Назустрiч зорям

Косматий палаючий диск Найближчої швидко поринав у жовто-червоні зазублини обрію. Разом з ним зникали за скелями яскраві цятки зірок. Процедура заходу зайняла не більше півхвилини. Деякий час світло відбивалося од нерухомо повислого у височині корпусу зорельота. Потім чорна порожнеча поглинула і його.

— Дивись, Сандро, — не озираючись кивнув Новак, — онде Сонце. Трохи нижче від «Фотона-2», бачиш?

— Бачу…

Кілька хвилин вони стежили за неяскравою жовтуватою зірочкою, що швидко пливла по склу ілюмінатора. У кабіні розвідувальної ракети було темно; хотілося мовчати.

Клацнув короткий звук, освітився екран. На ньому з явилося збуджене обличчя Патріка Лоу, чергового в зорельоті:

— Капітане! Вони знову щось повідомляли про нас… Пощастило записати. Передаю вам через сповільнювач.

Екран кілька разів мигнув. Затремтіли розпливчасті, лінії, потім почали з’являтися і зникати, швидкі, мов спалахи, зображення. Антон Новак і Сандро Рід, затамувавши подих, впилися очима в екран.

Он їх розвідувальна ракета. Вона поволі падає в магнітному полі на поверхню Дивної планети… Двоє людей припали до скелі. Їх напружені пози зараз здаються безглуздими… Майнули якісь спрощені і незрозумілі, мабуть, символічні зображення. Раптом (Новак здригнувся від несподіванки) з екрана до нього наблизилося його довгообразе обличчя, спотворене гримасою. Лице смішно витяглося, потім скоротилося, наче м’яч, на який наступили ногою. Сандро пирснув, давлячись сміхом.

— Це вчора, коли їх «ракетка» спікірувала прямо на мене, — пробурмотів Новак. — Я підвів голову… Ага, ось і ти!

Так, це була голова Сандро Ріда в прозорому ковпаці скафандра. Тепер уже сміявся Новак: риси обличчя Сандро були карикатурно спотворені… На екрані спалахнуло нове зображення. Троє людей, Максим Лихо, Патрік Лоу і Юлій Торрена, різко нахилившись уперед і набік, йшли по поверхні планети. Знову замелькали символи. Згодом з екрана вилетіла «ракетка». Новак і Рід ясно побачили чотири гострі виступи на носі, густі ребристі смуги вздовж сигароподібного фюзеляжу, що закінчувався трьома пласкими відростками, схожими на стабілізатор бомби великого калібру… «Ракетка» зникла. Натомість з темряви забіліло зосереджене обличчя Ло Вея: вузькі очі дивилися уважно, скуйовджене волосся падало на чоло прямими жорсткими пасмами. Потім екран погас.

— Але ж Ло Вей не опускався на планету! — вигукнув Сандро. — Як же це так?..

— Значить, вони стежать і за зорельотом. Ло Вей неодноразово виходив назовні, перевіряв рефлектори.

— Стежать… — похмуро пробурмотів Сандро. — Чому ж вони самі не показуються? Бояться нас, чи що? Де вони? Які вони? Чому вони в цих візеозв’язках не показують себе? Самі тільки «ракетки»… Скажи, Антоне, ви і під час першої експедиції не бачили їх?

— Ні. Були лише «ракетки». А втім, тоді ці літальні апарати скоріше нагадували швидкісні літаки, ніж ракети. Вони мали крила і літали, спираючись на атмосферу… Так-так, тоді була тут атмосфера, що складалася в основному з інертних газів. Ми бачили красиві переливчасті червоно-зелені заходи і сходи Найближчої. Куди поділася атмосфера за якихось двадцять років — не збагну.

— Інертні гази? Гм, вони не могли сполучитися з ґрунтом… Скажи, а того разу ви не пробували посадити або збити ці «ракетки»?

Помовчавши, Новак сказав глухо:

— Пробували… Через цю витівку загинули Петро Славський і Ганна. Вони піднялися на вертольоті, щоб розвісити металеву сітку. «Ракетки» розбили гвинт вертольота…

— Антоне… — Сандро вагався. — Скажи, ти дуже любив її, Ганну? — Новак поворухнувся в темряві, але нічого не відповів. Сандро зніяковів: — Пробач, Антоне, я здуру спитав. Я ж ще нікого не любив, розумієш?

У цю мить півторагодинна ніч скінчилася. Найближча випурхнула з-за обрію. І відразу крізь ілюмінатор, розташований на протилежній стіні, в кабіну ринув прожекторний сніп світла. Він вихопив з темряви дві постаті в кріслах. Одна з них була кремезна, з міцно посадженою на широких плечах, задумливо схиленою головою, коротке сиве волосся лягало хвилями, очі глибоко запали, оточені чорними тінями від надбрів’їв. Друга — по-юнацькому струнка — відкинулася в кріслі; світло ясно окреслило профіль: крутий лоб, тонкий, трохи горбоватий ніс, м’які лінії губ і підборіддя. Яскраве проміння висікло з тьми частину пульта з приладами, стойку з напівпрозорими незграбними фігурами скафандрів, низ стіни, обшитої шкірою.

Скелі запалали веселковим сяйвом. Новак труснув головою і підвівся.

— Пора, Малий! Збирайся, підемо шукати мінерали. — Він скуйовдив чорні кучері на голові Сандро. — Ех, ти! Хіба можна любити «не дуже»?

Планета оберталася навколо своєї осі так швидко, що біля екватора відцентрова сила майже врівноважувала тяжіння. В середніх широтах, де зробила посадку розвідувальна ракета, це викликало своєрідний гравітаційний ефект; стояти на поверхні планети можна було, тільки нахилившись у бік полюса під кутом градусів п’ятдесят… Новак і Рід видиралися по скелястій рівнині, що здибилася аж до обрію суцільною кам’яною стіною. Під час невправних стрибків з каменя на камінь у сумках перекочувалися відбиті зразки порід.

У ковпаці Новака блимнув виклик зорельота.

— Капітане! — почув він співучий голос Ло Вея. — Ви чуєте мене? У нас виникла ідея… Ви чуєте?

— Чую. Ну й що?

— Ми хочемо на тих самих хвилях, на яких приймали передачі цих істот, відправити свою візеоінформацію. Може, це допоможе встановити з ними зв’язок?

— Розумію. Що ж ви збираєтесь передавати?

— Про Сонячну систему, про її місце у Всесвіті, про Землю, про її людей, про наші будови, про наукові дослідження… Торрена пропонує показати їм наше мистецтво. Звичайно, доведеться передавати все в дуже прискореному темпі, інакше вони не сприймуть.

— Так… — Новак замислившись зупинився, тримаючись за край скелі. — Інформацію про Сонячну систему і її координати передавати не слід. А про все інше — спробуйте.

— Чому, Антоне? — втрутився в розмову Сандро — Треба ж повідомити їх, звідки ми тут узялися!

— Ні, не треба, — відрубав Новак. — Ми ще не знаємо, хто вони такі… Ло Вей, про мистецтво, мабуть, теж не варто передавати. Не зрозуміють…

— Добре, капітане. В мене все. Монтуватиму кінограму.

