Непереможний

«Непереможний»

Два перші всюдиходики з’їхали з пандуса на світанку. Тіньові схили дюн були ще чорні після ночі. Поле відкрилося, пропускаючи машини, і замкнулося, блимаючи синіми вогниками. На задній сходинці третьої машинки, під самим днищем крейсера, в комбінезоні, без шолома й захисних окулярів, лише з малою маскою кисневого апарата на вустах, сидів Роган, охопивши коліна схрещеними руками, бо так йому було зручніше стежити за рухом секундної стрілки.

У лівій горішній кишені комбінезона лежали чотири ампулки зі шприцами, у правій — пласкі прямокутники харчового концентрату, кишені на колінах заповнювали дрібні інструменти: променевий датчик, малий магнітометр, компас і мікрофотограметрична карта місцевості, не більша за листівку, яку можна було розглядати через сильну лупу. Був перепоясаний сувоєм найтоншої пластикової линви, а весь його одяг практично позбавили будь-яких металевих деталей. Сітки з дротиків, схованої у волоссі, він зовсім не відчував — хіба що спеціально ворушив шкірою голови. Не чув також наявності струму в цих дротиках, але міг перевірити дію мікропередавача, зашитого в комір, приклавши до цього місця палець: твердий циліндрик періодично здригався, і його пульс можна було відчути на дотик.

На сході з’явилася червона смуга, і вже прокидався вітер, підрізаючи піщані верхівки дюн. Низька пилка кратера, що позначала лінію обрію, здавалося, поволі занурювалась у все яскравішу червінь. Роган підняв голову: його мали позбавити двостороннього зв’язку із кораблем, бо працюючий передавач негайно видав би його присутність. Але у вусі стирчав не більший за вишневу кісточку приймальний апаратик; «Непереможний» міг — принаймні час від часу — посилати йому свої сигнали. Якраз тепер апаратик заговорив, і це звучало так, ніби обізвався голос усередині його голови.

— Увага, Рогане. Це Горпах... Носові датчики фіксують зростання магнітної активності. Очевидно, всюдиходики вже під хмарою... Висилаю зонд...

Роган дивився в небо, що ставало все світлішим. Він не зауважив самого старту ракети, яка злетіла несподівано вертикально вгору, тягнучи за собою ледь помітну смугу білого диму, що зачепився за верхівку корабля, і помчала з шаленою швидкістю на північний схід. Минали хвилини. Вже половина важкого сонячного диска, наче гарбуз, сиділа на вінчику кратера.

— Невелика хмара атакує першу машину... — пролунав голос у його голові. — Друга поки що йде без перешкод... Перша наближається до скельного проходу... Увага! Цієї миті ми втратили контроль над першою. Так само й візуальний — її вкрила хмара. Друга підходить до повороту біля сьомого звуження... її не атакують... Почалося! Ми втратили контроль над другою, її вже вкрили... Рогане! Увага! Твоя машинка рушить за п’ятнадцять секунд — відтепер ти діятимеш на власний розсуд. Умикаю стартовий автомат — з Богом...

Несподівано голос Горпаха віддалився. Його замінило механічне клацання, що відраховувало секунди. Роган сів зручніше, вперся ногами, просунув рамено через електричну петлю, прикріплену до верхнього поруччя всюдиходика. Легка машина раптом здригнулася і плавно рушила вперед. Горпах тримав усіх людей усередині корабля. Роган був майже вдячний йому за це, бо не зніс би жодних прощань. Приторочений на сходинці верткого всюдиходика, він бачив лише величезну колону «Непереможного», що поступово зменшувалася; синій відблиск, який коротко замиготів на узбіччях дюн, сказав йому, що машина саме перетинає межу силового поля. Одразу ж після цього швидкість зросла, і руда хмара, піднята гумовими колесами, заступила весь обрій; він ледве бачив над нею просвіт неба. Це було не надто приємно — міг зазнати атаки, навіть не знаючи, коли. Отож, замість сидіти, як планувалося, він повернувся, устав і, тримаючись за поруччя, їхав стоячи на сходинці. Завдяки цьому міг дивитися поверх плаского даху автоматичної машини. Споглядав пустелю, що бігла навпроти. Всюдиходик ішов з максимальною швидкістю, часом підскакуючи у повітря, так що Роган мусив з усієї сили притискатися до його обшивки. Двигун працював майже нечутно, лише вітер свистів навколо голови, піщинки разили очі, а з обох боків машини здіймалися фонтани піску й утворювали непроникну стіну, отож Роган навіть не знав, коли вони опинилися за межами кратера. Мабуть, всюдиходик проскочив по одному з піщаних схилів його північного краю.

Несподівано Роган почув усе голосніший співучий сигнал; це працював передавач телезонда, вистреленого на таку висоту, що він не міг знайти його в небі, хоча й напружував зір. Той мусив піднятися дуже високо, аби не привернути уваги хмари, а водночас наявність зонда була необхідною — інакше корабель не міг би керувати рухом всюдихода. На тильну стінку машини спеціально вивели лічильник кілометражу — для полегшення орієнтації. Досі він проїхав дев’ятнадцять кілометрів і щомиті чекав появи перших скель. Але низький сонячний диск, який доти був з правого боку від нього і ледь червонів крізь збиту куряву, трохи пересунувся назад. Отже всюдиходик повертав наліво — Роган марно намагався оцінити, чи перебіг цього маневру узгоджується з попередньо накресленим курсом, а чи є більшим; це б означало, що в рубці помітили якийсь непередбачуваний маневр хмари і прагнуть запобігти небезпеці. За якусь мить сонце зникло за першим пологим скелястим гребенем. Потім знову з’явилося. У скісному освітленні краєвид виглядав диким і не схожим на той, який запам’ятався йому з останньої поїздки. Щоправда, тоді Роган оглядав місцевість з більшої висоти, з башточки транспортера. Раптом всюдиходиком почало кидати так немилосердно, що Роган кілька разів боляче вдарився грудьми об метал. Він мусив напружити всі сили, щоби шалені стрибки, яких не амортизували навіть гумові колеса, не скинули його з вузької сходинки. Колеса танцювали на каменюках, викидаючи високо у повітря щебінь, який з шумом летів униз по схилу; часом колеса завивали, буксуючи. Роганові здавалося, що ця пекельна їзда мала бути помітною на кілометри навколо, він почав задумуватися, чи не зупинити машину — трохи нижче плечей перед ним стирчала рукоятка виведеного назовні гальма — і зіскочити. Але тоді його б чекала багатокілометрова піша мандрівка, а це, своєю чергою, зменшило б і так мізерні шанси швидко добратися до мети. Заціпивши зуби, спазматично тримаючись за поруччя, котрі вже не видавалися йому такими надійними, як перше, Роган дивився примруженими очима над плоским чолом машини вгору схилу. Спів радіозонда часом стихав, однак апарат і надалі тримався над ними, тимчасом як всюдиходик спритно маневрував, оминаючи нагромадження каменюк, іноді нахилявся, пригальмовував і знову мчав на всю потужність під гору.

