Непереможний

Гіпотеза Ляуди

Доктор Ляуда постукав у кабіну астрогатора. Увійшовши, побачив, що той щось креслить на фотограмометричній карті.

— Що там? — не піднімаючи голови, спитав Горпах.

— Я хотів вам щось сказати...

— Це терміново? Через п’ятнадцять хвилин маємо стартувати.

— Не знаю. Мені здається, я починаю розуміти, що тут відбувається... — сказав Ляуда.

Астрогатор відклав циркуль. Їх погляди зустрілися. Біолог був нітрохи не молодший за командира. Дивно було, що такому ще дозволяють літати. Видно, йому дуже на цьому залежало. На вигляд він нагадував радше старого механіка, ніж ученого.

— Так вам здається, докторе? Слухаю.

— В океані є життя, — сказав біолог. — В океані є, а на суходолі нема.

— Чому? На суходолі теж було життя, Баллмін знайшов його сліди.

— Так. Але їм понад п’ять мільйонів років. Потім усе, що жило на суходолі, було знищене. Те, що я скажу, звучить фантастично, астрогаторе, і в мене нема, власне кажучи, жодних доказів, але... це так. Уявіть, що колись, власне мільйони років тому, тут приземлилася ракета з іншої системи. Можливо, з району Нової.

Тепер він говорив швидше, але спокійно.

— Знаємо, що перед вибухом дзети Ліри шосту планету системи заселяли розумні істоти. В них була високорозвинена цивілізація технологічного типу. Припустімо, що тут приземлився їхній розвідувальний корабель і що трапилася катастрофа. Або ж скоївся інший нещасний випадок, унаслідок якого загинув увесь екіпаж. Якийсь вибух реактора, ланцюгова реакція... Так чи інакше, на кораблі, що сів на Реґіс, не залишилося на борту жодної живої істоти. Вціліли лише... автомати. Не такі, як наші. Не людиноподібні. Ліряни, вірогідно, також не були схожі на людей. Отож ці автомати, вцілівши, покинули корабель. То були високоспеціалізовані гомеостатичні механізми, здатні вижити у найтяжчих умовах. Вони вже не мали над собою нікого, хто б видавав їм накази. Та їхня частина, яка розумово була найподібнішою до лірян, можливо, хотіла відремонтувати корабель, хоча у виниклій ситуації це не мало сенсу. Але ви знаєте, як це буває. Ремонтний робот ремонтуватиме, що повинен, без огляду на те, потрібно це комусь чи ні. Але потім гору взяли інші автомати. Вони унезалежнилися від решти. Можливо, місцева фауна пробувала їх атакувати. Тут існували ящіркоподібні плазуни, значить, були й хижаки, а хижак певного типу атакує все, що рухається. Автомати почали з ними воювати й перемогли. До такої боротьби вони мусили пристосуватися. Перетворювалися так, щоб найкраще відповідати умовам, які панують на планеті. Ключовим моментом, на мою думку, було те, що згадані автомати могли продукувати інших, залежно від потреб. Отож, скажімо, для боротьби проти літаючих ящерів були потрібні літаючі механізми. Зрозуміло, я не знаю жодних конкретних деталей. Кажу це так, наче уявляю подібну ситуацію в умовах природної еволюції. Можливо, тут не було літаючих ящерів, може, були підземні гади, кротоподібні. Не знаю. Досить того, що з плином часу ті механізми, які існували на суходолі, ідеально пристосувалися до умов — і їм вдалося перемогти всі форми звіриного життя планети. Та й рослинного.

— І рослинного? Як ви таке поясните?

