Господар крижаного саду. Носій долі

Розділ 2 Люди-Ведмеді

Часто можна зустріти дурнів, які скажуть, що свободи людини не існує, бо ми все одно не можемо робити все, що спадає нам на думку. Треба зважати на інших людей, на закони людей і богів або на долю. Якщо це так, то неважливо, скільки цієї ніби-свободи ми маємо. І тоді ми легко можемо віддати її трохи більше, щоби хтось нам допоміг або дав миску їжі. Кажуть, вільна людина має про все турбуватися. Вона не знає, що принесе їй день, чи вдасться наповнити горщик їжею, дістати глечик води або жменю мідяків. Що б не трапилося, їй доведеться мучитися з цим наодинці — так, як уміє. Тож, мабуть, краще, якби про це подбав хтось мудріший, хто нагодує і вилікує. Вистачить бути лише покірним.

Це — дурні. Їхні висловлювання звучать так тому, що вони перекручують слова, стежачи виключно за тим, аби вони були майстерно складеними. Завдяки цьому вони позірно містять якусь незбагненну мудрість, хоча той, хто їх проголошує, зазвичай мало що бачив у своєму житті й небагато з побаченого зрозумів. А передусім можна бути певним, що жоден із цих дурнів ніколи не побував у справжньому рабстві.

Я побував і знаю, що розповідати про це людям, коли сам не відчув шкіряного ременя на спині, коли не розплющував очей лише для того, щоб виконати чужий наказ, і ні для чого більше, — це те саме, що пояснювати комусь, хто загубився в пісках пустелі, що пиття води — це просто непотрібна звичка.

І ніколи й ніде не знайдеться більшого дурня, ніж той, хто добровільно віддається в рабство. Я знав аж чотирьох таких дурнів, а сам був найгіршим із них.

Сніп, син Теслі. Бенкей Гебзаґал, Н'Деле Аліґенде.

І я — Стовп, син Списника. Теркей Тенджарук, володар Тигрячого Трону. Палаючий Стяг, Господар Світу й Перший Вершник. Імператор. Невільник.

Товар.

Такий самий, як брили солі, загорнуті в промаслені міхи, як сувої шкур кам'яних волів, як глечики духмяних олійок і пакети бакхуну.

Товари, які незабаром заберуть волохаті чудовиська, а н'ямбе Н'Ґома та його товариші знайдуть за них заплату золотом, коштовностями й дорогоцінним камінням, нагромадженим на розкладених шкурах.

А потім вони наберуть стільки води, скільки зможуть, заріжуть і освіжують частину бактріанів та вирушать на південь, через Ярмаканду до Кебіру. До величезної спекотної країни за морем, до рівнин, де живуть стада дивних тварин, до теплого моря і галасливих барвистих міст.

Вони збагатяться, а ми підемо в рабство, бо так захотіли.

Бо тільки так ми можемо потрапити в країну за горами.

Ми сиділи на кам'янистій рівнині, за кордоном, позначеним рядами білих скель. За нами були простори Ергу Окраїни Світу, що нескінченно простягалися аж до Амітраю, а перед нами — гори, оповиті туманом і вкриті таким зеленим лісом, що аж різало очі, а також Люди-Ведмеді, що саме наближалися. Наші пута були накладені в такий спосіб, щоб у разі крайньої потреби ми могли швидко звільнитися; ми також мали сховані під одягом ножі й зброю в сідельних сумках, але не могли на них напасти. Ми хотіли, аби вони відвезли нас углиб своєї країни, подалі від вартівників, що ховалися серед дерев і скель та стежили, чи не надходить хтось із ненависного Амітраю через лисий степ і пустелю. Тільки потім ми могли втекти.

Але коли вони прийшли, я переконався, що це була погана ідея.

Виглядало на те, що наша присутність їх здивувала.

Люди-Ведмеді — це потвори. Це не назва клану чи окреслення народу. Це не люди. Вони справді пересуваються на двох ногах, але не завжди. Коли їх щось лякає, дивує, або коли вони поспішають, то падають навкарачки та, спираючись на величезні кулаки, справно мчать галопом, як ведмеді. Вони мають високі загострені черепи, низькі лоби, виступаючі щелепи з гострими іклами, як у бойових леопардів, пласкі обличчя з майже людськими очима, а ще жахливо смердять і вкриті довгою густою шерстю. Ми сиділи, зв'язані й безпорадні, спостерігаючи, як вони наближаються. П'ятеро чудовиськ. Їх навіть не можна було назвати просто тваринами. Вони носили шкіряні пояси з набитими залізними бляшками, фрагменти кольчуг, браслети й дивні, пристосовані до їхніх черепів, грубі шоломи. Двоє з них несли зброю. Вона нагадувала палицю, але з вигнутим, як потужний дзьоб, шипом на кінці.

Побачивши нас, Люди-Ведмеді наїжачили шерсть на карках, стали навкарачки й загарчали, а потім почали стрибати й видавати дикі крики; вони підіймали палиці над головою і били ними об землю, підбирали каміння й валили ним під лапи, аж здійнявся пил.

Це тривало якусь мить, але незабаром стало зрозуміло, що потвори не збираються на нас нападати. Одна з них підійшла ближче й понюхала, роздуваючи свої плоскі поморщені ніздрі, потім підвелася й почала хрипко гукати до інших. Одна з потвор помчала в бік гір, аж задрижала земля, а я бачив, як колихається її шерсть.

Інші оточили нас, гарчачи, улюлюкаючи та прискаючи піною. Один із них зашипів, обережно витягнув свій ціпок і легенько штурхнув Бенкея в ногу.

— Засунь це собі в сраку, вшива падлюко! — загорлав вивідник і запручався, наскільки дозволяли вузли на його кінцівках.

— Не звертай уваги, — порадив Сніп. — Тепер ми будемо рабами, а терпіння — єдина чеснота, яку такі люди можуть собі дозволити.

— Не звертати уваги на таке?! Коли я подумаю, що той Н'Ґома ще й заробив на цьому гроші, то хочу затягнути його сюди, щоб ці мавпи на моїх очах виїдали його в те жирне гуано.

Через деякий час, хоча ми й не могли сказати, який саме, бо в цій проклятій країні сонце ховалося за хмарами, чудовисько, яке втекло в бік гір, повернулося, а з ним прибули дві трохи менші потвори. Вони теж були вкриті хутром, але мали на собі шкіряні й залізні панцири й носили пристойну зброю — мечі, сокири та списи, а ще ходили на ногах як люди. Проте їхні обличчя були ще страшнішими. Безформні, наче змінені хворобою, наїжачені рогами, зубаті й ні на що не схожі.

Монстри якусь мить радилися, а звуки, які вони видавали, були схожі на людську мову. Хрипку і тверду, що нагадувала гавкіт собак чи звуки, які видавали бактріани, але це були слова якоїсь мови.

Нарешті один із них, із лисим, схожим на баранячий черепом, увінчаним роздвоєними рогами, підійшов ближче й почав штовхати нас, а зрештою без зусиль поставив на ноги, наче ми були дітьми. Він був майже такого ж зросту, як і Н'Деле, з потужним торсом і руками.

Другий, з округлими й випуклими, як дві чаші з рогу, очима, мав на голові короткі шипи, що стирчали з лускатої шкіри. Він щось хрипко сказав, вказуючи списом спочатку на нас, а потім на далекий табір караванів, і обидва засміялися. Коли я почув, як ці істоти сміються, то не розумів, добре це чи погано. Думаю, я віддав би перевагу абсолютно диким звірам.

Дивно було дивитися, як вони щось говорять один до одного, як рахують на пальцях, зиркаючи на розкидані на шкурах коштовності. Те, що звірі виявилися розумними, видавалося ще небезпечнішим. Вони оглядали нас по черзі, обмацували наші руки, тицяли в груди, підіймали губи й заглядали в зуби, наче ми були кіньми. Нарешті лисий почав щось викрикувати до кудлатих ведмедьолаків, сунув собі в рота короткий свисток, що висів на його грудях, і страшно засвистів. Кудлаті чудовиська помітно здригнулися й ніби злякалися, а потім двоє з них знову погнали в бік гір. Проте вони швидко повернулися, тягнучи великий двоколісний віз, збитий з товстих брусків.

Нам розрізали пута, а чудовисько виголосило довгу, сповнену пограбувань і каркання хриплу промову.

— Повір, потвор, для всіх нас було б краще, якби ти показав нам, чого хочеш, бо ми не розуміємо жодного слова з твого хрипіння і твердіння, — ввічливим тоном сказав Сніп, розводячи руки.

Рогатий грізно заревів у відповідь і штовхнув Снопа в груди, аж той гепнувся на пісок. Інший натомість притримав його за руку, хитаючи головою.

Він показав нам мішки із соляними брилами, а потім поплескав по підлозі воза. Ми зрозуміли, що треба вантажити товар. Тож почали носити мішки і ящики та вкладати їх на віз. Товари мали бути розміщені в певному порядку, тож коли я потягнувся за невідповідним пакунком, мене вдарили древком списа по руках і спині, а потім вказали на інший згорток, щось хрипко скрикнувши. Ось так я почав вивчати нову мову. Після кількох ударів я вже знав, що сіль у них називається свйоль, а гайсфинґа — це якась образа.

Так само я дізнався, як називаються глечики, сувої шкур і бочки з прянощами.

Коли ми завантажили віз, на дишель встановили дерев'яне ярмо, прикріпивши його залізними скобами, і наказали нам штовхати. Обидві істоти всілися на стосі товарів, а ведмедьолаки йшли обабіч. Віз виявився дуже важким, і хоч ми з усіх сил впиралися в ярмо, зрушити його було важко. Ми отримали кілька ударів древком, аж врешті одне з чудовиськ зістрибнуло з воза, але не для того, щоб нам допомогти. Воно знайшло якийсь кущ і вирізало довгий гнучкий патик, який аж завив у повітрі, коли істота замахнулася ним на пробу. Проте віз уже покотився, погойдуючись на каменях. Нам не вдалося вмістити навіть десятої частини товару, і було зрозуміло, що ми повернемося сюди ще не раз.

Ми йшли довго, наші руки та шиї аж надривалися від зусиль, а за деякий час мені вже навіть не хотілося милуватися новою країною, я бачив лише гравій, скелі, пучки трави під ногами та власне взуття. І не відчував нічого, крім болю в спині та поту, що крапав з носа і стікав по обличчю. Час від часу чудовисько, що сиділо на козлах, шмагало нас своїм патиком, не дуже сильно, але болісно.

Минуло трохи часу, аж врешті ми дійшли до підніжжя гір, де височіла заросла мохом стіна з кам'яних брил, увінчана огорожею з товстих загострених паль. Всередині було поселення, яке аж кишіло монстрами.

Мене вразило те, що всі вони виглядали по-різному. Вони мали потворні людино-звірячі голови з вишкіреними іклами, були наїжачені рогами й шипами, але не були схожі одне на одного. Коли ми проштовхнули віз крізь ворота, почувся шум і завивання якихось сурм чи рогів і гавкіт величезних чорних собак, що шарпалися на своїх ланцюгах. За стіною стояли похмурі, побудовані з товстих стовбурів хати на кам'яних підмурівках. Із трикутних отворів на вкритих мохом і травою дахах валив густий дим.

— Може, вони живуть серед урочищ? — пробурмотів Бенкей, коли нам наказали розвантажити віз. — Це імена богів змінили їх в утробі матерів, тому вони всі різні.

