Назустрiч зорям

1. Старт

Світлова смужка повільно повзла по шкалі приймача. Ефір, як завжди в неділю, був заповнений ущерть. При найменшому зміщенні смужки з динаміка вихоплювалися звуки нових станцій: слова, музика, потім знову слова, але вже іншою мовою. В останні вісті впліталися фокстроти, серйозна бесіда оглядача переривалась оперетковою арією. Нарешті, смужка доповзла до позначки 27,5 метра і зупинилася. З приймача полилися урочисті звуки органа — католицька радіостанція передавала церковну службу.

Чоловік, що сидів біля приймача, почав постукувати по столику невеликим камертоном. Коли звуки органа і камертон звучали в унісон, чоловік ставив на папері позначки. Довгі звуки він відмічав рисочками, короткі — крапками. На аркуші паперу з’явився телеграфний текст. Музика закінчилася. Чоловік вимкнув приймач і прочитав: «За всяку ціну зірвіть політ Ільїна».

Чоловік старанно склав аркуш і після короткого вагання рішуче зняв телефонну трубку.

— Технологічний відділ? Здрастуйте, Іване Миколайовичу. Це я говорю. Тільки-но перевірив робочі креслення і бачу: вкралася помилка. Не вказані гнізда для втулок біля основи кадмієвих стержнів. Так, треба виточити. Яке призначення? Цілком конструктивне. Але ми не маємо права на ходу змінювати проект. Будь ласка. Запишіть розміри…

Зранку 24 липня 1977 року з Москви до Тушинського аеродрому рушили юрми людей. І хоч старт був призначений на дев’яту годину вечора, вже близько шостої глядачі заповнили весь простір навколо великого поля, обнесеного металевою огорожею.

У центрі поля височіла біла трубчаста башта, всередині якої, спираючись на хвіст, стояла ступінчата ракета. Вона була схожа на велетенський наконечник стріли, в якому остання ступінь займала тільки невелику частину вістря. Всі інші частини ракети були призначені для старту. І довгасте тіло «стріли», і довгі, скошені назад під гострим кутом крила, і розміщені на них могутні стартові двигуни — все це мало відпасти і спуститися на парашутах, як тільки буде набрана потрібна швидкість.

Розвішані скрізь на стовпах алюмінієві репродуктори-«дзвіночки» повторювали глядачам пояснення радіодиктора:

— Сьогодні стартує перший в історії людства міжпланетний корабель, який поведе у простір не радіопромінь, а людина. Корабель облетить навколо Марса, сфотографує цю планету з близької відстані і, не сідаючи, повернеться назад на Землю рівно через рік, 24 липня 1978 року. Вести ракету уряд доручив керівникові групи конструкторів Андрію Петровичу Ільїну.

Ракета одірветься від землі за допомогою рідинно-реактивних двигунів. За межами атмосфери почне працювати атомно-реактивний двигун міжпланетного корабля. В ньому за рахунок енергії розщеплення урану нагріватиметься аміак. Розжарені гази, температура яких досягатиме кількох тисяч градусів, витікаючи через дюзи, штовхатимуть ракету в протилежному напрямі. Треба сказати, що запаси рідкого аміаку складають 89 процентів злітної ваги корабля, а корпус, баки, двигун, кабіна, інструменти і життєві запаси — тільки 11 процентів.

Глядачі слухали уважно. Крізь натовп, як вода через фільтр, просочувалися хлопчаки і збиралися біля огорожі. Огорожу, а також дорогу, що вела до стартової башти, щільно оточила міліція. Цей захід виявився дуже слушним.

