на шляхах Долішньої Каліфорнії. Дві нещасливих пригоди за добу… Тут хоч-не-хоч станеш філософом.

В той час Сан-Франциско, столиця штату, була вже безпосередньо зв’язана залізницею з Сан-Дієго, розташованим майже на кордоні старої каліфорнійської провінції. До цього чималенького міста, де післязавтра мав відбутися концерт, заздалегідь оголошений і нетерпляче очікуваний, і прямували наші мандрівники. Напередодні їхній поїзд виїхав із Сан-Франциско, та за якихось п’ятдесят миль від Сан-Дієго сталась перша затримка, або, як висловився найжиттєрадісніший з членів квартету, вони вперше заграли невлад — такий вислів цілком припустимий в устах колишнього переможця на конкурсах із сольфеджіо[1].

Вимушена зупинка поїзда на станції Паскаль була викликана тим, що раптова повідь зруйнувала на протязі трьох чи чотирьох миль залізничну колію. їхати далі залізницею було неможливо, а організувати переправу пасажирів по той бік залитої водою місцини не встигли — нещастя сталося лише кілька годин тому.

Довелося вибирати щось одне: або чекати, поки полагодять колію, або розшукати в найближчому селищі будь-який повіз, щоб дістатися до Сан-Дієго. На це останнє й пристали члени квартету. В сусідньому селі їм попалось щось на зразок старого ландо[2], яке деренчало при найменшому русі, з поточеним міллю оббиттям і зовсім невигідне. Вони найняли цей повіз, домовились із власником за ціну, пообіцяли візникові щедру нагороду й рушили в дорогу зі своїми інструментами, залишивши речі в поїзді. З другої години дня й до сьомої години вечора подорожні їхали без особливих перешкод і не надто втомились. Та ось удруге вони заграли невлад: карета перекинулась, і так нещасливо, що годі було й мріяти їхати далі!

А до Сан-Дієго залишалось двадцять миль із гаком!

Але як це сталося, що четверо музикантів, французів, ще й до того парижан, опинилось у цій неймовірній глушині Долішньої Каліфорнії?

Як це сталося? Зараз ми коротко розповімо про це й побіжно намалюємо портрети чотирьох віртуозів, яких випадок, наче примхливий режисер, зробив дійовими особами цієї надзвичайної історії.

Протягом цього року — важко визначити, якого саме в найближчі три десятиліття[3], - Сполучені Штати Америки подвоїли число зірок па своєму державному прапорі[4]. Промислова й торговельна могутність Штатів надзвичайно зросла після приєднання до їхніх володінь території Канадського домініону, що сягає аж до найдальших меж Льодовитого океану, і мексиканських, гватемальських, гондураських, нікарагуаських, костаріканських земель до Панамського каналу включно. В той же час у янкі-загарбників розвинувся потяг до красного мистецтва, і хоч їхня власна продукція в тій царині кількісно надто скромна, хоч їхній національний геній все ще цурається живопису, скульптури й музики, усе ж багато хто поміж них щиро кохається в мистецьких творах. Скуповуючи як найдорожчі коштовності картини старих і сучасних майстрів для приватних чи прилюдних колекцій, запрошуючи за неймовірну винагороду відомих оперних співців, драматичних акторів та найталановитіших музикантів, американські аматори осягали поволі зміст прекрасних і благородних речей, яких їм довгий час бракувало.

Що ж до музики, то найбільший захват меломанів Нового Світу викликали спочатку твори Мейєрбера, Талеві, Гуно, Берліоза, Вагнера, Верді, Массе, Сен-Санса, Рейєра, Массне, Деліба — славнозвісних композиторів другої половини XIX сторіччя. З часом вони дійшли потроху і до розуміння проникливої музики Моцарта, Гайдна, Бетховена і змогли заглибитись у джерела того піднесеного мистецтва, яке широким потоком заполонило весь XVIII вік. Після опер — ліричні драми, після ліричних драм — симфонії, сонати, оркестрові сюїти. В той час, про ярий мова мовиться, у багатьох штатах шалений успіх мала соната. За насолоду слухати сонату ладні були платити двадцять доларів за півноти, десять — за чверть, п’ять доларів — за восьму.

Так от, чотирьом майстрам-музикантам, що дізнались про це загальне захоплення, спало на думку податися до Америки за славою й багатством. Четверо друзів, колишніх вихованців консерваторії, мали в Парижі широку популярність та успіх головним чином у прихильників так званої «камерної музики», мало відомої на той час в Північній Америці. З якою чудовою досконалістю, дивовижною зіграністю й глибоким почуттям виконували вони твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона, Гайдна й Шопена, написані для чотирьох струнних інструментів — першої і другої скрипки, альта й віолончелі! Жодної бравурної ноти, жодного натяку на ремісництво, і яке бездоганне виконання, справді незрівнянна майстерність! До нечуваного успіху квартету спричинилось ще й те, що на той час всі вже притомились від гучних симфонічних оркестрів. Нехай музика не що інше, як коливання художньо організованих звукових хвиль, та все ж не слід дозволяти, щоб вони, розбурхавшись, перетворювались на оглушливу бурю.

Коротко кажучи, наші оркестранти поклали розкрити перед американцями невимовно солодку принадність камерної музики. Вчотирьох вони помандрували в Новий Світ і протягом двох останніх років янкі-меломани не шкодували для них ані оплесків, ані доларів. На їхніх ранкових і вечірніх концертах завжди було повнісінько слухачів. Мандрівний квартет, як його називали, ледве встигав задовольняти приватні запрошення американських багатіїв. Без нього не могло відбутися жодного свята, урочистого зібрання, жодного рауту, навіть пікніка чи будь-яких розваг, влаштованих просто неба, що заслуговували на громадську увагу. Таке палке захоплення музикою дало можливість членам квартету вкинути в свої кишені великі суми, що склали б чималий капітал, якби вони лежали в сейфах нью-йоркського банку. Та навіщо критися? Наші американізовані парижани розтринькують гроші без ліку! Вони і в гадці не мають робити заощадження, ці володарі смичка, ці королі чотирьох струн. їм припало до вподоби мандрівне життя, вони впевнені в тому, що скрізь і завжди вони знайдуть щиру зустріч і добрий зарібок — від Нью-Йорка до Сан-Франциско, від Квебека до Нового Орлеана, від Нової Шотландії до Техасу — адже всі вони мають щось від богеми, цієї найстаровиннішої, найчарівнішої, найбільш гідної заздрощів і найулюбленішої «провінції» нашої старої Франції!

Та час уже назвати й відрекомендувати кожного з членів квартету тим нашим читачам, які ніколи не мали й не матимуть насолоди їх почути.

Івернес — перша скрипка — має тридцять два роки, зріст — вищий за середній, струнку, мов у юнака, постать, біляве волосся, що кучерявиться на кінцях, чисто поголене обличчя; в нього витончені манери, великі чорні очі й довгі пальці, наче створені для того, щоб вільно бігати по струнах свого Гварнері[5]. Він любить загортатися в темний плащ, носити високий шовковий капелюх, може, часом позувати; Івернес, напевно, найбільш безтурботний з усього товариства і зовсім не дбає про власну вигоду. Це природжений артист, палкий прихильник усього прекрасного, віртуоз з великим талантом і великим майбутнім.

Фрасколен — друга скрипка — невеликий на зріст молодик тридцяти років, з нахилом гладшати, що його вельми дратує; в нього чорняве волосся і така ж борода, тверді риси обличчя, чорні очі, довгий ніс із рухливими ніздрями й червоними позначками від пенсне для короткозорих, без якого він зовсім безпорадний. Це хороший хлопець, привітний і послужливий, що охоче виконує різноманітні обов’язки, аби звільнити від них своїх товаришів; Фрасколен навчає їх, хоч і марно, ощадності, веде все рахівництво квартету і ніколи не заздрить успіхам Івернеса, далекий від честолюбних мрій піднестися до пюпітра виконавця соло, а втім — першокласний музикант, якого ми бачимо зараз у просторому пильовику, одягненому поверх дорожнього костюма.

Пеншіна — альт, на прізвисько «Ваша високість»[6]; він наймолодший за всіх, бо має всього двадцять сім років, а також,і найжиттєрадісніший, один із тих непоправних жартунів, що все життя залишаються хлопчиськами. В нього тонкі риси обличчя, розумні, завжди пильні очі, рудувата чуприна, тоненькі вусики і звичка клацати язиком, показуючи гострі білі зуби; він невгамовний каламбурист і дотепник, щохвилини готовий так до нападу, як і до словесної відсічі; постійне збудження свого мозку він вважає за наслідок наполегливого читання нот у різних музикальних ключах, як то вимагає його інструмент («ціла китиця хатніх ключів», — каже він); добрий гумор ніколи його не зраджує, він охоче розважається різними витівками, не зупиняючись перед тим, що вони можуть завдати прикростей його друзям, за що раз у раз йому докоряє й вичитує, а то й дає доброго прочухана голова Мандрівного квартету.

Бо ж він, віолончеліст Себастьян Цорн, справді голова, найстарший і за своїм талантом, і за віком: йому п’ятдесят п’ять років. Він маленький, опецькуватий, має біляве, без сивини, густе волосся, що кучерявиться на скронях, наїжачені вуса, які ховаються в гущавині бурців, і обличчя цегляного кольору; очі в нього блищать з-за скелець окулярів, силу яких він подвоює, коли розбирає ноти, надягаючи зверху ще й пенсне, руки має пухкі, а праву, що постійно хвилястими рухами водить смичком, прикрашують масивні персні на підмізинному пальці й на мізинці.

Гадаємо, цього легкого шкіца досить, щоб змалювати людину й митця. Та коли протягом сорока років тримаєш біля своїх колін скриньку, що бринить безперестанку, це не може минути без сліду. Воно накладає відбиток на все життя, впливає на вдачу. Більшість віолончелістів запальні й балакучі, говорять голосно, трохи захлинаючись від зливи слів, зрештою, дотепних. Саме такий і Себастьян Цорн, на якого Івернес, Фрасколен і Пеншіна залюбки полишили керування концертними турне, бо він розуміється на справах. Призвичаєні до властивих Цорнові владних навичок, товариші висміюють його, коли він перебирає міру, що дуже прикро спостерігати в митця, як зауважує нешанобливий Пеншіна. Себастьян Цорн складає програми, обмірковує маршрути, листується з імпресаріо[7] й виконує безліч інших обов’язків, що дають нагоду його войовничій вдачі виявляти себе в найрізноманітніших обставинах. Але він зовсім не втручається в питання грошових надходжень і розпорядження коштами спільної каси, які доручені піклуванню другої скрипки й першорядного рахівника — педантичного й ретельного Фрасколена.

Тепер читач уявляє собі членів квартету так, наче бачить їх на естраді. Типи, до яких вони належать, загальновідомі, і якщо не досить оригінальні, то принаймні дуже відмінні поміж себе. Хай же читач дозволить широко розгорнутись подіям цієї незвичайної історії, і він побачить, чого доведеться закуштувати чотирьом парижанам, що, призвичаєні до незліченних оплесків, якими нагороджували їх по всіх штатах американської Федерації, раптом опинились на… Та не будемо забігати наперед, «не будемо прискорювати темпу», як висловився б «його високість», і наберемося терпіння.

Отож о восьмій годині вечора четверо парижан стоять на пустельній дорозі Долішньої Каліфорнії біля уламків перекинутої карети. Якщо Пеншіна, Івернес і Фрасколен по-філософськи поставились до пригоди, якщо вона навіть натхнула їх на кілька жартів професійного характеру, то в голови квартету пригода викликала вибух страшного гніву. Та що ви хочете? Віолончеліст — людина з гарячою кров’ю, запалюється враз, мов віхоть соломи. Тому Івернес і каже, що Цорн — нащадок Аякса й Ахілла, цих славнозвісних несамовитих у гніві героїв античного світу.

Щоб нічого не забути, зауважимо: хоч Себастьян Цорн дратівливий, Івернес замріяний, Фрасколен лагідний, а в Пеншіна нестримно буяє веселість — всі вони прекрасні товариші й любляться між собою, як брати. їх єднає міцний зв’язок, що його не в силі порушити ніякі незгоди чи то з мотивів власної вигоди, чи то самолюбства — спільність уподобань, узятих з одного джерела. їхні серця, наче гарно змайстровані інструменти, завжди б’ються влад.

В той час, як Себастьян Цорн лається, обмацуючи футляр віолончелі, щоб упевнитися, чи вона ціла й непошкоджена, Фрасколен підходить до погонича.

— Ну, друже, — питає він, — скажіть, що ж нам тепер робити?

— Те, що роблять, коли немає ані воза, ані коней… чекати, — відповідає той.

— Чекати, поки вони прибудуть! — вигукує Пеншіна. — А якщо не прибудуть?

— Тоді треба їх знайти, — зауважує Фрасколен, якого ніколи не зраджує його практичний розум.

— Де? — гарчить Себастьян Цорн, що гасає, мов навішений, край дороги.

— Там, де вони є! — відповідає погонич.

— Е, послухайте, добрий чоловіче, — починає віолончеліст, і його голос потроху піднімається до найвищих регістрів, — що це за відповідь? Гляньте тільки на цього незграбу: він нас перекинув, розтрощив карету, покалічив коней і після цього заявляє: викручуйтесь, як самі знаєте!

В пориві своєї природженої, балакучості Себастьян Цорн починає виливати свої нескінченні і щонайменше марні докори, та Фрасколен зупиняє його?

— Дай-но я спробую, мій старий Цорне.

Потім він знову звертається до погонича?

— Де ми зараз, друже?

— За п’ять миль до Фрескаля.

— Це залізнична станція?

— Ні… село на узбережжі.

— Можна там знайти карету?

— Карету… навряд… хіба що візок…

— Візок, запряжений волами, як за часів меровінгських королів! — вигукує Пеншіна.

— То байдуже, — зауважує Фрасколен.

— Ось що, — втручається Себастьян Цорн, — спитай його насамперед, чи є в цій дірі заїзд… Досить уже з мене блукати ночами…

— Друже мій, — розпитує далі Фрасколен, — чи ж є у Фрескалі будь-який заїзд?

- Є… ми там мали міняти коні.

- І щоб дістатися до того села, треба йти цією дорогою?

— Так, весь час іти прямо.

— Ходімо! — гукає віолончеліст.

— Але… цей бідолаха… було б жорстоко покинути його тут у скруті, - каже Пеншіна. — Чи не змогли б ви, друже… якщо вам допомогти…

— Неможливо! — відповідає погонич. — Та я й сам волів би краще залишитись тут, поблизу карети… Завтра вранці я роздивлюся, як мені вибратися звідсіль…

— Як тільки доберемося до Фрескаля, — каже Фрасколен, — ми надішлемо вам сюди когось на допомогу.

— Гаразд… господар заїзду добре мене знає, він не покине мене в біді.

— Ну що, пішли? — нетерпляче питає віолончеліст, готовий підняти свій футляр з інструментом.

— Хвилиночку, — відповідає Пеншіна, — давайте перенесемо нашого погонича під укіс…

Справді, треба забрати його з шляху, а раз він не може звестися на ноги, то Пеншіна й Фрасколену доводиться його підняти, перенести оподаль і посадовити, притуливши спиною до товстого коріння величезного дерева, гілля якого, спадаючи вниз, утворює зелену завіску.

Підемо ми нарешті? — волає втретє Себастьян Цорн, що встиг уже приладнати на спині футляр за допомогою спеціального подвійного ременя.

— Готово, — каже Фрасколен.

Потому він звертається до погонича:

— Отже, домовились… господар фрескальського заїзду подбає за вас. А зараз вам нічого не потрібно?

— Добре було б ковтнути джину, — каже погонич, — якщо в ваших фляжках його хоч трохи залишилось…

Фляжка Пеншіна ще повна, і «Його високість» охоче її офірує.

- Із цим, мій голубе, — каже він, — вам буде тепло цієї ночі… зсередини!

Нові нарікання віолончеліста спонукають його товаришів вирушити врешті в дорогу. Вони радіють, що не перенесли до карети свої речі, а залишили їх в багажному вагоні поїзда. Якщо багаж і прибуде до Сан-Дієго з деяким запізненням, то принаймні нашим музикантам не доведеться тягти його на собі до Фрескаля. Досить їм футлярів із скрипками і особливо того, в якому лежить віолончель. Правда, жодний музикант, гідний цього ймення, ніколи не розлучається з своїм інструментом, так само як солдат з рушницею або слимак із своєю мушлею.

Розділ II МОГУТНІЙ ВПЛИВ КАКОФОНІЧНОЇ СОНАТИ

Брести пішки незнайомою дорогою, уночі, в нетрях дикої місцини, де швидше можна натрапити на злочинця, ніж на подорожнього, це хоч трохи та занепокоїть кожного. Саме в таке становище попали члени Мандрівного квартету. Французи хоробрі, це всім відомо, і наші музиканти теж були хоробрі, наскільки це їм вдавалось. Та між відвагою і нерозважливою зухвалістю існує межа, що її здоровий глузд ніколи не повинен переступати. В кожному разі, якби поїзд не зупинився перед залитою водою рівниною, якби карета не перекинулась за п’ять миль до Фрескаля, наші оркестранти не були б змушені блукати в пітьмі по сумнівних дорогах. Будемо ж сподіватися, що нічого лихого з ними не трапиться.

Була вже восьма година, коли Себастьян Цорн із товаришами вирушили до узбережжя, керуючись вказівками погонича. Скрипалі, що несли лише легкі й досить зручні шкіряні футляри, не мали на що скаржитись. Вони й не скаржились, ані розважливий Фрасколен, ані веселий Пеншіна, ані мрійливий Івернес. Але як доводилось віолончелістові з його величезною коробкою — справжня шафа на спині! Зрозуміло, беручи до уваги його вдачу, що в нього було доволі причин лютувати. Про це свідчили його бурчання й безупинні скарги, що виливалися у вигуках «ах! ох! уф!»

Тим часом зовсім поночіло. По небу швидко пропливають густі хмари, крізь вузькі просвітки між ними визирає молодий у першій чверті глузливий місяць. Хтозна-чому, мабуть, через те, що він розлючений і роздратований, Себастьянові Цорну зовсім не до вподоби білява Феба[8]. Він погрожує їй кулаком і кричить:

— Ну, чого ти туди видерлася й показуєш нам свій дурнісінький профіль? Немає нічого безглуздішого за цю скибку недостиглої дині, що походжає собі там угорі!

— Було б краще, якби вона повернулася до нас лицем, — каже Фрасколен.

— Чому це? — питає Пеншіна.

— Бо тоді було б багато видніше.

— О цнотлива Діано, — декламує Івернес, — вістівнице лагідна ночі, о білолиця супутниця землі, обожнювана кохана чарівного Ендіміона[9]…

— Ти скоро закінчиш свою баладу? — вигукує віолончеліст. — Ото мені лихо, коли ці перші скрипки починають шкварити на квінті[10]!

— Треба піддати ходу, — каже Фрасколен, — інакше ми ризикуємо заночувати під зірками…

— …Якби вони були, а також і запізнитися на концерт в Сан-Дієго!

— Що за безглузда вигадка, далебі! — вигукує Себастьян Цорн, струшуючи необережно свій футляр, з якого долинає жалібний звук.

— Але ж це твоя вигадка, моє серденько, — каже Пеншіна.

— Моя?

— Звичайно! Хай би краще ми залишились у Сан-Франциско й тішили своєю грою вуха всіх отих каліфорнійців!

— Ще раз питаю, — знов подає голос віолончеліст, — чому ми поїхали?

— Бо ти цього захотів.

— Ну, так треба визнати, що це була згубна ідея, і якщо…

— О друзі, подивіться! — раптом вигукує Івернес, показуючи на небо, де вузький місячний промінь оздобив ясною смужкою береги темної хмарки.

— Що сталось, Івернесе?

— Гляньте на цю хмарку, хіба ж вона не скидається на дракона з розпростертими крилами й павиним хвостом, на якому світяться сто очей Аргуса[11]!

Напевне, Себастьян Цорн не володів могутністю підсиленого в сто разів зору того, хто стеріг дочку Інаха[12], бо не помітив глибокої вибоїни, в яку так не до речі попав ногою. Він падає разом із своєю коробкою і лежить долілиць, нагадуючи здоровенну комаху, що плазує по землі.

Віолончеліст украй розлючений — тепер у нього на це поважні причини — й сипле докорами на адресу першої скрипки, що все ще милується своїм небесним страховищем.

— Це все через Івернеса, — запевняє Себастьян Цорн, — якби я не задивився на його проклятого дракона…

— Це вже не дракон, тепер це амфора[13]! Навіть маючи зовсім посередню уяву, можна побачити амфору в руках Геби[14], що ллє нектар…

— Стережіться, в цьому нектарі, напевне, багато води, — вигукує Пеншіна, — і твоя чарівна богиня юності ще влаштує нам добрячий душ!

Це завдало б нашим мандрівникам великого клопоту, але й справді збирається на дощ. Обережність спонукає їх поспішати, щоб вчасно знайти собі захисток у Фрескалі.

Вони піднімають віолончеліста, що все ще сердиться, ставлять на ноги — він так само бурчить. Люб’язний Фрасколен пропонує нести його футляр. Спочатку Себастьян Цорн відмовляється. Розлучитися з своїм інструментом… з віолончеллю Гана й Бернарделя[15]… це ж, можна сказати, половина його самого. Та йому доводиться все ж дати згоду, і дорогоцінна половина Цорна переходить на спину послужливого Фрасколена, що доручає віолончелістові свій легкий шкіряний футляр.

Вони знову рушають. Дві милі проходять сягнистим кроком. Жодних пригод. Темрява навколо дедалі густішає, відверто загрожуючи дощем. Падає кілька великих і важких краплин — доказ того, що зронили їх громові хмари. Але амфора чарівної Івернесової Геби не проливається більше, і наші четверо нічних мандрівників плекають надію прибути до Фрескаля сухісінькими.

Вони змушені бути дуже обачними, щоб не спотикнутись і не впасти на темній дорозі з глибокими вибоїнами, яка, вряди-годи круто завертаючи, біжить між пагорбками й ярами, понад похмурим проваллям, відкіля, наче рокотання велетенських сурм, долинає клекіт потоків. Якщо за властивим кожному особисто способом мислення Івернес уважає оточення поетичним, то Фрасколенові воно здається небезпечним.

Доводиться стерегтися деяких неприємних зустрічей, що роблять сумнівною недоторканність подорожніх на каліфорнійських дорогах. Члени квартету озброєні лише смичками трьох скрипок і віолончелі, а цього навряд чи достатньо в країні, де винайдено револьвери Кольта, відмінно вдосконалені в наш час. Якби Себастьян Цорн і його товариші були американці, кожний з них придбав би собі цю зброю, яку носять звичайно в окремій кишені штанів. Справжній янкі не вирядиться в дорогу, навіть коли він їде залізницею від Сан-Франциско до Сан-Дієго, не захопивши з собою цієї іграшки на шість набоїв. Але французи не вважали за потрібне так робити, власне, цього їм і на думку не спало, про що вони, може, ще й пошкодують.

Пеншіна йде попереду, пильно вдивляючись в узбіччя дороги. Коли вони щільно обступають її з обох боків, можна не боятися раптового нападу. Та навіть і тут у ньому прокидається потяг до жартів, і «його високості» дуже кортить утнути якусь штуку зі своїми товаришами, виникає дурнісіньке бажання налякати їх трішечки, наприклад, — раптом зупинитись і забелькотати тремтячим із жаху голосом: «Стійте! Там… там щось ворушиться! Готуйте рушниці…»

Та коли дорога заглиблюється в густий ліс між мамутові дерева й секвойї — велетенські рослини Каліфорнії заввишки півтори сотні футів, — бажання жартувати в Пеншіна зникає. За кожним із цих грубезних стовбурів може притаїтись у засідці десятеро. Здається, ось-ось побачиш-спалах вогню, почуєш сухий звук пострілу… посвист кулі… В таких місцях, наче навмисно пристосованих для нападів, на кожному кроці чекаєш якоїсь пастки. Якщо, на щастя, не наражаєшся тут на бандитів, то лише тому, що цей гідний пошани тип цілком зник з американського Заходу: бандити провадять тепер фінансові операції на ринках Старого й Нового Світу! Який кінець для правнуків Карла Моора й Жана Сбогара[16]! Кому, як не Івернесу, можуть спасти на думку ці міркування? «Дійсно, — гадає він, — п’єса не варта декорацій».

Раптом Пеншіна зупиняється.

Фрасколен, що йде слідом за ним, робить те саме.

До них негайно приєднуються Себастьян Цорн та Івернес.

— Що сталось? — питає друга скрипка.

— Там щось є, - відповідає альт. І. він зовсім не жартує. За деревами справді щось ворушиться.

— Людина чи тварина? — питає Фрасколен.

— Я не знаю…

Ніхто не наважиться сказати, яка з цих двох можливостей краща. Збившись щільною купкою, вони вдивляються в темряву, боячись поворухнутись, затамувавши подих.

В цю хвилину місячне проміння, видершись з-за хмар, освітлює темне склепіння лісу і крізь гілля секвой просотується аж до землі. Унизу, кроків на сто навколо, видно, наче вдень.

Пеншіна аж ніяк не примарилося. Помічена ним темна, маса, надто велика, щоб бути людиною, могла належати тільки чотириногій тварині. Але якій тварині? Хижакові? Напевне, так… Але що то за хижак?

— Це стопохідна тварина! — каже Івернес.

— До біса цю тварину, — шепоче Себастьян Цорн стиха, але роздратовано. — Та що ти кажеш про неї, Івернесе? Невже ти не можеш говорити, як всі люди? Що це таке — стопохідна тварина?

— Така, що ходить ступнями, — каже Пеншіна.

— Як ведмідь, — додає Фрасколен.

Справді, це ведмідь, ведмідь незвичайних розмірів. У каліфорнійських лісах немає ані левів, ані тигрів, так само як і пантер, але ведмеді — постійні їхні мешканці, і зустрічі із ними звичайно закінчуються погано.

Отож не дивно, що наші парижани одностайно вирішили поступитися місцем цьому стопохідному. А втім, хіба ж він не був тут у себе вдома? Отже, вони розступаються, і поволі, так само лицем до ведмедя, неквапливо відходять, намагаючись не скидатися на тих, хто тікає.

Ведмідь простує вперед маленькими кроками, вихилясом, мов іспанська танцівниця, вимахуючи передніми лапами; мало-помалу він наближається, і його дії набирають ворожого характеру: до квартету долинає хрипке гарчання і клацання щелепами, в яких немає нічого заспокійливого.

— Може, нам дременути врозтіч? — пропонує «його високість».

— Ні в якому разі, - відповідає Фрасколен, — він схопить одного з нас, і той накладе життям за всіх.

Отже, цю пропозицію відкинуто, без сумніву, вона мала б згубні наслідки.

Тримаючись укупі, музиканти дістались до межі галявини. Ведмідь наближається — він уже на відстані якихось десяти кроків од них. Мабуть, місце здалось йому зручне для нападу. Напевно так, бо він завив дужче й прискорив ходу.

Вся група квапливо відступає, а друга скрипка наполегливо напучує:

— Спокійніше, друзі, спокійніше!

Вони перетинають галявину й ховаються під деревами. Але небезпека від цього зовсім не зменшується. Переходячи від одного дерева до другого, ведмідь може кинутися несподівано, і саме це він, очевидно, і збирається зробити, бо вже не чути його жахливого гарчання, він уповільнює ходу.

І раптом лісова темрява сповнюється чарівними звуками, повільно й широко ллється хвилююча мелодія, в якій наче розкривається піднесена душа артиста.

То Івернес, витягши з футляра скрипку, примушує її бриніти під могутнім і ніжним дотиком свого смичка. Геніальний здогад! І справді, чому б музикантам не звернутися за порятунком до музики? Хіба ж німе каміння в Фівах не зрушилося з місця під впливом звуків Амфіонової ліри? Хіба ж дикі звірі, приборкані силою ліричного натхнення Орфея[17], не збігались до його ніг? Схоже було на те, що й цей каліфорнійський ведмідь внаслідок спадкових нахилів так само чутливий до музики, як і звірі з грецьких байок, бо його лютість згасла, інстинкт меломана взяв гору, і в міру, як музиканти в бездоганному порядку відступають, він іде за ними, видаючи короткі вигуки задоволення. Ще трохи, і він закричить «браво!»

За чверть години Себастьян Цорн і його товариші опинились на узліссі, Івернес грає далі.

Звір зупиняється. Здається, в нього немає наміру йти далі. Він б’є одною в другу своїми величезними лапами, наче плескає. Побачивши це, Пеншіна поспіхом витягає свій інструмент, вигукуючи:

— Танок ведмедів, і в темпі!

Перша скрипка починає шпарко терликати цей всім відомий мотив, у той час як альт вторує йому малою терцією фальшивим пронизливим басом.

І тоді ведмідь пускається в танець, піднімає праву лапу, потім ліву, повертається на всі боки, крутить головою і зовсім забуває про людей, які відходять дорогою все далі й далі.

— Подумаєш, дивовижа! — вихоплюється Пеншіна. — Ясно, що це ведмідь із цирку.

— Хай і так, — каже Фрасколен, — але яка чудова вигадка спала на думку Івернесові, хай йому грець!

— Тікаймо… алегретто[18], - додає віолончеліст, — і не оглядаючись назад!

О дев’ятій годині вечора чотири учні Аполлона[19] прибувають цілі й здорові до Фрескаля. Свій останній перехід вони пройшли відмінним кроком, дарма що ведмідь їх уже не переслідував.

Щось із сорок будинків, чи швидше дерев’яних хатинок, розташованих навкруги невеликого майдану, засадженого буковими деревами, — ось вам і Фрескаль, відлюдне селище, що лежить за дві милі від узбережжя.

Наші музиканти, проминувши кілька захованих за густими деревами будинків, виходять на площу, в її глибині видно невибагливу дзвіницю невибагливої церковки, і, ставши кружка, наче вони збираються виконувати якусь відповідну до випадку п’єсу, починають радитися.

— Оце таке село? — каже Пеншіна.

— А ти сподівався потрапити в таке місто, як Філадельфія чи Нью-Йорк? — відповідає Фрасколен.

— Таж воно спить, оце ваше село! — зауважує Себастьян Цорн, знизуючи плечима.

— Не будемо ж порушувати сон цього мирного селища! — мрійливо зітхає Івернес.

— Навпаки, обов’язково розбудимо його! — вигукує Пеншіна.

І дійсно, доведеться вдатися до цього способу, коли не хочеш ночувати просто неба.

На майдані нікогісінько, панує глибока тиша. Хоч би одна напівпрочинена віконниця, хоч би смужка світла з вікна. Все оповив такий міцний сон, навкруги стоїть такий непорушний спокій, що здається, саме тут повинен підноситись палац Зачарованої красуні.

— Ну… а заїзд? — питає Фрасколен.

Справді, де той заїзд, що про нього казав погонич? Заїзд, що в ньому подорожні, які потрапили в біду, знайдуть притулок і гостинність? І той господар заїзду, що має негайно надіслати допомогу безталанному погоничеві? Чи, може, бідоласі все це тільки примарилося? А може, — виникає інше припущення — Себастьян Цорн і його товариші збилися з дороги? Може, це зовсім не Фрескаль?

Всі ці питання вимагають точної відповіді. Та щоб розпитатися в когось із тутешніх мешканців, доведеться постукати в одну з цих хатинок, але найкраще в двері заїзду, якщо пощастить його відшукати.

Отже, четверо музикантів вирушають у розвідку навколо оповитого темрявою майдану, обмацують фасади будиночків — може, натраплять на вивіску чи будь-яку вітрину… Та нічого, що скидалося б на заїзд, немає.

Ну, що ж, коли немає заїзду, то, може, знайдеться така гостинна хата, а раз вони не в Шотландії, а в Америці, то й діяти треба по-американському. Хто з мешканців Фрескаля відмовиться від одного чи навіть двох доларів, щоб дати притулок і вечерю мандрівникові?

— Давайте постукаємо, — каже Фрасколен.

— В такт, — каже Пеншіна, — і на шість восьмих.

Та вони з таким же успіхом могли б стукати з рахунком і на три, й на чотири — наслідки були б однакові. Жодне вікно, жодні двері не розчинились, хоч квартет добивався відповіді не менш як у десятьох хатах.

— Трапилась помилка, — проголошує Івернес, — це не село, а кладовище, і якщо тут сплять, то, мабуть, вічним сном… Vox clamantis in deserto[20].

— Амінь! — озивається «Його високість» басом, мов соборний дяк.

Що робити, коли населення Фрескаля вперто мовчить і край! йти далі аж до Сан-Дієго? Але вони ось-ось сконають з голоду й утоми. Саме так, сконають. А крім того, якою дорогою їм іти без проводиря, серед темної ночі? Спробувати дістатися до іншого села? А якого ж? Коли звіритися на слова погонича, в цій частині узбережжя немає більше жодного селища! Знову доведеться блукати… Найкраще — це почекати, поки розвидниться. Проте залишатися кілька годин без жодного захистку, просто неба, вкритого важкими хмарами, що загрожують зливою, це невтішна перспектива навіть для мандрівних артистів.

У Пеншіна майнула раптом одна думка. Взагалі його ідеї не завжди блискучі, але вони повсякчас рояться йому в голові. А втім, ця дістає схвалення розважливого Фрасколена.

— Друзі, - каже Пеншіна, — чому б нам не застосувати до каліфорнійців того способу, що приніс нам успіх під час зустрічі з ведмедем? Цього стопохідного ми приручили за допомогою, самої дрібки музики… Влаштуймо могутній концерт, щоб розбудити цих селюків, і не пошкодуймо для них ані форте, ані алегро[21]…

— Що ж, варто спробувати, — каже Фрасколен.

Себастьян Цорн навіть не дав Пеншіна договорити.

Він квапливо витягає з футляра віолончель, установлює її, зіперши на металевий шпеник, і стоїть зі смичком у руці — адже сісти ніде — готовий видобути із своєї співучої скриньки геть усі заховані в ній звуки.

Майже одночасно його товариші приготувались іти вслід за ним до найдальших меж мистецтва.

— Квартет сі-бемоль Онслоу[22], - каже він. — Починаймо!

Квартет Онслоу вони знають напам’ять, і їм, вправним музикантам, звичайно, не потрібно світла, щоб прогулюватися спритними пальцями по грифах віолончелі, двох скрипок і альта.

їх опановує натхнення. Можливо, ніколи не грали вони по американських казино й театрах із таким захватом, таким глибоким почуттям. Повітря сповнюється величними звуками гармонії, і які людські істоти, коли вони не глухі, можуть устояти перед нею? Навіть якби квартет потрапив на кладовище, як запевняв Івернес, то під впливом цієї чарівної музики відкрились би могили, піднялись мерці й почали б плескати скелети…

Проте будинки стоять зачинені, люди не прокидаються. П’єса закінчується, лунають могутні акорди фіналу, а Фрескаль все ще не подає ознак життя.

— Так ось які вони! — гукає Себастьян Цорн, розлючений до нестями. — Вухам цих дикунів потрібний, видно, котячий концерт, як і їхнім ведмедям! Гаразд! Почнемо знову, але ти, Івернесе, грай в ре, ти, Фрасколене, — в мі, а ти, Пеншіна, — в соль. Я буду так само грати в сі-бемоль. А тепер шкварте щодуху!

Яка оглушлива какофонія! Здається, барабанні перетинки не витримають! Ось що справді нагадує імпровізований оркестр, який грав під керуванням герцога Жуанвіля в невідомому селищі в нетрях Бразилії! Можна подумати, що, вони терликаючи на балабайках, виконують якусь жахливу симфонію — грають Вагнера навиворіт!

Пропозиція Пеншіна виявилася, зрештою, дуже вдала. Те, чого не могло досягти талановите виконання, зробив цей неймовірний тарарам. Фрескаль починає прокидатися. У вікнах то тут, то там спалахує світло. Мешканці не повмирали, вони подають переконливі свідчення свого існування. Вони і не поглухли, бо чують і уважно слухають…

— Нас закидають яблуками, — каже Пеншіна під час короткої паузи.

— Е, тим краще… ми їх з’їмо! — відповідає практичний Фрасколен.

І, за командою Себастьяна Цорна, концерт поновлюється ще з більшою силою. Закінчивши його гучним дисонансом на чотири різних тони, артисти зупиняються.

Ні, не яблука летять у них із двадцяти чи тридцяти навстіж розчинених вікон, а оплески й шалені вигуки: «Ура! Гіп! Гіп! Гіп!» Ніколи ще фрескальські вуха не зазнавали такої насолоди! Не може бути сумніву, що в кожному будинку готові щиро прийняти таких незрівнянних майстрів.

Але в той час, як вони віддавались своїй несамовитій грі, за кілька кроків од них непомітно виріс новий слухач. Ця людина, зійшовши з коляски, що її рухав електричний двигун, стояла в темному кутку майдану. Вона була висока на зріст і доволі огрядна, наскільки можна було це помітити в нічній темряві.

І поки наші парижани питають один одного, чи ж розчиняться перед ними після вікон також і двері будинків — що здавалося тепер досить сумнівним, — новоприбулий наближається і люб’язно звертається до Них чудовою французькою мовою:

— Я звичайний аматор у музиці, панове, і мені щойно випало щастя аплодувати…

— Нашій останній п’єсі? — з іронією запитує Пеншіна.

— Ні, панове, першій… не часто випадає почути таке талановите виконання квартету Онслоу.

Безперечно, ця людина — знавець музики.

— Добродію, — звертається до неї Себастьян Цорн від імені своїх товаришів, — ми дуже зворушені вашою люб’язністю. Якщо друга п’єса дратувала ваш слух, то це тому, що…

— Добродію, — перебиває невідомий фразу, що обіцяла бути досить довгенькою, — мені ніколи не доводилось чути, щоб фальшивили з такою довершеністю. Я зрозумів, чому ви вдалися до цього заходу: щоб збудити цих славних фрескальців, які вже знову, здається, поснули. Дозвольте мені, панове, запропонувати вам те, чого ви добивались від них таким одчайдушним способом…

— Гостинність? — запитує Фрасколен.

— Так, гостинність, та ще й таку, що перевищує шотландську. Якщо я не помиляюсь, переді мною Мандрівний квартет, що вславився по всій Америці, а їй не позичати свого захоплення.

— Добродію, — вважає себе зобов’язаним сказати Фрасколен, — нас дуже потішили ваші слова… А… цей притулок… де ми зможемо його знайти, з вашою допомогою?..

— За дві милі звідсіль…

— В іншому селі?

— Ні… у місті.

— У великому місті?

— Звичайно.

— Дозвольте, — втручається Пеншіна, — нам сказали, що тут аж до Сан-Дієго немає жодного міста.

— Це помилка… не знаю, як її собі пояснити.

— Помилка? — повторює Фрасколен.

— Так, панове, якщо ви підете зі мною, я вам обіцяю зустріч, гідну таких митців, як ви.

— Я гадаю, що нам слід погодитися, — каже Івернес.

— Пристаю до твоєї думки, — озивається Пеншіна.

— Хвилиночку! Хвилиночку! — вигукує Себастьян Цорн. — Не поспішайте поперед керівника оркестру.

— В чому річ? — питає американець.

— В тому, що на нас чекають у Сан-Дієго, — відповідає Фрасколен.

— В Сан-Дієго, куди нас запрошено на кілька ранкових концертів, — додає віолончеліст, — перший з них призначений на неділю післязавтра.

— А! — в цьому вигуку американця ясно вчувається досада, та він веде далі. — Як би там не було, протягом дня ви матимете досить часу, щоб оглянути місто, а воно того варте, і я обіцяю відвезти вас вчасно до найближчої станції, щоб ви прибули в Сан-Дієго на призначену годину!

Що й казати, пропозиція спокуслива, ще й до того слушно зроблена. Квартет може тепер бути певний, що його чекає добра кімната в пристойному готелі, не кажучи вже за дбайливість, яку гарантує їм послужливий американець.

— Згодні, панове?

— Ми згодні, - відповідає Себастьян Цорн. Голод і втома спонукують його прихильно поставитись до цього запрошення.

— Отже, вирішено, — закінчує американець. — Негайно вирушаємо… За двадцять хвилин будемо на місці, й ви мені дякуватимете, певен у тому!

А тим часом після бурхливих схвальних вигуків, викликаних котячим концертом, вікна в будинках знову позачинялися, світло згасло і Фрескаль поринув у глибокий сон.

Музиканти в супроводі американця підходять до коляски, обережно вкладають свої інструменти й сідають позаду, він умощується поруч із провідником-механіком на передку. Механік повертає якусь підойму, електричні акумулятори починають працювати, коляска рушає з місця і, набираючи все більшої швидкості, мчить у напрямку на захід.

