Переспівниця

Розділ 1

Опустивши очі долі, я збентежено спостерігала, як на мої зношені шкіряні черевики тоненьким шаром осідає попіл. Ось тут стояло наше з Прим ліжко, а ось там — кухонний стіл. Тільки купка обвуглених цеглинок — усе, що залишилося від коминка, — допомогла мені зорієнтуватися в цьому морі золи.

Від Округу 12 не залишилося майже нічого. Місяць тому капітолійські бомбардувальники зрівняли з землею геть усі шахтарські хати на Скибі, всі крамниці в місті й навіть Будинок правосуддя. Єдине місце, яке заціліло, — Поселення Переможців. Але чому? На це запитання я не мала відповіді. Можливо, завбачливо залишили дах над головою для гостей із Капітолія. Наприклад, для випадкового репортера чи для комісії, що має оцінити стан копалень. Або ж для загону миротворців, що виловлюватимуть біженців, які схочуть повернутися.

Але ніхто й на гадці не мав повертатися, тільки я, і то ненадовго. Влада Округу 13 була проти: мовляв, не варто зайвий раз ризикувати, тим паче що цей ризик тягнув за собою чималі видатки: високо в небі, охороняючи мене, кружляла щонайменше дюжина невидимих вертольотів. Але я просто мусила побачити все на власні очі, й мене мало хвилювало те, що мої плани не збігаються з планами влади.

Зрештою Плутарх Гевенсбі, колишній старший продюсер Голодних ігор і призвідець повстання проти Капітолія, здався і тільки розгублено знизав плечима:

— Відпустіть її. Краще змарнуємо день, аніж іще один місяць. Можливо, коротка мандрівка в Округ 12 допоможе переконати Катніс, що ми з нею на одному боці.

На одному боці. Ліву скроню пронизав різкий біль, і рука автоматично потягнулася до місця, в яке Джоанна Мейсон поцілила котушкою дроту. Мої думки плуталися щоразу, коли я намагалася впорядкувати спогади: що було зі мною насправді, а що ні? Я стояла посеред руїн рідного міста. А що було до цього? Не пам’ятаю... Наслідки струсу мозку не минулися безслідно, і думки досі безладно скакали, плуталися... А ще ліки... Мені давали знеболювальне й антидепресанти, і вони, здається, викликали галюцинації. Однієї ночі підлога в палаті перетворилася на килим зі змій, які звивалися й сичали.

Я використовувала методику, яку порадив мені один із лікарів: починала з найпростішого, що скидалося на правду, і рухалася до складнішого. У голові одразу спливли заучені слова...

«Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Мій дім — Округ 12. Я брала участь у Голодних іграх. Урятувалася. Капітолій ненавидить мене. Піта в полоні. Його вважають мертвим. Швидше за все, так воно і є. Та це, мабуть, і на краще...»

— Катніс, хочеш, я піду з тобою? — долинув голос мого найкращого друга Гейла. Крізь шолом, який мене змусили одягнути повстанці, він лунав якось дивно. Гейл чекав у вертольоті, він ні на мить не відводив од мене погляду — був готовий кинутися на допомогу, тільки-но щось піде не так. Я присіла — коліна вперлися в підборіддя — й обхопила голову руками. Я на межі зриву. Але цього не станеться. Ні. Не зараз, коли лікування припинили.

Випроставшись, я гукнула у відповідь:

— Не треба. Зі мною все гаразд.

Немов на підтвердження своїх слів, я рушила до міста. Гейл зголосився полетіти зі мною в Округ 12, але не заперечував, коли я попросила його почекати у вертольоті. Він розумів, що я хочу побути на самоті, що мені не потрібне товариство, навіть його. Певні відтинки життя людина повинна долати самотужки.

Літо стояло сухе і страшенно спекотне. Жодна крапля дощу, жоден подув вітру не наважилися потривожити купи попелу — наслідки нещодавніх бомбардувань. Тільки мої грубі черевики посміли розпорпати їх. Я не зводила очей з того місця, де колись була дорога. Коли мене висадили на Леваді, я на мить втратила пильність і спіткнулась об камінь. От тільки виявилося, що то був не камінь, а чийсь череп. Від мого необережного руху він перекотився і завмер горілиць. Я довго не могла відірвати погляду від зубів — усе гадала, чиї вони. Мабуть, мої мали б точно такий вигляд.

Я вирішила триматися дороги, але виявилося, що це хибне рішення: тут було найбільше решток тих, хто намагався врятуватися. Дехто згорів, інші, мабуть, задихнулися від диму — їм вдалося уникнути нищівного полум’я, і тепер їхні тіла, на різних стадіях розкладання, всіяні мухами й оповиті смородом, перетворилися на харч для падальників. «Це я вас убила, — подумала я, проминувши одну з куп. — І вас. І вас».

Бо це таки зробила я. Адже то моя стріла, спрямована у слабке місце в силовому полі, накликала на округ розправу, саме вона вкинула Панем у хаос.

У голові досі лунали слова президента Снігоу, які він сказав того ранку, коли розпочався Тур переможців: «Катніс Евердін, дівчино у вогні, ви кинули іскру, яка, якщо її занедбати, може розростися до пекельного вогню, що зруйнує Панем». Виходить, президент аніскілечки не перебільшував і не хотів мене просто полякати. Швидше за все, він намагався завербувати нажахане дівчисько й заручитися моєю підтримкою. Однак він запізнився: я запустила в дію механізм, який уже сама не могла зупинити.

«Горить. Досі горить», — подумала я тупо. Попереду копальні вивергали чорні стовпи диму, та кого вже це хвилює? Понад дев’яносто відсотків населення округу загинуло. Серед живих залишилася жменька біженців, які знайшли притулок в Окрузі 13, а це те саме, що зостатися бездомним назавжди.

Знаю, що я не повинна так думати; знаю, що маю бути вдячна за те, як нас прийняли. Голих і босих, хворих, поранених і спухлих від голоду. Та я ніяк не могла змиритися з думкою, що Округ 13 залишався осторонь, коли бомбардували Округ 12. Це зовсім не звільняло мене від почуття провини — чого-чого, а провини вистачало на всіх. Але якби не Округ 13, я б ніколи не опинилася в центрі змови, спрямованої на повалення Капітолія, не отримала б такої підтримки.

Жителі Округу 12 ніколи не чинили організованого опору, а тим паче не брали участі у загальному повстанні. Однак їм не пощастило: на обрії з’явилась я. Дехто з уцілілих вважав, що їм неймовірно поталанило: вони нарешті звільнилися з Округу 12, втекли від безпросвітного голоду й репресій, від небезпечних копалень і батога нашого нового старшого миротворця Ромула Треда. Знайти нову домівку — це вже саме по собі диво, адже донедавна ніхто й не підозрював про існування Округу 13.

Зацілілі повністю завдячували своїм життям Гейлу, хоча він усе й заперечував. Щойно закінчилася Червона чверть — тільки-но мене забрали з арени, — водномить було знеструмлено весь Округ 12, екрани телевізорів почорніли, і на Скибі стало так тихо, що було чутно, як калатають серця. Ніхто не обурювався через те, що відбулося на арені, але ніхто й не торжествував. А за п’ятнадцять хвилин небо почорніло від вертольотів, і на землю посипалися бомби.

Тільки Гейл згадав про Леваду — одне з небагатьох місць, не забудоване старенькими дерев’яними хатами, по самі віконця засипаними вугільним пилом. Він зібрав усіх, кого зміг, у тому числі й мою маму з Прим, і відвів туди. Гуртом вони повалили огорожу, яка без електроживлення перетворилася на нікчемну перешкоду, й опинилися в лісі. Гейл повів їх до першого-ліпшого місця, яке спало йому на думку: до озера, куди мене змалечку водив батько. Саме звідти люди спостерігали за полум’яними язиками, що злизали їхній звичний світ.

На світанку бомбардування припинилося, вогонь поволі згасав, виживанці зібралися разом. Мама з Прим влаштували для поранених імпровізований лазарет і намагались лікувати їх травами, зібраними в лісі. У Гейла було два луки й два сагайдаки зі стрілами, мисливський ніж, рибальська сітка — і все це на понад вісімсот нажаханих голодних ротів. Допомагали всі, хто був спроможний рухатися. Так вони протягнули три дні, аж раптом з’явився вертоліт і евакуював їх до Округу 13, де були і чисті світлі кімнати, і одяг, і триразове харчування. Єдиним недоліком було те, що всі приміщення містилися глибоко під землею, одяг був абсолютно ідентичний, а їжа, м’яко кажучи, не дуже смачна. Однак біженці з Округу 12 не переймалися. Вони були в безпеці. Про них піклувалися. Вони вижили, і їх гостинно прийняли.

Люди сприйняли це за вияв доброти. Але чоловік на ім’я Далтон, біженець з Округу 10, який прибився сюди пішки ще кілька років тому, пролив світло на справжні мотиви такої гостинності:

— Ви їм потрібні. І я їм потрібен. Ми всі їм потрібні. Нещодавно тут лютувала епідемія віспи, яка забрала чимало життів, а чоловіки, які вижили, стали безплідними. Ми тут для збільшення популяції. Ось як вони нас сприймають.

В Окрузі 10 Далтон працював на фермі, і там для підтримки генетичного різноманіття коровам підсаджували заздалегідь заморожені ембріони. І, швидше за все, він не помилявся у своїх здогадках — замало дітей тут було. Ну то й що? Нас не тримали в загонах, нас готували до роботи, а дітей навчали. Ті, кому виповнювалося чотирнадцять, отримували найнижче військове звання, і відтоді їх шанобливо величали солдатами. До того ж кожному біженцю влада автоматично давала громадянство Округу 13.

Але я все одно їх ненавиділа. Власне, зараз я всіх ненавиділа. І в першу чергу себе...

Земля під моїми ногами стала твердою, і крізь товстий килим попелу я відчула бруківку — це площа. По периметру тягнувся невисокий вал — рештки крамниць; замість Будинку правосуддя височіла купа почорнілого кругляка. Я наблизилася до місця, де колись була пекарня Пітиних батьків, а тепер стояла хіба обгоріла піч. Ні Пітині батьки, ні старші брати не дісталися Округу 13. Із заможних мешканців нашого округу після пожежі вціліла дюжина людей. Тепер ніхто не чекав Пітиного повернення. Окрім мене...

Задкуючи від пекарні, я на щось наскочила, поточилась і незчулась, як присіла на шматок розпеченого на сонці металу. На мить я замислилася: що це? Аж раптом згадала про нововведення, які не так давно з’явилися на площі з легкої руки Треда: ганебний стовп, кілька колодок для шмагання й шибеницю, на яку я і всілася. Мені стало зле. Зовсім зле. Перед внутрішнім зором постали образи, які переслідували мене і уві сні, і наяву. Я постійно уявляла, як катують Піту: топлять, палять, шмагають, б’ють струмом, нівечать, лупцюють — так Капітолій намагається витягнути з нього відомості про повстання, про яке він і гадки не має. Міцно заплющивши очі, я подумки полинула за сотні миль, до Піти, щоб бодай якось підтримати його і запевнити, що він не сам. Але насправді це не так. Він сам-самісінький. І мені не до снаги йому допомогти.

Тікати! Геть звідси — в те єдине місце, яке не знищив вогонь. Я швидко проминула уламки будинку мера Андерсі, де мешкала моя подруга Мадж. До нас не дійшло жодної звісточки про неї та її родину. Може, їх евакуювали до Капітолія, беручи до уваги становище її батька? А може, й ні. Раптом попіл здійнявся вгору й затанцював навколо мене — я миттю схопила поділ сорочки й піднесла його до рота. Питання не в тому, чого я могла наковтатися, а кого. Від цього стискалося горло.

В Поселенні Переможців трава також була випалена і вкрита сірим килимом, але жоден із дванадцятьох зведених тут будинків не постраждав. Я стрілою влетіла в дім, де прожила останній рік, захряснула по собі двері та привалилася до них спиною. На перший погляд удома нічого не змінилося. Було чисто. І так тихо, що аж моторошно. Навіщо я повернулася в Округ 12? Як ці відвідини допоможуть мені дати відповідь на запитання, якого мені не уникнути?

— Що мені робити? — прошепотіла я до стін. Бо відповіді й справді не знала.

До мене постійно балакали, балакали і балакали. Плутарх Гевенсбі. Його незмінна помічниця Фульвія Кардью. Різноманітні можновладці округу. Військові чини. Зі мною говорили всі, окрім Альми Коїн, президента Округу 13, яка тільки спостерігала. Їй близько п’ятдесятьох, у неї гладеньке сиве волосся до плечей. Мене завжди зачаровували її коси — такі вони були однорідні: ні ґанджу, ні віхтика, ні бодай посіченого кінчика. Очі в неї сірі, але зовсім не такі, як у мешканців Скиби, — набагато безбарвніші, немов із них висмоктали колір. Як талий сніг, коли чекаєш, щоб він нарешті зійшов.

Усі хотіли, щоб я погодилася на роль, яку вони для мене вигадали. Роль символу революції — Переспівниці. Та хіба не досить того, що я уже зробила, — кинула на арені виклик Капітолію, згуртувала народ? Тепер я ще повинна стати ватажком, обличчям, голосом, втіленням революції? Людиною, на котру округи, які здебільшого вже відкрито оголосили війну Капітолію, можуть розраховувати; людиною, яка торуватиме їм шлях до перемоги. Звісно, не весь тягар ляже на мої плечі: у мене буде команда, яка мене одягатиме, робитиме мені макіяж, писатиме промови, готуватиме мої виступи — страшенно знайомо, еге ж? — а мені тільки треба добре грати роль. Іноді я їх слухала, а іноді просто дивилася на ідеальні коси Коїн і міркувала над тим, чи це не перука. Врешті-решт я просто підводилася й виходила з кімнати, бо в мене починала розколюватися голова, або нападав голод, або мені просто кортіло вдихнути свіжого повітря — вже за кілька годин, проведених під землею, я мало не вовком вила. Я ніколи нічого не пояснювала. Просто виходила з-за столу й забиралася геть.

Вчора по обіді, коли за моєю спиною уже майже зачинилися двері, я ще встигла почути слова Коїн:

— Я мала рацію: спочатку треба було рятувати хлопця.

Вона мала на увазі Піту. Мушу визнати, вона таки справді мала рацію. Піта — чудовий промовець, саме те, що їм треба.

А кого вони врятували натомість? Мене, цілком неконтактну особу. Біпера — літнього винахідника з Округу З, з яким ми майже не бачилися, бо щойно він зміг сісти на ліжку, як його запроторили до військової лабораторії. Без перебільшення: покотили його лікарняне ліжко в секретну зону, і тепер він тільки час від часу з’являється за обіднім столом. Біпер дуже розумний і щиро прагне допомогти, але він не зовсім те, що треба. Є ще Фіней Одейр — секс-символ із рибальського округу, який замість мене врятував на арені Піті життя. З Фінея теж планують зробити ватажка повстанців, але спочатку доведеться над ним добряче попрацювати. Бо здебільшого він марить, але навіть тоді, коли ненадовго отямлюється, користі з нього мало: треба тричі сказати, щоб він почув. Лікарі вважають, що у всьому винен струм, яким його шваркнуло на арені, але я знаю, що все набагато складніше. Фіней не може зосередитися ні на чому, що стосується Округу 13, оскільки силкується перенестися до Капітолія, до божевільної Енні — єдиної, кого він щиро кохає.

Хай і з важким серцем, та я пробачила Фінею його участь у таємній змові, яка привела мене в Округ 13. Він бодай уявляє собі, що я пережила. А ще мені важко гніватися на людину, яка так часто плаче...

Я пересувалася будинком нечутною мисливською ходою, щоб не видати зайвого звука. Дорогою я підібрала кілька пам’ятних речей: світлину батьків у день їхнього весілля, блакитну стрічку для Прим, нашу сімейну книгу лікувальних і їстівних рослин. Книга впала й розгорнулася на сторінці з жовтими квіточками — і я одразу ж її захлопнула: ці квіти намалював Пітин пензлик.

Що мені робити?

А чи є сенс узагалі щось робити? Зрештою, мама, Прим, Гейлова родина — всі в безпеці. Всі інші жителі Округу 12 або померли, — а цього мені вже не змінити, — або знайшли надійний притулок в Окрузі 13. Ще залишилися повстанці в інших округах. І я, звісно, ненавиджу Капітолій, але зовсім не маю впевненості в тому, що, погодившись на роль Переспівниці, чимось їм допоможу. Ну як мені допомогти їм, коли кожна моя дія веде до страждань і смертей? Літнього чоловіка з Округу 11 застрелили за те, що він просвистів нашу з Рутою пісеньку. Жителів Округу 12 жорстоко покарали після того, як я втрутилася й спробувала заступитися за Гейла, коли його батожили. Мого стиліста Цинну забрали зі Стартового комплексу перед самим початком Ігор закривавленого і непритомного. Надійні джерела Плутарха доповіли, що Цинну вбили під час допиту. Чарівного, загадкового, милого Цинну вбили через мене! Я відігнала від себе цю занадто болючу думку, щоб остаточно не з’їхати з глузду.

Що мені робити?

Стати Переспівницею... Чи зможе добро, яке я потенційно здатна принести, компенсувати те зло, яке я вже заподіяла? Кому мені довіритися? До кого звернутися по пораду? Не до можновладців Округу 13 — це точно. Тепер, коли і моя, і Гейлова родина в безпеці, я могла би просто втекти... але в мене залишилася одна незакінчена справа. Піта. Якби я була на всі сто впевнена, що він мертвий, то без жодних докорів сумління зникла б у лісах і ніколи сюди не повернулася. Але поки мені не відомо це напевне, я тут застрягла.

Зненацька позаду вчулося сичання — і я різко розвернулася. В дверному отворі, вигнувшись дугою й опустивши вуха, стояв найбридкіший на світі кіт.

— Денді, — зронила я.

Тисячі людей загинули, а він вижив, та й вигляд мав нівроку. Цікаво, чим він харчувався? Ми завжди залишали вікно в коморі прочиненим, щоб він міг вийти з дому й повернутися. Мабуть, останнім часом він полював на мишей-полівок. Усі інші варіанти я відкинула одразу ж.

Присівши, я простягнула до нього руку.

— Ходи-но сюди.

Денді навіть вусом не повів: сердитий, бо ми його покинули. До того ж я не принесла з собою нічого смачненького, а єдине, на чому трималася наша з ним дружба, — тельбухи від здобичі. Іноді, коли ми випадково стрічалися в колишній нашій хаті (ми обоє недолюблювали нову домівку), відчували якусь особливу близькість. Але це вже позаду. Денді злісно шипів і зиркав на мене очиськами кольору гнилого кабачка.

— Хочеш побачитися з Прим? — запитала я.

Ну от, ім’я сестри одразу привернуло його увагу. Окрім власного імені, це єдине слово, яке бодай щось означало для Денді. Ліниво нявкнувши, він наблизився. Я підхопила його на руки, погладила густе хутро, а тоді рушила до комірчини, відкопала свою стару мисливську торбину й безцеремонно запхнула кота всередину. Інакше мені не пронести його на вертоліт, а Денді багато значить для сестри. Коза на ім’я Леді — от хто являв собою справжню цінність, але, на жаль, її ніде не видно.

З навушників долинув голос Гейла. Час повертатися. Але мисливська торба нагадала мені ще про одну річ, яку мені так кортіло забрати з собою. Обережно повісивши торбину на спинку крісла, я попрямувала нагору, в свою кімнату. Там у шафі висіла батькова мисливська куртка. Перед Червоною чвертю я принесла її сюди зі старої нашої хати, сподіваючись, що її присутність розрадить матір і сестру, коли не стане мене. Дякувати провидінню, що я принесла її сюди, бо від куртки б лишився сам попіл.

М’яка шкіра була гладенька на дотик, і на якусь мить мене оповили спогади про ті щасливі години, які я провела, загорнувшись у цю стару куртку. А тоді, невідомо чому, у мене спітніли долоні. По спині пробіг морозець. Я розвернулася — порожньо. Охайно. Все на своїх місцях. Не пролунало жодного звуку. Тоді чому я налякалася?

Я розширила ніздрі. Це все запах. Надокучливий і штучний. На столику стоїть ваза з сухими квітами, а з-поміж них щось біліє. Сторожким кроком я рушила до столу. З-поміж почорнілих від часу троянд визирала одна-єдина біла — свіжа. Ідеальна — до останнього шпичака й шовкової пелюстки.

Я одразу ж здогадалася, хто прислав її мені.

Президент Снігоу.

Від аромату мене мало не знудило, і я позадкувала до дверей. Як довго вона тут пролежала? День? Годину? Перш ніж підпустити мене до Поселення Переможців, повстанці перевернули тут усе догори дриґом, шукаючи вибухівку, комах, будь-що підозріле. Але для них троянда нічого не означала. Це було послання мені.

Я збігла вниз, схопила мисливську торбу та рвонула геть, тягнучи її по підлозі, аж поки не згадала, що там Денді. Опинившись на газоні, я шалено замахала руками до вертольота. Денді рвався з торби на волю, і я штрикнула його ліктем, тільки ще дужче розлютивши. Над головою матеріалізувався вертоліт, і мені опустили драбину. Щойно я ступила на нижній щабель, як руки й ноги прикипіли до драбини, і невидима сила потягнула мене нагору.

Нарешті Гейл допоміг мені піднятися на борт.

— З тобою все гаразд?

— Так, — відповіла я й крадькома змахнула рукавом кілька крапель поту з чола.

«Президент залишив мені троянду!» — кортіло мені заверещати, але я не була певна, що варто розповідати про це такій людині, як Плутарх. Хоч би тому, що мене вважатимуть божевільною. Спишуть усе на мою розбурхану уяву (це теж цілком імовірно) або вирішать, що я реагую неадекватно, і неминуче нашпигують мене ліками, знову повернуть у напіввегетативний стан, з якого я стільки часу силкувалася видряпатися. Нікому не збагнути, що це не просто квітка, не просто подарунок від президента Снігоу, а обіцянка помсти, бо ніхто не чув нашої з ним розмови перед Туром переможців.

Залишена на моєму столику, ця біла як сніг троянда була особистим посланням мені. Вона нагадувала про незакінчені справи, вона немов шепотіла: «Я здатен тебе розшукати. Я можу до тебе дістатися. Можливо, я й зараз стежу за тобою».

Розділ 2

Може, капітолійські вертольоти уже мчать сюди, щоб збити нас просто в повітрі? Поки ми летіли над Округом 12, я з тривогою визирала у вікно, очікуючи атаки, але нічого не сталося. Лише за кілька хвилин, почувши, як Плутарх перемовляється з пілотом, що повітряний простір вільний, я трохи заспокоїлася.

Гейл весело кивнув, почувши виття, що линуло з торби.

— Тепер зрозуміло, чому ти так рвалася додому.

— Так, поки була бодай якась надія його розшукати, — з цими словами я закинула торбу на сидіння, від чого бридкий котисько заходився ще дужче нявкати й гарчати. — Стули пельку, — буркнула я до торби, не витримавши, і присіла на м’яку канапу біля вікна. Гейл умостився поруч.

— В окрузі жах?

— Гірше нікуди, — відповіла я.

В Гейлових очах віддзеркалювалося моє власне горе. Наші долоні торкнулися, пальці міцно переплелися: від Округу 12 лишилося дещо, чого президенту Снігоу не вдалося зруйнувати. Решту подорожі до Округу 13 ми просиділи мовчки. Сорок п’ять хвилин вертольотом або тиждень пішки. Зрештою, Бонні та Твіда, біженки з Округу 8, яких я взимку зустріла в лісі, були не так і далеко від мети. Проте не зуміли її досягнути. Коли я розпитувала про них в Окрузі 13, виявилося, що ніхто про них і не чув. Мабуть, вони загинули в лісі.

З висоти пташиного польоту Округ 13 мав такий самий пошарпаний вигляд, як і Округ 12. Але зі зруйнованих ущент будівель уже не валив дим, як це показував по телебаченню Капітолій. Однак усе одно було важко повірити, що тут жевріє життя. За останні сімдесят п’ять років, відтоді як Округ 13 зрівняли з землею у війні між Капітолієм та округами й настали Чорні часи, майже всі нові споруди будувалися під землею. Та й до бомбардування тут існував величезний підземний комплекс, який століттями розбудовували, щоб у час війни він міг стати таємним сховком для урядовців або останнім притулком для людства, якщо навколишнє середовище стане непридатним для життя. Мешканцям Округу 13, так би мовити, пощастило, що їхній район був центром розробки ядерної зброї. За Чорних часів повстанці Округу 13 взяли владу у свої руки, спрямували на Капітолій ядерні боєголовки і таким чином змусили столицю пристати на угоду: Округ 13 оголосили розбомбленим і облишили. На заході країни у Капітолія був іще один ядерний арсенал у запасі, але вдарити звідти по Округу 13 було надто небезпечно. Тож столиця була змушена пристати на умови повстанців. Капітолій знищив усі видимі докази існування округу й цілковито його ізолював. Можливо, влада сподівалася, що без сторонньої допомоги округ вимре. І кілька разів це мало не сталося, але заколотникам завжди вдавалося розумно розподіляти ресурси, дисциплінувати населення, а головне — не втрачати пильності, щоб Капітолій бува не атакував зненацька.

Люди переважно сиділи під землею. Дозволялося, звісно, подихати свіжим повітрям, однак лише за розкладом, бо кожен мешканець Округу 13 мав свій індивідуальний денний розпорядок, якого мусив дотримуватися. Щоранку ми повинні були підносити праву руку до химерної штуковини на стіні, і на внутрішньому боці зап’ястка з’являлося блідо-червоне татуювання. 7.00. Сніданок. 7.30. Прибирання. 8.30. Навчання, аудиторія 17. І так далі. Навіть не уявляю, що було в складі чорнила, однак його неможливо було змити аж до 22.00. Купання. Рівно о 22.30 світло вимикали, і це означало, що всі, окрім працівників нічної зміни, мають вкладатися спати.

Спершу, коли я тільки потрапила в Округ 13 і ще була прикута до лікарняного ліжка, мені вдавалося уникати такого графіку. Але щойно я переїхала в кімнату 307 до мами й сестри, то була змушена підкоритися загальноприйнятим правилам. Однак, мушу визнати, я ігнорувала майже всі пункти, окрім прийомів їжі. Просто сиділа в кімнаті, або ж блукала округом, або дрімала в якомусь тихому куточку ближче до свіжого повітря. Чи за трубами у пральні. Чи в комірчині при навчальному центрі — то була ідеальна місцина: здається, ніхто й ніколи не користувався навчальним приладдям. Люди тут такі ощадливі, що марнотратство вважається мало не криміналом. На щастя, і в Окрузі 12 люди не знали, що таке марнотратство. Якось я побачила, як Фульвія Кардью зіжмакала не до кінця списаний аркуш паперу, — на її обличчі був такий вираз, ніби вона когось убила: спочатку воно стало червоним як помідор, а тоді вкрилося білими плямами, на тлі яких іще різкіше проступили срібні квіти, витатуйовані на її пухких щічках. Наочний приклад несумісності. В Окрузі 13 у мене з’явилася нова розвага — спостерігати за тим, як жменька балуваних капітолійських «повстанців» зі шкури пнеться, аби вписатися в загальну сіру картину.

