Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 3 Червінь

Драккайнен розім'яв пальці, ніби збирався грати на піаніно, кілька разів втягнув повітря носом і випустив через рот. Сказав щось, що звучало як «Джеронімо», зробив крок назад і обережно сів, нахилившись уперед, готовий зірватись на ноги в будь-який момент. Але нічого не сталося.

— Добре, — оголосив він. — Другий етап.

Поволі й обережно сперся спиною, потім поклав обидві долоні на різьблені бильця. І замерз.

Замерз із відкинутою назад головою, його шкіра вкрилася миготливим полиском крижаного пилу, коротка щетина на щоці обросла срібним пухом інею, каптур півкожушка затвердів, як дошка. Кошлаті льодові голки вкрили навіть розтулені уста й зуби, наросли навіть на очах. Сильфана скрикнула.

— Чекай! — гукнув Ґрунальді й схопив її за плече. — Ти його зламаєш! Поки чекаємо.

— Ти ж бачиш, що сталося! — крикнула вона. — Він замерз! Перетворився на лід!

— Він знає, що робить, — сказав Спалле. — Я завжди казав, що він Пісенник. Навіть якщо сам цього не усвідомлює.

Палуба почала дрижати під їхніми ногами, а потім дракар помітно сповільнився. Від корпусу в усі боки пішли дрібні хвильки, й корабель почав дрейфувати з течією, цілячись у засипаний снігом берег.

Усі схопилися за борти та щоглу в очікуванні удару, але корабель перехилився на другий борт і повернув, скидаючи з високого берега шапку снігу. Знову повернувся в течію, а потім, злегка вібруючи, зупинився. Крижини, що пливли з течією, з тріском ламалися об корму. Аж тут дракар знову рушив — у зворотний бік.

— Він живий, і він стернує, — невпевнено мовив Варфнір. — Здається.

— Було б краще, якби тут було звичайне кормило, — понуро кинув Ґрунальді. Корабель обернувся навколо осі й знову поплив уперед серединою течії.

— А я казав! Пісенник, — вперто повторив Спалле. Йому ніхто не відповів.

Вкрита льодом фігура на кормі злегка задрижала. Крижана імла, що мінилась у повітрі мільйонами веселкових іскор, здійнялась із її обличчя й плечей.

На берегах почали з'являтися перші будинки й перші помости з балок, у воду опускались стапелі, ретельно викладені обтесаними сволоками, вкриті тонким сяйливим шаром льоду.

На кінці помосту сидів хлопець у величезному шкіряному капелюсі й кожушку, із дерев'яним відром і волосінню на шматку дошки, що виконувала роль рибальської котушки. Хлопець крутив над головою гачок із насадженою на нього приманкою. Побачивши велетенський крижаний корабель, він завмер як укопаний і тільки продовжував крутити волосінь.

Дракар заскрипів, ніби мав розпастися на шматки. Усі рефлекторно присіли, хапаючись за борти й натягнуті крижані канати такелажу. Корпусом струсонуло, штевень зненацька вигнувся літерою «S», як тіло величезної змії, драконяча голова обернулася назад і посунулась нижче, вдивляючись у команду парою вузьких очиць, які раптом спалахнули притлумленим рубіновим блиском. Спалле дуже повільно витягнув меч із піхов, Ґрунальді затулив собою Сильфану, виплюнув якісь крихти, які мусолив у роті, й потягнув носом. Варфнір, який стояв збоку, зробив два повільні кроки до сокири, спертої об борт.

Дракон загудів, що прозвучало як звук потужної труби.

— Принесіть мені мечі з каюти, — промовив дракон низьким басом плавучого льодовика. — І шолом. І якесь хутро.

— З чого? — тихенько спитав Ґрунальді якимось хриплим голосом.

Дракон зненацька закрутив головою і ніби злегка гаркнув, але приглушив цей звук.

— З тієї кімнатки позаду, де я сплю, — загарчав він знову. — Мечі. Ті два зігнуті. Коли ми допливемо до кінця Зміїної Горлянки, я спробую прибитися до берега. Зістрибуйте всі негайно. Я спробую встати й також зійду, але лише тоді, коли всі будуть на березі. За десять кроків від борту. Якщо я не впораюсь, сідайте назад. Нічого не поробиш. Варфнір, облиш ту сокиру, kusipaal.

— Це Ульф через нього говорить?

— Ні, це дракону закортіло мечів, — буркнув Ґрунальді. — Тому, який спить у комірчині, віслюче! Пензлюй по ті мечі. І наші принеси, якщо вже будеш унизу.

Дракон зі скрипом знову повернув голову вперед, випрямився і затвердів. Рухлива зміїна шия знову стала крижаним штевнем.

Дітвак на березі дедалі повільніше крутив приманкою, зрештою опустив руку й зненацька сів на кладці, а потім звалився на спину.

На засипаному снігом узбережжі Зміїної Горлянки вешталося небагато людей. Хтось ішов із відром до ріки, хтось тягнув сани, навантажені дровами, хтось гнав стадо кіз, якийсь ставний чолов'яга у чорній кошлатій опанчі та флісовій шапці стояв, заткнувши великі пальці за пояс, і витріщався на дракар із відкритим ротом. Усі зупинялися як вкопані там, де їх застало незвичне видовище. Кози кудись розбіглися, жінка впустила тріпотливу рибу на поміст, хтось із розмаху всівся у відчинених дверях.

Уздовж річки стояло небагато вовчих кораблів, із більшості вже зняли щогли й увесь такелаж. Менші човни лежали догори дном біля помостів, накриті полотном. Вставав сірий похмурий день і сіявся дрібний сніг. Із димників, скупчених на краю халуп, снувався сивий дим, що віддавав багаттям.

Крижаний дракар сунув рікою, кришачи тонкий шар льоду, розганяючи зграї водних птахів, що сиділи на палях помостів і розвішених сітях. Звіддалік від вигину вже було чути шум моря.

У найширшому місці водяної гладіні корабель зупинився, злегка вібруючи, після чого елегантно розвернувся на місці й задом заплив між двох помостів. Голова дракона при цьому обернулася на корму через правий борт. Дракар застиг.

Вода навколо нього стала мутною, вкрилася дрижкою верствою крижаних грудочок і раптом із тріском замерзла, утворюючи язик, що поєднував його із сушею.

Ґрунальді схопив Сильфану під пахви й виставив на поміст. Вона засичала, як кішка, і в польоті відважила йому копняка. Спалле схопив мечі Драккайнена, які йому передав Варфнір, і передав їх Ґрунальді. Вони вискочили за борт, хтось послизнувся на заледенілих дошках помосту.

— Що тепер? — запитав Спалле, коли вони вже стояли на березі.

— Тепер він намагатиметься відтанути й вилізти, як і сказав, — зазначив Варфнір, застібаючи важкий ремінь.

— Це добре, бо всі ці люди з вилами й голоблями не дочекаються, щоб нас привітати.

Постать на кормі вкрилася клубами миготливої імли, а потім із хрускотом і скрипом трощення льоду встала.

Спалле перебільшив. Натовп, що біг до дракара, справді озброївся вилами й сокирами, але з кожним кроком дедалі важче було назвати це натовпом, і з кожним кроком він дедалі менше біг. До помосту наблизилося заледве п'ятеро людей, і то дуже обережно.

Над рікою здійнялися клуби туману, перекочували на дошки та сховали людей, які там стояли. З трону на кормі дракара встала постать, що виглядала трохи як людиноподібна хмара імли, а трохи як понурий сніговик. Крижаний велет великими кроками, поскрипуючи й гублячи уламки, вийшов на причал.

— Змії вже близько! — прогримів він, наче лавина. — Божевільний король Аакен іде, аби спалити світ і наслати мертвий сніг!

Він звів скрипучу руку і вказав на південь.

— Змії зійдуть із гір! Спалять ваші дахи! Перетворять ваших дітей на залізних монстрів, яких поженуть у бій! Приведуть із собою драконів і привидів холодного туману! Там із ними самотою б'ються Люди Вогню! Якщо ви їх не підтримаєте, вони загинуть! А тоді Змії рушать на північ, щоб поневолити всі народи Узбережжя Вітрил і кинути їх до ніг свого правителя!

Залягла тиша, яку переривав лише писк мартинів. Із чиєїсь руки випали вила й покотилися заледенілими сволоками.

— Скажіть іншим! Зупиніть Зміїв! Інакше світу не дочекатися наступної зими! Ідіть і скажіть іншим!

Туман огорнув контури дракара, команду й крижаного велета.

Коли імла трохи розвіялася, біля виходу на поміст уже нікого не було, на балках спочивали лише покинуті вила. А на причалі, дрижачи, кашляючи, захлинаючись і спльовуючи сніг, на колінах стояв Драккайнен.

— Підніміть його! — крикнув Ґрунальді. — Давайте сюди! Де це хутро?

— Perkele saatani vittu... dapički materi... jebal tebe kon sestru krvavim kuračem na majčinom grobu... haista paska...

— Він марить, — прокоментував Варфнір. — З розуму з'їхав.

— Пива, — прохрипів Драккайнен.

— А тепер діло каже.

— Добре... — кинув розвідник, коли вже прийшов до тями й перестав дрижати під хутром. — Тут нам лише треба декого навідати. Важливого чоловіка, якого називають Копченим Уллє. Дайте мої мечі. Бігом, поки сюди не збіглося пів міста.

Він натужно звівся на ноги, тримаючись за плетений паркан. Сильфана підтягла його вгору, перекинувши Букову руку собі на спину.

— Дякую, дитино, — прохрипів він і впевнено став на ноги. — Як прикро... А щоб йому...

Зробив два-три кроки в напрямку причалу й простягнув руки вбік закутаного в клуби туману дракара.

— Sakea! Sakea sumul.

Імлою побігли ледь помітні брижі.

— Perkele sakea sumul, — крикнув він іще раз. Клуби пари здійнялись із чорних вод ріки навколо них і далі, уздовж пристані, а потім огорнули берег, як фронт сніжної бурі. Порт Зміїна Горлянка за кілька митей потонув у імлі так, що це викликало б захват Шерлока Голмса.

— Ерапакетіпет, huora! — загорлав розвідник. Корпус дракара й коротка масивна щогла, що бовваніли в опарах, замигтіли, а потім зникли. Залишилася лише імла.

— Оце ти зробив, як справжній Дієвець, — похвалив Ґрунальді. — Тільки це-є... ти ж зможеш його повернути?

— Він досі там стоїть, — пояснив Вуко. — Я б не зумів змусити його зникнути. Я просто його ніби затулив. Зробив так, щоб його не було видно. Ходімо, я не знаю, як довго триматиметься цей туман.

До контори Копченого Уллє було недалеко, коротенька прогулянка узбережжям. Але в імлі авторства Драккайнена було видно заледве на два метри вперед, а будинки, що виднілися вздовж дерев'яного пірса, здавалися ідентичними. Дорогою вони минули чималу групку людей, які жваво щось обговорювали і йшли туди, звідки вони прийшли, але їх ніхто не спинив. Вони не привертали до себе уваги. Носили типові куртки й каптани, огортались хутровими шубами й не нагадували ні драконів, ні крижаних велетів.

— Тут, у Зміїній Горлянці, у них такі ж будинки, як у вас? — запитав Драккайнен.

— Такі, які зводять в осадах, — відповів Ґрунальді. — Звичайні, як у Пісні Людей.

— Добре, тобто чотирикутник із майданом посередині, попереду брама і два задні виходи. Один із житлових приміщень, інший — зі стодоли?

— Здається.

— Зробімо так... — Драккайнен на мить замислився й описав їм Копченого Уллє. — Перш ніж звідси виплисти після осіннього ярмарку, я замовив камені, схожі на жалобні, на яких написав, що шукаю якусь звістку про своїх зниклих земляків. Там також було написано, що її можна залишити у Копченого Уллє, який заплатить за неї сріблом із тих грошей, які я йому залишив. Я хочу знати, чи почув він щось цікаве, але це крутій і проноза, до того ж він мене трохи боїться. Він пішов на співпрацю тільки тому, що я залишив йому наперед два ґвіхти. Тоді я не знав нічого про божевільного Аакена чи Крижаний сад, тепер же думаю, що мої справи могли накликати на нього біду, тож він може схотіти чкурнути. Зробімо так: ми з Ґрунальді ввічливо заходимо спереду і стукаємо в його контору. Поруч є гостинний двір. Дорогий і для вельмож. Туди піде Варфнір. Купиш собі пива, я дам гроші, спробуєш вивідати щось і про Копченого Уллє, і про Зміїв, Пісенників і взагалі про все, що могло тут статися з літа. Якщо ми нічого не доб'ємося біля воріт контори, то прийдемо до тебе, Варфніре. А ви двоє станете біля плоту, позаду — так, щоби бачити обидва задні виходи. Якщо Уллє спробує піти прогулятися, зупините його, потім один із вас складе йому компанію, а інший повідомить нам у заїзді. Якщо з ним будуть озброєні супутники, один із вас піде за ними назирці, а інший — по нас до заїзду. Питання?

— Я можу собі дозволити купити пива. І мені цікаво, чому це я маю йти в заїзд, де треба лише розпитувати й ніякої тобі надії на бійку? Чому Ґрунальді не піде? У нього найкраще підвішений язик.

— Бо видно, що ти серед нас найбільший вельможа, — відказав Ґрунальді. — Я — людина скромна, а ти вбираєшся, як павич, одразу видно, що поважний господар. І тому, що хтось же повинен, а Ульф сказав, що ти маєш це зробити. Я ще не бачив, аби так відлинювали від роботи, суть якої лише в тому, щоб випити глек пива й потеревенити з корчмарем.

— Щодо грошей, — перервав його Драккайнен, — то я знаю, що ти можеш дозволити собі пиво, але я хочу, щоб ти сипав ними, як половою, а про таке я не смію тебе просити. Там дорого, а ти маєш залишити втричі більше, ніж злупить із тебе корчмар.

— А чому я маю йти з нею? — запитав Спалле.

