Небесний народ

Розділ одинадцятий НІЧНА РОЗМОВА УКИ З ЕЛЬФОМ

Уночі після останніх подій на галявині наш ельф ніяк не міг заснути на своєму ліжечку з моху. Він дивився на місячні промені, що переливалися біля входу до його маленької печери, і йому нараз захотілося вийти на волю та розгледітися довкола. Добрий дух злетів на гілку липи, а його сяйво супроводжувало маленьку постать.

Від променів круглого місяця, що завис серед нескінченної кількості мінливих зірок над сонною землею, світ довкола аж змінився. Суха гілляка, на котрій примостився ельф, випирала далеко вбік від стовбура. Отож світляний чоловічок сидів на прохолодному повітрі, оповитий місячним сяйвом, між небом та землею. Сидів у цілковитій самоті, одинокий серед безлічі земних створінь. Усі вони спали, а він ніс свою земну вахту, бо мусив знайти велику любов, яка повернула б його домів, до небесної свободи.

Золотисте волосся доброго духа заблищало у місячному промінні так само, як тоді, коли він полишив лілію, щоби спробувати земного щастя. Він згадував маленьку бджілку Майю, з котрою тоді полетів до людей. Тепер Майя знову живе у вулику, що в замковому парку, та має повагу серед бджолиного народу. Очі ельфа випромінювали сум очікування раю. Це було земною особливістю тих істот, які усім своїм серцем прагнуть добра.

«А чи є на землі така велика любов, яка може мене звільнити? — думав ельф. — Я не хочу жити в страхові. Он яка чудова ніч! Зі мною станеться те, що має статися».

Добрий дух здригнувся він несподіванки, бо хтось легенько торкнувся його. Це було крило Уки-сови. Велика та чорна, вона, виявляється, уже давно сиділа на гілці липи, а тепер дотиком привернула до себе увагу.

— Хорошого місячного лету, — роздумливо, але щиро, від усього серця привіталася вона у своїй сов’ячій манері, ельф і собі привітався.

— Не спиш? — запитала птаха. — Тобі подобається у прохолоді і на чистому повітрі, еге ж? Ніколи не могла зрозуміти людей. Чого це вони віддають перевагу тому сліпучому сонячному промінню, а не ось цьому благословенню з небес…

— Та ж ти тут живеш, на липі, — впізнав нарешті сову ельф.

Уку кивнула на знак згоди. Широкий вид птахи, чорні круглі очі на ньому виглядали доволі-таки дивно, так само, як маленький та зігнений, подібний до носа на людському обличчі, дзьоб. Крім того, у сови була дивовижно меланхолійна манера повільно кліпати повіками. Її напрочуд м’яке оперення не відрізнялося особливою гамою кольорів, пір’я переливалося млявою сірою барвою, подібною до тіней, що їх листя кидало на стовбур. Якби ельф не був наділений від природи довірою та вмінням без остраху ставитися до всього живого, у нього від беззвучної та невидимої сусідки точно би мурашки по шкірі забігали.

Уку довго мовчки сиділа і лише дивилася на поля, на залиту місячним світлом ріллю. Засіяні пшеницями лани затягнула тонка пелена туману, і звідкілясь здалеку ледве чутно доносилося валування собаки.

— Тихо ж як, — промовила вона нарешті і зітхнула на повні груди.

Ельф повернувся і глянув на неї.

— Тебе щось мучить? — спитав він.

— Я вже давно тебе знаю, — сказала птаха, напрямки не відповідаючи на його запитання. — Я бачила тебе в різних місцях серед рослин і тварин. Ти познайомився з метеликами, косулями і навіть з дрібними робачками. Я немало про це думала, порівнюючи з тим, що пережила на своєму довгому віку. Ти знаєш дуже багато, отож маєш розуміти, що як беруся про щось думати, то роблю це серйозно, без зайвого поспіху. Тобі так само має бути відомо, що багато хто, приходячи до мене за порадами, вважає мене мудрою. З літами я навчилася по-своєму розуміти світ. І тепер роблю це так: усе, що побачу чи дізнаюся, розглядаю та пояснюю з висоти мого досвіду. Але тебе я не можу зрозуміти. Не в моїй натурі багато говорити, та й ти не особливо говіркий. Тебе люблять, хоча ти мовчиш. А мене з тієї самої причини якраз і недолюблюють. Наскільки я знаю тварин лісу, то денні істоти ненавидять мене, а ось ти де б не пішов, усюди маєш любов, хоча й не домагаєшся цього. Ти не хочеш пояснити мені, в чому причина? Я хочу зрозуміти, що робить тебе улюбленцем для всіх, як тобі вдається завжди випромінювати радість…