— Цього я добре не знаю. Я міг би висунути навіть кілька різних гіпотез, але волію не робити цього. Зрештою, я ще не сказав найголовнішого. За час свого перебування на планеті ті нащадки механізмів, після скількохсь сотень поколінь, перестали бути подібними на тих, які дали їм початок, тобто — на продукти лірянської цивілізації. Ви розумієте? Це означає, що розпочалася мертва еволюція. Еволюція механічних пристроїв. Що є головним принципом гомеостату? Вижити в мінливих умовах, навіть у найворожіших, у найтяжчих. Наступним формам цієї еволюції самоорганізованих металевих систем головна небезпека не загрожувала — принаймні з боку звірів чи місцевих рослин. Вони мусили здобути джерела енергії і матеріалів, з яких можна було виробляти запасні частини й наступні механізми. Отож, розвинули щось на зразок гірництва, шукаючи металеві руди.

Початково їхні нащадки, які прибули сюди на згаданому гіпотетичному кораблі, рухалися, безумовно, за допомогою променевої енергії. Але на Реґіс узагалі нема радіоактивних елементів. Отож джерела енергії для них не було. Тому мусили шукати інше. Очевидно, сталася гостра енергетична криза, і думаю, що саме тоді дійшло до взаємної боротьби між цими пристроями. Простіше, до боротьби за виживання, за існування. Адже саме в цьому полягає еволюція. У селекції. Пристрої, котрі в інтелектуальному плані стояли високо, але були нездатні вижити, скажімо, з огляду на розміри, які, своєю чергою, потребували значної кількості енергії, не могли витримати конкуренції з менш розвиненими, проте ощаднішими та значно продуктивнішими в енергетичному плані...

— Чекайте-но, пане. Відкиньмо фантастичність, але ж у еволюції, в еволюційній грі завжди виграє істота з розвиненішою нервовою системою, чи не так? У цьому випадку замість нервової була, скажімо, якась електрична, одначе принцип залишається той самий.

— Це так, астрогаторе, але тільки щодо однорідних організмів, які виникли на планеті природним шляхом, а не прибульців з інших систем.

— Не розумію.

— Просто біохімічні умови функціонування істот на землі є і завжди були майже однакові. Водорості, амеби, рослини, нижчі і вищі тварини збудовані з майже ідентичних клітин, мають сливе такий самий склад матерії — білковий — і, виходячи з такого однакового старту, диференціюючим чинником стає той, про який ви казали. Це не єдиний чинник, але так чи інакше — один із найважливіших. Одначе тут було інакше. Найрозвиненіші з механізмів, які приземлилися на Реґіс, черпали енергію з власних радіоактивних запасів, але простіші механізми, котрісь малі ремонтні системи, скажімо, могли діяти за допомогою батарей, що заряджалися сонячною енергією. Тому вони опинились у надзвичайно вигідній ситуації щодо інших.

— Але ті, що стояли вище, могли відібрати їхні сонячні батареї... Зрештою, куди заведе ця наша суперечка? Може, не варто дискутувати про таке, пане Ляуда.

— Ні, астрогаторе, це важлива справа, дуже важливий пункт. Бо, на мою думку, тут відбулася мертва, дуже своєрідна еволюція, започаткована винятковими умовами, котрі створив збіг обставин. Коротко кажучи, я вважаю: у цій еволюції перемогли пристрої, по-перше, які найефективніше зменшувалися, а по-друге — осілі. Ті перші дали початок так званим чорним хмарам. Упевнений, що це дуже малі псевдокомахи, які можуть об’єднуватися коли треба, скажімо, за спільними інтересами, у великі суперсистеми. Власне, у вигляді хмар. Так відбулася еволюція рухомих механізмів. Натомість осілі започаткували цей дивовижний ґатунок металевої веґетації, який ми повважали за руїни так званих міст...

— То ви гадаєте, це не міста?

— Звісно. Ніякі це не міста, а скупчення осілих механізмів, мертвих форм, здатних розмножуватися, котрі черпають сонячну енергію за допомогою своїх органів... ними, припускаю, є ті трикутні плитки...

— Отже, ви вважаєте, що це «місто» існує ще й тепер?

— Ні. Мені здається, що з якоїсь невідомої нам причини це «місто», чи радше цей «металевий ліс» програв боротьбу за існування і тепер є лише іржавими останками. Вижила тільки форма рухомих створінь, які опанували всі материки планети.

— Чому?

