Переспівниця

Розділ 1

По-справжньому злим Богза я ще не бачила. Ні коли ослухалася його наказу, ні коли заблювала йому куртку, ні навіть коли Гейл зламав йому носа, — Богз завжди був спокійний. Однак після телефонної розмови з президентом він був не просто злий. Найперше він наказав солдату Джексон, своїй правій руці, приставити до Піти цілодобову варту з двох осіб. А тоді запросив мене на прогулянку. Ми відійшли од нашого загону на чималу віддаль.

— Він усе одно спробує мене вбити, і йому це вдасться, — мовила я. — Особливо тут, де на нього чигає стільки поганих спогадів.

— Я триматиму його під наглядом, Катніс.

— Чому Коїн хоче моєї смерті? — запитала я.

— Вона це заперечує, — відповів Богз.

— Але ми обоє знаємо, що це так і є, — мовила я. — І ви, думаю, маєте здогади.

Перш ніж відповісти, Богз довго дивився на мене.

— Знаю я тільки те, що президент тебе недолюблює. Ти їй ніколи не подобалася. Вона хотіла врятувати Піту, але всі решта з нею не погоджувалися. Коли ти змусила її пообіцяти недоторканність геть усім переможцям, то її ставлення до тебе ще погіршилося. Але вона могла пробачити тобі навіть це, настільки добре ти грала свою роль.

— Тоді в чому справа? — здивувалась я.

— Рано чи пізно війна закінчиться. Призначать вибори президента країни, — мовив Богз.

Я закотила очі.

— Богзе, всі знають, що я не претендую на високу посаду.

— Так, не претендуєш, — погодився він. — Але можеш когось підтримати. Чи буде це президент Коїн? А раптом хтось інший?

— Не знаю. Я про це не думала, — мовила я.

— От бачиш, ти не відповіла беззастережно, що підтримаєш Коїн, а значить, ти становиш загрозу. Ти — обличчя революції. У тебе більше впливу, ніж у будь-кого, — мовив Богз. — І мені здається, що досі ти просто терпіла Коїн.

— І вона мене вб’є, щоб затулити мені рота.

Щойно я вимовила ці слова вголос, як утямила, що так воно й буде.

— Ти їй більше не потрібна. Ти успішно виконала свою місію — згуртувала округи, — нагадав мені Богз. — Ролики, які записуються зараз, можна зробити й без тебе. Залишається єдина річ, яку ти можеш зробити, щоб підлити олії у вогонь революції.

— Померти, — сказала я тихо.

— Так. Стати мученицею, натхненницею боротьби, — мовив Богз. — Але цього не станеться, поки головний тут я, солдате Евердін. Ти житимеш довго і щасливо.

— Що ж так? Ви мені нічого не винні.

Якщо Богз підтримуватиме мене, йому буде непереливки.

— Бо ти заслуговуєш на життя, — мовив він. — А тепер повертайся до загону.

Знаю, я повинна була відчути вдячність за те, що Богз за мене заступився, однак натомість розгубилася. Ну як тепер мені вкрасти в нього «Голо» й утекти? Було й так нелегко наважитися на зраду, а тепер до всього я ще й заборгувала йому. А я вже й так завдячую йому своїм життям.

Побачивши, як причина усіх моїх проблем спокійненько ставить собі в таборі намет, я не на жарт розізлилася.

— Коли моє вартування? — запитала я в Джексон.

Вона з сумнівом скосила на мене оком.

— Я не вносила тебе в розклад.

— Чому? — запитала я.

— Не впевнена, що ти зможеш пристрелити Піту, якщо, звісно, дійде до такого, — сказала вона.

Відповіла я голосно, щоб почув увесь загін.

— А мені й не доведеться стріляти в Піту. Бо серед нас його немає — Джоанна мала рацію. Тож це все одно, що застрелити капітолійського мутанта.

Після того приниження, яке я пережила з Пітиним поверненням, було навіть приємно вимовляти такі жахливі речі про Піту голосно, на публіку.

— Такі слова також не говорять на твою користь, — мовила Джексон.

— Внеси її в розклад вартування, — озвався позаду Богз.

Похитавши головою, Джексон зробила в блокноті позначку.

— З опівночі до четвертої ранку. Зі мною.

Пролунав дзвоник, скликаючи на вечерю, і ми з Гейлом стали в чергу до польової кухні.

— Хочеш, я його вб’ю? — запитав Гейл прямо.

— Тоді нас обох відішлють назад. Без сумніву, — мовила я. Однак, незважаючи на лють, яка палила мене зсередини, Гейлова жорстокість вразила мене. — Не бійся за мене.

— Маєш на увазі, що ти не збираєшся тут затримуватися? Ні ти, ні твоя паперова карта, ні, можливо, «Голо» — якщо тобі вдасться його роздобути?

Отже, Гейл не випустив з уваги моїх приготувань. Сподіваюся, що для інших вони не були такими очевидними. Адже ніхто не знає мене так, як він.

— Ти ж не плануєш покинути мене самого, правда? — запитав тим часом Гейл.

Досі я саме це й планувала. Але якщо мій партнер по полюванню прикриватиме мені спину, в цьому не буде нічого поганого.

— Як твій товариш по зброї, я наполегливо рекомендую тобі залишитися в загоні. Але ж я не можу змусити тебе силоміць, так?

— Не можеш, — усміхнувся він. — Хіба що ти хочеш, щоб я попередив про твою втечу всю армію.

Загін 451 і знімальна група завжди забирають свою порцію та їдять у тісному колі. Спочатку я гадала, що присутність Піти може викликати збурення, але наприкінці вечері я усвідомила, що суворі погляди спрямовані на мене, а не на Піту. Такий поворот подій був несподіваний, адже на початку, коли Піта тільки прибув, усі боялися за мене. І тільки зателефонувавши Геймітчу, я збагнула, в чому справа.

— Чого це ти домагаєшся? Хочеш спровокувати його на напад? — запитав мене Геймітч.

— Звісно, що ні. Просто хочу, щоб він мене не чіпав, — мовила я.

— Марна справа. Після того, через що він пройшов у Капітолії, він просто не зможе, — мовив Геймітч. — Слухай, може, Коїн і справді відіслала його до вас у надії, що він тебе вб’є, але йому самому про це нічого не відомо. Він не розуміє, що з ним сталося. Тому ти не повинна його звинувачувати...

— Я не звинувачую! — вигукнула я.

— Звинувачуєш! Ти караєш його знову й знову за те, що йому непідконтрольне. Це не означає, що ти не повинна тримати біля себе заряджену рушницю. Однак, здається, прийшов час поставити себе на його місце. Якби тебе захопив Капітолій і накачав, а тоді ти б накинулася на Піту, як би повівся він? — не вгавав Геймітч.

Я замовкла. Ні, Піта б ніколи не повівся зі мною так, як я поводжуся зараз із ним. Він би намагався достукатися до мене колишньої. І точно не відгороджувався б від мене, не зрікався і не демонстрував ворожість на кожному кроці.

— Ти і я, ми уклали угоду його врятувати. Пам’ятаєш? — мовив Геймітч. Я не відповіла, але він, перш ніж повісити трубку, сказав: — Не забувай про це.

Осінні дні були спершу просто свіжі, а стали холодні. Солдати здебільшого позалазили у спальні мішки. Деякі спали просто неба, ближче до вогнища, яке горіло посеред табору. Інші надавали перевагу наметам. По смерті сестри Ліг 1 уперше зірвалася — до нас долинали її приглушені схлипування. Я метушилась у своєму наметі, обдумуючи слова Геймітча. Мені стало соромно за те, що жага вбити Снігоу змусила мене ігнорувати набагато серйознішу справу: я мала спробувати врятувати Піту зі світу темряви й отрути, в якому він застряг. Я не знала, як його там відшукати, як випустити. Навіть не уявляла, з чого починати. У порівнянні з цим подолати «арену», знайти Снігоу і випустити кулю йому в голову — все це здавалося дитячою грою.

Опівночі я вилізла з намету і вмостилася на похідному стільчику поруч з обігрівачем — прийшов час моєї варти з Джексон. Богз звелів Піті спати не в наметі, а в нас на очах. Однак Піта не спав — він сидів, опершись на рюкзак і перебираючи в руках мотузку. Я одразу її впізнала. Це була та сама мотузка, яку позичив мені Фіней тієї ночі в бункері. Побачивши її в руках Піти, я миттю збагнула, що Фіней намагається сказати мені те саме, що й Геймітч: я не повинна цуратися Піти. Можливо, саме час почати виправляти ситуацію. Щось сказати... але що? Я не могла підібрати правильних слів і просто мовчала. А ніч повнилася сонним диханням солдатів.

Спливла майже година, і тут Піта заговорив:

— Мабуть, останні кілька років і справді виснажили тебе. Важко було вирішити, вбивати мене чи ні. Так чи ні. Так чи ні.

Ці його слова були страшенно несправедливі, і першим моїм імпульсом було вжалити його. Однак я, згадавши розмову з Геймітчем, спробувала зробити перший крок назустріч Піті.

— Ніколи я не мала наміру тебе вбивати. Хіба що раз, коли подумала, що ти заодно з кар’єристами і хочеш убити мене. Але потім я завжди вважала, що ти... союзник.

«Союзник» — безпечне слово. Позбавлене емоційного забарвлення, але й не вороже.

— Союзник... — Піта вимовив це слово повільно, немов куштуючи кожен звук. — Друг. Кохана. Переможець. Ворог. Наречена. Мішень. Мутант. Сусідка. Мисливець. Трибут. Союзник. Додам його до списку слів, які позначають тебе, — він нервово смикав за мотузку. — Проблема в тому, що я більше не знаю, де правда, а де ні.

Навколо не було вже чути ритмічного дихання, і це означало, що люди або попрокидались, або й узагалі не спали. Щось підказувало мені, що друге ближче до істини.

З темряви пролунав голос Фінея:

— Тоді ти просто запитуй. Енні завжди так робить.

— Кого запитувати? — мовив Піта. — Кому я можу вірити?

— Ну, для початку нам. Ми ж твій загін, — мовила Джексон.

— Ви мій конвой, — випалив Піта.

— І це також, — відповіла вона. — Але ти врятував чимало жителів Округу 13. А ми такі речі не забуваємо.

Запала тиша, і я, скориставшись нагодою, замислилась, як це воно — не розуміти, де правда, а де ні. Не знати, чи люблять мене насправді мама з Прим. Не мати певності, що Снігоу — ворог. Не відати: людина, яка сидить зараз навпроти, рятувала мене чи намагалася вбити? Та це кошмар, а не життя! Раптом мені понад усе захотілося розповісти Піті все і про нього, і про мене, і як сталося, що ми опинилися тут. Але я не знала, з чого почати. Все даремно. Я ні на що не здатна.

За кілька хвилин до четвертої Піта знов обернувся до мене.

— Твій улюблений колір... зелений?

— Правильно, — мовила я і, подумавши, додала, — а твій помаранчевий.

— Помаранчевий?

Здається, я його не переконала.

— Не яскравий, а приглушений, ніжний. Як захід сонця, — мовила я. — Принаймні так ти сам мені сказав.

— Ага... — Піта на мить заплющив очі, мабуть, намагаючись уявити захід сонця, а тоді кивнув. — Дякую.

Але з моїх уст полилися слова.

— Ти художник. Ти пекар. Ти любиш спати з відчиненими вікнами. Ти ніколи не даєш цукор у чай. І завжди зав’язуєш шнурівки на черевиках подвійним вузлом.

А тоді я швиденько заховалася у наметі, щоб не втнути якоїсь дурниці. Не розплакатись, наприклад.

Вранці ми з Гейлом і Фінеєм на камеру стріляли по шибках. Коли ми повернулися до табору, Піта сидів у колі солдатів з Округу 13. Усі вони були озброєні, але розмовляли з ним приязно. Щоб допомогти Піті, Джексон запропонувала гру «Правда чи ні». Піта згадував якусь подію, а солдати казали йому, правда це чи ні, а тоді коротко пояснювали, що й до чого.

— Більшість жителів Округу 12 загинули у вогні.

— Правда. До Округу 13 дісталося менш як дев’ятсот твоїх земляків.

— Це сталося через мене.

— Ні. Це президент Снігоу знищив Округ 12, так само як колись він знищив Округ 13: це такий собі урок для повстанців.

На перший погляд, така гра здавалася помічною, однак дуже швидко я переконалася, що найважливіші спогади здатна підтвердити або спростувати тільки я. Джексон внесла нас у розклад варт таким чином, щоб у мене, Гейла й Фінея в напарниках був хтось із солдатів з Округу 13. У такий спосіб біля Піти завжди буде хтось, хто знає його особисто. Розмови з ним були нелегкі. Піта довго зважував кожну, навіть найменшу деталь — наприклад, де люди купували мило в Окрузі 12. Гейл міг багато розповісти Піті про наш округ; Фіней знав усе про Голодні ігри й Червону чверть, позаяк сам був і ментором, і трибутом. Та оскільки найбільша плутанина в голові Піти стосувалася мене — і не все було легко пояснити, — наші розмови були важкі й болючі, хоча ми й не копали надто глибоко. Якого кольору сукню вдягала я в Окрузі 7. Чи люблю я сирні булочки. Як звали нашого шкільного вчителя математики... Було просто нестерпно відновлювати Пітині спогади про мене. Можливо, після того, як учинив із ним Снігоу, це взагалі нереально. Але все одно варто спробувати.

На другий день нам повідомили, що знадобиться весь загін, аби зняти дуже складний ролик. В одному Піта не помилився: Коїн і Плутарх не задоволені якістю агіток, які отримують від «зіркового загону». Надто нудно. Зовсім не натхненно. Звісно, це легко пояснити: нам же нічого не дозволяють робити — ми просто стріляємо по шибках. Однак зараз ми не протестувати повинні, а створити якісний продукт. Ось чому на сьогодні запланували зйомку в спеціально відведеному для цього кварталі, де ще лишилося кілька не знищених «секретів». Один із них запускає кулемет. Другий — це тенета, щоб зловити «язика»... Нічого особливого, адже це просто спальний район міста.

Знімальна група збиралася трохи загострити ситуацію спецефектами — димовими шашками і гуркотом кулеметних черг. Ми вдягнули повне спорядження, так ніби вирушали на передову. Нам дозволили взяти з собою всю наявну зброю, і Богз навіть видав пістолет Піті, підкресливши, правда, що заряджений він холостими патронами.

Піта тільки знизав плечима.

— З мене і так стрілок кепський.

Здавалося, всю його увагу поглинув Полідевк. Піта стежив за ним так невідривно, що всі розхвилювалися. Аж раптом Піта стрепенувся, мов розгадав загадку, і схвильовано забубонів:

— Ти авокс, так? Це видно з того, як ти ковтаєш. У в’язниці зі мною сиділо двоє авоксів — Дарій і Лавінія, однак наглядачі здебільшого кликали їх рудими. Вони прислуговували нам у Тренувальному центрі, тому їх і заарештували. Їх закатували до смерті в мене на очах. Дівчині пощастило: незначний прорахунок, надто сильна напруга — і в неї вмить зупинилося серце. А хлопця мучили кілька днів. Били, різали на шматки. Не припиняли допитів, знаючи, що він не зможе нічого сказати — він просто жахливо мукав. Ви ж розумієте, від нього й не сподівалися нічого довідатися. Просто хотіли, щоб я це бачив.

Піта обвів поглядом наші шоковані обличчя, чекаючи реакції. А коли ніхто з нас не озвався, він запитав:

— Правда чи ні?

Ніхто не відповів, і від цього Піта ще дужче засмутився.

— Правда чи ні? — не вгавав він.

— Правда, — мовив Богз. — Наскільки я знаю... правда.

Піта знизав плечима.

— Так я і думав. Ці спогади якісь такі... неблискучі.

І він відділився від гурту, бурмочучи щось про пальці.

Прихилившись до Гейла, я притулилася чолом до того місця в його спорядженні, де мали бути груди, а він ніжно обійняв мене за плечі. Нарешті ми дізналися ім’я дівчини, яку полонили в нашому лісі в Окрузі 12, і долю миротворця, який заступився за Гейла. Невеселі спогади: ці двоє загинули через мене. Я додала їх до свого особистого списку жертв — відкривався він убитими ще з арени, а тепер налічував тисячі пунктів. Та коли я підвела погляд, збагнула, що Гейл дещо інакшої думки. В його очах ясно читалося, що знищенням однієї гори, руйнуванням одного міста він не збирається обмежуватися. З його очей дивилася смерть.

Приголомшені Пітиною розповіддю, ми промчали вулицями, вкритими битим склом, аж поки не дісталися місця призначення — кварталу, який ми мали захопити. Маленька, однак реальна ціль. Тут ми обступили Богза, щоб востаннє вивчити голограму вулиці. Кулемет мав ховатися десь понад дашком одного з помешкань, приблизно на третині дороги до цілі. З вогнепальної зброї, мабуть, «секрет» можна буде активувати. Пастка з тенетами — в самому кінці вулиці, майже на розі. А це означає, що комусь доведеться наблизитися, щоб спрацював датчик, який реагує на людське тіло. Добровольців було багато: зголосилися всі, окрім Піти, який, здається, взагалі не розумів, що відбувається. Звісно, мене не обрали. Натомість відрядили мене до Мессали, який мав зробити мені непоказний макіяж для зйомок крупним планом.

Загін під командуванням Богза зайняв позиції, але нам довелося ще трохи зачекати: Кресида мала розмістити знімальну групу. Поставили їх ліворуч од нас, Кастора попереду, а Полідевка трохи позаду, щоб бува вони самі не потрапили в кадр один до одного. Мессала, щоб створити потрібну атмосферу, кинув кілька димових шашок. Оскільки нас мали знімати під час виконання справжнього завдання, я саме збиралася запитати, чиї накази мені виконувати — командира чи режисера, аж тут Кресида гукнула:

— Мотор!

Ми повільно просувалися задимленою вулицею, як робили це на тренуванні. Кожен повинен був поцілити щонайменше один ряд вікон, а Гейлові доручили справжню ціль. Коли він влучив у «секрет» із кулеметом, ми залягли — хто вскочив у якісь двері, хто припав до вишуканої оранжево-рожевої бруківки, — а над нашими головами засвистіли десятки куль. За деякий час Богз наказав рухатися далі.

Та не встигли ми підвестися, як нас зупинила Кресида, бо їй потрібні були кадри крупним планом. Ми по черзі повторили всю сцену: падали на землю, кривилися, пірнали у ніші й вибоїни у стінах. Старалися триматися серйозно, хоча насправді було трохи смішно. Особливо коли з’ясувалося, що я не найгірша акторка в команді. Ми всі так щиро реготали з Мітчела, який намагався зобразити відчай, шкірячи зуби й роздуваючи ніздрі, що Богз був змушений на нас нагримати.

— Візьміть себе в руки, загін 451, — мовив він рішуче.

Однак Богз сам насилу стримував посмішку, перевіряючи на «Голо» наступний «секрет». Довкола клубочився дим, і Богз намагався підставити руку з приладом під світло. Повернувшись до нас обличчям, він зробив крок назад — на оранжеву бруківку. І наступив на міну, яка відірвала йому обидві ноги.

Розділ 2

Все сталося миттєво, мов луснуло кольорове скло, оголюючи жорстоку реальність. Сміх змінився зойком, бруківку заляпали бризки крові, справжній дим затьмарив спецефекти.

Пролунав другий вибух, розітнувши повітря. У мене задзвеніло у вухах. Я не могла зрозуміти, звідки він долинув.

Я першою кинулася до Богза, спробувала з’ясувати, що з ним, де його ноги, тоді почала шукати джгут, щоб зупинити кровотечу. Мене відштовхнув Гомс і розклав на землі аптечку. Богз уп’явся рукою в моє зап’ястя. Його обличчя, сіре від попелу та близької смерті, немов віддалялося від мене. Однак те, що він сказав, пролунало як наказ:

— «Голо».

«Голо». Я заметушилася, почала нишпорити поміж залитих кров’ю уламків бруківки, здригаючись щоразу, коли натрапляла на шматки ще теплої плоті. Прилад знайшовся на сходах, поряд із Богзовим черевиком. Я витягнула його, витерла голими руками й повернула командиру.

Гомс наклав на стегно Богза товсту пов’язку, однак вона миттю наскрізь просякла кров’ю. На другій нозі трохи вище коліна Гомс намагався накласти джгут. Решта бійців загону оточили нас, щоб захистити від можливої атаки. Фіней силкувався привести до тями Мессалу, якого ударною хвилею кинуло об стіну. Джексон гукала щось у рацію, безуспішно намагаючись сповістити в табір, що нам потрібні лікарі. Однак я бачила, що вже запізно. Змалечку я спостерігала за тим, як лікує мама, тому й знала: після такої втрати крові годі сподіватися на одужання.

Стоячи навколішках біля Богза, я готувалася виконати роль, як у випадку з Рутою і з морфліністкою з Округу 6: потримати його за руку, стати тим, хто проведе його в інше життя. Однак обидві Богзові руки були зайняті — він клацав щось на «Голо». Віддавав накази, час від часу притискаючи до екрана великий палець, щоб підтвердити наказ власним відбитком; а тоді вимовляв кілька літер і цифр, мабуть, для остаточного підтвердження. Аж раптом «Голо» спалахнуло зеленим світлом і осяяло Богзове обличчя. Богз мовив:

— Командувати не можу. Передаю всі повноваження солдату загону 451 Катніс Евердін, — він розвернув «Голо» до мене. — Назви своє ім’я.

— Катніс Евердін, — мовила я в зелений екран.

І раптом потрапила в пастку його зеленого світла. Не могла рухатися, навіть кліпати, а перед очима пролітали якісь картинки. Мене сканують? Записують? Осліплюють? Нарешті мене відпустило, і я потрусила головою.

— Що це було?

— Готуємося до відступу! — гукнула Джексон.

Фіней загорлав щось у відповідь, тицяючи рукою туди, звідки ми прийшли. З-під землі били гейзери якоїсь чорної олії, здіймаючись над будинками й утворюючи непроникну чорну стіну. Було важко сказати, рідина це чи газ, штучне воно чи природне. Однак стовідсотково смертоносне. Отже, назад дороги не було.

Долинули гучні постріли: Гейл і Ліг 1 почали прокладати шлях у другий кінець кварталу. Я не знала, що вони роблять, поки не вибухнула ще одна бомба, метрів за десять від нас. Вона залишила в землі величезну вирву. І тільки тоді я збагнула, що таким чином Гейл і Ліг 1 намагаються виявити міни. Ми з Гомсом підняли Богза й потягнули його за Гейлом. Богз зойкав од болю, треба було зупинитися й пошукати якусь дошку, щоб використати її як ноші, однак над будівлями здіймалася чорнота; вона котилася на нас, мов хвилі, поглинаючи все на своєму шляху.

Ззаду мене хтось смикнув, я втратила рівновагу і гримнулася на каміння. Наді мною нависнув Піта — він мов оскаженів, мов з глузду з’їхав — він повернувся у країну осиної отрути й марення. Націливши на мене цівку пістолета, він уже збирався розтрощити мені череп, але я відкотилася вбік. Долинув тупіт, зав’язалася сутичка; краєм ока я побачила, як Мітчел притис Піту до землі. Однак Піта, і так кремезний і дужий, а тепер іще й під впливом наркотичного божевілля, так зацідив обома ногами Мітчелу в живіт, що той відлетів на протилежний бік вулиці.

Почулося голосне клацання — це детонував новий «секрет». З кам’яної стіни вистрелили чотири троси, а за ними сітка, в яку й піймався Мітчел. Спочатку ми нічого не зрозуміли — так швидко він почав стікати кров’ю, — аж раптом помітили, що сітка з колючого дроту. Я одразу його впізнала, адже саме такий дріт усе моє життя увінчував паркан навколо Округу 12. Я хотіла гукнути Мітчелу, щоб не ворушився, але вдавилася запахом чорного туману — густого й оліїстого. Хвиля досягнула найвищої точки й почала спадати.

Гейл і Ліг 1 стріляли по вхідних дверях якоїсь будівлі, а тоді почали цілити в троси, що тримали сітку з Мітчелом. Решта намагалися втихомирити Піту. Я кинулася назад до Богза, і ми з Гомсом потягнули його в чиєсь помешкання — крізь рожево-білу вітальню, вздовж коридору, завішаного сімейними світлинами, аж у кухню, де й повалилися на холодну мармурову підлогу. Кастор і Полідевк заволокли в помешкання оскаженілого Піту. Джексон якимось дивом вдалося одягнути на нього кайданки, від чого він бісився ще дужче, і тому його довелося замкнути у комірчині.

У вітальні грюкали двері, хтось галасував. Із коридору долинало гучне тупотіння, а чорні хвилі пропливали повз будинок. У кухню долітав стукіт — хтось зачиняв вікна, але отруйний смоляний запах усе одно проникав у будинок. Фіней ніс на руках Мессалу. Слідом за ними, голосно кашляючи, до кімнати вбігли Ліг 1 і Кресида.

— Гейле! — погукала я.

Він заскочив до кімнати останнім, захлопнув по собі двері та зронив усього одне слово:

— Дим!

Похапавши рушники, фартухи і все, що потрапляло під руку, Кастор із Полідевком заходилися затикати щілини, а Гейл блював у яскраво-жовтий умивальник.

— А Мітчел? — запитав Гомс. Ліг 1 тільки похитала головою.

Богз пхнув мені «Голо». Губи його ворушилися, але я не могла розібрати ні слова. Нахилившись, я дослухалася до хрипкого шепоту.

— Не довіряй нікому. Не повертайся в табір. Убий Піту. Зроби те, заради чого ти сюди приїхала.

