Онуки наших онуків

Антарктида. Terra incognita[2]. «Ця країна приречена природою на вічний холод», — писав знаменитий англійський мореплавець і дослідник Джемс Кук після невдалої спроби підійти до Південного материка.

Дух пошуків, бажання зірвати покривало з невідомого і додати ще одну крупинку знань у скарбницю науки змушували багатьох відважних дослідників рушати в неймовірно небезпечні подорожі в Антарктиду. На долю цих сміливців випали нечувані випробування, і немало героїв лишилося навіки похованими у безмежних просторах крижаної пустелі. Їхні імена безсмертні в пам’яті людства.

Звільняючи відкриту ними землю від криги, онуки цих героїв зводили їм величний пам’ятник, єдино гідний їхньої мужності, стійкості й наполегливості: «приречена» країна поверталася до життя.

Ніколи ще людству не доводилося здійснювати такий грандіозний задум.

Будь-яка велика справа починається з малої. Всесвітня економічна рада ухвалила на першому етапі побудувати й випробувати в дії один гідроциклон, вивільнити від криги частину континенту — вузьку, не більше ста кілометрів завширшки, смугу землі, що йшла в глибину материка приблизно на тисячу кілометрів. Місце для будівництва гідроциклону вибрали, врахувавши рельєф материка, так, щоб усі води, які утворяться від розтопленої криги на цій ділянці, збігали в долину. Гідроциклон зі своїми захоплювачами-крилами перетинав вихід долини в океан, перегороджуючи воді шлях, ніби велика гребля. Увесь водяний потік мав пройти через горловину гідроциклону та перетворитись на пінопласт.

Листопад — це розпал весни в Південній півкулі, початок найкращого сезону для робіт в Антарктиді.

Наша група разом з геодезистами і географами висадилась на той берег Антарктиди, де планувалось будувати перший гідроциклон. Тут земля була під п’ятисотметровим шаром криги. Перші вантажні вертольоти привезли нам розбірні полярні будинки і необхідне обладнання.

У небі Антарктиди сяяло двоє сонць: одне велике, справжнє, низько над обрієм, друге яскравим маленьким кружечком висіло просто в зеніті — мікросонце. На весняно-літній період мікросонце підняли на максимальну висоту, щоб не допустити можливого бурхливого танення криги.

Неозорі крижані простори тягнуться до самого виднокругу скільки сягає око. На чистій блакиті неба різко вимальовуються сліпуче-білі контури крижаних вершин та поодинокі темні плями вільних від льоду скель. Здається, все довкола заклякло у вічному заціпенінні. Пухкий сніг, в якому раз по раз грузне нога, заважає ходити. Білі шати Антарктиди так виблискують під промінням двох сонць, що не рятують навіть темні окуляри: очі ріже від нестерпного світла. Повітря, яке видихають люди, клубочиться білою парою. Тиша майже неймовірна. В цьому царстві білого безгоміння людина здається безпорадним створінням, пригніченим жорстокою природою…

Ми мали точно визначити район, де повинні були будувати перший гідроциклон; за допомогою мікросонця та плавучого дзеркала нам належало розчистити від криги майданчик у кілька десятків квадратних кілометрів.

На той час, коли ми почули позивні ракетоплана Джемса Конта, що супроводжував від Місяця до Землі першу готову систему «мікросонце — плавуче дзеркало», в нас була готова вся апаратура для керування нею.

— Дивіться! Дивіться! — радісно закричала Олена Миколаївна, яка першою помітила мікросонце далеко на заході.

Ледве помітна світла крапка пересувалась на ясному небі. Поступово від обрію вона піднялася вгору і за командою Олени Миколаївни зупинилась над нами. Якби я не бачив на власні очі, як за допомогою цієї маленької зірочки було розплавлено міцні породи під час досліду на Місяці, то засумнівався б, чи зможе вона бодай хоч як-небудь подіяти на величезний шар криги, що на ньому ми стояли.

Як тільки мікросонце спинилося в зеніті, Олена Миколаївна наказала, щоб усі, хто перебував у радіусі двохсот кілометрів від нашого командного пункту, пішли до сховищ. Криголамам і кораблям також звелено було відійти від берега на безпечну віддаль. Вертольотам з вантажами заборонялося робити чергові рейси. Коли всі ці накази було виконано, сотні сирен, розташованих уздовж усього узбережжя, відчайдушно заревли. Почався спуск мікросонця.

Ми були на командному пункті. Олена Миколаївна сиділа за пультом і підтримувала безперервний зв’язок з ракетопланом Конта.

