Ґолем

Жінка

Де ж це Харусек подівся?

Минула вже майже доба, а він ще не з’являвся.

Невже забув про умовний знак? Чи, може, не побачив його?

Я підійшов до вікна й спрямував люстерко так, щоб віддзеркалений сонячний промінь упав просто на заґратований люфт його льоху.

Учорашнє втручання Гіллеля мене значно заспокоїло. Він неодмінно б застеріг мене перед загрозою небезпеки.

Більше того: Вассертрум не міг вдатися ні до чого кардинального. Від мене він одразу повернувся до своєї ятки. Визирнувши з вікна, я бачив, як він, опершись на ляду, непорушно стоїть позаду своїх сковорідок — ніби здосвітку нікуди не відходив.

Нестерпне це вічне чекання!

М’яке весняне повітря, що вливалося крізь відчинене вік­но в сусідній кімнатці, сповнювало мене болісним туском.

Оте крапотіння талого снігу з дахів! А як мерехтіли на сонці тонесенькі водяні ниті! Вони притягували мене. Нетерпляче міряв я кроками кімнату. Падав у крісло. Знову вставав.

Тонкі паростки потайної закоханості наперекір усьому проростали в моїх грудях. Усю ніч мене мучили.

То Ангеліна тулилася до мене, то я начеб цілком безневинно бесідував з Міріам. Та тільки-но відганяв від себе її видиво, знову з’являлася Ангеліна й цілувала мене. Я відчував запах її волосся, м’яке соболине хутро лоскотало мені шию, зісковзувало з її голих плечей — і ось вона перемінювалася на Розіну, а та з захмелілими приплющеними очима танцювала... у фраку... гола... Усе це відбувалося у напівсні, дуже схожому на дійсність. Наче солодка, млосна, імлиста дійсність...

Над ранком біля ліжка опинилася тінь мого двійника, Габала Ґарміна, — подих кісток, про якого казав Гіллель. Я бачив по його очах: він підвладний мені, мусить дати відповідь на кожне моє запитання, чого б воно не стосувалося: земних чи потойбічних речей. Він тільки того й чекав. Але жага пізнання таємничого виявлялася безсилою супроти кипіння моєї гарячої крові й безслідно просотувалася крізь сухий пісок мого розуму.

Я проганяв видиво, намагаючись трансформувати його в образ Ангеліни, воно бгалося у літеру алеф, знову виростало до розмірів жінки-колоса, голої-голісінької, — таку я бачив у книжці Іббур, — пульс у її жилах двигтів, мов землетрус: вона схилялася наді мною, і я вдихав запаморочливий запах її гарячого тіла.

Харусек іще не появлявся?

На церковних дзвіницях співали дзвони.

Почекаю ще чверть години, а тоді — гайда надвір!

Блукати людними вулицями серед святково вбраної юрби, затесатися у веселу круговерть багатих кварталів, милуватися вродливими, кокетливими жінками з витонченими руками й ніжками...

Може, там випадково стрінеться мені й Харусек — шукав я собі виправдання.

Аби швидше згаяти час, я дістав з етажерки стародавню колоду карт таро.

Може, зображення на картах надихнуть мене на створення нової камеї?

Я шукав паґада.

Надарма. Куди ж він міг подітися?

Я ще раз перетасував карти, замислився над їхнім прихованим сенсом. Надто зацікавив мене «вішальник» — що б він мав означати?

Між небом і землею висить чоловік головою униз, руки зв’язані за спиною, права нога зігнута в коліні під прямим кутом на ліву — схоже на хрест над переверненим трикутником?

Незрозумілий символ...

Ось! Нарешті! Харусек прийшов!

Чи ні?

Радісна несподіванка: то прийшла Міріам!

— А я щойно хотів зайти за вами, запросити на прогулянку! — то була не зовсім правда, але я не переймався. — Ви ж не відмовите мені, правда? Моє серце нині так безмежно переповнене радістю, що ви, саме ви, Міріам, повинні стати її вінцем!

— На прогулянку? — перепитала вона ошелешено, аж я не стримав сміху.

— Невже моя пропозиція така дивна?

— Ні, ні, але... — вона добирала слова. — Нечувано незвична... Прогулянка!

— Нічого незвичного, якщо згадати, що сотні тисяч людей так роблять. По суті, усе своє життя тільки те й роблять!

— Та то ж інші люди! — зітхнула Міріам, вона ще не могла отямитися від несподіванки.

Я схопив її за обидві руки.

— Щастя, якого можуть зазнавати інші люди, я б хотів, Міріам, щоб і ви зазнали уповні.

Дівчина раптом зблідла. З її застиглого погляду я зрозумів, про що вона подумала. Той погляд шпигнув мене у самісіньке серце.

— Не варто постійно думати про це, Міріам, — умовляв я її. — Про... про диво. Пообіцяйте мені, що не думатимете... з... почуття дружби, гаразд?..

Вона відчула страх у моїх словах і здивовано глянула на мене.

— Якби ж воно так не впливало на вас, я б потішився з вами! Але так... Знаєте, я дуже хвилююся за вас, Міріам! За... за... як би це сказати? За ваше душевне здоров’я! Не сприймайте мої слова буквально, але... Ліпше б дива з вами не траплялося!

Я гадав, вона заперечуватиме, проте дівчина лише кивнула головою, заглиблена в свої думки.

— Це крає ваше серце... Хіба я не маю рації, Міріам?

— Іноді мені б теж хотілося, щоб воно не траплялось...

Її слова сяйнули мені промінчиком надії.

