Непереможний

«Кондор»

Здалеку ракета виглядала як похилена вежа. Це враження посилювали піщані дюни навколо: від заходу їхня висота була значно вищою, ніж від сходу, з огляду на напрямок постійних вітрів. Кілька машин поблизу були засипані майже без сліду, навіть нерухомий енергомет з піднятим дахом занесло дюнами до середини корпусу. Але у днищі ракети видно було отвори дюз, бо вона перебувала всередині незасипаної улоговини. Тому досить було відгорнути тоненький шар піску, аби дістатися до розкиданих навколо трапу предметів.

Люди з «Непереможного» затрималися на гребені насипу. Машини, що їх привезли, вже оточили великим колом усю місцевість, і викинуті передавачами пучки енергії з’єдналися в захисне поле. Транспортери й інфороботи зупинилися за кількадесят метрів од місця, де піщане коло оточувало підніжжя «Кондора», всі дивилися зі схилу дюни униз.

Трап корабля відділяла від поверхні п’ятиметрова відстань, ніби щось несподівано зупинило його рух, коли опускався. Однак решітка пасажирського ліфта уже була закріплена, а порожня кабіна з відчиненими дверима мовби запрошувала всередину. Біля неї виступали з піску кілька кисневих балонів. Їхні алюмінієві стінки блищали, наче їх покинули кілька хвилин тому. Дещо далі з піску стирчав блакитний фрагмент якогось предмета, що виявився пластиковим контейнером. Зрештою, хаотично розкиданих предметів у заглибині біля підніжжя корабля було безліч: повні й порожні консервні банки, теодоліти, фотоапарати, телескопи, штативи й миски — одні цілі, інші зі слідами ушкоджень.

«Виглядає так, мовби хтось викидав це пачками з ракети!» — подумав Роган, задираючи голову туди, де темним отвором виднівся пасажирський люк: його кришка була незачиненою. Невелика повітряна розвідка Девріе цілком випадково натрапила на мертвий корабель. Девріе не намагався потрапити всередину, а відразу сповістив базу. Лише група Рогана мала дослідити таємницю близнюка «Непереможного». Техніки вже бігли прямо від своїх машин, несучи скриньки з інструментами.

Зауваживши щось випукле, вкрите тоненьким шаром піску, Роган штовхнув його кінчиком черевика, гадаючи, що це малий глобус і, все ще не розуміючи, що це таке, підняв із землі блідо-жовту кулю. На його приглушений вигук усі повернулися. Він тримав людський череп.

Потім вони знайшли інші кістки й більше останків, а також один цілий скелет, зодягнутий у комбінезон. Між нижньою щелепою, що відпала, й зубами горішньої ще стирчав загубник кисневої маски, а показник тиску зупинився на 46 атмосферах. Присівши, Ярґ відкрутив вентиль балона, і газ почав виходити з протяжним шипінням. В абсолютно сухому повітрі пустелі на жодній із сталевих частин редуктора не видно було навіть сліду іржі, й гвинт обертався зовсім легко.

Механізм ліфта можна було увімкнути із зовнішньої платформи, та, видно, струму в мережі не було, бо натискання кнопок не дало результату. Підйом сорокаметровою конструкцією ліфта був непростою справою, і Роган вагався, чи не вислати краще вгору кількох людей на літаючій тарілці, але в цей час двоє техніків, зв’язавшись линвою, полізли по зовнішній конструкції. Інші мовчки спостерігали за перебігом їхнього підйому.

«Кондор», корабель точнісінько такого класу, як «Непереможний», лише кілька років тому зійшов зі стапелів, отож їхній силует нічим не різнився. Люди мовчали. Хоча про таке ніколи не говорили, вони, мабуть, воліли б побачити знищені через випадок — хоча б і вибух реактора — рештки. Те, що корабель стояв тут, угрузши в пісок пустелі, мертво похилившись на один бік, так ніби ґрунт просів під тягарем підпор днища, такий оточений хаосом предметів і людських кісток та водночас такий на вигляд цілий, вразило всіх, мов блискавка. Техніки добралися до пасажирського люка, без проблем відхилили його і зникли з очей спостерігачів. Їх не було так довго, що Роган уже почав непокоїтись, але несподівано ліфт здригнувся, піднявся на метр, а потім знову опустився на пісок. Водночас у відчиненому отворі з’явився силует одного з техніків; він махнув рукою, що можна їхати.

Роган, Баллмін, біолог Гаґеруп і один з техніків, Кралік, учотирьох поїхали вгору. За старою звичкою Роган дивився на потужну опуклість корпусу, що сунулася за парапетом ліфта, і вперше, але не востаннє того дня остовпів. Титаново-молібденові плити обшивки були просвердлені раз за разом або ж подзьобані якимось надзвичайно твердим інструментом; сліди не дуже глибокі, але такі густі, що всю зовнішню поверхню корабля вкривала мовби віспа. Роган смикнув за плече Баллміна, але той уже й сам зауважив цю неймовірність. Обоє намагались уважніше придивитися до отворів, видовбаних у корпусі. Всі вони були дрібними, наче видзьобаними гострим кінцем долота, але Роган знав, що нема такого долота, яке б пошкодило цементовану поверхню. Це могло бути результатом лише якогось хімічного травлення. Однак багато довідатися він не встиг, бо ліфт закінчив коротку подорож і треба було увійти в камеру тиску.

