Станіслав Лем Непереможний

Чорний дощ

«Непереможний», крейсер другого класу, найбільша одиниця, котру мала в розпорядженні База в сузір’ї Ліри, йшов на фотоновій тязі через крайній квадрант зоряного скупчення. Вісімдесят три члени екіпажу спали в тунельному гібернаторі центральної палуби. Оскільки рейс був порівняно коротким, замість повної гібернації застосували поглиблений сон, у якому температура тіла не спадала нижче десяти градусів. У рубці керування працювали лише автомати. У їхньому полі зору, в перехресті прицілу, лежав диск сонця, незначно гарячішого за звичайного червоного карлика. Коли його коло зайняло половину площини екрана, анігіляційна реакція була зупинена. Протягом якогось часу в усьому кораблі панувала мертва тиша. Беззвучно працювали кондиціонери та лічильні машини. Затихла навіть найделікатніша вібрація, що супроводжувала емісію світлового стовпа, який попередньо вистрілював з корпуса і, мов шпага нескінченної довжини, занурена в морок, своєю інерцією штовхав судно. «Непереможний» ішов з тою самою швидкістю, близькою до світлової, безвладний, глухий і на позір порожній.

Потім вогники почали блимати один одному з панелей, осяяних рожевизною далекого сонця, відображеного на центральному екрані. Феромагнітні стрічки ожили, програми поволі сповзали в середину чимраз новіших машин, перемикачі яскріли іскрами, і струм тік дротами зі шумом, якого ніхто не чув. Електричні двигуни, перемагаючи опір давно застиглого мастила, почали обертатися, переходячи з басів на високі зойки. Матові штаби кадмію виступали з допоміжних реакторів, магнетичні помпи нагнітали рідкий натрій у змійовик охолодження, металевими конструкціями палуб пройшло тремтіння, а заодно слабке шкряботіння всередині стінок, ніби там бушували зграї звіряток, стукаючи кігтиками об метал. Це показало, що рухомі саморемонтувальні апарати вже вирушили в багатокілометрову мандрівку, щоб контролювати кожне з’єднання балок, цілісність корпусу, непорушність металевих стиків. Увесь корабель сповнився шелестом, рухом, прокидаючись, і лише його залога ще спала.

І тут наступний автомат, проковтнувши свою програмну стрічку, вислав сигнал до управління гібернатора. До подмуху холодного повітря додався пробуджувальний газ. Поміж рядами ліжок з ґратів на підлозі війнуло теплим повітрям. Однак люди довго мовби не хотіли прокидатися. Дехто мимоволі рухав руками; пустку їх холодного сну сповнювали маячня і кошмари. Врешті хтось першим розплющив очі. Корабель уже був готовий до цього. Вже кілька хвилин дотеперішню темряву довгих суднових коридорів, шахт двигунів, кают, кермувальної рубки, робочих постів, камер тиску осявало штучне денне світло. І доки гібернатор сповнювався шумом зітхань і зойків напівпритомних, корабель, мовби не в змозі від нетерплячки дочекатися пробудження залоги, розпочав маневр попереднього гальмування. На центральному екрані з’явилися смуги носових вогнів. У дотеперішню мертвоту досвітлового руху втрутився поштовх, потужна сила, прикладена носовими двигунами, намагалася зім’яти вісімнадцять тисяч тонн статичної маси «Непереможного», помножені тепер його величезною швидкістю. Щільно запаковані мапи неспокійно затрусилися в сувоях у картографічних каютах. Тут і там рухалися, мовби оживаючи, не надто міцно закріплені предмети; у камбузах загриміло, стукаючись, начиння, затремтіли спинки порожніх фотелів з піни, а пристінні пояси й линви палуб почали хитатися. Стукіт, змішані звуки скла, бляхи, пластику хвилею промайнули всім судном від носа до корми. Тим часом з гібернатора долинав уже гомін голосів; люди від небуття, в якому перебували протягом семи місяців, через короткий сон, поверталися до яви.

Корабель скидав швидкість. Планета, уся вкрита рудою вовною хмар, заслонила зорі. Випукле люстро океану з відблиском сонця пересувалося чимраз повільніше. В поле зору увійшов бурий, подзьобаний кратерами континент. Люди на бортових пунктах не бачили нічого. Під ними, у титанових глибинах машинних відсіків наростав придушений гуркіт, страшне перевантаження зіштовхувало пальці з рукояті. Хмара, що потрапила у потік викиду, розщепилася вибухом ртуті, розпалась і зникла. Гарчання двигунів на мить посилилося. Рудуватий диск розплющився: так планета перетворювалася на поверхню. Уже видно було серпасті дюни, які пересував вітер; смуги лави, що розходилися, мов шпиці колеса, від найближчого кратера, зблиснули відбитком пожежі ракетних дюз, сильнішим за сонячне сяйво.

— Уся потужність на вісь. Статична тяга.

Стрілки ліниво пересувалися в наступний сектор датчика. Маневр відбувся безпомилково. Корабель, мов перекинутий вулкан, що дихає полум’ям, висів за півмилі від подзьобаної рівнини, помережаної зануреними в піски скелястими хребтами.

— Уся потужність на вісь. Зменшити статичну тягу.

Уже видно було місце, в якому стикався з ґрунтом потік викиду, скерований вертикально донизу. Там здійнялася руда буря піску. З днища стріляли фіолетові блискавки, на вигляд беззвучні, бо грім поглинав сильніший од нього гуркіт газів. Різниця потенціалів вирівнялася, командир зауважив це, кивнувши головою інженерові: резонанс. Слід усунути. Але ніхто не відповів, двигуни вили, корабель опускався, тепер уже без жодних ривків, мов сталева гора, підвішена на невидимих линвах.

— Половина потужності на вісь. Мала статична тяга.

Концентричними колами, мов видиво справжнього моря, в усі боки линули, наче дим, хвилі пустельного пороху. Епіцентр, куди з невеликої відстані вціляло полум’я викиду, вже не димів. Пісок зник, перетворився на дзеркало червонявих бульбашок, на кипляче озеро розтопленого кремнію, на стовп безперервних вибухів, доки не випарувався. Оголений, мов кістка, старий базальт планети почав м’якнути.

— Стоси на холостий хід. Холодна тяга.

Блакить атомного вогню погасла. З дюз ударили скісні промені буровиків, і за мить пустелю, стінки скелястих кратерів і хмари над ними залила примарна зеленкавість. Базальтовій основі, на якій мало спочити широке днище «Непереможного», вже не загрожувало розплавленням.

— Стоси нуль. Холодною тягою на приземлення.

Усі серця забилися жвавіше, очі схилилися над інструментами, рукояті спітніли у затиснутих пальцях. Сакраментальні слова означали, що повороту вже не буде, що ноги стануть на справжній ґрунт, хоча б і на пісок пустельної кулі, але й там будуть схід і захід сонця, горизонт і хмари, і вітер.

— Точкове приземлення у надірі.

