Оповідання

ПРИГОДА У НЕСКУЧНОМУ САДУ

Експедиція Академії наук щасливо повернулася з острова Врангеля і привезла до Москви у величезному ящику-холодильнику труп мамонта, добутий на березі острова. Цей ящик доправили з вокзалу в Палеонтологічний музей Академії, що знаходиться на Калузькій вулиці, в Нескучному саду, поряд з ділянкою, відведеною для піонерів.

У саме приміщення музею ящик не можна було затягнути — довелося б виламати цілу стіну. Тому вирішили проводити розкриття ящика і вивчення мамонта у спеціальному легкому бараку, завчасно збудованому біля музею в тіні дерев. У цей барак, що складався з фанерних стін, накритих легким фанерним дахом, всунули ящик, розкрили його, зчистили сніг і лід, що покривали мамонта, і залишили на ніч, щоб він почав відтавати.

Наступного ранку в бараку мали зібратися всі члени Академії наук, наїжджі закордонні учені та маса репортерів і фотографів. Належало відзначити відповідними промовами щасливе завершення важкої експедиції: адже вперше мамонта доправили цілком і в замерзлому стані з далекого Сибіру до Москви. Відтак передбачалося провести огляд, обмір і опис зовнішності мамонта, фотографування його з різних боків і, нарешті, анатомування.

Ніч видалася незвичайно тепла. Настав ранок урочистого дня. Мамонт відтанув повністю. Його пригріло сонце, що зазирнуло через величезні ґратчасті двері, — справжні ворота, — через які всували ящик, і…

Ніхто не бачив, як це сталося, але, очевидно, в якусь певну мить мамонт глибоко зітхнув, розпростав свої члени, які 30 тисяч років були скуті морозом, потягнувся, з великим зусиллям звівся на ноги, поворушив вухами, змахнув хоботом і остаточно отямився.

Обстановка, в якій він опинився, здалася йому дивною. Він заснув на просторі, на пустельному березі океану, а зараз навколо нього височіли якісь жовті кручі. Йому стало задушливо. А зелень дерев, що виднілася між кручами крізь ґрати воріт, нагадувала мамонтові, що він давно вже не їв і страшенно зголоднів.

Рано вранці в піонерському саду, по сусідству, зібралася делегація, яка повинна була взяти участь у торжестві. Піонери хотіли піднести членам «мамонтової експедиції» букети квітів і тепер зрізали на своїх грядках жоржини, айстри, флокси, золоті кулі та інші осінні квіти.

Раптом пролунав страшний тріск. Усередині бараку, де лежав мамонт, почулися важкі удари. Піонери спочатку застигли біля грядок з квітами в руках, відтак почулися крики обурення:

— Що таке?! Мамонта рубають уже на шматки, нишком, не показавши нам його цілком…

Але тут з гуркотом, здіймаючи хмару куряви, завалилася стіна бараку, і з глибини його висунулася червоно-бура гора зі страшними білими бивнями і піднятим догори хоботом.

Виск, крики жаху… На мить усі закам’яніли. А потім, коли гора рушила в їх бік, діти порснули хто куди: одні стрімголов помчали до виходу з саду, інші — за найближчі кущі. Двоє полізли на дерево, а чоловік п’ять, що стояли біля відкритої сцени маленького театру, вискочили на неї і сховалися за куліси.

Мамонт поволі рушив до грядок піонерського саду. Ніколи ще він не бачив такої яскравої, соковитої зелені, не нюхав запаху квітів. І ось його хобот почав прогулюватися по грядках, вихоплюючи цілі оберемки квітів, які зникали в його величезній пащі.

Спустошивши всі грядки, мамонт, обриваючи по дорозі гілки з дерев, неквапними кроками рушив у глиб Нескучного саду знайомитися зі своїм новим місцем проживання.

Хлоп’ята, що втекли від звіра на вулицю, побачили сторожа дядька Семена, який сидів коло ґрат. Захекавшись, вони підбігли до нього і, перебиваючи один одного, почали пояснювати, що трапилося.

