Небесний народ

Розділ сьомий БІЙ ГАССАНА З АЛОЮ

Розвиднілося. На гілці липи, що росла над струмком, опустивши гілля мало не у воду, співала берестянка. Пташка вибрала собі чудовий сховок у буйному листі серед гілля. Ніхто з людей так не вміє. Ще б пак, чимало з них ні разу на дерево навіть не вилазили. Усі листочки, з-поміж яких пташка могла непомітно заглядати вниз, були найкрасивішого, що тільки може бути, насиченого зеленого кольору. Сонце залишало на них золоті кружальця, і тому відображення листків у кришталево-блакитній воді струмка було просто чудовим. Проте ще гарнішими здавалися листки, котрі росли над головою маленької пташки: небесне світило пронизувало їх своїми променями, і тому вони виглядали, немов зелене скло з полиском чистого золота.

Не вигадаєш нічого кращого для звучання співу, коли йому допомагають відкрите шатро крони, світло, аромат квітів та теплий подих весняного вітру. Такий спів має акустику приміщення, хоча лунає просто неба, відкритий усьому світові, а водночас — прихований. Дивина, та все, на що багато співаків жаліються, берестянку тільки надихало, тож вона захоплено проспівала майже цілісінький ранок.

Чарівливо і чисто, подібно до того, як спадає вода на самоцвіти, лунала пташина пісня, розносячись променистим лісом. Від неї ніби й сонце почало світити яскравіше. Дерева-велети святково випростовувалися з темного земного долу, а квіти, сповнені гідності, щасливо вклонялися в такт цій мелодії. Усе довкола зробилося настільки прекрасним, що весь світ почав виглядати досконало-повноцінним.

А маленька пташка невтомно виводила:

Їжак Гассан сидів під папороттю і слухав пташку. Він ніяк не міг примусити себе піти з галявини, де оселився квітковий ельф. Зрештою, треба сказати, йому самому було дивно від такого свого вчинку, бо траплялося щось подібне дуже рідко. Та що там рідко, такий випадок узагалі був першим! Однак місцина тут буяла надзвичайною красою, тож Гассан залишився. Хоч апетит в їжака був величезний, а його поява викликала неабиякий трепет серед мешканців галявини, полювати він міг й у великому лісі. Як на його бистрі ніжки, то не так це було й важко. Отож колючий мисливець подумав собі: «Ну, я би міг, зрештою, і в попас пуститися. Ельфові, мабуть, сподобалося б, проте вже наперед знаю, що довго так не витримаю. Не одного вовка ноги годують, жити буду тут, а полювати деінде».

Над їжаком у гіллі щось зашаруділо. Гассан глянув угору і через зелене опахало листя папороті уздрів вивірку, яка прудко шугонула з гілки на гілку аж на саму землю, залишаючись, очевидно, задля безпеки, недалечко стовбура. Їжак вирішив запитати у неї поради, хоча, загалом, не був особливо високої думки про білок: вони здавалися йому занадто вже верткими. Як тільки Гассан виступив із заростів, білка миттєво перестрибнула на інший берег струмка.

— Та грім би вас побив, от опудало опасисте! І то треба так налякати? — ледве прохрипіла білочка від переляку. — Підійдіть сюди і послухайте, як у мене від ляку тріпоче серце. Та ні, залишайтеся краще на місці, дикобраз злощасний.

— Я вас попрошу, — образився їжак. — Ніяке я не опудало і виглядаю нормально. Не знаю, що то за слово таке, але до ніяких дикобразів стосунку також не маю, можу вам з цілковитою відповідальністю таке гарантувати. Я звичайний їжак, і звати мене Гассан.

— Та про мене Семене! — роздратовано відрізала білка з протилежного берега струмка.

Як зазвичай — вивірки набагато чемніші та приємніші співрозмовники. Проте в цьому випадку білка справді злякалася не на жарт. Бо ж коли настрашишся, то люб’язності якось на думку не спадають. І хоча Гассан, зрештою, вибачився, білка й надалі вважала, що їжак повівся з нею недобре. Вона всілася на землю у траві, що неабияк спантеличило колючого зайду, оскільки він звик частіше бачити рудохвостих якщо не в гіллі, то принаймні на стовбурі і дотепер навіть уявити собі не міг, що цей непосидючий народ може спокійно сидіти, та ще й на землі. Гассанові стало ніяково. Поруч з цим милим створіннячком він почував себе незграбою та непрошеним гостем. Їжаку аж захотілося погладити її елегантну голівоньку з гарненькими гострими вушками й темними розумними оченятами. Також вабив око широкий, пухнастий, граційно вигнутий хвіст, який пломенів темно-рудим кольором, як-от восени листя бука.

