Останній неандерталець

ГЕНЕРАТОР НУЛЬ-ЧАСУ

“Любий Валентине!

Не хотів турбувати тебе до закінчення інституту, але обставини вимагають, щоб ти приїхав. Якщо можеш, поспіши. Дуже чекаю.

Євграф Федорович Брайнін”.

Очі декана перебігають з одного рядка на другий; Валентин уже знає листа напам’ять, жде: відпустить декан чи ні?

— А хто цей Брайнін? — запитує декан.

Торік, коли Валентин поступив на фізико-математичне відділення, надійшла телеграма: “Вітаю. Вибір факультету схвалюю. Є. Ф. Брайнін”. Мати — батька у Валентина нема — на запитання, хто такий Брайнін, відповіла:

— Прожектер! Батькові твоєму голову морочив…

Телеграма була з Алма-Ати, і Валентин послав запит. Відповідь надійшла швидко: “Брайнін по міському адресному бюро не значиться”. Та Валентин був певний, що Брайнін знову подасть звістку про себе.

— Так хто ж він? — перепитує декан і, зазирнувши в листа, додає: — Євграф Федорович. Є. Ф… — Він важко підводиться з крісла, підходить до шафи; пухкими пальцями перебирає корінці “Вчених записок”.

— Є. Ф… — повторює декан. Розгортає сторінку “Дослідження взаємозв’язку простору-часу і тяжіння…” — Вашого Брайніна? — запитує Валентина. — Зу-хвало. Прямо-таки фантастично! І на жаль… — кладе книжку на місце. — На жаль… — Задишка примушує його сісти до столу. — А втім, їдьте. Двох тижнів вистачить?

Експериментальна геліостанція розташована в центрі Кизилкумів, і, аби не цікавість до Брайніна, подорож була б нестерпною. Пропахлий бензином газик, червоні стрімкі бархани — вгору-вниз — доводили до очманіння; і коли раптом відкрилася чаша велетенського дзеркала, наче відкрилася картина іншого світу: чи не на Марсі?..

Просто з машини Валентина провели до білого, сяючого на сонці будиночка із запнутими зсередини вікнами. У кімнатах напівтемрява, прохолода.

— Підійди ближче, — покликали його, у пітьмі Валентин не роздивився, хто кличе. — Дай глянути на тебе. — Хтось торкнувся його руки. — Викапана мати…

Очі мало-помалу звикли до темряви, з пітьми ніби висунувся візок з розпростертим у ньому нерухомим тілом, обличчя, немов у сажі, чорне.

— Євграф Федорович? — непевно спитав Валентин.

— Я. Поцілуємось… — Валентин нахилився, відчув на щоці доторк шорстких губ. — Зустрілися, — сказав Євграф Федорович. — Скільки років!.. Запитання, — зробив застережний рух, — потім. Відпочивай.

Підійшла якась жінка, взяла Валентина за руку, вивела у сліпучу спеку пустелі. Вдвох вони перетнули подвір’я.

— Що з ним? — спитав Валентин про Брайніна.

— Я його сестра, Ольга, — розповідала жінка. — Добре, що ви приїхали. Весь час питає про вас.

Вони підійшли до схожого на барак будинку, піднялися на ґанок.

— Тут відпочиватимете. — Ольга Федорівна бряжчала ключами, відмикаючи двері.

— Це братова кімната.

— Що з ним? — ще раз спитав Валентин.

— Я вас тоді покличу… — Жінка залишила ключ у дверях, квапливо збігла з ґанку…

— Ти рада, Олю, що він приїхав? — спитав Брайнін сестру, коли та повернулася до кімнати.

— Я завжди радію з тобою — ти ж знаєш…

— Роздивилася його? Як він Схожий на матір!

— Ти не бачив її сімнадцять років.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Усі ми змінюємося…

— Ні, не всі.

— Ти знову за своє. Випий, — Ольга Федорівна подала хворому ліки.

— Ми кохали Галину обидва: Петро і я. Що вдієш, пощастило йому…

Ольга Федорівна промовчала.

— Може, розказати йому все?

