Оповідання

ВИДІННЯ У ГОБІ

Геологічна експедиція вже два тижні знаходилася в Монголії, у Долині озер.

Ця долина відокремлює обширне лісисто-степове нагір’я Хангай, що займає північ Монголії, від ланцюгів Гобійського Алтаю, розташованих південніше. Долина має декілька сотень кілометрів у довжину із заходу на схід і від 40 до 60 кілометрів завширшки. З Хангаю в долину збігають річки. Менш великі з них після виходу з гір швидко втрачають воду, і їх сухі русла зникають у степу. Крупніші річки впадають у солоні озера, розташовані ближче до підніжжя Алтаю. Від цих озер долина й отримала свою назву. У проміжках між річками передгір’я Хангаю у вигляді м’яких увалів і ланцюгів горбів часто вдаються досить далеко углиб долини, поверхня якої являє собою сухий степ, що місцями переходить у напівпустелю. Долина озер по суті є західним рукавом степу Гобі, що займає значну і найнижчу частину Східної Монголії.

Гобійський, або Монгольський, Алтай, що облямовує з півдня Долину озер, складається з двох, місцями з трьох-чотирьох паралельних гірських ланцюгів, між якими розташовані більш чи менш широкі поздовжні долини, подекуди з річками і озерами. Ланцюги ці нерідко скелясті, досягають абсолютної висоти в 3000–4000 метрів, а в окремих місцях вершини їх піднімаються вище від снігової лінії і вкриті снігом та невеликими льодовиками, які помітні здалека і правлять за хороші орієнтири. Монголи взагалі люблять позначати терміном «богдо» (великий) чимось примітні гори, і ці високі вершини Алтаю носять імена Іхе-Богдо, Бага-Богдо і Пасату-Богдо.

По Долині озер і між ланцюгами Алтаю пролягають великі караванні дороги, якими в колишні часи ходили торгові каравани з міст Кобдо і Улясутай в китайське місто Кукухото (або Гуйхуачен) на північній околиці Китаю.

Річки, що збігають з Хангаю в Долину озер, врізають своє русло у дно долини і тому облямовані терасами. Уздовж річок ростуть різні кущі, місцями гайки тополь і шелюги, а по берегах озер зеленіють зарості очеретів, жовтіють сипкі барханні піски, які зустрічаються і в інших частинах долини. На терасах уздовж річок, де ґрунтова вода залягає глибоко, поверхня іноді являє собою чорною пустелею, усипану дрібною галькою і щебенем, цілком чорного кольору від пустельної засмаги — «лаку пустелі», який покриває тоненькою плівкою породи будь-якої барви і складу і блищить під променями сонця подібно до маленьких дзеркал. Ці ділянки долини майже позбавлені рослинності: жалюгідні кущики полину, колючки або перекотиполе відлежать одне від одного на десятки кроків.

Дно долини навколо озер, а також у проміжках між ними переважно має вигляд більш чи менш просторих западин, обмежених одним, двома чи трьома прискалками, подібними до приступок гігантських сходів. Прискалки ці зазвичай розрізані улоговинами і ярами, що іноді відтинають від краю уступу окремий скелястий чи закруглений горб, який геологи називають «свідком». В урвищах прискалків часто розкриті пласти гірських порід, що складають дно Долини озер. Це грубі конгломерати з галькою і щебенем різних порід, пісковики, глини, рідко мергелі різних кольорів — білого, жовтого, зеленого, сірого, шоколадно-бурого, цеглисто-червоного. Іноді червоні барви переважають, і тоді під променями висхідного чи призахідного сонця прискалки здаються розжареними або палаючими.

У шарах цих порід нерідко містилися кістки і навіть цілі скелети хребетних тварин, які колись населяли просторі степи Центральної Азії. У верхніх прискалках знаходять кістки коней, двокопитних, носорогів, хижаків, гризунів, зрідка птахів і черепах, взагалі тварин, характерних для третинного періоду. У нижніх прискалках трапляються кістки і навіть яйця земноводних і плазунів, особливо різних ящерів верхньокрейдяного періоду. У найнижчих шарах залягають чорні горючі сланці, звані «паперовими», тому що вони діляться на тонкі шари, схожі на аркуші грубого паперу. У них знаходять цілі скелети невеликих риб, рештки ракоподібних, дрібних прісноводих черепашок, відбитки рослин. Вік цих шарів визначають як ще давніший — нижньокрейдяний, навіть перехідний до юрського.