Корабель сповнив протяжний зойк турбін, крізь які униз падав матеріал згорання. Зелений стовп вогню, що розходився віялом, поєднав його з димом від палаючої скелі. З усіх боків здійнялися хмари піску, що засліпили перископ середніх палуб, лише в рубці керування на екранах радарів незмінно з’являлися і гасли поздовжні промені, які малювали обриси пейзажу, котрий тонув у хаосі тайфуну.

— Стоп при дотику.

Вогонь бунтівливо хвилювався під днищем, міліметр за міліметром зменшуючись від тиску величезної ракети, що посувалася на нього, зелене пекло стріляло довгими бризками у глиб рухливих піщаних хмар. Щілина між днищем і обпаленим базальтом ставала дедалі вужчою лінією зеленого полум’я.

— Нуль і нуль. Усі двигуни стоп.

Дзвін. Один-єдиний удар, мовби величезного тріснутого серця. Ракета зупинилася. Головний інженер застиг з руками на двох рукоятях аварійного викиду: скеля могла не витримати. Чекали. Стрілки секундомірів рухалися далі своїм мурашиним кроком. Командир якусь мить дивився на показник вертикалі; його сріблястий вогник анітрохи не відхилився убік від червоного нуля. Мовчали. Розпечені до червоного дюзи вже починали звужуватися, видаючи низку характерних звуків, схожих на хриплий стукіт. Червонувата хмара, що піднялася на сотні метрів, спадала. З неї виринули тупа верхівка «Непереможного», його боки, обсмалені атмосферним тертям і тому схожі на колір старої скелі, рапатий подвійний панцир. Руда курява все ще клубилася й вирувала біля днища, але сам корабель уже цілком застиг, мов би став частиною планети, і тепер кружляв разом з її поверхнею лінивим рухом, що тривав віки, під фіолетовим небом, у якому видніли найсильніші зірки, що гасли лише в безпосередній близькості від червоного сонця.

— Нормальна процедура?

Астрогатор випростався над бортовим журналом, де на середині аркуша вписав умовний знак приземлення, годину, а в рубриці збоку додав назву планети: «Реґіс III».

— Ні, Рогане. Почнемо з третього ступеня.

Роган намагався не показати здивування.

— Так точно. Хоча... — додав з близькістю, яку не раз дозволяв йому Горпах, — я волів би не бути тим, хто скаже це людям.

Астрогатор, мовби не чуючи слів свого офіцера, узяв його за плече і підвів до екрана, як до вікна. Пісок, розсунутий навсібіч полум’ям приземлення, утворив ніби неглибокий котлован, увінчаний дюнами, що осипалися. З висоти вісімнадцяти поверхів вони дивилися крізь триколірну площину електронних імпульсів, що створювали правдивий образ зовнішнього світу, на скелясту пилку віддаленого на три милі кратера. Із заходу вона ховалася за обрієм. Зі сходу під її вирвами громадилися чорні, непроникні тіні. Широкі ріки лави, хребти яких піднімалися над пісками, нагадували застиглу кров. Одна потужна зірка горіла в небі, під верхнім краєм екрана. Катаклізм, викликаний зішестям «Непереможного», минув, і пустельний вихор, різка течія повітря, що постійно рухалася з екваторіальних зон до полюса планети, уже посував перші піщані язики під днище корабля, немов намагаючись терпляче загоїти рану, викликану вогнем приземлення. Астрогатор увімкнув мережу зовнішніх мікрофонів, і пронизливе, далеке виття разом із шумом піску, що шмагав по панцерові, на мить заповнили усю височінь просторої рубки. Потім він вимкнув мікрофони, і запанувала тиша.

— Отак воно виглядає, — сказав поволі. — Але «Кондор» не повернувся звідси, Рогане.

Той зціпив щелепи. Не міг заперечити командирові. З ним він пролетів багато парсеків, але дружби між ними не виникло. Може, надто великою була різниця віку. Чи пережиті разом небезпеки — замалими. Цей чоловік з волоссям чи не таким білим, як його одяг, був нещадним. Майже сотня людей нерухомо перебували на позиціях після завершення напруженої праці, що попередила зближення, переживши триста годин гальмування нагромадженої в кожному атомі «Непереможного» кінетичної енергії, вихід на орбіту, приземлення. Майже сотня людей, які місяцями не чули відлуння, котре супроводжує вітер, і навчилися ненавидіти порожнечу, як ненавидить лише той, хто її знає. Але командир про це, вочевидь, не думав. Він поволі пройшовся рубкою і, спершись рукою на бильце крісла, вже піднятого на вищий рівень, буркнув:

— Ми не знаємо, що це, Рогане.

І далі, несподівано різко:

— Чого ви, пане, ще чекаєте?

Роган швидко підійшов до розподільних пультів, увімкнув внутрішню мережу й голосом, який іще тремтів від притлумленого обурення, кинув:

— Усі палуби, увага! Приземлення завершене. Наземна процедура третього ступеня. Восьма палуба: готувати енергоботи. Дев’ята палуба: стоси екранування на розігрів. Техніки захисту на місця. Решта екіпажу: на визначені робочі місця. Кінець.

Коли він це говорив, дивлячись у зелене око підсилювача, що моргало, залежно від модуляції голосу, йому здавалося, що він бачить їхні спітнілі обличчя, котрі застигають од раптового подиву й гніву, повернувшись до динаміків. Щойно тепер вони мали зрозуміти, тільки-но тепер починали клясти...

— Наземна процедура третього ступеня здійснюється, пане асгрогаторе, — сказав, не дивлячись на старого. Той глянув на нього й несподівано усміхнувся кутиком уст.

— Це лише початок, Рогане. Може, ще будуть довгі прогулянки на заході, хто зна...

Із неглибокої стінної шафи він вийняв вузьку й високу книжку, розгорнув її і, кладучи на білий пульт з наїжаченими рукоятями, запитав:

— Чи ви читали це, пане?

— Так.

— Їхній останній сигнал, зареєстрований сьомим гіперпередавачем, дійшов до проксимального буя в радіусі Бази рік тому.

— Я знаю його напам’ять. «Приземлення на Реґіс III закінчено. Планета пустельна типу суб-Дельта 92. Сходимо на поверхню другою процедурою в екваторіальній зоні континенту Евани».

— Так. Але це був не останній сигнал.

— Знаю, пане астрогаторе. Сорок годин по тому гіперпередавач зареєстрував серію імпульсів, ніби переданих азбукою Морзе, але вони не мали жодного сенсу. Потім — дивні звуки, що кілька разів повторилися. Гертель назвав їх «нявчанням котів, яких тягнуть за хвіст».