За чверть години перед їхніми очима виникає сріблясте марево, наче серпанок, витканий з сліпучих місячних променів. Це місто, про існування якого наші парижани і гадки не мали.

Електрична коляска зупиняється.

— Нарешті ми прибули на узбережжя, — каже Фрасколен.

— На узбережжя… ні, - відповідає американець, — це протока, її ми маємо зараз переїжджати.

— А на чому? — питає Пеншіна.

— На поромі, туди поставлять зараз нашу коляску.

Справді, перед ними один із тих механізованих поромів, що їх повсюди можна зустріти в Сполучених Штатах; на нього в’їжджає коляска з пасажирами. Безперечно, пором рухає електрика, бо ж пари ніде не видно; за дві хвилини, перепливши протоку, пором увіходить у гавань у глибині якогось порту.

Електрична коляска котиться по широких, обсаджених деревами дорогах і потрапляє в парк, на який високо підвішені ліхтарі ллють потоки яскравого світла.

В огорожі парку відчиняється брама, що виходить на простору й довгу вулицю, забруковану лункими плитками… Минає п’ять хвилин, і музиканти виходять біля під’їзду показного готелю, де їх зустрінуто, з першого слова американця, з надзвичайною послужливістю, що її вони мають за добру ознаку. їх негайно ведуть до розкішно накритого столу, і, як і слід було чекати, вони вечеряють із чудовим апетитом.

Після вечері метрдотель[23] проводить їх до просторої кімнати, обладнаної електричними лампами, яскраве світло яких за допомогою спеціальних перемикачів можна перетворити на м’яке й тьмяне, як у нічних лампочках. Тут, відклавши на завтра розгадку всіх цих чудес, вони нарешті засинають у ліжках, що стоять по чотирьох кутках кімнати, і незабаром починають злегка хропти з тою гідною подиву єдністю, яка вславила цей Мандрівний квартет.

Розділ III БАЛАКУЧИЙ ЧИЧЕРОНЕ[24]

Уранці, о сьомій годині, в спільній кімнаті лунає гасло вставати — вдале наслідування сурми, що грає вранішню зорю, — а потому енергійна команда:

— Мерщій! Гоп! На ноги… раз, два! — вигукує Пеншіна.

Івернес, найзабарніший з усіх, волів би вилізти з-під теплих ковдр за третім, а то й за четвертим рахунком. Та нічого не поробиш, доводиться наслідувати приклад товаришів і змінити горизонтальне положення на вертикальне.

— Нам не можна марнувати жодної хвилини, — каже «його високість», — ані однісінької.

— Так, — відповідає Себастьян Цорн, — адже завтра ми повинні бути в Сан-Дієго.

— Гаразд, — озивається Івернес, — півдня вистачить, щоб оглянути місто цього ґречного американця.

— Мене дуже дивує, - зауважує Фрасколен, — що таке велике місто існує поблизу Фрескаля. Як це так наш погонич забув сказати нам про нього?

— Головне — потрапити до цього міста, мій старий скрипичний ключе, — каже Пеншіна, — а ми ж уже тут!

Крізь два широких вікна до кімнати ллються потоки світла, і розкривається на милю вдалину чудова перспектива на облямовану деревами вулицю.

Четверо друзів легко й швидко завершують свій туалет у вигідній ванній кімнаті, механізованій за новітніми вдосконаленими способами: вона має крани з градусниками, окремо на гарячу та холодну воду, зливальниці, що спорожняються автоматично, колонки, щоб нагрівати ванну, і прилад нагрівати щипці, розприскувачі з парфумами, що діють за вимогою, електричні вентилятори-млинки, різні механічні щітки — під ці досить лише підставити голову, щоб причесати її, а під ті — одяг або черевики, щоб вичистити й наглянсувати їх якнайкраще.

В кімнаті, не згадуючи вже про дзиґарі, повсюди — електричні лампи, що спалахують, тільки простягнеш до вимикача руку, дзвінки й телефони, які одразу ж з’єднують вас із різними обслугами готелю.

Себастьян Цорн і його товариші мають можливість зв’язатися не лише з готелем, а також із різними районами міста, а може, — як гадає Пеншіна, — з будь-яким містом Сполучених Штатів.

- І навіть обох континентів, — додає Івернес.

А поки вони очікують слушної нагоди для такої спроби, о сьомій годині сорок шість хвилин їм передають телефонограму англійською мовою:

«Калістус Менбар вітає з добрим ранком шановних членів Мандрівного квартету й просить їх, коли вони будуть готові, зійти в їдальню Ексельсіор-готелю, де для них приготовлений перший сніданок».

— Ексельсіор-готель[25]! — каже Івернес. — Цей караван-сарай[26] має пишну назву.

— Калістус Менбар-то наш люб’язний американець, — зауважує Пеншіна, — ім’я в нього гучне!

— Друзі, - гукає віолончеліст, в якого шлунок такий самий владний, як і його господар, — раз сніданок вже на столі, ходімо снідати, а тоді…

— А тоді поїдемо в місто, — підхоплює його слова Фрасколен. — Але що це за місто?

Наші парижани майже готові, й Пеншіна телефоном повідомляє, що за п’ять хвилин вони зійдуть униз на запрошення пана Калістуса Менбара.

Отож, закінчивши туалет, вони простують до ліфта, спускаються вниз і входять у величезний хол[27]. Двері в глибині ведуть до їдальні, просторої зали, що так і яскріє від позолоти.

— Я ваш, панове, я весь ваш!

Цю фразу в шість слів проказує вчорашній американець. Він належить до тих людей, про яких можна сказати, що ви наче знайомі з ними давно чи, точніше, були знайомі завжди.

Калістусу Менбарові п’ятдесят чи шістдесят років, але. на вигляд не більш як сорок п’ять.

Він височенький на зріст, має гладке черевце, товсті міцні руки та ноги, рішучі рухи, він здоровий і дужий, мало не лусне від здоров’я, якщо можна так висловитися.

Себастьян Цорн та його друзі не раз подибували людей цього типу, доволі поширеного в Сполучених Штатах. Голова в Калістуса Менбара велика й кругла, з білявим без сивини хвилястим волоссям, що розлітається в різні боки, наче листя від подуву вітру; колір обличчя яскравий, довга жовтувата борода роздвоєна на кінці, вуса поголені, куточки рота злегка підняті, на губах грає усмішка, переважно іронічна, що показує блискучі білі зуби; на міцно посадженому носі, трохи товстому на. кінці, з широкими ніздрями й двома вертикальними зморшками над ним, — пенсне, що тримається на срібній ниточці, тонкій і гнучкій, немов шовковій. За скельцями блищать жваві зеленуваті очі, їхні зіниці палають, наче жаринки. Цю голову з’єднує з плечима бичача шия. Кремезний тулуб спочиває на м’ясистих стегнах, ноги рівні, а ступні трохи вивернуті.

Калістус Менбар одягнений у просторий піджак брунатного кольору. З бокової кишені стирчить ріжок хусточки з барвистою облямівкою. Через білий жилет із глибоким викотом і трьома золотими ґудзиками тягнеться від одної кишеньки до другої масивний ланцюжок із хронометром на одному кінці й педометром на другому, не кажучи вже про дармовисики, що бряжчать посередині. Ця виставка ювелірних виробів доповнюється низкою каблучок, які прикрашають його товсті червоні пальці. Сніжно-біла сорочка, шорстка й блискуча від крохмалю, застебнута на три золотих запонки; з-під брижів широкого виложистого коміра виглядає краватка з вузької червонувато-золотавої стрічки. Широкі штани у смужку звужуються донизу, на шнурованих черевиках алюмінієві пряжки.

Щодо фізіономії цього янкі, то хоч риси її надзвичайно рухливі й виразні, та ця виразність тільки зовнішня — такі обличчя властиві людям, що не мають жодного сумніву, що, як то кажуть, багато чого на своєму віку бачили. Можна з певністю сказати, що це людина спритна, а до того ж і енергійна — беручи до уваги міцність його м’язів, глибокі зморшки між бровами й зціплені щелепи. Він часто вибухає реготом, але його сміх — якісь носові звуки, що нагадують іржання, дещо глузливе.

Такий був Калістус Менбар. Угледівши членів квартету, він знімає свого капелюха з широкими крисами, якому дуже пасувало б струсеве перо з модою часів Людовіка VIII, тисне руки артистам і веде їх до столу, де вже парує чайник і стоїть традиційна запашна печеня. Американець говорить увесь час не вгаваючи, не дозволяє нікому задати жодного питання — можливо, щоб ухилитись від відповіді, - вихваляє розкішні будівлі міста, розводиться про незвичайну історію його створення, просторікує без упину і, по закінченні — сніданку, звертається до всіх із такими, словами:.

— Вставайте, панове, і ходімо зо мною. Тільки… одне застереження…

— Яке? — питає Фрасколен.

— У нас суворо заборонено плювати на вулиці…

— Та в нас немає такої звички, — протестує Івернес.

— Чудово! Ви заощадите гроші, що пішли б на штраф!

— Не плювати на вулиці… в Америці! — бурчить Пеншіна, дивуючись і разом із тим не ймучи віри.

Нелегка справа забезпечити себе провідником, що був би таким чудовим чичероне, як Калістус Менбар. Місто він знає досконально. Немає жодного особняка, що його власника він не назвав би на прізвище, такого будинку, що його пожильців він би не знав, ані перехожого, що не привітав би його з дружньою безпосередністю.

Місто збудовано симетрично. Широкі проспекти й вулиці, прикрашені балконами, що нависають над пішоходом, перетинаються під прямим кутом на зразок шахівниці. Хоч у цьому геометричному плануванні й виявляється єдність архітектурного ансамблю, та оформленню міста не бракує й різномаїтості, стиль особняків та їхнє внутрішнє оздоблення залежать виключно від фантазії будівельників. За винятком кількох торговельних кварталів, будинки на вулицях міста мають вигляд справжніх палаців, що підносяться в глибині ошатних дворів. Тут і чепурні павільйони, й архітектурні прикраси на фасадах, і, безперечно, розкішні оздоби внутрішніх апартаментів, і садки, якщо не парки, позаду будинків.

А втім, треба зауважити, що дерева і взагалі рослинність, здебільша новонасаджена, ще не розповилась уповні. Те саме можна бачити і в скверах, розташованих у центрі міста, де перехрещуються його головні артерії, і вкритих такими яскраво-зеленими моріжками, що зустрічаються лише в Англії. Зелені масиви скверів, в яких поєднуються рослини і помірної і тропічної зони, ще не всмоктали з лона землі достатньо живильних соків, щоб увійти в силу. Ця особливість тутешньої природи становить разючий контраст із Каліфорнією, з тою частиною Західної Америки, де розкішні ліси-велетні розкинулись у безпосередньому сусідстві з великими містами.

Наші музиканти, простуючи вперед, оглядали квартали міста кожний по-своєму: Івернес захоплювався тим, що зовсім не вабило Фрасколена, Себастьян Цорн звертав увагу на те, що аж ніяк не цікавило Пеншіна, але всі вони намагались розкрити таємницю, що оповивала це невідоме місто. Відмінність їхніх спостережень повинна дати в своїй сукупності досить правдиве про нього уявлення. Та й, зрештою, Калістус Менбар із ними поруч, готовий дати на все відповідь. Та чи ж слід казати «відповідь»? Він не чекає, щоб його питали, він говорить, говорить, і залишається тільки дати йому волю. Його млинок-говорильня крутиться й крутиться без упину від найменшого подуву вітерця.

Минуло чверть години після того, як вони вийшли з Ексельсіор-готелю, коли Калістус Менбар сказав:

— Ми зараз на Третій авеню, а в місті їх щось із тридцять. Тут зосереджена вся торгівля, це наш Бродвей, наш Ріджент-стріт, наш Італійський бульвар[28]. В спеціальних і універсальних магазинах тут можна знайти і найвишуканіші речі, й речі першої необхідності, все, чого може вимагати людина, що найбільше дбає про свій добробут і новітній комфорт.

— Я бачу ваші крамниці, - каже Пеншіна, — але покупців щось не видно.

— Може, це тому, що рання година? — додає Івернес.

— Це тому, — каже Калістус Менбар, — що покупці здебільша роблять замовлення телефоном чи телеавтографом.

— А що це таке? — питає Фрасколен.

— Річ у тому, що ми користуємося звичайно телеавтографом — вдосконаленим апаратом, який передає написаний текст так, як телефон передає мову, а також і кінематографом, що фіксує рухи, і є для ока тим, чим є фонограф для слуху, і телефотом, що відтворює образи. Телеавтограф дає ґрунтовніші гарантії, ніж звичайна телеграма, що нею кожний принагідно може зловживати. Електричним способом ми підписуємо чеки й векселі…

- І навіть шлюбні свідоцтва? — питає Пеншіна з насміхом.

— Безперечно, пане альт. Чому б і не оженитися за допомогою телеграфного дроту?

— А брати розлуку?..

— Також і брати розлуку! Саме через це наші апарати найбільш і спрацьовуються.

І чичероне вибухає голосним сміхом, аж підскакують всі коштовні дрібнички на його жилеті.

— У вас весела вдача, пане Менбаре, — каже Пеншіна, сміючися разом із ним.

— Так, як у зяблика в сонячний день!

На перехресті перед ними розкривається широка вулиця. Це Дев’ятнадцята авеню, тут не торгують. Трамвайні лінії борознять її так само, як і попередню. Швидко котяться повози, не здіймаючи жодної порошинки, тому що брук, вимощений торцями з австралійського евкаліпта, який не зазнає гниття (чому б і не з бразильського червоного дерева?), такий бездоганно чистий, наче його натерли ошурками. А втім, Фрасколен, дуже спостережливий щодо фізичних явищ, зауважує, що кроки на майдані відлунюють, наче ступаєш по металевих плитах. «От де великі знавці металічного виробництва! — думає він. — Вони вже встеляють брук залізною бляхою!»

Він наміряється гарненько розпитати Калістуса Менбара, але той саме в цю хвилину проголошує:

— Панове, гляньте на цей особняк!

І він указує на простору будівлю з величним фасадом, що її бічні виступи, виходячи на передній двір, з’єднані садовими ґратами з алюмінію.

— Цей особняк — його можна назвати палацом — належить родині одного з найвельможніших мешканців міста. Я кажу про Джема Танкер дона, власника невичерпних нафтових джерел в Іллінойсі, найбагатшого, мабуть, а тому й найповажнішого серед наших співгромадян.

— Мільйони? — питає Себастьян Цорн.

— Пху! — зневажливо пхикає Калістус Менбар. — Мільйони для нас — це все одно, що долар, дрібна монета, тут рахують на сотні мільйонів! У цьому місті багатющі набоби[29]. Цим пояснюється, чому купці з торговельних кварталів у кілька років неймовірно збагачуються — я маю на увазі торгівців уроздріб, бо великих комерсантів-гуртовиків ви не знайдете в цьому єдиному в світі мікрокосмі[30]…

— А промисловці? — питає Пеншіна.

— Промисловців у нас немає.

— А судновласники?

— Теж немає.

— Отже, самі рантьє? — каже Себастьян Цорн.

— Нікого, крім рантьє і купців, що набувають собі капітал на ренту.

— Ну, а робітники? — питає Івернес.

— Коли вони потрібні, їх привозять сюди з інших місць, а як роботу закінчено, тоді вони повертаються… заробивши чималенький гріш!

— Заждіть, пане Менбаре, — втручається до розмови Фрасколен, — хіба ж не повинно бути у вашому місті принаймні кількох злидарів, хоч би для того, щоб ця порода людей не зникла остаточно?

— Злидарів, пане другий скрипалю? Ви не зустрінете в нас жодного!

— Отже, жебрацтво в вас заборонено?

— Навіщо його забороняти, адже жебраки не мають доступу до міста. Це пасує містам Федерації, де є різні притулки й захистки, нічліжні будинки, а також і виправні на додачу.

— Не будете ж ви запевняти, що в вас немає в’язниць?

- Їх немає так само, як і в’язнів.

— А злочинці?

- Їх просять залишатися в Старому чи Новому Світі, де їхнє покликання зможе виявити себе в сприятливих умовах.

— Е, пане Менбаре, — каже Себастьян Цорн, — слухаючи вас, можна подумати, що ми вже більше не в Америці!

— Вчора ви були там, пане віолончелісте, — відповідає цей химерний чичероне.

— Вчора? — дивується Фрасколен, гадаючи про себе, що має визначати ця дивна фраза.

— Безперечно! Сьогодні ви в незалежному місті, вільному місті, на яке Федерація не має жодного права, яке нікому не підлягає….

— Як же воно зветься? — питає Себастьян Цорн, що вже починає дратуватись, як то звичайно з ним буває.

— Як зветься це місто? — відповідає Калістус Менбар. — Дозвольте мені поки що його не називати.

— А коли ж ми про це дізнаємось?

— Коли оглянете все місто, що, до речі, робить йому велику честь.

Слова американця дуже дивні; та, зрештою, це не так уже й важливо. Опівдні закінчиться їхня цікава прогулянка, і тоді, якщо вони дізнаються про назву міста навіть ту хвилину, коли залишатимуть його, вони будуть задоволені, чи ж не так? Єдиний сумнів, що виникає з цього приводу: незрозуміло, як таке велике місто на каліфорнійському узбережжі існує поза Федерацією штатів і, з другого боку, як пояснити, що їхній погонич навіть не згадав про нього? Та саме головне для музикантів — не пізніше як за двадцять чотири години дістатися до Сан-Дієго, де вони взнають розгадку цієї таємниці, коли б навіть Калістус Менбар не зволив її відкрити.

Цей чудернацький чолов’яга знову вдається до багатослівних описів, не криючись із тим, що він нічого не хоче пояснювати до кінця.

— Панове, — каже він, — ми вступаємо на Тридцять сьому авеню. Ось милуйтесь цією чудовою перспективою!! Тут також немає ані крамниць, ані універсальних магазинів, ні того жвавого руху, що позначає торговельні квартали. Ви бачите тільки особняки й приватні будинки, але їх власники не такі багаті, як мешканці Дев’ятнадцятої авеню. Ці рантьє мають мільйонів десять-дванадцять…

— Справжні старці, що й казати! — каже Пеншіна, й багатозначна гримаса кривить його губи.

— Е, пане альт, — каже Калістус Менбар, — завжди буваєш злидарем відносно когось іншого. Мільйонер багатий проти того, хто має сто тисяч франків. Але він зовсім не багатий поруч із тим, хто володіє ста мільйонами!

Вже багато разів наші артисти мали нагоду зауважити, що мова їхнього балакучого чичероне рясніє словом «мільйон», та й справді, звабливе слово! Американець вимовляє його, надимаючи щоки, проказуючи звуки чітко, мов метал, наче голосом карбує монети. Якщо з його уст сиплються не коштовні камінці, як з уст того хрещеника фей із казки, що сіяв повсюди перли й смарагди, то в усякому разі — золоті монети.

Себастьян Цорн, Пеншіна, Івернес і Фрасколен оглядають далі незвичайне місто, що його географічна назва все ще їм невідома. На вулицях жвавий рух, люди, що їм зустрічаються, всі гарно одягнені, жебрацькі лахміття не ображають нічийого ока. Повсюди трамваї, карети, вантажні повози, які рухає електрика. На найбагатолюдніших вулицях — рухливі тротуари, які діють силою замкненого ланцюга, ними можна ходити подібно до того, як ходять у поїзді.

Електричні коляски котяться бруком безшелесно, мов кулька по сукну більярда. Що ж до повозів у власнім розумінні цього слова, які тягнуть запряжені в них коні, то їх можна зустріти тільки в найрозкішніших кварталах.

— А ось і церква, — каже Фрасколен.

Він указує на будівлю доволі громіздку, позбавлену будь-якого архітектурного стилю, схожу на пухкий савойський пиріг. Вона наче вросла посеред майдану, на зеленому моріжку.

— Це протестантська церква, — пояснює Калістус Менбар, зупиняючись проти цієї споруди.

— А у вашому місті, - питає Івернес, — є й католицькі церкви?

— Звичайно, пане. А втім, мушу вам сказати, що хоч на земній кулі існує тисяча різних релігій, ми тут додержуємося тільки двох: католицької й протестантської віри. В нас не так, як у Сполучених Штатах, де панує роз’єднаність у релігії, якщо не в політиці, і де стільки сект, скільки родин. Тут же тільки протестанти, вірні кальвіністському вченню, або ж католики-папісти.

— А якою мовою у вас розмовляють?

— Вживають нарівні англійську й французьку.

— З чим ми вас і поздоровляємо, — каже Пеншіна.

— Місто, — провадить Калістус Менбар, — поділено на дві частини, майже однакові. Зараз ми…

— В західній частині, я гадаю, — підхоплює Фрасколен, орієнтуючись по сонцю.

— В західній… коли хочете…

— Як це… коли я хочу? — запитує друга скрипка, вельми здивований цією відповіддю. — Хіба сторони обрію в цьому місті визначаються за уподобанням кожного?

- І так… і ні… - каже Калістус Менбар. — Я вам це поясню пізніше. Отже, я повертаюсь до цієї частини… західної, коли вам це до вподоби, вона заселена виключно протестантами. Навіть тут вони залишаються практичними людьми, в той час, як католики, що мешкають у східній частині, інтелектуальніші й витонченіші. Само собою зрозуміло, що цей храм протестантський.

— Про це свідчить і його вигляд, — зауважує Івернес. — В храмі з такою важкою архітектурою молитва не підніметься до неба, її притискує до землі…

— Прекрасні слова! — вигукує Пеншіна. — Скажіть, пане Менбаре, напевне, в такому механізованому за новітніми способами місті можна слухати проповідь чи й всю месу телефоном?

— Звичайно.

— А сповідатися?

— Так само, як можна узяти шлюб телеавтографом, і ви, я гадаю, згодні, що це дуже практично…

— Так практично, що просто неймовірно, пане Менбаре, — відповідає Пеншіна, — просто неймовірно!

Розділ IV МАНДРІВНИЙ КВАРТЕТ ЗБЕНТЕЖЕНИЙ

Вже одинадцята, і після такої довгої прогулянки можна відчути голод. І наші артисти користуються з цього дозволу. їхні шлунки створюють дружний ансамбль, і всі погоджуються — будь-що, а треба поснідати. На цю думку пристає і Калістус Менбар, що так само, як і його гості, змушений щодня відновлювати свої сили. Очевидно, їм доведеться повертатися до Ексельсіор-готелю? Мабуть, що так, бо ресторани щось не дуже численні в цьому місті, де люди неохоче покидають свої домівки і куди, як видно, не надто вчащають туристи Старого й Нового Світу.

За кілька хвилин трамвай довозить наших зголоднілих мандрівників до їхнього готелю, і ось вони вже сидять при заставленому добірними наїдками столі. Який контраст із звичайним американським сніданком і обідом, де велика кількість страв не винагороджує незадовільну якість. Воляча й бараняча печеня тут чудова; птиця ніжна й запашна, риба звабливо свіжа. А замість незмінної в американських ресторанах води з льодом — різноманітні ґатунки пива й вино, що десять років тому перешумувало під сонцем Франції на пагорках Медока й Бургундії.

Пеншіна й Фрасколен віддають належне цьому сніданкові принаймні з тим же запалом, що й Себастьян Цорн та Івернес. Само собою, Калістус Менбар відстояв своє право їх частувати, і з їхнього боку було б неввічливо відмовитися.

А втім, цей янкі, що не вгаває ні на хвилину, в чудовому настрої. Він охоче розказує про все, що стосується міста, за винятком того, що його гості хотіли б знати передусім:.що це врешті за незалежне місто, назву якого він все ще не, наважується їм відкрити. Трошки терпіння, він усе скаже, хай вже вони оглянуть все до решти… Невже він має намір напоїти членів квартету, щоб вони запізнились на поїзд до Сан-Дієго? Наче ні, адже добре попоївши, цілком природно й випити як слід…

Допиваючи чай і каву з лікерами на десерт, вони раптом почули постріл, від якого затремтіли шибки в готелі.

— Що це? — Івернес здригається з несподіванки.

— Не турбуйтесь, пане, — відповідає Калістус Менбар. — Це гармата обсерваторії.

— Якщо вона відзначає полудень, — зауважує Пеншіна, глянувши на свій годинник, — то вона запізнюється.

— Ні, пане альт, ні! Сонце ніколи не запізнюється тут, так само як і скрізь.

Губи американця якось чудно посміхаються, очі блискають за скельцями пенсне, він задоволено потирає руки. У нього такий вигляд, наче він радіє з того, що йому вдалося когось обдурити.

Фрасколен, що менш за своїх товаришів захопився розкішним сніданком, дивиться на нього підозрілим оком, не знаючи гаразд, що й думати.

— Ну, друзі мої, ви дозволите мені називати вас цим симпатичним ім’ям? — провадить американець із чарівною люб’язністю. — Ми відвідаємо тепер другу частину міста і не пропустимо жодної деталі, інакше я помру з розпачу! Не будемо ж гаяти часу!

— О котрій годині відходить поїзд на Сан-Дієго? — питає Себастьян Цорн, завжди заклопотаний тим, щоб не втратити ангажемент[31] через запізнення.

— Так… о котрій годині?.. — наполягає й Фрасколен.

— О!.. він відходить… увечері, - відповідає Калістус Менбар, підморгнувши лівим оком. — Ходімо, любі гості, ходімо. Ви не пошкодуєте, що взяли мене за гіда!

Як же не скоритись настійливості такої люб’язної, людини? Четверо артистів виходять із зали Ексельсіор-готелю й простують уздовж шосе. Мабуть, і справді, смакуючи вино, вони трохи перебрали міру, бо хода в них якась непевна. Здається, що земля має намір утікати їм з-під ніг. А проте, вони ж не на рухливому тротуарі, який посувається обабіч бруку.

— Е, е!.. Тримаймося один за одного! — вигукує, спотикаючись, «Його високість».

— Ми, здається, трохи таки хильнули, — зауважує Івернес, витираючи чоло.

— Дарма, панове парижани, — потішає їх американець, — один раз в рахунок не йде. Ви до нас завітали, треба ж було скропити цю подію.

— Ми й вихилили усе, так що й денце знати! — додає Пеншіна, що взяв у цій справі неабияку участь і тепер мав найкращий у світі настрій.

Вулиця, якою вони простують за Калістусом Менбаром, веде їх до одного з кварталів другої частини міста. Тут пожвавлення має зовсім інший характер, навички не такі пуританські. Здається, вас раптом перенесли з Північних штатів до Південних, з Чикаго до Нового Орлеана, з Іллінойсу до Луїзіани. В крамницях багато більше покупців, архітектура визначається витонченістю й сміливістю фантазії, житлові будинки більш комфортабельні, особняки такі ж розкішні, як і в протестантській частині, але виглядають багато веселіше. Мешканці також відзначаються своїм зовнішнім виглядом, ходою, поведінкою. Таке враження, що це місто двоїсте, як деякі зірки, хоч його частини й не обертаються одна навколо одної — обидві частини лежать поруч.

Майже дійшовши до центру, наші туристи зупиняються десь на середині П’ятнадцятої авеню, й Івернес вигукує:

— Слово честі, оце то справжній палац!

— Палац родини Коверлі, - пояснює Калістус Менбар. — Нет Коверлі, що в усьому дорівнюється Джему Танкердонові…

— Багатший за нього? — питає Пеншіна.

— Не поступиться перед ним, — відповідає американець. — Він — колишній банкір із Нового Орлеана, що має більше сотень мільйонів, ніж пальців на обох руках!

— Чудова пара рукавичок, дорогий пане Менбаре!

— Ще б пак!

- І ці два найзначніших громадянини, Джем Танкердон і Нет Коверлі, природно, ворогують між собою?

— В усякому разі, вони суперники, які змагаються за першість у всіх міських справах і заздрять один одному.

— Врешті вони з’їдять один одного? — питає Себастьян Цорн.

— Можливо… і якщо один проковтне другого…

— Яку нестравність шлунку вони дістануть! — додає «Його високість».

Калістус Менбар вибухає сміхом, аж живіт у нього труситься, так йому припало до вподоби це зауваження.

Католицька церква підноситься на просторому майдані, що дозволяє милуватися її гармонійними пропорціями. Збудована вона в готичному стилі і, щоб належно його оцінити, треба лише трохи відійти, бо сторчові лінії, які становлять принадність цього стилю, втрачають своєрідність краси, коли розглядати будь-який витвір готики здалеку. В церкві святої Марії все викликає захват: стрункість і архітектурні прикраси горішньої частини, мережаність розеток, легкість стрілкуватого склепіння, вишуканість віконець у формі складених на молитву рук.

— Прекрасний зразок англосаксонської готики, — каже Івернес, який щиро кохається в архітектурі. — Ви маєте рацію, пане Менбаре, дві частини вашого міста схожі між собою не більше, ніж церква одної на собор другої!

— Однак, пане Івернесе, ці дві частини — діти одної матері…

— Але… різних батьків? — підхоплює Пеншіна.

— Ні… одного батька, мої дорогі друзі! Але вони виховувались по-різному. їх пристосували до вимог тих, хто прагнув спокійного щасливого існування без будь-яких турбот, існування, що його не може забезпечити жодне місто ні Старого, ані Нового Світу.

— Пане Менбаре, — каже Івернес, — заклинаю вас ім’ям Аполлона, стережіться надто збуджувати нашу цікавість! Ви наче повторюєте весь час одну з тих музикальних фраз, що її кінцевого акорду не діждешся…

- І це кінець кінцем утомлює слух! — додає Себастьян Цорн. — Хіба ж не час сказати нам, як зветься це незвичайне місто?

— Ще не час, дорогі гості, - відповідає американець, поправляючи пенсне на своєму куцому носі, - почекайте кінця нашої прогулянки, а поки що продовжимо…

— Перш ніж продовжувати наш огляд, — каже Фрасколен, відчуваючи, що до його цікавості долучається якесь невиразне занепокоєння, — я хочу зробити одну пропозицію.

— Яку?

— Чому б нам не піднятися на дзвіницю церкви святої Марії, до самого шпиля, щоб ми змогли відтіль побачити…

— Ні в якому разі! — вигукує Калістус Менбар, струшуючи своєю величезною головою зі скуйовдженим волоссям. — Не зараз… пізніше…

— А коли ж? — питає віолончеліст, якому вже набридли ці таємничі виверти.

— Наприкінці нашої екскурсії, пане Цорне.

— Отже, ми повернемось до цієї церкви?

— Ні, дорогі друзі, наша прогулянка закінчиться відвідинами обсерваторії, а її вежа на цілу третину вища за шпиль цієї церкви.

— Але, зрештою, — наполягає Фрасколен, — чому б не використати слушної нагоди?

— Тому що… це зіпсує мені весь ефект!

Немає жодного способу витягти іншу відповідь із цієї загадкової особи.

Нічого не поробиш, доведеться підкоритися, і наші парижани і далі уважно знайомляться з другою частиною міста. Оглядають торговельні квартали, кравецькі, шевські й капелюшні майстерні, пекарні й м’ясні, бакалійні, овочеві та інші крамниці. Калістус Менбар, якого раз у раз вітають перехожі, відповідає на привітання з пихатим задоволенням. Він ревно хвалить усе поспіль, мов штукар, що показує різні чудеса. А язик його працює безперестанку, наче сільський дзвін у свято.

О другій годині опівдні квартет добирається до околиці цієї частини міста; чепурні садові грати, прикрашені квітами й виткими рослинами, відгороджують його від полів, округла лінія яких зливається на обрії з блакиттю неба.

Роздивляючись навкруги, Фрасколен занотовує собі дещо, та сповіщати про це товаришів вважає за передчасне. Вся ця дивина, безперечно, з’ясується на вежі обсерваторії. Фрасколен зауважує, що сонце опинилося на південному сході, в той час як о цій годині йому належить бути на південному заході.

Є над чим поміркувати людині з допитливим розумом, як у Фрасколена, і він починає дошукуватися розгадки цього чортовиння, «розчортовинювати свій мозок», як каже Рабле[32], та раптом Калістус Менбар дає інший напрямок його думкам…

— Панове, — вигукує він, — трамвай рушає за кілька хвилин. Поїдемо в порт…

— В порт? — дивується Себастьян Цорн.

— О! До нього щонайбільше одна миля, а ця подорож дасть вам можливість помилуватися нашим парком!..

Якщо є порт, то він повинен бути розташований по той чи інший бік міста на каліфорнійському березі. Та й справді, де йому бути, як не на узбережжі?

Артисти, трохи спантеличені, сідають в елегантний вагон; де вже є чимало пасажирів, які тиснуть руку Калістусові Менбару (та у нього до біса знайомих), і електричний двигун мчить їх уперед.

Калістус Менбар має цілковиту рацію називати парком місцевість, що простяглась поза містом. Куди не глянеш, скрізь алеї, що губляться вдалині, зелені галявини, рівні чи зигзагуваті ряди фарбованої огорожі навколо лісових заповідників, молоді гайки: тут можна побачити дуби, клени, буки, каштани, залізні дерева[33], в’язи й кедри, ще молоді, тут співає й щебече сила найрізноманітніших пташок. Це справжній англійський сад, де вирують струмки, де на клумбах пишно буяють квіти у всій своїй весняній красі й свіжості, де розкинулись зелені хащі чагарника і змішались різні ґатунки рослин: велетенські, як в Монте-Карло, геранії, помаранчі, оливи, цитринові, мастикові дерева, олеандри, алое, камелії, далії, олександрійські білі троянди, гортензії, білий і рожевий лотос, південноамериканські пасифлори, пишні сузір’я фуксій, сальвій, бегоній, гіацинтів, тюльпанів, крокусів, нарцисів, анемонів, ірисів, цикламен, орхідей, кальцеолярій, деревистої папороті; є також і рослини тропічного поясу: канни, фінікові й кокосові пальми, смокви, евкаліпти, мімози, банани, гойяви, тиквенні дерева — одне слово, все, що вимогливий аматор забажає побачити в найбагатшому ботанічному саду.

Івернес, завжди схильний вдаватись у спогади старовинної поезії, напевне, уявляє собі, що опинився серед буколічної[34] природи «Астреї»[35]. Та й справді, на свіжо-зелених луках тут блукають вівці, проходжуються поза огорожею рудуваті корови, а лані, козулі й інші струнконогі представники лісної фауни стрибають поміж купами кущів, і залишається тільки пошкодувати про відсутність чарівних пастухів і пастушок із романів Д’Юрфе. А замість річки Ліньйон струмить крізь поля свої животворні води ріка Серпантайн, звиваючись між положистими пагорбками.

Проте тут все здається штучним. Саме це спонукає схильного до іронії Пеншіна запитати:

- І це все, що ви зробили, щоб забезпечити себе річками?

— Річками? А навіщо вони? — відповідає Калістус Менбар.

— Щоб мати воду, під три чорти!

— Воду… себто рідину, звичайно шкідливу, насичену мікробами, тифозними й іншими?

— Припустимо, але її можна очистити…

— Навіщо завдавати собі стільки мороки, коли так легко виготовляти цілком гігієнічну воду, очищену від усякого бруду, навіть газовану або, за бажанням, залізисту.

— Ви самі виготовляєте воду? — питає Фрасколен.

— Звичайно, і постачаємо житловим приміщенням холодну й гарячу, так само як і світло, звук, тепло, прохолоду, двигуни, показники точного часу, антисептичні засоби[36], електричну енергію.

— Якщо так, — каже Івернес, — то можна сподіватися, ви виготовляєте також і дощ, щоб поливати ваші моріжки й клумби?

— Саме так, пане, — відповідає американець погладжуючи бороду, крізь густі пасма якої блищать на його пальцях коштовні персні.

— Дощ на замовлення! — дивується Себастьян Цорн.

— Так, мої дорогі друзі, дощ, який водогони, прокладені під землею, дозволяють регулярно й рівномірно розбризкувати, щоб він був якнайплідніший. Хіба ж це не краще, аніж чекати ласки природи й підлягати примхливим випадковостям клімату, проклинати негоду, не маючи змоги запобігти лихові: чи то впертим безупинним дощам, чи то місяцям посухи?

— Дозвольте вас запитати, пане Менбаре, — переймає його Фрасколен. — Хай ви влаштовуєте дощ за власним бажанням, гаразд! Та ви ж не можете перешкодити йому падати з неба…

— Небо? А воно тут до чого?

— Небо, або, коли волієте за краще, хмари, з яких іде дощ, атмосферні течії з усім їхнім почтом: циклонами, торнадами[37], шквалами, бурями, ураганами… Тому під час негоди…

— Негоди? — повторює Калістус Менбар.

— Наприклад, узимку…

— Взимку? Що це означає?

— Кажуть вам, зима, мороз, сніг, крига! — вигукує

Себастьян Цорн, який шаленіє від іронічних запитань цього янкі.

— Ми цього не знаємо! — спокійно відказує Калістус Менбар.

Четверо парижан перезираються. Хто перед ними: божевільний чи містифікатор? У першому випадку його треба зачинити, у другому — відлупцювати.

Тим часом вагони трамвая повільно котяться серед чарівних садів. Себастьян Цорн і його товариші неясно розрізняють за межами цього величезного парку смужки старанно обробленої землі, що стелються різнокольоровими пасмами, наче зразки тканин, які колись вивішували біля дверей кравця. Це, без сумніву, грядки з картоплею, капустою, морквою, цибулею, себто з усім, що потрібно для добрячого овочевого супу.

Та їм хотілось би опинитися серед ланів, подивитися, як ростуть у цій незвичайній місцині овес, кукурудза, ячмінь, жито, гречка та інша пашниця.

Раптом перед їхні очі постає завод; його димарі підносяться над низькими дахами з матового скла. Ці димарі на металевих підпорах схожі на труби океанського пароплава «Грейт-Істерн», могутні гвинти якого рухають не менш як сто тисяч кінських сил, з тою різницею, що замість хмар чорного диму із заводських димарів вилітають легенькі його завої, зовсім не забруднюючи повітря.

Завод займає ділянку в десять тисяч квадратних ярдів[38], тобто близько гектара. Це перше індустріальне підприємство, яке бачить квартет, відколи він «екскурсіонує» — хай пробачать нам це слово — під керівництвом американця.

— Яке це підприємство? — питає Пеншіна.

— Це фабрика, устаткована випарними апаратами, що працюють на нафті, - відповідає Калістус Менбар, і його гострий погляд, здається, загрожує просвердлити скельця пенсне.

— А що вона виробляє, ваша фабрика?

— Електричну енергію, що розподіляється по всьому місту, парку, околиці і дає світло й силу двигунам. Одночасно цей завод постачає електричну енергію нашим телеграфам, телеавтографам, телефонам, телефотам, дзвінкам, кухонним плиткам, усім нашим машинам, освітлювальній апаратурі, алюмінієвим лампам, підводним кабелям…

— Підводні кабелі? — жваво перепитує Фрасколен.

— Так! Вони з’єднують місто з різними пунктами американського узбережжя.

— Невже була потреба будувати такий величезний завод?

— Аякже… з нашими витратами електричної енергії… а також енергії розумової! — відповідає Калістус Менбар. — Повірте, панове, довелось витратити неймовірну кількість тої й другої, щоб створити це незрівнянне місто, єдине в усьому світі!

Чутно приглушене гарчання велетенського заводу, звуки виверження потужної пари, уривчасте гудіння машин, відчувається легке тремтіння ґрунту, що свідчить про дію механічних сил, які переважають усі досягнення сучасної індустрії. Невже для того, щоб рухати динамо-машини й постачати енергію акумуляторам, потрібна ця нечувано могутня сила?

Трамвай минає завод і зупиняється за чверть милі відтіль, біля портового вокзалу.

Наші туристи виходять, і їхній гід, без упину вихваляючи все навколо, веде їх прибережжям, що тягнеться вздовж складських приміщень і доків. В порту, що має форму овала, може стояти на причалі суден десять, не більше. Це скоріше внутрішня гавань, а не порт, вона відгороджена від моря молом — двома зведеними на залізній арматурі дамбами, освітленими велетенськими ліхтарями, вогні яких служать дороговказом суднам у відкритому морі.

Сьогодні в гавані всього з півдванадцятко пароплавів: котрі призначені перевозити нафту, котрі — різні товари щоденного вжитку, а також кілька барж, обладнаних електричною апаратурою для рибної ловлі в морі.

Фрасколен помітив, що гавань виходить на північ, і зробив висновок, що порт розташований у північній частині одного з тих виступів на каліфорнійському узбережжі, які висуваються далеко в океан. Він зауважує також, що морська течія прямує на схід і що вона досить дужа, бо біжить обабіч дамби так швидко, як хвилі вздовж бортів судна під час плавби. Це пояснюється, очевидно, силою припливу, хоч на узбережжі Західної Америки припливи звичайно дуже помірні.