— Не варт. Усе минуло. І не хвилюйся — тобі не можна…

— У мене теж міг би бути такий син!..

Увечері, коли на станції спалахнули електричні вогні, Валентин, супроводжуваний Ольгою Федорівною, знову прийшов до кімнати з запнутими вікнами.

Посередині на звичайних велосипедних колесах стояв візок. Він був завеликий для висохлого, знесиленого тіла Брайніна; права половина лоба, щока, половина підборіддя Євграфа Федоровича були вкриті синявою, ніби під шкірою розпливлось чорнило; синява зачепила шию, груди, виривалася разом із рукою на біле простирадло.

— У нас обмаль часу, Валентине, — сказав Брайнін, — А треба вирішити чимало. Відчини, — показав на оббиті чорною шкірою двері.

Повільно пересуваючи важіль, він спрямував візка до дверей.

— “Дослідження взаємозв’язку простору-часу…” — ваші? — скориставшись нагодою, спитав Валентин.

— Мої, — відповів Брайнін. — Не вірять?.. — кивнув він кудись на стіну чи, може, далі, через пустелю. — Там усе по-інакшому — в науці, в житті… Це у нас, старих, своє: Ольга віддала мені роки, а в мене ось — кімната…

Валентин роздивлявся навсібіч. “Кімната” звучало надто скромно, це була справжня лабораторія, інженерний цех: у центрі, ніби у повітрі, висів круглий щит, поспіль вкритий білими шротинами — ренійові стержні, що виходили торцями назовні і з’єднувалися невидимим дротом. За щитом, наче робот з піднятими руками, виблискував нікелем апарат зі скинутими до стелі товстими закрутками кабелю. “До олівця”… — згадав Валентин велетенську загострену антену над дахом, наче палець, спрямовану в небо. Кілька циферблатів сторожко дивилися на стіл, на пульт з важельками.

— Квантову механіку вивчав? — спитав Брайнін Валентина, коли той доста надивився. — Та ба, ти ж на другому курсі, — з жалем похитав головою, — другий… Але що таке світло — знаєш?

— Трохи знаю…

— Тоді дозволь говорити коротше. Якщо чогось не втямиш, запитуй… Світло зірки, — нас цікавитиме світло зірок, — це щільний скручений джгут, що протягся від світила до нашого ока. А коли розплести цей скрутень на волокна? Взяти, — Брайнін зробив рух, ніби схопив щось у повітрі,— і роздивитися? Побачиш лице зірки. Та що — зірки! Цікавіше — світло планети! Це і робить тельмископ… — Брайнін показав на щит, який виблискував крапками ренійових стержнів. — За останні роки до цієї кімнати зазирнуло дві тисячі планет.

— Дві тисячі?..

— Глянути на чужі світи, — Брайнін уперше за весь вечір усміхнувся, — мрія всіх — од хлопчаків до академіків. І ніхто, крім твого батька, Петра Омеляненка, Петі! — не здогадувався, як це просто.

На мить Брайнін замовк. Валентин теж мовчав. Батька свого він не пам’ятав. Але повага, з якою Брайнін вимовив “Петі!”, зачепила за серце: розпитати його про роботу, про нього самого, про батька?.. Валентина вабило до старого. Не лише незвичайність того, про що він оповідав, і не жалість до виснаженого, скаліченого хворобою тіла. Може, якась внутрішня симпатія слів, коли він почав про батька?.. Чи несподівана теплота погляду, як нежданий, але теплий був дотик губів до його щоки тієї першої зустрічі? А може, його притягує до Брайніна туга за чоловічою ласкою, котрої Валентин ніколи не відчував?..

— У цій руці, — Брайнін підняв худу руку, друга нерухомо лежала на простирадлі, — увесь Всесвіт! І те, що є, — він знову кивнув на щит, — мрія твого батька. Яку людину зжерла війна!..

Він повернувся над силу, ніби хотів поворухнути правою рукою. Обличчя скривилося від болю. Валентин схопився з стільця, щоб допомогти.

