Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 9 Спляча принцеса

Град невеликий, тож Каверни не так важко знайти. Раз ми питаємо дорогу, потім долаємо криві вулички та сходи, зрештою дістаємося під чималий барбакан, який називають в'їзною вежею. Ковані герси підняті, й можна вільно проходити, немає навіть охорони, тільки над порталом брами сидять два залізні, схожі на драконів ґарґуйлі, що сканують перехожих очицями, в яких дрімає рубіновий блиск, і часом пирхають вогнем. Вони крутяться на своїх карнизах, іноді тріпочуть крилами, і цього досить, щоб справити враження, але я підозрюю, що це декорація.

Каверни знаходяться на найнижчому рівні граду, притиснені до муру греблі над рибацьким портом і до скелястої стіни, в якій витесані портали, арки й колонади, наче це Петра. Темні отвори ведуть углиб гори, мабуть, це ті знамениті каверни, від яких походить назва району. Можливо, йдеться про якісь склади в печерах, а може — про систему цистерн. Район невеликий, це видовжена площа й мішанина завулків навколо. Будівлі тут ані гірші, ані менш старанно збудовані, ніж деінде, може, лише трохи нижчі, мало яка кам'яниця має більш ніж три поверхи, а все ж тут витає специфічна атмосфера гетто. Може, бо тут панує тиснява, значно більша, ніж в інших частинах міста. Попри морок і дрібний сніг, що сипле з неба, в підтіннях чимало яток і людей. Може, не прямо натовп, але близько того. Жителі тут дуже різношерсті. Частина з них — це просто чужоземці, вони вирізняються зростом, небуденним вбранням і багатьма відтінками шкіри, але частина — це істоти, перетворені на химерні створіння, яких важко віднести до людського роду. На цій планеті я вже бачив усяке, але через таке скупчення чудасій в одному місці очам аж боляче дивитися. Тут є мутації, які, вочевидь, робилися умисне, але не зовсім вдалися, а є й цілком випадкові, що виглядають як сліди хвороб чи химерних схрещень людей і рослин, комах чи морських створінь.

Ось карлик веде на повідці дуже високу голу дівчину, порослу русявим хутром із чорними зигзагоподібними смужками, гострими вухами пантери, в'юнким хвостом і гострими, як стилети, пазурами. У дівчини котяче око, що палає золотом, але тільки одне, бо друге затягнуте більмом, у неї три пари грудей, що ближче до живота, то менших, і набір гострих зубів, які вона постійно щирить. Вони минають типа, який сидить, закутаний у подерте вилиняле хутро, й виглядає, як шматок коралового рифа, наче на ньому виросли цілі колонії морських раків. У натовпі я бачу лисого чоловіка, в якого з напівкожуха стирчить чотири руки, верхня пара м'язиста й могутня, нижня — худорлява й викручена. Дівчата з укритою візерунками із дрібною лускою шкірою, які виглядають, як людиноподібні удави, стоять групкою під якоюсь освітленою таверною й чіпляються до перехожих, наче повії, і може, саме повіями і є.

Над цим усім витає дух тимчасовості й біди впереміш з атмосферою східного базару. Товари, які розкладають на рядні або просто на притоптаному снігу, вбогі й часто ручної роботи. Якісь ходаки й постоли найрізноманітніших форм, якісь елементи гардероба, якісь криві меблі.

Мури рясніють написами різними мовами й абетками, на готичних конструкціях бракує як не краббів, то пінаклів, трапляються вікна з розбитими кришталевими шибками, які замінили риб'ячими мембранами чи полотняним ганчір'ям із мішків. На вулиці в снігу валяються відходи. Та попри це Каверни здаються живішими за інші частини міста.

Ми протискаємося крізь натовп і зрештою опиняємося в якійсь таверні. Тут тиснява й галас, але ми знаходимо місце на краю якоїсь лави. Пиво тут інше, ніби екзотичне на смак і пахне пряником, а подають його в посуді, схожому на тикви. В кутку я помічаю групку людей, які курять одну трубку, що нагадує дерев'яну трубу, всередині щось булькотить, але дим так напханий алкалоїдами, що його можна було б різати й продавати в закутках Боготи. Їх я навіть не чіпаю. По-перше, я не цього шукаю, а по-друге, в них непритомні розфокусовані погляди й із ними неможливо говорити.

— Так легко ми його не знайдемо, — каже Ґрунальді. — Але він може знайти нас, і це мені геть не подобається.

— Знаю, — пояснюю я. — Тут справа не лише в Червені. Щось мені підказує, що в такому місці можна вивідати найбільше.

І справді невдовзі хтось до нас підсідає, але зазвичай це люди, які хочуть щось продати, купити чи обміняти. Найчастіше щось із нашого одягу, при цьому шаленим успіхом користується плащ Варфніра, який хочуть обміняти то на капоту з блискучого хутра, від погляду на який на думку спадає якийсь морський ссавець, то на накидку, що виглядає, наче безформна купа мертвих щурів з лапками й пласкими мішечками випотрошених мордочок. Пропозиції відхиляються. Тип із химерно деформованим обличчям, що нагадує крокодила, пропонує нам дешевий нічліг, якийсь пристойно вдягнений добродій із короткою сивою борідкою та стягненим срібною пов'язкою волоссям, п'яний як чіп, сто разів перед нами вибачається і благає дозволити йому подивитися в очі Сильфани, бо вони «як зірочки». Добродій досить милий, тож ми йому дозволяємо, однак не дізнаємося від нього нічого на якусь із важливих тем, зате багато про те, яка гарна наша воїтелька, і які ми щасливчики. Після вісімдесятого запевнення, що її очі — як зірочки, ми зрештою переходимо в інший заклад.

Заходимо в інші таверни, вештаємося вулицями. Мене штовхає незрозумілий інстинкт. Щось шукаю і маю передчуття, що я вже близько. Якийсь слід, може, вирішальна зустріч? Мені здається, що не в Червені справа. Є лише докучлива непевна інтуїція, враження, що щось важливе ховається на відстані простягнутої руки, але я цього не помічаю. Це відчуття таке сильне, що в мене трясуться руки, я не можу всидіти на місці, тільки вештаюся всюди й зазираю в різні закутки.

Щось не так, і мені здається, що це в мене під носом.

Тільки я нічого не бачу.

В якійсь таверні до нас підсідає великий тип, іще один утікач з острова доктора Моро. З його лисої голови стирчать якісь нарости, наче акулячі плавці, розташовані рядами, мов зубці пилки, що додає йому драконячого вигляду, одна його рука наче зсохлася й тепер схожа на мавпячу, але з потворними, як бритви, пазурами; він тримає її біля грудей і прикриває плащем. Коли він розтуляє вуста, видно великі ікла, яких не посоромився б і павіан.

Зуби калічать йому губи і язик, через що говорить він невиразно та ще й шепелявить.

— Це ви — ті Дієвці, які билися з нашими в порту й майже вбили майстра Фйолсфінна, а потім раптом стали друзями? Всі про це говорять.

— Це ми, — сухо відповідає Варфнір.

— Я — Платан. Я мав стати Братом Дерева, але виявилось, що я не гідний, Сад мене скалічив і відштовхнув... Я розумію... Я терплячий... Чекаю, поки майстер Фйолсфінн винайде ліки. Але ви мусите це йому від мене передати! Мусите йому сказати, що я, Платан, не боюся й благаю його про ще один шанс. Я мушу ще раз зайти в Сад. Мушу його побачити. І ще скажіть Фйолсфінну, що погані справи починають коїтися тут, у Кавернах. З'являються дивні люди, які в корчмах розповідають про амітрайську богиню або про короля Зміїв. Ті, кого відштовхнуло Крижане Дерево, починають обурюватися, не хочуть чекати ліків. Нападають на людей, скаженіють. Фйолсфінн дав їм дім у Кавернах і хоче знайти для них ліки, але вони хочуть бути потворами. Тому кажуть, що підуть до короля Зміїв, бо він приймає всіх і всім дозволяє бути як звірі. Кажуть, що якщо Сад зробив із них звіра, то так вони тепер і житимуть. Скажіть Фйолсфінну. Я, Платан, не хочу бути звіром. Я став химерою, але й далі хочу служити Саду. Скажіть йому.

— Скажемо, — відповідаю. — Скажемо обов'язково. Платане, де можна зустріти Зневажених Деревом?

— Не ходіть туди! Це там, де ми живемо, на вулиці Бондарів та біля Вартівні. У них свої таверни, але навіть не потикайтеся туди. Навіть вартові їх оминають.

— Мене звуть Ульф Ніт'їсефні. Я живу в місті нагорі, бо я — гість Фйолсфінна, і я поговорю з ним про тебе. Але я хочу, щоб ти вивідав, хто розповідає про короля Зміїв і про ту богиню. Запам'ятай нас усіх, хто тут сидить. Від завтра щодня, коли проб'є шість дзвонів, хтось із нас сидітиме в таверні «В Оселедця», першій у Кавернах за в'їзною вежею, на вулиці, яку називають Блаватною. Як прийдеш, то отримаєш різану і скажеш, якщо про щось довідаєшся. Зараз я дам тобі марку сріблом. З'ясуй, хто підбурює людей, як він виглядає та де буває. А особливо видивляйся невисокого амітрая... — тут я описую Червеня найкраще, як умію, сподіваючись негайної реакції, але очі Платана — немов блакитні корунди: нічого не виражають, але дивляться уважно.

Мені здається, що на його примарному обличчі химери я бачу тінь надії.

Невдовзі після цього ми виходимо. Я ніби й дізнався, що хотів, але мені досі не сидиться. Велика тривога й незрозуміле передчуття. Може, це вже в мене невроз?

Ми кружляємо засніженими вулицями, обережно зазираючи за межі забороненого простору, де живуть Зневажені Деревом.

— Там його не буде, — каже Сильфана. — Якщо там живуть самі химери, то йому було б важко там заховатися. Думаю, що він радше сидить десь поміж купців...

Але я зупиняюсь, як укопаний. Відчуваю, як мій хребет перетворився на стовп льоду, сироти пронизують усе моє тіло, як після сплеску гіперадреналіну.