— Дядьку Семене! Дядьку Семене! Мамонт ожив. Так! Він устав, гуляє по Нескучному. Напевно, затоптав уже когось. Мерщій! Треба щось робити… Ну цей ось самий, замерзлий!

Сторож спочатку нічого не втямив. Але хлопці оточили його, потягнули в сад і привели до розламаного бараку. Тут до них приєдналися решта, що зіскочили зі сцени і злізли з дерев, щойно потвора пішла. Сторожеві показали спустошені грядки і витиснуті в м’якому ґрунті величезні сліди.

Але він усе ще не вірив. Він знав, що мамонт пролежав 30 тисяч років у вічномерзлому ґрунті. Не могла ж отака мертва старовина ожити, та ще почати розгулювати і їсти квіти!

Оточений схвильованими хлоп’ятами, дядько Семен подався до Нескучного палацу. А там…

На великому квітнику біля водограю спокійно пасся величезний червоно-коричневий волохатий слон. Він то зривав квіти з грядок, то швидко і дуже акуратно скуб хоботом ніжну траву лужків. Потім, підійшовши до водограю, він напився, набрав хоботом води і почав поливати собі спину і боки, на яких ще висіли грудки прилиплої землі — землі острова Врангеля. Глибокі зітхання і пирхання свідчили, що обливання приносить йому велике задоволення.

— Що ж тепер робити, дядьку Семене? Га? — торкотіли діти. — Треба його спіймати, загнати назад до бараку. Треба приспати його. Адже він усе витолочить! А вийде на вулицю і піде гуляти по Москві — бід наробить!..

Переконавшись, що мамонт справді ожив, сторож, огинаючи квітник подалі від страшного звіра, побіг до будівлі Академії. Він квапливо пройшов до телефону і почав кудись дзвонити. Хлоп’ята залишилися у вестибюлі.

— Тут, знаєте, такий випадок!.. — кричав у трубку дядько Семен. — Мамонт, якого сьогодні хотіли вшановувати у нас в Академії… Еге ж, ось-ось… якого з острова Врангеля… То виходить, що він не мертвий, а живий… Так, так… Повністю живий… Відтанув, чи що, і ожив. Розламав барак, вийшов, потоптав і об’їв усі клумби… Так, пасеться тепер на луці біля водограю. Перед Академією… На-сеть-ся, кажу, як корова в полі… Ні, поки нікого не чіпав… величезний звір… так, так…

Нарешті, стурбований, він вийшов у вестибюль.

— Ну, хлоп’ята, триматимемо мамонта під спостереженням. Будемо стежити за ним здалека. Лише близько не потикатися.

На початку десятої години, раніше аніж вісті про подію рознеслися по Москві, директор Палеонтологічного музею і всі члени «мамонтової експедиції» зібралися в Палеонтологічному інституті, щоб встановити об’єм і порядок доповідей на різних мовах, що їх передбачалося виголосити в інституті о 10 годині для іноземних учених. Потім до 11 години всі мали перейти до бараку для урочистого відкриття дорогоцінного експоната.

Збори щойно почалися, як задзвонив телефон. Директор зняв слухавку.

— Що? Що таке? Що ви кажете?.. Який мамонт?.. Але це неможливо!.. Не помиляєтеся?.. Чудеса… Яких заходів ужити?.. Звичайно, живого… у жодному випадку не поранити… Найбільша рідкість… Треба зараз же запитати директора Зоопарку, він знає, як угамовувати слонів, що розбушувалися… Так, так… дякую вам за повідомлення…

Директор поклав слухавку.

— Товариші! — сказав він, тримаючись за серце. — Я просто сам собі не вірю… Але абсолютно точне повідомлення: наш вічномерзлий мамонт… Він відтанув, ожив, розламав барак і гуляє по Нескучному саду. Пропоную обговорити, які зміни ця непередбачена подія примушує внести до програми нашого торжества.

Всі посхоплювалися з місць. Майже всі присутні були готові негайно бігти в Нескучний сад. Директор закликав до порядку. Після довгих суперечок вирішили: засідання з іноземними ученими відкрити і, наче нічого й не трапилося, провести за планом, а на закінчення оголосити: «А зараз просимо поважних гостей перейти через вулицю в Нескучний сад, де цей самий мамонт гуляє на волі».

