Останній неандерталець

ОДНЕ ПОМАРАНЧЕВЕ ЗЕРНЯТКО

Сержанта Бірнса, видно, мало у дитинстві лупцювали. А треба було частіш давати прочухана — виховувати страх і слухняність. Бо ж якщо цього разу Штати вціліли, то лише через витримку росіян. А Бірнсові всипати б так, щоб аж його шкіра взялася пухирями.

А може, винувата помаранча? Дурна і кругла, мов п’ятнадцяти-добовий місяць?.. Чи за все хай відповідає майор Маккінлі? Мусив же він помітити у кишені йолопа Бірнса помаранчу!

Наше господарство тримається на оранжевій кнопці. Шахта, арсенал з ядерними боєголовками, чотири зміни вартових — усе навколо кнопки. Головне — сидіти й дивитися. Дивитися і чекати. Засвітиться червона лампа — втиснути кнопку в гніздо… А далі все піде своїм плином: кришка зсунеться з жерла шахти, спалахне іскра в камері запалювання. У штабах, у кімнатах президента загоряться табло. На пунктах СУ — стратегічного удару — тисячі пальців ляжуть на кнопки. А решта, як кажуть, од бога.

Та головне, одначе, — сидіти й дивитися. Так ми й робимо — дивимося на кнопку. Вона — центр Всесвіту. Вона — божество, що заворожило нас до останньої клітини мозку. Звісно, зачарований був і двадцятирічний сержант. Але ж, — грець би його взяв! — як посмів жерти перед божеством помаранчу? Коли він одкусив плід, з м’якоті випало зернятко і заскочило в лунку, на кнопку. Мимохіть (за його свідченням) Бірнс зігнувся, склав пальці і дав щигля. Слизьке зернятко вискочило, щиголь поцілив у кнопку. Кнопка клацнула, сіла в гніздо.

Спершу Бірнс не второпав, що сталося. Аж коли побачив червоний сигнал, зойкнув і підскочив на стільці. Що ж він, телепень, накоїв? Спробував виколупати кнопку, але тієї ж миті все довкола загуло, завило.

— Бірнс!!! — почув він за спиною.

З перекошеним від жаху обличчям на порозі кімнати стояв Маккінлі.

За наступні п’ятнадцять хвилин можна було простежити хіба що окремі спалахи характерів, бо ніяка уява не в змозі охопити подій, що розгорнулися тоді на земній кулі.

На Центральному Посту Керування сигнал помітив Командуючий групою об’єднаних штабів.

— Що?! — одкинувся він у кріслі, відчуваючи, як холодіє обличчя. Похапцем увімкнув операторську. — Хто?!

— П’ятсот сімнадцятий, сер, — почулось у відповідь. — Штат Нью-Джерсі, стратегічна ракета ММ-2. Командир майор Маккінлі.

— Викликати! — гарикнув Командуючий. Холод перейшов на потилицю, здибив волосся: Командуючий знав, куди спрямовано ракети від першого до шістнадцятого номера. “Що сталося?” — шаруділо в мізках і, наче паперова телеграфна стрічка, намотувалося на череп.

Через неї Командуючий уже бачив, як викочуються з ангарів бомбовози, як спливають на поверхню “Наутілуси” і “Дракони”. Механічно увімкнув систему стеження. Локатори в Штатах, у Канаді, на Алясці й Окінаві уткнулися мацаками в небо. Тупорилі бомбардувальники над Європою повернули назустріч сонцю.

— Що сталося? — хрипить Командуючий у телефонну трубку.

Чути, як у проводах гуде час: сто сорок секунд, сто шістдесят… Ракета здіймається вгору, і ще ніхто не знає, — може, це метеорологічна ракета, може, носій супутника, але всюди тисячами очей горить червоний сигнал.

Три хвилини… Командуючий хоче проковтнути твердий клубок у горлі і не може.

Зітхання десь у проводах лунає, як грім.

