Ґолем

Нужда

За моїм вікном шаленіла хуртовина. Полки сніжинок — крихітних солдатиків у білих пухнастих шубках — пролітали, наздоганяючи одні одних, увесь час в одному керунку, ніби панічно втікали від якогось нещадного ворога. А тоді враз, немов охоплені нез’ясовним нападом люті, стрімко поверталися, та згори й знизу вдаряли в їхні фланги свіжі ворожі армії — усе закручувалося у безнадійному вихорі.

Мені здавалось, місяці минули від тих дивних, не таких уже й давніх подій, і, якби не щоденні, дедалі фантастичніші чутки про Ґолема, які щоразу повертали мене до пережитого, я б міг запідозрити у хвилини сумнівів, чи не став жертвою якогось душевного потьмарення.

З-поміж барвистих арабесок, виплетених довкола мене подій, яскравими кольорами — аж разили око — проступало те, що розповів мені Цвак про ще не розкрите вбивство так званого «масона».

У причетність рябого Лойзи я щось не вірив, хоча й не міг позбутися якоїсь невиразної підозри: тієї ночі, майже одразу по тому, як Прокоп начебто почув загадкові звуки зі стічної канави, ми бачили парубійка в Лойзичека. Та й, зрештою, не було жодних підстав вважати крик з-під землі, який цілком міг мені примаритися, людським воланням про допомогу...

Хурделиця за вікном засліпила мене, усе затанцювало перед очима. Я знову відволікся на камею, ескізну воскову модель, виліплену за портретом Міріам. Якби перенести її на блакитно-мерехтливий місячний камінь — то б був бездоганний витвір. Як я зрадів! Щастя, що серед моїх запасів матеріалу знайшлося саме те, що потрібно. Глибоко­ чорне обрамлення з рогової обманки надавало каменю правильного свічення, а контури пасували так досконало, ніби природа сама прагнула навіки зберегти витончений профіль Міріам.

Спершу я мав намір втілити в камеї образ єгипетського бога Осіріса — образ Гермафродита з книги Іббур, який, легко й надзвичайно виразно виникаючи в моїй уяві, надихав мене як митця. Але згодом, після перших борозен різця, я побачив, як вимальовується разюча схожість з донькою Шемая Міріам, і змінив свої наміри...

Книга Іббур!..

Схвильований, я відклав різця. Незбагненно, скільки трапилося у моєму житті за такий короткий відтинок часу!

Як людина, що раптом опинилася у неозорій піщаній пус­телі, я нараз усвідомив глибоку, безмежну самотність, яка відділяла мене від людей.

Чи міг би я з кимось із друзів, окрім Гіллеля, поділитися пережитим?

У тихі години збіглих ночей до мене повернувся спогад про невимовну жагу до дивовижного, що лежить по той бік тлінного світу, про спраглість дива, що терзала мене від раннього дитинства, — проте здійснення мрії відбулося так навально, мов промчався буремний шквал і жорстоко притлумив радісний крик моєї душі.

Я боявся тієї миті, коли отямлюся і з приголомшливою, спопеляючою ясністю сприйму те, що трапилося, за реальність.

Та ще не тепер! Спершу сповна насолодитися тим, як сходить на мене невимовне сіяння!

Це було мені під силу! Достатньо лише зайти до спаленьки й відімкнути касетку, де лежить книга Іббур — подарунок незнайомця!

Не так давно я торкався її, коли клав до касетки листи Ангеліни!

Час до часу знадвору долинав приглушений гуркіт, коли вітер скидав з дахів снігові замети, а тоді наставала глибока тиша — біла пухнаста ковдра на бруківці поглинала будь-який звук.

Я вже хотів знову взятися до роботи, та раптом знизу почувся металевий цокіт копит, такий гострий, аж, здавалося, іскри викрешувалися.

Відчинити вікно й визирнути надвір — годі було й думати: мороз замурував рами, а шибки до половини завіяло снігом. Мені видно було тільки Харусека й лахмітника Вассертрума, які стояли внизу й вели, вочевидь, цілком мирну бесіду; я бачив їхнє непомірне здивування, коли вони оніміло витріщилися, мабуть, на екіпаж, невидимий мені.

Чоловік Ангеліни! — майнуло в голові. Бо ж не могла то бути вона сама! Приїхати до мене... на Півнячу вулицю... власним екіпажем! На очах усіх! То було б справжнім божевіллям! Але що казати чоловікові, як він зажене мене в глухий кут запитаннями?

Заперечувати, звісно, усе заперечувати!

Я квапно зважив усі варіанти: це міг бути лише її чоловік. Він одержав анонімного листа — від Вассертрума, — що вона тут на побаченні, і їй потрібне виправдання, скажімо, вона замовила в мене камею чи щось іще... Ось! Навальний грюкіт у двері — переді мною стояла Ангеліна.

Вона не могла спромогтися на слово, але вираз її обличчя про все мені розповів: їй нічого більше ховатися. Кінець пісеньці...

А щось у мені не хотіло в це вірити, я не міг змиритися з втратою надії їй допомогти.

Я підвів її до фотеля, мовчки гладив їй волосся, а вона, виснажена до краю, заховала, мов дитина, своє личко в мене на грудях.

Ми слухали, як потріскують дрова в печі, дивилися, як шугають підлогою червоні відсвіти полум’я — то спалахують, то гаснуть... то спалахують, то гаснуть... то спалахують, то гаснуть...

«Де серденько коралове?» — звучало в мені.

Я стрепенувся: де я? Скільки часу вона вже тут сидить?