— Спускайте ще нижче, — казала вона йому. — Мікросонце зараз над районом будівництва. Увага! Пробую взяти на себе керування системою!

Вона періодично вмикала радіоапаратуру.

— Спустіть нижче на триста кілометрів! Ще на сто! Стоп! Наші установки захопили мікросонце!

Тепер поворотом важеля ми могли змусити всю систему наблизитись або віддалитись, зрушити в будь-який бік, змінити фокусування світлової плями — нашої головної зброї проти антарктичної криги.

Олена Миколаївна увімкнула автоматичне керування мікросонцем.

Ми піднялися з командного пункту на вертольоті, аби ще раз оглянути район робіт і облетіти всю відведену нам прибережну ділянку. Вона була велика: завширшки кілометрів двадцять, а вздовж узбережжя кілометрів з вісімдесят. За даними геологів і географів, товщина криги на цій площі коливалася від п’ятисот метрів до кілометра.

День випав навдивовижу гарний: ні завірюхи, ні туману. На небі біля самого обрію притулилось кілька невеликих хмаринок. Повітря тішило кришталевою чистотою і прозорістю. Під нами простягалась суцільна крижана пустеля. Тільки маленькими крапками чорніли на березі групи пінгвінів.

— Давайте проженемо їх у воду, — запропонувала Олена Миколаївна. — Жаль їх. Згорять вони в нашій світловій плямі.

— Однаково всіх не проженемо, — заперечив їй головний інженер.

— Ну хоч би он тих.

Ми підлетіли до самого берега і стали лякати пінгвінів, намагаючись зігнати їх у воду, але ці кумедні птахи тільки перевалювалися з ноги на ногу і зовсім не боялись нас.

— Що ж, виніть самі себе! — з досадою сказала Олена Миколаївна. — Гляньте-но, он тюлені! Оці вже напевно злякаються нас.

І справді. Тільки-но ми підлетіли до лежбища, як тюлені заворушились і один за одним стали кидатись у воду. Задоволені з того, що нам вдалося врятувати хоч їх, ми повернулись на свій командний пункт.

Навколо всього району, який ми щойно оглянули, було встановлено вежі з телевізійними передавачами. У нас на великому екрані весь район було видно мов на долоні.

В повітря злетіло кілька сигнальних ракет, проревли востаннє сирени, і мікросонце повільно поповзло до Землі.

Незабаром прилади, встановлені на поверхні льоду, стали фіксувати підвищення температури.

— Подивіться, Олено Миколаївно! — сказав інженер. — Ваші підшефні захвилювались. На екрані телевізора ми побачили, як на березі, біля самої води, рухаються чорні цятки. Я збільшив зображення, і перед нами з’явились пінгвіни. Птахи безперечно були стурбовані. Судячи з їхніх дзьобів, які швидко відкривались, вони, мабуть, відчайдушно галасували, обмінювались враженнями і, ніби руками, вимахували короткими крилами. Деякі з них відбігали метрів на десять від берега, та потім знову повертались до своєї групи, кумедно перевалюючись на коротких лапах. Коли прилади показали, що температура на поверхні криги підвищилась до тридцяти градусів тепла, пінгвіни один за одним стали підбігати до крутого крижаного урвища і кидатись у воду.

— От бачите, а ви хвилювалися, — звернувся головний інженер до Олени Миколаївни. — Велика сила — інстинкт самозбереження.

Олена Миколаївна ствердно кивнула головою і сказала:

— Починаю фокусувати пляму!

По тому, як пляма звужувалась, від криги все сильніше й сильніше клубочилась пара. Нарешті, коли діаметр плями досяг двадцяти кілометрів, а температура в ній перевищила тисячу градусів, почувся сильний тріск: крига лускала, мов розпечене скло, на яке хлюпнули холодної води. Чулося шипіння і булькання води, що випаровувалась. Олена Миколаївна ще трохи звузила пляму і довела температуру до трьох тисяч градусів. Зненацька крига спалахнула. Язики полум’я здіймались догори і тут же згасали, даючи місце новим. Від дії величезної температури молекули води розщеплювались на кисень і водень, які, вступаючи в реакцію, утворювали полум’я. Палаюча крига! Теоретично це можна було пояснити, але в реальності це справляло дивне враження.

Поворотом важеля Олена Миколаївна змусила світлову пляму пересуватись уздовж усієї прибережної смуги майбутнього району будівництва. Вісімдесят кілометрів було пройдено майже за одну хвилину. У кризі залишилась ясно видима заглибина завширшки біля двадцяти кілометрів і глибиною понад десять сантиметрів. Наче хтось провів по крижаному полю величезною гарячою праскою.