— Так... — сказав астрогатор, але помітно було, що він не слухає. Знову став перед екраном. Над самим краєм поля зору, відразу біля ракети, з’явилися розчепірені виступи пандуса, по якому сунули, мов на параді, рівномірно, один за одним, енергоботи, тридцятитонні машини, вкриті силіконовим вогнетривким панцерем. У міру того, як вони опускалися, їхні кінці поволі розходились, і водночас піднімалися, завдяки чому проміжок між ними збільшувався; опускаючи пандус, вони глибоко занурилися в пісок, але рухалися впевнено, орючи дюни, які вітер уже навіяв навколо «Непереможного». Вони розходилися по черзі в один та в інший бік, доки через десять хвилин увесь периметр корабля оточив ланцюг металевих черепах. Зупинившись, кожна почала поступово вкопуватись у пісок, доки всі не зникли, і лише блискучі плямки, регулярно розміщені на рудих узбіччях дюн, видавали місця, з яких виступали сфери емітерів Дірака. Укрита пінопластиком сталева підлога рубки здригнулася під кроками людей. Їхні тіла прошив короткий, мов блискавиця, виразний, хоча й ледь відчутний дрож, і зник, тільки мурашки ще якусь мить непокоїли м’язи щелеп, а видимий образ розплився в очах. Це явище тривало не довше, ніж півсекунди. Знову запанувала тиша, яку порушував далекий шум увімкнутих двигунів, що долинав з нижніх палуб. Пустеля, чорно-руді звалища скель, ряди лінивих хвиль піску чітко постали на екранах, і все було, мов раніше, але над «Непереможним» розкрився невидимий купол силового поля, що закривало доступ до корабля. На пандусі з’явилися металеві краби з млинками антен, що рухалися вниз, хилитаючись навперемін вліво і вправо. Інфороботи, значно більші за емітерів поля, мали сплюснуті корпуси й металеві лапи, що розходились у боки. Грузнучи в піску і мовби з огидою витягаючи з нього глибоко занурені кінцівки, краби розійшлися і зайняли місця у проміжках ланцюга енергоботів. У міру того, як розгорталась операція захисту, на центральному пульті рубки з’являлися з матового тла контрольні вогники, а циферблати ударних годинників сповнював зеленкавий блиск. Мовби десяток великих очей дивився тепер, не моргаючи, на обох чоловіків. Усі стрілки лежали на нулі, свідчачи, що ніщо не пробує проникнути крізь невидиму греблю силового поля. Лише вказівник наявної енергії посувався дедалі вище, проминаючи червоні рисочки ґіґаватів.

— Я зійду вниз і щось з’їм. Пане Рогане, покеруйте-но стереотипом! — раптом мовби знудьговано мовив Горпах, відриваючись від екрана.

— Дистанційно?

— Якщо панові на цьому залежить, може пан когось послати... або піти сам.

Із цими словами астрогатор розсунув двері й вийшов. Роган іще мить бачив його профіль у слабкому світлі ліфта, що беззвучно пішов униз. Поглянув на табло показників поля. Нуль. Слід було б розпочати від фотограмометрії, подумав він. Облітати планету доти, доки не зроблять усього комплекту світлин. Може, хоч так удалося б щось з’ясувати. Бо візуальні спостереження з орбіти варті небагато; континенти це не море, отож усі спостерігачі з підзорними трубами в кошику на ґрот-мачті не стануть моряками. Інша справа, що на комплект світлин пішов би майже місяць.

Ліфт повернувся. Роган зайшов у нього й опустився на шосту палубу. Велика платформа перед камерою тиску була заповнена людьми, які, правду кажучи, вже не мали тут роботи, тим більше, що чотири сигнали, котрі означали обідню пору, повторювались уже чверть години. Перед ним розступалися.

— Йордан і Бланк. Підете зі мною на стереотип.

— Повні скафандри, пане навігаторе?

— Ні. Лише кисневі. І одного робота. Найкраще — з арканів, щоб не загруз у цій проклятій куряві. А ви всі чого тут стовбичите? Апетит пропав!

— Ми б хотіли, пане навігаторе... зійти на сушу.

— Хоча б на кілька хвилин...

Здійнявся гамір.

— Спокійно, хлопці. Прогулянки ще будуть. Поки що у нас третій ступінь.

Екіпаж розходився неохоче. Тим часом з вантажної шахти з’явилася платформа з роботом, який був на голову вищим за найвищого космонавта. Йордан і Бланк, уже з кисневими апаратами, поверталися електрокаром — Роган зауважив їх, спираючись на поруччя коридору, який тепер, коли ракета лежала на днищі, перетворився на вертикальну шахту, що сягала аж до першої машинної палуби. Над і під собою він відчував просторі поверхи металу, десь у самому низу працювали повільні транспортери, чути було слабеньке клацання гідравлічних приводів, а з глибини сорокаметрової шахти помірно віяло холодним очищеним повітрям із кондиціонерів.

Двоє осіб з персоналу камери відчинили перед ними двері. Роган машинально перевірив розміщення пасків і прилягання маски. Йордан і Бланк увійшли за ним, металева підлога тяжко скреготнула під кроками робота. Пронизливий, протяжний свист повітря пронизав нутрощі корабля. Відчинився зовнішній люк. Машинний пандус був на чотири поверхи нижче. Аби з’їхати вниз, люди скористалися малою платформою, яка ще раніше висунулася з обшивки. Її ланки сягали верхівки дюн. Клітка платформи була відчиненою зусібіч. Повітря виявилося не набагато холоднішим, аніж усередині «Непереможного». Усі четверо сіли, магніти відпустили гальма, і платформа м’яко з’їхала з висоти одинадцяти поверхів, минаючи по черзі секції корпусу. Роган машинально перевіряв їх стан. Не надто часто вдається поза доком оглядати корабель ззовні. Зносився, подумав, дивлячись на смуги подряпин від метеоритів. Місцями панцерні плити утратили блиск, мовби роз’їджені сильною кислотою. Ліфт закінчив короткий політ, м’яко сідаючи у хвилю нанесеного піску. Люди зістрибнули й одразу ж угрузли вище колін. Лише робот, призначений для праці на засніжених поверхнях, смішно йшов, перевалюючись з боку на бік, однак упевнено на своїх карикатурно розплющених ступнях. Роган наказав йому зупинитись, а сам із колегами уважно оглянув усі отвори дюз корпусу, наскільки їх можна було побачити ззовні.

— Тут би згодився малий шліф і продув, — сказав Роган.

Щойно вилізши з-під днища ракети, він зауважив, яку величезну тінь відкидає корабель. Наче широка дорога, вона тягнулася дюнами, освітленими вже досить-таки похиленим сонцем. У симетричності піщаних хвиль був особливий спокій. Їхні заглибини сповнювала блакитна тінь, а гребені світилися присмерковою рожевістю, і ця тепла, делікатна барва нагадала йому кольори, бачені колись у дитячій книжці з малюнками. Рожевість була неймовірно лагідною. Помалу він переносив погляд з дюни на дюну, помічаючи нові й нові відтінки бузкового сяйва, чим далі, тим худіші, покраяні серпами чорних тіней, аж туди, де вони, зливаючись у одну жовту сірість, оточували грізні зубці голих вулканічних скель. Він стояв і дивився, а його люди, не поспішаючи, рухами, що набули автоматизму завдяки багаторічному досвідові, робили звичайнісінькі заміри, замикали у малі резервуари проби повітря й піску, вимірювали радіоактивність ґрунту переносним зондом, рухомий корпус якого підтримував арктан.