Обережно й тихо, зовсім тихо, щоб не сполохати, не розвередити болісної рани, я взявся випитувати її.

Уривками вивідав усе, що мав знати, й склав докупи, наче мозаїку:

— Ваш чоловік знає?..

— Поки ні... Він ще не повернувся... з дороги.

Отже, мова йшла про життя доктора Савіолі. Харусек правильно здогадався. Саме тому, що більше не йшлося про її життя, а про життя Савіолі, вона тут. Вона не має наміру й далі приховувати свою таємницю, збагнув я.

Вассертрум ще раз побував у Савіолі. Погрозами й силою таки дістався до його ложа.

А далі? Далі! Що він хотів від нього?

Що хотів? Про щось вона сама здогадалася, про щось довідалася: він хотів, щоб... щоб доктор Савіолі... наклав на себе руки.

Вона знала тепер причину нестямної ненависті Вассертрума: колись доктор Савіолі загнав у могилу його сина, окуліста Вассорі.

Мене мов блискавкою осяяло: бігти вниз, усе розповісти лахмітникові... що то Харусек скерував удар... потайки... а не Савіолі, доктор був лише знаряддям у його руках...

«Зрада! Зрада! — стугоніло в моєму мозку. — То ти хочеш спрямувати жагу помсти цього негідника на бідолашного сухотного Харусека?» — сумніви до крові роздирали мене навпіл.

І раптом спокійна, холодна, мов лід, думка підказала рішенець: «Дурню! Зброя ж у твоїх руках! Досить лише взяти зі столу терпуг, збігти вниз і всадити його лахмітникові в горлянку, так щоб гостряк проткнув потилицю...»

З мого серця рвався вдячний крик до Бога...

Я випитував далі:

— А доктор Савіолі?

Він, безумовно, накладе на себе руки, якщо вона його не порятує. Доглядальниці не відходять від нього ні на крок, присипляють його морфієм, та ану ж він раптом прокинеться... можливо, навіть цієї миті... і... і... ні, ні, їй треба квапитися, не можна гаяти ані секунди. Вона напише своєму чоловікові, в усьому зізнається... хай забирає дитину, лиш би жив Савіолі. Цим вона виб’є з рук Вассертрума єдину зброю, яку той має і якою погрожує...

Вона випередить його, сама відкриє таємницю.

— Ви цього не зробите, Ангеліно! — вигукнув я, думаючи лише про терпуг; мені перехопило голос від тріумфальної радості — усвідомлення своєї могутності.

Ангеліна поривалася піти. Я її не відпускав.

— Лише одне іще! Подумайте, невже ваш чоловік отак одразу повірить лахмітникові на слово?

— Але ж Вассертрум має докази, скоріш за все мої листи, можливо, мій портрет — усе, що лежало в письмовому столі в ательє, тут, по сусідству.

Листи? Портрет? Письмовий стіл? — я вже не тямив, що роблю: схопив Ангеліну в обійми й осипав поцілунками. Цілував уста, чоло, очі...

Її біляве волосся огорнуло моє обличчя золотим серпанком.

Потім, тримаючи в долонях її витончені руки, я розповів їй через слово історію про те, як смертельний ворог Вассертрума, бідний чеський студент, позабирав із шухляд усі папери, і тепер вони в повній безпеці — у мене.

Ангеліна кинулася мені на шию, сміючись і плачучи водночас. Поцілувала мене. Метнулася до дверей. Повернулася і поцілувала мене ще раз.

Потім зникла.

Я стояв, мов оглушений, усе ще відчуваючи її віддих на своїй щоці.

Я чув, як загримотіли колеса екіпажа по бруківці, як шалено зірвалися у галоп коні. За хвилину стало тихо. Мов у склепі.

У мені теж.

Раптом позад мене тихо скрипнули двері — у кімнаті стояв Харусек.

— Вибачте, пане Пернат, я довго стукав, але ви, певно, не чули.

Я лише мовчки кивнув.

— Сподіваюся, ви не подумали, тільки тому, що бачили мене за розмовою з Вассертрумом, ніби я помирився з ним? — глузливий усміх Харусека підказав мені, що то був чорний жарт. — Хочу, аби ви знали: щастя прихильне до мене... Серце отого недолюдка зм’якло до мене, пане Пернат. Дивна річ голос крові, — додав він тихо, ніби сам до себе.

Я не зрозумів, що він мав на увазі, може, мені почулося, подумав... Щойно пережита схвильованість ще бриніла в мені.

— Він хотів подарувати мені пальто, — голосно вів далі Харусек. — Я, звісно, подякував і відмовився. Мене власна шкіра гріє. А ще нав’язував мені гроші!

«І що, взяли?» — ледь не вихопилося мені, але я вчасно прип’яв язика.

Щоки студента вкрилися червоними плямами.

— Гроші, ясна річ, я взяв.

Мені кров шугонула в голову!

— Узя...ли? — пробелькотів я.

— Ніколи не гадав, що таку чисту радість можна відчути на землі! — Харусек на мить примовк і скорчив кумедну міну. — Хіба ж не найвища насолода бачити, як у господарстві матінки-природи розсудливо й мудро заправляють матеріальні блага, — він промовляв, наче пастор, побрязкуючи грошима в кишені. — Насправді ж вважаю своїм високим обов’язком скарб, довірений мені милостивою рукою, увесь до копійчини віддати задля досягнення найшляхетнішої мети...

П’яний він? Чи божевільний?

Раптом Харусек змінив тон:

— А чорний гумор у тому, що Вассертрум сам заплатив за свої ліки. Хіба ні?

