Оксамитовий перевертень

ГЛАВА 12 Поперед батька в пекло

— Господи, та тут мертві пташки! — плаксивим голосом повідомила Одарка.

— Де? — невдоволено відгукнувся Павло. Бляха-муха, з того часу, як вони лишень підпливли до берега, ця тупувата дівка тільки й робить, що скиглить щохвилини. «А може, не треба?», «а як там хтось є?», «а раптом нас упіймають?». Якби не її звичка носити коротенькі платтячка, які при найлегшому подуві вітерця дарують можливість милуватися білими трусиками хазяйки, і не видатні цицьки, що на кожному кроці ледь не вивалюються з вирізу, фіг би він узяв із собою цю дурепу. У Пірновому тьолок вистачає, хай, може, й не таких фігуристих, але цілком підходящих, щоби відсвяткувати повноліття як годиться. Та він вже давно поклав око саме на Одарку. Ех, чого вони всі чим гарніші, тим дурніші? Спеціально позичив у брата моторку «Романтика», щоби покатати її Десною, провести екскурсію закинутою базою відпочинку, а потім спокусити і трахнути на лоні природи (про останній намір, втім, Павло завбачливо змовчав), а вона замість радіти й дякувати ниє й ниє. Ну та нічого. Все ж таки Одарчині м’які форми варті її нудіння. Оно вже база попереду, зара’ заспокоїмо, приголубимо, знайдемо затишну місцинку... зате потім усі пацани йому заздритимуть. І брат теж буде на нього по-іншому дивитися... По-дорослому. Так що треба потерпіти.

— Ну? Де твої пташки?

— Оно! — тицьнула Одарка пальчиком з неакуратно нафарбованим нігтиком кудись униз. — Під ноги подивися, блін! Вони тут скрізь! Я боюся...

Павло опустив погляд на землю і дійсно зауважив кількох птахів, що лежали у траві догори лапками. Шпаки, горобці, кілька голубів і навіть сорока. Лежали, схоже, вже не перший день. Він пнув ногою один з трупиків.

— Тю ти, розкричалася. Ну то й що? Мертвих птахів не бачила?

— Бачила, але ж не стільки одразу!

— Ну то це ж ліс, тут пташок більше, от і трупів теж більше, — припустив Павло, не збираючись дозволити такій дрібниці, як кілька дохлих горобців, зіпсувати заплановане. — Може, надзьобалися десь отруйного зерна і прилетіли сюди помирати. Логічно?

— Ну.

— То чого рюмсаєш?

Він обережно, але рішуче обійняв Одарку за плечі й притулив до себе. У відповідь на дотик у його штанях майже відразу ж завовтузилося й почало твердішати. А ця квочка все ніяк не могла відірвати погляд від пернатої дохлятини. Подумки вилаявшись, Павло якомога ніжніше потяг її за собою:

— Ходімо. Покажу тобі тут усе.

Насправді дивитись майже не було на що. Ще років із вісім-десять тому це була пристойна база відпочинку під назвою «Сонячний бір». Складалася вона з одного цегляного триповерхового корпусу і десятка дерев’яних будиночків просто в лісі, неподалік узбережжя Десни; плюс дитячий майданчик, поле для гри в теніс та волейбол, магазинчик, кафе і ще якісь дрібні господарські будівлі. Чому власники не змогли звести кінці з кінцями й покинули пансіонат напризволяще, невідомо, але з тих пір «Сонячний бір» потроху занепадав і нині перетворився практично на руїни. Будиночки знесли, лише фасад корпусу вцілів і тепер витріщався з-поміж дерев порожніми вікнами без рам і шибок. Чому базу досі ніхто не прибрав до рук і не перебудував, наразі теж було невідомо. Головний корпус час від часу слугував пристановищем бомжам, одного разу там навіть переховувався якийсь збіглий ув’язнений (тут його і взяли знову, до речі), але найчастіше будівля, як і решта бази, була абсолютно порожньою. Павло сподівався, що такою вона є і зараз. На крайняк він прихопив із собою викидний ніж — хай краще ніхто навіть не намагається заважати йому замолодити цю дівку...

Вони пройшли доріжкою із зарослих високою травою бетонних плит повз напівзруйнований дитячий майданчик, де їм заклякло посміхалися цементні скульптури персонажів мультфільмів з відбитими частинами тіл та шматками арматури замість кісток. Павло без упину говорив — про свої попередні вилазки сюди, про історію бази, про те, який шикарний вид відкривається з вікон третього поверху. Мета цього патякання була одна — забалакати Одарку та переконати в тому, що вони чудово проводять час. Якщо вона й далі смикатиметься від кожного тріскоту гілки та проситиметься додому, на нормальний секс можна не сподіватися.

Балаканина не дуже зарадила. Спочатку дівчина слухала, але коли вони проминули гігантські діри вікон колишньої їдальні та наблизилися до отвору, що колись був чорним ходом, то знову завела свою пісню:

— Дарма ми сюди припливли... У мене від цього місця аж ноги трусяться. Пашо, поїхали звідси, га? Сьогодні дискотека буде...

У розпачі Павло вирішив піти з козирів, які тримав у рукаві на крайній випадок.

— Шо, знову дригатися у клубі з половиною села? Блін, невже так важко зрозуміти, що я хочу трохи побути наодинці з тобою? Кажу ж, якби я хтів зависнути на дні народження з пацанами, то так і зробив би. Але сьодні я хочу бути тільки з тобою, бо ти, цеє, давно мені подобаєшся, і все таке, і тому я запросив тебе в перевірене місце типу на побачення. Ясно? Я спеціально тіки й чекав цього дня, щоби тобі зізнатися... наодинці...

Як і передбачалося, це подіяло — Одарка розтанула. Підібрала губки, заусміхалася, заморгала віями і, здається, розслабилася.

— Ой, справді? Чому ж ти мені відразу не сказав? Лєнка і Райка мені казали, що я тобі подобаюся, але я їм не вірила...

Тепер вже Одарка заторохтіла як кулемет, переповідаючи про свої приховані почуття. Павло з ентузіазмом кивав — нехай, нехай говорить. Тим простіше поставлене завдання. Він повів її за собою повз усипаний шматками цегли й штукатурки порожній вестибюль і далі, до сходів без перил, що вели на верхні поверхи. Вони піднялися на другий, потім на третій. Тут, з правого боку коридору, колись були найкращі номери, щось типу люксів — більші за інші, а з вікон навіть видно Десну. Зараз, щоправда, люксами їх вже не назвеш, але, принаймні, тут має бути дещо чистіше: більшості випадкових зайд вистачало місця унизу і на третій поверх мало хто лазив.

— Прикольне побачення, — зауважила Одарка, озираючись. Павлові раптом здалося, що його подруга й сама збудилася — надто вже червоними в неї стали щічки, та й дихання почастішало. Може, вона сама зрозуміла, до чого все йде? О, то було б узагалі супер — якби дала за власним бажанням, не ламаючись. На мить вони зустрілися поглядами, і, перш ніж цнотливо відвести очі, Одарка підморгнула йому... явно розпусно. Павло відчув, що геть спітнів, а ширінька от-от розірветься від тиску.

— Сюди, — осиплим голосом мовив він і штовхнув подерті двері останньої кімнати в кінці цього коридору. Замки давно повикручували, а двері лишилися на місцях лише тому, що були надто тонкими і не вартували зусиль на їх знімання. Поглядам пари відкрилася велика порожня кімната з брудним паркетом і рештками вицвілих зеленуватих шпалер на стінах. Одарка зробила кілька кроків усередину й огледілася.

— А де ми будемо?.. — поцікавилася вона. — Тут же нічого немає.

— Щось придумаємо, — відказав Павло, остаточно втративши голос. Він прокашлявся й додав: — Почекаєш мене тут, добре? Я на хвилинку.

— Ти куди?

— Ну, цеє... відлити мені треба. Я в сусідню кімнату, зараз повернуся.

— Тільки недовго, — грайливо попросила Одарка. Він, втім, і не збирався баритися. Похапцем забіг у номер навпроти, намацав у задній кишені штанів два презервативи — братів дарунок — і переклав у нагрудну кишеню сорочки. Потім так-сяк вивудив напіверегованого члена і після кількахвилинної боротьби з самим собою (образ розпашілої Одарки, що чекає на нього у кімнаті поруч, добряче заважав сконцентруватися) від душі окропив куток. От і все, тепер він готовий до бою. Пацани завтра слиною стечуть, коли він їм усе розповідатиме. А якщо ще й вдасться зробити кілька фоток мобілою...

Застібаючи штани, він кинув погляд у віконний отвір перед тим, як піти геть, і раптом заціпенів.

Там, унизу, де колись був парадний вхід, стояло кілька автомобілів. Вісім чи дев’ять іномарок — причому не з дешевих. Жодної живої душі навколо Павло не помітив, але й самих машин було достатньо, аби зрозуміти, що всі плани щойно з тріском накрилися. Значить, у будівлі є ще хтось, окрім них. Хто це, нові власники? А яка, нахрін, різниця? Головне, що ніякого траху вже не вийде. Треба вшиватися звідси, доки не застукали. Може, вдасться перепихнутися десь на березі...

— Дарцю, чуєш, сюди хтось під’їхав! Ходімо назад до човна, по...

У кімнаті з блідо-зеленими шпалерами Одарки не було. Тупо кліпаючи очима, Павло увійшов, озирнувся, подивився за дверима, навіть вийшов на балкон. Її не було. Ніде. Зникла, неначе в повітрі розтанула.

— Дарцю?

Він прислухався, але почув лише тишу, густу й масну. Навіть пташки не співали — а й не дивно, вони ж, усі дохлі, лежать у траві...

Павлові раптом стало страшно.

Хрін із нею, з Одаркою, тікай звідси. До човна, і ноги в руки. Вона сама якось вибереться, нічого з нею не станеться. Уздовж берега пройде пішки кілометрів вісім. Головне — втекти самому. Щось тут не те. Щось не те. Щось...

...Щось тверде й важке вдарило його по шиї, й світ захитався. Падіння на брудну підлогу допомогли уникнути чиїсь руки — вони підхопили його, витягли з кімнати, інші взялися за ноги, відірвали їх від долівки, і Павло відчув, як його швидко кудись несуть. Ось тепер спускають сходами. Це, здається, колишній аварійний вихід. Проминули другий поверх, несуть далі. Що це за дивні малюнки на стінах? Неначе дитиною накарябані. Якісь літери, знаки...

Проминули перший поверх, але не зупиняються. Несуть у підвал? Господи... Господиииииии...

Перед смертю Павло встиг побачити Одарку ще один раз.

ГЛАВА 13 Горіти — то згоряючи

Капелюшний був у цивільному і сидів у власному кабінеті, але виглядав злобним, як ціла сотня змопівців у формі, що від душі гамселять футбольних фанатів на Республіканському стадіоні. Власне, йшлося нині саме про душу, і на неголеному писку капітана читалося ясно, як у букварі, — всі ці високі матерії йому до дупи. Справа про сьогоднішній публічний суїцид телепузіка Зорева обіцяла бути резонансною. Мало яке ще визначення в цьому житті Капелюшний ненавидів з такою силою.

А з того часу, як, примчавши за викликом до японського ресторану, замість набору ритуальних ножів для харакірі він побачив старого друзяку Вересня і його нову подружку-відьму, капітана замучила печія.

Поспішно відправлені до відділка як безпосередні свідки загадкового злочину, Тома і Роман витратили не менше години, аби сяк-так заспокоїти Капелюшного. Тамара розповіла все, що трапилося, від самого початку — тобто від фальшивого упізнання тіла псевдо-Рити. Мужньо взяла на себе участь Вересня в цій авантюрі: «Це була моя ідея». Роман збирався було заперечити, однак ненависть у погляді капітана примусила його стулити писок.

Взагалі Тома оговталася на диво швидко і дуже добре трималася. На гестапівський тон капітана, як і на свою блузку із сяк-так замитою Філиною кров’ю, вона не зважала, а на кожне питання, повторене втретє чи й учетверте, відповідала, як уперше, — докладно і розважливо. Одним словом, була спокійною, мов танк.

На жаль, сказати так про себе Роман не міг.

Примостившись на клишоногому стільці біля вікна, Вересень карався від гострої потреби якнайшвидше хильнути і курив термоядерну «Приму» — цигарку за цигаркою. Врешті-решт не витримав і буркнув, перебивши капітана на півслові:

— Налий. Я ж знаю, в тебе є. У шухляді.

— Заткайся! — розлютився Капелюшний.

— Сам заткайся. Будь же людиною!

— Краще сиди й мовчи. Пані ще не закінчила.

— Ні, я все сказала.

— Таки все. — Капітан зазирнув у протокол так втомлено, ніби кожну його літеру мусив карбувати на камені, як печерна людина. — Отже, ви підтверджуєте, що попередні свідчення, дані вами в морзі на упізнанні Маргарити Козодуб, були неправдивими?

Тома зітхнула.

— Я не брехала, просто помилилася. А хіба це було офіційне упізнання?

— Ви також заявляєте, що Пилип Зорев, котрий вчинив самогубство на очах у двох десятків українсько-японських свідків, є вбивцею тієї невідомої жінки, що лежить зараз у морзі під іменем Маргарити Козодуб, тільки сам про це не знає... не знав. Я усе вірно записав?

— Так, — терпляче підтвердила Тамара і зітхнула. — Послухайте, я розумію, це звучить як маячня...

— Це і є маячня. В чистому вигляді. — Капелюшний відсунув від себе непотрібний протокол і пильно втупився у відьму. — А якщо ви не припините знущатися зі слідства, я пришию вам доведення Зорева до самогубства. І Вересню також — за компанію.

Тома подалася вперед так, що бюст напнув тонку тканину блузи, наче вітер — вітрила, і до бажання напитися у Вересня додалася ще якась, напівзабута, напівстерта жага.

— Капітане, ми товчемо воду в ступі. Що мені розповісти про вас, аби ви повірили, що я не аферистка?

— Дівоче прізвище моєї бабці. Може, вгадаєте?

— Хвилинку... Брантнер. Грета Брантнер. Вона уроджена німкеня, з поволзьких, чи не так?

Очі в Капелюшного з маленьких та примружених стали круглими й великими.

— Звідки ви дізналися?.. Цього ж ніхто... ну тобто... звідки?

— У вас із Романом одна спільна вада — ви дуже голосно думаєте.

— То, мабуть, міліцейська звичка. — Капітан похитав головою. — Але це до справи не підшиєш. Ваші здібності, я маю на увазі, навіть якщо вони у вас є.

— То й не треба. Можете переписати протокол і зазначити там, що я, будучи давньою фанаткою, прости господи, пана Зорева, побачила його в тому ж ресторані, де обідала зі своїм приятелем, і підійшла попросити автограф. А сонцесяйний Філіп заколов себе паличками, бо був під кайфом.

— Експертиза покаже.

— Я на нього впритул дивилася, капітане. До дідька експертизу. Бачили б ви його зіниці. Екстазі, як мінімум. А скоріше за все, якийсь коктейль. Хоча зарізався він не тому.

— А чому ж? — кисло спитав капітан.

— Моя версія — то був блок.

— Що-що?

— Блок. Ну... його закодували. Я сказала щось, що запустило в його голові програму самознищення. Помри, але не викажи таємницю. Якщо це організація, вони зовсім не хочуть, щоби про них знали зайві.

— Здуріти... Закодували? Тобто так само, як алкашів кодують?

— Щось у цьому дусі. Але це кодування було незрівнянно сильнішим. Треба мати дуже потужні можливості, щоби запрограмувати людину на самознищення, подавивши при цьому природний інстинкт самозбереження.

— Ні, мовчіть. — Капелюшний звів руки вгору, як до молитви. — Я не хочу цього чути. Не хочу в це вірити. І під кайфом, і під гіпнозом — то занадто навіть для наших «звьозд». Ліпше поясніть, навіщо ви мацали покійника?

— Поясню, якщо всі єхидні коментарі ви залишите при собі.

— Постараюся.

— Я хотіла побачити, хто закодував Філіпа. Мені ж вдалося побачити його лице, коли я торкнулася дівчини в морзі. Інколи тілесний контакт працює. Думала, побачу і цього разу.

— Ну і як, побачили? — Капітан потягнувся за цигарками.

— Ні.

— Чи не тому, що покійного не гіпнотизували?

— Не тому, — уривчасто відказала Тамара. — Навпаки. Там була суцільна чорна діра. Абсолютне зло. Знаєте, як у космосі?

— Вперше чую, що космічні чорні діри — це всесвітнє зло.

— Ще б пак. У школі міліції цьому не вчать. Але для відьми, ви вже мені повірте, хоч і не бажаєте, ця пустка — непомильна ознака стертої свідомості. У Філіпа не лишилося своєї волі. Зовсім. Він нічого не міг вирішувати сам. Звісно, я не маю на увазі дрібниці типу що випити чи нюхнути, але на рівні підсвідомості він був маріонеткою. І про це ні сном ні духом.

— Помер щасливим, — пхикнув Вересень.

Тома і голови в його бік не повернула.

— Що ж, тоді ще питання, — сказав Капелюшний. — Нащо комусь інсценувати смерть Маргарити Козодуб? Не така вже вона, даруйте, й важлива персона. Хто від цього виграє?..