— А де та річка, яку ми переїжджали вчора ввечері на поромі?

— Вона позаду нас, — коротко відповідає янкі.

Але їм треба поспішати, щоб вчасно повернутись до міста й не запізнитись на вечірній поїзд до Сан-Дієго.

Себастьян Цорн нагадує про цю обставину Калістусові Менбару, але той їх заспокоює:

— Не турбуйтесь, дорогі друзі… ми ще маємо час… Електропоїзд, що йде вздовж узбережжя, відвезе вас у місто… Вам хотілось обняти поглядом всю цю місцевість, і раніш ніж за годину ви зробите це з вежі обсерваторії.

— Ви нас запевняєте?.. — наполягає віолончеліст,

— Я вас запевняю, що завтра на світанку ви вже будете не там, де тепер!

І вони змушені задовольнитися цією мало переконливою відповіддю. Проте цікавість Фрасколена збуджена до краю — багато більше, ніж у його товаришів. Йому нетерпеливиться швидше опинитись на вершечку тієї вежі, відкіля, як запевняє американець, око сягає аж до обрію щонайменше на сто миль навкруги. Якщо й тоді не пощастить визначити географічне положення цього дивовижного міста, доведеться відмовитись взагалі зробити це будь-коли.

В глибині гавані починається друга лінія електричної залізниці, що йде берегом моря. Поїзд має шість вагонів, їх уже заповнили численні пасажири. Вагони рухає електричний локомотив з акумуляторами в двісті амперів, швидкість його дорівнює п’ятнадцяти-вісімнадцяти кілометрам на годину.

Калістус Менбар садовить членів квартету до вагона, і поїзд рушає одразу, можна подумати, що він тільки їх і очікував.

Місцевість, яку вони бачать тепер перед собою, майже не відрізняється від парку, що лежить між містом і портом. Та сама пласка, старанно оброблена земля. Зелені луки й ниви замість моріжків, от і вся різниця, такі самі грядки, і пашні немає. Саме в цей час штучний дощ з підземних водогонів, рясний і благодатний, поливає ці довгасті прямокутники, накреслені за допомогою мотузка й кутоміра.

Небо, звичайно, ніколи не дозує й не розподіляє вологу з такою математичною точністю й так своєчасно.

Залізнична колія тягнеться берегом, з одного боку море, з другого — ниви й луки. Вагони пробігають такою дорогою чотири-п’ять кілометрів. Потім вони зупиняються: попереду батарея з дванадцяти гармат великого калібру, над входом напис: «Батарея Хвилеріза».

— Гармати, що, набиваються, але ніколи не стріляють за допомогою замка… подібно до механізмів старої Європи! — зауважує Калістус Менбар.

В цьому місці лінія берега круто зламується й утворює гострий ріг, схожий на носову частину судна чи навіть на таран панцерника: об цей ріг розбиваються хвилі, зрошуючи його білою піною і наче розпадаючись навпіл. Вода вирує, безперечно, під тиском сильної течії, бо на морі помітно тільки легке хвилювання, що ще и зменшується в міру того, як сонце схиляється до заходу.

Від цієї зупинки відходить інша лінія залізниці, що йде до центру, а перша й далі в’ється закрутами по узбережжю.

Калістус Менбар переходить із своїми гостями до іншого електропоїзда, оголошуючи, що вони повертаються до міста.

Погуляли доволі. Калістус Менбар витягає годинник-шедевр майстра Сівана з Женеви — годинник, що говорить, годинник-фонограф. Він натискує кнопку, й чутно чітко проказані слова: чотири години тридцять хвилин.

— А ви не забули, що ми маємо піднятись на вежу обсерваторії? — нагадує Фрасколен.

— Забути про це, мої дорогі і вже давні друзі! Та я швидше забув би своє власне ім’я, яке тут досить відоме. Ще чотири милі, і ми опинимося перед чудовою будівлею в кінці Першої авеню, що ділить наше місто на дві частини.

Поїзд рушив. За полями, які все ще зрошує «пообідній», за висловом американця, дощ, знову вимальовується оточений огорожею парк, його галявини, клумби, чагарі.

— Дзиґарі б’ють пів на п’яту. Дві стрілки показують час на велетенському циферблаті, що нагадує годинник лондонського парламенту, так само прикріпленого на чільній стороні чотирикутної вежі.

Біля підніжжя вежі зведені будівлі обсерваторії, що мають різне службове призначення. Над деякими з них підносяться круглі металеві бані, їхні засклені прорізи дають можливість астрономам стежити за рухом зірок. Будівлі оточують центральний двір, що серед нього здіймається велика вежа в сто п’ятдесят футів заввишки. Коли дивитися з горішньої галереї, око може обійняти простір до двадцяти п’яти кілометрів навколо, бо лінію обрію не перетинає жодна височина, ані пагорбки, ані гори.

Калістус Менбар, ведучи за собою своїх гостей, перший увіходить у двері — їх широко відчиняє перед ним швейцар у пишній лівреї. В глибині холу їх очікує кабіна електричного ліфта. Члени квартету зі своїм гідом увіходять до кабіни, і вона плавно піднімається вгору. За сорок п’ять секунд ліфт зупиняється на рівні найвищого помосту вежі.

На помості стримить щогла з велетенським прапором. Його полотно колише свіжий північний вітрець.

Якій національності належить прапор? Ні одному з наших парижан не до сили цього розгадати. Наче й американський прапор з його червоними й білими смужками, але на прямокутнику вгорі, замість шістдесяти семи зірок, що блищать сьогодні на небесному склепінні Федерації, видно лиш одну: зірка, чи скоріше золоте сонце, облямоване блакиттю, і воно таке променисте, що, здається, змагається з денним світлом.

— Наш прапор; панове, — каже Калістус Менбар, шанобливо знімаючи капелюх.

Себастьянові Цорну і його товаришам не залишається нічого іншого, як наслідувати його приклад. Потому вони проходять помостом до парапету й перехиляються через нього…

Який зойк вихоплюється з їхніх грудей — зойк здивування й обурення!

Перед їхніми очима розгортається рівнина в формі правильного овал а, з усіх боків її оточує море; скільки сягає око, ніде немає ані клаптика землі.

А проте тільки вчора вночі, вибравшись із Фрескаля в повозі американця, Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес та Пеншіна їхали щось із дві милі дорогою, прокладеною на твердій землі… Потім вони разом із коляскою потрапили на механічний пором, перебрались через нешироку протоку… І тоді знов опинились на твердому ґрунті. Вони напевно помітили б різницю, якби покинули каліфорнійське узбережжя задля морської подорожі.

Фрасколен обертається до Калістуса Менбара.

— Ми на острові? — питає він.

— Як бачите, — відповідає янкі, посміхаючись якомога люб’язніше.

— Що це за острів?

— Стандарт-Айленд.

— А як зветься місто?

— Мільярд-Сіті.

Розділ V СТАНДАРТ-АЙЛЕНД І МІЛЬЯРД-СІТІ

В ті часи ще сподівалися, що будь-якому відважному статистику-географові пощастить точно визначити кількість островів, розсіяних по поверхні земної кулі. Не буде надто сміливим припустити, що їх число наближається до кільканадцяти тисяч. Невже ж серед цих островів не знайшлося б жодного, що відповідав би уподобанням фундаторів Стандарт-Айленду й вимогам його майбутніх мешканців? Ні! Жодного! З цього виник «американо-механічний» проект створити з окремих частин штучний острів, що був би останнім словом металургійної техніки.

Стандарт-Айленд, що визначає в перекладі «зразковий острів», — острів, який рухається за допомогою гребних гвинтів. Місто Мільярд-Сіті — його столиця. Чому воно так зветься? Напевне, тому, що це місто мільярдерів, місто Гульдів, Вандербільтів, Ротшильдів.

Ідея створення штучного острова не має сама по собі нічого незвичайного. Люди цілком спроможні створити його, зануривши достатню масу різних матеріалів у річку, озеро або море. Та в даному разі цього було б замало. Зважаючи на призначення Стандарт-Айленду, на ті вимоги, що він їх мав задовольняти, треба було, щоб цей острів міг міняти своє місце, тобто, щоб він був плавучий. З цього й виникли основні труднощі, що, проте, не перевищували технічних можливостей металургійних заводів і були подолані завдяки машинам майже безмежної потужності.

Наприкінці XIX століття американці з їхнім потягом до того, що їхньою мовою зветься «big»[39], з їхнім захопленням усім «величезним», уклали проект заснування в відкритому морі на відстані кількох сотень миль од берега велетенського плоту на якорях. Це було б якщо не місто, то, в усякому разі, станція в Атлантичному океані з ресторанами, готелями, клубами, театрами тощо, де туристи мали б усі розваги наймодніших морських курортів. Цей проект був розроблений і здійснений. Лише замість непорушного плоту створено рухливий острів.

За шість років до початку нашої історії була заснована в Америці компанія під назвою «Стандарт-Айленд компані лімітед» з капіталом в п’ятсот мільйонів доларів. Він був розподілений на п’ятсот акцій з метою побудови штучного острова, який би запропонував американським багатіям численні вигоди, котрих позбавлені будь-які інші, завжди непорушні місця земної кулі. Акції розійшлися негайно, так багато нагромадилося тоді в Америці капіталів унаслідок експлуатації залізниць і нафтових джерел, з прибутків від банківських операцій чи торгівлі соленою свининою.

Протягом чотирьох років будували цей острів, про який варто розповісти детально, вказавши на його розмір, внутрішню будову, на засоби його пересування, що дають можливість користатися з найпрекрасніших місць на неозорій поверхні Тихого океану. Розміри ми подамо не в милях, а в кілометрах: десяткова система в той час уже перемогла незрозумілу відразу, яку вона викликала раніше в англосаксонських консерваторів[40].

Плавучі селища існують в Китаї на річці Янцзи, в Бразилії — на Амазонці, в Європі — на Дунаї. Але то дуже хисткі спорудження з кількох халупок на дерев’яних плотах, зв’язаних докупи. Прибувши до призначеного місця, плоти роз’єднують, хатини розбирають, і селища більше не існує.

Зовсім інше — острів, про який ідеться: його мали спустити на море й він повинен був існувати так довго, як існує всякий витвір людських рук.

А втім, хтозна, чи не стане Земля одного дня затісна для своїх жителів, число яких має досягти 2072 року шести мільярдів, згідно з обчисленнями Равенштайна, що їх одностайно підтверджують учені? Чи не доведеться будувати житла на морі, якщо суходоли будуть перенаселені?

Стандарт-Айленд — острів із криці, й опір його корпусу вирахований відповідно до тої величезної ваги, яку він має нести на собі. Він збудований з двохсот шістдесяти шести тисяч понтонів, кожний заввишки шістнадцять метрів сімдесят сантиметрів і по десять метрів у довжину й ширину. Отже, поземна поверхня кожного понтона являє собою квадрат, що його бік має десять метрів довжини, а площа сто квадратних метрів. Ці понтони, зв’язані й скріплені між собою металевими шворнями, утворюють поверхню острова, що становить приблизно двадцять сім кілометрів. Овал, — таку форму будівники надали острову, — має сім кілометрів завдовжки й п’ять завширшки, а обвід його — близько вісімнадцяти кілометрів.

Частина корпусу, занурена в воду, має тридцять футів, надводна частина — двадцять, тобто Стандарт-Айленд з повним навантаженням осідає на десять метрів. Таким чином, об’єм його — чотириста тридцять два мільйони кубічних метрів, а тоннажність, тобто три п’ятих об’єму, — двісті п’ятдесят дев’ять мільйонів кубічних метрів.

Підводна частина понтонів укрита речовиною, що її довго не могли виготовити (той, хто зробив це, став мільярдером), — вона не дозволяє черепашкам начіплюватися на занурену в воду обшивку.

Долішній частині нового острова не загрожують ані деформація, ані розриви, настільки міцно й надійно крицева бляха закріплена шворнями й припасована заклепками.

Щоб побудувати цю велетенську морську споруду, довелось створити спеціальні верфі. Це й зробила «Стандарт-Алейленд компані», придбавши заздалегідь у власність бухту Магдалини й частину узбережжя поруч, на найдальшому кінці довгого півострова Старої Каліфорнії, майже на межі тропіка Рака. В бухті Магдалини й виконано всі роботи під наглядом інженерів «Стандарт-Айленд компані», на чолі з славнозвісним Уільямом Терсеном, що помер за кілька місяців по закінченню будови, так само як і Брунель після невдалого спуску на воду пароплава «Грейт-Істерн». А хіба цей Стандарт-Айленд щось інше, ніж «Грейт-Істерн», тільки куди вдосконаленіший і в тисячу разів більший і потужніший?

Зрозуміло, й мови не могло бути про те, щоб одразу спустити цілий острів на поверхню океану, його споруджували блоками, які щільно укладали поруч і закріплювали на водах бухти Магдалини. Ця частина американського узбережжя перетворилась на місце стоянки рухливого острова, що заходить до цього порту щоразу, коли потрібно щось полагодити.

Кістяк, чи корпус острова, що складається з двохсот сімдесяти тисяч блоків, скрізь, за винятком призначеної під місто особливо укріпленої центральної частини поверхні, укритий грубим шаром придатної на вирощування землі. Цього ґрунту цілком досить, аби живити рослини на обмежених просторах — моріжки, квітники, чагарники, гайки, луки й городи.

Недоцільно було б вимагати, щоб на цьому штучному ґрунті зростала пашня й відгодовувалася худоба — і хліб, і м’ясо довозять на острів регулярно. Зате постачання молоком і птицею налагоджено на самому острові й не залежить від довозу зовні.,

Три чверті поверхні Стандарт-Айленду, що становить приблизно двадцять один квадратний кілометр, займають різні насадження: на моріжках, що повсякчас зеленіють у парках, на полях і в садах, — їхня підсилена обробка дає рясний урожай садовини і городини, на штучних луках, які правлять за пасовиська для отар. В городництві тут широко застосовується електрична енергія, тобто дія електричних струменів. Під їхнім впливом городина достигає багато швидше й досягає просто неймовірних розмірів; тут можна побачити, скажімо, редиску завдовжки сорок п’ять сантиметрів або моркву, що важить три кілограми. Садки і городи не поступаються перед найкращими плодовими насадженнями Віргінії або Луїзіани. Та цьому не доводиться й дивуватися: великі видатки не бентежать господарів цього острова, що справедливо дістав назву «перлини Тихого океану».

Його столиця, Мільярд-Сіті, посідає приблизно п’яту частину, тобто близько п’яти кілометрів або гектарів, а обвід її дорівнює дев’яти кілометрам. Ті з наших читачів, що були ласкаві супроводити Себастьяна Цорна та його товаришів під час їхньої екскурсії, вже досить добре познайомилися з містом, щоб не збитися з дороги. А втім, ніхто не може заблудитися в американських містах, бо вони, на щастя й на нещастя одночасно, міста новітні: на щастя — адже вони мають просте й чітке розпланування, на нещастя — бо їм цілком бракує зовнішньої краси і художнього смаку. Читачеві вже відомо, що Мільярд-Сіті, побудований у формі овала, поділяється на дві частини, за межу править центральна артерія міста — Перша авеню довжиною в три кілометри. Обсерваторія, що підноситься на одному її кінці, наче має собі до пари показний будинок мерії, який міститься на протилежному. В ньому зосереджені всі громадські й державні служби, відділи водопостачання й міських шляхів, упорядкування й озеленення міста, муніципальної поліції, торгівлі, митниця, похоронне бюро, відділи нагляду за лікарнями, учбових закладів, культів і мистецтва.

Що ж то за люди, спитаємо ми, які живуть всередині цього вісімнадцятикілометрового кола?

На земній кулі існує, як кажуть, дванадцять міст — із них чотири в Китаї — які нараховують понад мільйон мешканців[41]. Ну, а на рухливому острові їх лише десять тисяч, і всі — уродженці Сполучених Штатів. Ніякі суперечки національного характеру небажані між громадянами острова, які прагнули знайти відпочинок і спокій на цьому наймодернішому судні. Хіба ж не досить, навіть забагато, й того, що тут об’єднані люди різних релігійних переконань. Та було б надзвичайно важко надати виключне право заселити острів північним янкі, що живуть зараз на лівому його боці, або, навпаки, південним американцям — нині мешканцям правої сторони. Зрештою, од цього постраждали б і інтереси компанії.

Коли металеву основу острова було цілком споруджено, призначено на місто частину поверхні, підготовлено для забудови й ухвалено плани вулиць і проспектів, тоді стали зводити будівлі — пишні особняки, скромніші оселі, магазини й будівлі громадських установ, церкви й храми, але жодного двадцятисемиповерхового будинку, жодного «хмарочоса», яких так багато в Чикаго. Все тут збудовано з легких і одночасно тривких матеріалів. Найбільш вживали в цьому будівництві нержавіючий метал — алюміній, що в сім разів легший, ніж залізо. Цей метал майбутнього, як назвав його Сент-Клер Девіль[42], відповідає всім вимогам міцного будування. До нього долучають штучний камінь-цементні блоки, що їх так легко припасувати один до одного. Вживають також і цеглини із скла, порожні всередині, які видувають у той спосіб, що й пляшки, а потім з’єднують між собою тонким шаром вапняного розчину. З цих прозорих цеглин можна звести, якщо заманеться, ідеальний скляний будинок. Але найчастіше тут застосовують металеву арматуру, якою звичайно користуються тепер в сучасному суднобудівництві. А що таке, власне, Стандарт-Айленд, як не велетенське судно?

Всі ці різноманітні будівлі — власність Компанії. Ті, хто в них живе — лише пожильці, якими б капіталами вони не володіли. А втім, Компанія подбала про те, щоб передбачити всі вимоги щодо всіляких вигод, які тільки могли б поставити ці нечувано багаті американці, такі багаті, що поруч із ними європейські монархи й індійські набоби — не більше, як люди середніх достатків. Та й справді, якщо за статистичними даними наявність золота в обігу в цілому світі дорівнює вісімнадцяти мільярдам, то добра половина цієї кількості належить мешканцям «перлини Тихого океану».

Крім того, з самого початку вся справа виявилась дуже вигідною з фінансового боку. Пожильці наймали особняки й будинки за казкові ціни. Платня за деякі приміщення перевищувала кілька мільйонів, проте чимало родин спромоглось, не обмежуючи себе ні в чому, витрачати такі суми на щорічне утримання житла. Компанія «Стандарт-Айленд» має вже від цього значний прибуток. Треба визнати, що столиця острова цілком виправдує свою назву.

Попри ці найбагатші родини, на острові є кілька сотень і таких, що задовольняються скромнішими приміщеннями, за які сплачують від ста до двох тисяч франків. Решта населення складається з викладачів, урядовців, крамарів, слуг, чужоземців, приплив яких, проте, незначний, бо вони не користуються правом селитися в місті й взагалі на острові. Адвокатів тут зовсім мало, через що судові процеси відбуваються лише зрідка; ще менше лікарів, внаслідок чого смертність на острові впала до сміховинної цифри. А втім, кожному мешканцеві точно відомо все, що стосується його фізичного стану: силу його м’язів вимірюють динамометри, обсяг легенів — спірометри, биття серця — сфігмометри, нарешті, кількість життьової енергії — магнетометри[43]. До того ж у місті немає барів, кав’ярень, шинків — нічого, що сприяло б розвитку алкоголізму. Не траплялося ще жодного випадку дипсоманії, чи, простіше кажучи, щоб нас зрозуміли люди, незнайомі з грецькою мовою, — пиятики. Нагадаємо, до речі, що місто постачає мешканцям електричну енергію, світло, механічну енергію, опалення, повітря стиснене, повітря розріджене, повітря охолоджене, воду, що подається водогоном, а також пропонує послуги пневматичної пошти й телефону. Якщо хто й вмирає на цьому плавучому острові, що систематично уникає шкідливих кліматичних впливів та вміє захиститися від мікробів, то лише тому, що вмирати всім доводиться, але все ж не раніше, ніж сили організму, що доживає до столітнього віку, не вичерпаються до кінця.

Чи ж є на Стандарт-Айленді солдати? Є! Гарнізон із п’ятисот чоловік під орудою полковника Стюарта: треба бути обачними, бо райони Тихого океану не завжди безпечні. Наближаючись до певних островів, необхідно запобігти, як того вимагає обережність, нападу піратів. Отже, хай ніхто не дивує, що військова сила тут щедро оплачується, що кожний солдат дістає більшу платню, ніж головнокомандувач у старій Європі. Набирають солдатів, забезпечуючи їх приміщенням, харчуванням і всім спорядженням за рахунок адміністрації міста, дуже старанно, під контролем начальників, багатих, мов крези. Треба тільки вибирати.

Чи є на острові поліція? Так, кілька загонів, достатніх, щоб гарантувати безпеку міста, отже, немає жодної підстави за неї турбуватися. Без дозволу муніципальної адміністрації перебувати в місті заборонено. Вдень і вночі митна охорона пильнує береги. Причалити до острова можна лише в портах. В який же спосіб злочинці можуть туди потрапити? Що ж до тих осіб, які, проживаючи в місті, обернулись би на шахраїв, то немає сумніву в тому, що їх негайно схоплять, засудять і зашлють на захід або схід, в якийсь далекий закуток Нового чи Старого Світу, позбавивши жодної надії повернутись будь-коли на Стандарт-Айленд.

Щойно ми згадували порти острова. Хіба їх є кілька? Так, їх два, і кожний з них розташований на найдальшому кінці вузької частини овала. Один зветься Штирборт-Гарбор, другий — Бакборт-Гарбор, відповідно до морських термінів, уживаних у нашому мореплавстві[44].

Завдяки створенню цих двох портів на протилежних кінцях острова, його постачанню, що, зрозуміло, повинно бути регулярним, не загрожує небезпека будь-яких перебоїв. Якщо через негоду не можна ввійти до одного порту, то відкритий для суден інший, і обслуговування острова не припиняється, в яких би напрямках не віяли вітри. Через Штирборт-Гарбор і Бакборт-Гарбор на острів довозять найрізноманітніші товари: нафту, яку приставляють спеціальні судна, борошно й збіжжя, вино, пиво й інші напої, чай, каву, шоколад, прянощі, консерви тощо. Сюди також довозять волів, баранів і свиней з кращих американських ринків, що цілком забезпечує споживання свіжого м’яса, довозять, зрештою, все, чим би не заманулось потішити себе найвибагливішому ласунові. Острів постачають також тканинами, білизною, різними модними речами, яких лише можуть забажати найвишуканіші денді,й найелегантніші жінки. Ці речі можна придбати в крамницях Мільярд-Сіті — за яку ціну, не наважимось сказати, щоб не викликати недовіру в читача…

Коли уявити все це, мимоволі постає питання: в який спосіб підтримується зв’язок між американським узбережжям і островом на гвинтах, рухливим за самою своєю природою, — сьогодні він у цьому місці, завтра — в якихось двадцяти милях від нього?

Відповідь дуже проста. Стандарт-Айленд не пливе кудись навмання, його пересування відбувається за певним планом, що затверджений вищою адміністрацією міста й погоджений з метеорологами міської обсерваторії. Це подорож (в розкладі її можливі й деякі відхилення) крізь ту частину Тихого океану, де розташовані найкрасивіші архіпелаги і де найлегше уникнути, наскільки це можливо, зміни холодних і гарячих повітряних течій, що часто спричиняються до хвороби легенів. Ось чому Калістус Менбар відповів на питання про зиму на острові: «Ми її не знаємо!» Стандарт-Айленд плаває між тридцять п’ятою паралеллю на північ і тридцять п’ятою паралеллю на південь від екватора. Простір у сімдесят градусів, тобто приблизно в тисячу чотириста морських миль, — які чудові можливості для плавби! Однак судна з товарами завжди знають, де знайти «перлину Тихого океану», адже плаває вона за певним, наперед визначеним маршрутом, що пролягає між групами мальовничих островів, розкиданих, наче чарівні оази, в неозорій пустелі океану.

До того ж кораблям не доводиться розшукувати Стандарт-Айленд навздогад. Компанія відмовилась користуватись двадцятьма п’ятьма кабелями в шістнадцять тисяч миль завдовжки, що належать Східній Австрало-Азійсько-Китайській компанії електрозв’язку[45]. Ні! Плавучий острів не хоче ні від кого залежати. І ось морську поверхню вкривають кількома сотнями поплавищ, що підтримують кінці електричних кабелів, зв’язаних з бухтою Магдалини. Стандарт-Айленд, зупинившись біля такого поплавища, зв’язується дротом із приладами обсерваторії і подає телеграми, а тому агентам у бухті Магдалини завжди відомі широта й довгота місцезнаходження острова. Внаслідок цих заходів вантажні судна прибувають до нього з регулярністю залізничного руху.

Необхідно висвітлити ще одне важливе питання.

Відкіль бере населення прісну воду для задоволення своїх різноманітних потреб?

Прісну воду виготовляють, дистилюючи її на двох спеціальних заводах, розташованих поблизу портів. Водогони подають її в житлові приміщення або, проведені під землею, на поля й городи. Вона задовольняє потреби хатнього господарства й служби шляхів і ллється животворним дощем на ниви й моріжки, які вже не залежать від примхи неба. Ця вода не тільки прісна, вона дистильована, очищена дією електричного струму, а тому гігієнічніша й чистіша за природні джерела Старого й Нового Світу, що їхня кожна краплина, завбільшки з шпилькову голівку, може містити в собі до кільканадцяти мільярдів мікробів.

Залишається розповісти, як плаває цей чудесний корабель. Йому не потрібна велика швидкість, адже протягом шести місяців він не повинен покидати просторів, обмежених з одного боку тропіками, з другого — сто тридцятим — сто вісімдесятим меридіанами. Від п’ятнадцяти до двадцяти миль за добу — більше Стандарт-Айленд і не вимагає. Такої швидкості, правда, можна досягти й іншим засобом — буксиром, застосувавши спеціальну линву з індійської коноплі, одноразово міцну й легку, яка б плавала на поверхні, не наражаючись на підводне каміння. Линва накручувалася б на циліндри з паровими двигунами, встановлені на крайніх точках острова, і Стандарт-Айленд посувався б вперед і назад, подібно до тих барж, що піднімаються річкою й спускаються за водою. Та навряд чи можна було б виготувати таку грубу линву, щоб вона витримала величезну вагу острова, до того ж вона неминуче зазнала б численних пошкоджень. Це була б свобода прип’ятого до ланцюга, що змушений завжди посуватися неухильно одною трасою вздовж линви, а щодо свободи дій, то громадяни вільної Америки в цьому питанні непримиренні.

На щастя, в ті часи вчені досягли такого поступу в науці про електрику, що вона, ця душа всесвіту, була вже спроможна задовольнити якнайвищі вимоги. Вона й стала рушійною силою штучного острова. Двох електростанцій досить, щоб пустити в рух динамо-машини величезної, сказати б безмежної, сили, що подають електроенергію постійного струму з помірним напруженням в дві тисячі вольтів. Ці динамо-машини примушують діяти могутню систему гвинтів, розміщену поблизу двох портів. Кожна з електростанцій подає енергію в п’ять мільйонів кінських сил завдяки численним котлам, що їх нагрівають нафтові брикети, які займають менше місця й полишають менше бруду, ніж вугілля, а разом з тим дають більше тепла. Роботою цих станцій керують два головні інженери, Уотсон і Сомуа, які мають під орудою численний штат механіків і кочегарів, найвище ж управління здійснює комодор[46] Етель Сімкоо. його кабінет в обсерваторії має телефонний зв’язок з електростанціями, з яких одна розташована поблизу лівобережного порту, друга — біля правобережного. Комодор дає вказівки щодо руху острова в різних напрямках, згідно встановленого маршруту. Це він в ніч з 25-го на 26-е наказав, щоб Стандарт-Айленд, який до початку своєї щорічної подорожі стояв край каліфорнійського берега, вийшов у море.

Ті з наших читачів, яким би заманулось у думках вирушити на ньому в плавання, стали б свідками різноманітних перипетій цієї подорожі й напевне не пожалкували б, що таке вчинили.

Скажемо тепер, що максимальна швидкість Стандарт-Айленду, коли електроенергія машин розвинута до десяти мільйонів кінських сил, досягає восьми морських вузлів на годину. Наймогутніші вали, що їх здіймає на морі вітер, не в силі завдати йому ані найменшої шкоди. Завдяки величезним розмірам, острів зовсім не зазнає хитання, і морська хвороба тут нікому не загрожує. Щонайбільше в перші дні плавання на борту відчувається легке тремтіння — то підґрунтя острова здригається від обертання гвинтів. Маючи попереду й позаду хвилерізи в шістдесят метрів кожний, які без зусиль розрізають воду, острів плавно, без жодних поштовхів, рухається по широкій поверхні океану.

Само собою зрозуміло, що електроенергія, яку виробляють обидві станції, використовується не тільки як рушійна сила острова, але має й інший ужиток. Вона освітлює поля, парк, місто. Вона — джерело того могутнього світла, яке лінзи маяків кидають снопами променів у відкрите море, здалеку сигналізуючи про наближення плавучого острова і цим запобігаючи будь-яким випадковим зіткненням. Вона постачає різні струми, що їх уживано до телеграфних, телефонних, телеавтографних і телефонних приладів, а також у житлових будинках і торговельних кварталах. Вона, нарешті, живить величезні ліхтарі штучного місячного світла з напруженням в п’ять тисяч свічок кожний, що спроможні освітлювати площу в п’ятсот квадратних метрів.

Тепер ця дивовижна морська споруда, вирушивши у свій другий рейс, перетинає Тихий океан. Місяць тому вона покинула бухту Магдалини й попрямувала до тридцять п’ятої паралелі, щоб продовжувати свій маршрут на широті Сандвічевих островів. Вона йшла вздовж каліфорнійського узбережжя, коли Калістусові Менбару, який дістав телефонні повідомлення про те, що Мандрівний квартет виїхав з Сан-Франциско до Сан-Дієго, спало на думку забезпечити себе співробітництвом цих талановитих артистів. Відомо вже, як він вчинив з ними, як привіз на плавучий острів, що зупинився в кількох кабельтових від узбережжя, і як його зрадлива витівка дала можливість меломанам Мільярд-Сіті тішитися камерною музикою.

Таке це дев’яте чудо світу, цей шедевр людського генія, гідний двадцятого століття, на якому гостюють зараз дві скрипки, альт і віолончель. Стандарт-Айленд несе їх все далі в західні частини Тихого океану.

Розділ VI ЗАПРОШЕНІ… СИЛОМІЦЬ

Якщо навіть припустити, що Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес і Пеншіна належали до тих людей, яких нічим не здивуєш, та й то їм важко було б подолати цілком законний вибух люті й непереможне бажання вчепитись Калістусові Менбару в горлянку. Вважати, маючи на це всі підстави, що ступаєш по землі Південної Америки, і раптом опинитися серед океану! Бути певним, що ти за якихось двадцять миль від Сан-Дієго, де чекають завтра твого концерту, й дізнатись несподівано, що пливеш все далі від нього на борту штучного рухливого острова! Правду кажучи, їхнє обурення цілком можна було б пробачити.

Американець, на своє щастя, уникнув першого грізного вибуху. Скориставши з подиву, чи, скоріше, із оціпеніння членів квартету, він непомітно вислизнув з помосту вежі й блискавично спустився ліфтом униз, опинившись таким чином поза межами докорів і гніву під гарячу руч чотирьох парижан.

— Який мерзотник! — кричить віолончеліст.

— Тварюка! — вигукує альт.

— Але… але… дякуючи йому, ми побачили стільки див, — примирливо зауважує перша скрипка…

— Так що, ти йому пробачаєш? — питає друга.

— Жодного виправдання! — проголошує Пеншіна. — І якщо на цьому Стандарт-Айленді є правосуддя, ми доможемося, щоб його покарали, цього янкі-шахрая!

- І якщо тут є кат, ми доможемося, щоб він потрапив на шибеницю! — горлає Себастьян Цорн.

Та, щоб домогтися цього, треба насамперед зійти униз до рівня мешканців Мільярд-Сіті, бо ж поліція неспроможна діяти в повітрі на висоті ста п’ятдесяти футів. Зробити це можна за хвилину, якщо пощастить спуститися. Але кабіна ліфта не піднімається, і немає нічого схожого на сходи. Отже, квартет опинився на вершечку вежі, позбавлений будь-яких зв’язків з рештою людства.

Після перших бурхливих виявів досади й обурення Себастьян Цорн, Пеншіна й Фрасколен, полишивши Івернеса милуватися краєвидами, замовкли й застигли нерухомо. Над ними тріпотить прапор, обвиваючись навколо держалка. І Себастьян Цорн відчуває нестямне бажання перерізати линву і спустити знамено, як то роблять на кораблях, коли визнають себе переможеними. Але товариші зупиняють віолончеліста саме в ту хвилину, коли він піднімає руку з добре нагостреним мисливським ножем: навіщо накликати на себе нову халепу?

— Не будемо робити того, що нам може пошкодити, — каже розсудливий Фрасколен.

— Отже, ти погоджуєшся з нашим становищем? — питає Пеншіна.

— Ні, але не треба його ускладнювати.

— А наші речі… їдуть собі до Сан-Дієго! — «Його високість» з журливим виглядом схрещує на грудях руки.

— А наш завтрашній концерт! — додає Себастьян Цорн.

— Ми його дамо по телефону! — озивається перша скрипка, та цей жарт безсилий вгамувати роздратованого запального віолончеліста.

Нагадаємо, що обсерваторія розташована посеред просторого скверу, яким закінчується Перша авеню. На протилежному кінці цієї головної трикілометрової магістралі, що поділяє Мільярд-Сіті на дві частини, музиканти помічають схожу на палац монументальну будівлю, на якій підноситься легка зграбна вежа. Вони вирішують, що там, напевне, міститься міський муніципалітет, адже в Мільярд-Сіті повинен бути, як і скрізь, мер із своїм штатом. Вони не помилились. Саме в цю мить куранти на вежі починають весело видзвонювати, і на легких хвилях вітерця, що поволі вщухає, ці звуки долинають до обсерваторії.

— Слухай-но! Це в ре мажор, — каже Івернес.

- І на дві чверті, - додає Пеншіна.

Дзиґарі відбивають п’ять ударів.

— А обідати? — вигукує Себастьян Цорн. — А спати? Невже через цього негідника Менбара ми маємо ночувати отут, на висоті в сто п’ятдесят футів над землею?

Така перспектива й справді загрожує нашим музикантам, якщо ліфт не визволить їх із ув’язнення. Сутінки в низьких широтах бистроплинні, і осяйне денне світило котиться до обрію, наче випущений із жерла набій. Погляди ув’язнених, сягаючи в неозору далечінь, обіймають лише пустельне море: ані вітрил, ані хмарки диму. За околицею міста в різних напрямках рухаються електричні поїзди, одні прямують до найдальших кінців острова, інші обслуговують порти. О цій годині в парку панує ще жвавий рух. З височини вежі парк скидається на величезну клумбу, де пишним цвітом буяють азалії, клематис, ясмин, гліцинії, пасифлори, бегонії, сальвії, гіацинти, далії, камелії, троянди найрізноманітніших ґатунків. На алеях повнісінько люду; проходжуються і літні чоловіки, і юнаки — не ті випещені дженджики, від яких великим європейським містам сама ганьба, а дужі й ставні хлопці. Жінки й дівчата в платтях переважно солом’яно-жовтого кольору, найчастіш уживаному в місцевості з жарким кліматом; багато хто з них веде на шворках гарненьких песиків у шовкових попонках і гаптованих золотом нашийниках. Вся ця великопанська публіка поволі посувається туди й сюди посипаними рінню доріжками, примхливо розкиданими між газонами. Трохи далі молоді джентльмени з захопленням грають у теніс, крокет, гольф, футбол, а також і в поло[47], сидячи верхи на моторних поні. На галявинках бавляться діти, надзвичайно галасливі американські діти, в яких так передчасно, надто в дівчаток, розвивається індивідуалізм. На добре опоряджених скакових доріжках муштруються кілька верхівців, інші змагаються в зворушливому гарден-парті[48].

В торгових кварталах у ці надвечірні години ще багато публіки. Рухливі тротуари котяться з своїм вантажем уздовж головних вулиць. В сквері обсерваторії, біля підніжжя вежі, безперестанку сновигають люди, чию увагу наші полонені намагаються, не соромлячись, привернути до себе. Пеншіна й Фрасколен кілька разів заходжуються голосно кричати. І їх, напевне, добре чують: на них указують руками, до них долинають навіть окремі слова. Проте ніяких виявів подиву. Перехожих зовсім не дивує, як видно, становище цих симпатичних чужинців, що метушаться на вершечку вежі. А те, що вони чують, — то різні «гуд бай», «гау ду ю ду», вітання й всілякі вияви люб’язності й гостинності. Можна подумати, що людність Мільярд-Сіті попереджена про прибуття чотирьох парижан на Стандарт-Айленд, який вони, завдяки Калістусові Менбару, вшанували своїми відвідинами.

— Вони з нас посміховисько роблять, он що, — каже Пеншіна.

— Еге, й мені так здається, — відповідає Івернес.

Минає година, цілісінька година, а їхні заклики так само марні. Невідступні благання Фрасколена мають не більший успіх, ніж численні прокльони Себастьяна Цорна. Надходить обідній час, парк спорожнів, юрми людей, що сновигали вулицями, потроху зникають. Кінець кінцем це може довести До нестями!

— Безперечно, — каже Івернес, звертаючись до середньовічної романтики, — ми скидаємось на тих невігласів, що їх злий дух затяг у священне місце і що приречені на загибель, бо їхні очі бачили те, чого не повинні були бачити.

— Ось нас і покинули тут помирати з голоду! — додає Пеншіна.

— В усякому разі це станеться не раніш, ніж ми вичерпаємо усі засоби, щоб продовжити наше існування! — вигукує Себастьян Цорн.

- І якщо нам доведеться врешті пожерти один одного, то першим номером піде Івернес! — каже Пеншіна.

— Завжди до ваших послуг, — покірно зітхає перша скрипка, схиляючи голову, щоб прийняти смертельний удар.

В цю мить до, них долинає з глибини вежі якийсь шум. Кабіна ліфта піднімається й зупиняється на рівні помосту. Гадаючи, що з кабіни вийде Калістус Менбар, ув’язнені готуються зустріти американця так, як він того заслуговує…

Але кабіна порожня.

Хай так! Це, так би мовити, лише відкладена партія. Ошукані зуміють знайти ошуканця. А зараз, найголовніше — спуститися вниз, а тому треба негайно ввійти до кабіни.

Це вони й роблять. І як тільки віолончеліст і його товариші опинились у кабіні, вона рушає з місця і менш ніж за хвилину спускає їх на перший поверх вежі.

— Подумати лише, — міцно тупнувши, гукає Пеншіна, — що в нас під ногами не природний ґрун[49]!

Що й казати, час для дотепів обраний слушно! йому ніхто не відповідає. Двері широко розчинені. Всі четверо виходять на дорожній внутрішній двір. Перейшовши його, вони простують доріжками скверу.

Кілька перехожих переганяють їх, інші йдуть навпроти, але ніхто не звертає на іноземців жодної уваги. Фрасколен знову нагадує про розважливість, і Себастьян Цорн змушений утримуватися від несвоєчасних докорів і скарг. Вимагати правосуддя треба від міської влади. Та з цим можна й не поспішати. Зараз треба повернутися до Ексельсіор-готелю, а завтра вони боронитимуть свої права вільних громадян, — після цієї ухвали члени квартету рушають уздовж Першої авеню.

Чи ж приваблюють принаймні наші парижани увагу публіки? І так, і ні. їх розглядають, та не надто настирливо, так, як дивились би на туристів, які зрідка відвідують Мільярд-Сіті. Але музиканти, опинившись у таких незвичайних обставинах, почувають себе не зовсім зручно, і їм видається, що їх роздивляються пильніше, ніж насправді. З другого боку, немає нічого дивного, що ці рухливі остров’яни, люди, які з доброї волі розлучилися з подібними до себе істотами, щоб блукати по поверхні найбільшого океану земної кулі, здаються нашим музикантам людьми якоїсь чудернацької породи. Маючи хоч трохи фантазії, неважко повірити, що перед вами мешканці іншої далекої планети. Так гадає Івернес, буйна уява якого вже вабить його у якісь фантастичні світи. Що ж до Пеншіна, то він обмежується таким зауваженням:

— Ці перехожі виглядають надто по-мільйонерському і, далебі, справляють на мене таке враження, наче в них нижче спини приладнано маленькі гребні гвинти, як і в їхнього острова.