— Тихо! — кричу.

— Але що...

— Усі тихо! Ні пари з вуст!

Вони застигають із виразом подивування на обличчях, а я прислухаюся.

Десь далеко хтось наспівує. Приглушеним голосом, але чисто. Мугикає щось, що абсолютно не пасує до цього місця і здається мені бентежно, дошкульно знайомим.

Якийсь час я стою зі зведеною в попереджувальному жесті рукою, але вже нічого не чути.

— Це десь там, — кажу й чую, що в мене змінився голос. — Бігом!

Вони ні про що не питають, і ми галопом кидаємося в плутанину майже порожніх вуличок поруч із вулицею Бондарів.

Ми перестрибуємо якісь бочки й двоколісний віз, спертий об стіну, заглядаємо в завулки. Я поправляю під курткою ножа. Чути якісь віддалені верески, тупіт, але нічого більше. Дратівна мелодія стихає.

А потім раптом я знову застигаю з рукою вгорі, бо знову чую.

І впізнаю без жодних сумнівів, з таким відчуттям, наче моє серце вибухнуло. «Вигодовування круків». Карлос Саура. Балада з фільму. Стара іспанська пісня. Якій вже понад сто років. Яка прожила вже довше, ніж сам фільм. Існують записи різних версій, одна навіть цілком свіжа.

Пісня.

Із Землі.

Я знову кидаюся бігти, мої люди за — мною. Вилітаємо на окружну вулицю, що тягнеться навколо муру греблі, зовсім порожню. Вікна тут темні й мертві, тільки звідкілясь звіддалік долинає голос, що виразно співає іспанською. По колу те саме.

А потім тупіт, брязкіт і крик.

І пісня лунає з темного завулка.

Ми шикуємося й заходимо — я попереду, Варфнір і Ґрунальді по боках, Спалле й Сильфана позаду страхують.

Я чую, як вони з тихим брязкотом виймають мечі, а в мене лише ніж під пахвою. Свої три мечі, серед яких і мій досконалий «Нордланд», я не взяв із собою в місто. Крижаний сад здавався безпечним місцем.

Завулок закінчується невеличким гранчастим подвір'ям, оточеним квадратом готичних мурів. Я бачу недоладні спини чотирьох Зневажених Деревом. В одного з них складені ангельські крила, в іншого — зад і ноги оленя, третій вайлувато звивається на землі, стискаючи руки на власній шиї, між його пальців порскає кров.

А під стіною я помічаю хлопця, якому менш ніж двадцять, без сумніву, місцевого, худого й жилавого, із видовженим обличчям та яскраво-рудим волоссям, одягненого в зношені штани й коротку куртку, трохи схожі на китайські. Він тримає двометрову палицю — може, для мандрівників. Стоїть нахилений, на широко розставлених ногах. Під його стопами лежить якась каска, схожа на корковий шолом. Хлопець стоїть нерухомо й чекає на якийсь рух тих інших.

І співає іспанською.

Це все триває долю секунди, поки я сканую ситуацію й викликаю Цифрал, яка з'являється в сяйві веселкових іскор, як завжди, дратуючи своєю кітчевістю.

Зневажені почули їхні кроки й моментально обернулися, загрозливо позираючи з-під деформованих лобів. Драккайнен примирливо здійняв руки, Варфнір і Ґрунальді підійшли ближче до нього з боків. Спалле із Сильфаною розвернулися до виходу з вулички з витягнутими мечами.

— Це стільки вас проти одного хлопця, Брати Дерева? Облиште дитину.

— Ми не служимо Дереву, — відповів оленеподібний мутант. — Це не ваша справа. Хіба що вам не терпиться на той світ.

Заміс тривав менше секунди. Просто все закрутилося, наче хтось сповільнив стоп-кадр.

Ангел розправив крила, не даючи змоги щось побачити, й кинувся на Драккайнена, виставивши вперед жахливе заокруглене вістря, схоже на єгипетський бойовий серп, двоє інших стрибнули на Варфніра з Ґрунальді, брязнули мечі, хлопець зі свистом махнув своєю палицею, на кінці якої з'явилося тонке лезо. Драккайнен вивернувся поворотом праворуч, пропустивши серп уздовж своєї руки, перехопив зап'ястя ангела й різко обернувся в інший бік, виконуючи на мутанті прийом коте-гаеші. Химера зробила сальто в повітрі й гепнулася об брук, Драккайнен рубонув її здобутим серпом і перескочив до іншого — того, чиє обличчя було вкрите шипами. Ґрунальді відбив швидкий удар на горло, який був таким потужним, що його кинуло на стіну. Вуко перекинув серп в іншу руку, вийняв ножа й жбурнув у суперника Останнього Слова, після чого ухилився від замашного удару шипастого, рубонув його в ахіллове сухожилля, чим звалив його на землю, і в стрибку розпоров йому бік грудної клітини. Варфнір наскрізь простромив свого супротивника, відштовхнув його копняком, звільняючи вістря, навскіс перерубав йому шию та стрибнув на того, з яким досі боровся Ґрунальді.

Ангел тим часом підібгав ноги та встав, допомагаючи собі крилами; повалений Варфніром також напружився й повернувсь у вертикальне положення, тримаючись за стіну; шпичастий, ігноруючи розрубані ребра, широку рану в боці, з якої стирчали клоччя легень, і нефункціональну ногу, почав спинатися на рівні.

— Погані справи, — сказав Вуко. — Покажи мені пісні.

— Нічого немає, — застогнала Цифрал налякано. — У них це всередині! Закорковане в організмі.

— Закорковане що? Проскануй мені цю кров!

— Є! — пискнула вона. — І навіть досить багато.

Драккайнен обернувся й відхилився назад, уникаючи скісного удару, після чого копняком зламав шпичастому коліно й рубонув по зап'ястку і сухожиллю. А потім відкинув серпа, присів й обома руками зачерпнув повиту парою кров із калюжі, а з нею — перетворений на руду каламуть сніг.

— Perkele lamitaa! — крикнув він і викинув руки в бік противника, бачачи перед очима молекули води, розпад хімічних зв'язків та об'єднання в молекули високо реактивних блакитних атомів водню в оточенні газів кисню, насиченого енергією.

Щось зблиснуло, шипастий гепнувся навзнак із палаючим обличчям, із його рани в боці ринув вогонь. Драккайнен обернувся до решти, а в кожній його руці з тріскотом танцював пломінь.

— Ну, давай, почваро, — просичав. — Make ту day, шмаркото.

Бахнуло. З його долоні вистрілили струмені вогню. Один зі Зневажених покотився по бруківці, як палаючий смолоскип, ангел пересунувся по стіні, видаючи жаский писк і намагаючись загасити пожежу, що жбухала з його рани, як із сопла ракетного двигуна. Безрезультатно. Кожна крапля його крові одразу ж вибухала, як газолін, і запалювала інші.

Оленеподібний чкурнув у бік виходу з вулички, як болід. Варфнір і Ґрунальді одночасно відступили зі шляху й ударили його по ногах, а потім так само одночасно гупнули по грудній клітці та, схопивши за роги, притягнули до Драккайнена й кинули до його ніг.

Він нахилився й зачерпнув більше снігу з кров'ю.

— Жери це! Kusipää!

А потім, важко дихаючи, Вуко відвернувся й поглянув на хлопця, який не відкладав своєї палиці й дивився на них широко розплющеними очима.

Вуко струсив блакитні вогники з пальців, витер долоні чистим снігом і знайшов свій ніж.

— Ти співав, хлопче. Hablas espańol, muchacho?

Юнак зморщив брови, але нічого не сказав і не опустив палиці, яку тримав обома руками, вільно, самими кулаками, повернувши її під пахвою вістрям назад. Його погляд стрибав по них, спрямований приблизно на середину фігури.

— Звідки ти знаєш цю пісню? — запитав Вуко. А потім, напруживши пам'ять і розум, запитав іще раз кострубатою амітрайською.

— Це молитва, що відлякує демонів і присипляє Скорботну Пані. Може, ти бував у її долині? — відповів хлопець тією ж мовою.

— Я погано говорити амітрайська, — дуже виразно й натужно вимовив Драккайнен. — Знаєш мова мореплавців? Звідки знаєш пісня? Страшенно важливо.

Юнак трохи виструнчився й підняв спис, дуже повільно поставив його вертикально на брук і повторив те саме мовою Узбережжя Вітрил.

— Я не знав, що ти так любиш музику, — прохрипів Ґрунальді, а потім зняв свою шкіряну шапочку й витер спітніле чоло.

— Хлопче, хто така ця Скорботна Пані? Ти її бачив.

Він кивнув головою.

— Бачив один раз. Що між вами спільного? Ти — Пісенник? Щойно ти спалив Зневажених Деревом.

— Я прибув сюди, щоб забрати її додому. Її та кількох інших.

— Забрати додому? Куди?

— Далеко, — відказав Драккайнен, невідомо чому переконаний, що відбувається щось напрочуд важливе. — До країни, яка знаходиться дуже далеко звідси. Туди, звідки вони родом. Ти знаєш, де ця Пані? Зміг би мене туди відвести?

Хлопець випустив палицю, а потім сповз по стіні й так навприсядки завмер.

— Ти упав разом із зіркою? — запитав натужно. — З огненною зіркою, що летіла з неба наприкінці літа минулого року? На узбережжя?

Драккайнен проковтнув слину.

— Так. Я упав із зіркою. Чому ти плачеш?

— Я подолав дуже далекий шлях, щоб із тобою зустрітися, — глухо кинув хлопець. — Багато хто загинув, щоб я сюди дістався. Я — Носій Долі, і гадаю, що маю чимало тобі розповісти. Від цього залежить доля незліченної кількості людей. Так, я знаю, як потрапити в її долину, й відведу тебе туди, але спершу ти мусиш вислухати все, що я хочу сказати, а це може бути довга оповідь.

— Думаю, в нас є трохи часу, — мовив Драккайнен обережно. — Ходімо з нами. Тобі треба помитися, щось поїсти й охолонути. Там, де ми живемо, безпечно, а ти поселишся там із нами.

