Онуки наших онуків

Минуло півроку. На узбережжі Антарктиди вивільнилася від криги велика територія.

Сотні вчених прибули на цю загадкову землю. Антарктида відкривала перед людьми свої незліченні багатства: вона була схожа на скриню з коштовностями.

Голубі гори криги, мов казкова сторожа, тисячоліттями таїли від людства незчисленні багатства, сховані під ними.

«Топити можна й асигнаціями», — з гіркотою казав Дмитро Іванович Менделєєв, спостерігаючи, з яким варварським марнотратством використовують люди кам’яне вугілля і нафту, використовуючи ці дорогоцінні скарби як паливо. Тепер цінні органічні сполуки стали сировиною для хімічної промисловості. З нафти і кам’яного вугілля виготовляли деталі машин, підшипники, шестерні, волокно, скло нових оптичних властивостей, пластмаси, гуму, ізолятори, штучну шкіру, замінники свинцю, фюзеляжі стратопланів, меблі та багато інших матеріалів, один тільки перелік яких зайняв би декілька десятків сторінок.

В Антарктиді було знайдено рештки давно вимерлих рослин і тварин і, що найцікавіше, сліди найдавнішої людської культури. Не було сумнівів, що колись дуже давно ця земля була заселена, і заселена людьми. Як відбулось її велике обледеніння? Внаслідок якої катастрофи зникли люди? Загинули вони чи розселились по всьому світу? Яка раса людей жила тут за незапам’ятних часів? На вчених чекали грандіозні відкриття…

Ми вивчали дію мікросонця, що, як і раніше, безперервно світило над нами. Мабуть, основною вадою нашого мікросонця було те, що воно не заходило за обрій. Люди лягали спати і вставали при світлі сонця; це дратувало й заважало працювати.

Наша група розробляла таку схему автоматичного керування мікросонцем, за якою воно, пересуваючись по небосхилу, заходило б за обрій увечері, а вранці в належний час з’являлося б на небі. При бажанні можна було б створити складну кібернетичну систему керування, і тоді на материку змінювалися б не тільки день і ніч, але й пори року. Проте завдання ускладнювалось тим, що, треба було старанно визначити траєкторію руху мікросонця, щоб воно не заважало звичному чергуванню дня і ночі у жителів материків, прилеглих до Антарктиди.

Коли під промінням сонця розтанула крига в центрі Антарктиди, там виявився великий отвір, що тягся на кілька сотень метрів у глибину ґрунту. В цю печеру стікала вода. Натиск її був такий великий, що на поверхні утворилася гігантська лійка, яка пожадливо, зі свистом всмоктувала в себе величезні маси води.

Кожен, хто приїздив до Антарктиди, обов’язково прагнув побачити це небувале видовище. Ми самі довго спостерігали за тим, як великі й малі крижини починають повільно кружляти далеко від лійки, потім, описуючи спіраль за спіраллю, притягуються все ближче до її центра і тут, підхоплені виром, роблять ще декілька кіл та щезають під землею. Мабуть, десь у глибині вода натрапляла на шар розтопленої магми і, зіткнувшись з нею, негайно перетворювалась на пару. Подекуди за кілька кілометрів від лійки з тріщин у землі почали бити гарячі водяні й парові гейзери, завдяки яким крига в цьому районі почала танути швидше. З-за гарячих гейзерів (уже через кілька місяців після утворення лійки їх налічувалось декілька сотень) до цього району незабаром пристала назва: Південна Ісландія.

Багато геологів і географів досліджувало цю територію. На ній оголились високі гори, всипані велетенськими валунами, згладженими у свій час кригою, і глибокі, виповнені водою долини. Де-не-де у вибалках збереглися залишки стародавнього доісторичного ґрунту, який надзвичайно зацікавив учених-ґрунтознавців. Весь антарктичний ландшафт був пустельний. Ніде не було ні кущика, ні травинки, ні деревця. І все ж стародавнє життя, що раптово зникло, відчувалося скрізь серед цього одноманітного пейзажу. В ґрунті знаходили роздушені кригою кістки вимерлих тварин, пір’я птахів, рештки первісних людей та їхнє примітивне кам’яне знаряддя праці. Подекуди було знайдено добре збережені, напівзасипані трупи мамонтів, шаблезубих тигрів, велетенських носорогів, диких коней, бізонів і жираф. Їхня смерть, як і смерть доісторичних тварин Північної півкулі, настала, скоріше за все, раптово, внаслідок якоїсь загадкової катастрофи, що змінила обличчя Землі. Було над чим поміркувати вченим.

