Епілог

На Леваді гралися діти. Дівчинка з темним волоссям і блакитними очима весело танцювала. Хлопчик із білявими кучерями й сірими очима намагався не відставати від сестри і теж пританцьовував на своїх пухкеньких ніжках. Минуло п’ять, десять, п’ятнадцять років, перш ніж я на це погодилась. Але Піта так сильно хотів дітей! Коли я вперше відчула, як у моєму лоні ворушиться дитина, мене охопив такий страх, як ніколи досі. І здолала цей страх тільки радість, коли я вперше потримала дочку на руках. Виношувати хлопчика було трохи легше.

Діти тільки починають ставити запитання. Всі арени давно знищили, на їхньому місці збудували меморіальні комплекси, і жодних Голодних ігор більше не проводилося. Але їх вивчали в школі, і дівчинка знала, що ми брали в них участь. Хлопчик також усе дізнається за кілька років. Як я їм про це розповідатиму? Як підберу влучні слова? Як мені не нажахати їх до смерті? Моїх дітей, які полюбили колискову:

На казковому лузі під густою вербою

Застелю тобі ліжко м’якою травою,

Моя люба дитинко, засни, засни,

Хай насняться тобі казковії сни.

Заплющ оченята і руту знайди,

Вона вберігає від лиха й біди.

А я залишаюсь навіки з тобою,

Тебе огортаю своєю любов’ю.

Мої діти не знають, що граються на могилі.

Піта каже, що все буде гаразд. Ми разом. І в нас є книга. Ми зможемо розповісти все дітям, і вони зрозуміють і стануть відважнішими. Але одного дня мені доведеться пояснити їм природу своїх нічних кошмарів. Чому вони мучать мене і ніколи не облишать.

Доведеться розповісти, як я вижила. І що іноді мені страшенно важко жити й отримувати від життя задоволення: я боюся, що завтра у мене все це відберуть. У такі моменти я стараюся пригадати добрі вчинки інших людей. Це немов гра. Незмінна гра. І навіть трохи набридлива, якщо гратися в неї двадцять років поспіль.

Однак є набагато гірші ігри.

Загрузка...