— Хто це? — запитала Сильфана.

— Не знаю. Але здається, що те, що знає цей хлопець, це найважливіша у світі інформація. Він іде з нами, і з його голови не повинна впасти навіть волосинка, хай навіть доведеться відбиватися від усіх оглашенних у Кавернах.

— Я давно тут живу, — озвався хлопець і підняв із землі свою каску. — І сам ходжу цим районом. Не треба за мене переживати. Я — Стовп, син Списника. Тут мене звуть Ф'ялар Кам'яний Вогонь.

— Треба. Ти дуже цінний, — твердо відповів Драккайнен.

— Там, де я живу, всі мої речі. Я хочу їх забрати, а потім охоче піду з вами.

Вони пішли разом із ним у кам'яничку, де в досить великій, освітленій газовими лампами залі, поділеній перегородками на менші келії, Стовп знайшов свою, із плетеною циновкою на підлозі й чи то з кошем, чи то з наплічником, що стояв поруч. Вони мовчки дивилися, як він збирався методичними ощадливими рухами, тільки Сильфана допомогла йому, скрутивши циновку і знявши одяг, що сушився на мотузку. Останньою річчю, яку він спакував, була залізна куля завбільшки з велику сливу. Він старанно її загорнув і поклав зверху під кришкою.

Хлопець чудово знає, що таке ванна, кран також не викликає в нього жодних труднощів. Спалле йде вниз, у місце, яке справді важко назвати інакше, ніж «рецепція», і замовляє вечерю. Її приносять через пів години, але Стовп досі сидить у ванній, з якої чути плюскіт води — здається, в Кавернах він нечасто мав доступ до такої розкоші. Може, варто також додати, що він ледь уникнув смерті, а такий досвід чомусь дуже втомлює.

Урешті він виходить, переодягнений у пошарпаний, але чистий одяг, і сідає за стіл, узявши власне наряддя. Люди Вогню користуються лише ножами, а їдять зазвичай пальцями, хіба що мають справу із супом — тоді, звісно, беруть ложки. У Стовпа ж є спеціальний ножик із роздвоєним кінцем, який він дуже вправно використовує як виделку, а також щось на кшталт широкого пінцета, яким він послуговується як паличками. Ми сидимо навколо столу, я впихаю в себе якісь шматки через стиснуте горло, але мені кортить струсонути хлопцем і витрясти з нього все, що мені треба, але я ж обіцяв вислухати його історію. У цьому світі оповіді — це святе. Як фільм, театр і книжка в одному флаконі. У нас оповіді вже не викликають такого захвату. Ми ними просякнуті, ми їх об'їлися та втратили до них інтерес. Ми ними дихаємо й говоримо.

Тож я чекаю. Домовленість є домовленість. У готелі Фйолсфінна все ж готують значно краще, ніж у тавернах.

Мої люди дивляться на те, як Стовп оперує наряддям, наче це виступ ілюзіоніста. Сильфана раптом пригадує, що вона сестра стирсмана, тому тримає м'ясо пучками пальців, закриває рота, коли жує, ще і якомога непомітніше витирає жирні руки об сукню. Трушний Версаль.

Щоби згаяти час, ми коротко розповідаємо йому, хто ми та що плануємо зробити. Він слухає уважно й часом киває головою. Видається навдивовижу серйозним як на свій вік. На ньому багато дрібних шрамів, тож думаю, що він чимало пройшов. У ньому є щось особливе, це не звичайний пацан.

Стовп зрештою витирає вуста серветкою, виструнчується за столом, а потім витягає з-за пазухи маленьку трубку з чашею з якогось зеленуватого каменя і пласким мундштуком, схожу на мініатюру індіанської люльки миру. Я кам'янію від подиву, коли він виймає також мішечок із м'якої шкіри й розшнуровує його.

Я витягаю свій «Дублін» і кладу на стіл. Хлопець злегка підіймає брови й питає, чи хочу я його бакхуну, а я хочу його міцно обійняти й розумію, що це сама доля звела нас разом.

Я нюхаю, розтираю в пальцях. Листя світле й широко порізане. Запахом трохи нагадує тютюн берклі, але є в ньому й солодкі нотки арабського тютюну для кальяну, а також якісь пряні липкі домішки. Я дуже обережно підкурюю дрібку, й на моїх губах з'являється усмішка. Це не зовсім тютюн, звісно, що ні, але щось дуже схоже. Достатньо схоже, щоб я міг би на цій планеті жити.

Приношу хлопцю запалену тріску, якою підпалюю камін. Стовп опадає на спинку стільця, якийсь час пихкає, блукаючи по нас очима, а потім починає говорити.

Оповідь триває до пізньої ночі, коли ми змушуємо себе лягти спати, а одразу ж після сніданку хлопець продовжує розповідати. Говорить складно, старанно добирає слова, тож я намагаюся не перебивати й не ставити запитань, принаймні поки він не закінчить. Йому часто бракує слів мовою Узбережжя, тоді він переходить на амітрайську, мені доводиться допомагати й перекладати, і це триває довго, але принаймні виявляється, що моя пам'ять починає розблоковуватися, і я пригадую дедалі більше слів.

Коли він закінчує на тому, як сів на човен, що мав висадити його біля гирла, натомість не надто брутально, але все ж насильно привіз його прямо до Крижаного саду, я не можу всидіти на місці. Всі йдуть відіспатися після чергової сесії, але я залишаюся за столом, мені треба багато чого обдумати. Ситуація, як на мою думку, до вчора була просто складною, а тепер перетворилася на пекельну китайську головоломку. Тепер це рок-фестиваль на мінному полі. Ще я думаю про цього дивного дітвака, який за неповні два роки встиг побувати імператором — володарем світу, полководцем, волоцюгою, рабом, портовим робітником, жерцем, шпигуном, членом конвою каравану і бозна-ким іще. У нього було п'ять імен, його десятки разів намагалися вбити найрізноманітнішими способами, він протистояв потворам, Дієвцям, убивцям, воякам — і досі живий. До того ж він — повноправний наступник імператорського трону, що також може бути важливим.

Канарка знаходить Фйолсфінна в теплиці. Під кришталевим дахом тягнуться ряди якихось розсад, король сидить за базальтовим столом і незадоволено розглядає маленьку фіолетову бульбу, яку тримає дерев'яними щипцями. За звичайних умов мене б зацікавило, що він робить, але не сьогодні. Він знову почав запускати сиву бороду, яка перетворює його на якогось сюрреалістичного короля Ліра.

— Фрейхофф в Амітраї, — кажу, не церемонячись. — Захопила владу в найбільшій імперії на континенті й проводить там соціальні експерименти глобального масштабу. Проти нас ще й щось на кшталт Монгольської чи Китайської імперії, що перевертає світ догори дриґом, не лише Ван Дікен. Я локалізував також Пасіонарно Калло. Вона відносно недалеко, в горах південніше Пустки Тривоги, тільки збожеволіла. Впала в якусь магічну кататонію й контролює всю долину. Розстановка сил трохи змінюється, професоре Фйолсфінне, і що б ти не казав, проблеми у нас спільні.

— Амітрай дуже далеко, — відповідає він трохи невпевнено. — Вони сюди не дійдуть.

— Твої колеги не переймаються такими дурницями, як те, наскільки це можливо чи раціонально. Вони боги, чи не так? Проблема не в тому, що вони зроблять, а в тому, що намагатимуться. А як тобі здається, що саме? В цій ситуації конфронтація між цими двома — неминуча. Дві інші сили: Калло, яка перетворилася на депресивну богиню в комі, а також ми в цьому твоєму базальтовому Діснейленді, стали частиною гри. Чимось, що ті двоє намагатимуться поглинути. Йдеться про запаси пісень богів. Те, у порівнянні з чим збагачений уран має не більшу цінність, ніж фруктові желейки.

— Секундочку... Звідки ти все це...

— Я — професіонал. І в мене є свої методи. Я знаю значно більше, ніж тобі здається. Зокрема те, що шпигуни цих двох уже в тебе в місті. Схоже, вони стирчать переважно в Кавернах, але це лише так здається. Це не ті люди, які лякаються драконів над брамою чи пісень богів. Вони вже підбурюють твоїх мутантів, і якщо все піде гладко, тут буде бунт. Що ти зробиш? Пошлеш військо вгомонити Каверни? Напередодні війни? Концепція пасивного сидіння в фортеці здається мені зараз абсолютно сумнівною.

— Мутанти знайшли в мене прихисток. Їх ніхто не поневолює й не вбиває. Ніде у світі в них немає стільки свободи. Я намагаюся винайти ліки, що запустять зворотний процес. Чому вони мали б...

— Годі цих ігор, професоре. Я розкусив твій архетип. Я кажу не про тих бідось, які потрапили сюди випадково, а про жертв твоїх же експериментів. Поганенький із тебе стратег, і я зараз не про твої шахові здібності, бо ти навмисне програєш, щоб я ставився до тебе несерйозно. А в мене немає такого наміру. І з мене ніякий політик. Мене неможливо втягнути в жодні інтриги, бо я бойовий пристрій. Простий як двері. Скажімо, ти хочеш мене контролювати. Шантажем, силою, можеш спробувати взяти в заручники моїх людей, тільки навіщо? Запевняю, що це може не вдатися, але дуже дорого коштуватиме. Бо тут ми ступаємо на мою територію. В понуру сферу оперативної роботи. В тебе могутні вороги, вони водночас є й моїми ворогами, тож припини викручуватись. Я тут, щоб навести лад у всьому цьому гармидері. Цей світ я маю покинути максимально наближеним до того, яким він був до вашого прибуття. Я пропоную тобі союз.

— Усе чудово, але боюся, ти тут нічого не вдієш. Нападеш на Амітрай?

— Я маю прибрати їх із цього світу. Дослівно. Або посадити на пором і вислати на Землю, або ліквідувати. Вбити. Закопати на болотах. Я прилетів не для того, щоб вести війни чи гратися в політику. Тому мені потрібні твої асасини, бо ти поняття не маєш, що з ними робити.

— Тобто?