— Бо ти наймолодший, — пояснив Драккайнен. — Ви краще разом виглядатимете.

— А мені цікаво, звідки нам знати, куди пішов Спалле, якщо йому випаде стежити за купцем і його людьми, а я піду по вас до заїзду?

— Це я вже придумав, — відказав Вуко. — Коли побачив тебе сьогодні вранці. Оце твоє намисто дуже цінне?

— Воно в мене давно, — обережно відповіла Сильфана. — Але це звичайні камінці з Півдня. Я б його не вдягала, якби знала, що ми зійдемо на сушу, я не мушу наряджатися до битви. У мене є набагато цінніші речі, але на кораблі. Я взяла з собою все, бо невідомо, що станеться вдома.

— Я про те, чи можеш ти його в разі чого втратити, — терпляче пояснив Драккайнен. — І ми не йдемо битися, лише розвідати новини. Тому ми маємо виглядати нормально, і добре, що ти вдягла сукню й намисто. А тепер дай його Спалле.

— Чому?

— Якщо він піде за Уллє і його людьми, то розірве мотузок і що десять кроків кидатиме на землю одну намистину. Особливо там, де буде повертати. Потім ми їх позбираємо.

— У мене є ще золоті ланцюжки, підвіски, браслети й персні, — уїдливо оголосила Сильфана. — Шкода, що я не знала, може, їх було б краще видно в снігу. Я — сестра стирсмана, можу позначати шлях коштовностями.

— Ти казала, що намисто не надто цінне.

— Бо я не знала, що ми будемо його розкидати чи принаджувати ним рибу. Ми зробимо це, тому що ідея майже така ж розумна, наче її придумала жінка, якби тільки не йшлося про її намисто. Але я дам його Спалле лише тоді, коли буде потреба.

— Чудово, — підсумував Вуко. — Іще одне: невідомо, що станеться. Якщо ми загубимося, зустрічаємося в гостинному дворі. Якщо це буде неможливо, то неподалік дракара. Сильфано, сховай меч під шубою, але так, щоб його можна було легко вихопити. Хай не буде видно, що ти озброєна. Усі знають, що треба робити? Ну то до діла.

Двері контори були наглухо зачинені. Добротні, збиті з грубих дощок, наїжачені дашками цвяхів. Солідна віконниця, що затуляла вікно, також не запрошувала всередину.

— Переїхав? Чи це сезонний бізнес? — буркнув Драккайнен, гупаючи кулаком у двері. — Чому хоча б щось не може піти, як треба? Проклятий я чи що? Хотів перекинутись із чолов'ягою кількома словами, купити якийсь човен. Я так багато хочу?

— Лишається тільки йти в той заїзд за Варфніром, — відповів Ґрунальді. — Принаймні зігріємось.

— Не видно шарнірів, а отже, двері відчиняються всередину, — констатував Драккайнен. — Не виб'ємо. Дивися, чи ніхто не крутиться узбережжям. Цифрал, у мене залишилося трохи тієї гидоти?

— Трохи лишилося, — відповіла вона. — На одязі й у волоссі. Небагато, але є.

— Добрий ти муж, — озвався Ґрунальді, — але коли ти так розмовляєш із повітрям, мені це не надто подобається. Хтось, не розібравшись, іще подумає, що ти пришелепуватий.

— Не звертай уваги, — порадив Драккайнен. — Тепер відійти й дивися, чи ніхто не йде.

— Видно тільки туман. Я побачу когось тільки тоді, коли він на мене наткнеться.

Драккайнен заплющив очі й зосередився на засуві. Добротній кутій колодці, що лежала на гаках по той бік. Він звернув на неї увагу, коли був тут попереднього разу. Вона була підвішена на дверях, як маятник, і піднята вгору. Достатньо вийняти блокатор, щоб вона впала на гакоподібну обойму у другій ворітниці й кінцем на другу таку ж саму, вбиту в верею. Він уявив її собі — кільканадцять кілограмів почорнілої деревини й залізних смуг, що лежать у своїх обоймах — і замислився, що має зробити справжній чарівник. Якби вона була залізною, можна було б її заморозити несамовитим подихом холоду й розбити, як порцеляну. Дерев'яну — пропалити поглядом. З металево-дерев'яною більше проблем. Він вирішив її підняти. Тільки трохи. Лише настільки, щоб вийняти її з кутих залізних рук.

— Справжній чарівник зробив би так, — кинув він понуро, підіймаючи долоню із розчепіреними пальцями. — Use the force, Luke!

І тут двері заскреготали й відімкнулись. Повільно, зі скрипом прочинилися назовні, відкриваючи зору темні нутрощі, що різко пахли шкурами, травами й чимось на кшталт ароматичних паличок.

А в цій темряві стояв худий, закутаний у шаль чи плед чоловічок. У напівмороці ледь виднівся його малий гачкуватий ніс і пляма обличчя, але й так було очевидно, що це не купець.

— Я у справах до Копченого Уллє, — владним тоном повідомив Драккайнен. — Мене звати Ульф Ніт'їсефні, Нічний Подорожній.

— Шановний Уллє хворий, — відказав чоловічок. — І нікого не приймає. Я веду всі його справи й нічого про тебе не знаю.

— Іди й скажи йому, хто прийшов, — порадив йому Драккайнен, спираючись на верею і безпардонно ставлячи ногу всередину. — Запитай, чи він уже виколупав золоті ґвіхти зі стін.

— Був колись такий муж... — сказав добродій у сувої. — Неотесаний чужоземець, який все ж провертав із моїм паном незлецькі справи. Це було ще до того, як я почав йому допомагати, але щось я про це чув. Тільки не пам'ятаю, коли саме це було, і що той чоловік купував.

— Ми — спокійні ввічливі люди, — пояснив Драккайнен. — Але мороз і туман погано впливають на нерви. Той чоловік купував інформацію, а було це якраз на осінньому ярмарку. Я замовив її більше і прийшов по товар. А тепер поклич Уллє, або я засуну твою голову тобі в сраку і сам по нього піду.

— Немає потреби вживати таких слів. Заходьте. Часи неспокійні, а твій товар — один із найнебезпечніших.

— Я не почув, коли ти представився, — мовив Драккайнен, коли вони ввійшли всередину контори. У темряві виднілися полиці й столи, завалені стосами шкіряних і полотняних згортків. Закутаний чоловічок схилився над збитою з балок стільницею, відсунув її вбік і сів на лаву. Вони сіли навпроти нього. Повітря було аж густим через важкий запах пахощів, від яких паморочилось у голові. Вони обидва одразу ж розкашлялись. Ґрунальді скинув каптур із голови й роздратовано випустив повітря через ніс, але нічого не сказав.

— Я — чужоземець, і моє ім'я нічого вам не скаже. Лиха доля завела мене аж сюди, а тут застала зима. Весною я піду у свої краї, але поки живу тут і допомагаю Копченому Уллє. Моє ім'я мовою Узбережжя перекладається як «червінь», так мене тут і називають.

— Тож послухай, Червеню, — повільно промовив Драккайнен. — Ми тебе не знаємо, тому хочемо побачити Копченого Уллє. Це з ним я маю побалакати. Ще я хочу, щоб ти запалив лампу й відслонив голову. У мене немає часу. Я прийшов лише довідатися про новини й переговорити з Уллє. Це між ним і мною. І вивітри ці пахощі.

Червінь устав з-за столу й відчинив дверцята примітивної пузатої грубки, кинув у неї кілька полін і шматків вугілля, а потім почав дмухати на жар.

— Уллє занедужав на морозяний тиф. Лежить у лазні, вкритий хутрами, але мороз усе одно з'їдає його зсередини. Його очі дивляться всередину голови і говорить він мовою марева. Ми палимо пахощі в усьому домі, але його дружину й синів усе одно починає морозити. У цей дім приходить багато чужоземців і багато подорожніх. Вони приносять прянощі, трави, горіхи, ароматичні речовини, живицю, отруту й барвники. Магічні субстанції, отримані з дерев, хробаків, морських створінь, тварин і трав. Усі знають, що Копчений Уллє торгує тим, що пахне далекими краями. Щось лікує, інше фарбує тканину й шкіру, приправляє м'ясо й не дає йому стухнути, ще інше покращує смак напоїв, дарує радість, гарний запах або притлумлює смуток. Дорогі речі. Розкіш для вельмож. Усе це прибуває здалека. І ті, хто їх приносить, теж прибувають здалека і часом несуть у собі хвороби Півдня. Я сам із Півдня і вмію їх лікувати. Якби не я, Уллє і його родина уже б замерзли зсередини. Тутешні шептухи вміли лише перекочувати по ньому мартинячі яйця, мастити морськінським салом, поїти супом із лисичок і відлякувати хворобу барабаном. І брати срібло. Так, це вони уміють. Але я, Червінь, знаю, що йому треба давати. І не беру за це срібла, бо він дав мені дах на зиму. Так.

Усередині грубки бухнуло полум'я, затріщав вогонь і пофарбував стіни миготливим помаранчевим блиском. Червінь устав.

— Ґрунальді, відчини двері, — поволі сказав Драккайнен. — І залиш їх так на трохи.

Чоловічок почав нишпорити конторою, видобув звідкілясь обплетений мотузком бутель і кілька глиняних кухликів, приніс також пласку металеву лампу. Поставив її на стіл, поруч поклав патичок і маленький ніж, зішкріб скручену стружку й засунув її у вогнище, зрештою підпалив ґніт лампи, який накрив абажуром із міхура, розтягнутого на лиштвах. Усе це він робив повільно, велично і з якоюсь ледь не літургійною урочистістю. Драккайнен відчув, що ще мить — і він зробить щось справді різке.

Ґрунальді відчинив двері, але це мало що дало. Випари пахощів почали виходити назовні, але в них і далі паморочилось у голові й пекли очі. Червінь налив із бутля у глиняні кухлики й нарешті розмотав хустку на голові, відслонивши змарніле, пласке, наче совине лице, вкрите білою, як черево риби, шкірою і яскраво-карміновим слідом петехії у формі дерева, ніби капіляри проступили просто йому на обличчя. Коротка щетина його волосся була виголена над вухами й на шиї рівненько під горщик, що надавало йому вигляду хворого змарнілого індіанця з Амазонки в диких воєнних кольорах.

— Я не дуже люблю показувати тут свої шрами й південні риси.

— Ти — амітрай, — буркнув Ґрунальді, повільно потягнувшись під поли каптана.

— Для вас, моряків, будь-хто, хто живе за Остроговими островами, це одразу амітрай. Але я родом зі значно віддаленіших країв на берегах Внутрішнього моря. З Ярмаканди. І я не амітрай, хоча ми говоримо однією мовою. Випийте морського меду. У морозний день немає нічого кращого за морський мед із дрібкою живиці вогнеліани. Зігріває і прочищає легені.

Драккайнен опустив долоню на зап'ястя Ґрунальді, пришпиливши його руку до столу. Останнє Слово обдарував його важким поглядом і послабив пальці на глиняному кухлі.

— Ми прийшли сюди не пити. До справи. Можеш щось нам розповісти?

— Якщо ти той, хто чекає звісток, у мене є для тебе кілька, — поволі відповів Червінь. — Через твої камені багато хто сюди приходив. Зазвичай шахраї, які розповідали казочки й небилиці, щоб нажитися сріблом. Про людей, які виходять із вулкана, про долину сплячої богині, про примари урочищ. Звичайне пустослів'я.

Він виструнчився на лаві, стискаючи в пальцях невеличку, чорну, як смола, і м'яку, як пластилін, кульку.

— Уллє казав, що ти платиш за інформацію, — сказав, ніби замислившись. — За справжні, правдиві новини. Був тут один чоловік, який приніс звістку.

Він замовк, злегка киваючи головою і весь час розминаючи кульку.

— Навіть дещо краще, ніж звістку.

Він подивився Драккайнену просто в очі, крутячи в руці кульку. Його повіки були оточені сіточкою червоних капілярів, що розходилися на всі боки від очниць.

— Ну? Кажи?

Червінь посміхнувся, показуючи чорні ясна й дрібні білі зуби, підведені черню, наче він натирав їх вугільним пилом. Його іржаві райдужки, що заповнювали всю очницю, зненацька спалахнули золотом. Тепер він виглядав, як ящір, а не як птах. Як отруйний ящір.

— Вітаннячка! — просичав він.

І жбурнув кульку в абажур лампи.

Бухнуло, як магнезія — раптовим ртутним зблиском і хмарою густого і смердючого, ніби тліючий целулоїд, диму. Драккайнен затримав дихання і зірвався на ноги, перевертаючи стіл на Червеня, який все ж устиг схопити лампу й дмухнути в абажур, пускаючи їм в обличчя концентрований струмінь диму й вогню. Вуко виставив уперед руку, Ґрунальді заточувався, кашляючи жахливим хриплим звуком, наосліп вимахуючи мечем, а другою рукою тримаючись за горло. Каптан на його спині горів.

Відчинилися двері, і в контору ввалився інший чоловік, у каптурі й шкіряному вбранні. Ще хтось з'явився ізсередини садиби.

— Ґрунальді, на вихід! — прохрипів Драккайнен, штовхаючи ногою перевернутий стіл, яким блокував Червеня під стіною. Він намагався дихати через полу хутра, але його легені й так палали й вибухали спазмами. Витягнув меча, відчуваючи, що підлога стає м'якою й хисткою, як трясовина. Звуки теж стали дивними, до того ж він бачив тільки темінь і зигзагоподібні неонові фосфени. Він фіксував Червеня стільницею, яку тримав ногою, один супротивник був біля дверей, інший — з боку подвір'я. У мороці здіймалися клуби ядучого диму, і він знав, що не витримає довго із затриманим диханням. Повітря розтинав постійний пульсуючий свист. Хтось розмахував чимось над головою. Ланцюг? Якийсь батіг? Поруч Вуко чув шарпанину, тріск зламаних меблів і лютий рев Ґрунальді, потім крик, що мало нагадував людський, наче якесь хрипливе булькотіння на вдиху, але підсвідомість попри це занотувала чужі слова, ніби колись він їх знав.