На дні западин подекуди зустрічаються площі купчастих пісків, схожі на старі покинуті кладовища. Вони складаються з горбиків заввишки до метра, частіше до півметра, розташованих досить тісно один поряд з одним. Кожен горбик нещільно вкритий довгими, тонкими і гнучкими гілками куща нітрарія з дрібними листочками і червоними, солоно-солодкими ягодами, які полюбляють верблюди, кози і барани. Під захистом кожного куща пісок, що переноситься вітрами, потроху нагромаджується і утримується, поки кущ живий. А якщо його знищити, наприклад на паливо, пісок горбика знову буде розвіяний вітром і рознесений по сусідніх горбах.

Геологічна експедиція прибула в Долину озер, щоб вести розкопки решток вимерлих тварин третинного і крейдяного часу, похованих у шарах прискалків, що облямовували западини на дні долини.

Експедиція складалася з трьох учених — геолога і двох палеонтологів — і двох препараторів, що вміли відкопувати крихкі кістки, укріплювати їх на місці рідким клеєм чи гіпсовими оболонками, щоб потім їх можна було вийняти з шарів без пошкоджень і укладати в ящики для вивозу цих цінних рідкостей додому. Декілька робітників для розкопок, шофер автомашини, пастух для верблюдів і коней також входили до складу експедиції.

Учені вже обстежили декілька западин і вибрали одну з них, у прискалках якої знайшлося особливо багато потужних кістконосних шарів крейдяного віку. Ці шари виходили в урвищі, яке з ранку до вечора освітлювалося і розжарювалося літнім сонцем.

Щоб полегшити роботу на осонні, було встановлено такий розпорядок: вставали вдосвіта і вже з шостої години ранку починали розкопки, користуючись вранішньою прохолодою. Об 11 годині робили перерву для обіду і відпочинку протягом найжаркіших годин, а з четвертої години до заходу сонця знову працювали. Намети експедиції стояли на нижній терасі, недалеко від русла невеликої річки і в кілометрі з гаком від місця розкопок, на дні великої западини.

У половині серпня один день був особливо важкий для роботи. У Центральній Азії тиха погода буває рідко. Зазвичай зі сходом сонця прокидається й вітер. Він дме спочатку слабо, до полудня посилюється і триває до смерку, помалу слабшаючи. Вночі переважно тихо. Але цього дня стояла повна тиша, сонце світило крізь якийсь серпанок і виглядало червоним колом без променів. У міру підняття його над обрієм задуха посилювалася; курява, яку здіймали кайла і рискалі, не відносилася вітром, як в інші дні, а висіла густою пеленою в повітрі і утруднювала дихання. Всі обливалися потом, хоча й скинули сорочки.

А цього дня розкопки виявили особливо цікаві скам’янілості: не кістки, а ціле гніздо ящерів з 12 яєць, що лежали в буро-червоному пісковику одне біля одного. Вони відрізнялися від пташиних яєць більш видовженою формою і мали 20 сантиметрів завдовжки і 6–7 у поперечнику. Деякі були розбиті поперечними тріщинами на шматки, і всередині них можна було розгледіти кісточки ненароджених ящерів. Отже, гніздо, що зігрівалося сонцем 75 мільйонів років тому, було вже близьке до визрівання, коли якась катастрофа, можливо, піщана буря, розлив річки чи озера, на пляжі якого самка ящера відклала свої яйця, занесла їх товстим шаром піску і задушила життя, що прокидалося.

Коли розкрили все гніздо і звільнили яйця від пісковику, в якому вони покоїлися, була вже майже 11 година, і всі знемагали від духоти й пилюки. Тому закінчення розкопок вирішили відкласти до вечора. Йдучи на стан, гніздо накрили брезентом, пригніченим по краях каменями.

— Великий піщаний буран буде, — відзначив монгол-робітник, поглянувши на небо.

«І ці коштовності можуть постраждати — їх занесе піском або навіть розкидає і розіб’є», — подумав начальник експедиції геолог Попов.

Повернувшись на стан і пообідавши, всі розійшлися по наметах на відпочинок. Вдень пологи наметів завжди трохи піднімали, щоб продував вітерець; без цього в наметах, нагрітих сонцем, було б надто задушливо. Попов займав окремий маленький намет. Він улігся на складане ліжко і замислився.