Олена Миколаївна скерувала світлову пляму назад по тій же смузі. Вона зробила це двічі, а потім увімкнула автоматичний запам’ятовуючий пристрій, що сам почав повторювати всі рухи важеля, які робила Олена Миколаївна. Тепер світлова пляма бігала з кінця в кінець крижаної смуги, ніби човник на ткацькому верстаті, щоразу поглиблюючи льодову канаву на десять сантиметрів.

— За хвилину десять сантиметрів, — підраховував я. — Отже, за тиждень цілодобової роботи цю прибережну смугу льоду буде розтоплено. Вас влаштовують такі темпи?

— Цілком! — усміхнувся головний інженер. — Ми спробуємо не відстати від вас і в будівництві.

Другого дня погода різко погіршала. Несподівано подув холодний вітер і здійняв до неба хмари снігу. На морі розбушувався сильний шторм, температура різко спала. Здавалось, усі лихі сили накинулись на людей, які намагались відвоювати в них крижане царство.

Хуртовина шаленіла вдень і вночі, не вщухаючи ні на хвилину. Рев ураганного вітру був такий великий, що навіть у приміщенні доводилось розмовляти дуже голосно, майже кричати. Густа снігова завіса зовсім сховала від нас мікросонце; реєструючі прилади, розташовані в районі котлована, показували, що температура у світловій плямі знизилась до чотирьохсот градусів. Довелось опускати систему нижче і фокусувати пляму так, щоб відновити попередню температуру.

Повітря вже не могло ввібрати в себе водяних випарів, які утворилися при таненні криги. Увесь район будівництва окутався снігом і непроглядним туманом. Зрідка від моря долітали оглушливі вибухи, схожі на гарматні постріли: то від крижаного бар’єра відколювались та падали в море айсберги.

Рано-вранці — це був шостий день після початку хуртовини — мене розбудила Олена Миколаївна. Я швидко одягся і підбіг до вікна. Завірюха скінчилась. Повний штиль. У вухах дзвеніло від незвичної тиші. В голубому небі яскраво сяяло наше мікросонце, продовжуючи свою одноманітну роботу. Люди повеселішали. За сніданком раз по раз чулися жарти, сміх, усі відчували, що наближається початок довгожданих робіт.

Світлова пляма, як і раніше, розмірено бігала з боку в бік, але посилала своє тепло не на поверхню льоду, як декілька днів тому, а глибоко всередину котлована, що тягся до самого обрію.

На узбережжі вивільнилася з-під криги величезна смуга. Тільки де-не-де в заглибинах ще виднілись окремі білі плями, від яких ішла пара. Десь біля самого горизонту височіла майже вертикальна стіна льоду, котра ясно відділяла межу тієї зони, в якій діяла світлова пляма. Там, за бірюзовою стіною, шар вікової криги, як і раніше, вкривав материк. Либонь, тільки тепер ми до кінця усвідомили, яку могутню силу ми пробудили до життя. За кілька днів роботи мікросонце прорило в льодах таку долину, на дні якої могли б вільно розміститись Париж, Нью-Йорк, Москва, Лондон, разом узяті.

Головний інженер підрахував, що ділянка суші, яка звільнилася від криги, піднялась порівняло з попереднім рівнем метрів на п’ять-сім.

Через дві доби дно долини стало зовсім сухе. Тепер залишалось тільки усунути на ньому нерівності.

Головний інженер будівництва несподівано звернувся до нас із сміливою пропозицією: вирівняти дно котлована, розплавивши ґрунт за допомогою мікросонця.

— Дно потім, холонучи, потріскається, — заперечив йому Джемс Конт. — Ми вже пробували робити подібний дослід на Місяці.

— Там у вас ґрунт надто різко холонув, а тут ми можемо поступово знижувати температуру, поволі віддаляючи світлову пляму…

І знову система «мікросонце — плавуче дзеркало» наблизилась до Землі. Світлову пляму було сфокусовано ще більше. Повільно, мов шматки вершкового масла на розпеченій сковороді, стали розповзатися врізнобіч і танути, заповнюючи вибалки, невисокі пагорби та підвищення. З дна долини до неба тепер здіймався темний стовп диму, який осідав навколо товстим чорним шаром.

Ми пройшлись по дну долини нашою світловою праскою ще декілька разів, і цього виявилось досить, щоб воно стало ідеально рівне. Тепер розфокусована світлова пляма повільно рухалась уздовж узбережжя.