— Нічого, сиди, — сказав Брайнін, — ще можна терпіти. Якщо мені стане погано, — ось тобі ключ: у сейфі візьмеш сіру теку. Там знайдеш усе. Розібратися допоможе Ольга.

Брайнін заплющив очі, кілька хвилин лежав непорушно. Потім потягся до столу:

— Зараз я вивчаю Бету Ведмедиці…

Клацання, лампа гасне, на місці щита виринає шатро нічного неба. Ще мить, — усі зірки щезають, крім зірок Малої Ведмедиці.

— Бета, — каже Брайнін, — найбільша в прямокутнику.

Поворот важеля, і зірка, що завмерла на мить, світлішає, розпливається на весь щит, — кружляє знавіснілими вихорами матерії. Валентин відкидається назад — засліплює.

— Ось так, — пояснює Брайнін. — Усі зірки — вогнища первородного полум’я.

Щит гасне. Приголомшений Валентин відводить руку від очей.

— У нашій Галактиці сто мільярдів зірок. Дві тисячі планет, з яких ти дивувався, — на вустах Брайніна знову промайнула усмішка, — можливо, сота частка багатьох тисяч! Заселені з тих планет, що я побачив, сімдесят; розумне життя існує на шістьох. І ті на краю галактики: у центрі все спалено випромінюванням зірок… У Бети Ведмедиці теж, здається, є планета.

Знову клацання, шалений політ, падіння, — так сприймає Валентин початок експерименту, — але пересунуто важельок, і зірка відпливе праворуч. В очі рине безодня, і хоч немає ані блиску, ані світла, у вухах немовби свистить вітер. І раптом — ледь освітлений диск, далекі сплески хвиль.

— Ось вона!

Секунда — і перед очима далечінь навдивовижу світлого дня. Положистий, всипаний галькою берег, хвилі, що горнуться до мокрого піску, і на березі двоє: дівчина і старий. Вдалині смарагдові дерева, море теж, як смарагд; білі споруди, гори, а перед очима — двоє, йдуть, розмовляють. Говорить дівчина, старий задумливо дивиться під ноги. На ньому короткий плащ; на плечі спадає сиве волосся. Дівчина затягнута в блискучу фіолетову тканину, плечі й руки оголені, витончені, напрочуд гарні. Вона схиляється, щось пише на піску: рядок, другий. Набігає хвиля і змиває написане. Нетерпляче відступивши, знову пише і вперто показує на рядки. Старий якусь мить дивиться на написане, потім, нахилившись, перемальовує по-своєму, і вони йдуть далі. Крок, другий — на щиті дівоче, з тонкими рисами обличчя, в очах відбивається смарагдове море. Помах вій, і… проходять, пронизують наскрізь, озирнутися, — може, за кріслом?.. Попереду берег, зелень кущів з білими кубами будинків і на піску — сліди людей, котрі щойно пройшли.

— Поема, чи не так? — запитує Брайнін. — Перлина! Природа, щедра на розмаїтість, рідко дає таку досконалість. До речі, яка відповідає розуму…

— Люди!.. — тільки і міг прошепотіти Валентин, він був приголомшений побаченим.

— Люди! — киває головою Брайнін. — Розуму відповідає форма — людина. Усі інші форми мислячих істот вироджуються, гинуть чи знищують одне одного. Залишається людина. Що вищий розум, то вища досконалість. І так на сторіччя, на мільйони літ! Створивши людину, природа відточує, шліфує її і вже не відходить од зразка.

— Чому?

— За законом єдності. У тій самій природі багато спільного: бризки води — завжди краплини, у веселці — сім кольорів…

Зображення повільно згасло.

— Тобі пощастило! — Брайнін радіє, що відкрив планету. — Новий світ!

— А що коли?.. — від зухвалої думки у Валентина перехоплює подих.

