Назустрiч зорям

Розповідають, що саме в 1952 році, коли світ гнітила найбільша безглуздість XX століття, так звана «холодна війна», професор Берн перед великою аудиторією дослівно повторив невеселий дотеп Ейнштейна: «Якщо в світовій війні № 3 надумають воювати атомними бомбами, то в світовій війні № 4 воюватимуть дубинами…»

Це була одна з останніх лекцій Берна, якого вважали «найуніверсальиішим ученим XX століття». Восени того ж 1952 року вчений загинув під час своєї другої геофізичної експедиції в Центральну Азію.

Другий учасник цієї маленької експедиції, інженер Німайєр, якому пощастило врятуватися, згодом розповідав;

— Ми переправляли нашу базу на вертольоті в глиб пустині Гобі. Першим рейсом, навантаживши прилади і вибухівку для сейсмологічних досліджень, вилетів професор. Я лишився біля решти спорядження. Коли вертоліт злетів, мотор почав давати перебої, а по тім і зовсім заглух. Машина ще не встигла набрати швидкості і тому почала різко, вертикально знижуватися з висоти сотні метрів. Ледве вона торкнулася землі, стався величезної сили вибух. Очевидно, зниження було таким стрімким, що від сильного поштовху детонував динаміт. Вертоліт і все, що було в ньому, разом з професором Берном перетворилося на порох.

Цю розповідь слово в слово Німайєр повторював кореспондентам, що без упину напосідали на нього. Спеціалісти визнали її переконливою. Справді, зниження навантаженого вертольота в нагрітому і розрідженому повітрі високогірної пустині мусило відбутися ненормально швидко. Поштовх під час посадки міг призвести до таких трагічних наслідків. Слідча комісія, що вилетіла на місце катастрофи, підтвердила ці припущення.

Тільки Німайєр знав, що все було інакше. Але він навіть перед смертю не виказав таємниці професора Берна.

…Те місце пустині Гобі, куди дісталася маленька експедиція Берна, нічим не відрізнялось од навколишніх районів. Такі самі застиглі хвилі барханів, що вказували напрям останнього вітру, який невблаганно гнав їх уперед. Такий самий сіро-жовтин пісок, що сухо скрипів під ногами і на зубах. Те саме, сліпучо-біле вдень і багрове надвечір сонце, яке описувало майже вертикальну дугу в небі. Ні деревця, ні пташки, ні хмаринки, ні навіть камінця в піску.

Блокнотний аркушик паперу з позначеними на ньому координатами цього місця професор Берн спалив, як тільки вони прибули сюди і відшукали шахту, вириту під час минулої експедиції. Отже, тепер ця точка пустині відрізнялась од інших тільки тим, що в ній перебувало двоє людей — Берн і Німайєр. Вони сиділи на розкладних стільцях поблизу намету. Недалеко виблискував сріблястим фюзеляжем і лопатями гвинтів вертоліт, схожий на величезну бабку, що сіла відпочити на пісок пустині. Сонце кидало свої останні промені майже горизонтально, і від намету й вертольота падали на бархани високі химерні тіні.

Берн розповідав Німайєру:

— Колись один середньовічний медик запропонував простий спосіб нескінченного продовження життя. Він вважав, що для цього досить заморозити себе і в такому вигляді зберігати себе десь у погребі років дев’яносто, а потім одігріти й оживити себе. Можна пожити років десять у цьому столітті, а потім знову заморозити себе до кращих часів. Правда, сам цей лікар чомусь не побажав прожити зайву тисячу років і помер своєю смертю на шостому десятку. — Берн весело примружив очі, прочистив мундштук і вставив нову сигарету. — Так, середні віки… В наш чудодійний двадцятий вік найбезглуздіші ідеї середньовіччя стають реальністю. Радій став тим філософським каменем, який може перетворити ртуть або свинець на золото. Ми не винайшли вічного двигуна — це суперечить законам природи — зате відкрили вічні, завдяки їх здатності самовідновлюватися, джерела ядерної енергії… І ще одна з ідей: в 666 році майже вся Європа чекала кінця світу. Але якщо тоді причиною цьому були лише кабалістичний смисл числа «666» і свята віра в апокаліпсис, то тепер ідея про «кінець світу» має під собою реальний ґрунт у вигляді атомних і водневих бомб…