— Уже все? — здивувався головний інженер. — Чудово! Тільки, будь ласка, не поспішайте охолоджувати ґрунт.

— То підганяли нас, а тепер «не поспішайте». Вже краще зізнайтесь, хитрий чоловіче: у вас, мабуть, не все готово для початку будівельних робіт? — сміялась Олена Миколаївна.

Через три дні ми закінчили охолоджувати ґрунт і, розфокусувавши, на скільки можна було, систему, підняли її високо в небо. Тепер мікросонце освітлювало своїм промінням величезний район, спричиняючи лише слабке танення криги.

У двох місцях дно долини все-таки потріскалось під час охолодження. Тріщини позаливали цементним розчином. Можна було розпочинати роботи — ніщо більше не стояло на заваді. І вони розпочалися.

На заклик Всесвітньої економічної ради взяти участь в освоєнні нового материка відгукнулись десятки тисяч людей різних національностей і різного фаху. Нікого не лякали труднощі. Звісно, на будовах в Антарктиді була потреба не в ручній праці. Всю наймогутнішу сучасну техніку кинули туди. Але природа цього суворого краю ще не була підкорена. Тут, як і раніше, владарював холод, лютували жорстокі морози, шаленіли ураганні вітри страхітливої сили. Було ясно, що працювати доведеться у надзвичайно складних умовах, що перемога прийде після впертої, повної небезпеки боротьби, яка вимагатиме від людини особливого напруження зусиль. Але труднощі не можуть зупинити тих, хто йде до великої мети. Щодня до узбережжя один за одним причалювали криголами. Вони привозили людей і вантажі з усіх кінців світу. На вивільненому від криги узбережжі виросли селища будівельників.

Через тиждень узбережжя вже годі було впізнати. На дні котлована з’явились великі крокуючі механізми. Вони вільно переносили і встановлювали частини майбутнього гідроциклону завбільшки з чотириповерховий будинок. Дно котлована світилось десятками тисяч вогнів зварювання, гриміло й дихало, наче велетенська жива істота.

Здавалося, що там, на дні, панують неймовірний хаос і безладдя. Так завжди здається непосвяченій людині, коли вона вперше спостерігає велике будівництво. В дійсності ж усе було підпорядковане зарані продуманому стрункому планові.

…Давно вже скінчилось антарктичне літо і почалась довга полярна зима, та, як і раніше, тут панував вічний день: проміння мікросонця рівномірно заливало світлом усю крижану пустелю.

Роботи на узбережжі наближались до кінця. Крила-греблі гідроциклону стримували тепер величезне озеро води, що назбиралась за літо від танення льоду. Наближався день пуску гідроциклону.

…Ми піднялись на вертольоті на висоту кількох кілометрів. Гідроциклон було добре видно. Облицьований чорними плитами супертерміту, він різко виділявся на тлі яскраво-білої криги. Високо в небі висіло мікросонце з плавучим дзеркалом — складова частина всієї цієї велетенської установки.

Світлова пляма стала повільно звужуватись, усе. яскравіше і яскравіше освітлюючи середню частину гідроциклону. Чорний супертерміт став вишнево-червоний, потім білий.

Краї світлової плями розходились далеко за межі гідроциклону, освітлюючи кригу. Там температура була набагато нижча, ніж у центрі плями, та все ж досить висока, — і ось у нас на очах почав танути лід.

Перші струмені води потекли з високого крижаного обриву котлована. Потік води повноводою рікою ринув у вхідні ворота гідроциклону. Минуло всього кілька хвилин, і з частини гідроциклону, оберненої до моря, показалась вузька стрічка пінопласту.

Крик захоплення вирвався з наших уст. Безперервна стрічка пінопласту, підхоплена потужними сталевими руками передач, мов безконечно довга змія, стала занурюватись у воду. Гідроциклон розпочав свою роботу.

Вода від талої криги прибувала з кожною годиною. Тепер це була вже не ріка, а бурхливий водоспад, який ринув із крижаного бар’єра котлована. Вода пінилась мільярдами бризок, клубочилась коловоротами й стрімко вривалась до гідроциклону.

Звістка про запуск першого гідроциклону облетіла весь світ.

Минуло понад двісті років з того моменту, як експедиція Руаля Амундсена досягла Південного полюса, одержавши першу перемогу в сутичці з жорстокою природою Антарктиди. І ось люди, що опанували нову техніку, вступили в поєдинок з неприступними льодами. Битва за Антарктиду почалася.