Невиразна підозра, що саме ховається за словами Харусека, закралася мені в душу, й мороз пішов поза шкірою від погляду його запалених лихоманкою очей.

— Та годі про це, майстре Пернат. Завершімо ліпше нагальні ґешефти. Та дама, що приходила... то ж була вона? Як це їй спало на думку з’явитися отак серед білого дня?

Я розповів Харусекові, що трапилося.

— Вассертрум напевно не має жодних доказів, — радісно урвав мене студент. — Інакше б він не обшукував знову сьогодні вранці ательє. Дивно, що ви його не чули! Добру годину там пробув!

Мене здивувало, звідки йому все відомо, я запитав його про це.

— Дозволите? — Харусек взяв зі столу цигарку, прикурив і заходився пояснювати: — Бачте, якщо відчинити двері, перетяг з коридора потягне за собою тютюновий дим. Це, мабуть, єдиний закон природи, на якому Вассертрум визнається досконало. Як вам відомо, будинок належить йому, тож він, про всяк випадок, влаштував у зовнішній стіні ательє маленьку потайну нішу — своєрідну вентиляцію, а там — червоний прапорець. Якщо хтось заходить чи виходить з кімнати, тобто влаштовує перетяг, Вассертрум одразу помічає знизу тріпотіння прапорця. Я теж про це знаю, — сухо додав Харусек. — Мені теж видно прапорець з підвального приміщення у будинку навпроти, де ласкава доля милостиво дозволила мені замешкати. Милий жарт з вентиляцією, хоч і запатентований достойним патріархом, відомий мені вже багато років.

— Яку ж нелюдську ненависть ви маєте до нього відчувати, якщо пильнуєте кожний його крок! Та ще й віддавна, як самі кажете! — вигукнув я.

— Ненависть? — Харусек через силу всміхнувся. — Ненависть? Ненависть — це ще м’яко сказано! Ще не вигадали слова, яким можна означити мої до нього почуття. Я ненавиджу — це правда, але не його. Я ненавиджу його кров. Розумієте? Я, мов дикий звір, учуваю навіть краплину такої крові в жилах людських, а... — він зціпив зуби. — А це іноді трапляється у ґетто.

Не в змозі більше говорити від надмірного збудження, Харусек підбіг до вікна й задивився надвір. Я чув, як він намагається погамувати кашель. Якийсь час ми обоє мовчали.

— Агов, а це що таке? — раптом стрепенувся Харусек і махнув мені рукою. — Швидко! Покваптеся! Може, маєте бінокля або якусь підзорну трубу?

Ми обережно, з-за фіранки, визирали вниз.

Глухонімий Яромир стояв перед яткою лахмітника й, наскільки можна було судити з його рухів та міміки, пропонував Вассертрумові купити якийсь маленький блискучий предмет, який він ховав у долоні. Вассертрум накинувся на ту річ, мов шуліка, поніс її до свого лігва. Та вже за мить вискочив, блідий як смерть, і схопив Яромира за грудки. Зав’язалася запекла боротьба. Раптом Вассертрум відпустив хлопчину. Він ніби задумався, оскаженіло гризучи верхню заячу губу. Потім замислено глянув угору, на нас, взяв Яромира попід руку і цілком приязно повів до своєї ятки.

Ми прочекали десь зо чверть години: ті двоє, мабуть, ніяк не могли сторгуватися.

Нарешті глухонімий з’явився на порозі і з задоволеною міною подався своєю дорогою.

— Що ви на це скажете? — запитав я. — Ніби нічого надзвичайного? Видно, бідолашний хлопчина хотів виручити трохи грошей за якусь вижебрану річ...

Студент нічого не сказав на це, знову мовчки сів до столу.

Мабуть, і він не надав особливого значення події, бо за якийсь час продовжив звідти, де зупинився:

— Отож я казав, що ненавиджу його кров... Ви спиніть мене, майстре Пернат, якщо я знову надто розпалюся. Хочу зоставатися холоднокровним. Не варто марнувати нінащо свої найліпші почування. Бо потім настає ніби важке похмілля. Людина з відчуттям міри повинна тверезо добирати слова, без пафосу, як проститутка чи... чи якийсь там поет... Відколи світ стоїть, нікому й на думку не спало б «заламувати руки» з горя, якби не актори, яким цей жест видавався особливо пластичним.

Я зрозумів, він навмисне теревенить, що на язик спливало, аби відновити душевну рівновагу. Це йому ніяк не вдавалося. Харусек нервово метався кімнатою, хапав усе, що під руку потрапляло, а потім розсіяно ставив на місце й несподівано повертався до своєї теми:

— Я вгадую цю кров у щонайменшому мимовільному порухові людини. Я знаю дітей, які схожі на нього і вважаються його дітьми, та не з одного вони роду — мене не обдуриш! Довгі роки я не знав, що доктор Вассорі його син, але, так би мовити, занюхав його...

Ще малим хлопцем, коли я й підозрювати не міг, який до мене має стосунок Вассертрум, — при тих словах Харусек пильно глянув на мене, — я вже володів тим даром. Мене топтали, били, на мені живого місця не було, яке б не зазнало нестерпного болю; мене морили голодом і спрагою, ледь не доводячи до божевілля, спонукаючи їсти сиру землю, але я не міг ненавидіти своїх катів. Просто не міг. У мені не залишалося місця ще й на ненависть... Розумієте? Хоча все моє єство просякнуте нею.

Ніколи Вассертрум не заподіяв мені ані найменшої кривди, ніколи не бив мене й не ображав — хоча б раз насварив, коли я вуличним хлопчиськом вештався під ногами! Я це точно знаю, та все ж уся моя лють і жага помсти спрямована проти нього. Лише проти нього!