Вже кілька днів учасники експедиції палко обговорювали питання — який вигляд Центральна Азія мала в той час, коли її населяли різні родини, роди і види стародавніх ящерів? Який був клімат цього обширного краю, його рослинність? Кістки, яких знаходили вдосталь, давали хороше уявлення про тваринний світ, а склад крейдяних шарів указував на умови їх утворення. Це були континентальні відкладення, що утворилися на суші, в озерах, річках чи в підніжжях гір — у вигляді селевих наносів з матеріалу, винесеного дощовими потоками з ущелин. Тут було досить багато конгломератів і грубих пісковиків — значить, місцевість не являла собою рівнину, а була гориста: в озера зносився матеріал розмиву навколишніх горбів і гір.

Але чому ж у крейдяних шарах зовсім не траплялися рештки рослин?

На думку палеонтолога Петрова, відсутність пластів вугілля серед цих відкладень доводила, що на дні западин навколо озер не було болотистих лісів, які могли б перетворитися на пласти кам’яного вугілля. Інший палеонтолог, Панов, казав, що величезні, незграбні бронтозаври і інші крупні ящери не могли б жити у болотистих дрімучих лісах і пробиратися між стовбурами дерев. Велика кількість кісток ящерів, знайдених ученими, вказувала, що колись тут були просторі пишні луки з окремими купами кущів і дерев або ліси, схожі на нинішні «галерейні» ліси в Південній Африці, де вільно гуляють слони і носороги.

«Скам’янілі стовбури дерев, схожих на кипариси, вже знайдені нашими дослідниками в Монголії, — пригадав геолог зауваження, зроблене нещодавно Петровим. — Отож, дерева тут були».

«Але чому ж у кістконосних шарах немає відбитків листя чи стебел рослин? — продовжував роздумувати Попов. — Адже ці величезні й численні травоїдні ящери потребували великої кількості рослинної їжі, щоб існувати самим і давати їжу хижим ящерам, так само численним і різноманітним.

Залишається припустити, що ці ненажерливі величезні травоїдні з’їдали дочиста всю рослинність, звичайно, за винятком деревних стовбурів. Ось чому у відкладеннях разом з кістками зовсім не траплялися листки і стебла. Все було з’їдене і перетравлене. А в цій ненажерливості, можливо, і криється головна причина вимирання ящерів. Вони вироджувалися і вимирали від нестачі їжі, поступаючись місцем дрібним і менш ненажерливим ссавцям…»

Думки Попова повернулися до питання, що давно цікавило його: чому такі численні і різноманітні були родини, роди і види ящерів, що загалом іменуються динозаврами, в крейдяному періоді і чому так швидко і загадково зникли вони 70 мільйонів років тому на початок третинного часу. Він пригадав і про літаючих ящерів, також різноманітних і численних, і про відсутність перехідних форм від них до справжніх птахів, за винятком дивного археоптерикса, що жив, утім, значно раніше. На відміну від голих птеродактилів археоптерикс уже був покритий пір’ям, але він мав ще зуби в дзьобі і кігті на крилах…

У наметі було дуже задушливо.

«Піду краще на повітря, пройдуся до розкопок, перевірю, чи добре укріпили брезент», — подумав Попов. Він одягнув капелюх і вийшов з намету. І відразу ж йому кинулася у вічі зміна всього вигляду місцевості. Замість сухого степу з пожовклими від літньої спеки кущиками і дрібною травичкою перед ним розстилалася яскраво-зелена лука. Трава вище колін з рясними, але якимись дивними квітами хвилювалася під легкими поривами вітру. Подекуди серед луки виднілися кущі у зріст людини і вищі. Одні були схожі на величезні качани капусти з відвислими соковитими листками, кожен з яких був за розмірами більший від дощової парасолі. Інші кущі були схожі на кактуси, але без шпичок і з яскраво-червоними квітами. На третіх, більш дрібнолистих, кетягами висіли яскраво-червоні ягоди, схожі на крупні сливи.

Геолог йшов лукою, розсуваючи траву. В повітрі ширяли крупні сині, зелені і червоні бабки, проносилися з гучним дзижчанням чорні і бронзові жуки завбільшки з дитячий кулак.

Вдалині на півдні лука доходила до підніжжя Монгольського Алтаю, що підіймався зеленою стіною, увінчаною рядом скелястих піків, на яких біліли плями і смуги снігу.

