Ґолем

Муки

Мене повели вечірніми, освітленими вулицями: руки зв’язані за спиною, позаду — жандарм з оголеним багнетом. Вуличні хлопчаки, улюлюкаючи, бігли зграйками праворуч і ліворуч від мене, жінки розчиняли вікна й, сиплячи про­кльонами, погрожували мені вслід ополониками.

Ще здалеку я побачив велетенську кубічну будівлю суду з написом на фасаді:

Каральне правосуддя —

захист усіх порядних громадян.

За велетенськими воротами ми опинилися у сінях, де смерділо кухнею.

Зарослий густою бородою чоловік із шаблею, в однострої — каптані й шапці, босоногий із зав’язаними навколо кісточок довгими кальсонами, підвівся, відставив набік кавовий млинок, якого тримав між колінами, і наказав мені роздягтися.

Потім він повивертав мої кишені, усе вийняв з них і поцікавився, чи не маю я блощиць. Коли я заперечив, він стягнув мені з пальців каблучки й дозволив знову одягнутися.

Мене повели кількома поверхами вище, ми йшли коридорами, де у віконних нішах стояли великі сірі замкнені скрині.

Уздовж стін рядами тягнулися залізні двері з засувами й маленькими заґратованими вічками з газовими ріжками над ними.

Велетенського зросту солдафон-наглядач — перше чесне обличчя за довгий час — відімкнув двері, штовхнув мене до темного, схожого на шафу, смердючого отвору й засунув за мною засув.

Стоячи у цілковитій темряві, я обмацував навколо себе стіни.

Коліном наткнувся на який бляшаний чан.

Нарешті намацав клямку — було так вузько, годі й обернутися. Я в тюремній камері.

Попід стінами дві парні лежанки з солом’яними сінниками.

Відстань між ними — лише крок.

Заґратоване вікно на один квадратний метр високо угорі пропускає досередини тьмяний відсвіт нічного неба.

Нестерпна задуха, сморід непраного одягу отруювали повітря.

Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я побачив на трьох лежанках — четверта була вільною — людей в арештантській одіжі: вони сиділи, спершись ліктями в коліна й заховавши обличчя у долонях.

Ніхто не зронив ані слова.

Я сів на вільне ложе і почав чекати. Чекав. Чекав.

Годину.

Дві, три години.

Зачувши кроки за дверима, схоплювався на ноги: ось, це прийшли по мене, щоб вести до слідчого.

Та щоразу мене чекало розчарування — звуки кроків губилися в далині коридора.

Я роздер комір на собі, здавалося, він мене душить.

Чув, як в’язні один за одним, зі стогонами, простягалися на постелі.

— Невже не можна відчинити вікно? — голосно, розпач­ливо запитав я у темряву й аж злякався власного голосу.

— Не вільно, — похмуро відповів хтось.

Та все ж я навпомацки посунув уздовж вузької стіни: полиця на висоті грудей... два кухлі на воду... хлібні скоринки...

Я насилу видерся на полицю і, тримаючись за ґрати, припав обличчям до віконних щілин, щоб хоч трохи вдихнути свіжого повітря.

Довго так стояв, доки не почали тремтіти коліна. Одноманітний чорно-сірий туман слався перед моїми очима.

Холодні прути ґрат запотіли.

Десь невдовзі мала настати північ.

Позад мене чувся храп. Лише один не міг, видно, заснути: він скидався на сіннику й час від часу тихо стогнав.

Невже ніколи не надійде ранок? Ось! Б’є годинник.

Я лічив тремтячими устами: раз, два, три! Господи милосердний, ще лише кілька годин, а тоді засвітає. Годинник далі відбивав удари.

Чотири? П’ять? Піт зросив мені чоло. Шість!!! Сім... Була всього лиш одинадцята година...

Лише година минула відтоді, як я вперше почув тут годинника.

Помалу думки мої уляглися.

Вассертрум підклав мені годинника зниклого Цотмана, щоб навести на мене підозру в убивстві. Отже, він сам, певно, убивця, бо як би інакше годинник потрапив йому до рук? Якби він знайшов десь тіло й тільки пограбував його, то неодмінно зголосився б для одержання обіцяних тисячі гульденів винагороди. Але це неможливо, Цотмана й досі розшукують, я сам бачив плакати на розі вулиць дорогою до в’язниці.

На мене доніс лахмітник — це ясно мов день.