— Твоя казка. Твій юнгівський архетип. Це зовсім не «Серце пітьми», а Гарун ар-Рашид. «Старий із гір». Що ти так дивишся? Це ж очевидно. Замок, а в ньому — мудрець, в якого невеличка армія, зате є фанатично віддані йому люди. Потенційні асасини. Такі, що ліквідують полководця й відвернуть битву замість того, щоб іти у бій. Люди, яким їхній учитель показав зримий рай, до якого вони прагнуть. Знайомо? Ар-Рашид використовував гашиш і декорації, а в тебе є пісні богів і Крижаний сад, що ще краще. Мені це не подобається, але я розумію. Принаймні з технічного боку ідея непогана. У тебе крутилося на язиці: «Що мені з такого союзу?», тож дозволь тобі пояснити. Ти — науковець. Ксеноетнолог. І ще — компаративіст, якщо мене не підводить пам'ять; от звідки ці лідерські замашки. Але я — оперативний агент. Ти не зможеш використати цих своїх асасинів, бо ти уявлення не маєш про практику в полях. Навіть не знаєш, чому їх вчити. Самих мутацій, що підвищують потенційні можливості, недостатньо. Невелике діло — викувати меча. Щоб із нього була якась користь, потрібне ще й мистецтво орудування мечем, і саме це я тобі пропоную. Фехтування. Практику розвідки, саботажу, таємного вбивства. Проти твоїх смертельних ворогів. Пропоную тобі також можливість евакуюватися. Їм — ні. Ти — вчений, яка тобі вигода з досліджень, які ти ніколи нікому не покажеш? Поки ми з ними розправлятимемося, ти можеш продовжувати дослідження, а коли повернешся, матимеш матеріал, якого ще світ не бачив. І будеш таким єдиним на Землі, оскільки програму закрили. Єдиний експерт із позаземної культури. Матимеш трохи дивну голову? Це додасть тобі вірогідності й популярності. Могло бути й гірше, тобі навіть пасує цей макет. Подумай про це. Будь-які твої плани з тріском проваляться, якщо ці двоє симпатяг і вдосконалювачів світу розірвуть тебе на шматки.

— Що ти пропонуєш? Що взагалі можна зробити?

— Мої джерела кажуть, що Ван Дікен вишукує долину Пасіонарії, й він уже натрапив на слід. Ми повинні її евакуювати, перш ніж він до неї дістанеться. Забрати Скорботну Пані, а якщо вдасться, то й чинник «М», і привезти сюди. І це терміново.

— Як? Зима надворі.

— Ми не плануємо війну, лише невеличку хірургічну операцію. Напруж мозок і застосуй магію. У мене вже є певні ідеї. Нам треба буде підготувати кілька речей, а втіленням займуся вже я. Тобі треба буде створити багато льодових скульптур із різними властивостями. І ще одне. Не муч Твіті, він нічого не знає.

— Кого?

— Цю магічну канарку. Вона нічого не записала. Я тримаю її у віддаленій ванній, із відкрученим краном, за щільно зачиненими дверима, а коли збираю інформацію в місті, теж не користуюся її послугами, вона літає біля мене, лише коли я шукаю тебе. До справ. Пасіонарія Калло — це зараз нічийна бомба, яка сидить у своїй долині й чекає, поки хтось її привласнить. Якщо це зробить Ван Дікен, можемо починати прощатися. Це тобі зрозуміло?

— Зрозуміло. Припини на мене зриватися. Я не петляю, просто здивований. Скажи, що мені робити, я цим займуся. Здається, це ти в нас практик. Я навіть не знаю, з чого почати.

— Добре, — я сідаю з іншого боку столу й зручно спираюся, потім виймаю люльку. — Дай папір і щось, щоб писати. Пункт перший: як довго створювався крижаний дракар?

— Швидко. Кілька днів. Проблема у винайдені концепції та створенні, скажімо, закляття. Але це вже є. Я працював над ним місяцями методом спроб і помилок, але це вже готово. Можна створити такий на післязавтра. Тільки от затоки й усі ріки позамерзали. Ти застрягнеш за п'ять миль від узбережжя і що? Далі пішки? Я не створю тобі автівку. Пісня Людей не дозволить.

— Зараз. Усе по черзі, на будь-що знайдеться якийсь метод. Можна його модифікувати?

— Це триватиме довше, бо треба буде попрацювати над програмою. Модифікація не може порушити Пісні Людей, треба її ошукати, обійти запобіжники.

— Добре, повернемося до цього. Чи існує якийсь спосіб нейтралізації магії?

— Можна перехопити чинник «М» in statu nascendi, але з готовими виробами важче. Все залежить від того, чи вони стабільні.

— Це я вже й сам знаю. Я радше питаю про можливість їх екранувати. Пасіонарію треба сюди привезти, а потім якось її тут тримати. Не можна допустити, щоб вона рознесла нам фортецю чи перетворила її на психопатичний інтеграційний садочок, якщо вона злетить з котушок. Калло обсесивно боїться будь-якої форми агресії, її мучать кошмари, вона травматизована до чортиків і при цьому — могутня.

Норвежець прикушує нижню губу під своєю нерухомою, наїжаченою баштами сліпою маскою. Важко говорити з тим, у кого з міміки — лише рухи вуст і щелепи.

— Думаю, таке можна зробити. Приготувати стабільні покої, абсолютно стерильні в сенсі магії. Вона використає те, що матиме в собі, можливо, те, що намножить, але не перетворить покоїв і не здобуде більше самого чинника. Якщо буде комфортно і знайомо, то, може, вона заспокоїться. Покої ми можемо облаштувати, як хорошу земну лікарню.

— Мені потрібно щось на кшталт переносної капсули чи контейнера. Щось, у чому її можна безпечно зачинити й привезти. Із системою підтримки життя. Воно має бути зручне й асоціюватися з безпекою. Далі, мені потрібні хороші мапи. Є тут у тебе якісь мапи?

— Зараз, я намагаюся все записати, бо вже гублюся.

— Почни краще думати й нотувати швидко. На цю фазу в нас лише кілька днів. Далі, мені потрібні люди. Надійні й вірні. Морально я сповнений незмірної огиди, але покажи мені тих своїх асасинів. Особливо мені не подобається, що вони називають себе Братами Дерева. Жахлива назва. Дуже погані асоціації. Що це за дерево?

— Ох, просто архетипний символ міста. Такий собі genius loci. Дерево — це коріння, тривалість, це вісь світу відповідно до шаманських конотацій і виразний графічний символ. Звідки мені було знати, що ти не любиш дерев?

— Що значить: «не люблю»? Я сам у певному сенсі дерево. До роботи.

Ми випливаємо під покровом ночі. Таємним виходом із розміщеного всередині гори доку. Матовий, як тінь, корабель, тихо й велично вислизає з нутра фортеці, пропливає через пустий аванпорт, а коли греблі опускаються у воду, минає моли порту й виходить у сяйливе чорне море. Дракар утратив свій характер і перестав бути дракаром, тепер це бочкоподібний об'єкт, від погляду на який на думку спадає моторний чи підводний човен. У нього досі є щогла, штевень із головою дракона й пара середньовічних елементів, включно зі щитами, підвішеними на бортах, і надщербленим релінгом — абсолютно зайвих, але без них він не хотів функціонувати й тонув. На ньому — мінімум того, що вимагається в Пісні Людей, щоб узагалі плавати. Тож він плаває. Як підводний човен, поспіхом перевдягнений до карнавалу.

Погода як на цю пору року дуже хороша. Море розбурхане, але шалений шторм нам поки не загрожує, тільки тримається мороз. Ми стоїмо на палубі так довго, поки вогні Крижаного саду не зникають у мороці, тоді спускаємося вниз.

У кают-компанію, знайому до нудоти, у зеленувате світло пекельних мурен, що звиваються в прозорих стінах, і до крижаних циліндрів, що тліють у грубці.

Дракон скеровує голову туди, куди його веде запрограмований курс, ніби тягне корабель за собою. Дракар суне на Острогові острови, його веде інстинкт невеличкого пташка, зачаклованого в крижаній кулі в спеціальному розчині, що зберігає його життя. Птах, яскравий, як папуга, але в усьому іншому схожий на дрімлюгу, гойдається на хвилях гіпнотичного сну про весну й мандрівку на південь. Своєю чергою пласка риба, що дрімає в іншому контейнері на дні трюму, стежить за скелями, рифами й лабіринтами Острогових островів і лине до гирла на нерест.

Складна конструкція, але працює.

Поки що.

Можна ще стернувати безпосередньо: є крижане крісло, яким можу користуватися лиш я, а також спрощене ручне керування, яким поки має займатися команда Фйолсфінна.

Вода, що рухається завдяки пісням богів, омиває кіль і дно корабля й штовхає його вперед, використовуючи поверхневий натяг і хвильки дрібних зморшок, що вкривають корпус судна, як тіло дельфіна. У нас є ще два водометні сопла вздовж бортів, але вони передбачені як аварійний рушій, бо жеруть забагато пісень богів.

Вітер дме з північного заходу, дуже хороший напрямок, тож ми встановлюємо носійні площини, що здалеку виглядають, як вітрила, і зменшуємо магічний рушій до мінімуму, але корабель і так робить п'ятнадцять вузлів і суне за вітром, ледь нахилений, розрізаючи чорні нічні хвилі.

У нас дві аркобалісти, що метають списи з бойовим зарядом драконячої олії, і обертальний вогнемет. Вони були навіть на грецьких трієрах, трапляються й тут.

Схоже, це найпотужніший корабель, що будь-коли плавав у цих водах. Поки його ще не помітила Пісня Людей і не класифікувала як анахронізм.

Але поки що пливемо.

На південь. До Пустки Тривоги.

Екіпаж не хоче інтегруватися. Тринадцятеро асасинів Фйолсфінна тримаються збоку, мої люди разом із хлопцем — у своєму колі. У мене попереду кошмар злагодження команди.