— Як подумаю собі, — мовила вона тихо й мрійливо, — що якось настане час, коли диво вже не знадобиться...

— Ану ж ви за ніч станете багатою, і більше не треба буде... — необачно урвав я її та миттю прикусив язика, помітивши вираз жаху на її обличчі. — Я хотів сказати, що ви цілком природним шляхом могли б позбутися своїх проблем, і дива, яких тоді зазнаєте, будуть духовними дивами — вашими внутрішніми переживаннями...

Міріам похитала голово і твердо промовила:

— Внутрішні переживання — не диво. Дивно те, що, здається, існують люди, які не знають, що це таке. Від самого дитинства, день за днем, з ночі в ніч... — несподівано вона затнулася на півслові, і я здогадався, що в її душі криється ще щось, чого вона мені не розповідала; можливо, відгомін невидимих подій, як це зі мною буває. — ...пусте, я не те хотіла сказати. Навіть воскресіння і зцілення недужих доторком руки я б не могла назвати дивом. Якби в безживну матерію — землю — вселилася душа і зруйнувалися закони природи, лише тоді сталося б те, чого я жадаю, відколи свідомо живу. Якось батько сказав: є дві сторони кабали — магічна й абстрактна, які ніколи не перетинаються. Магічна може підпорядкувати собі абстрактну, але ніколи не навпаки. Магічна — це дар, абстрактної ж можна навчитися, щоправда, тільки з допомогою провідника, — Міріам знову підхопила попередню нитку розповіді. — Здобути дар жадаю я, а те, чого можна навчитися, мені байдуже, як пил під ногами. Як подумаю, що можуть настати часи (я вже вам казала про це), коли я знову житиму без див... — Я бачив, як судомно стиснулися її кулачки, розкаяння і жаль шматували моє серце. — Мені здається, я вже вмираю від самої лише думки, що це можливо.

— Чи не тому ви хотіли б, щоб диво ніколи не ставалось? — допитувався я.

— Лише частково... Є ще й інша причина. Я... я... — Міріам замислилася на секунду. — Я ще не дозріла сприйняти диво в такій формі. Ось у чім річ... Як вам пояснити? Уявіть собі — лише як приклад, — що мені роками щоночі сниться той самий сон, дія якого поступово розгортається, і хтось — скажімо, істота з потойбіччя — наставляє мене, не тільки показує мені, як у дзеркалі, усі мої щоденні зміни, наскільки я ще далека від магічної зрілості пережити «диво», але й на всі запитання, що виникають за день, дає мені такі відповіді, які я завжди можу перевірити. Ви мене зрозумієте: така істота замінює усяке щастя на землі, яке лиш можна собі вимислити. Вона, мов міст, «драбина Якова», поєднує мене з потойбічним світом, веде вгору від сутіні буднів до світла. Вона — мій провідник і друг, який ніколи не обдурить, на неї я цілком покладаюся, що не заблукаю на темних шляхах, де сновигає моя душа, у безумі й пітьмі. І раптом усупереч усьому, чого вона мене навчала, у моє життя вривається диво! Кому я маю тепер вірити? Невже те, що довгі роки без упину сповнювало мене, було оманою? Якби я піддалася сумнівам, то кинулась би сторч головою у прірву. І все ж диво було! Я б нетямилася від щастя, якби...

— Якби?.. — урвав я її, затамувавши подих. Може, ось зараз вона мовить слово, яке звільнить мене і я зможу в усьому їй зізнатися.

— ...якби довідалась, що таки помилялася — що дива таки не існує! Але я точно знаю, як знаю і те, що ось я тут сиджу, я б загинула (серце спинилося мені в грудях), якби мене враз скинули з неба на землю... Гадаєте, може людина витримати такий удар?

— То попросіть допомоги у батька! — у розпачі від власної безпорадності промовив я.

— У мого батька? Допомоги? — Міріам розгублено глянула на мене. — Там, де для мене існує лише два шляхи, чи знайде він третій? Знаєте, що було б для мене єдиним порятунком? Якби зі мною приключилося те, що з вами... Якби я цієї миті змогла забути все, що поза мною: усе своє життя аж по нинішній день. Хіба не дивина: що для вас біда, для мене було б найвищим щастям!

Ми ще довго мовчали. Потім вона зненацька схопила мою руку й усміхнулася. Майже радісно.

— Не хочу, щоб ви сушили собі голову через мене! — вона втішала мене — мене! — Щойно вас переповнював радістю й щастям прихід весни, а тепер ви — образ смутку... Не треба було вам нічого казати. Забудьте все, що я вам наговорила, і тіштеся знову! Я ж так тішуся...

— Ви? Тішитеся? Міріам? — гірко урвав я її.

— Так! Правда! Я тішуся! — дівчина щосили намагалася бути переконливою. — Піднімаючись до вас, я так невимовно боялася... Не знаю, чому. Не могла позбутися відчуття, що вам загрожує небезпека, — я насторожився. — Але замість радості бачити вас живим і здоровим, я лише нагнала смутку...

Я змушував себе до веселощів:

— Усе можна поправити, якщо поїдете зі мною на прогулянку. — Я постарався надати голосові грайливого тону. — Хотів би хоч раз пересвідчитися, чи зумію розігнати ваші похмурі думки. Кажіть собі що заманеться, але ж ви не єгипетський ворожбит, а юна дівчина — хтозна, який жарт утне з вами весняний вітер!

Міріам раптом зовсім розвеселилася.