Лічильник показував 27 подоланих кілометрів. Накреслена на карті дорога налічувала 60, але насправді вона мала бути довшою, хоча б із огляду на невпинні зигзаги й повороти. Тепер від піску не лишилося й сліду; сонце, величезне, майже холодне, висіло тяжко і мовби грізно, усе ще торкаючись диском скелястої пилки. Машина, смикаючись, мов у лихоманці, запекло дерлася осипом, інколи сповзаючи разом із лавиною каміння, покришки вили й свистіли, безсило дряпаючи камінь на усе крутішому схилі. 29 кілометрів — крім співучого сигналу зонда — він не чув нічого. «Непереможний» мовчав; чому? Роганові здавалося, що окреслене чорнуватими лініями невиразне урвище, яке він бачить під червоним сонцем, є верхнім краєм яру, в котрий має зійти, але не тут, а значно вище, з півночі.

30 кілометрів. Поки що він не бачив ані сліду чорної хмари. Вона, очевидно, вже мала розправитися з обома висланими машинами. Чи просто покинула їх, удовольнившись тим, що відрізала від корабля, заблокувавши зв’язок? Всюдиходик кидався, мов навіжений звір; моментами гуркіт двигуна, що працював на максимальних обертах, стояв пасажирові в горлі. Темп усе спадав, однак він і так рухався на диво добре; може, слід було використати всюдихід на повітряній подушці? Але та машина була надто великою і тяжкою, окрім того, про це не варто й думати, якщо вже нічого не можна змінити...

Роган хотів глянути на годинник. Але не міг цього зробити — руку ні на мить не вдалося піднести до очей. Він намагався зігнутими колінами гасити жорсткі удари, від яких нутрощі підкидало вгору. Несподівано перед машини піднявся — і її стрімголов понесло вбік та вниз, гальма зойкнули, але щебінь уже летів з усіх сторін, дзвінко торохкочучи по плитах тонкої броні. Всюдиходик конвульсивно повернув, його закинуло, якусь мить він ішов боком по смузі осипу, врешті завмер...

Машина поволі вирівнялася і знову вперто поповзла ущелиною вгору. Тепер він уже бачив яр. Упізнав його по чорнуватих, схожих на ялівець, плямах огидних хащів, що укривали стрімкі скелі. Від берегів ущелини його відділяло десь півмилі, 34 кілометри...

Схил, який ще треба було подолати, виглядав як суцільне море хаотично нагромаджених брил. Здавалося неможливим, аби машина знайшла серед них дорогу. Він уже перестав вдивлятись у можливі проходи, оскільки й так не мав впливу на керування маневрами. Старався радше не спускати очей зі скель, що оточували ущелину. Звідти щомиті могла виповзти чорна хмара.

— Рогане... Рогане...Рогане... — почув він несподівано. Серце забилося швидше, бо впізнав голос Горпаха.

— Очевидно, всюдиходик не довезе тебе до мети. Звідси ми не годні оцінити нахил яру з достатньою точністю, але здається, що можеш проїхати ще якихось п’ять-шість кілометрів — коли машина зупиниться, муситимеш іти далі пішки... Повторюю...

Горпах повторив іще раз. «Максимум 42-43 кілометри... Мені залишиться близько сімнадцяти — в такій місцевості це щонайменше чотири години, якщо не більше, — блискавично підрахував Роган. — Та, може, вони помиляються, може, всюдиходик пройде...»

Голос затих, і знову залунали ритмічні та мелодійні сигнали зонда. Роган закусив нагубник маски, бо той натирав внутрішню поверхню губ при раптових струсах машини. Сонце вже не торкалося найближчої гори, але й не піднімалося. Перед його очима миготіли більші й менші брили, скельні плити, часом потрапляв у їхню холодну тінь, машина ішла тепер значно повільніше; звівши погляд, він побачив маленькі перисті хмарки, що танули в небі. Там світилося кілька зірок. Несподівано із машиною сталося щось дивне, її тильна частина присіла, передня піднялася... якусь мить вона вся тремтіла, мов кінь, що став на диби... Ще секунда — і всюдихід перекинувся б, поховавши під собою Рогана, якби той різко не відскочив. Упав на коліна й руки, відчувши крізь грубі захисні рукавиці й наколінники болісний удар, зо два метри просунувся осипом, але врешті зупинився. Всюдиходик ще раз верескнув колесами і застиг.

— Увага... Рогане... Це 39-й кілометр... Машина далі не пройде — мусиш іти пішки... Зорієнтуєшся на карті. Машина залишиться тут — на випадок, якби ти не міг повернутися інакше... Ти — на перехресті координати 46 і 192...

Роган помалу звівся на ноги. Усі м’язи боліли. Але важко було пройти лише перші кроки; далі він розійшовся. Хотів якомога швидше віддалитися від застиглого між двома скельними порогами всюдихода. Під великою брилою він сів, витягнув із кишені карту та спробував зорієнтуватися. Це було непросто. Врешті таки визначив своє положення. Від горішнього краю ущелини його відділяв якийсь кілометр по прямій, але в цьому місці не можна було й мріяти про те, аби зійти вниз; стіни суцільним шаром укривали металеві хащі. Отож Роган пішов угору, весь час міркуючи, чи не варто спробувати зійти на дно яру ближче, ніж у визначеному місці. До нього мав би йти принаймні чотири години. Навіть якби вдалося повернутися всюдиходом, треба було розраховувати на ще п’ять годин зворотної дороги; а скільки часу мав зайняти тільки спуск в ущелину, не кажучи вже про пошуки? Раптом увесь план видався йому позбавленим краплі здорового глузду. Це був просто настільки ж марний, наскільки й героїчний жест, яким Горпах, жертвуючи ним, міг заспокоїти власне сумління. Якусь мить Роган відчував таку лють за те, що дав себе намовити, мов якийсь шмаркач, адже астрогатор усе запланував наперед, — що майже не бачив нічого навколо. Помалу охолонув. «Цього вже не повернеш, — повторював про себе, — буду пробувати. Якщо не вдасться зійти, якщо не знайду нікого до третьої, повернуся».

Було п’ятнадцять хвилин по сьомій. Роган намагався ступати довгими й розміреними кроками, але не дуже швидко, бо при зусиллі споживання кисню різко зростало. На кисті правої руки він закріпив компас, аби не збитися з обраного напрямку. Однак кілька разів довелося обходити розщелини з вертикальними стінками. Тяжіння на Реґіс було значно меншим, аніж земне, це давало принаймні видимість свободи рухів навіть у такому складному терені. Сонце піднімалося. Слух, звичний до постійного акомпанементу всіх тих звуків, якими, мов охоронним бар’єром, у попередніх подорожах Рогана оточували машини, був ніби голий та особливо гострий. Час від часу він чув лише ритмічний, значно слабший, ніж раніше, спів зонда, натомість кожний подув вітру, роздертого скельними вістрями, роз’ятрював увагу розшукувана, бо здавалося, що в ньому він чує слабкий відгомін, колись добре відомий, а тепер забутий.

Роган поволі звикав до походу, і завдяки цьому думки його полинули вільніше. Отож, крокував собі, автоматично ступаючи з каменя на камінь. У кишені мав крокомір; не хотів дивитися на його циферблат надто рано, постановив зробити це аж за годину. Однак не витримав і витягнув схожий на годинника прилад раніше. Його спіткало болісне розчарування: не подолав і трьох кілометрів. Висота робила своє, він тратив значно більше зусиль, і це сповільнювало ходу. «Отже, не три й не чотири години, а принаймні шість...» — подумав собі. Витягнув карту, присів та зорієнтувавсь на ній удруге. Горішні краї ущелини виднілися за сімдесят чи вісімдесят метрів на схід, увесь час він рухався більш-менш паралельно до її напрямку. В одному місці чорні хащі схилу розділяв тонкий, в’юнкий прохід: мабуть, долина висохлого струмка. Роган намагався оглянути це місце. Присівши, чуючи пориви вітру, що свистів над головою, він пережив мить вагання. Ніби не знаючи ще, що зробить, устав, механічно сховав карту в кишеню й почав іти під прямим кутом до напрямку попереднього маршруту, рушивши, таким чином, до крутого обриву.

