Останній неандерталець

МІСТЕР МЕГГ У ПЕКЛІ

Містер Мегг, особистий консультант президента з ядерних випробувань, цілком задоволений. Серію випробувань закінчено. Надто вражаючим був вибух в Атакамі. Пекло! Справжнісіньке пекло!.. “А втім, чудово”,— усміхається містер Мегг. Тепер він доповість президентові, і поки дипломати розводитимуть балачки про припинення, заборону та іншу фантастику, він відпочине на Каліфорнійському узбережжі.

Містер Мегг вельми стомився. Нервове перенапруження. От хоч би й та халепа з “Пепітою”. Сімдесят мегатонн — і раптом годинниковий механізм наче зірвався з прив’язі: стрілки закружляли наввипередки… Але ж з годинником з’єднаний весь оцей мотлох. Який жалюгідний вигляд мав колега Сімпсон, аж волосся дибом стало на потилиці… Згадуючи про “Пепіту”, містер Мегг відчуває, що у нього посилено б’ється серце. А як тоді він, Сімпсон, заволав: “Тікаймо!” — ніби справді можна втекти від вибуху. А от він, містер Мегг, не схибив, — хвалить сам себе містер Мегг. Сорок хвилин копирсався у “Пепіті”, а таки вийняв з її черева клятого годинника.

Дорога в’юниться між пагорбів. Обабіч пустеля, принишкла, розпанахана. Випробування провадилися в самому серці пустелі — “The heart of desert”. І серце її розірване. Дивовижний кратер утворився серед пісків. До нього не підступишся: сто вісімдесят постів охороняють його з усіх боків. І хай стережуть, — містер Мегг поспішає на аеродром. Багаж він відправив уранці і тепер мчить на вілісі порожнем. Навіть без особистої охорони: можна ж проскочити без отих похвостачів у сірих капелюхах… Містерові Меггу імпонує власна відвага. Йому подобається бути наодинці. Можна помріяти, ніхто не заважає.

Вечір. Сонце скосило око і, здається, завмерло, наполовину занурившись у піски… Верхів’я пагорбів стали пурпурові, тіні густо-лілові, як ото на абстрактній картині. Містер Мегг любить абстрактності і не любить пустелю, — за півроку вона остобісіла йому. Приємно помріяти про жінку, про своїх дівчаток. У містера Мегга дві доньки: Рахілі чотири роки, Марії — п’ять. Імена він підібрав сам, з біблії — адже він чоловік набожний і взірцевий батько. Проте коли його спитати, навіщо він привів на світ двоє маленьких створінь, де страшні бомби розривають серце пустелі, — він відповість: моїм крихіткам ніщо не загрожує. Його ім’я значиться у першому номенклатурному списку. Його родині в разі атомної війни забезпечене місце в генеральному сховищі на глибині двох тисячі футів, з басейном для плавання, квітами та іншими вигодами.

Дві тисячі футів! Містер Мегг пускає за вітром сигарний дим. Останні випробування бомби спрямовані вглиб. У росіян теж є бомбосховища. Кажуть, вони на глибині тисяча сімсот футів. “Пепіта” дала кратер на тисячу сімсот футів! Росіяни хай добра не чекають…

Якщо зазирнути в душу містера Мегга, він навіть трішечки бажає атомної війни вже тепер, на своєму віку. Тоді він серед небагатьох стане засновником нової раси.

Бог створив людей, містер Мегг створить майбутнє…

Літак уже відлетів. От що то замріятися у дорозі!

— Сім хвилин минуло, містер Мегг! — виправдовувався дон Перес Хуан Марія Гонзалес, начальник аеропорту. — Сім хвилин тому літак злетів.

— І багаж? — коротко спитав містер Мегг.

— Усього сім хвилин! — показував на годинник дон Перес.

— Я питаю: і багаж?..

У голосі містера Мегга було стільки металу, що дон Перес перестає виправдовуватись і тільки лупає переляканими очима.

— Ви знаєте, що в мене там, у багажі? — захлинувся від люті містер Мегг.