Однак голод усе більше дається взнаки. Сніданок відійшов у далеке минуле, і шлунок настійно вимагає своєї чергової пайки. Отже, треба якнайшвидше дістатися до Ексельсіор-готелю. Завтра вони вдадуться до найрішучіших дій, щоб негайно повернутися до Сан-Дієго на одному з пароплавів Стандарт-Айленду, зрозуміло, цілком відшкодувавши збитки за рахунок Калістуса Менбара, як того вимагає справедливість.

Але, все ще простуючи Першою авеню, Фрасколен раптом зупиняється перед розкішним будинком, на фронтоні якого впадає в око напис золотими літерами «Казино». Праворуч від пишної арки, перекинутої над головним входом, крізь дзеркальні, оздоблені арабесками вікна ресторану видно ряди столиків, навколо них, подаючи обід відвідувачам, метушаться офіціанти.

— Тут їдять! — каже друга скрипка, радячись поглядом зі своїми зголоднілими товаришами, на що дістає лаконічну відповідь Пеншіна:

— Увійдімо!

І один по одному вони входять до ресторану. Навряд чи їх поява викликає особливу увагу в цій залі, призвичаєній до частих відвідин чужоземців. Через п’ять хвилин наші зголоднілі музиканти вже знищують — аж за вухами лящить — першу страву чудового обіду — його меню вибрав Пеншіна, а він на цьому знається. Дуже до речі, що гаманець квартету ущерть напханий грішми, і якщо він спорожніє в Стандарт-Айленді, то незабаром кілька концертних зборів у Сан-Дієго знову його виповнять.

Відмінна кухня, набагато краща, ніж у готелях Нью-Йорка або Сан-Франциско; страви виготовлені на електричній плиті, однаково пристосованій і для слабкого, й для сильного вогню. Після супу з консервних устриць, фрикасе з маїсового зерна, свіжої селери, традиційних пиріжків з ревенем, їм подають винятково свіжу рибу, незрівнянно ніжний ромштекс, дичину, напевно, з каліфорнійських лісів та; лук, овочі, вирощені на острові шляхом ретельної культивації. П’ють тут не воду з льодом, за американським звичаєм, а пиво різних ґатунків і вино, яке з бургундських, бордоських і рейнських виноградників потрапило у льохи Мільярд-Сіті і, напевно, за добрі гроші.

Обід підбадьорив наших парижан. Його вплив відчувається і на напрямку їхніх думок. Мабуть, що й пригода, яка з ними трапилась, тепер уявляється їм не в таких чорних барвах. Всім відомо, що оркестрові музиканти охочі до чарки. Але, що цілком природно для тих, хто, не шкодуючи зусиль, добуває своїм диханням звукові хвилі із духових інструментів, важче пробачити тим, хто грає на струнних. Та байдуже! Івернес, Пеншіна, навіть Фрасколен, тут, у цьому місті мільярдерів, починають дивитися на життя крізь рожеві й навіть золоті скельця. Лише Себастьян Цорн, хоч і не поступається перед товаришами, усе ж не дає своєму гніву потонути в натуральному французькому вині.

Коротко кажучи, квартет уже добре на підпитку, коли надходить час попросити рахунок. Метрдотель, одягнений у чорний фрак, простягає його касирові — Фрасколенові.

Друга скрипка, кинувши оком на загальну суму, раптом устає, тоді сідає, знову підводиться, протирає собі очі, дивиться в стелю.

— Що це тебе так пройняло? — питає Івернес.

— Дрож мене пройняв з голови до п’ят! — відповідає Фрасколен.

— Мабуть, дорого?

— Більше ніж дорого… Дві сотні франків…

— За всіх чотирьох?

— Ні… з кожного.

Справді, сто шістдесят доларів, не більше й не менше, і в тому числі риба — двадцять доларів, ромштекс — двадцять п’ять доларів, медокське й бургундське — по тридцять доларів за пляшку, й відповідно до цього — решта.

— Хай йому чорт! — вигукує «Його високість».

— Здирщики! — додає Себастьян Цорн.

Музиканти перемовляються французькою мовою, і величний метрдотель їх не розуміє. А втім, він дещо догадується, про що тут ідеться. Легка посмішка торкає йому губи, але вона виявляє не презирство, а здивування, йому здається цілком нормальним, що обід на чотирьох коштує сто шістдесят доларів. На Стандарт-Айленді такі ціни.

— Тільки без скандалу! — каже Пеншіна. — На нас дивиться Франція. Треба платити.

- І що б там не було, — каже Фрасколен, — негайно рушаймо до Сан-Дієго. Післязавтра в нас не буде за що купити й одного сандвіча.

Кажучи так, він витягає гаман, виймає відтіль чималу паку доларів, уживаних, на щастя, в обігу Мільярд-Сіті; він готовий уже передати їх метрдотелеві, коли раптом лунає голос:

— Ці добродії нічого не повинні платити.

Це голос Калістуса Менбара.

Янкі щойно ввійшов до зали, сяючи й посміхаючись, випромінюючи на всіх навколо свій чудовий, як завжди, настрій.

— Він! — виривається в Себастьяна Цорна, і його аж пориває схопити американця за горло й стиснути так, як він стискає шийку своєї віолончелі, коли грає форте.

— Заспокойтесь, мій любий Цорне, — каже Калістус Менбар. — Будьте ласкаві перейти разом із вашими товаришами до вітальні, де нас уже чекає кава. Там ми зможемо вільно поговорити, а наприкінці нашої розмови…

— Я вас задушу! — уриває його мову Себастьян Цорн.

— Ні… ви мені цілуватимете руки…

— Ніколи в світі! — вигукує віолончеліст, то червоніючи, то бліднучи з люті.

За кілька хвилин гості Калістуса Менбара вже зручно влаштувались на м’яких канапах, а сам янкі погойдується в кріслі-гойдалці.

Ось як рекомендує він парижанам власну особу:

— Калістус Менбар, з Нью-Йорка, п’ятдесяти років, правнук славнозвісного Барнума[50], зараз головний інспектор у справах мистецтв на Стандарт-Айленді, в обов’язки якого входить все, що стосується малярства, скульптури, музики і взагалі всіх розваг на Мільярд-Сіті. Тепер, коли ви вже знаєте мене…

— А поза цим, — питає Себастьян Цорн, — ви, бува, не агент поліції, якому доручено заманювати людей в пастку й затримувати їх проти волі?

— Не поспішайте судити мене, розгнівана віолончель, — відповідає головний інспектор, — і дайте мені закінчити.

— Ми почекаємо, — каже поважним тоном Фрасколен, — і ми вас слухаємо.

— Панове, — веде далі Калістус Менбар, прибираючи найласкавішого вигляду, — я хотів би, щоб в нашій бесіді мова йшла виключно про музику, про теперішній стан її на нашому плавучому острові. Поки що Мільярд-Сіті не має театрів, але варто тільки забажати, й вони виникнуть як з-під землі, наче викликані якимись чарами. До цього часу наші остров’яни задовольняли свій потяг до музики за допомогою досконалих апаратів, які передають шедеври музикального мистецтва. Старовинні й новітні композитори, найвидатніші сучасні артисти, наймодніші виконавці-музиканти — всіх їх ми слухали, коли нам цього заманеться, користуючись фонографом…

— Катеринка цей ваш фонограф, — презирливо кидає Івернес.

— Не в такій мірі, як ви гадаєте, пане солісте, — відповідає головний інспектор. — В нас є апарати, які багато разів нескромно вас підслуховували, коли ви виступали в Бостоні чи Філадельфії. Отже, якщо ви матимете з цього втіху, то зможете самі собі плескати…

На той час винаходи славетного Едісона досягли найбільшої досконалості. Фонограф уже не був тою музикальною скринькою, на яку він так скидався спочатку. Завдяки чудесному винахідникові скороминущий талант виконавців, інструменталістів і вокалістів зберігається на радість прийдешніх поколінь в такій недоторканості, як твори живопису й скульптури. Фонограф — це відлунок, але відлунок точний, немов фотокопія, яка відтворює найтонші відтінки, найніжніші переливи співу чи гри, в усій властивій їй непорушній чистоті.

Калістус Менбар говорить про все це з таким запалом, що його слова не можуть не вплинути на його слухачів. Він згадує про Сен-Санса, Рейєра, Амбруаза Тома, Гуно, Массне, Верді, про невмирущі шедеври Берліоза, Мейєрбера, Галеві, Россіні, Бетховена, Гайдна, Моцарта, і його приємно слухати, бо він говорить, як людина, що добре їх знає, високо цінує, що присвятила популяризації цих творів усе своє вже досить довге життя імпресаріо. Та його не торкнулась, як видно, вагнерівська епідемія[51], що, зрештою, на той час почала спадати.

Коли він зупиняється, щоб перевести дух, Пеншіна каже, користуючись паузою:

— Це все дуже добре, але ваш Мільярд-Сіті, як я бачу, живиться музикою в коробках, законсервованими мелодіями, які вам сюди відряджають, як сардинки в бляшанках…

— Прошу пробачити, пане альте…

— Охоче вам пробачаю, але наполягаю на своєму: ваш фонограф обіймає тільки минуле, й ніколи мешканці Мільярд-Сіті не зможуть почути артиста в ту мить, коли він виступає…

— Ще раз прошу пробачити…

— Наш друг Пеншіна пробачатиме вам стільки разів, скільки ви захочете, пане Менбаре, — каже Фрасколен, — пробачень у нього повна кишеня. Але його зауваження справедливе. Якби ви ще могли встановити зв’язок з американськими чи європейськими театрами…

— Ви гадаєте, що це неможливо, мій любий Фрасколен? — вигукує головний інспектор, зупиняючи свою гойдалку.

— Тобто як?..

— Я кажу, що це виключно питання грошей, а наше місто досить багате, щоб задовольняти всі свої примхи, усі бажання в царині музикального мистецтва. І місто це здійснює…

— В якій спосіб?

— За допомогою театрофонів, встановлених у концертному залі цього казино. Хіба ж до послуг Компанії немає достатньої кількості підводних кабелів, занурених у води Тихого океану, один кінець яких закріплений у бухті Магдалини, а другий залишається на поверхні, підтриманий дужими поплавищами? Отже, коли наші співгромадяни бажають послухати якогось співака Старого чи Нового Світу, котрийсь із кабелів витягають і посилають агентам телефоном наказ до бухти Магдалини. Агенти негайно встановлюють зв’язок з Америкою чи Європою. Дріт, або кабель, з’єднують із тим або іншим театром чи концертною залою, і наші меломани, зібравшись у цьому казино, можуть реально бути присутні на тому далекому концерті і аплодувати…

Але там не чують, що вони плескають! — зауважує Івернес.

— Прошу пробачення, пане Івернесе, їх чують по зворотному кабелю.

І потому Калістус Менбар удається до нескінченних розумувань у галузі музики, яку він уважає не тільки за вияв мистецтва, але й за лікувальний засіб. Діючи за системою Дж. Гарфорда з Вестмінстерського абатства, мільярдяни могли пересвідчитись, що таке застосування музики дає надзвичайні наслідки. Ця система здатна підтримувати здоров’я людини в прекрасному стані. А що музика впливає на нервові центри, то звукові хвилі сприяють розширенню кровоносних судин, поліпшують кровообіг, за потребою прискорюючи його чи послаблюючи. Музика регулює биття серця й дихання в залежності від тональності й сили звуків, нарешті, вона допомагає живленню тканин. З огляду на все це в Мільярд-Сіті створено осередки музикальної енергії, які передають звукові хвилі в житлові будинки телефонним дротом та іншими засобами.

Квартет слухає, порозкривавши роти. Ніколи ще музикантам не доводилось чути, щоб про мистецтво міркували з погляду медицини, і навряд їм це припало до вподоби. Однак фантазер Івернес уже ладний запалитися цими теоріями, що, зрештою, беруть свій початок ще за царя Саула, створеними відповідно до приписів і рецептів славнозвісного арфіста Давида[52].

— Так, так! — вигукує Івернес, вислухавши переконливу промову головного інспектора. — Це цілком природно. Треба тільки вибирати відповідно до діагнозу! Вагнер і Берліоз для хворих на недокрів’я…

— А для сангвінічних[53] темпераментів — Мендельсон або Моцарт, це багато корисніше, ніж бромистий стронцій! — додає Калістус Менбар.

Втручання Себастьяна Цорна вносить брутально буденну ноту в цю піднесену розмову.

— йдеться зовсім не про це, — каже він. — Навіщо ви затягли нас сюди?

— Тому що струнні інструменти впливають найдужче.

— Чи чувано ж таке, добродію? Задля того, щоб заспокоїти ваших невропатів і істериків, ви перервали нашу подорож, перешкодили нам доїхати до Сан-Дієго, де ми повинні були завтра дати концерт…

— Задля цього, мої дорогі друзі!

- І ми для вас лише щось на зразок музикальних лікарів, ліричних фармацевтів? — вигукує Пеншіна.

— Ні, панове, — відповідає Калістус Менбар, підводячись. — Ви для мене насамперед великі, талановиті й славнозвісні артисти. Овації, якими зустрічали Мандрівний квартет під час його турне по американських містах, досягли й нашого острова. І «Стандарт-Айленд компані» зміркувала, що настав час замінити фонографи й театрофони справжніми, живими майстрами, з плоті й крові, й дати мільярдянам ні з чим не зрівнянну насолоду безпосередньо почути виконання світових шедеврів. Компанія вважала за краще почати з камерної музики, виступи ж симфонічних оркестрів організувати пізніше. Вона подумала про вас, визнаних усім світом представників камерної музики. Мені доручили залучити вас будь-що на наш острів, викрасти вас, як це буде потрібно. Отже, ви — перші артисти, що здобули доступ на острів, і ви тільки уявіть собі, як вас тут зустрічатимуть!

На Івернеса й Пеншіна палка промова головного інспектора робить таке сильне враження, що вони починають помітно вагатися. їм і на думку не спадає, що це, можливо, тільки облуда. Фрасколен, як людина розважлива, обмірковує, чи можна серйозно поставитись до цієї пригоди. Кінець кінцем нічого дивного немає в тому, що на цьому незвичайному острові все набирає незвичайного вигляду.

Щодо Себастьяна Цорна, то він поклав не поступатися.

— Ні, добродію, — вигукує він, — такого в світі нечувано, щоб людей затягти отак, без їхньої згоди! Ми подамо на вас скаргу!

— Скаргу… тоді як ви повинні благословляти мене, ви, невдячні! — відповідає головний інспектор.

- І ви відшкодуєте збитки, пане…

— Збитки… а я збираюся запропонувати вам у сто разів більше, ніж те, на що ви могли б розраховувати…

— А саме? — питає практичний Фрасколен.

Калістус Менбар бере свого гамана і виймає з нього аркуш паперу з гербом Стандарт-Айленду. І, простягаючи його артистам, додає:

— Чотири ваших підписи під цим документом, і справа буде закінчена.

— Підписати не читаючи? — питає друга скрипка. — Хіба ж таке буває?

— Одначе, зробивши це, ви не пошкодуєте! — веде далі Калістус Менбар, аж трусячись весь від нападу веселощів. — Але будемо діяти за встановленим порядком. Компанія пропонує вам ангажемент на один рік, починаючи з цього дня, на виконання творів камерної музики, згідно з вашою програмою для Америки. Через дванадцять місяців Стандарт-Айленд повернеться до бухти Магдалини, куди ви прибудете саме вчасно…

— Щоб дати наш концерт у Сан-Дієго, чи ж не так? — підхоплює Себастьян Цорн. — Нас зустрінуть там свистом!

— Ні, панове, криками «ура» і «гіп-гіп». Аматори музики завжди горді й щасливі, коли такі артисти, як ви, дають їм можливість послухати себе… навіть із запізненням на рік!

Ну хіба ж можна таїти зло проти такої людини?!

Фрасколен бере папір і уважно його читає.

— Яку гарантію ви нам даєте? — питає він.

— Гарантію Компанії «Стандарт-Айленд», підтверджену власноручним підписом Сайруса Бікерстафа, нашого губернатора.

- І гонорар грошима, вказаними в документі?

— А певно… тобто мільйон франків.

— Усім чотирьом? — питає Пеншіна.

— Кожному, — відповідає посміхаючись Калістус Менбар, — і навіть гроші не відповідають вашим заслугам у мистецтві, які ніщо не в силі справедливо нагородити!

Треба визнати: неможливо бути люб’язнішим, ніж цей американець! Однак Себастьян Цорн протестує. Ні за яку ціну він не погоджується підписати ангажемент. Він хоче їхати до Сан-Дієго, і Фрасколенові ледве-ледве вдається його втихомирити.

Проте пропозиція головного інспектора й справді може викликати недовіру. Ангажемент на цілий рік, мільйон франків кожному артистові, чи ж серйозно все це? Цілком серйозно, в чому може переконатися Фрасколен, коли на його питання: «Гонорар буде сплачуватися…?» — головний інспектор відповідає:

— У чотири терміни, і ось за першу чверть року.

З товстої паки банкових білетів, якими щільно напханий його гаман, Калістус Менбар одраховує, розкладаючи папірці на чотири купи, по п’ятдесят тисяч доларів у кожну, тобто по двісті п’ятдесят тисяч франків, які й передає Фрасколенові і його товаришам.

Ось цілком американський спосіб вершити справи.

Себастьян Цорн починає вагатися. А що невдоволення ніколи не полишає його, то він не може втриматися від такого міркування:

— Проте, як узяти до уваги ціни, що існують на вашому острові, коли за куріпку доводиться платити двадцять п’ять франків, то пара рукавичок коштує, напевно, сто франків, а черевики, мабуть, п’ятсот?

— О пане Цорне, Компанія не зважає на такі дурнички, — вигукує Калістус Менбар, — вона бажає, щоб усі видатки артистів провадилися її коштом, поки вони перебувають в межах її володінь!

Чи ж можливо інакше відповісти на таку великодушну пропозицію, ніж поставити свої підписи під угодою?

Це й роблять Фрасколен, Пеншіна та Івернес. Себастьян Цорн, правда, бубонить, що це якась нісенітниця. Податися світ за очі на плавучому острові — в цьому немає ані краплини здорового глузду… Ще побачимо, як усе це закінчиться… Врешті він наважується підписати ангажемент.

Виконавши ці формальності, Фрасколен, Пеншіна та Івернес, — якщо не цілують руку Калістусові Менбарові, то принаймні міцно тиснуть. Чотири потиски руки — кожний вартістю в мільйон!

Ось у який спосіб Мандрівний квартет уплутався в таку неймовірну історію, ось за яких обставин його учасники опинились у стані силоміць запрошених гостей на Стандарт-Айленді.

Розділ VII КУРС НА ЗАХІД

Стандарт-Айленд поволі пливе водами Тихого океану, що в цю пору року цілком виправдує свою назву. Звикнувши протягом доби до цього спокійного пересування, Себастьян Цорн і його товариші навіть не помічають, що вони в плаванні. Хоч які могутні ці сотні гребних гвинтів, що в них упряглися десять мільйонів кінських сил, металевому корпусу острова передається лише ледве помітне тремтіння. Мільярд-Сіті міцно стоїть на своїй основі, не відчуваючи ні найменшого хитання, яке зазнають на морі навіть найпотужніші морські панцерники. В житлових будинках немає ні спеціальних столів, ані ламп, які звичайно уживають на суднах під час хитавиці. Та й навіщо вони? Паризькі, лондонські та нью-йоркські будинки не більш непохитні на своїх підмурках.

По кількох тижнях стоянки в бухті Магдалини рада почесних громадян Стандарт-Айленду, скликана з ініціативи президента Компанії, визначила річний розклад маршрутів плавучого острова. Він ітиме повз головні архіпелаги східної частини Тихого океану, поясом з навдивовижу чистим повітрям, багатим на озон і конденсований, насичений електрикою кисень, ущедрений такими цілющими властивостями, яких бракує йому в звичайному стані. А що ця дивна споруда нічим не зв’язана, то вона широко цим користується: пливе, куди їй заманеться, на схід чи на захід, наближається до американського узбережжя, якщо це їй до вподоби, або, за своєю примхою, мандрує до берегів Східної Азії. Стандарт-Айленд рухається в усіх напрямках, бо хоче зазнати якнайбільше втіхи від подорожі, сповненої різноманітних вражень. І навіть якби він визнавав за краще покинути Тихий океан заради Індійського або Атлантичного, обійти ріг Горн або ріг Доброї Надії, йому треба було б лише взяти цей курс, і, будьте певні, ніякі морські течії, ніякі бурі не перешкодили б йому досягти своєї мети.

Та немає жодної потреби мандрувати по тих далеких морях, де «перлина Тихого океану» ніколи б не знайшла того, що дістає вона в цьому океані, плаваючи між купками незчисленних його острівців, розкиданих по ньому, мов намисто. Тут досить простору для найрізноманітніших маршрутів. Плавучий острів може вільно його перетинати, мандруючи від одного архіпелагу до другого. Якщо він не володіє властивим тварині інстинктом, цим шостим відчуттям — відчуттям орієнтації, яке скеровує тварин туди, куди їх кличе необхідність, — то все ж острів веде тверда рука за маршрутом, що його довго обмірковували й ухвалили. Досі з цього приводу не виникало жодних незгод між мешканцями правої й лівої сторони острова. Тепер на підставі такої ухвали Стандарт-Айленд пливе на захід, до групи Сандвічевих островів. Відстань близько тисячі двохсот миль між цими островами й тим місцем на узбережжі, відкіля квартет вирушив у подорож, Стандарт-Айленд, ідучи з помірною швидкістю, подолає протягом місяця і зупиниться в бухтах цього архіпелагу доти, поки йому не заманеться податися до інших островів.

Наступного дня після цих пам’ятних подій квартет залишає Ексельсіор-готель і розміщується в будинку казино, в відданих до його послуг вигідних, розкішно опоряджених кімнатах. З вікон розкривається далека перспектива на Першу авеню. Себастьян Цорн, Фрасколен, Пеншіна й Івернес мають кожний окрему кімнату поруч із спільною вітальнею. Ряснолисті дерева у внутрішньому дворі створюють чудовий затінок, від фонтанів, що безперервно грають, віє прохолодою. По один бік двору розташовано музей Мільярд-Сіті, по другий — концертна зала, де незабаром паризькі артисти мають з успіхом заступити своєю грою ті відголоски звуків, що їх передають фонографи й театрофони. Двічі, тричі, стільки раз на день, скільки вони побажають, готуватимуть для них стіл у ресторані, де метрдотель не подаватиме їм більше неймовірних рахунків.

Коли цього ранку вони за кілька хвилин перед тим, як спуститися снідати до ресторану, зібрались у вітальні, Пеншіна звернувся до товаришів:

— Ну, скрипалі, що ви скажете про те все, що з нами скоїлось?

— Це сон, — відповідає Івернес, — сон, в якому нам примарився ангажемент за мільйон на рік.

— Найсправжнісінька реальність, — каже Фрасколен. — Пошукай у себе в кишені, і ти витягнеш звідти першу чверть згаданого мільйона…

— Ми ще побачимо, як це все скінчиться! Я певен, дуже кепсько! — вигукує Себастьян Цорн, який хоче попри все знайти шорстку згортку на пухкому ліжку, куди його покладено силоміць.

— А наш багаж? — згадує він.

Дійсно, багаж повинен прибути в Сан-Дієго, відкіля його неможливо переслати і куди його власники не можуть за ним приїхати. О, багаж надто скромний: кілька валізок і в них лише білизна, туалетне причандалля, буденний одяг, а також концертні костюми для прилюдних виступів.

Та з цього приводу немає чого турбуватись. За якийсь день чи два замість гардеробу, що вже втратив свіжість, артисти дістануть до своїх послуг інший, і їм не доведеться платити ані півтори тисячі франків за костюм, ані п’ятсот франків за черевики.

До того ж Калістус Менбар, тріумфуючи, що йому пощастило так спритно влаштувати доручену йому делікатну справу, намагається попередити кожне бажання квартету. Неможливо уявити собі іншу офіційну особу, що її люб’язність була б справді невичерпна. Він займає апартаменти в цьому ж казино, керуючи всією обслугою, і Компанія сплачує йому утримання, гідне його пишноти та його щедротам. Суми воліємо краще не вказувати.

Казино має читальні й зали для різних ігор; але рулетка, бакара, покер[54] і інші азартні гри суворо заборонені. Є також і кімната для курців, де встановлено прилад, через який просто в житлові приміщення надходить дим, що його виготовляє одне недавно засноване підприємство. Дим із тютюну, який спалюють там в спеціальних курильницях, очищений і звільнений від нікотину, подається кожному курцеві через трубки-димогони з бурштиновим мундштуком на кінці. Залишається тільки взяти губами цей мундштук, а лічильник відзначатиме щоденний видаток диму.

В казино, куди меломани приходять утішатися музикою на віддаленні, до якої незабаром приєднаються також концерти Мандрівного квартету, містяться також і музейні колекції Мільярд-Сіті. В музеї, де зібрано багато картин старовинних і новітніх майстрів, аматори живопису знайдуть чимало шедеврів, придбаних ціною золота: полотна італійської, голландської, німецької, французької школи, яким могли б позаздрити колекції Парижа, Лондона, Мюнхена, Рима й Флоренції…

Варто зауважити, що музей поки що не захаращений творами імпресіоністів, футуристів, різних занепадників, але немає жодного сумніву, що це станеться невдовзі, і Стандарт-Айленду не пощастить уникнути декадентської чуми[55]. В музеї зберігаються також цінні мармурові статуї, творіння видатних античних і сучасних скульпторів, розміщені в дворі казино. Завдяки клімату, якому невідомі ані дощі, ані тумани, скульптурні групи, статуї й погруддя зовсім не відчувають руйнівної сили часу.

Проте наполягати, що всі ці дива приваблюють юрми відвідувачів, що набоби Мільярд-Сіті мають хоч у якійсь мірі виявлений смак до подібних витворів мистецтва, що в них високо розвинене художнє чуття — наполягати на цьому було б дуже необачно. Все ж слід зауважити, що на правому боці міста нараховують більше прихильників мистецтва, ніж на лівому. Та, зрештою, вони діють заразом, коли йдеться про придбання будь-якого шедевра, і тоді шляхом нечуваного роздмухування цін спритно перехоплюють його в усіх герцогів Омальських[56] у всіх Шошарів Старого й Нового Світу[57].

Найбільше відвідувачів можна бачити в читальних залах казино, де можна познайомитися з американськими й європейськими журналами й газетами, що їх завозять пароплави Стандарт-Айленду, які регулярно курсують між ним і бухтою Магдалини. Після того як журнали переглянуть, прочитають і перечитають, їх відпроваджують на бібліотечні полиці, де вже вишикувались сотні тисяч книжок; вони вимагають постійного догляду бібліотекаря, що одержує двадцять п’ять тисяч доларів платні, і, можливо, найменш переобтяжений обов’язками серед усіх службовців острова. В цій бібліотеці можна знайти також книги-фонографи: вони не вимагають до читання жодного зусилля, треба лише натиснути кнопку, і зразу почуєш голос будь-якого майстра художнього читання, як-от, наприклад, Ернеста Легуве[58], що читає Расінову «Федру»[59].

Щодо місцевих газет, то їх редагують, складають і друкують в приміщенні друкарні казино під керівництвом двох головних редакторів. Газета «Старборд-Кронікл» призначається для правої сторони острова, «Нью-Геральд» — для лівої. Відділ хроніки друкує повідомлення про різні пригоди, про прибуття пароплавів і зустрічі на морі, морські новини, звіти про стан ринкових цін, якими цікавляться комерсанти, щоденні відомості про місцезнаходження острова, постанови муніципалітету, накази губернатора, повідомлення про реєстрацію народжень, шлюбів і смертних випадків — останні дуже зрідка трапляються. А втім, жодного повідомлення про крадіжки чи вбивства; суд розглядає тільки цивільні справи, суперечки між приватними особами. Не буває також оголошень про сторічні ювілеї, бо тут довголіття не є привілеєм лише кількох.

Що стосується матеріалів міжнародної політики, то вони щодня надходять телефоном з бухти Магдалини, куди сходяться кабелі, занурені в води Тихого океану. Отже, мільярдяни завжди поінформовані про те, що відбувається в світі, якщо події мають хоч будь-який інтерес. Додамо, що «Старборд-Кронікл» і «Нью-Геральд» сперечаються між собою не надто гостро. До сього часу вони живуть майже в повній згоді, але не можна бути певним, що між ними триватимуть завжди тільки чемні дискусії. Злагідні й поступливі в усьому, що стосується релігії, католицизм і протестантизм на Стандарт-Айленді поки що мирно співіснують. Але хтозна, що буде далі, якщо в їхні справи втрутиться огидна політика, якщо когось охопить жадоба ділової активності, якщо візьмуть гору особисті інтереси, питання самолюбства…

Окрім цих двох газет, у Мільярд-Сіті виходять щотижневики й щомісячники, які передруковують з закордонних видань статті різних критиків; видаються ілюстровані журнали й кільканадцять вечірніх, клубних і бульварних листків, присвячених світським новинам. Всі вони мають за мету розважити на мить своїх читачів, звертаючись не тільки до розуму, але й до шлунку. Так! Деякі з них надруковані шоколадним атраментом на їстівному папері з тіста. їх спочатку читають, а потім — їдять за першим сніданком. Одні листки мають беручкі властивості, інші — злегка проносні, і організм прекрасно їх заживає. На думку квартету, цей винахід настільки ж приємний, як і практичний.

— Ось де справді легкотравне читання! — говорить розважливо Івернес.

- І яка поживна література! — додає Пеншіна. — Суміш кондитерських виробів з письменством, як це чудово поєднується з гігієнічною музикою!

Тепер, природно, постає питання, які кошти має в своєму розпорядженні плавучий острів, щоб створити для свого населення подібні умови добробуту, про який годі і мріяти якомусь місту в Старому чи Новому Світі. Напевне, прибутки острова досягають цілком неймовірної суми, раз такі величезні кошти витрачаються на різні потреби, на утримання навіть найскромніших урядовців.

І коли музиканти запитують про це головного інспектора, він розказує їм у відповідь:

— Тут про справи не розмовляють. В нас немає ані міністерства торгівлі, ані біржі, ані промислових підприємств. Ми торгуємо тільки тим і в тих межах, наскільки це потрібно мешканцям острова, і ми ніколи не будемо для чужоземців чимсь на зразок Світового Чиказького ярмарку тисяча вісімсот дев’яносто третього року або Паризької виставки тисяча дев’ятсотого. Ні! Могутня релігія бізнесу не має над нами сили, між нами не чути поклику «go ahead»[60] — або тільки як запрошення «перлині Тихого океану» плисти вперед. Необхідні на утримання Стандарт-Айленду кошти ми здобуваємо не з ділових операцій, а з прибутків митниці. Так! Митні податки дозволяють нам цілком задовольняти видаткову частину бюджету…

— А якій сумі дорівнює цей бюджет? — питає Фрасколен.

— Він визначається у двадцять мільйонів доларів, мої дорогі друзі!

— Сто мільйонів франків, — дивується друга скрипка, — для міста з десятьма тисячами мешканців!

— Саме так, мій любий Фрасколене, і ці гроші ми одержуємо виключно стягаючи мито. Ніяких інших податків у нас немає, місцева продукція зовсім незначна. Отже, жодного джерела, крім мита, що надходить із наших двох портів. Цим пояснюється й дорожнеча на речі широкого вжитку, — дорожнеча відносна, звичайно, бо ціни, які видаються вам такими високими, цілком відповідають грошовим можливостям кожного з мешканців нашого міста.

І тут Калістус Менбар знову пускається берега й починає вихваляти своє місто, вихваляти свій острів — уламок якоїсь досконалої планети, що звалився в Тихий океан, плавучий Едем[61], де знайшли собі притулок наймудріші, і якщо справжнє щастя не тут, то його немає ніде інде! Це вже скидається на відверту рекламу. Здається, ось-ось він почне закликати:

— Увіходьте, добродії, увіходьте, добродійки! Купуйте квитки! Місць зосталось дуже мало! Зараз почнуть… Кому квитка?..

Та й справді місць мало, а квитки коштують дорого! Ну, що ж! Головний інспектор у справах мистецтв жонглює мільйонами, що в цьому місті мільярдерів обертаються на звичайні одиниці!

А втім, саме з цієї хвалькуватої промови, під час якої фрази вихоплюються каскадами, а руки, жестикулюючи, мелькають із швидкістю вогнів семафора, квартет і довідується про роботу різних галузей міського управління. І перш за все про школи, де навчання обов’язкове й безкоштовне, а викладачам платять, наче міністрам. В них, якщо вірити словам Калістуса Менбара, мертві й живі мови, історію й географію, фізичні й математичні науки й красне письменство вивчають багато глибше, ніж в університетах чи академіях Старого Світу. Але істина полягає в тому, що учні байдужі до цих наук, і якщо старше покоління ще зберігає рештки колишніх знань, здобутих в американських коледжах, то в молодшого покоління освіти набагато менше, ніж достатку. Це значна вада, і, можливо, мільярдяни тільки втрачають, відокремлюючи себе в такій мірі від усього людства.

Та хіба ж мешканці цього штучного острова ніколи не бувають за кордоном? Ніколи не відвідують заокеанських країн, великих європейських столиць? Не подорожують по краях і містах, яким минулі віки заповідали стільки чудових пам’яток мистецтва? Звичайно, завжди знайдеться кілька остров’ян, яких цікавість спонукає податися в далекі мандрівки. Але вони там втомлюються й здебільша нудьгують; вони не знаходять там тих упорядкованих форм існування, що встановлені на Стандарт-Айленді, страждають від спеки, чого ніколи не буває в Мільярд-Сіті. Отже, ті необачні, що їм навернулася нещаслива думка покинути свій плавучий острів, тільки нетерпеливляться й поспішають назад. Яку ж користь вони мають від цих подорожей? Жодної. «Помандрували вони в путь, як порожні валізки, порожніми валізками й повернулися», — каже стародавнє грецьке прислів’я, а ми додамо: порожніми валізками вони й залишаться.

Що ж до чужинців, яких повинна, звичайно, приваблювати слава Стандарт-Айленду, цього дев’ятого чуда в світі — восьмим називають, як відомо, Ейфелеву вежу, — то Калістус Менбар гадає, що вони ніколи не будуть тут численні. Зрештою, в туристах немає й потреби, хоч каси обох портів острова могли б стати за нове джерело прибутку. Серед тих чужоземців, що побували тут минулого року, переважали американці. Представників інших національностей було мало або й зовсім не було. Проте відвідали острів кілька англійців — їх легко пізнавали, бо вони завжди високо закасують холоші, посилаючись на те, що в Лондоні повсякчас іде дощ. Зауважимо, що Великобританія дуже неприхильно поставилася до спорудження плавучого острова, який, на її думку, перешкоджає мореплавству, і, напевне, раділа б його загибелі. Німців зустрічають тут не надто привітно, бо знають: варто лише дозволити їм тут загніздитися, вони притьмом обернуть Мільярд-Сіті на новий Чикаго. З усіх чужинців Компанія ставиться найприхильніше до французів, бо вони не належать до загарбницьких націй Європи. Та хіба будь-коли хоч один француз ступив на територію Стандарт-Айленду?

— Це мало ймовірно, — зауважує Пеншіна.

— Для цього ми не досить багаті, - додає Фрасколен.

— Так… якщо жити тут, як живуть рантьє, - відповідає головний інспектор, — але коли йдеться про урядовців…

— У Мільярд-Сіті є хоч один із наших співвітчизників? — питає Івернес.

— Один є.

— Хто ж цей ущасливлений?

— Пан Атаназ Доремюс.

- І що ж він робить тут, цей Атаназ Доремюс? — вигукує Пеншіна.

— Він навчає остров’ян танцю, вишуканості, добрих манер, за що одержує від адміністрації міста прекрасну платню і до того ж має іще приватні уроки…

— Давати які здатний тільки француз! — підхоплює «Його високість».

Отож, познайомившись з організацією й адміністративним життям міста, квартет має вже про все це власну думку. Тепер йому не залишається нічого іншого, як втішатися чарівним плаванням на хвилях Тихого океану, які відносять парижан все далі на захід. Якби сонце не сходило то з одного боку, то з другого, залежно від змін положення острова за вказівками командора Сімкоо, Себастьян Цорн та його товариші могли б думати, що вони на твердій землі. Двічі за наступні два тижні здіймалася буря, вирували жахливі шквали, шалені вітри, бо вони бувають вряди-годи й на Тихому океані, всупереч його назві. Величезні морські хвилі розбивались об металевий корпус, укриваючи його дощем бризок, наче стрімку скелю на узбережжі. Але Стандарт-Айленд ні разу не здвигнувся під навалою розбурханого океану. Його лють була безсила перед міццю острова. Геній людини переміг стихію.

За два тижні, одинадцятого червня, відбувся перший концерт камерної музики; про нього сповіщали афіші, що сяяли електричними літерами вздовж великих авеню. Звичайно, артистів перш було відрекомендовано губернаторові й представникам міської влади. Сайрус Бікерстаф зустрів їх дуже тепло й щиро. Місцеві газети згадували успіхи Мандрівного квартету під час його турне в Сполучених Штатах Америки й гаряче вітали головного інспектора управління мистецтв із тим, що йому пощастило залучити квартет до співробітництва — в дещо свавільний спосіб, як відомо. Яка ж то радість — одночасно бачити й чути артистів, що виконують твори славнозвісних майстрів! Яка втіха для знавців музики!

Було б великою помилкою уявляти собі, що коли артистів запросили виступати в казино Мільярд-Сіті за нечувану винагороду, то публіку пускатимуть на їхні концерти безкоштовно. Навпаки, адміністрація має намір добре заробити на концертах, зовсім як оті американські імпресаріо, яким їхні співачки коштують по долару за такт або й за ноту. Адже публіка платить, звичайно, за театрофонічні й фонографічні концерти в казино, отже, заплатить і тепер, тільки незрівнянно дорожче. Всі місця коштуватимуть однаково — двісті доларів за крісло, тобто тисячу французьких франків, і Калістус Менбар сподівається, що зала буде повнісінька.

Він не помилився. Квитки в касах попереднього продажу здобувалися штурмом. Та це й зрозуміло, бо вигідна, чепурна зала казино розрахована усього на якихось сто місць, і якби їх почали продавати з аукціону, хтозна-якої суми досяг би касовий збір. Але це суперечило б звичаям Стандарт-Айленду. На все, що має продажну вартість, так на витребеньки, як і на речі першої необхідності, тут заздалегідь установлено тверді ціни за прейскурантом. Без цих запобіжних заходів, беручи до уваги казкове багатство деяких осіб, можливі були б випадки перепродування, яких конче треба уникати. Правда й те, що багатії правої сторони острова йдуть на концерт з любові до музики, в той час як багатії лівої підуть туди, можливо, лише задля годиться.

Коли Себастьян Цорн, Пеншіна, Івернес і Фрасколен виступали перед слухачами в Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Балтіморі, вони могли б без жодного перебільшення сказати: ось публіка, що варта мільйонів. Та цього вечора вони погрішили б проти істини, якби не оцінили публіку на мільярди. Тільки уявіть собі: Джем Танкердон, Нет Коверлі та їхні родини пишаються в кріслах першого ряду; а далі, куди не глянь, повсюди сидять меломани, які хоч ще не цілком мільярдери, та все ж мають добрий гаман, як справедливо зауважує Пеншіна.

«Ходімо вже!» — каже голова квартету, коли надходить час вийти на естраду.

І вони виходять не більше, а навіть менше схвильовані, ніж тоді, коли їм доводилось виступати перед паризькою публікою, в якої, можливо, в кишенях тонко, та зате багато більше художнього почуття й смаку.

Треба сказати: Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна, дарма що не навчаються поки що в свого земляка Доремюса, усі мають бездоганно коректний вигляд. Вони в білих краватках, в перлисто-сірих рукавичках, в чорних парадних костюмах, зроблених, само із себе зрозуміло, за рахунок міської адміністрації. їм влаштовують овацію, їм гаряче аплодують представники правого боку острова і стриманіше — представники лівого: різниця темпераментів.

У програмі концерту чотири музикальних твори; їхні ноти було зовсім неважко знайти в бібліотеці казино, щедро укомплектованій заходами головного інспектора:

Перший квартет Мендельсона мі-бемоль, опус 12.

Другий квартет Гайдна фа мажор, опус 16.

Другий квартет Бетховена мі-бемоль, опус 74.

П'ятий квартет Моцарта ля мажор, опус 10.