— Onu nei oldurme! Kahdin опи istyor sahgul! — а потім гупання тіла об підлогу.

Вуко відчував у повітрі звивання батога чи ланцюга з важком на кінці. Чув, як він зі свистом розрізає повітря, прокреслюючи кола й розганяючи клуби диму. Він не міг так стояти на одній нозі, безпорадно затуляючись мечем. Перестав притискати стіл до стіни, підстрибнув і в повітрі відважив боковий удар по стільниці, почув здушений крик Червеня, а потім втратив рівновагу на хиткій підлозі й хапнув їдкого диму. Перекотився, налетівши на когось, і задихався від кашлю, а потім ударився об якісь меблі, коли намагався витягти другого палаша. Пучок тягарців промайнув біля його обличчя, він відчув подув повітря й один різкий болісний удар у щелепу, як постріл із рогатки.

Він мав рушити в бік дверей, але десь там був Ґрунальді й невідомо — стояв він чи лежав, тож не можна було сікти наосліп. Перекотився ще раз, зваливши когось копняком, щось із гуркотом упало, сипались якісь металеві предмети, посуд і пакунки. Вуко звівся на хистких ногах і рушив у темінь на того, хто розкручував ланцюг. Затулився одним вістрям, яке одразу ж застрягло в якомусь плетиві, перекрутив його вбік і шарпнув, плазом перетинаючи іншим, перевернутим палашем, хтось страхітливо верескнув і знову шмигнув чимось, що миттєво обплело Вуко плутаниною тонких міцних мотузків, які смерділи рибою й сіллю. В обличчя йому бризнула гаряча кров із запахом міді.

Рибацька сітка, — промайнуло в його голові. Розправились зі мною рибацькою сіткою. Я закатрупив виродка, але він встиг її кинути.

Одразу ж на нього впала друга, а потім — нещадний удар мішком, наповненим піском.

Коли його волокли, він не до кінця втратив свідомість, намагаючись зосередитись на Цифрал, на усуненні отрути, що текла його жилами, на збереженні притомності за будь-яку ціну.

Але попри це розчинився в якійсь осяйній імлі, що явилась йому з темряви й огорнула турботливо, наче в обіймах коханки.

Він лежав серед миготливих клубищ, що мінились, як завія діамантового пилу, але йому було зручно й сухо. Під спиною лежало щось тепле, гладеньке й шовковисте, на схожу поверхню, тільки вертикальну, він спирався щокою. Гладеньку, шовковисту й еластично м'яку.

Розплющив очі й поглянув угору, на схилену над ним пару круглих грудей із рожевими випуклими пиптиками на кінцях. Він лежав на колінах дівчини, головою на її лоні. Сів і побачив знайоме обличчя, яке у звичайному масштабі все ж виглядало неправдоподібно, наче картинка з коміксу ожила, перекочувавши раптом у три виміри й людську шкіру, тільки надто гладеньку й ідеальну. Ніби прекрасну, але насправді примарну, як ті японські еротичні андроїди «Акіко». Він зазирнув у неймовірно неонові зелені райдужки, і його пройняв дрож. У мікромасштабі, в якому він її зазвичай бачив, це виглядало не так химерно. Вона ворухнула крильми, схожими на переливчасту фольгу на тоненьких жилках.

— Цифрал... Де я?

— Усередині. Ти непритомнів, викликав мене, тож я затримала тебе всередині твоєї голови. Такий невеличкий притулок. Це все, що я могла зробити.

— А що назовні? За цим туманом?

— Фаза швидкого сну. Непритомність. Отруєння, струс мозку. Частковий параліч. Загальне перезавантаження. Ти в аварійному меню.

— Як довго це триває?

— Три-чотири хвилини. Зовні час плине швидше, але довго я це місце не втримаю.

— Що можна зробити?

— Не можу відповісти. Це ти даєш накази. У твоєму розпорядженні холодна імла. Те, що залишилося на тобі, у волоссі, на одязі. Та, яка нас оточує. Хочеш побачити візуалізацію? Придивися до неї.

Він устав з колін Цифрал і пройшовся округлим простором, оточеним мінливою завією діамантової куряви. Простягнув руку в імлу, відсмикнув, піщинки потягнулися за його пальцями, раптом його зір загострився, долоня виросла на його очах, величезна, як гірська долина, перетята ровами папілярних ліній, серед яких, наче хмари одноденок, порхали мініатюри Цифрал, тієї самої, яка сиділа на зігнутих ногах і поволі обмахувала себе крильми. Він заточився, і до нього повернувся нормальний зір. Туман знову був туманом.

— Що це було?

— Візуалізація. Така графічна накладка. Це тобі допоможе.

— Вони виглядають, як ти...

— Тоді наказуй, що їм робити. Вони не більші від атомів, але діють разом, як рій. І їх мільярди. Можуть підняти гору, якщо їх буде достатньо багато. Кожна може щось перерізати, з'єднати, перенести чи підпалити. Так тобі буде легше це осягнути, ніж мислячи в категоріях імли, містики чи магії. Наказуй мільярдам маленьких Цифрал. Пам'ятай, що кожна з них помре, коли виконає своє маленьке завдання.

Драккайнен поглянув на свої руки й розтер обличчя.

— Божевілля. Але чому б і ні? Окей, детоксикація. Хай летять у мої легені, шукають часточки цієї отрути й виносять їх назовні. Хай через альвеоли в легенях проникають у мою кров і чистять усе, що вдасться. Нехай просто несуть це в нирки, боронь Боже, не в печінку. А яке в мене фізичне положення?

— Одне око в тебе частково розплющене. Видно кам'яні стіни й бочкоподібну стелю. Твої руки зв'язані позаду мокрим ременем, а на твоєму обличчі й тулубі дві рибацькі сіті, також обв'язані петлею ременя навколо плечей. Ноги зв'язані на щиколотках конопляною мотузкою пів метра завдовжки, попереду шкотовий вузол, а позаду — плаский. Лежиш ти на правому боці.

— Нехай розв'яжуть вузли й послаблять сіті, але хай усе залишається на місці, тільки вільніше. Так, мабуть, буде економніше, ніж перерізати, перегризати чи пропалювати? До діла. Детоксикація й звільнення а-ля Гудіні.

— Початкову команду відхилено. Доступу не надано.

— Ти знущаєшся? Що це має значити?

— Бракує коду доступу.

— Якого, jebem ti majku, коду доступу? Це моя власна голова, perkele!

— Дякую, код прийнято.

— Що?

— Фінська лайка. Ти сам так встановив.

— Ну, то до діла, perkele saatani vittuu!

А потім він сидів усередині своєї голови, на луці, оточений діамантовою імлою, огорнутий проекцією власного біонічного імпланта, який набув форми еротичної мрії захопленого аніме девіанта, і чекав. Перед його очима поволі розгорталась горизонтальна, оточена ореолом миготлива смуга, наче пряма веселка. Він здогадався, що це рядок стану. «Процес триває. Очікуйте».

Тож він чекав.

Але його дедалі більше огортала нетерплячка. Пастка. Котел. Однак найбільше йому не давала спокою думка про інших. Він сподівався, що Спалле й Сильфана нічого не дочекаються, тож підуть до заїзду й зустрінуть Варфніра. Тільки от для них, для нього й Ґрунальді, отруєних випарами, побитих, зв'язаних і кинутих у якийсь підвал, це мало що змінювало. Як завжди, він провалив операцію. Погано підходив на роль командира, та й командним гравцем був таким собі. Роздав їм додаткові завдання, визначив дві точки зустрічі і все. Як завжди, вирішив, що сам якось упорається, і не підготував жодної підстраховки. А тим часом заліз у котел. Банальний, найпростіший з можливих. Який легко було передбачити.

Слід було лише взяти до уваги, що решта невдах — такі ж активні гравці. І у них є свої люди. Випадок ван Дікена цілком вичерпно це доводив.

Рядок стану дійшов до кінця, і Драккайнен зненацька перенісся в темний вологий підвал, у головний біль, запах тухлятини та сморід обплетеної навколо нього сіті. Одна болісна точка посеред щелепи наввипередки стріляла, пульсувала й розпухала. У темряві під стіною виднівся міх, також перемотаний сіттю. Він лежав нерухомо. Як там було?

Oldurme... — убивати... теперішній тривалий час, третя дієвідміна... «убивай». Але це звучало: nei oldurme. Onu nei oldurme! Kahdin onu istyor sahgul! «Не вбивай! Вона хоче його живим!» — здається. Амітрайська. Здається.

Тож є ще якась «вона». Kahdin... Не звичайна «вона». «Вона» з виявом поваги. «Вона — ця велика». Тільки хто? Фрейхофф? Калло? Якась інша велика? Тутешня?

Ясно одне: вона хоче мене живим.

Головний біль з'явився десь вище потилиці й розлився на скроні. Важкий, нудотний, похмільно-мігреневий, до пари гострому пульсуванню в побитій щелепі. Вуко різко поворухнув руками, слизький мокрий ремінь спав на бруковану підлогу, тоді скинув із себе сітку, а потім вигнувся від раптових спазмів, виблювавши так зненацька, що ледь не розбив собі лоба об каміння. Його обличчям потекли сльози: гарячі й великі, як горох. У повітря здійнялася смердюча пара. Ґрунальді навіть не смикнувся.

Драккайнен почекав, поки шлунок перестане робити всередині сальто, востаннє сплюнув солонувате густе харкотиння й зіп'явся на ноги.

У Ґрунальді був пульс. Він намацувався на артеріях, розміщених інакше, ніж у людини, більше позаду, на карку. Слабкий, нерівний, але він був.

Ті не знали, котрого «вона хоче», тож уберегли життя обом. Духопідйомненько.

Вуко підготував ремінь і сітку, щоб швидко їх на себе накинути, коли почує кроки, і обмацав підвал. Звичайне підсобне приміщення, заставлене якимись бочками, викладене вапняковими блоками, порослими кристалами селітри й начебто мохом. Під стелею рядами висіли шматки якогось м'яса й веретеноподібні риб'ячі туші, наїжачені гострими плавниками, усе це пахло димом, було сухим і твердим. Двері, звичайно ж, були замкнені на дубові засуви. Атакувати їх рештками магії чи почекати?

Часу чекати не було. Ті, можливо, саме різали горло Спалле або ґвалтували Сильфану перед тим, як перерізати горло їй.

Ба гірше, вони були, як не прикро, надто вправними для середньовіччя. На ньому не було вузлів, тож він ніби міг почекати, хто-небудь колись сюди зазирне — принести води, перевірити чи забрати котрогось на допит, але це могло статися завтра чи бозна-коли. До того ж вони могли його перед цим знову одурманити, прийти вп'ятьох і вивести з лезом на горлі. Теоретично він мав удавати зв'язаного й обдовбаного, не триматися на ногах, а потім використати елемент несподіванки. От тільки це не обов'язково мало вдатися.

— Присвіти мені, Цифрал, — буркнув він і взявся нишпорити по підвалу разом із феєю, яка порхала біля нього й сяяла золотистим блиском. Приміщення із бочкоподібним склепінням тягнулося вглиб — понуре, кам'янисте й вологе, оздоблене гронами майже-павутин, на яких жили не зовсім павуки. Стінами сновигали якісь членистоногі створіння з неприємними шпичастими кінцівками й кім'яхом круглих очей, що світили виразно зеленкуватим блиском. Гори бочок якихось трунків, з яких линув запах ферментаційних процесів, перекинуті через жердину ряди м'яса, риби й безформних, покручених ковбас, що гойдалися над головою, ящики присипаних піском химерних бульб, скручені мотузки, якісь металеві деталі, підвішені на цвяшку, кілька дерев'яних відер, що стояли одне в одному. Навіть якщо він висадить двері, то що, вискочить назовні озброєний коновкою і ковбасою?

Біля великої, почорнілої від копчення шинки, що закінчувалась ногою такої форми, що справді не хотілося знати, як виглядало ціле створіння, високо під стелею у дерев'яній полиці стирчав встромлений туди ніж. Кострубатий, виклепаний на коліні, з дерев'яним держаком і поржавілий, але все-таки ніж. Щоб той, хто спускається в мороки підвалу відрізати собі шматок м'яса, не мусив його шукати. Якась дуже поважна й кебетлива людина встромила ніж у полицю якраз під рукою, але там, де його ніхто не помітить, якщо він прийшов не по шмат пршута, а лиш оцінити, чи приміщення підійде для утримання в'язнів.

Він узяв також дерев'яне відерце і повернувся до Ґрунальді. Перерізав його сітку й вузли на зап'ястях і щиколотках, а потім спробував повернути його до тями. Моряк щось бурмотів, навіть почав рухатися, але страшенно мляво. Вуко знайшов глиняний глек, що пахнув рештками того кошмарного дріжджового пива, відкоркував бочку і наповнив його. Що б не відбувалося, Людей Вогню будили, приводили до тями й лікували передовсім пивом.

А потім він ледь устиг підставити відерце й притримати друга за плечі, щоб він не розбив собі лоба краєм коновки.

Це не дуже допомогло. Ґрунальді потрусив головою, як бик, старанно відгорнув пасма помаранчевого волосся з лиця, зробив різні рухи губами, ніби намагався пригадати, як говорити, вказав на розгойдані в нього над головою форми й урочисто оголосив: «Риба!» Після чого упав на бік і почав гиготіти. Безнадійно.

Драккайнен поклав його так, щоб він не вдавився, і повернувся до обшукування підвалу.

«Не припиняй діяти, — повторював Левіссон. — Увесь час щось роби. Дай волю імпровізації. Усе може бути зброєю. Безнадійні ситуації трапляються рідко».