Ука замовкла і втупилася широко відкритими очима в далечінь. І на дереві, й навколо нього панувала абсолютна тиша. Зазвичай рухливе гілля та листки, видавалося, закаменіли; не ворушилися навіть їх кінчики. Над нерухомим темним світом, в якому усе поснуло, залягло бліде та мертве сяйво зоряного неба. Усе довкруги окутувала вогка прохолода місячної ночі.

Ельф похилив голову. Потім відкинув своє волосся, що мерехтіло, назад і подивився на місяць угорі.

— Уко, ну що ти таке говориш? — промовив він тихо. — Якби я був істотою з цього світу, то я б і страждав, і радів так, як ви. Проте я не звідси, я лише ельф, котрий залишився не у своєму вимірі. Хіба ти не чула про добрих духів, хіба ж не знаєш, звідки вони приходять і куди повертаються?

— Зачекай, — не погодилася з ним Уку. — Невже ти не любиш і не страждаєш так само, як і ми, земні істоти? Навіть заперечуючи це, невже не відчуваєш, що діється у твоїй душі?

Ельф повернувся до сови, здивовано глянув на неї — і очі в нього засвітилися, ніби хотів подякувати. Одначе так нічого й не промовив, а лише несподівано затулив долонями лице, яке мерехтіло у темряві, й захлипав.

— От бачиш, у тебе є почуття, — ніжно промовила сова.

Вона справді була мудрим птахом з великим досвідом, бо не зронила далі ні слова, прекрасно розуміючи, що інколи мовчання приносить більше полегшення, ніж найдобріші слова.

Через деякий час ельф, заспокоївшись, підвів голову. Від сліз уже не залишилося й сліду, а голос задзвенів так ясно і чисто, як бринить натягнута струна від удару срібного молоточка. Водночас у його голосі не було нічого фальшиво-неприродного, він гармонував з довкіллям: зі співом вітру, птахів або голосом води у водоспаді чи струмку. Уку зачаровано слухала доброго духа, їй видавалося, що це сон, а ельф говорив:

— Якщо вже я ділю з вами радість та горе, то причина мусить бути в тому, що я втратив світ, у якому жив. Дотепер моя місія полягала в допомозі земній істоті зазнати найбільшого щастя в її житті. Після цього я повертався назад у мій світ і більше на землі не залишався. А тепер я живу на землі, я пов’язаний з нею, і ось ваша сутність потроху змінює мою. Таким чином, Уко, зараз моя душа трішки ельфійська, а трішки вже земна. Раніше я був покликаний зрозуміти вашу радість і ваші жалі, ваші бажання та провини, а також вашу красу і вашу бідність. Колись я прокидався для вас лише на короткий час. Моїм завданням було повернути все так, щоб чинилося якнайкраще. Я був наділений чарівною силою, а сам допомоги не потребував, оскільки визволення не потрібне тому, хто рокований на вічність. Ось так я і народжувався сріблястої мирної літньої ночі та жив якусь мить у земному світі блаженним, приносячи радість іншим, без власних бажань та безмежно вільний. А тепер все не так, бо порушив правило, отож пов’язаний зі скороминущим. Тепер, Уко, я сам потребую визволення, бо, порушивши правило, я глянув на земне сонце і побачив денне світло в усій його пишноті. А якщо ельф побачить сонце, то переходить у земний світ і мусить жити в ньому.