Незрівнянна гра виконавців справляла враження чуда в цій обмільярдованій залі, на борту плавучого острова, над водами морської безодні, що її глибина перевищує в тій частині Тихого океану п’ять тисяч метрів. І в нагороду — великий ї заслужений успіх, особливо в правобережних аматорів музики. Треба було бачити головного інспектора мистецтв у цей незабутній вечір: він весь сяє, начебто це він сам щойно грав на двох скрипках, альті й віолончелі заразом. Який щасливий початок для чемпіонів камерної музики і для їхнього імпресаріо!

Звичайно, що не тільки в залі повно людей — юрма народу щільно обступила й будинок казино. Бо й справді, багатьом не пощастило дістати ані відкидного стільця, ані додаткового крісла, не кажучи вже про тих, для кого вартість квитків недосяжно висока. На долю цих слухачів поза стінами казино випадає досить мізерна пайка музики. Звуки долітають до них здалеку, наче з скриньки фонографа або телефонної трубки. Але від цього їхні аплодисменти аж ніяк не менш палкі.

І коли після закінчення концерту Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна виходять на горішню терасу лівого крила казино, їх зустрічає оглушлива буря оплесків. Першу авеню заливають потоки світла. Електричні ліхтарі ллють згори, таке сліпуче проміння, що йому могла б позаздрити навіть білолиця Селена.

Увагу Івернеса привертає пара, що стоїть трохи осторонь на пішоході проти казино. Чоловік, вищий середнього на зріст, з виточеними різьбленими рисами смутного обличчя, років близько п’ятдесяти, тримає під руку жінку. Вона молодша за нього на кілька років, висока, шляхетної постави, з-під її капелюшка видніє сивувате волосся.

Івернес, вражений гідністю, яка відзначає цю пару, вказує на неї Калістусові Менбару:

— Хто ці люди? — питає він.

— Ці люди?.. — на губах головного інспектора з’являється ледве помітна презирлива посмішка. — О, це запеклі меломани.

— Чому ж, в такому разі, вони не придбали собі квитків у казино?

— Напевно тому, що ці квитки для них дорогі.

— Які ж у них достатки?

— Ледве двісті тисяч франків річної ренти.

— Пху! — пихкає Пеншіна. — А хто ж ці злидарі?

— Король і королева Малекарлії.

Розділ VIII ПЛАВАННЯ

Після спорудження Стандарт-Айленду, цього дивовижного судна, Компанія повинна була подбати про забезпечення навігаційної служби й про адміністративну організацію міста.

Перша, як відомо, має за керівника, чи, точніше, за капітана, комодора морського флоту Сполучених Штатів Етеля Сімкоо. Йому п’ятдесят років, він досвідчений моряк, досконально знає всі райони Тихого океану, морські течії, шторми, підводні скелі, коралові рифи. Отож йому якнайкраще пасує роль людини, що впевненою рукою веде вперед плавучий острів, відданий його піклуванню, так само як і багаті остров’яни, за життя яких він відповідає перед богом і акціонерною компанією.

Адміністративна організація, що охоплює різні галузі міського управління, зосереджена в руках губернатора Стандарт-Айленду. Містер Сайрус Бікерстаф — янкі з Мена, одного з тих штатів Федерації, які майже не брали участі в громадянській війні між Північчю й Півднем. Обрання Сайруса Бікерстафа на пост губернатора треба вважати щасливим, він напевне зуміє зберегти нейтральну позицію між двома частинами міста.

Губернатор, що наближається до кінця свого шостого десятка, неодружений. Це людина спокійна, яка прекрасно володіє собою, дуже енергійна, незважаючи на флегматичну зовнішність, схожа на англійця своїм поводженням, манерами джентльмена й дипломатичною тактовністю, що характеризує його мову й усі його вчинки.

В будь-якому іншому місці, не на Стандарт-Айленді, він, безперечно, тішився б великим авторитетом і став би значною особою. Але тут він, зрештою, тільки головний агент Компанії. До того ж, хоч його платня варта цивільного листа[62] якогось дрібного європейського монарха, він, проти набобів Мільярд-Сіті, зовсім не багатий, — хіба ж до них доскочиш!

Сайрус Бікерстаф — губернатор острова й одночасно мер міста. Ось через що він мешкає в будинку мерії, що підноситься в кінці Першої авеню, на протилежному краї її височіє обсерваторія, де живе комодор Етель Сімкоо. В мерії містяться канцелярії і реєструють акти громадянського стану: народження (пересічна цифра їх цілком достатня, щоб забезпечити майбутнє), смерті (небіжчиків відвозять на кладовище до бухти Магдалини), шлюби (що за кодексом Стандарт-Айленду спершу дістають громадську санкцію, а вже потім — церковну). Тут працюють різні адміністративні відділи, і їхні дії ніколи не дають населенню жодного приводу скаржитися. Звичайно, це робить честь мерові і його штату. Коли головний інспектор мистецтв познайомив Себастьяна Цорна, Пеншіна, Івернеса й Фрасколена з мером міста, той справив дуже приємне враження як людина добра й справедлива, з практичним розумом, що не знає ані забобонів, ані химерних мрій.

— Панове, — звернувся він до артистів, — нам дуже пощастило, що ви опинились на нашому острові. Можливо, що головний інспектор ужив для цього не цілком законного способу. Та ви пробачите йому, чи ж не так? Гадаю, вам не доведеться скаржитися на наш муніципалітет. Він вимагає від вас лише двох концертів щомісяця, в останній час ви вільні приймати приватні запрошення, з якими до вас можуть звертатися наші громадяни. Ми вітаємо вас як талановитих музикантів і ніколи не забудемо, що ви були перші артисти, яких ми мали честь зустрічати в себе!

Це привітання просто зачарувало наших парижан, і вони не криються з цим перед Калістусом Менбаром.

— Авжеж, Сайрус Бікерстаф — привітна людина, — відповідає головний інспектор і злегка знизує плечима. — Шкода, що в нього немає мільярда або двох…

— Ніхто ж не бездоганний, — зауважує Пеншіна.

Губернатор-мер має двох заступників, що допомагають йому в дуже нехитрому управлінні плавучим островом. Невелика кількість підлеглих їм урядовців працюють за пристойну винагороду в різних адміністративних відділах. Муніципальної ради не існує. Та й навіщо вона? Замість неї діє рада нотаблів[63], що складається з тридцятьох осіб, найвпливовіших, завдяки своєму розумові й багатству. Вона збирається тоді, коли йдеться про якісь важливі заходи, наприклад, ухвалити проект маршруту, який найкраще відповідав би вимогам загального здоров’я. Часом це питання, як невдовзі пересвідчилися в тому наші парижани, викликає суперечки й труднощі в досягненні згоди. Але досі не було ще такого випадку, щоб Сайрус Бікерстаф своїм тактовним і мудрим втручанням не спромігся погодити протилежні інтереси, не ображаючи самолюбства своїх підлеглих.

Заступники мера — протестант Бартелемі Радж і католик Габлі Гаркур, обрані з вищих урядовців Компанії, сумлінно допомагають Сайрусові Бікерстафу.

Так організований цей острів, що вже протягом вісімнадцяти місяців, користуючи з цілковитої незалежності, не зв’язаний жодними дипломатичними зносинами з зовнішнім світом, невразливий для негоди, вільно плаває на просторах Тихого океану, під небом, яке він сам собі обирає. І на цьому штучному острові учасники квартету житимуть цілий рік! Вони не уявляють собі й не страхаються тих несподіваних пригод, які готує їм майбутнє; що б там не віщував підозріливий віолончеліст, тут усе передбачено й впорядковано, все відбувається за заздалегідь встановленим розкладом.

Острів пливе все далі на Захід. Кожного дня, в ту хвилину, коли сонце переходить меридіан, службовці обсерваторії, якими керує Етель Сімкоо, визначають положення острова. Величезні квадранти, розташовані по чотирьох боках вежі на будинку мерії, вказують точно довготу й широту, що телефоном передаються на перехрестя вулиць, в особняки, в установи, приватні будинки. В такий саме спосіб повідомляють і про точний час, що міняється залежно від того, куди пливе острів — на захід чи на схід. Отже, мільярдяни завжди знають, в якому пункті маршруту в дану хвилину вони перебувають.

Окрім цього невідчутного переміщення на поверхні Тихого океану, Мільярд-Сіті нічим не відрізняється від найбільших столиць Старого й Нового Світу. Однаково тут і там минає громадське й приватне життя. Наші музиканти, не переобтяжені, зрештою, обов’язками, перше своє дозвілля присвячують оглядові всього, що є цікавого й вартого уваги на «перлині Тихого океану». Електричним поїздом дістаються вони всюди, куди їм забажається. Справжнє захоплення викликають у них обидві енергетичні станції: розпорядок і простота їхнього устаткування, потужність механізмів, що пускають у рух подвійний ряд гребних гвинтів, чудова дисципліна персоналу; одною з них керує інженер Уотсон, другою — інженер Сомуа. Через певні проміжки часу Бакборт-Гарбор і Штирборт-Гарбор приймають у свої внутрішні гавані судна, що обслуговують Стандарт-Айленд і причалюють із того боку, з якого це найзручніше зробити, залежно від положення острова.

Якщо впертий Себастьян Цорн відмовляється милуватися цими чудесами, якщо Фрасколен дуже стримано виявляє свої почуття, то в якому захваті перебуває весь час ентузіаст Івернес! На його думку, двадцяте століття і уявити собі не можна без того, щоб плавучі міста не борознили всі моря. Вони повинні стати останнім словом поступу й комфорту в прийдешні часи. Яке величне видовище: плавучий острів відвідує своїх океанських братів! Що ж до Пеншіна, то в нього зовсім запаморочилася голова серед цієї розкоші, де про мільйони говорять так, наче це якісь луїдори. Дві чи три тисячі доларів — то звичайні кишенькові гроші. І «Його високість» не раз звертається до Фрасколена:

— Чи маєш, старий, при собі монету в п’ятдесят тисяч франків?

На дозвіллі учасники Мандрівного квартету зазнайомились де з ким, упевнені, що їх скрізь приймуть радо й гостинно. Та, зрештою, після рекомендацій гучноголосого Менбара хто б не виявив до них найбільшої люб’язності?

Перш за все вони відвідали свого земляка Атаназа Доремюса, професора танцю, грації й гарних манер.

Цей славний чоловічок мешкає на правому боці острова, де наймає за три тисячі доларів скромний будиночок на Двадцять п’ятій авеню. Стара негритянка прислужує йому за сто доларів щомісячно. Він просто у захваті, що заприятелював з французами… з французами, які роблять честь Франції.

Йому сімдесят років, він худорлявий, сухоребрий, маленький на зріст, має жваві очі, ще цілі зуби, густе волосся, що закручується дрібними кучерями, сиве, так само як і борідка. Ходить він поважно, розмірено, випнувши груди і виструнчившись, руки тримає закруглено, трохи вивертаючи ноги в бездоганних черевиках. Наші артисти з великою охотою ведуть з ним розмову, старенький радо підтримує її, бо він у такій же мірі балакучий, як і вишуканий.

— Який я щасливий, любі мої земляки, який я щасливий, — повторює він безперестанку під час першого візиту, — який я щасливий, що бачу вас! Це просто чудово, що вам спало на думку оселитися в цьому місті! Ви про це не пошкодуєте! Тепер, коли я став тут постійним мешканцем, я навіть не розумію, як можна жити інакше!

— Аз якого часу ви тут, пане Доремюсе? — питає Івернес.

— Уже півтора року, — відповідає професор танцю, переставляючи ноги, щоб прибрати другу позицію[64]. — Я тут від початку заснування Стандарт-Айленду. Завдяки прекрасним рекомендаціям, які я одержав у Новому Орлеані, де тоді жив, я зміг запропонувати свої послуги Сайрусові Бікерстафу, нашому любому губернаторові, і дістав його згоду. З того благословенного дня утримання, яке я одержую за керування школою танцю, грації й гарних манер, дає мені можливість жити тут…

— Як мільйонер! — підхоплює Пеншіна.

— О, тутешні мільйонери…

— Знаю, знаю, дорогий земляче. Але, як дав нам на здогад головний інспектор, учні не надто ретельно відвідують заняття у вашій школі?

— Це правда, я маю учнів лише в місті й виключно серед молоді. Американці впевнені, що вони обдаровані з народження всією потрібного грацією. — Тому молодь воліє краще брати уроки потайки, і я потайки втовкмачую в них добрі французькі манери.

Кажучи це, він привітно посміхається, маніриться, прибирає граційну позу. Старий трохи смішний, трохи дивак, дещо самозакоханий, глибоко переконаний, що він успадкував мистецтво Вестріса[65], так само як і традиції Брюмеля й лорда Сімора[66]. Та в очах артистів він їхній співвітчизник-річ особливо цінна за кілька тисяч миль од Франції.

Четверо парижан розповідають йому про свої останні пригоди, про обставини, які привели їх на плавучий острів, про те, як Калістус Менбар затяг їх сюди — саме так, затяг, і що судно вибрало якір за кілька годин після того, як вони на ньому опинилися.

— Поведінка нашого головного інспектора мене зовсім не дивує, - каже старий професор. — Це чергова витівка в його стилі. Та від нього й не такого можна сподіватися! Справжній син Барнума, що врешті скомпрометує Компанію… безцеремонний добродій, якому аж ніяк не завадило б узяти кілька уроків звичайності й такту… один із тих янкі, що розсівшись у кріслі, задирають ноги на підвіконня! Він, власне, не злий, але гадає, що йому геть усе дозволено. Зрештою, мої любі земляки, не варто на нього сердитись: за винятком одної прикрості — зриву концерту в Сан-Дієго, — вам не буде на що скаржитись, ви тільки радітимете з того, що потрапили до Мільярд-Сіті. Вони не пошкодують знаків уваги, які будуть для вас дуже відчутні…

— Надто наприкінці кожної чверті року! — підхоплює Фрасколен, чиї обов’язки касира починають тепер набувати виключної ваги.

Коли старого запитують про суперництво між двома частинами міста, Атаназ Доремюс підтверджує слова Калістуса Менбара. Це, на його думку, чорна пляма на обрії, що загрожує незабаром перетворитись на шквал. Є всі підстави чекати конфлікту між правою й лівою частинами острова, через суперечку особистих інтересів і самолюбства. Найзаможніші на острові родини Танкердон і Коверлі виявляють одна до одної дедалі гострішу ворожнечу, що може призвести до вибуху, коли будь-які нові обставини не спроможуться їх замирити. Так… до вибуху!

— Аби лише він не висадив у повітря острів, про решту нам немає чого турбуватися, — озивається Пеншіна.

— В усякому разі, поки ми на острові! — додає віолончеліст.

— О, він міцно збудований, мої дорогі земляки! — відповідає Атаназ Доремюс. — Вже півтора року він гуляє на морі, й досі не трапилось жодного більш-менш значного пошкодження. Нічого, крім дрібного ремонту, що навіть не вимагає повернення до бухти Магдалини! Подумайте, адже острів зроблено з крицевої бляхи!

В цих словах відповідь на все, бо ж коли криця не дає цілковитої гарантії, то який же метал надійніший? Криця — це залізо, а хіба ж майже вся наша земна куля щось інше, ніж величезний карбід? Отже, Стандарт-Айленд — це земля в мініатюрі.

Пеншіна цікавиться, якої думки професор про губернатора Сайруса Бікерстафа.

— Що, він також із криці?

— Так, пане Пеншіна, — відповідає Атаназ Доремюс. — Це надзвичайно енергійна людина, талановитий керівник. Та, на превеликий жаль, у Мільярд-Сіті не досить бути з криці…

— Треба, щоб ти був із золота, — зауважує Івернес.

— Цілком справедливо, інакше вас не беруть до рахунку.

Це слушне зауваження. Сайрус Бікерстаф, хоч і має високу посаду, зрештою, тільки агент Компанії. В його віданні — різні акти громадського стану, він стягає мито, стежить за громадською гігієною, за чистотою вулиць, за доглядом полів і городів, приймає скарги від платників податків — одним словом, раз у раз створює собі ворогів серед своїх підлеглих, але це й усе. На Стандарт-Айленді треба мати вагу, а, як каже професор, Сайрус Бікерстаф в рахунок не йде. До того ж службове становище зобов’язує його додержувати середньої лінії між двома партіями, зберігати примирливу позицію і діяти обережно, щоб, роблячи приємність одній, не завдати неприємності другій. Що й казати, політика не легка.

Справді, починають уже окреслюватися ті різні прагнення, які можуть призвести до чвар між двома частинами міста. Якщо мешканці правої оселилися на Стандарт-Айленді з одним лиш наміром — спокійно втішатися тим, що їм дає їхнє багатство, то мешканці лівої починають сумувати за діловою діяльністю. Вони питають себе, чому б не використати плавучий острів, як величезне торговельне судно, чому б не перевозити на ньому вантажі до факторій Океанії, чому на острові відсутні промислові підприємства…

Отже, ці янкі на чолі з Танкердоном, хоч не минуло ще й двох років, як вони тут, гостро відчувають, що їм бракує комерції. І якщо досі вони обмежувалися тільки розмовами, то все ж губернатора Сайруса Бікерстафа не залишає неспокій. Та він сподівається, що в майбутньому справи не погіршають і внутрішні чвари не скаламутять життя на цьому штучному острові, саме й створеному для спокою її миру його мешканців.

Прощаючись із Атаназом Доремюсом, музиканти обіцяють і надалі його відвідувати. Звичайно професор вирушає по обіді до казино, хоч до нього туди не з’являється жодний учень. Та він не хоче, щоб його обвинувачували в недбалому ставленні до занять, і він чекає, повторюючи на самоті свої танцювальні вправи перед свічадами, що марно стоять у порожньому залі.

Тим часом плавучий острів відходить із кожним днем все далі й далі на захід, відхиляючись трохи в південному напрямку, щоб підійти до архіпелагу Сандвічевих островів. У цих широтах, що межують із гарячою смугою, температура вже височенька. Якби не морський вітерець, мільярдяни почували б себе кепсько. На щастя, ночі прохолодні, а дерева й моріжки, зрошені штучним дощем, навіть у найбільшу спеку зберігають свій привабливий вигляд. Щодня опівдні показники квадранта на муніципальній вежі передавано телеграфом в різні квартали міста. Сімнадцятого червня положення Стандарт-Айленду визначається 155° західної довготи й 27° південної широти; він наближається до тропіків.

— Здається, наче само денне світило тягне його на буксирі, - пишномовно говорить Івернес, — або, якщо волієте витонченішого вислову, немов у нього впряглися коні божественного Аполлона!

Зауваження настільки ж справедливе, як і поетичне, проте Себастьян Цорн незадоволено знизує плечима, йому зовсім не до вподоби роль того, кого тягнуть на буксирі… проти його волі.

— Почекайте-но, — повторює він безперестанку, — ми ще побачимо, як закінчиться вся ця авантура!

Зрідка трапляється, щоб квартет не вийшов на свою щоденну прогулянку до парку о тій годині, коли тут повно людей. Верхи, пішки, у колясках — повсюди навкруги моріжків прогулюються всі ті, кого в Мільярд-Сіті вважають за знатних громадян. Місцеві чепурухи демонструють, тут свої туалети, вже треті протягом дня, на цей раз — однокольорові від капелюшка до черевиків, переважно з індійського шовку, надзвичайно модного цього року. Можна побачити також шовкові плаття з штучної целюлози, що міняться всіма барвами, або з штучної бавовни, яку виготовлено з ялинового чи модринового дерева, очищеного від волокна й дрібно розмеленого.

Пеншіна з цього приводу зауважує:

— Ось побачите, незабаром тканини вироблятимуть із плюща-для вірних друзів, а з плакучої верби — для нерозважних удів!

В усякому разі, багаті мільярдянки не носили б цих тканин, якби їх не надсилали їм із Парижа, ані цих суконь, якби їх не шили в майстернях короля всіх кравців.

Іноді між юрмами модниць проходять повагом король і королева Малекарлії. Це королівське подружжя, що втратило владу й багатство, викликає в наших музикантів щиру симпатію. Різні міркування спадають їм на думку, коли вони бачать цих колишніх владарів, що проходжуються, побравшись за руки. Проти багатіїв Мільярд-Сіті вони бідні, але тримаються гордо й з гідністю, наче філософи, що звільнилися від усіх турбот цього світу. Щоправда, американці Стандарт-Айленду почувають себе в глибині душі влещеними тим, що мають короля серед своїх співгромадян, якого вони вшановують відповідно до його колишнього становища. Що ж до членів квартету, то вони вітають шанобливо королівське подружжя щоразу, як зустрічають його на вулицях міста чи на алеях парку. Король і королева, як видно, дуже чутливі до цих чисто французьких виявів ґречності. Та загалом і їх величності не йдуть у рахунок так само, як і Сайрус Бікерстаф, а може, ще й у більшій мірі, ніж він.

Щиро кажучи, мандрівники, що бояться морської подорожі, повинні були б радіти з такого способу пересування — на борту плавучого острова. Тут немає чого боятися будь-яких несподіванок, що трапляються на морі. Шторми йому не загрожують. Десять мільйонів кінських сил, захованих у нутрощах острова, роблять Стандарт-Айленд настільки могутнім, що його не в силі зупинити ані мертвий штиль, ані супротивні морські вітри. Хоч і треба стерегтися зіткнення на морі, та Стандарт-Айленду воно не страшне. Тим гірше для тих суден, що на всіх парах, або розпустивши вітрила, наразились би на його сталеві ребра. Та, зрештою, таких зустрічей не доводиться й боятися, бо їх попереджують вогні в портах, на прові й на кормі острова та проміння величезних електричних ліхтарів, що пронизують нічну темряву в усіх напрямках. Тим більше не варто згадувати про морські бурі. Плавучий острів цілком спроможний приборкати шаленство хвиль.

Та коли під час прогулянки Пеншіна й Фрасколен добираються до батареї Хвилеріза на передній частині, або до батареї на кормі, їм щоразу спадає на думку, що острову дуже бракує мисів, заток, стрімких скель, бухточок, піщаних берегів. Бо ж узбережжя плавучого острова — стіна зі сталевих підпорок, скріплених безліччю шворнів і заклепок. Ось де затужив би художник за старими мальовничими скелями, шерехатими, немов слонова шкіра, порослими водоростями й чагарцем, що їх голубить хвиля морського прибою! Ні, ні, красу природи не замінять ніякі чудеса техніки. І хоч як захоплений ними Івернес, але й він змушений з цим погодитися. Живої природи — ось чого бракує штучному острову!

Ввечері двадцять п’ятого червня Стандарт-Айленд перейшов тропік Рака, вступивши до гарячої смуги Тихого океану. Саме в цей час квартет удруге виступав з концертом в залі казино. Зауважимо, між іншим, що його перший успіх був використаний, щоб підвищити ціну квитків на одну третину.

Однак зала все одно не може вмістити всіх бажаючих. Меломани сперечаються за місця. Очевидно, камерна музика чудово впливає на здоров’я, і ніхто не наважиться взяти під сумнів її лікувальні властивості. Згідно медичних приписів тут, як і раніше, подають певні дози Моцарта, Бетховена, Гайдна. Виконавці мають величезний успіх. Звичайно, паризьке «браво» принесло б їм більше втіхи, але через його відсутність Івернес, Фрасколен і Пеншіна змушені задовольнитися гучним «ура» мільярдян, до яких Себастьян Цорн продовжує ставитися з невимовним презирством.

— Чого ж іще ми можемо вимагати, — каже Івернес, — якщо ми перетинаємо тропіки.

А виходячи з казино, кого помічають вони серед тих бідолах, що не можуть платити триста доларів за місце? Короля й королеву Малекарлії, які скромно стоять біля дверей.

Розділ IX САНДВІЧЕВІ ОСТРОВИ

В цій частині Тихого океану з північного заходу на південний схід простягся під водою гірський ланцюг, його кряжі можна було б побачити на протязі дев’ятисот миль, якби раптом спорожніли морські глибини в чотири тисячі метрів, що відмежовують його від інших океанських земель. Над водною поверхнею підноситься тільки вісім вершин: Ніїхау, Кауаї, Оаху, Молокаї, Ланаї, Мауї, Кахулаві, Гавайї. Ці вісім островів, неоднакових за своїми розмірами, утворюють Гавайський архіпелаг, або інакше — групу Сандвічевих островів. За межі тропічного поясу вони виступають тільки у вигляді розсіяних без ліку скелястих острівців, що є продовженням архіпелагу на захід.

Покинувши Себастьяна Цорна бурчати в своєму кутку, відгородившись цілковитою байдужістю, подібно до віолончелі в футлярі, від усього цікавого й визначного в навколишньому світі, Пеншіна, Івернес і Фрасколен розважливо міркують між собою:

— Слово честі, - каже один, — я зовсім не від того, щоб відвідати ці Гавайські острови! Раз ми вже блукаємо по Тихому океану, то слід принаймні, щоб про це залишилися спогади!

— До того, — додає другий, — мешканці Сандвічевих островів дадуть нам можливість трохи відпочити від пауні, сіу й інших надто цивілізованих індіанців з Дальнього Заходу, і я залюбки зустрівся би з справжніми дикунами… людоїдами…

— Хіба гавайці ще й досі… такі? — питає третій.

— Будемо сподіватися, що так, — відповідає поважно Пеншіна. — Адже їхні діди з’їли капітана Кука, а коли вже діди покуштували цього славетного мореплавця, неможливо припустити, щоб онуки втратили смак до людського м’яса!

Треба визнати, що «його високість» не надто шанобливо говорить про уславленого англійського моряка, який відкрив цей архіпелаг 1778 року.

Із наведеної розмови випливає, що наші артисти сподіваються під час подорожі зустрітися віч-на-віч із справжнішими тубільцями, ніж ті, яких показують у паризьких парках, в усякому разі, побачитися з ними в тих місцях, де вони зросли, на їхній батьківщині. З нетерпінням очікують вони прибуття на Гавайські острови, щодня сподіваючись почути від спостерігачів обсерваторії, що на обрії показались перші верхогір’я архіпелагу.

Це сталося вранці шостого липня. Новина рознеслася блискавично, а в казино на дошці для оголошень вивішено телеавтограму:

«В полі зору Стандарт-Айленду з’явились Сандвічеві острови».

Правда, до них іще п’ятсот миль, але найвищі верховини архіпелагу, гори острова Гавайї, що височіють понад чотири тисячі двісті метрів, можна, коли стоїть година, розгледіти й на такій відстані.

Наближаючись із північного сходу, комодор Етель Сімкоо бере курс на острів Оаху і його головне місто Гонолулу, що є одночасно й столиця Гавайського архіпелагу. Цей острів третій у групі за своїм географічним положенням. Ніїхау й Кауаї залишаються від нього на північному заході. Оаху — не найбільший серед Сандвічевих островів, його площа має тільки тисячу п’ятсот шістдесят чотири квадратних кілометри, в той час як площа Гавайї дорівнює десяти тисячам чотирьомстам тридцяти восьми. Що ж до решти островів цієї групи, то їхня загальна площа рівна чотирьом тисячам шістсот шістдесяти трьом квадратним кілометрам.

Природно, що паризькі музиканти вже на початку свого плавання завели дружні стосунки з відповідальними урядовими особами Стандарт-Айленду. Всі вони — губернатор, комодор і полковник Стюарт, так само як і головні інженери Уотсон і Сомуа, — виявляють до своїх гостей щиру приязнь. Артисти часто відвідують обсерваторію й залюбки проводять цілі години на горішньому помості вежі. Отже, не диво, що й цього ранку Івернес і Пеншіна, найзапальніші з усіх чотирьох, надійшли до обсерваторії о десятій годині й піднялись у кабіні «на вершечок щогли», як каже «його високість».

Комодор Етель Сімкоо, звичайно, вже там, і, простягаючи друзям підзорну трубу, він радить їм пильно вдивлятися в цяточку, що видніє на оповитім густою млою обрії в південно-західному напрямку.

— Це Мауна-Лоа, — каже він, — або Мауна-Кеа, один із двох величних вулканів Гавайї[67], які тисяча вісімсот п’ятдесят другого і тисяча вісімсот п’ятдесят п’ятого років затопили потоками лави площу в сімсот квадратних метрів, а їхні кратери в тисяча вісімсот вісімдесятому році вивергнули на острів сімсот мільйонів кубічних метрів вулканічної породи!

— Знаменито! — вигукує Івернес. — Як ви гадаєте, комодоре, поталанить нам побачити подібне видовище?

— Не знаю, пане Івернесе, — відповідає Етель Сімкоо. — Вулкани не скоряються нашим наказам…

— Але ж один-однісінький раз можна, хоч за протекцією? — питає Пеншіна. — Якби я був такий багатий, як добродії Танкердон і Коверлі, я замовляв би собі вулканічні вибухи, коли мені заманеться.

— Гаразд, ми з ними про це поговоримо, — каже комодор, посміхаючись, — і в мене немає сумніву, що вони вчинять навіть неможливе, щоб зробити вам приємність.

Пеншіна запитує про людність Сандвічевих островів і дізнається від комодора, що на початку дев’ятнадцятого століття її число сягало до двохсот тисяч, тепер же скоротилось удвоє[68].

— Дарма, пане Сімкоо, ста тисяч дикунів, якщо вони й досі хоробрі людоїди й не втратили свого гарного апетиту, цілком досить, щоб вони одним заходом порішили усіх мільярдерів Стандарт-Айленду!

Плавучий острів не вперше причалює до Гавайського архіпелагу. Торік він подався у ці краї, що вабили його цілющими властивостями підсоння. Бо ж справді, сюди приїжджають хворі з Америки, і можна сподіватися, що й європейські лікарі надсилатимуть сюди своїх пацієнтів лікуватися повітрям Тихого океану. Подорож від Парижа до Гонолулу тепер триває не більше двадцяти п’яти днів, а мова ж мовиться про те, щоб. наситити легені таким киснем, якого ніде в іншому місці не знайти.

Вранці дев’ятого липня Стандарт-Айленд наближається до архіпелагу. На південному заході, на відстані п’яти миль, вимальовується острів Оаху. На сході видніє Дайамонд-Гед[69], погаслий вулкан, що височіє над усім рейдом, та інша конусувата вершина, що їй англійці дали назву «Пуншевий келих». Якби ця величезна чашка, зауважує комодор, справді наповнилась ущерть бренді або джином, Джон-Буль[70] не посоромився б вихилити її геть усю.

Стандарт-Айленд пропливає між Оаху й Молокаї. Як судно, покірне оборотам керма, він маневрує, комбінуючи рухи то правих, то лівих гребних гвинтів. Обійшовши південно-східний ріг Оаху, плавучий острів через свою значну углибку зупиняється за десять кабельтових від берега. Щоб стояти безпечно на якорі, Стандарт-Айленд повинен триматися на відшибі, а тому якорі не кидають у властивому розумінні слова, тобто не опускають їх, бо це неможливо зробити на глибині в сто метрів і більше. Отже, за допомогою машин, що рухають острів одночасно і вперед і назад, він стоїть на місці під час своєї зупинки так незворушно, як і вісім островів Гавайського архіпелагу.

Квартет розглядає верхогір’я, що все чіткіше вимальовується перед очима. З моря можна розгледіти густі зарості, гайки помаранчевих дерев та інших розкішних представників тропічної рослинності. Далі на захід крізь вузьку тіснину між рифами видно маленьке внутрішнє озеро, гладеньке, наче дзеркало, озеро Перлин, утворене в давнину кратерами тепер уже погаслих вулканів.

Зовнішній вигляд Оаху приємний, і канібалам, таким бажаним серцю Пеншіна, немає чого скаржитись на арену своїх подвигів. Аби лише в них ще буяли їхні людоїдські інстинкти, і «Його високості» більше немає про що мріяти…

Але ось він раптом гукає:

— Милий боже, що це я бачу?

— А що ти бачиш? — питає Фрасколен.

— Он там… дзвіниці…

— Так… і башти… і палаци!.. — каже Івернес.

— Невже тут з’їли капітана Кука?

— Мине на Сандвічевих островах! — каже Себастьян Цорн, знизуючи плечима. — Комодор збився з дороги…

— Напевне так! — стверджує Пеншіна.

— Ні! Комодор Сімкоо не заблудився. Це справді Оаху, а місто, що розкинулось на площі в кільканадцять квадратних кілометрів, — дійсно Гонолулу.

Ну, що ж! Доведеться поступитися своїми мріями. Багато змін відбулося з того часу, як славнозвісний англійський мандрівник відкрив цей архіпелаг. Місіонери завзято змагалися тут між собою. Методисти, англікани, католики, здійснюючи свою цивілізаторську місію, боролися за вплив на тубільців, поки християнство не замогло поганські вірування древніх канаків. Не тільки тубільна мова поступово зникає, витискувана англійською, але й архіпелаг заполонили американці, китайці — переважно, наймити, робітники, завезені місцевими плантаторами, — і, нарешті, португальці, що потрапили сюди дякуючи навігаційним зв’язкам між Сандвічевими островами й Європою. Тубільців, проте, тут іще чимало, і хоч їх винищила занесена з Китаю проказа, все ж залишилось досить, щоб задовольнити цікавість наших артистів. Тільки вже, пробачте, вони зовсім не скидаються на людоїдів!

— О, місцевий колорит, — вигукує перша скрипка, — чия рука стерла тебе з новітньої палітри?

Так, час, культура, поступ, який є один із законів природи, потроху знищили цей колорит. Себастьянові Цорну та його товаришам доводиться визнати це з деяким жалем, коли вони, обминувши в одному з електричних баркасів Стандарт-Айленду довгу лінію рифів, виходять, врешті, на берег.

Між двома естакадами[71], з’єднаними під гострим кутом, можна бачити гавань, яку навколишні гори, обступивши амфітеатром, захищають від сильних морських вітрів. Обмілини, що відгороджують гавань від океанських хвиль, піднялися з 1794 року на цілий метр. Та все ж тут глибоченько, щоб судна, що занурюються на вісімнадцять-двадцять футів, могли причалити до помостів.

— Який жаль, який жаль! — жебонить Пеншіна. — Під час подорожі доводиться втрачати стільки ілюзій, зазнавати стільки розчарувань!..

— Отож краще було б залишатися дома, — підхоплює віолончеліст, пересмикуючи плечима.

— Ні! — вигукує завжди палкий Івернес. — Це ж ні з чим незрівняне видовище — рухливий острів завітав у гостину до острова нерухомого, до океанського архіпелагу!

Однак, якщо на превеликий жаль наших артистів моральний стан населення Сандвічевих островів зазнав таких сумних змін, то з підсонням нічого не сталося. Архіпелаг розташований в одному з найкорисніших для здоров’я районів у цій частині Тихого океану, дарма що вони мають назву Гарячого моря. Хай температура піднімається до найвищих ступенів у періоди, коли спадають північно-східні пасати, хай супротивні пасати з півдня здіймають шалені бурі, які тут звуть куа, — все ж середня температура Гонолулу не сягає вище двадцяти одного ступня. Було б чорною невдячністю скаржитись на таку температуру у місцевості, що межує з тропічним поясом. Населення островів і не скаржиться, а приплив сюди хворих американців, як ми казали, весь час зростає.

Що б там не було, а в міру як квартет глибше осягає таємниці цього архіпелагу, облудні уявлення парижан все більше розвіюються… розвіюються, наче листя глибокої осені. Вони стоять на тому, що їх обманули, але самі лише й винні, що піддалися на обман.

— Цей Калістус Менбар нас ще раз ошукав! — запевняє Пеншіна, згадуючи, що головний інспектор розповідав їм про Сандвічеві острови, як про останню твердиню дикунства в Тихому океані.

І коли вони гірко йому за це дорікають, він відповідає, підморгуючи правим оком:

— Що ж поробиш, дорогі друзі? Тут усе так відмінилось із часу моєї останньої подорожі, що я сам нічого не пізнаю.

— Жартівник! — вигукує Пеншіна, ляскаючи головного інспектора по гладкому череву.

Одне лише можна сказати з певністю: якщо й відбулися зміни, то сталося це з блискавичною швидкістю. Колись, ще 1837 року, на Сандвічевих островах установлено конституційну монархію з двома палатами. До першої вибиралося тільки землевласників, до другої — всіх громадян, що вміли читати й писати; першу обирали на шість років, другу — на два. Кожна палата мала двадцять чотири члени, які спільно обмірковували справи в присутності урядового кабінету, що складався з чотирьох королівських радників.

— Отже, — каже Івернес, — в них був король, ще й конституційний, а не мавпа в пір’ї, і чужинці уклінно віддавали шану цьому королеві.

— Я переконаний, — озивається Пеншіна, — що в цієї величності не було навіть обручки в носі… і що вона вставляла собі штучні зуби в кращих дантистів Нового Світу!

— О, цивілізація, цивілізація! — зітхає перша скрипка. — Канаки не мали потреби в штучних щелепах, коли пожирали своїх полонених!

Хай пробачать цим мрійникам такі міркування про речі. В Гонолулу справді нещодавно був король, чи принаймні королева Ліліуокалані, що зараз втратила престол, але боролась за права свого сина Адеї проти претендентки на гавайський трон якоїсь принцеси Каіулані. Отже, довгий час архіпелаг був охоплений революційними заворушеннями зовсім так, як це траплялось у Сполучених Штатах Америки чи в Європі, з якими він схожий навіть у цьому. Чи не могло це призвести до втручання гавайської армії й покласти початок згубним часам військових заколотів? Ні, безперечно, тому що гавайська армія нараховує всього двісті п’ятдесят рекрутів і двісті п’ятдесят добровольців. П’ятсот чоловіків неспроможні скинути уряд — принаймні десь серед Тихого океану.

Але там були й англійці, що пильно стежили за подіями. Схоже було на те, що принцеса Каіулані тішилась їхньою прихильністю. З другого боку, японський уряд був не від того, щоб обернути острови на свій протекторат, і розраховував на підтримку численних кулі, що працювали на плантаціях…

— Ну, а що американці? — питає в Калістуса Менбара Фрасколен, бо його цікавить американське втручання, що природно випливає з усієї ситуації.

— Американці? — перепитує головний інспектор. — їм зовсім не потрібний протекторат. Вони цілком задовольняються з того, що мають тут стоянку для суден тихоокеанської пароплавної лінії, оце й усе[72].

Проте 1875 року король Камехамеха подався до Вашингтона, щоб відвідати президента США Гранта, і віддав Гавайські острови під його руку. Через сімнадцять років президент Клівленд вирішив повернути трон королеві Ліліуокалаиі — на Сандвічевих островах існував у той час республіканський лад і Санфорд Доуль був там президентом, — але в обох країнах піднялися хвилі протесту.

Ніщо, проте, не змогло позаважати тому, що, як видно, записано в книзі долі народів — однаково, народів давніх чи сучасних, — і з четвертого липня тисяча вісімсот дев’яносто четвертого року на Гавайському архіпелазі утверджено республіку на чолі з президентом Доулем.

Стандарт-Айленд робить тут зупинку днів на десять. Багато хто виявляє бажання скористатися з цього і оглянути Гонолулу та околиці міста. Родини Коверлі й Танкердон, найбагатші мешканці Мільярд-Сіті, щодня їздять у порт. З другого боку, хоч плавучий острів відвідує ці місця уже вдруге, захват гавайців не має меж, і цілі юрми їх приїздять подивитися на це чудо. Правда, поліція Сайруса Бікерстафа, яка неохоче пускає на острів чужоземців, пильно стежить за тим, щоб відвідувачі щовечора повертались на берег у зазначену годину. Через ці запобіжні заходи сторонній людині довелось би зазнати багато труднощів, якби вона затрималась на «перлині Тихого океану» без дозволу, що його дістати не легко. Зрештою, з одного й другого боку існують добрі стосунки, але жодних офіційних зустрічей між двома островами не відбувається.

Квартет влаштовує кілька дуже цікавих прогулянок. Нашим парижанам подобаються тубільці. їхні типові риси чітко окреслені: смаглява шкіра, обличчя лагідні й одночасно виявляють почуття власної гідності. І хоч у гавайців тепер республіка, можливо, вони шкодують за своєю колишньою дикунською незалежністю.

«В нашій країні повітря вільне», — каже одне їхнє прислів’я, але вони самі вже не вільні.

Дійсно, після того, як Камехамеха підкорив собі всі острови архіпелагу, після встановлення 1837 року парламентарної монархії, кожним островом керує окремий губернатор. Тепер, за республіканського ладу, вони ще роздрібнені на округи та райони.

— Отже, — каже Пеншіна, — тут бракує тільки префектів, супрефектів і радників префектури, разом з конституцією VIII року[73]!

— Чи не час вертатися додому? — втручається до розмови Себастьян Цорн.