Але я був утіленням суцільного болю й страждання, тож мене мало обходив вигляд цього народу. Натомість мене хвилювало, скільки часу мені доведеться так провести, і як я зможу це витримати. Я вже встиг багато побачити, тому зрозумів, що буде тільки гірше. Саме так зазвичай і буває в житті.

Коли ми розвантажили віз, розклавши товар, куди було сказано, нам дали дерев'яне цеберко, з якого ми по черзі випили якогось пива, чи, радше, підпивка — кислого, з дивним тухлим запахом. Проте простої води, як тваринам, нам не давали, що, як на мене, було доброю прикметою.

А потім нам знову було наказано взяти ярмо, і ми повернулися в пустелю. Віз, хоч і важкий сам по собі й погано збалансований, був порожнім, тож тягнути його здавалося відпочинком. Разом із нами вирушили й інші вози, деякі з них були запряжені великими й незграбними, набагато важчими за наших волами з дивними рогами, обвислими шиями й товстими спинами, вкритими кістяними пластинами. Навколо ходили ведмедьолаки, ревучи на нас і показуючи зуби.

Досить скоро я перестав думати про втечу. Навколо нас було дуже багато істот, малих і великих. Побачивши, як один із ведмедьолаків раптом погнав у степ, скачучи на чотирьох лапах, як олень, і, звівшись на задні лапи, кинув кийком у кролика, я зрозумів, що це буде зовсім нелегко. Навіть якби ми зараз кинулися тікати, вони одразу нас наздогнали б.

Менші істоти їхали на високих конях із коротко підрізаними рогами, вигнутими шиями та величезними горбоносими головами, притиснутими до потужних грудей. Мені здалося, що тут, у землях за Нагель Зимом і за межами відомого світу, все було більшим, важчим і незграбнішим. І істоти, що тут жили, і воли, і дерева, і навіть гори.

За товарами братів Мпенензі прибуло багато возів, тож того дня ми повернулися лише двічі. Коли ми дійшли до поселення за кам'яною стіною, нам на всіх дали ще одне цеберко пива. Але за другим разом я побачив, що від каравану на обрії не лишилося й сліду. Люди, бактріани, орніпанти й сам Н'Ґома вирушили до Кебіру. Ми залишилися самі, здані на милість кудлатих двоногих хижаків. Я вже встиг призвичаїтися і до каравану, і до свого орніпанта. Місце в сідлі на пташиній спині, полотняний намет і місце в строю, або вечірній випас і казанок над багаттям із висохлого гною були моїм останнім домом і останнім, що пов'язувало мене з моєю країною. Тепер у мене лишилися тільки пухирі на долонях, садна на грудях, ярмо, яке мусив штовхати, і більше нічого.

Я пошкодував, що зараз, однак, ми не подорожуємо на південь, до Ярмаканди, Нассіма, а потім до нескінченних рівнин і лісів Кебіру, до його міст, сповнених веж і куполоподібних будівель із випаленої глини, вкритих барвистими мозаїками. До країни сонця, пальмового вина і стиглих фруктів. Ми могли б оселитися серед високих, як вежі, струнких людей із гарними обличчями та шкірою кольору старої міді. Серед їхніх королів, торговців і мандрівників. Серед звинних кораблів із червоними вітрилами, поетів і піснярів. Оселитися там і забути про нашу прокляту землю, про жерців, які нею правлять, і пророчицю, за велінням якої на всю країну впала тінь Червоних Веж. Забути про те, що я був Носієм Долі. Забути про Воду, доньку Ткачки, і всіх кірененців, які сунуть скелястою пустелею східних провінцій у пошуках нового місця на землі.

Я заплющив очі й міцніше притиснувся до слизького дерева ярма. Я бачив Воду. Її пухкі губи, вузькі очі та безладно зав'язане волосся. Чорні брови та вії.

Вода.

Залишився скрип коліс воза, важке дихання, мокра сорочка, їдкий піт, що стікав по саднах на спині. Біль у шиї та плечах.

І брак води.

Я не помилявся, стверджуючи, що зазвичай, коли хтось опиняється в ситуації, схожій на нашу, єдине, що вони можуть знати напевно, — це те, що буде тільки гірше. Принаймні так було в той перший день. Коли ми вже привезли всю сіль, шкури кам'яних волів, парфуми, тканини й корінці, виявилося, що тепер їх треба тягнути кудись в інше місце. Щойно ми вивантажили товар і випили ковток розведеного пива, нам знову наказали вантажити. Цього разу ми переносили все на інші вози, яких поставили ще більше. Було створено караван, який рушив крізь задні ворота поселення кам'янистою дорогою в густий темний ліс, де росли дерева, яких я ніколи раніше не бачив, високі, як щогли наймогутніших кораблів і як вежі Праматері. Обабіч дороги височіли товсті й прямі, як колони, стовбури, і всюди я бачив таку яскраву зелень, як у нас буває тільки після перших весняних дощів.

У цьому лісі стояв дивний запах, було темно, зелено й волого. Водяний пил осідав на наших обличчях, і було холодно. Наш віз був запряжений одним волом, але дорога звивалася круто під гору, тож все одно довелося штовхати борти й колеса. По тракту стікали маленькі струмочки, і ми раз у раз падали, послизаючись у багнюці й мокрій траві, розбиваючи лікті й коліна об гострі камені. Потвора, що нас пильнувала, викинула різку, якою раніше нас поганяла, а в поселенні спорядилась плетеним шкіряним батогом. Коли чудовисько вдарило мене вперше, я цього не очікував і був цілковито переконаний, що воно різонуло мене по спині своїм мечем. Я не зміг навіть крикнути, бо нестерпний біль затримав повітря в легенях. Лише за мить усвідомив, що мене не перетяли навпіл, що я живий і можу підвестися.

Коли ми не падали від утоми, то замерзали. Вовни пустельних плащів вистачало на ночі Нагель Зиму, вона захищала від сонця, але для цих умов була занадто тонкою, як і наші легкі штани й куртки. Коли тракт різко йшов угору, ми пітніли, але коли дорога вирівнювалася, аж трусилися від холоду.

Ми штовхали воза.

Бачили віз, який рухався перед нами, і чули стукіт того, що їхав позаду. І це тривало без кінця.

Я весь час обдумував те, як ми будемо тікати, і тоді був упевнений, що це трапиться незабаром — якщо не найближчої ночі, то наступної. Коли мені це набридло, я почав повторювати почуті слова: «сіль», «віз», «швидше», «глечики», «шкури», «парфуми», «полотно». І вже знав, що цих великих потвор, які поводилися з меншими, як із дресированими домашніми тваринами, називали нифлінґа.

Караван повз угору.

Каміння калічило коліна та лікті.

Вологе повітря проникало до мозку кісток.

Батіг завивав у повітрі й тнув шкіру разом із полотном плаща, вириваючи з вуст той самий сковитливий звук, який сам видавав.

Ми штовхали віз.

На місце дісталися в сутінках, хоча тут увесь сірий і туманний день нагадував сутінки.

Тоді ми виїхали з лісу й штовхали вози вузьким крутим трактом, що вів через кам'янисті луки до воріт кам'яного замку, вбудованого в скелястий схил гори. Будівлі з валунів і дерева вростали в схил, їх захищав мур із двома вежами, кам'яними внизу і збитими з товстих колод угорі. Все було старим, порослим мохом та здалеку мало чим відрізнялося від кам'яної стіни, до якої притулилася фортеця.

Вона не була великою. В Амітраї в такій дислокувався б щонайбільше бінгон військ, а то й половина. Просто посередня гірська станиця.

Караван зібрався перед брамою, а коли відчинили дерев'яні ворота, вози почали проїжджати по мосту над скелястою розколиною, тож ми могли трохи відпочити, притулившись до бортів і вдихаючи повітря, як щойно спіймані риби, а ще озирнутися назад, звідки ми прийшли. Це благословення рабів — мить перепочинку, не довша за час, за який жменя піску протікає крізь клепсидру. Рівно стільки, щоб серце не вирвалося з грудей, щоб перестати хапати повітря, наче це було щось, що можна вкусити й проковтнути, щоб озирнутися назад.

Під нами було видно стіну лісу, а потім килим, зітканий з верхівок дерев, а ще нижче — сіре пустище, що тяглося аж до обрію й десь, аж там за туманом, повільно переходило в море піску, де майже біля землі хмари залишили смужку неба, на якій ми побачили іржаво-жовте сяйво й останній, прощальний відблиск сонця, що, здавалося, назавжди залишилося на західних землях. А потім наш віз знову зі скрипом і гуркотом рушив, і ми в'їхали у фортецю.

Всередині вона не нагадувала військову станицю. Там були дороги, посипані галькою, між якими стояли довгі дерев'яні будинки, такі ж, як і внизу, з перехрещеними кроквами, кінці яких були вирізьблені у формі кінських чи драконячих голів, довкола бігали якісь птахи, у господарствах борсалися собаки й обгавкували нас, пирхаючи клубами пари, посеред подвір'я на великому згарищі, оточеному збитими з дерева столами, тліли багаття. Також я побачив багато худих і високих чоловіків зі звичайними обличчями, вкритими короткою щетиною, часом із довгим волоссям; були також жінки в довгих сукнях із розрізом збоку або в штанах і куртках дещо іншого крою, ніж у чоловіків. Навколо бігали діти, ганяючись одне за одним із дерев'яними мечами в руках або зі списами в шкіряних піхвах.

Нікого не хвилювала поява створінь, які привели нас сюди, за винятком того, що великих за допомогою звуків свистків, ударів батогами по землі та собакам завели в печеру і замкнули за ґратами.

Уся скельна стіна всередині мурів була схожа на структуру мурашника, бо була всіяна овальними отворами, балконами та полицями. Однак це не повстало саме, силами природи, а було вирубане, тож порода мала бути досить м'якою. Люди жили в цій стіні, вирізаючи камери для своїх помешкань або приміщення для тварин і коридори між ними там, де їм було зручно. Полиці були вирубані на різних рівнях, між ними стояли драбинки. Так жили на цих землях, і потім я бачив там також поодинокі скелі, що стояли десь над потоком, в яких були висічені житла. Люди також кирками вирубували в кам'яній стіні заглиблення та полиці для своїх речей і навіть резервуари для води, ліжка й столи.

Чудовисько з батогом показало нам місце в кутку, а потім, підштовхнувши нас руків'ям, наказало сісти тісно одному за другим й покласти руки на плечі того, хто попереду. Тим часом до нас підійшов бородатий чоловік із довгим світлим волоссям, заплетеним ззаду в косу, тримаючи в руці окутий сріблом ріг якоїсь тварини, з якого він із явним задоволенням попивав, сів на дерев'яний табурет і приглядав за нами, спираючись древком списа об землю. Його обличчя перетинала майстерно набита смужка татуювання з в'юнким візерунком, який завивався на щоках, а потім переходив на ніс.

Через деякий час той із батогом повернувся в супроводі іншого чоловіка, який вказував угору на щось на скельній стіні, кусаючи якийсь круглий фрукт і хрумкаючи ним, як ковця. Чудовисько сховало батіг під пахву, а потім схопилося за голову, ніби хотіло зірвати її з плечей, і зняло шолом. Виявилося, що він мав звичайне людське обличчя, теж відзначене смужкою татуювання, яка, втім, бігла через повіки та щоки, а також вуса під носом, що звисали, як пучки соломи. Тоді він розстібнув панцир і кольчугу й зняв кудлате хутро, яке виявилося майстерно зшитим каптаном так, що виглядало, наче було його власним хутром. І тоді я остаточно переконався, що Люди-Ведмеді — це назва народу, такого ж, як і ми, але з іншими рисами й звичаями, але трохи вищого зросту.