Корабель усередині був освітлений: техніки вже увімкнули аварійний генератор, що працював завдяки стиснутому повітрю. Пісок, надзвичайно дрібний та сипучий, застеляв товстим шаром лише невеликий простір біля високого порога. Вітер надув його сюди крізь щілину відхиленого люка. У коридорах піску не було зовсім. Приміщення третьої палуби відкривалися перед ними чисті, охайні, яскраво освітлені, тут і там лежав якийсь покинутий предмет — киснева маска, пластикова тарілка, книжка, частина комбінезона — але так було, власне, лише на третій палубі. Нижче, в картографічних і зоряних каютах, у їдальнях, у кабінах залоги, в приміщеннях радарів, у головному розподільникові тяги, в бортових та сполучних коридорах панував незрозумілий хаос.

Вражаючу картину побачили вони в рубці керування. Там не було жодного вцілілого скла на екранах чи циферблатах. Окрім того, оскільки екрани всіх приладів виготовляли з маси, що не дає уламків, якісь на диво потужні удари перетворили їх на сріблястий порошок, що вкривав пульти, крісла, навіть дроти й контакти. У сусідній бібліотеці, мов висипане з мішка зерно, лежали мікрофільми, почасти розкручені й переплетені великими слизькими клубами, подерті книжки, поламані циркулі, логарифмічні лінійки, спектральні й аналітичні стрічки, разом із скиртами великих зоряних каталогів Камерона, над якими хтось особливо знущався, завзято, але й із незбагненною терплячістю, вириваючи зошит за зошитом їхні товсті, штивні пластикові аркуші. У клубному приміщенні та прилеглій до нього проекційній залі проходи барикадували гори зім’ятого одягу і клапті шкіри, здертої з розпореної оббивки фотелів. Одним словом, вигляд був такий, ніби, за словами боцмана Тернера, на ракету напало стадо розлючених павіанів. Люди, занімілі від вигляду цього знищення, переходили з палуби на палубу. В малій навігаційній каюті під стіною лежали скручені у клубок висохлі останки людини, одягнутої в полотняні штани й поплямлену сорочку. Тепер його прикривав брезент, що накинув хтось із техніків, увійшовши туди першим. Це була, власне, мумія з коричневою шкірою, присохлою до костей.

Роган покинув «Кондора» одним з останніх. Голова паморочилася; він млів фізично і кожен із нападів слабкості стримував усією силою волі. Йому здавалося, що це кошмарний, неймовірний сон. Однак обличчя навколишніх людей переконували його у правдивості всього, що бачив. На «Непереможний» послали короткі радіограми. Частина експедиції залишилася біля покинутого «Кондора», щоб навести всередині сякий-такий лад. Але попередньо Роган наказав докладно сфотографувати усі приміщення корабля і скласти детальні описи стану, в якому його знайшли.

Поверталися з Баллміном і Ґаарбом, одним із біофізиків; транспортером керував Ярґ. Його широке, зазвичай усміхнене обличчя, ніби зменшилось і потемніло. Багатотонна машина рухалася ривками, такими незвичними порівняно із завжди плавною їздою досвідченого водія, петляла між дюнами, викидаючи обабіч величезні фонтани піску. Перед ними сунув енергобот без людей, забезпечуючи силову охорону. Вони весь час мовчали; кожен думав про своє. Роган майже боявся зустрічі з астрогатором, бо не знав, що, власне, йому сказати. Одне з найжахливіших, мабуть, через особливу безглуздість, шалених відкриттів він залишив для себе. У ванній кімнаті восьмої палуби Роган знайшов шматки мила з виразними слідами людських зубів. Але ж там не могло бути голоду; склади заповнювали майже непочаті запаси продовольства; навіть молоко у холодильниках збереглось ідеально. На середині дороги вони отримали радіосигнали від якоїсь невеликої автоматичної машини, котра мчала до них, залишаючи за собою стовп куряви. Вони пригальмували, тоді й та машина зупинилась. У ній їхало двоє людей: уже немолодий технік Маґдов і нейрофізіолог Сакс. Роган вимкнув поле, і вони змогли порозмовляти. Уже після Роганового від’їзду в гібернаторі «Кондора» виявили заморожене людське тіло. Цю людину, ймовірно, ще можна було оживити; тому Сакс віз усю потрібну апаратуру з «Непереможного». Роган вирішив їхати за Саксом, мотивуючи це тим, що машина вченого не мала силового поля. Насправді ж він був радий відтягнути розмову з Горпахом. Отож вони розвернулись і, збурюючи пісок, помчали назад.