Підвал тягнувся ще кілька метрів і закінчувався стіною, заставленою величезними бочками, що лежали денцями вперед. Жестами й напівшепотом інструктуючи Цифрал, яка виконувала роль ліхтарика, він обшукав полиці, стіни, коші й підлогу. Швидко й нервово, але систематично. Проаналізував, як укладені балки й вистелене каміння. Заглянув у глеки. Він не знав, що шукає. Щось. Усе може бути зброєю. Усе може бути виходом із ситуації або для чогось придатися.

Обстукав бочки, що блокували кінець підвалу, й констатував, що їх ніщо не зрушить. По-перше, в кожну можна було б запхати корову, по-друге, вони лежали одна на одній і були зафіксовані стелею. Якось їх наповнювали, тільки як? Більшість із них була забита дерев'яними затичками. Коли він їх трохи вивільнив, ізсередини потекло щось липке, що пахло дріжджами й наче сиропом від кашлю. Натомість в одній із бочок замість затички був примітивний металевий клапан із засувом, але вона була порожньою. Відкручування клапана нічого не дало. Такий механізм був би доречним радше на бочці, якою користуються. Він іще раз обдивився підлогу й побачив здоровецьку пляму від калюжі вина біля іншої бочки, так, також із клапаном замість корка. Витягли затичку, підставили посудину, після чого одразу ж вставили туди клапан, але й так вино розлилося. Він повернувся до порожньої бочки, бо вона не давала йому спокою, і спробував порухати всім, що рухалося. Обстукав її, намагався розхитати, обмацав клапан. Цифрал здіймалася біля його голови, сяючи зі скептичним і стурбованим виразом личка.

Клапан повернувся вбік радше випадково, внаслідок хаотичного шарпання, відкривання і закривання засува. Він м'яко повернувся праворуч, прокручуючись під прямим кутом, але далі вже не хотів. В інший бік він нормально доходив донизу і також не рухався далі. Вуко ще раз його прокрутив і смикнув. Щось стукнуло, після чого денце бочки, діаметр якого сягав майже метра, посунулося вперед і прочинилося в бік Драккайнена, немов вхід. Усередині було темно, пахло затхлістю й підвальною прохолодою, але не було навіть найменшого сліду винного аромату. Нічого. Тільки затхлість, стара деревина й пил. І легкий подув на обличчі. Ледь відчутний.

— Усередину, — просичав він Цифрал. Вона скорчила обурену міну, але слухняно шмигнула всередину бочки, як великий палахкотливий нічний метелик.

— Тунель, — повідомила вона, випірнувши через хвилину. — А далі ще один підвал.

— Ходімо, — наказав.

— А Ґрунальді?

— Від нього жодної користі, а тут він буде в безпеці. Я повернуся за ним.

— Із нього зроблять заручника, якщо ти його залишиш.

— Правда.

Коли він волік Ґрунальді попід руку, той вже не блював, але досі називав різні предмети, що траплялися на шляху, й заливався сміхом. «М'ясо», «глечик», «відерце» — і нарешті, «бочка». Вуко проповз через бочку на інший бік, перекрутився, вліз іще раз і перетягнув друга, волочачи його на спині за каптан. Ізсередини денце можна було взяти за просту залізну запору, закрити, а потім перекрутити її, щоб заблокувати клапан.

Друге приміщення було схожим, тільки значно сухішим і тут не зберігали харчів. Посередині на короткому ланцюгу висіла металева лампа, але в нього не було нічого, чим він міг би її запалити. Ланцюг протягнули через гак у стелі й зачепили на стіні. Він опустив лампу, витягнув корок і зрозумів, що всередині хлюпає й відгонить знайомим запахом драконячої олії, тому якомога швидше вставив затичку назад і зняв металевий каптур із ґнота, який одразу почав диміти, а за мить розгорівся і зрештою пихнув маленьким жовтим пломінчиком.

Приміщення було заповнене полицями, на яких стояли невеличкі оббиті шкірою й ковані скриньки, а всередині лежало багатство.

Золото, срібло, якийсь інший метал, що срібно виблискував і наче світився зсередини. Монети — круглі, квадратні, у формі видовжених плиток, із діркою посередині й без, злитки, різані, товарні гроші, личмани й токени. Мішанина.

Тьма-тьменна.

Скарбниця.

— Чудово, — мовив до Цифрал. — Мрія домушника. Тільки ж не цього нам треба. Ми тепер, може, й багаті, але передовсім ми в сраці.

— Золото, — оголосив Ґрунальді й загиготів. — Лампа.

— Не може бути, щоб за кожним разом, коли йому треба покласти сюди виторг, він повзав серед картоплі й перелазив через бочку. Просто не може бути.

Він посадив Ґрунальді на підлогу і дав йому погратися скринькою монет, а потім обшукав приміщення, присвічуючи собі лампою.

— Нумізматик... — пробурмотів. — Шкода, що він збирає готівку замість того, щоб інвестувати в цінне мистецтво зброї.

— Оце виглядає як двері, — обережно мовила Цифрал.

— Звісно, — відказав Вуко. — Тільки не в цьому проблема. Ми посеред скарбниці, а скарбниці, я не пам'ятаю, чому, але зазвичай замикають ззовні. Не залишилося тих твоїх маленьких корисних сестричок?

— Дрібка. Ти можеш перенести олівець, перетворити келишок води на келишок горілки або підпалити горобця. Це важко це описати. Усе залежить від того, що ти вирішиш зробити. У будь-якому разі — небагато.

Драккайнен сказав щось фінською, а потім підняв лампу й обережно ще раз обійшов приміщення. В одному кінці знаходилися добротні ковані двері, до яких вели кам'яні сходинки. У дверей не було видимого замка, й вони були наглухо зачинені. Він підняв каганець і обвів його довкола, уважно спостерігаючи за пломінчиком.

— Цей протяг не звідси, — видав свій вердикт. Він утретє обійшов приміщення, піднімаючи й опускаючи лампу біля полиць, навколо скринь, шкіряних мішків і бочок.

— Бочки, — сказав Ґрунальді, гойдаючись на підлозі.

— Саме так. Знову бочки, — погодився Драккайнен. — Можна тримати коштовності в бочках, але, власне кажучи, навіщо? Може, це особливо дорогі трунки?

Три чималі бочки лежали під стіною, викладені пірамідою, втиснуті в кут біля полиць. Вуко присів і поводив лампою навколо денець. Потягнув носом біля корків.

— Ріčки materinu, наче бренді з домішками травариці. Таке я теж тримав би в сейфі. — Пломінь задрижав і знову злегка вигнувся вбік. — Ця. Найнижча. Знову.

Цього разу не було клапана, тільки дерев'яний корок.

— В найгіршому разі скупаємося в коньяку, — тихо мовив він, смикаючи дерев'яну затичку, наче хворий зуб.

Але бочка була порожня. Драккайнен присвітив лампою й зазирнув у дірку, після чого випростався.

— Замкова шпарина, — повідомив він. — Недобре. Але звідти тягне холодом. Подумаймо. Це точно не якийсь особливо вигадливий замок. Що-небудь, лиш би не можна було відкрити силою чи кінчиком ножа. У цьому приязному світі ключ на ремені має таку ж цінність, як у нас сканер сітківки ока. Добре, Цифрал. Треба пересунути зубці тріскачки. Ймовірно, лише один, тільки щоб звільнити ригелі. Припускаю, що це розсувний ригель із витесаними рядочком зубцями, що обертається рухом ключа або підіймається, як маятник. Імовірно, ковальська робота. Висилай своїх scissor sisters. Відкрити замок, abrakadabra perkele!

Він простягнув долоню в бік денця, по-ідіотськи розчепіривши пальці, що здавалося йому достатньо магічним. Війнуло холодом, навколо його долоні замигтіла крижана імла, що шмигнула крізь шпарину. Зсередини бочки почулося кілька металевих стуків і скреготів, але більше нічого не сталося.

— Цифрал, зупини їх на секундочку. Стояти, haista paaska!

Він обережно виповз через бочку, відкрив ригель і вліз у сусіднє приміщення. Повернувся через пару секунд, тріумфально тримаючи тонку смужку сала, яку розтопив над вогником лампи, скеровуючи краплі по вістрю ножа всередину замка. Ще відрізав шматок тканини від краю штанини, просочив її жиром і встромив усередину, обгорнувши навколо тріски, яку щойно відколупав від полиці.

— Окей, — промовив нарешті, кидаючи патичок на землю. — Тепер повинно піти легше.

Замок спершу натужно заскрипів, а потім видав хвацький залізний стукіт і замовк.

— Цифрал, за мною. Ґрунальді, поспи. Я сюди повернуся. Чого ти ревеш, ідіотко?

— Вони всі померли, — схлипнула. Розвідник глянув на стелю.

— Будуть інші, от побачиш. Зараз зробимо нових, — пообіцяв він.

Штовхнув денце, що прочинилося на завісі, і проповз усередину.

Одразу за бочкою коридор розширювався і можна було піднятися на ноги й не мандрувати в темряві в зігнутій, страшенно незручній позі. Брукованою була лише підлога, натомість стіни й стеля були викладені палубом із дощок і підперті дерев'яними стовпами.

Коридор різко повертав, потім тягнувся на кроків двадцять, відчутно підіймаючись угору. Вуко весь час зупинявся і прислухався, а потім рушав далі. З кожним кроком ставало дедалі холодніше.

Наприкінці тунелю були ще одні добротні двері, замкнені на велетенський засув. Драккайнен стукнувся головою об балку на стелі, пробурмотів щось хорватською про сраних курдуплів і фінською про статевий акт з оленем.

Він відтягнув засув, задув лампу й обережно визирнув.

— Узбережжя, — прошепотів.

Отвір знаходився на висоті метра над лінією води, згори прикритий дошками помосту. Вуко поглянув угору й побачив, що частину з них перепиляли, утворивши вміло замасковану ляду, замкнену на залізний ригель.

— Dobrodošli. Ja hou, — буркнув він. — Старий хитродупий копчений короп. А все ж це тобі не допомогло. Попався, бідака, ще й через мене.

Він прочинив ляду й прослизнув на поміст, а потім обтрусив із себе сніг. Узбережна вуличка була порожньою. Його туман встиг порідіти, але досі висів над поселенням, морозяний і колючий. Видимість сягала, може, п'ятнадцяти метрів.

Він сховав ніж у рукав і обмотав зап'ястя ланцюгом від лампи, звісивши її вільно з руки.

— Окей, — мовив. — Are you ready for the rock?

Спершу зазирнув у заїзд. Прокрався обережно, але в залі панувала пустка. Ні сліду Варфніра. Немає Сильфани. Відсутній Спалле. За столом біля вогню сиділо лише двоє поважних моряків, понуро втупившись у каганець на столі й розпатрану тушу печеного птаха та цмулячи з рогів. Чужинця з лампою в руці, який, заходячи, впустив усередину завію, обдарували байдужими, дещо нетерплячими поглядами, після чого обидва джентльмени повернулися до спостережень за танцем полум'я у грубці.

— Вітання шановним мореплавцям, і нехай боги оминають вас своєю увагою, — обережно почав Вуко, сідаючи на лавку й ставлячи свою лампу на стіл. — Я думав, що зустріну тут свого друга. Кремезний муж, молодий і добре вбраний.

— Блакитний плащ, розшитий золотом, підбитий дорогим хутром, срібні застібки, вишиті черевики й дорогий меч з ефесом майстерної роботи? — запитав корчмар, низький кругленький добродій із буйною бородою, заплетеною у дві косиці. Драккайнен кивнув.

— Це про нього.

— Випив глечик гарячого пива з прянощами, а заплатив, як стирсман. Страшенно балакучий і допитливий чоловік. Це дратувало б, якби він не був таким поважним і щедрим. Але він розговорився з мандрівним купцем, який живе у мене взимку, і вони разом кудись пішли.

— Це був низький худий чужоземець із Півдня, з червоними шрамами на обличчі внаслідок якоїсь хвороби, якого звуть Червінь? Він виглядав як дивний амітрай?

— Ні, це був хтось із наших сторін. Може, із Землі Солоної Трави чи звідкілясь із гір, може, з Людей-Ведмедів. Він продавав тут шкури восени. У нього є віз із товаром і троє людей. Вони живуть у запасній лазні. А якісь південці зимують у Копченого Уллє, того, що оце хворий, але лиця у всіх звичайні, без шрамів.

— Я ще повернуся, — мовив Драккайнен. — І тоді куплю твого меду, а заплачу не гірше, ніж мій друг, але спершу мушу його знайти. Скажи мені тільки, як давно він пішов?

— Не так давно. Після пори снідання. Я максимум раз доклав дров.

— Десь із пів глека тому, — зазначив той другий.

Вуко знову вийшов у білий туман і дрібний сніг, що періщив у лице. Узбережжям пройшла якась людина з відром у руках, аж до носа закутана в хутро. Драккайнен почекав, поки вона зникне в імлі, а потім свиснув з помосту бочку, підкотив її до стіни заїзду й обережно роззирнувся.

— Погана ідея, буде слизько, — буркнув.

Вуко якомога тихіше заліз на бочку. Вона затріщала під його вагою, але витримала. Верхівка даху була увінчана рядом дерев'яних їжаків, що стирчали, наче роги. Мабуть, вони мали стабілізувати стріху. Він сподівався, що це фрагменти кроквяної системи, й що вони достатньо міцні. Тримаючись за край даху, він розкрутив лампу над головою на всю півтораметрову довжину ланцюга і жбурнув. Удалося з третьої спроби, коли він виліз на край даху, спираючись усією вагою тіла на встромлений у стріху ніж. Ланцюг вислизнув із його руки, і якусь кошмарно довгу мить Вуко думав, що втратив лампу, але ланцюг обвився навколо задертих у небо рогів і залишився на даху, тільки от кінцівка лежала за добрячий метр від його руки. Він обережно заліз по присипаній шаром снігу покрівлі зі слизьких молодих пагонів, кілька разів простромлюючи стріху ножем, продираючись пальцями між гілок фашини й скидаючи підошвами сніг на вулицю, але ніхто його не помітив. А потім розтягнувся на весь зріст і схопив кінець ланцюга. Восени він просто пробігав гребенем даху, але тепер мусив боротися за кожен крок на слизькій верстві снігу й льоду, тож рухався майже рачки, зігнувшись, як паралітик, хапаючись за все, що було під рукою, і промацуючи підошвами опертя.

