Небесний народ

Розділ пятнадцятий ЛИС

Якогось дня пливли собі за течією потічком дві диких качки, така собі самозадоволена качина пара. Вони дозволяли струмкові зносити себе вниз і лише то тут, то там затримувалися ненадовго десь у тихіших місцях, наприклад коло берега в очереті, хоча для цього їм доводилося з натугою гребти проти течії. Поводили себе качки розв’язно та голосно, і їх веселе крякання про те, що вони побачили та знайшли, заповнило тепле повітря навколо. До бурхливих вражень пернатих додамо, що очерет на той час уже виріс доволі високим, отож там, коло берегів, було досить-таки затишно. Загальний стан умиротворення доповнювала течія, що виблискувала віддзеркаленою зеленню, а повсюди на поверхні виднілися в тіні золоті сонячні прогалини. Найгарніше було в затінку липи на галявині. Тут сонячне світло таємничо приглушувалося листям, котре, відбиваючись у потічку, тремтіло, мовби ним колихав вітер.

Качка вирішила спинитися, мабуть, відпочити. Отож біля самого берега знайшла грунт мілководдя, на якому і стала, упершись перетинчастими лапками.

— Я тут залишуся на хвилинку, — пояснила вона качурові та почала старанно струшувати із себе краплинки води.

Качур глянув в її бік, кивнув на знак згоди та й собі підплив і став поруч.

— А комусь знову спаде на думку, — весело прибалікував він, будучи, очевидно, в доброму настрої, — що ми, качки, можемо все. Немає серед фауни іншого, хто б стільки вмів. Воно й справді, як роздумати: хто може і літати, і плавати, ще й пірнати, як захоче. Качка здатна ходити по суходолі, а забажає — то й на воді посидить.

— Ось візьмемо, моя люба, до прикладу, риб, — продовжував далі качур. — Вони мастаки плавати, і це факт, якого не заперечиш. Проте роблять вони це де? Правильно, вглибині, у воді. Ти ж бачила риб під собою, як опускала голову в потік?

— Ну якщо вже про риб, — відповіла качка, — то про маленьких, їх зручно їсти: ковтнув і все. Правда, їх треба, звісно, спочатку піймати.

Проте качур не дав себе відволікти гастрономічними подробицями і гнув своєї:

— Ет, думки в тебе якісь зигзагами: почала про одне, а говориш про зовсім інше. І ото завжди так з тобою. Ніколи думку до кінця не докажеш. Ти послухай, що я тобі мовлю.

— Та і ти нічим не кращий, — відрізала качка, — говориш водночас про різні речі. Хіба тільки-но не згадував про ходіння, плавання і літання, і то водночас, га?

— Я про відмінні качині особливості, моя люба, а не про їжу. І взагалі, мені так видається, чого не можна ковтнути, то ти й говорити про таке не будеш.

— А ти що, не їси? — спитала єхидно качка і розмахнулася дзьобом, ніби зібралася кинутися вперед. — Апетит у тебе добрячий, про нього усюди, де б ти не появився, говорять.

— Ну звичайно, моя люба…

— От бачиш, а я про що? Погоджуєшся зі мною, га?

— Ой, Господи Боже ж ти мій… — зітхнув селезень.

Качур та качка вже прожили достатньо довго разом і були направду щасливі у парі. Це не підлягало сумніву. Але вони не були однаковими. Так, до прикладу, качур був натурою спостережливою і любив роздумувати над побаченим. Міркуючи над тим чи іншим, він одразу висловлював свої думки вголос: щоб не пропали даремно, залишившись тільки в його голові. Тому досить часто і траплялися ситуації, коли філософствування селезня напряму не пов’язувалися з якимись насущними проблемами, тобто не мали практичного застосування. А от його подружка була повною протилежністю своєму партнерові. Її помисли крутилися винятково навколо об’єктів, які можна загребти під крило і з’їсти дзьобом. Такий стан речей не дуже тішив качура, проте водночас він прекрасно усвідомлював, що самими абстрактними висловлюваннями хробака з річкового дна не витягнеш, а від роздумів, висловлених уголос, ніяке молоде жабеня у дзьоб саме не полізе, навіть якщо з цього самого дзьоба походять екстрафілософські фрази. Отож час від часу між партнерами ставалися розходження в думках, такі собі невеличкі незгоди та суперечки, бо люди, чи в даному випадку качки, які охоче філософствують про сенс життя, на все мають свою думку. А ще їм подобається, щоб їх вислухали та взяли сказане до уваги.