Ло Вей вимкнувся. Деякий час Новак і Сандро мовчки пробиралися по похилій скелястій пустині. Зорі були вгорі і під ногами, — вони чіплялися за кам’яну стіну — справжня безмежна зоряна безодня. Зорі перемішалися так швидко, що аж в голові паморочилося. Довгий блискучий корпус «Фотона-2», що нерухомо висів у височині на незримій прив’язі тяжіння, здавався єдиною надійною точкою в просторі.

Новак поглянув на Сандро і побачив у нього на обличчі крапельки поту.

— Відпочиньмо, Малий, — він міцно сперся на уламок скелі, сів і озирнувся.

— Ух! Справді Дивна планета. Де «верх», де «низ», не розбереш… — Сандро зареготав, сів поряд, умощуючись якнайзручніше, і раптом завмер.

— Антоне, дивись, — «ракетки». На північному заході…

Новак підвів голову.

— Бачу.

Високо в зоряній порожнечі з’явилися маленькі сріблясті, блискотливі краплини. їх рухи нагадували велетенські плавні стрибки: «ракетки» то падали до поверхні планети, то знову стрімко злітали вгору і вперед. Вони робили кола.

— І все-таки в «ракетках» нема живих істот, — немов продовжуючи давню суперечку, промовив Сандро. — Жодна жива істота, крім хіба що бактерій, не витримає такого прискорення. Дивись, що робить!

Одна «ракетка» відокремилась од решти, що полетіли за обрій, і мчала тепер над ними легкою сріблястою тінню. Ось вона раптово, наче вдарилася об невидиму перешкоду, зупинилася, зависла у просторі і почала падати дедалі з більшою швидкістю на гострі шпилі скель. Потім сталося щось подібне до безшумного пострілу: «ракетка» блискавкою злетіла у височінь, зробила там петлю і знову почала падати.

— Схоже на те, що вона шукає нас…

— Так, схоже. — Новак рухом голови натиснув кнопку виклику зорельота. — «Фотон-2»! «Фотон-2»!

— Навіщо? — схопився Сандро. — Вона нас запеленгує!

— Нічого. Ми зараз проробимо з нею невеличкий дослід… «Фотон-2»!

— Чую вас, капітане!

— Патрік? Увімкніть систему радіоперешкод, тримайте Нас під її прицілом. За моїм сигналом пошлете на нас промінь.

— Добре.

«Ракетка» пікірувала прямо на Сандро й Антона — беззвучна й сліпуча, мов блискавка. Серця людей стиснулися від туги. Срібляста краплина збільшувалася так швидко, що очі не встигали відмічати подробиці. Але ось — У ту невловиму мить, коли, здавалося, «ракетка» вріжеться в каміння, — вона загальмувала й повисла в порожнечі. Від сильного удару магнітного поля викривився горизонт і силуети скель, розжарилися і відразу ж охолонули якісь металеві осколки. «Ракетка» перевернулася і шугнула вгору… Сандро і Антон одночасно полегшено зітхнули.

— Патрік! — знову радирував Новак. — Перемкніть систему перешкод на автоматичне керування від моїх біострумів. Інакше нічого не вийде… І ввімкніть максимальну енергію променя.

— Виконано! — зараз же доповіли із зорельота.

Темно-сірі з синім полиском стіни дощу над степом хтось розколов сліпучо-білими звивистими тріщинами блискавок. П’ятирічний хлопчик біжить босоніж по слизькій траві, по багнюці, по калюжах, кричить і не чує власного голосу серед безперервного гуркоту бурі. Раптом зовсім поряд каламуть дощу, який стьобав косими струменями по обличчю і плечах, проколола вогниста синьо-біла цятка-блискавка, спрямована на нього! Охоплений жахом хлопчик гепнувся в грязюку і заплющив очі…

Цей спогад з далекого дитинства зринув у пам’яті Новака, коли «ракетка» пікірувала на них удруге. Йому довелося зібрати всю свою силу волі, щоб зосередитися. «Не пропустити потрібної миті… І не поспішити». Він обчислював спокійно і точно, мов автомат. «Ракетка» була вже на висоті кількох десятків метрів над скелями. Зараз вона мала почати магнітне гальмування. Свідомість Новака матеріалізувалася в одній невимовленій команді мозку: «Промінь».

Система перешкод відповіла одразу. Назустріч «ракетці» шугнув могутній хаос радіохвиль. На незначну частку секунди вона втратила керування — і з величезною швидкістю врізалася в каміння. Беззвучно здригнувся ґрунт. Блиснувши в пологих променях Найближчої, що вже заходила, розлетілися в усі боки осколки «ракетки» і, перемішавшись з лавиною каміння, ринули «вниз», у бік екватора.

Новак зірвався на ноги так швидко, що мало не втратив рівноваги.

— Хутчій! — кинув він Сандро. — Треба встигнути до темряви знайти хоч кілька шматків.

Цю бистроплинну ніч Новак і Рід провели в експрес-лабораторії розвідувальної ракети. Новак розглядав поверхню підібраних осколків «ракетки» в мікроскоп, водив по них вістрям електричного щупа, записував покази осцилографів. Сандро спочатку допомагав йому зробив пробний хімічний аналіз речовини «ракетки», але потім, втомлений, задрімав у м’якому кріслі.

Антон знову й знову дивився в мікроскоп на нерівні блискучі скалки, зляканий здогадом, що промайнув у голові. Коричневі шестигранні комірки, сплетені в химерну мозаїку; сяючі прошарки білого металу, обірвані звивисті жилки дротинки, жовті прозорі кристалики… Коли сліпуча Найближча знову випурхнула в чорне небо, Новак підвів на Ріда запалені, почервонілі від напруження очі і обережно доторкнувся до його плеча.

— Знаєш, Сандро, ми з тобою вбили живу істоту, причому більш високоорганізовану, ніж ми — люди.

— Як?! — Сандро широко розплющив очі. — Невже в «ракетці»?..

— Ні, не в «ракетці», — перебив його Новак. — Не в «ракетці», а, гм, ми повинні були б догадатися про це раніше, — самі «ракетки» — живі істоти. І ніяких інших на цій планеті, мабуть, нема.

По склу ілюмінатора швидко, мов світляки, повзли зорі. Концентруючись біля полюса, вони сяяли на фоні скелястої стіни. З-за обрію вилетіла «ракетка» і помчала вниз пологими багатометровими стрибками.

— Чому «ми з тобою вбили»?.. — тихо, невпевнено пробурмотів Сандро, дивлячись убік. — Я ж не знав, що ти це зробиш…

Новак здивовано глянув на нього, але нічого не відповів.