Роган не звертав жодної уваги на їхні рухи. Маска закривала лише ніс і вуста, очі й уся голова були вільні, бо він скинув легкий охоронний шолом. Відчував вітер у волоссі, дрібнесенькі піщинки прилипали до обличчя і лоскітливо проникали між пластик маски та шкіру щік. Неспокійні пориви вітру лопотіли штанками комбінезона, великий, мовби набряклий диск сонця, на який можна було дивитися без шкоди тільки мить, тепер височів над самим дзьобом ракети. Вітер свистів протяжно, силове поле не затримувало руху газів, тому Роган взагалі не міг зрозуміти, де піднімається з пісків його невидима стіна. Велетенський простір, який він окидав поглядом, був мертвий, наче на нього ніколи не ступала людська нога, наче це не була планета, що поглинула корабель класу «Непереможного» з вісімдесятьма членами екіпажу, величезного, досвідченого плавця у порожнечі, спроможного за частку секунди розвинути потужність мільярд кіловатів, перетворити її на енергетичні поля, котрі не могло пробити жодне матеріальне тіло, сконцентрувати її у вбивчі промені з температурою зірок, які могли обернути на попіл гірський хребет чи висушити море. Однак цей сталевий організм, збудований на Землі, плід багатовікового розквіту технологій, пропав тут, зник невідомим чином, без сліду, без сигналу SOS, мовби розчинився у цій рудій та сірій пустелі.

І весь цей континент виглядає так само, подумав Роган. Він добре його пам’ятав. Бачив з висоти віспу кратерів та єдиний рух, який помічав серед них, — невпинний, тихий плин хмар, що волочили свої тіні через нескінченні шеренги дюн.

— Активність? — запитав, не обертаючись.

— Нуль, нуль два, — відповів Йордан і підвівся з колін. Обличчя його розчервонілось, очі блищали. Маска нівелювала інтонації голосу.

Тобто менш, аніж ніщо, подумав Роган. Зрештою, колеги не загинули через таку грубу необачність, автоматичні датчики зчинили б тривогу, навіть якби ніхто не подбав про стереотипні дослідження.

— Атмосфера?

— Азоту сімдесят вісім відсотків, арґону два відсотки, двоокису вуглецю нуль, метану чотири відсотки, решта кисень.

— Шістнадцять відсотків кисню? Ви певні?

— Певен.

— Радіоактивне випромінювання?

— Практично нуль.

Це було дивно. Стільки кисню! Ця інформація вдарила його, мов струм. Роган підійшов до робота, який негайно підсунув йому під очі касету з показниками. «Може, пробували обійтися без кисневих масок», — майнула безглузда думка, бо розумів, що такого не могло бути. Щоправда, часом траплялося, що якась людина, особливо змучена тугою повернення, всупереч наказам знімала маску, бо ж навколишнє повітря видавалося таким чистим, — і зазнавала отруєння. Але таке могло трапитися з кимось одним, максимум двома.

— Чи ви вже закінчили? — запитав він.

— Так.

— Повертайтеся, — сказав до них.

— А пан?

— Я ще залишуся. Повертайтеся, — повторив нетерпляче. Він хотів залишитися сам.

Бланк закинув на плече з’єднані ремінцем ручки резервуарів, Йордан подав роботові зонд, і вони рушили, грузнучи в піску. Арктан чалапав за ними, ззаду схожий на замасковану людину.

Роган пішов до крайньої дюни. Зблизька побачив виступаючий із піску розтруб емітера, що утворював охоронне силове поле. Не для того, щоб перевірити його наявність, а просто з дитячої забаганки він зачерпнув жменю піску і кинув його перед собою. Той полетів струмочком і, мовби наткнувшись на невидиме похиле скло, вертикально осипався на землю.

У нього так і свербіли руки скинути маску. Як це зробити, чудово знав. Виплюнути пластиковий зазубник, зірвати ремінці, наповнити повні легені повітрям, затягаючись ним аж до мембрани...

«Щось я розклеююся», — подумав Роган і неквапливо повернув до корабля. Клітка підйомника чекала, порожня, з платформою, ледь зануреною в пісок, а вітер за кілька хвилин його відсутності встиг покрити бляху тоненьким шаром навіяного піску.

Уже в головному коридорі п’ятої палуби він глянув на стінне табло. Командир був у зоряній каюті. Поїхав угору.

— Одним словом — ідилія? — підсумував астрогатор його оповідь. — Жодної радіоактивності, ніяких спор, бактерій, плісняви, вірусів, нічого — лише цей кисень... Так чи інакше — проби треба дати на висів.

— Вони вже у лабораторії. Можливо, життя тут розвивається на інших континентах... — зауважив Роган непевно.

— Сумніваюся. Інсоляція поза екваторіальною смугою досить слабка. Чи ви не бачили товстих шапок на полюсах? Б’юся об заклад, що там принаймні вісім, якщо не десять кілометрів крижаного покрову. Радше вже океан, якісь водорості — але чому життя не вийшло з води на сушу?

— Треба буде зазирнути в цю воду, — сказав Роган.

— Наших людей питати ще зарано, але планета видається мені старою. Таке змиршавіле яйце мусить мати зо шість мільярдів років. Зрештою, минув також добрячий шмат часу, як Сонце пережило фазу розквіту. Це майже червоний карлик. Так, ця відсутність життя на суші дивує. Своєрідний приклад еволюції, яка не терпить суші. Ну, так. Це б пояснювало наявність кисню, але не справу «Кондора».

— Якісь форми життя, якісь підводні істоти, котрі ховаються в океані, витворивши там цивілізацію на дні, — припустив Роган.

Обоє дивилися на велику мапу планети в проекції Меркатора, неточну, бо мальовану на підставі даних автоматичних зондів з минулого століття. На ній були хіба що обриси головних континентів і морів, лінії поширення полярних шапок та кілька найбільших кратерів. У сітці перехрещених паралелей і меридіанів виднів обведений червоним колом пункт, під восьмим градусом північної широти — місце їхнього приземлення. Астрогатор нетерпляче посунув папір на столі карт.

— Ви самі в це не вірите, — сказав обурено. — Трессор не міг бути дурнішим за нас, його б не обдурили ці підводні, то дурниця. Зрештою, якби розумні водні істоти навіть існували, то найперше, що б вони зробили, — опанували б суходіл. Скажімо, хоча б у скафандрах, наповнених водою... Повна дурниця, — повторив не для того, щоб цілком відкинути концепцію Рогана, а тому, що думав уже про щось інше.