— Мила, — продовжив тим часом селезень, — та ж послухай мене хоча б один-єдиний раз. Я не мав наміру з тобою сперечатися про їжу. Я хотів уже вкотре наголосити, як воно гарно — бути качкою. Ми, за великим рахунком, благословенні істоти. Як же ж радіє від цього душа, моя мила!

— Та воно все дуже гарно, але чи зможемо втішатися життям, — заперечувала качка, — як навіть макової росинки в роті не буде?

— Та грім би його ясний побив! — не зміг утриматися качур. — Перестань уже про харч. Стули писок!

— Йой, Боженьку милий, — захлипала відразу качка, — який ти неввічливий зробився, кричиш на мене, свариш. Я ж бо тільки як ліпше хотіла. Не кажи до мене «стули писок», кажи «закрий дзьоба», саме так кажуть до порядної качки.

— От коли закриєшся, от тоді й буду до тебе звертатися, як належить. Зрозумій-бо, нарешті, що я тобі втовкмачую! Я ще був зовсім маленьким, але вже серйозно задумувався про довколишній світ. Навіть повісти не можу, як глибоко вражало мене розмаїття природи та всілякі події. Очерет на сонці, подорож річкою через сосновий бір або перший мій політ. Я вже мовчу про пірнання, бо вважаю, що не було тоді більш щасливої істоти у прозорій воді, ніж я.

Качка спостерігала за селезнем, який гордовито та впевнено погойдувався на воді коло берега, а дрібненькі хвилі на поверхні струмка плюскотіли об чудові синенькі смужечки на його крилах. Ноги її партнера червоніли крізь воду, очі випромінювали розум та доброзичливість, от самичка й перестала злитися на свого подруга.

— Розповідай далі, — примирливо сказала вона, — твоя оповідь таки нікому не зашкодить.

— Нікому не зашкодить, — задумливо та неспішно повторив качур і замовк. Він уже було хотів знову розізлитися, коли несподівано пригадав собі, як цією весною качка захистила від яструба їх малечу. Невеличка, слабка, без гострих кігтів, з тупим дзьобом, яким не воювати, а лише в намулі побовтати або впіймати ним маленьку рибку чи хробака. А вона кинулася на хижого птаха та так дико закричала, як ніколи, гучно залопотівши розпростертими крилами. В селезня аж серце закалатало від страху, як пригадав собі, що тоді сталося: яструб відвернув увагу, каченята скористалися з цього моменту і як один дременули в очерет. Як тільки останнє сховалося, мама блискавично шугонула у воду — і нема її, немов здоровенна щука проковтнула! Пізніше вона швиденько познаходила в очереті своїх малюків. Усіх вісьмох тоді врятувала!

— Та добре вже, — пересилив себе качур, — підемо далі, отож, про що це я…

Однак подальшої розповіді не вийшло, бо сталося щось вельми неждане й негадане: десь угорі над ними почувся легкий оплеск і хтось нараз тонким голосом гукнув: «Гей! Летіть!» Обидві качки як стій відреагували на пересторогу і з голосним кряканням та залопотівши крильми, здійнялися вгору, тільки вода збризнула і очерет зашелестів.

Так вже повелось у природі, що тварини, які між собою дружні, попереджають одне одного про небезпеку. Отож і качки, які відразу зрозуміли, що це їх застерігають, шугонули вгору. Вони навіть не знали, що тим, хто їх попередив, був уже відомий нам ельф — це він крикнув та сплеснув у долоні. Тим більше, пернаті не знали, чому добрий дух так зробив, а ще трішки — і вони могли б ускочити в халепу. Ледве пара зробила своїми крильми потужний помах та здійнялась у повітря, як на місце, де вони щойно стояли, заскочив, пролетівши через очерет, довжелезним стрибком лис, котрий тільки і встиг, що з розчаруванням та люттю глянути їм услід. Як же ж таке могло статися? Він-бо підкрався до птахів на віддаль не більшу ніж три качки в ряд, а підбиратися очеретом до жертви ніхто краще за лиса не може. Проте рудий хитрун аж ніяк не сподівався, що в його полювання може втрутитися ельф.

— Що це таке на вас найшло!? — загарчав лис до гілки, на якій колихався добрий дух і, посміхаючись, дивився на нього з висоти — Ви, може, подумали, що це я заради розваги полюю? Чому ви втручаєтеся в чужі лови?

Ох з якою злістю дивився лис угору! Розумна, загострена, довга мордочка і жваві чорненькі оченята на ній, а в них сила та лють. На фоні зеленого очерету рудий колір хутра — просто чудовий до загальної картини хижості, підступу та краси. А ще розкішні вузькі та високі вуха, настовбурчені вбоки. Це було ознакою, що лис дратується.