Навколо «Кондора» панував жвавий рух. Із дюн видобували усе нові предмети. Окремо, під білими плахтами, лежали рядком останки, їх було вже понад двадцять. Трап увімкнули, навіть стаціонарний реактор «Кондора» вже давав струм, їх зауважили здалеку за здійнятою курявою і відкрили прохід крізь силове поле. На місці вже був лікар, низенький доктор Ниґрен, але без помічника він навіть не хотів докладно обстежити знайденого у гібернаторі. Роган, використовуючи свій привілей, — адже він представляв тут самого командира — подався з обома лікарями на борт; порозбиване начиння, яке за його попереднього перебування унеможливлювало навіть наближення до дверей гібернатора, за цей час прибрали. Термометри показували мінус сімнадцять градусів. Обоє лікарів порозумілися без слів, одним поглядом, але Роган знав про гібернацію лише стільки, що температура, як на повну смерть, після котрої можливе оживлення, є надто високою, натомість занизькою для гіпотермічного сну. Не виглядало на те, аби людина в гібернаторі була спеціально приготована до існування у відповідно створених умовах, а радше опинилася тут випадково так само незрозумілим та безглуздим чином, як і все інше, що трапилося на «Кондорі». І справді, коли вони вже одягнули термостатичні скафандри, відкрутили вентилі й відхилили тяжкий люк, то побачили розпростерте на підлозі й одягнуте лише в білизну тіло людини, яка лежала долілиць. Роган допоміг лікарям перенести чоловіка на малий м’який стіл під трьома безтіньовими лампами. Це, власне, був не операційний стіл, а тапчан для дрібних процедур, які часом слід було виконувати у гібернаторі. Роган боявся глянути на обличчя того чоловіка, бо знав багатьох людей «Кондора». Але цей був йому незнайомим. Якби не крижаний холод і твердість його тіла, можна було б подумати, що знайдений спить. Повіки в нього були опущені, у сухій і герметичній каюті шкіра навіть не втратила природного кольору, хіба що була бліда. Але тканини під нею були наповнені мікроскопічними кристаликами криги. Обоє лікарів, нічого не кажучи, удруге порозумілися поглядом. Потім почали готувати інструменти. Роган сів на одному з порожніх ліжок, яких тут було два довгих ряди. Усі — як слід застелені, в гібернаторі панував досконалий, нормальний лад. Кілька разів дзенькнули інструменти, лікарі пошепталися, нарешті Сакс сказав, відходячи від столу:

— Нічого не вдасться удіяти.

— Він неживий, — радше зробив із його слів єдиний можливий висновок, аніж запитав Роган.

Ниґрен тим часом підійшов до табло кондиціонера. За мить у повітрі війнуло теплом. Роган устав, щоб вийти, коли побачив, що Сакс повертається до столу. Він підняв з підлоги невелику чорну торбу, відкрив її і дістав апарат, про який Роган уже не раз чув, але якого при ньому досі не використовували. Сакс надзвичайно спокійними рухами педантично розмотував клубки дротів, що закінчувалися пласкими електродами. Приклавши шестеро закінчень до голови померлого, він закріпив їх еластичною стрічкою. Присівши, витягнув із торби три пари навушників. Одягнув одну на вуха й, усе ще схилившись, покрутив унизу регулятори апарата. Його обличчя із заплющеними очима було дивовижно зосередженим. Несподівано брови зійшлися докупи, він іще нижче нахилився, притримав рукою регулятор, після чого різко скинув навушники.

— Колего Ниґрен, — мовив якимось дивним голосом. Низенький лікар узяв від нього стетоскоп.

— Що?.. — майже не дихаючи, тремтячими вустами прошепотів Роган.

Апарат називався «труномийкою», принаймні на бортовому жаргоні. У померлого, який відійшов на той світ недавно, або коли тіло, як у цьому випадку, не розклалося через низьку температуру, можна було «підслухати мозок», точніше, те, що становило останній проблиск свідомості. Апарат посилав електричні імпульси у глиб черепа; вони йшли шляхом найменшого опору — тобто тими нервовими волокнами, що творили функціональну цілість у період перед смертю. Результати ніколи не були певними, але подейкували, що кілька разів таким чином вдалося здобути надзвичайно важливу інформацію. За обставин, подібних до нинішніх, коли так багато залежало від бодай часткового відкриття таємниці, що ховала трагедію «Кондора», застосування «труномийки» було конечністю. Роган уже здогадався, що невролог зовсім не розраховував оживити померлого чоловіка і приїхав, власне, лише для того, аби почути, що йому перекаже його мозок. Він стояв нерухомо, відчуваючи дивну сухість уст і тяжкі удари серця, коли Сакс подав йому другу пару навушників. Якби не простота та природність цього жесту, Роган не зважився б їх одягнути. Але зробив це під спокійним, темним поглядом Сакса, який стояв на одному коліні біля апарата, дрібними рухами посуваючи регулятор підсилювача.

Спочатку не було чути нічого, крім шуму струмів, і це він сприйняв з полегшенням, оскільки не хотів нічого почути. Він волів би, навіть не усвідомлюючи цього, щоб мозок незнайомого йому чоловіка був німий, мов камінь. Сакс, підводячися з підлоги, поправив у нього на голові навушники. І тоді Роган побачив щось крізь світло, що відбивалося від білої стіни каюти, сіру картину, мовби насипану з попелу, затуманену й підвішану на неокресленій відстані. Він мимоволі заплющив повіки, і те, що зауважив мить тому, зробилося майже цілком виразним. Це ніби якийсь прохід усередині корабля, з трубами попід стелею; усю його ширину перегороджували людські тіла. Вони ніби рухалися, та насправді це тремтів і дрижав увесь образ. Люди були наполовину одягнуті, рештки їхнього одягу висіли клаптями, а неприродну білість їхньої шкіри вкривали чи то темні плями, чи то якийсь висип. Можливо, і це явище було лише випадковим побічним ефектом, бо такими самими чорними плямами аж рябіли підлога та стіни. Уся ця картина, як нечітка фотографія, виконана крізь товстий шар плинної води, хвилювалася, розтягалася, скорчувалася і миготіла. Від жаху Роган різко розплющив очі; образ посірів і майже зник, лише тінню пробиваючи яскраве світло навколишньої реальності. Але Сакс знову торкнувся ручки апарата, і Роган почув — мовби всередині голови — слабкий шепіт: ...аля...ама...ляля...аля ма...мама...