Навіть у дитинстві я ніколи не дошкуляв йому прикрими витівками, а коли це робив хтось інший, відходив убік. Зате міг годинами стояти у підворітні, зачаївшись за вхідними дверима й припавши до щілин, не зводити з нього погляду, аж мені чорніло в очах від нез’ясовної ненависті.

Гадаю, саме тоді й заклався у мені талант провидництва, який миттю прокидається, досить мені ввійти в контакт з істотою, ба навіть річчю, пов’язаною з ним. Тоді ж я, певно, підсвідомо вивчив кожний його рух: манеру носити плаща, торкатися предметів, кашляти й пити і ще тисячі інших дрібниць, доки все це настільки в’їлося мені в душу, що з першого погляду, де б це не було, з непомильною точністю впізнавав сліди його перебування.

Згодом це стало заледве не манією: я позбувався невинних речей лише тому, що мене гнітила думка: його рука їх торкалася. І навпаки: інші ставали дорогими моєму серцю, як друзі, які теж бажали йому зла.

Якусь мить Харусек мовчав, утупившись відсутнім поглядом у порожнечу. Його пальці мимоволі гладили терпуг, що лежав на столі.

— А коли кілька співчутливих учителів зібрали трохи коштів на моє навчання і я зміг студіювати філософію та медицину, зміг при тому навчитися мислити, отоді поступово я збагнув, що таке ненависть. Лише те ми здатні глибоко ненавидіти, що є часткою нас самих.

Отак, крок за кроком, я довідався про все: ким була моя мати, а може... може, й досі є, якщо ще жива... і що в моєму тілі, — тут Харусек відвернувся, аби я не бачив його обличчя, — тече його огидна кров... Так, так, Пернате, чом би вам цього не знати: він мій батько! Тоді я збагнув, де корінь зла... Іноді мені вбачається таємнича закономірність у тому, що я сухотник і кашляю кров’ю: моє тіло опирається усьому, що успадковане від нього, й з обридженням те відкидає.

Часто моя ненависть супроводжувала мене й у снах, намагалася потішити картинами розмаїтих тортур, яких я міг би йому завдати. Але я сам відганяв їх від себе, бо вони завжди мали якийсь прісний присмак і задоволення не приносили.

Отак зосередившись думками на собі, дивуюся: не існує у світі нікого й нічого, що могло б збудити в мене ненависть, ба просто неприязнь, окрім нього та роду його... І тоді огортає мене відразне відчуття: я міг би стати тим, що називають порядною людиною! Але, на щастя, це не так. Я вже вам казав: у мені немає більше місця...

Тільки ж не думайте, мовляв, трагічна доля озлила мене (що він заподіяв моїй матері, я довідався значно пізніше). Я зазнав одного радісного дня, з ним не зрівняється ніщо, доступне звичайному смертному. Не знаю, чи відомо вам, що таке внутрішня, справжня, гаряча побожність? Я теж до того часу не знав... Того дня, коли Вассорі вкоротив собі віку, я стояв унизу, біля ятки, і бачив його тієї миті, коли сповістили новину. Він сприйняв її «тупо», без жодного виразу, як актор-дилетант у мізансцені, вибудуваній реальним життям. Може, з годину простояв у прострації, ледь задерши над зубами криваво-червону заячу губу, а погляд мав такий... такий... звернений у себе... Отоді я відчув пахощі ладану, звіяні крилами архангелів.

Ви знаєте чорний образ Скорботної Діви Марії у Тинському храмі? Я упав перед нею ниць, і раюванням переповнилась душа...

Дивлячись на Харусека з мрійними великими очима, у яких бриніли сльози, згадав я слова Гіллеля про незбагненність темного шляху, простеленого перед братами смерті.

Харусек вів далі:

— Зовнішні обставини, які «виправдовують» чи то пояснюють мою ненависть в очах штатних суддів, вас, вочевидь, не зацікавлять: факти видаються верстовими віхами, насправді ж виїденого яйця не варті. Вони, як дражливий для вуха ляскіт корків з-під шампанського, — лише недолугим телепням здається, що саме в цьому полягає весь шик забави.

Вассертрум усіма звичними для таких типів сатанинськими способами змусив мою матір підкоритися його волі, а може, ще й гірше... А потім... потім продав її... у дім розпусти... Це не важко зробити, якщо бути запанібрата з поліційним начальством... Та не тому, що вона йому остогидла, о ні! Я знаю усі закамарки його серця: того дня, як її продав, він уповні усвідомив, як насправді безмежно її кохає... Такі, як він, чинять ніби всупереч здоровому глузду, але завжди однаково. Його загребуще бабакове начало бунтує при появі покупця, хай той навіть платить добрі гроші; його гнітить лише одне: «необхідність» віддати товар. Поняття «володіти» для нього понад усе, і якби Вассертрум міг собі витворити якийсь ідеал, він утілився б в абстрактному понятті «власність»...

Цей страх виріс у ньому непомірно, до розмірів гори: не бути більше «певним себе»; не хотіти віддавати щось на вівтар любові, а бути змушеним віддавати; відчувати присутність невидимого, що могло б закувати в кайдани його волю чи те, що б він хотів, аби звалося його волею. Це був початок. Що було потім, відбувалося автоматично. Так, щука — хоче вона чи ні — механічно хапає усе блискуче, що пропливає повз неї.