— Я не впевнена, проте кілька припущень маю. Річ у тім, що Рита... в неї є певні здібності. Не зрівняти з моїми, я без зайвої скромності це кажу, але все ж досить сильні. Тільки трохи розфокусовані, хаотичні, як броунівський рух. Я підозрюю, що знайшовся магніт — чоловік, що допоміг їй сконцентруватися. Він привів її до секти.

Почувши це, Капелюшний впустив з рота цигарку.

— Куди?

— Туди. До секти. У Ритки завжди були проблеми з ними, і зараз, я впевнена, історія повторюється. Не маю жодної уяви, що за секта діє в цьому випадку. Вони дуже законспіровані. Може, їм знадобилася містечкова богиня. Живий ідол. Жінка, що вміє творити дива. І вони її отримали.

— По вірі вашій вам воздасться, — знову ні в сих ні в тих ляпнув Вересень і, до свого чималого подиву, удостоївся від Томи схвального кивка.

— Точно. Саме той випадок.

— А чому секта така законспірована? Що, вони нових членів не вербують? Їм не потрібне збагачення?

— Ну, не все ж відразу. Окрім того, їхня діяльність виразно суперечить карному кодексу. Так що шукайте секту, капітане. В оточенні Філі хтось щось може знати чи про щось здогадуватися. Інформаторів своїх потрусіть — може, якісь чутки ходять. І я вас дуже прошу: будьте обережні.

Капелюшний кашлянув і загасив свою «Приму» прямо об стільницю.

— Будете мене вчити, як треба працювати?

— На гадці не мала, — повела плечима Тома. — Просто попереджаю. Це тільки початок.

— Що саме?

— Ритуальні вбивства і самогубства. Послухайте мене і будьте обережні, капітане, — ви просто не уявляєте, з ким і з чим маєте справу.

За відсутності Тамари Наріне задрімала, і їй наснилося, що вона бреде по коліна в темній воді. Те, що це був лише сон, підкреслювалося ірреальною справжністю дивної чорної рідини, її різкуватим, солоним запахом та густиною. Ця вода не мала берегів, кінця й краю їй не було видно, і Наріне, безпорадно озираючись з відчуттям, що вона стоїть на мілині посеред моря, марно намагалася зорієнтуватися, куди треба йти.

А тим часом вода — чи що воно було — прибувала.

Ось уже піднялася до стегон дівчини, сягнула пояса. У скупому світлі місяця, що зійшов дуже високо і виглядав крихітним, як копійка, і таким самим сріблястим, рідина виблискувала маслянисто, неначе нафта, і здавалася живою. Зголоднілою субстанцією, що спрагло бажала поглинути Наріне. Розчинити її в собі. Підживитися.

Дівчині було страшно, та вона вперто продовжувала йти кудись, у тому невизначеному напрямку, що називається «вперед» і зазвичай нікуди не приводить. Звідкілясь — з іншого світу? — долинав стурбований голос Тамари, що настійливо вмовляв її отямитися, та крик у відповідь породив лише насмішкувату луну, яка гуркотіла, гидко хихикала та вила, наче зголоднілий пес. Дно під ногами Наріне вигиналося, мов удав, — то зникало, то покірно підставляло свої кільця, аби було на що спертися. А тим часом метаморфози, що відбувалися з водою, вже дісталися й неба — крихітний місяць на ньому почав бубнявіти, наливатися червоним і за якусь мить розмірами уже нагадував колесо трактора «Кіровець», а потім взагалі розколовся, мов розтрощений гігантським невидимим долотом, і на тому зламі виступили криваві сльози. Зі світила полилося червонясте сяйво, і вдарив грім — його басовиті розкоти прозвучали невдоволено, глухо, сердито. Тоді ж прямо перед собою Наріне побачила пліт. На ньому, випроставшись у повний зріст, стояла та сама жінка, чия сумочка звела дівчину з Тамарою. Жінка ця виглядала жахливо. Закривавлена, простоволоса і з очима... очницями, повними чогось брудно-жовтого. Зіниць, як таких, у неї не було. У руці жінка тримала серп.

— Ця вода мертва, — чоловічим утробним голосом проголосило жіноподібне видіння і змахнуло серпом. — Час жертви наспів. І жертву буде принесено. Готова?

— О боже! — зойкнула Наріне. Притиснувши пальці до вуст, вона споглядала на те, що гойдалося біля плоту. Тепер, коли вона підійшла ближче, було добре видно, що саме біліло в чорній воді — розтрощені людські черепи; сотні й сотні черепів, невагомих, наче пластикові кульки. Наріне здавалося, що вона чує, як тріщали ці кістки, чує стогін, той останній стогін, що виривався з кожного, вже нині мертвого рота, і всі ці стогони, злившись в одну нереальну симфонію смерті, досягли крещендо, підхопили Наріне і кинули її прямо на пліт. Вона лежала горілиць, не в змозі навіть ворухнутися, і безсило спостерігала за тим, як гостра смуга серпа наближається, заступаючи собою світ.

Врешті-решт Наріне розплющила очі, але це не дуже допомогло. Зникли вода й черепи, проте жінка зі сну нікуди не поділася. Вона нахилилася над ліжком, і хоча очі в неї тепер були людські, в них світилося щось дике.

— Готова? — поцікавилась вона.

ГЛАВА 14 Шара об’єму не має

Желя ніяк не могла заспокоїтися.

Тепер уже було очевидним, що замість випурхнути з клітки вона потрапила у трясовиння і починає захлинатися його густими смердючими водами. Те, що відбувалося нині в їхній шайці (чи то пак — конфесії), їй зовсім не подобалося. М’яко кажучи. На початку вона ще гадала, що їй підфортунило, як нікому, і життя остаточно й безповоротно змінюється на краще. Поки не почалася кров. Нині ж її впевненість у світлому майбутньому перетворилася на порох і розвіялася за вітром, тому внутрішній голос радив рятуватися перш, ніж стане пізно. Але як саме діяти? На що вистачить її сил? Що вона може протиставити тому, кому досі прислуговувалася?

Краю.

Довгий час до того, як у її життя увійшло це ім’я, Желя поступово, але невпинно котилася під гірку — починаючи ще зі школи, яку вона так і не закінчила, залетівши у п’ятнадцять з половиною років від викладача біології. Через юнацьку недосвідченість Желя прогавила всі можливі строки на аборт і спам’яталася лишень на шостому місяці. Поінформований про близький візит лелеки, майбутній тато накивав п’ятами зі школи та з міста, а Желини батьки поставили питання руба: або вони та квартира, або дитина і сміттєзвалище. Желя не коливалася й півмиті. Покинула новонародженого сина в пологовому будинку і, потинявшись трохи без освіти, досвіду роботи та грошей, почала, як уміла, заробляти на життя. Спершу була двірником — її вистачило ненадовго. Потім прибирала в навколишніх гастрономах, але й це їй швидко спротивилося. Желі спрагло хотілося чогось кращого. Праці, що не в’їдається в тебе намертво смородом гнилих недоїдків і не пахтить штучно-солодкавими ароматами миючих засобів. Трохи поміркувавши, Желя вирішила піти в торгівлю. Почала, що називається, з низів. Якийсь час вона торгувала ганчір’ям на Троєщині, без вихідних сидячи в контейнері товстого азербайджанця Бахрама. А точніше — майже три місяці; допоки одного дня їй не спало на думку спробувати спокусити ласого на жінок господаря, напоїти його коньяком з транквілізаторами і поцупити гаманець, завжди повний, товщиною з добру диванну подушку, та золото, яким Бахрам був обвішаний традиційно, мов різдвяна ялинка — сухозлітками. Але Желя прорахувалася і дорого за це заплатила. Доза клофеліну виявилася замалою, аби вирубити цього кабанюру намертво. Оговтавшись і виявивши крадіжку, Бахрам чомусь зателефонував не бандитам, які б не лишили від Желі мокрого місця, а міліції (вочевидь, давалася взнаки дія препарату). Місцеві менти, втім, спрацювали не менш оперативно, дізнавшись ім’я потерпілого і суму грошей на кону. Желю взяли того ж дня, відвезли до відділка, де наочно продемонстрували, що буває з порушниками заповіді «не вкради». Саме там, у ментурі, і в стані цілковитої паніки, Желя вперше дізналася про існування дару — коли лейтенантик зі злим лицем, котрий спершу добре надавав їй по ребрах, терпляче навіював зі свого казенного місця:

— Ти, суко, вже сидиш практично. Різниця тільки у строці. Підписуй зізнання, а потім ще відсмокчеш мені й моїм хлопцям — і тоді зекономиш собі пару років для нормального життя.

А Желя із замруженими від жаху очима раз за разом повторювала, неначе перегорілий робот:

— Я не винна, я нічого не робила, відпустіть мене додому. — Повторювала доти, доки з подивом не виявила, що це саме тепер повторює лейтенант:

— Ти не винна. Ти нічого не робила. Я тебе відпускаю. Йди гуляй.

Так-сяк продерши зарьовані очі, вона виявила, що той сидить нерухомо за своїм столом і байдуже витріщається на неї. Його ледве розкурена сигарета перетворилася в попільничці на сірий стовпчик.

— Ви мене відпускаєте? — не вірячи власним вухам, перепитала вона.

Відповідь була такою ж безінтонаційною, але чіткою:

— Я тебе відпускаю.

Тоді, підхопившись на кволі ноги, Желя підскочила до лейтенантського місця (той так і лишився нерухомо свердлити очима спинку стільця, на якому щойно сиділа затримана) і витягла із шухляди його столу відібраного паспорта, аркушик з відбитками пальців, а також висмикнула з-під ментівської руки недописаного протокола. Наостанок, озирнувшись у дверях, промовила:

— Скажеш, що ти мене відпустив.

Ніхто в довгому коридорі відділка не зупинив її, не повернув назад, до оббитого фанерою кабінету. І вийшовши на вулицю, Желя щодуху дременула геть. Якнайдалі звідси.

Не те щоб їй вдалося після того жити чесно. Навпаки, переконавшись, що дар досі при ній і нікуди не зникає, Желя заходилася активно його розвивати. У ролі піддослідних виступали старенькі сусідки з під’їзду будинку на іншому кінці міста, куди вона перебралася, замітаючи сліди після невдалого пограбування азербайджанця, а також діти та молоді мами. З чоловіками Желя вирішила не експериментувати — від гріха подалі. Зрештою з’ясувалося, що як мінімум троє з кожних п’яти жертв експерименту чудово піддаються її впливу і виконують те, що від них вимагають, після того як дати їм своєрідний уявний поштовх. Потім настала черга польових випробувань, у більшості своїй вдалих — квочки-продавщиці у дрібних магазинах віддавали їй товари, забуваючи при цьому про гроші, у перукарні стригли на дурничку, а бабці-пенсіонерки виносили отримані на пошті кровні й віддавали просто їй у руки. Це свято життя тривало, допоки одна стара (яка до того ж мешкала в одному з Желею будинку) виявилася геть непідвладною ментальному впливу і на вимогу віддати пенсію здійняла страшний ґвалт просто в поштовому відділенні, пустивши в хід ключку.

Це навчило Желю не паскудити там, де їси. Вчергове змінивши житло, вона поселилася біля залізничного вокзалу. За логікою, чистити громадян, які в місті проїздом і оклигають від її впливу лише десь у дорозі, має бути настільки безпечно, наскільки це взагалі можливо. Практика це підтвердила... спершу. Та непередбачуваність реального життя все ж лишила місце для інцидентів.

Прокололася Желя на початку квітня цього року, обробляючи невиразну чорняву жіночку, що очікувала посадки на потяг Київ—Братислава. Жіночка була невиразною геть у всьому, окрім того, що мала дурість засвітити кілька пачок п’ятдесятигривневих купюр у банківських стрічках у своїй дерматиновій сумочці. Не інакше якась наївна дурепа, що продала машину за готівку або закрила рахунок у банку. Дамочку супроводжувала дівчина-підліток (донька?) років чотирнадцяти, та Желю це не могло стримати — у разі успіху вона б отримала найвідчутніше поповнення бюджету за останні кілька місяців. Тому, дочекавшись моменту, коли дівчина полишила жіночку на пероні, а сама попрямувала до залізничних кас, Желя пішла в наступ. Вигадувати якийсь завуальований наказ було ніколи, та й ліньки (попередні успіхи відчутно підвищили її самооцінку). Вона просто наблизилася до чорнявої, переконавшись, що ніхто не дивиться в їх бік, пильно глянула жертві у вічі, дала досить міцний уявний поштовх і промовила:

— Перекладіть, будь ласка, всі гроші з вашої сумочки ось у цей пакет.

Бідолашна брюнетка навіть не здивувалася.

— Так-так, звісно! — з готовністю відказала вона і почала кидати бабло до пожмаканого Желиного кулька. Туди встигли перекочувати вже три пачки з нарахованих Желею шести, коли поруч з ними наче з-під землі виросла супутниця чорнявої.

— Мамо, що це ти робиш?! — розгублено поцікавилася вона. — Хто ця жінка?

Тоді ж Желя виявила ще один недосліджений нюанс свого дару — якщо в контакт втручається третя особа, дія навіювання припиняється. Після слів дочки жіночка миттєво отямилася, неначе від сну прокинулася, і вирячила очі на підставлений пакунок.

— Боже, що ж це я роблю?! Господи! Людоньки!

— Міліція! — й собі заходилося верещати дівча-підліток. Желя збиралася було накивати п’ятами, але не по-дитячому сильна правиця доньки потерпілої вирвала в неї пакунок, а ліва вхопила вимагачку за комір і жбурнула так, що Желя просто-таки покотилася по запльованому перону, як колода на ленінському суботнику.

— Міліція! Тримайте її! Тримайте шахрайку!!!

Міліція в цей злощасний день також намалювалася несподівано швидко. Звідкілясь вискочив представник закону з відвислим пузом і щодуху помчав на Желю, неначе від швидкості її затримання залежала його премія. Не встигла вона підвестися з роздертих до крові колін, як її вже скрутили, заламавши руки за спиною.

— Ану ходімо зі мною, паскуднице, — гаркнув голос міліціянта. — Я т-тобі зараз покажу рукоблудіє, млять, знатимеш, як пасажирів чистити!

— Ану зачекайте, сержанте, — суворо наказав хтось.

Цей «хтось» виявився височенним, майже двометровим чоловіком, на вигляд років тридцяти п’яти, у джинсах і короткій чорній шкірянці, з темним скуйовдженим волоссям і стильною щетиною на щоках. Про таких і вигадали слово «мачо». Зі своєї скрученої позиції Желя бачила, як незнайомець вивудив з куртки якесь посвідчення і тицьнув у обличчя сержанта.

— Карний розшук. Цю жінку забираю я.

— То вона що, на вас працює? — не второпав товстий.

— Я за нею стежив. Це небезпечна злочинниця. Дякую вам за затримання, але далі я сам.

Звільнивши її з рук спантеличеного міліціонера, мачо повів її геть під погляди та зловтішні вигуки натовпу глядачів.

А ще за п’ятнадцять хвилин вони сиділи в ресторані біля центрального РАГСу, відомого в народі як «Бермудський трикутник». Чоловік замовив лише склянку води, але Желі надав повну свободу вибору, пообіцявши за все заплатити, тому вона, швидко отямившись від несподіваного повороту подій, замовила солідний обід. Її енергетичні витрати мали бути відновлені, хай там що. Несподіваний благодійник, насмішкувато викрививши куточки вуст, спостерігав за тим, як вона їсть.

— Отже, ви не мент, — з набитим ротом підсумувала Желя отримані від незнайомця по дорозі крихти інформації. — А що за «корочку» йому тицьнули?

— Не було ніякої «корочки», — пересмикнув плечима мачо. Желя вилупила очі.

— Тобто? Я ж сама бачила!

— Ні. Тобі здалося, що бачила. Як і йому. Як і всім. Це дрібниця, пшик, я не про це хочу поговорити.

— А про що ж?

— Про дещо незрівнянно серйозніше.

Неголений красунчик відкинувся на спинку стільця і відпив води зі своєї склянки.

— Я бачив, як ти працюєш, — продовжив він нарешті. — Справляє враження. Ти справді могла б її почистити.

— Якби мені не завадили, — буркнула Желя. — Ви хто? СБУ? Марсіанин? Господь Бог?

— Останнє найближче, — всміхнувся мачо.

— Угу, дуже смішно. І все ж таки?..

— Дізнаєшся свого часу. А зараз я хочу зробити тобі хорошу пропозицію, в якій знайдеться місце твоїм талантам.

— Що треба робити? — Зацікавлена Желя відсунула тарілку.

— Бути моєю помічницею. Правою рукою, можна сказати. Ти добре вмієш впливати на людей — на перші часи такий хист може стати корисним. Мені потрібна паства.

— Хто?

— Люди, які будуть слухати те, що я кажу.

— А що ви будете казати?

— Те, що їх зацікавить. Особисто тебе це не дуже має обходити. Знайди мені кількох людей, які вважають, що у них є все. І переконай їх у тому, що у нас є щось, чого вони не мають, але можуть отримати. Потім приводь до мене.

— І який сенс мені цим займатися? — дещо зверхньо спитала Желя.

— Такий, що ці люди віддадуть будь-які гроші, аби отримати хоч трохи того, що є у мене. Ти отримуватимеш більшу частку їхніх внесків.

— То ви щось продаєте?