— Хто?

— Майор Маккінлі, сер, командир пункту п’ятсот сімнадцять.

— Що?.. — у Командуючого вистачає духу лише на односкладові запитання.

— Сержант Бірнс, — доповідає Маккінлі, — їв помаранчу. Зернятко впало на кнопку…

— Ви… ви… — затинається Командуючий. — Що ви мелете?

— Бірнс ненароком вдавив кнопку у гніздо.

— Майоре, ви сповна розуму?..

— Так, сер, стався запуск.

— Ви усвідомлюєте, що трапилося?

У трубці мовчання. Тільки в проводах хлюпоче і гуде час. Двісті двадцять секунд— ракета лягла на курс…

— Що тепер робити? — питає Командуючий.

— Не знаю… — щиросердо зізнається Маккінлі.

Рвучко, як піаніст останній акорд, Командуючий натискає на клавіатуру селекторів:

— Відставити! — кричить він пункту СУ.

— Назад! — бомбардувальникам над Європою.

— Відбій!.. — підводним човнам.

Минуло сім хвилин. Ракета пролетіла над полюсом…

— Зупиніться! Зупиніться! — волає Командуючий. Він схожий на дитя, котре намагається голіруч втримати падаючу стіну.

Хруснули стиснуті пальці. Командуючий заплющує очі, глибше втискується у крісло. Світ пішов обертом.

У Президента відбувалася нарада з в’єтнамського питання. Величезна карта Азії лежала на столі, наче скатертина, кути її спадали до підлоги. Чотирнадцять радників, голова до голови, сперечалися над картою, як здобути перемогу. Президента серед них не було, він з сусідньої кімнати розмовляв по телефону з донькою. Вона полаялася з чоловіком, зачинилася у спальні і безперервно телефонує батькові: “Як мені бути?” Вп’яте Президент залишив радників, щоб по-батьківському сказати їй:

— Мирися. Таке бувало і в нас з мамою.

Донька спересердя кинула трубку. Це означає: дзвінок пролунає знову.

Уже не раз Президент просив своїх домашніх не відривати його від справ через родинні чвари. Як горохом об стіну! Важко бути президентом і водночас батьком сімейства…

Може, владнається? Навшпиньки Президент відійшов од апарата, та, перш ніж відчинити двері, затримався: виразно чулися голоси радистів.

— Дайте мені чотириста тисяч солдатів! — вимагав військовий міністр.

— Не розумію, чому б не кінчити враз усю цю музику! — перебив містер Девідс. — Півдюжини охайних “Айч” — і досить розмов. Адже пропонує генерал Хайзентауер… — Девідс був цивільний і тому вірив у силу зброї. “Айч” — воднева бомба, на його думку, сама досконалість; варто скомандувати: “Раз, два!..”, і на взаємне вдоволення Девідса та громадян Америки з комуністами буде покінчено.

— А чому б не скористатися з корейського досвіду? — долинуло з іншого кінця столу. — Мікроби не згірш од бомби “Айч”. Фірма “Армстронг енд Компані” пропонує єгипетську чуму часів фараонів першої династії.

— Так? — спитав хтось, — по голосу чулося, що він за чуму.

— Спосіб лікування засекречено.

— Дайте мені… — гуде військовий міністр.

Президент не чекає кінця фрази, він роздратований хатніми чварами і безглуздою суперечкою радників.

— Панове! — входить він до залу. — Пора дійти спільного рішення.

— Чотириста тисяч солдатів… — наполягає військовий міністр.