На дворищі Копченого Уллє стояв якийсь чолов'яга в кошлатій хутряній накидці й шпичастій шапці з клинами для захисту вух і шиї. Ймовірно через неї він і не почув хрускоту снігу на даху й не звернув уваги на маленькі лавини, що сходили біля нього. Драккайнен, не довго думаючи, кинув ніж у двір і водночас стрибнув йому на плечі. Удар дослівно прибив вартового до землі, а Вуко, амортизуючи падіння перекидом через спину, почув жахливий дерев'яний тріск, з яким череп чолов'яги гепнувся об брук. Сам він, перекочуючись засніженим камінням, уперіщився спиною об обшивку колодязя, боляче, але здається, нічого небезпечного. Він зірвався на ноги, підхоплюючи з землі ніж і відв'язуючи ланцюг із лампою, обкручений навколо пояса, але в цьому не було потреби. Чоловік лежав обличчям до каміння в коричневій плямі снігу, що, танучи, дедалі збільшувалась. Пальці однієї руки механічно посмикувались, наче кожен жив своїм життям. Коли розвідник дошкутильгав до нього, вартовий сконав або впав у кому. З його вух текла кров, а обличчя виглядало як зім'ята паперова маска. Драккайнен нервово роззирнувся й припав спиною до стіни, однак у домі панувала тиша. Грюкіт у дворі нікого не зацікавив. Він схопив труп під пахви й затягнув у підтіння, до дровітні, після чого згріб трохи снігу з даху й перекриття колодязя, щоб хоча б злегка замаскувати пляму крові на брукованому подвір'ї.

Коли він витер чолов'язі обличчя жменею снігу, виявилося, що це точно не Червінь. У нього також було плоске обличчя з маленьким гачкуватим носом, але шкіра була дуже світлою, без шрамів. Іще він був дуже коротко підстрижений, власне кажучи, поголений на черепі. Не носив амулетів, документів і нічого прикметного. Вуко забрав у нього важкий, схожий на кукрі, тесак, клинок якого був наїжачений на краях абсолютно безглуздими додатковими вістрями, прямими й вигнутими, як гаки. Він критично оглянув зброю, але відклав убік. Іще чоловік мав шкіряний футляр, в якому лежало знаряддя, що складалося з обшитого шкірою короткого держака й вістря-півмісяця, прикріпленого збоку, наче клинок мініатюрного топірця. Можливо, це була шкрябалка для шкур, ніж для обрізання кінчика сигари, бритва, а може, якийсь убивчий кастет. Драккайнен поки вирішив використовувати знаряддя саме так, поки не випаде нагода скрутити сигару. Ще він забрав у нещасливця ремінь, бо його власний у нього забрали, хутряну накидку з високим коміром і підняв із землі шпичасту вушанку. Запхнув трупа в кут дровітні й перевернув на нього стос дров, складених під стіною. Наробив шуму, але це також нікого не збентежило.

Відчинив двері в підтінні й прослизнув у морок дому й важкий сморід дивних пахощів, що висів у затхлому повітрі.

Ішов навмання, він ніколи не бував тут усередині. Обійстя, збудовані за нормами таємничої Пісні Людей, всередині все ж відрізнялися одне від одного, приміщення мали різноманітне планування, що залежало від стилю життя власника. Драккайнен сунувся спиною по стіні із зубатим кукрі в одній опущеній руці й лампою, що звисала на ланцюгу, в другій. Але будинок здавався порожнім. Кожні кілька кроків він зупинявся, але чув лише власне дихання. У дворищі панувала тиша.

Він зазирнув за якісь двері, обережно їх прочинивши, але побачив тільки ковані скрині й дерев'яне ложе, закидане хутрами, яким, вочевидь, не користувалися.

Дім був старим, похмурим, поділеним викладеними балками стінами, як лабіринт, ба гірше, дошки скрипіли під ногами. Вуко ступав якомога обережніше і на краї дощок, прослизаючи серед тіней і темних закамарків майже беззвучно, але страшенно повільно, що кілька кроків прислухаючись.

Наступне приміщення було, здається, кухнею, тимчасово перетвореною на бойню. Кам'яна підлога й добротний, збитий з товстих дощок стіл були заляпані кров'ю, на стільниці лежало просякнуте пасокою дрантя, баняк з іще гарячою водою, стос свіжо подертих ганчірок, маленький вузький ніж із кістяним держаком, загнута голка, олов'яний кухоль і маленька металева пляшечка, вкрита витонченим орнаментом.

За столом, спертий об стіну, стояв зігнутий навпіл клунок, обмотаний лляним полотном із плямами крові й обплетений ременем.

Драккайнен підійшов і, відчуваючи, що серце зупиняється у нього в грудях, перерізав ремінь і помаленьку розхилив полотно.

Він побачив чуже пласке обличчя, закочені очі, підведені знизу півмісяцем білків, і розтулені вуста, повні дрібних, рожевих від крові зубів.

На лобі чоловіка хтось умоченим у крові пальцем намалював коло й перекреслив його вертикальною рискою.

Вуко обережно оглянув стіл і розкидане навколо медичне причандалля, намагаючись не вступати в кров, і констатував, що те, що він бачить — це сліди не вбивства чи катувань, а поквапливої перев'язки ран. Щонайменше трьох людей тут поспіхом латали, залишаючи навколо купу нервових слідів; одного, найважче пораненого, не вдалося врятувати, інші перев'язали одне одного, випили з кухля якийсь розчин, що страшенно й підозріло смердів якимись складними алкалоїдами, й хутко вийшли. Залишився лише загорнутий у дрантя труп.

Усе відбулося хвилин десять тому.

Вуко вислизнув із кухні з жахливим переконанням, що потрапив у якусь біснувату петлю, в якій розминається з іншими й блукає навпомацки, як у тумані, натрапляючи лише на порожні кімнати, тоді як усе відбувається деінде й без його участі. Ситуація ставала дедалі гіршою, складнішою й абсурдною.

У домі панувала тиша, але в якийсь момент до Драккайнена долинув далекий приглушений звук, який годі було розпізнати. Хтось застогнав? Крикнув, але здалеку? Хтось покликав когось на вулиці?

Він сам хотів когось покликати. Кого-небудь.

Наступні двері, такі ж, як і всі інші, із залізними скобами, прибитими добротними ковальськими цвяхами, в які була просунута залізна засувка. Скоби всередині дому?

Він обережно зняв засувку і штовхнув двері кінчиком вістря. Мало не задихнувся від важких задушливих пахощів, аміаку, брудних людських тіл і застояного повітря. У коридорі було темно, але в порівнянні із зачиненою кімнатою сюди принаймні проникало світло. У напівмороці він побачив згромаджених усередині людей, які лежали на сінниках. Кілька чоловіків, дві жінки, стара й молода, притулені одна до одної, кілька дітей різного віку. Скручені калачиком, напівпритомні й нерухомі. Посеред кімнати на підлозі стояла металева посудина, з якої тонкою цівкою сочився дим від пахощів. Він просочувався через отвори в кришці й наповнював приміщення до стелі синьою імлою.

Драккайнен затулив обличчя рукавом і зайшов усередину, стежачи, щоб стіна залишалася за спиною.

— Доброго дня, Уллє, — пробурмотів.

Купця було майже неможливо впізнати. Блідий, змарнілий, зі скуйовдженою бородою, він хитався на лігві, його вуста були вкриті струпами, а очі — знавіснілі, нестямні. На ньому були якісь штани й сорочка, щось на кшталт теплої білизни чи піжами, мабуть, колись із коштовної тканини й вишиті, а тепер це було просто брудне й порване лахміття, все в жовтих розводах.

Драккайнен занепокоєно визирнув у коридор, але дім все ще здавався цілком порожнім.

— Виходимо, Уллє, — сказав. — Усе, виходьте всі.

Він підвів купця за плече й поставив на ноги. Копчений Уллє заточився і сперся на стіну. Решта дивилася на Драккайнена нерухомо або лежала на сінниках й ні на що не реагувала.

— Швидше, — просичав він. — Вставайте! Виходьте, поки вони не повернулися.

Зрештою він мусив їх волочити. Тягнути, перекинувши їхні руки собі на спину, виносити майже на руках. Коли він ставив одного, інший осувався на сінник. Він прослизнув у коридор і якусь мить прислухався, потім відчинив двері на подвір'я й повипихав їх одне за одним просто на сніг і мороз, хоч вони захлиналися кашлем і ледь трималися на ногах.

Останньою була старша жінка, яку він виволік на сіннику.

Молода жінка притулила до себе дитину, один із чоловіків почав повзти в напрямку дерев'яних дверей у протилежному кінці подвір'я, де, вочевидь, був задній вихід у завулок.

Уллє намагався щось сказати, але тільки кашляв і невиразно белькотів.

— Керев... Чревн... Черв... у... убили Унфґара... і мого старшого... жовті очі... щодня... золото на очах... золоте більмо... при... привезли духів... дим... краще, ніж ланцюг... Черв... той червоний. .. монстр... убий... вони чекали тебе... золоте більмо... немає нікого... немає друзів... ніхто не прийшов... бояться хвороби...

— Годі вже, — перебив його Драккайнен. — Копчений, зберися. Де вхід у підвал? Вхід у підвал і двері в скарбницю. Треба їх на трохи відчинити. Ти розумієш, що я кажу?

Купець знову закашлявся, а потім виблював на сніг.

— Де вхід у підвал? — проскандував Драккайнен із жахливим відчуттям, що все йде не так, як треба, і перетворюється на хаос. У нього складалося враження, що він має бути в кількох місцях одночасно. Витягати Ґрунальді зі скарбниці, шукати Сильфану і Спалле, пильнувати в порту біля корабля, вистежувати Варфніра та його таємничого інформатора. Знайти Червеня і його людей, перш ніж вони знайдуть його. Все водночас. Тотальна поразка.

Він поштурхав купця за плечі й натер йому обличчя снігом.

— Де вхід у підвал?! Де ти зберігаєш зброю?!

— Духи виходять із лампи, — сказав цілком виразно Уллє. — Слухають. Стежать. Багато днів і багато ночей. Темінь. Духи.

— Perkele, — тільки й відповів Вуко.

Він знову зайшов усередину й вирішив відтворити розташування коридорів у погребі, відштовхуючись від помосту й таємного виходу.

У результаті він знайшов вхід у підвал — ляду в дерев'яній підлозі біля кухні, саме в той момент, коли вона почала відчинятися.

Квадратна, старанно збита з товстих дощок, вона ідеально вписувалась у підлогу і за інших обставин її практично неможливо було б знайти. Вона піднялася легко, відкриваючи очам чиюсь голову, тому не було часу на щось делікатніше. Вуко просто дістався до кришки двома стрибками й заскочив на неї, прибиваючи назад до підлоги. Десь унизу щось із жахливим гуркотом і тріском звалилося. Залізна ручка, за яку можна було підняти ляду — звичайний вигнутий стрижень, просунутий через два отвори, — повернулася на своє місце і стала ледь помітним слідом серед темних балок. Він підважив її кінчиком ножа, висунув, смикнув вхід угору і, не думаючи, стрибнув у темряву.

Приземлився на широкі дошки, що були приступками сходів, майже таких же стрімких, як драбина, відштовхнувся від них і погнав уперед — в абсолютний оксамитовий морок. Перекотився, щось зі свистом шмигнуло над ним, і він зупинився на зігнутих ногах, опустив шматок ланцюга, що далі був обвитий навколо його зап'ястка, а потім розкрутив лампу в повітрі. Вона налетіла на когось у темряві, почувся брязкіт бляхи, плюскіт драконячої олії в контейнері та здавлений крик. Він знову замахнувся ланцюгом, описуючи в повітрі складну фігуру, поцілив іще раз — збоку і знизу, на рівні коліна. Смикнув ланцюгом, схопив лампу в руку і вийняв корок, а потім хлюпнув поперед себе в темряву, ухилився, знову розкрутив лампу і відпустив ланцюг, відправивши його в морок. Почув, як вона з брязкотом відбивається від каміння, після чого його супротивник раптом загорівся, освітлюючи підвальний коридор миготливим сяйвом. У нього горіло плече, пола хутряного плаща й кілька місць на грудях і обличчі, куди потрапили краплі. У мерехтінні світла стало зрозуміло, що це також не Червінь.

Чоловік видав із себе навісний вереск, шарпнув застібку, скидаючи хутро на землю, і почав плескати себе по обличчю. У результаті в нього загорілася ще й долоня. Він вищирився в дикій гримасі, а потім зненацька кинувся в атаку, розмахуючи одним із палашів, які ще цього ранку були власністю Драккайнена.

Розвідник зробив швидкий рух рукою знизу, вигнуте наїжачене відростками вістря перекрутилося в повітрі й застрягло в чоловіка в грудях. Він раптом зупинився, ніби наткнувся на стіну, видав хриплий крик, що прозвучав як «Іфрія!», і повалився вперед, хапаючи Драккайнена за плечі, вочевидь, намагаючись притягнути його до своїх грудей і настромити на вістря, що стирчало вперед. Вуко обернувся навколо махової ноги, перехопивши зап'ятки нападника і штовхнув його в темінь під гуркіт, бахкання вогню й розблиск іскор. Притримав долоню лежачого і, заблокувавши його зап'яток, перевернув його вниз на вістря, що стирчало з грудей, а потім наступив на спину. Усе разом тривало максимум кілька секунд. Хутро, що лежало на землі, і каптан нападника досі горіли й чаділи жахливим смородом паленої шкіри й вовни.

Драккайнен підняв свій палаш і відчинив перші двері, але знайшов лише комору, заповнену якимись знаряддями, кошами й лахами, що висіли на кілках.