— Що це з вами нині, пане Пернат? Таким я ще вас не бачила! А що стосується весняного вітру, то нас, єврейських дівчат, батьки оберігають від нього, ми ж повинні слухатися. І слухаємося, звісно... Послух закладений у нас від народження. Тільки це не про мене, — додала вона серйозно. — Моя мати влаштувала бунт, коли її змушували до заміжжя з Аароном Вассертрумом...

— Що? Ваша мати? З тим лахмітником знизу?

Міріам кивнула.

— Слава Богу, до цього не дійшло. А для бідолахи то стало нищівним ударом!

— Ви називаєте його бідолахою?! — спалахнув я. — Та він злочинець!

Міріам замислено похитала головою.

— Ваша правда, злочинець. Але той, хто, опинившись у його шкірі, не став би злочинцем, мав би стати хіба пророком.

Я, зацікавившись, присунувся ближче.

— Ви щось знаєте про нього? Мене це дуже цікавить. Маю особливі...

— Якби ви, пане Пернат, хоч раз побачили його ятку зсередини, відразу б збагнули його душу. Я так кажу, бо дитиною часто бувала там. Чому ви так отетеріло дивитеся на мене? Вам це дивно? До мене він завжди ставився з приязню. Якось, пригадую, навіть подарував мені великий блискучий камінь, який найбільше сподобався мені з-поміж його речей. Мама сказала, що то діамант, і, ясна річ, звеліла його негайно повернути.

Спершу Вассертрум ніяк не хотів забирати подарунок, а потім вирвав мені його з рук і люто пожбурив геть, та я все ж помітила, як сльози бризнули йому з очей. Я вже тоді доволі доб­ре знала гебрейську, аби зрозуміти, що він пробурмотів: «Усе, чого б не торкнулася моя рука, прокляте!» То були мої останні відвідини. Відтоді він ніколи мене не запрошував. Я знаю, чому: якби я не спробувала його втішати, усе б зосталось по-старому, але мені було невимовно шкода старого, і я йому про це сказала... Більше він не хотів мене бачити. Не розумієте, пане Пернат? Усе ж так просто: він одержимий, він людина, яка миттєво стає підозріливою, невиліковно підозріливою до тих, хто зворушив його серце. Він вважає себе ще потворнішим, аніж є насправді — якщо таке взагалі можливо. Саме цим пояснюються усі його думки і вчинки. Кажуть, дружина його любила, та, мабуть, то більше був жаль, аніж кохання, хоча всі цьому вірили. Єдиний, хто вірив у цілком протилежне, був він сам. Старий в усьому підозрював зраду й ненависть.

Винятком став лише його син. Хтозна, чим це пояснювалося. Може, тим, що Аарон від колиски бачив його зростання і був, так би мовити, свідком зародження його характеру, тож не мав підстав запідозрити жодного підступу. А може, єврейська кров тому причиною: усю любов переносити на своїх нащадків, і в цьому виявлялася одвічна тривога нашої раси: ану ж ми вимремо, не виконавши покладеної на нас місії, яку ми вже майже забули, та пам’ять про яку ще, однак, жевріє десь глибоко в душі.

Як обачно, ба навіть мудро, що не властиво такій недалекій людині, виховував він сина. З передбачливістю психолога прибирав дитині з дороги будь-які чинники, які б могли виплекати в хлопчика совість, позбавивши так його майбутніх душевних страждань.

За вчителя він найняв йому видатного вченого, який притримувався поглядів, що тварини — нечулі істоти, а вияви у них болю є лише механічним рефлексом.

Використати, наскільки можливо, кожну істоту задля власного задоволення і потім викинути нікому вже непотрібну оболонку — ось у чому приблизно полягала абетка його далекосяжної виховної системи.

Ви ж розумієте, пане Пернат, гроші тут відігравали важливу роль ключа до влади. Сам Вассертрум дбайливо приховував власне багатство, щоб не виказувати меж свого впливу, і для сина винайшов спосіб влаштувати подібне життя, однак подбав, аби син не зазнав гіркоти злиднів. Він споював його пекельно-вишуканою брехнею про красу, пояснював внут­рішній і зовнішній бік естетики, навчав солодко пахнути лілією для навколишніх, залишаючись у душі хижим шулікою.

Звісно, оте вчення про красу не було його винаходом, а, ймовірно, «підрихтованою» порадою освіченої людини.

Старий ніколи не мав синові за зле, що той згодом відрікався від батька коли й де тільки міг. Навпаки, підносив це у ранґ чеснот, бо любив його некорисливою батьківською любов’ю, тією любов’ю (я це казала вже колись про свого батька), яка не гасне до домовини.

Міріам замовкла на мить, я бачив по ній, як далі прядеться її думка, — відчув із того, як змінився її голос:

— Дивні плоди зростають на древі юдейства.

— Скажіть-но, Міріам, ви ніколи не чули про воскову фігуру в ятці Вассертрума? — запитав я. — Не пригадую, хто мені розповідав про це... Можливо, то було вві сні...

— Ні, вам не наснилося, пане Пернат. Воскова фігура людського зросту стоїть у тому кутку, де він спить на солом’яному бунті посеред мотлоху. Кажуть, відібрав її за несплачений борг у якогось власника мандрівного балагану лише тому, що вона нагадувала одну дівчину-християнку, мабуть, колишню кохану...

— Мати Харусека! — здогадався я. — А її імені не знаєте, Міріам?

Дівчина похитала головою.

— Якщо вам на цьому залежить, я можу поцікавитися...