Одного разу, коли наша група провадила в районі велетенської лійки звичайні замірювання світлового потоку мікросонця, до нас із шаленою швидкістю підлетів на орнітоптері палеонтолог Інагос. Ми помітили, що палеонтолог дуже збуджений: він вимахував руками і, забувши, що в нього є портативний радіопередавач, щось голосно кричав нам. Цей ентузіаст свого діла невтомно подорожував по Антарктиді, робив одну знахідку за іншою. Це він знайшов того величезного добре збереженого замерзлого носорога з двома гігантськими рогами на носі, — його одразу ж відвезли в Зоологічний музей Всесвітньої Академії наук і зберігають тепер у замороженому вигляді.

— Знову щось знайшов, — мовив Чжу Фан-ші, відслоняючись від приладу. — Везе ж людині! Ось ми ще нічого не знайшли, крім скелета вимерлої риби, а він просто чарівник якийсь.

— В нього особливий нюх на знахідки, — посміхнулась Олена Миколаївна, — я давно казала про це. Природне обдарування. Я не здивуюсь, коли під кригою він знайде нашу ще не випущену книгу про мікросонце.

Інагос швидко спустився до нас на майданчик, всіяний великими валунами.

— Летімо зі мною! Швидше!

— Ну, ясно! Знайшов! Ви хоч до пуття поясніть, що знайшли? — попрохала Олена Миколаївна.

— Ще й сам не знаю. Ви допоможете розібратись. Там чари якісь. Я просто не можу повірити власним очам.

— Облиште, Інагосе, нам не до чарів. Ми провадимо замірювання, і в нас нема часу.

— Кидайте свої заміри, зробите потім. Летімо!

— Таким збудженим ми вас не бачили навіть тоді, як ви знайшли свого знаменитого носорога, — посміхнувся Джемс Конт. Невже ви розшукали ще одного?

— Самі ви носорог, — сердито буркнув палеонтолог. — Вам діло кажуть, а ви… Те, що я знайшов, узагалі не відоме науці. Коли не хочете летіти, нарікайте потім на себе, я гукну ще когось.

— Давайте полетимо, — попросив Чжу Фан-ші. — Мабуть, там справді щось цікаве.

Кинувши прилади, ми піднялись у повітря і швидко помчали слідом за Інагосом.

— Знаєте що, — сказала Олена Миколаївна, — давайте спробуємо самі виявити те, що він знайшов. Не тільки ж йому відшукувати!

Під нами був усе той же пустельний антарктичний пейзаж — згладжені льодовиками схили гір із смужками криги, що позалишалась по глибоких ущелинах, скелі з глибокими шрамами від льоду, малі й великі озера, гарячі струмені гейзерів, які здіймались високо над землею, і гірські хребти з шапками снігів, що так і не розтанули на високих вершинах.

Всю дорогу ми летіли мовчки, пильно поглядаючи вниз. Кожному хотілось відкрити знахідку Інагоса. Та ніхто нічого не знаходив. Раптом Чжу Фан-ші крикнув:

— Бачу!

— Що? — почулось одразу декілька голосів.

— Он те озеро!

— Що ж у ньому незвичайного?

— А нічого…

— Так чого ж ви кричите?

— Просто так, — лукаво сказав Чжу Фан-ші. — Досада взяла…

Усі зареготали.

— Та годі вам, — підганяв нас Інагос. — Летімо швидше. Я вам трохи підкажу. Подивіться он на те каміння.

Там, куди він показував рукою, не було нічого, крім великих гладко обтесаних кригою валунів, яких так багато лежало навкруги.

— Ну, бачите що-небудь? — Ні…

Інагос досадливо махнув рукою і спустився до високої скелі. Ми подались за ним.

У глибокій ніші під навислою скелею лежало, вкрите віковим брудом, велике овальне кільце. В кількох місцях, де грязюка повідпадала від нього, кільце тьмяно поблискувало сріблястим кольором. Діаметр кільця становив близько метра. У передній частині його було добре помітне потовщення, мов у персня в тому місці, куди вставляють коштовний камінь. Обабіч цього потовщення відходило два досить довгі загострені до кінців, стрижні. В середній частині, на потовщенні, кільце вже було очищене від бруду. Тут виднілась гладенька заглибина еліптичної форми з добре відполірованою поверхнею. Заглибину облямовував складний, мудруватий малюнок, що зображував, очевидно, листя якоїсь рослини. Під малюнком тягся довгий ланцюжок незрозумілих знаків — поєднання перетнутих між собою рисочок, заплутаних зиґзаґів і хвилястих ліній.