— Не знаю. Я вже пробував дивитися з різних боків. Можливо, протягом останніх трьох мільйонів років сонце Реґіс III холонуло швидше, ніж раніше, тому-то ці великі «організми» не могли вже отримувати від нього удосталь енергії. Та це лише туманні гіпотези.

— Припустимо, ви маєте рацію. Але як гадаєте: ті «хмари» мають якийсь командний пункт на поверхні чи в надрах планети?

— Думаю, нічого такого нема. Можливо, мікромеханізми самі стають таким пунктом, якимось «мертвим мозком», коли об’єднуються певним чином. Розділення може бути корисним для них. Перебуваючи в розрізнених роях, вони можуть завдяки цьому постійно бачити сонце або літати вслід за грозовими хмарами, бо, ймовірно, «комахи» черпають енергію з атмосферних розрядів. Але в момент небезпеки чи, радше, несподіваної зміни, що загрожує їхньому існуванню, вони об’єднуються...

— Одначе щось таки мусить спонукати до такого об’єднання. Зрештою, де під час «роювання» міститься незбагненно складна пам’ять про всю систему? Адже електронний мозок мудріший за всі свої елементи, Ляудо. Як же ці елементи, після розбирання цілості, можуть самі «встрибувати» у певні місця? Спочатку мав би виникнути план усього мозку...

— Не обов’язково. Досить, аби кожен елемент пам’ятав про те, з якими іншими він безпосередньо з’єднувався. Скажімо, елемент номер один має стикуватися з певними поверхнями шістьох інших, кожен із яких «знає» те саме про себе. Таким чином кількість інформації, що міститься в окремих елементах, може бути дуже незначною, але крім неї потрібна ще якась команда, певний сигнал, типу: «увага! небезпека», за яким усі входять до відповідних конфігурацій і моментально виникає «мозок». Та це лише примітивна схема, пане астрогаторе. Я припускаю, що справа значно складніша хоча б через те, що певні елементи, ймовірно, доволі часто зазнають знищення; це, однак, не може вплинути на функціонування всієї цілості...

— Гаразд. У нас нема часу, щоб далі обмірковувати такі деталі. Чи бачить пан якісь корисні для нас висновки зі своєї гіпотези?

— У певному сенсі так, але негативні. Мільйони років механічної еволюції породили явище, з яким людина в Галактиці досі не стикалася. Прошу звернути увагу на фундаментальне питання. Усі відомі нам машини слугують не самі собі, а комусь. Отож з погляду людини безглуздим є існування металевих заплутаних хащів Реґіс чи її залізних хмар — щоправда, такими ж «безглуздими» можна вважати, наприклад, кактуси в земній пустелі. Суть справи в тому, що вони чудово пристосувалися до боротьби з живими істотами. Мені здається, що ці створіння вбивали тільки на початку такої боротьби, коли суходіл роївся життям: витрачання енергії на вбивства виявилося невигідним. Тому вони застосовують інші методи, наслідком яких були і катастрофа «Кондора», і випадок Кертелена, й нарешті — знищення групи Реґнара...

— Що ж це за методи?

— Точно не знаю, в чому вони полягають. Можу лише сказати власну думку: casus[2] Кертелена — це знищення майже всієї інформації, яка міститься в мозку людини. Мабуть, і тварини. Звісно, скалічені таким чином живі істоти мають загинути. І це спосіб простіший, швидший і ощадніший, ніж убивство. Мій висновок, на жаль, песимістичний. І це ще надто м’яко сказано... Ми в ситуації значно гіршій за них, до того ж із кількох різних причин. По-перше, живу істоту набагато легше знищити, як механізм чи технічний пристрій. Далі, вони еволюціонували в таких умовах, що одночасно змагались із живими істотами, й зі своїми металевими «братами», розумними автоматами. Отож — вели війну на два фронти, борючись і з механізмами адаптаційних пристосувань живих істот, і з кожним проявом тямущості розумних машин. Результатом такої боротьби, що тривала мільйони років, має бути цей універсалізм і досконалість нищівних дій. Боюся, що ми здатні їх перемогти, лише повністю знищивши, а це майже неможливо...