І з поліцейським радником він заодно — принаймні, що стосувалося Ангеліни. Бо з якого дива він допитував би мене про Савіолі?

З іншого боку, усе свідчило, що Вассертрум не запопав листів Ангеліни.

Я замислився...

Нараз усе постало переді мною із жахливою виразністю, ніби я сам при тому був.

Так, тільки так воно могло бути: обшукуючи разом зі своїми друзяками-поліцейськими моє помешкання, Вассертрум потайки поцупив залізну касетку, у якій я — він здогадувався — зберігав докази. Лахмітник не міг її одразу відчинити, бо ключ я носив із собою, тож тепер, можливо, виламує замок у своєму кублі.

Охоплений несамовитим розпачем, я потрясав прутами ґрат, уявляючи, як Вассертрум нишпорить у листах Ангеліни...

Якби ж то я мав змогу повідомити Харусекові, аби він вчасно зумів попередити Савіолі!

Якийсь час я судомно хапався за надію, що звістка про мій арешт уже, напевно, облетіла єврейський квартал, і сподівався на Харусека, мов на янгола-хоронителя. Супроти його пекельних хитрощів лахмітник безсилий. «Я стисну йому горлянку саме тієї миті, коли він захоче вбити доктора Савіолі», — сказав якось Харусек.

Та вже наступної миті розпач і невимовний страх знову опосідали мене: а якщо Харусек спізнився?

Тоді Ангеліна занапащена...

Я до крові скусав уста, пороздряпував груди від каяття, що не спалив одразу тих листів... Я заприсягнув самому собі звести зі світу Вассертрума, щойно вийду на волю.

Умру я від власної руки чи на шибениці — яка різниця!

У те, що слідчий повірить моїм словам, коли я правдиво розповім йому історію з годинником і повідомлю про погрози Вассертрума, я не сумнівався ані секунди.

Завтра я знову буду вільний! Принаймні змушу арештувати й Вассертрума за підозрою в убивстві.

Я рахував години й, дивлячись у чорну імлу, молився, аби вони швидше спливали.

Після нескінченної ночі нарешті почало світати: спершу темною плямою, згодом виразніше проступило з туману мідне велетенське обличчя — циферблат старовинного годинника на вежі. Тільки стрілок бракувало — нова мука.

Ось пробамкало п’яту.

Попрокидалися в’язні, позіхаючи, перемовлялися між собою чеською мовою. Один голос видався мені знайомим. Я обернувся, зліз з полиці і... навпроти моєї лежанки побачив віспуватого Лойзу, який зачудовано витріщався на мене.

Інші двоє були молодими нахабами, дивилися на мене погордливо.

— Шахрай? Га? — запитав один стиха свого товариша, штурхнувши його ліктем.

Той пробуркотів щось зневажливе, понишпорив у своєму сіннику, вийняв чорний папірець і поклав його на підлозі. Потім покропив трохи водою з кухля, уклякнув і, дивлячись у нього, як в люстерко, зачесав пальцями чуба на чоло. Опісля з ніжною турботою висушив папірець і знову заховав під лежанку.

— Пан Пернат, пан Пернат, — без угаву бурмотів Лойза, витріщаючись на мене, ніби примару уздрів.

— О, то паньство знаюся, виджу, — озвався нечесаний жахливою говіркою чеського віденця, ще й глузливо мені вклонився. — Дозвольте відрекомендуватися, Восатка моє ім’я, Чорний Восатка. Підпал... — пихато додав він на октаву нижче.

Зачесаний сплюнув крізь зуби, якусь мить міряв мене презирливим поглядом, тоді тицьнув себе в груди й коротко буркнув:

— Розбій.

Я мовчав.

— Но, а ви, пане графе, за шо тута? — запитав віденець після хвилі мовчання.

Поміркувавши, я спокійно відказав:

— Убивство з пограбуванням.

Обидва, спантеличені, стрепенулися, насмішкуватий вираз змінився міною безмежної поваги, і майже в один голос вигукнули:

— Решпект! Решпект!

Побачивши, що мені до них байдуже, молодики відсунулися у куток і там собі шепотілися. Лише раз зачесаний підвівся, підійшов до мене, помацав мої м’язи передпліччя, а тоді, похитавши головою, повернувся до товариша.

— Ви теж тут за підозрою в убивстві Цотмана? — запитав я Лойзу так, щоб ніхто не помітив.