— Налагодити спілкування? — зрозумів його вчений. — Можна. Через генератор нуль-часу. Тільки не завжди безпечно. Бачиш? — він показав на свій правий паралізований бік. — Спочатку навчимося керувати…

Упав, розколовся на брили Місяць, прозирнули тріщини з синюватим газом на дні. У червоних пісках виблискували фіолетові оази Марса. Кружляли над гарячою Венерою вихори… Потім випливла червона пляма Юпітера — водневий вулкан, своєрідне сонце з температурою в мільйон градусів, стрімке обертання планети розподіляє тепло по всій поверхні і навіть туди, під товщу атмосфери, — сплюснуті, розчавлені потворки, нездатні піднятися над ґрунтом… А далі — зелені, сині, блакитні світи; болота, що аж кишать гадами, рослини, які душать одна одну; планети-мертвяки — каміння і пил; льодовики, застиглі на двохсотградусному морозі.

— Не потрібні польоти!..

— Потрібні, — заперечує Брайнін. — Задля контакту з невідомим нам життям, задля видобування мінералів.

— Але ж — тисячі світлових років!

— Так. Але до далеких світів ми прийдемо з генератором нуль-часу…

Керувати приладом нескладно. Під руками скляне коло — карта зірок, дві блакитні лінії, що перетинаються під прямим кутом; спіймаєш у точці перетину ту чи іншу зірку — і вона з’явиться на щиті. Поворот важеля — електронні прилади збільшують зірку, вихоплюють з неї промінь, вкладають на щит ділянку поверхні, і вже в твоїй владі наблизити його чи розглядати здаля.

— Ідея твого батька… — пояснює Брайнін. — Якби не війна, скільки б було зроблено!

Він мовчить замислившись. Годинник відлічує час. Десь над пустелею летить ніч, повна зірок, і не віриться, що кожну зірку можна взяти і роздивитися, мов книгу.

— Це ще не головне, — Брайнін повертається до Валентина. — Дівчина, берег зеленого моря: усе це в минулому, за сотні, тисячі світлових років од нас. Чекай, поки добіжить промінь… Хочеться говорити з світами, знати, що там! Промінь можна порівняти з річкою. А завдання — плавати по всій річці, пробігти її довжину за мить! Потрібні вітрила…

— І ви знайшли їх!

— Знайшов. Це гравітони, тяжіння!

Євграф Федорович мав рацію: часу лишалося мало. Два дні він не кликав до себе Валентина, не розмовляв з ним. По кімнаті нечутно рухалась Ольга, відмахувалася і од Валентина, і од його запитань. Співробітників на станції було небагато, кожний займався своєю справою, і взагалі Валентина вважали за хлопчиська, приїжджим гостем. Лише старий водій Матвійович хотів погомоніти:

— Родич він тобі чи хто? — спитав.

— Батьків друг… — про Брайніна.

— Др-уг? — здивувався водій. — Он воно що! Скільки знаю його, не чув, щоб слово комусь сказав! Хіба що по роботі. Тут — ні себе, ні кого іншого не жаліє. Побоюються його! — Водій переходив на довірливий шепіт. — Мені що? Натис стартер та й поїхав. А от хто з ним ближче — побоюються: не знають, коли він і спить. До начальства: ні добридень, ні бувайте. З чим приїдуть, з тим і їдуть. Писати на нього пробували — був тут один, як чесно сказати, ледащо. Проте викликали в центр і не повернули… А так — старий правильний, хоч кого спитай!

Увечері другого дня Брайнін покликав до себе Валентина. Побачивши старого, Валентин був вражений: синява розлилася по всьому обличчю, дихав він важко.

— Підвези… — показав на двері. Валентин поставив візка біля столу.

— Оцей білий важіль, — сказав Брайнін, — вмикає генератор нуль-часу. Ось…

Брайнін потяг важіль до упору. Спершу Валентин відчув те ж саме: прірва перекидалася над ним, тисла, потім на щиті спалахнули блискавки, світловий вибух, по якому настала мить суцільної темряви.

— Гравітони, — пояснив Брайнін. — Світлові хвилі надто повільні. За квантовою межею — політ гравітонів. Мільйони світлових років стиснуто до одної секунди. Тяжіння всюдисуще і всепроникаюче. ІВоно поширюється з великою швидкістю.