— Ви так вважаєте?

— Так. Тобто, звісно, максимально сконцентрувавши засоби, можна б знишити всю планету... але ж це не є нашим завданням. Не кажучи вже про те, що в нас не вистачить сил. Ситуація справді делікатна, оскільки — так розумію — ми є вищими інтелектуально. Ці механізми, здається, не репрезентують якоїсь розумової потуги, просто вони ідеально пристосувалися до умов планети... до нищення всього, що розумне, і всього, що живе. Самі вони, натомість, є мертвими. Тому те, що для них іще нешкідливе, для нас може бути вбивчим.

— Але звідки у вас ця певність, що вони не мають розуму?

— Я міг би ухилитися, виправдатися незнанням, однак скажу панові, що коли я в чомусь і впевнений, то саме в цьому. Чому вони не виявляють інтелектуальної потуги? От! Якби вона в них була, то вони б уже розправилися з нами. Якщо ви окините думкою всі минулі події на Реґіс від часу нашого приземлення, то зауважите, що в усіх цих випадках нема якогось стратегічного плану. Вони атакують несистемно та непередбачено.

— Ну... а спосіб, яким вони перервали зв’язок між Реґнаром і нами, а потім напали на розвідувальні апарати?

— Та вони просто роблять те, що робили тисячі років! Адже ті вищі автомати, котрих уже винищили, напевно, зв’язувалися між собою саме за допомогою радіохвиль. Перешкоджання в такому обміні інформацією, переривання зв’язку було одним із їхніх перших завдань. Вирішення напрошувалося наче само собою, бо металева хмара екранує так добре, як ніщо інше на світі. А тепер? Що нам робити далі? Ми мусимо захищати себе й наші автомати, наші машини, без яких ми були б нічим — а вони, натомість, мають повну свободу маневру, мають на місці практично невичерпні джерела для самовідтворення, можуть розмножуватися, якщо ми знищимо їх частину, і при цьому всьому їм не завдадуть жодної шкоди засоби, скеровані проти життя. Украй потрібного стає наша найпотужніша зброя: удари антиматерією... але вразити всіх таким чином не вдасться. Ви зауважили, що роблять поцілені? Просто розсипаються... окрім того, постійно мусимо перебувати під захистом, що обмежує нашу стратегію, а вони можуть довільно подрібнюватися, переноситися з місця на місце... і якби їх розбили на цьому континенті, вони переберуться на інший. Але це, зрештою, не наше завдання — знищити їх усіх. Вважаю, «Непереможний» має відлетіти.

— Аж так!

— Так. Бо оскільки нашими противниками є творіння мертвої еволюції, продукти, очевидно, апсихічні, то не можемо розглядати проблему в категоріях помсти чи відплати за «Кондора», за долю його екіпажу. Це — як присудити океанові різки за те, що він утопив корабель і людей.

— Ви б мали слушність, якби справи були такими насправді, — сказав, устаючи, Горпах. Він сперся обома руками на покреслену карту. — Але це все-таки гіпотеза, а ми не можемо повернутися з гіпотезами. Нам потрібна певність. Не помста, а певність. Докладний діагноз, встановлення фактів. Якщо ми таке зробимо, якщо в контейнерах «Непереможного» матиму взірці цієї — цієї літаючої механічної фауни — якщо вона справді існує — тоді я справді визнаю, що нам тут нема чого більше робити. Тоді справою бази вже буде усталення подальшого типу дій. Правду кажучи, нема жодної гарантії, що ті створіння залишаться на планеті, може, вони розвиватимуться, аби врешті створити загрозу і космічному мореплавству в цьому районі Галактики.