— Постоїмо тут якийсь час, — урешті підсумував він і торкнувся нижнього краю мапи, яка з легким шелестом скрутилася та зникла в одній з горизонтальних шухляд великого картосховища. — Почекаємо й подивимося.

— А якщо ні? — запитав Роган обережно. — Пошукаємо їх?..

— Рогане, будьте розсудливим. Шостий зоряний рік і таке, — астрогатор шукав відповідного окреслення й, не знайшовши, зробив замість цього легковажний жест рукою. — Планета завбільшки як Марс. Як ми маємо їх шукати? Тобто, «Кондора», — уточнив він.

— Ну, так, ґрунт залізистий... — неохоче визнав Роган. Справді, аналізи показали великий домішок у піску окисів заліза. Отож феро-індукційні показники були паскудні. Не знаючи, що сказати, замовк. Він був переконаний, що командир врешті знайде якийсь вихід. Що не доведеться повертатися з порожніми руками, без жодних результатів. Він чекав, дивлячись на кудлаті брови Горпаха, що стирчали над чолом.

— Правду кажучи, не вірю, що очікування протягом 48 годин щось нам дасть, але цього вимагають правила, — несподівано довірливим тоном озвався астрогатор. — Сідайте, пане Рогане. Ви стоїте наді мною, як докір сумління. Реґіс — найідіотичніше місце, яке лише можна уявити. Вершина непотребу. Невідомо, навіщо сюди висилали «Кондора» — зрештою, менше з тим, це вже сталося.

Замовк. Він був не в гуморі та, як завжди в таких випадках, ставав балакучим і легко встрявав у дискусію, навіть надто відверту, що завжди було трохи небезпечним, бо будь-якої миті він міг грубо обірвати розмову.

— Одним словом, так чи сяк ми мусимо щось робити. Знаєте що? Нехай пан виведе пару малих фотоспостерігачів на екваторіальну орбіту. Але щоб вона мала форму правильного і точного кола. Десь на сімдесят кілометрів.

— Це ж іще іоносфера, — заперечив Роган. — Вони згорять за кількадесят обертів...

— Ну й нехай. Але перед тим сфотографують що вдасться. Я б радив панові навіть ризикнути на шістдесят кілометрів. Можливо, згорять уже на десятому оберті, та лише світлини, зроблені з такої висоти, можуть щось дати. Чи ви знаєте, як виглядає ракета з відстані сто кілометрів, навіть через найкращий телеоб’єктив? Біля неї навіть головка шпильки виглядатиме справжнім гірським хребтом. Тому відразу... Рогане!

На цей вигук навігатор обернувся уже від дверей. Командир кинув на стіл протокол з результатами аналізів.

— Що це таке? Що за ідіотизм? Хто це писав?

— Автомат. А в чому справа? — запитав Роган, намагаючись зберегти спокій, бо і в ньому вже закипав гнів. «Зараз знову почне марудити», — подумав, наближаючись зумисно поволі.

— Прочитайте це. Тут. І тут.

— Метану чотири відсотки, — прочитав Роган. І враз остовпів.

— Метану чотири відсотки, так? А кисню шістнадцять? Знаєте, що це таке? Вибухова суміш! Може, пан мені пояснить, чому вся атмосфера не вибухнула, коли ми сідали на повній тязі?

— Справді... не розумію, — пробелькотав Роган. Він швидко підбіг до пульта зовнішнього контролю, впустив крізь отвори датчиків дрібку атмосфери і, доки астрогатор походжав рубкою зі зловісним мовчанням, дививсь, як аналізатори гарячково постукують скляним начинням.

— Ну й що?!

— Те саме. Метану чотири відсотки... кисню шістнадцять, — підтвердив Роган. Він справді не розумів, як це може бути, однак мимоволі відчув задоволення: принаймні Горпах не матиме чим йому дорікнути.

— Покажіть-но сюди! Гм. Метану чотири, ну, чорти б його... гаразд. Рогане, зонди на орбіту, а потім прошу зайти до малої лабораторії. Врешті, для чого в нас учені! Нехай вони голову ламають.

Роган з’їхав униз, узяв двох ракетних техніків і повторив їм доручення астрогатора. Потім повернувся на другу палубу. Тут були лабораторії і каюти фахівців. Він минав вузькі, оправлені металом двері з табличками із двох літер «Г. І.», «Г. Ф.», «Г. Т.», «Г. Б.» і багато інших. Двері малої лабораторії були широко відчинені: крізь монотонні голоси вчених час від часу пробивався бас асторгатора. Роган зупинився на порозі. Тут були всі «Головні» — Головний Інженер, Біолог, Фізик, Лікар і всі Технологи з машинного. Астрогатор сидів, тепер мовчки, у крайньому фотелі під електронним програмістом підручної цифрової машини. А оливковий Модерон з переплетеними пальцями малих, мов у дівчинки, рук, сказав:

— Я не фахівець з газової хімії. В кожному разі, це, мабуть, не звичайний метан. У нього інакша енергія зв’язків; різниця в одному зі ста випадків, але є. З киснем він вступає у реакцію лише за наявності каталізаторів, та й то неохоче.

— Яке походження цього метану? — запитав Горпах, крутячи пальцями.

— Вуглець у ньому, це точно, органічного походження. Його небагато, але нема сумнівів...

— А ізотопи? Якого віку? Наскільки старий цей метан?

— Від двох до п’ятнадцяти мільйонів років.

— Що це за рамки?!

— У нас було лише півгодини на визначення. Тому більше не можу сказати нічого.

— Докторе Квастлер! Звідки береться цей метан?

— Не знаю.

Горпах подивився по черзі на своїх фахівців. Здавалося, він зараз вибухне, та несподівано усміхнувся.

— Панове, ви ж досвідчені люди. Не перший рік ми літаємо разом. Яка ваша думка? Що ми зараз повинні зробити? З чого почати?

Оскільки ніхто не квапився з відповіддю, біолог Йоппе, один із небагатьох, хто не боявся гніву Горпаха, спокійно дивлячись ув очі командирові, сказав:

— Це не звичайна планета класу суб-Дельта 92. Якби була такою, «Кондор» би не пропав. Оскільки на його борту були фахівці, не гірші й не кращі за нас, єдиним, що нам відомо напевно, є те, що їхні знання виявилися недостатніми для уникнення катастрофи. З цього висновок: мусимо дотримуватися третього ступеня процедури й дослідити суходіл та океан. Гадаю, слід розпочати геологічні буріння, а водночас зайнятися місцевою водою. Все інше було б гіпотезами; в цій ситуації ми не можемо дозволити собі таку розкіш.

— Гаразд, — Горпах стиснув щелепи. — Буріння в радіусі силового поля — не проблема. Цим займеться доктор Новік.

Головний Геолог кивнув.

— Щодо океану... Як далеко берегова лінія, Рогане?

— Близько двохсот кілометрів... — відповів навігатор, зовсім не здивований тим, що командир знає про його присутність, хоч і не бачив його: Роган стояв за кілька кроків позаду нього, біля дверей.