На щиті виникло химерне фантастичне видіння: невиразний світ під жовтогарячим склепінням небес, чорнильні тіні в непорушній воді, іноді вони підіймалися до поверхні, горбом здувалась хвиля, на мить з’являлося щось слизьке, бридке, схоже на колоду чи мацаки, і занурювалося знову; а вдалині зводився новий скрутень, щоб, прорвавши поверхню, зникнути в безодні. І так безперервно, то в тому, то в іншому місці, наче хтось натягував і відпускав струни, видобуваючи звуки нечутної симфонії. Маслянистий простір здавався безмежним, і у мертвій оранжевій далині зливався з оранжевим небом.

— Можуть статися несподіванки, навіть контакт, — перехід нуль-часу в нуль-простір, — попередив Брайнін. — Я ще не все вивчив у генераторі. Будь обережний!

А чорні струни тремтять, витягуються, сповнені сили й напруги…

Поворот важеля гасить картину…

— Мені зовсім погано… — Брайнін ледве повертає до Валентина голову. — А вночі вирішуватиметься головне. О другій сімнадцять буде доступна Голубника. У Драконі… Координати поставлю сам, — рука похапцем бігав над склом. — Увімкнеш генератор. Заради бога… будь обережний. Мене відвезуть до палати. Чекатиму… Візьми теку, про котру я казав. Зарані не вмикай!

Обличчя Брайніна зрошується потом, дихання переривається.

— Євграфе Федоровичу!..

Непритомніючи, Брайнін показує на двері…

У теці — креслення і розрахунки. Мабуть, Брайнін ретельно готував записи, деякі сторінки — суцільні формули.

Поспіхом, пропускаючи незрозуміле, Валентин читає уривки, окремі речення: “Здогад Петра… Петро загинув під Старим Осколом. Служили разом у гарматній обслузі…

Важка розмова з Галиною Гнатівною. Допомогу Валентинові не прийняла…

Станція малолюдна: шість співробітників та ми з Ольгою.

Готові креслення. Важко відшукати реній.

Не клеїться із збільшенням. Перевірив розрахунки. Два роки складав лінзу. Півтори тисячі стерженьків. Планета заселена людьми! І — тисяча світлових років. Ото вже справді: носом чую, руками не впіймаю!..

Майнула думка: чи не можна подолати світловий потік, ніби використати як провідник, миттю пробігти від початку до кінця? Але… триста тисяч кілометрів за секунду — квантова межа. Не можна в світловому промені рухатися швидше світла!

Отже, швидшого за світло руху бути не може? Безвихідь? Діалектика не визнає безвихіддя. Матерія, простір, час — безмежні. Безмежна і швидкість!

Що за квантовою межею? Відповідь одна: нова форма руху. Треба її знайти. Остаточно переконався у правильності своєї думки, коли відкрив Голубнику — двійника нашої Землі. Голуба планета, з рослинністю, океанами, сніговиками на полюсах, навіть в обрисі материків щось схоже! На планеті рабовласницький лад: певно, свій Цезар і свій Брут… За розвитком люди відстають від нас на дві тисячі років. Але ж од планети світло йде стільки ж! І якщо прогрес у них на спільній з нами лінії, то вони переживають ту ж саму добу — становлення соціалізму…

Що за квантовою межею?

Світло має масу — це відома істина. Якщо взяти хвилину випромінювання Сіріуса і сконцентрувати в масу, то можна виліпити ще одну голову Нефертіті… Та чи є квантова межа — грань переходу від одного стану швидкості в інший? Світла — в тяжіння?

Гравітаційне поле за структурою уривчасте. Його частки — кванти тяжіння чи гравітони. Вони в безперервному русі. Чи не це вона, надсвітлова форма руху?

Тоді підходимо до поняття нуль-часу!”

Валентин відчував — найцікавіше попереду. Брайнін писав:

“Чотири роки спостерігав Голубнику. Що таке чотири роки? Течуть річки, хлюпочуть моря. В житті планети — мить, в історії суспільства, можливо, хвилина? Міста за кріпосними стінами, рипіння млинових жорен… А коли ввімкнув генератор нуль-часу, — дві тисячі років ніби впали з плечей.