Та шкода було б повернутися, не намилувавшись кращими краєвидами Оаху. Вони чудові, хоч рослинність тут і не дуже багата. На узбережжі рясніють кокосової й інші пальми, хлібні дерева, алейритес, що з плодів його добувають олію, рицина, дур-зілля, індиго. В долинах, зрошуваних гірськими потоками, росте трава мінервіа, яка глушить все навколо, і чагарі, що робляться тут деревуваті, як наприклад, місцеві ґатунки лободи й велетенської шпараги халапепе. Лісова смуга, розповсюджуючись угору до двох тисяч метрів, вкриває гірські схили деревуватими травами і заростями миртових, що досягають тут величезних розмірів, височенних, щавелевих, гнучких ліан, які оповивають стовбури й переплітаються з гіллям, скидаючись на кубло гадюк.

Щодо тих рослин, які дають продукцію на ринок і експорт, то тут зростають рис, кокосовий горіх, цукрова тростина. Каботажні судна, курсуючи між островами, звозять ці продукти до Гонолулу, відкіль їх потім відправляють до Америки.

Фауна Гавайських островів не надто розмаїта. Якщо канаки змішуються з тими народами, що досягли вищого рівня розвитку, то в тваринному світі ніщо не відмінилось. Із свійських тварин є тільки свині, кози, кури; хижаків зовсім немає, хіба що знайдеться кілька пар вепрів; зате є москіти, яких не так легко позбутися, багато скорпіонів і різні породи ящірок. Є птахи, що ніколи не співають, серед них пташка «оо», — чорно-жовта гавайська квітникарка; з її жовтого пір’я зроблено знамениту кирею Камехамехи, над якою працювало дев’ять поколінь тубільців.

Багато зусилля доклала людина, щоб створити на Гавайських островах цивілізацію і, наслідуючи Сполучені Штати, заснувати свої вчені товариства, школи з обов’язковим навчанням, багаті книгозбірні, газети, що виходять англійською й канакською мовами. Наших парижан це зовсім не здивувало, бо місцеве панство — переважно американці, і їхня мова тут в обігу так само, як і їхні гроші. Гавайські багатії, що охоче наймають собі слуг з китайців Небесної імперії, чинять це всупереч звичаям американського Заходу, де завзято борються проти цього, називаючи китайців «жовтою чумою».

Відтоді, як Стандарт-Айленд зупинився поблизу столиці Оаху, безліч човнів з порту, переповнених цікавими, об’їжджають його навкруги. У погідну днину, коли море зовсім спокійне, що може бути приємніше за екскурсію навколо цього залізного узбережжя, на якому невсипущо пильнують агенти митниці?

Серед різноманітних човнів цих екскурсантів упадає в око одне легеньке суденце, яке настирливо стовбичить щодня у водах плавучого острова. Це щось ніби малайський кеч, з двома щоглами й чотирикутною кормою, з екіпажем близько десятка матросів, під командою капітана, — людини з енергійним обличчям. Губернатор проте не вбачає в цьому нічого непевного, хоч настійна присутність кеча могла б викликати підозріння. Ці люди дійсно безперестанку оглядають острів з усіх боків, блукають навколо обох портів, вивчають лінію його берегів. Та, зрештою, якщо припустити, що вони мають на думці лихе, чи ж міг би цей екіпаж заподіяти щось десятитисячному населенню? Отож поведінка кеча нікого не турбує, чи то він розгулює тут удень, чи залишається на ніч у морі, і морську адміністрацію Гонолулу ніхто не запитує з цього приводу.

Вранці десятого липня квартет прощається з Оаху. На світанку Стандарт-Айленд вибирає якорі і скоряється рушійній силі своїх потужних двигунів.

Покружлявши на місці, він прямує на південний захід, не втрачаючи з поля зору інші Гавайські острови. Йому треба плисти навскіс і потрапити в екваторіальну течію, що нуртує зі сходу на захід в напрямку, протилежному течії, що йде вздовж архіпелагу на північ.

На велику втіху мільярдян, що зібралися на лівому боці, Стандарт-Айленд відважно заглиблюється в протоку між двома островами — Молокаї і Кауаї. Над останнім, мабуть найменшим з усієї групи, стримить вулкан Нірхау заввишки в тисячу вісімсот метрів, кратер його вивергає густий чорний дим. Підніжжя, над яким здіймаються ряди дюн, оточують круті коралові скелі, від них дзвінким металом одлунює гук прибою, що з силою б’ється внизу. Заходить ніч, судно все ще у вузькій протоці, але немає чого непокоїтися, коли ним керує тверда рука комодора Сімкоо. Коли сонце зникає за гірськими верхів’ями Ланау, вартові спостерігачі не можуть уже помітити гавайський кеч, який, покинувши порт услід за Стандарт-Айлендом, намагається триматися поблизу. А втім, скажемо ще раз, чи ж варто звертати увагу на присутність якогось малайського суденця?

Коли зайнялося на світ наступного дня, від кеча залишилася тільки біла цяточка, що ледве мріла на півночі обрію.

Протягом цього дня плавучий острів йде між Калухані і Мауї. Острів Мауї, з столицею Лахаїна і портом, куди заходять китобійні судна, — другий за своїми розмірами в групі Сандвічевих островів, його вершина Халехала, або Сонячний дім, вивищується на три тисячі метрів.

Цілих два дні Стандарт-Айленд пливе повз береги великої Гавайї; її гори, як ми вже казали, найвищі з-поміж гір цього архіпелагу. Тут, в бухті Кеалакеакуа, капітан Кук, що його тубільці зустріли спочатку, наче якогось бога, був убитий 1779 року, через рік як він відкрив цей архіпелаг і назвав Сандвічевим на честь одного англійського міністра. Відсіль не побачиш головного міста острова, міста Хіло, розташованого на східному березі, зате можна добре роздивитися місто Каїлуа, що лежить на західному узбережжі. У великій Гавайї збудована залізниця, що тягнеться п’ятдесят сім кілометрів, нею перевозяться харчі; квартет розгледів навіть білі димки її паровозів.

- Їм бракувало тільки цього! — вигукує Івернес.

Наступного дня «перлина Тихого океану» покидає ці води, а кеч у цей час об’їздить навколо крайнього рогу острова Гавайї, над якою бовваніє Мауна-Лоа, Велика гора; шпиль її губиться десь поза хмарами на висоті чотирьох тисяч метрів.

— Обікрали, — каже Пеншіна, — нас обікрали!

— Ти маєш рацію, — відповідає Івернес, — треба було приїхати сюди на сто років раніш. Але тоді ми не змогли б подорожувати на цьому чарівному плавучому острові.

— Дарма! Але знайти цих тубільців у піджаках і комірчиках, замість зустріти дикунів, прикрашених пір’ям, як обіцяв нам цей пройда Калістус Менбар, хай йому грець! Я жалкую за часами капітана Кука!

— А якби канібали зжерли «Твою високість»? — зауважує Фрасколен.

— Ну, що ж… я дістав би принаймні ту втіху, що… хоч раз у житті… припав комусь до смаку!

Розділ X ЧЕРЕЗ ЕКВАТОР

З двадцять третього червня сонце починає відступати до південної півкулі. Отже, необхідно поспішати, щоб вчасно залишити ті місця, де незабаром буде шаленіти осіння й зимова негода.

Раз денне світило біжить по небу до екватора, то треба перейти цю лінію вслід за ним. Там, за нею, чудове підсоння, де. жовтень, листопад, грудень, січень і лютий, всупереч своїй назві, теплі літні місяці. Між Гаванським архіпелагом і. Маркізькими островами — близько трьох тисяч кілометрів. Поспішаючи подолати цю відстань, Стандарт-Айленд розвиває якнайбільшу швидкість.

Полінезія у власному розумінні слова обіймає чималу водну просторінь, що межує на півночі з екватором, а на півдні — з тропіком Козерога. На площі в п’ять мільйонів квадратних кілометрів розкинулось одинадцять архіпелагів, що складаються з двохсот двадцяти островів, тобто десять тисяч квадратних кілометрів землі, де дрібні острівці нараховуються тисячами. Все це вершини підводного гірського кряжа, що простягся двома майже рівнобіжними пасмами з північного заходу до північного сходу аж до Маркізьких островів і до острова Піткерна.

Якби ми уявили собі, що цей просторий водний басейн раптом спорожнів, якби Кульгавий біс, звільнений Клеофасом, забрав би всю масу води так, як він вчинив це з мадрідськими дахами[74], яка надзвичайна країна повстала б перед нашими очима! Ніяка Швейцарія, Норвегія чи Тібет не могли б зрівнятися з нею у величі! Серед цих підводних гір, переважно вулканічної природи, деякі — коралового походження, створені з вапнякової й рогуватої речовини, яку виділяють і укладають концентричними шарами поліпи, ці мікроскопічні радіолярії, що мають найпростішу організацію і разом з тим величезну продуктивну силу. Не дивно, що в наймолодших з коралових островів рослинний покрив є тільки на верхів’ях гір, але найстаріші вкриті зеленню з підніжжя до вершин, хоч вони також утворились із коралів. Отже, під водами Тихого океану захована справжня гірська країна. Стандарт-Айленд пропливає між вершечками гір, як міг би плисти аеростат поміж шпилями Альп чи Гімалаїв, тільки пливе він не в повітрі, а по воді.

І так само як повітряні хвилі перемішуються в атмосфері, маса води перемішується на поверхні океану. Велика течія йде зі сходу на захід, а в найглибших шарах води, з червня до жовтня, коли сонце прямує до тропіка Рака, розповсюджуються супротивні течії. Крім того, біля берегів Таїті діють чотири різних припливи, їхній найвищий рівень води буває не в однаковий час, а тому вони наче втишують один одного, отож приплив тут майже непомітний. Клімат цих архіпелагів має на кожному з них свої відмінності. Острови; вкриті горами, затримують хмари, які виливаються на них дощами; на низинних островах повітря має менше вологи, бо водяну пару розвіюють пануючі тут вітри.

Було б принаймні дивно, якби в бібліотеці казино не знайшлося карт Тихого океану. Справді, тут їх ціла колекція, і Фрасколен, найдопитливіший з Мандрівного квартету, часто до них звертається. Івернес більш схильний тішитися несподіванками подорожі, милуватися плавбою штучного острова, що постійно викликає в нього захват, і зовсім не збирається морочити собі голову географією. Пеншіна в усьому відшукує лише кумедне чи неймовірне. Що ж до Себастьяна Цорна, то маршрут острова його зовсім не цікавить, бо вони пливуть туди, куди їхати він зовсім не намірявся.

Отже, Фрасколен сам один длубається у своїй Полінезії, вивчаючи основні архіпелаги, що входять до її складу, острови Маркізькі, острови Помоту, острови Товариства, Кука, Тонга, Самоа, острови Південні, Елліс, Фаннінг, не кажучи вже про окремі острови, такі як Ніуе, Токелау, острів Фенікс, Маніхікі, острів Пасхи, Сала-і-Гомес та інші. Він дізнається, що на більшості цих островів, навіть на тих, що перебувають під протекторатом інших держав, владу міцно тримають в своїх руках могутні вожді племен, вони мають незаперечний вплив, а незаможні верстви населення цілком підкорені багатим[75]. Він дізнається також, що мова тубільців, яка має просту абетку — від сімнадцяти до тридцяти літер, — далі змішується з англійською, й, напевно, остання зовсім поглине її нарешті. Він дізнається і про те, що населення Полінезії загалом весь час меншає, і це дуже сумно, тому що канаки (це слово означає просто «люди») являють собою, саме побіля екватора, а не на віддалених від нього островах, довершений етнічний тип[76]; скільки втратить Полінезія, якщо її поглинуть чужі раси!

Так Фрасколен дізнався про це й ще про багато інших речей, що стали йому відомі з розмов між ним і комодором Сімкоо, і коли товариші запитують його, в нього завжди на все готова відповідь.

Тому Пеншіна називає його тепер не інакше, як «Ларус тропічного поясу»[77].

Ось повз які острівні групи пропливає Стандарт-Айленд, везучи на прогулянку своїх багатіїв. Він цілком заслуговує на ймення щасливого острова, бо на ньому створено всі умови, щоб забезпечити добробут і в якійсь мірі душевну рівновагу людей. Невже ж цей щасливий стан може бути порушений через суперництво, заздрощі, незгоди, прагнення впливу й першості, що розділили Мільярд-Сіті на два табори, відповідно до двох частин міста — табір Танкердона й табір Коверлі? Для артистів, що аж ніяк не зацікавлені в цій суперечці, боротьба обіцяє бути інтересною.

Джем Танкердон — янкі з ніг до голови, він знає лише себе, і його присутність усіх пригнічує; в нього широке обличчя, коротка рудувата борідка, підстрижене волосся, жваві очі, хоч він має вже шістдесят, з жовтими, наче в собаки, блискучими зіницями. Він високий на зріст, має могутні плечі, міцні руки й ноги. В ньому є щось від трапера[78] з прерій, хоч єдині пастки, що він їх будь-коли наставляв, це ті люки, через які проходять мільйони свинячих туш на його чиказьких різницях. Це людина грубої невгамовної вдачі; становище, яке він посідає, повинно було зробити його культурнішим і ввічливішим, та з дитинства він не дістав будь-якого виховання. Він любить хизуватися своїм багатством і, як то кажуть, в нього в кишенях завжди бряжчить. Та він, як видно, вважає, що вони ще не досить напхані, бо разом з кількома однодумцями гадає повернутися до ділової діяльності…

Пані Танкердон — звичайна собі американка, досить добра жінка, в усьому цілком покірна своєму чоловікові, чудова мати, що ніжно піклується дітьми, якій наче роковано викохати численних нащадків, що вона й виконала сумлінно. Якщо доведеться ділити двохмільярдовий статок між безпосередніми спадкоємцями, чому ж не мати їх хоч дванадцятеро? І вона їх має — всі міцні й здорові.

З усієї цієї громадки увагу квартету може привернути лише найстарший син, якому судилось відіграти певну роль у нашій історії.

Уолтер Танкердон має елегантну зовнішність і пересічні здібності; привітні манери й симпатичне обличчя нагадують більш матір, ніж голову родини. Він дістав пристойну освіту, вряди-годи подорожуючи, відвідав Америку й Європу, але звички й смаки щоразу повертають його до безтурботного існування на Стандарт-Айленді: він здавна кохається в спорті й очолює молодь Мільярд-Сіті в змаганнях з тенісу, поло, гольфа й крокету. Молодий Танкердон не надто пишається багатством, що колись має успадкувати; серце в нього чуле, хоч, щоправда, він не має нагоди виявити свою добрість за браком на острові жебраків чи калік. Одним словом, можна побажати, щоб молодші брати й сестри були схожі на нього. Та якщо їм за віком ще рано одружуватися, Уолтерові Танкердонові минає вже тридцять, і йому пора подумати про шлюб. Що він гадає з цього приводу? Незабаром побачимо.

Між родиною Танкердон, найзначнішою в лівій частині міста, і родиною Коверлі, найвпливовішою на правій, існує разючий контраст. Нет Коверлі — людина витонченішої вдачі, ніж його суперник. В ньому відчувається французьке походження його предків. Багатство Коверлі вийшло не з нутрощів землі у вигляді потоків нафти, ані з паруючих свинячих нутрощів на різниці. Ні! Джерело цього багатства — промислові підприємства, залізниця, банківські операції, що зробили його тим, чим він нині став. Нет Коверлі бажає тільки одного — спокійно втішатися своїми достатками, і він, не криючись із цим, рішуче повстає проти будь-яких спроб перетворити «перлину Тихого океану» в велетенський завод або величезне торговельне підприємство. Це високий на зріст, завжди коректний чоловік, волосся на його гарній гордовитій голові вже торкнулась сивина, так само як і бороди, де між русявими пасмами де-не-де зустрічаються срібні нитки. Дещо холоднуватий за вдачею, він визначається стриманими й вишуканими манерами. Нет Коверлі посідає перше місце серед міського панства, що тут, в Мільярд-Сіті, дотримується звичаїв вищого суспільства Південних Штатів Америки. Він любить мистецтво, знається на малярстві й музиці, охоче розмовляє французькою мовою, яку дуже часто вживають на правому боці острова, стежить за американськими й європейськими літературними новинами й супроводжує, при нагоді, свої аплодисменти вигуками «браво», в той час як брутальні прибульці з Дальнього Заходу чи Нової Англії горлають: «Ура! Гіп! Гіп!»

Пані Коверлі, на десять років молодша за свого чоловіка, щойно, без зайвих скарг, обійшла мис сорокаріччя. Ця елегантна освічена жінка дістала добірне виховання в одній напівкреольській родині старої Луїзіани, вона добре розуміється на музиці й сама вправна піаністка. Нашим музикантам випадало не раз грати з пані Коверлі в її особняку на П’ятнадцятій авеню, і щоразу вони з захопленням відзначали її артистичний хист.

Небо не благословило подружжя Коверлі в такій мірі, як подружжя Танкердонів. Три дочки — єдині спадкоємиці величезного статку, яким пан Коверлі зовсім не пишається, як то робить його суперник. Дівчатка дуже гарненькі, і коли прийде пора видавати їх заміж, серед аристократичних і фінансових кіл Старого і Нового Світу знайдеться багато охочих узяти з ними шлюб. А втім, величезні посаги трапляються в Америці не так уже й зрідка. Хіба ж не писали кілька років тому про маленьку міс Тері, яку сватали вже в двохрічному віці задля її семисот з половиною мільйонів? Будемо сподіватись, що ця дитиночка одружиться за своїми уподобаннями і до привілеї бути одною з найбагатших жінок у Сполучених Штатах додасть ще й другу — бути одною з найщасливіших.

Старша донька в родині Коверлі, Діана, або просто Ді, як називають її вдома, має ледве двадцять років. Це дуже приваблива молода особа, в якій сполучаються фізичні й моральні.прикмети батьків. Прекрасні блакитні очі, чудове пишне ясно-русяве волосся, свіжий, наче пелюстки щойно розквітлої троянди, колір обличчя, стрункий граційний стан — все це пояснює, чому на міс Коверлі задивляються молоді мільярдяни, які, безперечно, нізащо в світі не дозволять чужинцям відвоювати в них цей, вживаючи математично точного виразу, справді «неоціненний скарб». Є навіть підстави гадати, що містер Коверлі не, вважає відмінність релігійних вірувань за перешкоду до шлюбу, який здався б йому спроможним дати щастя його дочці.

Дійсно, дуже прикро, що боротьба за першість у суспільстві роз’єднує дві найвпливовіші родини Стандарт-Айленду. Уолтер Танкердон ніби навмисне створений для того, щоб стати чоловіком Ді Коверлі.

Та про це одруження годі й думати… Легше розкраяти Стандарт-Айленд навпіл і мешканцям правої частини острова на своїй половині, а мешканцям лівої — на своїй податися в різні боки, ніж підписати будь-коли подібну шлюбну угоду!

— Принаймні поки до справи не втрутиться любов, — говорить іноді головний інспектор мистецтв, підморгуючи з-за скелець золотого пенсне.

Та щось не видко, щоб Уолтер Танкердон почував якусь прихильність до Діани Коверлі, так само як і вона до нього, чи принаймні якщо це й так, обоє поводяться надзвичайно стримано, розчаровуючи тих із вибраного товариства Мільярд-Сіті, кого пориває цікавість.

Острів пливе далі до екватора, весь час тримаючись близько ста шістдесятого меридіана. На широких просторах Тихого океану, що розгортаються тепер перед ним, зовсім немає островів і навіть найдрібніших острівців, і морська глибінь тут досягає двох миль. Двадцять п’ятого липня Стандарт-Айленд проходить над проваллям Белкнап, прірвою у шість тисяч метрів завглибшки, з якої зондом можна витягти дивовижні мушлі або зоофітів, які витримують тиск водної маси в шістсот атмосфер.

Через п’ять днів Стандарт-Айленд перетинає групу островів, що належать Англії, хоч іноді їх і називають Американськими. Залишивши праворуч Пальміру й Сункарунг, плавучий острів проходить на відстані п’яти миль від Фаннінга, відомого найбільшими в цих місцях покладами гуано. А втім, всі ці острови — гірські вершини, що виступають із води на поверхню, — переважно неродючі, і Сполучене Королівство до сього часу не має з них великої користі. Але воно наклало на весь цей край свою лапу, а всім відомо, що широка лапа Англії залишає невитравні сліди.

Щодня, в той час коли його товариші гуляють у парку або за околицею міста, Фрасколен, якого цікавлять навіть найменші дрібниці цієї незвичайної плавби, відвідує батарею Хвилеріза. Тут він часто зустрічає комодора. Етель Сімкоо охоче розповідає йому про особливості цих морів, і якщо трапляється щось цікаве, друга скрипка переказує це своїм товаришам.

Так усі четверо не могли приховати свого захвату перед видовищем, яке презентувала їм природа в ніч із тридцятого на тридцять перше липня.

Після полудня спостерігачі сигналізували, що попереду величезна площа, в кілька квадратних миль, вкрита акалефами. Ще ніколи населення острова не зустрічало такої неймовірної кількості цих медуз, що їм деякі природознавці надали ім’я океанських. Ці тварини мають найпростіший організм і навіть за своєю напівсферичною формою близькі до рослинного світу. Риби, хоч які ненажерливі, вважають їх, мабуть, за якусь подобу квітів, бо жодна з них, гадають дослідники, не вживає їх у харч. Океанські медузи, що живуть у тропічному поясі Тихого океану й становлять його особливість, схожі на різнокольорові прозорі парасольки, облямовані мацаками, і мають два-три сантиметри в прогоні. Подумати лише, скільки мільярдів медуз потрібно, щоб укрити такий величезний простір!

Коли про цю неймовірну кількість згадують у присутності Пеншіна, «Його високість» зауважує:

— Це не може здивувати багатіїв Стандарт-Айленду, адже мільярд для них — дрібна монета!

Спадає ніч, і острів’яни поспішають до «півбака», тобто до тераси, яка здіймається над батареєю Хвилеріза. В трамваях повно-повнісінько. Електричні коляски, напхані пасажирами, аж угинаються від ваги. В елегантних каретах котять міські набоби. Коверлі й Танкердони тримаються одні від других на певній відстані. Містер Джем не вітається до містера Нета, який не здоровкається з містером Джемом. Обидві родини, проте, в повному складі. Івернес і Пеншіна мають приємність розмовляти з пані Коверлі і її дочкою, котрі до них, як завжди, дуже ласкаві. Можливо, Уолтеру Танкердону й досадно, що він не може взяти участі в їхній бесіді, можливо, що й міс Ді залюбки зайшла б у розмову з молодиком… Ото зчинився б скандал! Скільки більш чи менш нескромних натяків з’явилось би у відділі світської хроніки в «Старборд-Кронікл» і «Нью-Геральд»!

Коли настає цілковита темрява, наскільки це можливо в тропічні яснозоряні ночі, океан починає світитися аж до дна своїх глибин. Неозора водна просторінь наскрізь пронизана фосфоричними відблисками, осяяна рожевими й голубими відсвітами; вони не рухаються блискучими смужками на гребенях хвиль, а спокійно випромінюють сяйво, немовби розпросторене незліченними легіонами світляків. Це фосфоричне випромінювання все підсилюється, при ньому навіть можна читати, наче при світлі далекого північного сяйва. Здається, Тихий океан, ввібравши в себе протягом дня сонячне проміння, повертає його уночі цими потоками світла.

Незабаром Стандарт-Айленд увіходить в масу акалеф, розтинаючи її на два рукави, що розбігаються вздовж його металевих берегів. Минає ще дві-три години, і плавучий острів уже щільно оточений з усіх боків безліччю сріблястих медуз, — вони світяться з тою самою силою.

Це дивне видовище триває аж до ранішньої зорі, аж при перших променях її фосфоричне сяйво згасає.

Через шість днів «перлина Тихого океану» досягає великого уявного кола нашої планети, яке, матеріалізувавшись, могло б розкраяти обрій навпіл. З цього місця можна було б одночасно споглядати обидва полюси небесної сфери, один на півночі, освітлений мерехтливим сяйвом Полярної зорі, другий на півдні, прикрашений, немов груди солдата, сузір’ям Південного Хреста. Слід додати, що коли стежити з різних пунктів екваторіальної лінії за щоденним рухом світил, то здаватиметься, ніби лінії їхніх шляхів перпендикулярні до лінії обрію. І якщо ви хочете втішатися цілком однаковими днями й ночами, то саме тут, у цих місцях, де острови й континенти перерізує екватор, слід вам оселити своїх пенатів[79].

Відтоді як Стандарт-Айленд покинув Гавайський архіпелаг, він проплив шістсот кілометрів. Це вже вдруге за час свого існування він переходить з одної півкулі до другої і перетинає лінію екватора, спочатку спускаючись на південь, а потім піднімаючись у північному напрямку. З нагоди переходу через екватор у місті влаштовують свято. В парку організують для населення різні розваги, на узбережжі — прогулянки в електричних колясках, в соборі і в церкві святої Марії відбудуться урочисті служби. З горішнього помосту обсерваторії веселкою заграє розкішний феєрверк, і вогняні кульки, вертульки й ракети змагатимуться в красі й блиску з зорями південного небозводу.

Як ви вже напевно догадались, це — наслідування тих химерних вистав, що їх за звичаєм влаштовують на суднах, коли вони досягають екватора, певний відгомін традиційного хрещення новачків, які вперше перепливають екватор. Дійсно, саме в цей день на Стандарт-Айленді охрещують усіх дітей, що народилися під час подорожі. Церемонію хрещення мають відбути і ті, хто гостює на острові і ще не побував на південній півкулі.

— Цього разу ми на черзі, - каже Фрасколен до товаришів, — нас мають охрестити.

— Тільки цього бракувало! — обурюється Себастьян Цорн, супроводжуючи свої слова гнівними жестами.

— Нічого не поробиш, мій старий терликало! — каже Пеншіна. — Нам виллють на голову кілька відер неосвяченої води, нас посадовлять на перекидисті дошки, нас вкинуть у бочку з сюрпризами, і Тропічний дід не забариться з почтом своїх блазнів, щоб повимащувати нам обличчя сажею!

— Невже вони гадають, — вигукує Себастьян Цорн, — що я скорюся цим грубіянським жартам їхнього блазенського маскараду!

— Доведеться, — каже Івернес, — в кожній країні свої звичаї, і гості повинні їм коритися.

— Але не тоді; коли їх затягають силоміць! — відповідає непоступливий глава Мандрівного квартету.

Та хай не турбує його цей карнавал, яким розважаються на кораблях, що перетинають екватор! Йому немає чого боятися появи Тропічного діда! Артистів поливатимуть не морською водою, а шампанським найкращих марок. їх не дуритимуть, показуючи лінію екватора, заздалегідь накреслену на об’єктиві підзорної труби. Ці забави личать матросам, а не статечним громадянам Стандарт-Айленду.

Свято відбувається в передвечірні години п’ятого серпня. Всі урядовці дістають відпустку, крім працівників митниці, що завжди повинні бути на своїх місцях. У місті й обох портах вся робота припиняється. Гребні гвинти не працюють. Заряду акумуляторів повинно вистачити і на освітлення, і на всі види електричного зв’язку. Проте Стандарт-Айленд не стоїть на місці. Морська течія поволі відносить його до тої межі, що поділяє навпіл земну кулю. В обох церквах лунають молитви, співи, гучні звуки органа. Особливо весело в парку, де загальний захват викликають спортивні змагання і гри. В них беруть участь представники всіх прошарків міського населення. Найбагатші молоді джентльмени, з Уолтером Танкердоном на чолі, захоплюють глядачів незрівнянною майстерністю в партії гольфа, чудовою грою в теніс. Коли сонце, прямовисно скочуючись до обрію, сховається за ним, полишивши за собою короткі сутінки, що їх менш як за годину заступить нічна пітьма, різнокольорові ракети злетять у небо безмісячної ночі, і темрява її ще збільшить ефект усіх цих чудес.

У великому залі казино квартет дістає хрещення, як і передбачалось, і навіть від руки самого Сайруса Бікерстафа. Губернатор простягає їм пінистий келих, і шампанське ллється рікою. Артисти досхочу смакують кліко й редерер[80]. З боку Себастьяна Цорна було б чорною невдячністю скаржитись на таке хрещення, що анітрохи не нагадувало ту солону йоду, яку він змушений був покуштувати в перші дні свого існування.

На ці прояви щирої симпатії наші парижани відповідають виконанням найкращих творів свого репертуару: сьомого квартету фа мажор Бетховена, опус 59; четвертого квартету мі-бемоль Моцарта, опус 10; четвертого квартету ре мінор Гайдна, опус 17; сьомого квартету (анданте, скерцо, каприччіозо) і фуги Мендельсона, опус 81. Так, саме цими шедеврами концертної музики втішаються мільярдяни, і до того ж безкоштовно. Публіка тиснеться в дверях, в залі можна задихнутися. Кожну річ слухачі вимагають повторювати двічі й тричі, і губернатор нагороджує виконавців золотою медаллю з діамантовою облямівкою, яка викликає пошану кількістю своїх каратів; на одному боці медалі вирізьблено герб Мільярд-Сіті, на другому — напис французькою мовою: «Мандрівному квартету від Компанії, Муніципалітету й населення Стандарт-Айленду».

І якщо все це шанування не проймає наскрізь душу непримиренного віолончеліста, то тільки виключно через його важку, гідну жалю вдачу, про що безперестанку говорять йому товариші.

— Почекаємо кінця цієї історії! — лише й каже він і гарячково куйовдить собі борідку.

За розрахунками астрономів Стандарт-Айленду, о десятій годині тридцять п’ять хвилин плавучий острів повинен перетяти лінію екватора. Саме в цю мить залунає постріл гармати з батареї Хвилеріза. Електричний дріт з’єднує батарею з приладом, встановленим у сквері, що оточує обсерваторію. Ввімкнути струм, тобто власноручно вистрілити з гармати — надзвичайна честь і втіха для самолюбства того серед знатних громадян, кому буде доручено це зробити.

Сьогодні цієї честі домагаються дві поважні особи. Легко догадатися, що мова мовиться за Джема Танкердона й Нета Коверлі. Наявність двох претендентів завдає великих труднощів Сайрусові Бікерстафу. З цього приводу між мерією й обома частинами міста вже відбулися попередні дуже морочливі переговори. Згоди вони не дійшли. Калістус Менбар, на прохання губернатора, взяв на себе обов’язки посередника. Та всупереч своїй загальновідомій спритності, своєму дипломатичному хистові, він зазнав цілковитої невдачі. Джем Танкердон ні в якому разі не хоче віддати першість Нетові Коверлі, який, відмовляється поступитися перед Джемом Танкердоном. Всі чекають вибуху.

І він стався, цей оглушливий вибух, коли двоє привідців зустрілися в сквері лице в лице. Електричний прилад за п’ять кроків од них. Залишається тільки доторкнутися до нього пучкою…

Юрба, обізнана з усією складністю справи, збуджена до краю цією боротьбою за першість, ринула в сквер.

Себастьян Цорн, Івернес, Фрасколен і Пеншіна після концерту подалися до садка і з цікавістю стежать за розвитком цього суперництва, що виникло на протилежних краях острова і ховає в собі серйозну загрозу для майбутнього.

Обидва багатії наближаються один до одного, навіть не кивнувши злегка головою на знак вітання.

— Я гадаю, добродію, — каже Джем Танкердон, — що ви не будете сперечатись зі мною за честь…

— Саме цього я чекаю од вас, добродію, — відповідає Нет Коверлі.

— Я не дозволю, щоб в моїй особі прилюдно позбавили…

— Я теж не дозволю, щоб в моїй особі…

— Гаразд, ми ще побачимо! — вигукує Джем Танкердон і робить крок до електричного приладу.

Нет Коверлі теж ступає вперед на один крок. В справу втручаються прибічники обох багатіїв. З-поміж їхніх лав лунають образливі й зневажливі вигуки. Уолтер Танкердон готовий, безперечно, підтримати права свого батька, проте, помітивши міс Коверлі, що стоїть трохи осторонь, він зупиняється, вкрай збентежений.

Що ж до губернатора, то хоч він і має на своєму боці головного інспектора мистецтв, який охоче візьме на себе роль буфера, проте Сайрус Бікерстаф дуже засмучений тим, що не в силі поєднати в одній китиці білу троянду Йорків з червоною трояндою Ланкастерів. І хтозна, чи не призведе це гідне жалю суперництво до таких самих згубних наслідків, які мали чвари XV століття для англійської аристократії[81]?

Тим часом наближається хвилина, коли прова Стандарт-Айленду повинна перетяти лінію екватора. Розрахунок зроблено з точністю до одної чверті секунди, і розходження не може перевищити восьми метрів. Ось-ось обсерваторія подасть гасло.

— В мене виникла чудова ідея! — шепоче Пеншіна.

— Яка саме? — питає Івернес.

— Я зараз як бабахну кулаком по кнопці цього приладу, то вони одразу прийдуть до згоди…

— Не треба цього робити! — каже Фрасколен, затримуючи дужою рукою «Його високість».

Невідомо, чим закінчилася б ця пригода, якби раптом не пролунав постріл…

Але він надійшов не з батареї Хвилеріза. Добре було чути, що стріляли з моря.

Натовп занімів спантеличений.

Що може означати постріл із гармати, яка не належить артилерії Стандарт-Айленду?

Телеграма, надіслана з Штирборт-Гарбора, майже негайно роз’яснює цю загадку.

За дві чи три милі від плавучого острова гине судно, воно подає гасла лиха і просить допомоги.

Несподівана і щаслива розв’язка! Тепер нікому не спаде на думку ані сперечатись перед електричним приладом, ані салютувати, відзначаючи перехід через екватор. Зрештою, і час уже минув. Плавучий острів перетнув заповітну лінію, а з жерла гармати так і не пролунав традиційний постріл. І це, безперечно, навіть на краще для честі родин Танкердонів і Коверлі.

Сквер спорожнів. Юрби людей вирушають пішки — адже електричний транспорт не працює, - поспішаючи до молу Штирборт-Гарбора.

А втім, почувши гасло з моря, черговий офіцер уже вжив заходи для порятунку. Один з електричних катерів, пришвартованих у гавані, миттю пустився в море, наче стріла. І саме в ту хвилину, коли натовп дійшов до порту, катер повернувся у гавань із потерпілими, яких ледве встиг зняти з судна — його в той момент поглинула безодня Тихого океану.

Це судно — малайський кеч, що весь час від Гавайських островів йшов слідом за Стандарт-Айлендом.

Розділ ХІ МАРКІЗЬКІ ОСТРОВИ

Вранці двадцять дев’ятого серпня «перлина Тихого океану» тихо просувалась серед островів Маркізького архіпелагу між 7°55′ і 10°30′ південної широти і 141° і 143°6′ західної довготи за паризьким меридіаном. Від Сандвічевих островів вона пройшла відстань у три з половиною тисячі кілометрів.

Маркізький архіпелаг називають ще й островами Мендани за йменням іспанця, — що відкрив 1595 року південну частину цієї групи. їх називають також островами Революції, бо 1791 року[82] капітан Маршан побував на північному заході цих островів. Звуться вони також і архіпелагом Нука-Хіва, бо таку назву має найзначніший з островів архіпелагу. Проте справедливіше було б назвати їх іменем Кука: славетний мореплавець обслідував їх у 1774 році.

Погоджуючись із цими міркуваннями комодора Сімкоо, Фрасколен додає своєю чергою:

— Ці острови можна з однаковим правом називати й французьким архіпелагом, бо на Маркізьких островах ми майже у Франції.

Дійсно, першого травня 1842 року контр-адмірал Дюпеті-Туар, командувач постійним військово-морським флотом в Тихому океані, ім’ям Франції заволодів цим архіпелагом. Близько тисячі і до двох тисяч миль відмежовують його від американського узбережжя, від Нової Зеландії, Австралії, Китаю, від Молуккських і Філіппінських островів. Хвалили чи засуджували контр-адмірала, зважаючи на такі обставини, за його вчинок? Опозиція картала його, урядові кола — схвалювали[83].

— Та чи ж є у нас на цих островах, — питає Фрасколен у свого люб’язного чичероне, — більш-менш значні військові сили?

— До 1859 року, — відповідає комодор Сімкоо, — в Нука-Хіва стояла залога морської піхоти. Коли її відкликано, охорона французького державного прапора була доручена місіонерам, які не дозволили б спустити його й обов’язково стали в оборону.

— А тепер?

— На Тайо-Хае ви знайдете лише резидента, кількох жандармів і тубільних солдатів під орудою одного офіцера, який виконує також обов’язки судді…

— Що веде справи тубільців?..

— Тубільного населення і французьких поселенців.

— Отже, в Нука-Хіва є поселенці?

— Так… мабуть, із двадцятеро.

— Замало, щоб організувати з-поміж них симфонічний оркестр, хіба що поганенький, з самих сурмачів!

Та й справді, в той час, як Маркізький архіпелаг, що простягається на сто дев’яносто п’ять миль у довжину й на сорок вісім у ширину, займає площу близько тисячі двохсот квадратних кілометрів, його людність не перевищує й двадцяти чотирьох тисяч, отож на тисячу тубільців ледве припадає один поселенець-колоніст.

Чи ж збільшиться населення Маркізьких островів, коли між двома Америками прокладуть новий морський шлях[84]? Це покаже майбутнє.

Що ж до Стандарт-Айленду, то його мешканців побільшало відтоді, як п’ятого серпня була врятована команда малайського кеча.

Їх десятеро, якщо не рахувати капітана, дуже рішучої на вигляд людини, як ми вже казали. Капітанові років сорок, звуть його Саролем. Його матроси — кремезні хлопці з тих племен, що заселюють найдальші острови Західної Малайї. Три місяці тому цей Сароль привів їх з вантажем копри[85] в Гонолулу, де Стандарт-Айленд зупинився на десять день. Як і повсюди, поява штучного плавучого острова викликала в них зачудування. Правда, вони не побували на острові, бо дістати дозвіл на це було дуже важко, та не треба забувати, що їхній кеч часто виходив у море, щоб оглянути зблизька Стандарт-Айленд, і об’їздив його на відстані півкабельтова. Настирливе маячіння цього судна побіля плавучого острова, як і те, що воно вирушило з Гонолулу через кілька годин після комодора Сімкоо, не викликали жодної підозри. Та чи ж варто, зрештою, турбуватися через якесь суденце в сотню тонн з десятьма матросами? Ні, звичайно, але це, можливо, була помилка…

Коли вартовий офіцер Штирборт-Гарбора почув гарматний постріл, кеч був на відстані якихось двох чи трьох миль. Рятувальна шлюпка прибула саме вчасно, щоб прийняти капітана і його команду.

Ці малайці вільно розмовляють англійською мовою, що, власне, і не дивує в мешканців західних територій Тихого океану, де, як ми вже згадували, Великобританія домоглась беззаперечної переваги. Отож від них дізнались, який нещасливий випадок під час плавби спричинився до катастрофи і що одинадцять малайців зникли б у глибинах океану, якби шлюпка запізнилась хоч на кілька хвилин.

За добу перед тим, розповідали ці люди, в ніч з четвертого на п’яте серпня, на кеч наразився пароплав, що йшов на великій швидкості. Судна капітана Сароля не примітили, хоч на ньому й світились запобіжні вогні. Зіткнення було, напевне, зовсім незначне для пароплава, який наче нічого й не відчув і продовжував свій шлях з тою ж швидкістю; або ж — на жаль, це трапляється частенько, — він, тікаючи на всіх парах, намагався уникнути неприємних претензій, які б йому дорого обійшлись.

Але поштовх, непомітний для пароплава чималого тоннажу, спричинився до загину невеличкого кеча. Малайське судно зазнало у прові біля фок-щогли страшного удару, і навіть незрозуміло, як воно, пробите наскрізь, не пішло одразу на дно. Воно трималось так-сяк на поверхні води із людьми, що вчепились за щогли. Якби море в той час було бурхливе, жодний з них не міг би опиратися хвилям, що миттю знесли б цей потопаючий уламок. На щастя, течія віднесла його на схід, і він наблизився до Стандарт-Айленду.

Проте, розпитуючи капітана Сароля, комодор не приховує свого здивування перед тим, що напівзатонулий кеч опинився в полі зору Штирборт-Гарбора.

— Мені ще більше це не зрозуміло, — відповідає малаєць. — Мабуть, за останню добу ваш острів посувався дуже поволі?

— Ось єдине ймовірне пояснення, — каже комодор Сімкоо. — Та, зрештою, це й неважливо. Головне те, що ви врятовані.

І врятовані вчасно, треба додати. Ледве шлюпка відійшла на якусь чверть милі, як кеч зник під водою.