Ми не витерпіли і стали зчищати бруд з кільця, намагаючись роздивитись його поверхню.

— Обережніше, — попрохав Інагос. — Чжу, що вам нагадують оці знаки?

— Арабські письмена, — відповів Чжу, — але і то заледве.

— Як воно потрапило сюди? — дивувалась Олена Миколаївна. — Адже зовсім неможливо припустити, що таке кільце могли зробити люди кам’яного віку. Тим паче, що метал, з якого виготовлене кільце, теж мені не відомий.

— Я гадаю, це не метал, — заперечив їй Джемс Конт, — швидше це нагадує пластмасу.

— Що ви хочете робити з ним, Інагосе?

— В мене до вас прохання. Передусім допоможіть мені обережно змити грязюку з кільця. Його треба негайно, зараз же сфотографувати у всіх деталях, кожний ієрогліф!

— Навіщо так поспішати? — здивувалась Олена Миколаївна.

Інагос дуже серйозно подивився на неї і спокійно відповів:

— Яких тільки прикрощів не траплялося з науковими знахідками! Давайте краще зараз же сфотографуємо його.

До найближчого озера було зовсім недалеко. Ми злітали туди, понабирали в гумові відра води і почали помалу лити на загадкове кільце. Інагос обережно стирав грязюку, Він старанно промивав кожен нововідкритий знак, а їх з’являлось усе більше й більше. Стародавні написи зовсім не постраждали від часу. Вони були чіткі і глибокі. Одяг на Інагосі зовсім промок, а він усе тер і тер кільце. Нарешті його відмили до блиску. Тепер Інагос обхопив вогкою ганчіркою стрижень, що виступав з правого боку кільця, і стер з нього бруд. На наш подив, стрижень, очищений від грязюки, виявився темно-фіолетового кольору. Яскравою смужкою, розтягнутою вздовж його осі, відбивалось мікросонце. Інагос провів ганчіркою по лівому стрижню, стиснувши його рукою. Зненацька щось тихо, ледве чутно клацнуло, услід за чим почулось рівне, монотонне гудіння, що йшло, здавалось, від усього кільця.

Інагос відсмикнув руку від стрижня.

— Що це? Фотографуйте його мерщій! Налякані, ми позадкували. Чжу Фан-ші швидко зробив декілька знімків і теж відскочив назад.

— Тікаймо! — крикнув він. — Швидше он за той валун!

Але втекти нам уже не вдалося.

В центрі кільця, там, де була еліптична западина, з’явилась якась каламутна біла пляма. Вона швидко, наче виповзлий з кільця туман, окутувала нас з усіх боків. Кільце поступово зникло з очей. Перед нами з’явились неясні обриси якихось невиразних предметів, що від них ми, мов загіпнотизовані, вже не могли одвести очей. Мене опанувало незрозуміле гнітюче почуття неспокою і близького лиха. Думки змішувались у голові. Почулась тиха дзвінка мелодія. Туман прояснився, з’явились обриси високих гір, густо вкритих зеленою рослинністю.

Я побачив, що стою на рівному майданчику. Переді мною двоє незвичайно високих людей, дивної, майже пірамідальної статури. Грубезні, дужі ноги з величезними розплющеними ступнями мовби через силу тримають цих чотириметрових гігантів. Тіло їхнє щільно окутане прозорою жовтуватою тканиною. Голі, безволосі черепи увінчані кільцями з двома фіолетовими стрижнями. Великі, вузько посаджені голубі очі велетнів дивляться на мене з білих, мов крейда, лиць, пильно, не кліпаючи, і в тих очах лагідна поблажливість.

Тільки тепер я помітив навколо себе натовп чорних, зовсім голих людей, маленьких на зріст, кремезних, оброслих брунатним волоссям. Їхні невеликі налякані очі дивляться на велетнів з-під низько навислих брів з непередаваним страхом і надією. Коротка шия і скошене назад підборіддя надавали їм схожості із мавпами.

Та ось велетні підняли руки догори, і весь натовп первісних людей упав навколішки, відкинувши свої палиці і кам’яні сокири.

Я раптом відчув, що якась невідома сила, могутня й незборима, ніби чари, заполоняє мій розум, змушуючи покірно й тупо виконувати її веління.