Вилаявся, відчинив наступні двері, прослизнув усередину, плазом піднімаючи меч, і раптом застиг. Перед ним стояв Спалле, блідий, як крейда, з викрученими назад руками, зв'язаними товстим мотузком, що обплітав також його шию і служив кляпом у розтулених устах. Моряк хотів щось сказати, але лише душився запханим між зубів товстим вузлом і харчав. За ним стояла закутана в чорне постать, рука, вбрана у щось, що нагадувало лискучу шкіру ящера, обіймала Спалле спереду, тримаючи біля його горла сяйливий, як лід, предмет. Стилет зі скляним лезом, гострим, як шпичак, в якому переливалась якась олійна рідина неприємно жовтуватого кольору. Голка химерного вістря впиралась у шию Спалле.

Позаду нього на мить показалось обличчя, обрамлене натягнутим на череп каптуром, бліде й пласке, з гачкуватим носом. Це була доля секунди, після якої щоки блискавично вкрилися розгалуженими червоними плямами, вкриваючи їх яскравим слідом судин, як маскою.

Червінь.

— Нічого не роби, — порадив Червінь. — Не говори, не піднось рук, навіть одного пальця. Якщо ти хоча б щось із себе видушиш чи прошепочеш лише одне ім'я богів, я встромлю йому це в шию. Це отрута жароточиці. Навіть не намагайся. А тепер відступи. Задом вийди в коридор. Помалу. Ні слова. Достатньо буде, якщо в мене смикнеться рука. Жодного слова.

Драккайнен слухняно повернувся в коридор, але не опустив меча, вийшов у тій самій напруженій позі, продумуючи наступну послідовність рухів, знаючи, що кожна комбінація буде надто повільною й не дасть Спалле жодного шансу. Червеню вистачить якихось п'ять десятих секунди. Кінцівка скляної бурульки в його руці була гострою, як хірургічна голка, на ввігнутій шкірі Спалле вже зібралася маленька крапля крові й поцебеніла по шиї, залишаючи багряну нитку. Моряк косився на націлене в його артерію вістря й намагався не душитися мотузком.

Розвідник вийшов за двері, але став так, щоб загороджувати Червеню вихід до сходів і ляди. Той вийшов за ним, штовхаючи перед собою Спалле, ховався за його тілом ідеально, виставляючи тільки руку й невеличкий фрагмент обличчя — одне око й гидку графітну зміїну посмішку. Навіть з пістолетом було б складно.

— Дай мені дорогу до сходів, — ввічливо попросив Червінь.

— Ти не вийдеш, — сказав Драккайнен. — Нагорі вже мої люди.

— У тебе більше немає ніяких людей, окрім нього, — мовив південець тоном світської бесіди. — Частину вбили ми, частину — люди короля Зміїв. Багато хто чекав на тебе в цьому порту, в обійсті того, хто мав передавати тобі звістки, і навколо нього. Раз тобі вдалося вибратися з підвалу, я зрозумів, що це маєш бути ти. Тримати живими решту невірних — це марнування часу. Це тобі передає вітання пророчиця.

Говорячи це, він увесь час ішов, крок за кроком затуляючись від Драккайнена тілом Спалле, цілячись йому в горло скляною скалкою і прямуючи в бік драбини.

Тіло його супутника досі трохи горіло, маленькі пломені гойдалися на бризках олії на стінах і підлозі, але Червінь не звертав на це уваги, тільки йшов.

— Це в тебе немає людей, — прохрипів Драккайнен здушеним голосом, тупцяючи перед ним задом, з піднятим мечем. — Я всіх убив. А тепер, якщо в тебе смикнеться рука, ти загинеш іще швидше, ніж він. Я тут же розтопчу тебе, як черва. Тобі немає, чим мене налякати. Я — Ульф Ніт'їсефні, Нічний Подорожній. Я — Пісенник. Прибери стилет, або за мить у тебе спалахнуть очі.

— Дай мені дорогу, або я його вб'ю. Побачиш, як отрута пожирає його тіло. Він конатиме годинами, виючи від болю.

— Я виходжу першим, — сказав Драккайнен вже біля сходів, весь час розпачливо обдумуючи все нові плани й відкидаючи їх усі. Він лише був упевнений, що якщо дозволить Червеню першим зайти на драбину, то той замкне його в підвалі, а Спалле загине.

Вуко піднявся задом по сходах, відкриваючи важку ляду спиною і не відриваючи погляду від Червеня й свого друга, якого той вів попереду.

— Далі, — наказав Червінь. — На подвір'я.

На жаль, він не відволікався і не робив помилок.

Кінчик скляної скалки впирався в шию Спалле, а південець ховався за заручником, показуючи лише невеличкий фрагмент руки. Годі було мріяти про те, щоб рубонути його в стегно, поцілити вістрям у підключичне сплетення чи спинний мозок. Тож Вуко лише вів його, насторожений і з виставленою вперед рукою із псевдомалайським палашем, якого він тримав горизонтально, вістрям на тильному боці долоні. Чекав відповідного моменту — долі секунди, яка ніяк не наставала. Ішов напружений, як струна, запхавши усі ці «у тебе більше немає людей», «частину вбили ми, частину — Люди-Змії» в якісь закамарки мозку і заставивши двері стільцем. Поки що. Неважливо, це лише блеф. Потім. Усе по черзі. Спочатку Спалле.

Коли вони вийшли на подвір'я, у першу чергу побачили Ґрунальді. Моряк був блідим, але тримався на ногах, мав на собі ремінь із мечем і тулив в обіймах різноманітне підручне добро — власні хутра, ремінь Драккайнена, другий меч, ніж та інше причандалля. Решта також виглядали дещо краще, у тому сенсі, що вже не качалися по снігу й не повзали довкола, як хробаки, а стояли більш-менш на ногах. Один із чоловіків, невідомо — іще один син Уллє чи хтось уцілілий із його охорони, — відчинив якусь комірку й витягнув із неї мечі, сокири й списи, які рядочком спирав об стіну. Уллє досі нагадував привид батька Гамлета, але накинув на плечі шматок хутра й також тримав меча, хоча справляв враження, ніби не знав, що з ним робити.

Родина Копченого Уллє, побачивши Червеня, видала якийсь стогін, невідомо, переляку, жаху чи злості, й рушила на нього невидячим косим кроком, наче групка зомбі. Ґрунальді з гуркотом відпустив те, що тримав у руках, і схопився за меча.

— Назад, — спокійно оголосив Червінь. Усі зупинилися, маленька дівчинка, яку пригортала мама, розпачливо розплакалась. Тільки чоловік біля відчиненої зброярні зважив у долоні сокиру й сунув далі, Уллє також поглянув на свого меча і, повагавшись якусь мить, рушив уперед, ступаючи з таким зусиллям, наче ніс на плечах бійця сумо.

Ґрунальді застиг, зачаївшись, із витягнутим уперед вістрям, але інакше, ніж інші. Облизав губи, погляд його блукав подвір'ям, було видно, що він щось обмірковує, вираховує і зважує шанси.

— Кнутваре, — приязно сказав Червінь. — Кнутваре Палаючий Пес. Ти понесеш покарання.

Чоловік із сокирою стиснув щелепи, але зробив наступний крок, дедалі більше тремтячи, наче в пропасниці.

— Кнутваре, — повторив Червінь, дивлячись йому просто в очі, — покарання.

Сокироносець виглядав так, наче штовхав невидиму вантажівку, ніби кожен крок вимагав від нього нечуваних зусиль, від яких на скронях і лобі у нього проступили жили.

— Покарання, Кнутваре, — іще раз сказав Червінь.

Чоловік упав на коліна, ніби його зненацька звалив страшенний тягар, це виглядало, наче поєдинок борців, тільки один із противників був невидимим. Важко дихаючи, він схилився, а потім, скручений, мов від болю, з усіх сил намагався покласти долоні на брук, але йому це не вдавалося. Біла долоня із розчепіреними пальцями сперлася на каміння, а друга підняла сокиру.

Зараз, — подумав Драккайнен. Це його розосереджує.

Але його випередив Уллє. Копчений Уллє, єдиний, хто не витріщався на Кнутвара, який стояв на подвір'ї на колінах і підіймав сокиру, не слухав важкого дихання, що виривалося із затиснутих щелеп і здушеного плачу. Хто не дивився, як вістря опускається на великий палець воїна, як розбризкується кров на снігу, не слухав страшного крику, а напав на Червеня. Стрибнув, кидаючи на землю меча, схопив обіруч лікоть руки, яка тримала отруєну скляну скалку, і викрутив її назад. Червінь по-зміїному засичав і ударив купця пальцями в очі, але в цей самий момент Спалле шарпнув головою назад, вдаряючи південця в лице, відбився від нього копняком і перекотився подвір'ям. Драккайнен атакував блискавично, але хтось перепинив йому дорогу. Червінь і Уллє зійшлися між собою, хтось іще схопив південця за плече, хтось за ногу — люто й розпачливо. Кнутвар хитався на подвір'ї, бризкаючи майже чорною кров'ю й пестячи скалічену руку. Червінь вивернувся із кліщів в'юнким рухом, наче намилений вуж. Драккайнен відштовхнув того, хто стояв у нього на шляху, і двічі блискавично рубонув: у карк і шийну артерію, але обидва рази потрапив у пустку. Червінь перекотився по землі, підскочив одним рухом, як пружина, і кинув Вуко в лице якийсь червоний пил. Розвідник затулив обличчя й блискавично ухилився, відчуваючи, наче йому облили руку окропом.

Червінь знову видобув щось із-за пазухи й кинув це собі під ноги в бруківку подвір'я. Оглушливо бахнуло, із ртутним полиском і хмарою густого їдкого диму. Він закрутився на місці, розвиваючи плащем, стрибнув на дашок криниці, відштовхнувся від нього ногою і кинувся просто на дах. Драккайнен уже стояв на ногах, але не встиг. Ґрунальді перескочив лежачого Уллє й обіруч метнув мечем з-над голови, коли Червінь був на верхівці даху. Удар, вони почули болісний здавлений крик, після чого меч з'їхав зі стріхи й брязнув на брук. Коли розвіявся ядучий дим, від чужоземця на ім'я Червінь лишився лише спогад.

Ґрунальді підняв свого меча й уважно роздивився вістря.

— Ні сліду крові, — повідомив. — А я точно знаю, що поцілив.

Уллє підвівся з землі, з іще блідішим обличчям, ніж до цього, тремтячи й роздираючи сорочку на грудях. А потім простягнув до Драккайнена вимащені кров'ю руки. З його очей струмками текли сльози, а з боку грудної клітини, під самими ребрами, стирчали гострі, як голки, скляні скалки. Копчений Уллє стояв прямо, увесь тремтячи, його очі були абсолютно круглими. Він відхаркнув клейкою жовтою піною. Було видно, як у нього надуваються судини на шиї, товсті й пульсуючі, наче під його шкірою рухалися хробаки.

— Жа... жарото... вбий, — прохрипів він. — Убий...

Ґрунальді, який стояв нерухомо, зустрівся поглядом із Драккайненом і смикнув головою. Вуко рубонув купця по карку.

Спалле здушувала мотузка, і в нього так пересохло горло, що коли Драккайнен звільнив його, той не міг видушити з себе ні слова. Крижана вода не дуже допомогла, бо лише зволожила його набряклу слизову, він виплюнув воду на брук, розпачливо кашляючи.

— Потримай воду в горлі, — нетерпляче порадив Драккайнен. — Полегшає.

— Вони забрали Сильфану... — прохрипів Спалле, хапаючись за горло. — Напали на нас біля плоту... інші люди... говорили по-нашому... четверо... вона вбила одного, я — ще одного. Тоді прибігли ці з дому... ці південці... вийшли із задньої брами... напали на нас і на них... усі билися з усіма... мовчки... в тиші... а потім мене повалили... ті втекли із Сильфаною... поприбирали всі трупи... кров присипали снігом. Пуста загорожа... тільки туман і хуртовина... самі задні двері... не вийшов... ніхто нічого не чув... я не захистив...

— Усе-усе, пий воду. Тримай у горлі, — сказав Драккайнен, намагаючись опанувати тремтіння в руках.

Жінка і двоє чоловіків стояли на колінах біля мертвого Копченого Уллє, мовчки плачучи, хтось безрезультатно обв'язував скалічену руку Кнутвара віддертим від сорочки шматком тканини, яка одразу ж просякала кров'ю.

Драккайнен підняв мотузку, підійшов до сокироносця й наклав йому на плече, наче турнікет.

— Тепер він не стече кров'ю. Хай хтось побіжить за найкращим знахарем у поселенні. Палець іще можна пришити. Кінським волосом через шкіру, як шиють сорочку. Потім накласти дві дощечки й закріпити. Може, вдасться, тільки має бути дуже чисто. Усе треба пропарити в окропі. У кухні на столі є кухоль із коростянкою, яку вони пили, щоб притупити біль. Принесіть йому, поки в нього не стався серцевий напад. Ґрунальді — бігом у порт, де ми залишили корабель, перевір, чи Варфнір там. Потім повертайся сюди. Обережно. Цей монстр досі десь тут чатує.

— Хто ви такі? — спитав довговолосий юнак, який стояв на колінах біля мертвого Уллє. — Я — Уллунф, його молодший син. Мого брата Улларді вбили одразу, щойно взяли нас у полон у власному домі.

— Пробач мені, — сказав Драккайнен, відчуваючи, що голос у нього якийсь дивний. — Я не хотів убивати твого батька. І думаю, що це я накликав на вас біду. Ми — Люди Вогню, ми боремося з могутніми Пісенниками, які хочуть усім заволодіти. З королем Зміїв Аакеном і з тими, хто прислав сюди Червеня. Але те, що з вами сталося, це моя провина, бо твій батько мені допомагав.

— Ті амітраї були твоїми людьми? — спитав юнак, витираючи сльози. — Той Червінь робив те, що ти йому велів?

— Ні, але він полював на мене.