Так ось про заморожування… Ця наївна вигадка середньовічного медика тепер теж набула наукового смислу. Ви знаєте про анабіоз, Німайєр? Його відкрив Левенгук у 1701 році. Це загальмування життєвих процесів за допомогою холоду або, в інших випадках, висушування. Адже холод і відсутність вологи значно сповільнюють усі хімічні й біологічні реакції. Вчені вже давно здійснили анабіоз риб і кажанів: холод не вбиває їх, а, навпаки, зберігає. Звичайно, помірний холод… Анабіоз — це по суті подовжена клінічна смерть. Справа в тому, що людина чи тварина помирають не відразу після того, як зупинилось серце або припинилося дихання. Минула війна дала можливість медикам глибоко дослідити клінічну смерть. Деяких тяжкопоранених пощастило повернути до життя навіть через кілька хвилин після зупинки серця, причому, візьміть до уваги, це були смертельно поранені. Ви фізик і, може, не знаєте…

— Я чув про це, — схилив голову Німайєр.

— Слово «смерть», безперечно, втрачає своє страшне значення, коли до нього додається цей медичний епітет «клінічна». Справді, існує немало проміжних етапів між життям і смертю: сон, летаргія, анабіоз, під час яких життєві процеси в людському організмі уповільнюються. Всім цим я й займався в останні роки. Щоб максимально загальмувати життєдіяльність організму, треба довести анабіоз до його межі — стану клінічної смерті. Мені це вдалося. Спочатку я робив досліди на жабах, кроликах, морських свинках, більшість з яких загинули. Згодом, встановивши закономірності й режим охолодження, я наважився «умертвити» на деякий час свою мавпочку — шимпанзе Мімі.

— О, я бачив її! — вигукнув Німайєр. — Вона весела, стрибає по стільцях і канючить цукор…

— Це так! — перебив його торжествуючий Берн. — Але Мімі чотири місяці пролежала охолоджена майже до нуля і оточена контрольними приладами.

Берн нервовим рухом узяв нову сигарету і вів далі:

— Нарешті був здійснений найважливіший і найнеобхідніший дослід: я піддав граничному анабіозу самого себе. Це було в минулому ропі. Пам’ятаєте, в той час говорили, що професор Берн тяжко хворий? Я був більш ніж хворий, — я був мертвий цілих шість місяців. І ви знаєте, Німайєре, це дуже своєрідне відчуття, якщо так можна назвати відсутність будь-яких відчуттів? У звичайному сні ми хоч і сповільнено, але все-таки сприймаємо ритм часу, — в даному разі цього нема. Я відчув щось на зразок непритомності від наркозу. Потім настали тиша й морок. І знову повернення до життя. По той бік не було нічого…

Берн сидів витягнувши ноги і заклавши за голову худорляві загорілі руки. Очі його за склом окулярів дивилися задумливо.

— Сонце… Яскрава кулька, що ледве-ледве освітлює куточок безмежного чорного простору. Навколо нього — кульки, ще менші і холодніші. Життя на них цілком залежить від Сонця… І ось на одній з таких кульок з’являється людство — племена мислячих тварин. Як воно виникло? Про це склали багато легенд і гіпотез.

Безперечно одно: для народження людства потрібен був величезний катаклізм — геологічний струс на нашій планеті, який би змінив умови життя вищих тварин — і мавп. Усі одностайно твердять, що таким катаклізмом було зледеніння. Різке похолодання в північній півкулі, оскудіння рослинної їжі примусило вищих мавп узяти в руки камінь і палицю, щоб добувати м’ясо, примусило пристосуватися до праці і полюбити вогонь.

— Це справедливо, — підтримав Німайєр.