Те, що відкрилося, не викликало сумнівів: на планеті точиться війна багатих і бідних. Одні, зодягнуті в сіро-зелене, мають армії, флоти; в других — тільки відчайдушність, рішучість.

Не знаю як, але на планеті бачать мене. Може, тінь з космосу, може, моє обличчя або щит? На мене показують пальцями.

Розбираюся у ворожих таборах. Знайшов їхні штаби. Сіро-зелені сильні синіми блискавками: електрична чи атомна зброя — незрозуміло. Де пройшли їхні загони, там спалені селища… Щось на зразок катапульти. Шари, що їх вона викидає, розтікають червоним туманом, отруюючи все довкола.

У мене нестерпне бажання: знищити жахливу катапульту. Я накреслив на білому аркуші план місцевості, де розташовано цю гадину, і показав креслення штабові народних військ.

Коли за два дні (ці й наступні рядки написано іншим почерком, мабуть, писала Ольга Федорівна), подивився на гори: катапульти не було; на її місці велетенська вирва з порізаними краями. Ще не встиг зрозуміти, наблизив зображення — не слід було цього робити! — з щита вирвалася іскра, обпалила скроню і праву частину обличчя… Було вісімнадцяте серпня, планета сховалася за диск зірки, з’явиться через тридцять два дні…”

А зараз ніч на двадцяте вересня, час — без двадцяти дванадцята. Залишається дві з половиною години.

У теці ще папери і газетна вирізка — оповідання письменника Лідіна. Розрахунки, формули і раптом белетристика: “Повернувся з фронту Малахов і одружився на вдові свого вбитого однополчанина Єгора Нескачева. Сталося це просто і природно, як росте трава чи тече вода”. І далі: як воювали люди і як гинули, а ті, що лишилися в живих, любили і жили, як і належить усім живим.

Валентин уявив Брайніна, що схилився над сторінкою. Про що думав старий, що хвилювало його? Правдивість, з якою автор написав оповідання, чи, може, щось своє, пережите?.. І раптом, як блискавка, майнув здогад: так могло статися і в житті Брайніна. І не сталося!..

Валентин квапливо гортав щоденника, знайшов рядок, де Брайнін згадував розмову з його матір’ю. Якою гарною була вона років п’ятнадцять тому!

Валентин не мав права судити матір чи Брайніна. їх розсудило життя, в якому все могло скластися інакше і не склалося. А щастя не було ні в кого з трьох…

Станція спить.

Ні, не спить. Умирає в палаті Брайнін, людина, яка прочинила двері у Всесвіт, прийшла на допомогу людям далекої планети. Вмирає і жде. Кожна мить для нього — нестерпні муки: удар був смертельний.

Дві години.

Десять хвилин на третю. Валентин поклав руку на білий важіль. Важіль посунувся, — ну, до кінця!

Звичне падіння безодні, вибух світлових променів, і — скільки облич, скільки піднятих рук! Здається, чути, як люди вигукують: перемога!

А ось гірський масив. І тут люди. Але чому вони подають якісь застережливі знаки?..

— Валентине Петровичу! — Це за дверима кричить Ольга Федорівна. — Швидше!

Валентин підхоплюється з стільця.

— Вас!.. — Ольга не може стримати сліз.

Валентин вибігає з будиночка. Навколо ніч, і тільки одне вікно світиться вдалині. Це в палаті Брайніна. Валентин біжить через подвір’я, перечеплюється на східцях:

— Євграфе Федоровичу!

Назустріч з білої подушки погляд: що?..

— Перемога! — кричить Валентин. — Вони перемогли!

Хапає худу руку, припадає до неї губами. У Валентина більше ніж радість: рука останнім зусиллям тягнеться до його голови, пестить. І за цю мить Валентин ладен віддати усі прожиті вісімнадцять років.

Кімнату на мить осяває синя блискавка. З рук Ольги падає склянка з водою.

Валентин не вимкнув апарат.

Удвох вони заходять до лабораторії. Бачать щит, котрий повис на дротах, схилені на пульт мертві білі циферблати.

Але тека з кресленнями і формулами у Валентинових руках. І попереду ціле життя. Люди прийдуть до тебе, Голубинко!