Кілька разів геолог озирався на ходу і помічав, що Хангай, що обмежував виднокрай на півночі, зробився вищим, крутішим і зеленішим. Праворуч, посеред луки, відкрився вид на русло досить широкої і повноводної річки, що струмувала між невисокими берегами. Ця річка була зовсім не схожа на жалюгідний струмок, що дзюрчав по гальці серед широкого сухого русла, яке пролягало недалеко від стану експедиції.

Ще сотні зо три кроків — і відкрилося гирло річки біля великого озера, гладінь якого розстилалася майже до західного обрію. На воді подекуди плавали якісь крупні чорні птахи з великими головами на тонкій шиї і довгими дзьобами. Час від часу вони пірнали головою вниз, мов качки. Попов повернув добре уторованою доріжкою уздовж берега озера ліворуч, де осторонь виднілася група пальм і якихось гостропірамідальних дерев, схожих на кипариси. Велика бабка, що несподівано з нальоту вдарила геолога по щоці, змусила його поморщитися.

Трохи далі його увагу привернув голий і гладкий зелено-сірий горб з темно-зеленими смугами і плямами, що підносився серед зелені луки.

«Якась дивна порода. Чи не змійовик? Треба подивитися», — подумав Попов і попрямував до горба. І раптом від горба відокремилося щось довге, схоже на гігантську змію з блискучими очицями, що дивилися на людину. Геолог інстинктивно притиснувся до куща, схожого на величезний качан капусти. Змія зігнулася, голова подалася до того самого куща, розкрилася паща, схопила пласкими різцями лист «капусти», смикнула і відірвала його, підняла вгору, підкинула і, підхопивши за м’ясистий черешок, почала пожирати зелень, розмахуючи листом, немов віялом, вгору і вниз.

Попов з цікавістю спостерігав цю сцену. Він здогадався, що горб був тулубом цієї страхітливої тварини, а змія являла собою її шию і голову, геть непропорційні до тіла.

— Це, звісно, бронтозавр, — прошепотів він. — Отаке громаддя! Але слід ретируватися — він може ненавмисно штовхнути, перекинути, розтоптати, хоча по суті це цілком сумирний велетень.

Ховаючись за листом «капусти», геолог почав було обережне посуватися назад. Ящір помітив цей рух. Голова людини в ясно-зеленому капелюсі серед темної зелені кущів привернула увагу чудовиська. Воно прийняло її, вочевидь, за соковитий бутон чи навіть плід рослини. Виплюнувши залишок листка, ящір потягнувся до ученого, який раптом побачив біля свого обличчя рожеві м’ясисті губи і жовті різці. З ледь розтуленої пащі виривалося могутнє кисле дихання; з губ стікала зелена цівка «капустяного» соку. І ось губи схопили капелюх, зірвали його з голови людини, підкинули вгору, підхопили і затягнули в пащу. Але фетр не припав до смаку ящерові. Мотнувши головою, він виплюнув капелюх і потягнувся за новим листом «капусти».

Попов, що мимоволі сів, коли з нього зривали капелюх, просунувся під захистом куща на декілька кроків убік і, нагнувшись, побіг між кущами геть від ненажерливого велетня. Місцевість у цьому напрямі трохи підвищувалася. Зупинившись через кілька хвилин і озирнувшись, геолог побачив, що бронтозавр продовжував об’їдати той самий кущ. Його масивний тулуб піднімався плоским горбом над усіма кущами, але темні смуги і плями робили його малопомітним на тлі луки. Довга шия з маленькою головою то підіймалася високо вгору, підкидаючи відірваний лист, то майже ховалася в зелені кущів. Трохи лівіше виднівся другий бронтозавр, що також пасся на луці.

Попов піднявся ще трохи вище узгір’ям і опинився на поверхні плоского увалу. З нього видно було іншу простору западину з такою самою лукою, кущами і гаями пальм та кипарисів. Вдалині виблискувала гладінь великого озера. Одне місце на його березі відразу привернуло увагу. Там раз у раз злітали і кружляли дрібні і крупні темні птахи, чулися пронизливий писк і гучне квакання. Політ цих істот нагадував нерівний політ кажанів з частими, дрібними помахами крил. Ймовірно, на березі озера лежало якесь крупне падло. Над ним і літали ці крилаті ящери — злітали, кружляли, сідали на нього, билися один з одним, пищали і квакали.