…Земля була такою, якою її бачать астронавти, повертаючись з експедиції: велика куля, оповита голубим серпанком атмосфери, крізь який невиразно проступали зелені і строкаті плями континентів та островів серед синьо-сірої гладіні океану; білі крижані шапки на полюсах і, наче продовження їх, білі плямки хмарок. Контури материків дрібнилися безліччю ліній поступово ставали виразнішими. Тепер горизонт нагадував перекинутий келих з хисткими туманними краями. Внизу стрімко проносилися масиви лісів, порізані голубими смугами каналів і тонкими сірими лініями шляхів; нагромадження іграшково маленьких будиночків, великі жовті квадрати ланів пшениці; берег, який обривався скелями, і безмежне море, що сяяло під сонцем синьо-зеленими валами.

Ло Вей і Патрік Лоу мчали вулицями Астрограда — мимо куполів і стометрових щогл радіонавігаційної станції, мимо сяючих пластмасовим облицюванням і склом житлових будинків, мимо гігантських ангарів, де монтувалися нові ракети. Скрізь було багато людей. Вони працювали в ангарах, снували на вулицях, грали в м’яча на майданчиках парку, купалися у великих басейнах. Високі на зріст, стрункі й мускулисті, в простому одязі, з веселими або зосередженими обличчями, — вони були красиві. Ця краса облич, тіл і рухів була не випадковим даром природи, а наслідком забезпеченого, чистого, натхненного працею і творчістю життя багатьох поколінь… Йшли обнявшись дівчата по вулиці і співали. Під розлогим темнолистим дубом гралися в піску діти.

…Місто скінчилося, стало видно скелі, що їх раніше заступали будинки. Ло і Патрік мчали до космодрому, до жерла п’ятсоткілометрової електромагнітної гармати, націленої в Космос. Вони піднялися на височину і тепер побачили всю блискучу металеву нитку, що сягала найвищої вершини Гімалаїв — Джомолунгми. Ось із жерла гармати в розріджений темно-синій простір сріблястою стрілою вилетіли зчеплені в низку вантажні ракети.

Екран погас — кінограма скінчилась. Ло Вей і Патрік Лоу мовчки сиділи в затемненій кабіні зорельота, боячись навіть словом сполохати відчуття Землі. Напружена робота, безперервний потік незвичайних вражень відвертали астронавтів од думок про Землю. Вони свідомо відвикали од неї. Але зараз вона покликала їх — і ці люди відчули тугу… Ні, жодним кондиціюванням повітря не замінити терпкий запах смолистої хвої і нагрітих сонцем трав; мільярди космічних кілометрів, пройдених з швидкістю, близькою до світлової, ніколи не замінять вулицю, по якій можна йти і просто так посміхатися зустрічним; ніколи розумно розрахована краса приладів і машин, що ними насичені зорельоти, не витіснять з серця людини багатої, буйної і ніжної, яскравої і витонченої, тихої і грізної краси земної природи…

— Як там мій синок? — тихо промовив Патрік. — Коли я повернуся, він уже буде зовсім дорослий.

— Кинь говорити про це, — сказав Ло, сердячись і на себе, і на товариша. — Як ти думаєш, вистачить для них?

— Так, мабуть, досить… — Патрік зітхнув і підвівся. — Цікаво, чому капітан не дозволив показати зоряні координати Сонячної? Все гаразд, Ло, можеш передавати.

Те, що під час перегляду тривало півгодини, в прискореній телепередачі забрало трохи більше двох хвилин. Багатобічні дипольні антени «Фотона-2» поширювали електромагнітні промені на всі сторони планети. Ло Вей з численних спостережень знав, наскільки швидше лічать час істоти Дивної планети: їх візеоінформацію можна було піймати тільки на екрани з післясвітінням, що затягували спалахи зображень на частки секунди. Він кілька разів повторив передачу кінограми, потім перемкнув усі телевізофони на прийом і почав чекати.

В радіокабіні було тихо й похмуро. Вісім телеекранів мигтіли від перешкод. На стіні світилися два циферблати: земний годинник, що відлічував земний час з врахуванням релятивістських поправок, і годинник зорельота. Зараз вони показували однаковий час. Минуло десять хвилин, а на екранах не з’явилося жодного зображення. Підлога кабіни раптом м’яко здригнулася, наче вислизала з-під ніг. Ло Вей глянув на годинника: так і є, це електромагнітна катапульта «Фотона-2» прийняла розвідувальну ракету з Новаком і Рідом.

…На крайньому лівому екрані спалахнуло і зникло невиразне зображення. Ло Вей насторожився, ввімкнув запис. Зображення майнуло знову, цього разу ясніше: двоє людей, що припали до скелі, повисла над ними «ракетка», потім символи. «Ага, це вони повідомляють про «ракетку», яка розбилась!» Екран потемнів. Трохи почекавши, Ло Вей вимкнув запис.

Дальші події відбулися рівно за ті частки секунди, які були потрібні пальцям Ло Вея, щоб перекинути важельок запису на «вимкнено» і відразу ж знову на «ввімкнено». Цілком зрозуміло, що на стрічці запису нічого не зафіксувалося. Одночасно засвітились два середніх екрани. Зображення чергувались: здавалося, наче двоє істот перемовляються між собою. На лівому спалахнув спрощений, без деталей, майже символічний силует зорельота. На правому у відповідь замелькали уривчасті кадри кінограми: застиглі хвилі моря, вулиця Астрограда, обличчя людей, гори, ракети, що вилітають з жерла електромагнітної гармати. Через післясвітіння екрана зображення нашарувалися одне на одне і зливалися в химерне сплетіння світних контурів; Ло Вей розрізнив їх тільки тому, що всі зображення були йому відомі. Другий екран відповів кількома незрозумілими символами. Перший показав зореліт цього разу докладно: з кормових дюз вилітали стовпи полум’я. На другому з’явилося чітке зображення вулиці Астрограда біля радіонавігаційної станції; спалахнувши, воно закружляло в шаленому вихорі. Зникло голубе небо, безформними уламками розлетілися щогли й куполи станції, будинки. В почорніле небо увірвалася зграя «ракеток».

Обидва, екрани погасли — «розмова» двох істот закінчилася раніше, ніж Ло ввімкнув запис. Він розмірковував над незрозумілими останніми спалахами зображень: «Що це було? Що означає цей вихор? Напад «ракеток» на Землю? Руйнування?»

Ло Вей прождав ще кілька годин, але нічого більше не побачив.

— …Так, ми несподівано зустрілися тут з кристалічний життям. Саме несподівано, бо були не підготовлені до цієї зустрічі. Надто довго на Землі панувала думка, що можливе тільки органічне життя, найвищим проявом якого є людина, а тому розумні істоти, з якими, можливо, доведеться зустрітися людям на інших світах, відрізнятимуться од них тільки, скажімо, формою вух або розмірами черепа. Найрадикальніші уми припускали можливість високоорганізованого життя на основі інших хімічних елементів: германію або кремнію замість вуглецю, фтору або хлору замість кисню. Усі попередні експедиції не могли ні підтвердити, ні спростувати цю думку, бо не виявили досить складного життя ні на планетах Сонячної системи, ні в інших світах… І коли ми вдруге вирушали сюди, на Дивну планету, щоб встановити зв’язок з якимись «невидимими», але, безперечно, розумними істотами, то уявляли їх схожими на нас.