День старту був взагалі важким для міліції. Начальник Тушинського відділення, охриплий і розіпрілий, скаржився по телефону:

— Я, розумієш, цих науково-фантастичних авторів притягав би згідно з Карним кодексом. Псують молодь, розумієш. Що не повість чи роман, то й «заєць». На Марс, розумієш, під воду, чи там, як то кажуть, у надра землі, — скрізь у цих авторів «заєць». Та ще до того ж і піонер. Для цікавості, хай їй грець! І що ми тепер маємо за відомістю на сьогоднішній день? З електропоїздів, з літаків, автомашин та іншого транспорту, що прибув у Москву, зсаджено «зайців» вісімнадцять тисяч шістсот п’ятдесят; при намаганні проникнути за огорожу до ракети затримано сімсот вісімдесят п’ять. Одного, розумієш, навіть із дюзи витягли. Років дванадцять, у коротеньких штанцях, у портфелі компас, термос і дві булочки. В космос, розумієш, зібрався. «Ти, — кажу, — дурненький, куди заліз? Адже згорів би». Мовчить, плаче. Просто біда!..

Тимчасом у невеличкому будиночку на краю аеродрому закінчували готування до подорожі. В одній з кімнат лежав, напівзаплющивши очі, сам Андрій Петрович Ільїн — невисокий, худорлявий, чорнявий чоловік.

У кімнату зазирнув голова стартової комісії. Ільїн рвучко підвівся.

— Що, пора?

— Ні ще, Андрію Петровичу, лежіть, голубе.

— Та не можу я лежати. Загнали мене сюди лікарі, поклали в ліжко і наказали не хвилюватися. А я так ще гірше хвилююся. Що там робиться? Атомне пальне завантажили?

— Незабаром почнемо завантажувати. Вирішили востаннє оглянути ракету. Все-таки, знаєте… Зараз там усередині всі ваші помічники: Сергійчук, Браге і Рюмін — для взаємного контролю. Ви не заперечуєте?

Голова пішов. Ільїн глянув на годинник. Ще півтори години, а він вже втомився чекати. Знову заплющив очі, намагаючись думати про щось зовсім стороннє… Цікаво, чи встигне прилетіти Юля з Владивостока? На всяк випадок вони вже попрощалися по телевізофону. Вона пожартувала: «Цього разу ти налітаєш більше, ніж я». Ільїн посміхнувся: «Льотчиця ти моя!» Він пишався і дружиною, вона була одною з небагатьох жінок-реактивниць, літала в далекі і важкі рейси. Він сам раніше був льотчиком, потім став конструктором. А дружина випробовувала його моделі, майже всі… крім цієї, міжпланетної.

І він знову полинув думкою до польоту, який незабаром мав відбутися. «Чи все зроблено як слід? Усе-таки своє око краще». Ільїн ще раз поглянув на годинник і рішуче встав. «Геть лікарів і всяку медицину! Йду!»

Три конструктори — помічники Ільїна — вже прямували йому назустріч.

— Усе гаразд, — доповів Сергійчук, маленький, чорнявий і дуже рухливий.

— Цілковитий порядок, — повільно і впевнено промовив довгов’язий естонець Браге.

А літній, з сивиною Рюмін, найповажніший з усіх, карбуючи кожен склад, сказав:

— Особисто я не виявив ніяких несправностей.

Ільїн посміхнувся. Рюмін обережний і педантичний, як завжди. «Все гаразд» — це занадто сміливо. «Не виявив несправностей» — вже напевно точніше.

Ільїн попросив прикурити. Рюмін хотів засвітити сірник, але це довго не вдавалося йому. Сірники ламалися, полум’я гасло. Ільїн із вдячністю подумав, що навіть цей суворий чоловік хвилюється за нього.

— Хвилюєтесь?

Але Рюмін не хотів признатися.

— Чому ж хвилюватися? Нібито все передбачено. З часом політ на Марс стане таким же звичайним, як поїздка в Крим на автомобілі. Правда, і з автомобілем бувають неприємності, трапляється.

О двадцятій годині п’ятдесят хвилин Ільїн сів біля пульта ракети. Захлопнулися герметичні люки. За ними лишилися зелений круг поля й по його краях море голів аж до обрію. Рівно о двадцять першій розкотисто прогриміли вибухи. Над площадкою здійнялася курява. Ракета, набираючи швидкість, ковзнула по башті вгору і блискавично злетіла в синє, швидко темніюче вечірнє небо. Чверть хвилини було видно червонуваті спалахи дюз. Потім усе зникло. Проводжаючі ще шукали очима в небі блискотливу цяточку, а ракета вже була далеко за обрієм.