— Та не беріть собі так близько до серця і не ображайтеся, — вибачився Гассан ще раз… — Не хотів я вас лякати, як ви собі подумали.

Білочка помітила, що справляє приємне враження на їжака, і змінила гнів на милість.

Якщо у кого після цього випадку склалося враження, що якийсь там клубок із голками може бути дурним чи невправним, той сильно помиляється. Зазвичай їжаки — тварини дуже розумні й аж ніяк не вайлуваті бевзі, якими можуть видатися з першого погляду. Хоча, з іншого боку, — у спритнющої білочки уявлення про вправність дещо відмінне, ніж у їжака.

— Я сьогодні зранку так проспала, так проспала, — поскаржилася білочка, з цікавістю розглядаючи незнайомця. — А вам чого тут треба?

— Та я хотів спитатися, чи тут добре живеться.

Вивірка зацікавилася ще більше:

— Ага, ось яка причина. Так-от, мене звати Лі, і тут я все вирішую.

Гассан глипнув зі своїх голочок і добряче задумався. Нараз йому спало на гадку, що питати дозволу навряд чи в кого потрібно, аби залишитися там, де йому подобається. Бо якщо Лі найсильніша тварина у цій місцині, то йому, їжакові, немає конкурентів, які б його звідси прогнали. Ну, звичайно, якщо сам не захоче піти. Гассан лукаво глянув з-під насуплених колючок і всміхнувся.

— Я так собі думаю, що ви не проти, — промовив він і блискавично згорнувся у великий клубок темно-коричневого кольору. При цьому колючки відразу настовбурчилися врізнобіч і тихо дзвякнули.

— Ой, от дідько! — відреагувала, відскочивши трішечки в сторону, білка. — Ви тільки гляньте на нього: дикобраз та й годі.

Гассан лише скосив оченята, визираючи з клубка настовбурчених колючок через кінчик чорненького носика. Вигляд у нього був надзвичайно оригінальним, і той, хто ні разу не бачив згорнутих у клубок їжаків, ніколи б не здогадався шукати його носа внизу. А в такий спосіб до їжака було не підступитися. Лі розсердилася.

— Ну, мастак, а без розгону вибігти на дерево по вертикальному стовбуру зможете? — знайшлася вона.

— Ні, — знічено зізнався їжак і став дещо довшим.

Лі захихотіла:

— Я відразу це зрозуміла, ви…

— А ви спробуйте вколоти когось, хто вам по спинці проведе долонею, ага, — відрізав роздратовано Гассан. Він вловив іронію в словах білки.

— Та навіщо таке робити? — спитала вивірка. — Чого б це я без будь-якої причини та колола когось? Хто ж таке чинить, певно, лише дикобрази.

— Я би зрештою попросив не кепкувати, майте повагу! — вигукнув, розізлившись, їжак.

— А за що вас поважати? Видряпатися на дерево вам не до снаги, колете кожного, хто хоче до вас торкнутися. Та про що це я? У вас же навіть хвоста немає! Ось гляньте! — з цими словами білочка крутнулася і гордо продемонструвала Гассанові свій розкішний густий хвіст. Той дивився на нього не без захоплення і заздрості, бо ж окраса була справді цінною.

— У кожного щось своє й оригінальне, — засмучено пробурмотів він.

— Цілком з вами, дорогий ви мій, згідна. Моя оригінальність, проте, набагато гарніша.

Заперечити їжакові не було чим. Гассан усвідомив це й погодився. Отож, оселися він тут — і, як наслідок, ця пихата вертихвістка буде кожен божий день його дратувати? Тож Гассан твердо вирішив не залишатися на галявині, бо не знайшов аргументів, які міг би висловити на свою користь. Поки їжак ще домірковував, позаду нього зненацька почулося ледве чутне шелестіння, а відразу після цього пронизливе сичання. Нараз вивірка закружляла, немов захотіла станцювати якийсь дикий танок, спробувала відстрибнути, щоб втекти, але, паралізована страхом, так і вклякла безвільно на місці та запищала від жаху, що її охопив.

— Ала, гадюка… — белькотіла, затинаючись, бідолашна тварина. Вона смертельно зблідла, як тільки може збліднути заросла шерстю зухвала мордочка, та почала колихатися верхньою частиною тіла, не зрушуючи з місця, немов виконувала танець відчаю.

У траві й справді випростовувалася Ала — гадюка. Змія піднялася десь наполовину свого зросту, її світлі очі виблискували, немов два діаманти, а від повільних, якихось мало не лінивих порухів хижачки віяло холодною та невблаганною смертю. Проте найбільше додавало жаху гостре, пронизливе шипіння, котре через роздвоєний язичок виривалося з хижої пащеки пласкої голови. Саме це шипіння холодить кров усіх створінь, паралізує їх, немов голос смерті. Тому — хто не знає: кидок Али смертельний, перш ніж спробуєш йому протидіяти, перш ніж взагалі усвідомиш, що, власне, трапилося. Тож нашій білочці можна було лише поспівчувати: вигляд мала просто жахливий. Лі хотіла втекти, але плавні рухи гадюки, її шипіння не давали і кроку ступити, позбавляючи будь-яких думок та волі. Підтверджувалася давня істина: порухи змії ніби гіпнотизують усіх дрібних тварин.