І все. Струм посилювача несподівано нявкнув, загудів та сповнив навушники повторюваним, наче якась шалена гикавка, співом, мовби диким сміхом, глузливим і жорстоким. Але це був уже лише струм, гетеродин просто почав генерувати надто сильні імпульси...

Сакс змотав дроти, поскладав їх, запхнув до торби, а Ниґрен підняв край простирадла і накинув на тіло й обличчя померлого, стулені доти вуста якого, може, під впливом тепла (у гібернаторі було вже майже гаряче — принаймні в Рогана піт стікав по хребту), злегка розтулилися, набираючи виразу надзвичайного подиву. І такими зникли під білим саваном...

— Скажіть щось... чому ви мовчите? — вибухнув Роган. Сакс затягнув паски сумки, встав і ступив крок до нього. — Дайте собі раду, пане навігаторе...

Роган заплющив очі, стиснув кулаки, його зусилля було настільки великим, наскільки даремним. Як завжди у такі моменти, його охоплювала лють. Стримати її було найскладніше.

— Вибачте... — бовкнув він.— Що, власне, це означає?

Сакс розщіпнув просторий скафандр, який осів на підлогу, і вдавана велич полишила його. Він знову був худим, сутулим чоловіком з вузькими грудьми, тонкими нервовими руками.

— Я знаю не більше за вас, — відповів. — А може, й менше.

Роган нічого не зрозумів, але вхопився за останні слова.

— Як це?.. Чому менше?

— Бо мене тут не було — я не бачив нічого, крім цього трупа. А пан був тут від ранку. Чи ця картина нічого панові не говорить?

— Ні. Вони — вони рухалися. Тобто, тоді ще були живими? Що на них було? Ті плямки...

— Вони не рухалися. Це ілюзія. Енґрами фіксуються як фотографія. Часом це накладка з кількох образів, у цьому випадку її не було.

— А ті плямки? Це також ілюзія?

— Не знаю. Все може буття.. Але мені здається, що ні. Як на вашу думку, Ниґрене?

Низенький лікар уже звільнився від скафандра.

— Не знаю, — озвався він. — Може, це й не був артефакт. На стелі їх не було, так?

— Тих плямок? Ні. Лише на них... і на підлозі. І кілька на стінах...

— Якби це була друга проекція, вони б радше вкривали все зображення, — зауважив Ниґрен. — Але не обов’язково. Надто багато випадковостей у таких фіксаціях...

— А голос? Це — це белькотіння? — розпачливо допитувався Роган.

— Одне слово було виразне: «мама». Ви чули?

— Так. Але там було ще щось. «Аля»... «ляля»... — це повторювалося.

— Повторювалося, бо я перешукав усю тім’яну частку, — буркнув Сакс. — Тобто всю ділянку слухової пам’яті, — пояснив Роганові. — Це було найдивовижніше...

— Ці слова?

— Ні. Не ці слова. Умираючий може думати про будь-що; якби думав про матір, це було б цілком нормально. Але його слухова кора порожня. Цілком порожня, розумієте?

— Ні. Нічого не розумію. Як це — порожня?

— Як правило, сканування тім’яних часток не дає результатів, — пояснив Ниґрен. — Там надто багато енґрам, надто багато зафіксованих слів. Це те саме, якби ви пробували читати сто книжок одразу. З цього постає хаос. А він, — глянув на продовгастий силует під білим полотном, — не мав там нічого. Жодних слів, окрім цих кількох складів.

— Так, я переходив від сенсорного осередки мови аж до sulcus Rolandi, — сказав Сакс. — Оскільки склади повторювалися, це були останні фонетичні структури, що вціліли.

— А решта? А інші?

— Їх нема, — Сакс, мовби втрачаючи терплячість, підняв тяжкий апарат, аж скрипнула шкіра руків’я. — Їх просто нема, і все. Прошу не питати мене, що з ними сталося. Ця людина втратила свою слухову пам’ять.

— А ця картина?

— То зовсім інше. Він її бачив. Міг навіть не розуміти, що бачить, але фотоапарат також нічого не розуміє, хоча й фіксує те, на що його спрямовують. Зрештою, не знаю, розумів він, чи ні.

— Ви мені допоможете, колего?

Обоє лікарів, вийшли, несучи апарат. Двері за ними зачинилися. Роган залишився сам. Цієї миті його охопив такий розпач, що він підійшов до столу, підняв полотно, відкинув його й, розстебнувши сорочку померлого, яка відтанула і стала вже цілком м’якою, уважно оглянув його груди. Здригнувся, доторкнувшись до них, бо навіть шкіра зробилась еластичною; в міру того, як тканини прогрівалися, м’язи ставали пружними, голова, яка доти була неприродно піднята, спокійно впала, так, ніби ця людина справді спала.