Тож збути мою матір з рук стало для Вассертрума природним наслідком його попередніх вчинків. Він удовольнив відчуття, рештки яких ще десь глибоко в ньому дрімали: жадоба грошей і збочена насолода від самобичування... Вибачте, майстре Пернат, — голос Харесека раптом зазвучав так твердо й притомно, аж я злякався. — Вибачте, що я страшенно детально про це розповідаю, та коли вчишся в університеті, а під рукою купа літератури, якою забиваєш собі мозок, мимоволі починаєш говорити по-книжному витіювато.

Аби зробити студентові приємність, я змусив себе усміхнутися, хоча у глибині душі добре розумів: він ледь стримує плач.

Якось треба йому допомогти, міркував я, принаймні хоч трохи, наскільки зумію, розрадити в горі. Я непомітно вийняв з шухляди комода останні сто гульденів однією банкнотою і поклав до кишені.

— Колись згодом, коли заживете заможніше, станете лікарем, ваша душа заспокоїться, пане Харусек, — мовив я, щоб скерувати розмову в мирне русло. — Скоро ваш докторат?

— Найближчим часом. Я чуюся зобов’язаним перед своїми благодійниками скласти цей екзамен. Хоча сенсу в цьому немає, мої дні вже полічені...

Я хотів, як це прийнято, заперечити, мовляв, він дивиться на світ у надто чорних барвах, але Харусек урвав мене, усміхнувшись:

— Так навіть ліпше. Невелика то втіха наслідувати комедіантів-ескулапів, щоб потім, урешті-решт, ставши дипломованим отруйником, здобути дворянський титул, — додав він жовчно. — Шкода тільки, що я ніколи не зможу приносити користі своєю працею тут, в ґетто, — він узяв до рук капелюха. — Не хочу вам довше заважати... Чи, може, ви ще щось маєте сказати з приводу Савіолі? Гадаю, ні. Дайте мені, у кожному разі, знати, як довідаєтеся щось нове. Найліпше, почепіть люстерко на вікно — то буде мені знак навідатися в гості. До мого ж запілля нізащо не приходьте, Вассертрум одразу запідозрить нас у змові. До речі, дуже мені цікаво, до чого він тепер вдасться, побачивши, як дама навідувалася до вас. Скажете просто, що просила полагодити прикрасу, а як не відчепиться, прикиньтеся буйним...

Я ніяк не міг вибрати моменту, щоб підкинути Харусекові гроші. Узяв з підвіконня грудку воску й сказав:

— Ходімо, я трохи проведу вас. Гіллель мене чекає.

Харусек остовпів.

— Ви з ним товаришуєте?

— Та трохи. Знаєте його? Чи, може, також недовіряєте йому? — я мимоволі усміхнувся.

— Боже збав!

— Чому так категорично?

Харусек завагався з відповіддю, а тоді, подумавши, відповів:

— Сам не знаю чому. Щось підсвідоме: щоразу, зустрічаючи його на вулиці, мені хочеться зійти з тротуару й прихилити перед ним коліно, мов перед священиком, який виносить Святі Дари. Бачте, майстре Пернат, це людина, яка кожним своїм атомом є цілковитою протилежністю Вассертрума. Скажімо, християни нашого кварталу, які, як завжди, облудно поінформовані, мають його за скнару й потайного мільйонера, а він насправді надзвичайно бідний.

— Бідний? — злякано сіпнувся я.

— Еге ж, іще бідніший за мене. Слово «брати» знає він, гадаю, хіба з книжок. А коли Гіллель кожного першого числа місяця виходить з «ратуші», жидики-жебраки біжать поперед нього, бо знають: першому-ліпшому з них він віддасть усю свою мізерну платню, а вже за кілька днів голодуватиме разом з донькою Міріам. Якщо правду каже старовинна притча Талмуда, що з дванадцяти єврейських родів десять прокляті й два святі, то він уособлює оті два, а Вассертрум — решту десять. Ви ще не помітили, як міняється на обличчі Вассертрум, коли Гіллель проходить повз нього? Це цікаво, скажу я вам! Бачте, така кров не змішується; від змішання діти мертвими народжуються. За умови, що матері не вмерли від жаху ще раніше! Гіллель єдиний, кого остерігається Вассертрум, — боїться його, наче вогню, обходить десятою дорогою. Можливо, Гіллель є для нього втіленням чогось нез’ясовного й абсолютно незбагненного. Можливо, вчуває у ньому кабаліста...

Ми спускалися сходами.

— Як гадаєте, кабалісти існують ще й нині? І чи взагалі існує кабала? — запитав я, насторожено очікуючи відповіді, але Харусек, здавалося, мене не чув.

Я повторив своє запитання.

Не звертаючи на мене уваги, він показав на двері на сходовій кліті, склепані з покришок дерев’яних скринь.

— Маєте нових сусідів — убога єврейська родина: юродивий музикант Нефталій Шафранек з донькою, зятем і внуками. Поночі, зостаючись наодинці з дівчатками, він впадає у шал: зв’язує їх докупи за великі пальчики рук, щоб не втекли, запихає до старої курячої клітки й навчає їх «співу» — так це називається у нього, — щоб потім вони самі змогли заробляти собі на прожиток. Це якісь украй безглузді німецькі пісеньки, окремі куплети, виловлені у надрах його затуманеного мозку, прусські войовничі гімни та всяке таке інше.

Й справді крізь двері в коридор пробивалися тихі звуки дивної мелодії, смичок скрипки різав вухо неймовірним фальцетом, у якому вчувався монотонний мотив вуличної пісеньки, а два тонесенькі дитячі голоски підспівували: «Пані Пік, пані Гок, пані Кле-пе-тарш, тут вони стояли, довго розмовляли...».