Тепер можеш зрозуміти, що діється у моїй душі? Коли нині хочу, як раніше, надихнути інших, то відчуваю і сам прагнення блаженства, а як забажаю пом’якшити чиїсь страждання, то й сам відчуваю їх, як свої власні. Раніше я приносив радість визволення, а тепер сам його потребую, щоб полишити землю. Ось тому я такий сумний.

Уку втупилася в темноту і мовчала. Вона була зворушена тим, що почула від ельфа. За якусь мить птаха спитала:

— То ти більше не щасливий?

— Та ні, — відповів той. — Моє щастя триває.

— А від чого ти щасливий?

— Я щасливий від того, що продовжую любити і не втратив надії. Хоча багато змінилося від того ранку, коли я вперше глянув на земне сонце.

— Так, звичайно, — погодилася Уку, — ти пізнав зовсім іншу любов.

— Любов… вона не може початися або ж минути, — запевнив птаху ельф. — Її можна пробудити, вона спала в мені.

Знову на якусь хвилю між обома, великою чорною совою на гілці липи і маленьким ельфом, що сидів поруч і ніжно мерехтів у темряві, запала тиша.

Першою вже зовсім скоро обізвалася сова. Вона на мить закрила свої великі круглі очі, котрі так само, як і в людини, були у неї не по боках, а в передній частині голови. Отож птаха сказала таке:

— Протягом століть наш народ пізнав багато і передавав отримані знання у спадок. Тому я завжди знала, ельфе: істоти з любов’ю в серці якраз і є тими, кому варто надіятися на спасіння. Однак повір також і мені, старій сові на ймення Уку, — щасливим може бути той, хто справді мудрий.

— Ні, — заперечив їй своїм тоненьким голосочком добрий дух, — усе якраз навпаки, той, хто по-справжньому щасливий, той і є по-справжньому мудрим.

Уку ошелешила відповідь ельфа. Вона довго роздумувала над його словами та над тим, що має відповісти.

— Мені потрібно добряче і ще не одну ніч обміркувати твої слова, — нарешті звільна промовила вона. — Стара я вже стала, а в такому віці робишся закоренілим і не любиш міняти своїх поглядів. Проте з твоїх учинків та з того, що кажеш, мушу визнати: ти дитя небесного раю. Ми з тобою зачепили старе як світ філософське питання. Скільки умів на землі воно вже тривожило! А скільки величних філософських мужів змусило воно втомлено спасувати — і сказати важко. Думки про щастя та мудрість залишають болючі рани, що печуть вогнем. Але тобі, блаженному у своїй природній простоті, це не грозить. Мета, до якої ми кінець кінцем прагнемо, дісталася тобі від самого початку. Очевидно, таким, як ти, царство небесне святими обіцяне наперед.

Ельф не обзивався: він ані заперечував, ані погоджувався зі сказаним совою, сидів тихо, склавши руки і дивився вдалечінь. Не можна було навіть з певністю сказати, що він взагалі слухав птаху. Нараз добрий дух просто заспівав у темряву ночі. Мовою людей це звучало приблизно так:

— Мій дім — світло, ясне небо — радість! Смерть і життя заступають одне одного щодень, душа ж моя непідвладна змінам буття. Доле моя земна — ти печаль гірка, і дари твої несолодкі. Я ж бо хочу залишати душу відкритою, сильною та співчутливою.

Зашелестівши листям, подув легкий вітерець. Він підхопив пісню і разом з прохолодою від лісової галявини поніс її над землею, що спала, у вишину до місяця. Сова несподівано здійнялася в повітря і беззвучно, мов тінь, шугонула над пшеничними полями. Вона теж полинула до нічного світила, що вже завершувало свій хід небосхилом, починаючи червоніти. Було в її польоті щось дивовижно сумне і водночас натхненне. Птаха летіла і дивилася на землю під своїми крилами: ниви, ліси, луги з вербами, людські хати, що затемнені та мовчазні копичилися, оповиті туманом, поміж дерев, — усе виглядало святковим і налаштованим на величне.

У нас, людей, таке відчуття з’являється, коли чуємо музику.