Один з ящерів, що кружляли над падлом, повернув і полетів у бік Попова, що спостерігав за ним, спланерував невисоко над його головою і негайно полетів назад, видаючи різкий свист. Можна було розгледіти його голий, зелено-сірий тулуб, підібгані до нього знизу короткі ноги з довгими кігтями, широкі голі крила у вигляді перетинок між боками тіла і довгими пальцями передніх кінцівок. Коротка шия закінчувалася великою головою з довгим зубатим дзьобом. Величина тіла досягала приблизно зросту десятирічної дитини.

«Видивився мене і, певно, хоче мною поживитися, — подумав Попов. — А зараз полетів за підмогою. Якщо парочка таких потвор нападе з двох боків, — захиститися від їх пазурів і зубів буде важко. Треба тікати».

Він повернув назад і пішов косогором, спускаючись до першого озера. Несподівано перед ним відкрилася невелика улоговина, на дні серед кущів дзюрчав струмочок. Дно улоговини являло собою майданчик, усипаний дрібною галькою. На майданчику бавилися з десяток маленьких, завбільшки з кішку, ящерів. Вони підбігали один до одного, тицялися носами, припадали до землі, перекидалися. Загалом це нагадувало гру жвавих цуценят. Але вигляд їх був вельми дивний. Голий, жовто-зелений з плямами тулуб закінчувався з одного боку недовгим хвостом, а з іншого — рогатою головою, оточеною високим щитоподібним коміром із зубчиками. Голова була неначе приліплена до цього коміра. Морда була дзьобоподібною, над очима висувався досить довгий ріг. Загалом все це скидалося на капелюшок дивного гриба, приклеєний до тулуба. Ноги були досить довгі, з кігтями. Попов з цікавістю спостерігав повадки цих ящерів.

«Начебто це трицератопси, — подумав він. — Невже вони встигли вже вилупитися з яєць, які ми сьогодні відкопали?»

Раптом широка тінь промайнула по улоговині. Ящери негайно ж розбіглися: одні сховалися під кущами, інші припали до поверхні землі. Темні плями на їх жовтих тілах робили їх важко помітними на майданчику, усипаному галькою.

Крилатий ящір, що пролетів над улоговиною, швидко замахав крилами і сів на гальку кроків за десять від геолога, що причаївся між кущами на краю улоговини. При першому погляді на цю тварину Попов подумав зі здивуванням: «Але ж це не ящір, а радше справжній птах». Дійсно, відразу можна було помітити, що тварина ця була вкрита чимось дуже схожим на пір’я. Вона була заввишки понад метр, тобто більша від орла. Шия була довша від орлиної, дзьоб схожий на дзьоб лелеки і утиканий дрібними зубами. Пальці високих ніг були наділені великими кігтями. Це був, очевидно, крупний хижак, що переслідував дрібних ящерів. Поволі повертаючи голову, він видивлявся здобич, що причаїлася в улоговині. Один з ящерів, що притиснулися до гальки, поворушився, хижак швидко стрибнув до нього і вдарив дзьобом по спині; при цьому він розпрямив крила, і легко було помітити, що це не перетинка, як у ящерів, а довгі крила із справжнього пір’я, зелено-сірого кольору. Спійманий ящір пронизливо пищав.

«Невже це гесперорніс? — подумав Попов. — Тоді це один з перших справжніх птахів, що жили в кінці крейдяного періоду».

— Гей, Іване Петровичу! Вставайте мерщій! Ураган налітає, треба кріпити намети, — почувся чийсь гучний голос.

Попов здригнувся. Окрик товариша повернув ученого до дійсності. Полотнища намету надувалися і ляскали; на підлозі валявся капелюх, який нещодавно жував бронтозавр. Попов підняв його, насунув і вийшов з намету.

Буря швидко наближалася. Вся західна половина неба була закрита важкою буро-жовтою хмарою. Край її вже приховав сонце. Низ хмари весь час клубочився у вигляді круто нахилених стовпів, що крутилися. Гравій і піщинки дробом били по наметах.

По землі звивалися змійками струмені піску, проносилися сухі галузки, листя, стрибками пересувалися жовті кущики перекотиполя.