Перед відльотом на Землю екіпаж «Фотона-2» зібрався в залі, щоб обговорити наслідки експедиції. Про зроблене доповідали коротко, не вдаючись у глибокий аналіз: попереду було чотири роки дороги, за необхідністю відведені для старанного опрацювання всіх даних, зібраних протягом двох місяців роботи на Дивній планеті: чотири роки для обчислень, суперечок і роздумів, внаслідок чого на Землю будуть принесені ясні і точні знання.

Сандро Рід, наймолодший з усіх, перелічив геологічні знахідки і поділився своїми спостереженнями, зібраними на планеті. Максим Лихо — немолодий рудоволосий велетень з простодушними синіми очима, товариш Новака по першій експедиції — сповістив про відкриття невідомих раніше часток у випромінюванні Найближчої. Ло Вей коротко розказав про записи візеовипромінювання «ракеток» і про спостереження, які вони провадили разом з Патріком Лоу, вивчаючи спосіб пересування цих кристалічних істот у порожнечі. Юлій Торрена — худорлявий смуглий брюнет з палаючими очима — захопився розповіддю про нові гравітаційні і магнітні ефекти, викликані швидким обертанням Дивної планети, але його ввічливо закруглили.

Новак доповідав останнім:

— Ми довго спостерігали і, нарешті, встановили, що ці «літальні апарати», ці «ракетки» і є живі істоти, які населяють Дивну планету… Дивна планета — дивне життя. Очевидно, воно ближче не до нас, а до всього того, що створено руками і розумом людини: до електричних двигунів, фотоелементів, ракет, електричних, математичних машин, зібраних на кристалічних приладах; тощо.

Замислившись, Новак помовчав, потім сказав:

— Я грубо пояснюю собі різницю між ними і нами так: ми розчини, вони — кристали. Ми «зібрані» природою з клітин, які є нічим іншим, як дуже складним розчином різноманітних речовин і сполук у воді. Наше життя базується на воді, наші тканини на дві третини складаються з неї. А вони, «ракетки», зібрані з різноманітних складних і простих кристалів — металевих, напівпровідникових і діелектричних. І в цьому вся суть. Як ви знаєте, в розчинах елементарним носієм енергії є іон. У кристалах носії енергії — електрони. І ця незборима різниця між нашим, органічним, і кристалічним життям визначається простим фізичним фактом: при однакових електричних зарядах іони мають в тисячу, в десятки і навіть сотні тисяч разів більшу масу, ніж електрони. У нас всі життєві процеси — і нервові, і м’язові — відбуваються завдяки переміщенню і зміні енергії іонів і нейтральних молекул, тобто завдяки обміну речовин. В кристалічних істотах нема обміну речовин і є тільки обмін електронної енергії. Ми засвоюємо енергію досить обхідним хімічним шляхом: розкладаючи і окисляючи їжу. «Ракетки» живляться безпосередньо світлом і теплом, як кристалічні термо— і фотоелементи. Завдяки цьому вони можуть зосереджувати в собі величезну кількість енергії і літати справді з космічною швидкістю.

Але основна різниця не в швидкості руху, а в швидкості внутрішніх процесів. В нашому тілі будь-який елементарний процес зв’язаний з переміщенням важких іонів і молекул, інакше кажучи — з перенесенням речовин. Тому жоден процес у нашому організмі не може відбуватися швидше за поширення звука у воді. Швидкість електронних процесів у «ракетках» обмежена тільки швидкістю світла. Вони й час лічать інакше; уявлення про світ у них інше.

Усе, чого людина досягла після тисячоліть праці й, шукань, природним способом втілилося в організм «ракеток». Електромагнітний рух, телебачення, космічні швидкості, радіолокація, уявлення про відносність простору й часу… Тільки-но Ло Вей повідомив, що вони з Патриком встановили неймовірний факт: «ракетки» під час руху враховують поправки теорії відносності. А це ж пояснюється просто. Кристалічні істоти рухаються із швидкістю близько двадцяти кілометрів за секунду, лік часу в них теж у десятки тисяч разів точніший, ніж у нас, людей. Тому під час свого звичайного руху вони відчувають те, що ми, люди, ледве можемо собі уявити: і зміну ритму часу, викривлення простору, збільшення маси. Очевидно, так само вони «відчувають» хвильові властивості часток мікросвіту, і багато що інше, від чого нас, людей, відокремлюють десятиліття наукових досліджень…

Новак замовк і сів. З місця схопився Торрена і запитав:

— Антоне, що ж це за життя без обміну речовин? Хіба можна вважати це життям?

— А чому ж ні? — знизав плечима Новак. — Кристалічні істоти рухаються, розвиваються, обмінюються інформацією.

— Але-як розвиваються! Як утворилося кристалічне життя? Як розмножуються ці «ракетки»?

Новак посміхнувся:

— Ти б ще спитав, чи є в них любов і сім’я. Не знаю. Нам дуже мало відомо про них.

— Кристалічні істоти… — замислено повторив Сандро і поглянув на присутніх. Очі й щоки його палали. — Важко уявити: за хвилину вони можуть придумати більше, ніж я за місяць! Цілий водоспад думок, і яких думок… Хотів би я побути «ракеткою» хоч кілька годин:

— Почекайте, Антоне, — сказав Патрік Лоу. — Якщо це життя і, як ви твердите, розумне життя, то воно має бути творчим. А де ж те, що вони створили? Адже планета має дикий вигляд.

— Я думав про це, — сказав капітан. — Усе пояснюються дуже просто: їм, кристалічним істотам, це зовсім не потрібно. Їм не потрібні будинки і шляхи, машини і прилади, тому що вони самі сильніші і швидші за будь-які машини, досконаліші і чутливіші за найскладніші прилади. Їм не доводилося і не доведеться переживати стадії машинної цивілізації. Замість того щоб створювати і вдосконалювати машини і прилади, вони розвиваються самі… Під час минулої експедиції ми бачили не «ракетки», а «літачки» — так вони змінилися за двадцять років.

— Але чи можна їх вважати розумними істотами, якщо немає ніяких слідів їх колективної праці? — заперечив Лоу. — Може, це ще кристалічні «звірі», га?

— Є! — Новак ляснув рукою по поручню крісла. — Є сліди! Правда, навряд чи це можна назвати творчістю… Я маю на увазі зникнення атмосфери навколо Дивної планети. Очевидно, атмосфера заважала їм літати, заважала збільшувати швидкість. «Ракетки» просто знищили її…

Лоу не здавався:

— Якщо «ракетки» розумні істоти, то чому вони не встановлюють зв’язку з нами, чому нічого не відповідають на кінограму?

— Бачите, Патрік… — Новак кілька секунд помовчав; обмірковуючи відповідь. — Думаю, що їм зрозуміти нас значно важче, ніж нам — їх. Швидкість руху і мислення «ракеток» така велика, що спостерігати нас їм важче, ніж нам побачити ріст дерева. Пам’ятаєте: щоб уважно розглянути нас, «ракетки» пікірували? Хто знає, можливо вони вважають живими істотами наш зореліт і розвідувальну ракету, а не нас самих.