— Скажімо так — я дещо відкриваю, — хитро примружився мачо. — Та мені потрібна твоя згода. Ти зі мною?

Якщо ні, то далі ми розбігаємось хто куди, а ти на виході з цього ресторану про все забудеш.

— Яким це чином?

— Просто повір мені. Тільки спершу подумай над тим, що такі пропозиції бувають добре якщо один раз за життя. Якщо ти зі мною, то тобі більше не доведеться швендятися по вокзалах і трусити дріб’язок. У тебе буде власне житло і все таке. Кінець бідності. То як?

Звісно, вона погодилася. А хто б відмовився?

Неголений мачо назвався Краєм. Желі здалося, що це ім’я він вигадав просто там, у ресторані. Але хіба це має значення, коли тобі роблять подібні пропозиції? Хай його хоч Ісусом називають...

Край сказав, що, перш ніж почати, треба довести до необхідної кондиції саму Желю. Після цього був марш-кидок по кількох елітних перукарнях, фітнес-центрах та бутіках, де цей небагатий з вигляду благодійник залишив купу грошей, а Желя за тиждень перетворилася на ефектну глянсову вумен, подібних до якої вона бачила лише в журналах і яка лише ледь-ледь нагадувала її саму зразка кількаденної давнини. За словами Края, цей марафет був необхідним, якщо вони хотіли знайти підхід до потрібних людей. Ще за два тижні Желя мала власну машину — елегантний червоний «пежо» — разом із правами. Їй, жінці, що вперше в житті сіла за кермо, управління автівкою давалося дуже легко, і це також було дивом. Та, незважаючи на всю цю артпідготовку, Желя відчайдушно хвилювалася перед першою спробою заарканити потрібного «клієнта». І недарма.

Перша спроба з тріском провалилася. До кабінету наміченого жирного карася — успішного банкіра — Желю не пустила курва-секретарка, не інакше як нюхом відчувши у стрункій елегантній брюнетці оте саме «смалене» для свого шефа. Навіювання не пройшло. Підійти ж до «об’єкта» на вулиці сильно заважала охорона. Желя засмутилася, але Край наказав їй не здаватися.

Вона й не здавалася. І все ж вполювала здобич. П’ятеро представників еліти різного ступеня заможності — від директора мережі супермаркетів до власника казино на Хрещатику — таки зацікавилися обіцянками доглянутої кароокої дамочки про небачену досі силу, частинкою якої вони зможуть оволодіти, якщо прийдуть на зустріч з її хазяїном. Ця сила, переконувала Желя, безумовно сприятиме процвітанню їхнього бізнесу, зміцненню здоров’я аж до суттєвого подовження життя та реалізації будь-яких найсміливіших планів та мрій. У кожного з тих, хто клюнув, вона лишила дивовижного вигляду візитівку, що їх видав Край. Ці шматочки паперу переливалися золотом і не мали ніякого тексту, окрім кількох незрозумілих, схожих на ієрогліфи символів. Проте Желя чомусь мала дивне відчуття, що ті, кому вона давала ці картки, бачили там щось інше — якийсь текст, який вони пробігали очима, і потім ховали візитівку геть з очей. І якось упокорено, невідворотно, що геть не пасувало цим набундюченим володарям життя, погоджувалися «просто зустрітися».

Навіщо це Краю, у чому сенс усього, що відбувається, Желя не знала і не розуміла. Але, якщо чесно, не дуже й намагалася, зважаючи на те, що матеріальний стан відчутно покращився. Коли тобі більше не доводиться думати про гроші (хіба що про те, на що їх витратити), то й не особливо хочеться копирсатись у чомусь, що тебе зовсім не обходить. Достатньо лише виконувати те, що від тебе просять.

Перша зустріч з «паствою» відбулася у старому кінотеатрі в Голосіївському районі, який вже давно не показував ніяких фільмів, а перетворився на ярмарок китайських шмоток. Желя попередньо домовилася з власниками й винайняла залу для проведення «кількох лекцій». Ті п’ятеро явилися точно у призначений час — самі, навіть без охорони. Вона провела їх до зали, де на краєчку сцени, бовтаючи ногами, вже сидів Край у не надто підходящому для зустрічі з подібними акулами одязі — незмінних блакитних джинсах та зім’ятій чорній сорочці навипуск. Коли всі розсілися по сидіннях, він кивнув Желі — мовляв, ти більше не потрібна, далі я сам. Вона покірно вийшла у фойє і стала очікувати кінця цієї сходки, не маючи жодного уявлення, що ж відбувається за дверима.

Усе скінчилося за годину. П’ятеро гостей вийшли із зали, і різницю Желя помітила відразу. Їхні очі були широко відкритими, неначе щойно бачили щось надзвичайно вражаюче. Таке, чого не бачили ще ніколи в житті. Видно, Край не збрехав. Лиця гостей втратили свою зверхність та самовпевненість і тепер більше нагадували обличчя завсідників дискотек, що наковталися «енергетиків». Збуджено перемовляючись, п’ятірка пройшла повз Желю і полишила кінотеатр. А сама вона повернулася до зали, де Край так само сидів на краєчку сцени, звісивши ноги, і всміхався.

— Початок покладено, — сповістив він, якось дивно позираючи на неї з-під лоба. — Історичний момент, можна сказати. Можемо відсвяткувати.

— Гаразд. — Вона не була певна, як саме потрібно реагувати на ці слова. Потім проти волі все ж поцікавилася: — А що... що тут було?

— Початок усього нового, — хитро підморгнув він. — Щось таке, що змінить цей світ. А конкретно для тебе — початок збагачення. Так що радій, жінко. Ну а тепер ходімо, я пригощаю.

На другу зустріч наступного тижня прийшло вже десятеро — попри те, що Желя більше не вербувала самотужки багату клієнтуру. На третю — двадцять два, з вигляду всі як один — лощені, елегантні й пихаті. Окрім сивочолих бізнесменів почала з’являтися й молодь — лискучі розв’язні молодики-мажори. Прийшли також дві жінки — типові бізнес-вумен. Обов’язки Желі скоротилися до простого супроводження гостей до зали, що її трохи дивувало. Під час четвертого зібрання, на яке з’явилося щось близько сорока осіб, вона не змогла перебороти цікавість, обережно увійшла до зали під час «сеансу» і стала біля підмостків. Краєва «паства» сиділа на перших рядах, задерши голову до сцени, а сам він повільно походжав перед ними, зосереджено заплющивши очі й здійнявши руки догори.

— Чи бачите ви, що мені підвладно? — питав він.

— Так... — в унісон відповідали гості.

— Чи відчуваєте ви мою силу?

— Так...

— Чи хочете ви мою мудрість?

— Так...

— Чи знаєте ви, що я щедро ділюся з тими, хто зберігає вірність мені?

— Так...

— То хто ваш учитель?

— Малус...

— Хто ваш господар?

— Малус...

— Хто ваш бог?

— Малус...

— Віднині не буде у вас інших богів.

Зі свого місця Желя бачила очі цих людей. Вони були широко відкриті, осклянілі й неначе підсвічені ззовні якимись невидимими лампами. Знову їй здалося, що ці очі бачать щось, чого не бачить вона. Що саме? Чому дивляться на Края з таким захватом? Ким він є для них?

Здається, Край почув її думки. Не опускаючи рук, він, як сова, повернув голову в її бік, і, хоча його власні очі були заплющені, зімкнені повіки раптом осяялися зсередини, ставши червоними. Желя відчула, що це світло і є його поглядом. Він усміхнувся їй — а точніше, просто розсунув вуста, оголивши білі зуби, — й від цього видовища в неї мороз пішов шкірою. Вона навшпиньки позадкувала до дверей і вийшла із зали, намагаючись видавати якомога менше шуму.

Хто ж він такий, цей Край?

Після міркувань Желя вирішила, що краще для неї буде цього не відати. Досі вона не знала геть нічого про свого дивного філантропа — ані де він живе, ані як пересувається містом, ані звідки взагалі взявся; і щось підказувало, що для збереження стабільного статус-кво буде розумним навіть і не намагатися це дізнатись. Хай усе йде так, як іде. Адже саме він витягнув її з низів, дав можливість нарешті відчути себе людиною, яка комусь потрібна. І чорною невдячністю буде зруйнувати все через дурнувату цікавість.

Можливо, навіть небезпечною чорною невдячністю.

У той день після завершення зустрічі Край покликав її до себе й повідомив, що в нього є три прохання. Перше — відкрити банківський рахунок для прийому пожертв від пастви («вважай це моїм жестом вдячності тобі»), друге — підшукати інше місце для зібрань, бажано за містом («тут стає затісно, та й не хочеться бути на видноті»).

— Як бачиш, я все ще потребую твоїх послуг, — сказав він, свердлячи її поглядом блакитних очей, і більше ніякого світла в них не було. На щастя.

— А яке третє прохання? — запиталася Желя.

— Знайди мені жінку на ім’я Маргарита Козодуб і завербуй, як інших. З неї й почнемо.

Почнемо що? Желя не знала.

Вона виконала всі три прохання. Відкрила рахунок (на кошти з якого, зі згоди хазяїна, вже через місяць змогла придбати трикімнатну на Печерську) і знайшла стару занедбану базу відпочинку «Сонячний бір» у лісах на березі Десни (Край схвалив цей вибір навіть попри тотальну розруху). Маргарита знайшлася останньою. З подивом Желя виявила, що загітувати її виявилося набагато простіше, ніж попередників. Неначе ця добродійка тільки й чекала подібної пропозиції. І після того, як Желя привела її до секти (а тепер вона вже впевнено називала про себе зібрання Края саме сектою — втім, не змінюючи до всього, що відбувається, навмисно байдужого ставлення), все завертілося швидше.

Тоді й почали зароджуватися перші справді тривожні думки.

На новій штаб-квартирі, у брудному й напівзруйнованому підвалі корпусу бази відпочинку, Край представив новоприбулу своїм вдячним слухачам, які вже потроху починали втрачати нажитий роками ситого існування лоск, замість нього набуваючи подібності до наркоманів, що нетерпляче очікують чергової дози. Він оголосив її своєю заступницею й назвав Предтечею Того, Хто Буде Далі. На думку Желі — абсолютно ідіотське прізвисько. Судячи з усього, панянка Маргарита не очікувала такого швидкого просування кар’єрними сходами, але дуже швидко звиклася з тим, що віднині вона головна після самого Края, і набула відповідного царственого вигляду. На всіх подальших заходах новенька з’являлася закутаною в білі шовки й стояла перед паствою з осіянним лицем, поки Край за її спиною у звичних джинсах і засмальцьованій білій майці експресивно штовхав свої промови, малозрозумілі для Желі. Тепер ці двоє практично увесь час перебували разом, і Желя почала відчувати неприємні шпички ревнощів. Саму її практично усунули від процесу. Желі більше не було чого робити, окрім як сидіти в кутку під час збіговиськ, слухаючи химерну маячню, і вільно витрачати кошти з відкритого на її ім’я банківського рахунку (а гроші на нього все надходили й надходили — парафіяни чітко слідували повчанням Края про те, що платоспроможність — один з найвиразніших проявів їхньої вірності). Останнє ще якось згладжувало неприємну для неї зацікавленість Края новенькою.

Потім почалися жертви.

В якийсь момент Край наголосив, що його послідовники вже практично готові для відкриття нового рівня сили Малуса. Настав час жертвоприношень. Желя не відразу втямила, про що йдеться, — спершу подумалося, що той збирається висмоктати з бідолах останні гроші, щоби потім приймати в дарунок будинки з машинами. Виявилося, що ні. Насправді Край мав на увазі буквальне, язичницьке значення цього слова.

Кожен із сектантів мав довести свою відданість господарю, здійснивши вбивство. Першим двом він дав домашнє завдання «звільнити Предтечу Того, Хто Буде Далі, від пут цього світу». Для цього вимагалося убити схожу на Маргариту Козодуб дівчину, спотворити до майже невпізнання, потім дуже добре підкупити її чоловіка-п’яницю, щоби той засвідчив її смерть, а далі прибрати і його. Дебютанти, як не дивно, впоралися на «відмінно» (а сама Маргарита сприйняла все це філософськи, не зганяючи з лиця виразу божественного просвітління). На кожному наступному зібранні також мала убиватися людина. Край наказав брати «виродків цього світу» — бомжів, алкашів, жебраків, безпритульних дітей. Колишня київська еліта заходилася виконувати веління без жодних вагань чи сумнівів. Тепер на кожні наступні збори привозили по жертві й розтинали просто на підлозі, біля ніг Маргарити-Предтечі, яка спозирала на все це із збудженим блиском в очах. А за її спиною, в тіні, задоволено усміхався Край.

Коли Желя побачила першого агнця на власні очі, її ледь не знудило. То був старий безногий жебрак, котрого виконавець — якась банківська шишка, один з перших, завербованих нею, — підхопив на залізничному вокзалі. Каліка був п’яним як чіп, але швидко протверезів, зрозумівши, що всі ці люди в дещо зношених та брудних костюмах від Армані й Кардена не віщують йому нічого хорошого. Розуміння нічого не дало — його кинули на підлогу, а потім заходилися шматувати — ножами, пилочками для нігтів, битими пляшками, голими руками. Крик старого тривав навіть тоді, коли руки сильних світу цього почали розмотувати його нутрощі. Вона дивилася на це, не в змозі поворухнутися, не в силі відірвати погляд від смикання закривавленого тіла, з якого на очах виривали життя. Це сон, не може те, що так добре починалося, раптом перетворитися на якийсь божевільний кошмар. Потім справді нереальними зусиллями вона таки підвела очі — щоби зустрітися з насмішкуватим поглядом Края, котрий струменів над плечем статуєподібної Маргарити. Цей погляд питав, наче суворий екзаменатор: «Ти зі мною, Желю? Ти все ще зі мною? Я хочу, щоби ти була зі мною. Краще так, бо... »

Лице Края раптом побіліло, виділившись із підвальної тіні, очі перетворилися на палаючі жовті монетки, а рот став бездонною чорною дірою, яка попереджала: «Ти зі мною, бо без мене тебе не існуватиме».

І досі вона була з ним, незважаючи ні на що. Та сьогодні зрозуміла, що далі так не може.

Сьогодні вони вбили двох. Спочатку зовсім молоду дівчину, практично дівчинку, потім хлопця-підлітка. Наскільки Желя встигла зрозуміти, ті просто опинилися не в тому місці не в той час — забралися на базу, не підозрюючи про її нових неофіційних хазяїв. Але те, що з ними зробили...

З неї досить. Вона не підписувалася бути співучасницею божевільної різанини. Вона більше не витримає. Вона повинна тікати.

Та чи зможе втекти від того, що називається Краєм?

Він не був людиною, і це єдине, що Желя тепер знала про нього напевно, але про справжні його можливості могла лише здогадуватись. Хто ховався за цим образом усміхненого спітнілого мачо у джинсах і брудній майці, за його голосом, що звучав оксамитом, подібним до гіркоти справжнього чорного шоколаду на язиці?

«Перевертень, — подумала вона. — Оксамитовий перевертень».

Зараз Желя мчала крізь надвечір’я по трасі Р-31 у бік Вишгорода, повертаючись додому, у свою шикарну конуру, придбану на чужі гроші. А що далі? Спакувати валізи й дременути світ за очі? Ха. Невже вона дійсно вірить, що це вдасться зробити отак просто? Що Край, котрий якимось незрозумілим чином промив мізки більш ніж півсотні людей, з легкістю перетворивши їх на ляльок-убивць, ні про що не дізнається? Що ж, кажуть, віра — сильна штука. Та навряд чи в цьому випадку...

— Ти в чомусь сумніваєшся, Желю? — Оксамитовий голос раптом пролунав у замкненому просторі салону, і його джерело було десь за її спиною.

Вона сіпнулась і ледь не випустила з рук кермо, машина загрозливо вильнула на трасі, але все ж таки знову вирівнялася. А в ніздрі почав заповзати могильно-гнильний аромат дихання Края, котрий нахилився до її вуха.

— Я відчуваю, що ти вагаєшся, — промуркотів він удавано ніжно. — Тобі нецікаво зі мною? Хочеш піти?

— Ні, що ти, — рішуче заперечила Желя, відшукуючи у дзеркальці заднього огляду його очі. Знайшла. Ті були круглі, як монетки, й каламутно-жовті, подібні до застарілої сечі в банці. Вони дивилися просто крізь неї.

— Справді? А мені почало здаватися, що тобі набридла наша компанія.

— Як мені може набриднути той, хто зробив мене такою, яка я є? — якомога щиріше відказала вона, ховаючи свої справжні думки за видінням безкрайнього макового поля, — неначе зашторила свідомість кровистою портьєрою. Це поле вона винесла зі свого дитинства, з тої короткої щасливої пори, коли вона малим дівчам відвідувала бабусю в селі під Ладаном. Те червоне море маків залишилося в її пам’яті чи не єдиним чистим і світлим, майже святим образом, тому зараз вона інстинктивно виставила його перед собою, як чудодійну ікону, що здатна захистити від непідвладного розумінню зла. Чи спрацювало? Ну... принаймні, вона все ще була ціла, неушкоджена і могла зв’язно думати.

— Що ж, я радий це чути, — відповів Край після кількох секунд тривожної мовчанки. — Справді радий. Я звик до тебе, Желю. І хочу, щоби ти була зі мною до кінця.