Це звучало так божевільно й комічно водночас, що я не стримався і голосно зареготав.

— Зять Шафранека — його жінка продає школярам на базарі келишками огірковий розсіл — цілими днями метається по бюрах, випрошуючи старі поштові марки, — з роздратуванням у голосі вів далі Харусек. — Потім він їх сортує. Якщо знаходить проштемпельовані по самому краєчку, складає на купку, обрізає штемпелі, тоді склеює і продає за нові. Спочатку ґешефт процвітав, він заробляв, бувало, й по гульденові за день, та, зрештою, це пронюхали великі єврейські промислові магнати Праги і тепер самі цим промишляють — збирають вершки...

— Чи ви б поділилися з ближнім, Харусеку, якби розжились на зайві гроші? — квапно запитав я — ми вже стояли перед дверима Гіллеля, я постукав.

— Невже вважаєте мене таким ницим, якщо допускаєте протилежне? — вражено запитав він у відповідь.

За дверима почулися кроки Міріам. Я дочекався, поки вона натисне клямку, і швидко запхав банкноту студентові до кишені.

— Ні, пане Харусек, я вас за такого не вважаю, але ви б мали мене за ницу людину, якби я цього не зробив...

Перш ніж він устиг зреаґувати, я потиснув йому руку й зачинив за собою двері. Вітаючись із Міріам, я водночас прислухався, що він там робить.

Харусек якусь хвилю стояв, потім тихо схлипнув і, намацуючи ногами сходи, поволі рушив униз. Як старець, який боїться пуститися опори...

Це вперше я прийшов до помешкання Гіллеля.

Кімната без жодних прикрас, як тюрма. Неймовірно чис­та, посипана білим піском підлога. З меблів лише два стільці, стіл та комод. Дерев’яні підставки по два боки під стіною.

Міріам сиділа навпроти мене біля вікна, я м’яв у руках грудку воску, виліплюючи портрет.

— Щоб уловити схожість, треба бачити перед собою обличчя? — скромно запитала Міріам тільки задля того, щоб порушити мовчання.

Ми ніяково уникали зустрічатися поглядами. Вона не знала, куди очі подіти від сорому за злиденне помешкання, а в мене палахкотіли щоки від злості на самого себе, що я досі навіть не поцікавився, як живе її батько.

Та треба було щось відповісти!

— Не так задля схожості, як для того, щоб порівняти, чи добре я відчув внутрішню атмосферу... — ще промовляючи слова, відчув, як фальшиво вони звучать.

Довгі роки я сліпо дотримувався помилкового принципу, неначе потрібно вивчати зовнішню природу для того, щоб творити художній твір. І лише тієї ночі, коли Гіллель розбудив мене, мені відкрилося внутрішнє бачення, істинне споглядання із заплющеними очима, яке одразу зникає, досить розімкнути повіки. Талант, що ним хизуються усі митці, насправді мають лише одиниці серед мільйонів.

Як тільки я на таке відважився: перевіряти непомильне бачення душі недосконалими засобами фізичного зору?

Міріам, судячи з виразу її обличчя, подумала, здавалося, про те ж саме.

— Не сприймайте буквально, — поспішив виправдатися я.

Вона уважно придивлялася, як я грифелем поглиблюю риси воскової моделі.

— Мабуть, неймовірно важко скрупульозно переносити кожний штрих на камінь?

— Це лише механічна робота. Здебільшого...

Пауза.

— Дозволите мені згодом подивитись на готову камею?

— Вона призначається вам, Міріам...

— Ні-ні, це неможливо... це... це... — у неї затремтіли руки.

— Невже навіть такої дрібнички не хочете від мене взяти? — швидко урвав я її. — Мені б так хотілося зробити для вас і більше...

Вона рвучко відвернулася.

Що я ляпнув! Напевно, глибоко образив її... Мої слова прозвучали з натяком на її бідність. Чи можна це виправити? Чи не стане ще гірше?

Я зробив таку спробу.

— Спокійно вислухайте мене, Міріам. Прошу вас... Я так багато чим зобов’язаний вашому батькові... Ви навіть уявити собі не можете...

Міріам розгублено, непорозуміло глянула на мене.

— Так, так, незмірно зобов’язаний... Більше, аніж жит­тям.

— Бо допоміг вам, коли ви втратили свідомість? Але в цьому не було нічого надзвичайного.

Я відчув: вона нічого не знала про ті узи, які пов’язували мене з її батьком. Я обережно вивідував, як далеко можу за­йти в розмові, щоб не виказати того, що замовчував Гіллель.

— Гадаю, духовна допомога набагато цінніша за фізичну. Я маю на увазі духовний вплив однієї людини на іншу. Розумієте, що я хочу сказати, Міріам? Людину можна зцілити не лише тілесно, але й духовно...

— І він...

— Так, ваш батько зцілив мене! — я схопив її за руку. — Невже не розумієте, що я від щирого серця прагну віддячитися, якщо не йому, то найближчій до нього людині — вам! Довіртеся мені хоч на дрібку! Невже ви не маєте жодного бажання, яке б я міг сповнити?

Дівчина похитала головою.

— Вам здалося, що я тут страждаю?

— Звісно, ні... Але, може, маєте якісь клопоти? Я б міг допомогти їх залагодити. Ви мусите — чуєте?! — мусите дозволити вам допомогти! Хіба мешкали б ви у цьому похмурому, темному провулку, якби все було просто у вашому житті? Ви ж така ще юна, Міріам, і...