— Та ні, Міріам, то зайве! Мені цілком байдуже... — з блиску її очей я збагнув, що вона в збудженому стані й сама не тямить, що каже. Лиш би не отямилася! — Мене більше цікавить оте останнє, про що ви розповідали. Весняний вітер... Сподіваюся, ваш батько не вказуватиме вам, за кого заміж виходити?

Вона весело засміялася.

— Мій батько? Та що ви!

— О, мені це велике щастя!

— Чого б це?

— Я ще маю шанс...

То був лише жарт, за жарт вона й сприйняла мої слова, та все ж швидко підхопилася, відійшла до вікна, щоб я не помітив її рум’янцю.

Я порятував її з делікатної ситуації:

— На правах давнього друга хотів би попросити, щоб ви попередили мене, коли до цього дійде... Чи, може, ви й зовсім не думаєте про заміжжя?

— Ні! Ні! Ні! — у її голосі було стільки запалу, що я мимоволі усміхнувся. — Колись я таки мушу вийти заміж...

— Звичайно! Як же інакше!

Вона розхвилювалася, як мале дівчисько.

— Ви могли б хоч хвилину побути серйозним, пане Пернат? — Я слухняно прибрав поважного вчительського вигляду, а Міріам повела далі: — Отож, кажучи про майбутнє заміжжя, мала на увазі, що досі цього ще не брала собі до голови, але була б зовсім нерозважливою і нетямущою, якби взагалі допускала думку, що, прийшовши на цей світ жінкою, могла б зоставатися бездітною...

Уперше, відколи ми знаємося, я помітив її жіночність.

— Про це я також мрію, — Міріам стишила голос. — Уявляю собі, як кінцеву мету, злиття двох істот в одну, у те, що... Чи ви чули про єгипетський культ Осіріса? Символ злиття в одній істоті — Гермафродит...

Я напружено слухав.

— Гермафродит?

— Магічне поєднання чоловічого й жіночого людського начала в іпостасі напівбога. Ось кінцева мета! Ні, це не кінець, це початок шляху — нового, вічного, безкінечного...

— І ви сподіваєтесь коли-небудь такого знайти? — запитав я спантеличено. — Такого, як шукаєте? А не допускаєте, що він живе десь у далеких краях або й зовсім не існує на землі?

— Про це я нічого не знаю, — просто відповіла Міріам. — Я можу лише чекати... Якщо нас розділяє час і простір — у що я не вірю, — чим іще я була б прив’язана до цього ґетто? Або ж якщо нас розділяє безодня взаємного невпізнання і я його не знайду, то навіщо мені моє життя? Воно втратить сенс, стане бездумною грою божевільного демона. Але прошу, прошу вас, більше про це ні слова, — благально звернулась вона до мене. — Досить лише мовити подумане вголос, і воно набуває огидного, земного присмаку, а я б цього не хотіла...

Вона зненацька замовкла.

— Чого б ви не хотіли, Міріам?

Вона спинила мене жестом руки, швидко підвелася:

— До вас гості, пане Пернат!

У коридорі зашелестіла шовкова сукня.

Несамовитий стук у двері, а потім:

Ангеліна!

Міріам рушила до дверей, та я її затримав.

— Дозвольте відрекомендувати! Донька мого друга — пані графиня...

— Годі проїхати. Усюди понищена бруківка. Коли ви нарешті переселитеся у якесь гідне людини місце, майстре Пернат? Надворі тане сніг, небо торжествує, аж серце рветься з грудей, а ви скнієте у цій вогкій кам’яній печері, мов стара жаба. До речі, учора я була в свого ювеліра, і він сказав мені, що ви найвизначніший з художників, найталановитіший різьбяр камей, з тих, що живуть і творять нині, якщо не найґеніальніший за всі часи існування людства!

Ангеліні рот не замикався. Я стояв мов заворожений — бачив лише її променисті блакитні очі, витончені ніжки в крихітних лакових черевичках, примхливе личко, що визирало з розкішного хутра, і рожеві мочки вушок.

Вона ледве встигала перевести подих між словами.

— На розі стоїть мій екіпаж. Я вже боялася, що не застану вас удома! Сподіваюся, ви ще не обідали? Спочатку ми поїдемо... гм, куди ж ми поїдемо спочатку? Заждіть-но, спершу... так... можливо, до парку... одне слово, кудись на природу, де повітря по-справжньому напоєне пахощами перших паростків. Ходімо ж, ходімо, беріть вашого капелюха! А тоді пообідаємо в мене й потеревенимо до самого вечора. Та беріть вже капелюха! Чого ви чекаєте? Я прихопила тепле м’якеньке покривало. Загорнемося в нього по самі вуха, тісно притулимося, аж нам гаряче стане...

Що я мав казати? Ми ось щойно збиралися на прогулянку з донькою мого друга?..

Міріам уже квапливо попрощалася з Ангеліною, я й слова мовити не встиг.

Я провів її до дверей, хоч вона м’яко опиралася цьому.

— Не можу ось тут, на сходах, всього вам сказати, Міріам, як пригорнувся б я до вас... і що мені в тисячу разів любіше було б з вами...

— Не змушуйте даму чекати, пане Пернат, — урвала мене Міріам. — Adieu і гарно вам провести час!

Вона сказала це щиро, без тіні фальшу, та все ж я помітив, як згасли її очі.

Вона побігла вниз сходами, а мені від жалю стисло горло.

Ніби я втратив увесь світ...

Мов захмелілий, сидів я поряд з Ангеліною. Ми мчали велелюдними вулицями.