— Як же виникли льодовики? Чому колись ця пустиня і навіть Сахара не були пустинями і в них бурхливо розвивалося рослинне й тваринне життя? Є тільки одна логічна гіпотеза — вона пов’язує льодовиковий період з прецесією земної осі. Як і в будь-якої неідеальної а дзиґи, вісь обертання Землі прецесує, тобто поволі, дуже поволі описує кола: один оберт протягом двадцяти шести тисяч років. От погляньте, — професор сірником накреслив на піску еліпс, маленьке сонце в його фокусі і кульку з похилою віссю — Землю. — Нахил земної осі до осі екліптики [1], як ви знаєте, двадцять три з половиною градуси. І от земна вісь описує в просторі конус з таким центральним кутом… Пробачте, що я говорю вам про давно відоме, Німайєре, але для мене все це дуже дороге. Справа, звичайно, не в осі, якої Земля не має. Протягом тисячоліть відбуваються зміни положень Землі відносно Сонця — от що важливо!

Сорок тисяч років тому Сонце було більш звернене до південної півкулі, а нашу північну вкривав лід. У різних місцях — найімовірніше в Центральній Азії — виникли племена людиноподібних мавп, які суворою геофізичною необхідністю поступово об’єднувалися в колективи. Протягом цього циклу прецесії з’явилися перші культури. Потім, коли через тринадцять тисяч років північна і південна півкулі помінялися місцями відносно Сонця, деякі племена з’явилися і в південній півкулі.

Наступне обледеніння в північній півкулі почнеться через дванадцять-тринадцять тисячоліть. Тепер людство незрівнянно сильніше і може справитися з цією небезпекою… якщо воно до того часу ще існуватиме. Але я певен: його вже тоді не буде. Ми швидко, наскільки дозволяє наша сучасна наука, йдемо до власної загибелі… Я пережив дві світові війни: першу як солдат і другу в Майданеку. Я був присутній під час випробування атомних та водневих бомб і все-таки не можу уявити, якою буде третя світова війна. Це жахливо!.. Але ще жахливіші люди, що з науковою точністю твердять: війна почнеться через стільки-то місяців. Масовий атомний удар по великих промислових центрах противника. Велетенські радіоактивні пустині. Це кажуть учені! Більше того, вони обчислюють, як забезпечити найефективніше зараження радіацією ґрунту, води, повітря. Нещодавно я ознайомився з науковою роботою одного американця. В ній доводиться, що для максимального викидання радіоактивного ґрунту атомний снаряд повинен заглибитися в землю не менше як на п’ятдесят футів. Науковий кошмар! — Берн схопився за голову і зірвався на ноги.

Сонце вже сіло, і настала задушлива ніч. У синьому, швидко темніючому просторі де-не-де не мигаючи світили неяскраві зорі. Пустиня теж стала чорною і відрізнялась од неба тільки тим, що на ній не було зірок.

Професор уже заспокоївся і говорив задумливо, майже без інтонацій. Але від його байдужого тону у Німайєра, незважаючи на жару, по тілу бігали мурашки.

— Ядерні бомби, мабуть, усе-таки не спопелять планету. Та це й необов’язково: вони вкрай наситять атмосферу Землі радіоактивністю. А ви ж знаєте, як впливає радіація на дітородіння. Уцілілі залишки людства протягом кількох поколінь виродяться в дегенератів, не здатних боротися з незгодами життя, що на той час стане надзвичайно складним. Можливо, люди встигнуть винайти ще досконаліші і витонченіші засоби самовбивства. І чим пізніше почнеться третя загальна бойня, тим вона буде страшнішою. Тоді на час закінчення чергового Ц циклу на нашій космічній кульці не залишиться мислячих істот.

Професор простягнув руки назустріч мертвим піскам.

— Довго обертатиметься навколо Сонця планета, і буде на ній порожньо й тихо, як у цій пустині. Корозія і знищить залізо, будівлі розпадуться. Потім насуне нове зледеніння, товща льодів, мов губка, зітре з лиця планети мертві рештки нашої нещасливої цивілізації… Все! Земля очиститься і буде готова прийняти на себе нове людство. Зараз ми, люди, страшенно гальмуємо розвиток усіх тварин: ми тіснимо їх, винищуємо навіть рідкісні породи… Коли людство зникне, звільнений тваринний світ почне і бурхливо розвиватись не тільки кількісно, але й якісно. На час нового зледеніння вищі мавпи будуть досить підготовленими до того, щоб почати мислити. Так має з’явилися нове людство. Можливо, воно буде щасливіше за наше.

— Пробачте, професоре! — вигукнув Німайєр. — Але ж на землі живуть не тільки божевільні й самовбивці!