Він відклав голову чудовиська на стіл біля вогнища, наказав нам встати й повів нас драбинами та виступами до печери, висіченої над подвір'ям — не дуже високо, може, на три довжини коня.

Він заштовхав нас одного за одним всередину і закрив за нами ковану залізну решітку. Дверей там не було, тільки решітка й низка вузьких отворів у стіні, схожих на вікна, але настільки вузьких, аби ніхто не міг крізь них протиснутися.

Ми були виснаженими й замерзлими, тож просто впали на підлогу, закутавшись, як могли, у роздерті й потяті батогом пустельні плащі. Деякий час лежали мовчки, лише тремтячи, надто виснажені, щоб говорити чи вимовити хоч одне слово, і надто промерзлі, щоб спати.

Ми лежали, прислухаючись до галасу внизу, до розмов, криків і ревіння тварин. Тепер нам залишалося тільки відновити сили й не замерзнути.

Через деякий час решітка зі страшним скрипом відчинилася, і всередину ввійшов чоловік із батогом. Його супроводжував іще один широкоплечий чоловік із рудою бородою і в капелюсі, схожому на повстяну чашу.

— Амістранд? — гортанно спитав він, показуючи на нас.

Ми не відповіли, не знаючи, що він мав на увазі. Ми просто сиділи біля стіни.

— Амітрай? — виправив він себе, все ще вимовляючи це слово так твердо, що ми ледве його розпізнали, але тепер могли кивнути.

— Знати амітрай, — сказав чоловік. Він поплескав себе по грудях і сказав: — Ньорвін. Ньорвін багато амітрай. Хороші жінки амітрай. Фікі-фікі малий з великий мореплавець. Ньорвін багато фікі-фікі амітрай. Повно війна амітрай.

Тут він розшнурував сорочку на грудях і трохи стягнув її через плече, показуючи нам заглиблення під ключицею та шрам у формі зірки.

— Амітрай, — пояснив, роблячи жест, наче стріляв із невидимого лука, і сказав: — Фуш-ш-ш!

Тоді задер сорочку на спині й показав нам два довгі пошарпані шрами.

— Амітрай, — сказав він. Змахнув рукою: — Ча-а-ах.

Другий додав щось трохи нетерпляче, потім поплескав себе по промежині, теж змахнув рукою, сказавши «ча-ах!», а потім у реченні пролунало таке ж тверде «Амітрай». Ньорвін пирхнув і щось гаркнув йому у відповідь.

— Не амітрай, — сказав я. — Ми кажемо «Амітрай». Але тут... — я вказав на своє серце, — не амітрай. Тут — Кіренен.

Я вказав на себе, Бенкея та Снопа, повторюючи «Кіренен», потім вказав на Н'Деле й сказав «Кебір».

— Кебір... — задумливо повторив Ньорвін, потім повернувся до свого супутника і знову щось сказав, вказуючи на Н'Деле, а в реченні звучало слово «Кабірстранд». Зі зневажливого тону останнього та жесту, яким він показав собі на очі, я зрозумів, що він мав би бути сліпим, аби не помітити, що Н'Деле був кебірийцем, і що він вельми дякує за таке пояснення.

— Кіренен? — запитав Ньорвін, потім махнув рукою і вперто додав: «амітрай». Тоді кивнув до Снопа та Н'Деле, наказуючи їм встати, та вийшов із ними. Коли вони повернулися, Сніп тягнув два великих відра, а Н'Деле — повний оберемок ганчірок і відро.

Вони поклали все на землю. Ньорвін почав пояснювати.

— Це їдло, — оголосив він, показуючи на одне з цеберок. — А сюди купа. — Він показав на друге. — І пі-пі. А там пиво. Треба пиво. Купа підлога, багато биту... биті... биття. Купа відро, добре.

— Тут, — він поплескав себе по грудях. — Мореплавця Смарсельстранд чистий людина. Не можна купа підлога. Їдло треба. Гаряче. Тут зима, амітрай. Амітрай людина мала. Слабка. Шмата. Амітрай хвора, погана інтерес. Мало ґильдінґ. Не треба хворий. Хвора амітрай... — Тут він знову показав «ча-ах!», цього разу провівши рукою по горлу, і вказав на подвір'я, де в печері за решіткою сиділи чудовиська. — Їдло нифлінґа. Розуміти? Тепер шата, — він махнув рукою в бік купи ковдр. — Шата тепло, коц. Треба шата. Шата амітрай купа. Недобре зима амітрай, всі амітрай шата. Кабір дуже добре. Кабір сильний людина. Але теж зима не йти. Кабір теж шата. Шати нема, багато биття. Зараз уся людина спати. Відпочивати. Не треба слабкий, хворий. Слабкий, хворий, мало ґильдінґ, їдло нифлінґа, ча-ах! Завтра мало робота. Завтра закон каже: скільки неволя і мореплавця багато інтерес. Завтра продати люди. Добраніч, амітрай. Добраніч, кабір-людина.

Він повернувся до решітки, коли той другий знову щось сказав.

— Розуміти. Амітрай-люди та кабір-людина тепер невільні. Не треба тікати. Не дійти гори, зараз злапати. Взяти собак, нифлінґа, до сніданок злапати. Потім багато биття, багато болю, нифлінґ фікі-фікі амітрай і кабір-людина, потім всі їдло нифлінґа. Ча-ах! Не треба. Добре працювала і слухняна, то все не бути проблем. Завше дати їдло, шата і добре. Нема биття. Розуміти? А тепер добраніч.

Двоє чоловіків вийшли, замкнули решітку і забрали з собою драбину, що вела до виступу.

— Неймовірно, — сказав Сніп. — Який оратор.

Бенкей зазирнув до цеберка з їжею і до другого — з пивом.

— Їжа, багато купи, — оголосив він. — Пиво, пі-пі.

— Фікі-фікі, така шата, — підтримав його Н'Деле, оглядаючи принесені ковдри.

Попри це ми вдягнули те, що вони нам дали. Капоти були виготовлені з густої кудлатої вовни — прості прямокутні ковдри з отвором для голови та прошиті з боків. Але я вдягнув його, а нагору накинув свій пошарпаний пустельний плащ і помітив, що мені стало трохи тепліше.

У цеберку з їжею ми також знайшли дерев'яну мисочку, яку використовували як ложку, передаючи й те, й друге по колу, щоб кожен міг тричі зачерпнути, а потім передати наступному. Відро було майже повним, тому воно кілька разів обійшло коло, перш ніж ми почали шкрябати по дну. Їжа складалася з якогось супу з дивним смаком, ніби прокислим, але, може, так і мало бути. Він був настільки дивним на смак, що ніхто з нас навіть не міг сказати, добре це чи жахливо. Цей суп не був схожим ні на що, що ми коли-небудь їли раніше. Проте в ньому також плавало щось щільніше, наче шматочки якихось овочів і листя, та чимало розм'якшених від варіння битих зерен, а ще був різкий присмак дивного м'яса.

Від гарячої їжі нам стало краще, а ще ми випили принесеного пива. Воно було трохи міцнішим за підливок, який нам давали протягом дня, але в ньому все одно відчувалася вода та присмак старої дерев'яної бочки.

Я довго не міг заснути, незважаючи на сильну втому та біль у всіх кінцівках. Скоцюрбився біля решітки, закутаний у плащ і вовняний капот, у місці, звідки було видно подвір'я та велике палахкотливе багаття, яке там було розпалено. Люди-Ведмеді сиділи за столами, а над вогнем обертався коричневий від полум'я й блискучий від жиру тулуб якоїсь тварини зі штивними ногами, від якого відрізали скибочки рожевого м'яса й викладали на дерев'яні тарілки. Навколо стояли триноги, на яких у мисках теж палав вогонь. Викочували діжки й ставили їх на розпірках, наповнювали глечики. Я дивився на високих бородатих чоловіків, таких самих високих жінок, які сиділи всі разом, перекрикували одне одного і щомиті підносили кубки та роги з якимись дикими криками. У тім краї, коли люди мають що їсти, то їдять багато і жадібно. Вигадливі страви трапляються нечасто. Найчастіше вони вимочують м'ясо в солі і травах, які надають йому дивного рожевого кольору, а потім або варять, або печуть над вогнем великі шматки, натерті спеціями. І запивають це все глечиками пива. Кричать і слухають музику. Там, у поселенні, у них також були музиканти, які грали на дудках, барабанах і арфах дивної форми, які тримали в одній руці.

Проте певний час здавалося, що учасники забави не звертали на музикантів особливої уваги, а найбільше їх цікавило відгризання м'яса з кісток і вливання в себе пива.

Ще в палаці я наслухався музики з усього світу, але ця не була схожа ні на що інше. Дика і примітивна, але зазвичай або войовнича і зухвала, або сумна і задумлива. Здавалося, що ці люди вміють тільки або сміятися, або плакати. Або кохати, або вбивати.

Я сидів і спостерігав, як вони бавилися. За столами в мерехтливому світлі багаття, за собаками, що билися за кинуті їм обгризені кістки. Все, що я бачив, здавалося великим, незграбним і живим.

Ніч була холодною, але багато хто сидів з голим торсом або руками так, наче панувала спека. Я бачив, як вони співають щось хором, перекрикуючи одне одного і дубасячи по столу кулаками, кубками та рогами. Бачив, як вони танцюють у колі, стусаючись і наштовхуючись одне на одного. Хтось розповідав якусь історію, розігруючи різні сценки всім тілом. То підкрадався, то бився, обгризена кістка в його руці ставала то шаблею, то веслом, то головою ворога.

Із розпірок падали наступні бочки, на їхнє місце вкочували нові й наповнювали наступні глеки. Гадаю, що в нас після такої кількості випитих трунків більшість гуляк уже лежали би під столом, навіть якби це були мореплавці північного флоту чи рубаки з «Кам'яного» тимену. Але ці люди були наче гірські бестії. Вливали в себе пиво, верещали й кипіли диким життям. Їхня поведінка більше нагадувала вовків, ніж людей.

Вовків, які ходили на двох ногах, торгували, розмовляли та грали на арфах, але все одно вовків.

Запах смаженого м'яса та пива доносився аж до моєї схованки біля решітки. Там веселилися, танцювали, співали й пили, а я був рабом. Раб — це той, хто за ґратами. Відокремлений від вільних людей, як тварина, навіть коли ґрат не видно. Він ніколи не може зробити те, що вирішив, тому що хтось завжди вирішує за нього. Тоді я ще не пізнав невільництва уповні, але, сидячи за залізними ґратами, вже відчував, чим є така доля. І я знав, що якщо колись звільнюся, ніхто вже ніколи не зможе замкнути мене живцем.

Я тримався руками за товсті прути й дивився з-за них, як бавляться вільні люди. Настільки вільні, що аж дикі.