— Полював, на кого хотів. Отруїв нас димом. Замкнув у коморі й тримав, як худобу, серед гною і смороду, бо так йому захотілося. Через своїх гнилих Піснярів і вошивих чужоземних богів. Не було б тебе, знайшовся б інший привід. Це війна богів убила мого батька, не ти. Війна богів, яка прийшла на наш поріг, і тепер у нас буде так, як на Півдні. Їхні боги хочуть подолати наших і захопити наші землі. Тому пробудили пісні богів. Так говорять люди, які бачили, що діється за морями.

— Розумний ти чоловік, хоч і юний.

— Улларді був сильним, як мама, я ж успадкував від батька розум. І юний чи ні, а мушу тепер дбати про родину.

Він підвівся.

— Заберімо його. Мій батько не лежатиме на снігу. Я хочу його обмити й покласти на човен, що повезе його через Море Полум'я на квітучий острів, який для нас усіх плекає Бог Морів. Вставайте! Мамо, заберіть дітей у приміщення й натопіть там. Відчиніть усі вікна, двері та всі димники. Винесіть трупи цих плазунів із підвалу й дому. Принесіть усім пива, такого з прянощами, від гарячки й болю, яке дають від застуди. Гаґнір! Біжи по знахаря!

Спалле терпляче, із булькотінням, споліскував горло і спльовував у сніг, зачерпуючи воду з відра.

— Ульф... — прохрипів нарешті. — Сильфана.

— Знаю, — сказав той коротко, закріплюючи обидва палаші. — Йду. Вистежуватиму по слідах. Ти чекаєш Ґрунальді та, дай Боже, Варфніра, потім ідете за мною. Озбройтеся усім, що знайдете.

Спалле лише вперто покрутив головою і підняв свого меча, а потім видобув із кишені брусок.

Люди Уллє викладали в ряд трупи, знайдені в підвалі, до них додали того з кухні та ще одного, знайденого в домі. Щохвилини хтось із них блював або кашляв і присідав на трохи, щоб перепочити, хапаючи дрижаки. Вони клали тіла на снігу рядком, як клунки. Чорні й нерухомі. Шестеро. Четверо південців і двоє інших чоловіків, із видовженими обличчями мешканців Узбережжя Вітрил. Обидва були носили бороди й коротку щетину, що відростала з покалічених черепів, вочевидь, після гоління.

— Погляньте на них! — закричав Драккайнен. — Ви впізнаєте когось? Знаєте когось із цих людей? Хтось жив у Зміїній Горлянці?

— Ніхто, — сказав Уллунф. — Але взимку тут таких багато. Поселяються у господарів, якщо мають чим платити за дах над головою, їжу й місце біля вогню. Але у всіх, які лежать тут, дивні обличчя, ніби колись їх покусали комахи.

Драккайнен підійшов і якусь мить вдивлявся в трупи, а потім присів, вийняв ножа й розрізав їхній одяг, відхилив на грудях, порізав їхні рукави й обдивився плечі.

— Змії, — констатував Уллунф. — Але як це можливо? Вони впорскують собі фарбу під шкіру голками. Це залишається на все життя. Хто міг це зробити?

— Пісенник, — сказав Драккайнен. — Пісенник, який їх сюди послав. Висмоктав фарбу з-під їхньої шкіри піснею богів, але ранки після цього залишились. Тільки нічого не було видно. Вони зголили ті свої обсмолені косиці з голів і виглядали, як усі. Але тепер вони мертві. Кров витекла з усього тіла, але залишилася в цих ранках, тому знову видно зміїні татуювання.

Він підвівся.

— Змії забрали мою подругу. Скільки в Червеня було людей?

— Шестеро разом із ним. Тут немає такого найвищого, з поголеною головою. У нього були сережки, як у жінки, і вуса. А рослий був майже як хтось із наших земель.

— Тоді ще двоє. І кілька Зміїв. У кого вони можуть жити?

Уллунф розвів руками.

— Ми з осені були замкнені в коморі, без світла й повітря. Я не знаю, що відбувалося в місті. Треба йти до Крональфа Кам'яного Вітрила, воєводи вартових закону. Нехай збере своїх і шукають. Скажи їм, що йдеться про Зміїв, а також амітраїв, які орудують у місті й убили мого батька, Копченого Уллє. Він був важливою людиною.

— На це потрібен час, — сказав Драккайнен. — Я не залишу її в їхніх руках ані на мить довше. Дозволь мені взяти якусь зброю, і позич щось моїм людям, коли вони повернуться. Самі також озбройтеся. Червінь і той лисий можуть повернутися. І пошли когось, щоб повідомив вартових. Тільки скажіть їм про нас, бо ще повбиваємо одне одного.

— Я хотів би, щоб вони повернулися, — відказав Уллунф. — Хотів би напоїти їх драконячою олією, а потім розпороти їхні животи.

— Готовий, Спалле?

Спалле востаннє провів бруском по вістрю свого меча, вставив його в піхви й повісив на спину, а потім поспіхом випив іще кухоль води.

У завулку вже майже не було жодних слідів. Його замели після бою, а решту присипав дрібний сніг.

— В який бік її забрали?

Спалле вказав угору завулка, що тягнувся від ріки між стінами й частоколами. Якийсь худий пес обнюхував кучугуру, їх проминула баба з відрами на коромислі, яка прямувала до річки.

— Вони вели її між собою, — прохрипів Спалле. — Їх було троє.

— Вони живуть групами, здіймають бучу, приводять викрадених, — пояснював Драккайнен. — Це не може бути звичайний заїзд. Навіть якщо вони живуть у господарів, то мабуть розкидані містом, тому їм необхідна криївка. Безпечне місце. Якась розваль, старий підвал, покинутий ангар для човнів.

Вони вийшли з завулку на ширшу вулицю, навіть можна було б сказати: перехрестя. Тут вешталося трохи людей.

— Вітаю, шляхетні мореплавці, — озвався Драккайнен. Двоє добродіїв зупинилося на розі вулиці, мабуть, біля своїх обійсть. На них були хутряні шуби й флісові шапки у формі мисок, і вони теревенили, тримаючи в руках роги, в яких щось парувало. — Ви часом не бачили нещодавно трьох чужоземців, які йшли з дівчиною? Молода й дуже гарна, але вона могла виглядати хворою або п'яною. Ті самі чоловіки могли нести якийсь мішок.

Один із моряків стенув плечима, другий покрутив головою.

— Ми не так довго тут стоїмо. Ідуть морози. Ми тільки п'ємо собі по-сусідськи.

Драккайнен усміхнувся, схилився і пішов, але тут же почав скреготати зубами.

— «П'ємо по-сусідськи». Що за збіговисько пияків. Народ заливах. Такий тільки розплющить баньки — і одразу за пляшкою. Усі напідпитку з самого ранку. А Змії роблять, що хочуть. Ван Дікен вам тут таку Європу влаштує, що буде вам по глеку на місяць по талонах. Основним трактом вони не пішли. Людей тут мало, але кілька чоловіків, які волочили Сильфану, дуже ризикували б. Навіть якщо вона була непритомною. Йдемо в найтісніші завулки.

Побродивши неторкнутим снігом під гавкіт собак за частоколами, вони повернулися в те саме місце.

— Це безнадійно, — сказав Драккайнен. — Вони могли її будь-куди забрати.

За кілька метрів від них туман його авторства закінчувався, наче його відрізали ножем. Було видно, як він клубочиться у вуличках, що ведуть до узбережжя, але тут стало світліше, крізь високі хмари навіть несміливо просвічувало сонце. Спалле вказав на черговий непоказний завулок, коли долоня Вуко лягла йому не плече.

— Дивися!

У дірці в снігу щось блищало кривавим багрянцем. Маленька червона іскорка. Він розгріб кучугуру й вийняв намистину. Наступна лежала через кілька метрів, на кризі, лише трохи присипана зверху крижаною кашею.

— Намисто Сильфани, — сказав Спалле.

Тепер вони йшли значно швидше, видивляючись червоні кришталики. Однак вийшли на відкритий простір, де обійстя стояли значно рідше, вже навіть не вдаючи міста, серед безлистих дерев. Вони знайшли ще один камінець, які Спалле дбайливо відкладав у шкіряну торбинку, а далі вже нічого не було. Вони зупинилися посеред трактів, що звивалися між обійстями, викладені балками та, на нещастя, виметені догола солоним морським вітром. Далеко над краєм скелі вирувало сталево-сіре зимове море. Більше не було ані знаків, ані слідів.

— Якась печера, — випалив Спалле. — У скелі над самим морем. Там вони ховаються.

— Можливо, — безпорадно сказав Драккайнен, роззираючись. А потім зненацька виструнчився. — Я знаю, де вони можуть бути. Яке місце тут найбільше оминають і проклинають? Про яке точно відомо Зміям, бо його на згадку лишив їхній Дієвець? Куди ніхто не ходить і навіть сволоки на шляху прогнили?

— Але там згоріло...

— Точно не все. Їм достатньо хліва чи льоху.

Спалені рештки двору, який колись належав Скіфанару Дерев'яному Плащу, вельможному господарю, такому пихатому, що насмілився відмовити в ночівлі мандрівному Пісеннику, було видно здалеку, обсмалені й чорні, вони здіймалися на пагорбі.

— Вони нас побачать, — озвався Спалле. — Підкрастися неможливо.

— Знаю, — тільки й відказав Драккайнен. — Не страшно, я здогадуюсь, що вони задумали.

— Може, почекаємо на решту? Ґрунальді та Варфнір приведуть вартових закону.

— Немає часу, — сказав Вуко якимось втомленим голосом. — Ніколи ні на що немає часу. Треба імпровізувати.

— Імпріофф. — почав було Спале, але махнув рукою. Вершину пагорба оточували тотеми. Два схрещені списи, встромлені в землю вістрями вгору й на певній відстані одна від одної тички з настромленими на них черепами різних тварин. На тичках старанно вирізьбили кутасті руни Узбережжя й заповнили їх чимось червоним.

— Урочище, — невпевнено мовив Спалле. — Рунічне коло сонця. Жерці намагалися закрити примар усередині.

— Так я й думав, — відповів Драккайнен.

Усередині кола на снігу лежали птахи. Морські ніби-мартини й круки, наче чорні хрести, і ще щось велике, що страхало дугами ребер, які стирчали зі снігу, може, квівця. Віяв крижаний солоний вітер, що шарпав пір'я мертвих птахів і оздоблені рунами прапорці, що лопотіли на списах.

— Що так і думав? Ніхто не може туди зайти. Ні ми, ні Змії.

— Вони хочуть, щоб ти так думав. Щоб усі так думали. Вони там, Спалле. І Сильфана також там. Це вони вбивають птахів і розкидають їх по пагорбу. Це не урочище.

— А знаки? Гадаєш, вони ошукали жерців?

— Гадаю, що так. А може, навіть самі їх поставили. І тепер можуть там сидіти, розкидати навколо трупи й ніхто навіть не гляне в цей бік.

Драккайнен відстібнув хутро, скидаючи його на землю, проминув один із тотемів і рушив скелястим узгір'ям прямо на обвуглені балки й рештки кам'яних стін, що стирчали в небо. Зупинився на мить, потім схрестив пальці з хрускотом суглобів і кілька разів струсонув руками, щоб підсилити кровообіг.

— Залитися тут, — сказав. — Не заходь за знаки, поки не прийдуть інші або поки я тебе не покличу.

— Але...

— Я знаю, що роблю, Спалле.

Рушив під гору, залишивши непевного друга, й дістав обидва палаші. Знехотя обернув ними, вістря переплелися в повітрі, на мить оточуючи його миготливою заслоною сталі.

— Добре, мала, — буркнув. — Ставай у стрій. Я знаю, що ти там. Я відчуваю тебе в голові.

— Я весь час тут, — озвалась ображено.

— Дай мені зір. Покажи тих своїх маленьких фей. Хочу їх бачити, якщо вони поруч. Покажи мені магію.

Щось перемкнулося в нього в голові, наче за самими очницями, але він не помітив нічого особливого. Лише коли придивився уважніше, побачив зелений відблиск, що відсвічував десь між балками й кам'яними плитами стін, видніючись то тут, то там на землі, наче хтось розсипав жменю фосфору. Саме так — жменю. Не більше.

Рештки брами, власне кажучи, трухлява випалена діра між підкопченими стінами, росла перед його очима. На тлі вже було видно подвір'я — точніше, брукований майданчик, оточений руйновищем. Панувала тиша, яку переривали тільки свист вітру посеред балок, віддалений шум хвиль і каркання ворон.

Щось шмигнуло на межі його поля зору. Швидке, сяюче тьмяним блиском, наче гігантський світлячок, воно тягнуло за собою ріденький хвіст фосфорного вогню. Мигнуло і зникло.

— Добре. Коли скажу, просто поклич їх.

— Що? Як це?

— Коли побачиш велике скупчення цього магічного чогось. Притягни його до мене. Так, як на дракарі з голови дракона.

— А якщо не вдасться?

— О, тоді ти швидко це зрозумієш. Побачиш титри й почуєш помпезну музику.

Він ступив на спорохнявілі балки над зарослою канавою, що колись були помостом над чимось на кшталт рову, коли щось прошмигнуло серед руїн з іншого боку. Знову був лише рух і слабкий фосфорний відблиск.

Драккайнен облизав губи й тихо свиснув крізь зуби.

А тоді почув сичання.

Гидкий застережливий звук, наче від велетенського змія. А потім — наче торохтіння дерев'яного калатала.

Чи кумкання гігантської ропухи.

Він обернувся, ледь присівши на зігнутих ногах і здіймаючи одне вістря, а друге спрямовуючи вперед.

— Доброго дня, Ґренделю, — мовив. — Ми вже якось бачилися.

Істота здалася йому більшою, ніж тоді біля станції науковців, із сірою, лискучою шкірою, вкритою зеленавими плямами, наче підгниле м'ясо, але він так само, як той, щирив схожі на кістяні голки зуби й наїжачував гребінь ріденьких шипів, що скидалися на ключки дикобраза. Знову засмерділо рицином.