Я відсторонилася, щоб зазирнути йому в обличчя.

— Що? Богзе! Богзе!

Його очі були досі розплющені, але вже невидющі. У моїй руці залишилося закривавлене «Голо».

Тишу порушувало тільки наше важке дихання й Пітині спроби вибити двері комірчини ногами. Однак поступово сили його полишали: удари слабшали й рідшали. А тоді припинилися. Може, він також помер?..

— Кінець? — запитав Фіней, косуючи на Богза. Я кивнула. — Треба вибиратися звідси. Негайно. Ми вже детонували всі можливі «секрети» на цій вулиці. І можу побитися об заклад, що наші обличчя записані на камерах відеостеження.

— Я теж так думаю, — мовив Кастор. — Усі вулиці оснащено камерами. Я впевнений, що Капітолій пустив чорний дим вручну, побачивши, що ми знімаємо агітку.

— І водночас вимкнулися наші комунікатори. Мабуть, їх навмисне вивели з ладу. Але я проведу вас назад до табору. Дай мені «Голо», — Джексон простягнула руку, щоб забрати «Голо», але я міцно притиснула його до грудей.

— Ні. Богз віддав його мені, — сказала я.

— Не будь смішною, — фиркнула вона. Звісно, вона думала, що «Голо» дістанеться їй. Адже вона — Богзова права рука.

— Так і було, — мовив Гомс. — Перед смертю він передав усі повноваження Катніс. Я сам бачив.

— З якого дива? — запитала Джексон.

А справді, з якого дива? У мене в голові паморочилося від цілого букету жахливих подій, які вмістились у п’ять хвилин: Богз покалічився і помер у мене на руках, у Піти, засліпленого жагою вбивства, стався напад; Мітчел потрапив у пастку, і його проковтнула чорнота... Я обернулася до Богза. Ну чому він помер? І раптом я зрозуміла, що, можливо, тільки він один був справді на моєму боці. Я ще раз прокрутила в голові його останні слова: «Не довіряй нікому. Не повертайся в табір. Убий Піту. Зроби те, заради чого ти сюди приїхала».

Що він мав на увазі? Не довіряти кому? Повстанцям? Коїн? Солдатам, які оточують мене зараз? Я не збиралася повертатися в табір, але ж Богз мав усвідомлювати, що я не зможу просто взяти пістолет і прострелити Піті голову. Чи зможу? І чи варто?

Чи здогадався Богз, що насправді я планую дезертирувати й самотужки вбити Снігоу?

Зараз я не могла розплутати цей клубок, тому вирішила, що спочатку виконаю два перші накази: не довірятиму нікому і далі рухатимуся в центр Капітолія. Але як мені виправдати свої дії? Як домогтися, щоб мені дозволили залишити «Голо» собі?

— У мене спеціальне доручення від президента Коїн. Гадаю, про це знав лише Богз.

Моя вигадка не переконала Джексон.

— Це яке таке доручення?

Можу сказати і правду. Нічого правдоподібнішого мені все одно не вигадати. Однак усе мусить бути схоже справді на особливе доручення, а не на помсту.

— Вбити президента Снігоу, поки наші втрати у війні не досягли критичної межі, коли виживання Округу 13 стане неможливим.

— Я тобі не вірю, — мовила Джексон. — І як твій командир наказую передати всі повноваження мені.

— Ні, — сказала я. — Це означатиме, що я порушую прямий наказ президента Коїн.

На нас уже спрямували з десяток автоматів: половину на Джексон, половину на мене. Мало не пролилася кров, але вчасно втрутилася Кресида:

— Це правда. І ми тут саме з такою метою: Плутарх хоче, щоб ми зафільмували смерть Снігоу. Він гадає, якщо нам вдасться зняти сцену вбивства Снігоу Переспівницею, то це покладе війні край.

Після такої заяви навіть Джексон замислилася. А тоді вказала рушницею на комірчину.

— А навіщо тут він?

Ну от і все. Я не могла вигадати жодної правдоподібної причини, навіщо Коїн було присилати в таку відповідальну мить сюди психічно неврівноваженого хлопця, запрограмованого вбити мене. Моя вигадка не трималася купи. Але мені на допомогу знову прийшла Кресида:

— Тому що останні два інтерв’ю з Цезарем Флікерменом знімали в резиденції президента Снігоу. Плутарх вважає, що Піта буде нам за гіда, оскільки того району Капітолія ми майже зовсім не знаємо.

Мені хотілося спитати Кресиду, чому вона заради мене зважилася на таку брехню, чому вона допомагає мені у справі, на яку я сама себе призначила, однак зараз був не час.

— Рушаймо! — мовив Гейл. — Я з Катніс. Якщо хочете, можете повертатися назад у табір. Але звідси слід забиратися якнайшвидше!

Гомс відчинив комірчину й перекинув непритомного Піту собі через плече.

— Я готовий.

— А Богз? — запитала Ліг 1.

— Ми не можемо взяти його з собою. Він би зрозумів, — мовив Фіней, а тоді зняв із Богза автомат і повісив собі на плече. — Веди нас, солдате Евердін.

Я й гадки не мала, що таке бути командиром. Звірилася з «Голо», намагаючись зорієнтуватися. Воно було ввімкнене, хоча з моїм щастям я б зовсім не здивувалася, якби прилад зламався. У мене не було часу тиснути на кнопки і з’ясовувати, як він працює.

— Я не знаю, як ним користуватися. Богз сказав, що ви мені допоможете, — мовила я до Джексон. — Сказав, що я можу на вас розраховувати.

Джексон скривилася, взяла «Голо» та ввела команду. В повітрі з’явилася голограма перехрестя.

— Якщо ми вийдемо через чорний хід, то опинимось у дворику, а звідти можемо перейти до чорного ходу іншого кутового помешкання. Ось тут перехрестя...

Я намагалася взяти себе в руки — в усіх чотирьох напрямках вулиці роїлися «секретами». І то лише тими, про які знав Плутарх. «Голо» не повідомило нас про те, що квартал, який ми щойно здолали, був замінований, всіяний газовими гейзерами й оснащений сіткою з колючого дроту. До того ж тепер ми могли наскочити на миротворців, бо вони вже довідалися про наше місцеперебування. Я прикусила губу: всі дивилися на мене й чекали наказу.

— Вдягніть протигази. Ми виходимо тим шляхом, яким прийшли.

На мене одразу ж посипалися гучні протести. Довелося підвищити голос:

— Якщо хвиля диму була справді сильною, то, можливо, по дорозі знешкодила всі «секрети».

Люди замислилися над моїми словами. Полідевк кивнув братові.

— Хвиля могла знешкодити й камери, — переклав Кастор. — Принаймні закоптити об’єктиви.

Закинувши ногу на стіл, Гейл заходився уважно вивчати чорні плями на носаку черевика. Тоді взяв кухонний ніж і пошкрябав.

— Речовина не корозійна. Гадаю, що дим повинен був нас задушити або отруїти.

— Гарні, мабуть, вийшли кадри, — мовила Ліг 1.

Ми одягнули протигази. Фіней не забув про Піту — також натягнув протигаз на його нерухоме обличчя. Мессала досі був не зовсім при тямі, тож Кресида з Ліг 1 взяли його попід руки й потягнули за собою.

Я чекала, щоб хтось очолив наш загін, і тут згадала, що тепер це моя роль. Штовхнувши двері, я здивувалася, не відчувши опору. І у вітальні, і в коридорі на підлозі лежав сантиметровий шар липкої речовини. Обережно торкнувшись її кінчиком черевика, я збагнула, що це гель. Я прибрала ногу — гель потягнувся за черевиком, але потім із виляском повернувся на місце. Тоді я зробила три кроки вперед і озирнулася. Не залишилося жодного сліду. Перша приємна новина на сьогодні. Ми рухались уперед, а гель помалу гуснув. Перш ніж відчинити вхідні двері, я завагалася, побоюючись, що в помешкання рікою поллється чорна речовина, однак гель уже зовсім застиг.

Здавалося, що рожево-оранжевий квартал облили чорною фарбою й залишили підсихати. Тротуари, будівлі, навіть дахи були вкриті гелем. Над дорогою звисала величезна чорна сльоза, з якої випиналися ствол автомата і людська рука. Мітчел. Зупинившись, я задивилася на нього, чекаючи, коли до мене підтягнеться решта загону.

— Якщо хтось хоче повернутися — мені байдуже з якої причини, — то зараз саме час, — мовила я. — Без жодних запитань і пояснень.

Ніхто не зрушив із місця. І тоді я зробила перший крок до центру Капітолія, розуміючи, що в нас обмаль часу. Тут гель був глибший — сантиметрів десять, не менше — і при кожному кроці виляскував, однак слідів на ньому не лишалося.

Ударна хвиля була дуже потужна — кілька будинків просто зрівняло з землею. І хоча я про всяк випадок пересувалася дуже обережно, гадаю, інстинкт не підвів мене: усі «секрети» були зруйновані. Один із кварталів був усіяний золотими тільцями мисливців-убивць. Мабуть, вони тільки вилетіли — як одразу задихнулися від газу. Трохи попереду під густим шаром гелю лежав у руїнах цілий будинок. Вискочивши на перехрестя, я піднесла руку, подаючи сигнал іншим, щоб зачекали. Однак на нас не чатувала жодна небезпека. Здається, ударна хвиля вивела з ладу всі «секрети», не залишивши роботи повстанцям.

На п’ятому перехресті стало зрозуміло, що саме тут хвиля почала слабнути. Гель був усього пару сантиметрів завтовшки, а на тому боці вулиці виднілися блакитні дахи будинків. Надворі поступово темніло, і нам слід було знайти укриття та скласти план подальших дій. Я обрала якесь приватне помешкання, Гомс скористався відмичкою, і я наказала всім заходити. Та перш ніж зайти, я пересвідчилась, що за нами ніхто не стежить і що всі наші сліди зникли, і тільки тоді приєдналася до свого загону.

Ліхтарики, вмонтовані в наші автомати, освітили величезну вітальню із дзеркальними стінами. Гейл перевірив вікна і, оскільки вони були неушкоджені, зняв протигаз.

— Усе гаразд. Дихати можна, хоча дим досі відчувається.

Планування помешкання було точнісінько таке саме, як там, де ми переховувалися. Вимащені гелем шибки на фасаді майже не пропускали світла, тільки на кухні крізь жалюзі пробивалося кілька промінчиків сонця. Коридор вів у дві спальні з ванними кімнатами. У вітальні були гвинтові сходи на другий поверх — у суцільну величезну кімнату. Вікон тут не було, однак хтось залишив увімкненим світло: мабуть, евакуйовувався поспіхом. Величезний телевізор займав майже всю стіну. По всій кімнаті були розкидані м’які крісла й диванчики. Саме тут ми зібралися, саме на цих диванчиках розмістилися та спробували перевести дух.

Джексон тримала Піту на прицілі, хоча він досі не отямився й нерухомо лежав на темно-синьому диванчику, куди його поклав Гомс. І що мені з ним робити? А з загоном? Щиро кажучи, я ж не довіряю нікому, окрім Гейла й Фінея. Без допомоги цих двох мені не вистежити Снігоу. Але я не можу вести за собою десятеро людей, начебто виконуючи вигадане доручення, навіть якщо й навчуся користуватися «Голо». Може, варто було відіслати їх, коли була нагода? Чи це надто ризиковано? Як для них особисто, так і для здійснення моєї мети? А може, мені не варто вірити останнім словам Богза? Раптом він просто марив перед смертю? Але якби я розкрила карти й зізналася в усьому, то Джексон перебрала б на себе командування і зараз усі ми опинилися б у таборі. І тоді мені б довелося особисто відповідати за все перед Коїн.

На мене вже почав тиснути тягар відповідальності за людей, яких я втягнула в небезпечну гру, як здалеку до нас долинуло кілька вибухів.

— Бомби вибухнули далеко, — запевнила нас Джексон. — За чотири або п’ять кварталів звідси.

— Там, де ми залишили Богза, — мовила Ліг 1.

Хоча ніхто з нас і не ворухнувся, несподівано увімкнувся телевізор і з динаміків полився пронизливий сигнал. Половина нашого загону одразу ж схопилася на ноги.

— Все гаразд! — гукнула Кресида. — Це просто екстрене повідомлення. У такому разі всі телевізори в Капітолії вмикаються автоматично.

На екрані з’явилися ми — у той момент, як Богз наскочив на міну. Голос за кадром почав коментувати, а на екрані в цей час показували нас: ми намагалися перегрупуватися, але побачили чорні гейзери, що заливали вулицю, і втратили контроль над ситуацією. Ще довго весь Капітолій спостерігав за безладом, який коївся на екрані телевізора, аж поки чорний гель не заляпав об’єктиви камер. На останньому кадрі Гейл, сам-один на вулиці, намагався збити сітку, в яку піймався Мітчел.

Диктор назвав Гейла, Фінея, Богза, Піту, Кресиду й мене поіменно. Отже, нас упізнали.

— Жодного кадру з повітря. Богз не помилився: їхні повітряні сили на нулі, — мовив Кастор. Я на це не звернула уваги, а от операторам, мабуть, це зразу впадає в око.

Репортаж продовжили у дворі помешкання, де ми переховувалися. На даху будівлі навпроти вишикувалися миротворці. Вони обстріляли помешкання потужними снарядами (саме ці вибухи й долетіли до нас), і будівля розсипалася на порох.

Далі було пряме включення. На даху, поряд із миротворцями, стояла репортерка. За її спиною палав наш колишній притулок. Пожежники намагалися загасити вогонь. А нас оголосили загиблими.

— Нарешті. Хоч трохи пощастило, — мовив Гомс.

Мабуть, він мав рацію. Нехай краще Капітолій вважає нас мертвими, ніж утікачами. Однак як це сприймуть в Окрузі 13? Адже і мама, і Прим, і Гейзел із дітьми, і Енні, і Геймітч, і ще багато-багато жителів Округу 13 теж гадатимуть, що ми загинули.

— Тато. Він щойно втратив одну дочку, а тепер... — мовила Ліг 1.

Ролик прокручували знову і знову. Капітолій упивався своєю перемогою, особливо наді мною. Далі пустили ролик про те, як саме Переспівниця стала знаменом повстання (гадаю, це була давня заготовка — надто вилизаним він здавався), а тоді в прямому ефірі кілька репортерів розпочали обговорення мого цілком заслуженого кінця. Трохи згодом повідомили, що пізніше Снігоу зробить офіційну заяву, й екран телевізора почорнів.

Повстанці не намагалися втрутитися в трансляцію, а отже, повірили в те, що ми справді загинули. Якщо це так, тоді ми залишилися без підтримки.

— Що ж, ми померли, і що робитимемо далі? — запитав Гейл.

— Хіба не очевидно?

Ніхто й не помітив, як отямився Піта. Не знаю, скільки часу він спостерігав за тим, що відбувалося на екрані, однак, судячи з жалібного виразу на обличчі, гадаю, достатньо довго. І бачив, як сам він оскаженів, хотів прострелити мені голову і штовхнув Мітчела у пастку. Поволі сідаючи у кріслі, він обернувся до Гейла:

— Далі слід... убити мене.

Розділ 3

Уже вдруге менш ніж за годину пролунала пропозиція вбити Піту.

— Не будь смішним, — мовила Джексон.

— Я щойно вбив вашого товариша! — гаркнув Піта.

— Ти просто його відштовхнув. Ти не міг знати, що він потрапить у пастку, — сказав Фіней, намагаючись заспокоїти Піту.

— Ну то й що? Хіба він не мертвий? — з очей Піти бризнули сльози. — Я не знав. Я ще ніколи себе таким не бачив. Катніс має рацію: я чудовисько. Мутант. Снігоу зробив із мене зброю!

— Це не твоя провина, Піто, — мовив Фіней.

— Вам не слід брати мене з собою. Це тільки питання часу. Я обов’язково ще когось уб’ю... — Піта обвів поглядом наші збентежені обличчя. — Ви, мабуть, думаєте, що буде людяніше просто відпустити мене. Дати мені шанс на виживання. Однак це те саме, що віддати мене в руки Капітолія. Гадаєте, ви зробите мені послугу, відіславши назад до Снігоу?

Піта. Знову в руках Снігоу. Тортури змінять його до невпізнанності, й він уже ніколи не зможе стати собою.

У голові чомусь сплив останній куплет «Дерева страстей», у якому чоловік воліє, щоб його кохана радше померла, ніж пізнала зло, яке чекає на неї в цьому світі.

— Не хвилюйся, я тебе встигну вбити, — мовив Гейл. — Обіцяю.

Піта вагався, мовби зважуючи надійність Гейлової обіцянки, а тоді похитав головою.

— Не вийде. А що як тебе не буде поряд? Мені потрібна отруйна пігулка, як у вас.

Ягода. В таборі залишилася ще одна пігулка — в рукаві мого костюма Переспівниці. В нагрудній кишені мого однострою також лежить пігулка. Дивно, що Піті не видали. Можливо, Коїн побоялася, що він її ковтне ще до того, як йому випаде нагода мене вбити. Цікаво, Піта хоче ковтнути пігулку просто зараз, щоб позбавити нас необхідності вбивати його, чи тільки в тому разі, якщо знову потрапить у руки Капітолія? Судячи з його стану, він рано чи пізно таки ковтне її і полегшить життя всьому загону. Відпаде необхідність вбивати його власноруч, якщо в нього знову станеться напад неконтрольованої люті.

Не знаю, в чому справа — в «секретах», в невідступному страхові чи в смерті Богза, однак я почувалася так, ніби знову опинилася на арені. Мовби ніколи й не полишала її. І повинна боротися не тільки за своє життя, але й за Пітине. Скільки задоволення отримав би Снігоу, якби я власноруч убила Піту! Якби його смерть була на моєму сумлінні до кінця життя...

— Справа не в тобі, — мовила я. — У нас важливе завдання. І без тебе нам його не виконати.

Я обвела присутніх поглядом.

— Ну що, пошукаємо щось попоїсти?

Окрім аптечки і камер, у нас не було нічого, тільки наші однострої та зброя.

Півзагону залишилося в кімнаті наглянути за Пітою, а заодно дочекатися звернення Снігоу, решта ж вирушили на пошуки харчів. У цьому незамінним виявився Мессала, бо він мешкав у схожій квартирі та добре уявляв, де тут зазвичай зберігається їжа. Наприклад, він знав, що припаси можуть бути за дзеркальною панеллю у спальні, так само як і у вентиляційній системі в коридорі. Тож хоча кухонні шафи були порожні, в інших сховках назбиралося зо тридцять бляшанок консервів і кілька коробок печива.

Такі таємні припаси викликали бридливість у солдатів з Округу 13.

— Хіба це не протизаконно? — запитала Ліг 1.

— Аж ніяк — у Капітолії усі вважали б вас дурнем, якби ви не робили запасів на чорний день, — пояснив Мессала. — Ще перед Червоною чвертю люди почали запасатися дефіцитними товарами.

— А в інших округах у цей час усього бракувало, — мовила Ліг 1.

— Твоя правда, — відповів Мессала. — Але тут таке життя.

— Наше щастя, бо що б ми зараз їли на вечерю? — сказав Гейл. — Беріть собі кожен бляшанку консервів.

Дехто з загону завагався, та як іще нам було ділити їжу? Щось я була не в гуморі ділити все на одинадцять частин, беручи до уваги вік, вагу тіла й фізичне навантаження. Я полізла в коробку й дістала якусь тріску в олії, аж тут Піта простягнув мені бляшанку.

— Ось візьми.

Беручи бляшанку, я й не підозрювала, що там. На етикетці було великими літерами написано «Тушкована ягнятина».

На мене накотилися спогади, і я міцно стиснула вуста. Крізь каміння пробивалися важкі краплі дощу, я невміло фліртувала, а у прохолодному повітрі печери плавав аромат моєї улюбленої капітолійської страви... Отже, Піта теж це пам’ятає. Якими щасливими, якими голодними і якими близькими ми були тоді, коли Геймітч прислав нам смаколики!

— Дякую, — я зірвала покришку. — Навіть чорнослив є.

Зігнувши покришку, я скористалася нею як ложкою і вкинула трохи ягнятини до рота. Тепер ще й смак нагадує мені про арену.

Ми саме пустили по колу коробку вишуканого печива з кремом, коли з телевізора знову долинув сигнал. На екрані під звуки гімну з’явився герб Панему. Одна по одній вискакували світлини загиблих — точно так само трибутів на арені сповіщали про смерть їхніх суперників. Спочатку з’явилися чотири фото нашої знімальної групи, потім обличчя Богза, Гейла, Фінея, Піти і наостанок моє. Якщо не рахувати Богза, Капітолій не вшанував своєю увагою жодного солдата з Округу 13. Може, через те, що там не знали нікого з них, а може, вважаючи, що смерть цих людей публіці байдужа. А тоді з’явився президент власною персоною. Він сидів за шикарним столом, за його спиною красувався прапор, а в петлиці виблискувала свіжа біла троянда. Гадаю, останнім часом над ним добряче попрацювали косметологи, бо його губи здавалися ще пухкішими, ніж зазвичай, та й візажистам не варто було його так нарум’янювати.

Снігоу привітав миротворців і подякував за майстерно виконану роботу — за те, що позбавили країну головної загрози — Переспівниці. З моєю смертю президент прогнозував серйозні зміни у перебігу війни, оскільки деморалізовані повстанці лишилися без ватажка. Та й чи була я справжнім ватажком? Радше бідною відлюдькуватою дівчиною, яка трохи вміла стріляти з лука. Не стратегом, не рушієм повстання — просто пересічною людиною, чиє обличчя запам’яталося через блазнювання на Голодних іграх. Однак повстанцям я була необхідна як повітря, адже в дійсності у них немає справжнього ватажка.

Десь далеко, в Окрузі 13, натиснув на кнопку Біпер, бо замість президента Снігоу на екрані з’явилася президент Коїн. Вона представилася Панему й назвалася очільницею повстання, а тоді виголосила цілий панегірик мені. Похвалила дівчину, яка вижила на Скибі, витримала Голодні ігри і зрештою перетворила країну рабів на армію борців за свободу.

— Жива чи мертва, Катніс Евердін назавжди залишиться обличчям нашого повстання. Якщо до вас колись підкрадатимуться сумніви, згадайте про Катніс Евердін, і це додасть вам сил звільнити Панем від гнобителів.

— Я й не уявляла, як багато значу для неї, — мовила я, і на це іронічне зауваження Гейл розсміявся, а всі інші тільки здивовано озирнулися.

На екрані з’явилося моє добряче підрихтоване обличчя. Вигляд я мала чудовий, а на задньому плані навколо мене палало полум’я. Ні підпису. Ні гасла. Моє обличчя — це все, що зараз потрібно повстанцям.

Біпер відключився, бо на екрані знову з’явився неприродно спокійний президент Снігоу. Мабуть, хтось запевняв його, що капітолійський канал добре захищений, тому цей хтось, напевно, сьогодні ввечері розпрощається з життям.

— Завтра вранці, коли ми витягнемо тіло Катніс Евердін із-під завалів, ви побачите справжню Переспівницю. Мертву дівчину, яка не змогла врятувати нікого, навіть себе.

Герб, гімн, кінець трансляції.

— От тільки ви її не знайдете, — мовив Фіней до порожнього екрана, озвучивши те, що було на думці в усіх нас. Часу обмаль. Щойно вони розкопають завали й не знайдуть одинадцять тіл, як одразу здогадаються, що ми втекли.

— Принаймні у нас є фора, — мовила я. І раптом відчула непереборну втому. Мені закортіло лягти на зелену оксамитову канапу й заснути. Закутатися в плед із кролячого хутра й поринути в сон. Натомість я витягнула «Голо» і наполягла, щоб Джексон навчила мене основним командам — здебільшого вводити координати найближчих вулиць, — щоб я могла скористатися приладом без сторонньої допомоги. Коли «Голо» показало наше місцеперебування, у мене тьохнуло серце. Мабуть, ми таки наблизилися до стратегічно важливих об’єктів, тому що кількість «секретів» значно зросла. І як нам рухатися далі, щоб не привернути до себе уваги? Це неможливо. А якщо неможливо, то ми тут застрягли... Вирішивши, що не варто демонструвати зараз свою владу, особливо зважаючи на те, що очі мої дедалі частіше поглядають на зелену канапу, я мовила:

— Є якісь ідеї?

— Давайте повикреслюємо негодящі варіанти, — запропонував Фіней. — Наприклад, на вулицю виходити не можна.

— На дахи вилазити також, — сказала Ліг 1.

— Можливо, є шанс відступити. Повернутися туди, звідки прийшли, — мовив Гомс. — Але це означатиме, що ми провалили завдання.

Мене почали гризти докори сумління, адже завдання я вигадала.

— Ніхто не очікував, що ви всі приєднаєтеся до мене. Вам просто не пощастило — ви опинилися не в тому місці й не в той час.

— Тепер це не має значення. Ми з тобою, — мовила Джексон. — Підіб’ємо підсумок: тут ми зостатися не можемо. Рухатися далі не можемо. На землі пересуватися не можемо. Залишається єдиний вихід.

— Підземелля, — мовив Гейл.

Підземелля. Як я їх ненавиджу! Шахти, тунелі, Округ 13. Підземелля, де я страшенно боюся померти, хоча це й дурість, адже щойно я помру на поверхні, як мене одразу ж поховають під землею.

«Голо» показувало не тільки вулиці й наземні «секрети», але й підземелля також. Під землею прямі вулиці перетиналися безліччю складних перехрещених тунелів. Однак «секретів» було значно менше.

За два помешкання від нас довга вертикальна труба з’єднувала будинок із тунелями. Щоб дістатися того помешкання, слід протиснутися крізь службову шахту, яка простягається вздовж усього будинку. А потрапити в неї можна крізь люк у комірчині на другому поверсі.