До кінця... Це ж до чийого?

— Звісно, я буду, — запевнила вона і швидко додала, намагаючись відвести думки Края від лоскітливої теми: — Я думала, ти лишився на тій базі... Не знала, що ти в моїй машині.

— А я і є на базі. Просто хотів переконатися... що все добре.

Він відхилився назад, і в дзеркалі з’явилася його усмішка, яка повільно перетворилася на беззубе чорне провалля.

— До зустрічі, Желю... До скорої зустрічі.

Останні слова повисли в повітрі, а заднє сидіння спорожніло.

Знову дихати глибоко Желя почала лише за Вишгородом. Разом із киснем прийшло підтвердження побоювань, що становище таке ж паршиве, як вона й очікувала. Якщо не гірше. Ніхто не збирається її відпускати добровільно, а тим більше дозволяти втекти. Тож які ще варіанти залишаються?

Тамара Сотник.

Останнім часом це ім’я неодноразово проскакувало між Маргаритою і Краєм — той чомусь дуже цікавився особою цієї невідомої мадмуазелі, з чого Желя зробила висновок, що незабаром ту також збираються навернути на потрібний шлях. Особливо ретельно він допитувався про якийсь дар, яким нібито володіє Тамара. З тих крихт інформації, що вдалося почути, стало зрозуміло, що дамочка займається відьомством чи чимось подібним. Отже, Край продовжував набирати під свої крильця особливо обдарованих. І, судячи з рівня його зацікавленості, ця Тамара мала виявитись чимось особливим.

Прикриваючи свідомість думками про макове поле, Желя вирішила, що мусить знайти її першою. Щось підказувало, що саме ця жінка зможе допомогти їй вийти з гри... вийти живою.

ГЛАВА 15 Про примхи сумління

Третім свідком після Тамари й Вересня, котрих Капелюшний нарешті відправив геть з очей, у нововідкритій справі імпровізованого харакірі Зорева був Богдан Лясовський, телевізійник, що працював з новоспеченим самогубцем на парі програм. За його словами, він сьогодні мав зустрітися з Філіпом у тому бісовому японському ресторані, щоб обговорити якесь нове шоу, але запізнився на півгодини і приїхав, в акурат коли з харчівні виносили тепленький труп колеги. Видовище справило на нього враження — Лясовський досі нервово сіпався на стільці, а кожне питання доводилося повторювати двічі. Капітана це починало втомлювати.

— Пане Богдане, питаю ще раз: чи помічали ви якісь зміни в характері загиблого останнім часом? Якусь неадекватність, щось таке, що здавалося дивним...

— Та він завжди був дивним, скільки його пам’ятаю, — розсіяно відказав Лясовський. — У цій сфері зараз усі з клопами в голові. Шоу-бізнес, знаєте... Щоправда, під кінець Зорев якийсь геть смиканий став.

— Конкретніше.

— Ну... частіше зривався на оточення. Він і раніше гиркав на своїх, але останні пару тижнів був узагалі сам не свій, ледь не лайном з рота бризкав. Працювати з ним набагато важче стало. Трохи щось не так, як він хоче, — і починаються істерики, вищить, як баба. Волав щось про те, що має шанс досягти просвітління, а сам возиться з дебілами...

— Той ще був хлопчик, так? — покивав Капелюшний. — Просвітління, кажете? Знаєте, що він мав на увазі?

— Уявлення не маю. Він багато різних дурниць верз у такі моменти.

— Як гадаєте, в загиблого міг статися аж такий напад істерики, що він з’їхав з рейок і сам укоротив собі віку?

— Собі... — Лясовський на мить замислився. — Не впевнений. Інколи здавалося, що в нього руки сверблять когось придушити, але себе... Ні. Він себе дуже любив. Манікюр-педікюр, ля-ля-тополя... По фітнес-салонах бігав, у солярії смажився... Не міг він сам себе розпанахати.

— Але ж розпанахав. — Капітан витрусив з пачки останню цигарку й закурив.

— Ну... я не знаю. Може, під кайфом був...

— Це ми зараз також перевіряємо. Забалдіти, значить, Філя теж полюбляв?

— Не без цього, — нейтрально знизав плечима Лясовський. — Важкої наркоти не вживав, але інколи любив підігрітися. Амфетаміни, стимулятори, «екстезі»... Ну, як уся клубна молодь.

— Угу, угу. Чудова була людина. — Капелюшний пожував губами, думаючи про свідчення Тамари, потім запитав: — Як гадаєте, міг Зорев мати справи з релігійною сектою?

Свідок щиро здивувався.

— Не зрозумів. Зі свідками Ієгови, чи що?

— Не обов’язково, але в цьому дусі. З будь-якою сектою, де б йому промили мозок і перетворили на фанатика.

— Гм... дуже сумніваюся. Філіп від будь-якої релігії був далекий, не вірив ні в бога, ні в чорта. Принаймні, раніше він так стверджував. Хоча... взагалі-то, щось фанатичне в ньому було останнім часом, так. Тільки не думаю, що воно пов’язане з релігією.

— Зрозуміло... Ви сказали: «руки сверблять когось придушити». Тобто Зорев справляв враження людини, здатної на вбивство?

— Ну, це я фігурально сказав, — мовив Лясовський. — Хоча, як на мене, будь-яка людина здатна на вбивство... Залежить від обставин. А що, Філіп когось із собою прихопив?

— Ні. Просто намагаюся скласти його психологічний портрет. Дякую, пане Лясовський, поки що ви вільні. В разі потреби ми вас викличемо.

Він дочекався, доки за спиною свідка зачиняться двері, потім втомлено потер лице долонями. Дурня якась усе це. Але поки що скидалося на те, що версія відьми має право на існування. Що, як уся та маячня, яку вона несла, — то дійсно правда? Усі ці кодування, програмування, чорні діри та підпільні секти?.. Тоді справа дохла. Гірше не придумаєш.

Тамара висловлювала припущення, що коли секта справді сильна і кровожерлива, то може практикувати людські жертвоприношення. Вона пропонувала звернути увагу на повідомлення про зникнення людей і спробувати простежити в них закономірність. Після цієї поради терпець Капелюшного увірвався і він випровадив її разом з клятим Вереснем. Але зараз подумав: чом би й ні? Раптом вона має рацію? Він уже був готовий повірити в будь-що, аби воно було хоч трохи логічним. А відмовити Тамарі в наявності логіки аж ніяк не виходило.

Але з чого почати? Як у морі щогодинних людських зникнень відшукати потрібні краплі? Пригадавши все, що він читав у різного штибу пресі про секти та сатанинські ритуали, Капелюшний припустив, що таких божевільних, певно, найбільше цікавлять немовлята. Або діти. Уявивши це, проти волі смикнувся. Він сам був батьком і залюбки роздер би на шматки кожного, хто підняв би руку на дитину. Однак зникнень немовлят останнім часом у столиці не фіксувалося — за це Капелюшний ручався. Старші дітлахи зникали зі звичайною, якщо так можна висловитися, періодичністю. Більшість просто тікала з дому, від п’яниць-батьків, або вирушала на пошуки пригод; деякі, на жаль, ставали жертвами різнокаліберних збоченців. Простежити долю останніх було вкрай важко — дорослі вилупки дуже старалися не залишати слідів.

Аби підстьобнути втомлений мозок, капітан закурив іще одну цигарку і спробував, як завжди робив у таких ситуаціях, зайти з іншого боку.

Отже, якщо тимчасово відхилити версію про дітей, то... що? Капелюшний почухав підборіддя. Якби, боже борони, він був би схибленим сектантом і конче мав зарізати когось тишком-нишком, то кого саме обрав би як жертву? Незнайомця, випадкову людину — щоб ніхто не зміг прив’язати її зникнення чи загибель до нього, до виконавця. І якогось самітника, бажано зовсім без родичів — більше шансів за те, що такого не шукатимуть. Просто нікому буде шукати. Склавши ікс та ігрек, отримуємо зет, як любив повторювати Вересень... чорти б його дерли. Отже, маємо дві умови, а підходить під них ординарний столичний бомж. Який-небудь волоцюга. Скільки їх — жебраків, що христарадствують у метро та підземних переходах, калік, що живуть на київських вокзалах? Дохріна, ось скільки. Вибір дуже широкий, та, можливо, вибір, як такий, гіпотетичним сектантам і не потрібен. Може, їм аби був живий організм...

Капелюшний докурив, покашляв, відкрив кватирку і, ще трохи поміркувавши, подзвонив по внутрішньому телефону до приятеля-старлея, що займався справами про викрадення людей. Коротко оповів, що приблизно йому потрібно. І, на свій чималий подив, у відповідь почув, що тому є що показати.

Додому Тамара знову повернулася разом із Вереснем — той відвіз її на своєму «саабі». За всю дорогу вони не обмінялися й парою слів, кожен подумки перетравлював події цього божевільного дня. Роман міркував про те, що йому краще за все буде зараз поїхати до своєї халупи, завалитися нарешті спати, викинути з голови магію, грудасту відьму та її симпатичну співмешканку і повернутися до звичного ритму життя «чергування—сон—пиятика—похмілля». Принаймні, в цьому випадку більше не повинно бути ніяких трупів. Тамара ж пригадувала свій нещодавній сон і в ньому пораду сина відступитися. Може, так і варто вчинити? Здається, сили занадто вже нерівні. Навіть якщо вона знайде Ритку, то чи зможе протидіяти силі, яка на раз-два робить з людини ляльку-камікадзе? Хто їй дорожчий, врешті-решт, подруга чи син? А як вона не здужає, програє й Іванко лишиться без матері? Він, до речі, повертається з моря післязавтра — то чи не краще зосередитись на цьому і забути про все інше? Ритка вляпалася по вуха, але то тільки її вина. Вона знайшла те, що шукала. А сама Тома аж ніяк не супервумен, що за першим покликом знедолених перевдягається в телефонній будці в синє трико і летить на допомогу. Вона лише смертна жінка з орендованим на короткий проміжок часу даром... за який, може, ще доведеться доплачувати.

Так само мовчки вони під’їхали до будинку на Куренівці. Вересень зупинив авто навпроти під’їзду, втомлено склав руки на кермі й глянув у Тамарині очі.

— Все? — спитав він. Та знизала плечима.

— Дивлячись що мати на увазі. Якщо ви про кінець поїздки, то так. Дякую за повернення мого тіла додому.

— На здоров’я. Що будете робити далі?

— Сьогодні — сподіваюся ковтнути трохи бренді й улягтися спати. А завтра буде видно.

— Хороший план, — схвально кивнув Вересень.

— Та, якщо бажаєте, можете заскочити до мене на кілька хвильок — зварю вам чаю, — раптом запропонувала Тома. — Ви заслужили. А я не хочу здаватися корисливою й негостинною, особливо після того, як втягнула вас у халепу.

Роман збирався було відмовитись, але в горлянці у нього дійсно пересохло, очі трохи злипалися, а на згадку прийшла та миловидна Наріне. Він не міг опиратися трьом цим факторам одночасно, тому кивнув.

— Чом би й ні?

— От і добре. — Дивно, але в голосі відьми пролунало полегшення. Мабуть, зараз їй теж хотілося мати хоч якусь підтримку, навіть в особі пом’ятого відставного мента, що ніц не тямить у чародійстві. Роман теж чомусь не надто горів бажанням ушиватися, незважаючи навіть на криваву вакханалію дня та власні нещодавні настанови. Тому вони разом вибралися з машини й, перетнувши літні сутінки, увійшли до будинку. А піднявшись на третій поверх, з’ясували, що сюрпризи ще не скінчилися.

Двері до квартири були прочинені.

— Що за... — здивовано пробурмотіла Тома, яка точно пам’ятала, як замикала їх на ключ. Вона обережно штовхнула двері, й ті без шуму відчинилися в темний і порожній передпокій. Зсередини також не долинуло ані звуку.

— Дозвольте-но мені, — тихо попросив Вересень, сонливість якого як рукою зняло. Він акуратно відсторонив хазяйку і розчинився в надрах квартири. Кілька хвилин з напівмороку чулося лише рипіння паркету, потім у великій кімнаті спалахнуло світло і Роман знову з’явився в коридорчику. На мовчазне запитання Тамари похитав головою.

— Нікого, — повідомив він.

І дійсно — Наріне, яка мала залишатися у квартирі, не було в жодній з кімнат. Зате у великій привертали до себе увагу зім’ята постіль і перекинутий стілець. Це наштовхувало на думку, що дівчина полишила оселю не по своїй волі. Тут був хтось іще. Хто? Тома спробувала вловити це. Але — дурня якась — перед очі лізло лице Маргарити. І не такої, як раніше, у добрих спогадах, а такої, як у видінні з дзеркалом у день переїзду. Лице ляльки та вишкір хижачки. Здалося навіть, що в повітрі досі тримається її запах.

— Куди поділася Наріне? — долетіло до Томи дурне питання Вересня, неначе з іншого часового виміру. Не бачить, чи що? Називається, колишній опер.

— Хотіла б я знати, — відказала Тамара й розплющила очі, повернувшись до реальності. Стурбованість в голосі Романа здивувала — схоже, між цими двома дійсно проскочила якась хімія. Але зараз її хвилювало інше.

Невже це дійсно Ритка? Невже її подруга була тут і викрала Наріне? Для чого? Як вона потрапила до квартири? А як взагалі знайшла саме цю квартиру? Де вони зараз?

Що, в дідька, відбувається?

У неї не було впевненої відповіді на жодне з питань. Тома припустила було, що дівка з якоїсь причини пішла до свого колишнього засранця-благовірного в сусідній під’їзд, але, навіть якщо закрити очі на абсурдність такої можливості, з чого б вона перекидала стілець і лишала двері відчиненими? Ні, відпадає. А може, то він вломився сюди, аби помститися своїй дівчинці для биття за відсутності хазяйки? Та ну, дурниця. Все ж недарма її шосте бонусне чуття волає про те, що тут була саме Маргарита... О’кей, хай Ритка. І що далі? Якщо Наріне викрали з метою привернути увагу самої Тамари, то де їхня «чорна мітка»? Де вимоги? Як їй зрозуміти, чого від неї хочуть?

Голова вперто відмовлялася працювати, ніякі розумні думки до неї не лізли. Тома поділилася своїми потоками свідомості з Вереснем — не для того, щоб отримати від нього якусь версію, а просто зважаючи на його присутність. Той вислухав, але лише став виглядати ще більш розгубленим. Утім, нічого іншого вона й не чекала. Аби створити ілюзію хоч якоїсь діяльності, Тома заходилася готувати чай, як обіцяла.

Чай гірчив, як і Тамарині передчуття. З нею завжди було так — приготована їжа віддзеркалювала внутрішній стан господині. Але нічого не вдієш.

— Де ж нам її шукати? — вкотре повторював одне й те саме Вересень, нахилившись над чашкою. Хто б міг подумати, що він так перейматиметься долею дівчини, яку бачив лише двічі чи тричі? Не менш дивувало оце «нам». На жаль, Томі нічого було йому відповісти. Принаймні, поки що. Але вона зробить усе, що зможе, бо й сама на диво сильно прикипіла до Наріне — ніколи б не повірила, що ще здатна до когось прив’язатися. Нині в її житті смуга суцільних втрат...

— Спробую провести один ритуал, — сказала вона Роману. — Якщо пощастить, зможу вийти на Наріне і дізнатися щось корисне. Тільки для цього мені слід лишитися самій. Так що...

— Ясно. — До його честі, Вересень не став допитуватися про подробиці, які його все одно не обходили. Він допив свій чай і підвівся.

— Дасте мені знати, як щось стане відомо? Ні, давайте краще я завтра зранку заїду до вас, добре? Хочу бути в курсі.

— Будете, — пообіцяла Тамара.

Роман кивнув і зітхнув — якось скупо, немов побоюючись, що його почують. Це зітхання сказало Томі все, що вона хотіла знати. На цього чоловіка можна покластися. Куди більше, аніж він те сам про себе уявляє.

— Тоді до завтра, — ствердно мовив Вересень і вийшов. Клацнув замок, і квартира занурилася в тишу.

Тома ще з чверть години сиділа над своїм охололим чаєм, поринувши в задуму, потім підвелася й почала готуватися до ритуалу прикликання двійника. Вона терпіти не могла це дійство і, чесно кажучи, мала великі сумніви, що зможе дізнатися хоч щось. Минулого разу, шукаючи дух Маргарити, вона знайшла лише темінь та холод. Якщо той невідомий і могутній Хтось тепер також контролює і Наріне, то вона знову знайде те саме. Хоча... може, це і є їхня «чорна мітка»? Може, невідомі вороги, навпаки, чекають, щоби вона прозондувала ефір у пошуках своєї подруги і все дізналася без сторонніх?..

Зараз перевіримо.

Тома якраз закінчила виставляти свічки на застелений стіл, коли у двері подзвонили. Вона здивовано випросталася. Дзвінок дзеленькнув удруге. Якого дідька принесло об одинадцятій вечора? Явно не Вересень і не Наріне, там хтось незнайомий. Просто-таки день непроханих гостей. Зітхнувши, Тамара полишила свій магічний плацдарм і пішла відчиняти.

Дівчину, яка дивилася на неї з вічка, вона дійсно ніколи раніше не бачила.

