Онуки наших онуків

Ми виїхали на широку гладінь шосе. Зліва, під косогором, швидко котила свої води в Яну звивиста сибірська річка Дулгалах.

Я уважно спостерігав, як Кінолу веде машину. Перед ним не було ні керма, ні важеля перемикання швидкостей, тільки невеликий пульт з різноколірними важельцями і кнопками. Двигун в автомобіля був атомний. Трансформаторна оболонка надійно захищала нас від смертоносного проміння.

— Ви не проти швидкої їзди? — спитав мене Кінолу.

— Який же росіянин не любить швидкої їзди! — мимоволі згадалися мені з дитинства знайомі слова. — Звичайно, не проти.

Кінолу натиснув на пульті керування зелену кнопку. Одразу на приладній дошці поряд з годинником спалахнула зелена сигнальна лампочка.

— Отепер можна спокійно порозмовляти, — сказав він задоволено і недбало сперся ліктем на спинку сидіння.

Я зрозумів, що керування машиною перейшло до надійних кібернетичних приладів, та все ж пильно стежив за спідометром. Стрілка спідометра переповзла позначку в сто кілометрів за годину і полізла далі вгору. Мені стало трохи моторошно. Автомобіль набирав величезну швидкість. Сто сорок кілометрів за годину. Сто шістдесят… Сто вісімдесят… Двісті! Стрілка спідометра повзе до цифри «300», а мій супутник не звертає уваги на дорогу.

За вікнами пролітали дерева, кущі, утворюючи однорідний сизаво-зелений потік, в якому годі було розібрати хоч би одну деталь. Роздвоєна смугою газону широка стрічка дороги, наче срібний струмінь, била нам назустріч і в останню мить, вигинаючись, зникала під колесами автомобіля…

Вдалині на шляху з’явилася чорна цятка. Це був зустрічний автомобіль. Мить — і він з ревінням великого артилерійського снаряда пронісся повз нас. Помітивши, що я поморщився від цього реву, Кінолу уважно глянув мені в лице.

— Чи не надто швидко ми їдемо, Олександре Олександровичу?

— Та ні, не дуже… Мені подобається, але чому ви все-таки не стежите за керуванням? Чи ж можна так довіряти приладам?

— О, так ось що вас бентежить! Ну, це ви даремно. Придивіться, вздовж шляху тягнеться суцільний бар’єр з каменю. В автомобілі спеціальні оптичні системи безперервно стежать за ходом цієї білої межі. Машина весь час іде на певній одній і тій самій відстані від бар’єра і не зменшить швидкості доти, доки дорога не зробить крутого повороту або доки не буде перехрестя.

— Знову кібернетика?

— Звичайно. Кожна машина має таку систему.

Зненацька нас сильно хитнуло вперед, машина різко уповільнила хід і, проїхавши ще трохи, безшумно зупинилась.

— У чому річ? — спитав я. — Чому ми зупинились?

— Розгалужується шосе. Машина не знає, яким шляхом їхати. — Кінолу звернув на праве шосе і знову ввімкнув автоматичне керування.

Ми помчали з попередньою швидкістю, а я, зовсім заспокоєний, став дивитися телепередачу на маленькому вмонтованому в панель екрані.

Трохи не доїхавши до міста, ми звернули вбік і незабаром під’їхали до аеродрому. Перед нами був високий будинок аеропорту з тонким золотим шпилем на вежі.

— Приїхали, — сказав Кінолу. — Можна виходити. Зараз відправимо назад машину і підемо до стратоплана. Посадка вже почалася. — Він натиснув кілька кнопок на пульті керування, вийшов із машини і причинив дверцята.

Автомобіль плавно рушив з місця, розвернувся на широкому майдані перед будинком аеропорту і помчав назад. Запам’ятовуючий пристрій надійно керував ним на зворотному шляху.

Велике рівне поле аеродрому було вкрите велетенськими шестикутними плитами бетону. Ми підійшли до стратоплана. Білий блискучий на сонці фюзеляж, два поверхи віконець у передній частині і довгий, наче бивень казкового однорога, стрижень на носі. Крила великі, від середини фюзеляжу і до самого хвоста дуже скошені назад. Стрілчасте вертикальне оперення. У хвостовій частині кілька сопел реактивних двигунів. Стратоплан лежав горизонтально на великій ажурній естакаді, що була майже втричі довша за його фюзеляж. Вигляд стратоплана на цій естакаді нагадував мені знаменитий гвардійський міномет «катюшу» з її реактивними снарядами на тонких сталевих напрямних для запуску.