Спершу я оголошую, що ніхто з нас не може носити ні знаків Людей Вогню, ні символу Крижаного Дерева. Пояснюю, що місія таємна. Ніхто не повинен знати, хто ми й звідки прибули. У нас є власний одяг — анораки та штани зі схожим на тюленяче водонепроникним хутром, кольчуги й маскувальні білі комбінезони з чорними смугами. Ми виглядаємо ідентично, але все одно поділені на два різні табори. Немає відкритих конфліктів, але це дві спільноти, що тримаються свого кола.

Я вдаюся до перевірених методів і організовую тренінгові змагання у змішаних групах, почуваючись готельним аніматором. Ще мене навідує ідея організувати аеробіку в басейні, гру в бінґо чи дартс, тож зрештою я обережно звертаюся по допомогу до грифонячого молока, і це спрацьовує найкраще.

Стовп розуміє карти. В його палаці були якісь мапи, ще вони користувалися стратегічними макетами. Взагалі хлопець схоплює все винятково швидко. Його навчили краще, ніж він сам міг би зізнатися.

— Вхід до печери десь на тому схилі, але він зовсім маленький, це, по суті, нора, а зараз ще й усе буде засипане снігом, — каже він.

— Ми впораємося.

— Ти завжди так кажеш. Мені це подобається, бо ти не падаєш духом, але там буде складно. Дуже складно. Багато пісень богів.

— Я прибув сюди не падати духом, а лікувати твій світ.

— І це мене турбує. Ніхто не може вилікувати світ. Ти не можеш виправити те, що складніше, ніж ти сам. Усі оті хочуть лікувати світ, а роблять те, що ми зрештою бачимо.

Я усміхаюся.

— Це виправлення буде простим, як ампутація. Я не маю всього лікувати, лише очистити гнійник. А це цілком можливо.

— Спалле каже, що ти вмієш бачити в темряві й нюшити, як пес. І що ти рухаєшся швидше, ніж видно зором.

— Колись умів, але мене скалічив той Дієвець, Аакен, і ці вміння зникли. Хоча я досі багато що можу. Навчився трохи діяти.

— Це небезпечно. Мій батько карав Дієвців смертю. Вони завжди накликали лихо.

— Це інше. Твій батько мав рацію, бо справжні Пісенники зараз нищать світ. Я дію лише трохи. Ніби просто позичив інструмент. Я не збираюся вдавати бога. Я боюся пісень богів і того, що вони роблять із людиною. Кожен із тих Дієвців трохи божевільний, навіть Фйолсфінн.

— А якщо нам удасться, що ти з ним зробиш?

— Також заберу його додому.

— Він не хоче повертатися. Він любить цей свій сад і не зможе знову жити у вашому краї. Я це бачу. Коли небезпека для нього мине, він перестане бути союзником.

— Знаю, Стовпе. Але до цього ще далеко.

Світає. Це одне з тих сірих зимових світань, коли все має один колір — брудного полотна з дрібними вкрапленнями смолянистої чорноти. Сталеве небо, свинцеве люстро моря і блідо-сірий сніг, що вкриває замерзлий фірн, який простягається в море великим язиком на п'ять миль від гирла ріки та стелеться тримильною смугою вздовж усього узбережжя.

Порожньо й холодно, тільки пташки кричать, борсаючись у поривах вітру.

Корабель з'являється ніби нізвідки, спершу як ледь видима плямка на горизонті, темно-сіра на сталевій поверхні моря, як дивна одинока хвиля. Не видно вітрил, лише риска щогли й присадкуваті борти дивної форми, наче це видовжений горіх.

Немає вітрил, але попри це корабель пливе, з'являється виставлений уперед штевень зі скульптурою у формі шпичастої вищиреної голови дракона на кінці, але голова хитається на боки й роззирається, поглядаючи своїми вузькими очима, в яких дрімає блакитний ацетиленовий вогник.

Корабель не сповільнюється, пливе просто на вал льоду на крижаній смузі, що тягнеться до горизонту, і на ледь помітну лінію берега, що тоне в снігу під брудно-білим небом. Задертий ніс розрізає хвилі, а потім врізається в лід, розколюючи його на багатокутні плити, що громадяться біля бортів, ударна хвиля з гуркотом і свистом прокочується по всьому корпусу, всередині щось перевертається, відпадає один зі щитів, що висять на бортах, але корабель пливе далі. Ніс здіймається ще вище, пласке дно заслизає на поверхню льоду й роздроблює його під своєю вагою, за кормою булькотить і вирує вода, яку відкидає далеко назад — драконячий корабель суне вперед, продавлюючи в кризі чорну смугу, в якій залишається купа розгойданих льодових уламків.

Берег порожній. Ніхто не плаває, човни повитягали з води по стапелях і поховали в загорожах та дерев'яних ангарах, законсервували дьогтем і просмоленим брезентом. Море замерзло, річки зупинились. Ніде в полі зору узбережжя не заселене, але там далі, де дрімають якісь присипані снігом поселення, люди сидять у халупах, коцюбляться біля вогню й прислухаються до завивання вітру. Зима. Все спить і чекає весни.

Тільки химерний корабель із головою дракона на штевні суне дедалі повільніше, розтрощуючи лід, поки зрештою не зупиняється. Корпус наполовину виїжджає на поверхню льоду, але вже не може його роздробити, тому помалу відсувається назад, на смугу чорної води, й застигає.

Розлягається скрегіт і шматок борту відпадає, відкриваючи прямокутний отвір, зсередини бухає пара, трап розкладається назовні й спирається об лід.

Корабель випльовує із себе людей. Постаті розбігаються по кризі, присідають, креслячи навколо себе кола наконечниками стріл на натягнутих тятивах луків і болтами невеличких арбалетів. Шестеро.

Ледь видимі в білих костюмах, із мечами за спинами й головами в каптурах.

Хвилина тиші та здавлений крик: «Чисто!»

Скрегіт, тупіт, на трапі з'являється більше людей.

Тепер на сніг по черзі з'їжджає четверо великих, пофарбованих у біле саней. Вони добротні, зроблені з найкращої деревини й легких і стійких кісток морських пласкуд, із полозами, обклеєними смужками морськінського хутра, слизького й міцного, укладеного шерстинками назад, що діє, як мастило, але запобігає зіслизанню саней зі схилу.

На них завантажені загорнуті в шкіру клунки, на одних їде великий подовгуватий пакунок, накритий білим полотном.

Далі з трапу спускаються коні, вкриті білими пітниками, присадкуваті, важкі тяглові коні з узбережжя і п'ять верхових. Усі підкуті зимовими підковами, щоб не ковзалися на льоду.

Шестеро стрільців увесь час стежать за околицею, решта вовтузиться біля саней, запрягаючи по два коні в кожні й окремо прив'язуючи ременями верхових коней.

Усе відбувається в тиші й поспіхом і триває не довше десяти хвилин.

Драккайнен відстібнув смужку хутра, що закривала рот, і обернувся до шкіпера, який стояв на відкинутому трапі.

— Будяк, на море. Сигнал?

— Червоний дим удень, синій вогонь уночі. Якщо це буде неможливо, чотири звичайні вогні вряд щодесять кроків.

— Добре. Boh.

— Знайди шлях, Ульфе. Всі знайдіть, на славу Саду.

— Чекай тиждень, потім повертайся.

— Ніколи, стирсмане. Я — Брат Дерева. Я не відступаю. Буду чекати сигналу. Або піду за вами.

Драккайнен зітхнув і застібнув каптур, потім обернувся до своїх.

— Почнімо цей крейзі-куліґ. Річка замерзла, тож довезе нас до гір. Сильно не женіть, не виснажуйте коней. Рівний швидкий темп. Спершу подивимося, як воно піде, а потім помалу спробуємо риссю. Послабте арбалети, бо полопаються. Вперед. Кожна команда до своїх саней, бігом!

— Рйокан-ро!!! — загукав Спалле.

Драккайнен закотив очі й застрибнув на сідло Ядрана. На мить він притулився до його шиї, погладжуючи морду, а потім виїхав на чоло конвою. Сани їхали впевнено під тихий скрип снігу — звичайно, без жодних дзвіночків і брязкалець. Це лише виглядало, як куліґ. За останніми санями прикріплений до легкого барка розтягнутий шматок хутра замітав сліди.

Лід на березі моря був геть не рівним, там було повно нагромаджених плит, що змерзлися в дивакуваті форми, дрібних застиглих хвиль і нерівностей. Сани з гуркотом підстрибували, запакований у клунки реманент погойдувався позаду, але якось вони їхали.

Тільки значно повільніше, ніж передбачалося.

До гирла дісталися майже за годину лавірування й намацування безпечної дороги, слухаючи, як морські хвилі клекотять і сичать під льодом.

Драккайнен здійняв руку й оголосив привал.

Одразу ж попорали паруючих коней, а потім прикрили стьобаними попонами, Брати Дерева зістрибнули з саней і натягнули арбалети, після чого повалилися в сніг, цілячи в усі сторони світу.

— Стовпе, до мене! — загукав Драккайнен, виходячи на високий берег річки й бредучи по коліна в снігу.

Хлопець пішов за ним і зупинився, дивлячись, як Вуко обтрушує від снігу чималу скелю, що стирчала над берегом.

— Добре, ця підходить.

— Про що ти, Ульфе?

— Тут ти домовився зі своїми людьми?

— У цих краях. Біля гирла першої річки.

— Як пишуть кірененською? Інакше, ніж амітрайською?

— Інакше, в нас інші знаки.

— Твої люди вміють читати? Цими знаками?

— Вміють. Принаймні простим алфавітом, кораґана.

Драккайнен вручив йому шматок вуглинки.

— Тоді пиши: «В місті Людей Вулкана, на північному острові» й намалюй свій клановий знак.

Стовп відстібнув маску каптура й подивився на Вуко чорними, як у здивованої фретки, очима.

— Це ж нічого не дасть. Це вугілля. Воно осиплеться, його розвіє вітер, змиє дощ.

— Хлопче, я знаю, що кажу. Пиши. Решту залиш мені.

Він відступив і дивився, як Стовп креслив знаки на пласкій поверхні скелі. Квадратні, складні, складені з вертикальних, скісних і горизонтальних ліній. Вугілля кришилося на морозі, але геометричні лінії, здається, були виразними. Він поняття не мав, чому очікував побачити японські ідеограми. Асоціації.