— Мене звуть Желя, — відказала та крізь двері на пропозицію Томи відрекомендуватися. — У мене є інформація про Маргариту Козодуб... ви ж знаєте таку?

Це вже цікаво. Тамара відчинила двері й пильно огледіла незнайомку з голови до ніг.

— Як ви мене знайшли? Звідки у вас ця адреса?

— Знайти вас було важко, але можливо, — ухильно відказала та. — Я можу увійти?

Ця Желя виглядала знервованою і ніби переляканою. Добре вдягнута, досить ефектна молодиця... але якась несправжня. Неначе повія, що намагається виглядати респектабельною леді — принаймні, такі асоціації виникли в Томи першими. А перше враження часто буває єдино вірним.

— Спершу переконайте мене, що я мушу вас впускати. Звідки мені знати, що ви не за компанію з тими, хто втяг Ритку в неприємності?

— Ну... — завагалася Желя, — спершу так і було. Але зараз я на вашому боці.

— Он як? На моєму боці? І з якого ж це дива?

— Саме про це я хочу з вами поговорити. Попередити. Ви теж їм потрібні. Я розповім усе, якщо ви допоможете мені...

— Допоможу?..

— Так. Мені потрібен захист.

«Від кого?», — ледь не зірвалося з Томиних вуст, але замість цього вона відступила вбік, даючи гості пройти. Ця гра в запитання безглузда, доки не побачиш повної картини. Хай дівчина розповість усе, що знає, від початку й до кінця. Адже схоже: саме тому вона й боїться, що знає...

— Туди, — Тамара махнула рукою в бік кухні й пішла слідом за гостею. Там Желя вмостилася на табуреті біля столу, а сама Тома лишилася стояти, обпершись на холодильник і не зводячи з захожої пильного погляду.

— Ну? — заохотила вона відвідувачку до розповіді.

Та почала не відразу — якийсь час зважувалася, кілька разів зводячи погляд на Тамару і знов опускаючи. Тома мовчки чекала. Нарешті Желя мовила:

— Того, хто все це почав, звуть Край. Принаймні, він так сказав. Ми вперше зустрілися кілька місяців тому на залізничному вокзалі. Він сам помітив мене. До того...

Тамара слухала не перериваючи. Спершу історія дівчини викликала в неї лише легке презирство. Далі, разом із розумінням, до чого все йде, почала накопичуватися злість. Коли ж мова зайшла про перші жертви, їй вже хотілося схопити цю лялечку за барки і розбити їй морду до крові. Зусиллям волі вона примусила себе стриматися і дослухала до кінця практично в тій самій позі. А коли Желя нарешті закінчила оповідь, Тома дістала з шафи пляшку бренді, націдила собі півгранчака й одним махом проковтнула. Тільки після цього вона змогла відповісти більш-менш спокійно.

— І якого ж захисту ви хочете від мене?

— Найсильнішого, на який ви тільки здатні, — з готовністю відгукнулася Желя. — Я не хочу, щоби Край дістав мене. Ви ж відьма, наскільки мені відомо, ви маєте знати якісь заговори, амулети, щось таке, що відгонить нечисть. Мені здається, що це хороший обмін за все те, що я вам переповіла. Ви тепер знаєте все, що знаю я. Можливо, я навіть урятувала вам життя. Захистіть мене, і це буде чесна угода.

— Чесна? — недобре всміхнулася Тамара. — Якби я зараз придушила тебе на місці — оце була б чесна угода. Якби я просто зараз повісила тебе на люстрі — оце була б чесна угода. Ти заварила всю цю кашу, вплутала мою подругу в халепу, з якої не кожен смертний вибереться, допомагала тому виродку, і тепер у тебе ще вистачає совісті просити в мене захисту від нього?!

— Здається, я помилилася, — бовкнула Желя, з розширеними очима вислухавши цю тираду. — Дарма я сюди...

— Оце точно. Дарма. Ти навіть не уявляєш, у яке гівно влізла.

— Ви думаєте, в мене був якийсь вибір? — скрикнула гостя. — Хіба я знала, що все так закінчиться?!

— Вибір був — відмовитися від пропозиції, — сухо кинула Тамара. — А щодо незнання... Так воно навіть у карному кодексі не звільняє від відповідальності.

— І?.. Ви мені нічим не допоможете? Я ж вам розповіла геть усе! Ви тепер знаєте, де...

— Дівчино, — на диво спокійно промовила Тамара, хоча всередині у неї все буквально ходором ходило. — Ти не розумієш. Мені нічим тобі допомогти. Ніякі чарівні цяцьки, ніякі талісмани й замовляння нічим не зарадять. Проти тої сили, з якою ти сплуталася, це буде як клізма проти чуми.

— Я вам не вірю, — з тремтінням у голосі відповіла Желя. — Ви просто не хочете...

— Якраз вірити тобі конче необхідно, тільки я кажу не про себе. Покаяння завжди має сенс. Поговори з Ним. — Тамара тицьнула пальцем у стелю. — Якщо Він буде в гуморі тебе слухати... А я тут безсила. Вибач.

Желя довго й невідривно дивилася на неї, і в очах її разом із сльозами потроху накопичувалося розуміння. Зрештою вона схлипнула, підхопилася з табуретки і кинулася геть з кухні. Через пару секунд грюкнули двері, каблуки зацокотіли по сходах за стіною, потім усе затихло. Тамара повільно опустилася на стілець, підтягнула до себе пляшку і націдила ще півсклянки. Їй було не надто шкода цю дівчину — вона заслужила. Набагато більше душа боліла за Ритку і Наріне. І за себе також. Вона боялася уявити, що принесе завтрашній день, адже тепер вже точно не збиралася стояти осторонь. Тепер, коли питання отримали відповіді, вона розуміла, що не зможе не втрутитися. Боротьба з тим, хто називався Краєм, дійсно може виявитися битвою з вітряками (чи, радше, з велетенськими ножами м’ясорубки), але Тамара знала, що не відступить. Можливо, не така вже вона й безпорадна...

Але нехай допоможе їй Господь.

ГЛАВА 16 Про час пиття боржомі

Було ясно, що цієї ночі їй не спати.

До другої Желя майже скінчила обклеювати стіни спальні сторінками знайденої десь у речах Біблії. Вона сподівалася, що це допоможе їй дотягнути до ранку. Добре хоч додому дісталася. На шляху од відьми увесь час здавалося, що на задньому сидінні маячить чиєсь крейдяно-біле лице, а за вікном поруч із машиною хтось біжить, хай як швидко вона тиснула на газ. Видно, Край вже почав бавитися з нею. Дарма, ой дарма вона відвідала ту ненормальну. Тепер склад злочину — ось він. Зрада. Якщо раніше вона ще могла прикрити свої плани маками, то зараз ховати вже було нічого. Якби знаття, що бісова відьма відмовиться допомагати...

Желя без упину кляла її на чому світ стоїть. Лярва, сучка паскудна, пихата курка! Неймовірними зусиллями розшукала адресу цієї Тамари, підставилася під удар, викривши всю підноготну Крайової організації, виказала навіть місцезнаходження — і за це така дяка? Та щоб вона в пеклі згоріла разом зі своїм відьомством! Нічого, може, ще не все так кепсько. Раптом станеться диво і вдасться вислизнути з-під уваги Края непоміченою. Адже він зовсім не Господь Бог. Усі ці його фокуси — можливо, то лише безсиле залякування. Він демонструє страшні картинки, сподіваючись, що вона передумає і прибіжить назад, але цього не буде. Треба якось протриматися до сходу сонця — тікати все ж краще при світлі дня. Вона заздалегідь зняла з рахунку досить велику суму, тож грошей має вистачити на якийсь час. Желя поїде на південь, наприклад у Крим, де багато людей, а далі буде видно. Навряд чи Край аж такий всесильний, щоби дістати її будь-де. Щось придумається, треба тільки дожити до світанку.

Сторінки Біблії скінчилися, і шматок стіни, що залишився, вона за допомогою помади розмалювала хрестами. Та курва казала, що треба вірити, що треба поговорити з Богом. Усе життя Желя плювати хотіла на релігійні байки, вірила хіба в те, що якість життя залежить від кількості нулів за одиницею на банківському рахунку, і не розуміла, який сенс поклонятися якомусь там вуайєристу на хмарах, котрий нібито все бачить, але ні в що не втручається. Що ж, може, там дійсно хтось є і варто спробувати з ним сконтактуватися? Зараз їй краще використовувати будь-які шанси на спасіння.

Желя присіла на ліжко, заплющила очі, уявила собі сивого діда в білих сяючих шатах і забурмотіла:

— Господи, якщо ти є, послухай мене. Я в біді. У справжній халепі. Здається, я сплуталася не з тим хлопцем. Він хтось типу диявола і, здається, хоче мене вбити. Дуже тебе прошу, захисти мене від нього. Я не хочу помирати. Якщо допоможеш, ми зможемо якось домовитися. Ти мені, я тобі, добре? Тільки захисти...

— Як успіхи? — поцікавився голос. Желя було здивувалася, що контакт із Всевишнім встановився так швидко, але наступної миті зрозуміла, що ці інтонації належать зовсім не Господу. То був шоколадний голос Края.

Вона зойкнула й скочила на ноги, озираючись у пошуках джерела голосу. Здається, той пролунав з темного кутка кімнати, по інший бік ліжка. Настільна лампа біля узголів’я відчутно втратила потужність, її світло зблякло, і в тому кутку виникла ніша густих чорних тіней. Ніша, в якій, здавалося, було щось іще.

— То що, — знову мовив Край, і тепер не було сумніву, що звук іде саме з трикутного шматка пітьми, — Господь на лінії?

Желя ніяк не могла придумати, що відповісти в цій ситуації. Та й що б вона не сказала, це вже, очевидно, нічого не міняло. Біблія не подіяла. Її знайшли, викрили, і схоже на те, що тікати далі нікуди. Та вона не хотіла помирати ось так, покірно, не доклавши ніяких зусиль для спасіння.

Що там казала Тамара? Покаяння завжди має сенс?

— Пробач мені, будь ласка, — хлипнула вона, звертаючись до темного кутка, а сама почала повільно відступати до дверей. — Я завинила, Краю. Я більше не буду. То була дурість, я знаю. Хвилинна слабкість. Більше не повториться. Благаю тебе, пожалій мене. Не сердься...

— А я й не серджуся, Желю, — благодушно відказала тінь. — Зовсім ні. Чого мені сердитися? Хіба ти зробила щось погане?

— Ні. Тобто...

— Звісно, ні. То була просто дрібна витівка з твого боку, нічого серйозного. Дитячі пустощі. Я тебе за це тільки шльопну кілька разів, а потім усе знову буде добре.

— Прошу тебе, пробач...

— Припини вибачатись, не варто. Насправді ти навіть зробила добру справу.

— Яку? — Двері вже на відстані трьох кроків, хоча Желя сумнівалася, що по той бік їй стане безпечніше.

— Ти доставила послання. Сказала Тамарі Сотник, де мене шукати. Я саме збирався просити тебе про це, але ти виявила власну ініціативу. Ти спрацювала на нас, полегшила завдання мені й Маргариті. Чудова командна робота...

І з надр тіні раптом висунулося біле лице Края, лице, що ніби існувало окремо від тіла. Круглі брудно-жовті очі сяяли, як два маленьких місяці, а чорний беззубий рот, здавалося, вміщав у собі цілий всесвіт. Желя заклякла, не в змозі відірвати погляд від цього страхіття.

— Зважаючи на те, що ти таки була корисною, — сказало лице, — я дозволю тобі пожити трішечки довше. Ти помреш не одразу.

— Ні! — скрикнула вона, сповнившись крижаного жаху від цієї обіцянки. — Ні, прошу, благаю, відпусти мене!

— Я відпускаю тебе, — відповів страшний образ Края, повільно втягуючись назад у тінь. — Ти вільна, Желю. Бувай.

Мить — і обличчя зникло, а світло знову почало набувати яскравості, аж допоки не стало сліпучим і лампочка не розірвалася з голосним «пап!!!», зануривши кімнату в цілковиту темінь. Желя з криком рвонула двері на себе і кулею вилетіла зі спальні до освітленого коридору.

Щось змінилося в її відчутті самої себе. Стало якось зовсім недобре. До горла підкотила нудота, під шкірою почало свербіти, а в очах — темніти. Обпираючись об стіну, вона пошкутильгала до ванної кімнати. Увімкнула світло, ввалилася всередину і припала до дзеркала. Звідти на неї глянуло власне відображення нездорового синюватого кольору. Шкірою обличчя пішли якісь прищі й гулі, на лобі здулася сітка судин, а шия пульсувала, неначе всередині неї щось рухалося. Відчувалося це так само.

— Господи, що зі мною? — простогнала Желя й заходилася ритися в аптечці. Знайшла пляшечку з перекисом водню, відкрутила кришечку і хлюпнула рідиною на пухирці, які збільшувалися просто на очах. Рідина зашипіла, але полегшення це не принесло. Зате одна з гуль раптом лопнула й виплюснула назовні кілька краплин крові та щось схоже на білу макаронину. Сіпаючись від гидливості, Желя висмикнула цю річ із рани; та ляпнулася в раковину й ліниво перевернулася.

Черв’як.

Желя завищала. Пухирці на обличчі почали прориватися один за одним, з кожного випадали такі ж довгі, схожі на спагеті хробаки. Вона кинулася геть з ванної, не розбираючи дороги, роздираючи своє лице нігтями й відкидаючи геть безформні закривавлені клапті. На бігу перечепилася об власну ногу, вдарилася головою об стіну й важко впала на підлогу кухні. Свідомості не втратила, а тому відчула, як живіт, що відчутно поважчав, від падіння засіпався подібно до кубла змій.

— Го... оооос... п-п-п... — тільки й спромоглася вичавити Желя занімілими вустами. У черево неначе хтось почав устромляти зсередини довгі голки. Відчуття поширилося на руки й ноги. Потім у горлянці залоскотало, дихати стало важче, і зрештою в роті завовтузилося щось довге, гладке й холодне...

Останні хвилини життя перетворилися для неї на суцільний макабричний калейдоскоп, що не відбився в пам’яті. Вона не усвідомлювала, як схопилася на ноги, навпомацки знайшла на столі ніж і заходилася штрикати лезом саму себе. Не розуміла, як видерлася на підвіконня і провалилася крізь віконне скло назовні. Не запам’ятався і політ повз вісім довгих поверхів, що закінчився голосним падінням на капот легковика і подальшим ніщо.

Останнім спогадом Желі була усмішка Оксамитового перевертня.

ГЛАВА 17 Остання й вирішальна

Цього ранку Тамара повною мірою змогла уявити, в якому гуморі прокидається засуджений на смерть у свій останній день. Так, відчуття того, що цей день цілком може виявитись для неї останнім, було чітким і сильним — адже вже зрозуміло, що насправді Краю, ким би він не був, потрібна зовсім не Маргарита, й тим більше не бідолашна дівчина з молочнокислим ім’ям. Він використав їх лише для того, щоби вона, Тамара, увійшла у гру. Цікавились саме нею. І немає жодних гарантій, що якщо зараз Тома наплює на подальшу долю Наріне (хай як це важко) і переконає себе, що її хата з краю, то Край (вдалий каламбур, кисло відзначила вона) не вдарить по іншому, більш болючому місцю і все одно отримає те, чого хоче. А таке місце в неї лишилося тільки одне. Болючіше нікуди.

В тому, що він не жартує, Тома також пересвідчилася. Желі, вчорашньої пізньої візитерки, більше не існувало. Вона побачила це уві сні в усіх подробицях, з люб’язними коментарями голосу, що одного разу вже лунав у її видіннях. Голос знав про їх учорашню бесіду і весело повідомив, що оскільки Тамара має адресу, то на неї нетерпляче чекають у зручний для неї час. Зі скриком прокинувшись від задушливої неспокійної дрімоти, вона перше за все спробувала налаштуватися на Желю, але знайшла лише порожнечу. Поза всякими сумнівами, дівчина дійсно була мертва.

Тому вагатися не випадало — вона поїде, і нічого тут не вдієш.

Вересень не збрехав — заявився до Тамари рівнесенько о восьмій, коли вона вже була готова полишити квартиру. Прикро, але доведеться обходитись без його допомоги — це також було однією з умов, про які їй повідали сьогодні вночі. З цієї причини Тома викликала таксі й якраз щойно отримала повідомлення, що машина вже під під’їздом. Роман, втім, рішуче відмовлявся прийняти за пояснення невизначені відмашки і, заблокувавши собою двері, забажав знати, куди це вона збирається і що саме дізналася. Тамара глянула на нього із здивуванням: чи він за ніч теж навчився читати думки, чи в неї все на лиці написано?

— Зараз це вже суто моя справа, — похмуро відказала вона. — Вчора я отримала інформацію стосовно секти.

— То, може, поділитеся? — не вгавав Вересень.

— Боюся, що ні.

— Це ж чому?

— Бо ні до чого хорошого це не приведе.

— Якщо ви збираєтеся самотужки відвідати кубло тих навіжених, то це поготів не закінчиться добре. А справа, між іншим, стосується й мене також.

— Та невже? — ще більше здивувалася Тамара. — Яким же чином?

— Я теж хочу знайти вашу Наріне, — заявив Роман. — Достатня причина?