— Далекувато. Та вже не рухатимемо «Непереможного». Пане Рогане, візьмете стільки людей, скільки визнаєте за потрібне, Фітцпатріка чи ще когось із океанологів та шість резервних енергоботів. Поїдете з цим на берег. Діяти будете лише під силовим захистом; жодних екскурсій до моря, жодних занурень. Автоматами також прошу не розкидатись — їх у нас не надто багато.

Зрозуміло? Отже, можете починати. Ага, ще одне. Чи придатна місцева атмосфера для дихання?

Лікарі пошепотілися між собою.

— У принципі так, — сказав урешті Стормонт, але не зовсім переконливо.

— Що значить «у принципі»? Можна чи не можна дихати?

— Така кількість метану не залишиться без наслідків. За якийсь час відбудеться насичення крові й це може дати незначні прояви в мозку. Остовпіння... але аж за годину, може, за кілька.

— Чи не допоміг би якийсь поглинач метану?

— Ні, пане астрогаторе. Тобто нема сенсу виробляти поглиначі, бо їх слід було б часто міняти, а крім того, відсоток кисню все одно низький. Я віддав би перевагу кисневим апаратам...

— Гм. А ви, панове?

Вітте та Ельдярн кивнули головами. Горпах устав.

— Отож, починаємо. Рогане! Що із зондами?

— Зараз почнемо їх скидати. Чи можу я ще перевірити орбіти, доки не піду?

— Так, можете.

Роган вийшов, залишивши за спиною гомін лабораторії. Коли зайшов до рубки, сонце якраз сідало. Таке темне, що майже фіолетовий пурпур його диска викарбував на обрії з неприродною виразністю зазубрений контур кратера. Небо, густе зорями в цій околиці Галактики, здавалося тепер іще більшим. Чимраз нижче виблискували великі сузір’я, поступово зникаючи в пітьмі пустелі. Роган з’єднався з носовою пусковою супутників. Саме пролунав наказ про вистрілення першої пари фотосупутників. Наступні мали злетіти через годину. А завтра денні й нічні світлини обох півкуль планети повинні були дати образ усієї екваторіальної смуги.

— Мінута тридцять один... Азимут сім. Націлюю... — повторював у динаміку співучий голос. Зменшивши гучність, Роган відвернув крісло до контрольного табло. Він ніколи не признався б у тому, що його завжди вабила гра світла при вистріленні зонда на навколопланетну орбіту. Спочатку рубіново, біло й блакитно загорілися контрольні вогні бустера. Потім завуркотів стартовий автомат. Коли його гул несподівано обірвався, слабкий поштовх промайнув усім корпусом крейсера. І тієї ж миті пустеля на екранах посвітліла від фосфоричного блиску. З пронизливим, напнутим до краю громом, обливаючи рідний корабель потоком полум’я, мініатюрний снаряд вилетів із носової установки. Відблиск полум’я бустера, що віддалявся, чимраз слабше відбивався на узбіччях дюн, доки зовсім не зник. Уже й звук маленької ракети стих, натомість гарячкове сяйво охопило все табло. З несподіваним поспіхом із мороку виринали поздовжні вогники балістичного контролю, їм підморгували перлові лампочки дистанційного керування, потім з’явилися, мов новорічна гірлянда, сигнали про чергове відстрілювання використаних гільз, і врешті над усім цим веселковим мурашником запалав білий, чистий чотирикутник — знак, що супутник вийшов на орбіту. Посередині його сяючої білизною поверхні з’явився сіруватий острівець і тремтливе сяйво утворило цифру 67. Це була висота польоту. Роган ще раз перевірив елементи орбіти, але і перигей, і апогей містились у заданих параметрах. Отож у нього вже не було тут роботи. Він глянув на бортовий годинник, що показував вісімнадцяту, потім на необхідний тепер годинник місцевого часу — на ньому була одинадцята ночі. На мить заплющив очі. Його тішила ця «екскурсія» на узбережжя. Він любив працювати сам. Відчував сонливість і голод. Якусь мить думав, чи не зажити тонізуючу таблетку. Але вирішив, що достатньо вечері. Встаючи, зрозумів, наскільки втомився, здивувався, і вже цей подив трохи отямив його. Поїхав униз до їдальні. Там уже були його нові люди — двоє водіїв транспортерів на повітряній подушці, зокрема Ярґ, якого він любив за постійний добродушний гумор, а також Фітцпатрік з двома колегами, Брозою та Кехліном. Вони закінчували вечерю, коли Роган щойно замовляв гарячу зупу, виймав зі стінного роздавача хліб і пляшки безалкогольного пива. Із цим усім, складеним на таці, він ішов до столу, коли підлога легко здригнулася. «Непереможний» вистрелив наступного супутника.


Командир не дозволив їхати вночі. Тому вирушили о п’ятій за місцевим часом, перед сходом сонця. З огляду на продиктований необхідністю початок маршу, а також його марудну повільність такий лад називали процесією. Його очолювали і замикали енергоботи, які своїм еліпсоподібним силовим полем охороняли всі внутрішні машини — універсальні на повітряній подушці, транспортери із радіостанціями і радаром, кухню, транспортер із саморегульованим герметичним житловим бараком та малий лазер безпосереднього враження на гусеницях, який усі звали шилом. Роган разом із трьома вченими був на передньому енергоботі. Це незручно, бо сидіти втрьох тісно, та принаймні створювалась ілюзія нормальної подорожі. Швидкість доводилося узгоджувати з рухом найповільніших машин процесії, саме енергоботів. Подорож важко було назвати вишуканим задоволенням. Гусениці гарчали і грузли в піску, турбіни двигунів завивали, мов комарі завбільшки як слон, відразу за сидіннями з решіток виривалося повітря з радіаторів, а весь енергобот хилитався, наче тяжка шлюпка на хвилях.

Чорна голка «Непереможного» швидко сховалася за обрієм. Якийсь час вони йшли у горизонтальних променях холодного й червоного, ніби кров, сонця крізь монотонну пустелю, поступово піску меншало, натомість з нього виступали скісні скелясті плити, котрі доводилось об’їжджати. Кисневі маски разом із завиванням двигунів не заохочували до розмови. Усі уважно стежили за обрієм, та краєвид був увесь час однаковим — нагромадження скель і великі обвітрені брили. У якомусь місці рівнина почала переходити у схил, і на дні дуже пологої котловини стало видно тоненький, наполовину пересохлий струмок, блискуча вода якого відбивала червоне світло. Високі береги, котрі тягнулися терасами обабіч потічка, свідчили, що інколи він ніс чимало води. Похід зробив невелику затримку, щоб дослідити воду. Вона була цілком чистою, жорсткуватою, з домішкою окислів заліза та ледь помітним слідом сірки.