Двох співробітників негайно відрядили в Нескучний сад для спостереження за мамонтом.

У цей час мамонт, що добре наївся, пригрітий уранішнім сонцем, зібрався відпочити. На околиці великої галявини, поблизу танцювального майданчика і естради, він став у тіні вікових лип та дубів і задрімав, опустивши голову. Новизна і різноманітність вражень втомили його: величезні дерева, зелені луки, строкаті квіти, кам’яні громаддя будівель і дерев’яні огорожі, — все це він бачив уперше. Зі всього цього складався пейзаж, який різко відрізнявся від того, що він знав удома, на острові Врангеля, де він прожив своє довге життя.

Чорні гострі скелі облямовували там прибережну рівнину, порослу обрідною травою і низькими чагарниками полярної вільхи та берези. Незмовкаючий шум прибою заколисував після одноманітної і грубої їжі, а свіжий морський вітерець відганяв комарів, оводів і ґедзів. У осінні й зимові віхоли мамонт ішов з прибережжя углиб гір звивистими ущелинами й годинами стояв і дрімав там під захистом чорних сланцевих урвищ. І тепер в Нескучному саду він дрімав і снив про природу далекого рідного острова.

Але йому не дали відпочити. Сторож і діти скоро розшукали його і почали підкрадатися з різних боків — одні вздовж огорожі танцювального помосту, другі з-за дерев парку. Нарешті, зупинилися кроків за 10–20 від дрімаючої тварини. Хлоп’ята перемовлялися пошепки, передаючи один одному свої враження.

— Шерсть-бо, шерсть. Руда, довга, але не густа. Висить патлами, мов на штучній пальмі.

— А вуха-бо які величезні. Лоп-лоп… Так і ходять. Весь час рухаються.

— Це він прислухається, про що ми говоримо.

— Очиці маленькі, менші, аніж у слонів…

— А ножищі! Справжні стовпи! Наступить — в коржик розчавить!

— Схожий на слона і не схожий. Шерсть, горб на спині, бивні інакше заломлені і значно довші…

Але тут з другого боку галявини почулися гучні голоси.

— Знайшли, знайшли! Мамонт тут. Ось він!

Вся Москва вже знала про пригоду.

На галявину висипав натовп захеканих людей з фотоапаратами, блокнотами, біноклями. Вони наввипередки попрямували до мамонта. Сторож кинувся їм назустріч.

— Куди, куди? Зупиніться, громадяни! Близько не можна, він сердитий. Уб’є! — кричав дядько Семен.

Але його вже оббігали і справа і зліва. Фотографи спішно витягували камери, розставляли триноги, заважаючи один одному; кілька чоловік з кіноапаратами все забігали наперед, претендуючи на кращі місця. Вигуки, сварка…

Репортери з блокнотами оточили сторожа і вимагали «відомостей». Хлоп’ята, що підбігли, перебиваючи один одного, захлинаючись, цокотіли:

— Я перший побачив, як він…

— Брешеш! Ти квіти рвав, коли він розламав барак. Він он звідки вийшов до нас.

— Він відразу об’їв усі клумби. Жоржини, золоті кулі, все… Цілими снопами в пащу пхав.

— Весь наш квітник спустошив, ненажера.

— А з водограю воду пив і обливався.

Поступово натовп розмістився великим півколом, у центрі якого тихо стояв мамонт. Заклацали затвори… З боку дерев цікаві вже підійшли до мамонта зовсім близько. Гомін, вигуки, крики посилювалися з кожною хвилиною. Мамонт з подивом розглядав юрбу дивних двоногих, неспокійних і галасливих, що оточила його кільцем. Вона почала дратувати його, звиклого до простору і тиші пустельного острова. Його вуха залопотіли, він почав швидко розмахувати хвостом. Важко повертаючись на місці, мамонт переконався, що строкатий натовп оточує його з усіх боків. Тоді він підняв хобот, затрубив і рушив у бік галявини. Пролунали крики жаху, виск, почалася паніка. Півколо на галявині відразу заворушилося, всі бігли, спотикалися, напирали один на одного, падали. Декілька фотоапаратів, чорних покривал, триног, блокнотів, шапок залишилося на траві. Мамонт топтав усе, що потрапляло під ноги, або підхоплював хоботом і жбурляв уперед у бік втікачів. Галявина швидко спорожніла. Лише сторож не взяв участі в загальній утечі, а залишився на посту. На щастя, потвора рушила не в його бік.