— Достатня, щоб померти. Мужики завжди думають не тією головою. Повірте, із цим ворогом ви не впораєтеся.

— Це ми ще побачимо.

Вона зітхнула. Його допомога, можливо, стала б у нагоді, але Тома не могла дозволити собі ризикувати. Ну... хіба що трішки.

— Ви не знаєте, у що лізете, Романе. Це не просто зграйка ненормальних. Там діє справжня магія, проти якої фальшиві ментівські посвідчення не діють...

— Це далеко не все, на що я здатен, — ображено відпарирував Вересень.

— ...тому, якщо я і скажу, куди збираюся, то тільки для того, щоби ви туди не лізли. Це закинута база відпочинку в лісах неподалік Пірнового, називається «Сонячний бір». Так-от — там вам робити нічого, зрозуміли? — Тома виразно подивилася на нього, сподіваючись, що Роман вірно витлумачить ці слова. — Тим більше навіть не думайте вплутувати в це вашого друга Кап-Капа. А тепер дозвольте, я мушу бігти.

Тома безцеремонно виштовхала Вересня з квартири, замкнула двері й швидко помчала сходами вниз, лишивши розгубленого Романа позаду. Хотілося сподіватися, що він не наробить дурниць. І ще — що Край не чув її думок. Власне, покладати якісь надії на колишнього мента-випиваку в цій справі було безглуздо... але вона хотіла надіятися хоч на щось.

Безнадія тхнула приреченістю.

— У тебе зовсім дах поїхав, чи що? — визвірився Капелюшний. — Ану дихни!

— Та не пив я. Кажу, все дуже серйозно. Їй треба допомогти.

— Що, мало ви з тією тіткою вчора начудили? Якого ж ляда вам не сидиться спокійно?

— Ти сам втягнув мене в це, — вкотре нагадав Вересень.

— Я тебе просив про одну-єдину послугу і не мав на увазі плутатись під ногами увесь час! Твоя самодіяльність мені як лайно на підошві. Відволікає.

— Та ну? Тільки не кажи, що ти вже встановив, що це дійсно секта, і впав їм на хвіст.

— Про секту ще не впевнений, але на щось, уяви собі, вийшов, — невдоволено огризнувся Капелюшний. Він дійсно якраз проводив паралелі між тими випадками, на які вчора вказав йому старлей з відділу зникнень. Хтось бачив, як дорогі іномарки підбирали на вулиці бомжів або геть нетранспортабельних п’яниць. За останній тиждень три подібні свідчення, серед яких найцінніше — підлітка на скейті, що запам’ятав номер автівки одного з невідомих благодійників. Коли номер пробили по базі даних ДАІ, з’ясувалося, що «мерин» належить одному ну дуже впливовому дядьку, з верхів та вершків. А от хто був за кермом, ще треба перевірити.

— О, ну це вже діло, — підколов Роман. — Ціле «щось»! Тільки поки ти ще кілька місяців на це «щось» дрочитимеш, трупів буде більшати.

— Звідки така впевненість? Також провидцем став? Воду на вино перетворити не хочеш? Вийде тобі економія...

— Слухай, давай серйозно. Я розумію, що доказів у мене катма. І у тебе також, до речі. Але нирками чую, що діяти треба, як я кажу. Людей убивають...

— Та трясця! — загорлав Капелюшний. — Яких людей? Де ті люди?! Де їхні трупи?! Нема тіла, нема діла, ти ж у курсі! Чим я доведу, що та жінка в морзі — не Маргарита Козодуб? Що її смерть і самогубство Зорева взаємозалежні? Знаєш, куди мене прокурор пошле?!

— Знаю. Пам’ятаю, так що не горлай. Побережи легені, знадобляться. Просто час працює проти тебе, як ти не допетраєш?! А я тобі кажу точне місцезнаходження тих вилупків прямо зараз — якщо поїдеш зі мною. Невже тобі байдуже?

— А ти як дізнався, що це точне місцезнаходження? Подрузі твоїй примарилося?

— Слухай, попустися трохи. База відпочинку там точно є, я її пам’ятаю. Бував там колись. Змотаємось, розвідаємо. А як ти злапаєш їх там на чомусь гарячому?

— Як?! На чомусь?! — Капелюшний і сам гарячкував так, що далі нікуди. — І на чому ж саме? Що я їм пришию? Вторгнення зі зламом на порожню базу? Чи штраф випишу за несанкціоноване розпалення багаття?

— А уяви, якщо там буде жертвоприношення? Якщо там когось різатимуть?

— Забагато «якщо», капітане. Ти, здається, кіна надивився.

Це напівзабуте звертання — а колись вони з Капелюшним справді мали однакові звання — змусило Вересня нервово смикнутися. І викласти нарешті всі карти на стіл.

— Тоді я прошу тебе не як мента, а як друга. Допоможи, га? Будь ласка. Я не впораюся сам. Щойно я знайшов дівчину, що мені сподобалася, як її якась падлюка викрала. Тамара зранку вже вирядилася на базу. Думаєш, я сидітиму й чекатиму хрін знає чого? Я все одно туди поїду. Кажу тобі, відьма не вигадує. Який їй сенс брехати?

Капелюшний замовк і тримав паузу довго та зі смаком, наче театральний актор старої школи. Потім підвівся і поцікавився, дивлячись на небо, порізане на клапті чорними ґратами вікна:

— Ще якісь причини є, щоб я у це вплутався? Окрім справ твоїх сердечних?

— Є, — і собі підвівся Вересень. — Аж дві. Подумай про підвищення. В разі якщо все скінчиться добре, ти майже напевно дістанеш зірочку майора. Не абищо, а серійника пов’язав. Хіба не шик? А раптом потім і я зможу до відділка повернутися? Якщо накриємо всю зграю, то замовиш за мене словечко... Га?

Капітан не став питати, перед ким саме, — це було зрозуміло. Підійшов до сейфа, де зберігалася зброя, дістав звідти свій «макаров», запасну обойму, газовий балончик, потім важко глипнув на Романа:

— Будеш за кермом. З’їздимо, тільки швидко. Потім завезеш мене назад. Втямив?

Вересень розвів руками, погоджуючись.

— Як скажеш, начальнику.

Удвох вони вийшли з відділка в сонячний літній день, що ніби не віщував ніякого лиха.

Що швидше Тамара наближалася до місця призначення, то швидше випаровувався її напускний спокій. Досі вона намагалася контролювати себе, не витрачати енергію на зайві емоції, берегти сили на випадок, якщо доведеться їх застосовувати... напевно що доведеться. Хоча того, що вона вміє, навряд чи вистачить на якийсь суттєвий захист. Хіба, може, для Наріне... В тому, що вдасться витягти Ритку, Тамара вже сумнівалася. Скоріше за все, особистість Маргарити якщо не знищена повністю, то капітально пригнічена — адже справжня Рита ніколи б не вломилася до її квартири, аби викрасти щось чи когось. Шанси на те, що вийде звільнити її свідомість, мізерно малі.

«Ти хоча б про себе подбай для початку».

Та й дійсно, який сенс будувати теорії, якщо супротивника поки що в очі не бачив? Хоча після цієї ночі вже можна було скласти уявлення про його можливості, й уявлення ці були дуже гнітючими.

Чого це створіння може хотіти від неї? Її силу? Її душу? Чи навіть тіло? Чи все одразу? Один дідько знає. Ніколи не думала, що одного разу їй доведеться в буквальному сенсі їхати до дідька...

— Скоро там будемо, — подав голос таксист, блондинистий хлопчина, якому з вигляду ще й двадцяти не було. Ще один телепат? Ех, як би Томі хотілося нічого не вміти, нічого не знати й ні за кого не хвилюватися, окрім самої себе та малого розбишаки... Та, як завжди, її забули спитатися з цього приводу. Може, це якраз настає час розплачуватися за дар, що був у неї все свідоме життя?

— Чекаю не дочекаюся, — уїдливо відказала вона. Втім, хлопець не винен — він усього лише добре виконував свою роботу, швидше, ніж того хотілося б, наближаючи її до неминучого. Від Вишгорода до потрібного їй місця на узбіччі вони домчали за десять хвилин. На прохання Томи таксист загальмував біля старої зарослої стежки, що бігла у глиб густого змішаного лісу. Саме там мало бути місце, куди вона мусила, але не зовсім хотіла потрапити.

— Вам точно туди треба? — поцікавився хлопець-блондин, коли Тамара простягнула йому відраховану тридцятку. — Там же нічого немає, лише розвалена база. І ні до якого села ви сюдою теж не вийдете...

— Знаю, — кивнула Тома. — Дякую, що довезли.

— Та на здоров’я. Якщо знадобиться їхати назад — викликайте, телефон знаєте.

«Сподіваюся, що знадобиться» подумала вона і неохоче полишила м’який та прохолодний салон «ланоса». Таксі відразу зірвалося з місця, здійнявши хмару куряви, а Тома подивилася на стежку. Та була стара, але її вже активно оновлювали відносно свіжі сліди коліс.

— Твоя паства, Краю? — спитала Тамара у завмерлого в очікуванні лісу і почала заглиблюватися в нетрі.

Все почалося зненацька.

Вересень гнав свій «сааб», не особливо звертаючи увагу на обмежувальні знаки. Вони домчали від Києва до Вишгорода хвилин за п’ятнадцять, потім виїхали на трасу Р 31, котру з кожним кілометром дедалі щільніше оточували ліси. Рух на цьому вузькому односмуговому шосе зараз був не надто жвавим, але десь за Хотянівкою Роман зауважив, що позаду них суне цілий кортеж. Він не бачив, зі скількох машин він складався, але їх явно було більше десятка. Першим йшов здоровецький джип «мітсубіші» і впевнено їх наздоганяв, попри те що Вересень тримав швидкість на позначці вісімдесят п’ять кілометрів на годину.

— Глянь-но, — він штовхнув ліктем Капелюшного, котрий закуняв на передньому сидінні, й кивнув на дзеркальце. Той озирнувся і здивовано звів брови.

— Якого хє...

Джип наздогнав їх швидше, ніж капітан встиг закінчити. Далі був удар, та такий, що метал кузова буквально застогнав, а Капелюшний від душі тріснувся головою у бокове скло. Машину понесло до узбіччя, й Вересень заходився оскаженіло смикати кермо, як божевільна доярка, аби не злетіти з траси просто в густий сосновий бір. Так-сяк вирівняти рух вдалося; упевнившись у цьому, він швидко глянув у дзеркало заднього огляду. Джип трохи пригальмував, і тепер на позицію лідера виходила блискуча чорна «хонда» — судячи з усього, з тими ж намірами, що й попередник. Справи кепські.

— Якого хєра?! — закінчив нарешті репліку Капелюшний і витер кров з розбитої скроні. — Що це за падло?

— Здається, я здогадуюся, — кинув Вересень. Невідривно стежачи за наближенням «хонди», він почав пришвидшуватись синхронно з нею, аби хоч трохи відсунути неминуче зіткнення. Вузька дорога не давала можливості для широких маневрів, але й не дозволяла атакувати кільком одночасно — хоч щось добре.

— Ну то кажи!

— Боюся, що це ті, кого ми їхали ловити.

— Що, секта? Я думав, вони...

«Хонда» таки наздогнала їх і почала штурм. Вересень очікував цього моменту. Він вчасно вильнув убік і трохи пригальмував, порівнявшись із супротивником. Тепер вони їхали поруч, як то кажуть, ніс у ніс. За кермом чорного «японця» виявився рудий молодик з дикими очима, котрий, побачивши їх, вишкірився і зробив правою виразний жест, що символізував перетинання горлянки.

— Звертай на узбіччя, козел! — закричав йому Капелюшний і приклав до скла посвідчення. — Чув? Я ж тебе, гада, зарию зараз...

Хлопець за кермом не дуже переймався його погрозами, бо знову перейшов у наступ. Він почав тіснити «сааб» ліворуч, до узбіччя з частоколом стовбурів. Вересень зрозумів, що якщо рудому вдасться їх скинути — вони покійники. А ззаду між тим уже майже впритул підійшов наступний учасник божевільної автогонки — масивний сріблястий «крайслер» з тонованим лобовим склом.

— Тримайся міцніше, — порадив Роман Капелюшному і втопив педаль газу в підлогу. Йому таки вдалося витиснути з двигуна ще трохи швидкості — достатньо, щоби вирватися вперед і таким чином позбутися пресингу «хонди». У дзеркальце він побачив, як «японця» занесло, розвернуло, а потім ледве не розірвало навпіл від важкого удару «крайслера». «Хонда» підстрибнула, кілька разів перекинулася в повітрі, ударилася об асфальт, і якась із наступних машин черговим ударом викинула її почавлені чорні рештки геть з дороги.

Переслідувачі сунули, як танки, не звертаючи уваги ні на що, окрім цілі. Жодна нормальна й твереза людина не могла б їхати так, окрім хіба що кінченого самогубця. Але, як живий доказ, цілий караван таких камікадзе висів зараз у них на хвості. І зупинятися ніхто з них явно не збирався.

«Хтось знає, що ми їдемо, — подумав Роман. — Хтось послав їх як гарматне м’ясо, аби зупинити нас за будь-яку ціну».

Тамара мала рацію — без чортівні тут не обійшлося.

— Ти збираєшся відстрілюватися, чи ні? — дещо істерично поцікавився він у Капелюшного. — Нас зараз розчавлять до бісової матері!

Капітан розсіяно глянув на нього, неначе ніколи не чув про таку можливість, потім поліз у кобуру і витяг свій «ПМ». Зняв із запобіжника, опустив скло і висунувся по груди у вікно. Якраз вчасно — «мітсубіші» знову вирвався вперед і вже йшов у наступ.

— Стріляй по джипу! — прокричав Вересень. — Пробий йому колеса! Якщо перекинеться, зможемо відірватись.

Капелюшний і сам це втямив. Цілячись у праве колесо позадорожника, він дав спочатку три одиночні постріли, а потім зціпив зуби, напружив руку і розрядив решту обойми суцільною чергою. Остання куля потрапила в ціль — покришку пробило. Автомобіль потягло убік, і замість вести машину зигзагом, як належить у таких випадках, водій вивернув кермо ліворуч, перекриваючи шлях решті переслідувачів. Наслідки не забарилися — за якусь мить на шосе з оглушливим гуркотом утворилася залізна куча-мала. Одночасний удар кількох останніх учасників гонитви перетворив міцний корпус джипа на безформний брухт, буквально розмазавши його по дорозі та сповнивши повітря скалками скла й ошматтям металу. Машини-вбивці таранили одна одну й перекидалися, як кісточки доміно, а один із седанів гарматним ядром злетів у повітря, і якусь мить здавалося, що він збирається приземлитися просто на їхні голови.

— Накриє! — закричав Капелюшний. — Жени, жени давай! Накриє зараз нахрін!..

Потім тяжіння перемогло, і седан покрученою горою залізяччя важко обрушився посеред шосе. Зустрічні машини, які нарешті з’явилися на трасі, загуділи в унісон і почали одна за одною з виском виляти задами, виписуючи на асфальті чорні візерунки. Ця метушня давала їм трохи фори. Вересень скинув швидкість із захмарної до прийнятної, але зупинятися не став. Не всі супротивники вийшли з ладу — у дзеркало він бачив, як із металевого завалу вибирається пом’ятий зелений «ленд ровер», розкидаючи бампером покалічені рештки автомобілів колег, за ним виринув клятий сріблястий «крайслер».

— Ще двоє позаду, — попередив він Капелюшного. Той кивнув і поліз за наступною обоймою. Обидва відчували, як закипає всередині адреналін. Давненько вони не встрягали у пригоди на пару. щоправда, такої крутої, як нинішня, Вересень не пригадував. «Господи, допоможи вціліти», — мимохідь подумав він. Дуже хотілося вірити, що Всевишній вірно обрав фаворита в цьому божевільному ралі на вибування.

Обидва переслідувачі потроху набирали швидкість, і Роман закусив губу, готуючись до наступної сутички. До місця призначення лишалося зовсім небагато.

З небом коїлося щось дивне. Щойно ніжно-блакитне, чисте тією густою прозорістю, що буває лише влітку і лишень за містом, з кожним Тамариним кроком воно все сильніше затягувалося хмарами та змінювало колір, мов скажений хамелеон. То набрякло густо-фіолетовим, як учорашній синець, то зненацька позеленіло і нарешті вибухнуло багрянцем смертельно пораненого світанку. Якби Тома не знала напевне, що нині білий день, якби, скажімо, щойно прокинулася, то не змогла б сприйняти ці барви інакше, як вранішню зорю.

Але зараз її годинник показував дев’яту ранку.

Що це, ілюзія? Їй мариться?

Вона потерла очі, але небо не вгавало. Насаджене на довгі палі сосен, розпластане над темним лісом, воно неначе спливало кров’ю, і Тамара, що ніколи не була заячим хвостом, зараз тремтіла всім тілом, почуваючись, мов у Судний день. Вона йшла, не озираючись, незважаючи на загрозливий шум дерев і на дивний гул, що лунав попереду і скидався на звук добре налагодженого двигуна. Тома знала, що дороги назад немає. Знала це задовго до того, як ступила на цю стежину.