Той кивнув.

— Уже давно.

Збігло ще кілька годин.

Я заплющив очі, прикинувся, ніби сплю.

— Пане Пернат! Пане Пернат! — почув я раптом шепіт Лойзи.

— Що? — удав я пробудження.

— Пане Пернат! Прошу вибачення... прошу... прошу, чи не знаєте, що зараз робить Розіна?.. Вона вдома? — затинаючись, допитувався бідолашний хлопець.

Мені жаль було дивитися, як він запаленими очима прикипів до моїх уст, готовий ловити кожне слово, і судомно стис­кав від хвилювання руки.

— Їй добре ведеться. Вона... вона працює кельнеркою... у Старому Заїзді, — збрехав я.

Я бачив, як полегшено зітхнув парубійко.

Двоє в’язнів увійшли, несучи на таці бляшані миски з гарячим ковбасним відваром, три з них залишили в камері. Потім, за кілька годин, знову забряжчав засув, і наглядач повів мене до слідчого.

Мені аж коліна трусилися від невідомості, доки ми йшли то вгору, то вниз сходами.

— Як гадаєте, мене ще нині відпустять? — несміливо запитав я наглядача.

Той стримано, співчутливо усміхнувся:

— Гм... Ще нині? Гм... Господи... можливо всяке.

Мені похололо на душі.

Знову я опинився перед порцеляновою табличкою:

КАРЛ БАРОН ФОН ЛЯЙЗЕТРЕТЕР

Слідчий

Знову кімната з голими стінами й двома конторками з височенними стосами паперів.

Високий губатий літній чоловік із сивою, розділеною на проділ бородою, у чорному сурдуті, скрипучих чоботях.

— Ви пан Пернат?

— Саме так.

— Різьбяр камей?

— Саме так.

— Камера № 70?

— Саме так.

— Підозрюваний у вбивстві Цотмана?

— Перепрошую, пане слідчий...

— Підозрюваний у вбивстві Цотмана?

— Ймовірно. Принаймні я так здогадуюся. Але...

— Визнаєте?

— Що я маю визнати, пане слідчий? Я ж не винний!

— Визнаєте?

— Ні.

— Тоді я залишаю вас під слідством. Відведіть його до камери!..

— Прошу вас, вислухайте мене, пане слідчий! Я неодмінно мушу потрапити додому ще сьогодні. Маю справи великої ваги...

За іншою конторкою хтось захихотів.

Барон усміхнувся.

— Відведіть підозрюваного!

Минали дні за днями, тижні за тижнями, а я усе ще сидів у цюпі.

Щодня о дванадцятій годині нам дозволяли виходити на прогулянку, сорок хвилин ходити колом разом з іншими підозрюваними та засудженими мокрим подвір’ям в’язниці.

Розмовляти між собою заборонялося.

Посеред плацу височіло голе усохле дерево з врослим у кору скляним овальним образом Богородиці.

Попід стінами внутрішнього дворика ниділи мізерні кущики з майже чорними від осілої сажі листочками.

Зусібіч — заґратовані вікна камер, з яких іноді визирали сірі обличчя з безкровними устами.

Згодом усі поверталися до звичних казематів, до хліба, води й ковбасного відвару, у неділю розщедрювалися на скислу чечевицю.

Потім ще лише раз мене водили на допит.

Цікавилися, чи маю свідків, які, ймовірно, могли б бачити, як «пан» Вассертрум дарував мені годинника?

— Так, пан Шемай Гіллель... тобто... ні (я згадав, що він тоді не заходив)... Але пан Харусек... ні, він теж при тому не був...

— Отже, нікого при тому не було?

— Ні, пане слідчий, нікого...

Знову гидке хихотіння з-поза столу і знову наказ:

— Відведіть підозрюваного до камери!

Моя тривога за Ангеліну поступилася місцем тупій апатії. Тривожитися за її долю вже не мало сенсу: або план помсти Вассертрума успішно втілений у життя, або ж Харусек встиг утрутитися — так переконував я себе.

Зате думки про Міріам доводили мене ледь не до божевілля.

Я уявляв собі, як вона щомиті чекає на повторення дива, як щоранку вдосвіта вибігає надвір услід за булочником і тремтячими руками обмацує хліб, як, можливо, потерпає від страху за мене...