Прибульці рушили далі, тепер дещо швидше, бо гусениці мали краще зчеплення з кам’янистим ґрунтом. Із заходу височіли невеликі урвиська. Остання машина підтримувала постійний зв’язок з «Непереможним», антени радарів оберталися, зв’язківці, поправляючи свої навушники, не відривалися від екранів, гризучи сухарики концентратів; часом з-під котроїсь із машин на повітряній подушці з гуком вилітав камінь, мовби вистрелений малою аеродинамічною трубою, і скакав, наче оживши, до куп каміння. Потім шлях перегородили невисокі узгір’я, лисі та голі. Не зупиняючись, вони взяли трохи проб, і Фітцпатрік крикнув Роганові, що кремінь має органічне походження. Нарешті, коли чорно-синя лінія перед ними перетворилася на водне дзеркало, вони знайшли і вапняк. Скрегочучи по малих, пласких камінцях, з’їхали до берега.

Гарячий подих машини, скрипіння гусениць, завивання турбін — усе це раптом стихло, коли океан, зблизька зеленкавий і на вигляд цілком земний, опинився за сто метрів. Довелося здійснювати складні маневри, щоб, захищаючи робочу групу силовим полем, провести передовий енергобот до води на достатню глибину. Попередньо законопачена машина, керована з другого енергобота, увійшла у хвилі, збурюючи й пінячи їх, доки не стала ледь видним темнішим місцем у глибині води; щойно тоді на сигнал, висланий з центрального пункту, затоплений колос висунув над водою емітер Дірака, і коли поле стабілізувалося, вкриваючи своєю невидимою сферою частину берега та прибережної води, розпочали відповідні дослідження.

Океан був дещо прісніший, аніж земні; аналізи, проте, не виявили нічого сенсаційного. Через дві години вони знали більш-менш стільки ж, як і на початку. Тому вислали у відкрите море два телевізійних зонди, керовані дистанційно, і з центрального пункту стежили на екранах за їхнім рухом. Однак лише коли вони опинилися за горизонтом, сигнали принесли першу важливу інформацію. В океані жили якісь організми, за формою схожі до кістково-скелетних риб. Але, помітивши зонди, вони кидалися врозтіч із шаленою швидкістю, шукаючи порятунку в глибині. Ехолоти встановили глибину океану в місці, де натрапили на перших живих істот, — півтораста метрів.

Броза вперся, що мусить мати принаймні одну таку рибину. Тому почали полювання, зонди гналися за тінями, котрі звивались у зеленкавому мороці, стріляючи електричними зарядами, однак ті, буцімто риби, виявляли несподівану схильність до маневрів. Лише після кільканадцяти пострілів удалося поцілити в одну з них. Зонд, який ухопив її у свої мацаки, негайно скерували до берега, а Кеглін та Фітцпатрік тим часом маневрували другим, збираючи проби ворсинок, що коливалися в глибині хвиль, які здалися їм чимось на кшталт місцевих водоростей чи мікроорганізмів. Урешті скерували зонд на саме дно, на глибину чверть кілометра. Сильна донна течія значно ускладнювала керування зондом, який постійно зносило на велике скупчення підводних каменів. Та врешті вдалося кілька з них перевернути і, як припускав Кеглін, під їхнім захистом містилася колонія гнучких створінь з китицями.

Коли обидва зонди повернулись у сферу поля й біологи взялися до роботи, в спорудженому за той час баракові, де врешті можна було зняти остогидлі маски, Роган, Ярґ і п’ятеро інших спожили першу теплу їжу за цей день.

Час до вечора вони провели у збиранні проб мінералів, вивченні придонної радіоактивності, вимірюванні інсоляції та сотні інших марудних занять, які, одначе, слід було виконати сумлінно й навіть педантично, щоб вони дали реальні результати. Надвечір усе можливе було зроблене, і Роган, коли його викликав Горпах з «Непереможного», зі спокійним сумлінням підійшов до мікрофона. Океан наповнювали живі створіння, та всі до одного уникали прибережної зони. Організм дослідженої рибини не виявив чогось особливого. Еволюція, за орієнтовними даними, тривала на планеті багато сотень мільйонів років. Виявили велику кількість зелених водоростей, що пояснило наявність кисню в атмосфері. Поділ світу живих організмів на рослини й тварин був типовим; типовою була й скелетна структура хребетних. Єдиною відмінністю упійманої риби від земних відповідників, яку біологам удалося знайти, було особливе відчуття, що реагувало на ледь помітні зміни напруги магнітного поля. Горпах наказав усій групі якнайшвидше повертатись, і коли вже закінчував розмову, повідомив, що є новини: правдоподібно, вдалося встановити місце приземлення «Кондора».

Таким чином, хоча біологи і протестували, стверджуючи, що й кількох тижнів подальших досліджень їм було б замало, барак склали, запустили двигуни, й колона рушила на північний захід. Роган не міг переповісти товаришам жодних подробиць про «Кондора», бо й сам їх не знав. Хотів якнайшвидше опинитися на кораблі, бо припускав, що командир дасть нове, можливо, багатше на якісь відкриття, завдання. Зрозуміло, тепер слід було якнайперше дослідити місце можливого приземлення «Кондора». Роган витискав з машин усю потужність, тому вони поверталися під ще жахливіший скрегіт каміння, що перемелювали гусениці. Коли настала темрява, увімкнули великі фари машин; картина була незвичною і навіть грізною — рухомі стовпи світла щомиті вихоплювали з темряви потворні обриси велетнів, що буцімто рухались, які виявлялися тільки скелями-свідками, останніми залишками вивітреного гірського хребта. Кілька разів довелося затриматися біля глибоких тріщин, що зяяли в базальті. Та врешті, за добрих півгодини, вони побачили освітлений зусібіч, мов на параді, сяючий звіддалік, наче металева вежа, корпус «Непереможного». По всьому периметру силового поля в усі боки снували незліченні машини; з них вивантажували припаси, пальне; групи людей стояли під трапом у сліпучому світлі юпітерів. Уже здалеку до гурту дослідників долинув відголос цього невпинного мурашника. Над світловими стовпами височів мовчазний, плямисто освітлений корпус крейсера. Блакитні вогні сповістили, де буде вільний шлях крізь силову огорожу, і вкриті товстим шаром дрібненької куряви машини одна за одною в’їхали всередину великого кола. Роган, щойно зістрибнувши на землю, відразу гукнув до того, хто стояв найближче, впізнавши у ньому Бланка, й запитав, що з «Кондором».

Але боцман нічого не знав про це відкриття. Роган довідався від нього небагато. Перед тим, як згоріти в густих шарах атмосфери, чотири супутники передали одинадцять тисяч світлин, котрі прийняло радіо. І, в міру їхнього надходження, зображення наносили на спеціальні витравлені плити у картографічній каюті. Щоб не тратити часу, Роган покликав техніка-картографа Еретта до себе і, приймаючи душ, водночас розпитував його про все, що відбулося на кораблі. Еретт був одним із тих, які вишукували «Кондора» на фотографічній смузі. Це зернятко сталі в океанах піску шукали водночас близько тридцяти осіб, окрім планетологів, для цього мобілізували картографів, операторів радарів та всіх бортових пілотів. Усю добу вони позмінно переглядали новий фотографічний матеріал, фіксуючи координати кожного підозрілого пункту планети. Та новина, яку переказав Роганові командир, виявилася помилкою. За корабель прийняли височенну верхівку скелі, що відкидала тінь, надзвичайно схожу на правильну тінь ракети. Таким чином, про долю «Кондора» і далі нічого не знали.