Не знаю, скільки часу мені вдасться уникати чіткого розкладу, якого вимагають від мене господарі. Поки що вони не чіпали мене, бо вважали психічно неврівноваженою (про це красномовно свідчив напис на моєму браслеті), — доводилося змиритися з моїм станом. Але це не триватиме довго, так само як і намагання повернути собі свою Переспівницю.

Вистрибнувши з вертольота на посадочний майданчик, ми з Гейлом спустилися на кілька прольотів униз до кімнати 307. Могли скористатися ліфтом, але він надто нагадував мені про арену. Важко було звикнути до підземелля, проводити тут стільки часу. Однак після білої троянди у мене вдома я була навіть рада, що опинилася в безпеці глибоко під землею.

Зупинившись біля кімнати 307, я завагалася: зараз родина засипле мене запитаннями.

— Що мені казати, коли вони питатимуть про Округ 12? — звернулась я до Гейла.

— Маю сумніви, що вони захочуть почути подробиці. Вони бачили на власні очі, як горів округ. Їх більше хвилюватиме, як сприйняла побачене ти, — Гейл торкнувся моєї щоки. — Так само, як і мене.

Я притиснулася обличчям до його руки:

— Переживу.

Глибоко вдихнувши, я прочинила двері. Мама з сестрою були вдома: ну звісно, 18.00. Вільний час, півгодинний відпочинок перед вечерею. На їхніх обличчях з’явилася тривога: вони намагалися визначити мій душевний стан. Але ще ніхто не встиг розтулити рота, як я відкрила мисливську торбу — і ось Вільний час перетворився на Котячий час. Прим умостилася на підлозі, плачучи й заколисуючи кота, який без упину муркотів і тільки час від часу шипів у мій бік. Закладаюся, коли Прим зав’язала в нього на шиї блакитну стрічку, він глянув на мене самовдоволено.

Мати міцно притисла до грудей весільну світлину, а тоді поклала її туди ж, куди й нашу родинну книгу рослин — на стандартний комод, виданий урядом Округу 13. Я повісила батькову куртку на спинку крісла — і якусь мить почувалась як удома. Отож, гадаю, подорож в Округ 12 не була марною.

Ми саме йшли до їдальні (18.30. Вечеря), аж тут запищав Гейлів комунікатор. Зовні він був схожий на великий наручний годинник, але приймав письмові повідомлення. Отримати комунікатор — велика честь, це привілей тих, кого вважають важливим для справи повстання. Гейл здобув цей статус, коли врятував жителів Округу 12.

— Нас обох викликають у Ставку, — мовив Гейл.

Плентаючись позаду Гейла, я спробувала зібратися на думці та приготуватися ще до одної марної спроби зробити з мене Переспівницю. Я згаяла трохи часу, топчучись на порозі Ставки — штабу командування, оснащеного високотехнологічними штучками: балакучими стінами, електронними картами з місцеперебуванням повстанців у різних округах і величезним прямокутним столом з безліччю кнопок, яких мені заборонили торкатися. Однак ніхто не звернув на мене уваги, натомість усі скупчилися біля великого екрана, з якого цілодобово транслювали капітолійські телепередачі. Я уже збиралася вислизнути геть, але потрапила на очі Плутарху, який широкими своїми плечима заступив мені ввесь екран. Плутарх нетерпляче помахав мені рукою, і я поволі посунула вперед, міркуючи, що такого цікавого можу там побачити. Адже на екрані завжди все те саме. Воєнні кадри. Пропаганда. Кадри бомбардування Округу 12. Погрози президента Снігоу... Але цього разу на екрані красувався Цезар Флікермен. Було навіть приємно бачити господаря Голодних ігор — його пофарбоване обличчя, блискучий костюм. Він готувався до інтерв’ю — аж раптом камеру спрямували на гостя — на Піту.

З моїх вуст зірвався дивний звук — щось середнє між схлипом і стогоном: так видихає потопельник, коли йому бракує кисню, аж у грудях пече. Розштовхавши людей, я миттю протиснулася вперед, і долоня моя лягла на екран. Я шукала поглядом Пітині очі, намагаючись роздивитися в них бодай крихту болю, яка свідчила б, що він пережив тортури. Але марно. Піта на вигляд був міцний як бик: ідеальна шкіра — жодної подряпини, тіло пашить здоров’ям. Тримався він серйозно і стримано. Цей образ ніяк не поєднувався з образом бідолашного закривавленого хлопця, побитого і в синцях, який переслідував мене у снах.

Цезар зручно вмостився в кріслі навпроти Піти й довго не зводив із нього погляду.

— Отже... Піто... з поверненням.

Піта ледь помітно усміхнувся:

— Ви, мабуть, гадали, що брали в мене останнє інтерв’ю, хіба ні, Цезарю?

— Мушу зізнатися, так, — відповів Цезар. — Напередодні Червоної чверті. Хто б міг подумати, що ми знову побачимося!

— Запевняю, це не входило в мої плани, — мовив Піта й насупив брови.

Цезар ледь-ледь нахилився вперед.

— Думаю, всі ми знаємо, що входило в твої плани. Пожертвувати собою на арені заради Катніс Евердін і вашої дитинки.

— Саме так. Усе дуже просто, — Пітині пальці затарабанили по кріслу. — Але в інших людей також були плани.

«Так, в інших людей також були плани», — подумала я. Виходить, Піта здогадався, що повстанці використали нас, що ми були пішаками? Що мій порятунок був спланований із самого початку? І зрештою, що наш ментор Геймітч Абернаті зрадив нас обох, коли вдавав, що його мій порятунок не обходить?

Запала тиша, і я помітила, що на Пітиному чолі залягли зморшки. Так, він про все здогадався. Або йому розповіли. Але Капітолій не стратив його і навіть не покарав. Це перевершило мої найсміливіші сподівання. Я не могла відвести погляду від екрана — просто впивалася здоров’ям Пітиного тіла й розуму. Було таке відчуття, ніби мені в жили впорснули морфлій, як тоді, коли я лежала в лікарні.

— Може, розкажеш нам про останню ніч на арені? — запропонував Цезар. — Допоможи нам з’ясувати кілька моментів.

Піта кивнув і ненадовго замислився.

— Остання ніч... Розповісти вам про останню ніч... Що ж, перш за все, уявіть, як ми почувалися — немов комахи під ковпаком, повним розжареного повітря. А довкола самі джунглі... Все зелене, живе, все цокає. Велетенський годинник відлічує останні хвилини твого життя. Кожна година несе з собою нове жахіття. Уявити тільки: за останні два дні померло шістнадцятеро людей — деякі з них пожертвували своїм життям, захищаючи тебе. Залишилося восьмеро, та й ті, швидше за все, помруть до світанку. Завдання: врятувати одного — переможця. Але це не ти.

Від страшних спогадів я вся заросилася потом. Рука зісковзнула з екрана й безпомічно повисла. Піті не потрібен навіть пензель — він чудово вправляється зі словами.

— Щойно ти опиняєшся на арені, решта світу зникає, — провадив він. — Усе, що ти любив, усі речі й люди перестають існувати. Рожеве небо, чудовиська в джунглях, трибути, які жадають твоєї крові, — це єдина реальність, єдине, що має значення. І хай як би тобі цього не хотілося, ти мусиш убивати, бо на арені тебе веде єдине прагнення. І за нього треба дорого платити.

— Життям, — мовив Цезар.

— О ні! Більш ніж життям. Убивство безневинних людей? — мовив Піта. — За нього треба заплатити душею.

— Душею, — повторив Цезар тихо.

В кімнаті запала тиша, і я відчула, як вона затоплює весь Панем. У цю мить уся нація прикипіла до екранів, адже раніше ніхто не розповідав про те, як почуваєшся на арені.

Піта провадив:

— Тож я мусив виконати свій обов’язок. А тієї ночі моїм єдиним обов’язком було врятувати Катніс. Хоча я й не знав про плани повстанців, усе одно відчував: щось негаразд. Усе надто складно. І я пошкодував, що ми з Катніс не втекли разом, як вона запропонувала напередодні. Та було вже запізно шкодувати.

— Біпер мав підвести струм до солоного озера, і в цьому плані й тобі відвели роль, — сказав Цезар.

— Я загрався в союзників! Навіщо я дозволив нас із Катніс розділити! — вибухнув Піта. — Саме тоді я її і втратив.

— Це коли ти залишився біля дерева, а вони з Джоанною Мейсон взяли котушку дроту й подалися до озера... — уточнив Цезар.

— Як мені цього не хотілося! — вигукнув Піта. — Але я просто не міг сперечатися з Біпером, бо тоді б усі здогадалися, що ми з Катніс плануємо кинути союзників. А коли дріт обрізали, все полетіло шкереберть. Я майже нічого не пам’ятаю. Шукав Катніс... Бачив, як Брут убив Чича... Потім я вбив Брута. Пам’ятаю, як Катніс кликала мене. А тоді в дерево поцілила блискавка, і силове поле навколо арени... вибухнуло.

— Піто, його підірвала Катніс, — мовив Цезар. — Ти ж бачив повтор.

— Вона не тямила, що коїть. Ніхто з нас не знав, як Біпер усе спланував. Ви ж бачили — вона не знала навіть, що робити з тим дротом! — Піта немов хапався за останню соломинку.

— Ну гаразд. Просто все це здається вельми підозрілим, — сказав Цезар. — Так ніби вона від початку знала про плани повстанців.

Піта скочив на ноги, вп’явся долонями в крісло Цезаря та грізно над ним нависнув:

— Справді? А те, що Джоанна мало її не вбила, також було сплановано? І удар струмом, який її паралізував? І бомбування? — він уже просто верещав. — Вона не знала, Цезарю! Ніхто з нас не підозрював нічого, ми просто намагалися вберегти одне одного від смерті!

Цезар заспокійливо поклав руку Піті на груди, водночас мовби захищаючись від нього.

— Гаразд, Піто. Я тобі вірю.

— От і добре.

З цими словами Піта відступив і почав нервово перебирати пальцями волосся, куйовдячи ретельно викладені біляві кучері. А тоді важко, мов збожеволівши від горя, упав у крісло.

Цезар трохи почекав, уважно спостерігаючи за Пітою.

— А як щодо вашого ментора Геймітча Абернаті?

Пітине обличчя закам’яніло.

— Гадки не маю, що було відомо йому.

— Чи міг він бути причетним до змови? — запитав Цезар.

— Він ніколи про це й не обмовився, — відтяв Піта.

— А що тобі підказує серце? — не вгавав Цезар.

— Що мені не варто було довіряти Геймітчу, — відповів Піта. — Це все.

Я не бачила Геймітча відтоді, як кинулася на нього ще у вертольоті й залишила на його обличчі довгі криваві сліди від нігтів. Я здогадувалась, як йому важко. В Окрузі 13 суворо заборонено виготовляти й споживати алкогольні напої, навіть медичний спирт тримають за сімома замками. Неймовірно! Тверезий Геймітч — ні таємних сховків, ані смертельних коктейлів домашнього виробництва. Його цілком ізолювали від світу й заборонили з’являтися на людях, аж поки він не просохне. Мабуть, це було нестерпно, однак я втратила будь-яке співчуття до Геймітча, усвідомивши, як він нас зрадив. Сподіваюся, що він дивиться трансляцію з Капітолія і бачить, що Піта його теж зрікся.

— Ми можемо зробити перерву, якщо хочеш, — Цезар по-дружньому поплескав Піту по плечу.

— Ви хотіли ще щось запитати? — мовив Піта сухо.

— Просто поцікавитися, що ти думаєш про війну, але якщо ти засмучений... — почав був Цезар.

— А, це! Ні, я не настільки засмучений... — Піта глибоко вдихнув, а тоді глянув прямісінько в камеру. — Я хочу, щоб усі, хто дивиться на нас зараз, — байдуже, звідки вони: з Капітолія чи з повстанського табору, — зупинилися бодай на хвилинку й замислилися над тим, що означає ця війна. Для людства, яке й так мало не загинуло кількадесят років тому, воюючи між собою. Тепер нас іще менше, а ситуація набагато складніша. Невже ми справді прагнемо саме цього — знищити себе остаточно? В надії на що? На те, що якісь гідні істоти успадкують тліючі рештки планети?

— Я не... Я не впевнений, що розумію... — забелькотів Цезар.

— Ми не можемо воювати одне проти одного, Цезарю, — розтлумачив Піта. — Бо людей не залишиться. Якщо ми не складемо зброї — і то щонайшвидше! — нам усім кінець.

— То... значить, ти закликаєш до перемир’я? — запитав Цезар.

— Так. Я закликаю припинити вогонь, — підтвердив Піта стомлено. — А зараз, може, попросимо варту відвести мене назад у камеру, щоб я міг збудувати ще сотню карткових будиночків?

Цезар обернувся до камери:

— Гаразд. Гадаю, час закінчувати. Тож повернімося до нашої звичної програми...

З динаміків полилася музика, а на екрані телевізора з’явилася жінка, яка зачитала список товарів, що скоро стануть у Капітолії дефіцитними: свіжі фрукти, сонячні батареї, мило... Я спостерігала за нею з удаваною цікавістю, знаючи, що всі чекають на мою реакцію. Але я не змогла перетравити ось так одразу навалу емоцій: радість від того, що Піта живий і неушкоджений, що він вступився за мене й не повірив у мою змову з повстанцями, і шок від того, що він став на бік Капітолія і закликав до перемир’я. Він говорив так, ніби вважав обидві сторони приреченими. Однак для повстанців скласти зброю означало повернутися до старого життя. Або й гірше.

Я відчувала, як у мене за спиною назріває буря, як над Пітою громадяться хмари обвинувачень. У повітрі витали слова «зрадник», «брехун» і «ворог». Та я не мала снаги заперечувати обвинувачення, а тим паче долучатися до них, тож вирішила просто вийти з кімнати. Уже в дверях до мене долинув голос Коїн:

— Вам не давали дозволу йти, солдате Евердін.

Один із вартових притримав мене рукою. І хоча це був зовсім не агресивний рух, після арени я неадекватно реагувала на будь-який доторк. Висмикнувши руку, я кинулася бігти коридором. Позаду хтось заметушився, але я не збиралася зупинятися. Швидко перебравши в голові всі схованки, я обрала комірчину — там можна схоронитися за ящиком крейди.

— Ти живий, — шепотіла я, притискаючи долоні до щік. Відчувала, як мої вуста розпливаються в такій широкій усмішці, що це радше схоже на гримасу. Піта живий! Але він зрадник. Та, якщо чесно, мені байдуже. Байдуже, що він сказав і для кого, головне, що він здатен говорити...

За мить відчинилися дверцята і хтось увійшов. Гейл. Він умостився поруч, із роз’юшеного носа цебеніла кров.

— Що трапилося? — запитала я.

— Я заступив дорогу Богзу, — відповів він, знизавши плечима. Я спробувала витерти йому ніс рукавом. — Обережно!

Тоді я просто лагідно промокнула кров.

— А хто це?

— Ти його знаєш. Він у Коїн на побігеньках. Хотів тебе зупинити, — з цими словами Гейл відштовхнув мою руку. — Годі! Через тебе я спливу кров’ю.

Тонка цівка і справді розрослася на струмок, тож я припинила спроби надати першу допомогу.

— Ти побився з Богзом?

— Ні, тільки загородив двері, коли він хотів кинутися за тобою. А він влучив мені ліктем у ніс, — пояснив Гейл.

— Тебе, мабуть, покарають, — припустила я.

— Уже покарали, — з цими словами Гейл простягнув руку, і я збентежено витріщилася на його зап’ястя. — Коїн забрала в мене комунікатор.

Я закусила губу, силкуючись не розреготатися. Але ж це така сміхота!

— Мені шкода, солдате Гейл Готорн.

— Не варто шкодувати, солдате Катніс Евердін, — посміхнувся Гейл. — Я все одно почувався дурнем, всюди тягаючи ту штуковину... — (Ми обоє розсміялися). — Гадаю, це означає, що мене понизили в посаді... або й усунули.

Все-таки в Окрузі 13 було й дещо позитивне. Наприклад, до мене повернувся колишній Гейл. Незважаючи на тиск із боку Капітолія, на наше з Пітою фіктивне одруження, ми з Гейлом спромоглися зберегти дружбу. Гейл не нав’язувався: не ліз із поцілунками й не казав про свої почуття. Можливо, через мою хворобу, а може, не хотів тиснути, або просто розумів: це жорстоко щодо Піти, який зараз у руках Капітолія. У всякому разі, у мене знову з’явився друг, з яким я могла поділитися своїми таємницями.

— Хто ці люди? — запитала я.

— Вони такі самі, як ми. От тільки у них було не кілька пластів вугілля, а ядерна зброя, — відповів Гейл.

— А мені хочеться вірити, що Округ 12 за Чорних часів не покинув би соратників напризволяще, — мовила я.

— Міг би. Якби йшлося про капітуляцію, або про необхідність скористатись ядерною зброєю, — сказав Гейл. — Хай там як, вони молодці, що взагалі вижили.

Можливо, через те, що на моїх підошвах і досі був попіл Округу 12, вперше за увесь час я віддала належне мешканцям Округу 13. Вони вижили, незважаючи ні на що. Перші роки були найжахливішими: потому як місто було розбомблене вщент, вони тулилися в малесеньких кімнатках під землею. Населення скоротилося в десятки разів, не було до кого звернутися по допомогу... За останні сімдесят п’ять років мешканці Округу 13 навчилися самі дбати про себе, перетворилися на боєздатну армію і без сторонньої допомоги збудували нове суспільство. Вони стали б набагато сильнішими, якби через епідемію не знизився рівень народжуваності: тепер вони відчайдушно прагнуть притоку свіжої крові ззовні. Можливо, вони надто суворі, якісь запрограмовані, можливо, їм бракує почуття гумору. Але вони є. І вони прагнуть знищити Капітолій.

— Але їм знадобилося багато часу, щоб нарешті об’явитися, — мовила я.

— Так, було нелегко. Довелося створити цілу підпільну мережу в Капітолії і провести роботу в округах, — пояснив Гейл. — А далі їм потрібна була людина, яка б запустила механізм у дію. Їм потрібна була ти.

— Піта їм також був потрібен, але, здається, вони про нього швидко забули, — мовила я.

Обличчя Гейла спохмурніло.

— Сьогодні Піта міг завдати багато шкоди. Звісно, здебільшого повстанці пропустять його слова повз вуха. Однак у деяких округах спротив тільки-тільки зароджується, він іще не набрав сили, і тому людям важко буде опиратися. Перемир’я — це вочевидь ідея президента Снігоу. Але з вуст Піти вона звучить дуже резонно.

Я боялася того, що почую у відповідь, однак усе-таки запитала:

— Гейле, як ти гадаєш, чому він це сказав?

— Можливо, його катували. Або переконали. Я думаю, він уклав із владою якусь угоду, щоб захистити тебе. Скажімо, висунув ідею перемир’я навзамін того, щоб тебе й надалі вважали розгубленою вагітною дівчиною, яка й гадки не мала про повстання й проти волі опинилась у полоні. В такому разі, навіть якщо округи програють, у тебе з’явиться шанс. Якщо ти, звісно, підігруватимеш... — Напевне, у мене був спантеличений вигляд, оскільки наступні слова Гейл промовив дуже тихо. — Катніс... він досі намагається вберегти тебе від смерті.

Вберегти від смерті? А, тоді все зрозуміло! Ігри тривають. Ми з Пітою більше не на арені, та оскільки нас не вбили, його єдине бажання досі в силі. Він хоче, щоб я залягла на дно, перебула час у безпеці й не у в’язниці, аж поки не вщухне війна. Тоді в жодної зі сторін не буде причини зичити мені смерті. А що буде з Пітою? Якщо переможуть повстанці, йому кінець. Якщо переможе Капітолій... хтозна! Можливо, нам обом подарують життя — якщо я підігруватиму, — а Ігри триватимуть...

У голові промайнули десятки образів: спис, який проштрикує тільце Рути на арені; бездиханне тіло Гейла, пошматоване батогом; устелене трупами вигоріле пустище на тому місці, де колись була моя домівка... І заради чого? Заради чого? Кров у жилах завирувала, і я згадала ще дещо. Перші спроби повстання в Окрузі 8. Переможці пліч-о-пліч... І те, що я спрямувала свою стрілу в силове поле арени, не було випадковістю. Як мені хотілося, щоб вона протяла серце мого ворога!

Я зірвалася на ноги, перекидаючи коробку з сотнею олівців, розсипаючи їх по підлозі.

— Що таке? — здивувався Гейл.

— Перемир’я не буде, — я гойднулася вперед, незграбно згрібаючи прості сірі графітові олівці в коробку. — Вороття немає.

— Знаю.

Гейл підгріб до себе жменю олівців і розклав їх на підлозі в одну рівненьку лінію.

— Хай що змусило Піту сказати те, що він сказав, він помиляється.

Дурні палички не залазили в коробку, сипалися на підлогу, і я відчайдушно їх ловила.

— Знаю, — мовив Гейл. — Дай мені. Ти переламаєш усі олівці.

Він забрав у мене коробку й плавними впевненими рухами наповнив її олівцями.

— Піта не знає, що влада зробила з Округом 12. Якби він тільки краєм ока... — почала була я.

— Катніс, я не намагаюся нічого тобі довести. Якби я міг натиснути на кнопку і повбивати всіх покидьків у Капітолії, я б так і вчинив. Не вагаючись і хвилини, — він поклав до коробки останній олівець й опустив покришку. — Питання в тому, що робитимеш ти.

Виявилося, що на запитання, яке так давно не давало мені спокою, завжди була тільки одна можлива відповідь. І тільки завдяки Пітиним хитрощам я це збагнула.

Що мені робити?

Я глибоко вдихнула, ледь-ледь підносячи руки — немов відтворюючи рух чорно-білих крил, які змайстрував для мене Цинна, — і знову безвільно опускаючи.

— Я буду Переспівницею.

Розділ 3

Денді скрутився калачиком біля Прим: він вправно виконував свою роботу, захищаючи її від нічних загроз, а в очах його відбивалося тьмяне світло лампи. Прим міцно пригорнулася до матері; вигляд вони мали точно такий самий, як того ранку на Жнива, коли я вперше потрапила на Голодні ігри. У мене було власне ліжко, адже я досі одужувала, та й, ніде правди діти, ніхто б не зміг спати зі мною, бо мене постійно переслідували нічні кошмари.

Пролежавши кілька годин у ліжку, я зрештою визнала, що не засну. Денді й на мить не спустив із мене ока, під його пильним поглядом я, невпевнено ступаючи холодною кахляною підлогою, навшпиньках дісталася комода.

В середній шухляді лежав мій одяг: тут усі носили однакові сірі сорочки, які заправляли в такі ж однакові сірі штани. Попід одягом я зберігала кілька речей, які мені вдалося забрати з арени. Моя брошка з переспівницею. Пітин золотий медальйон зі світлинами мами, Прим і Гейла. Срібний парашут із втулкою, за допомогою якої я цідила воду з дерев. Перлинка, яку дав мені Піта за кілька годин до того, як я підірвала силове поле. Округ 13 конфіскував мій тюбик мазі для подальшого вивчення й використання в лікарні, а також лук і стріли, адже зброю тут дозволено носити тільки вартовим. Зараз лук і стріли в арсеналі.

Помацавши парашут, я нарешті відчула під пучками перлину. Повернулася в ліжко, вмостилася на ньому, схрестивши ноги, і незчулася як почала терти гладеньку переливчасту перлинку об губи. Не знаю чому, але мене це заспокоювало. Такий собі холодний поцілунок від Піти.

— Катніс? — прошепотіла Прим. Вона прокинулася й намагалася роздивитися мене у темряві. — Що сталося?

— Нічого. Просто поганий сон. Спи.

Це виходило саме собою: я завжди намагалася відгородити маму і Прим від зайвих хвилювань.

Обережно, щоб не збудити матір, Прим підвелася з ліжка, прихопивши з собою Денді, й умостилася біля мене. Її маленька ручка лягла на мою.

— Ти холодна, — Прим підтягнула до себе покривало, що валялося в ногах ліжка, й обгорнула нас трьох, зігріваючи мене теплом свого тіла й пухнастого тільця Денді. — Мені ти можеш розповісти, ти ж знаєш. Я вмію берегти таємниці. Навіть від мами.

Вона справді вміла тримати язика за зубами, ця маленька дівчинка, у якої на Жнива блузка висмикнулася зі спіднички, мов качиний хвостик; яка без сторонньої допомоги не могла дотягнутися до тарілок і яка мало не благала відвести її до пекарні, щоб подивитися крізь вікно на глазуровані торти... Час і горе змусили її занадто швидко подорослішати, принаймні як на мене, перетворивши її на молоду жінку, яка не поморщившись зашиває криваві рани і розуміє, що нашій матері можна розповідати, а що ні.

— Завтра вранці я збираюся пристати на пропозицію повстанців — буду Переспівницею, — мовила я.

— А ти цього справді хочеш? Чи тебе змушують? — запитала вона.

— Гадаю, і те, і те, — гигикнула я. — Хоча ні, я справді хочу. Я повинна, якщо це допоможе повстанцям здолати Снігоу, — я дужче стиснула в долоні перлину. — Просто... вся справа в Піті. Боюся, якщо ми переможемо, повстанці стратять його, як зрадника.

Прим замислилася.

— Катніс, здається, ти не усвідомлюєш, наскільки ти важлива для справи. А важливі люди зазвичай отримують те, що попросять. Якщо ти схочеш уберегти Піту від повстанців, ти зможеш.

Мабуть, я таки важлива. Мій порятунок завдав усім чимало клопоту. Мені дозволили навідатися в Округ 12...

— Тобто... я можу вимагати для Піти недоторканність? І всі будуть змушені пристати на мої вимоги?

— Думаю, ти можеш вимагати що завгодно, і Коїн не матиме іншого виходу, окрім як пристати на твої умови... — Прим насупилася. — От тільки звідки тобі знати, що вона дотримає слова?

Я згадала всі ті брехні, які наплів нам із Пітою Геймітч, щоб змусити нас діяти так, як йому вигідно. Як домогтися того, щоб повстанці не зреклися свого слова? Усна обіцянка за зачиненими дверима, ба навіть угода, укладена на папері, — після війни все це може розтанути як дим. Хто тоді доведе існування й чинність такої угоди? Жоден свідок зі Ставки нічого не вартий. Адже, швидше за все, саме вони підпишуть Піті смертний вирок. Мені знадобиться набагато більше свідків: усі, кого я зможу знайти.

— Вони дадуть обіцянку публічно, — мовила я. Денді змахнув хвостом, і я сприйняла це як згоду. — Я змушу Коїн оголосити це перед усім населенням Округу 13.