Бувало, я знагла прокидався серед ночі, ставав на полицю і, вдивляючись у мідне лице годинника на вежі, палко жадав, аби мої думки допали до вух Гіллеля — він мусить допомогти Міріам, звільнити її від мук очікування дива.

А тоді знову падав на своє солом’яне ложе, затамовував подих, доки груди ледь не розривалися, насилаючи на неї для розради образ свого двійника.

Якось він навіть постав біля моєї лежанки з літерами на грудях у дзеркальному відображенні: Chabrat Zereh Aur Bocher[6]. Я поривався заволати від радості, що тепер усе знову буде добре, але він запався крізь землю, перш ніж я встиг відіслати його до Міріам...

І жодної вісточки від моїх друзів!

— Чи листи писати заборонено? — поцікавився я у своїх співкамерників.

Вони не знали.

Вони ніколи листів не одержували, та й не було кому їх писати — так вони мені сказали.

Вартовий пообіцяв довідатися при нагоді.

Мої нігті посіклися від постійного обкусування, волосся скошлатилося — ножиць, гребінця чи щітки тут не було.

Не було й води для умивання.

Майже весь час я боровся з нападами нудоти, бо ковбасний відвар присмачували содою, а не сіллю. Таким був тюремний припис, щоб «запобігти виявам поклику плоті»...

Час минав у сірій страхітливій монотонності.

Обертався по колу, мов катівське колесо.

Бували моменти, про які кожний з нас знав, коли раптом хтось зривався на ноги, годинами метався камерою, мов дикий звір у клітці, щоб потім знеможено знову впасти на лежак і знову тупо чекати... чекати... чекати...

Надвечір на стіни зграями, ніби мурахи, виповзали блощиці, і я здивовано запитував себе, чому це здоровань при шаблі і в кальсонах так прискіпливо допитувався, чи не маю я паразитів. Може, в земельному суді побоювалися схрещення з чужою породою блощиць?

Щосереди зранку до камери зазвичай запихалася свиняча голова у м’якому фетровому капелюсі з широкими крисами й широких штанях-балахонах — тюремний лікар доктор Розенблят приходив пересвідчитися, що всі аж порскають здоров’ям. Якщо ж бували скарги — байдуже на що, — доктор прописував цинкову мазь для натирання грудей.

Якось до нас навідався голова суду, високий, поставний, напахчений парфумами «великосвітський» хлюст, на обличчі якого можна було відчитати всі його грішки. Теж хотів подивитися, чи все тут гаразд, чи «знова хто не повісивси», як висловився отой прилизаний.

Я приступив до нього зі своїм проханням, та він рвучко відскочив за спину вартового й наставив на мене револьвера.

— Шо він хоче? — зарепетував на мене.

Я ввічливо поцікавився, чи є для мене листи. Замість відповіді дістав стусана в груди від доктора Розенблята, який одразу й дременув геть. Пан голова суду теж позадкував з камери, а тоді глузливо кинув крізь віконце у дверях, хай би я, мовляв, швидше зізнавався в убивстві, бо інакше ніколи не бачити мені листів.

Я вже давно призвичаївся до спертого повітря і задухи. Я постійно мерз. Навіть коли гріло сонце.

За той час уже кілька разів змінилися два моїх співкамерники, але я на те не зважав. Цього тижня зі мною сиділи кишеньковий злодій і грабіжник, іншим разом привели фальшивомонетника чи якогось шахрая.

Пережите вчора, на нині вже забувалося.

Гнітюча тривога за Міріам робила мене байдужим до всіх зовнішніх подразників.

Лише одна подія справила на мене глибоке враження й переслідувала спотвореним образом навіть уві сні.

Я стояв на полиці під вікном, дивлячись на зоряне небо, як раптом відчув, ніби щось гостре коле мене в стегно. Глянувши, побачив терпуг, який, продерши кишеню, впав за підкладку. Мабуть, давно вже там лежав, інакше вартовий неодмінно б його помітив.

Я витягнув інструмент і недбало кинув його на солому.

А коли зліз з полиці, терпуг зник. Я ані секунди не сумнівався, що тільки Лойза міг його забрати.

За кілька днів його перевели до іншої камери, поверхом нижче. Не годилося, аби два підозрювані в одному злочині сиділи разом — так сказав мені вартовий.

Від щирого серця бажав я, щоб той терпуг допоміг бідолашному хлопцеві звільнитися.