Максим Лихо крізь прозору частину підлоги дивився на Дивну планету. Те місце її, над яким висів зореліт, поринуло в нічну темряву. Звивиста, розмита рельєфом межа світла і тіні захоплювала дедалі більшу частину планети, і вона вся поступово зникала в чорному просторі. Тільки останні іскорки, відбиті найвищими вершинами скель, ще деякий час світилися. Денна частина планети, граючи різними переливами світла, пливла назад.

Максим підвів голову:

— Слухай, Антоне. Якщо ти догадувався, що «ракетки» — живі істоти, то навіщо ти… не знаю, як і сказати, зруйнував, чи що, — словом, збив цю «ракетку»? Не треба було цього робити.

Новак здивовано підвів брови:

— Але… догадку треба було перевірити, інакше ми і полетіли б, так нічого і не зрозумівши. І потім ти пам’ятаєш першу експедицію? Вони з нами теж не церемонилися.

— Та тоді ж були зовсім інші «ракетки». За твоєю гіпотезою, вони відрізнялися од теперішніх, як ми відрізняємося од пітекантропів. Вони розвиваються з нечуваною швидкістю! Вбити істоту мислячу, можливо, розумнішу за нас… Ні, цього не можна було робити. Що вони подумають про нас, людей Землі? — Максим Лихо похитав головою і вперто повторив: — Цього не слід було робити.

Решта мовчали. Новак підвівся з крісла.

— Звичайно, важко відразу все збагнути. Ну що ж, попереду в нас чимало часу… Нарада закінчена. Зараз, — голос його набрав металічного відтінку, — всім готуватися до старту!

Новак помилявся: часу для роздумів виявилося небагато.

…Першим помітив корабель «ракеток» Сандро Рід. «Фотон-2», набираючи швидкість, уже десяту добу огинав Найближчу, і виходив на розрахункову інерційну траєкторію. Члені в екіпажу, прикутих до сидінь чотирикратним перевантаженням, гнітило вимушене безділля і нерухомість. Сандро облюбував хороше місце — обсерваторію — і спостерігав сузір’я. Саме він і помітив якесь тіло, яке частково заступило диск Найближчої, що весь час зменшувався. «Фотон-2» мчав уже з швидкістю сорок тисяч кілометрів за секунду, проте тіло не відставало, а. навпаки, наближалося. Сліпучі спалахи антигелію, що згоряв у дюзах, заважали як слід розглянути форму тіла.

Сандро викликав рубку керування.

— Антоне! Треба зупинити двигуни.

— В чому справа? — на екрані видно було, як Новак від подиву навіть підвівся з крісла.

— За нами летить якесь тіло…

Коли двигуни виключалися, автоматично починали працювати два відцентрових маховики — на носі і в кормі зорельота. Вони створювали протиобертання маси «Фотона-2» із швидкістю десять обертів за хвилину: цього було досить, щоб створити в жилій і робочій частинах зорельота нормальне доцентрове тяжіння.

Небо за кормою здавалося конусом з тоненьких світних окружностей, які швидко перетиналися зорями. Диск Найближчої описував яскраве вогняне колесо. Та й весь Всесвіт крутився з запаморочливою швидкістю, і в ньому важко було щось розібрати. Новаку довелося перемкнути маховики на зворотний хід, щоб зупинити обертання зорельота. Через півгодини небо набрало знову нормального вигляду.

Тіло, що наздоганяло зореліт, не можна було назвати «кораблем». Швидше це був щільний рій з кількох тисяч «ракеток». «Ракетки» рухалися не тільки вперед, але й усередині рою, і він то набував форми кулі, то витягувався в еліпсоїд. Зсередини рою лилося яскраве змінне світіння. Був ритмічний зв’язок між зміною яскравості світіння, коливаннями форми рою і його рухом. Здавалося, наче якесь центральне ядро спалахами-імпульсами штовхало рій уперед, витягуючи його в еліпсоїд. Потім «ракетки» знову утворювали кулю.

Всі зібралися в обсерваторії і мовчки стежили за наближенням рою «ракеток». З кожним імпульсом він ставав більшим.

— Цікаво, як вони рухаються? — промовив Максим Лихо.

— Капітане, вони наздоганяють нас! — занепокоєно сказав завжди спокійний і стриманий Ло Вей. — Лишилося десять-дванадцять тисяч кілометрів… чи не пора включити двигуни?

— Почекаємо ще, — не відводячи очей од окуляра, відповів Новак.

…Коли між «Фотоном-2» і роєм лишилося не більше тисячі кілометрів, світіння в рої раптом зникло, і він став невидимий у чорній порожнечі Космосу. Сандро ввімкнув радіотелескоп. На екрані з’явилася блискуча куля з «ракеток», що нерухомо повисла в просторі.

— Здається, вони не збираються на нас нападати, — полегшено зітхнув Торрена.

— Цілком зрозуміло. Вони могли б це зробити ще на Дивній планеті… «Ракетки», мабуть, вирішили летіти за нами в Сонячну систему, от що! — Новак запитливо глянув на присутніх. — Яка ваша думка про це?

— Чудово! — Сандро не міг стримати свого захоплення. — Познайомити людей з цими кристалічними істотами, зав’язати з ними дружні відносини, встановити творче співробітництво. Які велетенські зрушення відбулися б у свідомості людей, в їх історії!

— В розпорядження «ракеток» можна було б віддати Меркурій, — діловито додав Максим Лихо. — Там умови дуже подібні до умов на Дивній планеті. Оселяться колонією… Я знаю, що тебе непокоїть, Антоне. — Максим глянув на капітана, хитнув головою. — Даремно… Людство досить сильне, щоб приборкати їх, коли що. Але я не вірю, що справа дійде до конфлікту. Мислячі істоти завжди знайдуть спосіб зрозуміти одне одного…

Антон Новак стиснув щелепи, але нічого не відповів.

— Твоя думка, Юлію? — звернувся він до Торрени.

— Треба добре дослідити, як рухається рій. — В чорних очах Торрени світилася допитливість ученого. — Відсутня замкнута конструкція і, судячи з усього, відсутня антиречовина, а вони ж уже рухаються із швидкістю 40 000 кілометрів за секунду. Цікаво, чи зможуть вони досягти швидкості, близької до швидкості світла?

— Ло Вей?

Цей відповів не відразу.

— Вони не хотіли вступати з нами в будь-які стосунки, не пробували якось сповістити, що летітимуть за нами… Мене це насторожує. Я не вірю, що вони не могли передати інформації.

— Ви, Патрік?

— Відверто кажучи, мені подобається ідея: привести їх на Землю. От і все… А ваша думка, капітане?

— Моя думка, — Новак поглянув на всіх і сказав, карбуючи кожне слово: — Нам будь-що треба позбутися їх.