Бачив, як двоє чоловіків посварилися за столом, як у певний момент один із них схопив іншого за шию та сорочку і потягнув до себе через широкий стіл, на що інший вистрибнув на стіл і так вдарив ногою чоловіка, який його тримав, що той впав із лави. Якийсь час вони каталися по землі, луплячи один одного серед переляканих собак і обгризених кісток, а тоді скочили на ноги й вихопили мечі. Блиснуло залізо, зіткнулися леза, посипалися іскри. Це не були жарти чи звичайна бійка. Коли вони дубасили один одного кулаками, звук ударів доносився аж до моєї скельної ніші, я бачив, як із їхніх облич хлюснула кров, як вони плювалися зубами та кривавою піною, а коли взялися за зброю, через кілька хвилин один із них ударив іншого між плечем і шиєю так сильно, що лезо глибоко прорубало плоть і застрягло в кістках. Попри це, порубаний продовжував боротьбу, намагаючись помститися, аж урешті ослаб, похитнувся і впав на брук, забризкавши все навколо кров'ю. Переможець вивільнив свого меча, наступивши на розрубані груди суперника, а потім, ніби нічого й не сталося, повернувся до своєї лави, не зважаючи на те, що з його плеча звисав червоний шматок відрізаної плоті, а з рани на голові струменіла кров. Сміючись, він витер її з обличчя й стріпнув на брук, ніби це була якась багнюка, а потім узяв у когось глечика й пив, дозволяючи плескати себе по спині серед сміху та жартів. Лише згодом ніби неохоче обмотав рани принесеним йому шматтям.

Небіжчика відтягли на якійсь ганчірці і, здавалося, все це побоїще нікому не зіпсувало вечір.

Молода дівчина танцювала босоніж на столі, тримаючи в одній руці ріг із пивом, а в іншій край сукні, яку вона задерла так високо, що я бачив, як її сідниці колихалися в такт музики.

Вплив пива на них стало помітно лише пізно вночі, коли вони мали би вже бути непритомними, а вогнище перетворилося на стос розжарених вуглин, і тільки лампи на триногах іще палали. Але тоді Люди-Ведмеді почали розходитися парами по кутках, ганятися, сміючись у темряві й навіть валятися в обіймах під столом у всіх на очах. На майданчику піді мною високий чоловік догоджав жінці з таким завзяттям, що мені здавалося, що він розірве її навпіл, і що скеля аж труситься, а вона відповіла йому з таким ентузіазмом, ніби вони були зовсім самі.

Я чекав, бо мені здавалося, що нічна пиятика — найкращий час для втечі. Напевно, в усьому поселенні не було жодної тверезої людини, й нікого не цікавило щось окрім того, що в його глечику або що у сусідки під сукнею.

Я обмацав решітку, але марно. Петлі висіли на залізних гаках, глибоко вбитих у скелю, ґрати були товщими за мій великий палець, а засув був далеко й замикався залізним бруском, до якого зсередини ніхто не зміг би дотягнутися. Скеля, може, й була м'якою як на скелю, і, ймовірно, її можна було дуже добре обробити залізним долотом, киркою чи кайлом, але я не міг навіть мріяти розчавити її нігтями чи лезом ножа, який досі ховав під пахвою в спеціальній кишені своєї куртки. Підняти решітку й зірвати її з петель було неможливо, навіть якби вдалося її підчепити, бо вона входила у вирізьблене заглиблення й одразу вперлася б об кам'яну стелю.

Попри це я чекав, сподіваючись, що трапиться щось таке, що дозволить нам утекти.

Через деякий час бенкет почав згасати й затихати, з різних кутків іще лунали крики, стогони й сміх, музиканти замовкли, залишився тільки один гравець, який тихенько бринькав на арфі та щось сумно співав, а також кілька людей, що досі сиділи за столом і щось з ентузіазмом і занепокоєнням обговорювали. Було ще двоє чоловіків, які похмуро балакали, сидячи осторонь, дивлячись на жар згасаючого полум'я і п'ючи пиво з одного глечика. Решта розійшлися або позасинали в найдивніших місцях, іноді на столі, поклавши голову серед посуду, розкришених шматків хліба та кісток, або, як один чоловік, під стайнею, на купі соломи, змішаної з гноєм.

Перед тим, як лягти спати, один із останніх гуляк випустив з обори кількох нифлінґів, які почали блукати подвір'ям, обнюхувати лежачих людей та обгризати знайдені кістки. Їхня поява повністю знищила мою надію, я навіть не знаю чому, адже я досі сидів замкнений за ґратами.

Я відсунувся від решітки й пішов спати, накинувши на голову каптур пустельного плаща та обійнявши себе руками. Засинав, думаючи про Маранахару свого дитинства. Але я думав про вулиці, палаци та базари, а не про людей. Особливо не про жінок, відсутність яких потроху ставала для мене нестерпною. Незважаючи на те, що я став рабом, був побитий батогом і наступного дня мав бути проданий на базарі, найбільше мене турбувала не моя неволя, поранена шкіра та зболілі м'язи, а моє достоїнство — болісне й зголодніле. Такою є сила молодості, яку оспівують поети, і за якою всі зітхають, хоча для більшості вона не несе нічого, крім порожнечі, туги й невгамовного бажання.

Але заснувши, я не повернувся ані в своє місто, ані в обійми Води, доньки Ткачки. Я блукав підземеллями Червоної вежі, оточений димом пахощів, голосінням, рельєфами зубатих богинь, що корчилася на стінах, і кістяних мозаїк. Тож пробудження холодним туманним ранком було для мене полегшенням, і на мить я був щасливий бути там, де я був.

Сніп розбудив мене ще до того, як нам принесли їжу.

За решіткою вже було сіро, але більшість Людей-Ведмедів, які не пішли під дах, іще спали.

— Мусимо порадитися, — сказав він. — Можливо, іншого шансу нам не дадуть.

— Сьогодні нас продадуть, так сказав той дивак, — відповів я. — Які шанси, що ми залишимося разом?

— Невеликі, — сказав Сніп. — Дуже невеликі. Однак ми мало можемо вплинути на те, що зараз відбувається.

— Тож мусимо втекти до того, як почнеться торгівля, — сказав Бенкей. — Чим швидше, тим краще. Поки ми ще не охуднули й не змарніли, поки батіг не порозбивав наші кістки. І поки нас не розділили.

— Звідси ми не втечемо, — похмуро сказав Сніп. — Забагато людей тут пішли б нас шукати, бо ще на нас не заробили і бо цього сподіваються. Кожен невільник намагається втекти на початку, поки ще має надію. Цей Мордосвин, чи як там його звати, мав рацію. Нас швидко спіймають, а потім нифлінґа фікі-фікі амітрай і ча-ах.

— То що ж робити? — запитав я. — Нас продадуть різним людям у різні місця, а як тоді ми знайдемо один одного в цих диких горах? Навіть якщо вдасться втекти?

— Той, хто втече першим, повинен знайти й звільнити інших, — запропонував Н'Деле.

— А як він їх знайде, якщо його самого переслідуватимуть?

— Ми вивідники. Нас усе життя переслідують. Такий фах.

— Мушу йти на північ, — сказав я. — Така моя доля. На північ, до моря. Коли я звільнюся, попрямую туди. Зустріньмося на північ звідси, на березі моря, якщо раніше не вдасться знайти один одного.

— Не на всьому березі, — перебив Сніп. — Бо ми будемо чекати на відстані однієї ліги один від одного, аж допоки не постаріють наші онуки. Річки зазвичай стікають із гір. Зустріньмося біля гирла тієї, що тече найближче до цього поселення і впадає в море на півночі.

— Ми навіть не знаємо, чи є тут така річка. Нехай буде перше гирло від західного кордону цієї землі. То ми дозволимо себе продати?

— Нас ніхто не питатиме про нашу думку. А звідси, як я вже сказав, ми не втечемо. Але потім ми кудись потрапимо, до якогось власника. Можливо, це буде звичайне село, а не фортеця.

— Спочатку розкажу вам, як буває з невільниками, — неочікувано озвався Аліґенде. — У нас у Кебірі було так, що люди з різних родів і родин дуже часто хапали одне одного в полон. Війна, сварка, ворожість, що завгодно. Будь-який кебіриєць міг потрапити в рабство з будь-якої причини. Деяких продавали за моря, а деяких лише іншим кебірийцям. Дійшло до того, що коли якийсь нхозі, король по-вашому, не мав грошей, то продавав своїх підданих. Бідні люди продавали власних дітей. Людина сама могла себе продати, якщо була бідною. Свекруха могла продати невістку. Брат брата. Це було божевілля. У нас були раби, які мали рабів, які мали рабів. Кожен комусь належав і кимось володів. Ніхто вже не міг сказати, про що йдеться. Так було за часів мого батька, і я сам це пам'ятаю, тому знаю про це так багато. Я розкажу вам, як воно є з рабами. Спочатку всі хочуть утекти й ні про що інше не думають. Тому в них забирають надію. По-різному. Батогом, голодом чи страхом. Удають, що уважно не пильнують, а коли ти тікаєш, вони ловлять тебе і б'ють. Карають так, аби не хотілося тікати. Часом когось убивають, щоб інші пам'ятали. Однак іноді вони використовують для цього імена богів: Суджу Кадомле або Іфа Гантерія. І ось цього треба найбільше остерігатися, бо якщо заберуть душу і заховають її, ти вже не будеш вільною людиною. Ніколи. Почуєш слово чи звук і слухняно впадеш ниць. Тому я кажу: ми повинні їх перехитрити. Перечекати. Терпляче працювати й не тікати, коли з'явиться можливість, тому що вони самі ці перші можливості створюватимуть. Протягом перших двох-трьох місяців тікати не можна. Хай заспокояться. Хай втомляться вас пильнувати. Вчити їхню мову. Працювати. Берегти сили та здоров'я. Підготувати собі шлях і точно знати, де ви знаходитесь. Пізнати країну та людей. І лише потім тікати. Я кажу: тікаймо через три місяці, якщо погода не зіпсується так, що це буде неможливо. Тоді тікаємо в першу теплу пору року. І рушаємо на північ.

— А як щодо ножів? — запитав Бенкей. — Знайдуть, то нифлінґа фікі-фікі й далі самі знаєте.

— Ніж у куртці добре захований, бо їм і на думку не спало, що зв'язаний, виставлений на продаж раб може щось таке мати. Треба їх забрати з собою, але ми дуже ризикуємо. Як на мене, варто залишити тут свої куртки з ножами, бо на ринку нас роздягнуть і неодмінно обмацуватимуть.

— Купець може не дозволити повернутися до цієї премилої кімнатки по свої речі. Він купить і забере. Візьмімо куртки, але роздягнімося самі. Якщо нам скажуть одягнутися, то не вдягаймо куртку, нехай вона лежить поруч. А потім треба буде переховати ножі в інше місце. Коли людину обшукують, зазвичай мацають по ногах, руках і боках. Є два хороших місця: у взутті або на ремені біля піхов, на спині. Тільки ремінь не вдягається на шию, а прив'язується до петлі під коміром. Його також можна низько опустити, щоб ніж ховався між сідницями. Охочих мацати чужі дупи небагато, і я сподіваюся, що ми їх не зустрінемо. У всякому разі, я говорю це для тохімона, який не є вивідником, бо решта все це добре знають. А тепер попрощаймося і присвятимо свої душі Тому, Хто Йде Вгору, бо потім у нас може не бути нагоди, — підсумував Сніп.

Ми сіли в коло, торкаючись колінами, а потім я простягнув кулак, який Сніп накрив долонею, а за ним — і всі інші. Ми опустили голови й попросили Того, Хто йде Вгору, щоб він обернувся й освітлив нам шлях.

Коли ми встали, кожен із них вклонився мені, піднявши кулак, прикритий іншою долонею, і сказав: мосу кандо.

— Ми аскарі армії Кіренену, тохімоне. Твої люди, — сказав Сніп. — Ми ніколи не станемо кимось іншим, поки нашу місію не буде завершено. Ці дикуни нас не поневолять. Ми знайдемо. Кожного знайдемо. Ніхто не може утримати в путах вивідника, який може вбити навіть голкою.