Роган наближався до мовчазних, пошарпаних скель так, ніби будь-якої миті земля мала запастися під ним. Огидний страх стискав серце. Та він ішов далі, так само розмахуючи руками, які здавалися жахливо порожніми. Раптом затримався й поглянув униз, на пустелю, де стояв «Непереможний». Він не міг його побачити, корабель був за видноколом. Добре знав це, але вдивлявся у рудувате на обрії небо, яким поволі пливли клуби хмар. Спів зонда став таким слабким, що подорожній не був певен, чи це йому не вчувається. Чому «Непереможний» мовчав?!

«Тому, що не може вже нічого тобі сказати», — розрадив самого себе. Верхівки скель нагадували гротескні, роз’їдені ерозією статуї. Ущелина відкрилася перед ним, наче величезний рів, сповнений тіней, промені сонця не досягали ще й до середини укритих чорним стін. Де-не-де крізь щіткоподібні хащі пробивалися білі, наче вапняні, голки. Одним поглядом він окинув увесь величезний простір, аж до кам’янистого дна, віддаленого по вертикалі на півтора кілометра, і відчув себе таким нараженим на удар, таким безборонним, що інстинктивно присів, аби припасти до каменів і стати ніби одним із них. Це не мало сенсу, адже йому не загрожувало виявлення. Те, чого мав боятися, не мало очей. Лежачи на ледь нагрітій кам’яній плиті, Роган дивився униз. Фотограметрична карта доволі точно відображала район ущелини, але це мало що давало, бо місцевість була змасштабована з висоти пташиного польоту, тобто надмірно зменшена по вертикалі. Про те, аби спуститися вузеньким проміжком між двома площинами чорних хащів, не було й мови. Не двадцяти п’яти, а принаймні стометрову линву він мав би мати, окрім того, потрібні були якісь гачки, молоток, а в Рогана не було нічого такого. Він не був готовий лазити скелями. Спочатку ця вузенька розщелина опускалася досить положисто, далі ставала стрімкішою, зникала з очей під навислим виступом стіни і з’являлася далеко внизу, видніючись уже крізь синювату імлу повітря. У голові майнула ідіотська думка: що, якби він мав парашут...

Роган уперто вдивлявся у схили по обидва боки від місця, у якому лежав, утиснувшись під велику брилу, схожу на гриб. Щойно тепер відчув, що з великої пустки, відкритої перед ним, струменить лагідний потік теплого повітря. І справді — обриси протилежного схилу ледь тремтіли. Гущавина була акумулятором сонячних променів. Переводячи погляд на південний захід, Роган знайшов вершини шпилів, основа яких становила скельну браму, місце катастрофи. Він не впізнав би їх, аби не те, що на відміну від усіх інших скель ці були зовсім чорні й лисніли, наче вкриті товстим шаром полива — їхній верхній ярус мусив кипіти під час битви «Циклопа» з хмарою... Але зі своєї позиції Роган не міг помітити ні транспортерів, ні навіть слідів атомного вибуху на дні ущелини. Він лежав, і раптом його охопив розпач: він мусив зійти туди, вниз, а дороги не було. Замість полегшення, що тепер може повертатися і сказати астрогаторові — я зробив усе можливе, його пройняла рішучість.

Подорожній устав. Якийсь порух у глибині ущелини, зауважений кутиком ока, мимохіть змусив його знову припасти до каменів, однак Роган швиденько підвівся. «Коли я щомиті падатиму пляцком, небагато зроблю...» — подумав він. Тепер ішов гребенем, шукаючи проходу; кожні кількасот кроків нахилявся в безодню і бачив усе ту ж картину — там, де схил був пологим, його обліплювали чорні хащі, а де їх не було, підносився вертикально. Камінь вискочив йому з-під ноги і покотився вниз. За собою потягнув інші; невелика лавина, гуркочучи, із силою вдарила у кошлату стіну за якихось сто кроків під Роганом; звідти виповзла смуга диму, що виблискував під сонцем, розгорнулася в повітрі та якусь мить висіла, ніби видивляючись, а він ледь не вмер. За добру хвилину вона порідшала і беззвучно розчинилася в блискучих хащах.

Доходила дев’ята, коли, визирнувши з-за котроїсь уже брили, він помітив унизу, на самому дні долини — вона тут значно розширювалася — світлу рухому плямку. Тремтячою рукою витягнув із кишені малу складану підзорну трубу і підніс її до очей...

Це була людина. Збільшення було надто малим, аби розпізнати її обличчя — але він чудово бачив невпинні рухи ніг. Людина йшла поволі, ледь накульгуючи, ніби тягнучи скалічену стопу. Чи мав її покликати? На це не зважився. Хоча спробував: звук із його горла не видобувся. Роган ненавидів себе за цей проклятий страх. Знав лише, що тепер уже точно не повернеться. Він добре запам’ятав місця, якими той далекий проходив. Тож почав рухатись угору чимраз ширшої долини, до білуватих стіжків осипу, а потім — бігти в тому ж напрямку. Роган перестрибував через брили та зяючі розщелини, аж видих, що свистав у загубнику, почав його душити, а серце мало не вискакувало із грудей. «Це шаленство, так не можна...» — думав безпорадно. Затримався, і саме в ту мить перед ним гостинно відкрився широкий жолоб. Нижче його з обох боків виднілися чорні хащі. Донизу схил крутішав... може, там був звис?

До дії змусив годинник: було майже пів на десяту. Роган почав спускатися, спочатку обличчям до безодні, далі повернувся, коли схил зробився надто крутим, сходив, допомагаючи собі руками, крок за кроком; чорні хащі були близько, здавалося, вони дивляться нерухомим, мовчазним поглядом. У скронях стугоніло. Він затримався на скельному пласті, який ішов навскіс, устромив лівого черевика між ним та іншим пластом і глянув униз. За якихось сорок метрів нижче побачив широкий карниз, від якого спускалося виразне, голе скельне пасмо, що височіло над мертвими кінцями чорних кущів. Але від цього рятівного карниза його відділяла порожнеча. Глянувши вгору, Роган зміркував, що спустився вже на добрих двісті метрів, а може, й більше. Удари власного серця, здавалося, лунали у повітрі. Він кілька разів моргнув. Помалу, автоматичними рухами почав розкручувати линву. «Може, не будеш таким шаленцем...» — промовило щось у ньому. Посуваючись боком униз, дістався до найближчого корча. Його гострі паростки були вкриті патиною іржі, котра від дотику диміла. Торкнувся куща, сподіваючись невідомо чого. Але нічого не сталося. Почувся лише сухий, скрипучий шелест. Потягнув сильніше, кущ виглядав надійно, закинув линву при основі, ще раз потягнув... У несподіваному нападі сміливості обмотав основу другого і третього куща, напружився і смикнув з усіх сил. Вони трималися міцно, вчепившись у розщелини скелі.