Добігши до краю галявини, мамонт зупинився, підніс хобот і трубними звуками сповістив про перемогу над ворогами. Але почулися гудки, і на галявину з одного боку виїхала пожежна команда, а з другого на рисях вилетів загін кінної міліції.

Червоні машини пожежників здалися мамонтові страшними чудовиськами, що видавали оглушливі звуки. Він вайлувато повернув у інший бік, з якого насувалася кіннота. Коні різко спинилися, почали задкувати, кидатися в боки або ставати цапки, побачивши руде громаддя, що розмахувало хоботом над величезними білими бивнями. Весь загін збився докупи, незважаючи на зусилля вершників, а мамонт, повернувши праворуч, перебіг галявину і зник у глибині парку.

Кінні міліціонери, діти, репортери, фотографи і цікаві, число яких все збільшувалося, рушили услід за ним.

Мамонт відбіг далеко і спустився косогором до Москви-ріки вище від пароплавної пристані. Тут було ще тихо і безлюдно. Побачивши воду, він забрів у річку, напився й відтак почав приймати душ, поливаючи себе з хобота, яким набирав воду. Завдяки цьому залишки глини і піску, що пристали до його шерсті й зліпили її в потворні патли, відмилися остаточно, і мамонт виліз з річки чистеньким; він став у тіні дерев на береговій алеї і знову задрімав.

Але поспати йому знову вдалося недовго. Його розбудив свисток пароплава, що підходив до пристані, а ще більше стривожили постаті людей, що вже спускалися до річки. Мамонт сердито пішов далі берегом, потім скрутив у великий яр, піднявся по ньому і потрапив у найглухішу частину парку, в зарості молодого лісу. Там він об’їв декілька молодих кленів та лип і ще раз задрімав.

Але й тут мамонтові не дали відпочити. Тупіт ніг, хрускіт вітролому, голоси сотень людей, що перегукувалися один з одним, знову стривожили його. А коли між деревами зовсім близько замигтіли чорні, білі і строкаті постаті, він заревів, вирвав з коренем молоде дерево і, розмахуючи ним, кинувся в атаку на юрбу.

Знову паніка, втеча. Один з фотографів залишився на полі битви, він спіткнувся, впав, і мамонт на бігу розтоптав його ногу. Прорвавшись на велику алею, мамонт наткнувся на кінну міліцію, знову нагнав паніку на коней і, очистивши собі дорогу, помчав далі алеєю. Тут він побачив попереду машини пожежників, що чекали на галявині, де було перше зіткнення, скрутив убік, потрапив у частину парку з молодим лісом поблизу Калузької вулиці і сховався в гущавині, сподіваючись знайти, нарешті, спокійне місце.

А в Палеонтологічному інституті в призначений час відбулася доповідь учасників «мамонтової експедиції» перед зборами радянських та іноземних учених, частина яких уже по телефону чула, що мамонт ожив, але, звичайно, не вірила такій дивній чутці. Тому, коли директор музею в завершальному слові запропонував зборам перейти через вулицю у Нескучний сад і подивитися на мамонта, що гуляє на волі, ефект вийшов надзвичайний.

Весь синкліт вкритих сивиною учених поспішно одягнувся і перейшов через Калузьку вулицю до найближчого входу в Нескучний. Учені в супроводі сторожа пройшли до мамонта, який у цей час, дещо відпочивши від своїх пригод, спокійно пасся, безжально знищуючи квіти на клумбах уздовж алеї. Не важачись підійти надто близько, щоб знову не розтривожити звіра, учені насолодилися його виглядом і зробили велику кількість світлин з різних боків.

Відтак вони оглянули ящик, у якому мамонт примандрував з острова Врангеля до Москви, і барак, який він розламав. Це було необхідно, щоб переконати деяких скептиків: дехто з них припустив, що в Нескучному їм показали «штучного» мамонта, тобто автомат, придуманий і побудований якимось хитромудрим вигадником.