А потім ми почули кроки на драбині, і нас відвідали ті самі двоє людей — Ньорвін та інший, який був убраний як чудовисько. Однак сьогодні він виглядав виснаженим і блідим, час від часу кривився і хитав головою. Ньорвін тримав у руці велике діряве яйце, з якого висмоктував уміст. Вони не зайшли, але покликали Бенкея, який через деякий час повернувся з відром, в якому був кислий і рідкий суп, та з великим товстим коржем, який він ніс під пахвою. Коли ми його розламали, він виявився хлібом темно-коричневого кольору із дивним запахом. Тісто нагадувало глину і скрипіло на зубах, наче в борошно досипали піску.

А потім нас відправили на роботу. Не надто важку. Ми чистили сарай, носили відрами гарячу воду. Ми з Бенкеєм мали зібрати купу соломи та гною з-під стайні й завантажити на двоколісний візок, менший за той, який ми використовували для перевезення товарів минулого дня. На купі гною досі лежав і спав чоловік, який уночі впав на неї, хоча по ньому повзали жуки й обсідали мухи.

Бенкей штовхнув його ногою, потім шанобливо вклонився і, продовжуючи кланятись, сказав дуже смиренним і покірним тоном:

— Вставай, забльована свинюко, бо я маю винести цей гній і не можу відрізнити його від твого тіла. Тож вставай, поки я не підхопив тебе вилами з рештою гною і не вивіз до гноївки, де тобі й місце.

Чоловік отямився і підніс обличчя з гною, випльовуючи солому, а потім, похитуючись, піднявся і критично оглянув перед своєї шкіряної сорочки. Тоді побачив нас із возом і вилами, встав на ноги, знайшов ще жахливо забруднену шапочку, яку насадив на голову, і раптом відповів чистою амітрайською мовою:

— Дивно, мені наснилося, що я знову в південній країні.

А тоді, хитаючись, поплентався геть.

Коли ми вивозили гній за мури, нас супроводжував чоловік із луком і великим, як теля, чорним собакою. Ми могли на мить поглянути на небо, по якому пливли важкі хмари, а також на ліс і навколишні гірські хребти. Але не могли вдихнути повітря свободи, бо були повністю просочені гноєм.

Це були звичайні господарські роботи, нічого особливо важкого чи складного. Ми носили кошики з якимись бульбами, вкритими лусками, підмітали подвір'я.

Коли ми з цим упоралися, Ньорвін у супроводі нашого власника повів нас до вирубаної в скелі камери, де у спеціально вирізьбленому в камені місці жевріло вугілля.

— Амітрай принести багато дерево. Там купа, куди він принести. Розпалити великий вогонь. Потім вода до казана, — тут він показав на величезний чорний казан із ланцюгами й гаком над вогнищем. — Гаряча і холодна вода потім у відра. Всі амітрай і кабір-людина у відра і плюх-плюх. Усі вимити до блиску. Не треба смердіти гноєм. Людина не любити, коли купувати, що смердить гноєм. Багато гною — мало ґильдінґ. Недобре. Потім анутрай і кабір-людина вся брудна вода в яму і помити відро. Там луг у мисці. Трохи брали, бо пече. Коли помили, одягли шата і на подвір'я прийшли до шановний Вальгарді. Він Вальгарді, власник. Швидко, швидко, мити.

Таким чином ми могли викупатися і вмитися, що принесло нам величезне задоволення. А вода, яку ми потім виливали в круглий отвір, висічений у скелі, була як річка після повені: каламутна, мулиста і зовсім не нагадувала воду.

На подвір'ї тривала гарячкова метушня. Вздовж муру рядами встановлювали столи на козлах із колод, і всюди було повно людей, які поспішали туди з клунками в руках. Головним чином носили плити солі, які ми привезли з Амітраю, та інші товари з нашого каравану. Вальгарді негайно загнав нас до роботи, вказуючи на різні речі згорнутим батогом. Ми принесли дерев'яний стіл, а потім швидко збудували над ним навіс із жердин і накрили його згорнутими матами, сплетеними з якогось очерету. Потім він наказав нам носити сіль, глеки з пахощами й сувої шкур, які ми складали під столом і на стільниці, в той час, як Н'Деле під його керівництвом розвішував складні залізні ваги. Наостанок він наказав нам принести довгу лаву й сісти поруч. А що ще дивніше, поруч із нами він поставив наші дорожні кошики, бо в цій країні існує такий звичай, що раба продають разом із тим, що він мав при собі, і зазвичай він може це зберегти. Зброю, яку Вальгарді знайшов у тюках, він, мабуть, вважав непов'язаною із нами частиною товару, залишеного йому караваном, тому вона не викликала жодних підозр, він просто розвісив її під навісом своєї ятки.

Потім із-за хмар вийшло бліде, не дуже тепле сонце, і ми зрозуміли, що вже минув полудень. Від ранку до поселення заходили й заїжджали чужинці, крутилися між ятками та дивилися на викладені товари, але ніхто нічого не купував.

Зрештою з'явився Ньорвін, поговорив із нашим господарем, а той дав йому кілька монет.

— Усі амітрай і кабір-людина піти зі мною. До Старця Говорить Законом. Ньорвін почути старця і сказати амітрай, що буде.

Пішли ми, отже, на суд, тобто перед обличчя малого, худого старця з довгим сивим волоссям і бородою, який сидів на бочці з рогом у руці й був загорнутий у плащ. Спершу нам наказали назвати наші імена, які молодий чоловік зі старанно зачесаним світлим волоссям, що сидів біля ніг старця, записав тростиною, змоченою в чорнилі, на великому шматку білої кори, ставлячи вуглуваті знаки.

— Чому купці продати амітрай і кабір-людина? — запитав далі Ньорвін.

— Ми найманці, — відповів я. — Ми охороняли караван, а потім вони вирішили, що краще нас продати, ніж платити. Вони не боялися подальшого шляху без охорони, бо йдуть далеко від протоптаних шляхів. Вони отруїли нас штивною водою і зв'язали.

Нахмуривши брови, Ньорвін нахилився до мене, поки я говорив, і здавалося, що він з усіх сил намагався зрозуміти, що я йому казав. Він безпомічно повторив «найміці», але йому підказав чоловік, який стояв неподалік. Старець також щось сказав, і, мабуть, разом вони дійшли згоди.

— Амітрай і кабір-людина колись невільники? — знову запитав Ньорвін, схрещуючи руки на зап'ястях і стискаючи кулаки, ніби подавав руки під пута.

— Усі ми — вільні люди, — гордо відповів я.

— Чоловік-дитина говорить за всі амітрай і кабір-людина? — запитав він, вказуючи на мене. Ми кивнули.

— Тепер не бреше, бо багато биття. Хтось бив мореплавець Смарсельстранд-людину?

Я заперечив, що ми коли-небудь билися з Людьми-Ведмедями, а Ньорвін похитав головою.

Старець почухав голову, а потім заплющив очі й почав погойдуватися на бочці. Здавалося, що він заснув.

Ми безпорадно стояли, аж зрештою Ньорвін простягнув руку, аби потрусити його за плече. Старий розплющив очі й виголосив щось скрипучим виразним голосом.

— Закон говорить: ви не взяті в полон на війна. Вас продав інші людина. Закон говорить так: для амітрай неволя п'ять зим кожен, а кабір-людина три. Кабір-люди добрі, всі амітрай погані. Тепер рік ясен. Дадуть клеймо листя ясен і літера п'ять. Тепер болить. Не вириватися і не битися, бо теж дадуть клеймо і тримати довго, поки невільник не заснути від болю.

Принесли кошик із вугіллям, з якого стирчали залізяки зі знаками, як для таврування худоби, тільки меншими, і нас таврували. Ми не виривалися, знаючи, що це нічого не дасть, але все одно двоє великих Людей-Ведмедів тримали нас за плечі під час припалювання. Нам на плече приклали два знаки: один у формі листя, а інший — схожий на гілочку з відростками. Тримали залізо недовго, лише коротку мить. Мені вдалося не крикнути, але при другому тавруванні сльози покотилися з очей, хоча я не збирався плакати. Н'Деле виглядав так, ніби взагалі цього не помітив, Сніп тільки сикнув крізь зуби, а Бенкей довго називав усіх ласкавцями ослиць, синами корчмарок та ще багатьма словами, з яких багато я навіть не знав.

Біль був жахливим, і мені здавалося, що рана пропалює моє плече навиліт і незабаром з'явиться на іншому плечі. Ньорвін дав мені кухоль холодної води й порадив вилити її на опік, але це допомогло лише на мить, а надіта знову сорочка завдавала ще більше болю. А потім ми повернулися до ятки, де Вальгарді відважував комусь відламок від плити солі. Той заплатив двома срібними монетами, і я зрозумів, що Н'Ґома Мпенензі мав рацію, вкладаючи гроші саме в цю приправу, бо в країні Людей-Ведмедів вона була дорожчою, ніж нассімські пахощі.

Вальгарді не сподобалося те, що почув, він трохи посперечався з Ньорвіном, але потім вибачився перед ним, наказавши стежити за яткою, і пішов сваритися зі старцем, де, схоже, нічого не досягнув.

Тож ми сиділи біля ятки, а Вальгарді надів нам на шиї залізні обручі з ланцюгом, радше для того, щоб було видно, що ми невільники, ніж з якоюсь іншою метою, бо замкнув їх тільки на шпильку. Покупців було небагато, здавалося, що вони лише зараз прибували до міста, і їх цікавила переважно сіль. Кілька разів хтось наказував нам піднятися з лави та зняти одяг, тому зрештою ми сиділи голі, прикриті лише накинутими на плечі капотами. Чоловіки грубо штовхали нас і мацали м'язи або зазирали в зуби, а жінки зовсім безсоромно щипали за сідниці й розглядали статеві органи, бо ці люди живуть зовсім як вовки й не відають нічого про хоч якусь скромність.

До вечора, однак, жодного з нас не продали, і ми почали боятися, що зараз загинемо. Але тоді прийшов Ньорвін і сів поруч на табуреті.

— Не треба ще переляканий, — оголосив. — Перша день ярмарок завжди мало людина, всі тільки сіль і сіль. Завтра краща день, краща купець, багато ґильдінґ, дуже багато людина. Купили зброя і матеріал, і пахощі. Тепер: що вміти добре?

Ми не знали, як на це відповісти, поки Ньорвін не відставив свого кухля й не почав удавати, що робить різні речі.

— Що вміти? Копати? Грати музика? Лікувати хворий, слабкий? Заспівати? Стріляти? Рубати мечем? Робити їдло? Взуття? Що вміти добре? Що вміти чоловік-дитина? Як називатися?

— Я Теркей, — оголосив я, вирішивши не називати свого кірененського імені. — І я різьбяр. Також умію грати на цинтарі та флейті, вмію писати й читати, — кажучи це, я показував руками різні дії, а Ньорвін дивився на мене з-над кухля.

— Грає музика, дуже добре. А що таке рузбяр?

Я вказав на один із наших вивідницьких мечів — короткий, злегка вигнутий ясарган, яким грався Вальгарді, та якого, здається, хотів залишити собі. Ясарган належав Снопу і носив покритий міддю невеликий знак «Блискавичного» тимену піхоти.

— Коваль? Робити ножа?

— Вмію, — кивнув я. — Але різьбяр робить оздоби на залізі. Вміє шолом, вміє панцир.