Роган почав спускатися; спочатку іще міг перекидати частину ваги тіла на скелю, завдяки тертю підошов, та відразу захитався й завис. Чимраз швидше пропускав линву під коліном, гальмуючи її рух правим раменом, доки, уважно вдивллючись униз, не приземлився на карнизі. Тепер спробував звільнити линву, тягнучи її за один кінець. Корчі не пускали. Потягнув кілька разів. Вона зачепилася. Тоді він сів на карниз, звісивши ноги обабіч і потягнув усім тілом. Раптом з їдким свистом линва злетіла в повітря і ляснула його в плечі. Роган увесь затремтів. Потім сидів кілька хвилин, бо ноги надто вгиналися, щоб почати дальшу мандрівку. Натомість побачив постать того, хто йшов унизу. Вона вже здавалася трохи більшою. Роган здивувався, що постать така світла; було також щось незвичне у формі голови, точніше — в тому, чим вона покрита.

Він помилився б, уважаючи, що найгірше вже лишилося позаду. Правду кажучи, то й не думав про це. Лише мав надію, однак, як виявилося, хибну. Подальша дорога була значно легшою технічно, але мертві, хрусткі від іржі кущі поступилися місцем чорним, що виблискували, ніби жирні, дротяним клубкам, усипаним, наче дрібними плодами, тими потовщеннями, котрі Роган одразу впізнав.

Час від часу з них виривалися, слабко вистрілюючи, димки, кружляли в повітрі, і тоді він завмирав — не надовго, інакше б ніколи не міг дістатися до дна ущелини. Якийсь час посувався боком, мов вершник на коні, потім гряда стала ширшою та не такою стрімкою, отож уже міг сходити нею, хоча й не без труднощів, підпираючись руками, але майже не усвідомлював ці чергові етапи свого довгого спуску, оскільки всю увагу скеровував водночас на обидва боки. Іноді Роган проходив так близько від кущів з роями комах, що їхні дротяні пучки терлися об складки комбінезона. Та жодного разу смужки, що пропливали вгорі й вигравали іскрами в сонячному промінні, не наблизилися до нього. Коли нарешті став на осипі, за якихось кількасот кроків від дна, що біліло сухими, мов кістки, каменюками, була вже майже дванадцята.

Роган опустився нижче смуги чорних кущів; схил, із якого зійшов, до половини освітлювало високе сонце. Тепер він міг оцінити розміри подоланого шляху, та навіть не глянув позад себе. Побіг униз, намагаючись якнайшвидше переносити вагу тіла з ноги на ногу, з каменя на камінь, однак величезна маса хиткого осипу, шурхочучи, почала сповзати разом із ним та гриміла все голосніше. Аж раптом, уже зовсім близько від висохлого струмка, щебінь розсунувся під ним — і, падаючи, з кисневою маскою, що з’їхала набік, він з розмаху пролетів кільканадцять метрів. Та вмить зірвався на ноги, щоб бігти, незважаючи на забиття, бо боявся, що той, котрого угледів згори, зникне з очей — обидва схили, а особливо протилежний, чорніли отворами численних печер.

Саме у цей момент Роган відчув якусь загрозу і перш ніж її усвідомив, знову кинувся на гостре каміння та застиг, розпростерши руки. Його вкрила легка тінь, що впала з висоти, й у наростаючому гудінні, котре поширювалося монотонно, охопивши всі регістри, — від свисту аж до басової ноти, людину оточив чорний, безформний клубок. Може, треба було заплющити очі, але не зробив цього. Майнула остання думка: чи той апаратик, зашитий у комбінезон, не пошкодило при раптовому падінні. Потім Роган занурився в непритомність, яку, мабуть, сам собі навіяв. Він навіть не повів зіницями, однак бачив, як схожа на мурашник хмара зависла над ним, як випускає униз щупальце, що ліниво звивається, узрів зблизька його кінець — він виглядав, як закінчення чорнильної-блискучої лійки. Шкірою голови, щоками, усім обличчям відчув тисячний, теплуватий дотик повітря, мовби підроблений на мільйони часточок тиск. Щось ковзнуло комбінезоном на грудях, його оточила майже цілковита темрява. Раптом гнучка, як мініатюрна повітряна труба, відрога знову повернулась у хмару. Дзижчання стало гострішим. Від нього ламало зуби, віддавало десь під черепом. За якусь мить звуки послабшали. Хмара пішла майже вертикально вгору, перетворюючись на чорну імлу, котра розходилася від одного до другого схилу, розпалася на окремі клубки, що оберталися, вповзла у нерухоме хутро хащів і зникла.

Роган іще довго лежав нерухомо, наче мертвий. Майнула думка, що це вже все. Що може вже не знатиме ані ким є, ані звідки тут узявся, ані що має зробити, і від цієї думки його охопив такий страх, що раптом сів. Нараз захотів сміятися. Адже якщо міг так думати, значить — уцілів, значить — хмара не завдала шкоди, він обдурив її. Роган намагався зупинити цей лоскотливий кахетинський сміх, що наростав у горлі й починав, притуплений, трясти усім тілом. «Це просто істерика», — подумав, устаючи з колін. Він уже майже заспокоївся, принаймні так собі вирішив. Поправив кисневу маску й прозирнувся. Чоловіка, якого бачив згори, не було. Але почув його кроки. Той мусив минути його і зникнути за перевернутою скелею, що виступала до середини дна ущелини. Побіг за ним. Відлуння кроків невідомого ставало дедалі ближчим і на диво гучним. Так, ніби той ішов у залізних черевиках. Роган біг, відчуваючи, як біль прошиває ногу від кісточки до коліна. «Мабуть, скрутив її», — подумав, розпачливо вимахуючи руками. Йому знову бракувало повітря: вже майже задихався, коли побачив його. Той ішов просто вперед великими механічними кроками, ступаючи з каменя на камінь. Близькі поверхні скель лунко повторювали його виразні кроки. І раптом Роган зрозумів. Це був робот, а не людина. Один з арктанів. Він зовсім не думав про їхню долю, про те, що сталося з ними після катастрофи; вони перебували в середньому транспортері, коли напала хмара. Роган уже був за кількадесят кроків від аркана. Тепер він зауважив, що ліве плече робота безсило звисає після удару, а його колись блискучий, випуклий панцер вкривають подряпини і вм’ятини. Розчарування було великим, однак за хвилину Роганові стало якось веселіше від думки, що в подальших пошуках матиме хоча б такого товариша. Хотів було покликати робота вигуком, але чомусь стримався. Отож прискорив крок, оминув аркана й зупинився, чекаючи, на його шляху. Проте гігант заввишки два з половиною метри мовби й не помітив людини. Зблизька Роган зауважив, що в нього розтрощена частина радарної антени, трохи схожої на миску, а в місці, де раніше містився об’єктив лівого ока, зяє отвір з нерівними краями. Попри все — робот ішов цілком упевнено на своїх величезних ступнях, лише трохи закидаючи лівою. Роган покликав його, коли їх розділяло вже кілька кроків, однак машина сунула просто на нього, наче сліпа, тому людина в останню мить мусила зійти з дороги. Він підбіг до робота удруге й хотів схопити його за металеву лапу, але той вирвався байдужим і ковзким рухом та прямував далі. Роган зрозумів, що й цей арктан став жертвою атаки й на нього не можна розраховувати. Однак йому чомусь було прикро полишити безпорадну машину напризволяще, крім того, стало цікаво, куди ж власне іде робот, бо той простував, вибираючи по-можливості рівну дорогу, так ніби рухався до обраної мети. Після коротких роздумів, за час яких робот віддалився на кільканадцять метрів, Роган врешті подався його слідами. Той дійшов до підніжжя осипу й закрокував по ньому, не звертаючи жодної уваги на потоки камінців, що вилітали з-під його широких ступнів. Так він здерся чи не до середини зони осипу, тоді раптом упав, з’їхав униз, все ще перебираючи в повітрі ногами, що за інших обставин могло б викликати сміх у спостерігача. Потім арктан підвівся і знову почав своє сходження. Роган різко повернув і пішов геть, але ще довго чув шум камінців і ритмічні, важкі металеві кроки, які довгою луною відбивалися від скельних стін ущелини.