Роган шукав на його тілі якихось слідів загадкової епідемії, отруєння, укусів, але не знайшов нічого. Два пальці лівої руки розімкнулися, виявивши невеличку ранку. Її краї злегка розтулилися; ранка почала кривавити. Червоні краплі падали на біле полістиролове покриття столу. Для Рогана цього було вже забагато. Навіть не закривши покривалом померлого, він вибіг з каюти і кинувся, розштовхуючи людей перед собою, до головного виходу, мовби від чогось утікав.

Ярґ зупинив його біля камери тиску, допоміг одягнути кисневий апарат і навіть вставив загубник у його вуста.

— Нічого нового, навігаторе?

— Нічого, Ярґу. Нічого. Нічого!

Він не знав, хто їде ліфтом униз. Двигуни механізмів вили на високих обертах. Вітер посилився, і хмари піску несло над ракетою, пісок дзьобав корпус, рапатий та нерівний. Роган цілком забув про це явище. Підійшов до днища й, зіп’явшись навшпиньки, торкнувся кінчиками пальців товстого металу. Панцер був як скеля, точніше, мов дуже стара, вивітрена поверхня скелі, наїжачена твердими вузликами нерівностей. Між транспортерами він бачив високу постать інженера Ґанонґа, але навіть не пробував запитати його, що він думає про цей феномен. Інженер знав стільки ж, як і він. Тобто нічого. Нічого.

Він повертався з кільканадцятьма людьми, сидячи в кутку кабіни найбільшого транспортера. Наче з великої відстані чув їхні голоси. Боцман Тернер говорив щось про отруєння, але його зацитькали.

— Отруєння? Чим? Усі фільтри в ідеальному стані! Цистерни повні кисню. Припаси води не використані... Продовольства удосталь...

— Ви бачили, як виглядав той, якого ми знайшли у малій навігаційній? — спитав Бланк. — Я його знав... Звісно, не впізнав би, якби не перстень...

Ніхто не відповів. Повернувшись на базу, Роган одразу пішов до Горпаха. Той уже знав про ситуацію завдяки телевізійному зв’язку і донесенням групи, яка повернулася раніше, принісши також кількасот зроблених світлин. Роган мимоволі відчув полегшення від того, що не мусить доповідати командирові про те, що бачив.

Астрогатор уважно подивився на нього, встаючи з-за столу, на якому карту місцевості вкривали відбитки фотографій. У великій навігаційній каюті вони були удвох.

— Заспокойтеся, пане Рогане, — сказав командир. — Розумію, що ви відчуваєте, але нам потрібні насамперед холодний розум і самовладання. Ми мусимо з’ясувати суть цієї божевільної історії.

— У них були всі засоби безпеки: енергоботи, лазери, випромінювачі. Головний антимат стоїть біля самого корабля. У них було все, що і в нас, — безбарвним голосом сказав Роган. Несподівано він сів. — Вибачте...

Астрогатор витягнув зі стінної шафки пляшку коньяку.

— Старий засіб, часом допомагає. Випийте, Рогане. Це використовували в давнину, на полях битв...

Роган мовчки ковтнув пекучу рідину.

— Я перевірив сумарні лічильники всіх силових агрегатів, — сказав він таким тоном, ніби скаржився. — Ніхто на них не нападав. Вони не зробили жодного пострілу. Просто-просто...

— Збожеволіли? — спокійно докинув астрогатор.

— Хотів би я хоча б у цьому бути певним. Але хіба таке можливо?

— Чи ви бачили бортовий журнал?

— Ні. Його узяв Ґаарб. Він у вас?

— Так. Після дати приземлення є лише чотири записи. Вони стосуються тих руїн, які ви досліджували, — і... «мушок».

— Не розумію, яких мушок?

— Не знаю. Дослівно це звучить так...

Узяв зі столу розгорнуту книгу.

— «Жодних ознак життя на суходолі. Склад атмосфери...» це дані аналізів... ось знайшов... «О 18.40 другий гусеничний патруль, що повертався з руїн, потрапив у локальну піщану бурю, за значної активності атмосферних розрядів. Радіоконтакт встановлено, попри перешкоди. Патруль доповідає про відкриття значної кількості мушок, які перебувають...»

Астрогатор замовк та відклав книжку.

— А далі? Чому ви не закінчили?

— Це і є кінець. На цьому обривається останній запис.

— І більше нічого нема?

— Решту пан може сам побачити.

Підсунув до нього розгорнуту книжку. Вона була вкрита нерозбірливими каракулями. Роган широко розплющеними очима вдивлявся у хаос перехрещених ліній.

— Тут ніби літера «Б»... — сказав він тихо.

— Так. А тут «Г». Велике «Г». Ніби мала дитина написала... Вам так не здається?

Роган мовчав з порожньою склянкою у руці. Він забув її поставити. Подумав про свої нещодавні амбіції: марив про те, щоб самому керувати «Непереможним». Тепер він був задоволений, що не йому випало вирішувати подальшу долю експедиції.

— Прошу викликати керівників спеціальних груп. Рогане! Прокиньтеся!

— Вибачте. Нарада, пане астрогаторе?

— Так. Нехай усі прийдуть до бібліотеки.