Ми піднялися слідом за іншими пасажирами у стратоплан по приставному трапу і зайняли свої місця. Я, наче зацікавлена дитина, попросився до вікна, і Кінолу охоче поступився для мене цим місцем.

З вікна стратоплана, з висоти естакади, аеродром здавався мозаїчним набором шестикутників. Недалеко від нас було видно ще кілька естакад із сріблястими стратопланами.

Настав час злітати. Автоматично, мов у вагоні метро, зачинились вхідні двері. Ніс естакади плавно піднявся догори. Тепер вона, ніби цівка зенітної гармати, дивилася в небо. Спинки наших крісел відкинулись назад. Ми лежали, випроставшись на весь зріст. Це зрозуміло: людина, лежачи на спині, може витримати куди більші перевантаження, ніж у будь-якій іншій позі. Звідкись згори долетіла команда: «Пасажирам підготуватися до зльоту!» — і за кілька секунд: «Зліт!»

Почулось оглушливе ревіння, невидима сила притиснула мене до спинки крісла. Руки й ноги обважніли, голова вперлась у м’яку спинку крісла, але через секунду все це пройшло. Стратоплан злетів угору.

— Ну як, професоре? — повернувся до мене Кінолу.

— Чудово! Дивіться, ми вже у хмарах. Оце швидкість! Скільки ж часу ми летітимемо до Австралії?

— Двадцять вісім хвилин із секундами.

— Менше як півгодини? — здивувався я. — Виходить, ми летітимемо зі швидкістю десь двадцять тисяч кілометрів за годину?

Я знову подивився у вікно. Стратоплан і далі стрімко набирав висоту. Що вище він підіймався, то змінювало небо свій колір. З ніжно-блакитного на малих висотах воно стало світло-синім, потім потемніло до синього, далі зробилося темно-синє з фіолетовим відтінком і нарешті на висоті понад двадцять кілометрів стало чорно-фіолетове, яким воно буває у безмісячні південні ночі.

З’явилися зорі — спершу великі, потім дрібніші, і нарешті всі вони спалахнули, яскраві, неблимні, горіли спокійним білим вогнем. Чітко окресленим вогняним диском Незвично поряд із зірками висіло сонце, а недалеко сяяв тоненький серп місяця.

— Стратосфера…

Кінолу ствердно кивнув. Я знову припав до вікна. Промайнули, швидко зникаючи внизу, дивні тонкі білі тіні. Ось ще і ще…

— Дивіться мерщій! — вигукнув я. — Сріблясті хмари! Значить, ми на висоті вісімдесяти двох кілометрів!

Минула ще хвилина, і вже понад триста кілометрів відділяло нас від Землі. Зовні, за склом кабіни стратоплана, була майже цілковита порожнеча — іоносфера.

Вгорі сяяв тисячами зірок могутній Всесвіт. У цьому оманливому спокої без зміни дня і ночі кипіло своє хвилююче життя. Десь далеко в глибині темної ночі стикалися і руйнувались старі зоряні системи. Руйнувалися, перетворюючись на пил та уламки, щоб через багато мільярдів років, змішавшись із пилом і уламками інших загиблих галактик, знову виникнути де-небудь в іншому місці новими юними зоряними світами. Це був безконечний кругообіг життя.

Ми летіли вже п’ятнадцять хвилин. Звичні для очей сузір’я Північної півкулі поступово відпливали назад, а на півдні з’являлись нові зорі.

Дивно схилився ручкою донизу ківш Великої Ведмедиці. Полярна зоря була вже не високо вгорі, як звичайно, а нижче й позаду, майже над самим обрієм. Білий сяючий серп старого місяця на очах повільно повертався ріжками догори і врешті зовсім перекинувся на спину, став схожий на самотній човен без вітрила у безмежному чорному океані Всесвіту.

— Десь унизу зараз моя батьківщина, — сказав Кінолу.