— Навіть якби так і сталося, то не швидше, ніж за сотні тисяч, а радше — за мільйони років. Боюся, що ви, пане астрогаторе, усе ще міркуєте так, ніби ми протистоїмо віч-на-віч розумному противникові. Те, що колись було знаряддям істот мислячих, після їх зникнення стало самостійним і через мільйони років еволюціонувало до частини природних сил планети. Життя залишилося в океані, бо туди механічна еволюція не дісталася, але вона не дає доступу формам такого життя на суходіл. Цим пояснюється помірний відсоток кисню в атмосфері — його виділяють океанічні водорості — так само як і вигляд поверхні континентів. Планета є пустелею, бо ці пристрої нічого не будують, не мають жодної цивілізації, і взагалі не мають нічого, крім себе, не створюють ніяких цінностей; тому ми повинні трактувати їх як природну силу. Природа теж не творить ані оцінок, ані цінностей. Ці створіння просто є собою, існують і діють так, щоб це існування тривало...

— А як ви поясните загибель літаків? Вони ж були під захистом силового поля...

— Силове поле можна придушити іншим силовим полем. Зрештою, астрогаторе, щоб за частку секунди стерти всю пам’ять із мозку людини, слід моментально створити навколо її голови магнітне поле такої напруги, котру складно було б здобути навіть нам за допомогою засобів, що є на борту. Для цього годилися б якісь гігантські перетворювачі, трансформатори, електромагніти...

— І ви гадаєте, що в них усе це є?

— Та зовсім ні! Нічого в них нема. Вони просто є цеглинками, з яких у потрібну мить будують те, що треба. Надходить сигнал: «Загроза!» З’явилося щось, що спричиняє помітні зміни, наприклад зміни електростатичного поля... негайно летючий рій формує якийсь «хмаромозок», в котрому і прокидається колективна пам’ять: такі істоти вже були, несучи загрозу та загибель... Тож «комахи» повторюють «дідівський» спосіб дії...

— Гаразд, — сказав Горпах, який уже протягом певного часу не чув слів старого біолога. — Я відкладаю старт. Зараз скличемо нараду; я б волів не робити цього, бо пахне великою дискусією, розгоряться наукові пристрасті, але іншого виходу нема. Через півгодини в головній бібліотеці, докторе Ляуда...

— Хай мене переконають, що я помиляюсь, і тоді на борту з’явиться навсправжки задоволена людина... — сказав спокійно доктор і вийшов з каюти так само тихо, як увійшов.

Горпах випростався, підійшов до настінного інформатора й, натиснувши кнопку внутрішнього зв’язку, викликав по черзі всіх учених.

Як виявилося, більшість фахівців плекали подібні припущення, що й Ляуда; він лише був першим, хто сформулював їх так категорично. Суперечки розгорілися лише з приводу психічності чи апсихічності «хмари». Кібернетики схилялися радше до того, щоб визнати її мислячою системою, наділеною здатністю стратегічних дій. Ляуду гостро критикували; Горпах усвідомлював, що гарячковість цих нападів спровокувала не стільки гіпотеза доктора, скільки те, що він, не обговоривши її з колегами, звернувся відразу до нього. Попри тісноту стосунків, які пов’язували їх з командою, вчені, однак, становили на борту мовби «державу в державі» й дотримувалися певного неписаного кодексу поведінки.

Головний Кібернетик, Кронотос, запитав, яким чином, на думку Ляуди, «хмара», не маючи інтелекту, навчилася атакувати людей.

— Та це ж просто, — заперечив біолог. — Вона не робила нічого іншого протягом мільйонів років. Я маю на увазі перших жителів Реґіс. Це були тварини, які мали центральну нервову систему. Вони навчилися атакувати їх так само, як земна комаха атакує жертву. Вони роблять це з аналогічною точністю, як оса вміє вприснути свою отруту в коника чи жука. Це не інтелект, це інстинкт...

— А звідки вони знали, як атакувати літаки, котрі їм досі не траплялися?..

— Цього ми не можемо знати, колего. Вони воювали, як я вже казав, на два фронти. Із жителями Реґіс — живими — і також з мертвими, тобто з іншими автоматами. Ті автомати, зрозуміло, мусили використовувати різні види енергії для захисту й атаки...