— Гм, непогана ідея, — усміхнулася Прим. — Це не стовідсоткова гарантія, однак тепер їм буде набагато важче не дотримати слова.

З пліч немов гора впала, адже нарешті я прийняла важливе рішення.

— Треба частіше будити тебе, маленьке каченя.

— Авжеж, — мовила Прим і поцілувала мене в щоку. — А тепер спробуй заснути, гаразд?

І я таки заснула, а прокинувшись уранці, почала жити згідно з розкладом: 7.00. Сніданок, 7.30. Ставка. От і добре, бо час щось робити. В їдальні я піднесла витатуйований на руці розклад, в який вписаний був мій ідентифікаційний номер, до сенсорного екрана і попхала тацю вздовж харчових автоматів. Сніданок, як завжди, складався з миски гарячої каші, склянки молока і жменьки фруктів чи овочів (сьогодні нам подали товчену ріпу). Вся їжа вирощена в підземеллях Округу 13. Мене приписали до столу, за яким сиділи Евердіни, Готорни та ще кілька біженців із нашого округу. Я одним духом глитнула свою порцію і не відмовилася б від добавки, але тут ніколи не давали добавок. До харчування тут науковий підхід. Кожен мешканець отримує рівно стільки калорій, скільки потрібно саме йому, щоб протягнути до наступного прийому їжі, — ні грама більше, ні грама менше. Розмір порції залежить від віку, зросту, будови тіла, стану здоров’я і фізичних навантажень згідно з розкладом. Біженці з Округу 12 спочатку отримували більші порції, ніж місцеві жителі, — щоб бодай трохи погладшали. Мабуть, кощаві солдати надто швидко втомлюються. Мушу визнати, що такий підхід спрацював. Уже за місяць ми мали здоровіший вигляд, особливо діти.

Гейл сів поруч, і я докладала зусиль, щоб не зиркати жалібно на його тацю. Мені так хотілося добавки, а він так часто ділився зі мною своєю порцією, що мені вже було соромно. Та хоч як я намагалася зосередитися на серветці, в мою тарілку все одно плюснула повна ложка товченої ріпи.

— Припиняй це, — мовила я, та оскільки вже почала жувати, мої слова прозвучали зовсім не переконливо. — Мабуть, це заборонено.

Тут дуже суворі правила щодо харчування. Наприклад, навіть якщо ти не доїв свою порцію і хочеш притримати її на потім, не зможеш винести її з їдальні. Мабуть, раніше тут ставсь якийсь інцидент: хтось запасався їжею абощо. Але ж ми з Гейлом не один рік добували харчі для своїх родин, тому таке правило здавалося нам дивним. Ми добре знали, що таке голод, але ще ніхто й ніколи не вказував нам, що і коли їсти. В дечому правила в Окрузі 13 були набагато суворіші, ніж ті, які нам нав’язував Капітолій.

— А що мені зроблять? У мене вже й так забрали комунікатор, — відмахнувся Гейл.

Я мало не вилизала свою миску, і раптом у мене з’явилося натхнення.

— Слухай, а може, додати й це до списку моїх вимог?

— Що саме? Щоб мені дозволили підгодовувати тебе ріпою? — запитав Гейл.

— Ні, щоб нам дозволили полювати... — (Це привернуло Гейлову увагу). — Ми б віддавали все впольоване на кухню. Але ж головне... — я недоговорила, бо Гейл і так зрозумів мене. Головне, що ми б час від часу дихали свіжим повітрям. Гуляли в лісах. Ми б знову стали собою.

— Давай, — мовив Гейл. — Зараз саме час. Ти можеш просити місяць із небес — і для тебе дістануть і його.

Гейл навіть не уявляв, що я й так проситиму місяць із небес — проситиму зберегти Піті життя. Я міркувала, чи варто розповісти про це Гейлові, аж тут пролунав дзвоник, який сповістив про завершення сніданку. Я уявила, що опинюся сам на сам із Коїн, і мені стало зле.

— Що в тебе далі за розкладом?

Гейл поглянув на руку:

— Урок з історії ядерної зброї. До речі, твою відсутність уже помітили.

— Я маю йти в Ставку. Підеш зі мною? — запитала я.

— Гаразд. Але після вчорашнього мене можуть просто виставити за двері.

Поки ми відносили таці, Гейл мовив:

— Гадаю, тобі варто занести Денді в список своїх вимог. Я не впевнений, що тут нормально ставляться до домашніх улюбленців, адже вони не приносять ніякої користі.

— О, тут знайдуть роботу і для нього. От побачиш, щоранку на його лапі з’являтиметься новий напис, — мовила я, однак вирішила перестрахуватися і заради Прим включила його в перелік.

Поки ми дісталися Ставки, Коїн, Плутарх та інші уже зібралися. Майже всі здивувалися, побачивши Гейла, але ніхто не наважився виставити його за двері. Я боялася переплутати, що збираюся вимагати, тож одразу попросила аркуш паперу й олівець. Уперше — з часу своєї появи тут — я виявила цікавість до того, що відбувається, і це заскочило всіх зненацька. Кілька здивованих пар очей перезирнулися між собою. Мабуть, для мене приготували нову лекцію... Проте Коїн сама подала мені аркуш паперу й олівець, і всі мовчки чекали, поки я складала перелік. Денді. Полювання. Недоторканність для Піти. Публічна обіцянка.

Здається, це все. Це мій єдиний шанс, єдина можливість поторгуватися. Міркуй! Чого ти ще хочеш? І тут я плечем відчула тепло. Гейл. Я додала до списку Гейла. Не думаю, що зможу впоратися без нього.

Розболілася голова, і стало важко думати. Заплющивши очі, я почала беззвучно промовляти: «Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Моя домівка — Округ 12. Я брала участь у Голодних іграх. Урятувалася. Капітолій ненавидить мене. Піту взяли в заручники. Він живий. Він зрадник, але живий. Я повинна вберегти його від смерті...»

Перелік. Він закороткий. Треба мислити масштабніше... Уявімо, що я перестану бути важливою, уявімо майбутнє, в якому я нічого не варта. Хіба я не повинна просити більшого? Для своєї родини? Для своїх земляків? Від праху мертвих засвербіла шкіра. Я буквально фізично відчула під підошвою черевика обгорілий череп. Від змішаного запаху крові і ядучого аромату троянд запалало в носі.

Олівець сам почав ковзати по аркушу. Розплющивши очі, я побачила криві букви. «СНІГОУ ВБ’Ю Я». Якщо президента візьмуть у полон, то привілей його стратити мають надати мені.

Плутарх обережно кахикнув:

— Уже закінчила?

Я підвела погляд на годинник. Я просиділа за столом майже двадцять хвилин! Здається, не в одного Фінея проблеми з концентрацією.

— Так, — відповіла я. Мій голос звучав хрипко, тож я прокашлялася. — Отже, домовилися, я згідна стати вашою Переспівницею.

Я дала їм трохи часу на те, щоб полегшено зітхнути, привітати одне одного, поплескати по спині, але Коїн залишилася незворушною, так ніби моя заява аніскілечки її не вразила.

— Але в мене є кілька умов, — я розгладила аркуш. — По-перше, моя сім’я залишає собі кота.

Моє найкрихітніше прохання миттю спровокувало суперечку. Повстанці з Капітолія не бачили в цьому нічого поганого: певна річ, мені дозволять залишити кота! — тоді як жителі Округу 13 вважали, що це може спричинити певні труднощі. Зрештою ухвалили рішення переселити нас на верхній поверх, у кімнату з неймовірною розкішшю — крихітним віконцем над землею. Так Денді зможе виходити й заходити, щоб робити всі свої справи надворі. Годуватися він має сам. Якщо проґавить комендантську годину, лишиться до ранку надворі. Якщо поставить під загрозу систему безпеки, його негайно пристрелять.

Зовсім не погано. Денді житиме так, як жив дотепер. За винятком умови про розстріл. Якщо він надто вихудає, я зможу підгодовувати його тельбухами — за умови, що моє наступне прохання буде задоволене.

— По-друге, я хочу полювати. З Гейлом. У лісі, — випалила я і дала присутнім кілька секунд, щоб перетравити почуте.

— Ми не заходитимемо далеко, — докинув Гейл. — Користуватимемося нашими старими луками. М’ясо можете забирати на кухню.

Я поквапилася втрутитись, поки нам не відмовили:

— Просто... Я не можу тут дихати... Я б зміцніла, стала прудкішою, якби... якби змогла полювати.

Плутарх почав був пояснювати пов’язані з цим проблеми: небезпеку, необхідність посилення охорони, можливі поранення, — але Коїн обірвала його:

— Ні. Нехай полюють. Дві години на день замість тренувань. Радіус — чверть милі. Комунікатори і маячки обов’язкові. Що ще?

Я швидко переглянула свій список:

— Гейл. Без нього мені не впоратись.

— У якій ролі? Як друг, який весь час поряд, поки камери не бачать? Чи, може, ти хочеш, щоб ми представили його як твого нового коханого? — запитала Коїн.

Вона вимовила це без будь-якої злості чи умислу — навпаки, я б сказала, її слова прозвучали якось прозаїчно. Однак мене вони приголомшили.

— Що?

— Гадаю, ми повинні дотримуватися старого сценарію — роману з Пітою. Один крок убік — і публіка втратить до Катніс прихильність, — мовив Плутарх. — Особливо тепер, коли всі думають, що вона носить його дитину.

— Згодна. Отже, публіці подаємо Гейла як простого товариша по зброї. Так добре? — запитала Коїн. Я не могла відвести від неї погляду. Вона нетерпляче провадила: — Для Гейла цього достатньо?

— Можна сказати, що він твій двоюрідний брат, — мовила Фульвія.

— Ми не брат і сестра! — вигукнули ми з Гейлом воднораз.

— Знаю, але на камеру, мабуть, краще дотримуватися такої версії, — мовив Плутарх. — Поза камерою він увесь твій. Ще щось?

Такий поворот розмови не на жарт розізлив мене. Всі подумали, що я так просто можу відмовитися від Піти, що я закохана в Гейла, що все це була тільки гра! Мої щоки спаленіли. Сама тільки думка про те, що я за таких обставин можу завести коханця, була принизлива. Вихлюпуючи всю свою злість, я оголосила свою головну умову:

— Якщо війна закінчиться нашою перемогою, Піту помилують.

Запала мертва тиша. Я відчула, як Гейлове тіло напружилося. Треба було попередити його, але я не була впевнена щодо його реакції. Я ніколи не знала, як він ставиться до Піти.

— До нього не буде застосовано жодного покарання, — провадила я. Аж раптом мене осінила нова думка. — Так само, як і до інших полонених трибутів — Джоанни й Енобарії.

Якщо чесно, то мене мало хвилювала Енобарія, злюка з Округу 2, яку я ненавиділа. Але було якось неправильно кидати її напризволяще.

— Ні, — відповіла Коїн рішуче.

— Так, — випалила я у відповідь. — У чому їхня провина? В тому, що ви не забрали їх з арени? Хто знає, що зараз робить з ними Капітолій?

— Їх судитимуть разом з іншими військовими злочинцями і ставитимуться до них так, як вирішить трибунал, — сказала вона.

— Їм буде гарантована недоторканність! — я підвелася з крісла, мій голос лунав гучно і дзвінко. — Ви особисто пообіцяєте мені це перед усіма жителями Округу 13 і біженцями Округу 12. Якнайшвидше. Сьогодні. Ваше звернення буде записано на плівку для майбутніх поколінь. Ви оголосите себе і свій уряд відповідальними за їхню безпеку, а ні, то шукайте собі іншу Переспівницю!

Мої слова повисли в кімнаті. Ніхто не наважувався порушити мовчанку.

— Ось вона! Справжня! — прошепотіла Фульвія Плутарху. — Ще б костюм, а позаду вогонь і трохи диму.

— Так, саме те, що нам потрібно, — прошепотів Плутарх у відповідь.

Мені кортіло спопелити їх поглядом, але я усвідомлювала, що зараз це буде великою помилкою. Не варто відводити очей від Коїн. Я легко читала на її обличчі, як вона зважує мій ультиматум і вирішує, чи окупиться він.

— Що скажете, президенте? — запитав Плутарх. — За даних обставин ви можете офіційно оголосити про помилування. А хлопець... він іще навіть неповнолітній.

— Гаразд, — озвалася нарешті Коїн. — Але раджу тобі грати переконливіше.

— Гратиму, але тільки після вашої офіційної заяви, — відповіла я.

— Скличте сьогодні збори національної безпеки. Замість вільного часу, — звеліла вона. — Я виголошу офіційне звернення. У твоєму переліку є ще щось, Катніс?

Зіжмаканий папірець перетворився на м’ячик, я й далі стискала його в правій долоні. Я востаннє розпрямила аркуш і прочитала криві букви.

— Ще остання умова. Снігоу вб’ю я.

Вперше за весь час на вустах президента з’явилася ледь помітна посмішка:

— Коли прийде час, я дам тобі можливість обдумати все ще раз.

Можливо, вона має рацію. Насправді мені вже не так сильно кортіло вбити Снігоу. Гадаю, я можу покластися на Коїн і почекати, коли прийде час.

— Справедливо.

Очі Коїн опустилися на годинник. Вона також мусить дотримуватися графіку.

— Гадаю, тепер я можу залишити її на вас, Плутарху.

З цими словами вона вийшла з кімнати, а за нею і всі її підлеглі. Залишилися тільки Плутарх, Фульвія і ми з Гейлом.

— Просто чудово. Неперевершено, — Плутарх опустився на стілець і втомлено потер очі. — Знаєте, чого мені бракує найдужче? Більше за все? Кави. От я запитую себе, чому вівсянку й ріпу не можна запити кавою?

— Ми й не уявляли, що тут усе так суворо, — пояснила Фульвія, масажуючи Плутархові плечі. — Навіть у вищих колах.

— Ну, ми ще покладалися на чорний ринок, але тут його немає, — мовив Плутарх. — Навіть в Окрузі 12 був свій чорний ринок, правда?

— Так, Горно, — мовив Гейл. — Ми там торгували.

— Ось бачите? Тільки не треба дивитися так на мене. Боже, які ви моральні! Практично непідкупні! — зітхнув Плутарх. — Гаразд, як кажуть, війни не тривають вічно. Що ж, раді вітати вас у команді, — він простягнув руку, і Фульвія подала йому великий альбом у чорній шкіряній палітурці. — Загалом ти уявляєш, що нам від тебе потрібно, Катніс. Я розумію, що тобі було важко зважитися на таке. Сподіваюся, це допоможе...

Плутарх штовхнув альбом до мене, і я підозріло втупилася в нього. Але цікавість перемогла, я відгорнула обкладинку — і побачила там себе, струнку й дужу, в чорному костюмі. Тільки один майстер міг створити такий костюм, на перший погляд зовсім простий, а насправді витвір мистецтва. Шолом, майстерно вигнутий нагрудник, трішки віддуті рукава, з-під яких визирає біла тканина... З його легкої руки я знову перетворюся на переспівницю.

— Цинна, — прошепотіла я.

— Так. Він узяв із мене слово, що я не покажу тобі цього альбому, аж поки ти сама не вирішиш стати Переспівницею. Повір, а мені дуже кортіло, — мовив Плутарх. — Давай. Гортай далі.

Я повільно гортала сторінку по сторінці, роздивляючись кожну деталь костюму: старанно скроєні шари бронежилета, приховану зброю в черевиках і на поясі, спеціальний захист біля серця. На останній сторінці, під ескізом моєї брошки, Цинна написав: «Я досі ставлю на тебе».

— Коли він... — мій голос здригнувся.

— Потому як оголосили Червону чверть. Приблизно за кілька тижнів до Ігор. У нас є не тільки ескізи, але й самі костюми. А ще на тебе в арсеналі чекає Біпер, він має для тебе дещо цікаве. Я нічого тобі не скажу, не хочу зіпсувати сюрприз, — мовив Плутарх.

— Ти будеш найкраще вбраним повстанцем за всю історію воєн, — зронив Гейл і посміхнувся. Раптом до мене дійшло, що весь цей час він тримався оддалік. Мабуть, як і Цинна, хотів, щоб я все вирішила сама.

— Ми розробили план під назвою «Атака в ефірі», — мовив Плутарх. — Маємо на меті зняти серію агіток, тобто агітаційних роликів з тобою в головній ролі, і транслювати їх на увесь Панем.

— Але як? Тільки Капітолій має право на трансляцію! — здивувався Гейл.

— Але ж із нами Біпер. Приблизно десять років тому це він перепрограмовував підземні мережі трансляції. І вважає, що у нас є непогані шанси вийти в ефір. Звісно, спочатку треба відзняти матеріал. Тож, Катніс, студія запису до твоїх послуг... — Плутарх перевів погляд на свою асистентку. — Фульвіє!

— Ми з Плутархом довго мізкували над тим, як тебе подати. Нам здається, найкраще спершу вибудувати зовнішній образ ватажка повстанців. А тоді вже зайнятися внутрішнім світом. Тобто спочатку треба забезпечити, щоб наша Переспівниця мала приголомшливий вигляд, а потім попрацювати над особистістю, гідною такого образу, — мовила вона і розцвіла.

— Але у вас уже є костюм, — зауважив Гейл.

— Так, але поглянь на неї! Вона налякана, закривавлена? Чи, може, в її очах палає вогонь повстання? Яку лють вона зможе зіграти, якщо довкола не буде ворогів? У будь-якому разі вона повинна уособлювати щось. Я маю на увазі, що це... — Фульвія швидким кроком наблизилася до мене й обхопила моє обличчя долонями, — це ні до чого не годиться.

Я інстинктивно відсмикнула голову, але вона й так уже почала збирати свої речі.

— Отже, — сказала вона, — зважаючи на такі труднощі, ми приготували тобі ще один маленький сюрприз. Ходімо.

Фульвія поманила нас рукою, і ми з Гейлом рушили в коридор слідом за Плутархом.

— Хотіли як краще, а тільки образили, — прошепотів Гейл мені на вухо.

— Ласкаво просимо до Капітолія, — відповіла я. Однак слова Фульвії зовсім не вразили мене. Міцніше стиснувши альбом, я пригорнула його до грудей. Якщо цього хотів Цинна, то я все правильно вирішила.

Ми зайшли в ліфт, і Плутарх зазирнув до свого записника.

— Подивимося. Кімната три-дев’ять-нуль-вісім.

Він натиснув кнопку 39, але нічого не сталося.

— Напевно, слід скористатися ключем, — зауважила Фульвія.

Витягнувши з-під сорочки ключ на тоненькому ланцюжку, Плутарх застромив його в отвір, якого я раніше й не помічала. Двері зачинилися.

— Он воно як!

Ліфт почав опускатися вниз: десять, двадцять, тридцять поверхів... Я й не здогадувалася, що Округ 13 залягає так глибоко. Двері відчинились, і ми опинилися в білому широкому коридорі, обабіч якого тягнулися червоні двері, на вигляд майже розкішні — в порівнянні з сірими на верхніх поверхах. Кожні двері були просто позначені цифрами. 3901, 3902, 3903...

Ми вийшли з ліфта, і дверцята за нашими спинами зачинилися, а тоді ззовні опустилися ще й металеві ґрати. Не встигла я й оком змигнути, як у другому кінці коридору матеріалізувався чатовий. Двері за його спиною беззвучно зачинилися, і він рушив до нас.

Плутарх вийшов йому назустріч, простягнувши руку на знак привітання. В повітрі витало щось зловісне — щось тут було не так. І справа зовсім не в ліфті, і не в клаустрофобії (уявіть тільки: 39 поверхів під землею!), і не в дошкульному запахові антисептика. Глянувши на Гейла, я одразу збагнула, що він почувається точно так само.

— Доброго ранку, ми шукали... — почав був Плутарх.

— Ви помилилися поверхом, — відрубав чатовий.

— Справді? — Плутарх іще раз перевірив свої записи. — Тут у мене написано три-дев’ять-нуль-вісім. Може, ви просто передзвоните...

— Боюся, я змушений просити вас якнайшвидше піти геть. Очевидячки, сталася помилка, зверніться в Бюро, — сказав охоронець.

Кімната 3908 була просто перед нами. Всього за кілька кроків. Двері — вони тут усі були однакові — здавалися недоробленими: на них не було ручок. Мабуть, вони відчинялися від поштовху — як і ті, з яких вийшов чатовий.

— А де це? — запитала Фульвія.

— Бюро розташоване на сьомому поверсі, — відповів чатовий і простягнув руки, підштовхуючи нас назад до ліфта.

Саме в цю мить з-за дверей кімнати 3908 долинув якийсь звук, схожий на скавуління заляканого собаки, який намагається уникнути удару. От тільки цей звук був надто людський і надто знайомий. Наші з Гейлом погляди зустрілися всього на мить, але двом людям, які розуміють одне одного з півслова, цього було достатньо. Я випустила з рук альбом Цинни, і він з гучним виляском упав чатовому на ногу. А за секунду, коли чатовий нахилився, щоб його підняти, Гейл також нахилився і «ненавмисне» зіштовхнувся з ним головою.

— Ой, вибачте, — мовив Гейл, усміхнувшись, і зловив чатового за руку, мовби щоб заспокоїти, а насправді розвернув його до мене боком.

Це був мій єдиний шанс. Промчавши повз чатового, я поштовхом відчинила двері під номером 3908 і побачила їх. У синцях, напівголих, прикутих кайданами до стіни.

То була моя підготовча команда.

Розділ 4

Крізь густий запах антисептика пробивався сморід немитих тіл, застояної сечі та інфекції. Якби не золоте татуювання на обличчі у Вінії, не оранжеві кучері Флавія і не зеленкувата шкіра Октавії, яка обвисла, мов здута повітряна кулька, я б ніколи не впізнала ці три виснажені створіння.

Побачивши мене, Флавій і Октавія відсахнулись і втиснулися спинами в кахляну стіну, так ніби очікували нападу, хоча я ніколи їх не ображала. Злостиві думки — ось моя найгірша образа на їхню адресу, і то я завжди тримала їх при собі. Тоді чому ж вони мене бояться?

Чатовий кричав, щоб я негайно вийшла з кімнати, але судячи з метушні, Гейл якимось чином його затримав. Мені було потрібно всього кілька секунд, кілька відповідей. Я підійшла до Вінії: вона завжди була найсильнішою. Опустившись перед нею навколішки, я узяла її за руки; її крижані пальці вчепилися в мене, мов лещата.

— Що сталося, Вініє? — запитала я. — Чому ви тут?

— Нас викрали. З Капітолія, — мовила вона хрипким голосом.

До кімнати ввійшов Плутарх.

— Що тут у біса коїться?

— Хто вас викрав? — не вгавала я.

— Люди, — відповіла вона розмито. — Тієї ночі, коли ти підірвала арену.

— Ми подумали, що тобі буде легше, коли поруч буде твоя підготовча команда, — мовив Плутарх. — І Цинна просив...

— Невже Цинна просив про оце? — гаркнула я, бо знала напевне, що Цинна нізащо в світі не образив би цих трьох людей, до яких завжди ставився лагідно і терпляче. — Чому їх тут тримають, як злочинців?

— Не знаю. Чесно, — голос Плутарха переконав мене, що він не обманює, і неприродно бліде обличчя Фульвії тільки підтвердило це. Плутарх обернувся до чатового, який щойно з’явився у дверях: Гейл не відходив від нього ні на крок. — Я гадав, їм просто заборонили вільне пересування по території. За що їх покарано?

— За те, що вони крали їжу. Ми були змушені затримати їх після сварки через хліб, — відповів охоронець.

Вінія насупилася, брови її поповзли вгору, так ніби вона досі не могла втямити, в чому їхня провина.

— Нас ніхто не попередив. А ми були такі голодні! Та й узяла вона всього один шматочок.

Октавія почала схлипувати в свою порвану туніку. І я згадала, як колись після першої нашої з Пітою перемоги на Іграх Октавія крадькома передала мені під столом булочку, бо не могла стерпіти моїх голодних мук. Я підповзла до її тремтячого тіла:

— Октавіє! — я торкнулася її — і вона здригнулась. — Октавіє, все буде гаразд. Я витягну вас звідси, чуєте?

— Це буде нелегко, — мовив Плутарх.

— І це все через те, що вони взяли шматок хліба? — запитав Гейл.

— Вони кілька разів порушували правила. Їх попереджали. Але вони все одно й далі брали хліб, — чатовий на якусь мить замовк, наче його приголомшило наше тупоумство. — Адже брати хліб суворо заборонено.

Октавія ніяк не хотіла забирати рук з обличчя, але голову трішки підвела; кайдани на худих зап’ястках з’їхали на кілька дюймів униз, і я побачила свіжі рани.

— Я відведу вас до мами, — мовила я і повернулася до чатового. — Звільніть їх.

Чатовий похитав головою:

— Я не уповноважений.

— Звільніть їх! Негайно! — заверещала я.

Здається, чатовий розгубився. Звичайні жителі ніколи не розмовляли з ним таким тоном.

— Вказівки про звільнення не було. У вас немає повноважень...

— У мене є повноваження, — мовив Плутарх. — Ми все одно прийшли по них. Вони важливі для справи. Я беру повну відповідальність на себе.

Чатовий відійшов подзвонити, а за кілька хвилин повернувся зі зв’язкою ключів. Моя підготовча команда провела в камері стільки часу, що навіть потому як кайдани зняли, не могла звестися на ноги. Ми з Гейлом і Плутархом допомогли їм підвестися. Флавій перечепився через металеву решітку, яка затуляла циліндричний отвір у підлозі, і на саму тільки думку про те, що зливається у цей стік, мені стало зле і в шлунку все перевернулося. З білих кахлів змиваються плями людського горя...

В лікарні я відшукала маму — єдину людину, якій могла довірити бідолашних капітолійців. Їй знадобилася всього хвилина, щоб розмістити їх і оцінити загальний стан, а далі її емоції сховалися під маскою зосередженості. І я знала, це не від того, що вона побачила понівечені тіла — в Окрузі 12 це було звичною справою, — а тому що вона зрозуміла: Округ 13 нічим не відрізняється від інших — тут також утримують і катують ув’язнених.

Маму допустили до роботи в лікарні, але ставилися до неї радше як до медсестри, ніж як до лікаря, незважаючи на її чималий досвід. Однак ніхто не заперечував, коли вона відвела мою підготовчу команду в оглядову, щоб обстежити рани. Я сіла на лавку біля входу в лікарню й терпляче очікувала на її вердикт. Їхні тіла розкажуть мамі все про той біль, якого вони зазнали.

Гейл сів поруч і пригорнув мене за плечі.

— Вона їх вилікує.

Я тільки кивнула у відповідь і замислилась над тим, чи згадує він іноді про власне покарання новою владою Округу 12.

Плутарх із Фульвією вмостилися на лавочці навпроти, але жодним словом не прокоментували стан моєї підготовчої команди. Якщо вони справді не здогадувалися про покарання, тоді як вони пояснюють такий учинок президента Коїн? Я вирішила відкрити їм очі.

— Гадаю, це було попередження нам усім, — мовила я.

— Що? Ні. Що ти маєш за увазі? — здивувалася Фульвія.