Життя навколо вирувало, я ж, напівоглушений, сприймав лише відблиски того світу, що пролітав повз нас: сліпучі діаманти в сережках і ланцюжки на муфтах, блискучі циліндри, білі дамські рукавички, пудель з рожевою кокардою на шиї, який з гавкотом гнався за колесами; спінені коні в срібній збруї, що летіли нам назустріч; вітрина крамниці з низками перлів та ювелірних коштовностей, шовкові сукні на тонких дівочих станах...

Пронизливий вітер, що сік обличчя, лише посилював запаморочення від близькості гарячого тіла Ангеліни.

Жандарми на перехрестях шанобливо відскакували убік перед нашим екіпажем.

Потім ми поволі їхали набережною, усіяною каретами й бричками, повз зруйнований кам’яний міст, повз юрбу роззяв, що витріщалися на нього.

Я туди й не дивився майже: найменше слово Ангеліни, її вії, гра її уст були для мене набагато важливішими, аніж кам’яні брили, що підставляли свої плечі згромадженню крижин.

Паркові алеї. Потім — утоптана, податлива земля. Потім — шерех торішнього опалого листя під кінськими копитами, вільгість повітря, велетенські голі дерева, густо обсаджені воронячими гніздами, пожухла трава на моріжках з білими острівцями підталого снігу — усе пропливало повз мене, наче вві сні.

Лише кількома словами, зроненими майже байдуже, згадала Ангеліна доктора Савіолі.

— Тепер, коли загроза минула, — мовила вона з чарівливою дитячою невимушеністю, — і я знаю, що він одужує, уся ця історія, що зі мною трапилася, видається мені такою нестерпно нудною... Я хочу знову радіти, заплющити очі й поринути в яскраве шумовиння життя. Гадаю, усі жінки такі. Лише в цьому не зізнаються. Або ж настільки дурні, що й самі того не знають. Хіба не так? — моїх відповідей вона навіть не слухала. — Зрештою, жінки мені зовсім нецікаві. Не сприймайте, звісно, мої слова за лестощі, але направду сама лише присутність симпатичного чоловіка мені любіша за найцікавішу розмову з мудрою жінкою. Самі то лише пусті теревені... Щонайбільше про вбрання! Не так уже й часто змінюється мода... Правда ж, я легковажна? — раптом запитала вона кокетливо, і я, зачарований нею, ледве стримався, щоб не взяти в долоні її голівку й поцілувати в шию. — Та скажіть уже, що я легковажна!

Вона пригорнулася до мене ще палкіше.

Ми виїхали з алеї, покотилися вздовж гаю повз декоративні кущі, загорнені на зиму в солому, а тому схожі на тулуби якихось чудовиськ з обрубаними кінцівками й головами.

На лавочках грілися в сонячних променях люди, дивилися нам услід, шепотілися.

Якийсь час ми мовчали, відпустивши думки на самоплив. Якою ж цілком інакшою була нинішня Ангеліна, ніж та, якою я її досі уявляв! Ніби щойно сьогодні вперше її побачив!

Невже це справді та сама жінка, яку я втішав тоді в соборі?

Я не міг відвести погляду від її напіврозтулених уст.

Вона ще не зронила й слова. Ніби поринула думками у споглядання якогось видива...

Екіпаж звернув на вогку луку.

Пахло відталою землею.

— Чи знаєте ви... пані...

— Називайте мене просто Ангеліною, — тихо урвала мене вона.

— Знаєте, Ангеліно, ви... ви сьогодні всю ніч мені снилися, — насилу спромігся я вимовити.

Вона стрепенулася, ніби хотіла висмикнути свою руку з-під моєї, і вражено глянула на мене.

— Дивина! А ви — мені! Я щойно думала про це.

Знову змовкла розмова. Ми здогадалися, що нам обом снився той самий сон. Я відчув це з нуртування її крові. Її рука ледь відчутно тремтіла на моїх грудях. Уся в напрузі, відвернувшись від мене, вона дивилася убік.

Я поволі підніс її руку до вуст, відгорнув білу духмяну рукавичку, відчув, як пришвидшилось її дихання, і, ошалілий від кохання, уп’явся зубами в м’якуш її долоні.

Кілька годин по тому я, наче п’яний, брів крізь вечірній туман униз — до міста. Безцільно обирав вулички і довго, сам того не відаючи, ходив колами. Потім зупинився біля ріки, задивився у бурхливі води, перехилившись через поруччя.

Досі відчував доторк руки Ангеліни на своїй шиї, досі бачив перед собою кам’яне ложе фонтана з опалим зів’ялим листям на воді, біля якого ми вже раз прощалися — багато років тому. Тоді ми, як оце щойно, гуляли морозним імлистим парком її замку, вона схиляла голову на моє плече.

Я сів на лаву, насунув низько на чоло капелюха й за­мріявся.

Вода клекотіла поверх загати, і той клекіт поглинав останні сплески звуків міста, яке вкладалося до сну.

Час до часу я щільніше кутався у пальто й зводив погляд: ріка дедалі глибше занурювалася у тінь, аж поки врешті не вкрила її важкою повстю ніч; шумовиння під загатою яскравою білою смугою перетинало потік, добігаючи до протилежного берега.

Мені аж страшно ставало на саму лиш думку, що доведеться повертатись до своєї понурої комірчини.

Осяйне щастя короткого надвечір’я назавжди відчужило мене від моєї домівки.

За кілька тижнів, а може, кілька днів щастя минеться... і не залишиться нічого, окрім печальних, теплих споминів.

А потім що?

Потім самотність і неприкаяність тут і там, по цей і по той бік ріки...