Начальник аеропорту не знав, що з багажем містера Мегга полетіли розрахунки і результати проведених випробувань, — найсекретніша інформація для президента. Зараз усе це бовтається у повітрі без господаря. Звісно, багаж дійде до місця призначення, — та не такий містер Мегг, щоб пробачати будь-кому помилку, навіть якщо вона сталася з його власної вини.

— Паршива країна! — гримнув Мегг, не тямлячи себе, — все можна стерпіти: піски, “Пепіту”, товстий загривок Сімпсона, але не можна потурати триклятим чілійцям. — Чому не затримали багаж? — грюкає кулаком містер Мегг. — Негайно повернути! Радируйте!

Начальник аеропорту відчуває провину. В тому, що багаж відправили без пасажира, без сумніву, винуваті підлеглі. Але, на жаль, літак у повітрі йому не підвладний.

— Що ж ви стовбичите? — багровіє від люті містер Мегг.

Найближча хвилина сповнена дзвінками, тріскучою іспанською мовою по двох телефонах одразу. Дон Перес, як віртуоз: слухає, розмовляє, віддає розпорядження. Зрідка він позирає на розгніваного містера Мегга. “Хай би його чорти забрали, цього запізнілого янкі! — думає він. — Та й співробітники — теж хай їм дідько, — не додивилися, що місце в літаку лишилося вільне”. Однак дон Перес кмітливий, недаремно він начальник аеропорту на найголовнішій лінії: по один бік — океан, по другий — пустеля, Анди. В цьому є свої переваги, маршрути авіаліній тут не прямі, не проведені під лінійку, а лежать на карті кутами — від гір до узбережжя і знову в гори, поки не сховаються в Болівії, в Аргентіні. Такий і сімдесят третій рейс, з яким пішов багаж містера Мегга.

Поки літак візьме курс на північ країни, а потім поверне на південний захід, в аргентінське місто Росаріо, можна бути в Росаріо раніше, якщо… Якщо містер Мегг так хоче.

— Дайте мені літак! — гримає містер Мегг. — Ви знаєте, що в моєму багажі?..

Містер Мегг мало не лусне від крику. Дон Перес натискує кнопку виклику чергового пілота.

— Гаразд, — каже він. — Ви будете в Росаріо раніше, ніж туди прибуде ваш багаж.

За чверть години містер Мегг уже сидів у літаку. Ця маленька обдерта машина літає на місцевій лінії. Найбільше, що з неї можна витиснути — двісті миль на годину. Ну й наплювати! Аби тільки перехопити багаж. Містер Мегг вдоволений собою: варто прикрикнути — і фортеці падають. Так усюди: у Мексіці, в Конго…

Крізь ілюмінатор містер Мегг бачить, як до літака підходять пілоти. Він їх знає на ймення: високий — старший пілот — Мігуель, низенький — помічник пілота — Франціско. Розмова в кабінеті начальника аеропорту була коротка, І дуже нечемна. Вони говорили іспанською, ніби тим самим хотіли відгородитися від містера Мегга. Потім хлопчик провів його до літака: пілоти затрималися, все ще розмовляючи з начальником.

Ось вони йдуть через поле сюди, в закуток аеродрому, де стоять кілька запасних машин.

Як повільно, перевальцем ступають вони! Містер Мегг нетерпляче жестикулює. Він ненавидить пілотів, аеродром, землю, яку сам витолочив і споганив.

Пілоти не квапилися.

— Мені не подобається його пика, — каже Франціско, маючи на увазі містера Мегга.

— А ти знаєш, хто він? — спитав Мігуель.

— Хто?

— Містер Мегг.

— Містер Смерть? — Франціско уповільнив ходу.

— Той самий…

Кілька хвилин вони йдуть мовчки.

— Я б охоче втопив цього пацюка, — вимовляє нарешті Франціско.

Мігуель скоса поглядає на нього.

— Ми полетимо навпрошки, Франціско.

— Через пустелю?

У літаку вони надівають на плечі парашути. Допомагають надіти парашут містеру Меггу.

— Небезпечно? — питає той.

— Вночі, в горах… — непевно мимрить Мігуель і заводить мотор.