Тимчасом біля передавача, затамувавши подих, сиділи члени комісії.

— Як почуваєте себе? Як двигун? — питав голова.

В навушниках звучав приглушений голос Ільїна:

— Все нормально. Стартова ракета вже відокремилася. Ввімкнув ланцюгову реакцію. Набираю прискорення. Почуваю себе добре. Звичайно, перевантаження дається взнаки.

— Де ви зараз? — спитав голова через кілька хвилин.

— Пролетів першу тисячу кілометрів. Швидкість — сім кілометрів за секунду. Механізми працюють чудово.

Поступово спадало напруження, яснішали обличчя, на них з’явилися посмішки.

— Отже, товариші, — зсунувши навушник з одного вуха, почав голова, — нас, здається, можна привітати з…

І раптом у навушниках щось тріснуло, стукнуло, загуділо. Голос Ільїна затремтів і завмер.

— В чому справа? — крикнув у мікрофон голова. — Ільїн, Ільїн, ви чуєте? Що сталося?

Минула томлива хвилина. Нарешті серед гулу інших звуків, що забивали голос Ільїна, почулися слова:

— Не можу визначити. Різко збільшилося перевантаження. Прискорення понаднормове. Двигун не виключається. Чекаю, доки закінчиться пальне.

Прийом став гіршати, довелося ввімкнути додаткові каскади. Люди, що завмерли біля передавача, мовчали, відчуваючи своє безсилля. Тільки голова безперервно питав:

— Ільїн, Ільїн, ви чуєте нас? Що з вами? Ільїн, Ільїн!..

Після страшенно довгої паузи долинув далекий, ледве чутний голос;

— Не розумію… Швидкість зростає. Зараз тридцять три кілометри за секунду. Напрям — на сузір’я Діви.

Довго ще параболічні антени Землі посилали в простір радіосигнали: «Ільїн, що з вами? Чи ви чуєте нас, Ільїн? Де ви, Ільїн?»

Ракета не відповідала.

2. Уривки із записів Iльїна

25. 7. 77. 0 год. 10 хв. Вирішив вести щоденник спостережень. Що б не трапилося, я мушу працювати, поки живий.

Я вилетів з Землі 24 липня 1977 року о двадцять першій годині. Через дев’ять хвилин після старту ракета повинна була набрати потрібну швидкість і вийти на розрахункову трасу. Проте вже на шостій хвилині прискорення різко збільшилося. Мене втиснуло в сидіння так, що я мало не задихнувся, майже знепритомнів. І зараз ще болять груди і спина. На ліктях і потилиці 1 садна. Потім трохи полегшало, встановилося прискорення 40 метрів за секунду. Перевантаження зросло вчетверо, ненормальне. Відрегулювати двигун не вдалося, управління відказало. Довелося сидіти склавши руки і чекати, доки закінчиться пальне, а закінчитися воно мало на дев’ятій хвилині. Але сталося щось загадкове, незрозуміле. Двигун працює без зупинки вже три години, а прилади показують, що запаси аміаку майже не зменшилися. Дедалі з більшою швидкістю мене несе в простір у напрямі до сузір’я Діви. Я збився з еліпса на гіперболу. Якщо дивитися з півночі, траса на Марс лишилася ліворуч. Звернути на неї не вдається: не слухається руль, рульові двигуни теж відказали. Щосекунди чекаю атомного вибуху… Тоді кінець. Швидкість 440 кілометрів за секунду. Щось неймовірне. Записав цифру і сам не вірю. Відстань од Землі — понад два мільйони кілометрів, Вина зир аз менша, ніж відстань од нашої планети до Місяця.