— Але якщо серед них не було літальних...

— Я здогадуюся, що має на увазі доктор, — зауважив заступник ГК, Саураган. — Ті великі автомати, макроавтомати, зв’язувалися між собою задля кооперації, і найпростіше знищити їх — це ізолювати, розділити, тому найкращим способом стало блокування зв’язку...

— Ідеться не про те, чи можна з’ясувати окремі форми поведінки «хмари», не вдаючись до гіпотези про інтелект, — заперечив Кронотос, — оскільки для нас не діє бритва Окхема. Не наша справа, принаймні тепер, висувати гіпотезу, яка найчіткіше пояснить усе. Потрібна така гіпотеза, яка уможливить найбезпечнішу діяльність. Тому найдоцільніше визнати, що «хмара» може мати інтелект. Отож, готуючись до гіршого, діятимемо обережніше. Натомість якби ми, вслід за Ляудою, визнали, що хмара не має інтелекту, а насправді вона його мала б, то за таку помилку могли б заплатити страшну ціну... Кажу це не як теоретик, а передусім як стратег.

— Не знаю, кого ти хочеш перемогти — хмару чи мене, — спокійно відрізав Ляуда. — Я не висловлююся проти обережності, але хмара не має інтелекту іншого типу, ніж його має комаха, точніше, не так окрема комаха, як, скажімо, мурашник. Адже якби було інакше, ми б уже не жили.

— Доведи це.

— Ми не були для неї першим супротивником типу homo, оскільки вона вже мала з ним справу: нагадую, що перед нами тут був «Кондор». Отож, аби проникнути в глибину силового поля, цим мікроскопічним «мушкам» досить було залізти в пісок. Поле доходить лише до його поверхні. Вони знали силові поля «Кондора», отож могли навчитися атакувати таким чином. У той же час нічого такого вони не зробили. Тому-то — «хмара» є або дурнем, або діє інстинктивно...

Кронотос не хотів здаватися, але тут втрутився Горпах, пропонуючи відкласти подальшу частину дискусії. Він просив подати конкретні пропозиції, які б випливали з того, що встановлено з великою долею ймовірності. Ниґрен спитав, чи не можна було б екранувати людей, одягаючи їм металеві шоломи, які унеможливлюють дію магнітного поля. Фізики, однак, дійшли висновку, що це не дасть результату, бо дуже сильне поле утворить у металі силові завихрення, котрі розігріють шолом до високої температури. Коли почне пригрівати, не буде іншої ради, як зірвати його з голови, наражаючись на відомі наслідки.

Була вже ніч. Горпах в одному кутку зали розмовляв з Ляудою та лікарями; окремо зібралися кібернетики.

— Дуже дивно, що істоти з вищим інтелектом, ті макроавтомати, не перемогли, — сказав хтось. — Це був би виняток, що підтверджує правило: еволюція рухається в напрямку ускладнення, вдосконалення гомеостазу... Питання інформації, її використання...

— Ті автомати не мали шансу саме через те, що були вже від початку надто високорозвиненими й складними, — заперечив Саураган. — Такими їх зробили конструктори для полегшення співпраці з мислячими істотами, а коли ліряни зникли, вони залишилися мовби каліками, позбавленими командування. Натомість ті форми, з яких виникли нинішні «мушки» (я зовсім не стверджую, що вони існували вже тоді, навіть уважаю це винятком, вони, очевидно, виникли значно пізніше), ті форми були порівняно примітивні і тому мали перед собою багато шляхів розвитку.

— Може, був навіть вищий чинник, — докинув доктор Сакс, підійшовши до них. — Ми маємо справу з механізмами, а механізми ніколи не виявляють таких саморемонтних тенденцій, як живі тварини, жива тканина, котра сама відновлюється після скалічення. Макроавтомат, навіть якби міг відремонтувати інших, потребує для цього інструментів, цілого машинного парку. Отож вистачило відрізати їх від таких інструментів, щоб осліпити. Тоді вони стали жертвою, майже безборонною, для літаючих створінь, ушкодити які було значно складніше...