— Злазьте додолу, птице білопера, я покажу вам, де раки зимують, роздеру на такі дрібнесенькі шматочки, що порозлітаєтеся, як пух з кульбаби! От я вас!

Ельф так і зробив: спурхнув з гілки донизу та всівся на очеретяній стеблині просто перед носом лиса, зовсім близько до вищирених білих зубів між вузькими чорними губами. Хижак відскочив назад.

— Якісь ви разючо-світлі, — засоромившись, почав він виправдовуватися, — а то би я вам… інакше, дісталося б вам на горіхи!

Добрий дух відкинув пальцями волосся назад. Він навіть собі уявити не міг, що лис така красива тварина.

— Не злися так, — сказав він рудому. — Я й сам не знаю, що це таке на мене найшло. В той момент я думав лише про качок. Мені стало шкода тих двох. Ти, без сумніву, правий: тобі також треба жити.

— Еге ж, — знітився лис. Він з подивом дивився на ельфа, ніби вздрів чудо.

— А ви, власне, хто? — нерозуміючи спитав, задумливо наморщивши опуклого лоба, лис, і його круглі очиці блиснули захопленням та спантеличенням водночас. — Ви світлі, немов небо, на вигляд — як людина, тільки дуже маленька, а ще й крила маєте.

Лис трусонув своєю великою головою хижака, у пащі якого добрий дух міг в одну мить щезнути. Проте безпосередність ельфа, його дивна краса повністю угамували гнів звіра. Так часто буває на світі, коли краса та невимушеність виявляються найсильнішою зброєю проти злого.

— Я — ельф. Я саме перебував у заростях, коли приплили ті дві качки, ото й почув їхню розмову. А коли послухаю якихось живих створінь, то одразу починаю співчувати їм, розумієш? Як проникнешся чиїмись думками, поспівболієш, то вже не можеш допустити, щоб ця істота в тебе на очах померла. Багато хто таке відчуває.

Проте лис навіть не слухав оправдань ельфа, йому вже було не до тих качок. Та наловить він собі їх стільки, скільки захоче! Байдуже, Бог з ними, з тими кряквами, тут перед ним ельф, квітковий ельф! Досі він про цих істот знав тільки те, що вони фігурують у давніх легендах та в казках. Коли ж їх можна побачити? Серед глухої ночі, в повний місяць. А в таку пору не можеш бути певним, чи не сон це. В такий час місячне проміння будь-яку звиклу річ освітлює таємниче. От і міняється вона до невпізнання. Хіба можна місячної ночі довіряти своїм очам? Аж ніяк! А тут сидить перед ним справжнісінький ельф. Тож сумнівів не може бути ніяких: он — у зелені, серед білого дня на сонці. І те, що це справді добрий дух, теж зрозуміло відразу. Його не сплутати з іншими мешканцями лісу, їх усіх лис добре знає, а тут створіння прозоре, світиться, ні, точно — ельф! Проте найбільше збивав лиса з пантелику той факт, що цей крилатик аніскілечки його не боявся, сидить собі довірливо перед самим носом, і хоч що йому! Та хіба не знає він про його лиху славу? Скільки лісові мешканці повідають усіляких історій про лисячу підступність, хитрість та хижість! Та немає більше у лісі тварини, яку б так боялися і ненавиділи! І ось сидить перед ним цей маленький небесний посланець і в вус не дує. Сидить, ніби він йому, лисові, рівня.

Ось такі думки промайнули в рудій голові, коли хижак побачив перед собою ельфа. А потім звір вирішив: «Краще я відразу розставлю крапки над „і“, тож ельф зараз же дізнається, що я спритний мисливець та сильний господар лісу, бо рано чи пізно все одно це стане відомо. І буде, як завжди. Скільки разів уже таке траплялося зі мною: як дізнаються хто я, то відразу й перестають довіряти, розчарувавшись». Щось подібне трапляється і з людьми, яких раз за разом сварять та ганять: їм вже не хочеться бути кимось іншим, як нездалими. Отож лис непривітно загарчав до ельфа:

— А я лис Райнер. Усі в лісі мене знають.

Добрий дух не знав думок свого нового знайомого.

Він упритул підступив до лиса і захоплено провів долонею по теплому та м’якому хутрі, яке переливалося на сонці та було так охайно доглянуте, що ні одна ворсинка не стирчала з нього.

— Чудово, — промовив він при цьому, — просто прекрасно!