25. 7. 77. 3 год. 00 хв. Весь час думаю; що ж сталося з двигуном? Витрата аміаку за шість годин дуже мізерна. Зовсім змінився режим роботи. Полум’я, що вилітає з дюз, набагато яскравіше за Сонце.

В мене на ракеті є атомний нагрівник — реактор. Його завдання — нагрівати аміак. Але після незрозумілої аварії температура різко зросла. І, можливо, інертне робоче тіло — аміак — перетворилося на ядерне пальне. Може, в реакторі виникли такі місцеві температури, які викликали синтез ядер гелію і водню, більше того: перетворення ядер азоту в ядра кремнію (такі реакції вже здійснені в лабораторіях). Якщо це справді так, запас пального в ракеті збільшиться в мільйони разів. І двигун зупиниться ще нескоро — в усякому разі він працюватиме доти, доки в кілька разів не зменшиться запас заряду урану в двигуні і ланцюгова реакція не припиниться сама по собі.

Чому ж відразу не стався атомний вибух? Очевидно, ввімкнулися чудові теплові реле, винайдені Сергійчуком. Вони, наскільки це було можливо, керували ланцюговою реакцією і зменшили подачу аміаку. Електричні автомати завжди вправніші і рішучіші за людину — вони ніколи не вагаються… А жаротривкий руль, очевидно, розплавився.

26. 7. 77. Учора о 23 год. 45 хв. перетнув орбіту Марса. Марс лишився по курсу ліворуч. Він відсвічував яскраво-червоним кольором точнісінько так, наче на нього дивишся з Землі.

Мене все ще мчить до Діви і віднесло вже на двісті мільйонів кілометрів. Двигун і досі працює, прискорення, як і було, — 40 кілометрів за секунду. Якби не особливе тренування, навряд чи я витримав би таке довготривале перевантаження.

Голова важка, ноги мов у слона, до рук наче хто гирі поприв’язував. Навіть писати важко, підштовхую кисть плечем, ніби дрова пиляю. Але все одно пишу. А що ж мені ще робити?

Становище безнадійне. В своїй герметичній кабіні я наче в клітці: в безпеці і — безпорадний. Не можу справитися з двигуном. У мене на півтора року харчів, води і повітря. Це мій максимум. Півтора року я житиму і вестиму щоденник.

Для кого я пишу? Підводник на затонулому човні, моряк, що кинув пляшку в море, людина, яка закопала свій рукопис у землю, можуть надіятися, що їх записки колись знайдуть і прочитають. А на що я можу надіятися?

26. 7. 77. Увечері. Сьогодні на відстані двісті мільйонів кілометрів востаннє чув Землю. Сам я вже давно не відповідаю, мій передавач занадто слабкий. Усе-таки було легше, поки я чув: «Ільїн, Ільїн, де ви?» Тепер я зовсім один у міжзоряній порожнечі.

30. 7. 77. Швидкість — 20000 кілометрів за секунду. Відстань од Землі п’ять мільярдів кілометрів. Я вже на межі сонячної системи. Як порожньо в ній! Пролетів її всю наскрізь і не зустрів жодної планети. Одні з них були за сонцем, інші, найближчі, лишилися осторонь на відстані сто-двісті мільйонів кілометрів. Вони блищали яскравіше, ніж коли на них дивишся з Землі — і тільки.

Отже, швидкість уже 20000 кілометрів за секунду. Неймовірна, колосальна величина, порівняти її можна хіба що тільки з швидкістю альфа-часток при розпаді радію. Але ж там-елементарні частки, які не можна побачити навіть під найбільшим мікроскопом, а тут — складна і велика машина з численними приладами і живою людиною. Що ж воно буде далі?

Така величезна, незвичайна швидкість викликала своєрідний прояв ефекту Допплера. Звичайно астрономи користуються цим явищем, щоб визначити швидкість руху зірок. Світлові хвилі поводяться, як звукові. Сигнал електрички, що мчить назустріч, звучить на вищому тоні, ніж коли електричка вже промчала і віддаляється. Коли зоря наближається до нас, наше око й оптичні прилади сприймають її світлові хвилі значно укороченими, вони неначе зміщаються до короткохвильової фіолетової частини спектра. Але варто зорі віддалитись од нас, як промені, навпаки, стають довгохвильовими, тобто «червонішими».