Мабуть, ніхто з учених не міг би похизуватися тим, що він розуміє недосконалу мову первісних людей. А я, перебуваючи в цьому дивному стані, розумів. Я не зміг би достотно передати зміст цього дивного ревіння, але загальна суть його була та, що первісні люди, впавши навколішки, прохали велетнів не покидати їх, благали лишитись і, як і раніше, допомагати їм на полюванні та в рибальстві. Плем’я первісних людей обіцяло велетням віддати їм найкращих своїх дівчат і добути улюбленого чорного каменю стільки, скільки ті забажають. В екстазі вони з силою били чолом об землю і благально заломлювали руки.

На білих обличчях велетнів з’явилась поблажлива усмішка.

— Чезонкл… — тихо промовив один із них, мабуть старший, і заперечливо похитав головою.

Я зрозумів, що він сказав: «Прощавайте!» З горлянок людей, які стояли навколішки, вихопився відчайдушний рев. Одночасно я відчув у душі незрозумілу розпуку. Один із велетнів зробив кілька кроків уперед, скинув із своєї голови кільце з двома фіолетовими стрижнями, поклав на землю, відступив на крок і сказав:

— Ійрго-енес-в’я-полуно-шерпні-дхаа. Ролго-дхаа-кесл.

Якимсь чином у моїй свідомості мимоволі з’явився переклад цієї фрази: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас. Бережіть оце!»

Потім він підхопив із землі попід пахви кремезного вождя племені, підняв його дужими руками і щось прошепотів на вухо, вказуючи очима на загадкове кільце. Опустивши на землю вождя, який тремтів від страху, велетень знову підняв руки догори і разом із своїм товаришем повільно позадкував, не спускаючи з первісних людей пильних блакитних очей. Так, задкуючи, обидва вони відійшли метрів на чотириста, далі повернулися спинами, широкими стрибками побігли до великого довгастого предмета, що лежав далеко в долині, і сховалися в ньому. В томливому мовчанні минула хвилина, друга, потім з одного кінця довгастого предмета вирвався сліпучий білий струмінь світла, який ударив у стрімку скелю, що стояла навпроти. Довгастий предмет злетів у повітря, описав у небі велику спіральну криву і зник з очей.

Первісні люди посхоплювалися з землі. Вони тужно кричали, немов оплакували безповоротну втрату. Деякі з них гострими нігтями дряпали до крові собі обличчя. Знову почулась тиха дзвінка мелодія. Поволі натовп первісних людей, що ридали від горя, розтанув перед очима, а потім зник. У білому тумані, який знову огортав мене з усіх боків, я на кілька секунд побачив темну ділянку неба з зірками, що сяяли на ньому. Недалеко від однієї зірки було видно загадкове кільце з двома стрижнями. Картина зоряного неба зникла так само несподівано, як і з’явилась. Я спам’ятався і подивився навкруги.

Поряд були Олена Миколаївна, Джемс Конт, Чжу Фан-ші та Інагос. Вони так само невтямно, як і я, озирались довкола. Перед нами лежало сріблясте кільце з двома стрижнями по боках.

— Чортівня яка! — вигукнув Інагос. — Ви що-небудь бачили, чи це тільки мені одному примарилось?

Виявилося, кожен з нас спостерігав одну й ту саму сцену прощання велетнів з первісними людьми і розумів усе, про що вони говорили між собою.

— Цікаво, що ж тут сталося? — спитала Олена Миколаївна? — і допитливо подивилась на нас.

Усі мовчали, не знаючи, що відповісти.

— Там, де світить оранжеве сонце, ваші нащадки знайдуть нас… — задумливо повторив Джемс Конт. — Що це могло означати?

— Еге ж, цього горішка зразу не розгризеш, — озвався Інагос. — Цікаво те, що якась таємнича сила, яка ховається в цьому кільці, викликала в уяві різних людей одну й ту саму сцену. Більше того, вона в якийсь незбагненний спосіб навіяла нашій свідомості зміст тих слів, що ними обмінювались велетні і первісні люди.

— Що ж це за сила? — спитав Чжу Фан-ші.

— Мені здається, — сказала Олена Миколаївна, — що в цьому кільці закладено невідому нам, але дуже досконалу систему пам’яті, котра відтворила перед нами події, які відбулись багато тисячоліть тому на Землі.

— То ви вважаєте, оте все, що ми зараз бачили, таки було насправді? — здивувався я.