Коли літак вийшов на доріжку, в кабінеті начальника аеропорту ще горіло світло. Та ось усі чотири вікна погасли. Однак дон Перес не поспішав додому. Він спостерігав у вікно, як сріблястий птах при світлі сигнальних вогнів розігнався і, злетівши над стрічкою бетону, щез у темряві.

Затих гуркіт за літаком.

Дон Перес зморився за день, за всі ці дні. Зморився від тривог, від чекання і таємних шифровок: “Спішні перевезення”, “Таємний вантаж…” І все це скінчилося вибухом у пустелі… Не лише вибухом — гриманням янкі: “Паршива країна!” Дон Перес за свої п’ятдесят зніс чимало принижень та образ. І сьогодні, власне, стався звичайний випадок. Але чому перед очима опасисте, червоне обличчя? Чому у вухах образливі слова, звернені до нього, його країни? Країна, в розумінні дона Переса, це простір, на якому розкинулись міста і аеродроми, земля, по якій він ходить. Усе це зрозуміло і просто. Але коли почались вибухи, дон Перес відчув біль, той самий біль, котрий відчувала його земля. Може, вперше в житті старий служака збагнув кревний зв’язок із своєю землею. Отже, землі можна завдати болю, а людині — відчути цей біль. Можна образити землю і разом з нею людину… “Паршива країна…” Жаль, що машину веде не він, Перес Хуан Марія, він би збив пиху з цього янкі!..

Містер Мегг також у цю хвилину міркував про землю, про вибухи. Добре придумано — випробовувати бомбу в Атакамі, між океаном і Андами. Вітри дмуть з материка, дощів майже не буває. Радіоактивний порох віднесло в океан. Коли щось і попало в гори, то нікому не завдасть шкоди, хіба що приблудним індіянам… Містер Мегг бачив знімок “The heart of desert”, зроблений з літака: на тлі пісків — чорна рвана рана. “На згадку, — посміхнувся містер Мегг. — А паршивим чілійцям кинуть подачку…”

Двері в кабіну пілотів щільно зачинено. Але й там свої думи, свої проблеми.

— Літака тобі не шкода? — питає Мігуеля Франціско.

— Мотлох! — каже Мігуель і різко переводить важіль на себе.

Машину трусонуло. Містер Мегг втратив рівновагу і вдарився головою об спинку сидіння. Літак нахилило, містера Мегга відірвало від підлоги, кинуло вбік, він мало не вибив плечем ілюмінатор. Двері з пілотської кабіни розчинилися. У світлому прямокутнику, який здався містеру Меггу ромбом, бо машина все ще не вирівнялась, стояв Франціско.

— Аварія! — крикнув він і кинувся допомагати містерові Меггу вибратися з сидіння.

Літак робив гарячкові спроби вирівнятися, його трясло, наче в лихоманці. Але він і далі плив на боку, і, коли містер Мегг з допомогою Франціско вибрався нарешті з сидіння, вони пішли до дверей по стінці — ілюмінатори лежали на їхньому шляху, мов пришиті ґудзики. Містер Мегг мав міцні нерви, він не злякався, йому навіть здалося кумедним, що вони йдуть по стінці, а ілюмінатори під ногами схожі на ґудзики. Та коли Франціско смикнув на себе двері і в кабіну, ніби з шахти, ринув вітер, містер Мегг завагався.

— Плигайте! — крикнув Франціско. Містер Мегг уперся руками в одвірок.

— Ну, — квапив Франціско, — сміливіше! Парашут розкриється сам!

Містер Мегг усе ще зволікав. Франціско пхнув його під коліно черевиком, у Мегга підломилися ноги, і він пірнув у темряву, немов у воду.