— Ой, помилуй мене! — квилила білка. На хвильку в її голові майнули спогади про рідну домівку у верховітті, куди хотілося дременути що є сили.

Але гадюки не знають жалю. Видавалося, ніби на її роззявленій пащеці з'явилася прихована хижа посмішка, а зигзагоподібна лінія на спині моторошно блискала смертю на сонці та знову тьмяніла у затінку трави й моху. Нічого не було страшнішого, ніж ця неспроможність відреагувати на скрадливе зміїне плазування.

— Та вбий вже мене, убий, несила більше терпіти! — просилася вивірка.

Погляд Лі заметався довкола і раптом зупинився на Гассанові. В цю хвилину смертельної небезпеки на якусь мить вона навіть забула про змію і отетеріла. Білочка не могла повірити свої очам: їжак спокійнісінько завмер у траві і, втішено посміхаючись, дивився на Алу. Такого просто не могло бути, невже він не знає, що це небезпечна змія?

Лі ще не встигла опанувати себе, як Гассан, зірвавшись з місця, прудко кинувся до змії. І зробив це так блискавично! Ніколи в житті вивірка не могла собі уявити, що їжаки можуть так швидко бігати.

— Гассане, — розпачливо гукнула вона йому вслід, намагаючись попередити, — це ваша неминуча загибель!

Тим часом їжак стояв уже безпосередньо перед Алою. Здивування Лі стало ще більшим: несподівано гадюка спала зі своєї бойової стійки додолу і миттєво скрутилася в кільця. Тепер з пістрявого орнаменту кружал стриміла тільки її голова. Змія широко розкрила пащеку, з якої вистрілювала язиком, а її очі блищали нечуваною люттю. Вона так голосно сичала, що чути було далеко за межами галявини. Всі істоти, які це чули, здригнулися від остраху. Навіть якби там був могутній лев, і він би лячно відстрибнув. А Гассан, маленький їжачок, так незворушно сприйняв страшну погрозу змії, нібито десь у траві застрекотів якийсь коник-стрибунець.

Через хвильку посмішка зійшла з мордочки їжака. Його темні оченята дивилися тепер серйозно і розважливо, а в поставі відчувалася продумана і виважена дія. Гассан виглядав розслабленим та водночас готовим розпочати двобій. А ще якусь мить назад він скидався на вайлуватого незграбу.

— Тепер, Ало, ви нарешті не вивернетесь, — повільно, погрозливим низьким голосом, пропихкав він. — Ніяк не сподівалися мене тут стріти, еге ж? Затямте собі: зараз вам усі ваші зміїні виверти, які так часто мене дурили, вже у пригоді не стануть. Ви мусите ставати до бою — і не інакше: перша ж спроба повернутися і дати драла закінчиться неминучою смертю!

Пронизливе сичання повторилося: Ала ніби не збиралася відступати. Та ось вона легким порухом удала, ніби хоче перелякано тікати з поля битви. Проте їжак не піддався на тактичний маневр, бо добре знав її викрутаси. А воно й справді: тільки що змія демонструвала небажання битися, як в наступну мить, розпрямившись, немов пружина, кинулася вперед. У повітрі мелькнула широко розкрита паща, де стриміли два отруйних зуби. Гадюка цілилася в єдине незахищене колючками місце: межи очі, там, де лоб.

Проте яким блискавичним не видався кидок змії, реакція Гассана була миттєвою. Він пригнув голову, тому Ала з розгону налетіла роззявленим для укусу ротом простісінько у настовбурчені шпичаки на потилиці.

Змія вклала в цей кидок немало сили, через що її губи та щелепа глибоко нанизалися на колючки. З голосним шипінням Ала сахнулася назад, сичачи від болю та злості і, незважаючи на те, що у неї з рота великими темними краплями зацебеніла кров, знову приготувалася нападати. Гассан продовжував непорушно сидіти. Він прекрасно усвідомлював, що не залишав змії вибору: потрібно було або битися, або померти, їжак також знав, чим цей бій закінчиться. Якби Ала кинулася втікати, то необачно підставила б противникові потилицю, в яку він одразу б уп’явся зубами, адже бігають їжаки набагато швидше, ніж змії повзають. Гадюка також це все знала, отож, навісніючи від люті, вишукувала вразливе місце на захищеному колючками тілі супротивника.