Я теж користувався ефектом Допплера, щоб визначити швидкість ракети відносно зорі Альфа Діви, до якої мене несло, за зміщенням у спектрі мого приладу яскраво-жовтої лінії газоподібного натрію. Якщо спочатку зміщення цієї лінії в бік короткохвильової частини спектра були ледве помітні, то два тижні тому цю лінію вже видно було в смузі зелених променів, потім вона стала голубою. А зараз я вже можу назвати її синьою лінією натрію.

Але головне, що з цієї ж причини змінюється і колір зірок. Тьмянуваті жовті зірочки попереду мене поступово набувають кольору біло-голубого розжарення, що сліпить і коле очі, як вогонь електрозварки. Більше того — попереду загоряються нові зорі Спочатку тьмяно-червоні, вони поступово жовтіють і стають яскравішими; Очевидно, це вмираючі сонця, які настільки охололи, що вже не світяться і тільки випромінюють невидиме теплове проміння і радіохвилі. Моя ж швидкість така велика, що навіть це теплове проміння стає видимим.

Я фотографую ці нові зорі і старанно позначаю їх на зоряних картах. Мабуть, нема такого астронома, який би не віддав півжиття за кожну відкриту вмираючу зорю! А я їх бачу десятками. Невже все це так і загине разом зі мною?..

А зорі позаду (крім тих, які закриває вогонь з дюз) поступово тьмяніють, стають похмуро-червоними. Їх усе менше й менше…

24. 9. 77. Лечу вже два місяці. Найдивовижніше те, що я ще живий. Швидкість за ефектом Допплера 215 000 кілометрів за секунду. За розрахунками, я в три тисячі вісімсот разів далі від Сонця, ніж Земля.

Два місяці я живу життям, незрозумілим для всіх тих, хто народився на Землі. Придавлений величезною вагою, повзаю по тісній кабіні 3Х3Х3 метра. Такий мій світ. За його межами — зорі. Зірок стало набагато більше, вони яскравіші, відтінки їх змінилися, але сузір’я такі самі, як з Землі. Летить по небу, витягнувши шию і розпластавши крила, Лебідь. Оріон перетягнутий таким же прямим поясом з трьох зірок. Зачерпує темряву ківш Великої Ведмедиці. Кассіопея, як і завжди, схожа на літеру М.

І яка ж велетенська відстань між цими блискотливими світами, якщо досі сузір’я не спотворилися! Вірніше, спотворення не помітне на око. Але з допомогою телескопа і небесних карт легко встановити, що найближчі зорі перемістилися: Альфа-Центавра — майже на пів-градуса, Сіріус приблизно на чверть градуса, решта, — звичайно, Менше. Пів-градуса — це видимий діаметр Місяця, величина чималенька. Всі найближчі зорі зміщуються в одному напрямі — до сузір’я Овна, де повинна ясніти яскрава оранжева зоря — Сонце. Повинна ясніти, але я не бачу її. Сонце позаду, і сліпучі гази закривають його.

18. 10. 77. Нічого не розумію. За моїми розрахунками навіть атомний процес уже має скінчитися. Сила тяжіння незмінна, отже моя швидкість зростає щосекунди на сорок метрів за секунду. Вона вже наближається до швидкості світла. Але ж це — межа. Що ж станеться в найближчий час? Я так зацікавлений, що навіть не думаю про смертельну небезпеку.

19. 10. 77. 2 год. 00 хв. Нарешті! Двигун зупинився. Я відчув, як він зупиняється, раніше ніж глянув на прилади. Вага, що весь час так пригнічувала мене, поступово зменшилася — стало легше дихати, легше рухатися, — а потім і зовсім зникла. І я злетів, поплив у повітрі. З незвички знепритомнів… Тепер уже трохи отямився… Але все ще нудить і паморочиться в голові. Намагаюсь привчити себе до невагомості.