Символ журавля було важче намалювати, але зрештою вдалося, тільки він вийшов досить великим.

— Тепер відійди, — велів Драккайнен. Він стягнув зубами рукавиці й вийняв із пазухи гранчастий шматочок кристала, в якому колихалася маленька крапля чогось оліїстого. Розбив вершечок, а потім якнайстаранніше провів лініями, позначеними вугіллям. Коли закінчив, критично оглянув свою роботу і жбурнув порожній кристал далеко в кучугури.

Потім відступив і простягнув руку з розчепіреними пальцями.

— Klaatu barada nikto, perkele!

Пихнуло, як магнезія — сліпучим спалахом і клубком диму із запахом пороху, потім з'явилися випалені на кілька міліметрів углиб знаки, залиті чорним.

— Бачиш, можна діяти й так, — сказав Драккайнен зарозумілим тоном. — Одна крапля, як туш. А не перетворення всієї скелі на балакучого кам'яного ведмедя. В дорогу.

По річці сани сунули швидше, під сичання снігу під полозами й форкання коней, і це були єдині звуки, якщо не рахувати каркання ворон.

Драккайнен їхав попереду, як розвідник, раз по раз обережно роззираючись із берега чи скануючи засніжену річку з-за засохлого очерету на поворотах.

За його оцінками, через чотири години вони пройшли три чверті шляху, тож Вуко оголосив постій. Вони розставили варту, в металевих посудинах запалали циліндри вогняного льоду, підігріваючи густий суп у казанках. На кожних санях був власний казан і змішана команда Братів Дерева й Людей Вогню. Вуко зловив себе на тому, що щомиті позирає на Сильфану, яка сидить зі Спалле й двома асасинами Фйолсфінна, один із яких накривав її плечі пледом, але лише пирхнув і сам пішов щось перекусити. Коням дали високоенергетичну пашу з жиром, сушеним м'ясом, вівсом і горіхами.

Потім вони гнали, скільки було сил, поки не настала ніч, але коли зупинилися, то гори перед ними вже були великими й монументальними, й почали нагадувати, власне кажучи, гори, а не якісь сині незрозумілі хмари, що бовваніють на горизонті.

Накритих теплими пітниками коней прив'язали головами одне до одного посеред сухого очерету, сани поставили вряд уздовж високого берега, замасковані білим полотнищем, присипаним снігом. Спати вони лягали між полозами, на розкладеному на кризі настилі зі скошеного сухого очерету й товстого хутра. Краї плахти, прикріплені до криги й саней, захищали від вітру, циліндри тліли в чавунних казанках, нагріваючи повітря в благеньких наметах.

Коли настала суцільна темінь, Сильфана підсунулася до Драккайнена й притулилася до нього, а потім її рука прослизнула в його спальник. І так, в обіймах, вони й лежали, поки їх не розбудив синій морозний світанок.

Гори виросли їм назустріч, перш ніж минув полудень.

А через пів години Драккайнен підняв долоню, зупиняючи всі сани, зіскочив із сідла й присів на снігу.

Панувала цілковита тиша, лише вітер шумів у стернищі очерету.

Вуко сидів навпочіпки й водив пальцями по снігу.

— Що таке? — пошепки запитав Ґрунальді, обережно підходячи й притримуючи меча в піхвах.

— Шестеро вершників. І я вже бачив такі підкови. Вони замітали сліди віхтям, але якщо придивитися... А ці вузькі, — він показав пальцем. — Краби.

— Змії?! Тут? Це дуже далеко.

— Тож сподіваймося, що їх не більше. Мабуть, пробралися горами. Сліди не дуже свіжі, вітер їх затер. Мені здається, вже кілька днів не сніжило.

— Що будемо робити?

— Вони пішли прямо рікою, в ту долину й далі в гори. Наша долина вже тут, за цим хребтом, тож ми не будемо їх вистежувати. Немає часу.

Вони виїхали з річки й знайшли вигин лісу, низько на схилі.

— Коневоди, прикрити все й замаскувати. Перші сани до мене! Зможемо витягнути на узгір'я?

Варфнір критично оглянув галявину.

— До тих скель, якщо будемо добряче штовхати. Треба буде їх прив'язати, бо з'їдуть.

— Добре, до роботи. Глід, Лавр, Скельник і Дурман — стережіть табір. Решта з нами нагору. Ми маємо допхати ці сани так високо, як вдасться.

— То не будемо тягнути жереб? — запитав Спалле вередливим тоном.

— Ні.

Сани із прив'язаним до скрині подовгуватим пакунком, обмотаним полотнами, гладенько сунули під гору метрів триста, а потім уже стало надто стрімко. Коні тягнули натужно, квилячи й розбризкуючи піну, полози підстрибували на заледенілому камінні й важкі сани загрозливо перехилялися. Їх пхали, але ті зсувалися назад, відламуючи величезні шматки снігу, попри хутро, яке мало їх гальмувати.

Команда Вуко виборола ще сто метрів.

— Добре, прив'язуємо їх, — відсапуючись, сказав Драккайнен. — Ломиносе, відведи коней у табір і повертайся сюди.

Він скинув із саней обв'язаний ременями шкіряний клунок. А потім — подовгуватий пакунок понад метр діаметром і два метри завдовжки, що був загорнутий у полотно.

— У цьому є пісні богів? — відсапуючись, обережно запитав Варфнір.

— Трошечки, — зізнався Вуко. — Але пакунок щільний. Вони тобі не зашкодять.

— Ми не боїмося, — мовив асасин на ім'я Грицик.

— Чудово, значить, ви й понесете. Ти та Кервель. Воно неважке. Попереду, позаду й по боках є ручки.

— Що?

— Ремені, як на щиті. Щоб легше тримати. Стовпе?

— Не знаю, — відповів хлопець. — Узимку все виглядає інакше.

З-під відкинутого полотна визирнув овальний обрис дивного блакитного Фйолсфіннового льоду. Всередині, під напівпрозорим верхом, переливалося щось густе й червоне, рухаючись ліниво, наче величезний слимак.

— Що це взагалі таке?

— Те, в чому їй буде комфортно, як у лоні матері, і в чому вона з радістю засне й не зможе нічого спартачити. Принаймні так стверджує Фйолсфінн.

Драккайнен розстібнув ремені й розв'язав клунок, а потім відклав убік стос блискучих бляшаних предметів, відполірованих, наче хромовані елементи вінтажного автомобіля.

— Це якийсь панцир? Навіщо ти це вдягаєш?

— Перевдягаюся, — пояснив Вуко понуро, застібаючи сріблястий баклер, що сяяв, як дзеркало. — Я маю виглядати так, щоб вона мене не боялася.

— Вона не боїться блискучого?

— Ви також перевдягайтеся. В цих кольорових коцах із намистами є дірки для голови. Коли ми вийдемо на інший бік, ви повинні заховати під ними зброю. Зняти шоломи й каптури. В кого довге волосся — розпустити. І повплітайте в нього квіти.

— Квіти? Це ж скручено з ганчір'я.

— А звідки я тобі взимку візьму живі квіти? Ці схожі, принаймні здалеку.

— Я не хочу померти в такому вбранні, — понуро сказав Кервель. — Я — Брат Дерева. Воїн.

— То будеш кольоровим воїном із квітами у волоссі. Без дискусій. Ви ж наче нічого не боїтеся.

— Я теж сподіваюся, що мене не побачить ніхто зі знайомих, — прохрипів Ґрунальді. — Ти не казав, що доведеться корчити із себе блазнів. Я поганенько танцюю на руках.

— Ця Дієвиця — божевільна, — сказав Стовп. — Коли ми ступимо в долину, ви самі зрозумієте, що так треба.

— Ми маємо виглядати ще божевільнішими, ніж вона? А вона не образиться?

Драккайнен закінчив застібати кумедні хромовані бляхи, радий, що сам себе не бачить.

— Не рухайся, — несподівано сказала Сильфана. Вона нахилилась і критично оглянула його нагрудник, після чого поправила собі вінок і штучну квітку за вухом.

— Давай, Цифрал, — буркнув він. — Вистежуй! Шукай магію.

— Чудово. Тепер команди, як до пса. Мені з'являтися в нашийнику й наморднику? Ця твоя краля мене все одно не бачить, можеш не вимахуватись.

— Це все стає дедалі ідіотичнішим, — процідив Вуко.

Фея пурхнула схилом, як ображений метелик, тріпочучи крильцями й тягнучи за собою веселкову смугу. Вуко присів на землі, спираючись на меч.

— Що тепер? — запитав Кервель.

— Тепер не заважай йому.

— Не заважати що? Він же сидить.

Драккайнен сидів так хвилин десять, терпляче чекаючи. А потім раптом устав, узяв мішок, сказав у повітря: «Добре, дякую» і рушив по траверсу впоперек схилу.

Зупинився в якомусь місці, витягнув мечем жмуток сухої купини й почав відгортати сніг, відкриваючи темну яму півтора метра завширшки. Він сплюнув і заповз в отвір, з якого віяло вологим теплом і незрозумілим органічним смородом.

Коли інші підійшли, він висунув голову.

— Далі прохід ширшає. За мною заходить Сильфана і Стовп. Потім Грицик і Кервель зі скринею, за ними Варфнір, Ґрунальді та Дягель. Усередині хай хтось запалить смолоскип. Так, оцей із дивним світлом. Хай Дягель його несе, якщо ви боїтеся. Ломиніс, Дерен і Явір, чекайте нас біля виходу. Це дуже важливо. Ми маємо бути впевнені, що можемо вийти. Вперед. І пам'ятайте, що казав Стовп. Усередині буде дуже багато створінь з імли. Не можна боятися. Думайте тільки про те, що печера веде на інший бік гори й що ми от-от вийдемо. Сильфана і Стовп відженуть їх співом. Дягель, ти також співай із ними. Тільки не словами, бо в тебе жахлива іспанська. Просто мугикай. Решті краще бути тихо.