Ельф не міг налюбуватися худорлявим, витягнутим і водночас сильним тілом хижака, котре уособлювало собою спритність, гнучкість та грацію. Гострі настовбурчені вушка тварини всередині були світлими, а зовні оторочувалися антрацитною смужкою. Лис мав сніжно-білі груди, котрі підпирали стрункі лапки з оманливо-тендітними суглобами, бо рудий міг як нечутно крастися, так і робити потужні скоки. Проте найбільшою окрасою Райнера був, звичайно ж, його широкий та пухнастий хвостисько, що випинав з трави, вилискуючи червонявістю осіннього лісу.

— А ти найсильніший тут у лісі, — тихо, немов сам до себе, промовив ельф, — проти тебе ніхто не встоїть.

Лис страшенно здивувався, почувши висловлювання ельфа, бо зазвичай таке твердження щоразу лунало як докір.

— Є таке, — відповів рудий і задумливо, зовсім не зі злом, усміхнувся. — Взагалі то я завжди чиню на власний розсуд, і ніхто й ніколи мені це в заслугу не ставив.

— Ну, кожен живе на власний розсуд, — відповів ельф. — А в тебе немає ворогів, яких би ти боявся?

— Людина, — без роздумів промовив лис, — а так ніхто більше не насмілиться стати мені на дорозі.

— Я вчора бачив, як наді мною пролітав канюк, — почав розповідати добрий дух. — Цей великий хижак упевнено та нечутно нісся поміж стовбурів, виглядаючи здобич на землі. А якщо він би захотів уполювати тебе, могло б таке статися?

Райнер криво посміхнувся:

— Йому треба було б наперед добряче подумати, перш ніж хоча б наближатися до мене. Проте, якщо в загальному, то в кожного з нас є свій шлях. Ліс — він, знаєш, великий, усім вистачає. Ну, а крім того, є ще ж на світі голуб’ятні, пташники, кролятники та гуси на лузі, — лис покосився на ельфа, лукаво зблиснувши очима.

І хоча добрий дух знав, що названі рудим тварини належать людям, а косий лисячий зирк налякав до самої глибини душі, захоплення від сильного лісового хижака не меншало, і ельф затремтів під холодним та ясним поглядом звіра. Лис продовжував стояти перед нашим крилатиком, зберігаючи коректну відстань. Голова при цьому була трохи нахилена, шерсть на гнучкій шиї переливалася на сонці, а передня лапа неперевершено граційно зігнена. Увесь вигляд рудого творив картину чудесної сили, життєвої снаги та краси. Ельф мимохіть замислився: «Чудесний ти, лісе! Пишне розмаїття всього живого приховане у твоїй затишній тіні, у твоєму шовковистому мохові, золотистому сонячному промінні у гіллі, густих чагарях і зелених кронах твоїх дерев». Добрий дух відразу ж подумав і про сонце, що обігріває та надихає усі живі земські дива. Воно однаково прихильне як до лагідних, так і до жорстоких, як до простодушних, так і до кровожерливих. Ельфа в котрий раз охопило зачарування від того, що має змогу жити серед усіх цих створінь, перейматися їхніми клопотами, дихати одним повітрям, спостерігати за ними, вивчаючи, розуміти їх та відчувати так, як вони. Раптом у його душі забриніли незнайомі мотиви туги за рідним домом і прагнення змогти колись померти, як це роблять земні істоти, розділивши сповна їхню долю.

Лис зі здивуванням та недовірою дивився на ельфа. Він до кінця не міг зрозуміти емоцій та почуттів співрозмовника, що вихлюпувалися з його душі й променіли з очей.

— Та що він собі думає? — розізлився лис. — От я зараз покажу йому, я ж хижак!

Проте рудий ніяк не міг подолати в собі якогось непереможного відчуття щастя, а воно все наростало й наростало. Райнеру стало дивно від цього, і він вирішив напрямки спитати в ельфа, що той про нього гадає.

— Друже, — нерішуче почав лис, — а ти хіба не знаєш, що про мене думають і говорять у цілому лісі?

— Чому ти вбиваєш? — несподівано відповів запитанням на запитання ельф.

Рудий злякався. Важко і якось незручно провадити бесіду, коли не знаєш, до чого вона може призвести або куди хилить твій співрозмовник. Потім лис, зорієнтувавшись, вирішив, що добрий дух, очевидно, хоче більше дізнатися про нього, як про хижака.

— Я вбиваю, щоб жити самому, — промовив він.

— А ти вбиваєш інших без причини?

— Та ні, а пощо? — здивувався лис. — Я беру рівно стільки, скільки мені та моїй родині потрібно для життя. Брати понад міру — просто нерозумно.