— Покарання моєї підготовчої команди — це попередження, — пояснила я. — Не тільки мені, але й вам. Щоб ми знали, хто тут головний і що з нами буде, якщо ми ослухаємося. Якщо у вас були бодай найменші ілюзії з приводу того, що ви маєте владу, гадаю, тепер вони розвіялися. І, вочевидь, навіть капітолійське походження не в змозі вам допомогти. Навпаки, це тягне за собою додаткові зобов’язання і відповідальність.

— Хіба можна порівнювати Плутарха, який спланував масштабне повстання, і трьох косметологів, — відповіла Фульвія крижаним тоном.

— Як скажете, Фульвіє, — знизала я плечима. — Та уявіть тільки, що буде, якщо ви станете Коїн на заваді. Мою підготовчу команду викрали силоміць, тож вони досі можуть сподіватися на те, що одного дня повернуться до Капітолія. Ми з Гейлом виживемо в лісах. А куди подінетеся ви?

— Можливо, ми трохи важливіші для справи, ніж ти гадаєш, — відповів Плутарх байдужим тоном.

— Ну звісно. Трибути також були важливі для Ігор... А потім ставали неважливі, — мовила я. — І тоді нас просто позбувалися — еге ж, Плутарху?

Це поклало розмові край. Решту часу ми сиділи мовчки, аж поки до нас не вийшла мама.

— З ними все буде гаразд, — повідомила вона. — Серйозних ушкоджень немає.

— Добре. Чудово, — мовив Плутарх. — Коли вони зможуть взятися до роботи?

— Мабуть, завтра, — відповіла вона. — Після всього, чого вони зазнали, вони трохи емоційно неврівноважені. Після Капітолія вони були зовсім не готові до нового життя.

— А хто з нас був? — мовив Плутарх.

Чи то через мою підготовчу команду, чи то через втому Плутарх розщедрився та звільнив мене від обов’язків Переспівниці аж до вечора. Ми з Гейлом подалися до їдальні на обід — отримали по порції тушкованих бобів із цибулею, по кусню хліба та склянці води. Після того, що сталося з Вінією, хліб просто-таки застряг у мене в горлі, і я віддала надкушений шматок Гейлові. За обідом ми не промовили і слова, тільки коли наші миски спорожніли, Гейл задер рукав сорочки й поглянув на свій розклад.

— Зараз у мене тренування.

Я також задерла рукав:

— У мене теж.

Нестримне бажання втекти в ліс, бодай на дві години, відсунуло на другий план усі переживання. Зелень, сонячне проміння, свіже повітря обов’язково допоможуть мені позбутися поганих думок. Щойно опинившись у коридорі, ми з Гейлом, мов школярі, кинулися наввипередки до арсеналу і, поки добігли, захекалися не на жарт — то було ще одне нагадування про те, що я не зовсім одужала. Вартові видали нам старі луки, а також ножі й бокастий мішок замість мисливської торби. Набравшись терпіння, я мовчала, поки до щиколотки мені чіпляли маячок, і вдавала, що слухаю, коли мені пояснювали, як користуватися наручним комунікатором. Одне-єдине не йшло мені з голови: в комунікатор вмонтований годинник, і ми повинні повернутися в Округ 13 до визначеного часу — в іншому разі нас позбавлять цього неймовірного привілею — полювання. Мабуть, це єдине правило, якого я дотримуватимуся.

Нас випустили на тренувальний майданчик — велику територію за лісом, обгороджену високим парканом. Вартові без жодного слова відчинили добре змащені ворота. Самотужки нам цю перешкоду не здолати — паркан тридцять футів заввишки, завжди під напругою, та ще й на додачу увінчаний сталевим дротом із гострими як лезо колючками. Ми заглиблювалися в ліс, аж поки паркан геть не зник з очей. На першій-ліпшій галявині ми зупинилися й, задерши голови до сонця, почали грітися в його променях. Я розкинула руки в боки й закрутилася — та так сильно, що аж у голові запаморочилося.

Як і в Окрузі 12, тут також бракувало дощу. Сухі дерева скидали пожовклі листочки, які стелилися під ноги хрустким килимом. Ми роззулися. Мої черевики взагалі ні до чого вже не годилися: мені, цілком у дусі Округу 13, виділили пару, з якої хтось виріс. І той хтось мав кумедну манеру ходити — надто дивно черевики вигнулися й всохлися.

Ми полювали, як за старих часів. Тихо, не перемовившись і словом, бо тут, у лісі, ми були немов дві половинки одного цілого. Ми вгадували рухи одне одного і прикривали одне одному спини. Скільки часу ми уже не полювали ось так пліч-о-пліч? Вісім місяців? Дев’ять? Омріяна свобода! Не зовсім те, чого хотілося б, — на заваді пережите горе, постійна втома і маячки на щиколотках... Але на ту мить це було для мене справжнісіньким щастям.

Звірі в лісі були довірливі, вони ще не звикли до нашого запаху, а кожна секунда зволікання коштувала їм життя. За півтори години ми вполювали з дюжину різної здобичі — зайців, білок та індичок — й вирішили провести залишок часу біля ставка, який, мабуть, живився з підземного джерела, оскільки вода тут була прохолодна й солодка.

Коли Гейл запропонував випатрати здобич, я не заперечувала. Поки він порався з тушками, я поклала в рот кілька листочків м’яти, прихилилася до каменя, дослухаючись до кожного звука, й підставила шкіру під теплі промінчики призахідного сонця. В цю мить я майже відчувала душевну рівновагу, аж тут мені завадив голос Гейла:

— Катніс, чому ти так переживаєш через свою підготовчу команду?

Я розплющила очі. Він що — жартує? Але Гейл зосереджено білував зайця.

— А як може бути інакше?

— Гм. Ну, не знаю. Хіба це не вони весь останній рік наряджали й роззолочували тебе для участі в масовій різанині?

— Все набагато складніше. Я їх знаю. Вони зовсім не злі й не жорстокі. Я б сказала, вони навіть дурненькі. Ображаючи їх, почуваєшся так, ніби кривдиш дітей. Вони не тямлять... Вони не знають... — я сама заплуталася в тому, що хотіла сказати.

— Чого вони не знають, Катніс? — мовив Гейл. — Що трибутів — справжніх дітей, на відміну від цього чудового тріо, — змушують битися на смерть? Що ти потрапила на арену комусь для розваги? Невже в Капітолії це тримають у таємниці?

— Ні, зовсім ні. Просто вони дивляться на це зовсім не так, як ми, — відповіла я. — Вони виросли з думкою, що так має бути...

— Ти їх захищаєш? — Гейл різким рухом зірвав із зайця шкурку.

В грудях боляче кольнуло. Адже я справді їх захищаю, а це нісенітниця якась! Я напружила мозок, шукаючи цьому логічне пояснення.

— Гадаю, я б вступилася за будь-кого, кого б так покарали за крадіжку одненького шматка хліба. А може, це нагадало мені, як повелися з тобою! Через індичку!

Однак я розуміла, що Гейл має рацію. Це справді дивно — я надто переймаюся через свою підготовчу команду. А я ж бо повинна ненавидіти їх і бажати їм смерті! Але ж вони такі дурненькі, і вони працювали з Цинною, а він завжди був на моєму боці, правда ж?

— Я зовсім не збирався сваритися, — мовив Гейл. — Просто маю сумніви, що Коїн хотіла донести до тебе якесь послання, покаравши цих трьох за порушення закону й крадіжку хліба. Швидше за все, вона хотіла зробити тобі послугу, — він запхнув зайця в мішок і підвівся. — Поквапся, а то запізнимося.

— Гаразд.

Однак я проігнорувала його простягнуту руку й звелася на ноги сама.

Дорогою назад ніхто з нас не порушив мовчанки, але щойно ми опинилися за брамою, мене осяяла нова думка.

— Перед Червоною чвертю Октавія і Флавій навіть не змогли зі мною попрощатися — вони плачучи вибігли з кімнати. А Вінія ледве вичавила з себе «прощавай».

— Постараюся пам’ятати про це, — відповів Гейл.

— Постарайся, — буркнула я.

Ми віддали все м’ясо на кухню Сальній Сей. Їй подобалося в Окрузі 13, хоча вона вважала, що кухарі тут зовсім позбавлені уяви. Звісно, жінка, яка здатна приготувати смачнезне рагу з дикої псятини й ревеню, тут почувалася так, ніби їй руки зв’язали.

Коротке полювання, та ще й після безсонної ночі, остаточно виснажило мене, і я вирішила відпочити. Повернувшись до кімнати, я з подивом побачила, що вона порожня, і тільки тоді згадала, що ми переїхали через Денді. Довелося піднятися на кілька поверхів вище й шукати кімнату Е. Вона була точнісінько така сама, як і кімната 307, за винятком маленького віконечка — півметра заввишки й сантиметрів двадцять завширшки — по центру стіни. Віконечко зачинялося залізними віконницями й замикалося на замок, але зараз було відчинене, а бридкого кота ніде не було видно. Я випросталася на ліжку, і пообіднє сонечко впало мені на обличчя. Не встигла я заплющити очі, як мене збудила сестра: 18.00. Вільний час.

Прим повідомила, що оголошені загальні збори. Повинні з’явитися всі — за винятком кількох осіб, які не можуть полишити відповідальні пости. Ми рушили до актової зали — величезної кімнати, яка з легкістю вміщувала тисячі людей. Мабуть, її будували для ще більшої кількості народу, яка збиралася тут до епідемії. Прим мовчки кивнула мені на жахливі наслідки тієї трагедії — на подзьобані віспинами тіла дорослих, на покручених дітей.

— Вони тут настраждалися, — мовила Прим.

Після того, що сталося сьогодні вранці, у мене й найменшої охоти не було співчувати Округу 13.

— Не більше, ніж ми в Окрузі 12, — мовила я.

В натовпі з’явилася мама, оточена гуртом пацієнтів у піжамах і халатах — з тих хворих, які були здатні пересуватися самотужки. Поміж них був і Фіней. Він здавався збентеженим, однак вигляд мав чарівний. У руках він тримав шматок мотузки сантиметрів тридцять завдовжки — закороткий для того, щоб зав’язати гарний вузол, і Фінеєві пальці автоматично зав’язували, теребили й розв’язували малесенькі вузлики, а погляд блукав довкола. Напевно, мотузка — це якась лікувальна методика. Наблизившись, я мовила:

— Привіт, Фінею.

Він навіть не помітив мене, тож я легенько штовхнула його ліктем, щоб привернути увагу.

— Фінею! Як ти?

— Катніс, — мовив він і схопив мене за руку. Гадаю, зрадів із того, що побачив знайоме обличчя. — Навіщо нас тут зібрали?

— Я сказала Коїн, що стану-таки Переспівницею. А натомість змусила її пообіцяти, що вона, якщо повстанці переможуть, забезпечить усім трибутам недоторканність, — пояснила я. — Вона має оголосити це перед усім населенням Округу 13, на очах багатьох свідків.

— А! Це добре. Бо я хвилювався за Енні. Боявся, що її слова можуть перекрутити, а тоді обізвуть її зрадницею, — мовив Фіней.

Енні. Ой! Я геть за неї забула.

— Не хвилюйся, я про все потурбувалася.

Швидко потиснувши Фінею руку, я рушила до сцени, яку встановили в кінці кімнати. Помітивши мене, Коїн відірвала погляд від своєї промови й здивовано звела брови.

— Слід іще внести в перелік Енні Кресту, — мовила я.

— Хто це? — президент ледь помітно насупилася.

— Це Фінеєва... — Хто? Я не знала, що сказати. — Це подруга Фінея Одейра. З Округу 4. Переможниця одних з Ігор. Коли арена вибухнула, її заарештували й забрали до Капітолія.

— А, та пришелепувата. Це зовсім не обов’язково, — сказала Коїн. — Зазвичай ми не караємо немічних.

Згадалася сцена, свідком якої я стала вранці. Я уявила Октавію, прикуту до стіни. Ми з Коїн по-різному розуміли слово «немічний». Однак я мовила:

— Ні? Тоді вам буде зовсім не важко додати її до списку.

— Гаразд, — мовила президент і записала ім’я Енні на аркуші паперу. — Хочеш піднятися на сцену, коли я звертатимуся до людей? — (Я заперечно похитала головою). — Так я і думала. Поквапся, якщо волієш загубитися в натовпі. Я вже починаю.

Я повернулася до Фінея.

В Окрузі 13 слова теж заощаджували. Коїн, попросивши уваги, одразу оголосила, що я погодилася стати Переспівницею за умови, що іншим переможцям — Піті, Джоанні, Енобарії та Енні — гарантують недоторканність, хай якої шкоди вони можуть завдати справі. Натовп заворушився, і до мене долинули невдоволені вигуки. Гадаю, ніхто й на мить не сумнівався в тому, що я стану Переспівницею. Тому, почувши, що ціна — помилування вірогідних ворогів, люди розізлилися. На мене звідусіль кидали ворожі погляди, але я намагалася не звертати уваги.

Президент зачекала кілька хвилин і, як завжди жваво, провадила. От тільки сказала вона дещо нове для мене:

— У свою чергу, солдат Евердін пообіцяла присвятити себе загальній меті. А це означає, що ухиляння від справи, замислене чи скоєне, трактуватиметься як розірвання договору. Недоторканність буде знято, і долю чотирьох переможців вирішуватиме суд Округу 13. Так само, як і долю солдата Евердін. Дякую за увагу.

Іншими словами, якщо я відступлюся, нам усім кінець.

Розділ 5

Ще одна сила, якій треба коритися. Ще один владний гравець, який вирішив використати мене як пішака у своїй грі, — от тільки не завжди все йде по плану. Спочатку продюсери хотіли зробити з мене зірку, а тоді насилу загладили скандал з отруйними ягодами. Потім президент Снігоу хотів із моєю допомогою загасити вогонь повстання, а це призвело до посилення опору. Наступними були повстанці, які силоміць викрали мене з арени, щоб я стала їхньою Переспівницею, і довго не могли змиритися з тим, що я не хочу крил. А тепер ще й Коїн зі своїм дорогоцінним ядерним арсеналом і абсолютним контролем над Округом 13. Вона перша збагнула, що приручити Переспівницю набагато важче, ніж зловити. Що в мене свої плани і мені не варто довіряти. Вона перша пригрозила мені розправою публічно.

Я занурила пальці в густий шар бульбашок у ванні. Перший пункт плану — вимити мене, а тоді вже вирішувати, що робити далі. Волосся у мене посічене на кінчиках і попалене кислотою, шкіра попечена, а руки й обличчя вкриті потворними шрамами. Підготовчій команді доведеться добре попрацювати, щоби спершу зробити з мене красуню, а тоді пошарпати, обпалити й пошрамувати в привабливіший спосіб.

— Перший етап — базовий рівень краси, — звеліла Фульвія сьогодні вранці. — А далі побачимо, що вийде.

Базовий рівень краси — значить, я повинна мати такий вигляд, ніби щойно прокинулася й вилізла з ліжка: зовнішність майже ідеальна, однак природна. Нігті повинні бути рівненькі, але без жодної краплі лаку. Волосся — м’яке та блискуче, але без укладки. Шкіра — гладенька й чиста, але не підфарбована. З тіла слід повисмикувати все зайве волосся й замалювати кола під очима, але не виділяти й не підкреслювати жодної риси. Здається, Цинна дав саме такі вказівки того дня, коли я вперше приїхала в Капітолій як трибут. Але зараз усе не так: тоді я була учасником Ігор, а тепер я повстанець, тож маю бути схожа на себе реальну. Однак, здається, телевізійна версія повстанця трохи відрізняється від повстанця справжнього.

Відмившись нарешті від мильної піни, я обернулась — і побачила, що на мене вже чекає Октавія з рушником у руках. Вона неймовірно змінилася: тепер це була зовсім не та жінка, з якою я познайомилась у Капітолії. Без барвистого одягу, густого макіяжу, підфарбованої шкіри, біжутерії та всіляких дрібничок, якими вона прикрашала волосся, Октавія була сама на себе не схожа. Пам’ятаю, як одного дня вона заплела собі яскраво-рожеві коси, які прикрашали миготливі лампочки-мишки, і пояснила мені, що тримає вдома кількох мишей. Я не вірила власним вухам: миші — домашні улюбленці! У нас удома миша, яку ви не збираєтеся їсти, — шкідник. Та, мабуть, Октавія їх любила, адже вони маленькі, м’якенькі й пискляві. Як і вона сама... Поки вона мене витирала, я намагалася звикнути до нової Октавії з Округу 13. Її натуральне волосся мало чудовий золотисто-каштановий відтінок. Обличчя простеньке, однак миле. Вона молодша, ніж мені здавалося, — трохи за двадцять. Без довжелезних накладних нігтів її пальці здавалися дуже короткими, а ще вони без упину тремтіли. Мені хотілося сказати їй, що все буде гаразд, що я подбаю, аби Коїн знову їх трьох не скривдила. Однак різнокольорові синці, які проступали на її зеленуватій шкірі, зайвий раз нагадали мені про те, яка я насправді безсила.

Флавія також було не впізнати без його багряної помади і яскравих нарядів. Однак якимось чином він спромігся надати своїм помаранчевим кучерям подобу зачіски. Найменше змінилася Вінія. Її блакитне волосся просто спадало на плечі, а не стирчало навсібіч шпичаками, і при коренях вже почало відростати. Проте мене завжди найбільше вражало її золоте татуювання, а воно нікуди не зникло. Вона підійшла й забрала в Октавії рушник.

— Катніс нас не образить, — мовила вона тихо, але твердо. — Катніс навіть не знала, що ми тут. Тепер усе зміниться.

Октавія ледь помітно кивнула, але так і не наважилася подивитися мені у вічі.

Повернути мені базовий рівень краси виявилося завданням не з легких, дарма що Плутарх завбачливо прихопив із собою з Капітолія всі необхідні препарати, знаряддя та пристрої. Підготовча команда працювала, як завжди, першокласно, аж поки не дійшла до передпліччя, звідки Джоанна витягнула маячок. Зашиваючи рану, лікар не подумав про те, який вона матиме вигляд, коли загоїться. Тепер на руці утворився грудкуватий зубчастий шрам завбільшки з яблуко. Зазвичай його затуляв рукав сорочки, але в костюмі Переспівниці, розробленому Цинною, рукава були дещо коротші. Мій шрам викликав стільки суперечок, що зрештою ухвалили покликати Фульвію та Плутарха і запитати поради в них. Готова заприсягнутися, що від вигляду шраму Фульвії відібрало мову. Як на людину, яка стільки часу пропрацювала пліч-о-пліч із головним продюсером Ігор, вона занадто чутлива. Однак, гадаю, вона звикла бачити неприємні речі тільки на екрані.

— Всі знають, що в мене тут шрам, — мовила я похмуро.

— Знати — це одне, а бачити — зовсім інше, — відповіла Фульвія. — Він огидний. Це однозначно. Ми з Плутархом порадимося за обідом і щось придумаємо.

— Якось затулимо, — мовив Плутарх і байдуже махнув рукою. — Може, пов’язку причепимо абощо.

Я обурено вдягнулася, готова йти в їдальню. Підготовча команда збилася докупи й топталася біля дверей.

— Вам приносять їжу сюди? — запитала я.

— Ні, — відповіла Вінія. — Ми повинні ходити в їдальню разом зі всіма.

Я подумки зітхнула, уявивши, як увійду в їдальню в оточенні цих трьох. Проте люди й так завжди витріщаються на мене. Гадаю, мало що зміниться.

— Я проведу вас, — мовила я. — Ходімо.

Крадькома кинуті погляди й приглушене перешіптування, яке супроводжувало кожну мою появу в їдальні, — все це ніщо в порівнянні з реакцією, яку викликала моя дивакувата підготовча команда. Люди пороззявляли роти, тицяли пальцями, голосно вигукували.

— Просто не звертайте на них уваги, — сказала я трійці, яка дріботіла за мною з опущеними долі очима і мовчки брала склянки з водою й миски з сіруватою рибою і дивним рагу.

Ми сіли за столик, де зазвичай їли біженці зі Скиби. Зараз вони поводилися трохи стриманіше, ніж господарі з Округу 13, однак це можна було пояснити тим, що їх заскочили зненацька. Дівчинка Ліві, моя сусідка з Округу 12, насторожено привіталася з новоприбулими, а Гейлова мати Гейзел, яка знала про ув’язнення, піднесла ложку рагу й мовила:

— Не бійтеся. На смак воно краще, ніж на вигляд.

Однак найбільше допомогла п’ятирічна Гейлова сестричка — Пізонія. Вона зіскочила з лавки, підійшла до Октавії й легенько торкнулася пальцем її шкіри.

— Ви зелена. Може, ви хвора?

— Це модно, Пізоніє. Так само, як користуватися помадою, — пояснила я.

— Це для краси, — прошепотіла Октавія, і з її очей мало не бризнули сльози.

Пізонія трохи поміркувала і сказала серйозним тоном:

— Ви й так вродлива.

— Дякую, — відповіла Октавія, і на її устах з’явилася ледь помітна усмішка.

— Якщо ви хочете справити враження на Пізонію, вам доведеться пофарбуватися в яскраво-рожевий колір, — мовив Гейл, поставивши свою тацю поруч із моєю. — Це її улюблений.

Пізонія хіхікнула й повернулася назад до матері.

Гейл кивнув Флавію.

— Не чекайте, поки рагу вистигне. Від цього воно не робиться смачнішим.

Усі заходилися їсти. Рагу справді було непогане, але якесь липке. Ложку можна було проковтнути тільки за третім разом.

Гейл, який зазвичай не розмовляв за столом, наполегливо силкувався підтримувати розмову, навіть розпитував про макіяж. Я знала, що таким чином він намагався залагодити наші натягнуті стосунки: вчора ввечері ми посварилися, коли він сказав, що я не залишила Коїн вибору і тій просто довелося висунути свої контрвимоги.

— Катніс, вона керує цілим округом. І не може в усьому потурати тобі.

— Ти хотів сказати, що вона не терпить заперечень, навіть справедливих? — випалила я.

— Я хотів сказати, що ти її підставила, змусивши подарувати недоторканність Піті й усім іншим, хоча насправді ми навіть не уявляємо, якої шкоди вони можуть завдати справі, — мовив Гейл.

— Значить, я повинна була просто скоритися її волі, а інші трибути хай сподіваються на диво? Зрештою, саме це зараз і відбувається!

Отут я гримнула дверима просто в нього перед носом. Під час сніданку ми сиділи нарізно, а коли вранці Плутарх відіслав Гейла на тренування, ми не перемовилися й словом. Я знала, що Гейл просто хвилюється за мене, але він повинен бути на моєму боці, а не на боці Коїн. Хіба він сам цього не розуміє?

По обіді згідно з розкладом ми з Гейлом вирушили в Штаб оборони до Біпера. Поки ми їхали ліфтом, Гейл мовив:

— Ти досі гніваєшся.

— А ти досі не вибачився, — відповіла я.

— Я правий, тому не збираюся забирати свої слова назад. Хочеш, щоб я просто тобі збрехав? — запитав він.

— Ні, я хочу, щоб ти подумав іще раз і прийняв правильне рішення, — сказала я.

Але Гейл тільки засміявся у відповідь. Ліпше просто облишити цю розмову. Не варто диктувати Гейлові, що робити. Якщо чесно, то саме тому я йому й довіряю.

Штаб оборони містився так само глибоко під землею, як і в’язниця, де утримували мою підготовчу команду, і складався з безлічі кімнат, нашпигованих комп’ютерами і спеціальним обладнанням, а ще з лабораторій і тирів.

Коли ми запитали, де Біпер, нам вказали на величезне скляне вікно. За ним я угледіла перший прегарний краєвид в Окрузі 13: точну копію галявини зі справжніми деревами, квітучими рослинами і живими колібрі. Посеред галявини в інвалідному візку сидів Біпер, спостерігаючи за яскраво-зеленою пташкою, яка, тріпочучи маленькими крильцями, збирала нектар із величезної жовтогарячої квітки. Його очі невідривно стежили за пташиним польотом, аж поки не помітили нас. Біпер дружнім кивком запросив нас приєднатися до нього.

Повітря було прохолодне і свіже, зовсім не вологе й задушливе, як я очікувала. Зусібіч линуло тріпотіння малесеньких крил, яке вдома я завжди плутала з комашиним. Цікаво, хто дозволив створити таку чарівну місцину тут?

Біпер був досі блідий після хвороби, але за незграбними окулярами блищали сповнені радості й хвилювання очі.

— Ну хіба вони не дивовижні? Ось уже кілька років Округ 13 вивчає їхню аеродинаміку — вони ж бо здатні літати і вперед, і назад і набирати швидкість до шістдесятьох миль на годину. Якби ж я зміг збудувати такі крила для тебе, Катніс!

— Сумніваюся, що впоралась би з керуванням, Біпере, — засміялась я.

— Ось вона тут, а за секунду вже там... А ти поцілиш у колібрі стрілою? — запитав він.

— Не знаю. Ніколи не пробувала. Та й навіщо? Хіба то м’ясо? — відповіла я.

— Ну звісно, що ні. А ти не з тих, хто вбиває заради спортивного інтересу, — мовив Біпер. — Усе одно, в них важко поцілити.

— Можна розкласти сильце, — запропонував Гейл, і його обличчя стало зосередженим, як завжди, коли він міркував. — Слід узяти сітку з дуже дрібненькими дірочками. Обгородити доволі велику територію, а як приманку використати квіти. Поки пташки збиратимуть медок, смикнути за шнурок. Вони злякаються шуму й пурхнуть — і потраплять у сітку.

— А це спрацює? — запитав Біпер.

— Не знаю. Просто міркував уголос, — мовив Гейл. — Може, вони й перехитрять нас.

— Атож. Ти спираєшся на їхній інстинкт втікати від небезпеки. А ти постав себе на місце здобичі й почни думати, як вона... тільки так ти зможеш намацати її слабкості, — сказав Біпер.

Тут мені згадалося дещо, про що думати мені зовсім не хотілося. Готуючись до Червоної чверті, я переглядала записи й на одному з них побачила Біпера — маленького хлопчика, котрий з’єднав два дротики — і вбив струмом кількох дітей, які на нього полювали. Тіла в конвульсіях, перекошені обличчя. Біпер, майбутній переможець тих давніх Голодних ігор, спостерігає за тим, як помирають інші... Це не його провина. Це самозахист. Усі ми тільки захищалися...

Раптом мені закортіло вийти з кімнати, поки хтось не почав розкладати сильце на колібрі.

— Біпере, Плутарх каже, що у вас для мене дещо є.

— Так. Новий лук, — він натиснув кнопку на ручці свого інвалідного візка і викотився з кімнати. Поки ми прямували за ним коридорами Штабу оборони, Біпер пояснював, чому користується інвалідним візком. — Я вже можу трохи ходити, просто дуже швидко втомлююся. А так мені легше пересуватися. Як там Фіней?

— У нього... у нього проблеми з концентрацією уваги, — відповіла я. Мені просто не хотілося казати, що в нього повний психічний розлад.