Я підвівся. Перш ніж податися до похмурого ґетто, хотів ще раз поглянути крізь паркову огорожу на замок, де спала вона...

Я рушив у тому напрямку, звідки прийшов; навпомацки брів крізь густий туман почерез сонні площі, повз барокові фасади будинків, чорні пам’ятники, які нараз погрозливо вигулькували з пітьми, самотні сторожки. Тьмяне мерехтіння ліхтаря розросталося в імлі до велетенських, фантастичних, веселково-світляних кіл, потім ставало немов блідо-жовтим, гострим оком і розтавало в повітрі позад мене.

Ногою я намацував широкі кам’яні сходи, усіяні жорствою. Де я? Якась глибока колія стрімко веде догори? Гладкий садовий мур обабіч? Голе гілля дерева звисає над муром. Ніби з неба росте — стовбур ховається за стіною туману.

Кілька сухих крихких гілочок з хрускотом обламуються, зачепившись за мій капелюх, скочуються з пальта в імлисту сіру безодню під моїми ногами.

Хтозна-звідки з’являється промениста цятка: самотній світлячок удалині... десь... загадковий... між небом і землею...

Я, мабуть, заблукав. Це могла бути лише «стара замкова стежка» попід схилами садів Фюрстенберґа...

Глина під ногами. Мощена бруківкою дорога.

Могутня тінь вивищується наді мною, голова у чорному гостроносому ковпаку: Даліборка — Голодна Вежа, там колись скніли в’язні, тоді як у долині, в Оленячому Урочищі, влаштовували лови королі.

Тісний провулок з амбразурами, звивистий прохід, такий вузький, що плечима черкаєш стіни... і ось я вже перед рядком будиночків, заввишки з мене.

Достатньо руку простягнути, щоб торкнутися даху.

Я потрапив до провулку золотарів, де в Середньовіччя алхіміки добували філософський камінь і отруювали місячне світло.

Звідси виводила тільки одна дорога — та, якою я прийшов.

Але я вже не міг віднайти діри в стіні, через яку сюди потрапив, — усюди натикався на огорожу.

Нема ради, мушу когось розбудити, щоб розпитати дорогу... Дивно, що провулок упирається в один-єдиний будинок, більший за інші й начеб обжитий. Я не міг пригадати, щоб бачив його тут раніше... Мабуть, побілений білим тиньком, що так світиться у тумані?

Я заходжу в ворота, простую вузькою смужкою саду, притуляюся обличчям до шибки — усюди темно. Стукаю у вікно. Усередині з дверей покою з’являється старезний дід з запаленою свічкою, старечим нетвердим кроком човгає до середини кімнати, зупиняється, поволі повертає голову в бік припалих пилюкою реторт і колб під стіною, замислено оглядає велетенське павутиння у кутках, потім переводить застиглий погляд на мене.

Тінь від вилиць падає на очниці — здається, ніби вони порожні, як у мумії.

Він мене, певно, не бачить.

Я стукаю у шибку.

Не чує. Безгучно, мов сомнамбула, виходить з кімнати.

Я надарма чекаю.

Гримаю у двері — ніхто не відчиняє...

Мені не зостається нічого іншого, як самому шукати доти, доки не знайду виходу...

«Найліпше, мабуть, податися між люди, — міркував я. — До друзів — Цвака, Прокопа, Фрізландера. Сидять, видно, як завжди, у Старому Заїзді». Щоб хоч на кілька годин заглушити пекучу тугу за поцілунками Ангеліни, я швидко рушаю туди...

Троє друзяк-нерозлийвода сиділи за старим, поточеним червами столом, усі троє смалили білі глиняні люльки з тонкими чубуками.

Корчма повнилася тютюновим димом. Ледве можна було розрізнити їхні обличчя, настільки темно-брунатні стіни поглинали нужденне світло старомодної люстри під стелею.

У кутку — суха, мов веретено, скупа на слова марна кельнерка з вічною недоплетеною шкарпеткою в руках, мерхлим поглядом і жовтим качиним носом!

Крізь зачинені двері з матово-червоними портьєрами голоси відвідувачів у сусідній кімнаті долинали, наче приглушене дзижчання бджолиного рою.

Фрізландер у приплюснутому капелюсі з прямими крисами, зі своїми мушкетерськими вусами й борідкою, свинцево-сірим кольором обличчя та рубцем під оком був схожий на голландця-потопельника з якогось давно забутого століття.

Йосуа Прокоп, заткнувши вилку собі в довгі кучері, без упину барабанив по столу страхітливо довгими кістлявими пальцями й зачудовано придивлявся, як Цвак намагався натягнути на пузату пляшку араку пурпурове пальтечко ляльки-маріонетки.

— Це буде Бабінський, — повагом пояснив мені Фрізландер. — Не знаєте, хто такий Бабінський? Цваку, поясніть Пернатові, хто такий Бабінський!

— Бабінський був колись знаменитим празьким розбійником, — одразу підхопив Цвак, ні на мить не відриваючись від роботи. — Багато років він безкарно займався своїм ганебним ремеслом. Та помалу заможним родинам почало впадати в око, що то один, то інший родич не з’являвся до столу й більше ніхто його не бачив.

Спершу про це, щоправда, розмовляли мало, бо справа мала й позитивний бік — менше ротів годувати; але й не можна залишати поза увагою власне реноме в суспільстві, яке легко могло постраждати від розмаїтих пліток.

Надто коли йшлося про безслідне зникнення доньок на виданні.