Новак і Ло Вей, вибиваючись з сил, тягли по коридору до вхідної камери електромагнітної катапульти контейнер із стисненим антигелієм. Величезна маса цього маленького циліндрика з ядерного матеріалу при кожному поштовху виривалася з рук, заносила вбік, ніби хотіла розчавити на стіні тендітне людське тіло. «Фотон-2» летів із швидкістю, близькою до швидкості світла — позначався ефект збільшення мас. Від непосильного напруження шалено калатало серце і тремтіли руки.

З-за наглухо замкнених дверей спільного залу в коридор доносився гуркіт кулаків і гнівні крики: там були Сандро Рід, Максим Лихо, Торрена і Лоу. Вже майже біля люка вхідної камери Новак опустив на підлогу контейнер, відчуваючи, що пальці зараз самі розтиснуться. Він випростався і глибоко вдихнув повітря. В цю мить крики і гуркіт у залі припинилися.

— Вони щось надумали, — прислухаючись, сказав Ло Вей. — Радяться…

Антон нагнувся і вхопився за край холодного циліндра.

— Берімо! — І вони, хитаючись, знову потягли його вперед.

Думка, висловлена тоді Новаком, викликала рішучі заперечення. Його підтримав тільки Ло Вей.

— Так, я теж вважаю, що ми ведемо на Землю невідому небезпеку!

Ло докладно розповів про все те, що побачив на екранах. Але, очевидно, він і сам не міг розібратися як слід в своїх враженнях, і тому розповідь вийшла плутана і нікого не переконала. Часу було мало, і всі вирішили продовжити дискусію з кабін. Розійшлися по своїх місцях. Новак повернувся в рубку керування і включив двигуни: тоді він ще сподівався, що рій «ракеток» не витримає змагання в швидкості…

Минала сорокова доба розгону. «Фотон-2» наближався до напівсвітлової швидкості, але рій не відставав. Велетенськими стрибками-спалахами він наздоганяв зореліт, як тільки той оддалявся від нього на кілька тисяч кілометрів. Юлій Торрена старанно дослідив спектри спалахів, проте сказати міг тільки одне: це не антиречовина. «Ракетки» знали якийсь інший принцип руху, не менш ефективний.

Дискусія про те, що робити з «ракетками», не припинялась, а, навпаки, чим далі ставала запальнішою. Астронавти перемовлялися за допомогою телевізофонів з своїх кабін; коли ж капітан на кілька годин виключав двигуни, щоб люди могли відпочити од гнітючого тягаря інерції, всі збиралися в зал і суперечка продовжувалася ще з більшим запалом.

— Не тільки вести їх за собою, а навіть вказати напрям на Сонячну систему — значить поставити людство під удар, — доводив Новак. — Смішно думати, що вони обмежаться Меркурієм. Вони захоплять усю Систему…

— Чому ти вважаєш їх завойовниками, Антоне? — вигукнув Сандро. — Хіба нас, людей, вабить в інші світи прагнення підкорити когось? І їх тягне за нами жадоба до знань.

— Знання потрібні не просто так, а для дальшого розвитку життя, Малий. А «ракеткам» для цього потрібні нові й нові землі. Навколо Найближчої обертається тільки одна планета. Їм на ній уже тісно. Коли людям двісті років тому стало тісно на Землі, вони почали заселяти Марс і Венеру, вони створили атмосферу на Місяці. А кристалічним істотам діватися нікуди.

— У Сонячній вистачить місця і для нас, і для них. Підозра, що «ракетки» намагатимуться знищити людей, по-моєму, безпідставна, — втрутився Патрік Лоу.

— Річ у тому, що між людьми і цими кристалічними створіннями не може бути нічого спільного, — встряв у розмову Ло Вей. — Маячня зіпсованої електронної машини має більше спільного з нашим мисленням, бо ми програмуємо такі прилади. «Ракетки» не знають ні почуттів, ні сприйнять людини, а тому не зрозуміють її думок. Ми принципово різні. Нам необхідне повітря — «ракеткам» воно заважає літати. Нам потрібна вода — для них вона не має ніякого значення. Ми споживаємо органічну їжу — вони живляться променистою енергією.

— Пусте! — пролунав упевнений бас Максима Лиха. — Між мислячими істотами не може бути прірви. Вони зрозуміють нас.

— Нам від цього не буде легше! — тоненький голос Ло Вея після Максимового басу вже сам по собі звучав непереконливо. — Вони зрозуміють, що ми грудочки драглистої матерії з мізерним запасом внутрішньої енергії, з черепашачим темпом мислення і руху. Ми здаємося «ракеткам» недосконалим витвором природи, і вони не відчують до нас ні симпатії, ні жалю ні співчуття…

Коли після відпочинку розходилися по своїх кабінах, Новак з відчаєм у душі зрозумів, що членам екіпажу, очевидно, так і не вдасться дійти згоди.

Був один момент, який обумовив усі дальші події. Саме про нього згадав зараз Новак, коли висів у порожнечі жерла електромагнітної катапульти, укріплюючи контейнер на носі розвідувальної ракети.

Це було на шістдесят восьму добу розгону. «Фотон-2» мав зробити останній поворот, щоб вийти на інерційну траєкторію. Новак заціпенівши сидів перед приладами в рубці: боротьба, що спалахнула в зорельоті, зараз зосередилася в ньому, в одному легкому русі його правої руки. Невеликий поворот рукоятки регулятора, незначне зусилля великого, вказівного і середнього пальців — і в праві кормові дюзи «Фотона-2» почне надходити трохи більше ядерного пального; саме настільки більше, щоб космічний корабель почав з цілком безпечним для екіпажу прискоренням відхилятися ліворуч, у напрямі до Сонячної системи.

Рух рукоятки вкаже «ракеткам» напрям до Сонця. Далі вони, очевидно, вже не летітимуть за «Фотоном-2», а випередять його. «Ми не зможемо навіть попередити Землю. А коли вони з’являться в Сонячній системі, події розвиватимуться дуже швидко. Того часу, протягом якого люди встигнуть тільки помітити їх, «ракеткам» цілком вистачить, щоб прийняти рішення і почати діяти, їх «дні» зосереджені в секундах… Яке ж рішення вони приймуть? І яких дій треба чекати від них?..»

На рухливій стрічці зоряної карти, на якій самописець креслив курс зорельота, червона лінія почала помітно відхилятися праворуч від розрахункової синьої. Новак, мов загіпнотизований, дивився на перо самописця: воно з швидкістю, помітною навіть на око, повзло по масштабних клітинках, відлічуючи мільйони кілометрів… «Ну, правий ти, Антоне Новак, чи ні? Чи зможеш ти взяти на себе цю величезну відповідальність, чи дозволиш подіям розвиватися, як їм заманеться?» Він у думці ще раз перебирав усі припущення і спостереження, пережив ті хвилини, коли з мікроскопом і електричним щупом досліджував осколки тіла «ракетки»; зважив усі доводи і заперечення Максима, Сандро, Патріка Лоу і Торрени…

Рукоятка регулятора все ще лишалася в тому положенні, що й раніше. Зореліт з кожною секундою віддалявся од інерційної кривої на сотні тисяч кілометрів. На душі в Антона Новака стало спокійно і холодно: тепер проблема, як бути з роєм кристалічних істот, ставала строго фізичною задачею. Цю задачу треба було розв’язати якнайшвидше.