Зникло відчуття польоту — ракета наче висить у центрі зоряної кулі. Від несподіваної тиші боляче вухам. Уперше погасло сліпуче світло, що било ззаду.

19. 10. 77. 6 год. 00 хв. Останнім часом помітно змінилося небо. Позаду майже темно. Бачу окремі тьмяні зорі, якісь мутні великі туманності. Попереду, навпаки, — сяюча краса, плями світного газу, зоряні хмари. Здається, наче все небо фосфоресціює. Це все ефект Допплера, доведений майже до межі. Від зірок, що розташовані позаду, я сприймаю тільки крайні рентгенівські і гамма-промені, нечисленні, пов’язані з рідкісними високими температурами. Зорю, що ясніє попереду, я бачу в інфрачервоних променях. Мені видно найхолодніші, тьмяні і навіть темні тіла.

20. 10. 77. Знову і знову думаю, що ж сталося з двигуном. Залізти в нього небезпечно — висока температура, занадто багато радіоактивних атомів. Треба виждати.

Отже, в мене був атомний нагрівник — урановий реактор нагрівав аміак. Якби збільшилась подача аміаку, запаси його вже давно скінчилися б. Значить, з подачею було все гаразд. Сталося щось з самим урановим реактором. Я не зміг ні виключити його, ні керувати ним. Реакція регулювалася рухливими стержнями з кадмію. Що коли вони зламалися? Тоді лавиноподібне наростання реакції — і атомний вибух. Так? Очевидно, гак. А якщо вони поламалися не зовсім, відломилася тільки частина? Тоді процес зміниться, але вибуху може й не бути. Що ж, це, здається, єдино можливий варіант.

23. 10. 77. Тіло не може летіти швидше за світло. Енергія не може передаватися із швидкістю, більшою за швидкість світла, — це основне положення теорії відносності. Але годину тому мені здалося, що я або збожеволів, або ж рішуче спростував Ейнштейна.

Останнім часом мені вже не вдавалося визначити швидкість за ефектом Допплера. Знайомі лінії в спектрі зникли, замість них у полі зору з’явилися невідомі лінії й смуги, І всі вони сповзали занадто швидко. Зараз вони вже не сповзають, але я все одно не можу знайти їх у таблицях. Тому я вирішив визначити швидкість ракети за рухом Сіріуса. Досі це зробити не вдавалося, бо зміщення його було дуже мале, та й швидкість весь час змінювалася, я міг одержати тільки середнє значення. Але в останні дні Сіріус помітно зсунувся, перетнув усе сузір’я Великого Пса і наблизився до Оріона. Я виміряв зміщення за добу і встановив, що ракета мчить із швидкістю близько сорока мільйонів кілометрів за секунду, тобто в сто тридцять три рази швидше, ніж світло!

24. 10. 77. Я не спростував теорії відносності, а швидше підтвердив її. Ану, спробую розтлумачити усе це самому собі з максимальною ясністю. Раніше я якось не дуже цікавився теорією Ейнштейна: сумлінно засвоїв усе те, що писалося з цього приводу у вузівських підручниках з фізики, і тільки. Вважав її дуже цікавою, вражаючою уяву, — але страшенно далекою від моєї конструкторської діяльності та й (ніде правди діти) дуже вже складною математично. Чи міг я думати, що колись мені доведеться зіткнутися з теорією відносності віч-на-віч!

Тепер треба в цьому як слід розібратися, щоб по можливості найточніше з’ясувати, що зі мною відбувається, і щоб від усього цього правді не збожеволіти.

Отже, почнемо. «Швидкість руху тіл у просторі не може збільшуватися безмежно, — твердить теорія відносності. — Будь-яке тіло, чи то ракета, чи ядерна частка, розігнана в прискорювачі, не зможе перевищити ту швидкість (хоч і величезну, але все-таки кінцеву), з якою мчать у простір хвилі світла, електромагнітних, гравітаційних, електростатичних полів». Ця швидкість з точністю до сотень кілометрів за секунду дорівнює 300 000 кілометрам за секунду. Як же в мене вийшло сорок мільйонів кілометрів за секунду?