Я глянув через вікно на Землю, намагаючись розгледіти обриси півострова Малакка, але Землю щільно окутували хмари.

Якось не вірилося, що за такий короткий час ми промчали над величезними просторами Східного Сибіру, неосяжного Китаю, що під нами вже хлюпають хвилі південних морів Тихого океану.

Нарешті з репродукторів долетіла команда: «Пасажирам зайняти свої місця! Йдемо на посадку! Австралія!»

Щоб зменшити швидкість, стратоплан почав спускатися по спіралі, описуючи в повітрі величезні кола. Поступово небо стало світлішати. Поблякли, а далі й зовсім згасли дрібні зірки. За кілька секунд щезли і найяскравіші з них. Небо набувало свого звичайного забарвлення. З царства темної ночі ми знову повертались у яскравий сонячний день.

Внизу крізь дрібні хмарки стала проглядати Земля. Ще одне величезне коло, і попереду з’явилася бетонована посадочна смуга аеродрому. Стратоплан пронісся низько над аеродромом, так що видно було його тінь із скошеними назад крилами, і несподівано шугнув свічкою вгору. Тепер реактивні двигуни працювали як гальма, уповільнюючи наш спуск на Землю. Стратоплан сідав вертикально.

«Цікаво б подивитися зараз на нас збоку, — промайнуло в моїй голові. — Мабуть, наш стратоплан схожий на олівець, який ставлять на стіл незаструганим кінцем».

Я відчув невеликий поштовх, і одразу ж ревіння двигунів стихло. Стратоплан, спираючись на естакаду, повільно набув горизонтального положення. Двері розчинились: «Можна виходити!»

Ми залишили кабіну стратоплана останніми і, не сходячи на землю, стали нагорі трапа.

Біля стратоплана зібрався натовп. Змішалися ті, хто зустрічав, і ті, що прилетіли. Панував звичайний веселий гамір, який завжди буває під час зустрічей на вокзалах і в портах.

Олену Миколаївну я впізнав здалеку. Вона помахала мені яскравим букетом квітів, протиснулась крізь натовп, обняла мене, і ми розцілувались. Мене зворушила ця проста ласка. Було приємно, що і в мене знайшлася близька людина, яка прийшла зустріти мене.

Шлях до міста пролягав уздовж моря. Це було нове море, яке утворилося внаслідок розтоплення криги у Північній півкулі. Широка водяна гладінь тяглася далеко за обрій. По другий бік шляху проносились, біжачи назустріч, темно-зелені пальми з широким, схожим на віяла листям, височенні евкаліпти — гордість Австралії, кущі акації і широколисті банани із гронами соковитих довгастих плодів. Внизу, коло підніжжя височини, по якій спускалося шосе, розташувалось велике, все в зелені місто.

— Ось він, наш Торітаун, — сказала Олена Миколаївна.

— А де ж знамениті родовища торію?

— Кілометрів за п’ятдесят південніше. Вам було б цікаво подивитися, як добувають силікат торію? Весь процес повністю механізовано. Торій — основа атомної енергетики. В земній корі його в двадцять сім разів більше, ніж урану.

Ми в’їхали в Торітаун. Широкі, прямі вулиці, високі, світлі будинки, об’єднані в архітектурні ансамблі, водограї на перехрестях вулиць — і зелень, сила-силенна зелені, за якою іноді неможливо розгледіти фасади будівель. Повітря Торітауна свіже й напоєне ароматами, мов у квітучому саду.

«Не дивно, що тривалість життя людей зросла», — подумав я.

Так, місто й справді було чудесним садом. Уздовж вулиць, відокремлюючи проїжджу частину від житлових будинків, тяглися широкі смуги скверів. Зелений живопліт захищав мешканців від шуму й куряви. Зелень густо вкривала будинки, підперізуючи їх ярусами знизу доверху. Змінилася відповідно й архітектура. Будинки мали спеціальні виступи, широкі карнизи і невеликі балкончики, щоб садити на них зелень.

Будинок, де жила Олена Миколаївна, був недалеко від центру міста. Ми піднялися ліфтом на дев’ятий поверх. Олена Миколаївна показала мені мою кімнату. Світла і простора кімната була обставлена гарними меблями м’якого світло-брунатного тону.