— Це правда, — гірко посміхнувся Берн. — Але один божевільний може наробити стільки лиха, що й тисячі мудреців не врятують. От я й хочу пересвідчитися, чи справді на Землі з’явиться нове людство. Реле часу в моїй установці, — Берн кивнув у бік шахти, — містить радіоактивний ізотоп вуглецю з періодом напіврозпаду близько восьми тисяч років. Реле спрацює тільки через сто вісімдесят століть: до того часу радіація ізотопу зменшиться настільки, що листочки електроскопа зійдуться і замкнуть коло. Ця мертва пустиня тоді вже знову перетвориться на квітучі субтропіки, і тут будуть найсприятливіші умови для життя нових людиноподібних мавп.

Німайєр схопився з місця І схвильовано промовив:

— Гаразд, палії війни — божевільні. А ви? Ваш намір? Ви хочете заморозити себе на вісімнадцять тисяч років?

— Ну навіщо ж так просто «заморозити», — спокійно заперечив Берн. — Тут цілий комплекс оборотної смерті: охолодження, усиплення, антибіотики…

— Але ж це самовбивство! — вигукнув Німайєр — Ви мене не переконаєте. Ще не пізно…

— Ні. Риск тут не більший, ніж при будь-якому складному експерименті… Ви ж чули, як років сорок тому в сибірській тундрі з шару вічної мерзлоти витягли труп мамонта. М’ясо тварини так добре збереглося, що його охоче їли собаки. Якщо труп мамонта лишився свіжим протягом десятків тисяч років у випадкових природних умовах, то чому я не зможу зберегти себе в науково розрахованих і перевірених? А ваші напівпровідникові термоелементи найновішого типу дозволять надійно і просто перетворити тепло в електричний струм і заодно дадуть ще й охолодження. Думаю, що вони не підведуть мене протягом цих вісімнадцяти тисяч років, га?

Німайєр знизав плечима.

— Термоелементи, звичайно, не підведуть. Це надзвичайно прості прилади, та й умови в шахті для них якнайсприятливіші: незначні коливання температури, відсутність вологи… Можна з певністю сказати, що вони витримають цей строк не гірше за мамонта. Ну, а решта приладів? Якщо протягом вісімнадцяти тисячоліть зламається хоч один…

Берн розправив плечі і потягнувся.

— Іншим приладам не доведеться витримувати такий величезний строк. Вони спрацюють тільки двічі: завтра вранці і через сто вісімдесят століть, на початку наступного циклу життя на земній планеті. Решту часу вони, законсервовані разом зі мною в камері, не діятимуть.

— Скажіть, професоре, ви… все ще переконані, що наше людство загине?

— В це страшно повірити, — задумливо сказав Берн. — Але ж я не тільки вчений, а й людина. Мені хочеться подивитися самому… Ну, давайте спати, завтра в нас багато роботи.

Німайєр, незважаючи на втому, погано спав цієї ночі. Чи то від жари, чи то під враженням розповіді професора його уява була збуджена і сон не приходив. Ледве перші промені сонця впали на намет, він, полегшено зітхнувши, встав. Бери, що лежав поруч, відразу ж розплющив очі.

— Почнемо?

З прохолодної глибини шахти видно було шматочок синього-синього неба. Внизу вузький стовбур шахт и розширювався. Тут, у ніші, стояла установка, яку Берн з Німайєром монтували останніми днями. До неї з піщаних стін шахти підходили товсті кабелі від термоелементів.

Берн востаннє перевірив роботу всіх приладів у камері. Німайєр за його вказівкою видовбав угорі шахти невелику заглибину, заклав у неї заряд і протягнув проводи в камеру. Всі готування були закінчені, і вчені вибралися на поверхню. Професор закурив сигарету і поглянув навколо.

— Сьогодні пустиня має чудовий вигляд, правда ж? Ну от, дорогий мій помічнику, здається, все. Через кілька годин я на деякий час зупиню своє життя — це буде те, що ви не зовсім дотепно назвали самовбивством. Дивіться на речі просто. Життя, ця загадкова штука, смислу якої безперервно шукають, — тільки короткий штрих на безмежній стрічці часу. То нехай моє життя складатиметься з двох «штрихів»… Ну, скажіть же що-небудь на прощання, — ми з вами дуже рідко розмовляли «просто так».