— Так, я гадаю, колись, ще до обледеніння Антарктиди, на Землю з іншого світу прилітали білі гіганти й лишили тут своє кільце, можливо, сподіваючись, що нащадки цих дикунів розгадають загадку.

— Це скидається на міф, — похитав головою Джемс Конт.

— Чому? — палко заперечив йому Інагос. — А по-моєму, якщо відмовитись від припущення Олени Миколаївни, то тоді цьому явищу взагалі не можна дати ніякого наукового пояснення. Подумайте самі. Ми знайшли кільце, яке, без сумніву, довгий час перебувало під шаром криги і грязюки. Хто його міг зробити? Дикі люди кам’яного віку? Звичайно, ні. Наші сучасники? Ні. Ми не спроможні створити таку досконалу систему пам’яті.

— Взагалі-то щось схоже я бачила рік тому у Ванкувері, в Канаді, — сказала Олена Миколаївна. — Там один професор розробляв систему електронної пам’яті. Суті своїх робіт він детально не викладав, але я знала, що їхня лабораторія має справу зі струмами різних частот, від найнижчих до найвищих. Одного разу під час досліду він сам і всі його співробітники раптом поринули у глибокий сон. Спали вони весь день до вечора і прокинулись тільки тому, що у всьому інституті наприкінці робочого дня вимкнули електрику, як це роблять у багатьох установах. Згодом їм пощастило з’ясувати, що їхній сон викликала певна комбінація електромагнітних випромінювань різної частоти, з якими вони в ту хвилину провадили експеримент. Цікаво, що ця комбінація електромагнітних коливань різних частот не лише приспала людей, а й викликала певні сновидіння: під час сну всі вони бачили химерні видіння — в’юнкі різнобарвні смуги, яскраві кулі і блукаючі цятки. Багато хто казав, ніби рух цих яскравих предметів асоціювався в них із тихою мелодійною музикою. Характерно, що ніхто із співробітників не бачив якогось доладного сну. Це говорить про те, що за допомогою електромагнітних коливань можна змусити людину бачити певні сновидіння. От я й гадаю: можливо, оце загадкове кільце є дуже досконалою схемою електронної пам’яті, шляхи для створення якої ще тільки намацують наші сучасники.

— А білі велетні понад сто тисяч років тому вже мали таку високорозвинену техніку! — вигукнув Інагос. — Уявляєте, яке мусить бути в них життя зараз там, на планеті, що облітає оранжеве сонце!

— Добре було б відшукати ще які-небудь сліди, котрі підтвердили б, що білі велетні таки справді колись побували на Землі, — сказав я.

— Що ви! Відтоді минули тисячоліття, і жоден слід просто фізично не міг зберегтися, — заперечив мені Інагос.

— І це кажете ви, палеонтолог! — мовив Чжу Фан-ші, відступаючи на кілька кроків убік від кільця та піднімаючи з землі якийсь білий предмет. — Наприклад, оце вам нічого не нагадує?

Не треба було бути досвідченим палеонтологом, аби, побіжно глянувши на білий шматок твердого кварцу, встановити, що його обробила людська рука.

Інагос вихопив у Чжу Фан-ші кварцовий уламок і почав пильно розглядати його.

— Нагадує кам’яну сокиру, яку тримав у руках вождь первісного племені. Дивіться! В ньому зроблено навіть отвір для ручки!

— Ось вам і перший слід! — задоволено сказала Олена Миколаївна.

— Ні, цей камінь хоч і непогана знахідка, але він не може бути доказом того, що білі велетні справді побували на Землі. Камінь належить дикунові, а не велетням.

— Я знаю, де міг лишитися слід від велетнів! — зненацька вигукнула Олена Миколаївна.

— Де? — спитали ми разом.

— Пам’ятаєте, коли велетні відлітали з Землі, з їхньої ракети вихопився яскравий сніп світла і вдарив у скелю?.. Що, коли нам спробувати знайти ту скелю?

Ми з ентузіазмом схвалили пропозицію Олени Миколаївни. Чжу Фан-ші став підганяти нас. Тільки Інагос відмовився летіти з нами. Він лишився біля кільця, щоб ще раз якнайретельніше сфотографувати його.

— Ви помітили, — спитав я в своїх товаришів, — що не тільки ми з вами, а й первісні люди розуміли те, про що говорили велетні. Пам’ятаєте, як вони закричали, коли велетні відмовилися лишитись на Землі? Очевидно, ці прибульці могли кожній людській істоті навіювати свої думки. Чужу мову вони, очевидно, розуміють так само добре, як і свою.