По обіді ми спустились на подвір’я. Тут теж було дуже багато зелені: квітів, декоративних кущів, фруктових дерев.

— Хто доглядає сад? — спитав я.

— Самі мешканці. Заждіть, і вас залучимо.

— О, я з великою охотою.

Ми пройшлися неширокою алейкою, в кінці якої стояла гарна альтанка. З-за неї долітав чийсь сердитий високий скрипучий голосок. Певно, він когось лаяв.

— Так ви кажете, з великою охотою? — повторила раптом Олена Миколаївна, чомусь хитрувато посміхаючись, і повела мене аж до альтанки.

Я почув:

— Дерева — це вам не паліччя, юначе, — скрипів усе той же тонкий старечий голос. — Це живі створіння. Вони все відчувають: і біль, і ласку, вони не зносять грубощів.

Ми зазирнули за альтанку. Там спиною до нас стояла сива бабуся, висока, але вже трохи згорблена роками. А перед нею розгублено тупцяв з ноги на ногу той, кого вона назвала «юнаком», — височенний плечистий атлет років шістдесяти. Він був увесь розчервонілий, розводив безпорадно руками і винувато дивився на бабусю.

— Ідіть геть! Зараз же йдіть геть звідси, і щоб я вас більше тут не бачила! Авжеж! Принаймні раніше як через місяць краще і не приходьте.

«Юнак», що завинив, покірно поплівся геть. Слідом за ним пішла і бабуся, все ще бурмочучи щось собі під ніс та важко налягаючи на палицю.

Ми перезирнулися з Оленою Миколаївною і розреготались.

— Хто ця грізна бабуся? — спитав я.

— Вона керує нашою роботою в саду. Раніше вона працювала у великому господарстві, а тепер командує нами. Бачили, яка сердита! Тепер, мабуть, не хочеться більше допомагати нам у саду?

— Ні, навпаки, отепер я вже нізащо не відмовлюсь.

Коли стемніло, Олена Миколаївна запропонувала:

— Хочете подивитись і послухати новини?

Ми повернулись до їдальні. Олена Миколаївна підійшла до величезного гобелена, що прикрашав одну стіну, і розсунула його. За ним відкрилась неглибока ніша, стіни якої утворювали півколо. Стеля в ній теж була не плоска, а напівсферична і поступово переходила в стіни.

Олена Миколаївна повернула круглий важілець — і матово-біла півсфера засвітилася голубим сяйвом. Я зметикував, що вся ця ніша — величезний екран панорамного телевізора.

Олена Миколаївна набрала на пульті керування номер програми. Зразу ж на екрані з’явилось кольорове стереоскопічне зображення, і мені здалося, що наче кімната щезла. В безхмарному небі над нами кружляв, спускаючись, стратоплан. Голос диктора промовив:

«Сьогодні до нашого міста прилетів із Верхоянського санаторію професор Хромов, який проспав у сибірській тайзі майже сто п’ятдесят років. Ми вже розповідали про нього нашим телеглядачам. Його зустрічала праправнучка Олена Миколаївна Хромова».

Праворуч на екрані з’явилась Олена Миколаївна з букетом квітів у руках. Прикривши долонею очі, вона дивилася, як стратоплан, кружляючи в синьому небі, йде на посадку. Зробивши декілька кіл, стратоплан понісся над аеродромом прямо на нас і, блиснувши на сонці крильми, з ревінням зник десь за нашими спинами. Стереоефект був такий великий, що я, мов колись перші кіноглядачі, які бачили паровоз, який мчав на них, мимоволі сахнувся назад.

«Побажаємо нашому гостеві успіхів, здоров’я і ще довгих років життя», — цими словами диктор закінчив короткий репортаж про моє прибуття.

…Вже засинаючи, з усіх подій цього клопітного дня я пригадав чудесний телевізор, який за один вечір провів нас по всіх країнах земної кулі, а наприкінці переніс на Місяць. Передача з Місяця за традицією скінчилася показом Землі, якою її видно з нашого найстарішого супутника: велика голубувата куля, що летить у чорному небі, всіяному зорями; крізь смуги хмар проглядають знайомі обриси материків і морів; на воді блищить сліпучо-яскрава пляма: це в Атлантичному океані відбивається сонце…