— Гаразд, давайте приберемо, щоб вигляд був такий, ніби нас тут і не було, — мовила я. Ми знищили всі сліди свого перебування — викинули порожні бляшанки від консервів у сміттєпровід, а повні забрали з собою, поперевертали просяклі кров’ю подушки на канапі, витерли з підлоги сліди гелю. Полагодити замок на вхідних дверях не вдалося, але ми замкнули їх на засув, щоб не відчинялись од вітру.

Нарешті лишилося тільки вмовити Піту. А він усівся на синій канапі, відмовляючись іти з нами.

— Я не піду. Я або викрию вас, або когось пораню.

— Без нас ти потрапиш у руки Снігоу, — сказав Фіней.

— Тоді залиште мені пігулку. У крайньому разі я її ковтну, — мовив Піта.

— Цей варіант не обговорюється. Ходімо, — звеліла Джексон.

— А то що? Пристрелите мене? — вигукнув Піта.

— Вирубаємо тебе й потягнемо за собою силоміць, — мовив Гомс. — А це сповільнить наше пересування й наразить на зайву небезпеку.

— Припиніть вдавати шляхетних! Мені байдуже — жити чи вмерти! — вигукнув він і обернувся до мене з благальним виразом на обличчі. — Катніс, будь ласка. Хіба не видно, що я так далі не можу?

Біда була в тому, що це таки було очевидно. Та чому я не могла просто його відпустити? Дати йому пігулку чи натиснути на гачок? Тому що Піта був мені не байдужий, а ще я не могла дозволити президентові Снігоу перемогти. Невже Піта став заручником у моїх власних Іграх? Це низько з мого боку, але я не можу нічого з собою вдіяти. Якщо це так, то великодушніше просто вбити Піту. Однак, на краще це чи на гірше, мною керувала не великодушність.

— Ми марнуємо час. Ти підеш добровільно чи нам тебе вирубати?

Кілька хвилин Піта сидів, заховавши обличчя в долонях, а тоді підвівся.

— Знімати кайданки? — запитала Ліг 1.

— Ні! — скрикнув Піта, притискаючи руки до грудей.

— Ні, — підтвердила я. — Однак нехай ключ буде в мене.

Джексон передала мені ключ, не промовивши й слова. Я заховала його у кишеню штанів, де він дзенькнув об перлину.

Коли Гомс відчинив маленький люк, що вів у шахту, у нас виникла ще одна проблема. Кастор і Полідевк не могли пропхати в отвір свою апаратуру, тому довелося її залишити, а з собою взяти міні-камери завбільшки з взуттєву коробку. Мессала ніяк не міг придумати, де б заховати апаратуру, тому довелося просто кинути її в комірчині. Мені не хотілося лишати по собі такий явний слід, однак виходу не було.

Навіть по одному, тримаючи наплічники в руках, лізти було все одно важко. Проминувши одне помешкання, ми вилізли в наступному. Тут на дверях, за якими мала би бути ванна кімната, було написано «Службове приміщення». А за дверима — потрібна нам труба.

Побачивши важкий овальний люк, Мессала насупився.

— Ось чому ніхто не хоче центральне помешкання! Тут і вдень, і вночі вештаються робітники і немає другої ванни. Але орендна плата відчутно нижча... — А тоді, помітивши збентеження на обличчі Фінея, він мовив: — Не зважайте.

Люк відчинився без зайвих клопотів. Залізна драбина була широка та зручна, тому ми легко спустилися в підземелля міста. Скупчившись біля підніжжя драбини, ми трохи почекали, поки очі звикнуть до тьмяного світла, а легені — до випарів хімікатів, смороду каналізації і плісняви.

Полідевк, блідий і спітнілий, вхопився за зап’ястя Кастора, так наче без братової підтримки просто впав би.

— Брат, коли став авоксом, працював у підземеллі, — мовив Кастор. Ну звісно. Кого, як не авоксів, змушували працювати у цих темних смердючих тунелях, оздоблених «секретами»? — П’ять років ми збирали гроші, щоб купити йому право піднятися на поверхню. За цей час він жодного разу не бачив сонця.

За інших обставин, не у такий жахливий день, хтось обов’язково знайшов би втішні слова. Але зараз ми стояли мовчки, не в змозі нічого вичавити.

Зрештою до Полідевка обернувся Піта.

— Виходить, ви в нашому загоні найцінніший солдат.

Кастор засміявся, і навіть Полідевк скупо всміхнувся.

Ми вже здолали половину першого тунелю, коли я нарешті втямила, що здивувало мене в цій короткій розмові. Піта поводився, як колись: це ж саме він, коли всі мовчали, завжди міг знайти влучні слова. Іронічні, підбадьорливі, іноді кумедні, однак у жодному разі не образливі. Я озирнулася — він стомлено плентався під пильним оком своїх наглядачів, Гейла та Джексон, потупивши очі та згорбившись. Знову пригнічений. Але ж на мить повернувся колишній Піта!

Піта не помилився. Полідевк вартував десятьох «Голо». З одного боку, в підземеллі була мережа широких тунелів, яка точно повторювала розташування наземних вулиць. Звалася вона «транзит», оскільки головним призначенням цієї мережі була доставка вантажів по місту. Протягом дня майже всі «секрети» тут були деактивовані, тоді як уночі підземелля перетворювалося на мінне поле. Однак були ще й сотні вужчих проходів, сміттєвих шахт, залізничних тунелів, дренажних труб, які формували багаторівневі лабіринти. Полідевку були відомі такі деталі, які будь-якого новачка загнали б у глухий кут. Наприклад, у яких відгалуженнях слід одягати протигаз або де можна натрапити на щурів завбільшки з бобра. Він попередив нас про стічні води, які час від часу витікали з колекторів, попередив про перезмінку авоксів, навмисне вів нас вогкими темними тунелями, щоб уникнути зустрічі з товарними потягами, які пересувалися майже нечутно. А головне, він знав розташування всіх відеокамер. У цьому похмурому місці їх було негусто, найбільше їх зосереджувалося в «транзиті». Однак ми все одно старалися уникати об’єктивів.

Завдяки Полідевкові ми зекономили час — чимало часу, особливо в порівнянні з нашою наземною мандрівкою. Але годин за шість на нас накотила втома. Була третя ночі, і я вирішила, що в нас у запасі є ще кілька годин, поки відсутність наших решток під завалами не стане очевидною. Та й обшукати потрібно цілий квартал: а раптом ми намагалися втекти, наприклад, через шахту? Тільки тоді почнеться справжнє полювання.

Коли я запропонувала перепочити, ніхто не заперечував. Полідевк знайшов маленьку теплу кімнатку, нашпиговану різною технікою з важелями й циферблатами. На пальцях він пояснив, що ми повинні забратися звідси не пізніш як за чотири години. Джексон склала графік варт, і оскільки серед перших мене не було, я втиснулася в тепленьке місце між Гейлом і Ліг 1 і заснула.

Здавалося, минуло всього кілька хвилин, а Джексон уже трусила мене за плече й казала, що мені пора ставати на варту. Була шоста година, а о сьомій ми уже мали рухатися далі. Джексон нагадала, щоб я поїла, й попросила наглянути за Полідевком, який наполіг, що чергуватиме всю ніч.

— Він тут просто не може заснути.

Я нашорошила вуха, з’їла бляшанку картоплі з бобами та всілася на підлозі навпроти дверей, прихилившись спиною до стіни. Полідевк зовсім не спав і навіть не хотів спати. Мабуть, усю ніч він заново переживав ті п’ять років, які провів у підземному ув’язненні. Витягнувши з кишені «Голо», я таки спромоглася ввести наші координати й отримати зображення тунелів. Як я й очікувала, з наближенням до центру Капітолія з’являлося дедалі більше «секретів». Якийсь час ми з Полідевком уважно вивчали карту, намагаючись запам’ятати розташування пасток. Коли у голові почало паморочитися, я віддала «Голо» Полідевку й обперлася об стіну. Обвела поглядом сплячих солдатів — мій загін, моїх друзів. Цікаво, хто з нас іще побачить сонце?

Коли мій погляд упав на Піту, чия голова лежала просто в мене біля ніг, я збагнула, що він не спить. Шкода, що я не можу прочитати його думок, а потім залізти йому в голову й повитирати капітолійську брехню! Але дещо я таки можу.

— Ти їв? — запитала я.

Піта похитав головою. Я відкупорила бляшанку рисового супу з куркою і подала йому, залишивши покришку собі — на той раз, якщо він вирішить порізати собі вени абощо. Він сів і одним махом спорожнив бляшанку, навіть не прожувавши як слід. Дно бляшанки зблиснуло, відбивши світло лампочок, і це викликало спогад, який не давав мені спокою з учорашнього дня.

— Піто, коли ти запитав про Дарія і Лавінію, і Богз сказав тобі, що це правда, ти відповів, що так і думав. Тому що спогад був неблискучий. Що ти мав на увазі?

— Ну, я не знаю, як це пояснити, — відгукнувся він. — Спочатку в голові була суцільна плутанина. Тепер я вже у дечому розібрався. Гадаю, схема проста: спогади, які нав’язали мені за допомогою отрути мисливців-убивць, мають дивну властивість — вони блискучі, навіть якісь мерехтливі. Пам’ятаєш, як ми почувалися, коли на арені нас покусали?

— Дерева хиталися. Літали велетенські різнокольорові метелики. Я упала в яму з оранжевими бульбашками, — на якусь мить я замислилася. — Блискучими оранжевими бульбашками.

— Правильно. А от спогади про Дарія і Лавінію зовсім не такі. Не думаю, що тоді мене вже почали накачувати отрутою, — мовив він.

— Що ж, це добре, еге ж? — мовила я. — Якщо ти зможеш розділити справжні й несправжні спогади, зрештою докопаєшся до істини.

— Ага. А якщо у мене виростуть крила, я зможу літати. Тільки у людей не ростуть крила, — мовив він. — Правда чи ні?

— Правда, — відповіла я. — Але людям не потрібні крила для того, щоб вижити.

— Переспівницям потрібні.

Він доїв суп і віддав бляшанку мені.

У флуоресцентному світлі кола під його очима схожі були на синці.

— У нас є ще трохи часу. Тобі слід поспати.

Він слухняно ліг, але очі його невідривно стежили за стрілкою на одному з циферблатів. Моя рука повільно — немов я торкалася пораненого звіра — потягнулася до його чола й відкинула волосся. Піта завмер від мого дотику, але не відсторонився. Тому я й далі ніжно гладила його по голові. Це вперше я добровільно торкнулася його відтоді, як повернулася з арени.

— Ти досі намагаєшся захистити мене. Правда чи ні? — прошепотів він.

— Правда, — відповіла я. І вирішила трохи пояснити. — Ми з тобою так завжди робимо. Намагаємося захистити одне одного.

За хвилину він заснув.

За кілька хвилин до сьомої ми з Полідевком усіх розбудили. Довкола лунало звичне позіхання й зітхання, як завжди, коли люди тільки прокидаються. Однак мої вуха вловили ще дещо. Якесь шипіння. Можливо, то була всього-на-всього пара з труби чи далекий свист потяга...

Шикнувши на загін, я дослухалася. Шипіння таки чулося, але звук був не однорідний і не протяжний. Здавалося, багато-багато людей видихає одні й ті самі слові. Ні, не слова — єдине слово. Яке луною котилося тунелями. Одне слово. Ім’я. Яке повторювалося знову і знову.

— Катніс.

Розділ 4

Ну от і все. Мабуть, Снігоу змусив миротворців копати всю ніч. І почали вони зразу, щойно загасили вогонь. Спочатку знайшли останки Богза, відчули, що на правильному шляху, та коли минуло кілька годин, а більше решток не було, почали щось підозрювати. І зрозуміли, що їх обдурили. А президент Снігоу не любить виставлятися дурнем. І байдуже, вистежили нас по слідах чи просто припустили, що ми під землею, капітолійці все одно здогадалися, де ми, та вжили заходів: мабуть, випустили зграю мутантів, запрограмованих знайти мене.

— Катніс.

Шипіння наближалося. Я напружено вдивлялася в темряву, намагаючись роздивитися джерело звуку. Лук був напоготові, от тільки де мішень?

— Катніс.

Пітині вуста ледве ворушилися, але, без сумніву, з них теж зірвалося моє ім’я. Саме тоді, коли я подумала, що йому стало трохи краще, понадіялася, що скоро до мене повернеться справжній Піта, саме тоді з’явився ще один доказ того, як глибоко проникла отрута Снігоу.

— Катніс.

Піта був запрограмований відгукнутися на це шипіння. Він мав приєднатися до переслідування. Він заметушився. У мене не було вибору. Я націлила стрілу йому в голову. Він нічого не відчує... Раптом він осів на землю, його очі широко розплющилися, він важко дихав.

— Катніс! — обернув він голову до мене, але, здається, не помітив стріли. — Катніс! Тікай!

Я вагалася. Голос у нього був тривожний, але не божевільний.

— Навіщо? Звідки лине цей звук?

— Я не знаю. Я тільки знаю, що це тебе вб’є, — мовив Піта. — Біжи! Забирайся звідси! Хутчій!

Повагавшись мить, я опустила лук. І обернулася до схвильованих облич, які оточили мене.

— Хай що це таке, воно прийшло по мене. Нам саме час розділитися.

— Але наше завдання захистити тебе, — мовила Джексон.

— Ми твій загін, — докинула Кресида.

— Я тебе не покину, — сказав Гейл.

Я обвела поглядом знімальну групу, озброєну камерами й записниками. А тоді глянула на Фінея з двома пістолетами й тризубом. Попросила його віддати один пістолет Кастору. Тоді витягнула холості патрони з Пітиного пістолета, зарядила його справжніми й подала Полідевку. Оскільки у нас із Гейлом були луки, ми віддали свої пістолети Мессалі та Кресиді. Не було часу вчити їх обходитися зі зброєю, ми тільки показали, як знімати з запобіжника і стріляти, але в тісному приміщенні й цього має бути досить. Усе одно це краще, ніж лишитися геть беззахисним. Тепер зброї не було тільки в Піти, але, гадаю, тому, хто шепоче моє ім’я в унісон зі зграєю мутантів, вона ні до чого.

Ми не лишили в кімнаті нічого, хіба що свій запах. Позбутися його ми не могли. Гадаю, саме так ці мутанти й вистежили нас, бо ми не залишали більше жодних слідів. Нюх у мутантів був чудовий, однак там, де ми чалапали по воді у стічних канавах, їм буде важче.

Коли ми вийшли з кімнати, шипіння стало чіткішим. Зараз уже можна було більш-менш визначити місцеперебування мутантів. Це там, звідки ми прийшли, тобто поки що доволі далеко. Мабуть, Снігоу запустив їх під землю неподалік того місця, де знайшли тіло Богза. Теоретично у нас була значна фора, хоча рухалися вони явно швидше за нас. У пам’яті спливли вовкоподібні мутанти на арені під час перших Голодних ігор, мавпи під час Червоної чверті, а ще численні потвори, яких я бачила по телевізору рік у рік, і раптом мені стало цікаво, який вигляд мають сьогоднішні мутанти. Що, на думку Снігоу, злякає мене найдужче?

Ми з Полідевком ще вчора розробили план і обрали шлях просування, й оскільки він вів у протилежний від шипіння бік, я не бачила сенсу його переглядати. Якщо ми рухатимемося швидко, то, можливо, нам вдасться дістатися резиденції Снігоу швидше, ніж ці тварюки нас наздоженуть. Однак поспіх завжди йде в парі з необережністю: не уникнути сплеску води, коли нога втрапляє в калюжу, брязкоту автомата, який випадково вдарився об трубу, моїх власних занадто голосних наказів...

Три квартали ми здолали по стічних канавах, потім опинилися на занедбаній колії, й тут до нас долинули зойки. Приглушені, гортанні. Вони відлунювали від кам’яних стін.

— Авокси, — мовив Піта одразу ж. — Так лементував Дарій, коли його катували.

— Мабуть, трапилися на шляху мутантів, — сказала Кресида.

— Отже, мутантів цікавить не тільки Катніс, — зауважила Ліг 1.

— Мабуть, вони вбивають усіх на своєму шляху. Просто вони не зупиняться, поки не вб’ють її, — мовив Гейл. Він стільки годин провів із Біпером, вивчаючи різновиди зброї, що, швидше за все, не помилявся.

Ну от знову. Через мене помирають люди. Друзі, союзники, незнайомці — всі вони прощаються з життям через Переспівницю.

— Дозвольте мені відколотися від вас. Мутанти підуть за мною. Я передам «Голо» Джексон. Ви можете виконати завдання і без мене.

— Ніхто на таке не погодиться! — гаряче вигукнула Джексон.

— Ми тільки марнуємо час! — додав Фіней.

— Чуєте, — прошепотів Піта.

Зойки вщухли, і знову долинуло моє ім’я. Близько, надто близько. Воно лунало просто за нашими спинами.

— Катніс.

Я штовхнула Полідевка в плече, і ми побігли. Проблема полягала в тому, що ми збиралися спуститися ще нижче, однак тепер нам довелося відмовитися від цього задуму. Добігши до сходів, що вели вниз, ми з Полідевком схилилися над «Голо», шукаючи інший шлях, і тут я почала душитися.

— Протигази! — наказала Джексон.

Не було потреби в протигазах. Усі ми дихали одним і тим самим повітрям, а я єдина не могла відсапатися, бо тільки мені був знайомий цей запах. Він піднімався знизу, зі сходової клітки, перебиваючи всі інші запахи. Троянди. Я затремтіла.

Я смикнулася назад, подалі від запаху, і вискочила в «транзит». Широкі бруковані вулиці в пастельних тонах — точна копія тих, що на поверхні, тільки замість будинків — білі кам’яні стіни. Дороги достатньо широкі — вантажівки з легкістю могли доставляти товари цими тунелями, не створюючи заторів на вулицях Капітолія. Однак зараз тут не було нікого, крім нас. Витягнувши лук, я поцілила в один із «секретів» вибуховою стрілою, знешкодивши гніздо м’ясоїдних щурів. А тоді вискочила на наступне перехрестя. Я знала, що досить зробити один необачний крок — і земля під ногами провалиться і всі ми опинимося в невідомій пастці під назвою «м’ясорубка». Я гукнула до інших, щоб трималися ближче мене: я планувала ковзнути за ріг і тоді детонувати «м’ясорубку», однак ми наскочили на ще один не позначений на карті «секрет».

Усе сталося тихо. Я би взагалі нічого не помітила, якби Фіней не зупинив мене.

— Катніс!

Я миттю обернулася, готова стріляти, однак від мене вже нічого не залежало. Дві Гейлові стріли уже лежали на землі поруч зі стіною золотого світла, яке лилося зі стелі на підлогу. А в цьому золотому сяйві мов статуя завмер Мессала — на одній нозі, з відкинутою головою, непорушний у полоні променів. Рот у нього був широко розтулений, мов у зойку, але звуку чути не було. Ми стояли, безпомічно спостерігаючи за тим, як тіло його на очах плавилося, наче віск на свічці, і м’ясо сповзало з кісток.

— Ви вже йому не допоможете! — загукав Піта, відштовхуючи нас геть. — Не допоможете!

Дивовижно, але тільки Піта не втратив голови, саме він вивів нас зі ступору та змусив рухатися далі. Я взагалі дивувалася, що він так добре контролює себе, адже теоретично він мав би знову накинутися на мене. Однак не варто розслаблятися, це може статися щомиті. Піта тягнув мене за плече; розвернувшись, я побігла — прудко, так прудко, що ледве не наскочила на наступний «секрет».

Під градом куль зі стіни посипався тиньк. Я завертіла головою, шукаючи джерело обстрілу, й побачила кількох миротворців, які мчали просто на нас. Оскільки шлях нам загородила «м’ясорубка», у нас не було іншого вибору як відстрілюватися. Миротворців удвічі більше, але серед нас було ще шість снайперів «зіркового загону», яким зараз не доводилося стріляти на бігу.

«Риба в діжці», — подумала я.

Сніжно-білі однострої миротворців вкривалися червоними плямами. Три четверті ворогів уже були мертві, аж тут із бічного тунелю з’явилося підкріплення. З того самого тунелю, з якого линув запах...

«Ні, це вже не миротворці».

Прибульці були білі, на зріст як люди, мали чотири кінцівки — та на цьому схожість закінчувалася. Ці були голі, з довгими ящірячими хвостами, з горбатими спинами й довгими мордами. Вони накинулися на миротворців, і живих і мертвих, зубами впинаючись у шиї й віддираючи їхні закуті в шоломи голови. Вочевидь, навіть капітолійське походження не рятувало від мутантів. Здавалося, всього за кілька секунд усі до останнього миротворці були обезголовлені. А тоді мутанти попадали на всі чотири й поплазували до нас.

— Сюди! — гукнула я, тримаючись стіни, й різко звернула праворуч, щоб уникнути «секрету». Коли до мене приєднався весь загін, я пострілом детонувала «м’ясорубку». Зі стіни вистромилися величезні залізні зуби й почали стирати бруківку на порох. На перший погляд здавалося, що тепер мутанти не зможуть нас переслідувати, але я не була впевнена на всі сто. І мутанти-вовки, і мавпи, що були на арені, легко могли б перестрибнути таку перешкоду.

У вухах відлунювало шипіння, а від запаху троянд усе довкола розпливалося, а стіни гойдалися.

Я схопила Полідевка за руку:

— Плювати на завдання. Який найкоротший шлях на поверхню?

Не було часу звірятися з «Голо». Слідом за Полідевком ми пробігли метрів десять уздовж «транзиту» й заскочили у якісь двері. Я мало тямила, як бруківка змінилася бетонним покриттям, як ми протиснулися крізь смердючу трубу й вилізли на вузький карниз. Ми опинилися в центрі міської каналізації, і внизу пузирилися отруйні людські екскременти, сміття й хімічні відходи. Подекуди палав вогонь, де-не-де випаровувалися отруйні хмарки. Одного погляду вниз було достатньо, щоб зрозуміти: потрапивши туди, назад не виберешся. Ми бігли підтюпцем, боячись оступитися на вузькому карнизі, й нарешті перетнули невеличкий місток. Полідевк намацав у якомусь закапелку драбину, а тоді тицьнув пальцем угору. Ось він. Вихід.

Та одного погляду на наш загін було досить, аби зрозуміти: щось не так.

— Заждіть! Де Джексон і Ліг 1?

— Залишилися біля «м’ясорубки», щоб затримати мутантів, — мовив Гомс.

— Що?!

Я кинулася до містка. Ми не можемо лишити товаришів у зубах цих огидних чудовиськ!.. Аж тут Гомс смикнув мене назад.

— Запізно. Не марнуй їхню жертву! Дивись, — Гомс кивнув на трубу: мутанти вже товпилися біля вузького карниза.

— Не рухайтеся! — гукнув Гейл, цілячи у дальній кінець мосту вибуховою стрілою. Міст завалився саме в ту мить, як до нього наблизилися мутанти.

Вперше за весь час я добре їх роздивилася. Людина, схрещена з ящіркою і ще бозна-чим. Біла шкіра луската, мов у рептилій, руки й ноги з довгими пазурами, риси обличчя — поєднання непоєднуваного. Мутанти шипіли, вимовляючи моє ім’я, а їхні тіла аж здригалися від люті. Вони били об землю хвостами, розмахували пазурами, ранячи і себе, і сусідів, із їхніх пащ стікала піна — вони просто божеволіли від жаги знищити мене. Мабуть, мій запах був їм так само добре відомий, як їхній мені. Ба більше: він вабив їх непереборно, бо, незважаючи на токсичні випари, мутанти один по одному почали скакати у стічну канаву.

Ми з берега відкрили вогонь. Я витягала стріли навмання, байдуже які — самозаймисті чи вибухові, й наосліп стріляла в мутантів. Вони ж смертні! Жодна жива істота не виживе з двома дюжинами куль у тілі. Так, вони вмирали, от тільки їх було надто багато: з труби лився цілий потік і, не вагаючись ні секунди, кидався у стічну канаву.

Однак не від їхньої чисельності у мене тремтіли руки.

Всі мутанти страшні. Всі вони створені для того, щоб знищувати. Одні відбирають життя, як мавпи. Інші — розум, як мисливці-вбивці. Однак найжорстокіші, найбридкіші зовні створені для того, щоб залякати жертву. Вовки-мутанти з очима мертвих трибутів. Сойкотуни, які стогнали та плакали голосом Прим. Ящірки, які смерділи трояндами Снігоу і кров’ю своїх жертв. Цей запах перебивав сморід нечистот. Змушував моє серце скажено калатати. Від нього у мене холонула шкіра, а легені мов заморожувало, і я не могла дихнути. Так ніби це Снігоу дихав мені в обличчя, нагадуючи, що смерть близько.

Товариші гукали до мене, але я не могла відповісти. Тоді чиїсь дужі руки підхопили мене саме в ту мить, коли я прострелила голову мутантові, який мало не вкусив мене за ногу. Мене підсадили на драбину, але я мов закам’яніла й не могла поворушити ні рукою, ні ногою. Хтось звелів мені лізти вгору. Я, наче дерев’яна лялька, почала механічно перебирати кінцівками. Рух поволі привів мене до тями. Попереду хтось був. Полідевк. Піта й Кресида були позаду. Ми дісталися платформи. Гайнули до іншої драбини, щаблі якої були мокрі та плісняві. На наступній платформі у мене в голові нарешті прояснилося, і я втямила, що відбувається. Й почала витягувати товаришів з драбини на платформу. Піту. Кресиду. Більше нікого не було.

Що я накоїла? На що я прирекла свій загін? Я вже полізла вниз, та вдарилася черевиком об щось м’яке.

— Лізь! — загарчав Гейл.

І я знову опинилася на платформі, допомагаючи Гейлу видертися нагору та вдивляючись у темряву, чи не зосталося там іще когось.

— Усе, — розвернувши мене до себе обличчям, похитав головою Гейл. Його однострій був подертий, а на шиї зяяла рана.

Знизу долинув людський зойк.

— Хтось іще живий, — вмовляла я.

— Ні, Катніс. Це все, — мовив Гейл. — Там тільки мутанти.

Я не хотіла з цим миритися й посвітила вниз ліхтариком, вмонтованим в автомат Кресиди. Далеко внизу я роздивилася Фінея, який повис на драбині, а три мутанти роздирали його на шматки. Коли один із мутантів відхилив голову назад, щоб зробити останній — смертельний — укус, сталося щось дивне. Я немов перетворилася на Фінея, і перед моїми очами пропливли спогади з його життя. Щогла корабля, срібний парашут, сміх Магс, рожеве небо, змайстрований Біпером тризуб, Енні у весільній сукні, хвилі б’ються об скелі... Кінець.

Вихопивши з-за пояса «Голо», я насилу вимовила: «Ягода, ягода, ягода». А тоді впустила його вниз. Притиснулася до стіни разом з іншими, і в цю мить із каналізації на платформу посипалися уламки каміння, рештки мутантів і шматки людської плоті.

Щось клацнуло — Полідевк зачинив люк у каналізацію. Полідевк, Гейл, Кресида, Піта і я. Більше нікого не лишилося. Можливо, пізніше до мене повернуться людські емоції, але зараз мною керував тільки тваринний інстинкт — урятувати живих.

— Зупинятися не можна.

Хтось дістав бинт, і ми перев’язали Гейлові шию. Допомогли йому підвестися на ноги. Тільки одна постать не зрушила з місця — так і стояла, мов прикута до стіни.

— Піто, — мовила я. Але він нічого не відповів. Заціпенів? Я підповзла до нього, прибрала від обличчя руки в кайданках. — Піто!

Його очі здавалися чорними, зіниці розширилися — де поділася їхня блакить? М’язи на зап’ястях напружилися, затверділи, немов металеві.

— Покиньте мене тут, — прошепотів він. — Я не витримаю.

— Ні. Витримаєш! — мовила я.

Піта похитав головою.

— Я не володію собою. Я зараз збожеволію. Як вони.

Як мутанти. Як скажені тварюки, які хочуть перегризти мені горло. І зрештою за таких обставин я буду змушена вбити Піту. І Снігоу переможе. Моїми жилами запульсувала гірка ненависть. Сьогодні Снігоу вже забрав у мене надто багато друзів.

Може, це неправильно, може, це самогубство, але я зробила те, що підказало мені серце: нахилилася й поцілувала Піту в губи довгим пристрасним поцілунком. Він затремтів, але я не відступалася — цілувала його доти, поки мені не забракло повітря. Мої руки ковзнули до його зап’ясть.

— Не дай йому забрати тебе в мене.

Піта здригався, намагаючись побороти кошмари, які атакували його свідомість.

— Ні. Я не хочу...

Я до болю стиснула його руки.

— Будь зі мною.

Його зіниці стали як маленькі крапочки, і знову засяяла блакить.

— Завжди, — пробурмотів він.

Я допомогла Піті звестися на ноги й мовила до Полідевка:

— Далеко ще до поверхні?

Він показав жестом, що вулиця просто над нами. Здолавши останню драбину, я відчинила люк і опинилася в службовому приміщенні чийогось помешкання. Я саме підводилася на ноги, коли до кімнати увійшла жінка. На ній був яскравий шовковий халат з екзотичними птахами. Її пурпурове волосся було пухнасте, немов хмаринка, й оздоблене позолоченими метеликами. У руці вона тримала надкушену сосиску, напомаджені губи масно виблискували. З виразу її обличчя я зрозуміла, що вона мене впізнала. Жінка розтулила рота, щоб покликати на допомогу.

Не вагаючись ні секунди, я прострелила їй серце.

Розділ 5

Кого збиралася покликати жінка, залишилося таємницею, тому що ми, обшукавши помешкання, переконалися, що тут вона була сама. Можливо, сподівалася, що її почують сусіди, або хотіла заверещати просто від страху. В будь-якому разі її б ніхто не почув.

Це помешкання було ідеальним місцем для привалу, але ми не могли дозволити собі такої розкоші.

— Як гадаєте, скільки в нас часу, перш ніж миротворці здогадаються, що ми загинули не всі? — запитала я.

— Миротворці можуть з’явитися щомиті, — відповів Гейл. — Вони знають, що ми тікали з підземелля. Можливо, вибух відверне їхню увагу на кілька хвилин, а тоді все одно вони почнуть шукати, де ми вилізли на поверхню.

Визирнувши у вікно, яке виходило на вулицю, я побачила не миротворців, а мирних жителів, які походжали туди-сюди, кожен у своїй справі. Під землею ми вийшли із зони відчуження й опинились у центрі Капітолія. Натовп — наш єдиний шанс на втечу. Ми лишилися без «Голо», однак із нами була Кресида. Глянувши у вікно, вона підтвердила, що добре знає цей район, і повідомила гарні новини: ми неподалік резиденції президента.

Одного погляду на моїх товаришів було достатньо, щоб зрозуміти: зараз не найкращий час нападати на Снігоу. Гейл утратив чимало крові через рану на шиї, яку ми навіть не промили. Піта сидів на оксамитовій канапі, вп’явшись зубами в подушку, — намагався чи то не заверещати, чи то не збожеволіти. Полідевк, присівши біля мармурового коминка, тихенько схлипував. Кресида стояла поруч, сповнена рішучості, однак така бліда, що губи її аж посиніли. Мене ж переповнювала ненависть. Та коли ненависть угамується, від мене не буде жодної користі.

— Перевірмо шафи, — запропонувала я.

В одній зі спалень ми знайшли сотні жіночих суконь, пальт, черевичків, перук усіх кольорів веселки, а косметики було стільки, що вистало б розмалювати цілий будинок. У другій спальні теж був повний набір, але чоловічий. Отже, у жінки таки був чоловік. Або неймовірно везучий коханець, якого вранці не було вдома.

Я звеліла всім переодягатися. Глянувши на Пітині закривавлені зап’ястя, витягнула з кишені ключ і хотіла звільнити його, але сам Піта не дозволив.

— Ні, — мовив він. — Не треба. Так я тримаю себе в руках.

— Але тобі можуть знадобитися руки, — сказав Гейл.

— Коли я відчуваю, що на межі, тоді тисну кайданками на зап’ястя, і біль допомагає мені зосередитися, — мовив Піта. Я відступилася.

На щастя, надворі було холодно, тому ми легко приховали своє спорядження та зброю під широкими плащами й накидками. Зняли черевики, зв’язали їх шнурівками й перекинули через шию, натомість узули незручні туфлі. Однак найважче було приховати обличчя. Кресиду й Полідевка могли впізнати знайомі, Гейла могли запам’ятати з агіток і новин, а от нас із Пітою знав кожен житель Панему. Ми квапливо допомогли одне одному заховати обличчя під товстим шаром косметики, одягнули перуки й сонячні окуляри. А нам із Пітою Кресида ще й замотала рот і ніс шарфами.

Час збігав невпинно, але я все-таки затрималася на хвильку, щоб поновити запаси харчів і прихопити аптечку.

— Тримаємося разом, — мовила я на порозі.

А тоді ми вийшли прямісінько на вулицю. Сипав дрібненький сніжок. Схвильований натовп зі своїм смішним капітолійським акцентом гудів про повстанців, про голод і про мене. Ми перейшли через дорогу, минули кілька будинків. І щойно завернули за ріг, як побачили, що назустріч нам прямує зо три дюжини миротворців. Відскочивши вбік, щоб звільнити їм шлях, як робили всі капітолійці, ми зачекали, поки відновиться звична метушня натовпу, і тільки тоді рушили далі.

— Кресидо, — прошепотіла я. — Куди далі?

— Я думаю, — мовила вона.

Ми проминули ще один квартал, і тут завили сирени. Крізь вікно одного з помешкань видно було телевізор: передавали екстрений випуск новин, і на екрані одне по одному з’являлися наші обличчя. Миротворці досі не з’ясували, хто саме загинув, тому що серед світлин були Кастор і Фіней. Скоро кожен перехожий буде для нас небезпечніший, ніж миротворець.

— Кресидо!

— Є одне місце. Не ідеальне, звісно. Але можемо спробувати, — мовила вона.

Простуючи за нею, ми здолали ще кілька кварталів, а тоді крізь браму зайшли в якусь приватну резиденцію. Але виявилося, що ми просто зрізали кут, бо за кілька хвилин ми знову пройшли крізь браму й опинилися на маленькій вуличці, яка з’єднувала два проспекти. Тут розташувалися дві непоказні крамнички: вживаних речей і біжутерії. На вулиці я помітила всього кількох людей, але їм було байдуже до нас. Кресида почала пояснювати високим голосом, як важливо до холодів устигнути придбати шуби.

— Ви ще не бачили цін! Повірте, тут усе вдвічі дешевше, ніж на проспекті!

Ми зупинилися біля непоказної вітрини з манекенами у хутряних виробах. Здавалося, що крамниця на замку, але Кресида безцеремонно відчинила двері, від чого задзеленчали маленькі дзвіночки. Всередині малесенького похмурого приміщення, заставленого крамом, висів запах шкіри. Мабуть, торгівля йшла не дуже, адже ми були єдиними покупцями. Кресида рушила прямісінько до згорбленої фігури, яка сиділа в глибині крамниці. Я не відставала, по дорозі перебираючи пальцями м’яке хутро.

За прилавком сиділа дивовижна істота — такого я ще в житті не бачила. Це був яскравий взірець того, що не всі пластичні операції закінчуються добре. Гадаю, що навіть у Капітолії таке обличчя не вважали привабливим. Шкіра була напнута до межі й укрита татуюваннями — чорними й золотими смугами. Ніс був настільки плаский, що взагалі виникали сумніви, чи він там є. Я вже бачила у жителів Капітолія котячі вуса, але ж не такі довгі! На нас дивилася карикатурна котяча морда.

Кресида зняла перуку, щоб продемонструвати свою виноградну лозу.

— Тигріс, — мовила вона, — нам потрібна допомога.

Тигріс. Десь я вже чула це ім’я. Згадала! В одних із перших Голодних ігор показували молодшу й не таку екстравагантну копію цієї жінки. Гадаю, вона стиліст. Не пам’ятаю, від якого округу. Точно не від Округу 12. Напевно, вона зробила забагато операцій, і бридка зовнішність поклала край її кар’єрі.

Значить, ось де опиняються стилісти, коли стають непотрібні! У крихітних крамничках, де й доживають віку. Подалі від людей.

Я роздивлялася її обличчя. Цікаво, батьки назвали її Тигріс, цим і надихнувши на таке перетворення, чи вона сама обрала стиль, а тоді змінила ім’я, щоб личило до її котячих смужок?

— Плутарх сказав, що тобі можна довіряти, — додала Кресида.

Чудово, ця жінка ще й з людей Плутарха! Якщо вона не здасть нас Капітолію, то зможе повідомити Плутарха, а отже, й Коїн про наше місцеперебування. Ні, крамниця Тигріс — точно не ідеальне місце, але іншого в нас не було. Та й чи захоче Тигріс допомогти нам? Її погляд блукав між стареньким телевізором на прилавку й нашими обличчями, так ніби вона силкувалася нас пригадати. Щоб допомогти їй, я зняла шарф і перуку та ступила крок уперед, щоб світло екрана упало на мене.

Тигріс загарчала — точно як Денді, зіскочила з крісла та зникла за довгими рядами хутра. Щось цокнуло й ковзнуло, а тоді Тигріс помахала рукою, поманивши нас за собою. Кресида поглянула на мене, ніби запитуючи: «Ти впевнена?» Та хіба у нас був вибір? Якщо повернемося на вулицю, нас чекає полон або смерть. Відкинувши хутро, я побачила, що Тигріс відсунула одну з панелей внизу стіни. В отворі виднілися кам’яні сходи. Тигріс жестом запросила нас усередину.

Все довкола кричало: «Пастка!» В якусь мить я запанікувала й обернулася до Тигріс, силкуючись упіймати погляд її жовтуватих очей. Чому вона нам допомагає? Вона не Цинна, який був готовий пожертвувати собою заради інших. Ця жінка — втілення капітолійської обмеженості. Вона була зіркою Голодних ігор, аж поки... аж поки не перестала нею бути. Може, це воно і є? Гіркота? Ненависть? Помста? Власне, ця думка трохи мене заспокоїла. Жага помсти може жити в людині довго й горіти палко. Особливо якщо кожен погляд у дзеркало підживлює її.

— Снігоу викинув вас з Ігор? — запитала я. Тигріс нарешті глянула на мене. Мабуть, зараз її невидимий тигрячий хвіст невдоволено сіпнувся. — Бо ви ж знаєте, я збираюся його вбити.

Її уста розтягнулися, і я сприйняла це за посмішку. Переконавшись, що Тигріс не зовсім божевільна, я рушила вниз.

На півдорозі я наскочила на ланцюг — зачепила його, і сховок освітила флуоресцентна лампа. Це був крихітний підвальчик без вікон і дверей. З низькою стелею, але широкий. Мабуть, прохід між двома справжніми підвалами під помешканнями. Про існування цього місця майже неможливо здогадатися, хіба якщо зробити точні виміри. Підвал був холодний і вогкий, устелений безліччю шкур, які вже роками не бачили сонця. Якщо Тигріс не здасть нас, то сумніваюся, що тут нас хтось знайде. Коли я дісталася бетонної підлоги, мої товариші уже спускалися сходами. Панель ковзнула назад. Я чула, як зарипіли коліщата: до стіни підкотився вішак із хутром. Тигріс повернулася до свого крісла за прилавком. Її крамничка проковтнула нас.

І саме вчасно, бо Гейл уже ледве тримався на ногах. Ми зробили зі шкур ложе, зняли з Гейла усю зброю і вклали його на спину. В іншому кінці підвалу був кран, на землі кругла решітка — стік. Я покрутила кран, і у відповідь почулося шипіння, порскання, й нарешті полилася іржава вода, яка, втім, за кілька хвилин очистилася. Ми промили Гейлові рану на шиї, і стало ясно, що бинтів тут замало. Треба зашивати. В аптечці була голка та стерильна нитка, однак серед нас не було медиків. Мені спало на думку, що з цим найкраще впоралася б Тигріс. Вона ж стиліст, тому повинна знати, як працювати голкою. Але тоді в крамниці нікого не залишиться, та й вона уже й так багато для нас зробила. І я змирилася з тим, що сама найбільше пасую для цієї роботи, зціпила зуби й наклала шов — кілька нерівних стібків. Краси він не додасть, зате допоможе. Змастивши його антисептиком, я замотала рану бинтом. Дала Гейлові трохи знеболювального.

— Тепер спи. Тут ми в безпеці, — мовила я до Гейла. Він миттю заснув.

Поки Кресида з Полідевком стелили нам ложа зі шкур і хутра, я взялася до Пітиних зап’ясть. Обережно змила засохлу кров, змастила рани антисептиком і замотала під кайданками бинтом.

— Рани треба промивати, бо інфекція може поширитися і...

— Катніс, я знаю, що таке зараження крові, — мовив Піта. — Хоча моя мати й не цілителька.

Я немов перенеслася в часі — то була інша рана, інша пов’язка...

— Саме ці слова ти вимовив під час перших Голодних ігор. Правда чи ні?

— Правда, — відповів Піта. — А ти ризикнула життям, щоб роздобути ліки і врятувати мене?

— Правда, — я знизала плечима. — А зробити це я змогла тільки тому, що перед тим ти врятував життя мені.

— Невже?

Здається, мої слова збентежили його. Мабуть, справжні спогади боролися з кошмарами, тому що Пітине тіло напружилося, а щойно накладені пов’язки за зап’ястях вкрились яскраво-червоними кривавими плямами. А тоді, мов із нього випустили повітря, він розслабився.

— Я такий утомлений, Катніс.

— Поспи, — мовила я. Але він не міг заснути, поки я не пристебнула його кайданками до поруччя. Хіба зручно спати з руками, задертими над головою? Однак за кілька хвилин Піта заснув.

Кресида з Полідевком уже приготували для нас лежанки, перебрали запаси харчів і медикаменти й чекали на мої вказівки щодо того, хто стоятиме на варті. Полідевк не спав кілька днів, а нам із Кресидою вдалося кілька годин подрімати. Якщо миротворці увірвуться в підвал, то ми всі опинимося в пастці. Тепер ми на милості старої жінки-тигриці, якою — на що я дуже сподіваюся — керує всепоглинаюча жага смерті Снігоу.

— Не думаю, що є сенс стояти на варті. Давайте просто виспимося, — мовила я. У відповідь я отримала два кивки на згоду, і всі ми зарилися в м’яке хутро. Вогонь у моєму нутрі погас, а разом із ним полишила мене й сила. І я віддалася в обійми м’якого пліснявого хутра й забуття.

Запам’ятався мені всього один сон. Довгий і нудний, у якому я намагалася дістатися Округу 12. Уві сні домівка моя була ціла й неушкоджена, з живими мешканцями. Зі мною їхала Еффі Тринькіт у яскраво-рожевій перуці й пишному вбранні. Я все намагалася позбутися її, але вона з’являлася знову та знову, наполягаючи, що має супроводжувати мене, контролювати, щоб я не збилася з графіку. От тільки нас просто переслідували затримки: то бракувало якоїсь печатки, то Еффі зламала підбор... А тоді ми провели кілька днів на похмурій станції Округу 7, чекаючи на потяг, який так ніколи й не прибув. Прокинувшись, я почувалася гірше, ніж після найстрашніших нічних кошмарів, кривавих і жахливих.

Кресида, яка єдина не спала, сказала, що зараз по обіді. Я з’їла бляшанку телячого рагу й запила водою з-під крана. А тоді, прихилившись спиною до стіни, почала міркувати над подіями кількох останніх днів. Смерть. Кругом тільки смерть. Я заходилася загинати пальці, рахуючи жертви. Один, два — Мітчел і Богз залишилися в кварталі. Три — Мессала розтанув як свічка. Чотири, п’ять — Ліг 1 і Джексон принесли себе в жертву «м’ясорубці». Шість, сім, вісім — Кастор, Гомс і Фіней були обезголовлені ящірками-мутантами. Восьмеро мертвих за двадцять чотири години. Я знала, що це сталося, але все одно не могла повірити. Та ні, Кастор спить он там під хутром, Фіней за хвилину спуститься зі сходів, а Богз поділиться зі мною планом утечі...

Повірити, що вони мертві, — все одно, що визнати, що їх убила я. Гаразд, може, не Мітчела й не Богза — вони загинули не з моєї вини. Проте всі інші поплатилися життям, захищаючи мене й виконуючи завдання, яке я вигадала! Тепер мій намір стратити Снігоу публічно здавався неймовірно безглуздим. Особливо зараз, коли я сиділа нажахана в підвалі, підраховуючи наші втрати та граючись китичками срібних черевиків, які я вкрала в домівці незнайомої жінки. Ах так, я геть забула! Її також убила я. Тепер я вбиваю ще й мирних жителів.

Гадаю, саме час в усьому зізнатися.

І коли всі прокинулися, я зізналася. Як вигадала завдання, як поставила під загрозу життя інших, як прагнула помсти. Коли я закінчила, в підвалі запала мертва тиша. А тоді Гейл мовив:

— Катніс, усі ми чудово знали, що ти обманюєш, що Коїн не давала тобі завдання вбити Снігоу.

— Можливо, ти й знав. А солдати з Округу 13 — ні, — відповіла я.

— Ти справді гадаєш, Джексон повірила, що ти виконуєш наказ Коїн? — здивувалася Кресида. — Звісно, що ні. Але вона довіряла Богзові, а він наполягав, щоб ти не верталася, рухалася далі.

— Я ніколи не розповідала Богзові про свої плани, — сказала я.

— Та ти розповіла усьому командуванню! — мовив Гейл. — Це ж була умова, за якої ти погоджувалася стати Переспівницею. «Снігоу вб’ю я».

Який зв’язок між переговорами, які я вела з Коїн, вимагаючи надати мені виняткове право вбити Снігоу по закінченні війни, і цією незаконною мандрівкою в Капітолій?

— Я хотіла його вбити, але не такою ціною, — мовила я. — Те, що відбувається зараз, це справжня катастрофа.

— Гадаю, згодом це назвуть успішним виконанням плану, — сказав Гейл. — Ми проникли у ворожий табір, довівши, що оборона Капітолія не найкраща. Про нас сповістили в усіх новинах. Тепер у місті хаос, а Капітолій кинув усі сили на наші пошуки.

— Повірте мені, Плутарх просто у захваті, — додала Кресида.

— Це тому, що Плутархові байдуже до жертв, — мовила я. — Головне — видовищні Ігри.

Кресида з Гейлом знову й знову намагалися мене переконати. Полідевк кивав на згоду. Тільки Піта мовчав.

— А що думаєш ти, Піто? — запитала я його.

— Я думаю... що ти досі не уявляєш, який вплив маєш на інших, — з цими словами він підняв вище закуті в кайданки руки й сів. — Ніхто з загиблих не був ідіотом. Вони знали, що роблять. І йшли за тобою, бо вірили, що ти справді здатна вбити Снігоу.

Не знаю чому, але саме його слова переконали мене. Однак якщо Піта має рацію, — а він таки має рацію, — то виходить, що я заборгувала всім, і віддати цей борг можна тільки в один спосіб. Витягнувши з кишені паперову карту, я, сповнена рішучості, розпластала її на землі.

— Кресидо, де ми?

Крамниця Тигріс містилася за п’ять кварталів від Столичного кільця, а отже, і від резиденції Снігоу. Ми були дуже близько, та й «секрети» в цій зоні для безпеки мешканців резиденції були деактивовані. У нас уже є дещо для маскування, а якщо використати ще й хутряні вироби з крамниці Тигріс, то з’являється непоганий шанс дістатися резиденції непоміченими. А тоді що? Звісно, особняк охороняється двадцять чотири години на добу і оснащений камерами відеостеження й величезною кількістю «секретів», які активуються при найменшому русі.

— Нам потрібно виманити Снігоу з будинку, — мовив Гейл. — А тоді підстрелити.

— Він узагалі з’являється на людях? — запитав Піта.

— Не думаю, — відповіла Кресида. — Принаймні всі його останні промови транслювалися прямісінько з резиденції. А це було ще до того, як повстанці дісталися Капітолія. Гадаю, таким обачним він став після того, як Фіней публічно розповів про його злочини.

Саме так. Тепер не тільки тигріси ненавидять Снігоу, а ще й низка людей, які дізналися, як він учинив з їхніми друзями й родинами. Щоб виманити його з резиденції, потрібне диво. Наприклад...

— До мене б він вийшов, — мовила я. — Якби мене зловили. Він би точно зажадав публічної страти. Просто на сходах свого особняка... — я зробила паузу, щоб народ перетравив мою заяву. — Тоді Гейл зможе сховатися серед публіки та пристрелити його.

— Ні, — похитав головою Піта. — В цьому плані забагато «але». Снігоу може вирішити не вбивати тебе, а віддати на тортури, щоб отримати інформацію. Або ж накаже катувати тебе публічно, а сам сховається. Або ж уб’є тебе в особняку і тільки тоді виставить твоє тіло напоказ.

— Гейле? — обернулась я до Гейла.

— Занадто серйозне рішення, щоб приймати його, не обмізкувавши. Можливо, у крайньому разі, якщо все інше не вдасться... Треба ще поміркувати.

В тиші, яка запала, ми почули над головою тихі кроки Тигріс. Мабуть, час зачиняти крамницю. Тигріс замкнула двері, можливо, захлопнула ставні. За кілька хвилин панель на верхівці сходів ковзнула вбік.

— Піднімайтеся сюди, — почувся рипучий голос. — Дам вам поїсти.

Це вперше відтоді, як ми тут з’явилися, вона заговорила. Не знаю, чи це в неї від народження, чи виробилося за роки практики, але й муркотіла вона, як кицька.

Коли ми вилізли сходами нагору, Кресида запитала:

— Ти зв’язалася з Плутархом, Тигріс?

— Ще ні, — знизала плечима Тигріс. — Він сам здогадається, що ви в безпечному місці. Не хвилюйтеся.

Хвилюватися? Та я відчула неймовірне полегшення з того, що мені не даватимуть прямих указівок з Округу 13, а отже, не доведеться їх порушувати. Або вигадувати неоковирні виправдання своїм діям за останні кілька днів.

На прилавку лежало кілька черствих куснів хліба, шматок запліснявілого сиру і півпляшечки гірчиці. І я пригадала, що тепер і в Капітолії не всі їдять удосталь. Я не могла не сказати Тигріс, що в нас іще залишилися деякі припаси, але вона заперечно похитала головою.

— Я майже нічого не їм, — мовила вона. — А якщо і їм, то тільки сире м’ясо.

Вона занадто вжилася в образ, але я вирішила не розпитувати. Мовчки зішкребла плісняву з сиру й розділила його на п’ять порцій.

За вечерею ми дивилися останні капітолійські новини. Уряд повідомив, що нас залишилося всього п’ятеро. За інформацію про нас обіцяли величезну винагороду. Кілька разів наголосили на тому, що ми надзвичайно небезпечні. На екрані з’явилися ми з автоматами в руках: капітолійцям показали, як ми стріляли в миротворців, але вирізали ті кадри, де мутанти відривали голови нашим товаришам. Особливу увагу приділили застреленій мною жінці. Вона лежала там, де ми її залишили, з грудей стирчала моя стріла. Перед зйомкою їй освіжили макіяж.

Ніхто не переривав капітолійської трансляції.

— Повстанці не робили сьогодні заяв? — запитала я в Тигріс. Вона похитала головою. — Схоже, Коїн гадки не має, що зі мною робити, коли виявилося, що я жива.

Тигріс гортанно засміялася.

— Ніхто не знає, що робити з тобою, дівчинко.

А тоді вона змусила мене вдягти пару хутряних штанів, хоча я й не могла за них заплатити. Від таких подарунків не відмовляються. Та й у підвалі було холодно.

По вечері ми спустилися вниз і продовжили міркувати над планом. Нічого путнього не спадало на гадку, але всі ми погодилися, що більше не варто пересуватися містом гуртом — слід розділитися й проникнути в резиденцію, а далі вже з’явлюсь я — приманка для президента. Я погодилася на такий план, щоб уникнути подальших суперечок. Однак якщо я вирішу здатися раніше, то дозволу не питатиму.

Ми змінили пов’язки, знову прикували Піту до сходів і вмостилися на ніч. А за кілька годин я прокинулася — і виявила, що Піта з Гейлом ведуть тиху розмову. Я не могла не підслухати її.

— Дякую за воду, — сказав Піта.

— Без проблем, — відповів Гейл. — Я завжди прокидаюся вночі.

— Щоб перевірити, чи Катніс досі тут? — запитав Піта.

— Щось таке, — визнав Гейл.

На деякий час запала тиша, а тоді Піта заговорив знову:

— Гумористка Тигріс, правильно сказала. Ніхто не знає, що робити з Катніс.

— Ну, ми з тобою точно ніколи не знали, — мовив Гейл.

Вони обоє засміялися. Дивно було чути, що вони розмовляють отак. Майже як друзі. Але ж вони не друзі. Ніколи ними не були. Хоча й ворогами їх назвати важко.

— Вона кохає тебе, ти ж знаєш, — мовив Піта. — Сама фактично сказала мені це, коли тебе відшмагали.

— Не вір цьому, — відповів Гейл. — Як вона цілувала тебе під час Червоної чверті... мене вона ніколи так не цілувала.

— Це все було на публіку, — сказав Піта, однак у голосі його пролунав відтінок сумніву.

— Ні, ти її завоював. Усім пожертвував заради неї. Можливо, це єдиний спосіб переконати її в тому, що ти її кохаєш...

На довгу хвилю він замовк, а тоді мовив:

— Я мусив зголоситися добровольцем і посісти твоє місце у перших Голодних іграх. Захистити її ще тоді.

— Ти не міг, — мовив Піта. — Вона б тобі цього ніколи не пробачила. Ти повинен був подбати про її рідних. Родина важить для неї більше, ніж власне життя.

— Що ж, незабаром усе вирішиться саме собою. Сумніваюся, що ми всі троє доживемо до кінця війни. А якщо й виживемо, то нехай Катніс сушить собі голову, кого вибрати. — Гейл позіхнув. — Треба поспати.

— Ага... — Пітині кайданки брязнули об залізо — він умощувався. — Навіть не уявляю, як вона вибиратиме.

— Все просто, — останні слова Гейла долинули з-під шарів хутра. — Катніс вибере того, без кого не зможе вижити.

Розділ 6

У мене по хребту пробігли мурашки. Невже я така холодна й розміркована? Гейл не сказав: «Катніс обере того, без кого в неї розіб’ється серце» або «без кого вона не зможе жити». Тут би йшлося про пристрасть. Але мій найкращий друг вважає, що я оберу людину, без якої «не зможу вижити». У голосі його не було й натяку на те, що мною керуватиме любов, чи жага, чи бодай сумісність характерів. Я просто холоднокровно оцінюватиму переваги, які зможе запропонувати мені мій потенційний партнер. Так ніби мій вибір — пекар чи мисливець — залежатиме від того, хто з двох зможе забезпечити мені довголіття. Це просто жахливо, що Гейл сказав таке, а Піта йому не заперечив. Особливо зараз, коли на моїх почуттях грають усі — то Капітолій, то повстанці... В ту мить зробити вибір було легко. Я здатна вижити без них обох.

Уранці в мене не було ні часу, ні бажання носитися зі своїми враженими почуттями. Ще вдосвіта зібравшись на сніданок (який складався з печінкового паштету й рисових тістечок), ми ввімкнули телевізор Тигріс. Час від часу в офіційну трансляцію врізався Біпер. У війні стався новий поворот. Очевидячки, чорна хвиля надихнула одного з підприємливих командирів на цікаву ідею: відправляти покинуті автомобілі на автопілоті вздовж вулиць. Машини детонували не всі «секрети», однак чимало. Приблизно о четвертій годині ранку повстанці прорвалися в місто з трьох боків — уздовж так званих ліній А, В та С — й уже майже дісталися серця Капітолія. Завдяки новій тактиці вони захоплювали квартал за кварталом з мінімальними втратами.

— Це не триватиме довго, — мовив Гейл. — Власне, я здивований, що повстанці прорвалися так далеко. Капітолій перемкне «секрети» на ручне управління й детонуватиме їх тільки тоді, коли жертва потраплятиме в поле дії.

За кілька хвилин те, про що казав Гейл, показали на екрані. Повстанський загін пустив уздовж вулиці чергову машину, детонувавши цим чотири «секрети». Здавалося, що все гаразд. Перші троє солдатів дісталися кінця вулиці неушкоджені. Та коли за ними рушив увесь загін, який налічував двадцять солдатів, вибухнули міни, заховані в трояндових кущах біля крамниці, й усі повстанці загинули.

— Уявляю, як Плутарх нервує, адже він звик сам натискати на кнопочки, — мовив Піта.

Знову почалася трансляція з Капітолія, і зажурена дикторка оголосила, з яких кварталів починається евакуація цивільного населення. Поки вона говорила, я знайшла на своїй паперовій карті відповідні квартали й таким чином визначила можливу лінію фронту.

З вулиці долинули звуки бійки; наблизившись до вікна, я визирнула крізь щілинку у віконницях. У тьмяному ранішньому світлі розгорталася дивна вистава. Біженці з окупованих кварталів потоком лилися в центр Капітолія. Панікери були досі в нічних сорочках і капцях, тоді як зібрані й заздалегідь підготовлені мали на собі безліч одягу. Вони прихопили з собою все — від домашніх собак і скриньок із коштовностями до вазонів. Один чолов’яга в пухнастій піжамі тримав у руках перестиглий банан. Сонні збентежені діти вовтузилися біля батьків, надто налякані чи приголомшені, щоб плакати. Крізь вузьку щілину дітей було видно тільки частково. Пара величезних карих очей. Затиснута в руці лялька. Пара босих ніг, які посиніли на холоді й ледве дибали по нерівній бруківці... Це нагадало мені про дітей з Округу 12, які загинули, втікаючи від бомбардування. Я відійшла од вікна.

Тигріс запропонувала на день стати нашим шпигуном, оскільки її єдину ніхто не шукав. Зачинивши нас у підвалі, вона рушила в центр Капітолія, щоб роздобути всю можливу інформацію.

У підвалі я не могла всидіти на місці — дибала туди-сюди, доводячи всіх до сказу. Щось підказувало мені, що зараз не скористатися потоком наляканих біженців — велика помилка. Якого ще кращого прикриття треба? З іншого боку, кожна людина на вулиці — це ще одна пара очей, яка невпинно шукає п’ятьох повстанців. Але чого ми доможемося, сидячи тут? Ми тільки те й робимо, що спустошуємо наш незначний запас харчів і чекаємо на... на що? На те, що повстанці захоплять Капітолій? Це може забрати місяці, і що мені тоді? Вибігти надвір і привітати повстанців із перемогою? Коїн зажене мене в Округ 13, ще я не встигну сказати «ягода, ягода, ягода». Хіба заради цього я дісталася аж сюди, втратила майже всіх товаришів — і здамся в руки тієї жінки? Я маю вбити Снігоу! До того ж за останні кілька днів сталося стільки всього, що навряд чи я зможу. Якби бодай щось із цього спливло, про недоторканність я можу забути — і свою, і інших переможців. Мені це байдуже, а от декому вона знадобиться. Наприклад, Піті. Хай там що, а всі бачили, що це він штовхнув Мітчела в сітку. Важко навіть уявити, яке покарання присудить йому трибунал під головуванням Коїн.

Надвечір ми почали хвилюватися через тривалу відсутність Тигріс. Усі розмови зводилися до того, що її затримали або заарештували, чи вона здала нас добровільно, чи її поранили в бурхливому потоці біженців. Однак десь о шостій годині Тигріс таки повернулася. Нагорі почулося шарудіння, а тоді відсунулася панель. Повітря сповнив спокусливий запах смаженини. Тигріс приготувала нам шинку з картоплею. Це була перша гаряча страва за останні кілька днів, і спостерігаючи за тим, як Тигріс наповнює мою тарілку, я ледве стримувала слину.

Жуючи, я краєм вуха слухала розповідь Тигріс про те, як їй вдалося роздобути такі смаколики. Виявилося, що за теперішніх обставин торгівля хутром є прибутковим бізнесом. Особливо кидалися на хутро люди, які в паніці залишили весь одяг удома. Дехто досі тинявся вулицями, шукаючи притулку на ніч. Привілейовані мешканці центральної частини міста зачинилися в своїх помешканнях і не впускали нікого. Навпаки, більшість позамикали двері на засуви й затулили вікна віконницями, щоб усі подумали, буцім вони покинули своє житло, а самі сховалися всередині. У центрі міста роїлося безліч біженців, і миротворці ходили від дверей до дверей, вламуючись — якщо це було потрібно — у помешкання й насильно оселяючи там безхатченків.

По телебаченню показали стислу промову старшого миротворця: він повідомив правила поведінки, а головне, скільки біженців на один квадратний метр повинен прийняти кожен мешканець Капітолія. І нагадав, що вночі температура опуститься до мінуса, тож у таку важку годину президент Снігоу очікує від жителів Капітолія не просто смирення, а справжньої відданості. Тоді на екрані з’явилися постановочні сцени, в яких господарі з радісними обличчями впускали до себе вдячних біженців. Після цих кадрів старший миротворець докинув, що президент особисто звелів переобладнати частину своєї резиденції під притулок для біженців, які прибудуть завтра. А наприкінці додав, що власникам крамниць також варто приготуватися до прийому біженців.

— Тигріс, це про вас, — мовив Піта.

І я усвідомила, що він має рацію. Навіть така маленька вузька крамничка згодиться для пари-трійці біженців. От тоді ми справді опинимось у пастці у цьому підвалі, під постійною загрозою викриття. Скільки днів у нас у запасі? Один? Може, два?

Наостанок старший миротворець дав іще кілька вказівок щодо поведінки населення. Здається, ввечері стався прикрий інцидент: розлючений натовп забив до смерті хлопця, схожого на Піту. Надалі про всіх підозрілих осіб слід негайно повідомляти владі, а та вже арештовуватиме підозрюваних і встановлюватиме особу. А тоді показали фото жертви. Єдиною схожістю були біляві кучері, в усьому іншому той хлопець був схожий на Піту не більше, ніж я.

— Люди божеволіють, — пробурмотіла Кресида.

Далі ми переглянули короткі новини, з якими вклинилися повстанці, й дізналися, що сьогодні вони захопили ще кілька кварталів. Я зробила помітки на своїй карті й заходилася уважно її вивчати.

— Лінія С всього за кілька кварталів звідси, — оголосила я. Чомусь від цього я почала нервувати більше, ніж від новини про те, що миротворці шукають житло для біженців. І вирішила зайняти чимось руки. — Я помию посуд.

— Я тобі допоможу, — Гейл заходився збирати тарілки.

Піта провів нас поглядом. У малесенькій кухні Тигріс ми наповнила умивальник водою і мильною піною.

— Гадаєш, це правда? — запитала я. — Що Снігоу впустить біженців у свою резиденцію?

— На камеру — так, — мовив Гейл.

— Тоді вранці я вирушаю, — сказала я.

— Я з тобою, — мовив Гейл. — А як інші?

— Полідевк і Кресида можуть стати у пригоді. Як провідники, — мовила я. Власне, Полідевк і Кресида не створювали проблеми. — Але Піта надто...

— Непередбачуваний, — закінчив Гейл. — Як гадаєш, він досі хоче, аби ми його покинули?

— Можемо сказати йому, що він піддає нас небезпеці, — мовила я. — Може, він погодиться залишитися тут, якщо ми знайдемо переконливі аргументи.

Піта поставився до нашої пропозиції досить стримано. Охоче погодився, що його присутність може поставити нас під загрозу. Я вже була понадіялася, що наш план спрацює, що Піта пересидить війну тут, у підвалі Тигріс, аж тут Піта оголосив, що далі піде сам.

— І що ти робитимеш? — запитала Кресида.

— Ще не знаю. Можливо, відверну увагу на себе. Ви ж бачили, що сталося зі схожим на мене хлопцем, — мовив він.

— А що як ти... втратиш над собою контроль? — запитала я.

— Ти маєш на увазі... перетворюся на мутанта? Ну, якщо я почуватимуся недобре, то спробую повернутися сюди, — запевнив він мене.

— А якщо Снігоу знову тебе впіймає? — запитав Гейл. — У тебе навіть немає зброї.

— Я ризикну, — мовив Піта. — Як і всі ви.

Хлопці обмінялися довгим поглядом, і Гейл потягнувся до нагрудної кишені. Дістав свою пігулку й віддав Піті. Той довго дивився на Гейлову долоню, не приймаючи, але й не відхиляючи пігулки.

— А ти як?

— Не хвилюйся. Біпер показав, як вручну детонувати вибухівку на стрілах. А якщо не вийде, в мене є ніж. А ще в мене є Катніс, — сказав Гейл із посмішкою на вустах. — Вона не віддасть їм мене живого.

Я уявила, як миротворці волочать Гейла, і в голові залунала мелодія.

— Візьми, Піто, — мовила я напружено. А тоді простягнула до нього руку й затиснула пігулку в його долоні. — Поруч не буде нікого, тож нікому буде тобі допомогти.

Наступна ніч була важкою, ми раз у раз прокидалися від нічних кошмарів, а голови мало не закипали від планів на наступний день. О п’ятій ранку, коли ми почали збиратися, я полегшено зітхнула, хоча ніхто з нас не міг передбачити, що принесе йому цей день. Підкріпилися ми тим, що залишилося: консервованими персиками, крекерами, равликами, — залишивши Тигріс бляшанку лосося як скромну віддяку за все, що вона для нас зробила. Здається, наш учинок зворушив її. Обличчя Тигріс скривилося у дивній гримасі, і вона взялася до роботи. Наступну годину вона витратила на те, щоб змінити нас до невпізнанності. Переодягнула нас у звичний для Капітолія одяг, надійно сховавши під ним наші однострої. Воєнні черевики замаскувала під такими собі пухнастими капцями. На головах у нас тепер красувалися перуки, майстерно закріплені шпильками. Тигріс змила з нас залишки макіяжу, який ми наносили поспіхом, і заходилася перемальовувати наші обличчя наново. Наостанок вона дала нам на плечі накидки, щоб приховати зброю. А тоді вручила сумки й безліч дрібничок, щоб ми стали схожими на біженців, які втікають од повстанців.

— Не варто недооцінювати талановитого стиліста, — мовив Піта. Було важко сказати напевне, але, здається, Тигріс під своїми смугами вкрилася рум’янцем.

З новин ми не отримали ніякої корисної інформації, але на вулицях було так багато біженців, що стало ясно: з учорашнього ранку ситуація геть не змінилася. Згідно з планом ми повинні були просочитися в потік біженців трьома групами. Спочатку Полідевк і Кресида, які йтимуть попереду та вказуватимуть шлях. Тоді ми з Гейлом (згодом спробуємо потрапити в число тих біженців, яких впустять в особняк президента). І зрештою Піта, який рухатиметься за нами, готовий щомиті відвернути від нас увагу.

Тигріс визирала на вулицю крізь шпарку у віконницях, чекаючи слушної нагоди. За кілька секунд вона відчинила двері й кивнула Полідевку та Кресиді.

— Щасти, — мовила Кресида, і вони вийшли.

За хвилину ми рушимо услід. Діставши ключ, я відімкнула Пітині наручники й заховала їх до кишені. Піта почав розтирати зап’ястя, розминати кістки. І раптом на мене накотив відчай. Я мов знову опинилася на арені Червоної чверті, а Біпер знову вручав нам із Джоанною ту кляту котушку дроту...

— Послухай, — мовила я. — Тільки не накой дурниць.

— А я й не збираюся. Лише в крайньому разі. Ти ж знаєш, — відповів він.

Я пригорнула його за шию; він завагався, а тоді його руки таки обняли мене. Не так упевнено, як колись, але все-таки ніжно й міцно. У пам’яті зринули тисячі спогадів. Скільки разів ці руки були моїм порятунком, моїм прихистком, куди я втікала від усього світу! Можливо, тоді я не цінувала цього, але яким теплом тепер ці спогади зігрівали мене!

— Добре, — і я випустила Піту з обіймів.

— Пора, — сказала Тигріс. Я поцілувала її в щоку, застебнула свій червоний плащ із каптуром, натягнула на ніс шарф і вийшла слідом за Гейлом.

Колючі холодні сніжинки кусали щоки. Вранішнє сонце безуспішно силкувалося пробитися крізь мряку. За крок попереду вже неможливо було нікого розгледіти. Ідеальні умови, от тільки я гадки не мала, де зараз Полідевк і Кресида. Ми з Гейлом, схиливши голови, човгали бруківкою у потоці біженців. До нас долинали розмови, а ще я мала змогу почути все, чого не чула вчора за зачиненими вікнами. Плачі, схлипування, зітхання. І постріли — зовсім неподалік.

— Куди ми йдемо, дядечку? — запитав тремтячим голосом хлопчик у чоловіка з невеличким сейфом у руках.

— В особняк президента. Там нас прихистять, — відповів чоловік, важко дихаючи.

З вулички ми звернули на проспект.

— Тримайтеся праворуч! — гаркнув чийсь голос, і я побачила миротворців, які спрямовували людський натовп. З вітрин невеличких крамничок, ущент забитих біженцями, визирали нажахані обличчя. За таких умов у Тигріс іще до обіду можуть з’явитися непрохані гості. Покинувши наш сховок сьогодні вранці, ми зробили добре не тільки собі.

Надворі трохи виясніло, хоча сніг досі падав. Попереду, кроків за тридцять від нас, у натовпі я нарешті розгледіла Полідевка та Кресиду. Тоді я озирнулася, сподіваючись відшукати й Піту, але марно, натомість я привернула до себе увагу маленької дівчинки в яскраво-жовтому пальті. Підштовхнувши ліктем Гейла, я сповільнила крок, щоб нас від дівчинки загородило кілька людей.

— Може, нам доведеться розділитися, — прошепотіла я. — Якась дівчинка...

Раптом повітря розітнули постріли, і поруч із нами гримнулися на землю кілька людей. Над юрмою злетіли зойки, а друга хвиля пострілів скосила кількоро людей позаду нас. Ми з Гейлом впали на землю, відповзли кроків на десять до взуттєвої крамниці й заховалися за стійкою з черевиками на високих підборах.

З-за пухнастого пір’я, що ним були оздоблені черевики, Гейл нічого не міг роздивитися.

— Хто стріляє? Ти бачиш? — запитав він мене.

Але я поміж бузковими й салатовими черевиками бачила тільки вулицю, встелену трупами. Маленька дівчинка, яка звернула на мене увагу, стояла навколішках біля нерухомої жінки, хрипко плачучи й силкуючись її підняти. Наступна хвиля куль розітнула їй груди, залишивши на яскраво-жовтому пальтечку криваві плями. Дівчинка впала на землю. Поглянувши на її малесеньке скрючене тільце, я на мить втратила мову. Гейл підштовхнув мене ліктем.

— Катніс?

— Стріляють із даху над нашими головами, — відповіла я, продовжуючи спостереження. Миротворці у білих одностроях, із якими ми щойно розминулися, один по одному падали на землю. — Стріляють у миротворців, але стріляють погано. Мабуть, це повстанці.

Я зовсім не відчувала радості, хоча теоретично мала б, адже мої союзники прорвалися. Перед очима стояло лимонно-жовте пальтечко.

— Якщо почнемо стріляти ми, справі кінець, — мовив Гейл. — Увесь світ одразу ж здогадається, що це ми.

Він мав рацію. У нас були тільки наші дивовижні луки. Варто випустити всього одну стрілу — й обидві сторони одразу ж зрозуміють, що ми тут.

— Ні, — рішучо мовила я. — Ми повинні дістатися Снігоу.

— Тоді слід рухатися далі, поки весь квартал не вибухнув, — мовив Гейл.

Тримаючись за стіни, ми рушили вздовж вулиці. От тільки стіни здебільшого були вітринами крамниць. З другого боку до скла притискалися спітнілі долоні й нажахані обличчя. Я щільніше запнулася у шарф, натягнувши його мало не по самі брови, адже на нас дивилися сотні очей. За стійкою з портретами Снігоу ховався поранений миротворець, прихилившись спиною до цегляної стіни. Він попросив нас про допомогу, а Гейл натомість ударив його у скроню і забрав у нього пістолет. За кілька кварталів Гейл підстрелив іншого миротворця, і тепер у нас обох з’явилася звичайна зброя.

— То хто ми тепер? — запитала я.

— Божевільні від розпачу жителі Капітолія, — мовив Гейл. — Миротворці думатимуть, що ми на їхньому боці. Залишається сподіватися, що у повстанців достатньо мішеней і без нас.

Перебігаючи перехрестя, я міркувала, чи здатні ми зіграти таку роль. Та коли ми досягли наступного кварталу, питання відпало саме собою. А хто ці люди навкруги? Ніхто не дивився на нас. Повстанці в місті! Вони вже запрудили проспект, ховались у дверях будинків і за машинами; без упину торохкотіли автомати, хрипкі голоси віддавали накази, готуючись відбити атаку миротворчих військ, які наближалися до нас з іншого боку. Під перехресним вогнем опинилися біженці — неозброєні, нажахані, поранені.

Попереду детонував «секрет»: з труби повалила розжарена пара, яка обпалювала всіх на своєму шляху — земля довкола одразу вкрилася рожевими мертвими тілами. Після цього про бодай подобу ладу можна було забути. Від пари та снігу повис такий густий туман, що я не бачила цівки власного пістолета. Миротворці, повстанці, жителі — хто знає? Все рухоме тепер — мішень. Люди стріляли навмання, і я не була тут винятком. Серце шалено калатало, адреналін зашкалював, усі довкруж здавалися ворогами. Окрім Гейла. Це мій партнер у полюванні, єдина людина, якій я можу довірити прикрити мені спину. Немає іншого виходу, слід рухатися вперед, вбивати всіх на своєму шляху... Повсюди лементували люди, стікали кров’ю, вмирали. Ми завернули за ріг. Увесь квартал попереду був освітлений яскраво-червоним світлом. Ми позадкувати, тоді присіли навпочіпки біля сходової клітки і тільки скоса поглядали на світло. З тими, хто потрапив під нього, щось відбувалося. На них щось впливало... але що? Звук? Хвилі? Лазер? Зброя випадала з їхніх рук, пальці тягнулися до облич, а з усіх видимих отворів бризкала кров — з очей, носів, ротів, вух. Менш ніж за хвилину всі вже були мертві, і світло зникло. Я міцно зціпила зуби й кинулася бігти, перескакуючи через мертві тіла, хляпаючи по калюжах крові. Вітер здіймав сніжинки, видимість була жахлива, але сніг не міг заглушити чиїхось важких кроків.

— Лягай! — прошипіла я Гейлові. І ми впали на землю там, де стояли. Моє обличчя опинилося у досі теплій калюжі чиєїсь крові, але я, вдаючи мертву, намагалася не ворушитися, коли по мені пройшлися чиїсь важкі чоботи. Одні солдати уникали тіл. Інші, проходячи повз, буцали мене в руки, в спину, в голову. Коли чоботи віддалилися, я розплющила очі й кивнула Гейлові.

В наступному кварталі ми натрапили на ще більшу кількість наляканих біженців, однак солдатів ставало дедалі менше. Тільки-тільки ми понадіялися на перепочинок, як почувся тріск, так ніби яйце билося об стінку миски, от тільки в тисячі разів гучніше. Завмерши, ми почали роззиратися, шукаючи «секрет». Але тут їх начебто не було. А тоді я відчула, як носаки моїх черевиків повільно гойднулися.

— Біжи! — гукнула я до Гейла. Не було часу пояснювати, але за кілька секунд усі й так утямили, в чому суть пастки. Величезна тріщина розітнула квартал навпіл. Два боки вулиці почали хилитися вниз, повільно струшуючи людей у прірву.

Мене роздирали сумніви: бігти найкоротшим шляхом до наступного перехрестя — чи спробувати дістатися будинків і заскочити в якісь двері? У результаті я побігла навскоси. Два боки вулиці продовжували хилитися вниз, бігти ставало дедалі важче, ноги ковзали по гладкій бруківці. Я мов ковзала крижаним пагорбом, який ставав крутіший із кожним кроком. І перехрестя, і будинки були вже за крок, аж тут я відчула, що земля тікає з-під ніг. У мене не залишалося іншого вибору — слід було скористатися останніми секундами, поки ноги ще не відірвалися від бруківки, щоб відштовхнутися та стрибнути до перехрестя. Учепившись руками за край, я озирнулась — і побачила, що вулиця просто зникла. Ноги мої гойдались у повітрі, не було жодної опори. З глибочезної ями линув мерзенний сморід, так ніби там у літню спеку розкладалися трупи. В темряві повзали якісь чорні фігури, добиваючи тих, хто вижив після падіння.

З горла мого вихопився здушений зойк. Ніхто не прийшов мені на допомогу. Руки мало не зісковзнули з обледенілого краю, і тут я помітила, що вишу всього за два кроки від рогу «секрету». Помалу переставляючи руки, я поповзла вперед, силкуючись не звертати уваги на жахливі звуки, які долітали знизу. Коли долоні нарешті намацали ріг, я перекинула праву ногу через край. Вона за щось зачепилася, я з останніх сил сіпнулася — й опинилася на тротуарі. Важко хекаючи, тремтячи, я поплазувала геть від краю і вхопилася рукою за стовп, немов за якір, хоча вулиця в тому місці була ідеально гладка.

— Гейле! — загукала я у прірву, незважаючи на те, що мене можуть впізнати. — Гейле!

— Я тут!

Здивовано я обернула голову ліворуч. Дверцята пастки, які тримали вулицю, сягали самих порогів будинків. З десяток людей зуміли дістатися туди й тепер звисали хто де, насилу тримаючись за що можливо. За ручки, дверні молотки, поштові скриньки. За троє дверей від мене застряг Гейл, учепившись за декоративну ковку. Він зміг би легко потрапити в будинок, якби хтось йому відчинив. Та незважаючи на те, що він гучно калатав у двері, ніхто не прийшов йому на допомогу.

— Стережись! — гукнула я й витягнула пістолет Він відвернувся, а я доти стріляла в замок, поки двері не розчахнулися. Гейл розгойдався й заскочив у будинок. На якусь мить я відчула полегшення. А тоді побачила, як Гейла ухопили дві пари білих рукавичок.

Наші погляди зустрілися, Гейл щось мені крикнув. Але я нічого не розібрала. І не знала, що діяти. Я не могла покинути Гейла, але не могла й урятувати. Його вуста знову заворушилися. Я похитала головою: мовляв, не чую. Ось-ось миротворці збагнуть, кого зловили. Гейла почали затягувати всередину.

— Тікай! — загорлав він.

Розвернувшись, я помчала геть. Сама-одна. Гейл у полоні. Полідевк і Кресида, мабуть, загинули ще десять хвилин тому. А Піта? Я не бачила його жодного разу відтоді, як ми вийшли з крамниці Тигріс. Лишалося втішати себе думкою, що він міг повернутися. Можливо, відчув, що наближається напад божевілля, і повернувся у підвал. А може, зрозумів, що увагу Капітолія вже не треба відвертати — у влади своїх бід достатньо. І що вже не потрібно ставати приманкою й ковтати ягоду... Ягода! У Гейла немає пігулки! Я збагнула, що запевняння, буцім він зможе детонувати стрілу вручну, не більш ніж просто розмови. У нього навіть шансу не буде. Найперше, що зроблять миротворці, це відберуть у нього всю зброю.

Заскочивши у дверний отвір, я впала на землю, з очей покотилися сльози. «Пристрель мене», — ось що він казав. Я мала пристрелити його! Це був мій обов’язок. Це була наша мовчазна обіцянка одне одному. А я не дотримала слова, і тепер Капітолій вб’є Гейла, або катуватиме, накачає отрутою... Я відчула, як вкриваюся тріщинами, ось-ось розсиплюся... Залишилася одна-єдина надія. На те, що Капітолій впаде, складе зброю і видасть усіх полонених, поки Гейл іще неушкоджений. Але цього не станеться, поки живий Снігоу.

Двійко миротворців промчали повз мене, не звертаючи уваги на капітолійську дівчину, яка скулилась у дверному проході. Я взяла себе в руки, втерла сльози, поки вони не замерзли, й зосередилася. Гаразд, я досі нікому не відомий біженець. А може, ті миротворці, що зловили Гейла, встигли мене роздивитися? Я скинула плащ і вивернула його навиворіт, заховавши пурпурний верх і виставивши напоказ чорну підкладку. Натягнула каптур, ще дужче закутала обличчя. Притиснувши пістолет до грудей, я почала вивчати квартал. Тут тинялася всього жменька приголомшених біженців, які відбилися від решти. Я прилаштувалася біля двох літніх чоловіків, які навіть не поглянули на мене. Ніхто не шукатиме мене в компанії літніх людей. Коли ми дісталися наступного перехрестя, чоловіки несподівано зупинилися, і я мало не наскочила на них ззаду. Ось і воно — Столичне кільце. Потойбіч височів особняк президента.

Тут аж роїлося від людей, які тинялися туди-сюди, голосили або просто сиділи на землі, припадаючи снігом. Тут я не вирізнятимусь. Я почала проштовхуватися до резиденції, спотикаючись об покинуті скарби й замерзлі кінцівки. Здолавши півшляху, я виявила бетонну барикаду. Особняк оточував величезний прямокутник чотири фути заввишки. Можна було подумати, що до цієї огорожі ніхто не насмілиться наблизитися, однак тут була групка людей. Можливо, це обрані, які оселяться в особняку президента? Однак наблизившись, я побачила, що за бетонну огорожу пропускали тільки дітей. Від немовлят до підлітків. Наляканих і змерзлих. Одні тулилися одне до одного, щоб зігрітися, інші нерухомо сиділи на землі. Їх не пускали до особняка, а просто вносили в список. Зусібіч їх оточували миротворці. Я одразу ж здогадалася, що миротворці не захищали їх: якби Капітолій прагнув урятувати дітей, зараз вони були б у якомусь бункері. Це діти мають захистити президента Снігоу, стати йому щитом.

Раптом люди захвилювалися, почалася штовханина, натовп гойднувся ліворуч. Зусібіч мене затиснули тіла, і мене понесло в загальному потоці. До мене долинули вигуки «Повстанці! Повстанці!», і я збагнула, що солдати, певно, прорвалися на Столичне кільце. Мене штовхнуло на флагшток, і я подерлася вгору. Скориставшись мотузкою, яка звисала з вершечка, я почала перебирати руками, щоб вирватися з полону тіл, які скоро почнуть чавити одне одного. Згори я побачила повстанські війська. Вони прорвалися в центр, відтісняючи біженців убік. Я роззирнулась у пошуках «секретів», які обов’язково скоро детонують. Але нічого не відбувалося.

От тільки нізвідки з’явився вертоліт із гербом Капітолія і завис у повітрі просто над гуртом дітей. Згори посипалися сотні срібних парашутів. Навіть опинившись у центрі хаосу, діти здогадалися, що в парашутах. Харчі. Ліки. Подарунки. Вони жадібно хапали парашути, роздираючи замерзлими пальчиками обгортки. Вертоліт зник, минуло п’ять секунд — і зо двадцять парашутів вибухнули воднораз.

З натовпу долинуло голосіння. Хтось зойкав. З неба сипав червоний сніг упереміш із дитячими кінцівками. Чимало дітей загинули миттєвою смертю, та дехто ще корчився на землі. Вцілілі діти сторопіли, вони дивилися на срібні парашутики у власних руках, немов досі сподіваючись, що там ховаються скарби. Судячи з того, як миротворці кинулися розгороджувати барикади, щоб урятувати вцілілих дітей, їм нічого не було відомо про парашути. На обрії з’явився ще один гурт людей у білому. Але це були не миротворці, а медики. Повстанці. Я б нізащо на світі не переплутала їхні однострої ні з чиїми іншими. З ношами в руках вони кинулися допомагати дітям.

Спочатку мені в око впала довга білява коса. А тоді дівчина зняла пальто, щоб накрити зарюмсане маля, і я помітила качиний хвостик — сорочка вибилася зі спіднички. Я відреагувала точно так само, як тоді, коли на Жнива Еффі Тринькіт оголосила її ім’я. Мабуть, я заклякла, тому що незчулася як знов опинилася на землі. І почала проштовхуватися крізь натовп, як тоді. Я вигукувала її ім’я, але воно губилося в ревищі. Я вже майже дісталася, вже була майже біля барикади, коли вона, здається, почула мене. Озирнулася, і її вуста збиралися вимовити моє ім’я.

І в ту мить вибухнула решта парашутів.

Розділ 7

Правда чи ні? Я була у вогні. Полум’яні кулі після вибуху парашутів перелетіли через барикаду, розітнувши повітря, та приземлилися в натовпі людей. Одна з куль упала просто на мене, лизнула своїм вогненним язиком мені спину й перетворила мене на якусь нову істоту — невгасну як сонце.

Вогонь притуплює все, лишаючи тільки біль. Нема ні образів, ні звуків, ні відчуттів — лише безжальне палання плоті. Мабуть, час від часу я непритомніла, та що з того, якщо навіть тоді не могла забутися? Я Циннина пташка, я у вогні, лечу навмання, силкуючись утекти від того, від чого утекти неможливо. На моєму тілі виросло полум’яне пір’я, і з кожним змахом крил вогонь розгоряється дедалі дужче. Я горю, пожираючи сама себе, і не можу згоріти...

Зрештою мої крила втомилися, я почала втрачати висоту, сила тяжіння потягнула мене вниз — у море кольору Фінеєвих очей. Я пливла на спині, палаючи під водою, та на зміну нестерпному болю прийшов біль тупий і тихий. І я попливла за течією, не в силі гребти, і тоді до мене прийшли вони. Мертві.

Ті, кого я любила, пташками пролітали високо в небі. Кружляли, скиглили, кликали мене до себе. Мені нестерпно кортіло приєднатися до них, та мої крила просякли морською водою, і я не могла їх здійняти. Ті, кого я ненавиділа, підлітали до води й цюкали гострими як голки дзьобами моє солоне тіло. Клювали й клювали мене, намагаючись утопити.

Маленька біла пташка з рожевою плямкою на грудях підлетіла до мене, вп’ялася крихітними кігтиками в груди, силкуючись утримати мене на плаву. «Ні, Катніс! Ні! Не вмирай!»

Однак ті, кого я ненавиділа, перемагали. І якщо пташка й надалі чіпатиметься за мене, то також загине. «Прим, відпусти!» І зрештою вона послухалася.

Глибоко під водою не було нікого. Чулося тільки моє важке сапання: я докладала неймовірних зусиль, вдихаючи повітря разом із водою, а тоді видихаючи його. Хотіла завмерти, затамувати подих, але море не слухалося мене і змушувало дихати проти волі. «Дай мені померти. Дай піти вслід за іншими», — благала я. Однак марно.

Я застряла тут на довгі дні, на роки, можливо, на цілі століття. Мертва, але не до кінця. Жива, але за крок від смерті. Настільки самотня, що зраділа б і найстрашнішому гостю. І коли він прийшов до мене, мені зробилося легко та приємно. Морфлій! Він пульсував жилами, вбиваючи біль, від нього тіло стало невагомим, випірнуло на поверхню та спочило в морській піні.

Піна. Я й справді лежала в піні. Відчувала її кінчиками пальців, моє оголене тіло купалося в ній. Біль і далі пропікав мене, але був він якийсь наче реальний. Горло пересохло, язик зробився немов наждачний папір. У повітрі витав запах мазі від опіків, так добре знайомий мені з першої арени. Чувся мамин голос. Це налякало мене, і я спробувала пірнути на дно, щоб здалеку все роздивитися. Та назад вороття не було. Зрештою я змушена була згадати, хто я. Дівчина з важкими опіками, без крил. Без вогню. І без сестри.

У сніжно-білій капітолійській лікарні медики намагалися сотворити диво. Затягнути опіки новими шарами шкіри. Приживити до мого тіла нові клітини й переконати їх у тому, що вони мої. Мої кінцівки згинали й випростували, аби переконатися, що я знову зможу рухатися. Звідусіль раз у раз лунало, як сильно мені пощастило: очі не постраждали. Як і загалом обличчя. А легені можна вилікувати. Скоро я буду як нова копійка.

Коли моя ніжна шкіра стала досить пружною і вже не боялася простирадл, до мене почало приходити більше відвідувачів. Морфлій відчиняв двері не тільки живим, але й мертвим. Геймітч, жовтий і зажурений. Цинна з новою весільною сукнею в руках. Деллі з розмовами про те, що всі люди чудові. Батько, який заспівав усі чотири куплети «Дерева страстей» і нагадав, що мамі (котра, звільняючись після чергування, постійно спала на кріслі поруч із моїм ліжком) не обов’язково про це знати.

Прокинувшись одного дня, я збагнула, що більше мені не дозволять жити у країні снів і марень. Доведеться їсти через рот. Рухати тілом самотужки. Самій ходити у ванну... Не уникла я й короткої зустрічі з президентом Коїн.

— Не хвилюйся, — мовила вона. — Я притримала його для тебе.

Лікарі губилися в здогадках, чому я втратила здатність говорити. Мені зробили безліч аналізів, але голосові зв’язки пошкоджені не були, і ніхто не міг зрозуміти, що зі мною не так. Зрештою головний лікар на ім’я Аврелій дійшов висновку, що я просто відмовляюся розмовляти, отже, причина ховається у моїй психіці. Він вважав, що моя німота є наслідком важкої психічної травми. І хоча в лікарні були тисячі різноманітних препаратів, він наказав просто мене облишити. Я ні про що не запитувала, однак люди все одно завалювали мене інформацією. Про війну: Капітолій упав того дня, коли вибухнули парашути, тепер Панемом керує президент Коїн, залишається придушити всього декілька загонів миротворців. Про президента Снігоу: зараз він у в’язниці, очікує на суд і страту. Про мій загін: Кресида з Полідевком вирушили в тур по округах, щоб зафільмувати, якої шкоди завдала війна. Гейл, який при спробі втечі отримав дві кулі, зараз в Окрузі 2 розправляється з останніми миротворцями. Піта досі в опіковому відділенні: він також дістався Столичного кільця. Про сім’ю: мати переживає горе, з головою поринувши в роботу.

Мені не було чим зайнятися, тому горе поїдало мене зсередини. Не давало мені зламатися тільки те, що Коїн дотримала слова. Я вб’ю президента Снігоу. Коли це станеться, не залишиться нічого.

Зрештою мене виписали з лікарні й разом із мамою оселили в одній із кімнат особняка президента. Мама там майже не бувала, вона їла та спала в лікарні. Вся відповідальність за мене впала на Геймітча, він піклувався про мене, стежив, щоб я вчасно їла та приймала ліки. А це було завдання не з легких. Я поводилася точно так само, як в Окрузі 13: безцільно блукала резиденцією. Заходила у спальні й кабінети, бальні зали й ванні кімнати. Шукала дивні схованки. Наприклад, сиділа в шафі з хутром. Або в шафці в бібліотеці. Або в старій ванні у кімнаті зі списаними меблями. Мої схованки були похмурі й тихі, і їх було важко знайти. Я скручувалася калачиком, щоб стати меншою, щоб узагалі зникнути. Закутавшись у тишу, я просто сиділа й термосила браслет із позначкою «Психічно неврівноважена».

«Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Мій дім — Округ 12. Округу 12 більше не існує. Я — Переспівниця. Це я повалила Капітолій. Президент Снігоу ненавидить мене. Він убив мою сестру. Тепер я вб’ю його. І тоді Голодні ігри закінчаться...»

Час від часу я опинялася в своїй кімнаті, не певна, хто або що привело мене туди: чи то необхідність уколоти дозу морфлію, чи то Геймітч. Я слухняно їла, приймала ліки, а ще доводилося митись. Я не боялася води — радше лякалася віддзеркалення свого оголеного тіла, покраяного шрамами, спотвореного вогнем. Трансплантована шкіра була гладенька, ніжно-рожева — як дитяча. Моя власна попечена, але залікована шкіра була червона, гаряча, мовби розплавлена. Неушкоджені ділянки були бліді, аж білі. Я мала вигляд дивацької ковдри з різних клаптиків шкіри. Де-не-де волосся моє повністю згоріло, а те, що не згоріло, було нерівно обстрижене. Катніс Евердін, дівчина у вогні... Мені було байдуже, от тільки одного погляду в дзеркало було достатньо, щоб викликати спогади про біль. Звідки він узявся. І що сталося перед тим, як цей біль народився. Моя маленька сестричка перетворилася на факел.

Коли я заплющувала очі, ставало ще гірше. У темряві вогонь горить яскравіше.

Час від часу мене навідував лікар Аврелій. Він мені подобався, бо ніколи не бовкав дурниць: наприклад, ніколи не казав, що я в цілковитій безпеці, або що, можливо, зараз це здається неймовірним, але одного дня знову буду щаслива, або що тепер у Панемі буде набагато краще. Він просто запитував, чи хочу я побалакати, а коли я мовчала, засинав у кріслі. Власне, я вважаю, що всі його візити мали один мотив — йому хотілося подрімати. І це влаштовувало нас обох.

Час спливав, хоча я й не орієнтувалася, скільки годин чи хвилин минуло. Президента Снігоу судили, визнали винним і винесли йому смертний вирок. Про це мені розповів Геймітч, а ще я підслухала розмову охоронців у коридорі. У мою кімнату принесли костюм Переспівниці. На ліжко поклали і лук, але не було стріл. Чи то вони згоріли, чи то мені ще не дозволялося носити зброю. На мить я замислилася, чи не слід якось приготуватися до цієї визначної події, та нічого не спало на думку.

Одного дня по обіді я довго просиділа на підвіконні, дивлячись крізь шибку вдалечінь, а тоді рушила на звичну прогулянку особняком, але заплуталася й повернула ліворуч, хоча завжди ходила праворуч. І опинилася в незнайомому, дуже дивному місці, й одразу ж заблукала. Але тут було так тихо й безлюдно, що навіть не було в кого спитати дороги. Однак мені тут сподобалося. Шкода, що я не натрапила на це місце раніше. Тут було дуже тихо, товсті килими й важкі гобелени приглушували звуки. Неяскраве світло. М’які кольори. Спокій. Аж раптом я відчула запах троянд. Заховавшись за портьєрою, я затремтіла, коліна підігнулися — я не могла утекти, просто закам’яніла, чекаючи на появу мутантів. Та зрештою я зрозуміла, що мутанти не з’являться. Тоді що це за запах? Справжні троянди? Невже я поблизу оранжереї, де вирощують ці жахливі квіти?

Я почала скрадатися коридором, а запах ставав дедалі уїдливішим. Можливо, він був не такий міцний, як той, що линув од мутантів, але набагато насиченіший, адже його не перебивав сморід стічних вод і вибухівки. Завернувши за ріг, я опинилася віч-на-віч із двома здивованими вартовими. Не миротворцями, певна річ. Тут більше не було миротворців. Але це були не підтягнуті солдати з Округу 13 в сірих одностроях. Ці двоє, чоловік і жінка, були вдягнені як повстанці: в подертий мішаний одяг. Виснажені, досі перебинтовані, вони охороняли двері, що вели в кімнату з трояндами. Коли я ступила крок до дверей, їхні рушниці схрестилися, загородивши мені дорогу.

— Вам туди не можна, міс, — мовив чоловік.

— Солдате, — виправила його жінка. — Вам заборонено туди заходити, солдате Евердін. Це наказ президента.

Я просто терпляче завмерла на місці, сподіваючись, що вони самі опустять зброю, самі зрозуміють, що за тими дверима ховається те, що мені зараз конче необхідно. Всього одна троянда. Єдина квіточка. Щоб застромити її в петлицю Снігоу, перш ніж я його пристрелю. Здається, вартові розхвилювалися через мою появу. Вони вже хотіли кликати Геймітча, аж тут позаду мене почувся голос.

— Впустіть її.

Підсвідомо я впізнала цей голос, але не змогла одразу визначити, кому він належить. Це людина не зі Скиби, не з Округу 13 і точно не з Капітолія. Обернувшись, я угледіла Пейлор, командувачку Округу 8. Вона здавалася ще більше виснаженою, ніж тоді в лікарні, та хіба зараз хтось мав інакший вигляд?

— Я беру всю відповідальність на себе, — мовила Пейлор. — Вона має право на все, що ховається за цими дверима.

То були її солдати, а не солдати Коїн. Не мовивши й слова, вони опустили зброю, даючи мені дорогу.

Ступивши кілька кроків уперед, я відчинила скляні двері. Аромат став таким міцним, що, здається, перебив усі інші запахи. Вологе повітря приємно холодило розпашілу шкіру. Троянди були й справді прегарні. Переді мною простягнулися ряди розкішних квітів, і соковито-рожевих, і кольору призахідного сонця, і навіть блідо-голубих. Я блукала між рядами ретельно доглянутих рослин; роздивлялася, але не торкалася їх, знаючи, якими смертоносними можуть бути ці красуні. Я одразу впізнала високий кущ із тугими білосніжними пуп’янками, які тільки-тільки починали розпукуватися. Сховавши долоню в рукаві, щоб бува не торкнутися бутона, я взяла секатор і саме збиралася зрізати троянду, коли пролунав чоловічий голос:

— Чудовий вибір.

Рука сіпнулася, секатор клацнув — і пошкодив ніжку троянди.

— Звісно, всі кольори чудові, але що може бути ідеальніше за білий?

Я досі нікого не бачила, але, здавалося, голос долинав просто з клумби. Обережно взявши троянду за колючу ніжку, я завернула за ріг — і побачила нарешті його: він сидів у кріслі біля стіни, одягнений, як завжди, охайно й елегантно, однак на руках і ногах у нього красувалися кайдани й маячки. В яскравому світлі шкіра його здавалася дуже блідою, аж якоюсь зеленкуватою. В руці він тримав білий носовичок, заплямований червоною кров’ю. Та попри такий жахливий стан, його зміїні очі холодно світилися.

— Я сподівався, що ти таки завітаєш у мої покої.

Його покої. Я без запрошення увірвалася в його володіння точно так само, як минулого року він у мої, щоб своїм криваво-трояндовим подихом видихнути мені в обличчя свої погрози. Ця теплиця, мабуть, його улюблена кімната; можливо, в кращі часи він сам вирощував троянди. Але тепер і вона перетворилася на його в’язницю. Ось чому вартові не хотіли мене пропускати! Ось чому впустила мене Пейлор.

Я гадала, що Снігоу замкнули в якійсь підземній темниці, найвіддаленішій і найжахливішій у Капітолії, а натомість його помістили в цей розкішний куточок. Це справа рук Коїн. Гадаю, щоб створити прецедент. Як знати, що станеться з нею самою у майбутньому. Цим жестом вона хотіла показати, що президенти — навіть найжорстокіші — мають право на особливе ставлення. Зрештою, хто знає, коли згасне її теперішня влада?..

— Нам слід так багато обговорити, та я відчуваю, що твій візит буде коротким. Тому спочатку найважливіше, — Снігоу закашлявся, а коли забрав хустинку від рота, вона стала ще червонішою. — Мені страшенно шкода твоєї сестри.

Хоча я перебувала в стані омертвіння, наркотичного заціпеніння, від його слів мене прошив біль. Іще раз нагадавши, що жорстокості Снігоу немає меж. І що він стоятиме однією ногою в могилі, а все одно намагатиметься знищити мене.

— Яка марна, яка непотрібна смерть! Саме тоді гра й закінчилася. Я й так уже хотів здатися, аж тут дітям скинули ті парашути...

Його очі немов приклеїлися до мене, він жодного разу не змигнув, наче боявся проґавити мою реакцію. Та в його словах не було сенсу. Хто скинув дітям парашути?

— Ти ж не думаєш, що це я наказав так учинити, правда? Якби в мене був справний вертоліт, я б скористався ним для втечі. Але той вертоліт... Що мали на меті люди, які прислали його? Ми з тобою добре знаємо, що я здатен убивати й дітей, але я не марнотратний. Я забираю життя тільки тоді, коли це необхідно. Навіщо мені було вбивати стільки капітолійських дітей? У мене підстав не було.

Він знову закашлявся. Цікаво, він навмисне дав мені час перетравити його слова? Бреше. Ну звісно, що бреше. Та було в його брехні щось дивне.

— Мушу визнати, це був майстерний крок із боку Коїн. Сама лише думка про те, що я вбив ні в чому не винних беззахисних дітей, змусила останніх моїх прихильників відвернутися од мене. Після цього люди припинили чинити опір. Знаєш, що всю цю сцену транслювали в прямому ефірі? Відчувається рука Плутарха. А парашути! Так схоже на старшого продюсера, чи не так? — Снігоу торкнувся кутиків рота. — Я впевнений, він не навмисно цілився в твою сестру, просто не пощастило...

З теплиці Снігоу я вмить перенеслася в арсенал Округу 13 до Гейла й Біпера. Я роздивлялася креслення Гейлових пасток. Він хотів скористатися з людських слабкостей. Перша бомба вбиває жертву. Друга — того, хто приходить жертві на порятунок... Я немов знову почула Гейлові слова: «Ми з Біпером дотримуємося таких самих правил, як президент Снігоу, коли накачував Піту».

— Я завинив у тому, — мовив Снігоу, — що не здогадався одразу, не розкусив плану Коїн. Розпалити війну Капітолія з округами, а наприкінці гри, майже не зазнавши шкоди, з’явитися на сцені й узяти владу в свої руки. Без сумніву, вона з самого початку планувала посісти моє місце. Чому я дивуюся? Зрештою, саме Округ 13 розпочав повстання, яке призвело до Чорних часів, а тоді покинув усі інші округи напризволяще. Однак я не стежив за Коїн. Я стежив за тобою, Переспівнице. А ти за мною. Боюся, нас обох пошили в дурні.

Мені не хотілося вірити йому. Є речі, які навіть я не в силі витримати. І вперше після смерті сестри я заговорила:

— Я вам не вірю.

Снігоу вдавано-розчаровано похитав головою.

— Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному.

Розділ 8

У коридорі я наскочила на Пейлор. Вона стояла на тому ж місці, що й кілька хвилин тому.

— Ти знайшла те, що шукала? — запитала вона.

У відповідь я показала білий бутон і мовчки пішла геть. Мабуть, до своєї кімнати, бо далі я пам’ятаю, як набрала в склянку води з крана й поставила в неї троянду. А тоді впала навколішки на холодну плитку й схилилася над квіткою, адже було так важко роздивитися білу плямку в яскравому флуоресцентному світлі. Запхнувши палець під браслет, я скрутила його як джгут, і зап’ястя аж запалало. Я сподівалася, що біль допоможе мені зосередитися, як завжди допомагав Піті. А я мушу зосередитися. Мушу дізнатися правду.

Варіантів було два, але пояснень могло бути безліч. Наприклад, як я й думала, вертоліт міг прислати Капітолій, миротворці скинули парашути, пожертвувавши життями капітолійських дітей, знаючи, що повстанці, які вже увійшли в місто, кинуться їх рятувати. На підтримку цієї теорії були навіть деякі докази: на вертольоті був капітолійський герб, миротворці навіть не зробили спроби обстріляти вертоліт із землі, та й Капітолій завжди використовував дітей як пішаків у війні проти округів. Іншу теорію запропонував Снігоу. Капітолійський вертоліт, керований повстанцями, бомбардував дітей із метою швидкого завершення війни. Але якщо все було саме так, чому Капітолій не спробував збити ворожий вертоліт? Може, повстанці заскочили їх зненацька? Чи в них не залишилося засобів для захисту? Округ 13 цінує дітей, принаймні мені завжди так здавалося. Ну, мене вони ніколи не цінували. Тільки-но я впоралася зі своїм завданням, мене вирішили позбутися. Однак у цій війні мене уже давно перестали вважати дитиною. Та й навіщо повстанцям було скидати парашути, якщо вони знали, що їхні медики кинуться на допомогу й постраждають від другої хвилі вибухів? Вони б так не вчинили. Просто не могли. Снігоу бреше. Маніпулює мною, як завжди. Сподівається налаштувати мене проти повстанців і зруйнувати їхні плани. Так. Звісно.

Тоді що не дає мені спокою? По-перше, дві хвилі вибухів. У Капітолія теж могла бути така зброя, я лише знала, що вона стовідсотково є у повстанців. Розробка Гейла й Біпера. Крім того, Снігоу навіть не спробував утекти, а я знала, що виживати він уміє. Було важко повірити, що у нього не було сховку — якогось віддаленого бункера, напхом напханого припасами, щоб дожити решту свого нікчемного зміїного життя. І зрештою, його думка про Коїн. Неспростовним є той факт, що Коїн і справді вчинила так, як казав Снігоу. Дочекалася, поки Капітолій та округи знищать одні одних, а тоді просто перебрала на себе всю владу. Однак навіть якщо таким був її план, це не означає, що це за її наказом скинули парашути. Перемога уже й так була в її руках. Усе було в її руках.

За винятком мене.

І мені пригадалося, що відповів мені Богз, коли я зізналася, що ніколи раніше не замислювалася над тим, хто повинен зайняти місце Снігоу: «От бачиш, ти не відповіла беззастережно, що підтримаєш Коїн, а значить, ти становиш загрозу. Ти — обличчя революції. У тебе більше впливу, ніж у будь-кого. І мені здається, що досі ти просто терпіла Коїн».

Раптом я подумала про Прим: їй іще не виповнилося чотирнадцятьох років, вона була замала, щоб стати солдатом, але чомусь опинилася на передовій. Як таке могло статися? Я ні хвилини не сумнівалася в тому, що моя сестра сама схотіла на передову. І що вміла більше за інших, старших за неї. Однак, щоб відіслати тринадцятирічну дівчинку в епіцентр війни, треба було отримати дозвіл з самої гори. Може, вказівку дала сама Коїн, сподіваючись, що смерть Прим остаточно мене знищить? Чи змусить без сумнівів стати на бік Коїн? Навіть якби я сама не стала свідком вибуху, численні камери на Столичному кільці зафільмували б усе для мене. Зберегли б цю мить назавжди.

Я мало не з’їжджала з глузду, у мене починалася параноя. Про завдання мало знати багато людей. Хтось би обмовився. Чи ні? Про завдання достатньо було знати Коїн, Плутарху й невеликому гурту відданих людей, яких легко ліквідувати.

Зараз я дуже потребувала допомоги, от тільки всі, кому я довіряла, загинули. Цинна. Богз. Фіней. Прим. Є ще Піта, однак він може лише висловлювати припущення, та й хто знає, в якому він стані зараз. Залишився тільки Гейл. Він далеко, але якби він був поруч, чи змогла б я довіритись йому? Хай що б я сказала, хай як би сформулювала фразу, все одно непрямо звинуватила б Гейла в тому, що це саме його бомба вбила Прим. А цей факт більше за всі інші переконує мене в тому, що Снігоу бреше.

Залишається тільки одна людина, яка може знати правду і яка досі, сподіваюся, на моєму боці. Звісно, навіть піднімати це питання ризиковано. Та хоча Геймітч неодноразово грався моїм життям на арені, сумніваюся, що він здасть мене Коїн. Може, ми і сварилися між собою, але завжди з’ясовували стосунки сам-на-сам, без посередників.

Звівшись на ноги, я вийшла в коридор і попленталася до Геймітчевої кімнати. Коли на мій стук ніхто не відповів, я увійшла без запрошення. Фе! Просто неймовірно, як швидко людина здатна забруднити своє помешкання. Тарілки з залишками їжі, потовчені пляшки від спиртного, уламки меблів, розкидані по всій кімнаті, — наслідки п’яних бешкетів. Сам Геймітч, неохайний і невмитий, лежав без тями на зіжмаканих простирадлах на ліжку.

— Геймітчу, — покликала я, потрусивши його за ногу. Звісно, він не чув. Я ще трохи його потермосила, а тоді не витримала й вилила на нього холодну воду. Отямившись, він оскаженіло почав розмахувати ножем. Очевидячки, кінець панування Снігоу не приніс полегшення Геймітчу.

— А, це ти, — мовив він. Судячи з голосу, він був досі п’яний.

— Геймітчу, — почала я.

— Послухайте тільки! Переспівниця знову заговорила, — він розреготався. — Що ж, Плутарх буде на сьомому небі від щастя, — він ковтнув просто з пляшки. — А чому я до нитки мокрий?

Я жбурнула глечик на купу брудного одягу.

— Допоможіть мені, — попросила я.

Геймітч нахилився до мене, і в повітрі завис важкий дух алкоголю.

— Що сталося, люба? Проблеми з вибором коханого?

Не знаю чому, але його слова вразили мене в саме серце. Так умів тільки Геймітч. Мабуть, на моєму обличчі ясно читався біль, бо сп’яну Геймітч спробував загладити провину:

— Гаразд, жарт був зовсім не смішний... — (Я уже була на порозі). — Кажу ж, не смішний! Повернись!

Почувся гуркіт: судячи з усього, Геймітч намагався мене втримати, але перечепився і впав.

Трохи потинявшись особняком, я зрештою сховалася в шафі, повній шовкового краму. Поздиравши з вішаків речі, я вимостила собі гніздечко, в яке зарилася з головою. У кишені за підкладку завалилася пігулка морфлію, і я ковтнула її без води, сподіваючись угамувати близьку істерику. Проте однієї пігулки було недостатньо, щоб цілком відключитися. Я чула вдалині голос Геймітча: він шукав мене, але в такому стані він би сам себе не знайшов. До того ж це була новенька схованка. У шовковому коконі я почувалася мов лялечка, яка очікує на перетворення. Мені завжди ввижалося, що це момент цілковитого спокою... Спочатку так і було. Та ближче до ночі я відчула себе в пастці, в шовкових тенетах, не здатна звільнитися, поки не перетворюся на щось нове та прекрасне. Я корчилася, силкуючись скинути з себе понівечену шкаралущу й виростити бездоганні крила. Та, незважаючи на неймовірні зусилля, я залишилася огидним створінням, замкненим в обгорілому тілі.

Зустріч зі Снігоу пробудила всі мої колишні нічні кошмари. Так ніби мене знову вжалили мисливці-вбивці. Хвиля за хвилею на мене накочувалися жахіття, і коли мені здавалося, що от-от я прокинуся, на мене обрушувалася нова хвиля кошмарів. Коли мене зрештою знайшли охоронці, я сиділа в шафі, заплутавшись у шовку, й верещала як божевільна. Спочатку я відбивалася, але їм таки вдалося мене переконати в тому, що вони намагаються мені допомогти, витягнути з шафи й відвести назад до моєї кімнати. Дорогою ми пройшли повз вікно, і я побачила сірий сніжний світанок над Капітолієм.

У кімнаті на мене чекав похмільний Геймітч зі жменькою пігулок у руці й тацею їжі, якої ми так і не торкнулися. Він спробував мене розговорити, та збагнувши, що всі спроби марні, відіслав мене у ванну, яку хтось приготував заздалегідь. Ванна була глибока, на дно вели три сходинки. Опинившись у теплій воді, я занурилася в піну по саму шию, сподіваючись, що скоро подіють ліки. Погляд мій зупинився на троянді, яка за ніч розпустила свої ідеальні пелюстки і тепер наповнювала повітря міцним ароматом. Підвівшись, я потягнулася по рушник, щоб накрити троянду, і саме в цю мить почувся легенький стукіт у двері, й до ванної кімнати зазирнули три добре знайомі мені обличчя. Вони силкувались усміхнутися, але навіть Вінія, побачивши моє скалічене тіло, не змогла приховати шоку.

— Сюрприз! — пропищала Октавія, а тоді розридалася. Мене здивувала їхня поява, а тоді я здогадалася, що, мабуть, сьогодні день страти. І ця трійця прийшла, щоб приготувати мене до виходу на публіку. Зробити з мене красуню. Не дивно, що Октавія розплакалася. Вона усвідомила, що це неможливо.

Всі троє боялися навіть торкнутися моєї полатаної шкіри, щоб не поранити, тому я взяла рушник і витерлася сама. Я їх запевнила, що майже не відчуваю болю, однак Флавій усе одно морщився, вдягаючи на мене халат. У спальні на мене чекала ще одна несподіванка — вона гордо сиділа у кріслі, розпроставши плечі. Ідеальна від золотистої перуки до модних шкіряних туфель на високих підборах. Вона геть не змінилася, якби не відсутній погляд в очах.

— Еффі, — мовила я.

— Привіт, Катніс, — вона підвелася й поцілувала мене в щоку, так ніби з нашої останньої зустрічі, з тієї ночі перед Червоною чвертю, нічого не сталося. — Сьогодні в тебе важливий, важливий, важливий день! Готуйся, а я перевірю, чи все йде за планом.

— Гаразд, — відповіла я їй у спину.

— Подейкують, Плутарх із Геймітчем добряче попотіли, щоб урятувати їй життя, — прошепотіла Вінія. — Після твоєї втечі її ув’язнили, тож це трохи допомогло.

От сміхота: Еффі Тринькіт — повстанець! Та мені зовсім не хотілося, щоб Коїн її вбила, тому я вирішила, що в разі необхідності підтверджу: вона була заодно з повстанцями.

— Мабуть, Плутарх таки добре вчинив, викравши вас трьох.

— Ми єдині з усіх підготовчих команд, хто залишився в живих. Усі стилісти з Червоної чверті мертві, — мовила Вінія. Вона не сказала, хто саме їх стратив. Та хіба це мало значення? Обережно взявши мою тремтячу руку, вона оглянула її. — Що робитимемо з нігтями? Червоні чи, може, чорні?

Флавій сотворив ще одне диво з моїм волоссям: спереду підрівняв, а ззаду затулив залисини довшими пасмами. Оскільки обличчя моє не постраждало, з ним проблем не виникло. Коли я вбрала костюм Переспівниці, створений Цинною, шрами було видно тільки на шиї, передпліччях і долонях. Октавія пристебнула мені на груди брошку-переспівницю, і ми всі на крок відступили від дзеркала, щоб оглянути мене. Я просто не могла повірити очам: з легкої руки цієї дивовижної трійці зовні я мала чудовий вигляд, хоча всередині була цілковито спустошена.

Почувся стукіт у двері, й у кімнату зазирнув Гейл.

— Можна тебе на хвилинку? — запитав він.

У дзеркалі я бачила, як заметушилася підготовча команда. Не знаючи, куди подітися, вони, наштовхуючись одне на одного, потинялися кімнатою, а тоді зачинились у ванній. Гейл підійшов до мене ззаду, і ми поглянули одне на одного в люстрі. Я шукала якийсь знак, що ми й досі ті самі хлопець і дівчина, які п’ять років тому зустрілися випадково в лісі й відтоді стали нерозлучними. Цікаво, що було б із ними, якби дівчина не потрапила на Голодні ігри? Якби закохалася в хлопця, можливо, навіть вийшла за нього заміж? І колись у майбутньому, щойно менші брати й сестри підросли б, утекла з ним у ліси, назавжди покинувши Округ 12. Чи зазнали б вони щастя в лісах, чи все одно б між ними стали біль і журба — навіть без допомоги Капітолія?

— Я тобі дещо приніс, — Гейл простягнув мені сагайдак. Взявши його в руки, я помітила, що там була всього одна звичайна стріла. — Все повинно бути символічно. Ти зробиш останній постріл, поставиш у війні крапку.

— А що як я схиблю? — мовила я. — Тоді Коїн накаже витягнути стрілу та знову принести мені? Чи сама застрелить Снігоу?

— Ти не схибиш, — і з цими словами Гейл одягнув сагайдак мені на плече.

Ми стояли лице до лиця, але не дивилися одне на одного.

— Ти жодного разу не навідав мене у лікарні.

Він не відповів, і тоді я просто спитала:

— То була твоя бомба?

— Не знаю. І Біпер не знає, — мовив Гейл. — Та хіба це має значення? Тебе завжди мучитимуть сумніви.

Він замовк, сподіваючись, що я заперечу; мені й хотілося заперечити, та я знала, що Гейл правий. Навіть зараз у мене перед очима стояв спалах, який поглинув Прим, навіть зараз я відчувала жар від полум’я. І це завжди для мене буде пов’язано з Гейлом. Моє мовчання було красномовніше за відповідь.

— А ти ж бо поклала на мене найвідповідальніше завдання: попіклуватися про твою родину, — мовив він. — Стріляй — і все, гаразд?

Торкнувшись моєї щоки, Гейл пішов. Мені кортіло погукати його назад, сказати, що я помилялася. Що я зможу змиритися й жити з цим. Що я пам’ятаю обставини, за яких він створив бомбу. Що візьму до уваги власні непростимі злочини. Що докопаюся до істини, дізнаюся, хто скинув парашути. Доведу, що це були не повстанці. Пробачу Гейла. Але насправді я цього не могла зробити, тож мені просто доведеться жити з цим болем.

До кімнати увійшла Еффі, щоб супроводжувати мене на якусь нараду. Схопивши лук, я в останню мить згадала про троянду, яка іскрилася в склянці з водою. Коли я увійшла до ванної кімнати, то побачила там свою підготовчу команду: вони сиділи рядочком на ванні, згорблені й переможені. Й тоді я згадала, що зруйнований не тільки мій світ.

— Ходіть, — мовила я до них. — Нас чекає публіка.

Я гадала, що мене просто проінструктує Плутарх, де ставати і як стріляти в Снігоу. Натомість, увійшовши до кімнати, я побачила за столом шістьох людей. Піту, Джоанну, Біпера, Геймітча, Енні й Енобарію. Всі вони були одягнені в сірі повстанські однострої Округу 13 і мали жахливий вигляд.

— Що це таке? — запитала я.

— Ми не впевнені, — відповів Геймітч. — Але дуже схоже на зібрання всіх живих переможців.

— Більше нікого не залишилося? — запитала я.

— Ціна слави, — мовив Біпер. — Ми були під прицілом з обох боків. Капітолій стратив тих переможців, яких підозрювали в співпраці з повстанцями. Повстанці повбивали тих, кого вважали союзниками Капітолія.

Джоанна покосилася на Енобарію.

— Тоді що тут робить вона?

— Вона підпадає під дію так званої Угоди Переспівниці, — мовила Коїн, безшумно увійшовши в кімнату. — Адже Катніс Евердін погодилася допомагати повстанцям взамін на недоторканність для ув’язнених переможців. Катніс дотримала слова, так само вчинили й ми.

Енобарія посміхнулася Джоанні.

— Рано зраділа, — відрубала Джоанна. — Ми все одно тебе вб’ємо.

— Катніс, сідай, будь ласка, — мовила Коїн, причинивши по собі двері. Я сіла між Біпером та Енні й обережно поклала троянду на стіл. Як завжди, Коїн одразу перейшла до справи. — Я зібрала вас тут, щоб обговорити одне питання. Сьогодні ми стратимо Снігоу. За останні кілька тижнів сотні його союзників-поневолювачів були визнані винними й засуджені до страти, якої вони зараз і чекають. Однак від їхніх рук постраждало стільки безневинних жителів округів, що таке покарання багатьом здається занадто лояльним. Власне, люди просять повного знищення всіх капітолійців. Однак, якщо ми хвилюємося за долю людства, робити цього не можна.

Крізь воду в склянці я побачила Пітину спотворену руку. Опіки. Тепер ми обоє обпалені у вогні. Мій погляд ковзнув угору — туди, де полум’яні язики лизнули його чоло, обсмаливши брови, але не зачепили очей. Отих блакитних очей, які в школі іноді шукали моїх, а тоді ніяково опускалися долі. Точно як зараз.

— Є альтернатива. Оскільки ми з колегами не можемо знайти консенсусу, було домовлено, що рішення прийматимуть переможці. Ви повинні проголосувати. Чотири голоси достатньо для ухвалення рішення. Ніхто не може утриматися від голосування, — мовила Коїн. — Є пропозиція замість знищення усього населення Капітолія провести останні символічні Голодні ігри, в яких братимуть участь діти, пов’язані родинними зв’язками з тими, хто займав найвищі керівні посади в Капітолії.

Всі ми витріщилися на Коїн.

— Що? — вигукнула Джоанна.

— Ми проведемо ще одні Голодні ігри за участі дітей із Капітолія, — пояснила Коїн.

— Ви жартуєте? — запитав Піта.

— Ні. Ще я повинна попередити вас: якщо Ігри таки відбудуться, то всі знатимуть, що проводимо ми їх із вашої згоди, однак таємниця голосування буде збережена: ніхто й ніколи не дізнається, за що віддали свій голос саме ви. Заради вашої ж безпеки, — пояснила Коїн.

— Це Плутархова ідея? — запитав Геймітч.

— Ні. Моя, — сказала Коїн. — Це наймудріша помста з найменшими втратами. Можете розпочинати голосування.

— Ні! — вигукнув Піта. — Звісно, що я голосую проти! Ми не можемо допустити ще одні Голодні ігри!

— А чом би й ні? — заперечила Джоанна. — Мені здається, що це цілком справедливо. У Снігоу є онучка. Я голосую за.

— Я також, — мовила Енобарія байдуже. — Нехай самі посмакують кашу, яку заварили.

— Саме проти цього ми повстали! Пам’ятаєте? — Піта подивився на решту. — Енні?

— Я голосую проти, так як і Піта, — мовила вона. — І Фіней зробив би так, якби був серед нас.

— Але його тут немає, тому що його вбили мутанти Снігоу, — нагадала Джоанна.

— Ні, — мовив Біпер. — Це створить поганий прецедент. Ми повинні припинити сприймати одні одних як ворогів. Зараз для виживання понад усе необхідна єдність. Я проти.

— Залишилися Катніс і Геймітч, — сказала Коїн.

Цікаво, тоді теж так було? Сімдесят п’ять років тому? Купка людей сиділа ось так за столом і вирішувала, чи варто розпочати проведення щорічних Голодних ігор? Чи висловив бодай хтось незгоду? Чи змилувався над безневинними дітьми? Запах троянди Снігоу прокрався мені у ніздрі, тоді в горло, стиснув легені. Усі, кого я любила, загинули, а ми зараз обговорюємо доречність проведення наступних Голодних ігор, буцімто щоб не марнувати життя! Нічого не змінилося. Тепер уже нічого не зміниться.

Я зважила всі варіанти, ретельно все обміркувала. Не відриваючи очей від троянди, я мовила:

— Я голосую за... через Прим.

— Геймітчу, тепер усе залежить від вас, — мовила Коїн.

Розлючений Піта крикнув до Геймітча, що той не може, не має права виявити таку жорстокість, але Геймітч невідривно стежив за мною. Ось воно: ось та мить, коли ми нарешті усвідомили, наскільки ми схожі, наскільки добре розуміємо одне одного.

— Я підтримую Переспівницю, — мовив Геймітч.

— Чудово. Голосування закінчено, — мовила Коїн. — А тепер ходімо, час страти.

Коли вона проходила повз мене, я простягнула їй склянку з трояндою.

— Зможете подбати про те, щоб Снігоу пристебнули оце? Біля самого серця?

— Звісно, — усміхнулася Коїн. — А ще я подбаю про те, щоб він дізнався про Ігри.

— Дякую, — мовила я.

В кімнату хлинули люди, оточили мене зусібіч. Останні приготування, макіяж, інструкції від Плутарха, а тоді мене відвели до парадного входу в особняк. Столичне кільце було переповнене людьми, вони заполонили всі прилеглі вулиці. Свої місця почали займати офіційні особи. Варта. Чиновники. Очільники повстання. Переможці. Долинули гучні привітання: це означало, що на балконі з’явилася Коїн. Тоді Еффі поплескала мене по плечу, і я ступила під холодне зимове сонце. Під ревіння збудженого натовпу пройшла на своє місце. Стоячи в профіль до публіки, я чекала. Коли у дверях з’явився Снігоу в оточенні конвою, народ немов оскаженів. Снігоу прив’язали до стовпа, що було необов’язково. Він і так не збирався тікати. Та й не було куди втікати. Це вам не простора площа перед Тренувальним центром, а невеличка вузька тераса навпроти особняка президента. Не дивно, що мені навіть не запропонували попрактикуватися. Снігоу стояв усього метрів за десять од мене.

Лук завібрував у мене в руці. Закинути руку за спину, дістати стрілу. Вкласти її в тятиву, націлитися в троянду, не відриваючи очей від обличчя Снігоу. Він закашлявся, і по його підборіддю потекли тоненькі цівки крові. Язиком облизав пухкі губи. Я шукала його погляду: хотіла побачити бодай щось — страх, докори сумління, злість. Натомість угледіла знайомий зацікавлений вираз, як під час нашої останньої розмови. Він ніби знову казав: «Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному».

Так, він має рацію. Ми домовилися.

Кінчик стріли задерся вгору. Я відпустила тятиву. І президент Коїн, перекинувшись через перила балкона, впала на землю. Мертва.

Розділ 9

Мій учинок заскочив усіх зненацька, і в мертвій тиші, яка запала над Столичним кільцем, чувся лише один звук. Сміх Снігоу. Моторошне булькотіння-гигикання, яке переросло в кашель: із горла Снігоу хлинула кривава піна. Я бачила, як він нахилився, вибльовуючи рештки свого життя, але за мить це видовище загородив своїми спинами конвой.

Поки сірі однострої наближалися до мене, я міркувала над тим, яким буде моє недовге майбутнє в ролі вбивці нового президента Панему. Спочатку мене допитають, швидше за все, катуватимуть, а тоді публічно стратять. Можливо, дозволять, як колись, попрощатися з купкою людей, які досі мені небайдужі. Уявивши обличчя матері, яка тепер залишиться сама-самісінька на світі, я прийняла рішення.

— На добраніч, — прошепотіла я до лука й відчула, як він вимкнувся. Підкинувши ліву руку, схилила голову, щоб дотягнутися до пігулки, захованої в рукаві. Але натомість мої зуби вп’ялися в чиюсь плоть. Від несподіванки я сіпнулась і зустрілася поглядом із Пітою: він не зводив із мене очей. На його руці красувалися сліди від моїх зубів, зі свіжої рани цебеніла кров; це він не дав мені проковтнути ягоду.

— Відпусти! — загарчала я, силкуючись вивільнити плече.

— Не можу, — мовив він. Коли варта потягнула мене геть від Піти, рукав тріснув, і темно-фіолетова пігулка впала на землю: останній подарунок Цинни розсипався на порох під важким черевиком вартового. Я перетворилася на дикого звіра: копалася, дряпалася, кусалася, звивалася, щоб вивільнитись, а натовп стискав нас зусібіч. Вартові підняли мене в повітря, щоб розлючені люди не розтовкли мене, а я й далі смикалася та брикалася. Я гукала Гейла. Шукала його поглядом у тисняві. Він зрозуміє, що мені потрібно. Один влучний постріл — і всьому кінець. От тільки нічого не сталося: ніхто не пустив у мене ні стріли, ні кулі. Може, Гейл не бачить мене? Ні, це неможливо. Над нашими головами, на гігантському екрані, йшла пряма трансляція. Гейл усе бачив, усе знав, але нічого не зробив. Повівся так, як я, коли його впіймали. Око за око, зуб за зуб.

Я залишилася сама.

Мене завели в резиденцію, одягнули на руки кайданки й зав’язали очі. Мене то тягнули, то несли довгими коридорами, то заштовхували в ліфти, то витягували з них, і зрештою жбурнули на застелену килимом підлогу. Кайданки зняли, а двері замкнули на замок. Коли я зняла з очей пов’язку, то виявила, що опинилася в колишній своїй кімнаті у Тренувальному центрі. Там, де провела кілька останніх дорогоцінних днів перед моїми першими Голодними іграми й перед Червоною чвертю. На ліжку не було нічого, крім матраца, шафи також зяяли порожнечею, та я б упізнала цю кімнату й так.

Насилу звівшись на ноги, я зняла костюм Переспівниці. Мене добряче потовкли, можливо, зламали палець чи два, та найгірше під час сутички з вартою поплатилася шкіра: рожеві клаптики молодої шкіри розлізлися, мов серветки, і зі штучно нарощених клітин цебеніла кров. Оскільки лікарів до мене не прислали, а самій мені було до всього байдуже, я просто вилізла на ліжко та скрутилася калачиком на матраці, понад усе на світі воліючи сплисти кров’ю.

Та не з моїм щастям. До вечора кров запеклася, все тіло боліло та прилипало, я не могла поворухнутися, але я була жива. Підвівшись із ліжка, я попленталась у ванну кімнату, по пам’яті вибрала найпростіший режим, делікатний, без мила й шампунів, й присіла навпочіпки, впершись ліктями в коліна, а голову схиливши на руки.

«Мене звати Катніс Евердін. Чому я досі не померла? Я мала померти. Для всіх було б ліпше, якби я померла...»

Коли я ступила на килимок, мою поранену шкіру обпекло гаряче повітря. Тут не було ні чистого вбрання, ні бодай рушника, щоб загорнутися. Повернувшись у кімнату, я помітила, що костюм Переспівниці зник. На його місці лежав бавовняний халат. Хтось приніс вечерю, а на десерт була жменька пігулок. Поруч також стояла баночка з маззю. Я з’їла їжу, прийняла ліки й натерла шкіру маззю. А тоді почала міркувати над тим, як накласти на себе руки.

Застрибнувши на закривавлений матрац, я скрутилася калачиком: не те щоб мені було холодно, просто в самому халатику я почувалася зовсім голою. Викинутися з вікна, мабуть, не вийде: тут затовсте скло. Можна сплести ідеальну петлю, та нема на чому вішатися. Можна ховати пігулки, а тоді одного чудового дня випити їх усі одним махом, от тільки за мною ведеться цілодобове стеження. Я була на сто відсотків упевнена, що й зараз мене показують у прямому ефірі, а коментатори наввипередки намагаються пояснити мій учинок, докопатися до мотиву вбивства президента Коїн. Оскільки за мною постійно наглядають, версія з самогубством відпадає. Моє життя цілковито залежить від Капітолія. Знову.

Я вирішила просто на все наплювати. Лягти в ліжко, не їсти, не пити, не вживати ліків. А чому б ні? Так теж можна померти. Якби за деякий час на заваді не стала моя залежність від морфлію. Вона накотила на мене не поволі, як у лікарні Округу 13, а раптово, однією великою потужною хвилею. Мабуть, я приймала досить великі дози, бо коли почалася ломка, мене трусило й лихоманило, боліло все тіло — і мою рішучість немов рукою зняло. Упавши навколішки, я дряпала нігтями килим, шукаючи дорогоцінні пігулки, які встигла повикидати. Довелося переглянути план самогубства, і я вирішила, що ліпше повільно помру від морфлію. Перетворюся на жовтий мішок із кістками й величезними очима. Кілька днів я ретельно дотримувалася плану і досягнула непоганих результатів, аж тут трапилася несподіванка.

Я почала співати. Біля вікна, в душі, уві сні. Годину за годиною я співала балади, любовні пісні, гірські пісеньки. Усіх цих пісень навчив мене батько, адже по його смерті у моєму житті було дуже мало музики. Дивовижно було те, як добре я все пам’ятала — мелодії, слова. Мій голос, спочатку грубий і невпевнений, згодом розспівався й звучав чарівно. Цей голос таки змусив би переспівниць замовкнути, а тоді підхопити мелодію. Минали дні, тижні. Я спостерігала, як за вікном на карниз сідає сніг. І за весь цей час я чула лише один голос — власний.

Цікаво, що робиться на волі? В чому причина такої довгої затримки? Хіба так важко підготувати страту однієї-єдиної дівчини? Я наполегливо руйнувала власне здоров’я. Схудла до кісток — такою я ще в житті не була, й іноді моя битва з голодом була настільки завзята, що якийсь тваринний інстинкт мало не змушував мене піддатися спокусі й накинутися на хліб із маслом чи смаженину. Однак я трималася. Кілька днів я почувалася зовсім кепсько і сподівалася, що це кінець, але тут помітила, що пігулок морфлію значно поменшало. Мене вирішили поволі від них відучувати. Але навіщо? Адже одурманеної наркотиками Переспівниці буде набагато легше позбутися перед натовпом. Аж раптом мене вжалила жахлива думка: а що як мене й не збираються вбивати? Що як на мене інші плани? Підрихтувати, видресирувати й знову використовувати?

Я не піддамся. Якщо я не зможу накласти на себе руки тут, то обов’язково зроблю це за першої-ліпшої нагоди. Мене можуть відгодувати. Привести моє тіло в ідеальний стан, пишно мене вбрати, знову зробити з мене красуню. Можуть вигадати чудернацьку зброю, яка оживатиме в моїх руках, та ніколи не зможуть промити мені мізки. Я більше не довірятиму жодному чудовиську на ім’я людина, тільки собі. Гадаю, Піта мав рацію, коли казав, що людство знищить себе і на зміну нам прийдуть розумніші, гідніші істоти. Тому що вид, здатний пожертвувати своїм потомством заради політики, не заслуговує на життя. Можете розуміти це, як хочете. Снігоу вважав Голодні ігри дієвим способом контролю. Коїн вважала, що парашути прискорять розв’язку війни. Але хто від цього виграв? Ніхто. Правда в тому, що ніхто не хоче жити в світі, де таке можливе.

Останні два дні я просто лежала на матраці — не їла, не пила, не приймала пігулок, аж раптом двері моєї кімнати відчинилися. До ліжка хтось підійшов. Геймітч.

— Суд над тобою завершився, — мовив він. — Ходімо. Ми їдемо додому.

Додому? Про що це він? У мене більше немає дому. Та навіть якби мені й дозволили вийти звідси, я була заслабка, щоб рухатися. У кімнату увійшли якісь незнайомці. Вони напоїли й нагодували мене. Викупали й одягнули. А тоді один із них відніс мене на руках, немов ганчір’яну ляльку, на дах, заніс у вертоліт і пристебнув до крісла. Геймітч і Плутарх сіли навпроти. За кілька секунд ми злетіли в повітря.

Я ще ніколи не бачила Плутарха в такому піднесеному гуморі. Він просто світився.

— Мабуть, у тебе мільйон запитань!

Оскільки я нічого не відповіла, він сам продовжив торохтіти.

Коли я вбила Коїн, у натовпі прокотилося сум’яття. Щойно галас стих, виявили тіло президента Снігоу, досі прив’язане до стовпа. Важко сказати, чому він помер — задихнувся від кашлю чи його затовк натовп. Та хіба це має значення? Всім байдуже. Негайно оголосили вибори, і президентом обрали Пейлор. Плутарха призначили помічником президента з питань зв’язку, а це означало, що тепер він вирішуватиме, що і коли транслювати по телебаченню. Першим великим телевізійним проектом був мій суд, на якому Плутарх виступав свідком. Від захисту, певна річ. Однак, мабуть, найбільше я повинна дякувати лікарю Аврелію, який виставив мене абсолютно безнадійною контуженою божевільною. За умовами мого звільнення я й надалі перебуватиму під його наглядом — по телефону, оскільки він нізащо не погодиться переїхати у таке Богом забуте місце, як Округ 12, а саме туди мене запроторили. Справа в тому, що ніхто гадки не мав, що робити зі мною тепер, коли війна закінчилася, хоча якщо спалахне нова війна, Плутарх обов’язково знайде в ній роль і для мене. Тут Плутарх голосно розсміявся. Здається, його ніколи не хвилювало те, що ніхто не цінує його жартів.

— Готуєтеся до нової війни, Плутарху? — запитала я.

— О ні, не зараз. Поки що ми перебуваємо в стані солодкого сп’яніння, коли всі без винятку погоджуються, що недавно пережиті жахи не повинні повторитися, — мовив він. — Та колективна думка, як правило, швидко міняється. Ми — мінливі безмозкі створіння з поганою пам’яттю й нездоланним потягом до саморуйнації. Однак хто знає? Може, на цьому все закінчиться, Катніс.

— Що? — запитала я.

— Наша ера. Можливо, саме зараз ми стаємо свідками еволюції людської раси. Подумай про це.

А тоді він запитав мене, чи не хочу я взяти участь у новій пісенній програмі, яка стартує за кілька тижнів. Людям не завадить трохи розважитися. Плутарх пришле до мене знімальну групу.

Дорогою ми заскочили в Округ 3, щоб висадити Плутарха: він мав зустрітися з Біпером, щоб обговорити інноваційні технології відеотрансляцій. На прощання він сказав:

— Не зникай.

Коли ми знову піднялися високо в небо й опинилися поміж хмар, я поглянула на Геймітча.

— А чому повертаєтеся в Округ 12 ви?

— Здається, для мене в Капітолії також не знайшлося місця, — мовив він.

Спочатку я ні про що не замислилася. Але згодом до мене почали підкрадатися сумніви. Геймітч нікого не вбив. І міг би оселитися будь-де. Якщо він повертається в Округ 12, то тільки з однієї причини: йому наказали.

— Ви маєте наглядати за мною, так? Як ментор?

Він знизав плечима. І тільки тоді я усвідомила, що це означає.

— Отже, мама додому не повернеться.

— Ні, — підтвердив Геймітч. З цими словами він витягнув із кишені листа й подав мені. Я оглянула охайний конверт, делікатний почерк. — Вона допомагає облаштувати лікарню в Окрузі 4. Просила, щоб ти їй зателефонувала, тільки-но дістанешся додому.

Я торкнулася пальцем ідеального завитка на одній із букв.

— Ти знаєш, чому вона не може повернутися додому.

Так, я знала чому. Бо там батько, і Прим, і попіл — все це надто болюче для неї. А для мене, вочевидь, ні.

— Хочеш знати, хто ще не повернеться?

— Ні, — мовила я. — Нехай це буде сюрпризом.

Як взірцевий ментор, Геймітч змусив мене з’їсти бутерброд, а тоді решту шляху прикидався, наче повірив у те, що я сплю. Він знайшов собі заняття — блукав вертольотом, шукаючи пляшки зі спиртним, і запихав у торбу. Коли ми приземлилися на галявині в Поселенні Переможців, була вже ніч. У половині будинків світилося світло, в тому числі у мене і в Геймітча. А у Піти ні. У мене на кухні хтось розпалив вогонь. Сівши у крісло-гойдалку перед коминком, я вертіла в руках мамин лист.

— Ну що, побачимося завтра, — мовив Геймітч.

Коли торохкотіння пляшок у його торбі стихло вдалині, я прошепотіла:

— Сумніваюся.

Я не могла підвестися з крісла. Решта будинку здавалася холодною, порожньою і темною. Замотавшись у стару шаль, я дивилася на полум’я. Мабуть, я задрімала, бо коли розплющила очі, уже був ранок і на кухні поралася Сальна Сей. Вона приготувала мені яєчню і тост і сиділа поруч, поки я не з’їла все до останньої крихти. Ми майже не розмовляли. Її маленька онучка, яка жила у власному світі, витягнула з маминого кошика клубок яскраво-синіх ниток. Сальна Сей звеліла їй покласти все назад, але я дозволила дівчинці залишити нитки собі. В цьому домі більше ніхто не плестиме. По сніданку Сальна Сей помила посуд і пішла, але в обідній час повернулася і знову змусила мене поїсти. Важко сказати, чи вона це робила по-сусідськи, чи отримала завдання від уряду, але навідувалася вона регулярно двічі на день. Куховарила, а я їла. Я міркувала, що мені діяти далі. Зараз мені нічого не перешкоджало жити так, як я хочу. Та я, здається, досі на щось чекала.

Іноді дзвонив телефон, але я не піднімала слухавки. Геймітч ніколи не навідував мене. Може, він передумав і поїхав деінде, хоча ймовірніше, що він валявся вдома п’яний як чіп. До мене не приходив ніхто, за винятком Сальної Сей та її онуки. По кількох місяцях цілковитої самотності навіть вони здавалися мені натовпом.

— Сьогодні надворі відчувається весна. Ти повинна вийти прогулятися, — мовила Сальна Сей. — Сходи на полювання.

Я ще жодного разу не вийшла з дому. Навіть із кухні не виходила, хіба що у туалет, розташований за кілька кроків звідси. Не перевдягалася — так і ходила в тому самому одязі, в якому поїхала з Капітолія. Здебільшого я просто сиділа біля вогню. І дивилася на купу листів, яка назбиралася на коминку.

— У мене навіть немає лука.

— Подивись у вітальні, — сказала вона.

Потому як Сальна Сей пішла, я замислилася над тим, чи варто навідатись у вітальню. За кілька годин я таки наважилася, підвелася з крісла й тихою-тихою ходою — щоб бува не злякати привидів — рушила коридором. У кабінеті, де ми пили чай із президентом Снігоу, лежала коробка. В ній була батькова мисливська куртка, наша родинна книга з рослинами, весільне фото моїх батьків, втулка, яку прислав мені Геймітч, і медальйон, подарований Пітою на арені під час Червоної чверті. Два луки й сагайдак зі стрілами, які вдалося врятувати Гейлові у ніч бомбардування, лежали на столі. Я вдягнула мисливську куртку, а інших речей навіть не торкнулася. Так і заснула просто на канапі у нашій колишній вітальні. Мені наснився жахливий сон, ніби я лежала на дні могили, а всі мертві, яких я знала за життя, один по одному підходили й кидали на мене повну лопату попелу. Зважаючи на кількість людей, сон був довгий, і що глибше мене закопували, то важче мені було дихати. Я силкувалася покликати на допомогу, благала їх зупинитися, але попіл набивався мені в рот і в ніс і я не могла видушити з себе жодного звуку. А лопата все шкребла і шкребла...

Прокинулась я мало не з криком. Крізь фіранки пробивався сірий ранок. Скреготіння лопати не вщухало. Досі напівсонна я вибігла з кімнати, вискочила надвір, завернула за ріг, бо вже була готова сваритися навіть на мертвих. Але, побачивши того, хто там був, я заніміла. Його обличчя розпашіло, а він і далі копав землю під вікном. Поруч стояла тачка, а в ній п’ять прив’ялих кущів.

— Ти повернувся, — мовила я.

— Лікар Аврелій не відпускав мене з Капітолія аж до вчорашнього дня, — мовив Піта. — До речі, він просив передати, що не зможе вічно вдавати, що лікує тебе. Знімай, будь ласка, трубку, коли дзвонить телефон.

Вигляд Піта мав непоганий. Худий і пошрамований від опіків, але очі вже не затуманені й не зболені. Однак, побачивши мене, Піта трохи насупився. Я зробила марну спробу відкинути з очей волосся, але скуйовджена кучма не слухалася. Я почувалася ніяково.

— Що ти робиш?

— Уранці я сходив у ліс і накопав ось це. Для неї, — мовив він. — Подумав, що можна посадити кущі вздовж будинку.

Я подивилася на кущики, на груддя землі, що звисало з їхнього коріння, й мені забракло повітря: на мить здалося, що Піта приніс із лісу троянди. Я мало не накинулася на Піту з лайкою, аж тут утямила, що ніякі це не троянди: це вечірня примула. Квітка, на честь якої назвали мою сестру. Кивнувши Піті на знак згоди, я побігла назад у будинок і замкнула по собі двері. Проте зло було всередині, а не ззовні. Тремтячи від слабкості та тривоги, я майнула сходами нагору. На останній сходинці нога перечепилася, і я гримнулася на підлогу. Я змусила себе підвестися й зайти у свою кімнату. Запах був дуже слабкий, але досі висів у повітрі. Ось вона. У вазі. Біла троянда поміж зів’ялих квітів. Засохла й крихка, однак досі ідеальна; одразу видно, що вирощена в теплицях Снігоу. Схопивши вазу, я помчала на кухню й викинула квіти у тліючий попіл. Спалахнула іскра, язики синього полум’я огорнули троянди і водномить проковтнули їх. Квіти згоріли вщент. Про всяк випадок я ще й вазу розбила, пожбуривши її на підлогу.

Повернувшись у свою кімнату, я розчахнула вікна: нехай свіже повітря витіснить запах Снігоу. Однак я все одно відчувала його, він був повсюди: на моєму одязі, в порах шкіри, у волоссі. Я почала роздягатися, разом з одягом здираючи величезні клапті шкіри, які відлущилися від старих ран. Уникаючи дзеркал, я рушила у ванну та змила запах троянд із волосся, з тіла, прополоскала рот. Усе тіло стало рожевим і трохи поколювало. Вдягнувши щось чисте, я півгодини розчісувала волосся, аж тут відчинилися вхідні двері, й на порозі з’явилася Сальна Сей. Поки вона готувала сніданок, я спалила свій старий одяг. А тоді, дослухавшись поради Сальної Сей, вишкребла ножем болото з-під нігтів.

Покінчивши з яєчнею, я запитала:

— Куди подався Гейл?

— В Округ 2. Отримав там роботу своєї мрії. Час від часу його показують по телевізору, — мовила вона.

Я покопалася в собі, намагаючись збагнути, що відчуваю: злість, ненависть, тугу. І полегшено зрозуміла, що нічого.

— Сьогодні я піду на полювання, — мовила я.

— Що ж, я б не відмовилася від свіжини, — відповіла Сальна Сей.

Озброївшись луком і стрілами, я подалася на Леваду, сподіваючись там вийти за межі округу. Біля площі працювали люди в респіраторах і рукавичках. На вози, запряжені кіньми, вони складали те, що проступило на землі після танення снігу. Сміття, людські рештки. Віз стояв і біля будинку мера Андерсі. Я впізнала Тома, Гейлового старого друга з шахти: він на хвилинку розігнувся, щоб витерти з обличчя піт ганчіркою. Я бачила його в Окрузі 13 — виходить, він повернувся додому. Він привітався зі мною перший, і це додало мені відваги:

— Ви знайшли когось?

— Усю сім’ю. І ще двох хатніх працівників, — відповів Том.

Мадж. Тиха, добра й відважна. Дівчина, яка подарувала мені брошку, на честь якої я отримала своє прізвисько. До горла підкотив клубок. Цікаво, чи приєднається вона до списку моїх нічних кошмарів? Чи закидатиме попіл мені до рота лопатою?

— Просто я подумала... Оскільки він був мером...

— Не думаю, що статус мера Округу 12 давав бодай якісь переваги, — мовив Том.

Кивнувши у відповідь, я рушила далі, навмисне відвернувшись, щоб бува не побачити, що там на возі. По всьому місті й на Скибі всі займалися одним і тим самим: збирали останки мертвих. Наблизившись до руїн нашої колишньої хати, я побачила цілу шерегу возів. Левада зникла, вірніше, змінилася до невпізнанності. Посередині викопали величезний котлован, у який скидали рештки моїх земляків — то було масове поховання. Я пролізла в звичну дірку в паркані й опинилася в лісі. Хоча тепер це не мало ніякого значення. Паркан більше не охоронявся, його не розібрали тільки з однієї причини: щоб відгородитися від хижаків. Проте старих звичок важко позбутися. Я хотіла сходити до озера, однак була така слабка, що ледве добрела до місця наших із Гейлом зустрічей. Довго сиділа на валуні, на якому нас знімала Кресида, та він здавався зашироким без Гейлового тіла поруч. Кілька разів я заплющувала очі й рахувала до десятьох, вірячи, що коли я розліплю повіки, Гейл з’явиться біля мене, як завжди беззвучно. А тоді я нагадала собі, що Гейл в Окрузі 2 отримав роботу своєї мрії і, можливо, саме цієї миті цілує чиїсь вуста.

Зараз улюблена пора колишньої Катніс. Рання весна. Ліси прокидаються після довгої зими. Однак, окрім примули, нічого ще не розквітло. Поки я допленталася назад до паркана, так утомилася, і в голові так паморочилося, що Том запропонував підвезти мене додому на возі для мертвих, і я погодилася. Том допоміг мені дістатися канапи у вітальні, і я довго лежала, спостерігаючи за танцюючим у повітрі порохом.

Вчулося сичання, і я аж підскочила від несподіванки, але знадобилося трохи часу, щоб повірити в те, що мені це не примарилося. Як він сюди дістався? На спині в нього виднілися сліди чиїхось кігтів, задню лапу він тримав над землею, під шкірою випиналися кістки. Він пішки здолав увесь шлях з Округу 13. Можливо, його просто вигнали, а може, не міг там жити без неї, тому вирушив на пошуки.

— Даремно ти старався. Її тут немає, — мовила я. Денді знову засичав. — Її тут немає! Можеш сичати скільки заманеться — ти не знайдеш Прим.

Почувши її ім’я, він підбадьорився, підняв опущені вуха, занявчав із надією.

— Вимітайся звідси!

Я пожбурила в нього подушку, але він ухилився.

— Забирайся геть! Тебе тут ніхто не чекає!

Я затремтіла, розлючена його настирливістю.

— Вона не повернеться! Вона більше ніколи не повернеться!

Схопивши ще одну подушку, я скочила на ноги, щоб цього разу вже точно не схибити, і знагла з моїх очей бризнули сльози.

— Вона мертва!

Від наглого болю я вхопилася за живіт. А тоді впала навколішки, впустила подушку на підлогу й заридала ридма.

— Ти, дурний коте, ти не розумієш, що вона мертва. Вона мертва!

З моїх уст зірвавсь несподіваний звук — чи то плач, чи то спів, — вивільняючи відчай. Денді також заскиглив. Байдуже, що я робитиму, він усе одно звідси не піде. Я ридала та схлипувала, а він оддалік кружляв навколо мене, аж поки я не знепритомніла. Він має зрозуміти! Мабуть, він здогадався, що трапилося щось немислиме, і тепер, щоб вижити, доведеться зважитися на немислиме. Тому що пізніше, коли я отямилась у своєму ліжку, в місячному світлі я побачила його. Скрутившись калачиком, Денді лежав поруч зі мною, блимаючи очима барви гнилого кабачка: вартував мій нічний спокій.

Уранці, коли я промивала йому рани, він тримався стоїчно, навіть не нявкав, а от коли я почала витягати будяки з лап, заскавулів, мов мале кошеня. І тут ми обоє розплакалися, обійнявшись і заспокоюючи одне одного. Розчулившись, я розпечатала листа, якого передав мені Геймітч, і подзвонила матері. Ми обидві поплакали, побалакали, і мені стало легше. Разом із Сальною Сей до мене прийшов Піта — він приніс буханець свіжого хліба. Сальна Сей приготувала нам сніданок, і ми згодували увесь бекон Денді.

Я повільно поверталася до життя. Намагалася дослухатися порад лікаря Аврелія та просто жити. Дивно, але останнім часом слово «життя» почало набувати для мене нового значення. Я поділилася з лікарем своєю ідеєю щодо книги, і наступним поїздом із Капітолія мені доправили цілу коробку пергаментного паперу.

Цю ідею я почерпнула з нашої сімейної книги про рослини. Записати те, що може забутися. Кожна сторінка починатиметься чиїмось зображенням: світлиною, якщо нам вдасться її знайти, або Пітиним малюнком. А тоді я найакуратнішим почерком записуватиму подробиці, забути які просто злочин. Як Леді лиже Прим у щоку. Наш тато сміється. Пітин батько з печивом. Колір Фінеєвих очей. Диво, яке Цинна міг сотворити зі шматка шовку. Богз програмує «Голо». Рута навшпиньках, руки трішки розкинуті в боки, наче вона збирається злетіти. Тощо, тощо. Ми скріпили сторінки солоними сльозами й обіцянками жити добре заради них і за них. Зрештою до нас приєднався і Геймітч, зробивши свій внесок: він перелічив імена всіх трибутів, ментором яких був за останні двадцять три роки. Про них у нас було не так уже й багато відомостей. Мозок стирає те, що йому боляче пам’ятати. Між сторінок ми заховали засушену примулу і ще багато-багато щасливих спогадів: наприклад, світлину новонародженого сина Енні й Фінея.

Ми знову навчилися знаходити собі справу. Піта пік. Я полювала. Геймітч пив, поки не закінчувалося спиртне, а тоді до прибуття наступного поїзда розводив гусей. На щастя, гуси дбали про себе самі. Ми вже не почувалися самотніми: в Округ 12 повернулося ще кількасот людей, адже хай що сталося, це наша домівка. Копальні зачинили, а землю зорали й почали вирощувати хліб. Велетенські машини з Капітолія готували майданчик під будівництво великої фармацевтичної фабрики. Левада знову зазеленіла, хоча її ніхто й не доглядав.

Ми з Пітою знову приростали одне до одного. Досі траплялися моменти, коли він хапався за спинку крісла й перечікував напади люті. А я прокидалася посеред ночі в сльозах і з криком — від нічних кошмарів, переслідувана мутантами і мертвими дітьми. Однак Пітині руки — а згодом і губи — були завжди поруч і заспокоювали мене. Однієї ночі я знову відчула голод, який уперше схвилював мене на узбережжі під час Червоної чверті. Я знала, що це колись станеться. Для того, щоб вижити, мені не потрібен Гейлів вогонь, його лють і ненависть. У мене самої достатньо вогню. Мені потрібна весняна кульбаба. Яскраво-жовта кульбаба, яка символізує відродження, а не руйнування. Потрібна впевненість у тому, що життя триває, хай скільки втрат ми зазнали. Що все знову може бути чудово. І тільки Піта спроможний подарувати мені це.

І коли він прошепотів: «Ти мене кохаєш. Правда чи ні?» — я відповіла: «Правда».