— Немає у цілому світі іншої істоти, яка б чинила по-іншому, — резюмував ельф. — Отож, не бери собі близько до серця, що інші про тебе думають чи кажуть.

Райнер здивовано глянув на малого співрозмовника.

— Та я ніколи по-іншому і не думав, — сказав він, і лукавий вираз повністю зник у нього з обличчя. — От тільки якби ще й інші так само думали, як і ти.

Ельф з лисом пішли берегом уверх проти течії струмка. Післяобіднє сонце пробивалося крізь лапате гілля сосен, зафарблюючи сірі сутінки під ними у золотистий колір, від чого і стовбури дерев виглядали також напрочуд казково. Повсюди запанували прохолода і тиша, від барвистої та тихої картини лісового спокою не годен було відірвати очей. Та ось здійнялися перші ворони і полетіли до своїх гнізд. Високо у небі залунали їхні голоси.

— Колись прийде такий час, — порушив мовчанку добрий дух, — що всі істоти будуть думати про інших без упереджень. Така пора настане. У людей є прадавня легенда, яка описує щось подібне.

— Ага, я її чув, — в’їдливо підхопив думку Райнер. — Тоді коза з левом у хованки бавитимуться, а вовки їстимуть тільки ожину. Довго чекати, вельми вдячний.

Ельф розсміявся.

— Ніхто тебе не переконуватиме напихатися ожиною, — продовжував він свою думку. — Тоді настане порозуміння між усіма, кожен почне визнавати своєрідність іншого, не такого, як він.

— Та навіщо чогось чекати, я вже дуже добре знаю своєрідність зайця, — єхидно гнув рудий своєї, зизом глипаючи на співрозмовника. — Ось тільки тепер зайці нехай враховують мою своєрідність і дають запросто себе з'їсти. Ото б було повне розуміння своєрідності іншого.

Ельф знову не зміг втриматися від сміху. Але радість у цьому сміхові зовсім не була затьмарена невпевненістю. Тобто лисові з його єхидними зауваженнями не вдалося переконати ельфа в хибності його сподівань.

— А ти і на язик спритний, — сказав добрий дух і глянув на Райнера. — З тобою не просто сперечатися, ти бачиш речі так, як тобі підходить, а коли не подобається, то винними робиш інших. Однак правда таки на моєму боці: мета, до якої прагне все живе, — велика гармонія, безмежна радість.

— І ти будеш чекати, поки не настануть ці часи? — спитав лис. Проте до відповіді не прислуховувався. Він блискавично повернув голову вбік, бо почув шарудіння в заростях. — Миша, — тихо пояснив хижак і підняв передню лапу.

— А звідкіля ти знаєш? — спитав добрий дух.

— Я це чую, — просто пояснив лис. Складалося враження, що він не особливо гордий зі свого надзвичайного слуху.

— Та ну її, — за хвилю мовив рудий і пішов далі. — Лиси їдять мишей тільки в найбільшу скруту.

— От бачиш, — тихо підтакнув ельф.

— Що я маю бачити?

— Настануть такі часи, — відповів ельф, — коли говоритимуть: сталося погане, бо одна тварина намагається заподіяти шкоду іншій. Природа постійно вдосконалює свої створіння, зрештою, хіба людина вже не є довершеною?

Лис завмер на місці:

— Ельфе, ти дотримуєшся сторони людей?

— Доволі часто, найчастіше.

— І ти вважаєш, що людина не завдає шкоди живим створінням?

— Та ні, чому ж, — не погодився добрий дух. — Людина робить зло і тваринам, і навіть собі подібним, проте є вже особини, які страждають від таких своїх дій. А це вже початок великих змін. Ти, мабуть, не повіриш у те, що я тобі зараз скажу, але послухай: Земля ще дуже й дуже молода, і те, що буде на ній в подальшому, ми можемо лише собі уявляти. Якби все не бажало вдосконалюватися, то що б рухало наші намагання і прагнення? Одні знають це, інші лише здогадуються, багато роблять таке інтуїтивно, проте всі спрямовують свій погляд вгору, до світла.

— Якщо в твоїх словах істина, — відповів йому лис, — то я так собі думаю: коли настануть такі часи, значить, більше не буде на землі ані лисиць, ані качок, не буде хижого звіра і невинної його здобичі. Або ж, як ми вже раніше казали: всі їстимуть ожину. Та чомусь на таке пристати аж ніяк не можу. Вельми вдячний за обіцяне царство злагоди й спокою, у якому тільки й роботи для мене, що тішитися своїм вегетаріанством.