Він повернувся до входу в печеру, вийняв із мішка щось схоже на булаву й ударив розширеним кінцем об скелю, пробуджуючи світло ув'язненого всередині створіння.

Зеленуватий блиск залив печеру, мигочучи на вологих патьоках і вапняних утвореннях, що виглядали як скам'янілі нутрощі якоїсь потвори. З-за спини луна несла гуркіт каміння, дихання його людей і торохтіння контейнера об скелі.

Шепотіння з'явилися, коли за спиною зникло світло, що падало від входу. На стінах і стелі зненацька почали бубнявіти желеподібні створіння з напівпрозорими кінцівками й великими м'ясистими головами зі сталевими щелепами з пласкими людськими зубами, що нагадували античні стоматологічні протези. Сильфана зойкнула.

— Співайте! — загорлав Драккайнен, заглушаючи на мить: «Ти не підеш, Пасіонаріє, не залишай нас, Пасіонаріє».

Сильфана і Стовп почали співати. Спершу тремтячими голосами, але цієї мелодії це не псувало, а потім дедалі впевненіше. Трохи далі вже можна було підвестися, тож він випростався й кілька разів змахнув мечем, чим викликав верески й пекельне гиготіння. «Це нічого не дасть, Пасіонаріє, ми завжди будемо з тобою, Пасіонаріє».

— Добре, Цифрал, висмокчи їх, perkele, — сказав Драккайнен, виймаючи з-під панцира один із кристалів, які підготував Фйолсфінн. Він кинув його, як гранату, почув, як той вдаряє об скелю й розбивається на порох. Вапняний валун засичав, укрився піною й ввігнувся, перетворюючись на калюжу клекотливої рідини. Калюжа якусь мить булькотіла, а потім випустила величезний тьмяний пухир, що виріс і застиг за одну секунду, наче гігантське яйце. Верхівка зненацька тріснула й розкрилася на три частини, як це роблять пелюстки квітів, показалася м'ясиста середина й нитки якогось слизу, що тягнулися за пелюстками.

— Дотепник, — буркнув Драккайнен. — Кіноман, runkku.

Пролунав хоровий писк, коли створіння в паніці кинулися в отвори й щілини печери, сублімуючи миготливим пилом, який смугами сочився всередину яйця.

— Буде на потім як знахідка, — сказав Вуко задоволено. — Очисть цю печеру, мала. Дощенту.

— Що відбувається? — запитав хтось позаду.

— Він їх усунув, — відповів Спалле. — Дорога вільна.

— Прийми мене, Саде... Огорни мою душу, Саде...

— Хто там молиться?! Співати, perkele!

Вони протискалися печерою, слухаючи відлуння кроків, крапання безлічі крапель і власне дихання.

Світло пригасло, тож Вуко знову вперіщив булавою об скелю. А потім нахилився і протиснувся в другу печеру, підіймаючи ліхтар.

І одразу ж кинувся назад, збиваючи з ніг решту. В отвір, як вантажівка на повній швидкості, бахнулася велика, неначе подовгуватий стіл, трикутна голова сліпого змія з вертикальною пащею, з якої, наче спис, стирчало жало. Голова врізалася в отвір коридору, розсипаючи навколо уламки скелі, а потім подалася назад під гуркіт каміння.

— Назад! — закричав Вуко. — Назад! Дайте мені місце. Співати, perkele! Заціпило вас там чи що? Це лише довбаний сліпий змій завдовжки як корабель. Perkele motopaa!

— Я ж його вбив, — роздратовано сказав Стовп. — Розпоров уздовж!

— Але зараз йому набагато краще, — процідив Драккайнен. — Цифрал?

— Я не зможу його висмоктати. Він наче керований ззовні.

— Лети всередину і подивися, як він там виглядає. Мені треба туди прослизнути, щоби зробити бодай щось.

— Вуко, він мене бачить...

— Як бачить, якщо він сліпий! Ніхто тебе не бачить, ти еманація мого розуму. Поки я живий, тобі нічого не загрожує. Почекай секунду.

Він порився в закамарках під панциром і вийняв нову кришталеву пробірку з однією бляклою краплею.

— Відійдіть і заплющте очі. Я буду діяти!

Вуко розбив флакончик і розтер крапельку олії на долонях.

— Ну, давай, мала, все буде добре.

Фея порхнула з коридору, влітаючи в печеру.

Вуко зазирнув туди й побачив, що змій здіймає голову слідом за Цифрал у польоті й одним блискавичним рухом хапає її пащею — як собака, який ловить мух.

Він почув власний рев, вискочив з отвору, здіймаючи меча, й ударив у слизьке тіло в стрибку, обплітаючи його стегнами. Створіння крутнулося на місці й смикнуло головою, але Драккайнен, продовжуючи верещати, люто пробив його череп вертикальним ударом меча. Змій видав жаске сичання й почав метати головою на всі боки, розтрощуючи сталагміти й збиваючи вапняні нальоти. Драккайнен тримався за руків'я меча та впав лише тоді, коли голова плазуна зі слизьким гепанням ударилася об скручений моток тулуба на дні печери.

Він тут же зірвався, висмикнув меча й почав рубати на відстані метра від видовженої голови, видаючи жахливі крики. Тіло створіння піддавалося легко й відрубування голови закінчилося на п'ятому ударі. Вуко ввіткнув лезо в горло й обережно розітнув голову вздовж, промацавши весь стравохід, а потім швидко встромив туди руку.

— Що сталося? — запитала Сильфана. — Що там таке?

Розвідник стояв на колінах і дивився на свої вкриті слизом долоні.

— Вуко, ти плачеш? Що там таке?

Драккайнен встав, складаючи долоні, ніби щось у них тримав, а потім сховав це обережно й дбайливо за пазуху.

— Ходімо, — сказав глухо й витер обличчя. — Нас чекає робота.

— Ульфе... Скриня не пролізе через коридор. Ми проповземо, але вона не ввійде.

— Тоді залишіть її. Нам і так треба буде сюдою повертатися.

Вони вийшли з печери на узгір'я, а під їхніми ногами розгорнулася долина. Вкрита снігом, із лісами, нерівними рядами хат і химерним замчищем, що виросло з монструальних стовбурів дерев і здіймалося на добрячі п'ятдесят метрів.

— Добре, — кинув Вуко. — Тепер поправляємо цей ідіотський одяг і йдемо. Співати. Що тепер, Стовпе? Дикі діти, так?

— Колискова повинна їх відганяти. Коли я йшов у той бік, я мав пам'ятати, що вони несправжні. Ти — Дієвець. Твоя воля буде сильнішою за її волю, бо вона спить і зосереджується лише на тому, про що снить.

— Я був Дієвцем, — дерев'яним голосом сказав Драккайнен. — Там, у печері, я втратив щось дуже важливе.

— Але в тебе досі є воля. Поглянь, я втратив усіх, а досі йду.

— Є. Ходімо.

Стежкою вони зайшли в ліс. Драккайнен ударив своєю булавою об стовбур і запалив її.

Дикі діти з'явилися майже одразу ж, кружляючи серед дерев, показуючи затяті обличчя в дуплах. Деякі звисали з гілок, закутані в крила, як химерні плоди, які виверталися навиворіт і показували бліді страхітливі личка.

— Щось не так, — мовив Драккайнен. — Співайте гучніше.

— Ми маємо залишити зброю, — сказав Стовп. — Вони бояться різких рухів. Це може її розбудити.

— А, до біса це все! — буркнув Вуко і встромив меча в землю. — Залиште зброю. Обійдуся. Не треба мені. Зараз я й так по-справжньому злий.

Він рушив широким кроком, брязкаючи дзеркальними латами, з непокритою головою й без зброї, лише з мішком у руках. Раптом зупинився, ніби щось пригадав, потім вийняв із мішка блискучу бляшану корону, інкрустовану впереміш червоними й зеленими камінцями. Натягнувши її на голову, він різко обернувся до Ґрунальді.

— Ні слова. Щоб жодного мені слова, бо дізнаєшся, чому тебе так назвали.

Ґрунальді примирливо підняв руки.

Дикі діти далі оточували їх колом, шелестіли в гіллі, хтось прошмигнув у повітрі й залишив Сильфані на щоці три криваві риски. На мить їй відняло подих, вона піднесла долоню до щоки, але одразу ж почала співати знову. Обоє зі Стовпом вони вже охрипли.

А потім, уже зовсім неподалік вежі, створіння оточити їх зімкнутим колом і йти далі стало неможливо.

— Що тепер? — запитав Драккайнен роздратовано. — У нас немає зброї, немає магії, колискова не заколисує.

І тієї миті залунав звук флейти. Балада зазвучала знову, але значно прекрасніше. По-справжньому.

Дикі діти розбіглися навсібіч, деякі почали засинати і йти геть.

Прохід до вежі був вільним.

А на її присипаних снігом сходах сидів фавн. Із ріжками, що стирчали над чолом, із кучерявим волоссям і козлиними ногами, вкритими кошлатим хутром. Він тримав товсту коротку флейту з багатьма отворами та грав «Porque te vas» як віртуоз.

— Бенкей... — прохрипів Стовп. — Бенкей Гебзаґал.

Фавн ледь зморщив лоба, ніби хотів щось пригадати, але грав далі.

Драккайнен піднявся на сходи та штовхнув куті листям, трояндами й палаючими серцями двері. Вони були зачинені.

— Мені з часів садочка не доводилося терпіти таке приниження, — буркнув Вуко. — Та щоб тих братів Ґрімм качка копнула. Як там було? Рапунцель, Рапунцель, спусти свої коси? Я зараз йобнусь. Добре, — він поправив корону й вдягнув на неї вінок зі шматяних ромашок.

— Пасіонаріє, — гукнув, — я забираю тебе додому! Додому, Пасіонаріє! Всі тебе чекають! Повертайся додому!

Земля задрижала, з лісу долинув страхітливий плач диких дітей. Фавн глянув здивовано, а тоді знову почав грати. Вгорі посипалася шибка в одному з вікон, навколо покручених коренів дерев з'явилися тріщини.

— Я забираю тебе додому, Пасіонаріє! — ще раз крикнув Вуко. — Я приїхав по тебе!