Лі, використавши поразку Али в першій сутичці, велетенським скоком дострибнула до рятівної липи і тепер вже сиділа на нижній гілці дерева. Вона утирала холодні від пережитого страху краплини поту та намагалася второпати, що ж це таке відбулося внизу просто в неї на очах. Чи справді трапилося неймовірне: Гассан, неповороткий бурмило, кинувся в бій із всесильною Алою — змією, якої бояться в цілому лісі?

Білочці стало страшенно соромно, і водночас серце у неї затріпотіло від захоплення: «Я виправлю свою помилку, тепер уже не буду з нього кепкувати», — шепотіла вона побілілими губами, бо страх не відпускав і її ще тіпало від пережитого.

Вивірка глянула додолу: Гассан обережненько висунув мордочку, провокуючи гадюку на чергову атаку.

І справді, не пам’ятаючи себе від люті, Ала знову метнулася. Однак, як і перший раз, повторилася та сама історія: змія налетіла відкритим ротом на щільний колючий захист. Цього разу її рух назад був уже не таким стрімким: кров з пащі так і лила, а разом з кров’ю вона втрачала сили та снагу. Проте біль ран та лють, видавалося, затуманили Алин розум, і в неї залишилось тільки одне бажання: битися далі та вбивати. Змія пронизливо шипіла і зраненою пащею намагалася раз за разом нанести смертельного удару. Пласка голова, немов молоточок, зі сліпою люттю безглуздо била раз за разом у колючу броню їжака. Жодного разу Алині зуби Гассана не зачепили, бо кожен його рух оборони чи демонстрації вразливого місця був виваженим, управним та миттєвим.

Та ось гадюка втомлено відкинула назад повністю заюшену кров’ю голову і, визнаючи поразку, опустила її на скручене кільцями тіло. Хижачка звилася у пістрявий клубок та почала битися об землю, мовби намагаючись заритися для сховку. Стало зрозуміло, що від болю та смертельного жаху вона вже не усвідомлювала, що робить.

Гассан відреагував миттєво: рвучко, немов його підштовхнула невидима сила, кинувся на супротивника і вп’явся зубами в зміїну потилицю. Звивання гадюки почало стихати, пістрявий клубок ще сіпнуся кілька разів і затих: Ала була мертвою.

Ліс ніби зітхнув з полегшенням. Зле та голосне сичання змії нажахало не тільки мешканців галявини, але й тих, що жили за її межами. Хто не встиг утекти, зачаївши дихання й тремтячи від остраху, спостерігав за поєдинком. І ось з вершини липи, важко лопочучи крильми, піднявся ворон та гучно, на всю зелену гущавину, проголосив: «Гадюка Ала мертва! Переміг Гассан!» Його звістку підхопили крони — і вона прокотилася хвилею листяним морем через увесь ліс.

«І чого він так голосно розкаркався? — незадоволено подумав їжак та, не кваплячись, затупотів униз до струмка. — Хіба він не знає, що таке мусило статися?»

Гассан опустив гостренький чорний писочок у воду та заходився жадібно її хлебтати. Позаду нього, там, де щойно відбувся поєдинок, витолочені квіти та трава почали звільна випростовуватися. Лі, яка сиділа над ним у кроні, почувала себе страшенно ніяково, та водночас зазнала невимовного полегшення.

Вуж Йоса, що затаївся у висохлій до коричневого купі очерету, показав звідти свою плямисту голову і просичав до Гассана:

— Велике вам спасибі! Це був величний учинок.

Гассан підвів очі:

— Ідіть собі своєю дорогою, куди йшли, — буркнув він, — а то, не дай Боже, і з вами таке може статися.

Йоса замовк, і його голова як з’явилася, так само миттєво й зникла в очереті: ніби її там і не було ніколи. «Ось вам і приклад справжнього їжака, — образився вуж, — грубіян, яких мало. Але начувайся, коли вирішу помірятися з тобою силами!»

Однак Гассанові не було діла ні до вужа, ні до інших мешканців узлісся. Якщо ти є порядним і не пустодзвоном, а виконав тобі належне, то нема чого слухати похвальби. А тим більше — не треба слухати її від тих, що внаслідок твого вчинку отримали якусь вигоду чи перевагу. Ось такі вже правила в їжаків, і нічого тут не вдієш.

«Але ж і дурень я, дурень, — подумав собі тим часом Гассан. — Як я міг забути, хто я такий і що вмію! Ну не годен я вибігти, як Лі, вертикальним стовбуром дерева догори, то й що?! І питатися дозволу, де оселитися, більше в нікого не буду. Я — їжак, хоча без пишного хвоста і не такий прудкий, як білка. Зрештою, нею й не хочу бути, а бажаю зоставатися лише тим, ким є: їжаком».