— Але й ви тут мешкаєте, пане Пернат, — усміхнулася дівчина. — Що вас прив’язує до цього будинку?

Я вражено замовк. А й справді... Так, вона має рацію. Чому, власне кажучи, я мешкаю тут? Я б сам собі не зміг пояснити чому. Що пов’язує мене з цим будинком? — раз у раз запитував я себе, поринувши в прострацію. Я не мав відповіді, на мить забув, де перебуваю. Раптом мов опинився десь у височині... у зачарованому саду, де запаморочливо пахла квітуча бузина... І дивився звідти вниз, на місто...

— Я розвередила якусь рану? Завдала вам болю? — звідкись здалеку долинув до мене голос Міріам.

Вона схилилася наді мною, боязко зазираючи в обличчя.

Мабуть, я довго сидів закляклий, що вона стривожилася.

Мить мене переповнювало вагання, та раптом ніби гребля прорвалася — я відкрив Міріам душу до самого дна.

Як давньому вірному другові, з яким прожив усе життя і від якого не маю таємниць, я розповів їй усе про себе, як випадково довідався від Цвака про своє божевілля у юні роки, про те, як втратив пам’ять і забув своє минуле, як дедалі частіше перед моїми очима зринають видива, які корінням сягають тих далеких днів, про те, як боюся миті, коли згадаю усе й істина знову розтерзає мене.

Промовчав лише про те, чого зазнав у підземному лабіринті і що певним чином пов’язував із її батьком.

Міріам тісно пригорнулася до мене і слухала, затамувавши подих, з глибоким співчуттям, від якого мені мліло серце.

Нарешті я знайшов людину, з якою можна виговоритися, коли самотність згнітить душу. Щоправда, був іще Гіллель, але він видавався мені позахмарною істотою, яка з’являлася й зникала, наче недосяжне для мене світло.

Я сказав їй про це, і вона зрозуміла. Вона теж його так сприймала, хоч і був він їй батьком.

Гіллель безмежно любив доньку, а вона його.

— Та все ж ми розділені, мов скляною стіною, яку я не спроможна розбити, — зізналася вона мені. — Так завжди було, скільки себе пам’ятаю. Мені маленькій він часто з’являвся уві сні й завжди в шатах первосвященика: золота таб­лиця Мойсея з дванадцятьма каменями на грудях, зі скронь сіялися голубуваті промені сяйва. Його любов здатна здолати смерть, але нам не під силу її збагнути. Так і мама завжди казала, коли ми з нею потай розмовляли про нього, — Міріам раптом здригнулася, мов зі страху, і затремтіла всім тілом. Я хотів підвестися, але вона мене стримала. — Не турбуйтеся, це пусте. Лише спомин... Коли мама померла — лише я знаю, як він її кохав; я тоді була ще зовсім маленькою дівчинкою, — мені здавалося, я задихнуся від болю. Я кинулася до батька, вчепилася в його сукман, хотіла кричати, але й звуку видобути з себе не змогла — мов скам’яніла, і тоді... тоді... Ще й досі мені мороз поза шкіру, як згадаю... Він усміхнувся мені, поцілував у чоло й провів рукою по очах... Від тієї миті й досі увесь біль від утрати мами наче вигорів у мені. Ані сльозинки не зронила я на її похороні. Сонце в небі здавалося мені променистою долонею Господа, дивно було мені, чому люди плачуть. Батько йшов разом зі мною за труною; коли я підводила до нього очі, він щоразу ніжно усміхався, і я відчувала, як здригалася юрба, дивлячись на це.

— Ви щасливі, Міріам? Цілком щасливі? Чи не буває вам лячно мати за батька істоту, яка переросла все людство? — тихо запитав я.

Міріам радісно похитала головою.

— Я живу, мов у блаженному сні. Коли ви перше запитали мене, пане Пернат, чи не маю я якихось клопотів і чому ми тут мешкаємо, я ледь не засміялася. Хіба чудова природа? Так, дерева зелені, небо блакитне, але я можу ще краще собі все це уявити, заплющивши очі. Невже конче сидіти на луці, щоб побачити це? А трохи злиднів... і... голоду? Вони сторицею компенсуються сподіванням і очікуванням.

— Очікуванням? — здивувався я.

— Очікуванням дива. Знайоме це вам? Ні? Тоді ви дуже, дуже убога людина... Мало хто здатний на таке. Тому я, бачте, ніколи й не виходжу на люди, ні з ким не спілкуюся. Раніше я мала двох подруг, єврейок звісно, як і я сама. Але, розмовляючи, ми не чули одна одної: вони не розуміли мене, а я — їх. Коли я говорила про дива, вони спершу думали — я жартую, та, помітивши, яку надзвичайну вагу це має для мене, і що, кажучи про дива, я маю на увазі щось зовсім інше, аніж те, що розумники-німці в окулярах — закономірний у природі ріст трави, скажімо, — вони готові були вважати мене причинною. Однак на заваді поставала моя гнучкість розуму, мої знання гебрейської і арамейської мов, уміння читати арамійською біблійні коментарі таргум і мідраш і багато чого іншого. Нарешті вони вигадали слово, яке зовсім ні про що не свідчить, назвали мене перечуленою...

Коли ж я намагалася пояснити їм, що для мене сенсом, суттю у Біблії та всіх святих писаннях є диво й лише диво, а не моральні й етичні приписи, які є хіба прихованими шляхами, що ведуть до дива, вони відбувалися якимись банальними відмовками, боялися щиро визнати, що вірять лише в ті релігійні постулати, які нічим не відрізняються від бюрґерських законів. Вони незатишно почувалися від самого лиш слова «диво», втрачали землю під ногами, казали...