Двері заскрипіли й прочинилися.

— Залиштеся тут, — наказав Вуко. Ударив держаком смолоскипа об портал і зайшов у темінь вежі.

Потім були нескінченні сходи, що закручувалися всередині, як спіраль ДНК. Угору і вгору. Навколо Драккайненової голови шмигали маленькі сяйливі ельфи, і його серце від цього стискалося.

Він на мить зупинився, щоб витерти обличчя, але одразу ж здійняв смолоскип і йшов далі, бурмочучи під ніс.

— Ляльок маленька королева, фея родом із сіна копиці, заходиться плачем і гнівом сталевим, хоча в золотій спочиває колисці.

Наступні рівні, ще одні спіралі сходів, що закручувалися у вежу, як сон шизофреніка.

— Губи її вином багряніють, а серце — образ колючих лігвисько. Сни, наче бабок сяйливих, пришпилює, маленьке невдячне дівчисько.

Сходи закінчилися. Він стояв перед двостулковими воротами. Штовхнув їх і зайшов у велику, немов собор, тронну залу. Порожню.

Тільки підлогою вітер ганяв сухе листя, що крутилося, як мініатюрні торнадо, наче сумні спогади з балу в замку королеви ляльок.

Він ішов, чуючи відлуння власних кроків і брязкіт бляшаних обладунків.

Ішов, чудово розуміючи, що прийшов надто пізно. Що це все було марно.

Бо на підлозі лежало висушене тіло воїна. З вищиреними зубами, з бронзовою і зморщеною шкірою, вкритою слідами чорного зигзагоподібного татуювання. Поруч лежав складний шишак із забралом у формі вищиреної морди тиранозавра. Трохи далі, обличчям у підлогу, лежав іще один труп у заіржавілих латах. А потім — іще один, як зламана лялька, відкинута в куток. І зіщулений у своєму панцирі краб, наче спалений мініатюрний танк. І ще один, випотрошений, як з'їдена креветка.

А далі вже тільки стіна.

І кінець.

— Я прийшов забрати тебе додому, Пасіонаріє! — крикнув на все горло Драккайнен. — Додому! Ти casa, Passionaria! Porque te vas!

Щось клацнуло й загорілося слабке червоне світло, наче аварійні лампи.

А потім вигадливі плити стіни раптом укрилися сріблом і стали великим дзеркалом, в якому він побачив себе. Срібного блискучого принца, що виглядав трохи як невдалий андроїд, а трохи — як герой дитсадкового свята. Дурний принц у перехнябленій короні, в сам раз до дня народження у фаст-фуді.

І в цей момент дзеркало з тріском розкололося на тисячі блискучих уламків, що розсипалися, немов листя.

Вуко відскочив, затуляючись рукою, а потім зазирнув у нішу, де вросла до пояса в сукню з коренів, із хмарою кучерявого волосся, що плавало навколо голови, здіймалася Пасіонарія Калло.

Вона була не особливо гарною, з коротким задертим носом, квадратною щелепою і великим ротом, схожим на риску, вирізану під носом. Її було легко уявити в кабінеті за веденням сесії складної родинної психотерапії.

Драккайнен якийсь час остовпіло витріщався, потім зайшов у нішу і став перед нею. Вона мала нерухоме обвисле обличчя й заплющені очі.

— Ніхто не обіцяв, що буде легко, — буркнув розвідник. — Зрештою, звідки тут яблука о цій порі року?

Він порився за пазухою, вийняв невеличкий пакетик і на мить притиснув до губ. А потім обережно виліз на піраміду сплетеного коріння, що було її сукнею.

— Я забираю тебе додому, Пасіонаріє, — прошепотів він, пам'ятаючи, що не можна облизувати губи. — Це вже кінець. Ти повертаєшся додому.

Вона сонно ворухнулася й видала якесь мугикання.

Драккайнен нахилився й поцілував її тонкі стиснені губи.

Пасіонарія розплющила очі. Очі з закривавленими білками. За мить бліді водянисті райдужки закотилися й сховалися під повіки. Дерево з тріском звільнило її, й вона безвільно впала просто Драккайнену в обійми.

І тоді стався поштовх. Немов беззвучний вибух, удар інфразвуку.

Вуко відчув, як він розходиться навсібіч навколо дерева, як за вікнами струшує засохле листя й здіймає перстенеподібну хмару снігу, що помчала долиною й врізалась у гори, які закривали їй прохід з усіх сторін.

Іще почув хоровий писк, що стих, наче зрізаний ножем.

Він поклав Пасіонарію на землю й обережно відліпив від губ воскові накладки. А потім узяв її на руки й рушив по сходах назад.

— Ляльок маленька королева... — пробурмотів він.

Коли вийшов перед ворота, його люди вставали з землі й трусили головами, як оглушені.

— Вона в тебе? Що це було? — закричала Сильфана.

— Вона звільнила долину. Немає більше Скорботної Пані. Немає диких дітей. Казочці кінець.

Фавн, який був уже не фавном, а худим чоловіком, кинув флейту і, схопившись руками за голову, жахливо кричав.

— Пані померла!

— Заспокойте його хтось, — втомленим голосом сказав Вуко. — Вона жива, але під наркозом. Я дав їй мертву воду. Я не міг просто її приспати, бо вона вже й так спала, хоч це й не заважало творити весь цей шарварок.

Стовп схопив друга за плечі й кілька разів ним струснув, але колишній фавн продовжував водити навколо бичачим поглядом, в якому не було ані краплі розуміння.

— Загорніть її в щось, бо промерзне, — велів Вуко. — Якась кострубата, нема чого витріщатися. І зробіть ноші. Що з ним?

— Не впізнає мене. Він досі під владою долини, — відповів безпорадно Стовп.

— Ага, — кинув Драккайнен, підійшов до Бенкея й заїхав йому лобом в обличчя, від чого з нього спала кічувата корона. — То зробіть дві пари нош. І його також прикрийте, бо ходить тут голий. І забираймося звідси, тільки дайте мені п'ять хвилин на самоті.

Потім він відійшов убік, на узлісся. Дістав щось із-за пазухи й довго сидів, дивлячись на свої руки, на яких нічого не було.

— Perkele рітррі... чому? — прошепотів.

І цієї миті маленька непритомна фея, що лежала на його руках зі складеними крильцями, розплющила очі.

— Код доступу підтверджено, — сказала вона слабким голосом і ворухнула кінчиками крил. А потім важко сіла на його долоні.

— Ти плакав за мною, — зауважила. — Твоя сльоза впала мені на губи.

— Неправда. Ніколи більше такого не роби.

— А чому? — запитала, чарівно сплітаючи ніжки.

— Бо ти — проекція мого мозку, perkele! Я думав, що в мене інсульт абощо. Забираймося звідси. До роботи, мала. Я розкидаю контейнери, а ти дренуєш долину. Дощенту. Так, щоб Ван Дікен не зміг тут провернути навіть фокус із монетами.

Він повернувся до своїх саме тоді, коли Ґрунальді повчав асасинів:

— Те, що хтось говорить зі своїми руками, зовсім не значить, що він несповна розуму. Багато хто так робить. Наприклад, мій дядько...

— Не стійте без діла, — кинув Драккайнен. — Я розбив нові кристали, як у тій печері. Вони притягують пісні богів. Щойно вони закриються, забирайте їх, і мотаємо звідси. Її треба покласти в скриню, перш ніж вона прокинеться, бо все почнеться спочатку. І ще одне, тепер уже хороша новина: здається, я знову зможу діяти.

Далі був лише швидкий марш-кидок із навантаженням. Двоє нош, три яйцеподібні резервуари, важкі від пісень богів, засніжений ліс і печера. І остовпілі, пошарпані й зголоднілі люди, що вешталися долиною й роззиралися навколо відсутнім поглядом, наче жертви прильоту по божевільні.

У великій печері не було й сліду зміїного тіла, змовкли шепотіння й намовляння, жодної тіні в закамарках.

Драккайнен зіслизнув на дно печери, почаклував біля контейнера, який засичав, випускаючи клуби пари, й відчинився, відкриваючи погляду желеподібну, вкриту слизом середину.

— Сюди її!

Пасіонарію розгорнули, Вуко взяв її за щиколотки, Варфнір — під пахви, й помістили її в подовгуватий контейнер, наче в мушлю великого молюска. Матерія навколо жінки ворухнулася, зміїсте вигинисте щупальце заповзло їй у рота, інші обплели тіло й кришка закрилася.

— Фу, — кинув Спалле. — Наче воно її зжерло. Вона там не задушиться?

— Ні, — відповів Вуко невпевнено. — Це як лоно матері. Воно її нагодує, напоїть, налаштує дихання й заколише. А якщо ні, то я туди запакую Фйолсфінна.

— Фу, — повторив Кервель. — Краще було це нести, коли там були пісні богів.

— У кожного своя ноша, — по-філософськи мовив Драккайнен.

Потім вони знову протискалися печерою аж до тісного виходу.

Стовп вибрався першим, за ним ішов Вуко, далі — Грицик і Кервель, які тягнули резервуар зі Скорботною Пані.

Щойно шурхіт каміння під підошвами Стовпових черевиків стих, хлопець кинувся назад у тунель, і якусь мить Драккайнен бачив його зблідле перелякане обличчя.

— Назад! — гукнув він і раптом зник. Дослівно, ніби його засмоктало в інший вимір.

Драккайнен кинувся в отвір, але Стовпа там не було.

Назовні лежали тільки закривавлені тіла трьох асасинів, які відійшли до свого Саду, а далі на схилі стояло кілька десятків вершників на конях, укритих лускатими панцирами, що уподібнювали їх до глибоководних риб, а також ряд невгамовних крабів, що побрязкували своїми клешнями.

Один із вершників саме повертався в стрій, тягнучи за собою на аркані безпомічне тіло Стовпа, сина Списника, що залишало на снігу кривавий слід.

— Ульфе! Позаду... — крикнув хтось. — Змій прокинувся!

Замкнена в резервуарі Пасіонарія Калло розплющила червоні очі.