Ельф знову засміявся своїм дивним сміхом, а Райнер подумав: «Загадковий цей ельф, він сміється з мене, а я не чую себе ображеним, він знає більше ніж я, а цінить мене високо, він ніби розсудливий і все ж — дитина…» Проте добрий дух зацікавив співрозмовника; що не кажи, а лис все-таки найрозумніший серед інших тварин. От він і втямив, що хоче збагнути ельфа. Так, правильно: правда очі коле, але ж ту саму правду можна сказати й так, що вона не завдасть болю нікому. Відомо ж — ранить не правда, напівправда.

— На світі багато людей, — продовжував тим часом ельф, — що уявляють собі рай так само, як і ти. Там ходять у білих одежах, творять самі лише добрі справи, а ще славлять веселим співом Господа, який сидить на своєму троні та радіє з цих гарних пісень. Однак таке царство гармонії та спокою лише в наших мріях, надто — коли страждаємо від несправедливостей земного буття. Насправді рай не десь там, він з нами, в наших душах. І не залежить, хто ми — тварини чи люди, чи навіть маленька травичка, по якій ступаєш. Щойно я замилувався твоєю зовнішністю, метким розумом, ясним поглядом і з якою вправністю за одним лише звуком визначаєш, що то за тварина. Оце все хороше в тобі стане колись довершеним: сьогодні розумієш незначне, а прийде час на розуміння всього, сьогодні веселий норов у гарячій крові, а тоді стане вічна радість. Доки ти живеш, утішаючись внутрішньою свободою, доти живе у тобі рушійна сила прагнути гармонії. Твої цінності є твоїм раєм, а райські блага нескінченні, отож і ти належиш до світу, якого прагне моє серце.

— Гарно сказано, — погодився з ельфом лис, — звідки ти це знаєш?

Видалося, що питання застало доброго духа зненацька.

— Я мало знаю, — невпевнено промовив він. — Ти не думай, що я володію істиною, — просто по-іншому думати не можу. Я люблю все живе, і моїми устами говорить любов. А твердить вона ось що: з часом добрим стане те, що сьогодні красиве.

— Усе, що кажеш, мені надзвичайно сподобалося, — резюмував лис. Він відірвав погляд від ельфа і прислухався. — Вибач, тут така невеличка справа, — попросив Райнер пробачення. — Бачиш он там мохом оброслий пеньок? Він давно вже привертає мою увагу, та ніяк не можу розгадати його таємницю. Дозволь перервати нашу розмову: гляну туди, бо чую дуже привабливий запах.

Лис задріботів мохом поміж стовбурами дерев. Він пересувався так беззвучно, що навіть метелик, який сидів на квітті ожини, не сполохався. Ельф полетів услід, коливаючись білим цвітом у червонястому від надвечірнього сонця присмерку.

Добрий дух бачив, як Райнер тихенько обійшов пеньок, його мордочка виражала напруження та занепокоєння. Несподівано рудий прищулив вуха, які до того стояли сторчма, і загрозливо принишк. Тепер скидалося на те, що він не стежив за здобиччю, а очікував нападу ворога. Лис оглянувся на ельфа, ніби хотів щось сказати, але завагався і промовчав. На противагу всій хижій поставі, його чорний ніс невпинно ворушився, раз за разом втягуючи повітря. Лисячі очі кровожерно зблиснули, і звір низько припав до землі та поповз. Тепер він здавався наполовину меншим, ніж досі.

Під двома грубезними коренями стало видно вхід до нори, яка через пустотілий пеньок вела, здавалося, глибоко під землю. Рудий хитрун старанно перевірив обидва виходи з кубла: один вів нагору, інший був виявлений раніше — боковий. Крім того, лис обнюхав все навколо. У мохові явно виднілася стежка, що ховалася в лісовій гущавині. Тепер Райнер взявся слухати. Він скосив голову і підняв передню лапу.

А потім — ніби забув обережність. Здавалося, що якась внутрішня лють переповнювала його. Отже, не звертаючи уваги на те, що діється довкола, лис вишкірився, зблиснув гострими зубами і хижо загарчав.

У цьому гарчанні було стільки ненависті, стільки прагнення кинутися в бій, стільки люті, що ельф зіщулився і затремтів. «Зараз відбудеться страшна сутичка, — продовжуючи тремтіти усім тілом, подумав він. — Чиє ж це може бути лігво?»