А потім він почув друге сичання за спиною, що знову закінчилося огидним жаб'ячим кумканням, наче калатало з костей.

— Привів братика, так?

Монстр понуро глипав на нього вузькими очицями, схожими на фосфорні виразки на округлому, позбавленому шиї корпусі, поки його підшийок роздувався, наче кулька. Він світився гнилим відблиском магії, яка оточувала його осяйною діамантовою імлою. Його губи розтягнулися в пародії посмішки, відкриваючи погляду частокіл зубів, з його пащі висунувся язик, наче великий слимак, з якого скрапував жовтавий слиз. Із тріщини на кінчику язика виднілося товсте, як палець, жало, наче брудний жовтий кристал.

Спочатку стрибнув той, що стояв позаду, а за долю секунди — другий. Почулися скрекіт і лютий вереск Драккайнена, вістря завили, наче подвійні гвинти гелікоптера під час старту. Він присідав і рубав, перекочувався по землі й рубав, ухилявся й рубав. Вістря одне за одним шмагали повітря в дикому малайському танці.

Це тривало секунди дві.

Потім він стояв у низькій позиції, спиною до брами, зі схрещеними попереду палашами, кривавив з низки вузьких ран на плечі й на грудях, але не відчував дії отрути. Шкіряна сорочка звисала з нього клаптями, наче він качався у клубках колючого дроту. Обидві істоти тепер були в нього попереду.

Один із них обтрусився, як бульдог, розбризкуючи краплі жовто-кривавої піни, другий пересунувся вбік, сичучи й перехиляючись, як качка.

— Вуко!.. — благально гукнула Цифрал. — У тебе немає шансів без пришвидшення.

— Не зараз... — процідив. — Ще ні... бо все змарнуєш.

Ґренделі одночасно засичали й розставили лапи.

Зараз стрибнуть, подумав він. У цьому суть. Притримати цими кігтястими лапами. А потім просочені рицином ікла і це гидотне жало. Придався б бойовий режим.

Він зробив обережний крок назад, на подвір'я, відчуваючи, ніби його руки наповнює вогонь. Він поволі опускався через плечі, руки, пальці — аж до краю вістря. Кров із неглибокої рани на голові стікала по його обличчю гарячою сповільненою цівкою. Великими густими краплями, наче віск зі свічки.

Іще один крок.

Ґренделі затуркотіли один до одного, ніби радячись, але опустили лапи.

Вони стояли на подвір'ї. Один присів на підмурівку, що колись був фрагментом стіни, другий — на обпалених балках, що стирчали під кутом, ще двоє стояли по обидва боки Сильфани. Напівголої, лише в обдертій сорочці, зі зліпленим кров'ю волоссям. Їй зв'язали зап'ястки й прикріпили до ременя, який оперізував її в поясі. На шиї в неї було дві петлі, Змії, що стояли обабіч, злегка натягували ремінь. На бруку лежало ще одне тіло, ретельно обмотане власним блакитним плащем і обплетене мотузкою, з мішком на голові.

Варфнір.

— Кинь мечі й підійди до нас, — сказав той, який сидів на підмурівку з обличчям, схованим під каптуром.

— Підійди й забери їх собі, — процідив Вуко вдавано спокійним загрозливим тоном.

— Кинь зброю, бо ми її задушимо!

— Я здамся, — сказав, — але спершу покажіть, що вони живі.

Той на підмурівку змахнув рукою, вартові послабили ремені.

Сильфана розкашлялась, а потім стрибнула на одного з них і відміряла йому копняка босою ногою.

Не встигла. Другий шарпнув її за аркан, і дівчина з розмаху всілася на дупу, а потім звалилась на каміння. Іще один Змій смикнувши, зняв мішок із голови Варфніра і розв'язав його кляп.

— Убий їх, Ульфе! — верескнув Варфнір і дістав копняка в голову.

— Добре, — вів далі Драккайнен. — Тепер звільніть їх. Я залишаюся. Коли я побачу, як вони виходять за тотеми і їм нічого не загрожує, я кину зброю. Зможете забрати мене до короля Зміїв чи вбити й привезти йому мою голову.

— А хто ти такий, щоб вимагати? Ти прийшов сюди, а нам цього й треба. Чому б нам зараз вас не вбити?

— Подумай, — сказав Драккайнен. — Це через мене ваш великий вождь Аакен сцить уночі. Це з думкою про мене він прокидається з писком і плачем. Гадаєш, ти мене уб'єш? Я — Нічний Подорожній. Я повертаю рівновагу світу. Щойно я розірвав на шмаття Червеня і його людей. На мені досі їхні кров і жир. Не грайся зі мною, хлопче. У тебе один шанс: випусти цих людей. Тоді я кину зброю.

— Пустити їх, — кинув коротко ватажок. — Спершу покликати огарів. Хай стануть біля нього.

Обидва створіння на звук кістяного калатала прослизнули на подвір'я і присіли обабіч Драккайнена, сичучи, клекочучи, розпушуючи шпичаки й розсіюючи неземний блиск магії.

— Ми не підемо! — крикнула Сильфана. У неї було виразно спухле око й кілька неглибоких ран, що присохли запеченою на тонкій сорочці кров'ю. — Убий цих паскуд! Убий їх!

— Ідіть, dapički materii, — крикнув Драккайнен, бачачи, що Варфнір також починає обурюватися. — Зараз же! Бігом! Там вас чекає Спалле. Ідіть звідси. І не обертайтеся. Не дивіться в цей бік. Так треба. Ви обіцяли слухатися мене. Ні слова більше! Бігом!

Він кинув палаші на брук, відстібнув ремінь із ножем і жбурнув убік, а потім розставив руки, наче готувався до перевірки. Вони пішли. Варфнір поглянув Драккайнену в очі й ледь помітно підняв брови, Вуко також злегка кивнув головою й коротким рухом вказав йому на вихід. Моряк лише зітхнув і вийшов, тягнучи за собою поранену, але готову шарпатися до кінця дівчину.

Вони залишилися самі під карканням воронів.

— Увага, Цифрал, — сказав Драккайнен, дивлячись, як вони обоє виходять за перстень знаків, як до них підбігає Спалле.

Змії рушили в його бік, один із них приклав свисток до губ.

— Зараз! Давай їх до мене!

Цифрал почала співати. Високим голосочком, якусь сумну кельтську мелодію.

Драккайнен здійняв руки, ніби кликав у свідки свинцеве зимове небо й вороняче птаство, що кружляло над зруйнованим двором.

— До мене! Perkele! До мене!

Імла, що оточувала обидві істоти, здійнялася клубами в повітря, як пара з казана, а потім почала збиратися стовпом над подвір'ям. Вихор сяйливої імли, що мінилася мільйоном діамантів, якої ніхто не бачив, окрім нього. Ґренделі видали з себе дике скрекотіння й упали на брук у раптових конвульсіях.

— До мене! — завив Драккайнен просто в торнадо, що вирувало над подвір'ям.

— Убити його! — крикнув ватажок. Один із його людей зірвав зі спини лук, м'яким рухом натягнув тятиву і вистрілив розвіднику просто в груди, другий, не задумуючись, жбурнув важку сокиру.

Два струмені обплели Драккайнену руки й огорнули всю постать, коли й стріла, й сокира були вже в дорозі.

І тоді настала тиша. Стих рев торнадо, що звучав, як гуркіт розбитих вікон у стінах офісного центру, страхітливий свинячий писк потвор, які розчинялись у клубах випарів, як сублімуючі шматки сухого льоду, вереск Зміїв, виття вітру в руїнах.

Тиша. Глибока дзвінка тиша. Вуко стояв із простягнутими вгору руками, переповнений глибоким космічним усвідомленням факту, що це кінець і він не встиг, і нічого не відбувалося. Добротна стріла не стирчала в його грудях, а важка коротка сокира, що робила оберти в повітрі, не розколювала його черепа.

Він опустив руки й обійшов торнадо, що стояло посеред подвір'я і все ж помалу, навіть величаво, крутилося пульсуючою миготливою колоною. Стріла нерухомо висіла в повітрі, вістрям вказуючи на місце, де він стояв за мить тому, а оперенням — на застиглого лучника із вищиреними зубами й розчепіреною рукою біля вуха. Сокира також нерухомо здіймалася вістрям униз. Ватажок Зміїв левітував у повітрі, по-ідіотськи підібгавши ноги, бо саме зістрибував із балки, поли його каптана розвівалися, а меч був наполовину витягнутий з піхов.

Драккайнен усміхнувся страшною, дикою, зубатою посмішкою і зняв повислу в повітрі сокиру. Тоді обернув стрілу в протилежний бік. Потім повернувся туди, де стояв до цього, і спокійно знову вдягнув ремінь і обидва мечі. Істоти розпадалися, як розчинні таблетки, кинуті у воду, розбризкуючи хмари випарів, які всотувались у стовп посеред подвір'я.

Знову розставив руки й пройшов крізь самісінький центр стовпа. Коли він випірнув з іншого боку, імла оточувала його товстим дрижким шаром. А потім він проказав цілу низку команд Цифрал, перемежовуючи їх мерзенними фінськими слівцями.

— Окей, — зрештою промовив мстиво. — Час старт.

Торнадо завирувало, і Вуко опинився посеред крику, каркання й хаосу. Ватажок ударив підошвами об дворище й видобув меча, лучник із жахом скрикнув, ошелешено втупившись у стрілу, що виростала з його плеча, сокироносець витріщався в простягнуту вперед руку, не маючи поняття, що сталося з його зброєю.

— Тепер, хлопці, — сказав Вуко, стоячи геть в іншому місці, ніж мав би, — розважимося по-моєму.

Спершу махнув рукою — ватажок полетів через подвір'я, як повітряний змій, і гепнувся спиною об підпалені вцілілі двері клуні, аж посипалися попіл і курява, тріснуло кілька дощок. П'ять великих іржавих ухналів зі скрипом вистромилось із обвугленої крокви й шмигнуло, як залп із гармат, прибиваючи коліна й лікті чоловіка до товстих дощок. П'ятий цвях завис перед лівим оком Змія, вируючи в повітрі, як свердло.

Наступний рух Драккайненової руки — і подвір'я під ногами ще одного верескливого Змія перетворилося на напіврідку масу, що засмоктала його, як багно, по шию, після чого знову стало брукованою долівкою. Наступний Змій упав на коліна, потім лицем униз, коли зламаний косо шматок балки пробив йому голову наскрізь.

Небо над дворищем потемніло, навколо вируючого по подвір'ю торнадо, углибині гущі свинцевих хмар замигтіли блискавки.

Над подвір'ям загриміла хрипла лайка й інший чоловік із клану Зміїв загорівся, сиплючи іскрами, як фаєр, а потім почав качатися по снігу в клубах диму з палаючого волосся і шкіри, коли всі клітини його тіла віддали накопичену в атомах аденозинтрифосфату енергію, перетворюючи його на смолоскип.

На голову ще одного з неба впав великий чорний ворон, роздираючи йому кігтями обличчя й шийну артерію, тріпочучи чорними крилами, наче химерний живий шолом. Змій упав на землю, і тоді птах видряпав йому одне око й пожадливо його з'їв. Драккайнен замовк і дивився на цю сцену здивовано.

— Добр-р-е-е! — прокричав ворон. — Добр-р-е-е, пр-рекрра-асно! Тепер-р бр-ра-ат!

— Привіт, Неверморе, — мовив Драккайнен, після чого підійшов до розіп'ятого на дверях напівпритомного ватажка, перед оком якого досі вирував іржавий ухналь. Він усміхнувся й ляснув по розкрученому шматку металу, що відповів високим брязкотом, як камертон.

Вуко наблизив уста до вуха Змія.

— Скажи: ви її зґвалтували?

А потім на подвір'ї досить довго було чути страшний вереск і каркання воронів.

Відпливаємо. Я сиджу на палубі, закутаний у хутро й за одним замахом випиваю кухоль грифонячого молока. Дивлюся на розлючене море кольору свинцю, білі кучері хвиль під темним сталевим небом і відганяю демонів пиятикою. Нові обличчя вбитих мною людей. Із кожним днем моєї місії їх стає дедалі більше. Досить численне товариство, яке я можу порахувати вже тільки приблизно. Чимале гроно душ, які я відправив на Море Полум'я, щоб огненні хвилі розділили їх на добру й погану сторони природи. На дві постаті — темну й понуру, щоб на квітучому острові вони зійшлися в смертельному двобої, після якого за переможцем зголосяться відповідні боги. Усі раціональні пояснення, вся воєнна необхідність, які є в моїй голові, та які я повторюю собі, як мантру, не мають жодного значення.

Я знаю, що так було треба, і мені ніскілечки не легше. Можна лише нахилитися до глека між ногами, налити ще одну мірку чорної пряної рідини в металевий кухоль і намагатися відключитись. Спробувати заспокоїти всі ці заляпані кров'ю обличчя, які кричать, плачуть і харчать в агонії. Приспати примар, добре знаючи, що вони знову прокинуться. Заглушити. Залити трунком. Замкнути. Підперти двері й запломбувати стрічкою з написом: «Так було треба». Саме так: треба було.

Хвилі вдираються в гирло ріки, перша з них здіймає ніс дракара й стріляє на боки відкосами, перші бризки піни падають на палубу й моє лице. Солона вода на обличчі.

Необхідність.

Так мало бути.

А тепер я мушу нести їх усіх із собою. Скелясті береги Узбережжя Вітрил розступаються на боки, і перед нами — море. Широке, темне, помережане рисками піни, розлючене. Зимове море, яким уже ніхто не плаває.

Тільки ми. На північ. Просто в серце пітьми, що висить над горизонтом. Просто в зимовий шторм, сидячи самотою на палубі в товаристві ворона й глека. Дрейфуючи на крижині.

У нас уже є невеличкий човен на задній палубі, прикріплений мотузками, накритий рядном. Ми всі живі. Скалічені, втомлені, але якимось дивом живі.

І ми пливемо.

До Крижаного саду.