До того ж і самоповага вимагала відповідного піклування про дотримання норм життя бюрґерської родини.

Дедалі частіше в газетах з’являлися оголошення: «Повернись, я все прощу!» — обставина, якої Бабінський, легковажний, як більшість убивць, не врахував, — і почали, зрештою, привертати загальну увагу.

У мальовничому селі Кртш біля Праги Бабінський, який був романтиком у душі, завдяки своїй невтомній праці звив собі з часом маленьке затишне гніздечко — хатинку, що сяяла чистотою, а перед нею — садочок з пиш­ною геранню.

А що його прибутки не давали йому змоги розширяти свій ґешефт, він був змушений десь ховати свої жертви, та так, аби це не впадало у вічі. Тож замість квітів, у яких так кохався, засіяв травою непримітний могильний насип — у разі потреби, залежно від обставин та пори року, його можна було без зусиль подовжувати.

На цьому святому місці після денних трудів Бабінський полюбляв щовечора сидіти у променях призахідного сонця і награвати на флейті сумовиті пісеньки...

— Стій! — грубо урвав Цвака Йосуа Прокоп, вийняв з кишені ключа від помешкання, приклав до рота, наче кларнет, і замугикав:

— Цімцерлім цамбусля... дех...

— Ви там були, що так добре знаєте мелодію? — здивувався Фрізландер.

Прокоп злісно зиркнув на нього:

— Ні. Надто вже давно жив Бабінський... А те, що він міг тоді награвати, я, як композитор, знаю достеменно... Ви ж у музиці нічого не тямите... Цімцерлім цамбусля... дех...

Цвак захоплено дослухав Прокопа, доки той сховав ключа до кишені, і повів далі свою розповідь:

— Горбик ріс та й ріс, це зрештою запідозрили сусіди. Одному поліцаєві з передмістя Жижково, який здалеку випадково побачив, як Бабінський саме душив шляхетну літню пані, належить заслуга у припиненні раз і назавжди злочинної діяльності того нелюда.

Бабінського арештували в його Тускулумі[5], оазі багатійських вілл.

Суд, враховуючи славу Бабінського як пом’якшувальну обставину, засудив його до смертної кари через повішення, зобов’язавши фірму братів Ляйпен Мотузки і линви всіх розмірів доставити потрібні для страти причандалля, які є в асортименті фірми. Одержати товар за помірну плату й видати квитанцію про отримання мав державний службовець.

Та під час виконання вироку мотузка обірвалася, тож Бабінського помилували й засудили до довічного ув’язнення.

Двадцять років просидів убивця за ґратами в’язниці Св. Панкратія — жодного нарікання ніхто від нього не почув. Тюремники ще й досі не нахваляться його зразковою поведінкою. Йому іноді навіть дозволяли у дні народження нашого найяснішого цісаря грати на флейті...

Прокоп одразу потягнувся до кишені по ключа, але Цвак спинив його.

— За загальною амністією, Бабінському простили решту кари, він одержав місце сторожа в монастирі Милосердних сестер. До його обов’язків належав догляд за садом, робота неважка, бо ж досвід махати лопатою він уже мав. Бабінському не бракувало вільного часу, аби плекати свій розум і серце дбайливо добраним чтивом.

Результат був надзвичайно втішний.

Кожного суботнього вечора ігуменя відпускала його до шинку розважитися, і щоразу він повертався ще до настання ночі. Казав, що занепад суспільної моралі вганяє його в смуток, а на вулицях розвелося стільки покидьків найгіршого пошибу, що миролюбному громадянинові зі здоровим глуздом ліпше завидна приходити додому.

У тодішній Празі серед ремісників, які виливали з воску всілякі дрібнички, завівся лихий звичай виготовляти маленькі фігурки розбійника Бабінського у червоних накидках.

Ледь чи не кожна потерпіла родина мала таку фігурку.

Та більшість фігурок стояли на полицях крамниць під скляними ковпаками, і ніщо так не обурювало Бабінського, як ці забавки.

«Постійно мозолити людині очі, нагадуючи їй про помилки молодості, негідно і свідчить про поганий смак, — казав Бабінський у таких випадках. — Дуже прикро, що влада не вживає жодних заходів, аби покласти край такому очевидному свинству».

Навіть на смертному одрі він обурювався.

Це таки мало свої наслідки — невдовзі по його смерті міська управа заборонила торгувати фігурками Бабінського, які спричинили таку неоднозначну реакцію у поспільстві...

...Цвак добряче відсьорбнув ґроґу зі своєї склянки — усі троє по-змовницькому заусміхалися, — потім крадькома повернув голову в бік марної кельнерки, і я помітив, як сльоза набігла їй на очі.

— То вам більше нічого додати, окрім — звісно — того, що за насолоду, отриману від чудової оповіді, ви готові заплатити за наше бенкетування, вельмишановний колеґо і майстре камей? — запитав після тривалої глибокодумної мовчанки Фрізландер.

Я розповів друзякам про свої блукання у тумані. Як ді­йшов до того місця, коли побачив білий будиночок, усі троє від хвилювання аж люльки повиймали з рота, а коли закінчив розповідь, Прокоп грюкнув кулаком по столу й вигукнув:

— Це ж треба!.. Усі леґенди, які лиш є на світі, цей Пернат переживає на власній шкірі! A propos, отой Ґолем, пригадуєте... То справа з’ясувалася...

— Як з’ясувалася? — остовпів я.

— Знаєте юродивого єврея, жебрака Гашіле? Ні? Ну, то цей Гашіле й був Ґолемом!

— Ґолем — жебрак?!