Все це розповів капітан Сароль спершу офіцерові рятувальної шлюпки, потім комодорові Сімкоо і, врешті, губернатору Сайрусові Бікерстафові; відтак він і його екіпаж дістають потрібну потерпілим допомогу.

Тепер постає питання про повернення малайців на їхню батьківщину. Коли їх спіткало нещастя, вони тримали курс на Гебріди. Стандарт-Айленд, що йде на південний схід, не може міняти свій маршрут і повернути на захід. Отже, Сайрус Бікерстаф пропонує висадити їх в Нука-Хіва, де вони чекатимуть на будь-яке торговельне судно, що йтиме з своїм вантажем до Нових Гебрід.

Капітан і його матроси перезираються. Вигляд у них розчарований. Ця пропозиція зовсім засмутила бідолах, що залишились без будь-яких засобів існування і втратили разом із кечем усе, що мали. Невідомо, скільки часу доведеться їм на Маркізьких островах чекати пароплава, а на що вони житимуть?

— Пане губернаторе, — каже капітан благальним тоном, — ви нас врятували від смерті, і ми не знаємо, як довести вам свою глибоку вдячність… І все ж ми просимо вас полегшити наше повернення додому…

— В який спосіб? — питає Сайрус Бікерстаф.

— В Гонолулу казали, що Стандарт-Айленд, прямуючи на південь, повинен відвідати Маркізькі острови, Помоту, острови Товариства, а потім звернути на захід.

— Це так, — каже губернатор, — дуже можливо, що, перш ніж повернутися до бухти Магдалини, ми дійдемо аж до островів Фіджі.

— Острови Фіджі — англійський архіпелаг, — провадить капітан, — і відтіля ми легко дістались би до Нових Гебрід, вони лежать поблизу… якби ви дозволили нам залишитись тут…

— Я нічого не можу вам обіцяти, — відповідає губернатор. — Нам заборонено брати на острів сторонніх осіб. Треба почекати, поки прибудемо до Нука-Хіва. Я запитаю каблограмою наше управління в бухті Магдалини, і, якщо воно дасть згоду, ми довеземо вас до островів Фіджі, відкіля дістатися додому вам дійсно набагато легше.

Ось як сталося, що малайці перебували на Стандарт-Айленді, коли він двадцять дев’ятого серпня наближався до Маркізьких островів.

Цей архіпелаг, так само як і острови Помоту й Товариства, підпадає дії пасатних вітрів, які забезпечують в цих місцях помірну температуру й цілющий клімат.

На світанні плавучий острів підходить до північно-західної групи Маркізького архіпелагу.

Перш за все він зустрічає на своєму шляху піщаний атол[86], позначений на картах як кораловий острівець; гнані потужною течією, об нього шалено б’ються морські хвилі.

Атол залишається ліворуч, і, спостерігачі вже сигналізують появу першого острова Фетуу, крутого, оточеного прямовисними скелями, в чотириста метрів заввишки. За ним видніє острів Хіау, що здіймається вгору на шістсот метрів: з цього боку він має вигляд висхлої неплідної кручі, в той час як протилежний схил його зелений і свіжий і має дві бухточки, куди можуть заходити невеликі судна.

Фрасколен, Івернес і Пеншіна, покинувши Себастьяна Цорна в його постійно недоброму гуморі, посідали на вершечку вежі в товаристві Етеля Сімкоо й кількох його співробітників. Хай ніхто не дивується, що звуконаслідувальний характер назви Хіау наснажує «Його високість» на різні химерні вигадки.

— Напевне, — каже він, — це котяча колонія, якою править здоровенний кіт[87]…

Хіау залишається ліворуч. Стандарт-Айленд тут не зупиняється і прямує до головного острова, що дав назву всьому архіпелагу.

Наступного дня, тридцятого серпня, наші парижани з першим промінням сонця знову на чатах. Верхів’я Нука-Хіви можна було розгледіти ще вчора ввечері. В ясну погоду гірський ланцюг цього архіпелагу видно за вісімнадцять-двадцять миль, бо деякі його вершини сягають понад тисячу двісті метрів і вимальовуються здалеку, наче величезний хребет, що тягнеться вздовж усього острова.

— Зверніть увагу, — каже комодор Сімкоо до своїх гостей, — на загальний вигляд архіпелагу. Його верхогір’я зовсім оголені, що в цих широтах не може не дивувати, а рослинність з’являється лише на рівні двох третин схилів, розповсюджується з гір по ярках та ущелинах і пишно буяє на узбережжі, розстилаючись аж до білих пляжів.

— А проте, — зауважує Фрасколен, — Нука-Хіва, очевидно, не підлягає цьому загальному правилу, принаймні коли йдеться про рослинність середньої смуги. Острів здається безплідним…

— Це тому, що ми підходимо до нього з північного заходу, — відповідає комодор Сімкоо, — та коли ми обійдемо його з півдня, вас уразить контраст. Там повсюди зелені луки, густі ліси, водоспади метрів у триста…

— Он як! — вигукує Пеншіна. — Потоки води, що падають з висоти Ейфелевої вежі, - воно варто того, щоб подивитись! Цьому й Ніагара позаздрить…

— Анітрохи! — протестує Фрасколен. — Цінність Ніагари — її широчінь, маса води там рине вниз на всій відстані в дев’ятсот метрів од американського берега до канадського. Адже ти добре це знаєш, Пеншіна, ми ж там були…

— Цілком справедливо, і я прошу пробачення в Ніагари! — відповідає «Його високість».

Протягом дня Стандарт-Айленд пливе вздовж берегів Нука-Хіва на відстані одної милі. Весь час ті самі позбавлені рослинності схили, що піднімаються до центрального плато Товії, безперервна лінія стрімких скель і урвищ. І все ж, як засвідчив мореплавець Браун, тут є добрі місця для стоянки суден, і вони дійсно були пізніше відкриті.

Загальний вигляд Нука-Хіва, чиє ім’я викликає в уяві чарівні краєвиди, досить похмурий. Але, як справедливо зауважують Дюмулен і Дегра, супутники Дюмон-Дюрвіля[88] під час його подорожі до південного полюса й по Океанії, «вся краса, всі пишноти природи зосереджені у внутрішній частині бухт, у міжгір’ях, утворених відрогами гірського хребта, що височіє у центрі острова».

Проминувши ці пустельні береги і гострий виступ на заході, Стандарт-Айленд дещо міняє свій напрямок і, зменшивши швидкість правих гребних гвинтів, обходить навколо мису Чічагова, названого так російським мореплавцем Крузенштерном[89]. Тут берег утворює западину, схожу на подовжену дугу, в центрі якої вузьке війстя веде у порт Тайоа, або Акані, що його бухточки дають надійний захисток від найстрашніших штормів Тихого океану.

Але комодор Сімкоо тут не зупиняється. Далі на південь є дві інших бухти: Анни-Марії, або Тайо-Хае, в центрі, і бухта Тайпі, по той бік мису Мартен, найдальшого на південному сході пункту острова. Біля бухти Тайо-Хае Стандарт-Айленд і розраховує зупинитися днів на дванадцять.

Тридцять першого серпня, як тільки в полі зору з’являється порт, із правого боку починають лунати постріли, й кучерявенький димок піднімається над скелями.

— Диви, — каже Пеншіна, — тут на честь нашого прибуття гатять із гармати.

— Ні, - заперечує комодор Сімкоо. — Ані таї, ані хаппа — основні племена цього острова — не мають артилерії, придатної хоч би для найскромнішого салюту. Те, що ви чуєте, — гуркіт морських хвиль, що ринуть у глибини скелястої печери поблизу мису Мартена, а дим — то тільки бризки від маси відкинутої назад води.

— Шкода, — каже Пеншіна, — бо гарматний салют — це те саме, що капелюх, який знімають, щоб привітатися.

Острів Нука-Хіва має кілька назв — можна сказати, кілька імен, — якими називали його один по одному хрещені батьки: Інгрем назвав його островом Федерації, Маршан — Прекрасним островом, Гергерт — островом сера Генрі Мартена, Робертс — островом Адама, Портер — островом Медісона[90]. Зі сходу на захід він простягається на сімнадцять миль, з півночі на південь — на десять, тобто має щось із п’ятдесят чотири милі в обводі. Клімат тут для здоров’я корисний. Температура така, як в міжтропічних зонах, пом’якшена впливом пасатних вітрів.

Щодо населення Маркізьких островів, то пора вже відкинути перебільшені цифри перших дослідників, які нараховували тут сто тисяч жителів. Елізе Реклю, спираючись на ґрунтовні матеріали, вважає, що архіпелаг має близько семи тисяч мешканців, причому найбільше припадає на долю Нука-Хіва. Якщо за часів Дюмон-Дюрвіля кількість мешканців Нука-Хіва, що складались із племен таї, хаппа, тайона й тайпі, сягала до восьми тисяч, то відтоді вона безперервно скорочується. В чому ж причина цього вилюднення? В тому, що тубільців винищують війни, чоловіків силоміць одправляють працювати на перуанські плантації, населення зловживає алкогольними напоями і, нарешті, - треба сказати відверто, — воно вимирає від злигоднів, які завжди приносить чужоземне завоювання, навіть коли завойовники належать до цивілізованих народів.

Під час тижневої стоянки мільярдяни неодноразово відвідують Нука-Хіва. Найбільш поважні серед місцевих європейців віддають візити, завдяки дозволу губернатора, що надав їм право вільного доступу на Стандарт-Айленд.

Себастьян Цорн з товаришами також пускаються в довгі екскурсії і хоч як утомлюються, зате зазнають від них великої втіхи.

Бухта Тайо-Хае має форму півкола, зрізаного вузьким проходом у гавань, за своїми розмірами замалу, щоб умістити Стандарт-Айленд; до того ж бухта поділена навпіл двома піщаними пляжами. Ці пляжі відокремлені один від одного невеличким пагорбком із крутими схилами, на якому ще досі підносяться руїни фортеці, збудованої Портером 1812 року, коли він завойовував цей острів.

На протилежному березі наші парижани знаходять не місто, а скромне селище; більшість його хатинок визирають то тут, то там з-за дерев. Та які чарівні долини розстилаються поруч і перш за все долина Тайо-Хае, в якій мешканці Нука-Хіва найохочіше зводять свої житла. Яка насолода блукати тут серед заростів кокосових та бананових пальм, казуарин, гойяв, гібіскусів, хлібних та багатьох інших дерев, ущерть налитих живодайним соком! В хижках туристів зустрічають гостинно. Там, де сто років тому їх, можливо, пожерли б, тепер частують перепічками з бананів і тіста меї або з хлібного дерева, жовтявою лемішкою з таро[91] — солодкою в свіжому вигляді й трохи кислуватою, коли зачерствіє, - а також споживним корінням такі[92]. Що ж до хауа — рід ската, що його їдять сирим, і філе з акули, яке цінують тим вище, чим більше воно протухло, то наші парижани рішуче відмовились навіть доторкнутися до цих страв.

На прогулянках музикантів супроводжує часом Атаназ Доремюс. Торік він побував у цих місцях і тепер виконує обов’язки гіда. Можливо, він не дуже знається на природознавстві й ботаніці, може бути, він іноді плутає величні спондії, плоди яких схожі на яблука, з декоративними панданусами, «найзапашнішими», що цілком виправдовують цю назву, з казуаринами, дерево яких тверде, немов залізо, з гібіскусами, що з їхньої кори тубільці роблять собі одежу, з папайєю, з квітучою гарденією. Але квартет не має потреби звертатися до його дещо сумнівних знань, бо Маркізька флора сама демонструє перед ними розкішну папороть, гордовиті поліподи, кущі китайських червоних і білих троянд, злакові, пасльонові (серед них і тютюн), губоцвіти з фіалковими гронами, які правлять за найвишуканішу оздобу юним нука-хів’янкам, також рицинові в дванадцять футів заввишки, драцени, цукрову тростину, помаранчові й цитрусові дешева, що, завезені сюди нещодавно, чудово прийнялися на цій землі, зігрітій гарячим літнім промінням і зрошеній незліченними струмками, які збігають з гір.

Одного ранку музиканти, діставшись на той бік села Таї, зійшли вздовж гірського потоку до вершини хребта. І коли біля їхніх ніг перед їхніми очима розіслались принадні долини, де живуть племена таї, тайпі і хаппа, — з грудей їх вирвались захоплені вигуки! Якби вони мали з собою інструменти, то не втримались би від бажання в звуках будь-якого шедевра ліричної музики вилити свій захват перед шедевром природи! Правда, виконавців слухали б тільки пташки. Але які ж вони гарні — і горлиця куру-куру, яка залітає на ці верхогір’я, і чарівна маленька салангана[93] і фаетон[94], що примхливим летом перетинає повітряні простори, постійний гість нука-хівських ущелин!

В місцевих лісах, навіть у найдикішій гущавині, немає ядучих плазунів. Нікого не лякають ані удави в два фути завдовжки, такі ж нешкідливі, як і вужі, ані ящірки, лазурові хвостики яких не відрізниш від квітів.

Тип тубільців дуже прикметний. В них є щось азіатське, і саме ці риси виявляють, наскільки вони різняться за походженням від інших народів Океанії. Ріст вони мають середній, тіло м’язисте, бездоганно пропорційної будови, груди широкі. Руки й ноги в них тонкі, овал обличчя правильний, чоло високе, очі чорні з довгими віями, ніс орлиний, зуби рівні і білі, шкіра не біла і не червонувата, а темно-коричнева, як у арабів, обличчя веселі й привітні.

Татуювання — тут не роблять порізів на тілі, а проколини, які потім посипають попелом спаленого молочаю — вже майже зовсім зникло. Тепер тубільці носять бавовняну одежу, впроваджену місіонерами.

— Гарні люди, — каже Івернес, — та, мабуть, вони були ще кращі за тих часів, коли носили лише пов’язку на стегнах, а на голові — нічого, крім власного волосся, і вільно розмахували луком і стрілами.

Населення Нука-Хіва поділяється на два класи, обидва підлеглі закону табу[95]. Цей закон вигадали сильні проти недужих, багаті проти бідних, щоб оборонити свої права й свої достатки. Білий колір означає табу, що лежить на священних речах, священних місцях, на надгробках, на житлах вождів — простим людям не можна до них підходити: Отже, є клас людей табу, тобто недоторканих, до якого належать жерці, туа, або чаклуни, акарки, або світські начальники, і клас непривілейованих — більшість жінок і все простолюддя. Ці люди не тільки не мають права доторкнутися рукою до предмета табу, їм навіть і дивитися на нього заборонено.

— Цього закону, — розповідає музикантам Сайрус Бікерстаф під час прогулянки до бухти, — так суворо додержуються на Маркізьких островах, і на Помоту, і на островах Товариства, що я не радив би вам, панове, будь-коли його порушувати.

— Ти чуєш, мій хоробрий Цорне? — каже Фрасколен. — Держи свої руки й очі на припоні!

Віолончеліст тільки знизує плечима, як людина, що її ці речі зовсім не обходять.

П’ятого вересня Стандарт-Айленд покидає стоянку біля Тайо-Хае, а дев’ятого вересня після полудня з очей мільярдян зникає на південному сході останній острівець архіпелагу. Плавучий острів згідно з своїм маршрутом повертає на захід, щоб дістатися до архіпелагу Помоту.

Дні стоять погожі — вересень у цій місцевості відповідає березню в північній півкулі.

Вранці одинадцятого вересня з Бакборт-Гарбора виходить у море шлюпка і наближається до одного плавучого поплавища, на якому закріплені кабелі з бухти Магдалини. Кінець мідного дроту, ізольованого щільним шаром гутаперчі, з’єднують з апаратами обсерваторії і встановлюють таким чином телефонний зв’язок з американським узбережжям.

Адміністрація Стандарт-Айленду запитує управління Компанії щодо малайців з потонулого кеча. Чи дозволить воно губернаторові довезти їх до островів Фіджі, відкіля вони зможуть дістатися додому швидшим і дешевшим способом?

Відповідь управління позитивна. Стандарт-Айленд дістає навіть дозвіл йти на захід аж до Нових Гебрід і висадити там потерпілих, якщо рада нотаблів Мільярд-Сіті не заперечуватиме проти цього.

Сайрус Бікерстаф повідомляє про це рішення капітана Сароля, який просить губернатора передати управлінню Компанії в бухту Магдалини його щиру подяку.

Розділ XII ТРИ ТИЖНІ НА ПОМОТУ

Правду кажучи, членів квартету можна було б звинуватити в обурливій невдячності до Калістуса Менбара, якби в їхніх серцях не ворушилось щире до нього почуття за те, що він заманив їх, нехай і по-зрадницькому, на Стандарт-Айленд. Та хіба так уже важливо, до яких засобів удався головний інспектор мистецтв, щоб обернути паризьких артистів на гостей Мільярд-Сіті, котрих радісно зустрічають, уклінно вшановують і щиро винагороджують! Себастьян Цорн все, ще ходить насуплений, та що ж робити — ніколи вкритий колючками їжак не перетвориться на пухнасту кішечку. Але Івернес, Пеншіна, навіть Фрасколен і не мріють про приємніше життя. Екскурсія по чарівних морях Тихого океану, де не знаєш ані небезпеки, ані утоми! Прекрасний здоровий клімат, майже завжди однаковий, завдяки вчасному переходу з одного району Тихого океану до іншого. Жодної участі в суперництві двох таборів вони не беруть; їх вважають за співучу душу плавучого острова, їх охоче приймають у родинах Танкердонів і Коверлі і в найвишуканішому товаристві обох частин міста, до них з пошаною ставиться губернатор і службовці мерії, комодор Сімкоо і працівники обсерваторії, полковник Стюарт і його підлеглі, вони знаходять собі друзів в обох портах, на заводах, серед службовців і робітників. Чи ж будуть наші парижани в таких обставинах шкодувати за тими часами, коли вони блукали від одного американського міста до другого, і хто, врешті, їм не позаздрив би?

Однак на обрії Стандарт-Айленду помітні чорні плями, які, доводиться це визнати, перетворюються мало-помалу на насичені електрикою хмари, що можуть невдовзі вибухнути грозами, бурями й ураганами. Суперництво між Танкер доном і Коверлі, яке що далі, то більш загострюється, викликає серйозне занепокоєння. їхні прибічники також ворогують між собою. Чи не призведе це врешті до сутички між двома партіями? Невже Мільярд-Сіті загрожують заворушення, заколоти, революція? Чи ж виявить адміністрація міста досить енергії, а губернатор Сайрус Бікерстаф — належної непохитності, щоб зберегти мир між цими Капулетті й Монтеккі[96] на плавучому острові? Невідомо. Всього можна чекати від суперників, самолюбству яких немає меж.

Після сцени, що відбулася під час переходу через екватор, два мільярдери стали одвертими ворогами. Кожного підтримують їхні друзі. Між двома частинами міста припинились будь-які зносини. Вгледівши один одного здалеку, люди ухиляються від зустрічі, а коли все ж таки зустрічаються, якими погрозливими жестами вони обмінюються, як люто зиркають спідлоба один на одного!

Рознеслися навіть чутки, ніби колишній чиказький комерсант і кілька його однодумців з лівої частини міста засновують торговельне підприємство, ніби вони домагаються в Компанії дозволу збудувати на острові великий завод і довозити туди сотні тисяч свиней, щоб забивати, солити і продавати їх на різних архіпелагах Тихого океану…

Легко собі уявити після цього, що особняк Танкердона і особняк Коверлі обернулися на дві порохівні. Досить одної-однісінької іскри, і вони вибухнуть, а з ними злетить у повітря і весь плавучий острів. Адже йдеться, зрештою, не про що інше, як про судно, що плаває понад глибокими проваллями океану…

До того ж представникам міської влади слід було б Менш покладатися на облудну безпеку і краще пильнувати капітана Сароля й малайців, яких так гостинно прийняли на острові після загину їхнього судна. Не можна сказати, щоб вони провадили якісь підозрілі розмови — ці люди зовсім не балакучі, тримаються осторонь, не вступають з остров’янами ні в які стосунки і втішаються тим безтурботним існуванням, про яке, без сумніву, шкодуватимуть на своїх диких Нових Гебрідах! Чи ж дають вони привід для якої підозри? І так і ні. В усякому разі уважніший спостерігач помітив би, що вони безперестанку шмигляють по острову, старанно вивчають Мільярд-Сіті, розташування вулиць і особняків, наче збираються складати точний план міста. їх можна зустріти і в парку, і за міською околицею, вони вчащають до обох портів, де стежать за рухом пароплавів, що прибувають і відпливають з гавані. Під час довгих прогулянок вони роблять розвідки на узбережжі, де вночі і вдень вартує митна охорона, відвідують батареї, розміщені в носовій і кормовій частинах острова. Та, зрештою, що тут незвичайного? Чи ж можуть ці малайці, позбавлені будь-якої роботи, краще використати свій вільний час, ніж оглядаючи острів, та чи є в цьому щось підозріле?

А тим часом плавучий острів під управлінням комодора Сімкоо прямує потихесеньку все далі й далі на південний захід. Івернес, що ніби весь переродився відтоді, як він став плавучим остров’янином, цілком поринув у насолоду цієї, чарівної подорожі. Те саме відчувають і Пеншіна, й Фрасколен; Які чудові години проводять вони в казино у вільний час між концертами, що відбуваються двічі на місяць, і виступами на музичних вечорах, за які мільярдяни сперечаються між собою, обіцяючи їм золоті гори. Щоранку з газет Мільярд-Сіті, до яких різні повідомлення надходять через підводні кабелі й пароплави регулярної служби, артисти дізнаються про свіжі новини; вони знають усе, що їх цікавить у житті Старого і Нового Світу, — з науки, політики, мистецтва, світської хроніки. Щодо політики, треба сказати, що англійська преса всіх напрямків продовжує протестувати проти існування мандрівного острова, який блукає по водах Тихого океану. Але на Стандарт-Айленді, як і в бухті Магдалини, на ці протести й докори не звертають жодної уваги.

Слід згадати, що, переглядаючи протягом кількох тижнів повідомлення закордонної інформації, Себастьян Цорн і його товариші пересвідчуються в тому, що американські газети зацікавились їхньою долею. Славетний Мандрівний квартет, який з захватом вітали скрізь у Сполучених Штатах, який так палко бажали почути ті, кому ще не судилось це щастя, не міг зникнути, не викликавши великого галасу. Квартет не прибув у Сан-Дієго в призначений день, в Сан-Дієго забили на сполох. Надійшли чутки, які потім підтвердились, що на узбережжі Долішньої Каліфорнії французьких музикантів було викрадено і тепер вони подорожують на плавучому острові. Оскільки вони самі не протестували проти того, що їх викрали, то з цього приводу між Федеральною республікою і Компанією Стандарт-Айленд не відбулось жодних дипломатичних переговорів. Коли квартет захоче повернутися туди, де він тішився таким нечуваним успіхом, він завжди буде там бажаний гість.

Зрозуміло, що обидві скрипки й альт примусили мовчати віолончель, яка була зовсім не від того, щоб спричинитись до оголошення війни між Новим Світом і «перлиною Тихого океану»!

А втім, наші музиканти, відтоді як їх силоміць завезли на острів, надіслали до Франції багато листів. їхні родини цілком заспокоїлися, і листування з плавучим островом відбувається тепер так само регулярно, як між Парижем і Нью-Йорком.

Якось уранці — це було сімнадцятого вересня — Фрасколен, що сидів саме в бібліотеці казино, відчув цілком природне бажання познайомитися з картою архіпелагу Помоту, до якого лежав їхній шлях. Та ледве він розгорнув атлас, ледве кинув погляд на цю частину Тихого океану, як мимоволі гукнув сам до себе:

— Тисяча квінт! Як же Етель Сімкоо вибереться з цієї плутаниці? Ніколи в світі не знайде він дороги серед цієї сили-силенної островів і острівців. Адже тут їх сотні! Немов купа камінців у калюжі. Тут він наразиться на скелі, там сяде на мілину, зачепиться гвинтами за виступ, а ось у цьому місці — буде капут усій машині!

Справа кінчиться тим, що ми захряснемо всередині цього архіпелагу, де острівці рояться, як на узбережжі нашого Морбігхана в Бретані!

Наш розважливий Фрасколен має рацію, хоч на узбережжі Морбігхана нараховують лише триста шістдесят п’ять островів — стільки, скільки днів у році, - а архіпелаг Помоту має їх удвоє більше. Море, що їх обмиває, оточують, наче поясом, низки коралових рифів завдовжки у шістсот п’ятдесят миль, як указує Елізе Рекліо.

Вивчаючи карту цієї острівної групи, не можна не дивуватись, що судно, а тим більше така морська споруда, як Стандарт-Айленд і поготів, наважується вирушити в небезпечну мандрівку крізь цей архіпелаг. Розташований між 17 і 28° південної широти та 134 і 147° західної довготи, він охоплює до тисячі островів і острівців — а сімсот напевне, — рахуючи від Мата-Хіва до Піткерна.

Немає нічого дивного в тому, що цій групі надавано найрізноманітніші назви, як, наприклад, «Небезпечні острови» або «Архіпелаг Лихого моря». Завдяки тій рясноті географічних назв, що складає своєрідну привілею Тихого океану, ця група зветься також «Острови Низинні», «Острови Туамоту», що означає «Далекі острови», «Південні», «Острови Ночі», «Таємнича земля». Щодо назви Помоту, або Памоту, яка означає «Острови Підкорені», то депутація тубільного населення, яка зібралась 1850 року в Папеете, столиці Таїті, протестувала проти такого найменування. Та попри те, що французький уряд, узявши до уваги це клопотання, вибрав між усіма іншими назву «Туамоту», в нашому оповіданні краще буде зберегти відомішу назву «Помоту»[97].

Хоч яке небезпечне це плавання, комодор Сімкоо не вагається. Він так досконально знає тутешні моря, що на нього можна цілком покластися. Він маневрує своїм островом, наче човном, примушує його кружляти на місці — можна подумати, керує ним за допомогою кормового весла. Фрасколен може не турбуватися: гострі виступи Помоту навіть не подряпають сталевий корпус Стандарт-Айленду.

Удень дев’ятнадцятого вересня спостерігачі обсерваторії помітили на відстані дванадцяти миль перші ознаки архіпелагу. Ці острови навдивовижу низинні. Якщо декілька з них височіють над рівнем моря метрів на сорок, то понад сімдесят острівців вистромлюються з води не більш як на метр, і їх заливало б хвилями двічі на добу, якби морський приплив не був тут майже невідчутний. Інші острови — це атоли, відгороджені ланцюгами підводних скель, безплідні коралові обмілини й оголені рифи.

Стандарт-Айленд наближається до архіпелагу зі сходу, щоб підійти до острова Анаа; відколи цей острів наполовину зруйнував жахливий циклон 1878 року, під час якого загинуло багато його мешканців, столицею острова стала Факарава.

В наступні дні Стандарт-Айленд минає острови Вахі- тахі, Акіті й Аману.

В той час як мільярдяни цілком задоволені цією повільною прогулянкою між островами архіпелагу, де вони вже побували торік, і їм досить милуватися на місцеві чудеса здалеку, Пеншіна, Фрасколен та Івернес дуже зраділи б кільком зупинкам, які дозволили б їм ближче познайомитися з цими островами, що завдячують своїм існуванням наполегливій праці поліпів, тобто штучними островами… як і Стандарт-Айленд…

— Різниця лише в тому, — зауважує комодор Сімкоо, — що наш острів рухається…

- І навіть надто швидко, — підхоплює Пеншіна, — бо він ніде не зупиняється!

— Він зробить зупинку на островах Хао, Аноа, Факарава, і ви, панове, матимете повну можливість їх оглянути.

Коли Етеля Сімкоо запитують про процес формування цих островів, він відповідає, що поділяє найрозповсюдженішу теорію, за якою в цій частині Тихого океану морське дно поступово знизилося метрів на тридцять. Вкриті водою горбовини стали для зоофітів і поліпів міцною основою, щоб звести коралові спорудження. Внаслідок того, що інфузорії не можуть жити й виконувати свою роботу на значній глибині, ці спорудження піднімались потроху в міру зниження морського дна все вище й вище. Виступивши на поверхню океану, вони утворили цей архіпелаг, острови якого можна поділити за їх формою на бар’єрні, бахромчаті й атоли — так тубільці називають острови, що мають внутрішні озера. Потім з намулини від припливу на них нашарувався ґрунт. Зерна, занесені звідусіль вітрами, проросли, і кільчасті коралові острівці зазеленіли. Під сприятливим впливом тропічного клімату вапниста земля одяглась у трави й зілля, настовбурчилася чагарями й гайками.

- І хтозна, — говорить Івернес у пориві пророчого натхнення, — хтозна, може, суходіл, що його поглинули води Тихого океану, вирине будь-коли на поверхню, оновлений міріадами мікроскопічних істот. І тоді там, де тепер судна під вітрилами й пароплави борознять моря, мчатимуть експреси, з’єднуючи між собою Старий і Новий Світ!

— Нісенітниці плетеш, мій старий пророче! — глузливо зауважує нешанобливий Пеншіна.

Як і казав комодор Сімкоо, Стандарт-Айленд зупинився двадцять третього серпня перед островом Хао; чимала глибина навколишнього моря дозволила підійти до нього близенько. Група екскурсантів дісталася на шлюпках до правого берега острова крізь протоку, над якою суцільною запоною нависло гілля кокосових пальм. За п’ять миль відсіля на пагорку розташоване головне селище. В ньому усього двісті чи триста мешканців, більшість їх — ловці перламутру, який вони збувають торговельним підприємствам Таїті. Острів багатий на пандануси й мирти мікі-мікі, які перші прищепилися на цьому ґрунті, де тепер ростуть ананаси, цукрова тростина, таро, пріонія, тютюн і переважно кокосові пальми — у величезних пальмових заростях їх нараховують на архіпелазі щось із сорок тисяч.

Можна сказати, що це дерево, справжній «добрий геній» тубільців, не потребує майже ніякого догляду. Горіх кокосової пальми, багато споживніший, ніж плоди пандануса, — основна їжа тубільного населення. Цими горіхами тут відгодовують свиней, хатню птицю, а також собак, бо тубільці дуже полюбляють собаче філе й котлети. Крім того, кокосовий горіх дає цінну олію, щоб виготовити її, ядро розтовкують, протирають, одержану гущу висушують на сонці, а тоді кладуть під якесь примітивно сконструйоване давило. Цю копру навантажують на кораблі, що йдуть на суходіл, де заводи переробляють її вже досконалішим способом.

Хао не дає правдивого уявлення про населення Ломоту — людей тут надто мало. Ближче познайомитися з ними музиканти змогли на острові Анаа, до якого Стандарт-Айленд підійшов уранці двадцять сьомого вересня.

Лише зблизька стали вимальовуватися розкішні ліси Анаа. Цей острів, чи не найбільший у групі, має вісімнадцять миль завдовжки і дев’ять завширшки, якщо виміряти за його кораловою основою.

Кажуть, що 1878 року жахливий циклон спустошив цей острів, і відтоді головним центром архіпелагу стала Факарава. Щоправда, за кільканадцять років, у сприятливих кліматичних умовах тропічної зони, зовсім зникли сліди цього спустошення. На Анаа тепер тисяча п’ятсот мешканців і так само буяє життя, як і давніше; він поступається, проте, перед своєю суперницею Факарава в одному, дуже важливому відношенні: внутрішнє озеро на Анаа сполучається з морем тільки через вузький фарватер, де до того ж через великий приплив повсякчас вирує вода. На Факарава, навпаки, до озера можна дістатися двома широкими протоками, з півночі і з півдня. Хоч основна торгівля кокосовою олією відбувається на Факарава, мальовничий острів Анаа приваблює багато більше туристів.

Як тільки Стандарт-Айленд кинув якір, обравши для стоянки найвигідніше місце, багато мільярдян забажали оглянути острів. Між ними одні з перших зійшли на берег Себастьян Цорн і його товариші. Цього разу віолончеліст погодився взяти участь в екскурсії.

Спочатку вони прямують піщаною, сліпучо-білою дорогою до селища Туахора. З того часу як Анаа перестали грати роль столиці, французький резидент архіпелагу більше тут не живе. Але залишився його будинок, оточений невибагливою огорожею. Над казармою нечисленної залоги, дорученої сержантові морської піхоти, майорить трикольоровий прапор[98].

Житла Туахора заслуговують на те, щоб їх згадали добрим словом. Це не жалюгідні хижки, а вигідні, чисті й світлі хатини, задовільно умебльовані, зведені переважно на коралових підмурках. За дах їм правлять листя пандануса, з цього ж цінного дерева роблять двері й вікна. Майже скрізь навколо хатинок можна бачити городи, які тубільці ущедрюють родючою землею і які мають достоту принадний вигляд.

Хоч типи цих тубільців, що мають досить темну шкіру, не такі примітні, їхні обличчя не такі виразні, а вдача не така привітна, як у мешканців Маркізьких островів, усе ж вони чи не кращі представники тих народів, що заселяють екваторіальну Океанію. Розумні й працьовиті, вони, напевно, енергійніше опиратимуться фізичному виродженню, яке загрожує тубільному населенню Тихого океану.

Головна праця тубільців — виготовлення кокосової олії. Цим пояснюється значна кількість кокосових дерев в пальмових гаях на острові. Ці дерева розмножуються з такою ж швидкістю, як коралові нарости на поверхні атола. Але в них є ворог, з яким познайомились і наші екскурсанти, коли відпочивали, простягшись на березі внутрішнього озера, зелені води якого становлять разючий контраст із блакиттю навколишнього моря.

Раптом їхню увагу привернуло якесь шарудіння в траві. Вони глянули й жахнулися.

Що вони побачили? Тварину величезних розмірів, схожу на рака. Вони враз схопилися на ноги й почали розглядати чудовисько.

— Огидна тварюка! — вигукнув Івернес.

— Та це краб! — вихопилось у Пеншіна.

Дійсно, це був краб, якого тубільці називають бірго і які у великій кількості водяться на острові. Передні лапи краба, схожі на лещата, — міцні клішні, спроможні лущити горіхи, що становлять головну його поживу. Бірго живуть у глибоких норах, проритих між коріннями дерев і встелених волокнинами від горіхової шкаралупи. Вони виходять, переважно вночі, на розшуки горіхів, що попадали на землю, а часом видираються навіть по стовбуру і гілках пальми нагору, щоб збити плоди. Напевне, нестерпний, справді вовчий голод примусив цього краба, як зауважив Пеншіна, покинути серед білого дня своє темне сховище.

Музиканти полишають тварину робити, що вона хоче, сподіваючись на цікаве видовище. Краб помічає під кущами великий горіх; своїми мацаками він здирає з нього волокно, потім заходжується коло міцної шкаралупи, завзято молотить клешнею по тому самому місцю. Пробивши дірку, бірго витягає з середини м’якуш за допомогою тоненьких задніх мацаків.

— Я переконаний, — каже Івернес, — що природа створила цього бірго спеціально для того, щоб відкривати кокосові горіхи…

— А кокосові горіхи — на поживку бірго, — додає Фрасколен.

— А що, коли ми повстанемо проти намірів природи і перешкодимо цьому крабові з’їсти горіх, а горіхові — бути знищеним цим крабом? — пропонує Пеншіна.

— Ні, ні, не треба йому заважати, — благальним тоном каже Івернес. — Хай ніхто, навіть бірго, не буде лихої думки про парижан, що подорожують.

Всі з ним погоджуються, і краб, який без сумніву кидав гнівні погляди на «його високість», із вдячністю дивиться тепер на першу скрипку Мандрівного квартету.

Після шістдесятигодинної стоянки біля Анаа Стандарт-Айленд продовжує свій шлях на північ. Він пробирається між безліччю островів і острівців, і комодор Сімкоо твердою рукою веде його цим вузьким фарватером. Природно, що під час цього переходу мільярдяни покидають місто і подаються до узбережжя, найчастіше до батареї Хвилеріза. Стандарт-Айленд пропливає зблизька повз острови, які скидаються на зелені квітучі кошики, що плавають на поверхні океану. Можна подумати, що це квітковий базар на одному з каналів Голландії. Численні піроги сновигають навколо обох портів плавучого острова, але їм заборонено входить в гавань, і охорона суворо додержується цього наказу. Часом, коли плавучий острів проходить на зовсім малій відстані од коралових берегів, тубільні жінки наближаються до нього плавом. Якщо їх не видно в човнах разом з чоловіками, то це тому, що човни — табу для представниць прекрасної статі помотуанців і їм заборонено туди сідати.

Четвертого жовтня Стандарт-Айленд зупиняється перед островом Факарава, біля входу в південну протоку. Перш ніж було перевезено на берег відвідувачів, у Штирборт-Гарбор прибув французький резидент; відтіль, за розпорядженням губернатора, його проводять до будинку мерії.

Відбувається, так би мовити, сердечна зустріч. У Сайруса Бікерстафа цілком офіційний вигляд, який він прибирає завжди під час таких церемоній. Резидент, старший офіцер морської піхоти, і собі удає те саме. Неможливо уявити собі щось поважніше, величніше, бундючніше, одубіліше, ніж ці дві особи.

Прийом закінчується, резидент дістає люб’язний дозвіл, оглянути Мільярд-Сіті, і Калістусові Менбару доручається його супроводити, Наші парижани й Атаназ Доремюс, як французькі громадяни, виявляють бажання до них приєднатися. Для резидента — велика радість зустрітися зі своїми співвітчизниками.

Другого дня губернатор вирушає до Факарави, щоб і собі відвідати старого офіцера, й обидва знову поводяться так, як напередодні. Квартет, висівши на берег, прямує до французької резиденції. Це скромний будиночок, в якому міститься залога — дванадцять колишніх моряків, — а над ними на щоглі майорить французький стяг.

Хоч Факарава й стала столицею архіпелагу, вона багатьма сторонами не варта своєї суперниці Анаа. Головне селище, що розкинулось під зеленим шатром дерев, значно поступається перед нею мальовничістю, крім того, й населення тут менш осіле. Виробництво кокосової олії, центр якого міститься в Факарава, тубільці сполучають із добуванням мушлі-перлівниці. Торгівля перламутром змушує їх учащати до сусіднього острова Тоау, де є спеціальне обладнання обробляти перлини. Тубільці — відважні плавці, вони безстрашно пірнають на глибінь у двадцять і тридцять метрів, призвичаєні витримувати величезний тиск води і затамовувати дихання більш як на хвилину.

Декому дозволили запропонувати поважним громадянам Мільярд-Сіті плоди їхньої праці — перламутр і перлини. Звичайно, це не справжні коштовності, яких і без того не бракує багатим мільярдянкам. Але ці продукти природи не так часто трапляються в первісному необробленому стані, і всі поспішають скористатися з нагоди: шукачів перлин обібрали до цурки. Мільярдяни платять за перли шалені гроші. Коли пані Танкердон купує велику коштовну перлину, зрозуміло, що й пані Коверлі робить те саме. На щастя, ніхто не набивав ціну, бо в такому разі хтозна, до чого вона б дійшла. Інші родини наввипередки кидаються наслідувати своїх друзів, і цього дня в мешканців Факарави, як то кажуть моряки, був багатий вилов.

За десять днів, тобто тринадцятого жовтця, «перлина Тихого океану» вирушає на світанку в море. Покинувши столицю, Помоту, вона доходить до західних меж архіпелагу. Незліченні нагромадження островів і острівців, коралових рифів і атолів тепер уже не будуть завдавати турбот комодорові Сімкоо. Стандарт-Айлейд вийшов з вод «Лихого моря», не зазнавши жодної подряпини. Перед ним стелеться широка водна просторінь, що відмежовує архіпелаг Помоту від островів Товариства. Пустивши в рух свої машини в десять мільйонів кінських сил, узявши курс на південний захід, він прямує до острова, що його так поетично уславив Бугенвіль[99], - до чарівного Таїті.

Розділ XIII СТОЯНКА НА ТАЇТІ

Архіпелаг Товариства, або Таїті, лежить між 15°52" і 17°49" південної широтні 150°8" і 156°30" західної довготи за паризьким меридіаном, його поверхня займає тисячу шістсот п’ятдесят квадратних кілометрів.

У складі. архіпелагу дві групи островів; перша група — Навітряні: Таїті, або Тахіті-Тахаа, Тапаманоа, Еймео, або Муреа, Тетіароа, Мехетіа, що перебувають під протекторатом Франції, і друга — острови Підвітряні: Тубуаї, Ману, Хуахіне, Райатеа-Тхао, Бора-Бора, Моффі-Іті, Маупіті, Мапетіа, острів Беллінсгаузена[100] і острів Сіллі, на яких владарюють тубільні монархи. Англійці називають їх островами Георга, хоч Кук, який їх відкрив, дав їм ім’я архіпелагу Товариства на честь Королівського товариства в Лондоні[101]. Розташована за двісті п’ятдесят миль від Маркізьких островів, ця група, за даними кількох переписів населення останнього часу, нараховує не більше сорока тисяч мешканців, чужоземців і тубільців.