— Сьогодні чотириста, — кидає у відповідь Президент, — завтра п’ятсот, а може, шістсот, а мо…мо… м…м… — президент мимрить, вирячивши очі у куток кімнати. Голови радників, мов на шарнірах, обертаються вслід за його поглядом. На табло палахкотить червоне світло. Більше того, шкала з поміткою безпечного часу світиться до половини, — з моменту тривоги минуло сім хвилин… По колу радників пробіг шелест, ніби вітер пролетів над очеретом. Пролетів і завмер — усі оглухли від тиші… Десь у кінці коридору грюкнули двері, хтось швидко побіг, загриміли гвинтові сходи. І знову запала тиша, мов у домовині. Тільки табло розширювало смугу світла, ковтаючи одну за одною секунди.

— Пане Президент, — свистячим шепотом мовив військовий міністр, звичний бас зрадив йому. — Вам… треба зійти вниз!..

Це стало сигналом — криком душі всіх присутніх. Радники притьмом кинулися геть із кімнати.

— Пане Президент, швидше. — Міністр тяг Президента за руку.

Дивна картина відкрилася Президентові. Коридор, завдовжки мало не чверть милі, порожній, немов церковна паперть сльотливого дня; тут і там розчахнуті двері, валяються папірці, канцелярські папки. Ніде ані душі, останній службовець — усе ще було чути — стукає каблуками по східцях, поспішаючи до протиатомного бункера.

— Господи… — прошепотів Президент.

— Скоріше!.. — тяг його за руку військовий міністр.

Найдивніше, що зграя радників мчала нечутно, мов на крилах: одні попереду Президента, інші поруч, — але без жодного звуку, як сови. Тихо влетіли у тамбур, до президентського ліфта.

— Панове! — попередив військовий міністр, до якого зрештою повернувся голос. — Ліфт бере не більше восьми чоловік…

Тільки-но підійшла кабіна, увесь натовп, наче приплив, ринув у бляшану коробку: десять, чотирнадцять чоловік… Лише хирлявого Девідса було відкинуто. Він торсав зачинені двері, дивився потемнілими очима і благав:

— Пане Президенте, я — Девідс…

Хтось натис на спуск, кабіна здригнулася, пішла вниз.

— Я Девідс, Девідс!..

Залізні двері гули під ударами кулаків.

— Боже… — Президент хотів перехреститися, але, стиснутий, мов курча у кошику, не зміг.

Бомбардувальник БІ-60 неквапно плив над Піренеями. Це був звичайний черговий політ. З часів Даллеса чергування у повітрі відбувалися цілодобово. Коли ескадрилья Н сідала на аеродром А, ескадрилья Б підіймалася з аеродрому Б. Просто і зрозуміло, як в арифметиці… З усіх розумників Даллес, без сумніву, був найкмітливіший; ворог може вдарити по базах, аеродромах. Але як завдати удару по всій атмосфері? Є якийсь шанс відігратися…

Признатися, перший пілот полковник Джон Вуд думав про це найменше. Вчора йому виповнилося сорок. Приятелі плескали по плечу: “На відпочинок, старик! Тобі можна позаздрити”. Справді, можна позаздрити: буде пенсія, буде ферма. Нарешті, можна приділити увагу синові. Хлопчик слабує на ноги — перехворів на поліомієліт. Йому треба більше ходити. Не тротуарами Чікаго, а стежками й путівцями, як було в дитинстві у Джона. І, хай йому чорт, це можливо. Двадцять років служби у повітряному флоті при суворій економії обернулися якоюсь сумою у банку. Джонові не до душі чотири ракети “Повітря — земля” під крилами літака, але, що вдієш, за це платять гроші… Хлопчик не буде пілотом — хвороба назавжди закрила йому дорогу в авіацію. Джон трохи радіє з того. Дивно створені люди: батько тішиться з синової хвороби… Маленький Вуд мало не з пелюшок обожнює батька, його льотну форму, нашивки. Не було літака в небі, якому хлопчик не закричав би навздогін: “Тато!” Джон ненавидить бомбардувальники і ракети і зробить усе, щоб передати цю ненависть синові.