Тепер він ішов швидко, бо й шлях по пласких брилах, що лежали на дні потоку, був відносно рівним і плавно знижувався. Хмари не було й сліду, лише часом ледь помітне тремтіння повітря над схилами свідчило про активність, яка вирувала у чорних хащах. Так він дійшов до найширшої частини ущелини, яка тут переходила в долину, оточену похилими скелями. За якихось два кілометри була скельна брама, місце катастрофи. Щойно тепер зрозумів, як йому бракуватиме ольфактометричного датчика, котрий міг би допомогти в шуканні людських слідів, однак цей апарат був надто важким для пішого. Тому мусив обходитися без нього.

Роган зупинивсь і пильно оглянув скелі. Про те, щоби хтось міг ховатись у металевих хащах, не могло бути й мови. Залишалися тільки гроти, печери й котловини у скелях, яких зі свого місця він нарахував чотири; те, що було всередині, закривали від його погляду високі пороги з вертикальними стінами. Долати такі перешкоди було неймовірно важко, тому Роган вирішив спочатку по черзі зазирати у гроти. Ще раніше, на борту, він обмірковував з лікарями і психологами, де слід шукати зниклих, тобто де вони могли б сховатися. Але, в принципі, ця нарада дала небагато, бо поведінка людини, враженої амнезією, була непередбачуваною. Те, що зниклі вчотирьох віддалилися від інших людей Реґнара, свідчило, що їх активність інакша, відмінна від інших. До певної міри й те, що сліди цих чотирьох аж до останнього поміченого місця не розійшлися, дозволяло розраховувати на відшукання усіх разом. Звісно, якщо вони взагалі були живими і якщо вище від скельної брами не порозходилися в різні боки.

Роган по черзі обшукав два малі й чотири більші гроти, входи у які були менш-більш доступними й потребували лише кількох хвилин безпечного підйому по великих скісних скельних плитах. В останньому з цих гротів він наткнувся на частково затоплені водою металеві рештки, котрі спочатку видалися скелетом другого аркана, одначе вони були страшенно старі й не скидалися на жодне з конструктивних вирішень, які міг пригадати. У мілкому озерці, видному завдяки тому, що трохи денного світла відбивалося від гладкого, мовби відполірованого склепіння, лежала дивовижна подовгаста конструкція, трохи схожа на хрест п’ятиметрової довжини; бляха, що вкривала її ззовні, давно розпалася й утворила на дні змішаний зі шлаком рудуватий від іржі мул. Роган не міг дозволити собі довго роздивлятися незвичну знахідку, котра, можливо, була залишками якогось із макроавтоматів, знищених хмарою, що перемогла у мертвій еволюції. Він лише зафіксував у своїй пам’яті цю форму, приблизні обриси якихось сполучень і прутів, які слугували радше для латання, аніж для ходіння; однак годинник диктував чимраз більший поспіх, тому, не зволікаючи, Роган узявсь обшукувати наступні печери. Їх було надто багато. Деякі виднілися із дна долини, як заповнені чорнотою вікна у високих скельних стінах, а їх галереї та підземні коридори, часто затоплені водою, не раз вели до вертикальних криниць і сифонів з крижаними дзвінкими струмками. Проте спускалися так круто, що Роган боявся в них заглиблюватися. Зрештою, в нього був лише невеликий ліхтарик, який давав досить слабке світло, особливо нікчемне у великих гротах з високим склепінням і багатьма поверхами, бо й такі трапилися кілька разів. Урешті, вже падаючи від утоми, він сів на величезному, нагрітому сонячними променями пласкому камені біля виходу з печери, яку щойно обшукав, і почав жувати плитки пресованого концентрату, запиваючи суху їжу водою з потічка. Іноді йому здавалося, що чує шум від наближення хмари, але це, мабуть, був лише відголос сізіфових зусиль згаданого аркана, що долинав з горішньої частини ущелини. Споживши свої скупі припаси, Роган трохи повеселів. Найдивнішим для нього було те, що все менше зважав на грізне сусідство — чорні хащі вкривали усі схили, як безкрайнє море.

Роган зійшов з підвищення перед печерою, на якому зупинявся, і цієї миті узрів щось на кшталт тонкого іржавого пасма на сухих брилах по той бік долини. Наблизившись, він упізнав в цих плямах сліди крові. Вони були вже зовсім сухі, тому змінили колір, і якби не виняткова білизна скель, котрі скидалися на вапняк, він, мабуть, їх не зауважив би. Якийсь час намагався зрозуміти, в якому напрямку ішов поранений, та з’ясувати це не вдалося. Отож навздогад рушив долиною вгору, розуміючи, що це може бути людина, поранена під час бою «Циклопа» з хмарою.

Сліди перехрещувалися, в кількох місцях зникали, доки не опинився поблизу печери, яку досліджував однією з перших. Тим більшим було його здивування, коли виявилося, що поруч із входом до неї зяє вертикальна, схожа на криницю, вузька розщелина, котрої раніше не зауважив. Саме туди вів кривавий слід. Роган присів та схилився над темним отвором; і хоча був готовий до найгіршого, йому все одно не вдалося стримати придушеного вигуку, бо прямо перед собою побачив голову Бенніґсена з ошкіреними зубами, що дивилася на нього порожніми очницями. Він упізнав колегу по золотих дротиках окулярів, скельця яких, за іронією сліпої долі, вціліли і чисто сяяли у відблиску світла, що падало з похиленої над цією скельною труною вапняної плити. Геолог повис між брилами, тому його тіло, застрягши плечима між стінками кам’яної криниці, залишилось у вертикальному положенні. Роган не хотів залишати так людські останки, та коли, пересилюючи себе, спробував витягти тіло, крізь грубу тканину комбінезона відчув, як воно розпадається під руками. Під дією сонця, котре світило в це місце щодня, розклад відбувся швидко. Роган лише розщепив замок блискавки нагрудної кишені комбінезона і витягнув з неї розпізнавальний знак ученого; перш ніж піти, він, напруживши всі сили, посунув найближчу брилу і прикрив нею скельну могилу.

Це був перший віднайдений. Уже відійшовши від того місця, Роган подумав, що слід було вивчити радіоактивність останків, бо її рівень міг, до певної міри, пролити світло на долю самого Бенніґсена та інших: адже високий рівень випромінювання свідчив би про те, що померлий перебував близько від місця атомного вибуху. Однак забув це зробити, а тепер ніщо не змусило б його знову відсувати надгробний камінь. Водночас Роган зрозумів, яку велику роль у пошуках відіграє випадок, бо ж він уже обшукував околиці цього місця раніше, до того ж, як йому здавалося, дуже старанно.