Таїті — перший острів Навітряної групи, що повстає перед очима тих, хто підходить до нього з північного сходу. Спостерігачі обсерваторії помічають його на великому віддаленні завдяки горі Манао, або «Діадемі», що здіймається на тисячу двісті тридцять дев’ять метрів над рівнем моря.

Перехід Минає без жодної пригоди. Пасатні вітри підганяють Стандарт-Айленд, і він легко біжить по хвилях чарівних морів, над якими сонце поволі простує до тропіка Козерога. Ще два місяці й кілька днів, і осяйне денне світило його досягне, підніметься над екватором і протягом багатьох тижнів стоятиме в зеніті над плавучим островом, який потому супроводжуватиме його, тримаючись на певній дистанції, наче пес, що йде слідом за своїм хазяїном.

Мільярдяни роблять стоянку на Таїті вперше. Минулого року вони вирушили в плавання надто пізно. Покинувши Помоту, Стандарт-Айленд не пішов далі на захід, а повернувся до екватора. Проте архіпелаг Товариства — найкрасивіша група островів на Тихому океані.

Мандруючи тут від одного острова до другого, наші парижани ще глибше відчують усю принадність подорожі на судні, що вільно обирає, за своїм уподобанням, і стоянки, і кліматичні зони.

— Хай так! Але ми ще побачимо, який кінець матиме ця безглузда авантура! — незмінно повторює Себастьян Цорн.

— Аби лишень вона ніколи не кінчилася, це єдине, чого б я хотів! — вигукує Івернес.

Сімнадцятого жовтня на світанку в полі зору Стандарт-Айленду виникає Таїті. Вимальовується північне узбережжя острова. Ще вночі на виступі Венери засвітились вогні маяків. За один день можна дістатися до столиці архіпелагу Папеете, розташованої на північному сході, по той бік цього виступу. Але рада тридцяти нотаблів, що зібралася під головуванням губернатора, розкололася на два табори, як то буває на кожній раді, що додержується сталої рівноваги. Одні, прибічники Джема Танкер дона, висловились за те, щоб іти на захід; другі, на чолі з Нетом Коверлі, вважали за краще прямувати на схід. Сайрус Бікерстаф, чиє слово завжди вирішальне у випадках, коли голоси поділяються нарівно, ухвалив, що Стандарт-Айленд попрямує до Папеете, обійшовши острів з півдня. Ця постанова задовольнила насамперед членів квартету, бо дозволяла їм досхочу т милуватися Новою Цітерою Бугенвіля[102], цією красунею Тихого океану.

Таїті займає площу в сто чотири тисячі двісті.п’ятнадцять гектарів — приблизно в дев’ять разів більшу за площу Парижа. Кількість його людності тепер не перевищує семи тисяч мешканців. Своєю формою острів точнісінько скидається на сулію з карахоньки, що лежить на землі, широка її частина — то центральний острів, а шийка сулії — Таравао, вузька земляна смуга, що з’єднує його з півостровом Татарапу.

Це порівняння зробив Фрасколен, вивчаючи карту архіпелагу, і його друзям воно здалося таким влучним, що вони охрестили Таїті новим ім’ям: «тропічна карахонька».

З часу встановлення 9 вересня 1842 року протекторату Таїті розподіляється на шість областей, які охоплюють двадцять одну округу.

Стандарт-Айленд може, нічим не ризикуючи, безпечно обійти «тропічну карахоньку» на відстані милі від її берегів. Вона дійсно лежить, лежить на кораловій основі, стрімкі ребра якої прямовисно спускаються в морські глибини. Проте і здалеку мільярдяни можуть споглядати величне громаддя острова, його гори, куди щедріше обдаровані природою, ніж гори Гавайських островів, квітучі верховини, порослі лісом ущелини, гірські шпилі, що стримлять угору, наче гострі вежі велетенського собору, широке пасмо кокосових пальм, зрошуваних сріблястою піною прибою над підводними скелями.

Протягом цілого дня, поки Стандарт-Айленд посувається вздовж західного берега Таїті, найцікавіші мільярдяни, розташувавшись побіля Штирборт-Гарбора, озброєні біноклями — у кожного парижанина також є свій, — можуть розглядати узбережжя до найменших подробиць: округу Папеноо, на широкій долині якої чітко вирізьблюється річка, що біжить від підніжжя гір і вливається в океан; вільні від коралових скель береги, де погляд обіймає простори в декілька миль навкруг; затишний порт Хітіаа, відкіль експортують до Сан-Франциско мільйони помаранчів; селище Махаена, де в 1845 році після кривавої битви була здобута остаточна перемога над тубільцями.

Після полудня плавучий острів наближається навскіс до вузького перешийка Таравао; комодор Сімкоо обходить півострів на відстані, яка дозволяє зблизька милуватися розкішшю плодючих полів округи Таутіра, зрошуваних численними ріками й струмками, що роблять цей край, може, найбагатшим на Таїті. На своїй кораловій основі гордовито височіє вулкан Татарапу, пишаючись суворими кручами згаслих кратерів.

Пізніше, коли сонце вже хилиться до обрію, востаннє спалахують пурпуром гірські вершини, барви тьмяніють і поволі розпливаються у теплому прозорому серпанку густих випарів, пройнятих помаранчевими й цитриновими пахощами, що їх розносить морський вечірній вітерець. Скороминущі сутінки заступає глибока нічна темрява.

Стандарт-Айленд обходить крайній південно-східний виступ півострова, і наступного дня на зорі він досягає вже західного берега перешийка, а о сьомій годині вечора зупиняється перед вузьким входом до бухти Папеете.

Відсіль, примхливо звиваючись між кораловими рифами, проходить фарватер, шлях якого позначений аж до виступу Фаренте старими, що вийшли з ужитку, гарматами. Само собою зрозуміло, що Етель Сімкоо, завдяки досконалим картам, не має потреби в послугах лоцманів, чиї шлюпки сновигають біля входу в бухту. Однак один човен з жовтим прапорцем на кормі наближається до Штирборт-Гарбора. Це співробітники санітарної служби, які заходять у переговори з адміністрацією Стандарт-Айленду. На Таїті суворо додержуються свого розпорядку і нікому не дозволяють висідати на берег без перепустки санітарного лікаря й портового офіцера.

Для Стандарт-Айленду відвідини лікаря лише звичайна формальність. Ніяких хворих немає ані в Мільярд-Сіті, ані в його околицях. В усякому разі, заразливі хвороби, — холера, інфлюенца, жовта пропасниця тощо — тут зовсім не відомі. Отже, санітарне свідоцтво Стандарт-Айленд одержує одразу. Та після легких сутінок, що ледь устигли погустішати, нагло спадає ніч, тому висадка відкладається на завтра, і плавучий острів засинає до наступного ранку.

На світанку лунають гарматні постріли. Це батарея Хвилеріза двадцять одним пострілом салютує Навітряним островам і Таїті, столиці французького протекторату. В той же самий час на вежі обсерваторії тричі піднімають і спускають червоний прапор з золотим сонцем.

Точнісінько такий самий салют, постріл за пострілом, посилає у відповідь батарея, встановлена на виступі біля входу до головного фарватера Таїті.

Гавань правого порту вже зранку захрясла народом’. З електричних поїздів висідають чимраз нові юрми туристів, що вирушають до столиці архіпелагу. Немає сумніву, що найнетерпеливіші з-поміж них — Себастьян Цорн та його товариші. Транспортні засоби Стандарт-Айленду не спроможні задовольнити одразу силу людей, і тубільці поспішають запропонувати свої послуги — перевезти бажаючих на човнах до порту за сім кабельтових.

Губернатора належить висадити першим. Має відбутися зустріч з представниками місцевої цивільної та військової влади і такий самий офіційний візит королеві Таїті.

Отож близько дев’ятої години Сайрус Бікерстаф і обидва його заступники, Бартелемі Редж і Габлі Гаркур (усі троє в парадному строї), найповажніші громадяни обох частин міста, між ними — Джем Танкер дон і Нет Коверлі, комодор Сімкоо і його офіцери в блискучих мундирах, полковник Стюарт зі своїм почтом сідають у призначений для урочистих випадків катер, і прямують до порту Папеете.

Себастьян Цорн, Фрасколен, Івернес, Пеншіна, Атаназ Доремюс, Калістус Менбар і кільканадцять різних урядовців вирушають на другому катері.

Човни й піроги тубільців створюють своєрідну почесну варту офіційним особам Мільярд-Сіті, світ яких гідно репрезентують губернатор, міські власті й нотаблі, з яких двоє найбагатших цілком спроможні купити острів Таїті і весь архіпелаг Товариства разом з його королевою.

Папеете — прекрасний порт, і такий глибокий, що туди можуть заходити навіть судна з великою водотоннажністю. До нього ведуть три протоки; велика протока з півночі вісімдесят метрів завширшки і вісімдесят метрів завдовжки, протока Таноа на сході і протока Тапуна на заході.

Електричні катери урочисто пропливають повз піщане узбережжя, поспіль забудоване віллами й дачами, повз моли, біля яких стоять на причалі судна. Висідають поблизу гарно оздобленого водозбору, що живиться струмками з навколишніх гір і постачає судна прісною водою.

Сайрус Бікерстаф виходить зі своїм почтом на берег, де скупчилось багато народу, — французи, тубільці і чужоземці гаряче плескають, вітаючи «перлину Тихого океану» як надзвичайніше з чудес, створених будь-коли генієм людини.

Після перших захоплених привітань урочистий похід рушає до палацу французького комісара Таїті.

Калістус Менбар, надзвичайно показний у своєму парадному одязі, в який він убирається тільки на пишні церемонії, запрошує членів квартету супроводжувати його, і вони охоче на це пристають.

Французький протекторат охоплює не тільки острови Таїті й Мореа, але також і навколишні острівні групи. Найвище керівництво належить французькому комісарові, якому підвладні армія, флот, колоніальні й місцеві фінанси й судова адміністрація. Управління внутрішніми справами доручено головному секретареві комісара, а на місцях — французьким резидентам., Залога складається з колоніальної жандармерії, артилерії і морської піхоти. Вікарії та місіонери прищеплюють тубільцям католицьку віру. Села, розкидані по численних островах, підпорядковані місцевим радам, схожим на муніципальні, до складу яких входять не більш як двоє тубільців і представники французької колоніальної влади.

Під зеленим склепінням високих дерев процесія прямує до палацу. Повсюди стрункі кокосові пальми, миртові дерева з рожевим листям, молочайники, гойяви, каучукові дерева, помаранчеві гайки. Серед густого галуззя височіє палац французького комісара — гарний двоповерховий будинок, оздоблений круглими віконцями під дахом. Тут уже зібралися головні французькі урядовці, а колоніальна жандармерія вишикувалась у почесній варті.

Комісар зустрічає Сайруса Бікерстафа з надзвичайною люб’язністю, якої не здибаєш, звичайно, на англійських архіпелагах; він складає подяку за те, що Стандарт-Айленд завітав у їхні води, і висловлює надію, що ці відвідини будуть повторюватися щороку і в майбутньому. Візит триває з півгодини. Домовились, що Сайрус Бікерстаф чекатиме завтра на Стандарт-Айленді представників французької влади. Він відрекомендував французькому комісарові осіб, що його супроводжують, в тому числі і членів Мандрівного квартету, і їх вітають особливо щиро, як співвітчизників.

Цілком природно, що Себастьян Цорн, Івернес, Пеншіна й Фрасколен порадили Атаназові Доремюсу, який вже почав задихатися, повернутися додому на Двадцять п’яту авеню. Що ж до них самих, то вони мають намір оглянути Папеете, наскільки це дозволить час, відвідати околиці, зробити екскурсію по головних округах, побувати на півострові Татарапу, одне слово — вичерпати до останньої краплини цю тропічну карахоньку.

Склавши цей план, музиканти знайомлять із ним Калістуса Менбара, який цілком його схвалює.

— Але вам доведеться, — додає він, — добрих два дні почекати, перш ніж вирушити в екскурсію.

— А чому не сьогодні? — питає Івернес, якому кортить якнайшвидше взяти в руки ціпок туриста.

— Тому що високі особи Стандарт-Айленду мають відвідати королеву, і ви, як годиться, повинні бути відрекомендовані її величності, так само як і королівському двору.

— А завтра? — питає Фрасколен.

— Завтра французький комісар приїздить із візитом до Стандарт-Айленду, і ви, як годиться…

— Повинні бути там присутні, - підхоплює Пеншіна. — Ну що ж, пане головний інспектор мистецтв, ми там будемо, нічого не вдієш…

Вийшовши з палацу комісара, Сайрус Бікерстаф прямує зі своїм почтом до палацу її величності. Перехід до нього — коротка прогулянка під гіллястими деревами, що потребує не більше п’ятнадцяти хвилин.

Палац королеви привітно визирає з-за густих дерев. Це двоповерховий будинок, дах якого, за зразком швейцарських шале[103], нависає над двома рядами веранд, збудованих один над другим. З горішніх вікон перед очима розстилається чудовий краєвид: широка смуга плантацій, що простирається аж до міста, а за нею — морські простори. Загалом чарівне житло, не розкішне, але дуже зручне.

Престиж королеви старанно зберігається і при французькому протектораті. Якщо на щоглах кораблів, пришвартованих у порту Папеете і тих, що стоять на рейді, на цивільних і військових установах міста мають французькі прапори, то над палацом королеви майорить старовинний прапор архіпелагу — полотно з червоними й білими поперечними смугами, а в кутку — триколірний кораблик.

У 1706 році Кірос відкрив острів Таїті, якому він дав назву Сагітарія. Після нього Уолліс 1767 року і Бугенвіль 1768-го досліджували далі архіпелаг. У той час, коли був відкритий острів, його королевою була Обереа, а після її смерті в історії Океанії з’явилась славнозвісна династія Помаре.

Помаре І (1762–1780), який царював спочатку під ім’ям Отоо, що означає «Чорна чапля», відмовився від нього і прибрав ім’я — Помаре.

Його син Помаре II (1780–1819) прихильно зустрів перших англійських місіонерів і через десять років уступив у християнську віру. То були роки розбрату і чвар, збройної боротьби, і населення архіпелагу скоротилось потроху від ста тисяч до шістнадцяти.

Помаре III, син попереднього, царював від 1819 до 1827 року, і його сестра Аімата, що народилась у 1812 році, славнозвісна Помаре, патроном якої був жахливий Прічард[104], стала після свого брата королевою Таїті і сусідніх островів.

Царювання королеви Помаре не було цілком спокійним. В 1835 році завелися між собою католицькі і протестантські місіонери. Католиків вигнали, але вони повернулись невдовзі з французькою військовою експедицією 1838 року. Через чотири роки п’ятеро вождів острова прийняли французький протекторат. Помаре протестувала, протестували й англійці. 1843 року французький адмірал Дюпеті-Туар позбавив королеву престолу й вигнав за межі острова Прічарда; ця подія призвела до кривавих баталій. Але дії адмірала, як відомо, не дістали схвалення французького уряду; довелось виплатити Прічардові двадцять п’ять тисяч франків за відшкодування збитків, і адміралові Брюа доручили залагодити цю справу остаточно.

1846 року острів Таїті змушений був скоритися французам, і Помаре влітку 1847 року підписала угоду за протекторат, зберігши верховну владу над островами Райатеа, Хуахіне і Бора-Бора. Але й потому заворушення тривали ще деякий час. В 1852 році спалахнув заколот, королеву було скинуто й проголошено республіку. Але французький уряд поновив права королеви, яка зреклася трьох своїх володінь на користь двох синів і дочки.

Тепер престол архіпелагу обіймає одна з її онук, Помаре VI.

Послужливий Фрасколен, виправдуючи дане йому Пеншіна ім’я «Ларуса Тихого океану», без кінця розповідає товаришам щоразу нові історичні та біографічні подробиці і твердить, що треба якнайкраще знати тих людей, до яких прибуваєш і з якими говориш. Івернес і Пеншіна вважають, що він має слушність, в той час як Себастьян Цорн зазначає, що йому до цього всього байдужісінько.

Вразлива вдача Івернеса цілком підпадає чарам поетичної таїтянської природи. В його пам’яті виникають звабливі оповідання про подорожі Бугенвіля й Дюмона- Дюрвіля. І він не криється, що хвилюється на саму думку про те, що на власні очі побачить володарку «Нової Кітери»[105], справжню королеву Помаре, саме ім’я якої…

— Означає «ніч кашлю», — перериває його Фрасколен.

— Чудово! — вигукує Пеншіна. — Це звучить як «богиня нежитю», «королева застуди»! Гляди, Івернесе, щоб на тебе не напав нежить, і не забудь узяти хусточку до носа!

Івернес обурений недоречним жартом глузливого Пеншіна, але його товариші так весело, щиро регочуть, що перша скрипка врешті сміється разом з ними.

Губернаторові Сайрусу Бікерстафові, представникам міської адміністрації і делегації нотаблів улаштовано найурочистіший прийом. Почесну варту очолює мутої, начальник жандармерії, і його помічники-тубільці.

Королеві Помаре VI на око років сорок. Як і члени королівської родини, що її оточують, вона одягнена в пишне вбрання блідо-рожевого кольору — улюбленого кольору таїтян. Вона вислуховує привітання Сайруса Бікерстафа з такою ласкавою гідністю, якій варто було б повчитись і європейським монархам, і відповідає дуже ґречно, бездоганною французькою мовою, яку тут уживають повсюдно. Королева каже, що їй дуже хотілось би познайомитися з Стандарт-Айлендом, про який стільки говорять скрізь на всіх островах Тихого океану, і сподівається, що його стоянка на Таїті — не остання. Особливу прихильність вона виявляє до Джема Танкер дона, що зачіпає самолюбство Нета Коверлі. Але ця прихильність пояснюється тим, що всі члени королівської родини — протестанти, а Джем Танкердон — найповажніша особа серед протестантів Мільярд-Сіті.

Відрекомендований королеві також і Мандрівний квартет. Вона висловлює своє бажання послухати його гру й подякувати йому за цю втіху. Музиканти шанобливо вклоняються й запевняють її величність, що вони до її послуг, а головний інспектор мистецтв готовий вжити всіх заходів, щоб вволити бажання королеви.

Тридцятихвилинна аудієнція закінчується, гості виходять, і почесна варта знову вшановує їх, як і тоді, коли вони входили до королівського палацу.

Гості повертаються до Папеете, де потрапляють у товариство військових — місцеві офіцери влаштували сніданок на честь губернатора і вибраних громадян Мільярд-Сіті. Шампанське ллється річкою, тости проголошуються без кінця один по одному, і лише о шостій годині катери відчалюють від набережної і повертаються до Штирборт-Гарбора.

Увечері, коли артисти опинились в залі казино, між ними відбувається така розмова:

— Передбачається концерт, — каже Фрасколен. — Що ж ми будемо грати для цієї королеви? Кого вона зрозуміє краще, Бетховена чи Моцарта?

— Ми заграємо їй Оффенбаха, Варні, Лекока або Одрана[106]! — озивається Себастьян Цорн.

— Ні в якому разі! Само собою, це буде «бамбула»! — вигукує Пеншіна й пускається по кімнаті вихилясом, наслідуючи рухи цього негритянського танку,

Розділ XIV БЕЗПЕРЕРВНІ РОЗВАГИ

Зупинка Стандарт-Айленду на острові Таїті має бути досить тривала. Мільярдяни, яких привітно зустріли і французькі власті, і тубільці, віддячують тим, що широко відчиняють перед ними двері, чи, точніше, свої порти. Військові й цивільні громадяни Папеете юрмами заповнюють місто, оглядають околиці, гуляють у парку й по вулицях, і, звичайно, прикрі випадки не затьмарюють установлених добрих стосунків.

На основі взаємності мільярдяни дістають повну свободу відвідувати всі острови архіпелагу, коли комодор Сімкоо буде заходити в будь-які гавані.

Маючи на увазі тривалу стоянку на Таїті, деякі багаті родини забажали переселитися у вілли поблизу Папеете і заздалегідь замовили їх по телеграфу. Вони розраховують влаштуватися там з своїми слугами й каретами на зразок тих парижан, які виїздять до сільської місцевості навколо Парижа, і пожити життям багатих власників, проводити час, як туристи, екскурсанти або мисливці, коли хто з них має нахил до полювання. Одне слово, це буде дачне існування в прекрасному, справді цілющому кліматі, де від квітня до грудня температура хитається між чотирнадцятьма і тридцятьма ступнями.

Серед багачів, яким спало на думку покинути свої особняки заради зручних таїтянських вілл, є й родини Танкердонів і Коверлі. Пан і пані Танкердон, їхні сини й дочки другого дня перебираються у мальовничий швейцарський будиночок, розташований на узгір’ях мису Татао. Пан і пані Коверлі, міс Діана і її сестри також покинули свій особняк на П’ятнадцятій авеню, щоб оселитися в гарнесенькій віллі, захованій серед пишних дерев мису Венери. Між цими двома оселями відстань у кілька миль, і можливо, що на думку Уолтера Танкер дона вона дещо завелика. Але йому несила наблизити один до одного ці два пункти на таїтянському узбережжі. Та, зрештою, зручні, добре опоряджені дороги ведуть просто до Папеете.

Фрасколен зауважує Калістусові Менбару, що обидві родини, раз вони вибралися з міста, не зможуть бути в губернатора на зустрічі французького комісара.

— Ну що ж, це й на краще! — відповів головний інспектор, і в його очах заграли бісики дипломатичних хитрощів. — Принаймні уникнемо конфліктів на ґрунті самолюбства. Якби французький комісар завітав спочатку до Коверлі, що сказали б Танкердони? А якби він відвідав раніше Танкердона, що сказала б тоді родина Коверлі? Сайрус Бікерстаф повинен тільки радіти їхній відсутності.

— Невже не можна сподіватися, що цьому суперництву між двома родинами прийде колись край? — питає Фрасколен.

— Хтозна? — відповідає Калістус Менбар. — Можливо, це залежить тільки від люб’язного Уолтера й чарівної Діани…

— Проте немовби й не видно останнього часу, щоб цей спадкоємець і ця спадкоємиця… — починає Івернес.

— Гаразд, гаразд! — перебиває його головний інспектор. — Досить одного лише випадку, а якщо він сам із себе не нагодиться, ми самі про це подбаємо… задля процвітання нашого любого острова!

І Калістус Менбар, крутнувшись на підборах, робить пірует, який дістав би схвалення Атаназа Доремюса і від якого не відмовився би будь-який французький маркіз XVIII століття.

Двадцятого жовтня після полудня французький комісар, його заступник, головний секретар і найповажніші урядовці протекторату висаджуються на набережній Штирборт-Гарбора. Губернатор ушановує їх відповідно до їхнього високого становища. Від Хвилеріза й Корми лунають гарматні постріли. Пишна процесія електричних коляс, прикрашених французькими прапорами й прапорами Мільярд-Сіті, прямує до столиці острова, де вітальні в будинку мерії вже готові зустріти гостей. Протягом всього шляху їх доброзичливо вітає населення, а перед входом до мерії виголошуються урочисті офіційні промови.

Потому гості відвідують обидві церкви, обсерваторію, електростанції, обидва порти і парк; огляд острова закінчується кружною прогулянкою в електричних поїздах уздовж узбережжя. Повернувшись, сідають за столи у великій залі казино, де для них приготовлено сніданок. І тільки о сьомій годині гості — французький комісар з усім своїм почтом — вирушають до Папеете під прощальний гуркіт гармат Стандарт-Айленду, збагатившись найкращими спогадами про відвідини плавучого острова.

Наступного дня, двадцять першого жовтня, четверо парижан виїздять уранці до Папеете. Вони нікого не запросили до свого гурту, навіть професора танцю, здоров’я якого зовсім не придатне для довгих прогулянок. Вони вільні, як вітер, і щасливі, наче школярі на вакаціях, відчуваючи під ногами справжню кам’янисту землю, справжній твердий ґрунт.

Насамперед треба уважно оглянути Папеете. Столиця архіпелагу — безперечно прегарне місто. Нашим музикантам дуже приємно трохи побайдикувати, блукаючи вздовж берега під розкішними деревами, що захищають від сонця оселі, склади й торговельні підприємства, розташовані в глибині порту. Потім, зійшовши нагору однією вулицею, що прилягає до набережної, де проходить побудована за американською системою залізниця, вони прямують у глиб міста.

Там вони попадають на вулиці, такі ж широкі й рівні, як авеню Мільярд-Сіті, прокладені між садками, повними густої свіжої зелені. Навіть у цю вранішню годину вулицями безперестанку сновигають європейці й. тубільці, а після восьмої вечора це пожвавлення ще збільшиться і триватиме цілісіньку ніч. Адже тропічні ночі, та ще й ночі таїтянські, існують зовсім не для того, щоб переводити їх, лежачи в постелі! Навіть і тоді, коли це ліжка, якими користуються в Папеете і які складаються з сітки, сплетеної з волокна кокосового горіха й устеленої банановим листям, матраца з бавовняного пуху й обов’язкової протимоскітної завіски, що захищає сплячих від настирних нападів москітів.

А які ж тут тубільці?

— Тубільці? Тут тим більш, ніж на Сандвічевих островах, — розповідає Фрасколец, — ми не знайдемо тих хоробрих дикунів, які до підкорення островів охоче вечеряли котлетками з людського м’яса і віддавали своїм королям, щоб поласувати, очі будь-якого переможеного воїна, запечені згідно з рецептами таїтянської кухні.

— Он як! Виходить, в усій Океанії немає більше людожерів! — вигукує Пеншіна. — Зробили тисячу миль і так і не зустріли жодного!

— Зачекай-но! — відповідає віолончеліст, вимахуючи в повітрі правицею, як Родольф у «Паризьких тайнах»[107]. — Зачекай! Ми, можливо, зустрінемо їх ще в більшій кількості, ніж потрібно, щоб задовольнити твою дурну, цікавість!

Кажучи це, він і гадки не мав, наскільки був близький до правди!

Таїтяни, найімовірніше, малайського походження і належать до раси, яку вони звуть маорі.

До появи на острові місіонерів таїтянське суспільство поділялось на три верстви: першу складали володарі, привілейовані особи, що їх визнавали за чаклунів, творців чудес, другу — вожді або власники землі, яких не надто поважали і які прислужували першим, нарешті — простий народ, що ніякої власності не мав і користувався тільки правом орендувати власну землю.

Та після завоювання і навіть раніше під впливом англіканських і католицьких місіонерів тут відбулись великі зміни. Але що не змінилось у тубільців, то це їхній розум, їхня жива мова, життєрадісна вдача, мужність у всіх випробуваннях, їхня краса. Парижани без кінця милуються ними і в місті, і в селах.

— Далебі, гарні хлопці! — каже один.

— А які вродливі дівчата! — каже другий.

Це справді так: таїтяни на зріст височенькі, в них мідяний колір шкіри, наче пройнятої жаром їхньої крові, будова тіла пропорційна, як у античних статуй, обличчя привітні й, гожі. Вони просто чудові, ці маорі, очі мають виразисті, великі губи трохи повні, але благородного малюнка. Тепер, разом із припиненням на Таїті міжусобних Війн, зникає звичай воєнного татуювання.

Певна річ, багаті остров’яни одягаються по-європейському. Але наші туристи не звертають на них жодної уваги. Ні, не штанам найсучаснішого фасону вони віддають перевагу, а парео — яскравій барвистій тканині, в яку таїтяни загортаються від пояса до кісточок, і невисоким модним капелюхам чи навіть панамам, а хеї — зачісці, однаковій в чоловіків і жінок, які вплітають у волосся листя й квіти.

Тубільні жінки — ті самі, яких змалював Бугенвіль, — стрункі й поетичні: вони оздоблюють пелюстками тіаре (місцевий ґатунок гарденії) свої чорні коси, які падають їм на плечі, або прикривають голову легким капелюшком з лушпини кокосового горіха. Сама знадлива назва цього капелюшка — «реварева»[108] здається Івернесу породженням мрії. Якщо до цього чарівного вбрання, що при найменшому русі міниться усіма кольорами, немов барви в калейдоскопі, додати легку ходу, природну грацію постави, ніжну посмішку, проникливий погляд темних очей, мелодійний голос — то можна легко зрозуміти, чому, коли один музикант вигукує: «Далебі, гарні хлопці!», то інші підхоплюють хором: «А які вродливі дівчата!»

Парижани, що прогулюються по місту й околицях Папеете, просто зачаровані розкішною рослинністю острова. Покинувши морське узбережжя, де розкинулись пишні плантації цитринових і помаранчевих дерев, ароурута, цукрової тростини, кавового дерева й бавовнику, і поля іньяма, маніока, індиго, сорго й тютюну, вони вирушають до густих заростів у глибині острова, до підніжжя гір, верхів’я яких стримлять понад гіллястим склепінням лісів. Повсюди стрункі кокосові пальми, рожеве дерево, казуарини, або залізні дерева, тіаірі, або молочайники, пурау, тамана, ахі, або сандалові дерева, гуайяви, манго, таккі, коріння якого можна споживати, а також гордовите таро — дорогоцінне хлібне дерево, що має високий білий гладенький стовбур і широке темно-зелене листя, з-за якого визирають вкриті різьбленою лушпинкою чималі плоди, білий м’якуш яких становить тубільцям головний харч.

Хижаків на острові немає. Єдина чотиринога тварина тубільного походження — це вепр місцевої породи, щось середнє між свинею й диким кабаном. Є тут вівці й кози, але коней і биків сюди довозять. Отже, тваринний світ тут незрівнянно вбогіший, ніж рослинний. Те саме і в пташиному царстві. Живуть тут тільки горлиці й салангани, як на Сандвічевих островах. З плазунів зустрічаються стоноги й скорпіони, а з комах — оси й москіти.

З Таїті вивозять бавовну й цукрову тростину, культура якої тепер витискує тютюн і каву, вивозять також кокосову олію, ароузруї, помаранчі, крім того перламутр і перлини.

Усього цього достатньо, щоб підтримувати жваву торгівлю з Америкою, Австралією, Новою Зеландією, з Китаєм в Азії та Францією і Англією в Європі.

Екскурсії заводять наших музикантів аж до півострова Табарату. Завітавши до фортеці Фаетон, вони знайомляться з морськими піхотинцями, які привітно зустрічають своїх земляків.

Під час одної такої прогулянки, коли квартет потрапляє до портового шиночка, який держить колоніст, Фрасколенові спадає на думку почастувати всіх присутніх. Тубільцям із навколишніх селищ і тутешньому мутої подано французького вина, яке за гроші продає шинкар. Мешканці Табарату своєю чергою частують гостей місцевими стравами: феї, тобто бананами особливого ґатунку, грона якого мають гарний жовтий колір, смачно виготовленим соковитим корінням іньяма майоре, тобто плодами хлібного дерева, запеченими на розжареному камінні в затушкованій ямі, а також трохи кислуватим варенням, зробленим з тертого горіха, який називають тайєро і зберігають у посудинах із бамбукового стебла. Полуденок у шиночку вийшов дуже веселий. Всі присутні безперестанку палять сигарети, скручені з висушеного над вогнем тютюнового листя й обгорнуті листком пандануса. Тільки замість того, щоб наслідувати таїтян і- таїтянок, які, затягнувшись кілька раз, передають далі сигарету колом, французи задовольняються тим, що курять на французький кшталт. І коли мутої пропонує Пеншіна свою сигарету, той відмовляється, дякуючи, і так кумедно, вимовляє «меа майтай», тобто «дуже добре», що всі одразу звеселяються.

Під час цих мандрівок не раз траплялося, звичайно, що екскурсанти не могли повернутися ані до Папеете, ані на Стандарт-Айленд. Але скрізь: і в селах, і в самотніх житлах, і в колоністів, і в тубільців, їх зустрічали з щирою гостинністю і влаштовували з вигодами.

На сьоме листопада парижани запроектували відвідати виступ Венери — од цієї прогулянки не може відмовитись жодний турист, гідний цього ім’я. Вирушають на світанку жвавим, легким кроком. Переходять місток, перекинутий через мальовничу річку Фантахуа, і прямують долиною вгору до гомінкого водоспаду, незрівнянно вужчого, ніж Ніагара, але удвоє вищого, вода якого з величним гуркотом рине з висоти сімдесяти п’яти метрів. Дорогою, що біжить узбіччям горба Тахарахі, туристи виходять на берег моря до крутого виступу, якому Кук дав імення «мис Дерева», бо тоді тут росло самітне дерево, яке тепер зовсім постарілось, аж змертвіло. Широка зелена алея веде від села Тахарахі до маяка, що здіймається на найдальшому кінці острова.

Саме в цьому місці, на квітучому взгір’ї, й оселилася родина Коверлі. Вілла Танкердона відсіль далеко, навіть дуже далеко, по той бік Папеете, отже, не може бути поважних причин для прогулянок Уолтера Танкердона навколо мису Венери. Проте парижани помічають його тут. Молодик блукає верхи поблизу котеджу Коверлі. Він вітається з французькими туристами й питає, чи повернуться вони цього вечора до Папеете.

— Ні, пане Танкердоне, — відповідає Фрасколен, — Ми дістали запрошення від місіс Коверлі. і, напевно, проведемо вечір на віллі.

— Тоді, панове, я з вами прощаюсь.

І всім здалось, що обличчя молодика похмурніло, хоч цієї миті жодна хмаринка не затьмарювала сонце.

Він стискує острогами коня і від’їжджає дрібним клусом, востаннє кинувши погляд на віллу, що біліє між деревами.

— Чи не здається вам, що наш чарівний вершник залюбки приєднався б до нашого гурту? — каже Пеншіна.

— Еге, — відповідає Фрасколен, — і тепер очевидно, що наш друг Менбар мав цілковиту рацію. Юнак поїхав засмучений, що йому не пощастило зустріти міс Коверлі.

- І це доводить, що мільярдів ще не досить для щастя? — міркує наш великий філософ Івернес.

Друга половина дня і вечір приємно й весело минають в котеджі Коверлі. Квартет зустрічають тут так само привітно, як і на П’ятнадцятій авеню. Мистецтво робить цю приязну зустріч ще втішнішою. Влаштовують чудовий концерт. Місіс Коверлі грає на роялі, розбирає нові партитури. Міс Ді співає, як справжня артистка, і до сопрано молодої дівчини долучається тенор Івернеса, що має чималий і приємний голос.

Хтозна, навіщо — можливо й навмисне, — Пеншіна згадує в розмові, наче між іншим, що він та його товариші бачили Уолтера Танкердона верхи поблизу вілли. Чи ж гаразд він учинив, може, краще було б помовчати? Та ні, мабуть, і якби головний інспектор мистецтв був тут, він, безперечно, похвалив би «Його високість» за ці слова. Легенька, ледве помітна усмішка торкнула губи міс Ді, її гарні очі враз засяяли, і коли вона знову заспівала, її голос забринів ще проникливіше.

Пані Коверлі зупинила на одну мить погляд на дочці і, помітивши насуплені брови чоловіка, обмежилась запитанням:

— Ти не втомилась, дитинко?

— Ні, мамо.

— А ви, пане Івернесе?

— Анітрохи, пані. До свого народження я, напевно, співав разом з хлопчиками в якійсь капелі у раю.

Вечір закінчується. Вже близько дванадцяти, і містер Коверлі вважає, що пора спочивати.

Другого дня, задоволені з цієї простої й щирої гостини, парижани повертаються до Папеете.

П’ятнадцятого листопада на Стандарт-Айленді має відбутися грандіозне свято. В його програму входить пишний бенкет і бал у будинкові мерії. До того часу мільярдяни повернуться з своїх дач, бо за два дні плавучий острів вирушає в дальшу подорож.

— Організувати це свято доручають Калістусові Менбару: на його вигадку, як і на його завзяття, можна цілком покластися. В його розпорядженні також і квартет, чий концерт включено до програми як один із найефектніших номерів.

Запрошення надсилає губернатор. Особисто Сайрус Бікерстаф запрошує королеву Помаре і членів її родини, французького комісара разом з головними урядовцями, а також контр-адмірала й офіцерів із французьких крейсерів, які саме стоять на якорі в Папеете.

Для-населення Стандарт-Айленду — бо на бал до мерії потрапить тільки його верхівка — в парку організовано частування, гри, феєрверк.

Знаменний день настав. Стандарт-Айленд прикрашений французькими й таїтянськими прапорами, поруч них майорять прапори Мільярд-Сіті.

Королева Помаре зі своїм почтом, в ошатному вбранні прибуває до гавані Штирборт-Гарбора; їй салютують обидві батареї острова, яким відповідають гармати Папеете й французьких крейсерів.

Близько шостої години, оглянувши дорогою парк, гості під’їжджають до чепурно оздобленого будинку мерії.

Яке величне видовище — ці пишні сходи! Адже кожна їхня сходинка коштує щонайменше десять тисяч франків, як і сходинки в особнякові Вандербільта в Нью-Йорку! А в розкішній залі-їдальні вже готові для гостей столи до вечері.

О дев’ятій годині гості вирушають до казино, де має відбутися концерт. В програмі лише чотири твори — шедеври музикального мистецтва:

П’ятий квартет Бетховена ля мажор, опус 18;

Другий квартет Моцарта ре мінор, опус 10;

Другий квартет Гайдна, ре мажор, опус 64;

Дванадцятий квартет Онслоу, мі-бемоль.

Цей концерт перетворюється на новий блискучий тріумф паризьких артистів, які — що б там не казав той огурний віолончеліст — так щасливо потрапили на плавучий острів!

У парку гості — і європейці, й тубільці — розважаються, беручи участь у різних іграх. Бал організований просто неба, і — адже ганьби в цьому немає! — танцюють на галявинках під звуки акордеонів, надзвичайно популярних інструментів серед тубільців на островах Товариства. Треба сказати, що французькі моряки також, полюбляють цей музичний інструмент, і коли навала відпускників з військових кораблів висіла на берег, оркестр, що прибув у повному складі, вдарив щосили, а акордеони просто шаленіли. До музики долучились голоси — пісні, що залунали з берега і «хімери» — найпопулярніші й найулюбленіші мелодії океанійського населення.

В той же час на бал, добірніший і вишуканіший за своїм складом і характером, де обов’язки розпорядника виконує Атаназ Доремюс, зібрались усі найбагатші у місті родини. Мільярдянки й таїтянки змагаються між собою у блиску коштовностей і елегантності туалетів. Івернес, Пеншіна й Фрасколен кружляють у вальсі, завзято танцюють польку й мазурку з гарненькими таїтянками і найчарівнішими дівчатами Стандарт-Айленду, в той час як Себастьян Цорн тримається осторонь, обравши позу якщо не осудження, то зневаги. А як усі здивувались, коли випадок звів до пари в якійсь кадрилі Уолтера Танкердона й міс Коверлі! Та чи ж справді це сталося випадково, може, тут допомагає тонка дипломатія й хитра вигадка головного інспектора мистецтв? Як би там не було, а це перетворилось на подію дня, яка матиме, можливо, важливі наслідки, ставши першим кроком до зближення між двома впливовими родинами.

Після феєрверка, влаштованого в парку на центральній галявині, танки починаються знову і продовжуються аж до ранку.

Через день на світанку комодор Сімкоо дає наказ вирушати. Гарматні постріли з берега відзначають одплиття Стандарт-Айленду, так само як вони вітали його появу, і плавучий острів відповідає таїтянам і військовим кораблям тою самою кількістю залпів.

Стандарт-Айленд прямує на північний захід, щоб дорогою оглянути інші острови архіпелагу — групу Підвітряних островів після групи Навітряних. Він проходить повз мальовничі береги Муреа, немов настовбурчені гірськими шпилями, поміж яких центральний має крізний отвір; повз Райатеа, священний острів, що був колискою тубільних королів, Бора-Бора, над яким підноситься верховина в тисячу метрів заввишки, повз острівці Мату-Іті, Мопеліа, Тубуаї, Ману — все це ланка таїтянського ланцюга, що перетинає цю місцевість.

Дев’ятнадцятого листопада, о тій годині, коли сонце ховається за обрієм, зникають і останні верхогір’я архіпелагу.

Тоді Стандарт-Айленд повертає на південний захід — цей новий; напрямок телеграфні апарати відмічають на картах, вивішених у вітринах казино.

Того, хто в цю хвилину спостерігав би капітана Сароля, вразив би похмурий зловісний вогонь у його очах і лютість, що спотворила йому лице, коли він погрозливо підняв руку, вказуючи своїм малайцям шлях на захід до Нових Гебрід, що лежать відсіля за тисячу двісті миль!