Пливуть під крилами гори, пливе над головою небо. Поруч куняє другий пілот. До кінця вахти недовго, Джон дивиться на годинника, — тридцять вісім хвилин. Речел подарувала йому годинника в день весілля, чотирнадцять років тому. Відтоді вони разом чекають закінчення його служби. Речел зараз тридцять чотири роки… Джон дивиться на прилади — його проймає дрож: на панелі горить червоний сигнал… З першої миті Джон відчуває, що це не лжетривога: про маневри попереджають завчасно, про навчання не було мови… Більше з переляку, ніж свідомо, Джон додає газу. Мотори кидають машину вперед. Другий пілот розплющує очі. Якусь мить безтямно дивиться на сигнал, потім хапається за скроні, обертається до Джона.

— Війна!..

І одразу світ стає маленький і абстрактний: пливуть внизу стрічки річок, стовповиська бетонних коробок — будинки; людей зовсім не видно — з висоти їх не розгледіти. А може, їх зовсім нема? Може, це чужа планета, ворожа Terra incognita, по якій треба вдарити атомним кулаком? А Речел? Маленький Дін?..

Крізь страшенний гуркіт моторів Джон чує бухкання власного серця, відчуває лет часу, поділеного на секунди. Коли Джон увімкне запалювання, серце вискочить у нього з грудей… Не треба летіти до кордону. Ракети б’ють на вісімсот кілометрів. Усе станеться десь далеко попереду. У відповідь буде те ж саме. Може, не чекати контрудару, врізатися у землю?

Чи зробити це зараз? А Дін? Треба ж за нього помститися!..

Руки на штурвалі біліють від напруження. Зараз покажеться останній орієнтир. Другий пілот лантухом вивалюється з крісла. Обличчя крейдяне — нерви не витримали. Не дивно, йому лише двадцять два. У нього все попереду. На мить ця думка вражає: як це попереду? Ні в кого нічого нема попереду. Важіль на себе, а потім — мордою в землю…

Не спускаючи погляду з орієнтира, Джон тягнеться до важеля. Зненацька у шлемофоні лунає:

— Відставити! Відставити!

Крізь тисячі миль Джон пізнає голос Командуючого.

— Зупиніться!..

Орієнтир під крилом. Мокрий од поту, Джон обома руками рве штурвал на себе, закидає бомбардувальника в небо. Здерев’янілими губами ледве вимовляє:

— Будьте ви прокляті!..

Росіяни розстріляли ракету над Північним Льодовитим океаном, на вісімдесят сьомій паралелі.

А сержант Бірнс? Що з ним?

Його справа закінчена на виїзній сесії трибуналу. Збереглися протоколи, — в тому числі останнього засідання, — є живі свідки, що можуть підтвердити свої думки.

Отож звернемося до судових записів:

— Останнє слово надається підсудному!

Бірнс підводиться з лави.

— Панове судді! — Обличчя його, схоже на рум’яний ранет, безхмарне. Навіть прищик на переніссі не псує його сяйва. — Я радий, панове, — каже він, — що все скінчилося без наслідків… — “Щоб ти луснув…” — думає, дивлячись на Бірнса, Маккінлі, котрий найбільше, після Девідса, постраждав у тій історії, — Девідс збожеволів.

— Я не вважаю себе винуватим, — веде далі Бірнс. — Хіба провина — з’їсти помаранчу? Їдять помаранчі негри й пуерторіканці, міністри і президент. Навіть ви, пане головний суддя…

Суддя Уелч випростовується за столом, і ніби його вдарили: за тридцять років судової кар’єри він уперше шкодує, що закон надає дурням останнє слово.

— Не винуватий! — з святою впевненістю каже Бірнс.

Члени суду недовго радяться і після коротких дебатів виголошують Бірнсу виправдальний вирок. Та й справді, який тут злочин — з’їсти помаранчу?.. Інша річ — не впускати з рота зерняток. Але це стосується етики та родинного виховання. Бірнса слід було виховувати з дитинства, частіше лупцювати його.