Ніби є щось прекрасніше, ніж втратити землю під ногами!

«На те існує світ, щоб думати про його конечність. Щойно тоді починається життя...» — якось сказав мій батько. Не знаю, що він мав на увазі під «життям», але іноді я відчуваю: настане день, коли я ніби «прокинусь», хоча й не можу до пуття уявити, у якій іпостасі. І цьому пробудженню, гадаю, передуватимуть дива...

«Ти вже зазнала колись дива, що так його сподіваєшся?» — часто запитували мене мої подруги, а коли я відповідала заперечно, умить раділи, навіть зловтішалися. Ось скажіть, пане Пернат, ви б зрозуміли таких? А про те, що іноді я таки зазнавала дива... малесенького... крихітного, — очі Міріам заблищали, — я ніколи їм не признавалася...

Її голос ледь не похлинувся сльозами радості.

— ...але ви мене зрозумієте: часто тижнями, а то й місяцями, — Міріам зовсім стишила голос, — ми тільки дивом і жили. Коли вдома не було ні крихти хліба, ані рісочки, я знала: час настав! Тоді я сідала ось тут і чекала, чекала... аж серце заходилося, що я й дихати не могла. А потім — мене ніби хтось тягнув — я збігала униз, металася вулицями, квапилася несамовито, щоб устигнути додому до повернення батька.

І... і всякчас знаходила гроші, бувало більше, бувало менше, але завжди їх ставало, аби купити найнеобхідніше. Часто натикалася на цілий гульден посеред вулиці, здалеку бачила його поблискування. Люди наступали на нього, ковзалися, але не помічали. Іноді мене проймала така самовпевненість, що я не одразу виходила з дому, спершу ретельно обдивлялася підлогу в кухні, чи не спали нам з неба гроші або хліб...

Мені майнула в голові думка, від якої я мимоволі усміхнувся.

Міріам помітила це.

— Не смійтеся, пане Пернат, — благально мовила вона. — Повірте, з часом ці дива ставатимуть лише більшими, й одного разу...

— Я не сміюся з вас, Міріам! — заспокоїв я дівчину. — Як ви могли таке подумати! Я неймовірно щасливий, що ви не така, як інші, не схожа на тих, хто кожній події шукає звичного пояснення і комизиться («Слава Богу!» — зазвичай вигукуємо ми в таких випадках), якщо трапляється щось виняткове...

Міріам простягнула мені руку.

— Правда ж, пане Пернат, ви більше ніколи не пропонуватимете мені... нам... допомогу? Тепер, коли знаєте, що таким вчинком могли б позбавити мене можливості зазнати дива...

Я пообіцяв їй. Однак із застереженням.

Тієї миті відчинилися двері, до помешкання увійшов Гіллель.

Міріам обняла його. Гіллель привітався зі мною, щиро й приязно, однак знову з холодним «ви» у звертанні.

Його начеб гнітила легка втома або ж тривога. Чи, може, я помилявся?

Можливо, мені так лише здалося через присмерк у кімнаті.

— Ви, мабуть, прийшли за порадою стосовно тієї незнайомої пані? — озвався він, коли Міріам залишила нас наодинці.

Збентежений, я вже хотів було його урвати, але Гіллель не дав мені прийти до слова.

— Я знаю від студента Харусека. Заговорив з ним на вулиці, бо він видався мені трохи чудним. Емоції просто переповнювали його. Харусек усе мені розповів, навіть про те, що ви дали йому грошей, — Гіллель пронизував мене поглядом, дивно наголошуючи на кожному слові, але я не розумів, що саме він хотів тим сказати. — Звісно, це проллє кілька кра­пель щастя з неба і... і... гроші тут не зашкодять, але, — він на мить замислився. — Але іноді таке співчуття може завдати страждань... Допомагати — то зовсім не така проста справа, як ви собі гадаєте, любий друже! Інакше було б дуже легко врятувати світ. Чи ви мені, може, не вірите?

— Але ж ви й самі подаєте бідним, Гіллелю? Часто останнє, що маєте, хіба ні? — запитав я.

Він похитав, усміхаючись, головою.

— Ви за ніч, видно, талмудистом стали, якщо відповідаєте запитанням на запитання. Важко сперечатися...

Гіллель замовк, ніби сподівався моєї відповіді, але я знову не зрозумів, чого він чекає.

— До речі, повертаючись до теми, — повів він далі вже іншим тоном, — не думаю, що вашій протеже, маю на увазі ту пані, щось на цю мить загрожує. Хай усе йде собі, як іде. Бо ж кажуть, «не квапся поперед батька в пекло». Розумний чоловік, як на мене, зачекає і все добре зважить. Можливо, так складеться, що Аарон Вассертрум стрінеться зі мною, але він сам повинен цього захотіти — я не робитиму першого кроку. Він мусить прийти сюди, байдуже, до мене чи до вас, і тоді я з ним побалакаю. А вже від нього залежатимете, послухає він моєї поради чи ні...

Я полохливо намагався хоч щось прочитати з обличчя Гіллеля. Так холодно й дещо грізно він зі мною ще не розмовляв. За цими чорними, глибоко посадженими очима таїлася прірва.

«Між нами ніби скляна стіна», — згадалися мені слова Міріам.

Я спромігся лише мовчки потиснути йому руку й піти геть.

Гіллель провів мене до дверей. Піднімаючись сходами, я озирнувся: Гіллель стояв біля свого помешкання, приязно махаючи мені вслід, як людина, яка ще хотіла б щось сказати, але не може...