Три дні тривав стан облоги Нескучного саду і паломництво москвичів до чудовиська. В цей час Зоопарк готував для нього приміщення по сусідству зі слонами і особливу клітку, за допомогою якої хотіли перевести тварину до Зоопарку. Мамонт за ці дні трохи звик до вигляду двоногих істот, гуляв спокійно по всьому саду, годувався, спав і почував себе чудово.

Але на четвертий день трапилася серйозна пригода. Мамонтові, певно, набридло гуляти під деревами Нескучного; рано вранці з берега Москви-ріки він помітив на протилежному березі яскраво-зелені городи, вже освітлені сонцем. Його потягло на просторінь, він перебрів через річку, дістався до городів і з апетитом почав відривати і жувати качани свіжої капусти.

Звістка про втечу мамонта швидко розповсюдилася, з Новодівичого і Хамовників сотні цікавих повалили на городи. Знову з’явилися фотографи, репортери, а потім почалася облава. Міліція, знаючи з досвіду, що на мамонта найневідпорніше діють пожежні машини, викликала декілька пожежних частин, які оточили город півколом, і, поступово зближуючись, відтісняли мамонта до берега річки. Мамонт, стривожений наближенням чудовиськ, що дзвеніли і гули, спочатку бігав взад і вперед по грядках у пошуках виходу, перетолочивши при цьому незліченну кількість качанів капусти, і, нарешті, кинувся в річку і повернувся знову до Нескучного саду.

У сад цієї ночі вже доправили клітку, придуману для упіймання мамонта. Клітка являла собою коробку з товстих залізних прутів, без дна і без даху, але на колесах. Вся клітка була обплетена зеленню кущів та трав і в розкритому вигляді скидалася на зелену стіну, висотою вище від зросту мамонта. Її поставили на околиці найбільшої галявини, на якій мамонт найчастіше пасся і яку він уже дуже потоптав і потравив.

Мамонт, що повернувся в Нескучний після своєї тривожної екскурсії на городи за Москвою-рікою, біля полудня вийшов на велику галявину, побачив зелену стіну, що обіцяла соковитий і ситний корм, підійшов до неї і став годуватися, зриваючи хоботом пучки трав і галузок, прив’язаних до прутів. Захоплений цим заняттям, він не помітив, як обидва кінці зеленої стіни стали поволі, дуже поволі вигинатися і нарешті з’єдналися позаду нього, оточивши тварину досить тісним овалом. Цей овал, що його тягнули декілька вантажівок, почав потроху рухатися і, натискаючи ззаду на мамонта, змусив рухатися і його. Так усередині цієї зеленої стіни, прихований від поглядів цікавих і захищений від усіх збуджуючих вражень вулиць і майданів, мамонт протягом кількох годин, із зупинками для відпочинку, тихим кроком був перепроваджений через усю Москву і поселений у Зоопарку. Загін кінної міліції їхав навколо зеленої клітки, захищаючи її від надмірної цікавості громадян, а позаду рухалася пожежна машина на випадок буйства мамонта і його спроб розламати клітку. Але все обійшлося щасливо, і мамонт опинився в Зоопарку, де молоді читачі могли б його бачити щодня, якби все описане нами справді відбулося в Москві на початку осені 1938 року.

Чи можлива взагалі така пригода?

Багато тварин, наприклад, личинки комах, жуки, жаби, деякі риби, переживають у замерзлому стані зимові місяці і навесні оживають. Останнім часом радянським ученим вдалося оживити водорості, бактерії, дрібних ракоподібних, які були знайдені в Сибіру, у вічномерзлих шарах торфу, де вони пролежали декілька тисяч років. Це оживлення організмів, що жили так давно, але в замерзлому стані зберегли свою життєздатність до нашого часу, навело автора на думку описати оживлення мамонта, якого експедиція Академії наук мала привезти в 1938 році з острова Врангеля. На жаль, експедиція виявила, що на острові під шаром прибережного галечнику лежав не мамонт, як повідомляли зимівники, а сучасний кит.

1940