«Отже, дано: два тіла, що летять в порожнечі на відстані тисяча кілометрів одне від одного з швидкістю, близькою до світлової… Від тіла, що рухається попереду, відокремлюється якийсь предмет і, прискорюючись, летить назустріч другому тілу… В потрібну мить предмет випускає газову хмарку і оповиває нею це друге тіло. В яку мить? І скільки потрібно газу? І взагалі чи вийде це при тій швидкості, з якою мчать зореліт і рій?..»

Новак нерішуче поглянув на пластмасовий куб робота — оператора, що стояв поряд, і похитав головою: така задача не передбачена в програмах робота. Може, закласти нову програму? Ні, мабуть, простіше розв’язати самому. Новак важким рухом присунув до себе аркуш паперу і заглибився в розрахунки. Через кілька годин він знав: надійно розв’язати цю задачу можна тільки на швидкості 0,9 від світлової… Ще близько чотирьох діб (за внутрішньою лічбою часу) роботи двигунів.

…Першим помітив відхилення Сандро. З обсерваторії проводи зв’язку передали в рубку його стривожений голос:

— Антоне! Що трапилося? Ми збилися з курсу!

Новак глянув на покажчик швидкості: 0,86 світлової. «Рано помітив, — з досадою подумав він. — Потрібно ще близько тридцяти годин прискорення. Ну, починається…»

— Зараз поясню, Сандро, — він увімкнув телевізофони в усіх кабінах. — Увага! Слухайте всі! Зореліт летить під кутом 42 градуси до розрахункового курсу в напрямі Бета Великої Ведмедиці. Зовнішня швидкість — 260 000 кілометрів за секунду… Суб’єктивна швидкість — 585 000 кілометрів за секунду.

— Це удар в спину! — пролунав лютий крик Патріка Лоу. — Ти хочеш, щоб ми не повернулися на Землю?!

— Нам не пощастило втекти від рою «ракеток», — говорив Новак. — Через тридцять годин ми спробуємо знищити рій…

— Ти не зробиш цього! — прогримів у динаміку голос Максима, і на екрані з’явилася його могутня постать. — Ти збожеволів! — Максим підвівся, але перевантаження повалило його знову в крісло.

«Отже, двоє… Поки працюють двигуни, нічого ніхто не зможе зробити».

— Це ганьба! Нечувана зрада!

«Троє… І Торрена з ними. Шкода, його спостереження за рухом рою зараз були б дуже корисні».

— Це помста! — голос Сандро тремтів від обурення. — Я знаю: він мстить «ракеткам» за першу експедицію, за те, що тоді на Дивній планеті загинула Ганна Новак.

«Четверо… І Малий з ними. Погано… — Новака на мить охопив страх. — Невже я лишуся сам? Я нічого не зможу зробити… Тоді вихід один: зореліт не зверне з цього шляху. Ми ніколи не повернемося на Землю…» Він намагався переконати своїх товаришів:

— В нашому розпорядженні — близько п’ятдесяти годин за суб’єктивним часом. Якщо за цей час ми знищимо рій, запасів антигелію вистачить, щоб повернутися на інерційну траєкторію. В противному разі «Фотон-2» не зможе вийти в район Сонячної системи.

— Неправда, Новак! — крикнув Торрена. — У нас значно більший запас антигелію. Його вистачить на місяць відхилення.

— Слід врахувати, — з холодним спокоєм заперечив Новак, — що частину антигелію доведеться витратити на знищення «ракеток»… — Він помовчав. — Пропоную членам екіпажу припинити марну дискусію і після зупинки двигунів зібратися в залі, щоб разом розробити план дій.

— Я з вами, Новак! Чуєте? — це сказав Ло Вей. В його тонкому голосі звучала тверда рішучість. — Ви праві — і я з вами.

І відразу ж з іншого динаміка крикнув Максим Лихо:

— Вас двоє, а нас четверо. Ми не дамо вам вчинити злочин! Чуєте: не дамо!

Звичайно, іти в зал було зовсім ні до чого. І Новак свідомо вчинив ще один злочин, мерзенності якого йому не забути довіку. Він попередив по провідному зв’язку Ло Вея, щоб той запізнився на нараду. Новак зустрівся з ним біля дверей його кабіни. Ло був блідий, але рішучий.

— Що ви думаєте робити?

— Насамперед замкнути їх тут. — Антон кивнув головою в бік залу. — Інакше вони стануть на перешкоді…

— Що ви, Новак!.. — Ло Вей спохмурнів і нахилив голову. — Це ж… — він насилу знайшов потрібне, майже забуте слово, — обман. Нам ще чотири роки летіти разом. Як ми дивитимемося їм в очі?

— Іншого виходу нема. Ми нічого не зможемо зробити, — глухо відповів капітан. — Можливо, згодом вони зрозуміють, що ми зробили це в інтересах людства. А тепер — до діла!

Вгорі в стіні блищала смуга герметичних дверей безпеки, якими ще ні разу ніхто не користувався: вони були передбачені в усіх кабінах зорельота на випадок, якщо метеорит проб’є оболонку корабля і повітря почне витікати з коридора в простір. Новак зламав скло автомата, який приводив у дію двері, підкрутив потрібні важельки, і важка броня м’яко опустилася в напрямі до підлоги. Ло Вей міцно закрутив два затвори — вгорі і внизу дверей.

Усе це було пророблено так швидко, що в залі навіть не встигли нічого збагнути. Та тільки-но Новак прийняв руку з автомата, як раптом відчув, що вчинив підло; щось невимовно брудне і мерзенне увірвалося в ясний світ його думок і вчинків. Там, за дверима, були товариші, з якими він жив, працював, переживав небезпеку і поділяв радощі удач: палкий, завжди захоплений новими ідеями Торрена; спокійний і розумний експериментатор Патрік Лоу, Максим, з яким вони пережили невдачу і горе першої експедиції на Дивну планету; Сандро Малий… Антон глянув на Ло Вея і прочитав в його очах те саме: огиду, відразу до нього і до себе.

Реакція була настільки сильною, що вони обидва мало не кинулися відгвинчувати затвори, але вчасно оволоділи собою.

— Антоне, навіщо ви розігнали зореліт до такої швидкості? Важко буде повертатися на розрахункову траєкторію.

— Щоб знищити рій напевно… Так вийшло за обчисленням… — голос капітана звучав уривчасто. Новак щойно закінчив установлювати контейнер з антигелієм на носі ракети і тепер, прихилившись до стіни кабіни, розшивав скафандр. — Бачите, наша розвідувальна ракета не може розвинути прискорення більше ніж один кілометр за секунду… Якщо «Фотон-2» і рій летітимуть на малих швидкостях, вона пройде відстань між ними за 45–50 секунд. Це величезний часу сприйнятті «ракеток». Вони встигнуть її помітити і обігнути або просто розлетітися на всі боки. Довелося б випустити дуже великий заряд антигелію — майже половину нашого запасу. Це було б небезпечно для зорельота, вибух міг би пошкодити його, розумієте?..

