Оксамитовий перевертень

Епілог — нині

Пасажирський потяг із Сімферополя мав прибути о тринадцятій сорок, і Тамарі здавалося, що та тринадцята сорок ніколи не настане. Жінка шалено нервувала, не дивлячись на безперервне щебетання Наріне, котра таким чином намагалася її підбадьорити й заспокоїти. Коли сьогодні вранці Тома сказала їй про свій намір поїхати разом із сином геть з міста, дівчина виразно засмутилася, але утрималася від розпитувань та відмовлянь. Вона досі не знала повної картини всього, що сталася, і Тома не поспішала розповідати їй подробиці, вирішивши, що народна мудрість «менше знаєш — міцніше спиш» у даному випадку актуальна, як ніколи. Краще їй нічого не знати, а їм усім якнайшвидше розпрощатися. На щастя, Вересень учора висловив пропозицію взяти Наріне до себе на квартиру і сьогодні під вечір мав заїхати за нею самою та її речами. От і чудово; заразом це допомогло Томі уникнути паршивої необхідності виганяти бідолашну дівчину на вулицю. У цих двох все має бути добре, особливо після того, як вона з Іванком забереться звідси якнайдалі.

Тамара розуміла, що не перемогла. Перемогти Його неможливо. Не кажучи вже про те, щоб убити. Те, що сталося учора, — не її перемога, а Його маленький відступ. Тимчасовий. Дуже скоро Він напевно повернеться, щоб забрати-таки своє. Але вона не дозволить; не дозволила вчора, то надалі й поготів. Мабуть, відтепер це її хрест на все подальше життя.

Учорашній допит затягнувся до опівночі, хлопці з відділка покійного Капелюшного добряче попили кров з їхньої трійці. Але все ж відпустили. Головним оповідачем виступив Вересень, і саме завдяки його авторитету й красномовству вдалося відбутися попередженнями не виїжджати з міста, яке, до речі, Тома збиралася порушити. Але зараз це здавалося їй найменш значущою з усіх її проблем...

Після тридцяти розтягнутих на роки хвилин поїзд, грюкаючи колесами, нарешті підповз до перону. Тамара закусила губу, очікуючи якогось сюрпризу, але коли серед інших пасажирів її Іванко таки з’явився в тамбурі, не змогла стримати сліз. Вона кинулася крізь натовп, упала навколішки й затисла хлопчика в міцних обіймах. Терпляче витримавши п’ять секунд цієї чемпіонської хватки, дитина попросила:

— Ма, ну відпусти, я ж задихнуся... І люди дивляться... Ма-а, незручно ж...

Далі вони всі поверталися додому в таксі. Перші дві хвилини Іванко витратив на знайомство і знаходження спільної мови з Наріне, а увесь залишок дороги без упину переповідав їм обом свої пригоди на морі. Хвалився рекордами в ловлі бичків, у пірнанні та купанні, а насамкінець оприлюднив величезну кількість друзів, придбаних за вельми короткий час. Довго оповідав про якогось дорослого дядька, з котрим здружився особливо сильно і який щодня розповідав йому цікаві казкові історії. Потім оповідь без жодних пауз перемістилася з таксі до квартири. Хай як Тома скучила за сином, але слухати його довше години було важко, тому виконувати обов’язки слухача лишилася Наріне. До того ж дівчина — золота душа! — сама запропонувала зготувати Іванкові обід, чим звільнила Томі досить часу для пакування речей. Вже в дальній кімнаті, жбурляючи речі на диван для подальшого сортування їх за потрібністю, жінка напружено розмірковувала, куди ж їм податися тепер. Конкретного плану вона ще не мала — серед інших була думка набитися до колишнього чоловіка, що нині мешкав у Черкасах, хоча цей варіант хіба що на пару тижнів, — але бажання тікати з Київа було незламним. Не те щоби вона вірила, що відстань зможе вберегти її від такого роду небезпеки, але спробувати було варто. І з цього моменту вона абсолютно точно припиняла свій підробіток відьомством.

Її замислений стан розпався на друзки, коли грайливий сміх, що долинав з кухні, змінився дзенькотом посуду. Щось скляне розлетілося по підлозі, потім голосно верескнула Наріне. Услід за цим долинув здавлений смішок Іванка та ляскіт чогось металевого. І далі вся квартира занурилася в тишу, щільну та непорушну, неначе увесь світ раптом зупинився. Тамара навіть приклала пальця до шиї, щоби переконатися, що її серце все ще б’ється, а потім обережно визирнула з кімнати.

— Іванку?

Тиша накрила також і її шосте чуття, подібно до товстої ватяної ковдри. Вона не відчувала взагалі нічого. Ніби... ніби в неї більше й не було ніякого дару.

— Наріне!

Боже, чому вони мовчать? Вона рушила коридорчиком, що мав вивести до передпокою і далі, у кухню, але на півдорозі зупинилася, побачивши, як з-за рогу повільно виповзає доріжка блискучої вишневої рідини. Що це, варення, чи...

— Іванку!!!

Десь зовсім поруч пролунав ще один хлопчачий смішок. А потім голос її сина мовив пустотливо, поволі перетворившись на оксамитово-шоколадний баритон:

— Називай мене Малусом, матусю.