Німайєр закусив губу, помовчав.

— Я, далебі, не знаю… Що я скажу? Мені й досі не віриться, що ви підете на це. Я боюсь вірити.

— Гм! От ви трохи й заспокоїли мене, — посміхнувся Берн. — Коли хтось за тебе хвилюється, не так страшно. Не будемо довго прощатися, щоб не засмучувати один одного. Коли повернетесь, інсценуйте катастрофу вертольота, як ми вирішили. Самі розумієте, таємниця — необхідна умова цього експерименту. Через півмісяця почнуться осінні бурі… Прощайте… І не дивіться на мене так: я переживу всіх вас! — професор подав руку Німайєру.

— Камера розрахована на одного? — несподівано спитав Німайєр.

— Так, на одного… — обличчя Берна засвітилося вдячністю. — Я, здається, починаю шкодувати, що не переконав вас раніше, — професор став однією ногою на східці. — Через п’ять хвилин відійдіть од шахти! — його сива голова зникла в глибині стовбура.

Берн загвинтив за собою двері, переодягнувся в спеціальний скафандр з великою кількістю трубок і ліг на пластмасове ложе в підлозі камери, випресоване точно за обрисами його тіла. Поворушив тілом — ніде не давило. Перед обличчям на пульті спокійно світили сигнальні лампочки, доповідаючи про готовність приладів.

Професор намацав кнопку запальника і не поспішаючи натиснув її. Невеликий струс, звук у камеру не проник. Шахта засипана. Останнім рухом Берн увімкнув насоси охолодження і наркозу, поклав руку у відповідну заглибину ложа і, спрямувавши погляд на блискучу кульку в стелі камери, почав розмірено лічити секунди…

Німайєр побачив, як з гуркотом із шахти вилетів невеликий стовп піску й куряви. Камера Берна була тепер І похована під п’ятнадцятиметровим шаром землі… Німайєр поглянув навколо, і йому стало моторошно серед дикої, раптово притихлої пустині. Постоявши трохи, він повільно попрямував до вертольота.

Через п’ять днів Німайєр, добросовісно висадивши в повітря вертоліт, дістався до невеличкого монгольського містечка.

А ще через тиждень задули осінні вітри. Переганяючи піщані бархани з місця на місце, вони згладили всі сліди. Пісок, незліченний, як час, зарівняв останню стоянку експедиції Берна, і тепер це місце було, як і всі інші в пустині…

З темряви повільно насувався тремтливий і розпливчастий зелений вогник. Коли він перестав тремтіти, Берн зрозумів, що це сигнальна лампочка радіоактивною реле. Воно спрацювало..

В голові прояснилося. Ліворуч Берн побачив опущені листочки електроскопа вікового годинника, — вони сто яли між цифрами «19» і «20». «Середина двадцятого тисячоліття», — мозок працював чітко, і Берн відчув отри мане хвилювання.

«Перевірити тіло». Він обережно поворушив руками, ногами, шиєю, закрив і відкрив рота. Тіло було слухняне, тільки права нога ще німіла. Мабуть, відлежав або так вплинула на неї температура, що дуже швидко підвищувалася. Берн зробив ще кілька енергійних рухів для розминки, потім встав. Оглянув прилади. Стрілки вольтметрів опустилися: очевидно, запаси енергії в акумуляторах до деякої міри вичерпалися під час розморожування. Берн перемкнув усі термобатареї на зарядку, — стрілки відразу здригнулися і пересунулись угору. І професор мимоволі згадав Німайєра: термоелементи не підвели. Від цього спогаду Берн відчув якусь дивну хворобливу роздвоєність: «Німайєра вже давно немає, нікого нема…»

Погляд упав на металеву кульку в стелі, вона була тьмяна і зовсім не блищала. Берна охопила нетерплячка: швидше вибратися нагору. Він ще раз оглянув вольтметри: акумулятори підзарядилися мало, але, якщо ввімкнути ще й термобатареї, енергії повинно вистачити для підйому на поверхню. Берн переодягнувся і через люк у стелі камери піднявся в ковпак, який сам автоматично відгвинчувався.