Ньорвін сказав щось Вальгарді, обидва з недовірою похитали головами, а потім він звернувся до решти.

Сніп, як і кожен кірененець, мав посвячення ремісника, але був кораблебудівником, що важко показати руками.

— Робити корабель? Кнар?

— Корабель великий, — пояснював Сніп. — Багато людей. Вмію, але добре роблю човен. Човен маленький, корабель великий. Розумієш?

— Шовен... — невпевнено повторив Ньорвін. — Мала шовен?

Сніп удав, що веслує, і закрутив навколо себе руками:

— Човен.

Ньорвін засяяв і вигукнув щось на кшталт «снек'я-мактар», вказуючи на Снопа, а потім пояснив Вальгарді.

Н'Деле і Бенкей не були ремісниками, але перед тим, як вступити до війська, Н'Деле торгував, як і кожен кебіриєць, а також обробляв землю і полював, але не був певен, чи будуть його навички корисними в цій країні, а Бенкей похмуро заявив, що робив багато речей, проте про багато з них волів би не розповідати. Врешті вирішили, що обидва полюють, Н'Деле вміє ловити рибу, а Бенкей — ремонтувати взуття й одяг, а також стріляти з лука, що, зрештою, вміє кожен солдат. Іще Ньорвін дуже хотів знати, чи Н'Деле вміє битися. Він розпитував про це в різний спосіб, але Аліґенде ухилявся від відповіді, оскільки ми домовилися приховувати свої бойові навички. Врешті з'ясувалося, що Ньорвіну йшлося про боротьбу і бій без зброї, тож Аліґенде визнав, що б'ється так собі, оскільки в його племені цього навчають кожного, навіть жінок.

Надвечір ми накрили ятку густою сіткою з пришитими дзвіночками, знизу застібнули ланцюгом, бо Вальгарді хвилювався про свій цінний товар, а потім нас відвели до комірчини за ґратами та дали цеберце з вареними зернами й трохи пива. Вальгарді також приніс нам якусь мазь із різким запахом у маленькому глиняному горщику, яка подарувала полегшення від ран, залишених клеймом.

Пізно вночі було чути співи та крики за брамою, де на лузі розташувалися зі своїми возами ті, хто прибув по сіль, і багато людей ще вешталися по гостинцю, де біля столів гуляли мешканці фортеці й купували у них пиво у глеках, дорого платячи за це міддю. Я також бачив, що деякі дівчата від прибулих ішли з купцями, якщо ті платили їм сіллю, хоча виглядали як знатні господині, й ніхто цьому не дивувався, бо обидві сторони вважали, що уклали вигідну угоду.

Наступного дня вийшло сонце, і стало трохи тепліше, хоча час від часу дув холодний вітер. Ми ж не мусили працювати, лише сиділи на лаві в ланцюгах. Того дня прибуло набагато більше покупців, і всі ятки були оточені натовпом. Увесь час найохочіше купували сіль, і я помітив, що її ціна зростає.

Купці також це бачили й почали сваритися, перегавкуючись між собою жорсткими словами, які звучали так, ніби хтось кидав об скелю мотком ланцюга, а покупці кусали вуса під час оплати й часто хапалися за руків'я меча. Вони також брали інші товари, причому найчастіше купували приправи, але інші речі також викликали інтерес. Пахощі та ароматні олії найохочіше купували жінки, але брали й чоловіки, обережно переливаючи їх у маленькі металеві пляшечки й ставлячи на ваги, відміряючи плату в чистому сріблі.

Якийсь старий задешево купив мою палицю шпигуна. Я знав, що це моя, бо в ній ледь чутно поклацувало сховане лезо списа, а старий, мабуть, вирішив, що палиця тріснута, і виторгував її за безцінь. Коли я це побачив, мені стало невимовно прикро. Не злічити, скільки разів зброя, схована в палиці, врятувала мені життя, і я дуже її полюбив. Мандрівник із палицею міг вільно пересуватися країною Праматері, де все заборонено, і ніхто навіть припустити не міг, що він озброєний. Також значно частіше нам наказували вставати й оголюватися, нас задумливо обмацували, але здавалося, що Вальгарді просив за нас надто дорого. Вони з Ньорвіном нахвалювали наше здоров'я, силу й надзвичайні вміння. На їхню думку, я, здається, вмів кувати магічну зброю, як у казках, і до того ж найпрекрасніше у світі співати; Сніп був мало не королівським будівничим кораблів, Н'Деле — взагалі казковим магом з Кебіру й майстром кулачного бою, а Бенкей залишався чудовим мисливцем і лучником, якого світ іще не бачив, і який влучає в ластівку на льоту.

Завдяки цим нахвалянням нас обмацували набагато частіше, і за якийсь час ми всі почувалися так, наче нас побили палицями. Постійно доводилося вставати й сідати, але крім цього мало що відбувалося.

Наближався захід сонця, однак нашу четвірку не відправили до клітки. Я відчув сильний страх, хоча шанси, що нас уб'ють після двох днів, усе ж здавалися малоймовірними. На гостинці все ще було багато людей, грала музика, й торгівля йшла повним ходом, а на прилавках ставало все менше плит солі, незважаючи на надзвичайно високі ціни. До Вальгарді підійшли двоє чоловіків. Один із них був місцевим, кремезним і бородатим, із рисами моряка, проте зовсім лисим і дуже низького зросту. Він був набагато меншим навіть за мене і Бенкея, я ще не бачив тут чоловіка такого маленького зросту. Другий, навпаки, був великим, із випнутим животом і значно вищим за інших моряків. Він ходив напівголим, носив лише шкіряний пояс та взуття і виглядав як нассімець. Волосся на голові мав виголене, залишився тільки пучок на маківці, а навколо рота росла округла борідка. Його зап'ястя прикрашали шкіряні браслети, інкрустовані залізом, а у вуха були вставлені великі сережки. Вони деякий час торгувалися з Вальгарді, показуючи то на гроші, то на нас на лаві, але незабаром з'ясувалося, що вони не збираються купувати невільників.

Надійний Ньорвін відразу пояснив нам, у чому справа.

— Вони хотіти, щоб Чорний Урфа побив кабір-людина. Пропонувати багато ґильдінґ. Вальгарді погодитися. Теж дати ґильдінґ. Тепер дуже потрібно, щоб кабір-людина дуже биття того Чорний Урфа. Биття до лежати, тоді Вальгарді тішитися. Дати кабір-людина м'ясо, пиво й пів десятина ґильдінґ. Якщо кабір-людина лежати, Вальгарді дуже сумний. Погано для всіх амітрай і кабір-людина. Продати дешево. Якщо хтось купити дешево, то не дбати. Весь важкий робота і багато биття, колоти камінь і рубати дерево. Мало їжі у хтось дурний. Аж всі швидко померти і не побачити свобода, тільки лежати десь у багнюка, мертвий і сумний.

І так сталося, що Н'Деле мусив вийти в центр і стати навпроти великого нассімця, що ревів, як бик, пускав піну з рота, тупотів і викочував очі. Навкруги утворилося коло глядачів, усі кричали й то показували одне одному гаманці, то стискали біцепси. Ці люди люблять бійки, але ще більше люблять закладатися. Ми швидко стали для всіх розвагою. Було визначено територію для бою, у кутах поставили лампи на триногах, намітили коло і посипали його тирсою з мішка.

— Не знаю, що тобі радити, — сказав Сніп. — Але краще, щоб ти виграв. Спробуй його втомити, він товстий, як свиня, і самовпевнений, як усі нассімці, що вважають себе нащадками своїх надаку.

— Мосу кандо, окунін, — сказав Н'Деле й усміхнувся. — Зроблю, що зможу, тільки в такій бійці нічого не відомо.

— Не треба ніякий інструмент, — пояснив Ньорвін. — Так каже закон. Ні залізо, ні табурет, ні камінь, нічого. Як хто лежати і просити перестати, то кінець биття. Якщо впасти і вже нічим не рухати, теж треба перестати. Кінець биття, як один лежати, або звучати труба.

Ставки було зроблено, і Н'Деле вийшов у коло, посипане тирсою. Здавалося, що з його суперника можна зробити двох кебірийців таких розмірів, а рештою ще й нагодувати собак. Нассімець, якого називали Чорним Урфою, виглядав так, ніби впав у лють, і кидався, як скажений пес на ланцюгу. Н'Деле став по центру і схилив голову, торкаючись рукою губ і серця.

А потім він почав щось наспівувати кебірийською. Монотонно, повторюючи ті самі фрази, і дедалі голосніше. Підніс довгі руки й почав плескати в долоні, потім тупотіти на місці дедалі сильніше, а з-під підошв його взуття піднявся пил. Чорний Урфа заревів іще раз, нахилив голову, як бик, і кинувся на нього. Н'Деле Аліґенде, однак, танцював, і на тому місці його вже не було, а нассімець схопив тільки повітря. Потім, однак, він миттєво розвернувся і підніс обмотані ременями великі кулаки. Тримав їх з боків, стоячи на зігнутих ногах, і якийсь час вони кружляли один навколо одного, а Н'Деле далі співав, плескав і танцював. Натовп зашемрів.

— Він розуміти, що треба биття? — занепокоївся Ньорвін. — Я йому щось зле перекласти?

Кулак нассімця вистрелив уперед як снаряд із катапульти, а Н'Деле вигнувся вбік, як очеретина, у ритмі своєї пісні, й удар пролетів біля його вуха. Урфа одразу замахнувся другою рукою, але кебіриєць відхилився назад. Він продовжував танцювати, тупцяючи плетеними підошвами по бруку і плескаючи в долоні, і це не нагадувало бійку.

Урфа знову заревів і вдарив чотири рази, дуже швидко. Щоразу я чув свист, коли кулаки прорізали повітря, плескання долонь Н'Деле і його спів. Кебіриєць танцював, і Урфа жодного разу не влучив. Н'Деле крутився, відхилявся в різні боки та звивався, весь час плескаючи в ритм. Нассімець рушив уперед, щоби бути якомога ближче, а потім знову вдарив. Швидко й дуже сильно, і тепер уже почав влучати. Перший удар зіслизнув по плечу Аліґенде, але другий кулак одразу влучив у бік, а потім знову в голову збоку. Гадаю, що якби це мені так дісталося, то я вже помер би, і ще до того, як торкнувся землі. Н'Деле полетів на бік, перекотився, а потім гепнувся спиною об стіл, на якому стояло багато людей, і перекинув його. Натовп вибухнув сміхом. Люди-Ведмеді плескали одне одного по спинах і ревіли, дивлячись на глядачів, які поволі вставали. В когось явно була зламана рука, що викликало ще більшу радість.

Урфа розвернувся до натовпу й підняв кулаки, а потім переможно заревів. Серед тих, хто повірив у здібності кебірийця, пролунав стогін розчарування та прокльони, люди потягнулися до гаманців. Вальгарді стояв блідий від люті, щосили стискаючи щелепи.

Н'Деле здригнувся, а потім раптово піднявся, наче дерево, що схилилося до землі. Він струснув головою, обличчям стікали струмки яскраво-червоної, як свіжий сік деревокону, крові. Сплюнувши криваву слину на гостинець, він підніс руки та знову почав плескати в долоні й притупувати ногами.

— Чи може людина без причини збожеволіти в одну мить? — запитав Бенкей.

Н'Деле знову заспівав свою пісню, Чорний Урфа здивовано обернувся, а потім опустив кулаки й знову рушив до кебірийця.