Якусь мить йому здавалося, ніби він летить поряд з машиною. Чи не зачепився парашут? Але ось залізний птах промчав вище, полетів уперед. Щось величезне, кругле спалахнуло в небі, бухнуло, наче постріл. Містер Мегг відчув ривок і загойдався на стропах. Гуркіт літака пронісся над головою: повітря проціджувалося крізь купол. Це заспокоювало містера Мегга. “Нормально!” — подумав він, йому й раніше доводилося спускатися на парашуті. От тільки не видко землі, та вона все одно дасть про себе знати прохолодою чи пахощами лісу. Тоді він підібгає ноги, спружинить і благополучно приземлиться. Містер Мегг твердо вірив у свою щасливу зірку. Пілоти, певно, теж уже покинули машину. Можливо, містер Мегг ще зустрінеться з ними. Що ж сталося з літаком?.. Але тут він згадав, куди і з якою метою летів, і настрій йому зіпсувався. Проте він одразу ж філософськи заспокоїв себе: могло бути гірше…

Земля зустріла містера Мегга теплом, як з потухлої, але ще не остудженої печі: за день вона не встигла охолонути від сонця… Унизу було темно. Зверху теж темно, — небо суціль запнули хмари, — але за цією пітьмою вгадувалися зорі, небо здавалося сірим. Коло парашута світліло великим самотнім оком, що дивиться униз і нічого не бачить. Людина теж нічого не бачила внизу: ні води, котру пізнаєш за свинцевим блиском, ні вогника. Лиш гарячий струмінь повітря рвався навстріч. Містер Мегг підгинає ноги, зараз він торкнеться ґрунту. Але ґрунту нема, зробилося ще темніше. Тепер чорнота була не лише внизу, а й всюди, ніби містер Мегг опускався у криницю. Це його стривожило. Він підвів очі. Над ним так само білів парашут, вище слалося сіре простирадло неба, а внизу й навколо була пітьма. “Що за штука? — промайнуло в містера Мегга. — Що за колодязь у мене під ногами?” Але в цю мить він торкнувся землі. Дивне відчуття: містерові Меггу здалося, мовби він опустився на биті черепки — так захрустіло і забряжчало у нього під ногами… Кілька кроків він пробіг по інерції, квапливо розстебнув лямки, аби парашут не потягнуло повітрям. Але вітру тут не було. Парашут згас і ліг на землю білою плямою.

“З прибуттям!” — привітав себе містер Мегг. Його життєве кредо — ні за яких обставин не втрачати спокою. Ану, де він? Містер Мегг потупцяв на одному місці: черепки бряжчали під ногами. Ніде не помітив просвіту. Підвів голову — недосяжне небо стелилося над ним. Певне, він попав у глибокий каньйон. Це не страшно, з каньйону с вихід, треба тільки його знайти. Не здивувала містера Мегга і суха спека: каньйон теж не встиг охолонути після денної спеки. Отже, шукати вихід! Містер Мегг обережно ступив крок, витяг поперед себе руки. Уперся в стіну. Гаразд, сказав сам собі, тепер він піде вздовж стіни, треба лишень бути обережним, не оступитися, не зірватися.

Мацаючи ногами землю, містер Мегг рушив у темряві. Поверхня ґрунту здавалася рівною, під черевиками похрускувало: звичайний каньйон, розмірковував містер Мегг, дно всіяне рінню. А от стіна якась дивна: гладенька, мов скляна. Іноді скло здавалося тріснутим, відчувалася шерехатість каменю; в цих місцях під ногами було більше розсипаних черепків. Та й щось надто жарко у каньйоні. Містер Мегг розстебнув комір сорочки. Це не допомогло. Тепло огортало все тіло, ніби містер Мегг брів у теплій воді. “Жаркенько…” — скаржився він, на ходу розстібаючи ґудзики… Щось схоже на прохолоду віяло зверху.

Містер Мегг зупинявся і дихав, задерши голову догори. Витягував шию, ротом як риба хапав повітря. “Бісова душа, — лаяв він стіну, — коли ж ти кінчишся?” Але стіна не кінчалася. Вона все продовжувалася, скляна, шерехата, ніби нагріта зсередини.

Очі звикли до темряви, і містер Мегг розрізняв найменші зміни кольорів. Стіна де-не-де світилася, невловимо флуоресціювала. Це було незрозуміло. І, як усе незрозуміле, викликало тривогу. Містер Мегг кілька разів зупинявся: чи це здається йому, чи стіна справді світиться? Не було сумніву, — світиться: палевим, місцями сірчано-жовтим світлом. “Чортовиння, — містер Мегг відганяє од себе страх, — усе це ввижається!”