Увімкнув рубильник-коротко завили електродвигуни, набираючи оберти. Гвинт ковпака почав усвердлюватися в ґрунт. Підлога кабіни ледве відчутно здригнулася; Берн з полегшенням відчув, що ковпак рухається вгору…

Нарешті сухе скреготіння камінців об метал припинилося: ковпак вийшов на поверхню. Берн почав ключем відгвинчувати гайки дверей, вони піддавалися погано, і він подряпав собі пальці. Ось у щілину впало синювате, присмеркове світло. Ще кілька зусиль, і професор вийшов з ковпака.

Навколо, оповитий прохолодними вечірніми сутінками, стояв темний мовчазний ліс. Конус ковпака розвернув ґрунт поблизу коріння одного з дерев, могутній стовбур якого підносив високо в темніюче небо густу крону листя. Берну стало страшно, коли він подумав, що це дерево могло вирости на півметра лівіше… Він підійшов до дерева і обмацав його — ніздрювата кора змочила пальці вологою. «Що це за порода? Треба почекати до ранку».

Професор повернувся в ковпак, перевірив припаси: законсервовані їжа й вода, компас, пістолет — усе було на місці. Берн закурив сигарету. «Отже, поки що я правий, — торжествуючи подумав він. — Пустиня вкрилася лісом… Треба перевірити, чи не збрехав радіоактивний годинник. Але як це зробити?»

Ліс був рідкий, і в просвітах між деревами виднілися зорі, що загорялися в небі. Берн глянув угору, і в нього відразу ж майнула думка: «Адже зараз «полярною зорею» повинна бути Вега!»

Професор узяв компас і, відшукавши в темряві дерево з низько звисаючим гіллям, незграбно почав видиратися на нього. Гілки дряпали Берна по обличчю. Їх тріск злякав якогось птаха. Він різко скрикнув і зірвався з гілки, боляче зачепивши Берна за щоку. Дивний крик птаха довго лунав у лісі. Важко дихаючи, професор влаштувався на верхній гілці і підвів голову.

Вже зовсім стемніло. Над ним сяяло незліченними зорями небо. Але воно було зовсім незнайоме. Професор шукав очима відомі сузір’я, проте не знаходив ні Великої Ведмедиці, ні Кассіопеї, їх не було, та к не могло Кути, бо за тисячоліття зорі перемістилися і сплутали всі зоряні карти. Тільки Млечна Путь, як і раніше, перетинала небо розмитою смугою блискотливих порошинок. Берн підніс до очей компас і глянув на стрілку, що, вказуючи на північ, ледве світилася в темряві. Потім спрямував погляд на північ. Низько над чорним обрієм, там. де закінчувалося зоряне небо, майже не мигаючи, зеленкувато сяяла найяскравіша зоря — Вега. Біля неї світили зірочки трохи менші — спотворене сузір’я Ліри.

Без сумніву, Берн перебував на початку нового циклу прецесії — в XX тисячолітті…

Ніч минула в роздумах. Берн ніяк не міг заснути і ледве дочекався світанку. Нарешті зорі потьмяніли і зникли, між деревами засірів прозорий туман. Професор почав приглядатися до густої, високої трави під ногами, — та це ж мох, але який високий! Отже, сталося так, як він передбачав: після зледеніння почали розвиватися папоротеві рослини — найпримітивніші і найвитриваліші.

Захопившись, Берн закрокував по лісу. Ноги плуталися в довгих і гнучких стеблах моху, черевики швидко змокли від роси. Очевидно, вже була осінь. Листя рябіло на деревах найрізноманітнішими кольорами: зелений чергувався з червоним, оранжевий з жовтим. Увагу Берна привернули стрункі дерева з мідно-червоною корою, їх листя вирізнялося серед інших свіжим темно-зеленим забарвленням. Професор підійшов ближче — дерева нагадували сосну, тільки замість голок стирчали жорсткі, гострі, як осока, листочки, що пахли хвоєю.

Ліс поступово оживав. Зашелестів у верховіттях дерев вітерець, розганяючи залишки туману. Над лісом піднялося сонце. Це було звичайне, не старіюче в своєму сліпучому блиску світило. Воно зовсім не змінилося за сто вісімдесят століть.