Алігенде плескав і співав.

— Кабір-людина дуже мало розумний, — оголосив Ньорвін. — Уже ж бачити, що Урфа не засинати від колискова.

Нассімець презирливо сплюнув і засміявся, потім нахилив голову, зігнув ноги, а його кулак вистрілив уперед, як таран, просто в закривавлене обличчя Н'Деле і плескаючі долоні. Кебіриєць відхилився назад — так, що аж сперся рукою об землю за спиною і перекинувся, але знову почав підстрибувати й плескати в долоні.

— Кабір-людина завжди так робити, коли його бити? — зацікавився Ньорвін.

Урфа підскочив, ударив Н'Деле в бік, зігнувши його навпіл, потім знизу в обличчя. Кебіриєць злетів у повітря, а потім гепнувся на спину, здіймаючи хмару пилу та тирси. Урфа знову підняв кулаки в тріумфальному жесті, але Н'Деле підтягнув коліна до обличчя і викинувши вперед ноги, різко підвівся.

І знову почав плескати в долоні та притупувати. І знову співав. Він був закривавлений, але не більше, ніж раніше. Тим часом здавалося, що його обличчя мало б уже нагадувати розчавлений плід.

Цього разу Урфа схопив його за плече та стегно, а потім закинув собі на спину, як мішок. Розвернувся, ревучи, як буйвол, підняв Н'Деле над головою і жбурнув ним об брук. Ми підхопилися з місць, але кебіриєць перекрутився в повітрі, як леопард, різко відштовхнувся руками від каменів і вдарив обома ногами в повітрі. Його п'ята влучила Урфі під коліно, а стопа другої ноги — в щелепу, і величезний нассімець важко впав на землю. Він почав трохи кволо підійматися, але Н'Деле вже танцював і плескав у долоні. Урфа встав, струснув головою і рушив уперед, а тоді Аліґенде раптом відскочив назад, на мить сперся на одну руку і вдарив його ногами в груди, знову зваливши на землю.

— Ає-є-єте нґуруль! Ає-є-єте умбайє-є-є! — знову заспівав Н'Деле.

Урфа вдарив, взявши потужний замах з одного боку, і промахнувся, але негайно вдарив з іншого. Н'Деле, однак, схопив його за руку, перекрутив, а потім кинувся на землю, вбиваючи нассімцю ногу під пахву і перекидаючи його через себе. Чорний Урфа перекинувся в повітрі й упав на спину.

Він підіймався важко, з одного вуха капала кров, а коли підвівся, якусь мить крутив однією рукою, наче та вискочила з плеча. Тоді вишкірив зуби й рушив уперед.

Аліґенде плескав і співав.

Цього разу нассімець не збирався бити Н'Деле кулаками, а схопив його впоперек, притискаючи руки до тулуба, і стиснув, намагаючись вичавити повітря з легень. Він підняв його як дитину, потім відкинув голову назад і вдарив кебірийця випуклим бугайським чолом в обличчя.

І знову не влучив.

Аліґенде відхилив стиснутий тулуб максимально далеко назад, і голова Урфи вдарила його лише в груди, після чого він випростав руки, які від ліктів до плечей стискав Урфа, і вдарив нассімця одночасно з обох боків тулуба. Урфа застогнав і відпустив суперника, Н'Деле м'яко приземлився на землю, схопив Урфу за потилицю, розвернувся і кинув його через своє плече.

І знову величезний нассімець важко підіймався з бруку, а Н'Деле танцював, плескаючи в долоні та вигукуючи своє: «Ає-є-єте гімба! Ає-є-єте умбайє-є-є!»

Урфа підскочив і вирішив ударити обома кулаками водночас знизу, а коли не влучив, то з обох боків. Н'Деле врізався в нього, вдаряючи грудьми об його груди, а потім підстрибнув і в повітрі вдарив нассімця коліном у підборіддя.

Ає-є-єте нґана! Ає-є-єте гімба нааль.

Обличчя Урфи виглядало жахливо, одне око заплющилося від набряку, з вуха досі текла кров. Він більше не хотів ревіти, лише спльовував на землю.

Раптом він кинувся на кебірийця, завдаючи потужних ударів із розмахом, наче рубав гілки. Аліґенде відхилився двічі, як деревце під ударами вітру, ухиляючись від великих кулаків, а потім закрутився в повітрі в стрибку і тричі вдарив нассімця, обертаючись як дзиґа. Коліном, потім п'ятою і ще раз ребром підошви в голову. Відштовхнувся від величезного чоловіка назад, перекотився, встав на ноги й почав плескати.

Ає-є-єте!

Чорний Урфа впав обличчям униз.

Н'Деле доспівав куплет до кінця, плескаючи в долоні та підстрибуючи все повільніше, потім вклонився лежачому, торкаючись уст і серця, розвернувся серед криків натовпу і рушив до нашої ятки та лавки, на якій сиділи ми, спітнілі й захриплі від крику.

Чорний Урфа, тремтячи від зусиль, відштовхнувся руками від землі, а потім став на коліна. Він сплюнув кровіще раз і, хитаючись, підвівся на ноги.

Я закричав, коли він схопив триногу з мисою, повною палаючої олії, але моє попередження загубилося десь у галасі натовпу.

Проте коли Урфа замахнувся триногою, всі замовкли, і Н'Деле зрозумів, що щось відбувається, але миса, проливаючи струмки палючої олії, вже летіла йому в голову. У нього було лише стільки часу, скільки триває удар серця.

Замало. Він мусив би мати додаткові очі на потилиці.

І так це виглядало. Він кинувся вбік, спираючись на одну руку, і миса просвистіла біля його вуха, обливаючи шию палючими краплями. Н'Деле викинув ногу вгору і вдарив Урфу в лікоть, який тріснув, як гілка.

Тринога гупнула об землю і відскочила кілька разів із брязкотом, розбризкуючи палаючу олію. Кебіриєць перекотився по камінню, а потім схопив жменю піску і розмазав по шиї.

Урфа похитнувся, змахнувши понівеченою рукою, але блискавично кинувся на Н'Деле, як розлючений буйвол. Аліґенде підстрибнув до нассімця і раптом швидко, як удар блискавки, вдарив його випрямленими долонями одночасно в обидва вуха. Урфа зупинився, ніби зіткнувшись зі стіною, випростався, пирснув кров'ю, з куточків його очей потекли дві цівки кривавих сліз, а потім розвернувся на місці й упав навзнак.

Поки він так лежав, його очі наповнювалися червоним, але він не кліпав і більше не рухався. Н'Деле повернувся до нас і сів на лаву, ніби нічого й не сталося.

— Чому ти не зробив цього відразу? — буркотливо запитав Сніп. — Через тебе моє серце опинилося в шлунку.

— Це ж було для розваги, — відповів кебіриєць. — У нас теж так буває. Танцюють у колі та б'ють у бубни, а ті, хто хоче битися, заходять усередину, танцюють і б'ються, поки хтось не впаде. А потім знову. У колі бою нікого не вбивають. Тільки зараз я змушений був це зробити, бо він утратив розум. До того ж він бився дивно, і я хотів спочатку подивитися, що він задумав.

— Кабір-людина дуже добре! — вигукнув Ньорвін, стискаючи його за плечі. — Добре, кабір-людина!

— Н'Деле, — перебив його кебіриєць. — Мене звати Н'Деле.

— Н'Деле, — погодився Ньорвін. — Н'Деле Кабірінґар... Ні. Н'Деле Клянґадонсар. Твоє ім'я в ця країна, Клянґадонсар. Клянґа... — тут він показав стиснутий кулак. — Донса... — тут він почав крутитися, притупувати й робити дивні жести руками. — Танцює. Ось, мати новий ім'я.

— Він наділив тебе новим іменем, — зауважив Бенкей. — Здається, він закохався в тебе. У цій дивній країні все можливо.

Вальгарді прийшов до нас дуже задоволений і також поплескав Н'Деле по спині, а потім дав йому дві срібні монети й жменю мідяків з того, що заробив на ставках. Не знаю, чи була це обіцяна половина десятої частини, але він заплатив монетою невільникові, і я подумав, що ці люди не такі вже й підлі, як вважав.

Посеред двору все ще нерухомо лежав Чорний Урфа, а маленький старий чоловік тулив його скривавлену голову до грудей, відчайдушно ридаючи. Я відвів погляд, бо відчув жаль, хоча могло статися так, що там лежав би мій друг. А нас ніхто не оплакував би.

Вальгарді знову приніс жирну мазь і наказав Н'Деле змастити опіки на шиї та спині, а потім дав її нам, щоб ми змастили клейма. Потім вони з Ньорвіном вступили в дуже довгу та бурхливу розмову, кричачи один на одного й вимахуючи руками.

Тим часом багато людей приходили подивитися на нас, мацали наші плечі й штурхали животи, але найбільше хотіли побачити Н'Деле зблизька. Деякі давали йому кухоль пива та плескали по плечу. Думаю, це були ті, хто ставив на його перемогу.

Вальгарді та Ньорвін нарешті перестали сваритися. Вальгарді плюнув собі на долоню, потис долоню Ньорвіна, а потім вони потиснули один одному біцепси, взяли глек, кожен вилив трохи пива на руку, а потім притиснув її до землі. Потім вони випили решту пива у великій згоді.

Коли вони закінчили, Ньорвін розштовхав натовп роззяв, підійшов до нас і відстібнув нашийник на шиї Н'Деле, який на нього наділи, коли він повернувся на лаву.

— Ньорвін купила Н'Деле Клянґадонсар. Тепер кабір-людина для Ньорвін. Ньорвін дала ґильдінґ. Н'Деле бити Урфа і тепер Ньорвін мати ґильдінґ. Н'Деле їхати з Ньорвін ярмарки та бити люди. Гарний життя. Н'Деле не лопата, не мітла, не плуг. Тільки бити люди ярмарки і двори. Гарний життя. Багато їдло, багато пиво, багато фіки-фіки. Чистий і ситий. Не треба робота, багнюка, купа, каміння. Люди дивитися Н'Деле бити та давати Ньорвін ґильдінґ. Ньорвін гарний інтерес. Багато ґильдінґ. Три роки, потім Н'Деле вільний, отримати ґильдінґ за три роки. Піти куди хотіти. Вертатися Кабір-странд або збудувати дім країна моряків і знайти гарна дівчина. Н'Деле брати мішок і йти. Вранці їхати дорога.

Аліґенде встав і попрощався з кожним із нас окремо, а переді мною злегка схилив голову, щоб ніхто не звернув на це уваги.

— Я повернуся, тохімоне. Знайду тебе або зустрінемося в гирлі річки. Можливо, доля, яка мені випала, не буде такою поганою, і, можливо, я знайду спосіб знайти вас і звільнити! Нехай вас захищає Дхана Кадомле і ваш Той, хто йде вгору.

Я стиснув його плечі й відчув спазм у щелепах і горлі, але змусив себе проковтнути слину, щоб ніхто не побачив моїх сліз. Я дивився, як він відходить, високий і стрункий, у капоті, який ледве сягав йому за стегна, як він несе свій невеликий вузлик із небагатьма залишеними йому речами та пустельний плащ, перекинутий через плече. Я вже навчився не рахувати прощання і людей, яких губив на своєму шляху. Втім, нічого не міг удіяти з тим, що коли нас почали розділяти, моя душа стала важкою, як камінь. Я також відчував, що неминуче врешті-решт ітиму сам і шукатиму свою долю. Адже ми народжуємося і помираємо на самоті, а ті, хто супроводжує нас по дорозі, зазвичай мусять обирати свій власний шлях.