Під впливом нової думки знову квапливо вирушив кривавим слідом, тепер шукаючи його початок. Той майже прямою лінією вів у низ долини, мовби простуючи до атомного побоїща. Але вже за кількасот кроків він несподівано повернув убік. Геолог утратив величезну кількість крові, і тим дивнішим було, що зміг зайти так далеко. Брили, на які від катастрофи не впала жодна крапля дощу, були щедро зрошені кров’ю. Роган видерся великими хиткими каменюками вгору й опинився у великій ночвоподібній западині під голим скельним хребтом. Першою річчю, яку він побачив, була неприродно велика підошва металевої ступні робота. Той лежав боком, майже розрізаний навпіл чергою, випущеною, найправдоподібніше, з «Вейра». Дещо далі, спершись на брилу, напівсидів, зігнувшись майже удвоє, чоловік у шоломі, котрий чорнів од кіптяви. Він був мертвий. Випромінювач іще звисав з його розслабленої долоні, торкаючись блискучим стволом ґрунту. Роган не зважився відразу торкнути знайденого, лише намагався, присівши, глянути в його обличчя, однак воно, як і у Бенніґсена, було так само спотворене розкладом. Однак він упізнав широку й пласку геологічну торбу, перекинуту через плечі чоловіка, котрі наче всохлися. Це був сам Реґнар, командир експедиції, яка зазнала нападу в кратері. Вимірювання радіоактивності показало, що арктан був знищений розрядом з «Вейра»: індикатор реєстрував характерну наявність ізотопів рідкоземельних елементів. Роган хотів знову взяти розпізнавальний знак загиблого, але цього разу не зміг. Лише відшпилив торбу, оскільки так уникнув торкатися до тіла. Одначе в торбині були тільки уламки мінералів. Трохи подумавши, він одламав ножем монограму геолога, прикріплену до шкіряної торби, сховав її та, ще раз глянувши з висоти брили на нерухому сцену, спробував зрозуміти, що тут власне сталося. Виглядало, що Реґнар стріляв у робота, але чи той напав на нього, чи на Бенніґсена? Чи, врешті, людина, вражена амнезією, могла б захищатися від будь-якої атаки? Він розумів, що не розгадає загадки, а в перспективі мав іще подальші пошуки.

Знову глянув на годинник: доходила п’ята. Якби Роган розраховував лише на власний запас кисню, мусив би вже повертатися. Цієї миті сяйнула думка, що можна відкрутити кисневі балони з апарата Реґнара. Отож зняв апарат з плечей померлого, пересвідчився, що один балон ще зовсім повний, і, залишивши власний, порожній, почав збирати каміння навколо останків. Це зайняло майже годину, але вважав, що померлий все одно щедро відплатив йому, позичивши свій запас кисню. Коли малий насип був готовий, Роган подумав, що добре було б, власне кажучи, забезпечитися зброєю, а саме — малим «Вейром», котрий був, мабуть, іще заряджений. Та оскільки ця думка прийшла надто пізно, він мусив піти ні з чим.

Доходила шоста; Роган був такий стомлений, що ледве волочив ноги. Мав іще чотири таблетки стимулюючого препарату, отож ковтнув одну і вже за хвилину відчув приплив сили. Він не мав жодного уявлення, звідки розпочати подальші пошуки, тому просто пішов, куди зиркнув, — до скельної брами. До неї було ще близько кілометра, коли датчик застеріг про зростання радіоактивного зараження. Поки що воно було досить низьким, тому він рухався далі, уважно роздивляючись на всі боки. Оскільки ущелина була крутою, то лише деякі поверхні скель мали сліди плавлення. Та в міру того, як він просувався вперед, цієї характерної потрісканої поливи ставало чимраз більше; врешті він побачив величезні брили, вкриті застиглими бульбашками — їхня поверхня закипіла під дією термічних ударів. Власне кажучи, Роган уже не мав що тут робити, однак уперто ішов уперед. Датчик на зап’ясті видавав тепер легке цокотіння, котре чимраз наростало, стрілка скакала по шкалі мов шалена, танцюючи на поділках. Урешті він побачив оддалік залишки скельної брами, звалені в круглу заглибину, схожу на озеро з водою, котре застигло неймовірним чином під час потужного спалаху; основа скель перетворилася на товсту скорину лави, а колись чорне хутро металевих хащів стало обгореним лахміттям; у глибині серед скельних мурів зяяли величезні вирви світлішого кольору. Роган квапливо повернув.

І знову на допомогу йому прийшов випадок. Коли уже доходив до наступної за побоїщем, значно ширшої скельної брами, то поблизу місця, де недавно ступав, помітив блиск якогось металевого предмета. Це був алюмінієвий редуктор кисневого апарата; у неглибокій щілині між скелею і висохлим дном потоку темніли плечі в обсмаленому комбінезоні. Труп лежав без голови. Страхітлива сила вибуху перенесла його над купою каміння і вдарила об скелю. Оддалік виднілася неушкоджена кобура, в якій, добре припасований, лежав блискучий, мовби щойно протертий, «Вейр». Роган узяв його собі. Хотів ідентифікувати знайденого, та це було неможливо. Рушив далі вгору ущелини. Світло на її східному схилі червонішало і, ніби палаюча завіса, піднімалося дедалі вище, в міру того, як сонце хилилося за гірський хребет.

Доходила за чверть сьома. Роган став перед справжньою дилемою. Досі йому щастило, принаймні в тому сенсі, що виконав своє завдання, вцілів і міг повертатися до бази. Смерть четвертої людини, на його думку, не викликала вже жодних сумнівів, але, врешті, таке припускали ще на «Непереможному». Сюди він прийшов, аби здобути певність. Тож чи мав право повернутися? Резерву кисню, котрим завдячував апаратові Реґнара, вистачить іще на шість годин. Та перед ним була ціла ніч, під час якої не міг нічого зробити, якщо не з огляду на хмару, то хоча б тому, що майже повністю виснажився. Отож ковтнув наступну стимулюючу таблетку й, чекаючи, доки та почне діяти, спробував скласти якийсь розумний, принаймні в міру можливості, план подальших кроків.

Чорні хащі високо над ним, біля краю скель, затоплював усе червоніший відблиск заходу, в якому окремі шпичаки кущів мінилися й переливалися глибоким фіолетом.

Роган усе ще не міг вирішити. Сидячи під великим заломом, він почув здалеку подзвін хмари. Що характерно — зовсім не злякався. Його ставлення до неї зазнало протягом дня дивовижної зміни. Роган знав — принаймні йому так здавалося, — що може собі дозволити, ніби альпініст, якого не лякає смерть серед льодових стін. Щоправда, він сам не зрозумів цієї зміни, яка в ньому відбулася, бо не зафіксував у пам’яті моменту, коли вперше зауважив понуру красу чорних хащ, котрі мінилися на скелях усіма відтінками фіолету. Отож тепер, побачивши чорні хмари, — а їх наближалося дві, вироївшись із протилежних гірських схилів, — Роган навіть не порухався і не шукав сховку між камінням. Врешті позиція, яку займав, не мала значення, якщо схований апаратик усе ще діяв. Він доторкнувся пучками пальців до його округлого, мов монета, денця і відчув крізь тканину комбінезона легеньке тремтіння. Аби не провокувати небезпеку, намагався якомога менше рухатися, лише трошки зручніше сів.