За чверть години усі вже сиділи у великій квадратній залі зі стінами, вкритими кольоровою емаллю; за ними ховалися книжки та мікрофільми. Мабуть, найжахливішою була шалена схожість приміщень «Кондора» й «Непереможного». Зрозуміло, це були кораблі-близнюки — але Роган, хоча й дивився в куток, не міг забути картин божевілля, що вкарбувались у його пам’ять.

Кожен присутній мав тут своє звичне місце. Біолог, лікар, планетолог, інженери-електроніки й зв’язку, кібернетики та фізики сиділи у розставлених півколом кріслах. Ці дев’ятнадцятеро людей були стратегічним мозком корабля. Астрогатор стояв сам, під опущеним до половини білим екраном.

— Чи всі присутні ознайомились із ситуацією, відкритою на борту «Кондора»?

У відповідь пролунав багатоголосий гомін підтвердження.

— На цей момент, — сказав Горпах, — групи, що працюють у периметрі «Кондора», знайшли двадцять дев’ять тіл. На самому кораблі їх знайдено тридцять чотири, одне з них ідеально збережене завдяки замороженню у гібернаторі. Доктор Ниґрен, який саме повернувся звідти, зробить для нас загальний звіт...

— Не можу багато сказати, — заявив, встаючи, низенький лікар. Він повільно підійшов до астрогатора. Був на голову нижчим за нього.

— Ми знайшли лише дев’ять муміфікованих тіл. Окрім того, про яке згадав командир і яке досліджуватимемо окремо. Це, власне, скелети чи частини скелетів, викопані з піску. Муміфікація відбувалась усередині корабля, де для цього були сприятливі умови: дуже низька вологість повітря, практично нема гнильних бактерій і не надто висока температура. Тіла, котрі перебували на відкритому просторі, зазнали розкладу, що посилювався в періоди дощів, бо пісок містить тут значний відсоток оксидів та сірчаних окислів заліза, що вступають у реакцію зі слабкими кислотами... Зрештою, гадаю, що ці деталі не є суттєвими. Якби був потрібен докладний аналіз процесів, що відбулися, цю справу можна передати колегам хімікам. У кожному разі, в умовах зовнішнього середовища муміфікація тим більше не могла відбуватися, бо тут додавалися вплив води і розчинних у ній субстанцій, а також вплив піску, що тривало протягом років. Цим останнім пояснюється також вигладження кістяних поверхонь.

— Вибачте, — урвав його астрогатор. — Найважливішою в цю мить є причина загибелі тих людей...

— Жодних ознак насильницької смерті, принаймні на тілах, які збереглися найкраще, — негайно уточнив лікар. Він не дивився ні на кого, виглядало, ніби роздивлявся щось невидиме у піднятій до обличчя руці. — Картина така, ніби померли природною смертю.

— Тобто?

— Без зовнішніх насильницьких дій. Деякі довгі кістки, знайдені окремо, поламані, але такі ушкодження могли відбутися згодом. З’ясування цього потребує триваліших досліджень. У тих, які були одягнуті, неушкоджені як шкірний покрив, так і скелети. Жодних ран, якщо не зважати на дрібні подряпини, які напевно не могли бути причиною смерті.

— То яким чином вони загинули?

— Цього я не знаю. Можна припускати, що з голоду чи зі спраги...

— Запаси води і харчів на кораблі не використані, — зауважив зі свого місця Ґаарб. — Я знаю.

Якусь мить панувало мовчання.

— Муміфікація — це передусім позбавлення організму води,— пояснив Ниґрен. Він далі не дивився ні на кого з присутніх. — Жирові тканини зазнають відмирання, але їх можна зауважити. Отже... Ці люди були практично позбавлені їх. Власне, як після тривалого голодування.

— Але той, хто зберігся у гібернаторі, — ні, — кинув Роган, який стояв позаду крісел.

— Це правда. Але він помер, очевидно, внаслідок замороження. До гібернатора потрапив невідомим чином; можливо, просто заснув, коли температура опускалася.

— Чи припускаєте ви можливість колективного отруєння? — запитав Горпах.

— Ні.

— Але ж, докторе... ви не можете так категорично...

— Я можу це ствердити, — заперечив лікар. — Отруєння у планетарних умовах може статись або через легені, газом, який вдихають, або через стравохід, або через шкіру. Одні з найкраще збережених останків мали на собі кисневий апарат. У балоні був кисень. Його б вистачило на кільканадцять годин...

«Це правда», — подумав Роган. Він пригадав собі того чоловіка, обтягнутий шкірою череп з рештками брунатних плям на лицевих кістках, очниці, з яких висипався пісок.

— Ці люди не могли з’їсти нічого отруєного, бо тут узагалі нема нічого їстівного. Тобто, на суходолі. А в океані вони не пробували ловити. Катастрофа відбулася незабаром після приземлення. Вони вислали лише один патруль у глиб руїн. От і все. Зрештою, якраз бачу Мак Мінна. Колего Мінн, ви закінчили?

— Так, — відповів біохімік, стоячи біля дверей.

Усі голови повернулися до нього. Він пройшов посередині між кріслами і став поруч з Ниґреном. На ньому ще був довгий лабораторний фартух.

— Ви зробили аналізи?

— Так.

— Доктор Мак Мінн досліджував тіло людини, знайдене у гібернаторі, — пояснив Ниґрен. — Може, пан одразу скаже, що вдалося встановити?