Добрий дух саме розпачливо та стурбовано думав про те, чи не варто попросити лиса відмовитися від небезпечної задумки, коли з глибини нори почувся тонкий і такий пронизливий голос, що можна було подумати, нібито сичить кішка:

— Іди звідси геть! Інакше ніколи й нікуди більше вже не підеш!

— Райнере, — попросив ельф лиса, — йдемо звідси, будь ласка!

Проте рудому було не до ельфа, його очі запалали, і він вигнувся та напружився до бою, ставши подібним до натягнутого лука. Потім відповів невидимому противнику з нори, і, на диво, його голос звучав надзвичайно спокійно:

— Такі погрози хіба що для зайців, дурню, ти від страху зовсім з глузду з'їхав. Вилазь і помри гідно, інакше — я зійду до тебе в нору і задушу, як жалюгідну мишу.

Відповіді не було, і запала мовчанка. Лис зайняв таке положення, що успішно контролював обидва виходи з кубла. Він був напоготові, і нічого не могло пройти непоміченим мимо його очей чи шелеснути повз його вуха.

Ельф зрозумів, що заперечувати, протестувати — марна справа, бо це був сплеск люті. На свободу вирвалася ненависть, давня, як цей світ, як життя. Нестримна, немов гроза, немов весняна повінь: коли не маєш сили боротися за своє життя, мусиш загинути.

Добрий дух заціпенів від жаху, що його охопив. Загіпнотизований побаченим, він не міг і слова промовити. Ельф став свідком жахливого двобою, котрого ще в своєму житті ніколи не бачив. Він бо знав, що це мало статися, приготувався до такого, передбачав, що події розвиватимуться швидко, проте не сподівався на таку дику сутичку, на майже невловиму миттєвість початку смертельного поєдинку. До цього моменту добрий дух навіть уявити не міг, що все може відбуватися так блискавично.

З темної глибини нори вгору метнулася якась невелика тінь, і лише тоді, як лис та його противник зчепилися, вдарившись один об одного, можна було повірити, що це була істота з плоті та крові. Довший час протиборці качалися по листю клубком, таким щільним, що не розрізнити ні лап, ні голів, — спостерігалося одне ціле та неподільне сум’яття переплетених тіл. І от вороги на мить зупинилися, відскочили один від одного, щоб перевести дух та знову люто кинутися до бою. Ось тоді ельф побачив, що супротивник Райнера — куниця. Це її лис розбудив до смертельного поєдинку. У порівнянні з рудим куниця виглядала набагато меншою і тендітною. Проте, будучи загнаною в кут, становила неабияку загрозу, адже всі добре знають її надгострі зуби, що нагадують пилку, спритність та реакцію. Крім того, хижість та кровожерливість куниці не поступаються лисячим, і вона, цілком можливо, не менше від нього підступна та безжалісна.

Так, звичайно, лис важчий і сильніший, та й укус в нього потужніший, проте в даний момент готова до стрибка куниця своїм войовничим виглядом переважала нібито сумирного Райнера.

Ельф не міг відірвати очей від хижачки. Він розумів пекучу ненависть, яка завжди охоплювала обох, де б вони не зустрілися. Так само усвідомлював, що спроба помирити їх — дитяча затія, оскільки цих два хижаки були вічними заклятими ворогами.

— Один з вас мусить померти, — бурмотів добрий дух і трусився від жаху.

Лис непорушно застиг, як з каменю витесаний, і лише шерсть на спині настовбурчилася та очі спалахували такою люттю, що, здавалося, заглянути в них страшно. Але на куницю цей погляд враження не справляв. Її бистрі жовті оченята дивилися не менш грізно, вловлюючи бодай найменший порух супротивника. Отож вороги на якусь хвилю закам’яніли, прораховуючи наступні дії одне одного. Збоку це виглядало на спокій, але він був оманливим. Це був спокій найвищого напруження. Кожному з тих, що завмерли, такий стан, фактично, аж завдавав болю: і той, і той відчували, як шалено гупали молотами їхні серця, немов готуючи тіло до кидка.

Та ось куниця стрілою метнулася здолу, продовжуючи свій напад. Райнер відреагував миттєво, й ельф зумів оцінити бойовий досвід та розум лиса. Замість того, щоб кинутися на випередження, рудий завмер на місці, правильно оцінивши ситуацію: його паща набагато більша і, відповідно, укус — сильніший. Куниця ж метнулася вперед з однією метою — примусити ворога зробити необачний рух і відкрити горлянку, в яку б вона і вчепилася. Райнер не дав їй такої можливості: він опустив голову і чекав на противника.