— А, проблеми з концентрацією? — Біпер похмуро посміхнувся. — Знали б ви, через що довелося пройти Фінею за останні кілька років, то дивувалися б, що він узагалі на цьому світі. Передайте Фінею, що я працюю над новим тризубом для нього, гаразд? Це бодай трошки його розрадить.

Розрада — останнє, що потрібно зараз Фінею, але я пообіцяла передати повідомлення.

Біля дверей із написом «Спеціальне озброєння» стояло чотири охоронці. Спочатку вони перевірили розклади на наших руках. Потім зняли відбитки пальців, сканували зіниці та зробили аналіз ДНК, після чого ще й обшукали нас металодетекторами. Біпер залишив свій інвалідний візок у коридорі, однак усередині йому одразу дали новий. Усе це здалося мені дивним, адже важко уявити, щоб хтось, якщо він виріс в Окрузі 13, міг становити загрозу для уряду. Чи, може, такі заходи безпеки введені з напливом іммігрантів?

Біля входу в сам арсенал ми пройшли другий рівень ідентифікації — так ніби моє ДНК могло змінитися за час, поки ми подолали двадцять кроків до дверей, — і зрештою нам дозволили зайти у сховище. Мушу визнати, коли я побачила арсенал, у мене відібрало мову. Десятки рядів вогнепальної зброї, пускових установок, вибухових речовин, броньованої техніки...

— Звісно, авіація розміщена в окремому ангарі, — сказав Біпер.

— Авжеж, — мовила я таким тоном, ніби це цілком очевидно. Хіба посеред усього цього високотехнічного обладнання є місце звичайному лукові й стрілам? Однак ми підійшли до стіни з безліччю смертоносних луків. Під час тренувань у Капітолії я тримала в руках чимало зброї, але жодна не була призначена для справжніх бойових дій. Я не зводила очей зі смертельного лука, величезного й нашпигованого сучасними новинками, аж я була не певна, що зможу його підняти — якщо мені, звісно, дозволять спробувати.

— Гейле, може, хочеш щось випробувати? — запитав Біпер.

— Серйозно? — здивувався Гейл.

— Звісно, для участі в битвах тобі видадуть зброю. Але якщо ти мелькатимеш поряд із Катніс по телебаченню й на плакатах, тобі знадобиться щось вишуканіше. От я й подумав, що ти сам обереш собі щось до вподоби, — сказав Біпер.

— Радо.

Гейлова рука потягнулася до лука, який і мені впав в око, і спритно підкинула його на плече. Притуливши око до прицілу, Гейл роззирнувся кімнатою.

— Несправедливо: в оленя не буде шансів, — мовила я.

— Я ж не на оленя з ним піду, еге ж? — відповів Гейл.

— Зараз повернуся, — сказав Біпер. Він натиснув кілька кнопок на стіні, і відчинилися невеличкі двері. Я провела його поглядом, двері зачинилися.

— Отже, на людей піти з ним ти не проти? — запитала я.

— Такого я не казав, — Гейл опустив лук. — Але якби у мене була зброя, яка б зупинила тих, хто в мене на очах знищив Округ 12... Якби в мене була зброя, яка б урятувала тебе від арени... Я б нею скористався.

— Я також, — зізналась я. Але як пояснити йому, що відчуваєш, вбивши людину? Образ її вже ніколи тебе не полишить...

До кімнати повернувся Біпер, ногами він незграбно затискав чорний прямокутний футляр, який впирався одним кінцем у підставку для ніг, а другим — йому в плече. Біпер подав футляр мені:

— Це для тебе.

Поклавши футляр на підлогу, я розстебнула засувки. Віко безшумно відкинулося — всередині, на ложі з бордового оксамиту, лежав неймовірно гарний чорний лук.

— Ого! — прошепотіла я, захоплено й обережно піднімаючи його у повітря — витончений, збалансований, елегантний, із загнутими кінцями, які нагадували розпростані в польоті крила пташки.

Було в ньому ще щось. Я завмерла, аби переконатися, що мені не привиділося. Ні, не привиділося: лук був справді живий. Притиснувши його до щоки, я шкірою відчула легеньку вібрацію.

— Що це він робить? — запитала я.

— Вітається з тобою, — пояснив Біпер з усмішкою на вустах. — Почув твій голос.

— Він упізнає мій голос? — здивувалась я.

— Тільки твій голос, — пояснив Біпер. — Розумієш, командування хотіло, щоб я створив просто красиву цяцьку, яка пасувала б до костюму. А мені все не йшло з голови, що це нечуване марнотратство. А раптом тобі знадобиться зброя? Не просто модний аксесуар, а справжня зброя? Отож я зробив зовні простенький лук, та всередину вклав усю свою уяву... Ліпше я вам на практиці покажу. Хочете випробувати свої луки?

Ще б пак! Мішені були вже готові. Стріли, які спроектував Біпер, були на перший погляд такі ж прості, як і лук. Але завдяки їм я могла за сто метрів поцілити точнісінько в яблучко. Різні види стріл — гострі мов леза, самозаймисті, вибухові — перетворили лук на універсальну зброю. Розрізнялися стріли за кольором. Крім того, завжди можна відмінити постріл за допомогою голосової команди — навіть не уявляю, для чого це мені. Щоб вимкнути лук, мені просто потрібно сказати «На добраніч». І тоді він засне, аж поки мій голос не збудить його знову.

Залишивши Гейла з Біпером, я в гарному гуморі повернулася до своєї підготовчої команди. Терпляче висиділа, поки мене приводили до ладу, а потім вбрала костюм, до якого тепер додавалася кривава пов’язка, яка затуляла шрам і повинна була свідчити, що нещодавно я була учасником бойових дій. Вінія пристебнула мені до грудей брошку з переспівницею. Я закинула на плече свій новий лук і сагайдак зі звичайними стрілами: Біпер знав, що мені не дозволять розгулювати округом із його особливими стрілами. Тоді мене відвели на знімальний майданчик, де щонайменше годину підправляли макіяж, виставляли світло і пускали дим. Поступово вказівок від невидимих людей, які сиділи в загадковій скляній будці, меншало. Фульвія з Плутархом здебільшого роздивлялися мене, не намагаючись щось підправити. Зрештою на майданчику стало тихо. Хвилин п’ять мене просто роздивлялися, аж нарешті Плутарх оголосив:

— Знято.

Мене підвели до монітора. Запис відмотали назад, і я побачила на екрані жінку. Її тіло здавалося міцнішим, мужнішим, ніж моє. Обличчя було в брудних смугах, які однак додавали їй сексуальності. Чорні брови були насуплені — в них читалася непокора. За спиною жінки клубочився сизий дим від вогню, який або щойно згас, або от-от розгориться. Я не впізнавала цієї людини.

Фіней, який крутився на знімальному майданчику ось уже кілька годин, підійшов до мене і з іронією в голосі мовив:

— Ти викликатимеш три бажання: вбити, поцілувати або стати тобою.

Всі були в надзвичайному піднесенні, цілком задоволені своєю роботою. Прийшов час вечері, але присутні наполягали на тому, щоб ми продовжили зйомки. Завтра нам треба буде зосередитися на промовах та інтерв’ю, а ще домогтися, щоб усі повірили, ніби я брала участь у бойових діях. А сьогодні від мене вимагали тільки одне гасло, тільки один коротенький рядочок для агітки, щоб увечері продемонструвати президенту Коїн.

«Народе усього Панему, ми кинули виклик, ми боремося, ми втамуємо свою жагу правосуддя!» — ось такий рядок. Судячи з усього, над ним працювали місяці, а то й роки, і дуже з цього пишалися. Однак я заледве могла його швидко вимовити. Він звучав надто штучно. В реальному житті я б нізащо в світі не сказала такого — хіба що для сміху, з капітолійським акцентом. Так, як ми з Гейлом колись перекривлювали Еффі Тринькіт: «І нехай везіння завжди буде на вашому боці!» Але Фульвія вже стояла поруч і змальовувала бій, у якому я буцімто щойно взяла участь, описувала моїх товаришів по зброї, які всі до ноги загинули. Я мала обернути голову до камери і якнайгучніше прокричати гасло.

Мене підштовхнули на моє місце, і машина, що виробляла дим, знову запрацювала. Хтось попросив тиші, камери запрацювали, і я почула: «Вперед!» Тож піднесла лук високо над головою і, зібравши всю свою злість, заверещала:

— Народе усього Панему, ми кинули виклик, ми боремося, ми втамуємо свою жагу правосуддя!

На майданчику запала мертва тиша. Вона повисла в повітрі. І висіла. Висіла. Висіла.

Нарешті мікрофон затріщав, і студію наповнив гучний регіт Геймітча. На мить погамувавши сміх, Геймітч спромігся вичавити:

— Отак, друзі мої, вмирає революція.

Розділ 6

Вчорашнє потрясіння, — коли я почула голос Геймітча, коли усвідомила, що він не тільки не п’яний, а ще й знову отримав контроль над моїм життям, — не на жарт розізлило мене. Я миттю покинула знімальний майданчик, бо не хотіла й чути Геймітчевих коментарів. Проте вже тоді я знала, що він має рацію.

Увесь ранок Геймітч наполегливо пояснював усім, що так діла не буде. Що я не впораюся. Що я не здатна стояти перед телекамерами в костюмі, з тоннами косметики, у хмарах фальшивого диму, і закликати округи до об’єднання й перемоги. Мені й самій було дивно, що я так довго встояла перед камерою. У таких випадках мені завжди допомагав Піта. Самотужки мені не впоратися з роллю Переспівниці.

Ми зібралися за велетенським столом у Ставці: Коїн і весь її почет, Фульвія з Плутархом, моя підготовча команда. А ще невеличка група жителів Округу 12, і серед них Геймітч, Гейл, а також Ліві й Сальна Сей, хоча я й не знала, як пояснити їхню присутність. В останню хвилину в кімнату увійшов Фіней, штовхаючи перед собою Біперів інвалідний візок, а також Далтон з Округу 10. Я гадала, Коїн скликала всіх цих людей для того, щоб засвідчити мій остаточний провал.

Однак новоприбулих зустрічав Геймітч, і з його слів я зрозуміла, що всі вони прийшли сюди на його особисте прохання. Відтоді як я роздряпала йому обличчя, оце вперше ми опинилися в одній кімнаті. Я уникала його погляду, однак краєм ока поглядала на його відображення в одній із дзеркальних контрольних панелей. Його шкіра набула жовтуватого відтінку, і він так схуд, аж мовби зморщився. На якусь мить я злякалася, що він помирає. Однак вчасно нагадала собі, що мені це байдуже.

Найперше Геймітч прокрутив ролик, який ми щойно зняли. Здається, під керівництвом Плутарха і Фульвії я геть зганьбилася. Мій голос звучав неприродно, уривчасто, а тіло сіпалося, аж я стала схожою на маріонетку, яку смикали за невидимі мотузочки.

— Гаразд, — мовив Геймітч, коли ролик закінчився. — Може, хтось хоче посперечатися та спробувати переконати мене, що це допоможе нам виграти війну? — (Ніхто не озвався). — Чудово. Значить, зекономимо трохи часу. Я прошу вас приділити мені всього хвилинку. Поміркуйте і пригадайте моменти, коли Катніс Евердін зворушила вас. Коли це зробила вона сама, а не її зачіска, не полум’яна сукня, не влучно випущена стріла. Не Пітине до неї кохання. Згадайте всього одну мить, коли саме вона вас вразила.

У кімнаті запала тиша, і я подумала, що так триватиме вічно, коли раптом обізвалася Ліві:

— Під час Жнив, коли вона зголосилася добровольцем замість Прим. Упевнена: вона гадала, що йде на вірну смерть.

— Чудово. Непоганий приклад, — мовив Геймітч, а тоді взяв червоний маркер і записав у зошит: «Зголосилася добровольцем замість сестри на Жнивах». Знову оглянув присутніх. — Ще щось?

На моє превелике здивування, наступним заговорив Богз, якого я вважала м’язистим роботом, песиком на побігеньках у Коїн.

— Коли вона співала колискову. Для дівчинки, яка помирала.

У голові зринув образ Богза з хлопчиком на колінах. Здається, в їдальні. Можливо, він зовсім не робот.

— Я плакала, коли вона приспала Піту, щоб роздобути йому ліки, і коли поцілувала його на прощання! — випалила Октавія. А тоді швидко затулила рот рукою, ніби злякалася, що бовкнула зайве.

Однак Геймітч тільки кивнув.

— О так. Приспала Піту, щоб урятувати йому життя. Дуже добре.

Схожі приклади почали вискакувати один за одним. Коли я запропонувала Руті стати моєю союзницею. Потиснула руку Чичу в ніч інтерв’ю. Тягнула на собі Магс. І знову вигулькнули ті злощасні вовчі ягоди, які для різних людей означали зовсім різне: кохання до Піти, відмову здаватися за таких, на перший погляд, безнадійних обставин, демонстративну непокору Капітолію.

Геймітч підняв угору зошит.

— Отже, питання в тому, що об’єднує всі ці випадки.

— Тут Катніс діяла на свій розсуд, — мовив Гейл тихо. — Ніхто не вказував їй, що робити й говорити.

— Так, жодних сценаріїв! — вигукнув Біпер. Він потягнувся до мене й поплескав мене по руці. — То виходить, нам просто слід облишити тебе?

Всі розсміялися. Навіть я ледь помітно усміхнулася.

— Це все, звісно, добре, але як це допоможе нам? — буркнула Фульвія. — На жаль, тут, в Окрузі 13, її можливості обмежені. А оскільки ми не можемо кинути її в сам епіцентр битви...

— А я саме це і пропоную, — мовив Геймітч. — Висадити її посеред поля бою і ввімкнути камери.

— Але всі думають, що вона вагітна, — втрутився Гейл.

— Ми поширимо чутку, що вона втратила дитину, коли на арені її вдарило струмом, — відповів Плутарх. — Дуже сумно. Таке нещастя.

Пропозиція Геймітча викликала суперечки, але він наполегливо відстоював свою думку. Якщо єдине місце, де я можу поводитися природно, — це реальне життя, то туди мені й дорога.

— Щоразу, коли ми змушуємо її грати за сценарієм чи вимовляти завчені фрази, то в найкращому разі можемо сподіватися на посередній результат. Все повинно йти від неї самої. Ось на що реагують люди.

— Навіть якщо ми будемо надзвичайно обережні, все одно не зможемо гарантувати їй безпеку, — мовив Богз. — Вона стане мішенню для кожного...

— Саме цього я й хочу, — втрутилась я. — 3 цього підземелля я нічим не зможу допомогти повстанцям.

— А якщо тебе вб’ють? — запитала Коїн.

— Подбайте про те, щоб це зняли на камеру. Потім зможете використати, — відповіла я.

— Гаразд, — кивнула Коїн. — Але не квапмося. Спочатку підшукаємо не надто небезпечне місце, здатне надихнути тебе на спонтанні вчинки, — вона почала міряти кроками кімнату, вивчаючи підсвітлені карти округів з дислокацією військ. — Сьогодні по обіді відвезіть її в Округ 8. Вранці його бомбардували, але тепер, здається, там спокійно. Озбройте її і надайте їй посилену охорону. Нехай знімальна група не відходить від неї ні на крок. Геймітчу, ви залишитесь у вертольоті й будете увесь час з нею на зв’язку. Побачимо, чим усе закінчиться. Ще якісь пропозиції?

— Вмийте її, — сказав Далтон. Усі воднораз обернулися до нього. — Вона ж дівчинка, а ви зробили з неї тридцятип’ятирічну пані. Якось воно неправильно — так вчинили б у Капітолії.

Тільки-но Коїн оголосила перерву, Геймітч попросив дозволу поговорити зі мною віч-на-віч. Вийшли всі, окрім Гейла, який нерішуче топтався поруч.

— Чого ти хвилюєшся? — буркнув йому Геймітч. — Охорона потрібна не їй, а мені.

— Все гаразд, — мовила я до Гейла, і він вийшов. У кімнаті стало тихо, тільки гуділи прилади і шуміла вентиляційна система.

Геймітч сів навпроти мене.

— Нам знову доведеться працювати разом. Тому давай, вивалюй мені все, що хотіла сказати.

Мені кортіло гаркнути, заверещати, повторити сцену у вертольоті, але я тільки й вичавила з себе:

— Не можу повірити, що ви не врятували Піту.

— Здогадуюся, — відповів Геймітч.

У кімнаті повисла якась недомовленість. І зовсім не через те, що він не вибачився. Радше через те, що колись ми були в одній команді. У нас був договір — вберегти життя Піті. Злощасний договір, укладений на п’яну голову, але хіба це міняло суть?! А ще в глибині душі я знала, що завинили ми обоє.

— Тепер ваша черга, — сказала я.

— Не можу повірити, що тієї ночі ти випустила його з поля зору, — мовив Геймітч.

Я кивнула. Так, це воно.

— Я знову і знову прокручую все в голові. Чи могла я втримати його біля себе, не посіявши підозр і не порвавши з союзниками? Але ніщо не спадає мені на думку.

— У тебе не було вибору. А якби я змусив Плутарха повернутися, щоб урятувати Піту, не вижив би жоден пасажир вертольота. Те, що ми вирвалися, вже саме по собі диво.

Вперше за весь час я поглянула Геймітчу в очі. Очі людини, яка все життя прожила на Скибі. Сірі, глибокі, втомлені від безсонних ночей.

— Він іще не мертвий, Катніс.

— Ігри тривають... — я намагалася надати своєму голосові оптимізму, але він затремтів і обірвався.

— Тривають. І я досі твій ментор, — Геймітч тицьнув у мене своїм маркером. — Коли опинишся на землі, пам’ятай, що я у вертольоті. Я все бачитиму, тому роби, що наказуватиму.

— Це ми ще побачимо, — відповіла я.

Повернувшись у гримерку, я змила з обличчя всю косметику. Дівчина, що дивилася на мене з дзеркала, здавалася виснаженою, з попеченою шкірою і втомленими очима, але це була я, справжня я. А тоді я зняла з руки закривавлену пов’язку й виставила напоказ свій потворний шрам. Ось так набагато краще.

Оскільки мене відсилали в зону бойових дій, Біпер допоміг мені одягнути спорядження, яке розробив Цинна. Шолом щільно прилягав до голови і був зроблений із гнучкого матеріалу, тонкого як тканина, та ще й відкидався на плечі мов каптур — на той раз, якщо я не захочу носити його постійно. Жилет захищав життєво важливі органи. До коміра пристібався маленький білий навушник. До пояса Біпер причепив протигаз, який я повинна буду вдягнути за найменших ознак газової атаки.

— Як побачиш, що хтось упав на землю без видимих причин, одразу вдягай протигаз, — пояснив він. А потім пристебнув мені на спину сагайдак із трьома відділеннями для стріл. — Просто запам’ятай: праворуч — вогонь, ліворуч — вибухівка, по центру — звичайні стріли. Вони тобі не знадобляться, однак про всяк випадок.

Богз узявся супроводжувати мене до вертольота. Щойно ми викликали ліфт, як у коридорі з’явився збуджений Фіней.

— Катніс, мене не пускають! Я запевнив, що почуваюся добре, але мені навіть не дозволили спостерігати за тобою з вертольота!

Я глянула на Фінея — на голі ноги, які визирали з-під лікарняного халата, на заплутане волосся, на шнурок із напівзав’язаним вузликом, який звисав із-поміж пальців, на несамовитий блиск в очах — і збагнула, що його не переконати. Але навіть мені здавалося, що брати його з собою не варто. Тому я легенько вдарила себе рукою по чолі й вигукнула:

— Ой, я мало не забула! Це все через струс мозку. Я ж мала переказати, що Біпер чекає на тебе в арсеналі. Він змайстрував для тебе новий тризуб.

Почувши слово тризуб, Фіней аж засяяв.

— Справді? А який він?

— Не знаю. Але якщо він бодай трохи схожий на мій новий лук і стріли, то тобі сподобається, — відповіла я. — Однак треба буде трохи попрактикуватися.

— Так, звісно. Почну просто зараз, — мовив він.

— Фінею, — гукнула я навздогін. — Може, одягнеш штани?

Він подивився на власні голі ноги, так ніби вперше помітив, що стоїть без штанів. А тоді одним рухом скинув лікарняний халат, лишившись у самому спідньому.

— А що? Невже це, — він завмер у спокусливій позі, — заважає тобі зосередитися?

Я не витримала й розсміялася, бо такий вибрик був справді кумедним, він змусив Богза пекти раків, а ще я була просто щаслива, бо вперше за весь час Фіней поводився, як хлопець, з яким я познайомилася під час Червоної чверті.

— Ніщо людське мені не чуже, Одейр, — сказала я і заскочила в ліфт. — Вибачте, — мовила я до Богза.

— Не варто вибачатися. Гадаю, ти... чудово все владнала, — відповів він. — В іншому разі мені б довелося його заарештувати.

— Авжеж, — сказала я і уважно подивилася на Богза. Йому було близько сорока, у волоссі густо майнула сивина, а очі були приємного синього кольору. А ще в нього була неймовірно рівна постава. За сьогоднішній день він уже двічі говорив до мене, і судячи зі сказаного, ми радше станемо друзями, аніж ворогами. Може, варто дати йому шанс. Просто він такий нерозлучний із Коїн...

Почулося голосне клацання. Ліфт зупинився, і за кілька секунд рушив ліворуч.

— Він рухається і вбік, не тільки вгору-вниз? — запитала я.

— Так. У нас в окрузі ціла мережа підземних доріг, — відповів Богз. — Ця біжить на щабель вище від п’ятої транспортної платформи і веде до ангару.

Ангар. В’язниця. Штаб оборони. А ще десь тут росте їжа. Виробляється енергія. Очищуються вода і повітря.

— Округ 13 більший, ніж я гадала.

— Переважно це не наша заслуга, — мовив Богз. — Ми практично успадкували це місце і робимо все можливе, щоб воно й надалі функціонувало.

Знову почулося клацання. Ліфт попрямував униз — усього на кілька поверхів — і двері відчинилися в ангарі.

— Ого, — не втрималась я. Розміри ангару і десятки рядів вертольотів просто таки вражали. — Це ви також успадкували?

— Деякі з них ми зробили самотужки. Частина вертольотів входила до складу авіації Капітолія. Звісно, ми їх удосконалили, — сказав Богз.

Мене захлиснула ненависть до Округу 13.

— Виходить, ви мали все це — і покинули решту округів напризволяще?

— Все не так просто, — відповів Богз. — До недавнього часу в нас не було можливості контратакувати. Ми намагалися просто вижити. Коли ми стратили капітолійську верхівку округу, виявилося, що лише кілька наших мешканців уміє керувати вертольотами. Так, ми могли скинути на Капітолій ядерні боєголовки. Але нас завжди хвилювало одне важливе запитання: якщо ми розв’яжемо таку війну, чи є шанс на те, що виживе бодай одна людина?

— Піта сказав те саме. І ви всі одностайно обізвали його зрадником, — випалила я.

— Тому що він закликав до перемир’я, — пояснив Богз. — От побачиш, жодна зі сторін не застосує ядерної зброї. Сюди, солдате Евердін, — він вказав на один із невеличких вертольотів.

Опинившись усередині, я побачила, що вертоліт просто натоптаний відеотехнікою. Всі присутні були одягнені в темно-сірі комбінезони, навіть Геймітч, хоча, здавалося, йому з таким тісним комірцем незручно.

Фульвія Кардью поквапилась до мене — і розчаровано зітхнула, побачивши моє обличчя без макіяжу.

— Вся праця пішла нанівець. Не хочу образити тебе, Катніс, але зовсім мало людей мають фотогенічну зовнішність. От як у нього, — вона підійшла до Гейла, який саме розмовляв із Плутархом, і розвернула його обличчям до нас. — Ну, хіба він не симпатичний?

Гадаю, в комбінезоні Гейл і справді мав привабливий вигляд. Але це запитання тільки збентежило нас, зважаючи на наші стосунки. Я підшукувала слова, щоб віджартуватися, коли втрутився Богз:

— Нас ти цим не вразиш — ми щойно бачили Фінея Одейра в самих трусах.

І з цієї миті я вирішила, що ми з Богзом поладнаємо.

Сигнал сповістив, що час відлітати, і я пристебнула пасок безпеки. Ми з Гейлом вмостилися поруч навпроти Геймітча та Плутарха. Дивні тунелі-лабіринти вивели нас на платформу. Якийсь невідомий пристрій повільно піднімав вертоліт угору, аж поки ми не опинилися в полі посеред лісу. Тоді вертоліт огорнули сірі хмарки, і ми злетіли в повітря.

І тільки тепер, коли закінчився метушливий процес підготовки, я втямила, що раніше ні на хвилину не замислювалась над тим, що ж мене чекає в Окрузі 8. Насправді я майже нічого не знала про перебіг війни. Слабко уявляла, що треба робити для того, аби перемогти, і що станеться опісля, якщо ми таки переможемо.

Плутарх спробував пояснити мені все простими словами. На цю мить відкрито оголосили Капітолію війну всі округи, крім Округу 2, який завжди був у фаворитах і підтримував дружні стосунки з нашими ворогами, незважаючи на Голодні ігри. Взамін вони отримували більше їжі та кращі умови життя. Після Чорних часів і «знищення» Округу 13 саме Округ 2 став новим центром оборони Капітолія, хоча офіційно тут видобували коштовності, так само, як колись Округ 13 славився видобуванням графіту. А насправді ж Округ 2 не тільки виробляв зброю, але й постачав для Капітолія миротворців.

— Тобто... деякі миротворці народилися в Окрузі 2? — запитала я. — А я думала, що всі вони з Капітолія.

Плутарх кивнув.

— Саме так ти й повинна була думати. Деякі з них справді капітолійці. Але в Капітолії замало населення, щоб забезпечити таку кількість військових. До того ж люди, які виросли в Капітолії, не дуже прагнуть нудного, позбавленого розваг життя в округах. Служба триває двадцять років, у цей час заборонено одружуватися й народжувати дітей. Дехто погоджується на таку посаду, бо вона вважається почесною, інші вибирають її як альтернативу покаранню. Наприклад, якщо стаєш миротворцем, тобі списують борги. А в Капітолії чимало людей погрузли в боргах, однак не всі вони годяться для військової служби. Тож саме з Округу 2 Капітолій поповнює лави своїх солдатів. Це шанс для людей уникнути бідності й виснажливої роботи в кар’єрах. Їх змалку виховують, як солдатів. Ти ж бачила, як ті діти зі шкури пнуться, щоб узяти участь в Іграх.

Катон і Клівія. Брут і Енобарія. Важко було не звернути уваги на їхню завзятість і кровожерливість.

— Але всі інші округи на нашому боці? — запитала я.

— Так. Наша головна ціль — повністю звільнити всі до останнього округи, в тому числі й Округ 2, і таким чином припинити постачання харчів у Капітолій. А коли столиця ослабне, ми захопимо і її, — мовив Плутарх. — Нелегке буде завдання... Але ми впораємося і з ним, коли до цього дійде справа.