Робітники пригнали коней і верблюдів, які паслися в степу недалеко від стану. На цих тваринах перевозили ящики із добутими кістками з місця розкопок на стан і привозили воду в барильцях з чистої ковбані у руслі річки, знайденої досить далеко від стану. Коней прив’язали до вантажівки з підвітряного боку, а верблюдів уклали на землю спиною до вітру. Ще трохи — і буря насунулася на табір. Стало темно. Полотнища наметів прогиналися від вітру глибоко всередину і тріпотіли, піщинки сипалися на них градом і цівками стікали вниз. Здавалося, що полотно не витримає тиску повітря, лусне по швах, і намет, роздертий на шматки, відлетить разом з хвилями бурі на схід. Люди, стоячи, підпирали руками вертикальні жердини, що тремтіли під натиском вітру.

При одному з поривів бурі Петров відзначив своєму товаришеві Панову:

— Пам’ятаєте, як один географ стверджував, ніби пилові бурі бувають лише там, де є орні поля, з яких вітер і піднімає дрібний порох? За його словами, в пустелі такі бурі неможливі. Що сказав би він сьогодні тут, у Гобі, де на сотні кілометрів немає ніяких орних полів? Немає навіть колісних доріг, що завжди порошать при вітрі. Звідки ж тоді тут стільки піску й пилюки?

— Бувають такі уперті вчені, — відказав Панов. — Вони наполегливо захищають свої дуже скороспішно надумані гіпотези, не зважаючи на фактичні дані, які їх спростовують. Йому слід було б відвідати також пустелі в центральних штатах Північної Америки, де ніхто не оре землю, а пилові бурі часті й відносять куряву до Нью-Йорка, за тисячі миль на схід.

Буря тривала години з півтори і закінчилася короткою, але сильною зливою з грозою — взагалі досить рідкісним явищем у Гобі. Злива стривожила вчених. З прискалків западини, на одному з яких були розкриті кістконосні шари, вода могла литися потоками і водоспадами, знести брезент, розкидати і пошкодити щойно відкриті яйця ящерів. Слід було перевірити місце розкопок. Палеонтологи попрямували туди. Підійшовши до берега річки, яка вранці була ще жалюгідним струмочком, вони побачили цілий потік, завширшки в десяток метрів. Він з шумом котив свої хвилі, буро-жовті від грязюки, перекочуючи по руслу гальку і навіть валуни. Очевидно, злива захопила і схили Хангаю, звідки дощова вода лише тепер встигла добігти до дна Долини озер.

На місці розкопок також видно було сліди роботи зливи. Біля підніжжя уступів у багатьох місцях лежали змиті із приступок конуси жовто-червоної грязюки з галькою і уламками. У глибокій улоговині на дні западини стояло озерце брудної води. В озерці плавав брезент, знесений бурею із приступки, на якій вранці було розкрито гніздо яєць. Саме гніздо було покрите шаром червоного багна в два-три пальці завтовшки.

Оглянувши місце, учені вирішили не зчищати зараз багнюку з яєць. Це могло пошкодити намоклу шкаралупу. До ранку багно мало застигнути, і тоді його легше буде знімати шматками, обережно і не поспішаючи. Брезент витягли з води і розстелили сушитися.

Тим часом Попов пройшов на схід від стану, де він напередодні знайшов у барханних пісках кілька палеолітичних знарядь і залишив їх на піску, щоб легко знайти це місце і почати правильну розкопку.

Знаряддя — грубі наконечники стріл, велике вістря списа і декілька шкребків — лежали, ледь виступаючи з піску, на найнижчій частині навітряного схилу одного з барханів. Геолог швидко знайшов це місце і спочатку не повірив своїм очам: замість семи-восьми предметів, залишених напередодні, він побачив аж десятки їх. Мабуть, у цьому місці колись була ціла майстерня первісної людини. Свого часу майстерню засипав, насунувшись, великий бархан. Багато століть, перевіваючись вітрами, поволі переміщувався пісок. Напередодні, коли тут були геологи, навітряний схил бархана почав сходити з місця, де була прихована під піском первісна майстерня. Минулий ураган майже очистив від піску стародавні знаряддя і камені, частково вже розколені, колись принесені сюди первісними майстрами. На гранях, створених людиною при оббивці знарядь, виднілися сліди полірування їх піском.

Попов захопив декілька зразків знарядь, щоб показати їх товаришам і почати розкопки. Це було перше відкриття залишків палеолітичної людини в Гобі, і воно дуже втішило ученого. Тепер і він привезе з експедиції хорошу здобич.

1947