А от подальший розвиток подій ельф прослідкувати не зміг: за мить суперники знову сплелися в рухливий клубок і покотилися травою. Не годен було нічого розібрати. То в очі впадала руда шерсть лиса, то на мить з’являлися білі плями на грудях куниці. Добрий дух було подумав, що Райнер уже зломив опір свого ворога, коли лісову тишу порушив і рознісся далеко навкруги відразливий дикий зойк. Хто це був? Куниця? Одночасно вищали обидвоє. У цьому крикові вчувалися біль, лють, смертельний страх та прагнення залишитися живим. Той, хто так волав, забув усе довкола себе: ліс, інших тварин, небо і землю.

Ельф з жахом усвідомив, що це кричав лис. Водночас він уздрів, як, прокочуючись розбурханим листям та мохом, клубок з тіл почав залишати темні червоні плями. Чи було таке можливим: набагато менша за лиса куниця змогла його перемогти! Та ось добрий дух побачив, що куниця вчепилася в задню лапу Райнера, вчепилася мертвою хваткою: її було ні відірвати, ні струсити, навіть не допомагало волочити за собою по землі. Тепер лис, яким би швидким він не був, а не встигав за ще прудкішою куницею. Та, вивертаючись, раз за разом упиналася, немов кліщами, в ногу пораненого суперника.

Рудий почав слабнути, раз за разом він ставав повільнішим, давалася взнаки усе більша й більша втома, його люті зойки щораз то тихли, і ось він на якусь мить змучено припав додолу. Ельф вже повірив, що лису настав кінець, коли він несподівано вловив погляд, здавалося, ослабленої втратою крові та болем тварини. Це був швидкий позирк, в якому не читалось ані сліду смертельної втоми. У цьому короткому погляді Райнера світилися готовність та ясність усіх помислів, наче й не було перед тим виснажливої боротьби.

А обдурена куниця вже святкувала перемогу. Їй виглядало, що настала вирішальна мить прокусити поверженому противникові горло. Отож, розціпивши зуби на задній лапі лиса і широко роззявивши пащу, як змія, що збирається вкусити, хижачка, здавалося — спритно, блискавично та непомітно, кинулася до горлянки Райнера. Проте в цю мить немов червона блискавка майнула — лис вивернувся. Куниця зрозуміла, що її обдурили, а в рудого досить сил для контратаки. Однак вже було занадто пізно вчасно відреагувати: жахливі лисові зуби вп’ялися у шию куниці.

…Райнер розвів щелепи на горлі противника лише після того, як тіло куниці перестало подавати ознаки життя. Відпустивши обм’яклу тушку, лис одразу відскочив назад для перестраховки: в смертельній агонії куниця могла все ще учепитися в тіло свого ворога.

Ліс знову затих, і в його тиші нічого більше не нагадувало про бойові оклики, які щойно лунали далеко навкруги. Загальний спокій порушувало лише кілька ворон, що кружляли над верхівкою старого дерева, під яким лежала мертва куниця. Із її прокушеного горла на мох витекла маленька калюжа крові. Лис спокійно дивився на мертву своїми ясними очима й облизувався. Його пухнастий рудий хвіст раз за разом хльоскав по листю на землі. Переможець виглядав задоволеним і гордим, у його поведінці, в його очах не було ані крихти каяття чи співчуття. Райнер насолоджувався своєю злою силою, своєю перемогою. У момент повного тріумфу він навіть не звертав уваги на свою рану.

«Ти — господар лісу, — подумав ельф, і його серце затремтіло. — Ти сам обираєш, що тобі робити: ненавидіти і вбивати, купатися в славі чи гинути у смертельному поєдинку — це твоє невід’ємне право».

Лис нагадав собі про доброго духа, глянув на нього і засміявся.

— Ну, — гукнув він до ельфа, — що скажеш?! Я знав, що тут щось не те, а куницю вже давно шукаю. Ти, мабуть, вважаєш мене дуже злим?

Ельф розчепіреною п’ятірнею відкинув назад волосся і вдихнув на повні груди.

— Я вважаю тебе сильним і розумним, — промовив він і стиснув долоні, що трусилися. — Згадуй час від часу те, що я тобі говорив, не забувай про мене, насолоджуючись своєю свободою.

Після цих слів ельф пурхнув і пропав з виду, несучи в своєму серці воднораз тривогу й зачудування. Райнер дивився вслід крилатикові до тих пір, поки його було видно між стовбурами дерев у світлі вечірнього сонця. Дивився і думав: «Він залишив мені те, що я мав і ким був. Нехай і йому колись таке притрапиться. Це буде його кроком до свободи. В крайньому разі — я йому цього бажаю».