Роган хотів доповісти командирові, але той уже пішов відпочивати. Отож він подався до себе. Попри втому, довго не міг заснути. А коли прокинувся, астрогатор доручив йому через Баллміна, керівника планетологів, передати весь зібраний матеріал до головної лабораторії. О десятій ранку Роган відчув такий голод, — бо ще не їв сніданку, — що опустився на другу палубу до малого буфету операторів радара, і тут, коли вже допивав, стоячи, каву, до нього підскочив Еретт.

— Ну, що, знайшли? — кинув, побачивши збуджене обличчя картографа.

— Ні. Але ми знайшли щось більше. Ходіть негайно — вас кличе астрогатор...

Роганові здавалося, що скляний циліндр ліфта повзе неймовірно поволі. У тьмяній кабіні панувала тиша, чути було шурхіт електричних контактів, з друкувального апарата випливали чимраз нові, лискучі від вологи світлини, але ніхто не звертав на них уваги. Двоє техніків видобули зі стінної кишені щось на кшталт проектора й погасили решту світла у той момент, коли Роган відчинив двері. Він зауважив серед інших білу голову астрогатора. Наступної миті екран, що спустився зі стелі, спалахнув сріблом. У тиші зосереджених віддихів Роган підійшов, наскільки зміг, до великої світлої площини. Світлина була не найкращої якості, до того ж чорно-біла. На ній в оточенні дрібних, безладно розкиданих кратерів виділялося голе плоскогір’я, яке з одного боку уривалося так рівно, мовби гори там обрізав якийсь велетенський ніж; це була берегова лінія, бо решту світлини заповнювала одноманітна темінь океану. На певній відстані від цього урвища простягалася мозаїка не дуже виразних форм, у двох місцях закрита смугами хмар та їхніми тінями. Але й так не викликало сумніву, що особлива формація з деталями, прикритими хмарами, не є геологічним витвором.

«Місто...» — подумав збуджено Роган, але не сказав цього вголос. Усі далі мовчали. Технік біля проектора марно намагався збільшити різкість зображення.

— Чи були перешкоди з прийомом? — пролунав у загальній тиші спокійний голос астрогатора.

— Ні, — відповів з темряви Баллмін. — Прийом був чистим, але це одна з останніх світлин третього супутника. Через вісім хвилин після її передачі він перестав відповідати на сигнали. Припускаю, світлина була зроблена об’єктивами, вже пошкодженими підвищенням температури.

— Асцензія камери над епіцентром була не більшою за сімдесят кілометрів, — додав інший голос, що належав, як здалося Роганові, одному з найталановитіших планетологів — Мальте. — Та, правду кажучи, я б оцінив її у п’ятдесят п’ять — шістдесят кілометрів... Прошу поглянути... — його силует почасти затулив екран. Він приклав до зображення прозорий пластиковий шаблон із вирізаними в ньому кружечками і приміряв його по черзі до кільканадцяти кратерів у другій половині світлини.

— Вони виразно більші, ніж на попередніх світлинах. Зрештою, — додав Мальте, — це не має особливого значення. Так чи інакше...

Він не закінчив, але всі зрозуміли, що хотів сказати: небавом перевірять точність фотографії, коли досліджуватимуть цю околицю планети. Якусь мить усі приглядалися до зображення на екрані. Роган уже не був такий певний, що бачить місто, а не його руїни. Про те, що геометрично правильна форма давно вже покинута, свідчили тонкі, мов риски, хвилясті тіні дюн, які з усіх боків оточували складні форми, а деякі з них майже цілком тонули в піщаному припливі пустелі. Надто геометричні образи цих руїн ділила на дві нерівні частини чорна зигзагоподібна лінія, що розширювалась у глиб континенту — сейсмічна тріщина, котра розколола навпіл деякі з великих «будівель». Одна, що явно впала, утворила своєрідний міст, який зачепився кінцем за протилежний берег тріщини.

— Попрошу світло, — пролунав голос астрогатора. Коли воно спалахнуло, глянув на диск настінного годинника.

— Через дві години стартуємо.

Залунали розрізнені голоси; найенергійніше протестували люди Головного Біолога, які під час пробних бурінь зайшли свердловинами на двісті метрів у глиб ґрунту. Горпах махнув рукою, обриваючи дискусії.

— Усі машини повертаються на борт. Здобуті матеріали прошу законсервувати. Перегляд світлин і решта аналізів мають відбуватися своїм трибом. Де Роган? Ага, ви тут. Добре. Ви чули, що я сказав? За дві години всі люди мають бути на стартових позиціях.

Операція завантаження усіх машин відбувалася поспіхом, але системно. Роган не відповідав на благання Баллміна, котрий просив лише п’ятнадцять хвилин для завершення буріння.

— Ви чули, що сказав командир, — повторював направо і наліво, підганяючи монтажників, які під’їжджали великими машинами до викопаних ровів. Бурильні установки, тимчасові помости з решіток, резервуари з паливом по черзі переміщалися у вантажні люки; коли про виконані роботи свідчив хіба що розритий ґрунт, Роган з Вестерґардом, заступником Головного Інженера, ще раз на всяк випадок обійшли місця робіт. Потім люди зникли всередині корабля. Щойно тоді заворушився пісок на далекому периметрі, викликані по радіо, низкою поверталися енергоботи, ховаючись у кораблі, який втягнув досередини, під броньовані плити, трап і вертикальну шахту пасажирського ліфта. Ще кілька митей корабель залишався нерухомим, потім одноманітне виття вихору заглушив металевий свист стиснутого повітря, яким продували дюзи. Клуби куряви огорнули днище, серед них замиготіли зелені імпульси, змішуючись із червоним світлом сонця, і на фоні невмовкаючого грому, що струсонув пустелю та сотню разів відбився від навколишніх скель, корабель поволі піднявся у повітря, щоб, залишаючи за собою випалене коло скель, перетворені на скло дюни й шмаття конденсату, зникнути з неймовірною швидкістю у фіолетовому небі. Невдовзі після того, як останній слід його шляху, позначеного білуватою лінією пари, розтанув ув атмосфері, а рухливі піски почали накривати голу скелю й заповнювати покинуті рови, із заходу насунула темна хмара. Пливучи низько над поверхнею, вона розширилася, клубочачись раменами, оточила місце приземлення й зависла нерухомо. Так тривало якийсь час. Коли сонце вже добре схилилося до заходу, на пустелю з хмари почав падати чорний дощ.

Загрузка...