Хмари тепер займали обидві сторони ущелини; крізь їхні чорні клубки проходила наче якась симетрична течія, бо вони згущувалися на краях, створюючи майже вертикальні колони, тоді як внутрішні частини вигиналися одна до одної і чимраз зближувалися. Видавалося, ніби якийсь велетенський різб’яр з незвичною швидкістю формував їх невидимими рухами. Кілька коротких розрядів прошили повітря між найближчими пунктами обох хмар, які начебто рвалися одна до одної, але кожна залишалася на своєму боці, лише тріпочучи центральними клубками у все швидшому ритмі. Блиск цих розрядів був на диво темним; обидві хмари в ньому на мить зблиснули, мовби застиглі в польоті мільярди чорно-срібних кристалів. Потім — коли скелі кілька разів повторили відлуння грому, слабке й придушене, наче їх несподівано накрив матеріал, що поглинає звуки, — напружені до краю хмари злилися і проникли одна в одну. Повітря під ними потемніло, наче зайшло сонце, водночас в йому з’явилися незрозумілі гнучкі лінії, і Роган лише за кілька хвилин зрозумів, що це гротескно спотворені відображення скелястого дна ущелини. Тим часом повітряні дзеркала під шатром хмари хвилювалися і розширювалися; несподівно він побачив велетенську людську постать, яка торкалася верхівкою голови темряви і дивилася на нього нерухомо, хоча саме зображення безупинно здригалося й танцювало, ніби увесь час гасло та наново з’являлося в таємничому ритмі. І знову минули секунди, перш ніж Роган упізнав у цьому велеті власне відображення, що повисло в просторі між бічними краями хмари. Він був такий здивований, до такої міри вражений незрозумілими діями хмари, що забув про все. Сяйнула думка, що хмара, можливо, знає про нього, про мікроскопічну присутність останньої живої людини серед брил, що заповнюють ущелину, але й ця думка його не злякала, і не тому, що була надто неймовірною: він уже нічого не вважав неможливим — просто прагнув брати участь у цій дедалі загадковішій містерії, значення якої — був певен — не зрозуміє ніколи. Його велетенське відображення, крізь яке ледь проглядали далекі пасма скель у горішній частині ущелини, куди не досягала тінь хмари, розвівалося. Водночас із хмари виповзли незліченні щупальця; коли вона втягала одні, інші займали їх місце. З них почав падати усе густіший чорний дощ. Дрібні кристалики падали й на Рогана, легенько дзьобали в голову, зсувалися по комбінезоні, збиралися в його складках. Чорний дощ усе не втихав, а голос хмари, те гудіння, котре, здавалося, вже охоплювало не лише долину, а й всю атмосферу планети, голоснішав. У хмарі виникли локальні круговерті-вікна, крізь які прозирало небо. Чорний покрив роздерся посередині, і двома валами тяжко, ніби неохоче полетів до хащів, занурився в їхню нерухомість і зник.

Роган, як і перше, сидів нерухомо. Він не знав, чи може струсити кристалики, які його засипали; безліч їх лежало на брилах, і все дно потока, доти біле, мов кістка, виглядало, наче забризкане чорнильною фарбою. Він обережно взяв пальцями один із тригранних кристаликів, тоді той наче ожив, делікатно війнув теплом йому в долоню і піднявсь у повітря, коли Роган інстинктивно розкрив долоню. І враз, наче отримавши сигнал, усе навколо закипіло. Цей рух лише першої миті був хаотичний. Потім чорні крапки утворили мовби шар приґрунтового диму, згустилися, стяглися і пішли стовпами угору. Виглядало так, наче самі скелі диміли якимись величезними жертовними смолоскипами без полум’я і світла. Але щойно тепер трапилася незрозуміла річ: коли рій, що злітав, повис сферичною хмарою саме над серединою долини, на тлі поволі темніючого неба, і став схожим на величезну пухнасту чорну кулю, зниклі хмари знову виринули з хащів і кинулися на нього з шаленим натиском. Роганові здавалося, що він чує дивовижний, рипучий звук повітряного удару, але це була, мабуть, тільки ілюзія. Він уже почав думати, що бачить боротьбу, що ті хмари відторгли і скинули на дно ущелини мертвих комах, яких прагнули позбутися, однак сутичка виявилася уявною. Хмари розійшлися, і від пухнастої кулі не залишилося ні сліду. Вони поглинули її. Ще мить — і знову лише скельні вершини кривавилися останнім блиском сонця, а велика ущелина простяглася тиха і пуста.

Тоді Роган устав, ноги трохи підгиналися. Несподівано він здався собі смішним з тим поквапливо забраним у померлого випромінювачем Вейра, мало того, відчував себе непотрібним у цьому краю досконалої смерті, в якому могли переможно існувати лише мертві форми, щоби чинити таємничі дії, котрих не мали бачити жодні живі очі. За тим, що сталося мить тому, він спостерігав не із жахом, а з повним остовпіння подивом. Роган знав, що жоден з учених не зможе поділити його відчуттів, але хотів повернутися тепер уже не як вісник загибелі зниклих, а як людина, котра домагатиметься залишити планету недоторканою. «Не все і не всюди є для нас», — подумав він, поволі сходячи в долину. Світло неба дозволило йому швидко дістатися до побоїща. Але й там мусив надати ходи, бо випромінювання розплавлених скель, що маячіли кошмарними силуетами у все густіших сутінках, ставало дедалі сильнішим. Врешті Роган почав бігти; відлуння його кроків повторювали тільки кам’яні стіни, передаючи звук іншим, і в цьому безупинному відлунні, яке збільшувало його поспіх, він, стрибаючи з каменя на камінь в останньому припливі сил, проминув розплавлені до невпізнання рештки машин, доки дістався на крутий схил, але й тут циферблат лічильника радіації світився рубіновим.

Роган не мав права затримуватися, хоча задихався; тому, майже не зменшуючи швидкості, відкрутив до кінця редуктор балона. Якщо навіть кисень мав закінчитися біля виходу з ущелини, якби довелося дихати повітрям планети, це було все одно краще, ніж далі залишатися тут, де кожен сантиметр скель викидав із себе вбивче випромінювання. Кисень бив в уста холодною хвилею. Біглося добре, бо поверхня застиглого потоку лави, яку залишив на шляху своєї поразки при відступі «Циклоп», була гладкою, місцями нагадуючи скло. На щастя, мав черевики з чіпкими підошвами для гір, отож не ковзався. Навколо вже так стемніло, що лише де-не-де світлі камені, котрі прозирали з-під полив’яного покриву, вели його в долину. Знав, що перед ним іще принаймні три кілометри такої дороги. Біжучи з усіх сил, Роган не міг робити якихось підрахунків, але час від часу кидав оком на червоний пульсуючий циферблат лічильника. Якусь годину він іще міг бути тут, серед погнутих і покришених анігіляцією скель — доза не перевищить тоді двісті рентгенів. Скажімо, годину з чвертю; потім, — якщо не добереться до краю пустелі, — то вже не матиме чого спішити.