— Для цього, мабуть, необхідно збагнути таємницю самого процесу мислення, — зауважила Олена Миколаївна.

— Ех, коли б з нами був ваш чоловік! — промовив Джемс Конт. — Він би зразу визначив, яку частину зоряного неба ми бачили наприкінці тієї дивної сцени, перш ніж зникло видиво.

— Боюся, що це не так-то просто. Адже за сто тисячоліть зорі мусили б у якійсь мірі змінити своє розташування, — заперечила Олена Миколаївна.

— А пам’ятаєте слова того велетня, котрий поклав на землю це кільце: «Там, де світить оранжеве сонце, онуки ваших онуків знайдуть нас». Він напевне ж розраховував, що його кільце буде знайдене наступними поколіннями людей, які зуміють у той чи інший спосіб налагодити з ними зв’язок. Шкода, що він не здогадався сказати ще щось.

— Одне, мені здається, ні в кого не може викликати сумнівів, — мовив я, — це те, що планета, на якій живуть велетні, значно більша за нашу Землю.

— Чому?

— Бо зразу видно, що відчували вони себе на Землі набагато легшими, ніж на своїй планеті. Ви звернули увагу, якими велетенськими стрибками вони побігли до ракети? Немовби ми на Місяці… Ясно, що їхня планета більша.

Невідомо, скільки ще часу ділилися б ми враженнями, якби Чжу Фан-ші не помітив скелю, що чимось була схожа на ту, в яку вдарив сніп проміння від ракети. Ми підлетіли до неї. На наше велике розчарування, на скелі не було жодних слідів, які свідчили б, що колись тут сталась така важлива подія. Нам не хотілось вірити в це. Ми якнайретельніше оглянули всю скелю. Нічого! Анінайменшої вибоїни чи оплавленого каменю на ній не було.

— Ну що ж, — зітхнув після довгих пошуків Джемс Конт. — Врешті-решт саме по собі кільце є досить вагомим доказом.

— Стривайте! — обірвала його Олена Миколаївна. — А подивіться на наш майданчик з валуном, адже звідси його не видно! Це ж говорить про те, що ми обстежували зовсім не ту скелю. Он сусідня скеля, звідти майданчик з кільцем буде видно. Летімо до неї!

Не треба було довго оглядати поверхню сусідньої скелі, щоб побачити на ній величезну западину у формі правильного кола з оплавленими рівними краями. Западина була така незвичайна, що зразу ж поставала думка про її штучне походження. Вона була заввишки зо три людських зрости. Хтось висловив думку, що по цьому сліду можна досить точно визначити розміри фотонної ракети велетнів.

— Цікаво, дуже цікаво… — бубонів Чжу Фан-ші, обмацуючи гладеньку стіну западини. — Це вже не гіпноз, не навіювання, а реальний предмет, який можна не лише помацати рукою, а й сфотографувати. Зараз я це зроблю.

Він сфотографував нас на фоні западини, потім окремо саму западину під різними кутами.

Деякий час ми оглядали місцевість навколо скелі, намагаючись знайти ще який-небудь слід перебування на нашій Землі таємничих білих велетнів. Але більше нам нічого не вдалося виявити.

Ми повернулись назад до майданчика, де лежало кільце, і застали там дивну сцену! Інагос стояв, похитуючись, стиснувши долонями скроні.

— Інагос! — покликала його Олена Миколаївна.

Він навіть не обернувся на голос. Ми висіли в повітрі по другий бік кільця і з подивом дивились на палеонтолога.

— Чи не збожеволів він з радощів? — спитав Чжу Фан-ші.

У цей час Інагос, похитуючись, ступив уперед, протер очі руками. Ми зрозуміли, в чому річ.

— Навіщо ви знову вмикали кільце? — спитала його Олена Миколаївна.

— Мені без вас раптом спало на думку, що воно більше не діятиме, і я вирішив перевірити…

— Що ж вийшло?

— Я бачив ту саму картину… Ми детально розповіли Інагосу про западину в скелі. Він був до нестями радий.

— Треба негайно повідомити про нашу знахідку. Я відчуваю, що вона задасть роботи палеонтологам, лінгвістам, астрономам, етнографам, астронавтам, конструкторам ракет і вченим багатьох інших спеціальностей. Перед нами відкривається можливість краєчком ока зазирнути в дуже далеке майбутнє. Ви встигли зробити знімок западини на скелі?