— Нічого, — відповів Мак Мінн. Він мав таке світле волосся, що невідомо було, чи не є воно просто сивим, і такого ж кольору очі. Навіть його повіки були вкриті великими веснянками. Та тепер це довге, кінське обличчя нікого не смішило.

— Жодних органічних чи неорганічних отрут. Усі ензиматичні сполучення тканин — у належному стані. Кров у нормі. У шлунку рештки перетравлених сухарів і концентрату.

— То від чого він загинув? — запитав Горпах, що й надалі зберігав спокій.

— Він просто помер, — відповів Мак Мінн і лише тепер зауважив, що на ньому фартух. Розв’язавши його, кинув на порожнє крісло поруч. Слизька тканина посунулася і впала на підлогу.

— То яка ваша думка, панове? — вперто спитав астрогатор.

— У мене нема жодної, — сказав Мак Мінн. — Можу лише запевнити, що ці люди не зазнали отруєння.

— А якась радіоактивна субстанція, що швидко розпадається? Чи жорстке випромінювання?

— Жорстке випромінювання у смертельних дозах залишає сліди: системні порушення, виразки, зміни крові. А таких змін нема. Та й нема радіоактивної субстанції, котра, потрапивши, як смертельна доза, вісім років тому, зникла би без сліду. Тутешній рівень радіоактивності нижчий од земного. Ті люди не зіткнулись із жодною формою променевої активності. Це можу гарантувати.

— Але ж їх щось убило! — мало не вигукнув планетолог Баллмін.

Мак Мінн мовчав. Ниґрен тихенько сказав йому щось. Біохімік кивнув головою і вийшов, минаючи ряди крісел. За ним і Ниґрен зійшов з подіуму та сів на своє місце.

— Ситуація не виглядає добре, — сказав астрогатор. — Так чи інакше, від біологів ми не можемо сподіватися на допомогу. Чи хтось із присутніх має що сказати?

— Так, — устав Сарнер, фізик-ядерник. — Пояснення кінця «Кондора» криється в ньому самому, — заявив він. Оглянув по черзі всіх присутніх очима далекозорого птаха. На тлі чорного волосся його очі були майже білі. — Тобто — воно там є, лише ми поки що не вміємо його розшифрувати. Хаос, що панує в каютах, неторкнуті припаси, порядок та розміщення останків, пошкодження устаткування — все це щось означає.

— Якщо вам більше нема чого сказати...— неприязно кинув Ґаарб.

— Спокійно. Ми перебуваємо у темряві. Мусимо шукати якогось шляху. Поки що знаємо дуже небагато. Складається враження, що певних речей, побачених на борту «Кондора», не маємо сміливості пригадати. Тому з такою настирливістю ми поверталися до гіпотези отруєння і викликаного ним колективного шаленства. У наших власних інтересах — із огляду на них — ми, одначе, мусимо бути безкомпромісними щодо фактів. Прошу, а радше висловлюю категоричне побажання, щоб кожен із вас сказав тут і тепер, що найшокуючіше побачив на «Кондорі». Чого, можливо, не сказав нікому. Про що подумав, що це краще забути.

Сарнер сів. Роган, після короткої внутрішньої боротьби, розповів про ті шматки мила, які знайшов у ванній.

Потім встав Ґралев:

— Під шаром подертих карт і книжок на палубах було повно засохлих відходів.

Ще хтось сказав про банку консервів, на якій було видно сліди зубів. Мовби невідомий намагався розгризти бляху. Ґаарба найбільше вразили каракулі у бортовому журналі й згадка про «мушок». Але цим він не обмежився.

— Скажімо, з тої тектонічної тріщини в «місті» виплила хвиля отруйного газу, і вітер приніс її до ракети. Якщо, через необачність, люк був незамкнутий...

— Незамкнутим був лише зовнішній люк, колего Ґаарб. Про це свідчить пісок у камері тиску. Внутрішній був замкнутим...

Вони могли замкнути його потім, коли вже почали відчувати отруйну дію газу...

— Але ж це неможливо, Ґаарбе. Внутрішнього люка відчинити не можна, якщо відчинений зовнішній. Вони відчиняються почергово, це унеможливлює будь-яку необережність чи недбалість...

— Але одне у мене не викликає сумніву: це трапилося раптово. Колективне божевілля — не кажучи вже про те, що під час польоту в космосі трапляються випадки психозу, але ніколи на планетах, та ще й до того за кілька годин після приземлення. Колективне божевілля, що охопило всю залогу, могло бути лише результатом отруєння...

— Або вони впали в дитинство... — кинув Сарнер.

— Як? Що це ви кажете? — обурився Ґаарб. — Це що, жарт?

— Ситуація не така, щоб жартувати. Я сказав про здитиніння, бо ніхто про це не говорив. Однак — ті каракулі в бортовому журналі, пошматовані зоряні атласи, ті ледве написані літери... ви ж їх бачили?

— Але що це значить? — запитав Ниґрен. — Чи то прояв хвороби?

— Ні. Адже такої нема, правда, докторе?

— Напевно, нема.

Знову запала тиша. Астрогатор вагався.

— Це може штовхнути нас у неправильному напрямку. Наслідки некротичних слухань завжди непевні. Але тепер не знаю, що б іще могло нам зашкодити. Докторе Сакс...