За якихось двадцять хвилин настала криза. Він відчував серце як жорстоку невідворотну присутність, котра розпирала й давила груди зсередини, кисень пік горло й гортань живим вогнем, ув очах миготіли іскри, та найгіршим було те, що почав спотикатися. Випромінювання, щоправда, стало трохи слабшим, індикатор світився в темряві, мов тліюча жаринка, та Роган все одно знав, що мусить бігти, бігти далі, а ноги вже відмовлялися коритися. Кожен м’яз тіла дійшов до межі, усе в ньому кричало, вимагало зупинитися, стати, а хоча б навіть упасти на холодні й на вигляд такі не шкідливі плити потрісканого полива. Якоїсь миті захотів глянути вгору, на зірки, та спіткнувся і полетів уперед, розставивши руки. Роган позіхав, намагаючись віддихатися. Ворухнувся, встав, кілька кроків пробіг, похитуючись, мов п’яний, потім ритм відновився і поніс його далі. Він уже втратив відчуття часу. Як взагалі орієнтувався у цій глухій чорноті? Забув про всіх померлих, яких знайшов, про кістяну посмішку Бенніґсена, про Реґнара, який спочив під камінням поруч із розбитим арктаном, про безголового, котрого йому не вдалось упізнати, забув навіть про хмару. Від цієї темряви він мовби скорчився, очі, що марно виглядали великого зоряного неба пустелі, налилися кров’ю, а піщана пустка видавалася йому спасінням. Роган біг наосліп, з повіками, залитими солоним потом, під впливом невідомої сили, котрій сам дивувався. Цей біг, ця ніч, здавалося, не мали кінця.

Він, власне кажучи, не бачив уже нічого, коли раптом ноги почали ступати чимраз тяжче, грузнучи. Роган відчув останній напад розпачу, підняв голову — і раптом зрозумів, що опинився в пустелі. Він ще побачив зорі над обрієм, потім, коли ноги самі підігнулися, шукав поглядом циферблат лічильника, але вже не побачив: той був темним, мовчав, невидима смерть залишилася за плечима, у глибині застиглого корита лави. Це була його остання думка, бо коли обличчям відчув шорсткий холод піску, провалився не в сон, а в заціпеніння, у якому все тіло ще розпачливо працювало, ребра ходили, серце товклося, але через цей морок цілковитого виснаження він уходив в інший, глибший, доки не зомлів.

Роган отямився несподівано, не знаючи, де він. Ворухнув руками, відчув ними холод піску, що просочувався крізь пальці, сів і мимоволі зойкнув. Йому було душно. Приходив до тями. Фосфорна стрілка манометра показувала нуль. У другому балоні мав іще вісімнадцять атмосфер кисню. Відкрутив вентиль і підвівся. Була перша година ночі. Зорі гостро сяяли в чорному небі. На компасі знайшов потрібний напрямок і пішов просто вперед. О третій ковтнув останню таблетку. Доходила четверта, коли в нього закінчився кисень. Тоді він скинув кисневий апарат і пішов, дихаючи спочатку обережно, та коли холодне передсвітанкове повітря наповнило легені, почав ступати жвавіше, намагаючись не думати ні про що інше, крім цього маршу через дюни, у які вгрузав часом по коліна. Почував себе, наче п’яний, але не знав, чи це від дії газів атмосфери, чи просто від утоми. Порахував про себе, що коли робитиме чотири кілометри на годину, до корабля дістанеться об одинадцятій, за дня.

Роган намагався перевіряти власний темп на крокомірі, але нічого з того не виходило. Велетенською білуватою смугою Чумацький Шлях розділяв на дві нерівні частини небесну чашу. Він уже так звик до мізерного зоряного світла, що це дозволяло оминати більші дюни. Роган чвалав і чвалав, доки на тлі горизонту не зауважив якусь кутасту річ. Іще не усвідомлюючи як слід, що це таке, він заквапився у тому напрямку, почав бігти, вгрузаючи дедалі глибше, та навіть цього не відчував, доки витягнутими руками, мов сліпець, не вдарився об твердий метал. Це був всюдиходик, порожній, безлюдний, можливо, один із тих, які вислав уранці попереднього дня Горпах, а може, якийсь інший, покинутий групою Реґнара. Роган не думав про це, а просто стояв, дихаючи, та обіймав пласке чоло машини обома руками. Утома хилила його до землі. Упасти біля машини, заснути біля неї, щоб уранці, зі сходом сонця, вирушити в дорогу...

Роган поволі видряпався на броньований хребет, навпомацки знайшов ручку люка, відімкнув її. Засвітилися вогники. Упав на сидіння. Тепер вже усвідомлював, що трохи задурманений, мабуть, атмосферними газами, бо не міг знайти вимикачів, не пам’ятав, де вони, не бачив нічого... Та ось рука сама намацала потерту рукоять, штовхнула її, двигун легенько нявкнув і рушив. Він відкинув кришку гірокомпаса, либонь, знаючи напевно тільки одне число, — курс повернення. Якийсь час машина йшла без світла — Роган забув про наявність фар...

О п’ятій було ще темно. Тоді прямо перед собою, далеко серед білих і ледь блакитних зірок, він побачив одну, що висіла низько над самим обрієм, яскріючи рубіном. Тупо заблимав повіками. Червона зірка?.. Не було таких... Йому здавалося, що поруч сидить хтось, мабуть, Ярґ. Хотів було запитати його, що то може бути за зірка, і раптом опритомнів, наче вражений струмом. Це був носовий сигнал крейсера. Тепер їхав просто на цю рубінову краплинку в мороці, вона поволі піднімалася, доки не стала яскравою кулею, що освітлювала горішню частину обшивки. Серед циферблатів заморгало червоне вічко й увімкнувся звуковий сигнал, котрий сповіщав про наближення силового поля. Роган вимкнув двигун. Машина з’їхала схилом дюни й зупинилася. Він не був певен, що зможе ще раз сісти в машину, якщо вийде з неї. Отож відкрив сховок, витяг з нього ракетницю, а оскільки вона танцювала в його руці, впер лікоть у кермо, притримав зап’ясток другою рукою і потягнув за гачок. Помаранчева смуга вдарила у темряву. Її короткий політ несподівано спалахнув зіркою, потрапивши в стіну силового поля, мов у прозоре скло. Стріляв раз за разом, доки бойок сухо не цокнув. Закінчилися набої.

Але Рогана вже помітили, першими тривогу здійняли, мабуть, чергові у рубці, бо майже одночасно під дзьобом корабля зблиснули два великі прожектори й, лизнувши пісок білими язиками, схрестилися на всюдиходикові. Відразу запалала світлом естакада і холодним полум’ям зблиснув увесь каркас пасажирського ліфта. За мить трапи зароїлися від метушні людей, на дюнах і поблизу днища спалахнули прожектори, кружляючи й похитуючи стовпами світла, доки не зблиснули шпалерою блакитні вогники, вказуючи відкритий прохід у глибину периметра.

Роган, упустивши ракетницю з руки, навіть не зауважив, як зсунувся бортом машини й хитким, надмірно широким кроком, неприродно виструнчившись, стиснувши кулаки, аби приборкати огидне тремтіння пальців, ішов просто до двадцятипалубного корабля, що стояв у морі світла, на тлі блідого неба, такий могутній у своїй нерухомій величі, наче справді був непереможним.

Закопане, червень 1962 — червень 1963.