— Якщо ми переможемо, хто формуватиме уряд? — запитав Гейл.

— Усі, — відповів Плутарх. — Ми хочемо створити республіку з централізованим урядом, в якому були б представники кожного округу, а також Капітолія. Не дивись на мене з підозрою — колись давно так і було.

— Мабуть, у книжках вичитали, — буркнув Геймітч.

— У підручниках з історії, — підтвердив Плутарх. — Якщо наші пращури зуміли це зробити, то і ми зможемо.

Якщо чесно, то я взагалі не розуміла, за що хвалити наших пращурів. Згадайте, в якому стані була планета: постійні війни, практично вичерпані ресурси. Ніхто не переймався, що буде з людьми, які прийдуть після них. Однак ідея з республікою — це уже щось, принаймні в порівнянні з тим, що ми маємо зараз.

— А якщо ми програємо? — запитала я.

— Якщо ми програємо? — Плутарх не відводив погляду від хмар, його вуста вигнулися в іронічній посмішці. — Тоді наступні Голодні ігри будуть як ніколи видовищні. Ага, мало не забув, — з цими словами він витягнув із кишені невеличку пляшечку, відкоркував її й висипав на долоню кілька маленьких фіолетових пігулок. — Ми назвали їх «ягодами» на твою честь, Катніс. Повстанці не можуть ризикувати, жоден із нас не повинен потрапити в полон. Смерть буде безболісною, обіцяю.

Я взяла пігулку й довго не могла вирішити, куди її сховати, й тоді Плутарх показав мені на ліве плече. Обстеживши рукав, я виявила крихітну кишеньку, яка оберігала й водночас приховувала капсулу. Навіть якби мені зв’язали руки, я б зубами дотягнулася до неї.

Здається, Цинна подбав про все.

Розділ 7

Вертоліт закрутився спіраллю і пішов на посадку. Одразу ж відчинився люк і виїхав трап. Нас висадили просто на асфальт. Щойно остання людина ступила на землю, трап заховався, люк зачинився, вертоліт злетів і зник. Мені дали двох охоронців, а ще Богза і Гейла. Знімальна група складалася з кількох огрядних операторів-капітолійців, які під вагою камер здавалися крихітними комахами, жінки-режисера на ім’я Кресида — голомозої, з зеленою виноградною лозою-татуюванням на голові — та її асистента на ім’я Мессала — худорлявого юнака з кількома рядами сережок у вухах. Роздивившись його уважніше, я помітила, що язик у нього також пробитий і звідти стирчить величенька срібна кулька.

Богз потягнув нас до складських приміщень, і щойно ми відійшли, як на дорогу приземлився ще один вертоліт. Цього разу прилетіли медичні препарати і, судячи з білих комбінезонів, команда з шістьох лікарів. Ми рушили слідом за Богзом вузькою стежиною, яка пролягала між двома довгими сірими складами. На побитих іржею залізних стінах то тут, то там вирізнялися драбини, які вели на дах. Коли ми опинилися на вулиці, здалося, що ми потрапили в інший світ.

Після ранкового бомбардування постраждало чимало людей. Поранених переносили на саморобних ношах, перевозили на тачках, візках, декого просто тягали, перекинувши через плече або на руках. Знекровлених, непритомних, без рук і ніг... Усі прямували до приміщення з неохайно виведеною на дверях літерою «Л». Перед моїми очима постало саме те, що зазвичай відбувалося в нас на кухні, коли мама рятувала помираючих, от тільки тут їх було в десять, п’ятдесят, сотню разів більше. Я очікувала побачити розбомблені будівлі, а натомість опинилася поміж пошматованих людських тіл.

Невже мене збираються знімати тут? Я обернулася до Богза.

— Так не піде, — мовила я. — Тут ви нічого путнього з мене не витиснете.

Мабуть, він зауважив паніку в моєму погляді, тому зупинився на мить і поклав руки мені на плечі:

— Витиснемо. Нехай люди просто тебе побачать. Це допоможе їм більше, ніж найкращий лікар.

Жінка, яка керувала розміщенням пацієнтів, здається, помітила нас, прискіпливо оглянула, так ніби пересвідчуючись, що це справді ми, й рушила назустріч. Її темно-карі очі почервоніли від утоми, від тіла відгонило металом і потом. Пов’язку в неї на горлі потрібно було змінити ще три дні тому. Ремінь від автомата врізався їй у шию, і вона раз у раз поправляла його плечем. Вона кивком указала медикам на склад із літерою «Л», і ті мовчки зайшли всередину.

— Це Пейлор, командувач Округу 8, — представив її Богз. — Командувачу, це солдат Катніс Евердін.

На вигляд Пейлор здавалася надто молодою, як на командувача. Їй заледве виповнилося тридцять. Однак у голосі звучали владні нотки, й одразу ставало зрозуміло, що її призначили на цю посаду не просто так. Опинившись поруч із нею у своєму новесенькому костюмі, я почувалась як новонароджене курча, недосвідчене й дурне, яке тільки вчиться ходити.

— Так, я її впізнала, — мовила Пейлор. — Значить, ти таки жива. А ми вже були почали сумніватися.

Мені здалося — чи в її голосі справді прозвучали звинувачувальні нотки?

— Я сама ще сумніваюся, — відповіла я.

— Вона довго одужувала, — мовив Богз і постукав себе по голові. — Сильний струс мозку.

А тоді додав пошепки:

— І викидень. Але вона наполягла, що хоче приїхати й зустрітися з пораненими.

— Що ж, їх у нас багато, — відповіла Пейлор.

— Вам не здається, що це небезпечно? — запитав Гейл і насупився, оглядаючи шпиталь. — Збирати всіх поранених в одному приміщенні?

Це однозначно небезпечно. В такому місці будь-яка інфекційна хвороба пошириться як вогонь.

— Гадаю, це все-таки краще, аніж залишити їх помирати просто неба, — сказала Пейлор.

— Я зовсім не це мав на увазі, — відповів Гейл.

— Мабуть, я все трактую по-своєму. Але якщо у вас з’явиться третій варіант і Коїн дасть добро на його втілення, то я залюбки вас вислухаю.

Пейлор поманила мене за собою.

— Ласкаво просимо, Переспівнице. Ну і, звісно, твоїх друзів також.

Я озирнулася на свою дивакувату команду, набралася відваги й зайшла до шпиталю. Вздовж будівлі висіла цупка важка тканина, яка відділяла коридор від імпровізованих палат. Попід самою стіною щільним рядом лежали трупи, накриті з головою білими простирадлами.

— За кілька кварталів на захід ми вже викопали братську могилу, але поки що я не маю людей, щоб повідвозити трупи туди, — мовила Пейлор. Вона відшукала в тканині щілину і відкинула край.

Мої пальці зімкнулися на Гейловому зап’ястку.

— Не відходь від мене, — прошепотіла я.

— Я тут, — відповів він тихо.

Я ступила крок уперед — і мене наче вдарило. Моїм першим імпульсом було затиснути носа, щоб не відчувати смороду брудної білизни, гнилої плоті та блювотиння, які висіли в жаркому приміщенні. Вікна в металевому даху були відчинені, але свіже повітря не могло розігнати ядучого запаху, який залягав ближче до підлоги. Тонкі смужки сонячного проміння забезпечували таке-сяке освітлення, і коли мої очі звикли, я розгледіла кілька рядів поранених — на ліжках, на ношах, на підлозі: місця було обмаль. Гудіння чорних мух, стогони поранених, схлипування відвідувачів — усе це зливалося в хор, від якого краялося серце.

В округах не було справжніх лікарень. Люди помирали вдома, і в цю мить така альтернатива здавалася мені куди приємнішою, ніж те, що постало перед моїми очима. А тоді я згадала, що багато хто з поранених під час бомбардування лишився безхатченком...

По спині в мене котився піт, долоні також змокріли. Щоб не відчувати смороду, я дихала через рот. У голові паморочилося, перед очима скакали білі цятки, я мало не зомліла. Та раптом я побачила, що Пейлор уважно за мною спостерігає, так ніби хоче визначити, з якого я тіста зліплена і чи можна на мене покластися. Тому я відпустила Гейла і рушила поміж двох рядів ліжок.

— Катніс? — вихопився з загального гамору чийсь хрипкий голос. — Катніс?

До мене потягнулася рука, і я вхопилася за неї, щоб не впасти. Рука належала молодій жінці з пораненою ногою. Кілька шарів пов’язок просякли кров’ю, а над ними роїлися мухи. На обличчі жінки читався біль, але було там і ще щось — недоречне, навіть безглузде, якщо брати до уваги ситуацію, яка склалася.

— Це справді ти?

— Так, це я, — вичавила я насилу.

Радість — ось що я прочитала на її обличчі. Почувши мій голос, жінка мовби засвітилася, радість витіснила страждання і біль.

— Ти жива! Ми не знали. Нам казали, що ти жива, але ми не були впевнені! — защебетала вона.

— Мене добряче потрусило. Але мені вже ліпше, — мовила я. — Вам також скоро стане легше.

— Слід негайно розповісти про тебе братові! — жінка насилу сіла й загукала хлопця, який лежав за кілька ліжок від неї. — Едді! Едді! Вона тут! Це Катніс Евердін!

Хлопчина — дванадцятирічний, не старший, — обернувся до нас. Пов’язка затуляла половину його обличчя. Куточок рота, який визирав із-під неї, роззявився від щирого подиву. Я підійшла до хлопчика, погладила по вологих кучерях і пошепки привіталася. Він не міг говорити, але його єдине здорове око не відривалося від мого обличчя, так наче він хотів запам’ятати кожну його рису.

Кімнатою прокотилися вигуки: «Катніс! Катніс Евердін!» Стогони болю і горя поступово стихали, на зміну їм прийшли нетерплячка й очікування. Зусібіч мене кликали голоси. Я просто йшла між рядів і тиснула простягнуті руки, торкалася здорових частин тіл тих, хто не міг рухати кінцівками, віталася, розмовляла ні про що, питала, як справи. Нічого надзвичайного, ніяких натхненних слів. Та байдуже — Богз мав рацію: їх надихала я, жива і здорова.

Мене жадібно мацали пальці, щоб упевнитися, що я з плоті та крові. Коли якийсь хворий чоловік стис долонями моє обличчя, я мовчки подякувала Далтонові за те, що той порадив мені вмитися. Якою сміховинною збоченкою здавалася б я і цим людям, і собі, якби з’явилася перед ними з капітолійською маскою на обличчі! Мої поранення, втома, шрами — ось як вони мене впізнають, ось за що люблять.

Незважаючи на суперечливе інтерв’ю з Цезарем, чимало хто питав про Піту — люди вірили, що він говорив під примусом. Я силкувалася змалювати оптимістичне майбутнє, та люди занепадали духом, коли чули, що я втратила дитину. Одна жінка так ридала, що мені закортіло розповісти їй правду, але зробити це означало виставити Піту брехуном, а це б не пішло йому на користь. Не допомогло б це і мені. Так само, як і загальній справі.

Я нарешті почала усвідомлювати, на що готові люди, аби мене захистити. Що я значу для повстанців. У боротьбі проти Капітолія мені тільки здавалося, що я сама, насправді ж на моєму боці були тисячі, мільйони людей із різних округів. Я стала їхньою Переспівницею ще задовго до того, як свідомо погодилася на цю роль.

У моїх жилах запульсувало нове відчуття. З’явилося воно, коли я стояла посеред кімнати і прощалася з пораненими, які вигукували моє ім’я слабкими хрипкими голосами. Сила. У мене була сила, про існування якої я навіть не здогадувалася. Снігоу зрозумів це тієї миті, коли я піднесла до рота ті злощасні ягоди. Плутарх теж знав про неї, коли рятував мене з арени. І Коїн також це знає. Настільки добре знає, аж має публічно нагадувати своїм підлеглим, що повстанням керую не я, а вона.

Опинившись надворі, я прихилилася до залізної стіни і перевела подих. Богз подав мені флягу з водою.

— Ти чудово впоралася, — мовив він.

Що ж, я не зомліла, мене не знудило, і я не вибігла зі шпиталю в сльозах і з лементом — я просто поклалася на емоції, які переповнювали людей.

— Ми відзняли чимало хорошого матеріалу, — мовила Кресида.

Я перевела погляд на комашок-операторів — вони горбилися під вагою обладнання, з них ріками лився піт. Мессала занотовував щось у записнику. Я й забула, що мене весь час знімали на камеру.

— Але ж я нічого не робила, — сказала я.

— Не варто себе недооцінювати. І не забувай про те, що ти зробила раніше, — мовив Богз.

А що я зробила раніше? Я подумала про всю ту шкоду, якої завдала людям, — і коліна в мене підкосилися, я сіла просто на землю.

— Я геть заплуталася.

— Ти не готова до тривалих зйомок. Але нічого не вдієш, доведеться пройти і через це, — сказав Богз.

Присівши біля мене, Гейл похитав головою:

— Не можу повірити, що ти дозволила стільком людям тебе торкатися. Мені щомиті здавалося — ти от-от кинешся до дверей.

— Стули пельку, — випалила я і розсміялася.

— Коли твоя мати побачить запис, вона неодмінно тобою пишатиметься, — мовив він.

— Мама навіть не помітить мене — вона більше хвилюватиметься через поранених... — Обернувшись до Богза, я запитала: — Така ситуація в усіх округах?

— Так. Капітолій атакує майже всі округи. Ми приходимо на допомогу, коли можемо, але цього недостатньо, — він замовк на мить: щось почув у навушнику. Я усвідомила, що увесь цей час не чула голосу Геймітча. Може, мій навушник поламався?.. — Негайно повертаймося на злітну смугу. Мерщій! — крикнув Богз й однією рукою поставив мене на ноги. — У нас проблеми.

— Які проблеми? — запитав Гейл.

— Сюди летять винищувачі, — сказав Богз, а тоді потягнувся до мене рукою — вдягнув мені на голову шолом. — Рухаймося! Хутчіш!

Не зовсім тямлячи, що коїться, я скочила на ноги й кинулася вздовж складських приміщень до злітної смуги, де нас висадили. Жодної небезпеки я не відчувала. Небо було чисте, безхмарне, блакитне. На вулицях порожньо, за винятком людей, які допомагали пораненим дістатися шпиталю. Не видно було жодного ворога, не відчутно ніякої тривоги. Аж раптом завили сирени. За кілька секунд у небі з’явився ключ капітолійських винищувачів, і почалося бомбардування. Вибухова хвиля збила мене з ніг, і я гримнулася на землю. Праве коліно проштрикнув біль. Щось ударило мене у спину, але, здається, бронежилета не пробило. Я спробувала підвестися, та Богз притис мене до землі й затулив своїм тілом, немов щитом. Земля піді мною здригалася від кожного вибуху.

Що може бути жахливішим за відчуття, що ти застряв між залізною стіною з одного боку і свинцевим дощем — із другого? Батько завжди казав: «Що може бути легше, як перестріляти рибу в діжці?» Цього разу рибою були ми, а діжкою — вулиця.

— Катніс! — з навушника несподівано пролунав голос Геймітча.

— Що? Що? Я слухаю! — відгукнулась я.

— Слухай мене уважно. Ми не можемо приземлитися, поки не закінчиться бомбардування. Але тебе не повинні помітити за жодних обставин, — мовив Геймітч.

— Виходить, капітолійці не знають, що я тут?

А я-бо, як завжди, вирішила, що виною всьому знову я.

— Здається, ні. Це бомбардування було заплановане заздалегідь, — мовив Геймітч.

Тепер до мене долинув голос Плутарха, як завше, спокійний, проте владний:

— Бачите попереду блакитний склад № З? В його північному куті є бункер. Зможете туди дістатися?

— Постараємося, — мовив Богз. Мабуть, кожен член команди мав навушник, бо всі рушили за нами. Я інстинктивно відшукала поглядом Гейла — переконатися, що він не ушкоджений.

— До наступної хвилі у вас близько сорока п’яти секунд, — докинув Плутарх.

Я стогнала, ступаючи на праву ногу, однак не зупинялася. Зараз не час звертати увагу на такі дрібниці. Та й краще взагалі не дивитися на рану. На щастя, я в черевиках, які зробив для мене Цинна, — в них я легко відривалася від асфальту й бігла набагато швидше. Взула б я ту пару, яку видали мені в Окрузі 13, я б нізащо не вижила. Богз вирвався вперед, але більше мене обігнати не вдалося нікому. Інші охоронці пристосувалися до моєї швидкості й прикривали мене ззаду та з боків. Секунди спливали, у скронях калатало. Ми проминули склад № 2 і тепер бігли вздовж брудної коричневої будівлі. Попереду виднівся вицвілий блакитний фасад. Ще кілька метрів до бункера... Ми вже майже його дісталися, залишилося перетнути одну вулицю — аж тут нас накрила наступна хвиля бомбардування. Я інстинктивно впала на землю й покотилася до блакитної стіни. Тепер своїм тілом мене затулив Гейл. Здавалося, цього разу раз атака тривала значно довше.

Я перекотилася на бік, і наші з Гейлом погляди зустрілися. На якусь мить увесь світ перестав для мене існувати — я бачила тільки його розпашіле обличчя, жилку на скроні, яка сіпалася від ударів пульсу, і вуста, які то розтулялися, то стулялися — Гейл намагався відсапатися.

— Як ти? — запитав він.

— Нормально. Не думаю, що мене помітили, — відповіла я. — Нас же не переслідують.

— Ні, вони ціляться в щось інше, — мовив Гейл.

— Знаю, але там немає нічого, окрім...

Ми водночас утямили, яка у нападників ціль.

— Окрім шпиталю.

За мить Гейл уже стояв на ногах і щосили гукав:

— Винищувачі ціляться у шпиталь!

— Це не ваша проблема, — сказав Плутарх рішуче. — Ховайтеся в бункер.

— Але в окрузі немає військових, тільки поранені! — гукнула я.

— Катніс, — у голосі Геймітча пролунала насторожена нотка. Він зрозумів, до чого йде. — Навіть не думай!..

Я висмикнула навушник, і той безпомічно повис на шнурку. Тут до мене долинув іще один звук, якого раніше я не чула: кулеметна черга з даху брудної коричневої будівлі через дорогу. На землі хтось відстрілювався! Ніхто не встиг мене зупинити — я кинулася до драбини й подерлася нагору. Це я добре вмію.

— Не зупиняйся! — пролунав позаду Гейлів голос. Краєм вуха я почула, як він буцнув когось ногою в обличчя. Якщо то був Богз, Гейлові буде несолодко. Вилізши на дах, я поплазувала по застиглій смолі. Зупинилася на кілька секунд, щоб пропустити Гейла вперед, а тоді ми скочили на ноги й побігли до кулеметів. Біля кожного лежало по кілька повстанців. Біля одного з кулеметів ми пригальмували та присіли поруч із двома солдатами.

— Богз у курсі?

Обернувшись ліворуч, за одним із кулеметів я побачила Пейлор. Вона дивилася на нас глузливо.

— Він знає, де ми, — відповіла я ухильно. А хіба я збрехала?

— Звісно, що знає, — розсміялася Пейлор. — Стріляти вмієте? — з цими словами вона поплескала по дулу кулемета.

— Так. Нас учили в Окрузі 13, — мовив Гейл. — Але я ліпше скористаюся своєю зброєю.

— Так, у нас є луки, — я дістала з-за спини свій — і тільки тоді усвідомила, наскільки декоративний він має вигляд. — Він смертоносніший, ніж може здатися на перший погляд.

— Можу тільки уявити, — мовила Пейлор. — Гаразд. Ми очікуємо щонайменше ще три хвилі. Винищувачам перед новою атакою доведеться розвернутися. Це наш єдиний шанс. Не вистромляйтеся!

Я стала на коліно, приготувавшись стріляти.

— Почнемо з вогню, — мовив Гейл.

Кивнувши, я витягнула стрілу з правого відділення. Якщо ми схибимо, наші стріли кудись приземляться — можливо, на склад потойбіч вулиці. З вогнем іще можна буде впоратися, а от вибухівка завдасть непоправної шкоди.

Раптом у небі, за два квартали від нас, всього за сотню метрів, з’явилися вони — сім бомбардувальників, вишикуваних ключем.

— Гуси! — гукнула я.

Гейл одразу зрозумів, що я мала на увазі. Під час сезону міграцій, коли ми завжди полювали на птахів, ми виробили власну систему поділу, щоб наші стріли бува не поцілили в одного птаха. Це означало, що спочатку я стріляла в дальнє крило ключа, Гейл — у ближнє, а коли доходили до гуски в центрі, стріляли по черзі. У нас не було часу на узгодження: я прикинула тривалість польоту стріли й вистрелила. Стріла поцілила ближче до основи крила одного з винищувачів, і воно загорілося. Гейл промахнувся — його стріла приземлилася на даху одного зі складів, який одразу ж спалахнув. Гейл тихо вилаявся.

Винищувач, у який я поцілила, збився з курсу, але досі скидав на землю бомби. Він навіть не впав, так само як і той, у який влучили з кулемета. Мабуть, завдана шкода виявилася недостатньою.

— Гарний постріл, — сказав Гейл.

— Узагалі-то я цілилася в інший винищувач, — пробурмотіла я — хотіла збити той, що летів попереду. — Вони швидші, ніж нам здавалося.

— На позицію! — гукнула Пейлор. На обрії з’явилася наступна хвиля бомбардувальників.

— Вогонь не годиться, — мовив Гейл. Я мовчки кивнула, і ми обоє витягнули стріли з вибухівкою. Склади через дорогу здавалися порожніми.

Поки винищувачі наближалися, я прийняла ще одне спонтанне рішення:

— Я підводжуся! — гукнула я і скочила на ноги. Саме з такої позиції я стріляла з найбільшою точністю. Цього разу першою вистрелила я — і не схибила: стріла увійшла у черево винищувача. Секундою пізніше Гейлова стріла підірвала йому хвіст. Машина розламалася посередині й упала на землю, спричинивши серію вибухів.

За кілька секунд почалася третя хвиля бомбардування. Цього разу Гейл влучив точно в ціль. Я всадила стрілу в крило другого бомбардувальника, від чого його крутонуло, і він врізався у винищувач позаду. Вони зіштовхнулися і разом упали на дах складу навпроти госпіталю. Кулеметна черга збила четвертий винищувач.

— Добре, це все, — сказала Пейлор.

Полум’я і чорний дим заступили все на світі.

— Вони поцілили у шпиталь?

— Напевно, — відповіла Пейлор.

Я миттю кинулася до драбини потойбіч даху — і помітила Мессалу й одного з комашок-операторів, які ховалися за широким комином. А я-бо гадала, що вони залягли десь на землі й бояться ніс вистромити!

— Ці двоє виросли в моїх очах, — сказав Гейл.

Я швидко злізла драбиною вниз. Коли мої ноги торкнулися землі, я побачила охоронця, Кресиду та ще одного комашку-оператора. Я очікувала опору, а натомість Кресида махнула рукою в напрямку шпиталю.

— Мені байдуже, Плутарху! — гукнула вона. — Дай мені ще п’ять хвилин!

Мені двічі повторювати не довелося — я одразу ж кинулася вздовж вулиці.

— О ні, — прошепотіла я, побачивши шпиталь. Чи те, що колись було шпиталем. Довкола лежали поранені, догорали рештки винищувачів, а я немов заціпеніла і не могла рухатися. Всюди лементували люди, метушилися, бігали туди-сюди, але ніхто вже нічим не міг допомогти. Бомби поцілили в дах шпиталю, і тепер він палав, перетворившись на пастку для пацієнтів. Рятувальний загін намагався розчистити вхід всередину, однак було неважко здогадатися, що вони там знайдуть. Якщо не осколки і не полум’я, то ядучий дим уже зробив свою чорну справу.

Гейл ні на крок не відходив від мене. Те, що він нічого не робив, а просто дивився, підтвердило мої найстрашніші підозри. Шахтарі ніколи не припиняють рятувальних робіт, аж поки ситуація не стає безнадійною.

— Ходімо, Катніс. Геймітч каже, що зараз по нас прилетить вертоліт, — мовив він. Але я немов приросла до землі.

— Навіщо вони це зробили? Навіщо добили людей, яким уже й так недовго залишалося? — запитала я.

— Щоб налякати інших. Щоб не дати пораненим одужати, — сказав Гейл. — Люди у шпиталі — це зайвий тягар. Принаймні так вважає Снігоу. Якщо переможе Капітолій, то що йому робити з купкою недієздатних рабів?

Я пригадала роки, проведені з Гейлом у лісах, і його промови проти Капітолія. Тоді я просто не звертала на них уваги. Не розуміла, навіщо він докопується до мотивів Капітолія. Навіщо оцінює ситуацію з позиції нашого ворога. Але сьогодні все стало на свої місця. Коли Гейл зауважив, як недоречно робити такі шпиталі, він думав не про поширення інфекції — він передбачив те, що тільки-но сталося. Тому що він завжди справедливо оцінював жорстокість нашого ворога.

Повільно розвернувшись, я за кілька кроків од себе побачила Кресиду в оточенні комашок-операторів. Вона була цілком незворушна. Навіть байдужа.

— Катніс, — мовила вона. — Президент Снігоу щойно показав у прямому ефірі бомбардування. А тоді виступив із промовою: оголосив, що таким чином він посилає повідомлення повстанцям. Може, ти теж хочеш їм щось сказати?

— Так, — прошепотіла я. В око впало червоне миготливе світло: мене знімають. — Так, — повторила я впевненіше. Усі відійшли від мене — Гейл, Кресида, комашки-оператори, — звільняючи сцену. Я не відривала погляду від червоної лампочки. — Я хочу сказати повстанцям, що я жива. Що я тут, в Окрузі 8, де Капітолій щойно розбомбив шпиталь, повний неозброєних чоловіків, жінок і дітей. Не вижив ніхто... — Шок відступив, даючи дорогу злості. — Я хочу сказати повстанцям: якщо ви бодай на секунду повірили в те, що Капітолій вас помилує, коли ви погодитеся на перемир’я, — то ви дурите самі себе. Тому що в душі ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні, — я автоматично піднесла руку й обвела руїни, силкуючись передати той жах, що коївся довкола. — Ось на що вони здатні! І ми повинні протистояти!

Я рушила до камери — це лють несла мене вперед.

— Президент Снігоу каже, що послав нам повідомлення? Що ж, у мене також є для нього повідомлення. Можете катувати нас, бомбардувати, палити наші округи, але спершу погляньте на це... — Одна з камер простежила за моєю рукою, яка вказала на охоплені полум’ям винищувачі на даху одного зі складів. Крізь полум’я виднівся капітолійський герб. — Вогонь поширюється легко! — я підвищила голос до крику, щоб президент не проґавив жодного слова. — І якщо згоримо ми, ви згорите разом із нами!

Мої останні слова повисли в повітрі. Час немов зупинився. У гарячий хмарі я мов злетіла над землею — і цей жар пашів не від руїн, а від мене самої.

— Знято! — голос Кресиди повернув мене до реальності, пригасив мій запал. Кресида кивнула на знак похвали. — Чудова кінцівка.