— Це надзвичайно цікаво, — раптом сказав Саураган. — Виходить, що автомати слід будувати цілком інакше, ніж робимо це ми. Аби вони були справді універсальними, слід брати за основу малі елементарні цеглинки, псевдоклітини, які можуть взаємозамінюватися.

— Не таке вже це й нове, — усміхнувся Сакс, — адже еволюція живих форм відбувається таким чином, і невипадково... Тому й те, що «хмара» складається з таких замінюваних елементів, напевно, не є випадковим... Це справа матеріалу: пошкоджений макроавтомат вимагає частин, витворити які може лише високорозвинена промисловість. Натомість конструкцію, складену з кількох кристаликів чи термісторів або інших простих ланок, можна й знищити, але це не завдасть відчутної шкоди, бо її негайно замінить один з мільярда подібних.

Зрозумівши, що тут небагато дочекається, Горпах покинув зібраних, які, мабуть і не зауважили цього, захопившись дискусією. Він пішов до рубки, щоб сповістити групу Рогана про гіпотезу «мертвої еволюції». Уже стемніло, коли «Непереможний» установив зв’язок із суперкоптером, що був у кратері. До мікрофона підійшов Ґаарб.

— Тут у мене лише семеро людей, — сказав він, — з них двоє лікарів з тими нещасними. Решта в даний момент сплять, окрім зв’язківця, який сидить зі мною. Так... Ми перебуваємо під повним силовим захистом. Але Роган ще не повернувся.

— Ще не повернувся?! А коли виїхав?

— Близько шостої вечора. Забрав шість машин і всіх інших людей... Ми домовилися, що він повернеться після заходу. Сонце зайшло десять хвилин тому.

— А ви маєте з ним радіозв’язок?

— Він зник годину тому.

— Ґаарбе! Чому ви негайно не сповістили мене?!

— Роган сказав, що зв’язок на якийсь час зникне, тому що вони в’їжджають в один із тих глибоких ярів, ви ж знаєте. Їх схили тут заросли тим металевим свинством, яке дає таке відбиття, що практично й мови немає, аби впіймати сигнал...

— Прошу негайно сповістити мене, коли Роган повернеться... він за це відповість... як так піде, ми швидко можемо втратити всіх...

Астрогатор іще говорив, коли його перервав вигук Ґаарба:

— Під’їжджають, астрогаторе! Бачу фари, піднімаються яром, це Роган... одна, дві — ні, тільки одна машина... зараз дізнаємося все...

— Чекаю.

Ґаарб, бачачи світло фар, котрі похитуючись над самою землею, щомиті вдаряли снопами у табір і знову ховались у складках місцевості, схопив ракетницю і двічі вистрелив угору. Ефект був чудовий: усі, хто спав, зірвалися на ноги; тим часом машина зробила півколо, зв’язківець на командному пункті відкрив прохід у силовій стіні, і крізь позначену блакитними вогниками смугу в’їхав транспортер, усіяний курявою, та застиг перед дюною, на якій стояв суперкоптер. Вражений Ґаарб упізнав у машині невеличку розвідувальну амфібію на три місця, котра слугувала для підтримки радіозв’язку. Разом з іншими, у світлі квапливо скерованих прожекторів, він побіг назустріч машині. Вона ще не зупинилась, як із люка вистрибнув чоловік у подертому комбінезоні. Обличчя мав таке вимазане брудом і кров’ю, що його не впізнали, аж доки не обізвався.

— Ґаарбе, — прохрипів бідолаха, хапаючи вченого за плече, і ноги його підкосилися.

Підбігли інші, підхопили товариша й загукали:

— Що трапилося?! Де інші?..

— Нема — вже — їх... нікого... — прошепотів Роган і знепритомнів, упавши на руки колег.

Близько дванадцятої ночі лікарям вдалося привести його до тями. Лежачи під алюмінієвим дахом барака, в кисневому наметі, він розповідав те, що за півгодини Ґаарб через телеграфіста передав «Непереможному».