До бази жінка дісталася досить швидко. На той час небо вже полиняло, вологі губи розпоротих червонястим сонцем хмаринок зблякли і потягнулися за вітром з бездумною легкістю кульбабового пуху. Могутні сосни, що панували між тендітних берез та молодих дубків, із майже голими, вкритими, неначе старечими зморшками, порепаною корою стовбурами, утворили купол, зімкнувши у вишині свої крони, схожі на солдатські польові каски кольору хакі, і під тим куполом Тома побачила головний корпус колишньої бази «Сонячний бір».

У ніздрі їй ударив жахливий сморід. Обабіч бетонної доріжки, що вела до закинутої триповерхової будівлі, лежали трупи представників місцевої фауни. Дуже багато трупів, просто безліч. Горобці, горлиці, сороки, сойки, ворони, солов’ї, зайці, їжаки, білки, борсуки і навіть кілька молодих лисиць активно розкладалися під пекучим сонцем, але на падлі Тома не помітила ані мух, ані черв’яків — неначе воно гнило, накрите скляним ковпаком.

Пейзаж був гнітючим. Порепаний фасад колись міцної триповерхової будівлі, вікна без скла та без рам, що нагадували пусті очниці людського черепа, розтрощені гойдалки та дитячі гірки, іржаві рештки металевих «грибочків» — все справляло враження порожнечі, однак враження це було хибним. Порожнечею тут і не пахло — тут панувало щось дуже недобре. М’яко кажучи.

На сірій зацементованій стіні головного корпусу збереглися рештки великої мозаїки, і Тамара зупинилася, аби роздивитися це панно як слід. Два лиця, складені зі шматочків кольорової смальти, — жіноче й чоловіче. Схожі на давньогрецькі трагічні маски і водночас дивовижно живі, вони силкувались відкрити свої й без того викривлені роти і безтямно обертали каламутними скляними зіницями. Тома хотіла вірити, що їй це здається, розуміла, що це не так, і усвідомлювала силу того, хто оживив каміння. А ті роти все не вгавали, ворушилися, випиналися, аби щось сказати їй. Що?..

— Ласкаво просимо. Ми чекали.

Озиратися не було потреби, але, звісно, Тамара озирнулася і побачила біля себе Маргариту. Та взялася нізвідки, немов із-під землі вискочила, і стояла біля подруги, вся закутана в білий атлас, недоречна на цьому банкеті смерті, як наречена — на похороні. А над нею роїлися мухи. Цілі хмари мух. Вони не сідали на Риту, втім, і на Тому — теж, просто невтомно дзижчали, безперервно помахуючи крихітними крильцями, і тягнулися за Маргаритою, мов живий чорний шлейф. Це їхній гул першим привітав Тамару в пеклі.

— Цікавий у тебе почет, Ритко. Показовий.

— Зви мене Предтечею.

— Що ти тут робиш, Тусю? — В цій чужій жінці, з випещеним, холодним лицем, куди страшнішим за ті ожилі маски, Тома, як не силкувалася, не могла впізнати свою Риту. Простягнула руку, торкнулася плеча подруги — відчуття таке, ніби долоня лягла на холодний мармур. — Заради бога...

— Так. Саме заради нього я тут. Я нарешті знайшла його, Томко. Точніше, навпаки — Він знайшов мене сам! — Підкреслені синцями очі Рити збуджено блищали, та, за винятком цього, вона виглядала цілком адекватною. — Я шукала довго, ти ж знаєш. І ось сталося. Слухай, він просто неймовірний. Він відкрив мені таке, що ти й уявити собі не можеш!

— Думаю, що можу, — сухо сказала Тамара. Але Рита захоплено правила своє:

— Нові обрії, чуєш? Він показав мені, як виглядає світ, якщо дивитися Його очима! Він мені силу дав. Таку силу!

— Ну і яку ж?

— Надзвичайну.

— Ню-ню. І що ж ти тепер вмієш робити?

— Та все! — заливисто засміялась Рита. — Уявляєш? Твоя Ритка нарешті стала вища за цей світ!

— Люба, зло не може піти на користь. Я ж тебе вчила цьому. Невже забула?

— Томко, припини. — Маргарита капризно збрижила носик — як тоді, коли йшлося про її чоловіка. — Не читай моралі, дістало вже. Визнаю, що в минулому я часто помилялася. Але не зараз. Тепер усе справжнє, без обману. Він щось планує, щось грандіозне, і я тепер частина цього.

Тому пересмикнуло.

— Рито, ще не пізно. — Жінка знала, що це брехня, і сама хотіла в неї вірити. — Ще є шанс — один із тисячі. Пішли зі мною. Тільки швидко і не озираючись. Повернемося до міста, і я спробую щось зробити. Якось зарадити. Згоджуйся, йдемо!

Рита ніби зацікавилася.

— Піти з тобою? І що, ти пожертвуєш своєю новою подругою, як там її, щоби витягти мене звідси?

— Хоч одну врятую. На вас обох у мене сили забракне.

— О, ну зрозуміло. Це так шляхетно з твого боку... Дякую, але ні, Тамаро. Ти підеш зі мною, бо цього бажає Він. І якщо не накоїш дурниць, то отримаєш те, що і я. Може, й більше. Ходімо.

— А що, як я відмовлюся? Що, як лишуся тут?

Рита ствердно кивнула і взяла Тому за руку.

— А ти й лишишся. Тут, із нами. Я цього певна, подруго. Не для того ж ти приїхала, щоб стовбичити в лісі? Я так скучила за тобою. — Голос Тусі змінювався, не згірше неба — то звучав як ліниве муркотіння, то ставав солодким і тягучим як мед. — З нами тобі буде добре, обіцяю. Ну то як, уперед?

І вони пішли, переплівши пальці, наче пара закоханих. Проминули вже завмерлу мозаїку, увійшли в дверний проріз, потім спустилися в підвал по брудних, надщерблених сходах. Увесь цей час стара будівля слабко погойдувалася, ніби очеретяна, і кректала. Чи це також ілюзія? Тамара вже нічому не дивувалася.

У підвалі було несподівано світло, проте жодних ламп Тамара не зауважила. Їх, власне, й не було. Були стіни, розписані дивовижними символами, явно магічними, більшу частину яких Тома бачила вперше в житті, хоч і вважала себе дуже досвідченою в цій сфері. Була стеля, на якій ворушив ожилими щупальцями намальований спрут. Була підлога, власне земля, вся просякнута кров’ю невинних, — це Тамара відчула відразу. А посеред підвалу, на звичайнісінькому розкладному стільці, сидів Край у затертих джинсах і футболці з усміхненою жовтою пичкою і написом «Have a nice day!»1. Він і сам широко усміхався, неначе люб’язний організатор світського рауту, пильно розглядаючи Тому.

— Я привела її, — мовила Рита.

— Бачу. Вільна.

Маргарита покірно кивнула і вийшла, а Край — задля збереження жалюгідних залишків душевної рівноваги Тома ще зранку вирішила називати його цим іменем, замість справжнього — граціозно підвівся і, не зробивши й кроку, опинився якраз навпроти Тамари.

— Ну що ж, вітаю, пані Сотник. Перепрошую, що наше побачення має дещо примусовий присмак — так склалося. Маю підозру, що без маленького тиску з мого боку ви б не прийшли, адже поки що не мали честі знати мене близько.

— Не прийшла б, — погодилася Тома, відчуваючи, як від його близькості вмить затерпли ноги. Серце загупало в грудях, мов важкий ковальський молот, і первісний — чи ба навіть тваринний — жах сотнями розпечених голок упився в її жили. — Де Наріне?

— Як порядно з вашого боку — так за неї перейматися. Особливо після того, як ви щойно збиралися залишити бідачку на мою милість. Ніякої милості в мене немає. А ваша Наріне — є. Оно вона, в кутку сидить. Відпочиває. — Він тицьнув великим пальцем за своє плече.

1 Бажаю вдалого дня! (Англ.)

Глянувши туди, Тамара справді побачила дівчину. Та дійсно сиділа в кутку, просто на землі, і дивилася поперед себе порожнім поглядом, страшнішим за саме небуття. Тома зробила було крок до неї, але раптом відчула міцну чоловічу руку, що майже любляче обійняла її плечі.

— Не чіпайте. Нікуди вона не дінеться. Спершу нам треба прийти до взаєморозуміння з деяких питань, тож давайте поговоримо.

— Про що? — Вимовляти навіть коротенькі слова ставало дедалі важче; і язик, і губи оніміли, як під новокаїном.

— Лише про головне. — Його усмішка була ледь не ширшою за ту, що на футболці, але дихання смерділо могилою та тліном. — Наприклад, про те, чому ми тут зібралися. І може, перейдемо на «ти»?

На шосе тривав справжній хаос.

Позбутися клятих позадорожників на хвості ніяк не вдавалося. Капелюшний вистріляв уже п’ять патронів, але так і не зміг поцілити ані в колеса, ані у водіїв. Ті божевільні лавірували на трасі, як заправські гонщики-екстремали (та й хто знає, ким вони були насправді), та по черзі таранили «сааб», від чого задня частина кузова перетворилася на суцільну вм’ятину, а все скло, окрім лобового, вилетіло геть. У Вересня від постійного напруження жахливо розболілася голова, а руки немовби зрослися з кермом. Усе його життя вже кілька разів устигло промайнути перед очима, але досі їм, як не дивно, удавалося вивертатися від гостинних припрошень смерті. Однак довго він так не витримає, і яка-небудь критична помилка — то лише справа часу. А тоді хана обом.

Життя ускладнювали й зустрічні автомобілі, що раптом за законом підлоти посунули один за одним, ще більше звузивши й без того не надто широкий простір для маневрів. Декілька злетіло в кювет, не розминувшись із «ленд ровером», котрий, як броньовик, рішуче пер по лівому борту і плювати хотів на блимання їхніх фар і виття клаксонів. Вересень примірявся було наблизитися до узбіччя зі свого боку — за певного везіння можна було б спробувати акуратно скинути швидкість і пірнути між дерев у ліс, — але «крайслер» не дав цього зробити, ударом у бік знову відфутболивши їх до середини дороги. Ці намахані не збиралися дарувати їм жодних шансів на порятунок.

«Думай, чорти б тебе драли, думай! Не дай їм виграти!»

Потік зустрічних автомобілів нарешті порідшав, і «ленд ровер» відразу цим скористався, прилаштувавшись з лівого боку їх роздовбаної машини. «Крайслер», у свою чергу, почав заходити праворуч.

— Обходять, — навіщось попередив Капелюшний. — Зараза, вони що, збираються зажати нас із боків?

Вересень не відповів. Він уже зрозумів, що ті замислили. У парі сотень метрів попереду їм назустріч рухалася здоровецька фура. Водії всюдиходів явно планували взяти «сааб» у лещата, щоби потім усім разом зіткнутися з цією горою заліза. А що? Практично стовідсоткова гарантія загибелі — саме те, що треба тому, хто їх наслав.

У голові Вересня зажеврів план.

— Бережи лоба, — кинув він Капелюшному і додав швидкості, сподіваючись, що ворог розцінить це як спробу вирватися з облоги. Махини-камікадзе клюнули і також почали прискорюватися, одночасно йдучи на зближення з «саабом». Коли вони вже терлися бортами, а до фури, яка ревла подібно до розлюченого слона й плювалася хмарками диму, лишалося не більше ста метрів, Роман різко вдавив у підлогу педаль гальмів, молючись тільки про те, щоби не перекинутися. Гума істерично завищала, малюючи на асфальті вугільний гальмівний шлях і заглушивши навіть гудок вантажівки, інерція відірвала задні колеса від землі, і секунду-дві «сааб» дійсно був близький до того, щоби перекинутися; потім він знову важко рухнув у природне положення, добряче струсонувши обох пасажирів. Зате переслідувачі як вітер промчали повз них і на повній швидкості вліпилися одне в одного посеред дороги — якраз за мить до того, як приспіла фура, котра поставила в цьому божевільному автошоу жирну крапку. Вона врізалася в обидва позадорожники і буквально змела їх з місця, як снігоочищувач змітає кучугури снігу. Знівечений труп «крайслера» у своєму кількаразовому сальто зачепив машину Вересня, від чого ту жбурнуло до узбочини; зробивши повний оберт навколо осі, бідолашний транспорт з’їхав у траву і міцно поцілував деформованим задом товстий стовбур сосни.

Все зупинилося.

Першим отямився Вересень. Не розплющуючи очей, обмацав своє тіло в пошуках пошкоджень і натрапив на Капелюшного, котрий від його дотику поворушився і пробурмотів матірне слово. Кістки ніби здавалися цілими — боліли лише синці й подряпини. Що ж, коли так, то «пощастило» — це ще м’яко сказано. Вижити, коли тисячу разів міг перетворитися на пошматоване м’ясо, мабуть, означає щось більше, ніж просто везіння. Роман заморгав, потім кілька миттєвостей фокусував зір і прислухався до гуркоту, криків і звуку сирен вдалині і зрештою потягнув на себе ручку дверцят. Відчинивши їх, зробив спробу вилізти з салону, але втратив рівновагу і впав навколішки у всипану глицею траву. Чорт, мабуть, у нього струс мозку, все пливе. Втім, це теж невисока ціна за збережене життя.

Невже перемогли? Скільки ж машин розбилося там, на шосе? І скільки з них належало сектантам? Напруживши пам’ять, він припустив, що близько десяти-п’ятнадцяти. А скільки їх узагалі, тих недоумкуватих фанатиків? Чи може статися таке, що сюди зараз прибуде підкріплення? Чи, може, решта психопатів зустріне їх на базі?

Як би там не було, відступати було нікуди.

Капелюшний вовтузився на своєму сидінні, намагаючись вирвати з тримача ремінь безпеки. Вирвав, виліз із машини, сперся на деформований капот і втупився у Вересня сповненим ненависті поглядом.

— Знав же, знав! Печінкою відчував, що якесь гівно точно станеться! Ледве не угробив, бляха! Щоб я ще кудись із тобою поїхав...

— Не поїдеш, не переживай, — видихнув Вересень, скосивши очі на те, що лишилося від машини. — І можеш не дякувати...

— Не дочекаєшся, — огризнувся капітан. Він витяг з кишені мобільник, набрав номер свого відділка, змалював черговому ситуацію і попросив вислати підмогу. Після цього наблизився до Романа і допоміг звестися на ноги. — Досить валятися. Веди далі, Сусанін-герой. Ходімо, як то кажуть, дамо комусь по задниці.

— Ні, — похитала головою Тамара хвилин через п’ять після того, як Край закінчив оповідь, — тобто тоді, коли знову змогла говорити сама. — Ні. Ніколи. Я не дозволю.

Щосили хотілося прокинутися, хоч вона і знала, що не спить. Та почути подібне в реальності... Тамара боялася, що саме вона виявиться тим, чого бажає ця потвора, тим, заради чого вона влізла в цей світ. Але таке...

— Що, справді? — блиснув білими зубами Край, і його брови здивовано підстрибнули вгору. — Ти справді гадала, що все це лише заради тебе? Ох ти боже ж мій...

Він зігнувся навпіл у нападі заливистого реготу. Тамарі ж було не до сміху. Здійснення бажання цього ЩОСЬ під оболонкою мускулястого мачо означало для неї набагато гірше, ніж мученицьку смерть. «Чи не те саме свого часу відчувала Марія, дружина Йосипа?» — промайнуло в голові блюзнірське.

— Так, от тільки не треба цього дешевого мелодраматизму. — Край знову випростався і змахнув сльозу з ока. — Можна подумати, я запропонував щось погане. Житиме він, житиме. І навіть чудово себе почуватиме. Проживе довге життя і багато чого досягне. Можеш починати пишатися ним уже зараз.

Тамара продовжувала хитати головою з боку в бік, неначе заведена. Краєва усмішка повільно сповзла з його лиця.

— Твій син, Томо, — чітко і повільно повторив цей страшний молодик. — Він мій. Тепер уже мій. Усе, як домовлялися.

— Я з тобою не домовлялася, — буквально виплюнула Тамара. — Я ні...

— Ти ні, але це не має значення. Я покликав тебе не для того, щоби сперечатися чи торгуватися. Справа вже вирішена. Вона була вирішена задовго до того, як ти взагалі намітилася на цьому світі. Тобто ніяких відмовок бути не може. Я візьму те, що моє. А ти тут лише з тієї причини, що я хочу зробити все тихо й мирно. По-людськи. — Тут його фірмова усмішка знову сяйнула в усій красі. — Я не збираюся забирати його в тебе. Я пропоную тобі приєднатися до нас. Хіба це не шляхетно з мого боку?

О так. Шляхетніше нікуди. Їй велять подарувати свого сина істоті з найгіршого із світів, мотивуючи прадавньою угодою, що її уклала якась там пращурка. А вона має беззаперечно підкоритись.

— З якої причини я маю тобі вірити? — запитала Тамара перше, що спало на думку. Їй потрібен час, аби щось придумати, знайти хоч якийсь вихід з цієї клітки без ґрат. Якщо вдасться, звісно, адже всі її думки для нього такі ж читабельні, як транспаранти на параді. — Звідки мені знати, що у твоїй історії є хоч краплина правди?

— Бо я ніколи не брешу, — знизав плечима Край. — Але гаразд. Хочеш доказів — добре, маєш право. Я сам дав цю силу вашому роду...

— Ти?! — недовірливо перебила Тамара.