Розділ 8

До мене підскочив Богз і міцно стиснув моє зап’ястя, хоча тепер я й не планувала втікати. Я ще раз обернулася, щоб подивитися на шпиталь — і саме в ту мить будівля завалилася. Усю мою рішучість немов рукою зняло. Усіх тих людей — поранених, відвідувачів, родичів, медиків з Округу 13 — більше не було серед живих! Я глянула на Богза — на його обличчі красувався слід від Гейлового черевика. Я не спец, але одразу було видно, що ніс у нього зламаний. Однак голос його звучав зовсім не злісно, а радше рішуче:

— Швидко до злітної смуги.

Я слухняно зрушила з місця, однак щойно ступила перший крок, як одразу ж поморщилася від болю в правому коліні. Адреналін, який притуплював усі інші відчуття, випарувався, і все тіло почало викручувати. Я побита, закривавлена, у лівій скроні наче молоток вистукує. Богз швидко оглянув моє обличчя, а тоді підхопив мене на руки й побіг до злітної смуги. На півдорозі мене знудило просто на його куленепробивний жилет. Мені здалося, що Богз зітхнув, хоча напевно сказати було важко: так він засапався від швидкого бігу.

На злітній смузі чекав маленький вертоліт. Тільки-но наша команда опинилася на борту, він одразу ж злетів. Цей вертоліт вельми відрізнявся від того, яким ми прилетіли сюди: тут не було ні зручних крісел, ні вікон. Це була радше вантажна машина, ніж пасажирська. Богз надавав пораненим невідкладну допомогу, щоб вони протрималися до повернення в Округ 13. Мені кортіло здерти жилет: від нього тхнуло блювотиною, але тут було так холодно, що зрештою я передумала. Я лежала на підлозі, а голова моя покоїлася на Гейлових колінах. Останнє, що я запам’ятала, — як Богз укрив мене кількома мішками.

Коли я прокинулася, то зрозуміла, що перебуваю в лікарні у своєму ліжку. Поруч була мама, вона перевіряла мої життєві показники.

— Як ти почуваєшся?

— Трохи втомлена, але зі мною все гаразд, — відповіла я.

— Нам не казали про поїздку, аж поки ти не поїхала, — мовила вона.

Біля серця кольнуло. Після того як сім’я двічі проводжала тебе на Голодні ігри, не можна виявляти до рідних таку неуважливість.

— Вибач. Ніхто не знав, що почнеться атака. За планом я мала просто провідати хворих, — пояснила я. — Наступного разу я попрошу, щоб вас попереджали.

— Катніс, зі мною ніхто не рахується, — мовила мама.

І то була щира правда. Навіть я після татової загибелі не рахувалася з нею. Навіщо ж прикидатися?

— Ну, я попрошу... повідомляти тебе про такі заходи.

На столику біля ліжка лежав осколок міни, який лікарі витягнули з моєї ноги. Однак їх більше хвилював мій психічний стан, оскільки після струсу мозку моя психіка була ще не зовсім стабільна. Але в мене не було галюцинацій абощо, і думки були досить тверезі. Я проспала увесь вечір і ніч, і тепер вмирала від голоду. Сніданок, який мені принесли, був крихітний: усього кілька шматків хліба, розмочених у гарячому молоці. Вранці мене викликали в Ставку на нараду. Я вже почала збиратися, коли збагнула, що підводитися не доведеться: мене планували вкотити на нараду просто на ліжку. Я наполягала, що дійду пішки, але ніхто мене й слухати не хотів. Зрештою ми пішли на компроміс: я сіла в інвалідний візок. Якщо брати до уваги головний біль, хвору ногу, садна і синці, та ще й нудоту, яка підступила до горла за кілька хвилин по сніданку, то, можливо, інвалідний візок — не така вже й погана ідея.

Поки мене везли у Ставку, я замислилася над тим, що на мене чекає. Вчора ми з Гейлом знехтували прямим наказом, на доказ цього Богз міг пред’явити свій зламаний ніс. Звісно, відповісти доведеться. Та чи зайде Коїн так далеко, щоб анулювати нашу угоду щодо недоторканності переможців? Невже я позбавила Піту єдиного захисту, яким могла його забезпечити?

Коли мене привезли в Ставку, там були тільки Кресида, Мессала й комашки-оператори. Мессала сяючи вигукнув:

— А ось і наша маленька зірочка!

Всі так щиро усміхалися, що я також не втрималась і засміялася. Правду кажучи, в Окрузі 8 оператори просто вразили мене своєю відвагою: полізли за мною на дах під час бомбардування, нехтуючи наказами Плутарха, щоб відзняти матеріал, по який приїхали. Вони не просто робили свою роботу — вони пишалися нею. Як Цинна.

Мене пронизала дивна думка: якби всі ми опинилися на арені, я б обрала їх за союзників. Кресиду, Мессалу і... і...

— Маю припинити називати вас комашками! — випалила я, звертаючись до операторів. І пояснила, що не знала їхніх імен, а їхні костюми нагадували тільця комах. Здається, оператори зовсім не образилися. Навіть без костюмів вони були напрочуд схожі. Однакове русяве волосся, руді борідки та блакитні очі. Один назвався Кастором, а брата представив Полідевком. Я думала, Полідевк привітається, однак він тільки кивнув. Спочатку я вирішила, що він сором’язливий чи просто небагатослівний, але щось мене насторожило: форма його губ, неймовірні зусилля, які він докладав, коли ковтав, — і я все зрозуміла, Кастору навіть пояснювати не довелося. Полідевк — авокс. Йому відтяли язика, він більше ніколи не заговорить. Мене вже не дивувало, що він ризикував життям заради знищення Капітолія.

Кімната поступово наповнювалася, і я приготувалася до суворого прийому. Однак єдиними людьми, на чиїх обличчях я помітила тінь невдоволення, були Геймітч (а він завжди такий) і Фульвія Кардью — вона кисло скривилася. Богзове обличчя від верхньої губи й аж до чола затуляла пластикова маска кольору шкіри — я не помилилася щодо перелому, — тому з його виразу важко було щось прочитати. Коїн із Гейлом приязно щебетали.

Коли Гейл сів поруч із моїм візком, я спитала:

— Заводиш нових друзів?

Його погляд ковзнув на президента, а тоді назад.

— Що ж, бодай один із нас має бути досяжний, — він ніжно торкнувся моєї скроні. — Як ти почуваєшся?

Мабуть, на сніданок до гарбузяної каші подавали тушкований часник: що більше збиралося людей, то різкішим ставав запах у кімнаті. У мене зненацька скрутило шлунок, і світло здалося занадто яскравим.

— Трохи в голові паморочиться, — відповіла я. — А ти як?

— Добре. З мене витягли кілька осколків. Дрібниці, — мовив він.

Коїн оголосила початок зборів.

— Наша акція «Атака в ефірі» офіційно розпочалася. Для тих, хто проґавив і вчорашню трансляцію першого ролика, і сімнадцять повторів, які відтоді спромігся прокрутити Біпер, пропонуємо ще один перегляд.

Сімнадцять повторів? Виходить, оператори не тільки відзняли потрібний матеріал, але й устигли вже змонтувати ролик і прокрутили його кілька разів! Очікуючи побачити себе на екрані, я неймовірно хвилювалася, мої долоні спітніли. А що як я й тут надто штучна? Така ж скута й несмілива, як була у студії, просто всі вважають, що кращого їм із мене все одно не витиснути? Перед кожним глядачем зі столу виїхав окремий екран, світло згасло, і в кімнаті запанувала мертва тиша.

Спочатку мій екран був чорний. А тоді в самому центрі запалахкотіла маленька іскорка. Вона розквітла, розрослася, тихо поглинаючи чорноту, аж поки весь екран не спалахнув вогнем, таким реальним і потужним, що я відсахнулася, уявивши його жар. Тоді з полум’я випірнула моя брошка з переспівницею. А потім залунав глибокий дзвінкий голос, який от уже кілька місяців переслідував мене у снах. Клавдій Темплсміт, офіційний ведучий Голодних ігор, мовив:

— Катніс Евердін, дівчина у вогні, й далі палає.

Раптом замість переспівниці на екрані з’явилась я у справжньому полум’ї й димі Округу 8. «Я хочу сказати повстанцям, що я жива. Що я тут, в Окрузі 8, де Капітолій щойно розбомбив шпиталь, повний неозброєних чоловіків, жінок і дітей. Не вижив ніхто...» З’явилося зображення шпиталю, який рухнув на наших очах, відчай у поглядах очевидців, але мій упевнений голос провадив: «Я хочу сказати повстанцям: якщо ви бодай на секунду повірили в те, що Капітолій вас помилує, коли ви погодитеся на перемир’я, — то ви дурите самі себе. Тому що в душі ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні». Знову постала я крупним планом: мої руки на знак протесту й відрази жестом обводили руїни. «Ось на що вони здатні! І ми повинні протистояти!» Далі показали направду фантастично змонтований бій. Град із бомб, ми тікаємо й падаємо на землю — моя рана крупним планом, велика та кривава — ми ліземо на дах і біжимо до кулеметів, повстанці випускають кілька кулеметних черг, а тоді ми з Гейлом знову і знову збиваємо капітолійські винищувачі стрілами... В наступному кадрі знову була я — рухалася до камери. «Президент Снігоу каже, що послав нам повідомлення? Що ж, у мене також є для нього повідомлення. Можете катувати нас, бомбардувати, палити наші округи, але спершу погляньте на це...» Камеру спрямували на охоплені полум’ям винищувачі. Стоп-кадр на капітолійському гербі, який поступово розпливався, а на його місці з’явилося моє обличчя. Я зверталася до президента, я кричала: «Вогонь поширюється легко! І якщо згоримо ми, ви згорите разом із нами!» Полум’я знову проковтнуло весь екран, і на ньому з’явилися слова жирним чорним шрифтом:

Чорні літери розпливлися й поглинули вогонь — екран став знову чорним.

У кімнаті повисла тиша, а тоді залунали гучні оплески та прохання прокрутити ролик іще раз. У відповідь Коїн натиснула кнопку повтору. Оскільки я вже знала, що буде в ролику, то спробувала уявити, ніби дивлюся його по телевізору в себе вдома на Скибі. Антикапітолійська реклама. Такого зроду ще не було! Принаймні не за мого життя.

Ролик закінчився, й екран почорнів удруге. Зненацька я зрозуміла, що мушу отримати відповіді на кілька запитань.

— Цей ролик показали усьому Панему? Його бачили в Капітолії?

— Ні, в Капітолії ні, — мовив Плутарх. — Ми не змогли пробитися крізь їхній захист, але Біпер над цим працює. Проте в усіх інших округах його бачили. Ми навіть прокрутили його в Окрузі 2, а на даному етапі цей округ важить для нас більше, ніж Капітолій.

— Клавдій Темплсміт із нами? — запитала я — і своїм питанням розсмішила Плутарха.

— Тільки його голос. Про зміст подбали ми. Це було дуже просто. Він зронив цю фразу під час твоїх перших Ігор, — Плутарх плеснув рукою по столу. — Варто також подякувати Кресиді, її неймовірно талановитій команді та, звісно, нашому свіжоспеченому таланту!

Я також плескала, аж раптом до мене дійшло, що свіжоспечений талант — це я, і мабуть, не личить аплодувати самій собі, однак ніхто не звертав на це уваги. Було важко не помітити розчарованого обличчя Фульвії. Мабуть, їй нелегко було спостерігати за тим, як ідея Геймітча під чітким керівництвом Кресиди увінчалася успіхом, тоді як її власний план із тріском провалився.

Здається, Коїн вирішила, що вже пора закінчувати з дифірамбами:

— Так, це цілком заслужено. Результат перевершив наші очікування. Але той ризик, на який ви пішли, я виправдати не можу. Знаю, ніхто не очікував атаки. Однак, зважаючи на обставини, гадаю, варто обговорити правильність рішення послати Катніс в епіцентр бойових дій.

Рішення? Послати мене в епіцентр бойових дій? Виходить, їй не відомо, що я знехтувала наказом, викинула навушник і втекла від охоронця? Що ще від неї приховали?

— Це було непросте рішення, — мовив Плутарх насупившись. — Але ми всі погодилися, що не отримаємо бажаного результату, якщо просто заховаємо Катніс у бункері.

— А що думаєш ти? — запитала президент.

Гейл двічі копнув мене під столом, і тільки тоді я зрозуміла, що вона звертається до мене.

— А! Все добре. Це саме для мене. Приємно нарешті щось робити.

— Гаразд, однак нам слід бути обережнішими. Тим паче тепер, коли Капітолій знає, на що здатна Катніс, — підсумувала Коїн. Кімнатою прокотилася хвиля схвалення.

Ніхто не виказав нас із Гейлом. Навіть Плутарх, чиєю владою ми знехтували. Ані Богз, і це попри зламаний ніс. Ані комашки-оператори, яких ми завели в сам центр бойових дій. Навіть Геймітч... ні, заждіть хвилинку. Геймітч, хижо посміхнувшись до мене, солодко промовив:

— Так, ми зовсім не хочемо втратити нашу Переспівницю, особливо тепер, коли вона зрештою заспівала.

І я тут-таки подумала, що мені не варто залишатися з ним в одній кімнаті сам-на-сам. Він явно замислив помсту — так і не пробачив мені того навушника.

— Добре. Що в планах далі? — запитала президент.

Плутарх кивнув Кресиді, і та почала ритись у своїх паперах.

— У нас є чудові кадри з Катніс, зняті у шпиталі в Окрузі 8. З них ми плануємо зробити ще одну агітку під назвою «Ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні». Ми зосередимося на спілкуванні Катніс із пацієнтами, особливо з дітьми, тоді покажемо бомбардування шпиталю й руїни, які залишилися від нього. А ще ми хочемо зробити ролик про Переспівницю — висвітлити найкращі моменти Катніс впереміш зі сценами повстань і бойових дій. Цю серію ми назвемо «Вогонь поширюється легко». А ще Фульвія подала чудову ідею...

Кислий вираз не сходив з обличчя Фульвії, і останнє речення заскочило її зненацька.

— Ну, не знаю, наскільки моя ідея чудова. Просто я подумала, що можна випустити серію роликів під назвою «Ми пам’ятаємо». В кожному з них ми зобразимо одного з загиблих трибутів. Маленьку Руту з Округу 11, стареньку Магс із Округу 4... Так ми звернемося до кожного округу особисто.

— Віддамо належне всім трибутам, — докинув Плутарх.

— Фульвіє, це чудова ідея, — мовила я щиро. — Ідеальний спосіб нагадати людям, за що вони борються.

— Сподіваюся, це спрацює, — мовила вона. — Ми попросимо Фінея, щоб він прокоментував окремі уривки. Якщо, певна річ, буде що коментувати.

— Таких роликів можна зробити безліч, — мовила Коїн. — Зможете почати вже сьогодні?

— Звісно, — прощебетала Фульвія. Те, що її ідею підтримали і навіть схвалили, вочевидь покращило їй гумор.

Таким своїм жестом Кресида згладила всі розбіжності у творчій команді: похвалила Фульвію (мушу визнати, заслужено), та й сама отримала шанс самостійно втілити своє бачення Переспівниці. Що цікаво — Плутарх не мав охоти погрітися у промінні чужої слави. Йому було досить, що акція «Атака в ефірі» спрацювала в цілому. Тут я згадала, що Плутарх, як і на Голодних іграх, почувається старшим продюсером, а не рядовим членом команди. Його цікавлять не деталі, а кінцевий результат. Якщо ми переможемо у війні, отоді Плутарх прийматиме привітання. Й очікуватиме винагороди.

Президент оголосила нараду закритою, і Гейл покотив мій візок назад у палату. Ми трохи посміялися над тим, як нас прикрили. Гейл вважав, що ніхто не хотів виставитися дурнем, визнаючи, що не здатен нас контролювати. Я була трохи поблажливіша та припустила, що знімальна група не хотіла ризикувати, щоб після такого непослуху нам не заборонили виїжджати на місце бойових дій, адже матеріал вони відзняли таки непоганий. Мабуть, ми обоє мали рацію... Гейл мав зустрітися з Біпером в арсеналі, а я вирішила подрімати.

Здалось, я всього на кілька секунд заплющила очі, а коли розплющила їх, то аж здригнулася, побачивши Геймітча, який спокійно сидів на кріслі поруч із ліжком. Чекав. Якщо вірити годиннику, то цілком імовірно, що Геймітч чекав уже кілька годин. Перше, що спало мені на думку, це покликати свідків, однак рано чи пізно мені все одно доведеться переговорити з Геймітчем сам-на-сам.

Нахилившись над ліжком, Геймітч помахав у мене перед носом якимось білим шнурочком. Було важко зосередитися, але я одразу здогадалася, що то. Він кинув шнурочок на простирадло.

— Це твій навушник. Дам тобі останній шанс: ти його вставиш у вухо й носитимеш. Якщо ж витягнеш його ще раз, я змушу тебе одягнути ось це, — з цими словами він показав мені якийсь дивний головний убір, який я одразу ж охрестила хомутом. — Це альтернатива навушнику, от тільки вдягається вона на голову і защіпається на підборідді. Зняти її можна, тільки якщо маєш ключ. А ключ у мене. Якщо тобі вдасться якимось чином вивести її з ладу... — Геймітч кинув хомут на ліжко і витягнув із кишені маленький срібний чіп, — я накажу імплантувати тобі передавач хірургічним методом просто у вухо — тоді ти слухатимеш мене двадцять чотири години на добу.

Геймітч. У моїй голові. Постійно. Жах!

— Я обираю навушник, — пробурмотіла я.

— Щось я недочуваю, — мовив Геймітч.

— Я обираю навушник! — гаркнула я так, що, мабуть, розбудила половину пацієнтів.

— Ти впевнена? Бо, як на мене, всі варіанти гарні, — мовив він.

— Я впевнена, — сказала я і стиснула навушник у руці, а другою рукою жбурнула шолом просто Геймітчу в пику, але той легко його зловив. Мабуть, передбачив, що я так учиню. — Ще щось?

Геймітч підвівся і рушив до дверей.

— Так. Ти так довго спала. А я так довго чекав... тому я з’їв твій обід.

В око впала порожня миска від рагу й таця на столику біля ліжка.

— Я на вас донесу, — пробурмотіла я у подушку.

— Звісно, люба.

І він спокійно вийшов із кімнати, знаючи, що я ніколи ні на кого не доноситиму.

Я хотіла знову заснути, але не змогла. В пам’яті почали спливати вчорашні події. Бомбардування, охоплені вогнем винищувачі, обличчя поранених, яких уже немає серед живих. З усіх боків була смерть: остання мить перед тим, як на землю впала бомба; підбите мною крило винищувача; сам він із запаморочливою швидкістю носом врізається в дах складу, а на мене, безпомічну, прикуту до ліжка, падає стеля складу... Все це я бачила на власні очі або запам’ятала з ролика. До дечого й сама приклала руку, напнувши тятиву лука. Я ніколи не зможу стерти ці спогади з пам’яті.

В обідню пору Фіней приніс свою тацю до мене в палату, і ми разом переглядали по телевізору новий ролик. Фінея оселили в кімнаті на тому поверсі, де колись мешкала я, але в нього була настільки розладнана психіка, що він переважно проводив час у лікарні. Повстанці запустили в ефір ролик «Ви добре знаєте, хто вони такі й на що здатні», який змонтований був із відеозйомок мого візиту в шпиталь Округу 8 і коротких інтерв’ю Гейла, Богза й Кресиди, які бачили все на власні очі. Було важко дивитися на поранених — може, тому, що я знала, чим усе закінчиться. Коли з неба посипався дощ із бомб, я заховалася під ковдрою, затулила вуха подушкою й вилізла тільки в самому кінці, потому як усі вже загинули.

Фіней бодай не аплодував і не виголошував похвал. Він тільки сказав:

— Люди повинні знати, що сталося. Тепер їм усе відомо.

— Вимкни телевізор, Фінею, поки не запустили повтор, — попросила я.

Його рука вже потяглася по пульт, і тут я гукнула:

— Зажди!

Саме почалася трансляція з Капітолія, і в усій обстановці було щось надто добре знайоме. Так, на екрані з’явився Цезар Флікермен. Було зовсім не важко здогадатися, хто стане його гостем.

Мене вразило, як сильно змінився Піта. Здоровий хлопець із ясними очима всього за кілька днів втратив кілограмів сім, а його руки весь час нервово тремтіли. Однак його все одно святково вбрали й підмалювали. Але під косметикою неможливо заховати мішки під очима, а під гарним одягом — той біль, який прошивав Піту при найменшому русі. Перед нами сиділа зранена людина.

Напружившись, я силкувалася зрозуміти, що коїться. Я ж його бачила! Всього чотири... ні, п’ять... здається, п’ять днів тому. Як його стан міг погіршитися так швидко? Що з ним зробили за такий короткий час? А тоді мене осінило. Я прокрутила в голові перше інтерв’ю з Цезарем, намагаючись відшукати бодай щось, що вказало б на час зйомок. Нічого. Тобто записати те перше інтерв’ю могли й за день, може, два потому, як я підірвала арену, а відтоді робити з Пітою все що заманеться.

— О Піто... — прошепотіла я.

Цезар із Пітою обмінялися кількома ввічливими фразами, а тоді Цезар запитав, чи не чув Піта пліток про те, буцім я записую агітаційні ролики для округів.

— Її використовують, це очевидно, — мовив Піта, — щоб підбурити повстанців. Маю сумніви, що вона усвідомлює, до чого може призвести війна. Що поставлено на карту.

— Може, ти хочеш щось їй переказати? — запитав Цезар.

— Так, — мовив Піта і подивися в камеру, просто мені в очі. — Не дозволяй себе дурити, Катніс. Думай своєю головою. Тебе перетворили на зброю, яка може знищити людство. Якщо маєш бодай якийсь вплив, візьми ситуацію під контроль. Зупини війну, поки ще не запізно. Запитай себе, чи справді ти довіряєш людям, із якими співпрацюєш. Чи знаєш, що відбувається насправді... Якщо ні — дізнайся.

Чорний екран. Герб Панему. Кінець.

Фіней натиснув кнопку на пульті й вимкнув телевізор. За хвилину сюди збіжаться всі, щоб обговорити і стан Піти, і його слова. І мені знову доведеться відбиватися від нападок. Але правда в тому, що я таки не довіряю ані повстанцям, ані Плутархові, ані Коїн. Я не певна, що мені розповідають усю правду. І не зможу це приховати. З коридору долинув тупіт ніг.

Фіней схопив мене за руку.

— Ми не бачили інтерв’ю.

— Що? — вигукнула я.

— Ми не бачили Піти. Тільки агітку з Округу 8. І зразу вимкнули телевізор, бо ти дуже засмутилася через смерть поранених. Зрозуміла? — запитав він. Я кивнула. — Доїдай свій обід.

Я взяла себе в руки, і коли Фульвія з Плутархом увійшли до кімнати, мій рот був набитий хлібом і капустою. Фіней торохтів, як гарно і впевнено Гейл виступав на камеру. Ми привітали всіх з успішним роликом і запевнили, що він був неймовірно реалістичний, а тоді перевели розмову на інше. Плутарх і Фульвія, здається, розслабилися. Вони нам повірили.

Ніхто й словом не обмовився про Піту.

Розділ 9

Після того, як мені наснилося кілька кошмарів, я облишила спроби заснути — просто лежала нерухомо і вдавала, ніби сплю, щоразу, коли до кімнати хтось зазирав, аби перевірити мій стан. Уранці мене виписали з лікарні, звелівши не перевантажуватися. Кресида попросила мене записати кілька рядків для нової агітки про Переспівницю. За обідом я очікувала, що хтось заведе розмову про Піту, однак усі мовчали. Але ж ми з Фінеєм не єдині бачили інтерв’ю!

Далі за розкладом у мене було тренування, а в Гейла — зустріч із Біпером в арсеналі, тому мені дозволили взяти з собою в ліс Фінея. Ми трохи поблукали, а тоді заховали свої комунікатори під кущем. Відійшовши на безпечну відстань, ми всілися на землю й почали обговорювати Пітин виступ.

— Я ще не чув жодного слова про інтерв’ю. Тобі хтось бодай щось казав? — запитав Фіней. Я похитала головою. Він помовчав, а тоді запитав: — Навіть Гейл?

Я намагалася переконати себе в тому, що Гейлу нічого не відомо про Пітине послання, але інтуїція підказувала, що це не так.

— Можливо, він чекає нагоди, щоб розповісти тобі все віч-на-віч.

— Можливо, — мовила я.

Ми мовчали так довго, що до нас забрів олень. Я прикінчила його одним пострілом, а Фіней дотягнув його до паркана.

На вечерю нам подали тушковану оленину. Після вечері Гейл провів мене до кімнати «Е». Коли я запитала його, що сталося новенького, поки я лежала в лікарні, він і словом не обмовився про Піту. Тільки-но мама з сестрою заснули, я тихенько витягнула з шухляди перлину і провела ще одну безсонну ніч, намагаючись розшифрувати Пітине повідомлення. «Запитай себе, чи справді ти довіряєш людям, із якими співпрацюєш. Чи знаєш, що відбувається насправді... Якщо ні — дізнайся». Дізнайся. Що дізнатися? Від кого? І як може Піта знати щось, окрім того, що йому кажуть у Капітолії? Це пастка. Щоб обдурити мене. Але якщо Плутарх знає, що це обман, тоді чому не розповість усього мені? Чому нам із Фінеєм ніхто нічого не каже?

Однак найбільше я хвилювалася за Піту. Що з ним зробили? І що роблять із ним просто зараз? Звісно, Снігоу не купився на історію про те, що ми з Пітою нічого не знали про повстання. І його підозри посилилися, особливо тепер, коли я згодилася на роль Переспівниці. Піта міг тільки здогадуватися про тактику повстанців, тому, щоб задовольнити своїх катів, можливо, щось вигадував. Але в разі викриття за брехню суворо карають... Мабуть, Піта вважає, що я його зрадила. В першому інтерв’ю він намагався мене захистити не тільки від Капітолія, але й від повстанців, а що зробила я? Не лише не захистила його, а накликала на нього ще більшу небезпеку.

Прийшов ранок; я піднесла руку до стіни та глянула на свій розклад: одразу ж по сніданку я повинна з’явитись у студії. Запихаючись у їдальні гарячою кашею, молоком і бурячковим пюре, я помітила на Гейловому зап’ясті комунікатор.

— Коли ви отримали його назад, солдате Готорн? — запитала я.

— Вчора. Керівництво вирішило, якщо на полі бою я буду з тобою, то комунікатор може стати допоміжним засобом зв’язку, — мовив Гейл.

Ніхто й не подумав про те, щоб запропонувати комунікатор мені. Цікаво, якщо я попрошу сама, мені дадуть?

— Що ж, бодай один із нас має бути досяжний, — сказала я з неприхованою іронією.

— Про що це ти? — запитав Гейл.