Професор ішов спотикаючись об коріння і щохвилини поправляючи окуляри, що падали з перенісся під час поштовхів. Несподівано почувся тріск гілок і звуки, які нагадували хрокання. З-за дерева з’явився коричневий тулуб звіра з конусоподібною головою. «Кабан, — визначив Берн. — Але не такий, як раніше, — над рилом гострий ріг». Кабан помітив Берна, на мить завмер, потім з виском кинувся за дерево. «Ого! Злякався людини», — здивовано глянув йому вслід професор. І раптом серце його збилося з ритму: на сіруватому від роси моху виразно виднілися вологі темні сліди. Це були відбитки босої ступні людини!

Професор схилився над слідом. Він був плаский, відбиток великого пальця лежав трохи далі за інші. Невже він і в цьому мав рацію? Тут нещодавно проходила людина. Берн забув про все і, нахилившись, щоб краще бачити відбитки, пішов по сліду. «Тут живуть люди, і судячи з того, як їх бояться кабани, сильні і спритні».

…Зустріч була несподіваною. Сліди привели на галявину. Тут Берн спочатку почув гортанні, різкі вигуки, а потім побачив кілька істот, вкритих сіро-жовтою шерстю. Істоти згорбившись стояли біля дерев і трималися руками за віти. Вони дивилися й бік професора. Берн зупинився і, забувши про обережність, впився очима в двоногих. Безперечно, це були людиноподібні мавпи: п’ятипалі руки, низькі лоби з навчаючими крутими надбрів’ями, виступаючі вперед під маленьким носом щелепи. На плечах у двох з них він помітив якісь накидки з шкур.

Значить, так і сталося. Берн раптом відчув тоскну самотність. Цикл замкнувся: те, що було десятки тисячоліть тому, знову повернулося…

В цей час одна з людиноподібних мавп щось крикнула і попрямувала до Берна. Окрик прозвучав владно.

В руці мавпа тримала важку сукувату дубину. Інші рушили за нею. Це, очевидно, був вожак. Тільки тепер Берн зрозумів, яка небезпека загрожує йому. Людиноподібні мавпи пересувалися незграбно, але досить швидко, кульгаючи на напівзігнутих ногах. Професор випустив з пістолета у повітря всю обойму і, пересвідчившись, що це не справило враження, кинувся тікати в ліс.

Це була його помилка. Якби він біг по відкритій місцевості, навряд чи людиноподібні мавпи змогли б наздогнати його на своїх ще погано пристосованих для прямого ходіння ногах. Але в лісі перевага була на їх боці. З різкими, торжествуючими вигуками вони перебігали від дерева до дерева, чіпляючись за гілки і відштовхуючись од них руками. Деякі, розгойдуючись на вітах, робили велетенські стрибки. Попереду біг вожак з палицею.

Професор почув позаду себе радісні крики розлютований людиноподібних мавп, що наздоганяли його. «Це схоже на лінчування, — чомусь промайнуло в голові. — Не треба тікати: того, що тікає, завжди б’ють…» Серце калатало, обличчя вкрилося потом, ноги наче хто понабивав ватою. Раптом страх зник, його витіснила нещадна ясна думка: «Навіщо тікати? Від кого рятуватися? Експеримент закінчено…» Він зупинився і, обхопивши руками стовбур дерева, повернувся обличчям до переслідувачів.

Першим клишаво біг вожак. Він розмахував над головою своєю дубиною. Професор бачив його маленькі, сповнені люті й боязні очиці з червоними волохатими повіками і вищирені зуби. Шкура на лівому плечі була в нього обсмалена. «Отже, вогонь їм уже відомий», — поспішно відзначив Берн. Вожак, підбігши, закричав і, розмахнувшись, ударив професора дубиною по голові. Страшний удар повалив людину на землю і залляв обличчя кров’ю. Свідомість на мить потьмарилася, потім Берн побачив людиноподібних мавп, що збігалися до цього, вожака, який підняв дубину для останнього удару, і щось сріблясте, блискотливе в синьому небі.

«І все-таки людство відроджується», — подумав професор за мить до того, як ще один удар дубиною позбавив його здатності мислити…

Через кілька днів у «Вістях Союзу Комуністичних Республік» було опубліковано повідомлення: