Пісочний Годинник

Сергій Недоруб

Пісочний Годинник

Вибух на Чорнобильській АЕС 2006-го року, породивший Зону, зруйнував безліч життів і зламав тисячі доль. Смертельні аномалії, кровожерливі мутанти, жахливі викиди радіації і войовничі клани протистоять вільним авантюристам — сталкерам. Центр Зони оточений містичним Заслоном — темним куполом, крізь який зовні не може проникнути ніхто і ніщо. П'ять років потому, у момент розквіту сталкерства, в Зоні з'являється молодий сталкер-новачок на ім'я Марк, який швидко заслужив повагу завдяки дивному таланту виживання та низці пов'язаних з ним загадок. З'ясовується, що загадковий сталкер якимось незбагненним чином знає про Зону більше, аніж будь-хто із сталкерів-ветеранів. Він має намір проникнути через Заслін. Більш того — у нього на це є особисті причини, пов'язані з відомою лише йому одному таємницею, яка привела його в Зону. «Твір «Пісочний Годинник» максимально можливо наближений до гри S.T.A.L.K.E.R., тому читати його цікаво удвічі! Команда головного героя пройде по всіх локаціях гри, причому автор зберіг в творі абсолютну точність розташування об'єктів, закріплення територій, і навіть фрази окремих персонажів. У тих, хто грав в S.T.A.L.K.E.R. створиться відчуття повної присутності у вже знайомому світі Зони. Сюжет цікавий і ненудний, всі персонажі колоритні, елементи деяких локацій розширені і оригінально доповнені.«

Сергій Недоруб Пісочний годинник Розділ 1. Марк Є безліч способів розлучитися з життям в Зоні. Звичайно, не так багато, як у великому місті, але все одно вдосталь. В Зоні ви не потрапите під випадкову машину на дорозі, вам не впаде на голову цеглина і ніякий каналізаційний люк не розкриє перед вами з люб'язністю зяючий отвір в асфальті. В порівнянні з мегаполісом, що містить натовп бездумних маріонеток, Зона, за всіма правилами логіки, повинна була б бути на превеликий подив безпечним місцем. Проте логіка — наука неупереджена, а людські мотивації сильно залежать від точки зору, в якій практично завжди знаходиться власне Я. На квадратний кілометр Зони може міститися одна-єдина аномалія, та і то Пташина Карусель яку з легкістю розпізнає будь-який детектор аномалій, але сам факт цього може впливати на чоловіка так, немов він виявився із зав'язаними очима посередині швидкісної автостради. Проблема в тому що людина всіма силами відхиляє припустимість на її планеті будь-яких понять, неприступних її розуму, рівно як і ситуацій, які вона не може контролювати. Опинившись в Зоні чоловік вимушений приймати їх на віру і довірити своє життя людям і речам: напарнику, проводячому сталкеру, а іноді навіть випадковому зустрічному; приладам, зброї, транспорту, медикаментам. Тоді як на Великій Землі людина є дратівливою істотою, їй властиво принижувати і ображати своїх близьких, щоб розрядити моральнунапруженість; бухгалтер сперечається з директором, мисливець ламає ненадійну рушницю водій з матами стукає ногою по спущеному колесу машини, на яку колись з любов'ю копив гроші, а пенсіонер лає аптекаря за даремні ліки від артриту, не в силах зізнатися собі що заняття спортом по молодості і догляд за своїм здоров'ям допомогли б йому набагато краще. Тож в Зоні все не так, як за її межами. Людина дуже звикла до Системи, якій підкоряються всі інші, тоді як вона сама може потихеньку порушувати встановлений порядок. Автомобіль може задавити але на шофера можна подати до суду. Грабіжник відніме гаманець, але десь за рогом є усюдисуща міліція, яка, звичайно, покарає лиходія. Крім того, нас завжди береже Золоте Правило: «Зі мною таке не трапиться». В Зоні ж небезпека не така різноманітна: аномалії, радіація, мутанти і Його Величність Людина. Зате немає доступної розуму Системи, яка б контролювала поведінку всього, що можна окинути поглядом навколо себе. Незалежно від бажання потрапив в її межі, Зона у сто разів небезпечніша тому життю, до якого він звик. Ніхто не захистить тебе від кабана, що мутував, чиє бажання встромити в твоє тіло брудні ікла змагається на рівних з твоїм прагненням цього уникнути. Тому змирися з тим, що це норма в тутешніх краях, і приготуйся доводити кабану свою правоту за допомогою ножа зціплених зубів і міцних нервів. Ніхто не встане на твою сторону, якщо тільки не схоче від тебе щось отримати натомість, і, навіть якщо допомога прийде до тебе, вона може прийти і до кабана у вигляді його одноплемінників. В Зоні ніхто не може бути центром Всесвіту і розраховувати на ангела-хранителя. Дуже багато людей усвідомили цю реальність тільки після першої рани від кігтів чорнобильського собаки, першого опіку від Пекучого Пуху першої кулі в живіт від причаївшогося в кущах мародера. Але не всі вижили, щоб це оцінити. А з тих, хто вибрався живим, далеко не всі усвідомили, що нічого трагічного, у принципі, і не трапилося, і що світ не жорстокий, в будь-якому разі не більш жорстокий, ніж ти сам, просто всі навкруги тебе мають бажання, схожі з твоїми, і з цим потрібно рахуватися, так чи інакше. Для людських мешканців Зони — сталкерів — її особливості є плюсом, а не мінусом. Сталкер — явище, за великим рахунком, асоціальне. Він не може або не хоче пристосовуватися до Системи. Причини на те у кожного свої. Одного Система образила, за іншим влаштувала полювання. Третій є її каральним інструментом але про це нікому знати не слід. Систему ніхто окремо не винаходив, вона з'явилася стихійно, за масовим бажанням створити видимість порядку, встановити загальний договір, в якому кожний в щось вірить і платить за це свою ціну і де все суворо по пунктах регламентується. Зона — це ділянка планети, де подібного договору немає, а людина кинута на призволяще. Тут майже ні у кого немає минулого, і не тому що існує відповідне негласне правило, просто той кого повністю влаштовує життя на Великій Землі, в Зону не піде. Саме головне в Зоні — вміти вчасно змиритися з будь-якою ситуацією. Не безвольно підкорятися, а прийняти за факт її появу, і далі діяти за обставинами. Тільки такі сталкери живуть відносно довго оскільки тривалість їх життя залежить від безлічі додаткових якостей: вміння бути непомітним, здатність прораховувати свої дії, відмінно володіти тілом і духом, і багато що інше. Якщо ж сталкер наважувався стати лідером групи не говорячи вже про клан, то мінімальні вимоги і зовсім переходили в розряд надможливостей. Лідер сталкерів повинен щодня ухвалювати рішення, кожного з яких достатньо, щоб звичайна людина спилася, повісилася або збожеволіла. Він повинен вміти в потрібний момент пожертвувати одним і врятувати іншого, щоб в новій ситуації зіткнутися з проблемою точно такого ж вибору. Йому доводиться добивати пораненого друга і залишати життя ворогу, якщо на те є причини, які йому самому можливо, точно незрозумілі. Лідеру часто доводиться набирати команду незалежних по своїй натурі людей, щоб нав'язати їм свої правила, а наступного дня встановити нові. Нарешті, лідер не обговорює ні з ким значення всього що відбувається хоча його самого це питання хвилює більше, ніж інших. Ось чому лідерами в Зоні стають абсолютно не ті люди, які вважаються ними в цивілізованому світі. В Зоні не мають значення фізична краса, зростання, привабливість, харизма, широкі обіцянки і всі ті чинники на які легко клюють дівчатка з сусіднього під'їзду, стоячі нижче по службовим сходам працівники і народні виборці. Стати лідером в Зоні не зміг ще жоден накачаний блондин з квадратним підборіддям, жоден прапорщик звиклий кричати на молодиків, жоден ватажок скінхедів — всі їх дуті методи дії, такі ефективні в містах і селах, грунтуються на боязні натовпу і окремо взятої людини втратити віру в щось дуже цінне. У сталкерів подібні індивіди швидко опам'ятовувалися за допомогою важкого кулака, вчасно спущеного на потрібне місце, або ж просто не поверталися після чергового рейду в глиб Зони. Але певного складу розуму для очолюючої ролі було все ж таки недостатньо. Лідерами ставали досвідчені сталкери, що користуються пошаною і довірою, які могли і погоджувалися своїми навиками компенсувати слабкі місця більшості. На плечах лідерів було більше обов'язків, ніж у будь-якого з їх підопічних. Це означає, що під час рейдів на мародерів на чолі групи йшли талановиті стратеги, в марш-кидках до різних ділянок Зони головними були провідники. Слово ведучого було законом для всіх у групі, незалежно від їх здібностей. Не було ніякої ієрархії — тільки один, що віддає накази, і всі інші, неухильно їх виконуючі. Одним з таких лідерів став Бергамот. Це був огрядний чоловік, віком за п'ятдесят, що відрізнявся обширними знаннями про Зону, зрозуміло, в тих межах, в яких Зона піддавалася вивченню. Він не відрізнявся особливими талантами виживання у нього не було підвищеної чутливості до аномалій. Влучна стрільба теж не була його сильною стороною. Сам сталкер ніколи на це і не претендував. Та все ж Бергамот користувався пошаною за відповідальне відношення до справи і наявність власної, досить нехитрої філософії. Бергамот вірив, що Зона не може сама по собі впливати на людину, і всім депресіям, божевіллю і незв'язним думкам, що атакують людських мешканців Зони є чіткі пояснення, що не містять ніякої містики. Просто вони невідомі внаслідок засекреченості і складних особливостей психології сталкерських взаємовідносин. Він не визнавав ніякого «духу Зони» — тільки дух української матінки-природи навкруги себе, яку «споганили радіацією». Чорнобиль для Бергамота був ще одним прикладом людської дурості і самовпевненості. Яскравим показником того як люди створюють щось нове, щоб пишатись на весь світ своєю геніальністю, а пізніше, якщо їх винахід раптом ударяє по них самих, раптово вдаються до виправдань відмовляються від всіх причин і наслідків і ладні приплести містику і вищі сили, щоб виправдати власне безсилля. Слабкість, слабкість і ще раз слабкість. Як в зовнішньому світі слабкі духом нарікають на жорстокий світ і на життя яке їх в черговий раз обломило, так і тут, всередині Бар'єру, продовжують кивати на Зону, нібито поглинаючу волю усіх всередині себе. Крім того, Бергамот завжди дотримувався принципу повернення групи назад у повному складі. За декілька сотень ходок в Зону він не втратив жодної людини. Це робило його безцінним провідником і відмінним наставником для новачків особливо біологічно молодих. Новичкам в Зоні потрібно вчитися двом глобальним речам: мистецтву виживання в умовах аномалій і бойовому самозахисту — відповідно, стажисти часто ділилися на «природних» і «бойових». Бергамот не примушував нікого освоювати обидва навики одночасно. Свою групу він завжди набирав особисто. За звичаєм, до її складу, окрім нього самого, входили один «природний» сталкер і один «бойовий». «Природний» повинен був шукати безпечний шлях нарівні з ведучим, і у якості тренування Бергамот іноді пропускав його вперед, контролюючи кожний крок стажера. Для успішного проходження тесту новоявлений сталкер повинен був самостійно локалізувати хоча б одну аномалію, визначити її властивості межі і оточити її камінням, намальованою крейдою межею або будь-яким іншим відомим способом. «Бойовий» стажер не повинен був піклуватися про аномалії, його метою була вогняна безпека команди. З автоматом Калашникова в руках він оглядав видимий простір попереду себе і з боків. При появі небезпеки на зразок стада кабанів зграї собак або банди мародерів «бойовий стажер» повідомляв Бергамоту про ситуацію і не відкривав вогонь, не отримавши на те команди. Для здачі тесту йому потрібно було після закінчення ходки надати докладний звіт про всіх помічених живих істот в ході операції і оцінити ступінь небезпеки, а також дати обгрунтовування кожному вистріляному набою. Результати повинні були більш-менш співпасти з оцінкою Бергамота. Стажерам наказувалось брати на ходку тільки один певний автомат Калашникова, про який Бергамот старанно піклувався, і один класичний детектор аномалій без додаткових наворотів на зразок визначника оптимального шляху. Більше Бергамот не давав нічого, решта спорядження — з власних запасів стажиста. Перед ходкою проводився інструктаж, в ході якого визначалися мета подорожі і можливі небезпеки. В групу по можливості включалася ще одна людина — замикаючий. Це повинен був бути сталкер який побував в ходках Бергамота і успішно пройшов обидва тести. Його завданням був контроль території позаду команди. Виконувати накази він повинен був нарівні із стажистами. Після ходки Бергамот здавав знайдені артефакти перекупнику, половину виручених грошей залишав собі, частина переходила до замикаючого, решта ділилась порівну між стажерами. Закінчувалося все загальною п'янкою. Бергамот став першим, хто придумав дану систему навчання виживанню в Зоні, і багато провідників відразу взяли її на озброєння. Зрозуміло, тести, і їх проходження в сталкерских колах мали чисто символічне значення, що виражалося проте, в цілком реальних змінах у відношенні до стажера — більш теплий прийом, зростання довіри і тому подібне. Пройти тест пропонували не всім. З тих, кому пропонували, будь-хто міг відмовитися без особливих наслідків і вибрати шлях одинака. Якщо новачок хотів вступити в клан сталкерів, то проходження тестів не давало ніяких привілеїв, проте відмова від них зменшувала його шанси до нуля. Та одного прекрасного дня все може змінитись, і Зона це невпинно демонструє. Одним з таких днів стало 3 березня 2011 року. Четверо сталкерів рухалися один за одним крізь чагарники. Ведучим був Бергамот. З болтом в одній руці і ножем в іншій, з автоматом за спиною він гострозоро вдивлявся в будь-який підозрілий кущ або камінь у пошуках будь-якої з вісімдесяти відомих йому ознак аномалій. Слідом йшов Марк, хлопець літ двадцяти-тридцяти. Більш точно Бергамот сказати не міг, хоча звичайно він вгадував вік людини по багатьох зовнішніх параметрах. Зрозуміти характер стажера і його внутрішню суть він також не спромігся через що відчував прикрий осад. У Марка всі показники були настільки суперечливі, що це збивало з пантелику. Трохи хлоп'яче обличчя було затьмарено суворими складками чоловіка у віці, ясний погляд часто переходив в безжальний, добра усмішка раз у раз змінялася щільно стислими губами і зціпленими зубами, а в очах спалахував небачений раніше вогонь. Напевно багато болю в душі у хлопця, з якою він постійно бореться. Рухи варіювалися від плавних до різких без видимих на те причин. Здавалося, Марк бачить більше, ніж Бергамот, хоча це було просто неможливо. Проте, з обов'язками «природного стажера» він справлявся відмінно: локалізував цілих три аномалії раніше Бергамота, одну з яких — без застосування детектора, за допомогою болтів. Болти він кидав теж дивно, неначебто чітким рухом, але трохи не в ту сторону, хоча це був не промах, а свідоме націлювання. Звичайно, результатів це не змінювало але викликало у Бергамота сумніви і навіть легку тривогу. Третім у групі рухався Горіх. Це був молодий і непоганий сталкер, простий двадцятирічний сільський хлопчина, який вже пройшов з Бергамотом тест на «природного». Бергамот сильно підозрював, що Горіх накинув собі пару-трійку років. Зараз молодий сталкер виконував обов'язки «бойового стажера», і відчайдушно прагнув справитися з ними якнайкраще, оскільки хотів після ходки прилучитися до якого-небудь з кланів. Горіх прагнув уникати самотності. Бергамот це схвалював: хлопець поважаючий клан і старших, далеко піде, якщо буде у всьому старатися. Горіх і старався, як міг, сповіщаючи Бергамота про кожний рух на горизонті, вдивляючись туди крізь приціл «калаша», хоча це не було зовсім обов'язково. Бергамот, у свою чергу не відсмикував його, оскільки бадьорі рапорти Горіха трохи знімали напругу, викликану присутністю Марка. Четвертим і останнім членом команди, замикаючим, йшов Пластун. Вічно похмурий, він рідко спілкувався з іншими і лише бурчав щось невиразне на всі питання. За винятком, звичайно, питань Бергамота. Накази він виконував оперативно але з видимим небажанням. Пластун, якому було років сорок, вже більше року ходив по Зоні одинаком, промишляючи на життя дешевими артефактами, поки остаточно не набриднув бадьорому торговцю Сидоровичу своїм смутком після чого Сидорович поставив умову: пройди всі стадії навчання у Бергамота, тоді буду з тобою справу мати. Пластун побував з Бергамотом на двох ходках, мало не найкоротших за всю кар'єру у провідника, в ході яких ткнув пальцем на деякі з постійних аномалій, про які знав наперед, і убив двох собак спільно з іншим сталкером, який йшов тоді замикаючим. Бергамот поскрипів зубами, але тест прийняв. Зараз Пластун нудним поглядом оглядав околиці Зони, тримаючи руку на кобурі з пістолетом Фора-12. Бергамот не думав про Пластуна, знаючи, що це остання з ним спільна ходка. Крім того, місцевість була безпечною і він цілком довіряв Горіху і власному «калашу» за спиною. «Калаш» Бергамота мав унікальну особливість: його деталі розташовувалися дзеркально. Це трапилося, коли Бергамот під час однієї з одиночних вилазок потрапив в сутечку, в ході якої автомат виявився безнадійно зіпсованим. Після того як провідник викинув його в найближчу, покриту бурим мохом болотяну калюжу, пролунав незрозумілий ляск, і автомат пружиною викинуло назад. Він був абсолютно новий, але дзеркально відображений. Бергамот присвиснув, уважно перевірив його всією наявною електронікою і, переконавшися в безпеці зброї, узяв до рук, зарядив і зробив декілька пострілів. «Калаш» працював просто чудово. По дорозі назад він кілька разів врятував своєму власнику життя. Звикнувши до лівобічного затвора, Бергамот прив'язався до своєї оновленої зброї, яка, як виявилося, перестала заклинювати і ламатися взагалі. Благо, конструкція як і раніше дозволяла користуватися звичайними обоймами. Сидорович пропонував за нього величезні гроші, але Бергамот відмовився. Принести торговцю другий автомат, оброблений тим же способом, було б дурістю — унікальні речі тим і добрі, що їх на масове виробництво не поставиш. Територія, через яку прямували сталкери, відносилася до Кордону — відносно безпечної ділянки на околиці Зони. На південь, знаходився військовий блокпост, наближатися до якого було небезпечно для життя, оскільки можна було запросто нарватися на кулеметний вогонь, а вислуховувати всі питання вже потім. Дуже мало було сталкерів, які могли пробратися до блокпосту і повернутися живими, і навіть з рюкзаком, повним різного цивільного барахла виміняного на знайдені в Зоні артефакти. Зісходу і заходу Кордон, як і сама Зона, був загороджений непрохідним бетонним Бар'єром зі встановленими зброєю, розтяжками, колючим дротом, камерами спостереження і часто зміняними вартовими. Від блокпосту, Бар'єр відрізнявся тільки тим що виключав будь-яку можливість переходу через нього. Такий варіант навіть не розглядався. Автоматичні турелі з режимом розпізнавання «свій-чужий» після першого ж невдалого прориву мутантів були перебудовані на тотальне винищування всього живого без розбору походження. Потенційний, хоча і маловірогідний збій техніки повинні були компенсувати людські очі, руки і нерви. За ліквідацію прориву надавалось безліч усіляких нагород і заохочень, але кожен військовий, що знаходиться біля Бар'єру знав, що основний приз — власне життя. Якщо прорив зупинити не вдавалося, в справу вступали вертольоти, що випалювали квадрат намертво разом з оборонними силами. Підвласна вогняній потужності Бар'єру територія була відокремлена від Зони по-дитячому виглядаючим парканом з дротяної сітки. Сміхотворна і дуже довга споруда оберігала сталкерів від зони дії турелей. Перелазити через паркан і навіть підходити до нього впритул було небезпечно — простір між ним і Бар'єром було щедро усіяно різними осколками, протипіхотними мінами і артефактами, що підсилюють радіацію. Говорили що у всій Зоні не знайти стільки артефактів, і тут замішані деякі досягнення учених з Центру. Як би там не було, але багато новачків дивувалися, дивлячись на дротяну сітку, що оточує Кордон, але штурмувати її не наважувались, особливо дізнавшись, в чому справа. Якщо ж і траплялись проломи в паркані, спричинені, наприклад кабанами або особливо завзятими сталкерами, то вони швидко латалися абсолютно невідомим нікому способом, що породжувало нову хвилю чуток і пліток. В будь-якому разі, після кожного радіоактивного викиду паркан був знову на місці. Ветерани-сталкери запевняли, що особисто бачили, як дротяний паркан витримує артилерійський удар, хоча в інших випадках його можна було спокійно розкромсати кусачками. Група Бергамота прямувала на звичайне полювання за артефактами. Пробираючись уздовж паркану, сталкери виявилися оддалік людних місць. Бергамот розраховував обійти таким чином весь Кордон і повернутися до початкової точки до настання пізнього вечора. Це був один з добре відомих йому маршрутів, і не було потреби шукати нові, коли половина групи викликає сумніви, нехай і безпідставні. Був якраз один з тих днів, коли Бергамот відчував втому, якої нікому ніколи не показував. Все частіше стали долати незнайомі раніше думки. На зміну сталкерському азарту дослідника підтримуючому відчуття необхідності колективу, прийшли головний біль і підвищений тиск. Бергамот знав, що з віком не посперечаєшся, а вилазки в Зону вимагали все більшого виправдання, щоб їх продовжувати. Немолодий провідник з кожною ходкою розумів, що все більше втомлюється від Зони, і подумував про можливі способи змінити напрям в житті. На крайній випадок, з Сидоровичем можна б домовитися і про екстрадицію за межі Бар'єру. Так би мовити за заслуги перед суспільством сталкерів. Поселитися в будь-якому з покинутих сіл, вже частково обжитих тими, хто були сталкерами. Розказувати молодняку різні історії, в обмін на сто грам. А там, дивись, і задуматися про тих, кого знав до Зони. Що йому в цьому житті втрачати? — Стоп, — тихо сказав Марк. Бергамот зупинився і про всяк випадок прислухався. Не може бути, щоб він чогось не помітив. Провідник часто в думках розмовляв на ходках сам із собою, але це робилося на рівні підсвідомості, тоді як сам він був гранично зосереджений на Зоні. Але не встиг він і рота розкрити, як стажувальник безцеремонно узяв його за плече, трохи відсунув і кинув болт метрів на п'ять вперед. Пролунав гучний тріск і болт відлетів кудись убік. Бергамот застигнув на місці. — Трамплін, — пояснив Марк. — І це не все. Десь поряд Облівіон. — Який ще Облівіон? — запитав Бергамот, вдивляючись вперед і відчуваючи, як до горла підкочується крижана грудка. — Облівіон не може бути тут. Він виразно помітний здалеку! Бути такого не могло, щоб він, напівлегендарний провідник, не помітив звичайний Трамплін. Детектор аномалій також зберігав спокій. — Не тільки помітний, але й відчутний всіма органами чуттів, — сказав Марк. — Відчуваєш лід усередині себе? Облівіон поряд. Горіх і Пластун виглядали спантеличеними. Бергамот прислухався до своїх внутрішніх відчуттів і зрозумів, що стажер має рацію. Лід всередині нього був обумовлений зовнішньою дією. Сам він тільки один раз підходив близько до аномалії Облівіон і дуже добре пам'ятав відчуття буквально холонучої в жилах крові. Але Облівіон — це сніжний триметровий вихор, який виявлявся візуально і будь-яким детектором. Повинно було бути інше пояснення. — Якщо Облівіон виникає в певному радіусі від будь-якої іншої аномалії, то обидва вони стають невидимими і для очей, і для детекторів, — сказав Марк, злегка сівши і поволі обвівши кущі поглядом. — Якщо одну з аномалій розрядити то інша стає видимою. Бергамот не знайшов, що відповісти. Подібне пояснення він чув вперше. Але не було мотиву сумніватися в словах стажера. Він особисто бачив, як той знайшов невидимий Трамплін, хоча і не мав поняття, як Марку це вдалося. Прочесавши чагарники очима, він нічого не знайшов. Піймавши погляди Горіха і Пластуна, він побачив в них недовіру. Старий провідник розгубився. Руйнувались всі його уявлення про Зону. — Добре, Трамплін ми знайшли. Як ти маєш намір знайти Облівіон? — запитав Бергамот, переборовши гордість. — Ніяк. Щоб він себе проявив, потрібно розрядити Трамплін. Єдиний спосіб — це ступити в нього одному з нас, так що сценарій відпадає. Або ж наблизитися до Облівіону впритул. — Еге ж, — усміхнувся Бергамот. — Думаю, охочих політати тут небагато. Кидатимемо болти. Він сунув руку в мішечок з болтами. Марк тут же її перехопив, до чогось прислухаючись і навіть не дивлячись на Бергамота, що остаточно розсердило провідника. — Послухай, ти, — розлютився він, але Марк його перервав: — У Облівіона від трьох до шести вихрових центрів. Він знищується лише при ураженні кожного з них. Якщо кинути болт неправильно, він може під дією відцентрової сили аномалії зрикошетити на будь-якого з нас, що призведе до смерті. — Звідки ти все це знаєш?! – голосно запитав Бергамот. Горіх з Пластуном напружилися. Марк повернув голову і поглянув на команду через плече. З’явився гучний виск, і Горіх вмить підійняв «калаш». Пластун, поволі витягаючи пістолет, відійшов убік. З кущів виринула морда, схожа на котячу. Слідом виникла голова, за нею гнучке тіло. Мить — і істота розміром не більше кішки, могутнім стрибком перелетіла на гілку, видавши повторний виск. Бергамот, не зводячи очей із створіння, обережно зняв з плеча автомат. — Химера, — пробурмотів він. Марк плавно піднявся. — Дуже маленька, — вимовив він. — Так, ці тварюки плодяться, — сказав Бергамот. Вперше в житті він зустрівся з маленькою химерою, і не був навіть точно упевнений в їх існуванні. Зустріч з великою напевно була б для нього останньою. Хоча і маленьку не варто було недооцінювати. Тим більше що мати могла бути поблизу. — Стріляємо відразу після мене, — віддав наказ Бергамот і узяв химеру на приціл. З іншого боку лісу пролунав такий же виск, від чого Горіх підскочив на місці і схвильовано видихнув. Друга химера, така ж маленька, з'явилася з другого боку і хижо вищирилася гострими іклами. Пластун, що відходив спиною назад, раптово зупинився — третя химера дивилася на нього з дерева, вчепившися кігтями в стовбур на рівні його голови. Деякий час ніхто не ворушився. — Не стріляти, якщо не нападуть, — сказав Бергамот ледве чутно. «Три химери. Дві невидимі аномалії. Здається, відпрацював своє. Прощавайте, сталкери. Вічна пам'ять всім нам». Перша химера підняла хвіст, і Горіх, пригадавши з прочитаної в дитинстві книги про відповідний знак атаки у хижаків, вистрілив їй в голову. Химера, уникнувши влучання, вмить перестрибнула на інше дерево, дві її подруги сховалися. Цього вистачило щоб Бергамот швидким рухом зірвав висівший на спині автомат, зняв із запобіжника і розстріляв першу особину, передбачивши точку її приземлення на іншому дереві. Тварюка з вищанням повалилася на землю і зникла в кущах. Марк за цей час встиг залізти на дерево. Бергамот нічого не мав проти — «природний стажер» єдиний в групі, кому не надається вогнепальної зброї, так що допомогти команді він все одно не міг. Перезарядив автомат. Горіх зібрався зробити теж саме, але через напругу зробити це швидко не вдалося. — Не поспішай! — гаркнув йому Бергамот. Раптово решта химер вилетіла з чагарників і упилася зубами провіднику в обидві ноги. З гучним криком Бергамот впав і почав сіпатися на землі. Хоча він був бувалим стріляним горобцем і навіть знав по собі, що таке куля в кістці, все одно ті відчуття не йшли ні в яке порівняння з нелюдським болем який організували зуби мутувавших породжень Зони. Горіх, схлипуючи, перезаряджав автомат тремтячими руками. Пластун, підкинувши «фору», взявся палити по химерах. Обидві отримали по декілька куль, перш ніж відчепилися від провідника і Бергамот із здивуванням відчув, що біль повністю стих. Одна химера стрибнула йому на груди, і він машинально затулився стволом автомата, який і прийняв на себе зуби хижака. На мить промайнули божевільні очі живучого створіння, і Бергамот з лютим криком відкинув химеру від себе. Друга химера промайнула повз приголомшеного Горіха, якому вдалося нарешті вставити нову обойму, і в стрибку штовхнула Пластуна. Зробивши два кроки назад, він скрикнув і за його спиною виявився таємний Облівіон. Вихороподібна білосніжна аномалія, розкидавши на частини рюкзак, відкинула Пластуна на декілька метрів убік. Сплеснувши руками востаннє, сталкер як мертвий повалився немов мішок кісток на зелену траву. Наступної секунди Бергамот побачив видовище, яке запам'ятав до кінця днів. З тихим шелестінням, зверху зістрибнув Марк. Витончено обернувшись до аномалії, він викинув руки вперед. З його долонь, під різними кутами і з різною швидкістю, вилетіло шість болтів. Кожeн з них, подолавши відстань потрапив в одну з шести жовтих плям, безладно блукаючих по аномалії. Сніжний вітер миттю зібрався в кулю, яка стала зменшуватися і менше ніж за три секунди стиснулася в крапку, після чого вибухнув на міріади нешкідливих крижаних осколків. На місці Облівіона залишилася тільки легка хмаринка, яка нечутно прошелестіла уздовж землі у пошуках здобичі. Найближчою виявилася химера що перекинула Пластуна, яка з шипінням позадкувала назад, але було пізно: хмаринка, торкнувшися її вмить обтягло і стиснуло до розмірів апельсину. Пролунав дикий хрип, і тіло химери разом з хмарою трансформувалося в синьо-блакитну кулю. Химера, яка спробувала на смак ствол Бергамотового автомата , притиснулася до землі, дивлячись на Марка. Бергамот відразу зрозумів, що трапилося з її подругою. Артефакти — це частіше всього результат взаємодії аномалій з живими тілами після чого не залишається ні того, ні іншого, лише незрозумілі предмети, що володіють невідомими властивостями. Стажер розрядив Облівіон так, як і пояснював: атакою шести вихрових центрів. Після чого залишкова хмара аномалії поглинула химеру перетворившись в артефакт. Але, хай йому біс, він зробив це не кулями, а болтами! «Химери на Кордоні! — думки в голові задихаючогося Бергамота метушились, немов сталкери у момент викиду на відкритій місцевості. — Три дрібні особини відразу! Сталкер, воюючий з аномаліями за допомогою болтів! Яка, до біса, оцінка ситуації?! Зона. Зона!» Марк поволі нахилився і підняв пістолет Пластуна, який той впустив у момент загибелі. Артефакт Облівіона лежав перед ним. Химера дивилася пильно на Марка, не рухаючись з місця. Горіх тримав її під прицілом, не наважуючись стріляти. Він був дуже приголомшений тим, що сталося. Смертю замикаючого, серйозним пораненням Бергамота, тим, що химери виявилися на Кордоні, чого ще ніколи не траплялося. І, звичайно ж, поведінкою другого стажера. Крім того, всі знали що химеру не можна вбити за допомогою п'яти-шести куль. Потрібно мінімум декілька обойм, щоб знищити напевно. Значить, і найперша особина, що вислизнула в кущі, десь поряд, і посилено регенерує. Візуальне протистояння продовжувалося недовго. Химера стрибнула на Марка, з такої відстані, яку жоден з присутніх не міг припустити. І «природний стажер» знову дав привід для легенд рано чи пізно осідаючих в пам'яті досвідчених сталкерів як бувальщини Зони, які розповідались за пляшкою горілки в сталкерських барах. Марк штовхнув ногою артефакт у бік химери, підкинув «фору» і вистрілив один раз. Куля пройшла крізь летячий артефакт,разірвавши його на частини, і потрапила химері в голову, примусивши її розділити ту ж долю. Криваві бризки і шматки тіла так і не долетіли до ураженого Бергамота, випарувавшись у повітрі. Провідник відчув як його на мить обійняло нестерпним жаром, і з прокльонами відвернувся. Кинувшись вперед блискавичним рухом, Марк схопив автомат у Горіха і розстріляв найпершу химеру, що з'явилася з лісу й була стрибнула на лежачого провідника. Перший же постріл підняв майже котяче тіло в повітря інші змолотили істоту, не даючи йому навіть впасти на землю. З гучним завиванням химера впала в Трамплін, який вмить розрядився, викинувши тіло за межі паркану. Зі сторони Бар'єру з дзижчанням розвернулися автоматичні турелі. Серія крупнокаліберних залпів струснула повітря, зрешетивши напівживу химеру в клапті до стадії яка не викликає жодних сумнівів у смерті істоти. Настала тиша. Горіх очманіло осів на землю, притулившись спиною до широкого стовбура дерева і витріщаючись на Марка у всі очі. Бергамот спробував піднятися, але з лайкою залишив цю спробу — прокушені ноги надовго вивели його з ладу. Марк глибоко зітхнув. Потім повернув Горіхові автомат і підтяг до нього поряд Бергамота. Після чого підняв пістолет і вийняв магазин. Усміхнувся. — Треба ж, одна куля залишилася, — вимовив він. Потім підійшов до тіла Пластуна і покликав: — Горіх, підійди сюди! Він живий! — Йди, — штовхнув Горіха Бергамот, і молодий сталкер підбіг до Марка. — Як живий? — запитав він. — Мабуть, рюкзак прийняв на себе основну енергію аномалії, — пояснив Марк, оглядаючи Пластуна і мацаючи пульс. — Думаю, він може вижити, якщо скоріше надати йому допомогу. — Ти зможеш? — Не знаю. Я не лікар. — Підтягни мене до нього, — голосно велів Бергамот. Марк і Горіх підійшли до ведучого, але той зумів встати самостійно, тримаючись за гілки. Якось дошкандибавши до тіла замикаючого, спираючись на руки стажерів, Бергамот впав біля нього, обливаючись потом. — Мій рюкзак. Принеси його, — махнув він рукою, не дивлячись ні на кого. Скоро вся група сиділа поряд на траві. Бергамот вміло перебинтував Пластуну грудну клітку, що прийняла удар химери і потерпілого при падінні хлопця на землю. Потім зайнявся своїми ногами. Укуси були неглибокі а концентрація отрути у маленьких химер не перевищувала рівня, який можна було зняти відповідною ін'єкцією з військової аптечки, витягнутою Бергамотом з кишені рюкзака. — У мене до тебе два питання. Як ти убив химеру одним пострілом? — запитав він, закінчивши з процедурами і ковтнувши з фляги. — Справа в тому артефакті. Облівіон Лост. Так я його називаю. Втрачена частина аномалії Облівіон, — відповів Марк. — І що він робить? — запитав Горіх, роздивляючись їхнього рятівника. — Єдина його властивість, відома мені — це багатократне прискорення всього, що через нього проходить. В даному випадку це була куля з пістолета. Прискорена в сотні разів, вона отримала енергію, яка дозволила їй рознести химеру сильніше ніж із міномета. Залишок енергії випарував частини тіла разом з самою кулею. Бергамот гмикнув, обдумуючи почуте. — Ну гаразд. Тоді друге питання. Той самий, на який ти не встиг відповісти перед нападом. Звідки ти все це знаєш? Звідки ти взагалі взявся? Бергамот дивився пильно, Марк витримав його погляд. — У мене був час досліджувати Зону і виробити тактику поведінки, — відповів він. — Схоже на те, — вимовив Бергамот задумливо. — Раз так, то тактику відповідей на подібні питання ти теж напевно продумав, вірно? Марк нічого не відповів і піднявся на ноги. — Скоро стемніє, — сказав він. — Нам потрібно повертатися. Він запитально поглянув на Бергамота, але той лише гірко посміхнувся. — Поглянь на мене, супермен, — вимовив він. — Тепер ти ведучий. Ти і накази віддаєш. Але знай, мені ти нічого не винен. Відповідальність за все, що сьогодні сталось, тільки на мені. — Я розумію, — сказав Марк, кивнувши провіднику і дивлячись йому в очі. — Горіх, я підтримуватиму Бергамота. Ти понесеш Пластуна. Впораєшся? — Так, так, я впораюсь, — відповів Горіх, квапливо і дбайливо звалив Пластуна, який все ще був без свідомості, на плечі. При цьому вмудрився підхопити автомат і рюкзак. Йому було важко, але він тримався. — Добре, — сказав Марк, надівши обидва рюкзаки, що залишилися, Бергамота і свій власний. Потім засунув Фору-12 до кишені, накинув ремінь лівобічного «калаша» на плече. — Ну давай, сталкер, — підбадьорив він Бергамота, і той розреготався у всю потужність своїх могутніх легенів. Старий провідник сміявся, не соромлячись сліз. Він точно знав, що це була його остання ходка. І, що б там не трапилося його репутація залишилася на висоті. Він не втратив за все життя жодної людини зі своєї групи. А останньою вилазкою, мабуть, дав Зоні нового провідника — розумного і безстрашного. — Йдемо в бар, — сказав ветеран Зони і заспокоївся, відчуваючи щастя на душі. Напруженість повністю спала. Сталкери обережно рухалися до найближчого притулку. До бару «Кордон». По мірі просування Марк неодноразово відчував на собі чийсь погляд, але нічого не помітив. Лише одного разу, обернувшись в бік місця битви, він роздивився маленьку крапку. Узявши однією рукою бінокль і підтримуючи іншою Бергамота він підніс оптику до очей і здригнувся. На місці, де розігралася трагедія, сиділа величезна химера. Її ненавидячий погляд був спрямований точно на Марка.

Розділ 2. Бар «Кордон» Ранок наступного дня ознаменувався надзвичайно ясною і приємною погодою. Хоча погодні умови в Зоні аніскільки не залежали від решти світу, і все оточуюче в ній сприймалася інакше, 4 березня немов пробило пролом в її невидимому коконі подарувавши надзвичайно красиве небо і яскраве, не заражене радіацією Сонце. Листя дерев, відчайдушно протистояче мутації, раз у раз поверталося паралельно сонячним променям, пропускаючи їх до грунту щоб потім знову приховати її від поглядів небесного світила. Кабан, що ховався у кущах, сидів і дивився на хмари, всупереч поширеній думці, що дивитися вгору йому не належить. Сліпий чорнобильський пес, відчувши кабана, глухо заричав але нападати не ризикнув — поодинці це було небезпечно, а всю його зграю знищили сталкери. Потрібно було зачаїтися і чекати, поки повз не пройде нова зграя, після чого спробувати прибитися до неї. Зі сторони блокпосту подув вітер, приносячи з собою листя і обривки солдатських розмов про будинок і матір. Але для сліпого пса це ніщо не значило, хоча він і володів псі-здібностями, що перевищують людські і міг би при бажанні у загальних рисах зрозуміти, про що йшлося. Але важливіше всього був запах соєвої ковбаси, який на такій відстані не уловив би і самий навчений нормальний собака. Змахнувши викривленим хвостом сліпий пес зважився і поплентався у бік блокпоста в твердому намірі роздобути їжу або загинути в боротьбі. Іншого способу життя він не знав, і не мав бажання вигадати собі новий. З зеленої гілки, що була сусідою з почорнілими на одному і тому ж дереві, зірвався незвичайно красивий метелик і полетів на північ. Радіація, яка викидає безглузді жарти з природою створила в її обличчі неперевершений шедевр краси і чистоти генів. Шанси знайти собі подібного у метелика були нікчемно малі, проте пошук коштував того, щоб витратити на те все своє коротке життя і спробувати створити новий біологічний вид. Два самотніх дерева стояли на відстані двохсот метрів один від одного. Ніхто з проходячих між ними істот не знав, що ця пара була сполучена системою міцних коренів, що протягнулися на глибині в десятки метрів. І що кожний з даних представників рослинності Зони уважно вбирав всю звукову інформацію в радіусі сорока метрів і передавав побратиму, попереджаючи про всі події, за якими йшла небезпека. І сиділи навкруги кожного з них стада кабанів, уважно слухаючи, що їм говорить дерево, запам'ятовуючи, де і в якій ділянці Зони рухається небезпечний звір на зразок людини. І всім було невтямки, що дерева вирощують нове покоління підземних побратимів скромно виглядаючих назовні у формі маленьких кущиків, які в моменти небезпеки просто ховалися в землі. Зона жила своїм життям, борючись за існування за допомогою всіх своїх вихованців. Тисячоліттями сформовані закони, за якими розвивалася природа, раптово припустилися пролому в системі, коли один з її гвинтиків — людина — забув свою роль в загальному русі. Так народився Чорнобиль. Обидві аварії, 1986 і 2006 років, зробили свою справу. Зона успадковувала від природи прагнення до виживання за будь-яку ціну. Тепер з цим відгалуженням в світовій еволюції боролися ті, хто його і породив. Люди. А може, винні зовсім і не люди. Нікому невідомо. Переважна їх частина цього дня знаходилася в барі «Кордон», що розташовувався в підвалі під руїнами колишнього АТП «Локомотив». Бар знаходився під охороною клану «Чисте небо». Зовні територію патрулювали розставлені вартові. Вхід в підвал контролювали двоє бойовиків клану, чиїм обов'язком було не допускати в бар сталкерів із зброєю. Вся амуніція за допомогою громили в сірій футболці в обов'язковому порядку здавалася непоказному зброярю на прізвисько Локшина, хлопцеві, який постійно рухався і ніколи нікому не дивився в очі. Він був людиною Сидоровича, місцевого торговця. Сидорович був головною персоною в барі, та й у південній частині Зони взагалі. Добродушний і круглоголовий товстун з пишними вусами, він постійно сидів в кімнаті підвалу, за якою знаходився склад, що охоронявся. Торговець був зв'язуючою ланкою між мешканцями Кордону і зовнішнім світом. Він підтримував хиткі відносини з військовими з Бар'єру. Особи ж його основних клієнтів приховувались за сьома печатками. Сидорович скуповував всі знайдені в Зоні артефакти і бойові трофеї, користуючись дуже гнучкою системою розцінок. У нього завжди можна було розжитися аптечками, набоями, зброєю, батареями а також усно підписатися на надання специфічних послуг за окрему винагороду, використовуючи власні сталкерські таланти. Розповсюдження подібних чуток широкого розвитку не знайшло, хоча місцева горілка «Козаки» трохи цьому й сприяла. Але всі, розуміли, що на практично найвійськовішій території світу порядки були встановлені відповідні. Факт - було те,що конкуренти Сидоровича на Кордоні довго живими по Зоні не ходили. Та все ж це не заважало вічному оптимізму торговця, який незмінно зустрічав кожного, хто заходив до нього «у справі», широкою усмішкою Діда Мороза. Загальне підвальне приміщення було великим замкнутим простором з десятком круглих обшарпаних столиків, серед яких не було двох однакових . На дерев'яних стінах висіли плакати, один з яких демонстрував пошарпаний, невідомо яким чином збережений календар, на 1986 рік. За поспішно збитою стійкою сидів бармен Шпіль, бритоголовий, довгов'язий і худий кришнаїт що вмудрився приплести власні переконання до світу Зони. Обслуговував він з вічно здивованим виразом обличчя, яке, здавалося, повинне було додати йому якусь натхненність. Втім, дійсно додавало. Меню великою різноманітністю не відрізнялося, так само як і постійністю: консерви, баночне тушковане м'ясо, хліб, не старіший за два дні, який казна-звідки взявся, різні сорти енергетичних і алкогольних напоїв продовольчі пайки за персональними замовленнями, які Шпиль вміло упаковував в обгортувальний папір. В інший день в барі можна було навіть поїсти гарячої, щойно приготованої смаженої картоплі з дурманячим запахом курятини витікаючої від розігрітого окорочка. Сидорович знав, як підтримати репутацію закладу, заразом зрубавши чималу кількість капусти. Власне, валютою в барі і в інших місцях були особливим чином помічені радяньські карбованці. Їх введення в обіг на території української Зони було куди більш простою операцією, ніж розробка будь-якого іншого способу встановлення товарно-грошових відносин, які є підвалинами будь-якої більш-менш прийнятної стабільності. Народу, як завжди, було повно. За столиком в кутку розташувалося четверо сталкерів з клану «Долг» — суворої і серйозної напіввійськової організації, що ставила собі за мету захист світу від Зони і зрештою її повне знищення. Якщо Зону умовно вважати державою, а карбованці валютою, то «долговці» були її армією, міліцією і службою безпеки одночасно. Інший столик, ближче до входу, був зайнятий двома ветеранами Зони, навкруги яких групувалося шестеро молодих, хто сидячи, хто стоячи. Звали ветеранів Труба і Тесляр. Попиваючи придбане новачками пиво, Труба вдоволено крякав і гордим поглядом поблажливо поглядав на обличчя своїх спонсорів, дозволивши Теслярю удосталь просторікувати про Зону. Теми були звичайні: Бар'єр, Заслін, Моноліт. — Невже нікому не вдалося проникнути за Заслін? — схвильовано запитав молодий хлопець, тримаючи новенький рюкзак обома руками. — Нікому із звичайних людей, малюк, — відповів Тесляр, змовницьки усміхаючись кутом рота. — Осмілюйся, і можливо, ти станеш першим. — Значить, хтось все ж таки проходив? — запитав «малюк». — Ніхто не знає, що є Заслоном і звідки він взявся, — пояснив Тесляр, гасячи цигарку однією рукою і тримаючи в іншій нову, одночасно підкурюючи із спішно піднесеної запальнички. — Це темна гігантська стіна в Рудому Лісі закриваюча прохід в глиб Зони. Вертольоти через Заслін не літають. Пройти через нього на ту сторону неможливо — він хоча і схожий на стіну з диму, але щільний, як скриня на горищі твоєї бабусі. Зате звідти пройти можна спокійно. Звідки, по-твоєму всі ці тварюки беруться? Через Заслін. — І Ви там були? — запитав інший новачок. — А як же, — відповів Тесляр, випускаючи кільця диму. — Був, стояв поряд і навіть торкався стволом «Гвинтаря». Шкода, вирізати цеглинку не вийшло. Подарував би тобі, як нагадування про шкідливість паління. Всі розсміялися. Сталкер середніх літ в сірому плащі, що сидів біля стійки і акуратно сьорбав каву з невеликої чашки, поглянув на Тесляра через голову і схвально покивав головою. Потім втупився кудись перед собою і важко зітхнув. — Додому хочу, — байдуже сказав він. Ці слова дійшли до сидячого через декілька місць Горіха, який теж розташувався біля стійки. З боків від нього знаходились двоє сталкерів: провідник Міфуна і Дубар, клановець з «Чистого Неба». — А чим Зона не дім? — запитав Горіх із завзяттям. Сталкер стиснув плечем, але нічого не відповів. — Ти не відволікайся, — низьким голосом сказав Міфуна. — Ти мені краще про новачка ще раз розкажи. — Блін, я тобі вже три рази на пальцях розтлумачив! — вигукнув Горіх. — Якщо щось незрозуміло, або не віриш, запитай сам у Бергамота, коли він ходити зможе. — Довго чекати доведеться. А до нього, сам знаєш, Сидорович не пустить. — Отож бо й воно, — піддакував Горіх, якому в голову вже став ударяти хміль. — Ти, це. Купи мені фісташок, може, я і повторю. — Які кбісу фісташки, дурень! — в серцях випалив провідник, забираючи у Горіха стакан. — Ти в Зоні, не забув?! Чи не дійшло, що тоді трапилося? — А що трапилося? — перепитав почервонілий Горіх. — Марк врятував нас всіх. Давай краще за нього вип'ємо. Шпиль! — він клацнув пальцями. — Налий мені ще. Дубар сплатить. Дубар штовхнув його ногою і Горіх запротестував. Міфуна про себе прошепотів лайку і нахилився ближче до Горіха. — Тепер послухай мене, хлопчак, — сказав він жорстко. — Твій Марк витягнув твою дупу, я розумію, для тебе він герой. Ось тільки я про нього можу тобі зовсім інше розказати. — А шо таке? — запитав Горіх з відкритим ротом. — Те, що твій новий друг насправді повний ідіот, якому, ясна річ, сильно щастить, як і всім йому подібним. А твоя розповідь про нього як про героя з моєю думкою не дуже в'яжеться. Або я перестав розбиратися в людях, хай мене Зона з'їсть. — Це чому ж? — запитав Горіх незадоволеним тоном. Міфуна трохи відсунувся від нього. — Краще скажи мені, що ти знав про Марка до ходки, — зажадав він. — Нічого, — похитав головою Горіх. — А я знав. І був упевнений, що він провалить перший же тест. Сталкер Марк нічим не відрізнявся від всіх самовпевнених дурнів, які приходять в Зону, щоб померти в перший же день. Повір мені, хлопчак, я знаю цей погляд у молодих бакланів. — Але Марк не загинув, — вставив Горіх. Пошана до провідника, ветерана Зони, трохи протверезила його. — Ні, не загинув, — погодився Міфуна. — Ось це мене і насторожує. Хоча поводиться так, що повинен був віддати кінці одразу ж. Сталкер Марк прийшов всього тижднь тому, наскільки я пам'ятаю. І одразу ж відмовив Сидоровичу в проханні знайти хвіст псевдособаки. — Ну і правильно зробив, — здивувався Горіх. — Я б теж не пішов поодинці на псевдособаку. Але... До Горіха нарешті дійшло. Репутація в Зоні значила багато, і потрібно було її заробляти з перших хвилин. А відмовити торговцю в першому проханні не можна було. Будь-хто, хто йшов в Зону, знав про це від посередників які переводили охочих за Бар'єр особливими методами і за великі гроші. Інструктаж був коротким, але вагомим. Навряд чи Сидорович дійсно хотів відправити новачка на вірну смерть, давши завдання з хвостом псевдособаки. Марку було слід просто погодитися і тут же вислухати, що нікуди йти не потрібно і що він відмінний хлопець, раз не злякався в першу ж годину допомогти торговцю, ризикуючи життям в битві з могутнім мутантом. Міфуна правильно зрозумів зміну виразу обличчя Горіха і хлопнув того по плечу. — І це тільки початок, — продовжував він. — Через добу він притягнув Сидоровичу “Місячне Світло” з поясненням, що це його вибачення за відмову від завдання, отриманого напередодні. — Де можна на Кордоні дістати Місячне Світло? — запитав Горіх, внутрішньо стискаючись. Можливість знайти один з найдорожчих артефактів в місці, де вони зустрічатись просто не можуть, була в його розумінні за межами фантастики. — Ось це вже інше питання, на яке ні я, ні Сидорович не зуміли знайти відповіді, — відповів Міфуна. — На Кордоні немає аномалій Електра, отже, отримати “Місячне Світло” неможливо. Крім того, достовірно відомо що сталкер Марк не покидав меж Кордону весь цей час. Купити теж не міг — карбованців у нього стільки бути просто не могло. — Сидорович нічого у нього не запитував? — Сидорович звичайно не задає питань. Але тут не стерпів і задав. — А що Марк? Міфуна цокнув язиком. — Неув'язочка тут вийшла, — сказав він. — Піймати сталкера Марка на якихось секретах не вдалося. Він сказав, що наткнувся на Електру в будинку на південному хуторі. — Якийсь з покинутих будинків? — Точно. Сидорович не повірив і послав Шахіста сходити з новачком і подивитися. Шахіст хоча і тупий, як пробка, але ніколи не бреше. Так от, він сходив і подивився. — І що? — запитав Горіх з нетерпінням. — Електра насправді була на хуторі. Горіх свиснув. — Як новачок знайшов Електру, і як вона з'явилася в тутешніх місцях, не знаю, — сказав Міфуна. — Я вже мовчу про те, що тільки одна Електра із ста може теоретично дати Місячне Світло. — Мені б його везіння, — пробурмотів Горіх. Мати артефакт, що підвищує витривалість до безкінечності, було його мрією. — Везіння, — повторив за ним Міфуна і продовжив. — Після цього сталкер Марк став поводитися так само, як і всі інші. Бергамот до попереджень інтересу не проявив, хоча я йому говорив — не бери ти новачка в групу, погано кінчиться. — Тоді б ми всі вилягли, — сказав Горіх і тут же вхопився за думку, яка щойно народилася. — А ті химери що, по-твоєму, скількох наших убили б? Та якби Марк не розправився з химерами, всі оті салабони, що стоять з Трубою і Теслярем вже лежали б в могилах! Або те, що від них залишилося б! — Ти і сам вчора салабоном був, — усміхнувся Міфуна. — Скажи спасибі Бергамоту, що, як тільки Марк утягнув його до Сидоровича, він насамперед розпорядився затвердити тобі і твоєму новому другові пройдений тест. — Я ж запоров збройовий тест, — збентежено сказав Горіх. — Ну, я вже не знаю, що ти там запоров, але таке слово Бергамота. Ти ж на «природного» здав вже, вірно? — Вірно. — Значить, вважай, що повністю пройшов хрещення Зоною. Горіх посидів нерухомо, потім полегшено вхопився за голову. Сидячий зліва Дубар покосився на нього з повагою. — Ну-ну, не розслабляйся, хлопче, — прошелестів вкрадливо Міфуна. — Я ще не закінчив розказувати. Ну, припустимо, що химери з'явилися на Кордоні випадково, і що сталкер Марк не має до цього відношення. — Щоо?! – злетів Горіх. — Тихіше ти, тихіше! — зупинив його Міфуна. — Пригадай Електру, яка з'явилася, як тільки прийшов сталкер Марк. Теж збіг? — Збіг! — гаряче відповів Горіх. — Якщо Зона змінюється, то нєфіг перекладати це на героїв! — Та я б і не сказав, що він прямо вже герой, — Міфуна зробив незрозумілу гримасу. — Борланд поодинці прибив би трьох маленьких химер, я думаю. Або Ікло. Хоча я ніколи не бачив маленьких химер, але Бергамоту я вірю. Шпиль, намалюй мені чаю. Високий бармен з променистою усмішкою приступив до виконання. — Отже мене трохи кольнула вся ця історія, — знову почав Міфуна. — І я навів деякі довідки. Вгадай з трьох разів, що сталкер Марк протягнув з собою в Зону, коли прийшов? — Поняття не маю, — відповів Горіх похмуро, граючи порожнім стаканом. — Рюкзак, повний різного таємного барахла. Ти знаєш по собі, що новачків не додивляються при перекиданні в Зону, але на всякий пожежний випадок їх непомітно перевіряють прихованими приладами. Так от, рюкзак сталкера Марка дико фонив радіацією, різними випромінюваннями, магнітним полем і всім іншим, назв чому я навіть не знаю. Електроніка у хлопців одразу ж накрилася мідним тазом, але новачку вони нічого не сказали — як-не-як, є розпорядок, а атомну бомбу він на горбу все одно не протягне. І хто його знає, що він припер в цьому рюкзаку. Виглядало так, ніби він під зав'язку напханий неекранованими артефактами. — Чуумаа, — протягнув Дубар, вперше за весь час подавши голос. — Ясна річ, артефактів у нього не було і бути не могло, — продовжив Міфуна, немов не помічаючи виразу обличчя Горіха. — Але те, що він проніс якусь наукову херню — сто відсотків. Причому безпечну для нього самого. І одразу ж після його появи на Кордоні вміст рюкзака кудись зник. Далі вже він ходив без нічого, як звичайний салага. І це ще не все. Здогадайся, що ще було у нього, окрім рюкзака? Горіх нічого не відповів. — Сталкер Марк притяг із собою гітару. Дубар порснув і відвернувся. Горіх почав постукувати по стакану нігтем. Його настрій злегка погіршився. — Ось і роби висновки, — прорік Міфуна і ковтнув чаю, який вчасно підніс йому Шпиль. Історія починала пахнути смаженим. Горіх знав, що гітари в Зоні водилися. Наскільки він пам'ятав, цілих дев'ять штук. Дві з них були в барі «100 рентген» ближче на північ Зони, ще три у кланів, і чотири у різних одинаків про що йому повідав п'яний Труба. З інструментом сталкери розслаблялися, і на душі було спокійніше, якщо десь чулося невиразне бринькання, що супроводилося млосними і хрипкими ліричними руладами про нелегке життя. Але цією справою сталкери займалися виключно в перевірених і безпечних місцях і компаніях. Тому що Зона — це вам не пікнік на узбіччі. Той, хто не розумів різниці, просто не виживав більше доби. Одна справа — любити гітару і зовсім інша — перти її в Зону. Зі всіх, хто прибув сюди з гітарою, не вижив жоден. Добровольці проводили розслідування. Жоден. Через те, що спочатку настроїлися на невірне сприйняття навколишньої дійсності. А гітари залишилися, і перейшли у власність більш мудрих сталкерів, які берегли інструменти як символ затишку і єдності. Тепер Горіх чує, що Марк теж з'явився в Зону з гітарою на плечі, немов вибрався з міста в похід. І тут же — майже містика з таємним рюкзаком. — Я... Я не знаю. Має бути якесь пояснення, — пробурмотів він, і Міфуна, на його здивування, різко кивнув і змахнув рукою. — Звичайно, має бути! — з жвавістю сказав він. — Тому що не бачили сталкера Марка з гітарою жодного разу з тих пір, як він припер її на Кордон! Але я точно знаю, що він з нею прийшов! Зникла, як і його шмотки в рюкзаку! — Може, розбив десь, буває ж... — Все може бути. Може, і в рюкзаку у нього була яка-небудь нешкідлива сучасна електронна чортівня. Я тобі про інше тлумачу — про самий факт, що він прийшов в Зону, як до себе на город. І що поки йому просто у всьому щастить. Ти не такий як він, ти серйозний сталкер, я це відразу бачу. Але моя тобі порада, Горіх — кидай ти цього приятеля, поки не розділив його долю. Повір старому провіднику, я розуміюсь на людях. Міфуна замовк і почав пити чай глибокими ковтками. Самотній сталкер в сірому плащі, який хотів додому, давно відставив чашку убік і прислухався до їх розмови. — Можливо, сталкер Марк в даний час якраз удома, — видав він фразу дня. — Не лізь, Сенатор, — відмахнувся Міфуна. — Тільки не зараз. — Будинок там, де твоє серце. Горіх обдумував почуту від Міфуни інформацію. Сміх і жартики з боку столу Тесляря він вже не помічав. Нічого особливого ніби йому провідник і не розказав — так, дрібниці одні. Тільки дрібниць було багато. Насправді, що він знає про Марка? Та нічого. Але Міфуна не стояв з ним поряд на тому місці. Не він визначав межі аномалій раніше Бергамота, і не він ризикував собою ради порятунку всіх. А цінувати надану допомогу Горіх умів. — Ось що, Міфуна, — твердо сказав він. — Я тебе поважаю, але, як ти сказав, я пройшов хрещення Зоною. Я теж так вважаю. Але не тому що здав тести Бергамоту. А тому що своїми очима бачив, як інша людина дала мені приклад того яким я сам хотів би бути. І зрозумів я це тільки в Зоні. І якщо Марк захоче, щоб я йому в чомусь допомагав, я буду тільки радий. А зараз я йду шукати артефакти, і не зупиняй мене. Бувай здоровий, Дубар. Горіх зліз із стільця і пішов до виходу. Міфуна кілька разів кивнув, прислухаючись до своїх думок, потім лукаво посміхнувся. — Молодець, сталкер, — сказав він вголос. В бар увійшли Ханта і Варяг, одинаки, що мешкають переважно на Звалищі — скупченні радіоактивного сміття. Вони потиснули руки Трубі і Теслярю, кивнули сидячим в кутку «долговцям» і прийняли з рук Шпиля кухоль з пивом. — Як воно, Міфуна? — запитав Ханта, стягуючи сталкерскую куртку. — Живий, як бачиш, — відповів провідник. — Зона мене береже, щоб було кому про вас, молодят, поклопотатися. Життєва філософія Міфуни дуже відрізнялася від переконань Бергамота. — Не дуже вже ти й піклуєшся, — підчепив його Ханта. — Он Варяг годину тому трохи в Каруселі не загнувся. — Що ж, мені за вами, як за дітьми малими ходити? — Думав, все, каюк, — приглушено сказав Варяг, залпом спустошивши кухоль. — Устряв по-тупому. Розслабився завчасно. — Зате зараз якраз самий час, — утішив його Ханта, підсовуючи Варягу під ніс новий кухоль. — Тут всі свої, не турбуйся. — А ти чого напарника не прикрив? — суворо запитав Міфуна. — Та я був зайнятий, сліпих собак відстрілював! А Варяг тільки гранату дістав, як побачив на горбі мародера і закричав мені. Я дивлюся — точняк, стоїть, зараза, в чорній куртці і либиться. — Зомбі? — запитав Труба із-за столу. — Та ні, просто дурень. А Варяг вже чеку висмикнув, гранату в руці тримає, зброю взяти не може. А докинути до горба теж не вийде. Ну, він її в собак метнув, і ми обидва на землю кинулися. А як бабахнуло, чуємо постріл. Я за ствол, дивлюся а мародер підстрілений, по горбу тихо так сповзає. Варяг встав, рот роззявив і забув зовсім, що поряд з Каруселлю стоїть. — Трохи не вступив, — зізнався Варяг. — Ось. А виявилося, це Борланд мародера зі снайперки зняв. Я відразу його помітив, варто було йому з кущів вилізти. А Карусель поряд з Варягом як жахне — ми обидва убік відкотилися. Добре, не перший місяць Зону топчемо рефлекси деякі виробилися. — А що Борланд робив на Звалищі із снайперкою? — запитав Міфуна. — А біс його знає. Я не питав — відплатив за допомогу хабаром і успіху побажав. Ну, розійшлися ми, собак з пістолета добили. Мародера шманать не взялися, ми люди ніжні, гидливі. Тільки до кордону доходимо — чуємо ззаду постріли лунають. — Назад побігли? — запитав Тесляр. — Навіщо? Борланду допомагати? Та він і наодинці пів-смітника на сніданок без антирада з'їсть, і навіть без зубочистки. Ми далі пішли, вже і до Кордону дісталися. І чалапає нам на зустріч якийсь чушпан. З пістолетом лишень, а нормального ствола у нього, мабуть, не було. Підходить до нас і починає щось питати. Ну, я йому кажу: «Зброю прибрав, а то розмови не вийде!». Він пістолет заховав і починає молоти якусь нісенітницю про те якими новинами ми з ним поділитися можемо. Я йому і пояснив в трьох словах, куди йому потрібно йти. — Що ж так грубо? — глянув на Ханту Міфуна. — Та ні, я в буквальному розумінні. Ну там, розказав йому коротко, куди зараз на Звалищі краще не сунутися. А він кивнув і попер якраз туди, куди я йому не радив. Ну, думаю, не моя проблема. А до бару як дійшов, то мене немов вдарило: на хлопця ж детектор аномалій лаявся. — Та ти що?! – вигукнув Міфуна. — Я тобі кажу! Він у мене перенастроюючий, дуже чутливий, в Зоні він завжди на аномалії за сто кроків наперед пищить, та я уваги не звертаю, доки справді на щось серйозне не натрапимо. А перед тим, як чушпана того зустріти, ми на перекур зупинилися — Варяга Каруселлю злегка контузило, він попросив посидіти трохи. Ну, і по сигаретці перекурили. І як чушпан пішов, ми ще сиділи хвилинку, поки далі не пішли. Блукаючих аномалій поряд стопудово не було. Значить детектор на чушпана і лаявся. — Монстр, точно кажу, — ухвалив Тесляр. — Я теж так вважаю. Тільки Варяг тоді мало що думав, а я якось уваги не звернув, чи що. А потім заспокоївся — чушпан двинув у бік Борланда, так що про його подальші мандри можна не хвилюватися. Ми здали хабар Сидоровичу і сюди, здоров'я поправляти, — закінчив розповідь Ханта, витираючи губи після пива долонею. — За добру історію не гріх і випити, — підморгнув Тесляр. — Гей, дітвора! Швидко скинулися Ханті на пиво! Молоді сталкери біля його столу миттю кинулися виконувати наказ. Вони вже знали, що подібні історії дають інформацію, яка сприяє найголовнішому в Зоні — виживанню. День обіцяв стати дуже добрим.

Розділ 3. Борланд В той час, як далеко на південь, Ханта і Варяг підсіли за стіл до Труби і Тесляря, плануючи сумісну ходку в Зону, на радіоактивному Звалищі не було і натяку на веселощі. Сонце, підіймаюче настрій на Кордоні, тут - сховалося за похмурими не віщуючими нічого доброго хмарами. Вся живність Зони забилася по затишних місцях, немов би очікувався викид. Але Борланд, зайнавший позицію на купі залізного непотребу знав точно: викиду не буде. Так як і радіоактивного дощу, не дивлячись на хмари. Хоча відчути на обличчі краплі найсправжнісінької, животворящої зливи він би не відмовився. Проте природа не балувала Зону звичайним весняним дощем, посилаючи з вітром і градом одні тільки випробування для людських нервів. Груда техногенного промислового сміття, на якій лежав Борланд, вважалася абсолютно непридатною для того, щоб навіть просто пройти повз, не ризикуючи підхопити променеву хворобу. Якщо, звичайно, не одягатися заздалегідь в захисний костюм екологів, що влаштувалися на території навкруги озера Янтар. Борланд знав це і саме тому вибрав місце для снайперської позиції. Тут його ніхто шукати не буде. Щоб розташуватися в цій точці Звалища йому довелося тиждень готувати організм до підвищеного опору опромінюванню шляхом відомих йому одному психологічних і фізичних тренувань і прийому особливих препаратів. Та і зараз на його поясі висіло п'ять артефактів Вогненна Куля, які приймали на себе велику частину шкідливої активності навколишнього середовища. Борланд знав, що навіть при таких захисних заходах йому потрібно терміново залишити це місце через двадцять хвилин, дванадцять з яких вже пройшли. А заразом назавжди залишити дорогий «Гвинтар» і все спорядження, яке випромінюватиме радіоактивний фон не гірше, ніж всі залізяки у цій купі. Всі ці випробування зводилися до простої, але важливої мети — зробити один постріл. Мішень вже повинна була з'явитися в межах видимості. Лідер відразу трьох мародерських угрупувань, Лаваш, тероризував зі своїми людьми все Звалище набігами з Темної Долини. Дві групи «долговців» не повернулися після рейду в Долину, коли намагалися вбити Лаваша. Це був один з небагатьох босів, який тримав власних пішаків на повідку, шляхом сліпої віри в свою могутність, яку постійно укріплював грошима, зброєю і системою витончених покарань. Борланд не належав ні до «Долгу», ні до якого-небудь іншого клану. Але варто було йому зголоситись добровільно на цю місію, як «Долг» тут же спорядив його купою захисного і бойового устаткування, з якого Борланд відібрав тільки найнеобхідніше. Втім, і від іншого не відмовився. Причини, через які Борланд вирішив прибрати Лаваша, були очевидні. Особиста і суспільна безпека. Звалище було південним центром Зони, який не можна було віддавати ніякому угрупуванню, якщо будь-які переговори з ним були не можливими. Це також було однією з ключових позицій клану «Долг», але Борланд відмовлявся жити за яким-небудь статутом. Хоча в «Долгу» він став би одним з перших людей. Та все ж таки «долговці» надали йому додаткове сприяння, організувавши аварію одного з своїх джипів біля входу в Темну Долину. Транспорт в Зоні був на вагу артефактів, хай і не дуже дорогих. Але мета того коштувала. Перекинувши джип з переодягненими тілами бандитів й підірвавши його, «долговці» пішли геть. Будь-яка вогняна підстраховка Борланда виключалась. Лаваш особисто прибуде на місце краху цінного транспорту, це очевидно. Але перед цим його шестірки проведуть прочісування всіх місць в пошуках можливої засідки. За виключенням точки Борланда. Тринадцать хвилин. Лаваш не з'являвся. Для підтримки зосередженості снайпера була потрібна концентрація на завданні, але для допомоги артефактам в їх цілющих хвилях було потрібне максимальне розслаблення. На деякий час Борланд вибрав інше, знаючи, що Лаваша він все одно не пропустить. Сталкер прикрив очі і викликав з глибин пам'яті перший же спомин. В барах і угрупуваннях про нього ходили легенди, як про сталкера, не поступливого в професіоналізмі, таємній Примарі. Борланд не просто виплутувався живим і практично неушкодженим з будь-якої колотнечі. Він неодноразово врятовував життя іншим сталкерам і справлявся з місіями, що вважалися нездійсненними, іноді орудуючи при цьому абсолютно немислимими методами. Везіння, яке йому часто приписували, було лише результатом добре прорахованих дій в яких вірогідність успіху була вищою, ніж поразки. Проте, часто йому дійсно щастило. Одного разу Борланд спробував прорватися крізь Заслін. Його думки часто займала ця невідома димчаста стіна. В результаті він вирішив, не мало не багато, обстріляти її з важких знарядь встановлених на модифікованому БТР, і подивитися, що трапиться. Була і проблема: у Борланда не було БТР, ні модифікованого, здатного перечекати викид, ні якого-небудь іншого. Тому Борланд просто викрав його у військових під час зачистки однієї з секцій Бар'єру. Відбулося це під час прориву сліпих собак на Агропромі. Тоді Борланд дуже допоміг трохи зляканим військовим, які до цього сліпих собак бачили тільки на фотографіях, під час теоретичних занять в учбовому центрі. Він влучним пострілом з ІЛ-86 убив ватажка зграї. На щастя, їх вів не контролер. Потім, розполохавши зграю серією вибіркових пострілів він як би ненавмисно виявився поряд з пораненими бійцями і кинув кожному по аптечці, абсолютно їм непотрібної, але у момент небезпеки сприйнятої на ура. І лише після цього командир операції відчув, що щось не так. Не звертаючи уваги на триповерхові мати, Борланд, ризикуючи нарватися на кулю, підкрався до диркаючого БТР і, викинувши переляканого солдата, проїхав на броньовику по собаках. Він керувався простим психологічним правилом: якщо врятувати людині життя то на деякий час вженеш її в ступор, і стріляти в тебе він точно не буде. Поки військові намагалися сумістити в голові несподівану допомогу із зухвалим угоном військової машини, від Борланда і сліду нелишилось. Все виявилося дуже неймовірним а отже, цілком можливим для Борланда. Можна було і не запитувати, як Борланду вдалося сховатися з БТРом, не залишивши слідів, і опинитися з ним біля Заслону, що знаходиться за пів-зони від місця прориву. Якби хтось дізнався що в процесі найскладнішого перекидання транспортера на територію Рудого Лісу Борланду вдалося проїхати частину шляху взагалі за межами Бар'єру, то послідувала б череда гучних арештів і зсувів у військовому середовищі. Але, на щастя для самих військових ніхто не зв'язав воєдино два зупинені прориви, між якими спокійно прокотилася військова машина, що прилучилася до каравану собі подібних. Якою ж була реакція оператора, що засік через декілька днів постріли з вкраденого броньовика біля Заслону в Рудому Лісі, залишилося таємницею. Ймовірно, він зробив те, що і будь-хто інший на його місці: похолов, зіщулився і випав в осад. Після чого отримав від керівництва по вухах власними ж навушниками. Оскільки Борланду вистачило трьох хвилин, щоб переконатися в даремності артилерійської атаки Заслону, і виїхати назад на Мілітарі, що автоматично робило свідчення оператора помилковими. Про всяк випадок Борланд вийшов з ним на зв'язок по знайденій на листку блокнота частоті, рівно на півтори секунди, і передав в ефір щось типу «Ги-ги-гии!», після чого оператор напевно зліг з нападом мігрені. Атаку на Заслін Борланд зробив, знову-таки, в самий божевільний для Зони час: відразу перед викидом. Коли вся фауна Зони завмирає, а люди поспіхом ховаються в підвалах і барах. Ніхто не знає, що відбувається в момент викиду, і що власне, взагалі таке - викид, але ніщо не виживає в цей час на відкритій місцевості. БТР був цілком стерпним притулком, так що Борланд без тіні хвилювання проїхав через Рудий Ліс, не зустрівши жодної живої душі. На зворотному шляху його чекало дивне видовище. Біля одного з пагорбів, повз які Борланд проходив разів десять, метався молодий хлопець і істерично молотив руками в замкнуті металеві двері, які Борланд ніяк не пригадував у цьому місці. Викид на той час ще не почався. Борланд відразу зрозумів, у чому справа. Йому пощастило знайти старанно замаскований бункер, яких в Зоні було безліч. Одного з його мешканців очевидно, залишили вмирати під викидом, за які-небудь порушення. А може, просто так. Борланду це було неважливо, проте дивитися спокійно він не міг. До того ж жертва могла розказати про цей притулок докладніше. Не виходячи з БТРу, Борланд засигналив. Гудок у БТРі був гучніше, ніж у паровоза. Якщо бункер служив притулком від викиду, то він повинен був бути герметичним і звуконепроникним, так що там сигнал почути не могли. Хлопець від жаху підскочив і втупився на БТР. Борланд зрозумів що ніякої небезпеки він не представляє, і відкрив люк. Гість миттю встрибнув всередину і втиснувся в спинку сидіння. Але, варто було Борланду задраїти люк знову, як хлопець, явно рухомий помстою, бабахнув із знаряддя, встановленого на даху транспортера прямо по курсу - в двері бункера. Борланд миттю заспокоїв його добрим ударом справа по щелепі, потім поглянув на екран прямого огляду. Металеві двері бункера витримали. Тільки но Борланд дещо від'їхав від цього місця, як двері почали відчинятисьі звідти висунулася чиясь задоволена морда. Борланд різко зупинив броньовик. Людина в дверях втупилася на нього із здивованим виглядом, і тут нарешті відбувся викид. Людина впала, ніби підкошена. Двері бункера, ясна річ, ніхто задраїти не встиг, так що можна було не сумніватися що всі всередині загинули. Борланд якнайшвидше забрався геть, подалі на Мілітарі. Він зумів відновити простий ланцюжок подій. Сам він, звичайно, перечекав викид під землею, як і всі інші, і знав, що передбачити його з точністю до секунди неможливо отже мешканці бункера, швидше за все, сплутали постріл з БТР з викидом. Симптоми повинні були бути дуже схожими: глухий удар вгорі і легкий струс землі. Вирішивши, що небезпека позаду, бункер відкрився після чого всіх накрило справжнім викидом. Доїхавши до бази «Долгу», Борланд подарував їм полоненого і не потрібний більше броньовик. Полонений був зовсім не проти здати своїх колишніх товаришів, які залишили його вмирати зовні, і охоче поділився з «долговцями інформацією». Бункер був однією з дислокацій угрупування «Гріх», найогиднішої зі всіх. «Грішники» без розбору вбивали вільних сталкерів, як через хабар, так і заради задоволення. Вони не йшли ні в яке порівняння з мародерами Лаваша у яких була хоч якась позиція в житті. Полонений присягався, що він всього лише одинокий сталкер, який був захоплений «грішниками». Брехав, це зрозуміло. Як би там не було «долговці» відпустили його на всі чотири сторони: якщо навіть він і був одним з «грішників», то шлях до своїх все одно йому закрито, а Зона розбереться сама, скільки він проживе. Диви, може і перевиховається. Зате Борланду висловила вдячність Рада Кланів у повному складі за неоціненну допомогу в знищенні однієї з баз угрупування «Гріх». «Долговці відтарабанили БТР» до Бар'єру, де його і знайшли нічого не розуміючі військові. А Борланд назавжди став живою легендою Зони. Цілий ряд подальших вчинків Борланда лише укріпив його репутацію. Якби він сам брав участь в розповсюдженні всіх правдивих чуток про себе, то їх виявилося б стільки, що вистачило б на новий культ. Він так і не визначився, чи рахувати той випадок везінням чи успіхом. Врешті-решт, що таке успіх? Якщо один сидить на березі і чекає, коли море викине йому рибу, а інший озброюється острогою і годинами стоїть по коліно у воді виглядаючи здобич — то чи можна сказати, що обидва вони можуть розраховувати тільки на везіння? Ні. Другий піймає рибу виключно завдяки тому, що він не сидить склавши руки. Ось це і є справжній успіх. Везіння в даному випадку стало підсумком відмінної підготовки і руху вперед. Важливо не те, що Борланд набрів на базу «Гріха», не розраховувавши її знайти. Важливо те, що ніхто інший не був у той час в Рудому Лісі на відкритій місцевості рухомий духом дослідника, не зарившися під землю через страх перед викидом. Чотирнадцять хвилин. Лежачий на Звалищі Борланд розплющив очі. Він умів настроювати себе на певну тривалість відпочинку. Хвилини спогадів вистачило, для того щоб артефакти попрацювали дещо якісніше. Лаваш все не з'являвся. Був якраз той момент, в який інші звичайно закурюють, от тільки Борланд не палив. Всупереч ходячим по Зоні чуткам, Борланд не був одним з колишніх військових, хоча і пройшов службу в армії нарівні з усіма. Не був він і вченим. Борланд був 32-річним професійним автогонщиком. Позбавлений можливості займатися улюбленою справою через бардак в країні, що торкнувся і спорту теж, Борланд почав шукати собі нове місце в житті. І дуже швидко зрозумів, що знайде його тільки в Зоні. Всі його таланти знайшли тут найширше застосування: точність ока і руки, ідеальна фізична форма, холодна голова і гаряче серце. Борланд умів прораховувати ситуацію на льоту. У нього було бездоганне відчуття часу і відстані. В Зоні він не зустрів для себе нічого принципово нового — все те ж саме, що і за Бар'єром, тільки швидше, вище і сильніше. А якщо карти ляжуть так, що знадобиться вибратися звідси — він знайде спосіб зробити і це. П’ятнадцять хвилин. Борланд почав відчувати себе, як перед гонкою. Усередині нього немов закрутився невидимий маховик і він глибоко зітхнув, морально настроюючись на провал операції. Зовсім необов'язково стирчати тут повні двадцять хвилин. Кожна людина, яка приходила спробувати щастя в Зоні, так чи інакше розкривала свою внутрішню суть. Часто вона була невідома їй самій. Міські обивателі, далекобійники, колишні або біглі ув'язнені колоній, екстремальні військові дезертири, авантюристи, шукачі пригод, ідеалісти — в Зоні зустрічалися всі категорії населення. Тільки тут більшість з них розуміла, який шлях їм до душі. В книжковому ботаніку прокидалося жадання вбивства і помсти за відсутність уваги з боку дівчаток. Кишеньковий злодій раптово розкривав в собі досвідченого дослідника і допомагав ученим на озері Янтар здобувати зразки птахів і тварин. Що б неговорили, Зона не змінює людей, а навпаки, розкриває їх так, як тільки можливо. Можливо, це і було основною причиною, по якій Зона так принаджує все більше і більше охочих. І не всі ставали сталкерами, не витримавши постійної напруги безперервної небезпеки, страху і огиди перед мутантами. Борланд особисто бачив здалеку, як троє молодих хлопців загинули від сліпого собаки, хоча і були озброєні чудово. Але ніяка зброя не врятує, якщо голова нездатна думати. Їх розум просто не сприйняв відсутності у собакоподібної тварюки, органів зору. Один втратив свідомість, другий закричав і кинувся бігти, а третій, безладно розстрілявши обойму, повалився в припадку. Собака перегриз горло всім трьом по черзі. Сталкери, які не були проти такої реальності, але не визнавали суворі порядки Зони і прав інших сталкерів на життя, приєднувалися до клану «Гріх». Кожний з них до цього встигав натворити стільки що його чекала куля в голову від будь-якого із сталкерів або смертна кара на батьківщині. «Грішники» борознили всю Зону, іноді навіть насмілюючись штурмувати табір учених. Боротися з ними було дуже складно: члени клану не носили ніяких пізнавальних знаків, старанно ховалися від всіх і часто видавали себе за одинаків, коли потрібно було збути або обміняти хабар. Старші чоловіки і ті хто був попростіше, ті хто не збирав артефактів, але був не проти поживитися бойовими і їстівними запасами, швидко збилися в угрупування мародерів. Від «грішників» вони все ж таки дуже сильно відрізнялися: ходили в одних і тих же чорних захисних куртках, ні від кого не ховалися в межах контрольованої території, особливо не кочували, не заходили далі Звалища не прагнули розбагатіти за рахунок артефактів, і взагалі нічого від цього життя не хотіли. За великим рахунком, це було суспільство шукаючих притулку кримінальних злочинців. Найбільш впливовим кланом був, поза сумнівом, «Долг». Туди йшли міцні, дисципліновані хлопці, які ставили собі за мету очищення Зони від всілякої зарази на зразок мутантів і беззаконня. Були і інші, нечисленні клани кожний з яких був групою людей із схожими переконаннями. Наприклад, охоронці Кордону, клан «Чисте Небо» — переважно молодняк, що працював на Сидоровича в обмін на низькі ціни і відсутність уваги з боку військових. За межами Кордону клан не мав анінайменшого авторитету. Або анархісти із «Волі», клан колишніх одинаків, які не представляли ніякої загрози, якщо їх не чіпати — ті вірили, що весь світ зобов'язаний знати і пам'ятати про Зону. Про угрупування «Моноліт» і думати не хотілося. Це були справжні звірі, релігійні фанатики Рудого Лісу, що культивували таємний Моноліт — шматок неземної породи, на їх думку, породовший Зону і розміщений біля ЧАЕС. Повна нісенітниця звичайно. Шістнадцать хвилин. Вдалині почався якийсь рух, Борланд приклався до гвинтівки і побачив крізь перехрестя прицілу піший караван мародерів. Нарешті. Группа одягнених в чорні куртки бандитів з накинутими капюшонами рухалася до джипа, який ще горів. Кожен був з автоматом, хтось ніс зброю в руках, у когось вона висіла за спиною. Справжні стерв'ятники Зони які, стали у багато разів небезпечнішими через чітку організацію, насаджену умілими лідерами. Питання було в тому, як виділити Лаваша. Борланд мав в своєму розпорядженні тільки його фотографію, зроблену звіддалі. Набагато більше йому говорили розповіді сталкерів, які склали повний психологічний портрет, який, поза сумнівом, проявить себе і з фізичної сторони. Борланд не помилився. Мародери розташувалися навколо джипа, і до центру увійшов широкоплечий чоловік, на ходу прибираючи капюшон. До нього підбіг мародер і, сівши на одне коліно, поцілував подану руку, після чого почав щось пояснювати. Не було жодного сенсу зволікати. Борланд м'яко натиснув на спуск, і голова Лаваша сіпнулася убік, після чого лідер мародерів впав навзнак. Його помічники почали сіпатись, як таргани, навіть не поклопотавшись ані про власну безпеку ані про те, щоб перевірити, чи живий Лаваш. Переконавшись, що його ніхто не засік, Борланд залишив гвинтівку, швидко відповз назад і кинувся з горба вниз, подалі від радіоактивного непотребу, розстібаючи на ходу куртку. Всього в тридцяти метрах від його розташування знаходився наперед влаштований схрон, де лежав змінний одяг, включаючи взуття і білизну. Там також знаходився непоганий набір сталкерського оснащення: посилений за рахунок кевларових пластин прогумований комбінезон, ніж, пістолет «Волкер» з двома обоймами, «Абакан» з подствольником і рюкзак, що містить масу корисних речей: детектор аномалій, бінокль, небагато їжі і пару аптечок. Борланду вистачило хвилини щоб одягатися у все нове і заховати просочений радіацією одяг. Артефакти він відстебнув від пояса і кинув в рюкзак, оскільки Вогненні Кулі в боротьбі з радіацією прискорювали обмін речовин, що призводило до швидкої виснаженості. Тягати їх на собі більше не було необхідності. Спорядившись і кинувши в рот пару таблеток від опромінення, Борланд не поспішаючи пішов на Кордон. Він знав, що розвідники «Долгу» донесуть начальству про смерть Лаваша. Вже наступного дня почнеться зачистка Темної Долини від мародерів. Винищити всіх звичайно, не вийде. Але навести лад все ж таки слід було б. А зараз потрібно було вибиратися звідси. З боку мародерів почувся невиразний гуркіт, перейшовший в цілком відчутний звук двигуна. Борланд завмер, прислухаючись, і швидко оцінив ступінь небезпеки. Результати йому настільки не сподобалися що він одним стрибком скотився в яр і зачаївся в обрізаній гігантській трубі. Клан «Воїни Зони». Еліта мародерів, організована Лавашем. Особливість їх полягала в тому, що кожен «воїн» був оснащений власним легким мотоциклом, а також духом байкера і зниженим відчуттям небезпеки. «Долг» так і не зумів розслідувати звідки в Зоні мотоцикли, але це було прямою ознакою контакту мародерів з військовими. Ходили чутки, що Лаваш підсадив всіх «воїнів» на наркоту, що дозволяло їм носитися по Зоні на мотоциклах, не боячись влетіти в аномалію. Озброєні автоматами «узі» вони могли взяти верх над невеликою групою сталкерів. Клан мотоциклістів став справжнім прокляттям Зони, докучаючи одинакам Смітника і Темної Долини. Хоча «Воїни Зони» виходили на полювання вкрай рідко, цього було достатньо щоб фактично закріпити Темну Долину за мародерами. Борланд розумів, що «воїни» шукають вбивцю Лаваша. Мабуть, навіть весь клан. Ніхто не знав точно, скільки мотоциклів є у мародерів. Але якщо його припущення правильні, і за його головою попрямувала вся еліта то можна буде визначити і загальну чисельність «воїнів». Ця думка на секунду промайнула у Борланда, але він відігнав її від себе, як малозначну. Той, хто на власні очі зустрінеться з повним складом «Воїнів Зони», вже навряд чи комусь щось розповість. Борланд утискувався всім тілом в бетон, відчуваючи головою його холод. Ліворуч від нього труба була забита грудками спресованої землі, а під ногами застигнула плівка мулистої болотяної рідини. Трохи подалі виднілася каламутна зелена калюжа булькаюча смердючими випаровуваннями, хоча глибина була від сили сантиметрів двадцять. Це була аномалія — шипляча субстанція, яку хтось з гумором охрестив Холодцем. Якщо до нього потрапляла жива істота, то вона поступово перетворювалася на димлячий шматок обвареного м'яса. І відбувалося це не відразу, а протягом декількох годин. Жертва Холодцю не відчувала ніякого болю, навіть коли плоть починала відвалюватися від кісток. Особливо здогадливі продавали Холодець вченим, переносячи його в скляних банках. Рівно до того моменту, коли одного разу в рюкзаку одного із сталкерів, через випадковий постріл, розбилася банка, повна цієї погані. Один з мотоциклістів проїхав зовсім поряд з трубою, де причаївся Борланд, і сталкер, концентруючись, в думках велів тому виїжджати. Він не вважав себе телепатом, але вірив, що будь-який уявний заклик так чи інакше уловлюється людиною до якої він направлений, і є шанс, що він вплине на ситуацію. Мотоцикліст, газонувши, поїхав далі уздовж яру. Заздалегідь кинувши навмання гранату. Борланд помітив її і в душі похвалив «воїна». Що тут сказати, сталкер? Вчора ти знайшов базу «грішників», тому що ти шукав. Хай не її, але шукав. А сьогодні «воїн Зони» знайшов тебе. Теж тому що шукав. Правила життя однакові для всіх. Рванувшись вперед, Борланд одним махом вискочив з труби і розпластався у протилежній від неї стороні. Вибух стряс грунт і обсипав його грудками бруду. Зверху пролунали постріли. Нехай вас Зона береже , «Воїни Зони». Борланд схопив «Абакан» і відкрив у відповідь вогонь приблизно по тому місцю, де на секунду зупинився той хто кинув гранату. Він знав, що це найвірніший спосіб попасти в ціль. Проте, «воїн» дав газу і помчав геть. Борланд чортихнувся. Справи гірше нікуди. План полягав в тому, що він встигне дістатися до Кордону раніше, ніж мародери знайдуть його, і там заляже на дно. Але тепер його засікли «воїни» на засобах швидкого пересування а сховатися ніде, ні тут, ні на рівнині. Найважливішим зараз було вибратися з яру, де його можуть запросто закидати гранатами. Але куди? Вгорі він буде доступний для обстрілу практично з будь-якого місця. Розраховувати можна тільки на одне — що «воїни» не змінять своїх звичок і від'їдуть за пагорб для перегруповування. «Воїни» ніколи не імпровізували, на відміну від Борланда. Кожний їх заїзд був чітко вирахуваний. Якщо їм не вдавалося знешкоджувати своїх жертв за перший же заїзд, вони ніколи не озиралися, а їхали до найближчого безпечного кута і скоювали розворот для другого заходу. Це давало декілька дорогоцінних секунд. Відштовхуючись ногами і чіпляючись руками за корені, він вибрався нагору. Хоча вдалині за пагорбом чулися постріли — напевно шестірки Лаваша зараз біжать сюди — навколо не було ні душі. Але сталкер розумів, що це ненадовго. В спринтерському ривку він кинувся бігти по прямій у бік Кордону. До найближчого укриття було дуже далеко, і він це знав. Шанс був в тому, що «Воїни Зони» схочуть узяти його живим якщо він не чинитиме опору. От тільки якраз його Борланд чинити і збирався. Позаду нього заревіли мотори, і Борланд додав ходу. Артефакти на зразок Місячного Світла зараз непогано б йому допомогли. Коли мотоцикли наблизилися, Борланд зупинився, симулюючи сильну утомленість, обернувся і підняв «Абакан» над головою потім демонстративно відкинув убік. «Воїнів» було двоє. На могутніх мотоциклах, марку яких не розпізнав навіть Борланд через сильно змінений зовнішній вигляд і купу тюнінгованого заліза, «воїни» були одягнені в мародерські куртки, а голови повністю закривали мотоциклетні шоломи. Було б дуже до речі прочитати в очах їх наміри, але Борланд не мав такої нагоди. «Воїни» зупинилися в десяти метрах від нього і націлили стволи «узі». — Бензин!!! – заволав Борланд і зробив страшні очі, після чого кинувся на землю. Шоломи «воїнів» трохи гойднулися — очевидно, мотоциклісти машинально поглянули на бензобаки. Ні фіга вони не сидять на наркоті, подумав Борланд. Нормальні, розсудливі хлопці. Добрі наїздники. Може, навіть із сім'ями. Вихоплювати пістолет Борланд відмів не гірше Клінта Іствуда. Одна куля дісталася першому «воїну», ще дві другому, ще дві — знову першому. Пістолет заклинило. Ні, ну ти тільки поглянь. Одна з куль потрапила першому «воїну» в шию, він щось захрипів і впав як мертвий. Другому дісталися обидві в груди. Він захитався, впустив «узі», але навіть не повалився з мотоцикла. «Бронежилет», — зрозумів Борланд. Підкинувши своє тіло на ноги, немов пружина, він вихором промайнув до «воїна» і збив його в стрибку ногою, як в якійсь старій комп'ютерній грі. Секунда — і в руці Борланда опинився ніж, який миттєво обірвав життя мародера. Очистити ніж, увіткнувши його в землю, відправити його до піхов, схопити «узі», зірвати з трупа запасні обойми — ще три секунди. Борланд осідлав мотоцикл зі все ще працюючим мотором і помчав далі до Кордону. Він знав, що до безпечної точки їхати не більше хвилини. Мародери на Кордон не сунуться. Дуже вже багато там вільних сталкерів і бойовиків з клану «Чисте небо». Та і не люблять мародери ризикувати без причини. Стрільба за пагорбом продовжувалася, але ближче не ставала — схоже, шестірки Лаваша навіть не думають переслідувати його. Пояснення прийшло відразу в той момент, коли звуки мародерських «калашів» були розбавлені пострілами штурмових «громів». Борланд навіть дозволив собі широку усмішку. Схоже, що «долговці» все ж таки вирішили прикрити його хоча б від піших мародерів, помітивши атаку «Воїнів Зони» і здогадавшися, що їх добродійнику Борланду поодинці доведеться зовсім туго. В «Долгу» борги віддають. «Сталкер! Вступи у долг»! Допоможи мирним людям!» — усміхнено подумав Борланд. Його настрій стрімко підіймався. Непогана приказка, потрібно буде запропонувати її «долговцям» для пропаганди. Борланд проїздив вузьку ділянку між двома пагорбами, коли ліворуч і праворуч пролунав тріск двигунів. З обох боків злетіло по два мотоциклісти. Четверо «воїнів Зони», вершників Апокаліпсису, пролетіли над Борландом, обсипавши його градом куль які майже досягли мети. Майже, але все таки не досягли. Стріляли на попередження, кулі розривали землю, позначаючи смертельну лінію фонтанами грунту, які малювали в голові Борланда оптимальну траєкторію. Гідне випробування для гідного гонщика. Сіпнутися з мотоциклом убік, одразу ж перемістити вагу тіла на інший, кілька разів скинути і додати швидкість, і все за півтори секунди — звичайна людина встигла б припуститися декілька десятків помилок, кожна з яких виявилася б фатальною. Але звичайна людина не проходить серію жорстких тренувань з участю мотоциклів і спорт-карів, не бере участь в стріт-рейсінгу на вулицях нічного Києва по стрічній смузі, не ганяє на мотоциклі опівночі по преріях з вимкненими фарами. І не потрапляє під обстріл чотирьох стволів одночасно. Свист куль припинився. Борланд виграв другий заїзд. Часу на третій у «воїнів» не залишилося, подумав він майже злорадно. Злорадство було передчасним. М'яко приземлившися на землю, «Воїни Зони» зразу ж розвернулися і помчали навздогін. Про це красномовно свідчили звуки коліс на грунті і наростаючих обертів двигуна. Проклинаючи залізного коня за відсутність дзеркала заднього огляду, Борланд ризикнув злегка пригальмувати і на мить обернутися через плече. Гонитва була метрах в тридцяти позаду. Дуже багато для стрільби з однієї руки в русі, але біс його знає... В чотири стволи запросто можуть покласти. Одинокий шлагбаум, що служить межею між Смітником і Кордоном, вже виднівся вдалині, як на дорозі виник невеликий вихор із зеленого листя. Нова аномалія з властивою Зоні підступністю з'явилася на цьому місці всього годину тому оскільки Борланд ранком її не бачив. Був би він пішки і без хвоста за спиною, запросто обійшов би по десятиметровій дузі, і все тут. Міг би помітити її і зараз, якби аномалія була дорослою і великих розмірів. Тепер же він помітив її надто пізно. Коли Борланд приготувався різко повернути ліворуч, хоч і ризикував впасти з мотоцикла, то відчув сильний удар в спину. В звичайних умовах куля з «узі» прошиває людину навиліт, але, пущена в русі і навздогін цілі, що рухається вона втратила початкову енергію. До того ж між смертю і тілом їдучого сталкера, були рюкзак і укріплений комбінезон. І все ж таки поштовх трохи приголомшив сталкера. Пропустивши момент для відносно безпечного об'їзду аномалії, Борланду ніщо не залишалося, окрім як вивернути кермо праворуч, прямо на пологий пагорб, за яким знаходилося кладовище автомобілів. Взлітаючи по пагорбу, Борланд побачив прямо перед собою стару, проржавілу оглядову вежу, що стояла при в'їзді. Була б траєкторія руху трохи іншою, можна було б приземлитися на утрамбовану стежину між тліючими остовами вантажівок, доїхати до протилежного кінця обгородженого кладовища, і там, кинувши мотоцикл, перелізти через паркан і сховатися. Але вежа руйнувала всі плани сталкера, яких залишалося в запасі не так вже і багато. З прикрим криком випустивши кермо Борланд врізався в поручні вежі, вхопившись за них і вдарившись щокою так, що трохи не вилетіли всі зуби. Мотоцикл пролетів під ним і впав на бік, наїжачивши дрібне каміння і перекинувшись кілька разів. Висячи на одній руці, Борланд з утробним скреготом розвернувся обличчям до переслідувачів. «Узі» все ще бовтався на його шиї, тож для бойової позиції було достатньо схопити рукоятку. З переслідувачів лише один пішов за Борландом вибравши куди більш безпечну траекторію. Хоча «Воїну Зони» це допомогло не сильно. Натискуючи на курок, Борланд випустив з десяток куль в шолом мародера, після чого швидко підтягнувся і перевалив своє тіло за поручні вежі. Впершись обличчям в метал, він дозволив собі на п'ять секунд повністю розслабитися. Це йому було необхідно. Він чув, як убитий ним «воїн» вдарився об землю, як заревіли мотори мотоциклів трьох елітних мародерів, що залишилися. Зараз вони напевно кружляють під вежею, виробляючи план дій. Часу і можливостей у них на це було набагато більше, ніж в нього самого. Мотори затихли і настала тиша. Кладовище автомобілів у порівнянні з рештою Звалища знаходилося в неглибокій низині. Стрибок з горба на мотоциклі теж дав Борланду декілька зайвих метрів. Це й дозволило йому долетіти до оглядового пункту який розташовувався на висоті в десять метрів над землею. В протилежному випадку він врізався б в широкий залізний стовп, переламав собі всі кістки й мішком зповз до ніг переслідувачів. Хоча зараз його положення було не набагато кращим. Сходи на вежу давно відламалися, залишивши стирчати гострі іржаві шматки металу і плями облупленої фарби. Спуститися з вежі вниз навіть за нормальних обставин було неможливо. Може, Борланд і знайшов би спосіб якби знизу на нього не дивилися три автоматних дула. Пять секунд спливли. Борланд по черзі поворушив всіма м'язами, переконуючись, що у нього нічого не зламано. Потім почав акуратно змінювати позу, і саме вчасно. Знизу вжикнула куля, примусивши Борланда машинально відсмикнути руку. Були б у «Воїнів Зони» автомати «АКМ 74/2», місцевий різновид «калашів», то пригоди можна було б вважати закінченими. Але кулі з «узі» не змогли пробити металеву підлогу вежі. Борланд швидко ліг на спину, прямо на рюкзак і спробував торкатися підлоги якомога меншою площею тіла. Положення на перший погляд здавалося безвихідним. На другий теж, що для Борланда означало безвихідним взагалі. Ні з ким зв'язатися і попросити допомоги він не міг. Та й ніхто з вільних сталкерів не сунутиметься на Звалище під час рейдів «Воїнів Зони». Граната, зараз була б дуже навіть доречною, але гранат теж не було. Тільки «узі», який Борланд швидко перезарядив обоймою, знятою з тіла вбитого раніше мародера. Вистріляну обойму він спочатку надумав кинути вниз — нехай вирішать, що це граната — але передумав. Нічого б він цим не виграв, лише переконав би бандитів у власній вразливості. Можна кинутися вниз з гучним ревом: «Я Чорний Плащ!», зробивши ставку на психічну атаку, і молитися, щоб падіння коштувало йому лише однієї зламаної ноги, а не двох і що комбінезон витримає три випущені обойми в груди і залишить достатньо наснаги, щоб вбити трьох суперників за секунду. Борланд навіть дозволив собі посміхнутися, уявивши, як він летить з вежі на націлені на нього стволи, осідаючи в пам'яті переслідувачів на довгі роки, з’являючись перед ними в нічних кошмарах вже після того, як вони його уб'ють. Але могло бути і так, що мародери сплять як немовлята і ніякі кошмари їх не мучать. Та й помирати теж не хотілося. Отже був потрібен новий план. Єдине, що залишалося Борланду, це сподіватися на який-небудь із загонів «Долгу» поспішаючий на виручку, якщо такі були. Мабуть, вдасться знайти на горизонті хоча б одного «долгівця», привернути його увагу короткими чергами з «узі», стріляючи в його бік, і сподіватися, що він, всупереч статуту, не заляже в засідці а прибіжить розібратися з мародерами і поодинці розправиться з трьома мобільними елітними бійцями. Дві години тому, в своєму притулку на Агропромі, Борланд би тільки врізав від душі будь-кому, хто запропонував би йому такий план. Але тут, на вежі під вогнем трьох стерв'ятників з Темної Долини, всі засоби здавалися гарними. Бінокль знаходився в рюкзаку, на якому лежав Борланд, і для того, щоб витягнути його звідти, слід було виконати достатньо багато рухів, і будь-який з них міг коштувати сталкерові життя або відстреленої кінцівки. Тому він обмежився візуальним оглядом навколишньої місцевості. І дуже швидко знайшов те, що шукав. На одному з пагорбів виднілась чиясь фігура, яка наближалася спокійним кроком. Борланд не бачив обличчя, закрите капюшоном, але розпізнав найпростішу куртку сталкера, одну з тих, що не давали взагалі ніякого бойового або радіоактивного захисту і виконували суто декоративну функцію. Не стикуючись з мрією Борланда, прибулець не мав при собі ракетно-зенітного комплексу отже при всьому бажанні допомогти сталкеру на вежі він не міг. Якщо до того ж припустити, що він ще й дурень, то цілком можливо, що йому вдасться відвернути на себе увагу мародерів і дати Борланду шанс зробити що-небудь. Судячи з відсутності пострілів знизу, незнайомця ще не помітили. Але Борланд вже був впевнений, що незнайомець помітив їх. Сталкер зупинився. Поволі сунув руку до кишені і витягнув гранату. Борландові він вже починав подобатися. Але те, що він зробив далі, Борланд зрозуміти не міг. Людина дістала з іншої кишені щось нагадуюче величезний шматок фольги перемішаної з блискучим дротом, і проштовхнула туди гранату, немов у тісто. Висмикнувши зрештою чеку, він розмахнувся і кинув предмет до підніжжя вежі. Мародери видали приглушені шоломами звуки, і хтось спробував завести мотор мотоцикла. Борланд приготувався до вибуху, і через три секунди він відбувся. Хоча абсолютно не так, як сталкер міг передбачити. Якщо Борланд і уявляв собі детонацію тонни тротилу, то, судячи з відчуттів, це була саме вона. Від неймовірного гуркоту сталкер оглохнув на декілька секунд. В одну мить його обпалило розжареним повітрям, волосся на голові встало дибки вежу струсонуло, як при доброму землетрусі, і Борланда підкинуло на метр. Потім по черзі прогриміло п'ять вибухів трохи менше — це вибухнули бензобаки всіх мотоциклів, що знаходилися внизу. Коли все стихло, Борланд, протираючи очі поглянув вниз. Пожухла трава на кладовищі автомобілів вицвіла повністю. Остови машин, які витримали до цього безліч викидів, спокійно перенесли вибух. Чого не можна було сказати про «Воїнів Зони», чиї тіла в безглуздих позах розпласталися внизу. Незнайомець поволі підійшов до вежі. Схоже, його власна граната на ньому ніяк не відобразилася. Він зняв капюшон і подивився прямо на Борланда. Добре пошарпаний, подряпаний, забруднений сажею Борланд зустрівся з незвичайно ясним і не замутненим згубними пристрастиями, поглядом, упевненого в собі чоловіка. Хоча він був явно молодше Борланда. — Все нормально? — запитав незнайомець. — Цілком, — відповів Борланд. — Ти хто? — Мене звуть Марк, — просто відповів сталкер. — Дуже приємно. Борланд. — Сам спустишся? — запитала людина. — А є альтернатива? — зареготав Борланд, і знову почув звук нових мотоциклів. Прокляття! Невже ці гади ніколи не закінчаться?! Незнайомець, що назвався Марком, теж почув звук і швидко попрямував в центр кладовища. Борланд помітив, що зовні ніякої зброї на ньому не було. — Марк! — покликав він, стягуючи з себе «узі». Марк подивився вгору і піймав кинутий йому автомат. — Сам як будеш? — запитав він. Борланд показав йому знак “о’кей”. Марк кивнув і сховався серед вантажівок. Сталкер знову ліг на гарячі металеві пластини і завмер. Через хвилину до кладовища під'їхали нові «воїни». Судячи із звуку, їх було двоє. Борланд обережно висунув голову і побачив, як вони про щось переговорюються. Потім один, давши газу поволі поїхав поміж вантажівок, а інший залишився під вежею. Це Борланду не сподобалося. Якщо Марк і завалить першого «воїна», то другий просто закидає його гранатами, або, що ще гірше, викличе допомогу по рації, але тоді вже сюди нагряне вся Темна Долина. Хоча по тому що стрільба в районі смерті Лаваша припинилася, можна припустити, що «долговці» відтіснили мародерів назад. Поволі вставши у повний зріст і поглянувши ще нижче, Борланд знайшов те, що додало йому впевненості. Вибухом, який влаштував Марк, трохи деформувало бічну поверхню металевого стовпа, на якому знаходилася вежа. Видерті шматки заліза і вм'ятини були якраз тим, що привертало увагу Борланда в його парктурну молодість. Йому доводилося штурмувати і складніші стіни. І, хоча сталкер вже років п'ять як зав'язав з парктуром, знову з’явилась можливість перевірити свої навики. Оглянути траекторію поглядом досвідченого трейсера, розробити план — все зайняло лічені миті. Відштовхнувшись, Борланд схопився за поручні і стрибнув через них колесом описавши військовими черевиками майже правильне півколо в повітрі по вертикалі. Відпустивши поручні, він пролетів приблизно півтора метри і порівнявся з нижньою поверхнею оглядового майданчика. Міцні пальці вхопилися за гострий край і сталкера за інерцією кинуло вперед. Борланд миттєво вчепився в іржавий виступ, на якому колись кріпилися сходи, і стабілізував ногами поштовх об стовп. Оглядовий майданчик залишився в метрі над його головою. Повиснувши на руках Борланд примітив отвір на стовпі ще в парі метрів внизу і дозволив гравітації перенести його туди. Натреноване око і гнучка рука не промахнулися повз отвір. Скидаючи прискорення вільного падіння сталкер транзитом через дві вм'ятини і один спотворений виступ дістався до самого низу. Відштовхнувшись від стовпа, Борланд приземлився прямо на спину мотоциклісту. Обидва впали. Борланд вмить вихопив ніж, але отримав ребром долоні по шиї і повалився на землю. «Воїн» схопився на ноги і направив «узі» на Борланда. Сталкер ногою відпихнув автомат убік, потім вивернувся і різнув “Воїна” ножем по гомілці. Фігура в шоломі видала невиразний звук, і другий удар Борланд отримав вже ногою по вуху. В голові задзвеніло, Борланд впав обличчям вниз і всліпу викинув ногу, ударивши мародера в коліно. Коли той впав сталкер блискавично всадив ніж йому в біцепс і провернув. Шолом не міг заглушити крику, Борланд схопився на спину поверженому ворогу і через п'ять секунд все було скінчено. Пострілів з «узі» не було чутно. Борланд узяв автомат вбитого мародера і короткими перебіжками став пробиратися в глиб кладовища. Гуркіт мотоцикла другого «воїна» був тихим. Обережно виглянувши через обшарпаний червоний автобус, Борланд помітив мотоцикл, що стояв посередині стежки. Мародера ніде не було видно. Борланд не знав, чи міг напарник вбитого «воїна» почути шум сутички. Пройшовши ще трохи вперед, Борланд заглянув за кут і на нього зверху одразу ж навалився хтось дуже спритний. «Біс забирай, та що ж ми, як мавпи воюємо!» — подумав сталкер, впустивши автомат і намагаючись скинути з себе нападаючого, який обхопив його ногами за пояс і душив. Борланд знав, що у жодному випадку не можна падати. Дотик мотоциклетного шолома до його потилиці не залишав сумнівів щодо походження агресора. Нога мародера не давала витягнути ніж. Насилу пройшовши по стежці, Борланд добрів до розвалин вертольота з лопатями, що безвільно обвиснули, в пошуках хоч чогось гострого. Дихати ставало не те щоб важко, а просто неможливо. На вершині вертольота показалася фігура Марка з мародерським автоматом в руках. Борланд готовий присягнутися, що над його головою витав ангельський ореол, оскільки допомога ангела-хранителя зараз би дуже стала в нагоді. Марк на секунду прицілився і Борланд вирішив, що божественна автоматна черга зараз зрешетить і мародера, і його. Марк вирішив інакше. Дославши патрон, він витягнув обойму, дозволивши їй впасти на дах вертольота і, декілька разів підстрибнувши, заритися в попіл. Правильно, друже, подумав Борланд. Рятувати заручника автоматною чергою нічим не краще чим відразу пристрелити його, щоб не мучився. Питання лише в тому, як саме вистрілити. Єдиний можливий варіант, який так часто показують в бойовиках класу B — це влучний хедшот. Але куля запросто могла лише ковзнути по шолому мародера і відрекошетити в Борланда. Марк зробив стрибок і приземлився на лопасть, яка затріщала і прогнулася під ним на півметра. Отримавши від неї додаткову енергію, він стрибнув знову, пролетів над, майже знесиленим Борландом і всадив єдину в стволі «узі» кулю прямо в голову мародера - зверху вниз. Сталкер спружинив ногами об землю, поли його куртки витончено злетіли і опустилися знову. Але ні Борланд, ні мародер цього вже не бачили. Останній «Воїн Зони», немов мішок з картоплею, повалився на вигорілу траву. Марк і Борланд обернулися обличчям один до одного. Тіло загального ворога розділяло двох сталкерів, але їх погляди встановили міцний взаємний контакт. — Дякую, — сказав Борланд, розтираючи шию. Марк злегка кивнув у відповідь. Без зайвих слів сталкери покинули кладовище автомобілів, залишивши Зоні турботу про полеглих цього дня. Вони знали, що кабани-мутанти, чорнобильські собаки і ненажерливий грунт приймуть нові жертвопринесення і до завтрашнього дня Звалище буде готове для нових. А далеко в космічних глибинах на своїх пустотливих дітей дивилося сумне Сонце, з незмінною любов'ю освітлююче всіх без розбору безкоштовним і цілющим світлом.

Розділ 4. План Марш продовжувався недовго. Борланд за останні п'ять хвилин перебрав в думках десятки найнеймовірніших варіантів того, ким міг бути його супутник і чим він займався на Звалищі. Жоден його не задовольнив. — Шановний друже, а куди ти йдеш? — перервав він мовчання. Марк вперше з моменту закінчення бою поглянув йому в очі. — Хочу подалі забратися звідти, — відповів він. — Це похвально. Але ти бачиш, яка неув'язочка. — продовжив досвідчений сталкер, придавивши ногою листок на землі. — Я, як ти розумієш, знаходжуся в процесі відходу після важкої справи. Я радий, що ти не запитав, якої саме. І що допоміг струсити з себе бравих байкерів. За це я тобі вдячний. Ось тільки сновигати за мною по п'ятах не слід. Марк пильно дивився на нього. — Не хотів, щоб з тобою щось трапилося, — відповів він. — Зі мною? Ну, спасибі, звичайно, — Борланд нахилив голову і усміхнувся. — Бачите, я забув відплатити за допомогу хабаром. Винен, ти вже пробач. Так вже вийшло, чомусь мені здалося, що такому козаку, як ти, не потрібні артефакти. Раз помилявся - не гнівайся. Він стягнув з себе рюкзак і витягнув дві Вогненні Кулі. — Мені не потрібно, — сказав Марк, і Борланд швиденько сховав артефакти назад в рюкзак. — Я іншої відповіді і не чекав, — сказав він, закидаючи рюкзак за плече. — Ну, говори прямо. Я щось тобі винен? — Ні. — От і добре. А зараз. — Борланд нахилив своє обличчя впритул до обличчя Марка і виразно вимовив: — Не ходи за мною. Развернувшись, він швидким кроком попрямував до Агропрома. — Почекай, — почув він, і знову обернувся до Марка, додавши собі владного і суворого виразу обличчя. — Що тобі треба?! – гаркнув він. Марк уважно подивився на нього. Він знав, що за останню добу став однією з головних тем для обговорення на Кордоні. Але його це мало цікавило. Куди було важливішим те, що він зумів більш-менш оцінити можливості сталкерів, що не заходять ніколи далі за Звалище. Жоден з них йому не підходив. Ні провідники, ні новачки, ні одинаки, ні клановці. А Борланд був якраз відповідною людиною для того, що задумав Марк. — Мені потрібно до центру Зони, — зізнався він. — Один я не доберуся. Хочеш, підемо разом. Настало напружене мовчання. Борланд обережно наблизився. — До центру, кажеш? — сказав він задумливо. — Це цікаво. Тільки скажи мені, навіщо. Перервавши фразу на середині, він різким випадом вдарив Марка в сонячне сплетіння. Той різко видихнув і зігнувся, Борланд повалив його на землю і притиснув до трави. — Ось воно що, — вимовив він жорстко. — До центру Зони ми хочемо, егеж? Помічників собі наймаємо, значить. Марк нічого не відповідав, тільки хапав ротом повітря, намагаючись вирватися з чіпких рук. — І як я одразу не зрозумів, — продовжував Борланд. — Ти, зараза, стежив за мною. Дозволь, вгадаю. Ти в Зоні максимум тиждень, так? Жоден сталкер, окрім найповніших ідіотів, не запропонує незнайомій людині йти разом в глибінь Зони. Не бродитиме без зброї. І не стане нав'язуватися в супроводжуючі. Він ще сильніше притиснув Марка до землі і додав: — Вбивати ти навчився. Гранату запихнув в артефакт і радієш. Тільки в мізках у тебе як і раніше рожеві слоники літають. Запам'ятай, щеня: ніколи не вважай себе розумнішим за інших. Погано скінчиться. В цей момент Марк різко сіпнувся. Хватка Борланда послабшала, і Марк, вивільнивши руку, ударив його в ніс, на мить приголомшивши сталкера. Потім послідував удар в підборіддя такої сили, що у Борланда затанцювали кола перед очима. Через секунду він прийшов до тями, і зрозумів що сидить на землі і дивиться в дуло пістолета. — Я не ходжу в Зону без зброї, — сказав Марк. Борланд скосив очі на ствол. — Фора-12. Де ти такий роздобув? Новачкам подібні іграшки не дають. Прибив кого-небудь? — Це зброя пораненого сталкера, якому вона більше не потрібна, — відповів Марк. — Вважай, що я повірив. Але ти маєш рацію, це не моя справа. — Ти теж де-вчому маєш рацію. Я дійсно лише тиждень в Зоні, — сказав Марк, опускаючи пістолет. — Але мені дуже потрібно до центру. Я не знаю, кому можна це пропонувати, а кому ні, місцеві правила засвоїв погано. І вирішив бути з тобою чесним. — Чесним, — повторив Борланд, підіймаючись із землі. — Тоді і я тобі чесно відповім. Повертайся на Кордон, проведи пару вечорів в компанії тямущих людей. Тих, які розкажуть тобі в подробицях що таке Зона і чому нікому не вдавалося дістатися далі за Рудий Ліс. А потім продавай все, що у тебе куплять, і забирайся до біса додому, до гарячої кави і теплого ліжка. Ця порада безкоштовна, та варта багато чого. Марк на мить почервонів. — Марно ти говориш це, — сказав він. — Я розумію, що маю наївний вигляд. Але я знаю, про що кажу. Якщо підеш зі мною, сам переконаєшся, що ми з тобою хочемо одного і того ж, і в цьому дуже близькі. — Ти навіть не уявляєш, наскільки, — процідив Борланд і різко сів. Швидко збивши Марка підсічкою, він вихопив у нього Фору-12 і відстрибнув на два кроки назад. — Ось тепер ми з тобою дуже навіть далекі, — сказав він, поки Марк підводився після падіння. — Оскільки ти моєї поради не послухав, жити тобі залишилося трохи. Зона про це попіклується. А пістолет тобі ні до чого. Потрібно знати коли можна користуватися зброєю, а коли ні. Нехай щастить. — Я знаю, як пройти через Заслін, — сказав Марк. Борланд примружився. — Заслін? — перепитав він. — Ми вже нове слово вивчили? Тоді чому ти не повелитель Світу? А то, ти знаєш, не особливо схожий. — Твій детектор аномалій включений? — запитав Марк. — Ні, — Борланд пригадав, що вимкнув всю техніку перед тим, як складувати її у схроні, тим паче, що в межах Звалища визначав всі аномалії на око. — А що? — Включи його. — Навіщо? — Побачиш, хто з нас наївний, — відповів Марк серйозно. Борланд гмикнув, витягнув детектор і натискував на кнопку. Гучний тріск і миготлива лампочка трохи не примусили його впустити прилад в траву. — Якого біса?! – запитав він, почав водити детектором по сторонах, потім зупинивши його напроти Марка. — Ти?! Марк якийсь час дивився на Борланда, потім стягнув з себе рюкзак. Розстібнув лямки, розкрив блискавку і показав співбесіднику вміст. Борланд заглянув в рюкзак і втратив дар мови. Він був повністю набитий найрізноманітнішими артефактами. Починаючи з найпростіших Колючок та Медуз продовжуючи божевільно дорогими Нічними Зірками і закінчуючи абсолютно невідомими Борланду утвореннями. Інтуїція підказувала йому, що він знайшов причину тривоги детектора. — Де ти це узяв? — запитав Борланд і одразу здогадався. — Це через Заслін? Марк кивнув. — Ти там був? — запитав сталкер. — Ні, — відповів Марк. — Але це звідти. Ти можеш отримати у багато разів більше. Все, що від тебе вимагається — це допомогти мені дійти до Заслону. Борланд кілька разів покивав головою і, закривши рюкзак, відкинув його убік. — Встати, руки за голову і обернутися, — наказав він, цілячись з «фори» в голову Марка. Молодий сталкер змінився на обличчі. — Що це значить? — запитав він. — Не зли мене, малюк, — відповів Борланд з утомленістю в голосі. — Зараз ми з тобою пробіжимо в темпі вальсу до бару, і там Сидорович з тобою “поговорить по душах”. Хто ти, звідки, навіщо і чому. Вибач, але ти занадто вже дивний для цього місця. На Великій Землі таких, як ти, було повно, ось я від них і втік сюди. А в Зоні дивностей і так вистачає, щоб я терпів нові. Встати! Марк поволі підняв руки і перевів погляд правіше. Не встиг Борланд відчути найменшого руху позаду, як почулося клацання затвора. — Кинь зброю, — сказав невідомий. Борланд слухняно розтиснув пальці і впустив пістолет в траву. Знай він напевно, що має справу з двома зеленими молодиками, то швидко знайшов би спосіб переламати ситуацію. Але несподіванок для одного дня було дуже вже багато щоб і далі нав'язувати правила гри. Повернувшись, Борланд побачив перед собою зовсім юного хлопця без пізнавальних знаків якого-небудь клану і з хижим лицем, що прийняв позу, яку він, очевидно, вважав страхітливою. Ну точно любитель страйкбола в першому раунді. Ось тільки автомат був найсправжнісіньким. — Я сподіваюся, хоч ти в своєму рюкзаку ніяких сюрпризів не притягнув? — запитав Борланд. — Убік, — коротко процідив Горіх, поводивши стволом. Борланд спокійно зробив декілька кроків і ліг на траву, досить видихнувши і втупившись байдужим поглядом в небо, прийнявши безтурботний вигляд щасливого туриста. Горіх на мить зніяковів і перевів погляд на Марка. — Ти цілий? — запитав він з легкою ноткою хвилювання. Марк встав на ноги, підняв рюкзак і зброю. Потім посміхнувся. — Дякую, Горіх, — сказав він і, кинувши на Борланда погляд, додав: — Пішли звідси. — А з цим що? — запитав Горіх, смикнувши головою у бік лежачого сталкера. Борланд зусиллям волі задавив напад реготу, але не подав вигляду. — А з цим нічого, — зітхнув Марк, накидаючи лямки рюкзака на плечі. — У кожного свій шлях. — Далеко зібралися, молодняк? — повів бровою Борланд, не встаючи з трави. — Заткнися! — проревів Горіх, знову націлюючись на нього автоматом. — Ви хоч розумієте, що вам тепер на Кордон сунутися не можна? — продовжував Борланд, повністю ігноруючи зброю. — Вас там в асфальт загорнуть. — В Зоні немає асфальту, — сказав багатозначно Марк. — А ми для такого випадку завеземо. — Успіхів тобі, сталкер. — Ви що, насправді в центр Зони зібралися? — в голосі Борланда почулися нові нотки, які не вислизнули від Марка. Горіх засовався і благально подивився на товариша. — В центр? Марк, друже, візьми мене з собою, прошу тебе! — Правильно! — ткнув пальцем Борланд. — Удвох йдіть! Але його сумніви стали вже дуже очевидними. Горіх відкрив рот, і Марк зупинив новоявленого помічника помахом руки. Потім підійшов до Борланда, який дивився на нього із знущальним виглядом. — Що? — запитав Борланд. — Стукнеш мене? Гаразд, біс з тобою, забирайся своєю дорогою. Вважай, ми з тобою один одного ніколи не бачили. — Що повертає нас до початку бесіди, — сказав Марк, дивлячись в очі. Борланд завмер на мить і розреготався. — Ні, хлопче, ну ти мені безумовно подобаєшся! — вимовив він. — Я майже вірю, що ти всього-навсього звичайний сталкер з незвичайними знаннями. — Так і є, — відповів Марк. — Ну, тепер точно вірю. Борланд сплюнув під ноги і протягнув руку. — Мир, брат? — Мир, — відповів Марк, відповідаючи на рукостискання. Горіх опустив ствол, все ще чекаючи каверзи, якої не послідувало. — Та розслабся ти, хлопчина, — підморгнув йому Борланд, відпускаючи руку Марка. — Спрацював ти добре. Як підкрався? — Це я умію, — зашарівся Горіх. — В селі вільного часу багато, ось і навчився. — Горіх, так? Я правильно зрозумів? — Правильно, — розійшовся в усмішці хлопець. — Молодець. А ти, сталкер. — Борланд знову обернувся до Марка і вивчаюче оглянув його з голови до ніг. — Сам розумієш, не в Горісі справа, і не в зброї. — Я розумію, — відповів Марк. — Все було інакше, доки до мене не дійшло, що ти нікому шкоди не бажаєш. — Нікому, — підтвердив Марк. — Ну, давай коротко про справу. Отже до центру Зони? Чим біс не жартує, чом би й ні? Який план? Марк зрозумів, що справу зроблено. Сталкер сів, узяв гілку і почав малювати на вільному від трави ділянці грунту. — Дивіться сюди, — сказав він. Борланд і Горіх підішли і розташувалися поряд по сторонах. — Ми знаходимося тут, — почав він, накресливши гілкою правильне коло. — Це Звалище. На південь від нас Кордон. Ліворуч Агропром, праворуч Темна Долина. Північніше знаходиться Бар, вліво від нього Дика Територія і озеро Янтар. Горіх мовчки кивав, спостерігаючи за описом. Марк повів декілька прямих ліній, позначаючи потрібні напрями, і продовжив: — До цього моменту проблем немає. На північ від Бару розташовується військова зона. — Мілітарі вже не військова зона, — вставив Борланд. — А набагато гірше. — Твоя допомога знадобиться, щоб пройти далі через Мілітарі до Рудого Лісу, — пояснив Марк. — Далі ми вийдемо до Заслону, що закриває вхід на Прип’ять. — Припустимо, — сказав Борланд. — І після цього я повністю знешкоджу Заслін, — додав Марк. — Яким чином? — Ось це друга складна частина плану. Я достовірно знаю, як можна пройти через Заслін, але мені знадобляться деякі наукові праці. — Які праці? — запитав Борланд. — Я не знаю точно, як вони виглядають, але точно визначу це, коли побачу. Ймовірно, це частини одного глобального наукового звіту. — І де вони знаходяться? — Тут, в Зоні. Якщо точніше — в кожній з наукових лабораторій. Борланд напружився, хотів щось сказати, але передумав. — Далі, — сказав він. — Нас цікавлять лабораторії X-17 на Агропромі, — Марк позначив крапку на грунті, — X-18 в Темній Долині, — гілка встромилася в землю ще раз, — і X-16 на озері Янтар, — гілка поставила останню крапку. Горіх з шумом втягнув повітря. — Нічого справи, — сказав він, розглядаючи імпровізовану схему. — Про X-17 знаю, — вимовив Борланд. — Легендарні підземелля Агропрома. Навіть один раз туди спускався. Інші для мене новина. — Повір мені, вони існують, — завірив його Марк. — Отже, нам доведеться обійти всі без виключення місця в Зоні, — підвів підсумок Борланд. — Цілком вірно, — підтвердив Марк. — І потім ти зможеш зняти Заслін. — Так. — І що далі? Марк поглянув на нього і усміхнувся. — Якщо все вийде, то відкриється вихід далі на північ, в Прип’ять, — відповів він. — Якщо ні, то ми, принаймні, про це дізнаємося. — І ти підеш в Прип’ять? — запитав Горіх. — Після Заслону будь-які наші домовленості втрачають вагу, — сказав Марк. — Я можу піти в Прип’ять, якщо вийде. Ви теж можете піти. Але вирішувати це питання зараз я не буту. Йдеться тільки про зняття Заслону. — Звідки тобі все це відомо? — запитав Борланд. — Ти що, один з вчених? — Так, раніше був. — Колишній вчений, — гмикнув Борланд. — Я ще розумію, колишній військовий. Але колишній вчений — це п'ять балів. Таких у нас ще не водилося. — Вважай, що я буду першим. Борланд прикинув правдоподібність легенди, і зрозумів, що, як не дивно, але прискіпатися дійсно не має до чого. Все, що знаходиться в Зоні, так чи інакше створено людьми, або є наслідком їх діяльності. Логічно що в світі вистачає як хранителів секретів, так і прагнучих їх довідатися. — Ти сильно не заперечуватимеш, якщо я час від часу буду тебе питати, на кого ти працюєш? — задав Борланд питання, що крутилося в його голові. — Не буду, — відповів Марк, встаючи і стираючи схему ногою. — Тому що кожного разу я відповідатиму тобі «ні на кого». — Тоді хоча б скажи, навіщо тобі все це потрібно. — Я просто хочу знати, що відбувається, — сказав Марк. — І для цього прийшов в Зону? — Так. — Мабуть, для тебе це значить багато, якщо ти так добре підготувався і настільки упираєшся. — Дуже багато, — сказав Марк. Борланд поглянув на заходяче Сонце. — Вечір, — констатував він і запитав: — Коли виходимо? — Завтра, — сказав Марк. — Почнемо з X-17. Вона найближча за всіх. — Мене влаштовує, — квапливо вставив Горіх і з боязню поглянув на Марка. — Я ж йду з тобою, чи не так? Марк доброзичливо кивнув. — Якщо ти хочеш, — відповів він. Горіх засяяв. — Друже, я за тебе життя віддам! — урочисто проголосив він і для більшої переконливості стукнув себе кулаком в груди. — Стривай життя віддавати, воно тобі ще стане в нагоді, — сказав Борланд. — Марк, якщо ти приймаєш в команду Горіха, то це твоє право. А зараз я повинен заявити, що це останній твій вчинок, не погоджений зі мною. Якщо ти береш мене фактично на роль провідника, то відтепер головним в команді стаю я. — Зрозуміло, — схилив голову Марк. — Якщо раптом хтось розуміє слово «головний» по-своєму, я дозволю собі роз'яснити. Я даю вказівки, а ви їх виконуєте. Не питаючи, навіщо. Якщо хто не послухається — я в кращому разі битиму, і, можливо, навіть ногами. Я людина нервова. В гіршому — наша угода частково розривається. Це означає, що той, хто провинився, буде мені як і раніше винен, тоді як я не буду йому винен нічого. Ясно? — Так, так, зрозуміло, — відповів Горіх, трохи зніяковівши. — Згоден, — сказав Марк. — Відмінно, — Борланд секунду подумав і продовжив: — Тепер давайте визначимося, хто чого хоче. Куди йдеш ти, — він звернувся до Марка, — мені неважливо. Я схильний вважати, що Заслін не просто так заважає тобі спати ночами, так що якщо його і можливо зняти взагалі, і якщо ти це зробиш то це означає одне — у тебе є свої інтереси в північних від Заслону районах, куди поки жодна людина з моменту вибуху не діставалася. Тепер ти, Горіх. Чого ти хочеш? — Я сталкер, — відповів Горіх. — І хочу вивчити Зону. — Все з тобою зрозуміло. Ну, а ось чого хочу я. По-перше, якщо Заслін буде знятий, я хочу це бачити. По-друге, я хочу пройти далі. Але цього, як я розумію, мені гарантувати ніхто не може, так що це не умова, а так інформація для роздумів. Часу на розпивання пляшки, щоб взнати один одного краще, у нас немає, та я і сам зрозумію, хто чого коштує, в першому ж сумісному бою. Отже будьте готові до того, що нам доведеться повоювати. І третє. Я хочу добрий хабар. — Він буде, — сказав Марк. — Не сумніваюся, оскільки після Заслону хабаром стане будь-яка фіговина, якої не знайти в південних районах. Але я не про це, — уточнив Борланд. — Я хочу артефакти. Справжні, з унікальними властивостями, коштовні. Щоб душа танцювала. Щоб можна було їх продати, або спожити в особистих потребах. — Ти отримаєш у багато разів більше того, що бачив в моєму рюкзаку, — сказав Марк. — Малюк, ти з вражаючою точністю уловлюєш мої думки, — сказав Борланд. — Вам з Горіхом потрібно буде добути собі нормальне спорядження. Зброю я надам — добре, перевірену, пристреляну. Якщо знадобиться виміняй непотріб в своєму рюкзаку, тільки не перестарайся з рідкісними зразками. Але щоб завтра ви обидва стояли на межі з Кордоном в повній бойовій готовності. — Буде виконано, — кивнув Марк. — І ще одна деталь. Я включу в групу двох чоловік. — Навіщо? — запитав Марк. Горіх почав переминатися з ноги на ногу. — Тому що я так вирішив, — спокійно відповів Борланд. — Без образ, хлопці, я не маю наміру бродити по всій Зоні вздовж і поперек, маючи вас обох на хвості. Були б ви професіоналами, інша справа. Але, замість того, щоб стати моєю тінню очима і додатковими руками, ви виявитесь тягарем. Подробиці пояснювати? — Ні, — сказав Марк, а Горіх мотнув головою. — Ось і чудово. Тому що якби ви не зрозуміли значення моєї найпростішої вимоги, експедицію можна було б закінчувати. Завтра до сходу Сонця я прийду на межу з Кордоном, з двома хлопцями. Добрими, надійними. А ви двоє пам'ятаєте що я вам сказав. Марк за старшого. Є питання? — Ні, — відповів Марк, злегка усміхаючись. Борланд немов не помітив усмішки: — Відмінно. Тоді розходимося. — Розходимося, — повторив Марк і поправив рюкзак на спині. Горіх приготувався послідувати за ним. — Успіхів тобі, сталкер, — сказав він Борланду і вдалині пролунав звіриний рев. Сталкери швидко поглянули у бік джерела звуку. — Що це? — запитав Горіх тремтячим голосом. — Не знаю, — відповів Борланд, спантеличено оглядаючи горби. — Але мені це не подобається. Ну що, дослідники? Хотіли вивчити Зону? Ось вам і шанс. За пагорбом почулося бурчання. Горіх поклав руку на автомат, Борланд торкнувся пальцями рукояті ножа. Марк зробив крок вперед і в наступну секунду побачив видовище, від якого усе всередині нього немов стало скручуватися в тугий вузол. М’яко ступаючи, на найближчий пагорб зійшла величезна химера. Величною ходою вона рухалася до сталкерів, не оминаючи ні травини на своєму шляху, і зупинилася метрах в п'ятнадцяти від Марка, дивлячись на нього великими зеленими очима. Горіх ледве чутно охнув. — Всі стоїмо на місці, — прошепотів Борланд, міцно стискаючи даремний ніж. Марк відчув, що земля немов йде у нього з-під ніг. Зусиллям волі він примусив себе стояти прямо і дивитися химері в очі. Це була та сама особина, чиїх трьох дітей він убив на Кордоні. Він знав, що інших химер бути тут не могло. Інші не дивилися б на нього так, як ця. Химера відкрила пащеку, продемонструвавши хижі гострі ікла. Потім знову видала рев, який був справді страхітливим. Горіх закрив очі і впав на коліна, важко дихаючи. Борланд зціпив зуби. Марк не витримав, відвів погляд і закрив обличчя руками в очікуванні нападу. Взмахнувши хвостом в повітрі, химера розвернулася і незабаром зникла в гущавині чорнобильських зкорчених дерев.