— І ви вирішили використати релятивістські ефекти? — спитав Ло Вей, не одриваючи погляду від пульта керування ракети: він налагоджував прилади на автоматичну роботу. — Уповільнення темпу часу, збільшення інерційної маси «ракеток»?

— Так. І зростання зустрічної швидкості… Ми виграємо в часі в шість разів. Тепер «ракетки», якщо й устигнуть помітити зустрічне тіло, — не зможуть відхилитися… Все готово?

— Готово. — Ло Вей встав, востаннє окинув поглядом прилади, задумливо повторив: — Усе готово!

Через сполучну камеру вони вийшли з ракети в коридор зорельота. Новак вимкнув струм електромагнітних тримачів: тепер розвідувальна ракета висіла в жерлі електромагнітної катапульти, з’єднана з «Фотоном-2» тільки силою тяжіння.

Антон і Ло попрямували в носову частину зорельота, до пульта керування катапультою. Лунка тиша коридор а насторожено вслухалася в дріб кроків. Ло Вей зупинився біля дверей залу.

— Дивіться, Антоне!

В броньованому щиті зяяла овальна діра з нерівними оплавленими краями. Ло Вей просунув у неї голову, глянув у зал — там було порожньо.

— Вирізали струмом… — Новак помацав пальцями краї діри. — Тепер вони шукають нас. Ходімо швидше!

Небо позаду зорельота складалося з концентричних Звітних кіл, які описували зорі. Найближча вже загубилася у просторі, що швидко обертався. В тому місці, де сходилися зоряні кола, в темряві летів рій «ракеток».

Ло Вей спрямував на нього параболічні антени радіотелескопів. На екрані з’явилася куля з безлічі цяток. Видно було, як «ракетки» повільно снували в рої.

Минуло трохи більше чотирьох годин з тієї миті, як зупинилися двигуни, і протягом усього цього часу Новака не покидала гарячкова думка: швидше кінчати! Нервове напруження втомило його… Ло зосереджено обчислював точну відстань між зорельотом і роєм, щоб передати останні поправки для автоматів ракети.

— Ну? — спитав Новак.

— Зараз… — Ло Вей повернув кілька рукояток на пульті, потім, щось згадавши, підвів голову: — Антоне, треба попередити їх, що зараз буде поштовх.

— Правильно! Ще покалічаться, — капітан увімкнув мікрофон: — Увага! Максим, Сандро, Лоу, Торрена, слухайте! Через кілька секунд ви відчуєте поштовх, сила якого дорівнюватиме приблизно трьом прискоренням земного тяжіння… Увага! Де б ви не перебували, закріпіться в кріслах або візьміться за поручні.

У цю мить від ударів загриміли двері рубки. Новак розгублено глянув на Ло Вея:

— Вони не чули. В цій частині коридору нема динаміків… Що робити? — повагавшись, він підійшов до дверей, рвучко відчинив їх і, не давши нікому отямитися, оглушливо закричав: — Відійдіть од дверей! Візьміться за поручні! Зараз буде сильний поштовх!

Тут стояли всі четверо: Максим, Патрік, Сандро, Торрена. Вони важко дихали, їх обличчя були розлючені. На мить вони сторопіли, потім мовчки всі разом кинулися в рубку.

— Ло, вмикай! — ледве стримуючи натиск, крикнув Новак.

Усі заціпеніли, чекаючи поштовху віддачі, який мав. сповістити; що катапульта викинула в простір заряджений антигелієм іоноліт. Але поштовху не було. Тишу раптом розірвав розгублений вигук Ло Вея:

— Дивіться! Дивіться, що вони роблять!

Усі кинулися до ілюмінатора і побачили рій «ракеток», який так наблизився до зорельота, що його можна було спостерігати неозброєним оком. Рій ожив, він наче вивертався навиворіт — «ракетки» розходилися в усі боки від центра, утворивши велике світне кільце.

— Вони зрозуміли небезпеку! Готуються…

Але ось «ракетки» знову зійшлися в щільну кулю, всередині якої замиготіли спалахи. Спочатку астронавти не могли зрозуміти, чому кожний наступний спалах був тьмянішим за попередній.

— Повертаються назад! — видихнув Максим.

— До Найближчої!

Незабаром ритмічно спалахуючу цятку було важко розрізнити серед зірок, що швидко оберталися. Нарешті, зникло зображення рою і на екрані радіотелескопа. Астронавти мовчки дивилися один на одного. Те, що сталося, примусило їх забути про недавню сутичку.

— Злякалися вони, чи що? — здивовано знизав плечима Лоу.

— Ні, вони зрозуміли… — замислено промовив Максим Лихо. — «Злякалися»! Кілька «ракеток» з цього рою жартома могли б розбити наш зореліт. Вони зрозуміли нас, от що. «Зрозуміли» — це навіть не те слово… «Ракетки», очевидно, вже давно зрозуміли, що ми являємо собою. Можливо, ще на Дивній планеті. Якщо вони з тисячокілометрової відстані зуміли розібратися в тому, що робиться в зорельоті, значить це не становило проблеми… Але зараз вони вперше сприйняли нас всерйоз. Так, так! — він уперто труснув головою. — Вони зрозуміли, що ми не тільки «щось таке», ледве жива білкова матерія, але й що ми «хтось». Антон мав рацію, для ракеток це була незрівнянно важча задача, ніж для нас… Словом, вони зрозуміли, що зустрілися з іншим високоорганізованим і мислячим життям, яке розвивається за своїми законами і має свої цілі. Зрозуміли, що не можна ні зневажати це життя, ні, тим більше, втручатися в нього. Важко сказати, що в них викликало таку повагу: націлений на рій іоноліт з антигелієм чи наші сутички? Як ти думаєш, Антоне?

Новак підвів очі на товаришів.

— Я думаю… мені не можна бути вашим капітаном. Оберіть іншого.

— Навіщо ж так, Антоне? — Патрік Лоу досадливо поморщився. — Кінець кінцем, кожен з нас відстоював своє, як міг.

— І поки що важко сказати, хто правий, — додав Торрена.

— Анті бентежить те, про що ми всі вже забули… — подряпані щоки Сандро розтягнулися в лукавій посмішці. — Ніхто вже не пам’ятає, як ми… як нас… Ну, словом, — загальний сміх допоміг йому заплутатися ще більше. — Не думай про це, Антоне, от і все.

— Звичайно! — Максим м’яко поклав руку на плече Новака. — Адже все сталося ні по-твоєму, ні по-нашому.

Ці «ракетки» — розумниці, що не кажи! Ми ще полетимо на Дивну і домовимося з ними, от побачиш.

Навіть коли б у Новака не здавило спазмою горло, він і тоді не зміг би сказати своїм товаришам того, що хотів, бо це були не думки, а почуття, а говорити про почуття він соромився та й не вмів. Антон повернув голову до зоряної карти, що висіла на стіні, і затримав на ній погляд трохи довше, ніж слід. Потім повернувся до команди:

— Будемо звертати на інерційну траєкторію. Всім на свої місця!