Так він пройшов, мабуть, з кілометр. Піт заливав йому очі, губи потріскалися. Краватку він зняв, на сорочці розстебнув усі ґудзики, в голові у нього гупало. Стіна тяглася безконечно… Містер Мегг перестав лаятися. Ним опанувала жорстока лють — швидше вибратися з каньйону. Він уже не звертав уваги на стіну, що світилася, — швидше! — прискорював ходу, майже біг, розкидаючи ногами черепки. Але так небезпечно, можна звалитися у прірву, хай йому цур, коли скінчиться скляний тунель? Містерові Меггу здавалося, що він біжить по безконечній штольні метро, де не світить жодна лампочка. Як він попав сюди, він не знав, його охопило занепокоєння. Може, це повітряна тривога, він спустився у метро і заблукав у безконечних тунелях? Тоді швидше, швидше! Має ж бути десь станція!..

Раптом містер Мегг завмер: попереду щось біліло. “Калюжа! — майнула думка. — Можна напитися!” Кинувся до білого, сів навпочіпки. Це був парашут. Спочатку містер Мегг подумав, що це хтось з льотчиків опустився в каньйон слідом за ним. Але парашут був білий. У Мігуеля і Франціско — містер Мегг добре пам’ятає — парашути з червоного шовку. Це його парашут. Каньйон виявився круглий. Містер Мегг може поклястися, що він на тому самому місці, де приземлився і де покинув свій парашут. Каньйон скидався на лійку, вулкан!.. Містер Мегг обмацав руками навколо, під пальцями відчув мільйон скалок. У горлі дерло від нестерпного гару. Вулкан, але який? Страхітливий здогад майнув у містера Мегга: вулкан од вибуху “Пепіти”! “Пепіта”! Містер Мегг відчуває, як тисячі невидимих голок вп’ялися йому в тіло, розривають його, живого, на частки. “О-о!” — застогнав він і, жахнувшись свого хриплого, схожого на ревіння голосу, повалився на скалки.

Коли він опритомнів, небо посвітліло. Десь далеко займалася зоря. На дні кратера так само стояла спека, спалюючи душу і тіло. Дикий ляк пойняв містера Мегга, скував йому руки й ноги. Тільки очі ще корилися йому, вимагали: “Дивися!” Поволі, ніби боячись посковзнутися на крутизні, у кратер спускався ранок. Містер Мегг бачив обпалені скелі, з’їдене вогнем каміння. Вони оплавилися від вогню, вкрилися скляною кіркою. Згодом, охолонувши, кірка потріскалася, обсипалася, наче скалки — зелені, чорні, жовті. Кратер був завалений ними, мов лушпинням. Днище було кругле, як арена, і чорне, як сажа. Вся сила “Пепіти” вихлюпнулася звідси, розірвала землю, кожну порошинку пронизала променевою смертю.

— А-а-а!.. — заволав містер Мегг, видихнувши з легенів отруєне повітря, щоб ще з більшою силою вдихнути трутизну. — А-а-а!.. — кинувся він на стіну, гамселячи руками, ногами, дряпаючи її нігтями, аби вибратися наверх, до сонця.

Сержант Бігбері, вартовий 132-го поста, був чоловіком життєрадісним. А чого йому смуткувати? Зарплату платять утричі більшу, капітан Харрі до нього прихильний: за два місяці не дав жодного позачергового наряду! Пустеля, щоправда, не подобається солдатові, атомна діра теж не до душі. Та вона звідси далеко, кілометрів за тридцять. А взагалі ці пости — зайве діло: хто туди поткнеться?..