— Та так. Просто повторюю твої слова, — мовила я. — І я цілком згодна з тим, що досяжним маєш бути ти. Сподіваюся, і для мене теж.

Наші погляди зустрілися, і я зрозуміла, що досі злюся на Гейла. Я ні на мить не вірила в те, що він не бачив ролика з Пітою. Гейл мене зрадив. Ми надто добре знали одне одного, тому він одразу здогадався, в якому я гуморі й у чому причина.

— Катніс... — почав він винуватим голосом.

Підхопивши тацю, я швидко перетнула їдальню та жбурнула тарілки в мийку. Гейл наздогнав мене вже в коридорі.

— Кажи вже, не тримай у собі, — крикнув він, хапаючи мене за руку.

— Це я маю щось казати? — я висмикнула руку. — Може, ти скажеш, Гейле? Своє я сказала вчора ввечері, коли запитала тебе, що нового сталося!

— Вибач. Гаразд? Я не знав, як повестися. Хотів тобі розповісти, але всі думали, що ти, побачивши Пітине інтерв’ю, розхвилюєшся, а для тебе це погано, — мовив він.

— Вони мали рацію — я розхвилювалася. Але через те, що вже й ти мені брешеш на прохання Коїн... — Саме в цю мить запищав його комунікатор. — А ось і вона! Біжи. Тобі є що їй розповісти.

На мить його обличчя перекосилося від болю, але він одразу опанував себе і вдягнув маску холодної люті. Демонстративно розвернувшись на п’ятках, він пішов. Можливо, мої слова були надто уїдливі, я дала йому замало часу на пояснення. Може, обманюючи, всі просто намагаються мене захистити. Мені байдуже. Я втомилася від людей, які брешуть мені заради мого ж блага. Бо насправді це робиться не заради мене, а заради їхнього спокою. Обманюйте Катніс, не розповідайте їй про повстання, щоб вона не втнула чогось божевільного. Пошліть її на арену, і нехай вона й не підозрює про те, що її планують звідти викрасти. Не кажіть їй про інтерв’ю Піти, бо вона розхвилюється та впаде в депресію, а який тоді з неї зиск?

Мені було таки зле. Серце краялося, я надто втомилася для зйомок, та оскільки я була вже біля гримерки, то увійшла. Мені тут-таки сказали, що сьогодні ми повернемося в Округ 12: Кресида планувала зробити інтерв’ю зі мною та з Гейлом на тлі нашого зруйнованого міста.

— Якщо ви не проти, — мовила Кресида, вивчаючи моє обличчя.

— Я точно не проти, — сказала я і підвелася.

Стоячи непорушно, немов манекен, я чекала, поки підготовча команда одягне мене, зачеше й підфарбує. Макіяж був зовсім не крикливий, а ледь помітний, тільки щоб приховати сині кола під невиспаними очима.

Богз провів мене до ангару, але ми не перекинулися й словом, тільки привіталися. Добре, що він не заговорив про мій непослух в Окрузі 8 — пластикова маска на його обличчі не надихала мене на розмови.

В останню мить я пригадала свою обіцянку матері й попросила переказати їй, що мені треба відлетіти ненадовго з Округу 13, наголошуючи, що поїздка моя абсолютно безпечна. Ми піднялися на борт для короткого польоту в Округ 12, і мені вказали на місце за столом, де вже сиділи Плутарх, Гейл і Кресида. Вони уважно вивчали карту. Плутарх не міг приховати вдоволення, показуючи мені, якого ефекту ми домоглися в округах за допомогою перших агіток. Рух опору, який тільки-тільки набирав обертів у кількох округах, переріс у потужну хвилю повстань. На наш бік повністю перейшли Округи 3 і 11 — останній був особливо важливий, оскільки саме він постачав Капітолій харчами, — а ще кілька округів підтримали нас частково...

— Це вселяє надію, — мовив Плутарх. — Сьогодні ввечері Фульвія представить перші ролики серії «Ми пам’ятаємо», ми зможемо звернутися до кожного округу особисто, нагадати людям про їхніх мертвих трибутів. Фіней чудово впорався з роллю ведучого.

— Важко йому, либонь, знов і знов бачити смерть трибутів, — сказала Кресида. — Багатьох із них він знав особисто.

— Ось чому ми домагаємося таких результатів, — мовив Плутарх. — Бо все йде від щирого серця. Ви всі добре працюєте, Коїн неймовірно задоволена.

Виходить, Гейл їм не сказав, що я прикидаюся, ніби не бачила Піти, а головне, страшенно злощуся через те, що від мене все приховують. Запізно він прокинувся — я вже не зможу цього пробачити. Та це вже не має значення: Гейл теж до мене не говорить.

Тільки як ми приземлилися на Леваді, я звернула увагу на відсутність Геймітча. Коли я запитала в Плутарха, чому його немає, той лише похитав головою і мовив:

— Він не може на це дивитися.

— Геймітч? Не може? Швидше повірю в те, що він вирішив таким чином влаштувати собі вихідний, — мовила я.

— Дослівно він сказав «Я не можу дивитися на це без пляшки», — відповів Плутарх.

Я закотила очі. Ну скільки вже можна? Знову ця пиятика, ця слабкість — може він дивитися, не може... Однак за п’ять хвилин після приземлення в Окрузі 12 я б сама не відмовилася від пляшки. Я гадала, що вже змирилася зі знищенням Округу 12, — я чула про це від Гейла, бачила все на власні очі з висоти пташиного польоту, навіть блукала серед попелу руїн. Тоді чому я знову відчуваю гострий біль? Невже причина в тому, що я була задалеко й не бачила, як знищили мій світ? А може, виною всьому вираз Гейлового обличчя, ця жорстокість і жага помсти?

Кресида розпорядилася почати з нашої колишньої хати. Коли я запитала, що мені робити, вона мовила:

— Що хочеш.

Отож я просто стояла посеред кухні, й мені не хотілося нічого: я просто втупилася в небо — єдиний дах, що залишився над головою. Мене захлиснули спогади... За кілька хвилин Кресида мовила:

— Добре, Катніс. Рухаємося далі.

Гейл самим мовчанням не відбувся: ми зайшли до його домівки, і він кілька хвилин мовчав, та коли відкопав із попелу згадку про своє колишнє життя — покручену металеву коцюбу, Кресида почала розпитувати його про сім’ю, роботу, життя на Скибі. Вона змусила його згадати ніч бомбардування і попросила відтворити події. Почавши з домівки, далі ми вирушили на Леваду і крізь ліси до озера. Я почувалася затисненою між знімальною групою і охоронцями, вони заважали мені спілкуватися з моїм улюбленим лісом. Це моє приватне священне місце, осквернене Капітолієм. Здолавши паркан, ми рушили поміж обвугленими пеньками, і все одно натикалися на гниючі трупи. Невже все це аж так потрібно знімати й показувати?

Поки ми дійшли до озера, Гейл став геть мовчазним. Усі промокли від поту — особливо Кастор і Полідевк під вагою свого обладнання, — і Кресида оголосила перерву. Я зачерпнула з озера жменьку води. Як мені хотілося роздягнутися догола й пірнути, так щоб мене ніхто не бачив! Я мовчки рушила навколо озера. Дійшовши до бетонного будиночка, я зупинилася на порозі й побачила Гейла — він підпер покручену коцюбу до стіни неподалік вогнища. На мить я уявила собі самотнього незнайомця, який колись у майбутньому блукатиме лісами і знайде цей маленький притулок із купкою нарубаних дров, вогнищем і коцюбою. Цікаво, як це буде?.. Гейл розвернувся, і наші погляди зустрілися; я знала, про що він думає: про нашу останню зустріч тут. Коли ми обговорювали, чи варто втікати. Якби ми тоді наважилися, то чи існував би ще Округ 12? Гадаю, що так. Але Капітолій і надалі б контролював увесь Панем.

Ми сіли в тіні крислатого дерева, передаючи по колу бутерброди з сиром. Я навмисне примостилася подалі від гурту, поруч із Полідевком, щоб не брати участі в розмові, хоча ні в кого й не було охоти розмовляти. Останнім часом тут стало тихо, і в ліс повернулися пташки. Підштовхнувши Полідевка ліктем, я тицьнула в невеличку чорну пташку з чубчиком. Вона перескакувала з гілки на гілку і тріпотіла маленькими крильцями, виставляючи напоказ білі латочки. Полідевк торкнувся пальцем моєї брошки й допитливо вигнув брови. Я кивнула, підтвердивши, що це переспівниця. Піднісши вгору палець, мовляв, «Зажди, я тобі щось покажу», я просвистіла простеньку мелодію. Переспівниця схилила голівку набік і защебетала у відповідь. А тоді, на моє превелике здивування, Полідевк сам насвистав кілька ноток. Пташка одразу ж відповіла йому. Обличчя Полідевка засвітилося від вдоволення, і вони з переспівницею обмінялися ще кількома мелодіями. Мені здалося, що це перша його розмова з кимось за останні кілька років. Музика приваблювала переспівниць, як мед бджіл, тому за кілька хвилин над нашими головами зібралося з півдюжини переспівниць. Полідевк торкнувся моєї руки і за допомогою палички вивів щось на землі. «Заспіваєш?»

За інших обставин я б відмовила, але не зараз і не Полідевку. До того ж слухати, як переспівниці імітують пісні, а не просто мелодії, набагато цікавіше, а мені так хотілося, щоб Полідевк їх почув! І я не замислюючись проспівала коротеньку мелодію Рути, якою вона сповіщала про завершення робочого дня в Окрузі 11. Саме під цю музику Рута загинула на арені. Пташки цього не знали, вони підхопили простеньку мелодію і рознесли її по всіх околицях. Так само, як вони зробили це під час Голодних ігор — перед тим як мутанти вискочили з лісу, загнали нас на Ріг достатку і повільно загризли Катона...

— Хочеш послухати, як вони переспівують справжню пісню? — запитала я.

Я була готова на все, аби лишень зупинити потік небажаних спогадів. Скочила на ноги, підійшла до старого клена й поклала руку на його товсту порепану кору. Я не співала пісні «Дерево страстей» десять років, бо вона була заборонена, але пам’ятала кожне слово. Я почала співати тихо, ніжно, як співав тато.

Переспівниці замовкли на мить, дослухаючись до нової мелодії, а я співала далі.

Тепер я заволоділа їхньою увагою. Ще один куплет — і вони обов’язково запам’ятають пісню, адже вона проста і повторюється чотири рази з незначними варіаціями.

Довкола панувала тиша, тільки листочки шелестіли від легенького подуву вітру. Навіть переспівниці мовчали. Піта мав рацію: коли я співаю, вони замовкають. Так само було, коли співав тато.

Пташки чекали, щоб я продовжила, однак я вже закінчила: це був останній куплет. У пам’яті спливла давня сцена. Того дня ми з батьком не пішли в ліс. Ми сиділи на підлозі та гралися з Прим, яка тільки навчилася ходити, і співали «Дерево страстей». Плели собі намисто зі старих обривків мотузки, як співалось у пісні, хоча й не знали справжнього значення слів. Мелодія була простенька, і я одразу ж запам’ятала всю пісню. Раптом мама немов оскаженіла, видерла мотузки у нас із рук і заверещала на батька. Я розплакалася, тому що мама ніколи не кричала, а тоді почала схлипувати Прим, і я вибігла надвір, щоб заховатися. А оскільки в мене була одна схованка — під медоносним кущем на Леваді, — батько одразу мене знайшов. Заспокоюючи мене, він сказав, що все гаразд, просто буде краще, якщо ми більше не співатимемо тієї пісні. Мама хоче, щоб я її забула. Саме через цю заборону всі слова закарбувались у мене в пам’яті назавжди.

Ні батько, ні я більше ніколи не співали тієї пісні. Та коли він помер, вона часто спливала у мене в пам’яті. Подорослішавши, я почала розуміти слова. Спершу здавалося, що хлопець хоче запросити дівчину на таємне побачення опівночі. Однак дерево, на якому за вбивство повісили злочинця, — дивне місце для зустрічі. Кохана злочинця, мабуть, була причетна до вбивства, бо мертвий усе допитувався, де вона. Але третій куплет пісні збивав із пантелику: з’ясовувалося, що начебто співає сам повішеник. Він і досі висить на дереві, продовжуючи запитувати, чи прийде кохана до нього на зустріч. Фраза «Не розлучить нас ніколи вже ніхто й ніде» була незрозуміла, адже якщо повішеник щойно допитувався, де кохана, можна було припустити, що вона втекла. Але ж він раз у раз просить її прийти до нього. Туди, де чатує смерть. З останнього куплета стає зрозуміло, що саме цього він і чекав: щоб його кохана одягнула намисто з мотузки і повисла на дереві поруч із ним.

Спочатку я думала, що злочинець — найпідліша в світі людина. Тепер, коли за плечима у мене було двоє Голодних ігор, я вирішила не судити його надто суворо, не знаючи усіх подробиць. Можливо, його кохану також засудили до страти, і він просто намагався її розрадити. Хотів, щоб вона знала, що він чекає. Або ж гадав, що смерть краща за життя, яке очікує її попереду. А хіба мені самій не хотілося вбити Піту тим клятим шприцом, щоб урятувати від Капітолія? Чи справді в мене вибору не було? Мабуть, таки був, але в ту мить нічого кращого на думку не спадало.

Гадаю, мама думала, що пісня заскладна для семирічної дівчинки. Особливо якщо та починала плести собі мотузяне намисто. І справа була не тільки в повішанні — в Окрузі 12 багатьох людей позбавляли життя в такий спосіб. Просто мати не хотіла, щоб я заспівала цю пісню на уроці музики. Мабуть, вона б не схвалила і того, що я заспівала її для Полідевка, але зараз мене принаймні не знімали на камеру... Ні, я помилилася: обернувшись, я побачила, що Кастор знімає мій спів. Усі зосереджено дивилися на мене. З очей Полідевка котилися сльози — без сумніву, ця дивна пісня збудила в ньому якісь жахливі спогади. Ще цього бракувало! Я зітхнула й притулилася до стовбура. Саме в цю мить переспівниці підхопили мою пісню. У їхньому виконанні вона була ще чарівніша. Тепер, коли я знала, що мене знімають, просто стояла й намагалася не рухатись, аж поки Кресида не вигукнула:

— Знято!

До мене підійшов Плутарх, на його обличчі цвіла усмішка.

— І звідки в тобі це? Жоден сценарій не дав би кращого результату, — він обняв мене і, голосно прицмокнувши, поцілував у маківку. — Ти просто золото!

— Я робила це не на камеру, — мовила я.

— Нам неймовірно пощастило, що камери були ввімкнені, — мовив він. — Гаразд, друзі, повертаємося в місто!

Ми пленталися назад лісом, і тільки-но опинилися біля валуна, наші з Гейлом голови повернулися в одному напрямку, так ніби ми пара хортів, які занюхали дичину. Помітивши це, Кресида запитала, що там, у тому напрямку. Ми водночас зізналися, що колись там було наше місце зустрічі. Вона наполягла, що хоче поглянути на нього зблизька, і не здалася навіть після того, як ми почали всіх переконувати, що в ньому немає нічого особливого.

«Нічого особливого, просто це єдине місце, де я була щаслива», — подумала я.

Наш скелястий виступ понад долиною. Можливо, зелені зараз було менше, ніж зазвичай, але кущі просто таки вгиналися під вагою ожини. Саме на цьому місці ми з Гейлом зустрічалися, а тоді полювали і розставляли пастки, рибалили і збирали ягоди, блукали разом лісами, ділилися думками й наповнювали наші торби здобиччю. Так ми виживали й отримували поживу для розуму. І допомагали в цьому одне одному.

Вже немає Округу 12, а отже, немає звідки втікати, немає миротворців — немає кого дурити, немає голодних ротів — немає кого годувати. Капітолій забрав усе, а тепер я ще й можу втратити Гейла. Та доцентрова сила, яка роками тримала нас разом, поволі слабнула. Між нами пролягли чорні смуги. Як могло таке статися, що тепер, коли Округ 12 зруйновано вщент, ми такі злі одне на одного, що навіть не балакаємо?

Гейл збрехав мені, і я не змогла з цим змиритися, хоча він і стверджував, що діяв у моїх інтересах. Однак його вибачення звучали справді щиро. А я не прийняла їх, жбурнула просто йому в обличчя, та ще й подбала про те, щоб ужалити якнайболючіше. Що з нами діється? Чому ми завжди сваримося? Я зовсім заплуталася, але щось підказувало мені, що проблема в мені, в моїх діях і вчинках. Невже мені й справді так хочеться порвати з Гейлом?

Мої пальці несвідомо зірвали ягідку ожини. Я обережно затиснула ягоду між великим і вказівним пальцем. І зненацька різко розвернулася й кинула ягоду Гейлу.

— І нехай везіння... — почала я, підкидаючи ягоду високо, щоб він мав достатньо часу, аби вирішити, прийняти її чи ні.

Погляд Гейла зупинився на мені, а не на ягоді, однак в останню мить Гейл розтулив рота і таки зловив ягоду. Розжував її, ковтнув і після довгої паузи закінчив фразу:

— ...завжди буде на твоєму боці.

Він таки сказав це!

Кресида всадовила нас у затишній місцині поміж каміння — там було так тісно, що ми не могли не торкатися плечима, — і попросила, щоб ми розповіли про полювання. Що тягнуло нас у ліс, де ми зустрічалися, як полювали. Вона просила, щоб ми розповіли про улюблені моменти. Ми трохи відтанули, почали сміятися, згадавши про свої халепи — з бджолами, і дикими собаками, і скунсом. Коли розмова повернула в інше русло й Кресида запитала, що ми відчували в Окрузі 8, цілячи замість здобичі у винищувачі, я одразу ж замовкла. А Гейл відповів коротко:

— Давно пора було.

Поки ми допленталися до площі, день поступово переріс у вечір. Я відвела Кресиду до того місця, де колись була пекарня, а тепер валялася купка кругляка, і попросила дещо зафільмувати. Я була абсолютно виснажена, але знайшла в собі сили:

— Піто, ось твоя домівка. З часу бомбардування ніхто не чув нічого про твою родину. Округу 12 більше не існує. А ти закликаєш до перемир’я? — я подивилася в порожнечу. — Тут уже ніхто тебе не почує.

Коли ми зупинилися біля покрученого металу, який колись був шибеницею, Кресида запитала, чи нас колись піддавали катуванням. У відповідь Гейл мовчки скинув сорочку й обернувся до камери спиною. Я глянула на довгі шрами — і знову почула хльоскання батога, побачила закривавленого, непритомного Гейла, який безвільно повис на ганебному стовпі, припнутий за зап’ястя...

— Я більше не можу, — сказала я. — Зустрінемось у Поселенні Переможців. Хочу взяти дещо... для матері.

Не знаю, як я дісталася Поселення, бо отямилася, вже сидячи на підлозі в кухні й риючись у шафках. Я з педантичною точністю поскладала в коробку керамічні пляшечки й горнятка, розділяючи їх чистою ватою, щоб не побилися. Деякі загорнула в оберемки засушених квітів.

Раптом я згадала про троянду. Чи була вона справжньою? Якщо так, значить, вона досі там? Я опиралася спокусі збігати нагору й перевірити. Якщо вона там, то я знову злякаюся. Отож я взялася далі пакувати пляшечки.

Коли шафки нарешті спорожніли, я підвелася — й побачила, що на кухні нізвідки матеріалізувався Гейл. Він ходив беззвучно, немов злодій. Нахилився над столом, упершись пальцями в дерев’яну стільницю. Я поставила коробку між нами.

— Пам’ятаєш? — запитав він. — Саме тут ти мене поцілувала.

А я-бо гадала, що доза морфлію, яку мама вколола Гейлу після того, як його відшмагали батогом, стерла цю сцену з його пам’яті.

— Я думала, ти забув, — сказала я.

— Хіба що по смерті. А може, і тоді не забуду, — сказав він. — Можливо, я як той повішеник із твоєї пісні. Досі чекаю на відповідь...

Я ніколи не бачила, щоб Гейл плакав, але зараз на його очах застигли сльози. Щоб стримати їх, я нахилилася вперед і притиснулася вустами до його губ, відчуваючи смак жаги, попелу та страждання. Несподіваний присмак, як на такий ніжний поцілунок. Гейл відсторонився перший і криво посміхнувся.

— Я знав, що ти мене поцілуєш.

— Звідки? — мовила я. Бо я й сама не підозрювала, що зроблю це.

— Тому що я страждаю, — сказав він. — Тільки в такі миті я можу привернути твою увагу... — Гейл підняв коробку. — Не хвилюйся, Катніс. Я переживу.

І він вийшов, ще я не встигла нічого сказати.

Я надто втомилася, щоб міркувати над його останнім обвинуваченням. Під час короткої подорожі в Округ 13 я скрутилася на кріслі калачиком і намагалася пропускати повз вуха пустопорожні балачки Плутарха на його улюблену тему — про зброю, якою колись володіло людство. Ракети, воєнні супутники, клітинні дезінтегратори, безпілотні літаки, біологічну зброю, що уражує органи дихання. Від цієї зброї поступово відмовилися або з етичних міркувань, або з екологічних, або через брак ресурсів. Усю дорогу головний продюсер Ігор нарікав, що може тільки мріяти про такі іграшки і що йому доводиться мати справу тільки з вертольотами, ракетами типу земля-земля та простою застарілою зброєю.

Скинувши костюм Переспівниці, я одразу лягла спати, навіть не повечеряла. Вранці Прим збудила мене до сніданку. Поснідавши, я проігнорувала денний розпорядок і рушила в комірчину подрімати. Коли я вилізла з-поміж коробок із крейдою і олівцями, саме прийшов час обідати. Цього разу мені дали більшу порцію горохового супу, і, смачно поївши, я попрямувала до кімнати «Е», аж тут у коридорі мене перестрів Богз.

— У Ставці нарада. Можеш знехтувати своїм розкладом, — мовив він.

— Уже, — сказала я.

— Ти взагалі сьогодні дотримувалася розкладу? — запитав він роздратовано.

— Хтозна! Я ж психічно неврівноважена, — я піднесла руку — показати браслет, і з подивом зауважила, що його немає. — Бачите? Я навіть не пам’ятаю, коли з мене зняли браслет. Навіщо мене викликають у Ставку? Я щось проґавила?

— Гадаю, Кресида хоче показати тобі ролики з Округу 12. Та, мабуть, ти побачиш їх уже у прямому ефірі, — мовив він.

— Ось який мені потрібен розклад! Розклад телепрограм, — сказала я. Богз уважно на мене подивився, але промовчав.

У Ставці зібралося чимало людей, однак мені залишили місце між Фінеєм і Плутархом. Екрани вже були ввімкнені — транслювали останні новини з Капітолія.

— Що відбувається? Ми хіба дивитимемося не агітки з Округу 12? — запитала я.

— О ні, — мовив Плутарх. — Тобто, можливо. Я не знаю, який запис хоче використати Біпер.

— Біпер начебто знайшов спосіб вклинитися в загальнонаціональну трансляцію, — пояснив Фіней. — І тепер наші агітки зможуть дивитись і в Капітолії. Він зараз у Штабі оборони саме працює над цим. От-от почнеться пряма трансляція — Снігоу збирається виступити з промовою. Вже починається.

На екрані з’явився герб Капітолія, з динаміків залунав гімн. І вже за мить на мене дивилися зміїні очі президента Снігоу. Він забарикадувався за своєю трибуною, але в лацкані його піджака красувалася велика біла троянда. Камеру розвернули, і в кадрі з’явився Піта. Він сидів поруч із картою Панему на високому кріслі, впираючись черевиками в залізну підставку для ніг. Ступня його протезу невпинно відбивала якийсь дивний ритм. На Пітиному чолі й над верхньою губою набрякли великі краплі поту — їх не могли приховати навіть численні шари косметики. Однак найдужче мене налякав його погляд — злісний, але водночас якийсь несфокусований.

— Йому гірше, — прошепотіла я. Фіней стиснув мою долоню, підставив мені плече, і я сперлася на нього.

Піта заговорив про необхідність перемир’я. Наголосив на тому, якої непоправної шкоди завдано інфраструктурі округів. Тим часом на карті висвітлювалися місця, які зазнали найсильніших руйнувань. Зруйнована дамба в Окрузі 7. Поїзд зійшов із рейок: із перекинутих цистерн витікають токсичні відходи. Згоріле вщент зерносховище... Все це буцімто справа рук повстанців.

Бах! Без попередження на екрані з’явилась я — стояла посеред зруйнованої пекарні Пітиних батьків.

Плутарх скочив на ноги:

— Йому вдалося! Біпер зламав їхній захист!

У кімнаті загомоніли, але раптом на екрані знову з’явився Піта. Цього разу вираз у нього був розгублений: він побачив на моніторі мене. Спробував урятувати ситуацію, продовживши розповідь про бомбардування водоочисного заводу, аж тут знову трансляцію перервало інтерв’ю Фінея — він розповідав про Руту. А тоді почалася битва трансляцій: капітолійські майстри намагалися витіснити з ефіру Біпера, а той уперто не здавався. Капітолійці були не готові до такого повороту подій, а Біпер передбачив, що відбуватиметься, тому запасся безліччю п’яти-десятисекундних роликів. Офіційна презентація без упину переривалася коротенькими агітками й перетворювалася на посміховисько.

Плутарх аж сіпався від задоволення, і всі хвалили Біпера, один тільки Фіней мовчав. Я зустрілася поглядом із Геймітчем — у ньому віддзеркалювався мій власний жах. Усвідомлення того, що з кожним заохочувальним вигуком Піта віддаляється і вислизає.

На екрані поплив герб Капітолія, залунала спокійна музика. Так тривало секунд двадцять, а потім на екрані знову з’явилися Снігоу і Піта. Довкола них метушилися люди. З кабінки за їхніми спинами линув розлючений галас. Снігоу, перекрикуючи галас, заявив, що повстанці намагаються навмисне поширити неправдиву інформацію, щоб очорнити Капітолій, однак правда і правосуддя все одно запанують. Запевнив, що трансляцію відновлять після посилення захисту. І зрештою Снігоу звернувся до Піти, запитавши, чи не хоче той сказати щось Катніс Евердін.

На згадку про мене обличчя Піти скривилося.

— Катніс... Як, ти гадаєш, усе закінчиться? Що залишиться? Ніхто не застрахований. Небезпечно всюди. І в Капітолії, і в округах. А ви... в Окрузі 13... — він різко вдихнув, немов йому бракувало повітря; очі його божевільно зблиснули, і він закінчив, — помрете ще до ранку!

Десь за кадром гукнув Снігоу:

— Вирубайте!

Біпер скористався нагодою і прокрутив кілька коротеньких роликів з Округу 8, де я відвідувала хворих у шпиталі. А в коротких проміжках між роликами ми спостерігали за тим, що відбувалося в студії у Капітолії. Піта хотів ще щось сказати. Камеру збили на землю й спрямували в білу кахляну підлогу. Затупотіли важкі черевики. Гупнуло, мов від удару кулака, і долинув Пітин болісний зойк.

Білі кахлі заляпала кров.