Вальгарді, здається, також був у кращому настрої, бо ми отримали більше пива, хліба, а також досить багато обгризених кісток з печені, на яких залишалося чимало м'яса.

Наступного дня ми знову сиділи на лавці, сковані ланцюгом, дозволяючи себе мацати й штурхати. До полудня Вальгарді розпродав більшу частину прянощів і зброї, а також відміряв багато пахучих олійок у металеві пляшечки. Мішки й стоси брил солі, якими була оточена його ятка, зникали один за одним. Невдовзі вже продавали подрібнені залишки, які висипали з мішків у глиняну миску, і зішкрібали все, що ще залишалося на внутрішньому боці шкур.

І весь час монети дзвеніли, падаючи в оббиту металом скриньку, і звучали так, ніби Вальгарді стояв під водоспадом з міді, срібла й золота.

Одна жінка купила відразу два мішки соляних брил найкращого сорту, перевіривши лише, чи вони були білими й чистими, без рудого пилу пустелі, який часто заносив солоні озера під Маранагаром. Вона взяла також мішечок змішаних прянощів і один меч вивідника, а також великий шматок шкури кам'яного бика.

Це була найбільша жінка, яку я коли-небудь бачив, з плечима, яким позаздрив би не один дроворуб, огрядна і висока, з великою гривою красивого волосся кольору полірованої міді, одягнена в сукню з яскравих тканин та обвішана золотими прикрасами. Вона носила персні навіть на товстих пальцях ніг, адже ходила босоніж. Жінка також носила оббитий пояс із масивним мечем і короткий шкіряний каптан, обшитий залізними пластинами, з якого виливалися великі груди. Коли вона торгувалася з Вальгарді, її голос звучав як ріг загонича, і від нього дзвеніло у вухах, а ще щомиті вона вибухала таким пронизливим сміхом, що я чув, як у сусідніх лавках трусяться мідні посудини.

Її супроводжували двоє чоловіків. Один, закутаний у капот із капюшоном, худий і невисокий, з вигляду був південцем. Інший, місцевий, був кремезним, згорбленим, з тупим пласким обличчям і з одним оком, яке постійно дивилося вбік, а друге було нормальним. Він увесь час колупав у носі й плював. Із ними також був хлопець, низький і товстий, із насупленим обличчям і злістю у вузьких очах, вбраний у багатий одяг і озброєний маленьким мечем. Усі вони покірно мовчали, лише підліток поглядав на нас із ненавистю і час від часу щось виголошував розбещеним тоном.

Потім жінка оглядала мене, Бенкея і Снопа, безцеремонно мацаючи наші сідниці, й навіть схопила нас за статеві органи й боляче стиснула, а потім почала штовхати нас дедалі брутальніше, аж поки Вальгарді не крикнув на неї, і вони вступили в довгу суперечку, під час якої жінка штовхала його та хапалася за руків'я меча.

Нарешті вона заплатила великою жменею срібних і двома золотими монетами, презирливо кинувши їх на прилавок, після чого пішла, погойдуючи широкими стегнами, і люди розступалися перед нею, як перед розлюченим буйволом. Вальгарді збирав розсипані монети, хитаючи головою і бурмочучи щось ведмежою мовою, радий, що її позбувся.

Хлопець пішов за нею, а чоловіки навантажили на себе мішки й пакунки, як бактрійські верблюди, і лише тоді рушили слідом. Голос жінки та її пронизливий сміх та надалі було чути здалеку, попри гамір натовпу.

Того дня ятки вже почали порожніти, поступово зменшувався, і натовп покупців, які виносили товари за мури осади, а більшість торговців широко всміхалися і тримали роги з пивом в руках. Вони значно частіше тягнулися до глеків, ніж до мідних і кам'яних гир, а срібло сипалося до їхніх мисок і скриньок дедалі слабкішим потоком.

Із хлівів лунав вереск тварин, яких забивали, і я був упевнений, що цієї ночі буде ще більше музики, ще більше печеного м'яса і пива, оскільки мешканці осади збагатилися на нашому каравані й дуже хвалили свою долю. Однак я знав, що їхня радість була пустою. Зараз у їхніх кишенях дзвеніло срібло, і вони думали лише про те, що зможуть дозволити собі жирне м'ясо, найкраще пиво й медові напої. Я ж знав те, про що вони не мали уявлення.

Я знав, що караван з Амітраю більше не прибуде. Люди у вартовій башті ще довго не дутимуть у роги на вид навантажених бактріанів і не гукатимуть, що знову прибув Н'Ґома, привозячи їм сіль, шкури та інші речі з країн Півдня. Можливо, вони вже ніколи більше не побачать глеків і тканин із Ярмаканди, не скуштують пряного вина і не відчують запаху олійок. Караван, який привіз мене сюди, був останнім.

Перш ніж ми взялися розбирати ятку, на якій майже нічого не залишилося, повернулася велика жінка, і Вальгарді, здавалося, не дуже зрадів її поверненню. Вона втягнула його в довгу, галасливу розмову, раз у раз вибухаючи пронизливим сміхом, в порівнянні з яким рев бактріанів і виття вовків здавалися музикою, а до нас підійшов закутаний у каптур чоловік, який її супроводжував.

— Ви амітраї? — запитав він. Ми кивнули, і лише Сніп сказав, що він кірененець. Чоловік скинув каптур, оголивши лису голову та гачкуватий ніс.

— Я Удулай Гиркадал з роду Афрай. Лікар. У цій дикій країні я служу своїй пані, бо я невільник, як і ви. І повідомляю вам, що моя пані, Смільдрун Рососяйна, забажала купити двох із вас, бо їй так подобається, а зазвичай вона отримує те, що хоче. І я ще знаю, що вона точно не купить паршивого кірененця, бо їй потрібні слухняні раби, а не вперті й горді дикуни, які не знають покори, і яких доведеться випатрати, втрачаючи в такий спосіб гроші. Вельмишановна Смільдрун заплатить за вас набагато більше, ніж ви варті, бо відразу видно, що ви з паршивих каст, але її це не хвилює, бо вона могутня пані та велика воїтелька, а отже, може собі це дозволити.

Я почув різкий, пронизливий сміх тієї, яку він назвав Рососяйною, і мені по спині побігли мурашки. Але нічого не можна було вдіяти. Монети з дзвоном і брязкотом посипалися в мідну миску Вальгарді, який підійшов, щоб зняти нашийники — мені та Бенкею. І мені здалося, що на його обличчі було щось схоже на вираз співчуття, коли він згортав ланцюги. Він поплескав Бенкея по здоровому плечу, потім дав нам по кухлю пива і передав мені палицю шпигуна Бруса, яку підняв із невеликого стосика непроданих товарів. Він думав, що дав мені просто палицю для мандрівників, але я не пам'ятаю, коли востаннє хтось так мене потішив.

— Швидше, пані не буде чекати на вас, ледарі, — гаркнув амітрай, який представився нам як Удулай і стверджував, що він був лікарем.

Ми закинули на спини дорожні кошики й слухняно рушили, а на лаві залишився лише Сніп, син Теслі, який підняв руку на прощання, а потім сперся руками об коліна і дивився, як ми зникаємо в натовпі.

Смільдрун ішла першою, твердо ставлячи товсті ноги, я дивився, як колихаються її величезні сідниці, і ззаду вона здалася мені схожою на корову. Вона мені не подобалася. Мені не подобався вираз співчуття й провини на обличчі суворого Вальгарді. А ще більше мені не подобався Гиркадал. Я відчував, що з цим чоловіком ми мусимо бути насторожі, незважаючи на те, що він, як і ми, був невільником.

Ми вийшли за мури гірського містечка. Сіре хмарне покривало розірвалося на оболоки, що пливли з вітром, і навіть виглянуло сонце, тому ми нарешті перестали тремтіти від холоду. Під мурами, на лузі, вкритому скелями й низькою травою, стояло багато возів і наметів із кольорової тканини, між возами все ще горіли невеликі багаття, й там крутилося багато людей. Дехто вже пакував своє майно, інші досі вирішували свої справи й укладали угоди. Вниз по дорозі, у напрямку лісу, від'їжджали чергові вози, оточені кінними вояками, щоб зникнути серед дерев і долин.

Кольоровий намет Смільдрун, розмальований дивними сплетеними силуетами вовків і коней, стояв осторонь, над невеликим скелястим струмком. Там крутилося кілька людей. Багато вдягнений підліток, кремезний косоокий чоловік, яких ми вже бачили раніше, і кілька інших. Там також стояли три масивні одновісні вози, на негустій гірській траві паслися воли й кілька коней.

— Від'їжджаємо додому, — оголосив Гиркадал. У нього був скрипучий, буркотливий голос, і він говорив із північним акцентом. — Ви будете складати намет і пакувати речі на віз. І краще поспішайте, інакше вас спіткає гнів вельмишановної Смільдрун. Вона сильніша за багатьох чоловіків і дуже любить користуватися батогом. А понад усе не любить чекати.

Ми взялися до роботи, яка не була би важкою чи обтяжливою, якби виконувалася нормально. Однак тут ми складали полотно намету, знімали стовпчики й носили пакунки під постійний вереск, підганяння, прокляття та свист плетеного батога. Проразливий голос нашої солодкої пані різав не гірше за її батіг, і ми постійно чули то тверде «гайсфинґа!», то знайоме «брудні покидьки» й «сини собак» із вуст нашого земляка. Коли ми нарешті завантажили вози й закріпили все мотузками так, як вона хотіла, в нас обох було по кілька кривавих смуг на спині. До всього цього підліток, якого, як ми вже знали, звали Сміґральд, і який був її сином, дошкуляв нам, підставляючи ноги, коли ми носили багаж, і кидаючи в нас каміння.

Ми вирушили через час, за який згоріли б два дюйми мірної свічки. Наша пані сіла на величезного, як дракон, коня, який аж присів під її вагою. Троє чоловіків, які її супроводжували, також їхали верхи, Сміґральд сидів на возі разом із Гиркадалом, другим возом керував косоокий здоров'як, а третім — іще один чоловік, мовчазний і похмурий, із зарослим, позначеним шрамом обличчям. Тільки ми з Бенкеєм ішли пішки, з дорожніми кошиками на спині, а я тримав шпигунську палицю, роздумуючи, чи вдалося б нам повбивати їх усіх.

Але це були казки. Нам довелося б боротися проти шістьох дорослих озброєних чоловіків, з яких четверо їхали верхи. Усі мали міцні мечі або сокири, вершники додатково мали луки, схожі на зброю загоничів, але такі масивні, що здавалося неможливим, аби їх натягнула звичайна людина. Весь час один або двоє з них перебували на дорозі за нашими спинами.

Ми зайшли в зелений напівморок лісу, крокуючи поруч із возами кам'янистою стежкою, вдихаючи холодне, вологе і пахуче дивною смолою повітря. Внизу, в яру, гуркотів струмок, а по інший бік від нас був порослий рослинністю скелястий схил. Ми могли тільки йти вперед, слухаючи скрип осей, ревіння волів і дивлячись на їхні зади.

Ми мандрували. Я вигадував різні плани втечі й відкидав їх один за одним, але це лише розважало мене в дорозі й дозволяло зробити наступний крок. У руці я стискав гладке дерево шпигунської палиці, а приховане в ній залізо додавало мені сил.

Ми мандрували.

Углиб країни Півночі. Зневолені й продані, але ми йшли. У невідоме.