Нейрофізіолог розповів про образ, отриманий з мозку замерзлого у гібернаторі. Не забарився і з розповіддю про склади, що залишилися в слуховій пам’яті померлого. Це викликало справжню бурю запитань; їх перехресний вогонь дістався й до Рогана, бо він також брав участь в експерименті. Але нічого з’ясувати не вдалося.

— Ті плямки асоціюються з «мушками»... — сказав Ґаарб. — Чекайте... А може, причини смерті були різні? Скажімо, на залогу напали якісь отруйні комахи, врешті, слід укусу дрібної комахи на висохлій шкірі виявити не вдасться. А той, кого ми знайшли в гібернаторі, просто намагався сховатися від цих комах, щоб уникнути долі товаришів... і замерз.

— Але чому перед смертю в нього трапилась амнезія?

— Тобто, втрата пам’яті, так? Чи це вдалося ствердити з цілковитою певністю?

— Настільки, наскільки певними є результати некроптичного дослідження.

— А що ви скажете про гіпотезу з комахами?

— Із цього питання хай краще висловиться Ляуда.

Це був Головний Палеобіолог корабля; піднявшись, він чекав, доки всі стихнуть.

— Ми не випадково не говорили взагалі про так званих «мушок». Кожен, хто хоч трохи орієнтується у біології, знає, що жодні організми не можуть жити поза окресленим біотопом, тобто вищою категорією, яка складається із середовища та всіх видів, які в ньому живуть. Так є у всьому вивченому Космосі. Життя або утворює величезне розмаїття форм, або не виникає зовсім. Комахи не могли виникнути без одночасного розвитку наземних рослин, інших симетричних утворів, безхребетних і так далі. Не читатиму вам загальну теорію еволюції, гадаю, що вистачить, якщо скажу, що це — неможливо. Тут нема жодних отруйних мух ані інших членистоногих, твердокрилих чи павуків. Нема також жодних форм, споріднених з ними.

— Ви не можете стверджувати це так категорично! — вигукнув Баллмін.

— Якби ви були моїм учнем, Баллміне, то ви б не потрапили на цей корабель, бо не склали б у мене іспиту, — незворушно кинув палеобіолог, і присутні мимохіть усміхнулися. — Не знаю, як там з палеонтологією, але з еволюційної біології — «незадовільно»!

— Це вже перетворюється на типову суперечку фахівців... І не шкода на таке часу?!. — шепнув хтось позаду Рогана. Він обернувся і побачив широке загоріле обличчя Ярґа, який по-змовницьки підморгнув йому.

— А може, ці комахи — не місцевого походження, — гнув своєї Баллмін, — може, їх звідкись привезли...

— Звідки?

— Із планети Нової...

Тут уже почали говорити всі разом. Так тривало якусь хвилину, доки вдалося заспокоїти присутніх.

— Колеги? — сказав Сарнер, — я знаю, у кого взяв думку Баллмін. У доктора Ґралева...

— Ну, що ж — я не зрікаюся авторства, — кинув фізик.

— Чудово. Скажімо, розкіш правдоподібних гіпотез ми вже не можемо собі дозволити. Бо потребуємо гіпотез неймовірних. Нехай і так. Панове біологи! Скажімо, якийсь корабель із планети Нової привіз сюди тамтешніх комах... Чи вони могли б пристосуватися до місцевих умов?

— Якщо гіпотеза має бути неймовірною, то могли б, — погодився зі свого місця Ляуда. — Але навіть неймовірна гіпотеза мусить пояснювати все.

— Тобто?

— Тобто мусить пояснити, що подірявило всю зовнішню обшивку «Кондора», до того ж настільки, що, як кажуть мені інженери, корабель узагалі непридатний до польоту, якщо його ґрунтовно не відремонтувати. Чи ви гадаєте, що якісь комахи пристосувалися до споживання молібденового сплаву? Це — одна із найтвердіших субстанцій у Космосі. Інженере Петерсен, що може пошкодити такий панцер?

— Якщо він добре зацементований, то нічого, — відповів заступник Головного Інженера. — Правда, можна трошки надщербити діамантами, але для цього потрібно тонни свердел і тисячу годин. Простіше вже кислотами. Але це мусять бути неорганічні кислоти, температура їх мала б сягати принаймні до двох тисяч градусів за наявності каталізаторів.

— А що, на вашу думку, погризло панцер «Кондора»?

— Уявлення не маю. Він виглядає так, мовби зазнав кислотної ванни за відповідної температури. Але як це вдалося зробити — без плазмової дуги та без каталізаторів — такого не можу навіть припустити.

— Оце ваші «мушки», колего Баллмін, — сказав Ляуда і сів.

— Гадаю, нема сенсу продовжувати дискусію, — озвався після тривалої мовчанки астрогатор. — Може, ми зарано розпочали її. Нам не залишається нічого іншого, як продовжувати дослідження. Поділимося на три групи. Одна займеться руїнами. Друга — «Кондором», а третя здійснить кілька вилазок у глиб західної пустелі. Це — максимум наших можливостей, бо навіть якщо вдасться запустити деякі машини «Кондора», все одно не можу зняти з периметра більше, ніж чотирнадцять енергоботів, бо й надалі буде обов’язковим третій ступінь...