— Та ж кажу: той Гашіле був Ґолемом! Примара спокійнісінько гуляла собі нині посеред білої днини у своєму славнозвісному старомодному костюмі ХVІ століття вулицею Саніт­ровою, там його й упіймав гицель сильцем на собак...

— Та про що ви торочите? Я нічого не розумію! — скрикнув я.

— Кажу вам: то був Гашіле! Одяг, кажуть, він давніше знайшов у якійсь підворітні... Та годі про це, повернімося до білого будиночка в Малій Страні — це страшенно цікаво... Одна давня леґенда розповідає про будиночок там, нагорі, у провулку алхіміків, який видно лише в тумані, та й то не всім, лише щасливцям. Називається він Під останнім ліхтарем. Той, кого занесе туди вдень, побачить лише велетенський сірий камінь, а за ним — глибока прямовисна прірва уривається до Оленячого Урочища. Вам пощастило, Пернате, що ви не ступили зайвого кроку — кісток не позбирали б...

Під тим каменем, подейкують, захований чималий скарб. Камінь нібито заклав як підвалини будинку орден Азійських Братів, які — так припускають — заснували Прагу, а в тому домі наприкінці світу мала поселитися людина, радше кажучи, гермафродит, істота, що поєднала в собі чоловіка й жінку. На його гербі буде зображений заєць. До речі, заєць був символом Осіріса, звідси, мабуть, і походить наш Великодній заєць...

А доти це місце має охороняти Мафусаїл, аби сатана не спарувався з каменем і не породив з ним сина, так званого Армілоса. Вам іще не доводилося чути про цього Армілоса? Відомо навіть (старим рабинам відомо), який він матиме вигляд, якщо з’явиться на світ: золоте волосся, заплетене ззаду в косу з двома проділами, продовгасті очі й руки, довгі, до самих стіп.

— Цього хлюста варто намалювати, — пробурмотів Фріз­ландер, шукаючи олівця.

— То якщо вам, Пернате, усміхнеться щастя стати колись Гермафродитом і знайти захований скарб, не забудьте, що я завжди був вашим найліпшим другом, — закінчив розповідь Прокоп.

Мені було не до жартів, серце стискав туск.

Цвак, видно, помітив це. Хоч і не знав, у чім річ, поквапився мені на допомогу:

— У кожному разі, дуже дивно, навіть моторошно, що видиво перед Пернатом з’явилося саме в тому місці, з яким так тісно пов’язана старовинна леґенда! Це зачароване коло, з нього, мабуть, не вирватися людині, душа якої здатна бачити форми, непіддатні органам чуття. Нічого не вдієш: надчуттєве є найпривабливішим. А ви якої думки?

Фрізландер і Прокоп споважніли, ніхто з нас не вважав за потрібне щось відповісти.

— А ви як гадаєте, Еулаліє? — озирнувшись, перепитав Цвак. — Хіба надчуттєве не найпривабливіше?

Стара кельнерка почухала в’язальним дротиком голову, зітхнула й сказала, зашарівшись:

— Ішли б ви вже собі додому, паскуднику!

— Якась збіса напруга висить нині увесь день у повітрі, — озвався Фрізландер, тільки-но стих наш вибух реготу. — Жодного мазка пензлем не довів до кінця. Мені з голови не йде Розіна, як вона танцювала у фраку...

— Віднайшлася? — запитав я.

— Ага, «віднайшлася»! Поліція моралі надала їй довготерміновий анґажемент! Можливо, там, у Лойзичека, дівка впала в око панові комісарові. У кожному разі, вона тепер запопадливо працює й істотно сприяє притокові іноземців до єврейського кварталу. Зробилася збіса спритницею за короткий час...

— Подумати лишень, що годна витворити з чоловіком жінка, закохавши його в себе, — просто диво! — докинув Цвак. — Щоб роздобути на неї грошей, бідолашний Яромир за ніч став художником. Ходить від шинку до шинку й витинає портретні силуети відвідувачів...

Прокоп, який недочув останньої фрази, прицмокнув губами:

— Справді? Аж так погарніла Розіна? Ви ще не вкрали в неї поцілунку, Фрізландере?

Кельнерка підхопилася з місця й, обурена, вийшла із зали.

— Дурна гуска! Оцій не завадило б. Теж мені — образ цноти! Пхе! — сердито буркнув Прокоп їй услід.

— Чого ж ви хочете, вона вийшла не на той момент, що треба... До того ж шкарпетку вже доплела... — примирливо мовив Цвак.

Шинкар приніс іще гарячого ґроґу, і розмова поволі звернула на масні теми. Надто масні, щоб не збурювати вже й так збурену мою душу.

Я опирався, та що більше намагався зосередитись думками на Ангеліні, то гарячіше нуртувала кров.

Без жодних передмов я встав і попрощався.

Туман обсипав мене мініатюрними крижаними голочками, став прозорішим, однак ще було важко відчитати назви вулиць, тож я трохи збився з дороги.

Я звернув не до того провулку, хотів було вже вертатися, як почув своє ім’я:

— Пане Пернат! Пане Пернат!

Я озирнувся, задер догори голову.

Нікого!

Відчинена брама, скромна, маленька червона ліхтарня над нею, а в глибині підворітні мені начеб примарилася світла постать.

Знову почулося, вже пошепки:

— Пане Пернат! Пане Пернат!

Здивований, я увійшов у браму — раптом теплі жіночі руки обвили мою шию, і в смужці світла, що падала крізь прочинені двері, я побачив, що то Розіна тулилася до мене...