Сержант дивиться з-під руки, чи скоро сяде сонце? Сьогодні зміна — вночі вартують по двоє — затримується, машини ще не видно. Поставивши автомат біля шорсткої металевої будки, Бігбері виводить на губній гармошці пісеньку про Міссісіпі. Тоненькі звуки повисять у повітрі і щезнуть. З ними щезає і час. Скінчить “Міссісіпі”, почне “Красотку Джен”, згадає свою Мерлін, від котрої вчора одержав листа, і йому стає радісно. Навіть у бридкій пустелі жити ще можна…

Ось і хмарка вигулькнула на обрії — то мчить автомашина. Бігбері ховає гармошку в нагрудну кишеню, обсмикує форму — служба насамперед, — бере до рук автомат. Нараз він чує, як пустелю пронизує жахливий крик. Бігбері озирається — може, почулося? Крик повторюється. Сержант з автоматом біжить за будку.

За чверть милі від будки, з боку “діри”, де, на думку Бігбері і начальства, нічого живого й бути не може, просто на пост іде чоловік. Він хитається, як п’яний, падає, стає навкарачки і повзе, потім підводиться, дико тягне “А-а-а!..” Іноді виття переходить на хрипіння і знову жахливе “А-а-а!”. Сержант знає інструкцію — нікого до “діри” не пускати. На те й пости, щоб ніякий йолоп випадково туди не сунувся. Але чоловік іде не туди, а звідти. Бігбері розгублений: хто може вийти з пекла? Диявол! Сержант підносить автомат:

— Стій!

Чоловік не звертає уваги на окрик і з кожним кроком підходить ближче. Обличчя в нього страшне: круглі, з розширеними зіницями очі, губи закривавлені, підборіддя заросло, подерта сорочка звисає… Здається, він нічого не бачить — іде навмання, біжить, наче хтось безжальний жене його.

— Стій! — не своїм голосом кричить Бігбері. Незнайомець падає, якусь мить лежить. До поста під’їжджає машина. Поруч Бігбері з’являються капітан і двоє солдатів:

— Що таке? В чім річ?

Незнайомий, підвівшися з землі і втративши орієнтацію, починає кружляти на місці.

— Боже! — вигукує капітан. — Та це ж містер Мегг!

Капітан здогадується: вночі за сто миль звідси упав літак. Пілоти, Мігуель і Франціско, врятувалися. Бонн заявили, що з ними був американець, котрий вистрибнув раніше. Вони хотіли врятувати машину, але літак втратив керування і врізався в землю.

— Містер Мегг! — капітан не вірив своїм очам.

Це був справді містер Мегг. Він кружляв на місці, ніби вибирав, куди бігти, і реготав, підносячи руки догори. Раптом регіт урвався і він заспівав псалом: “Слову божому — слава…” У солдатів по спині побігла дрож. Містер Мегг нарешті помітив людей.

— Тікайте! — загорлав він. — Ще одна бомба, і ви перетворитесь на скалки! Будете хрускотіти під ногами.

Містер Мегг затупав на місці ногами, здійняв куряву.

— Ось так! Ось так! — реготав він. — Бомба — і вся планета шкереберть!.. — Він підніс над головою руки, розірваний рукав замаяв на вітрі. — Геть! До бісової матері! — кричав містер Мегг. — Ха-ха-ха!

Бігбері скинув автомата й натис курок, щоб заглушити божевільний регіт. Автоматна черга прогриміла, наче грім. Регіт змовк. Містер Мегг на мить отямився, покрутив головою врізнобіч, ніби послаблюючи тісну краватку:

— Люди! — рушив він до солдатів.

Люди здригнулися і відступили.

— Люди! — повторював містер Мегг, простягаючи руки.

Тривожне і червоне сонце стояло над обрієм. Воно освітлювало обличчя містера Мегга, губи йому кривилися. Містер Мегг був схожий на вурдалака, що вертався з шабашу мерців. В очах його стояла смерть. “Люди!..” — повторював він, наче в його мозкові крутилася пластинка з одним-єдиним словом: люди!..

Капітан Харрі, сержант Бігбері, змінні вартові повернулися і побігли до машини.

Містер Мегг спіткнувся, впав, простяг руки до солдатів, що вискочили з розгону на машину.

— Жени! — крикнув водієві капітан Харрі.

— Люди! — кричав містер Мегг, потрясаючи кулаками. — Люди!..

Машина на повному ходу мчала геть через пустелю.