— Авжеж, я. Ти ж не думала, що це люблячий Господь за власним бажанням напоумив тебе копирсатися у вищих сферах? Він, взагалі-то, дуже не любить усякі язичницькі штучки-дрючки. Я в цьому плані більш ліберальний. Так-от, оскільки це мій дарунок, то я прекрасно знаю, на що ти здатна. А от сама ти, здається, цього ще не усвідомлюєш.

— Чого саме?

— Своїх можливостей. Те, чим ти займаєшся зараз, — то як стрільба по горобцях із зенітної установки. Насправді тобі не потрібні ніякі закляття й амулети. То все для невдах. Тобі ж достатньо самої лише сили думки.

— Достатньо для чого?

Край важко зітхнув.

— Слухай, яка ж ти важка на підйом... Пояснюю — твої можливості в десятки разів сильніші, ніж тобі здається. Ти здатна на різне — починаючи від дешевих фокусів з матерією типу пересування й руйнації предметів і аж до впливу на живих істот. Ти зможеш зцілювати, а зможеш убивати, лише забажавши цього. Зможеш влізти в голову до будь-кого, зможеш контролювати чию завгодно свідомість...

— Так, як це робиш ти зі своєю паствою?

— Ну, майже. Порожнеча існує для того, щоб її заповнювали, Томо. Це мій девіз. Я заповнюю її тим, що ближче людській природі. Але всю цю нудну філософію я можу викласти тобі пізніше, якщо забажаєш. Зараз тобі треба знати те, що ти володієш практично необмеженими можливостями — які залишається тільки відкрити. Я допоможу, якщо, звісно, ти погодишся на мої умови. Ти віддаси мені те, що я хочу, а я відкрию тобі справжню тебе. То як?

— Дивно, — задумливо мовила Тамара. — Якщо ти такий всесильний хлопець — тоді для чого всі ці красиві умовляння? Чому просто не зробиш з мене слухняну зомбі, таку саму, як інші? Хіба не простіше?

— Ляльки потребують постійного контролю, — розвів руками Край. — Вони поступово взагалі втрачають можливість думати самотужки. Мені б не хотілося, щоби ти ставала такою. Твій рід досі накопичував силу. Вважай, що свого часу я зробив внесок, як у банку, і ось на цей момент набігли солідні відсотки, які я хочу зняти. Ти дуже сильна, Томо. Сильніше за тебе тільки твій син, та й то йому ще тільки належить розкритися. Перетворити тебе на безвільного манекена — значить, дарма розтринькати дар, який ти маєш. Набагато вигідніший для нас обох варіант — якщо ти приєднаєшся до мене добровільно. Дивись на це як на пропозицію створити сім’ю. Тільки не тіш себе марними ілюзіями. Я все одно заберу те, що моє, а твій вибір — отримати силу чи стати нічим. Дуже просто.

Справді просто... Занапаститися завжди було простіше, ніж очиститись. Якщо в рай веде вузенька стежка, то дорога до пекла — багаторядна магістраль.

— Припустімо, я погоджуся. — Тамара вирішила продовжувати затягувати неминуче — так довго, скільки зможе. — Ти отримаєш... його. І що далі?

— У світі ще багато порожнечі, — посміхнувся Край. — Ми будемо заповнювати її разом. А потім твій син зробить те, на що не здатен жоден політик. Він змінить усе.

Змінить усе. Ось так, коротко і вичерпно. У який бік відбудуться ці зміни, можна було не питати. Та й узагалі, вона дізналася більш ніж достатньо. Чи є сенс чекати хоч якоїсь допомоги ззовні? Чи прибуде вона?

— Це навряд чи, — похитав головою Край у відповідь на її міркування. — Ніхто не приїде, мої люди дбають про це просто зараз. Якщо не віриш — подивись сама. Випробуй свій дар і переконайся, що я не брешу. Ні в чому.

Тома спробувала. Вона уявила Вересня, намагаючись відшукати його десь у просторі, і раптом перед очима дійсно виникла картинка — неначе ожив екран увімкненого телевізора. Відчуття було як у дитини, що ковзає по крутій і слизькій зимовій гірці, тільки вона ковзнула всередину свідомості Вересня і кілька секунд бачила все його очима. Бачила іскри, вкрите тріщинами лобове скло, шосе, яке оберталося подібно до каруселі, й чула громоподібний брязкіт металу. Вона інстинктивно смикнулася назад, подалі від цього, і знову опинилася у самій собі. Вона знову була Тамарою, але таки прихопила із собою частинку Романових відчуттів. То було передчуття близької загибелі.

Отже, все намарно. Навіть якщо Вересень уціліє в тій катастрофі, чи що там із ним відбувається, він все одно нічим не зарадить. Хіба що знайде свою смерть не там, а тут. Край не буде з ним церемонитись.

Тома підвела очі на цього самовпевненого демона-мачо. Той стояв у центрі підвалу, склавши руки за спиною, і кивав — майже співчутливо, даючи зрозуміти, що виходу дійсно немає.

— Змирися, Томо. Ніхто тобі не допоможе. Ніхто не зробить вибір за тебе саму. Вирішуй.

Тамара зітхнула. Дійсно, покладатися лишалося тільки на себе.

— Добре. — Вона на мить прикрила очі й спробувала зосередитись. — Тільки скажи мені ще одну річ.

— Я весь увага.

— Ти не боїшся, що за допомогою свого дару я зможу тебе вбити?

Край спершу вирячився на неї, тоді зареготав — спочатку здивовано, а потім справді від душі.

— Ні, ти — це щось! Я тебе обожнюю, Томо, справді. Як ти собі це уявляєш? Ні, ти не зможеш мене вбити. Хіба я схожий на ідіота? Я відчую твої наміри ще на стадії задуму. Та й навіть якби тобі вдалося якимось чином здійснити замах на мене, — останні слова буквально вичавив, струшуючись від сміху, — знищити тіло не значить вбити мене. О ні. — Він знову посерйознішав. — Знаєш, мені прикро, що такі думки все ще приходять тобі в голову — я сподівався, що ми вже практично досягли взаєморозуміння. Я не хочу будувати наші стосунки на страсі. Довіра, ось...

Край не закінчив, бо руки Наріне, котра всю останню хвилину стояла позаду, лягли на його потилицю й підборіддя, і в наступну мить із зовсім нежіночою силою рвучко вивернули його голову на сто вісімдесят градусів з характерним хрускотом. Він зойкнув і важко завалився на брудну долівку, зберігши на лиці закляклий вираз граничного здивування.

— Дякую, це все, що я хотіла знати, — сказала Тома і плюнула собі під ноги.

— Тамаро? Це ти?

Наріне повернулася до тями. Хотілося вірити, що це сталося після того, що вона щойно зробила. Тамара вклала в цю спробу добрячу порцію своїх сил. Руки дівчини напевно травмовані, але, принаймні, тепер вона матиме шанс ушитися.

— Тікай звідси, — наказала їй Тома. — Швидко.

— Що сталося? Що я тут роблю? — Дівчина хитнулася, здивованим поглядом окинувши приміщення підвалу, а потім ойкнула, зауваживши тіло біля своїх ніг. — Що таке, що...

— ПІШЛА ЗВІДСИ!!! — на всю силу своїх неслабких легенів гаркнула Тамара. Від цього крику Наріне пополотніла, але таки зрушила з місця. От і добре. Хай ображається, хай ненавидить її, але тікає. Зате виживе... якщо тільки не зіштовхнеться з навернутою Маргаритою. Але з цим Тома їй допомогти не зможе. Її справа — подбати про Края.

Наріне нарешті зникла на сходах, потім десь зовні щось бабахнуло, подібно до пострілів. Два чи три рази. У Тамари не було часу думати про це.

— Су... чи... ще... — прохрипів Край, з ненавистю витріщаючись на неї. Його голова все ще лежала під неприродним кутом, зате руки поволі намацували землю навколо себе. Зрештою спробували відірвати тіло від підлоги. Тулуб припіднявся, а голова звісилася до землі, як мішок з піском. З перевернутого рота зміюкою виповз довгий чорний язик.

— Здається, я вже дечому навчилася, — повідомила Тамара, даючи сильний уявний штурхан ґрунту під спотвореним тілом ворога. Земля здригнулася й просіла, і Край миттю провалився ногами у виниклий отвір. Його руки вчепилися у краї ями, а голова почала судомно смикатись, неначе в бажанні відірватися від плечей. Томі не хотілося дізнатися, чим закінчаться ці спроби.

— Таки навчилася. — Ще один імпульс примусив вибухнути цегляну стіну, й уламки обрушилися на нього важким кам’яним дощем. Істота Край заревла, неначе мамонт під ударами кроманьйонців. Вона смикнулася, скидаючи з себе шматки почорнілих від часу цеглин, і виштовхала зі спини два велетенські шкірясті крила. Ті здіймалися й падали, здіймалися й падали, обдаючи Тому хвилями затхлого повітря. Народжений повзати літати не буде, вирішила вона і обвалила на нього ще одну стіну. Ревіння монстра перетворилося на нескінченну вібруючу сирену.

— Гори ти синім полум’ям, скотино, — побажала наостанок Тамара і кинулася до перекошених сходів.

Якщо намагатися в усьому поганому відшукати світлі сторони, думав Вересень, хекаючи на ходу через забитий бік, то вони врізалися дуже вдало. Прямо навпроти бази, п’ять хвилин підтюпцем. Викликане Капелюшним підкріплення з’явиться ще не скоро, міркував Роман, а де решта сектантів, він не знав і не дуже хотів над цим замислюватися. Без зайвих думок квапитися до Наріне було куди легше. Якби ще клята голова не боліла так сильно... І не крутилася, як той глобус. І якби ще його не нудило... Але геть усе добре не буває.

Капелюшний ішов попереду швидким спортивним кроком, сторожко озирався і не хекав — давався взнаки тверезий спосіб життя. Свій «ПМ» капітан тримав напоготові, але в тій цілковитій тиші, яка навалилася, щойно вони віддалилися від аварійного шосе в глиб лісу, навіть зброя здавалася зайвою.

Ліс виглядав мертвим, як і напівзруйнований корпус бази, що виник попереду. Звичні звуки — такі як цвірінькання птахів, шурхіт вітру, тріск сухого гілля під ногами — просто зникли, немовби їх ніколи не було. Почуваючись мов космонавт у стані невагомості, Вересень навіть злегка копнув мимохідь стовбур сосни — аби хоч щось почути. Цей копняк він відчув усією забитою ступнею, але не почув нічого.

Капелюшний роззявив рота, і Роман злякався, що й ця спроба виявиться епізодом з німого кіно. Але, на щастя, той відкашлявся і промовив:

— Щось занадто тихо... Як у космосі, трясця...

Вересень кивнув, завертаючи на викладену бетонними плитами доріжку, що вела до головного корпусу, і раптом закляк. Усе навколо, окрім власне бетону, було завалене гниючими трупами різнокаліберних тварин. Роман судомно ковтнув, радіючи, що не поснідав.

— Що за хрінь...

— Отруїлися? — припустив капітан, втім без особливої певності в голосі.

— Сумніваюся. — Роман прискорив кроки, аби швидше проминути цю долину смерті. Сморід зводив його з розуму. — Я гадаю...

Оприлюднити свою версію Вересень не встиг. На Капелюшного раптом щось упало згори. Чи, точніше, стрибнуло, збиваючи з ніг, з диким вереском, від якого кров у жилах узялася кригою. Той і сам закричав, від несподіванки впустивши пістолета у траву. Щось — а виявилося воно замотаною у світле ганчір’я жінкою — вчепилося в нього, як голодний гризлі в раптового туриста, і вони разом покотилися по всіяній падлом траві, мов охоплені несамовитою пристрастю коханці.

— Не пущу-у! — вишкірившись, утробно гарчала жінка. — Не да-а-ам!

— От курва! — загорлав Роман, раптом зауваживши, наскільки нападниця схожа на псевдо-Маргариту Козодуб, що лежала в морзі. — Ану відпусти його! Кому кажу!

Та й не думала пускати. Вчепившись зубами у щоку Капелюшного, вона смикнула головою і відхопила цілий шмат шкіри. Капітан заревів від болю.

Вересень згадав про пістолет. Стрибнув у траву, проповз навколішки кілька метрів, намагаючись намацати його, і таки знайшов. Щоправда, дещо запізно. Перш ніж встиг націлитися, оскаженіла жінка осідлала Капелюшного, уп’ялася пальцями у його горло й одним різким рухом вирвала йому кадик.

Луна від пострілів прокотилася лісом, неначе сам Господь Бог тричі рішуче постукав у чиїсь двері. Маргарита (а тепер Роман був упевнений, що це саме вона) безвільно замотала простріленою головою й завалилася на бік, розкинувши руки. Вересень швидко підповз до Капелюшного, але одного погляду вистачило, щоби зрозуміти, що той більше не жилець. Розірвана горлянка дзюрила кров’ю відразу в кількох місцях. Він спробував хоч якось затиснути її долонею, але капітан відкинув його руку. Смикнув Вересня за комір, захрипів, силячись щось сказати, але марно. Капелюшний сіпнувся, очі його нарешті закотилися, а лице безсило відвернулося убік. Роман лишився сидіти над ним, намагаючись зрозуміти, як усе це могло статися. Здається, від того моменту, коли божевільна вискочила на них нізвідки, минуло не більше трьох хвилин, і ось тепер він сидить поміж двох трупів, один з яких нещодавно був його другом, а другий — тою самою зниклою дівчиною, через яку все закрутилося. Сидить із відчуттям, що тепер і сам не відмовився б стати трупом і лягти поруч.

— Романе! — зойкнув раптом дівочий голос десь неподалік.

Неначе у відповідь на його скорботні думки у дверному отворі корпусу виникла Наріне, брудна й скуйовджена, але жива. Це подіяло як допінг, відразу звідкись узялися сили зірватися з холодної землі й кинутися їй назустріч. Може, вона й не сподівалася на таке, але, підскочивши до дівчини, Вересень обхопив її обома руками й дуже міцно притиснув до себе, неначе боячись, що й вона теж зникне. Наріне нікуди не поділася і в наступну мить відповіла на його обійми. Так вони і простояли кілька хвилин без жодного руху, прислухаючись до дихання одне одного. Роману хотілося простояти так кілька років.

— Там, унизу, Тамара, — сказала нарешті дівчина. Вересень раптом зненавидів почуття обов’язку, через яке знову мусить полишити подругу напризволяще.

— Лишайся тут, добре? — мовив він, зазираючи їй у вічі. — Не рухайся з місця. Зараз я...

Він несподівано замовк, глянувши над її плечем. До території бази повільно сходилися якісь люди. Кілька машин розверталося між дерев, утворюючи кільце. Кільце, яке, напевно, не мало дати нікому вийти звідси.

Наступною несподіванкою став виразний підземний гуркіт.

Ледве опинившись надворі, Тамара знову розвернулася обличчям до корпусу. Здається, віддалік вона помітила Наріне в обіймах Вересня і чиїсь закривавлені тіла на землі, але зараз їй було не до цього. Вона хотіла якомога краще законсервувати кляту тварюку там, де вона лишилася. Звести такий надгробок, на який цей демон заслужив.

І з широко розплющеними, дикими від люті очима вона натхненно взялася до справи.

Тома здійняла руки, як диригент, що збирається дати жару могутнім крещендо, і кожна цеглина цієї проклятої будівлі зрушила з місця. Здалося, що фасад здригнувся від усвідомлення своєї долі. В усі боки вилетіли хмари пилу та крихти старого цементу. Потім дах почав повільно провалюватися всередину, своєю вагою зсуваючи й поперечні бетонні брили підлог. Усе це з розкотистим гуркотом полетіло донизу, складаючись у величезний, огорнутий клубищами куряви курган. Рокіт руйнації поступово тихшав, перетворювався на невиразне бурмотіння, потім на шепіт і зрештою змовк остаточно.

Усе припинилося, останній шмат цегли скотився донизу, і тепер, коли справу було зроблено, Тамара відчула себе бляшанкою напою, з якої вицідили все до краплини і на додачу розчавили в кулаці. Обпершись об дерево, вона нарешті озирнулася. Неподалік дійсно заклякли Наріне і Вересень і дивилися на неї так, що, здавалося, їхні очі от-от повистрибують з очниць. Утім, це були не єдині глядачі. Ще далі стояло чоловік з тридцять якогось люду, поруч із вишикуваними в ряд автомобілями. Лиця цієї масовки були такими ж шокованими, і ще, вони нагадували обличчя людей, котрі всі разом одночасно прокинулися від одного спільного сну. Паства Края.

Тамара зрушила з місця — відштовхнувшись від дерева, попрямувала просто на них.

— Ходімо звідси, — кинула вона, проходячи повз Вересня й Наріне, котрі так і стояли з відвислими щелепами, але не стала озиратися, щоби переконатися, чи йдуть вони слідом. На мить зупинилася біля тіл у траві. Зі співчуттям подивилася на Капелюшного і зі смутним докором — на ту, що колись була її найкращою подругою, потім продовжила свій шлях. Стіна людей між дерев розпливалася, перетворившись для неї на суцільну різнокольорову стрічку туману.

— Він більше не ваш хазяїн, — промовила Тамара. — Принаймні, поки що. Скористайтеся цим моментом.

У різнокольоровій стрічці виник розрив — вони розступилися.

А в неприродну тишу цього місця нарешті проникли сирени, що невпинно наближалися.