Міркуємо далі. Якщо тіло не може обігнати світло, а тільки в крайньому разі наблизиться до цієї граничної швидкості, то повинні виникнути нові складні явища… Справді, за звичайними класичними уявленнями, з якою б швидкістю не рухалася моя ракета, щоб збільшити цю швидкість ще, скажімо, на 500 кілометрів за секунду, потрібна точнісінько така сама сила прискорення. А насправді же це не так. Пришвидшити рух ракети з 1000 кілометрів за секунду до 1500 порівняно легко, збільшити швидкість з 299 000 кілометрів за секунду до 299 500 кілометрів за секунду в тисячу разів важче. А збільшити швидкість з 299 500 кілометрів за секунду до 300 000 кілометрів за секунду зовсім неможливо.

Отже, в міру наближення до межі швидкостей тіло дедалі більше чинитиме опір силі, що його прискорює. Мовою механіки це означає: міра інерції тіла — його маса — починає різко збільшуватися. Отже, уявлення, що маса тіла постійна й незмінна, уявлення, на «непохитному» фундаменті якого була споруджена витончена будова класичної фізики, виявляється неправильним. Фундамент руйнується, а разом з ним руйнується і будова; просто кажучи, всі ті звичайні уявлення про масу, час, простір, якими люди користуються в повсякденному житті, тут, у ракеті, що летить на критичній межі швидкості, вже непридатні.

Час, як і маса, — виявляється, — не абсолютне й незмінне поняття, а відносне. Так-так, при тій швидкості, з якою зараз летить ракета, ритм часу тут зовсім не той, що на Землі. Всі фізичні явища: хід годинника, розпад урану, біологічні процеси в моєму тілі, — відбуваються значно повільніше. Поки я спостерігав процеси й події тільки в своєму невеличкому світі — ракеті, я цього не помічав та й не міг помітити. Але ось я поглянув на зовнішній світ у телескоп — і різниця виявилася приголомшлива.

Швидкість тіла, що знає кожен школяр, — це частка від ділення шляху, пройденого тілом, на час, за який шлях пройдено. І, визначаючи швидкість таким чином, нікому й на думку не спаде, що час може бути зовсім інший, а не той, який показують стрілки годинника. В мене ж саме так і вийшло.

Швидкість моєї ракети відносно зовнішнього світу, звичайно, не сорок мільйонів кілометрів за секунду, а просто дуже близька до швидкості світла, щось середнє між 299 000 кілометрів за секунду і 300 000 кілометрів за секунду. Це значить, що ритм часу в ракеті в сотні разів повільніший, ніж на Землі. Я ж узяв за основу вимірів відстані між зорями, обчислені на Землі, а час відлічував за годинником, укріпленим на пульті керування ракетою. Ось чому моє суб’єктивне визначення швидкості виявилося зовсім неправдоподібним…

Отже, все стає на свої місця. Так от вона, межа руху матерії, до якої ще не наближалася людина; межа, що вивчалася тільки на рідкісних експериментах з елементарними частками. Все змінюється: маса, темп часу — величини, які важко уявити собі змінними.

Але яке ж сьогодні число? Адже якщо в ракеті час минає повільніше: ніж на Землі, то, може, з земної точки зору, я лечу вже багато місяців і кожен «мій день» відносить мене в таку далину, звідки при звичайному русі не повернутися за роки? Треба поспішати з двигуном. Поспішати! А температура, а радіоактивність?

26. 10. 77. У міжзоряному просторі кожна дрібниця — проблема. Остудити — що може бути простіше на Землі? Опустив у воду або продув повітря. Але в мене нема ні зайвої води, ні повітря. Витрачати аміак я не можу, він мені потрібен для повернення. А двигун остигає через випромінювання… І я чекаю — витрачаю дні і лечу невідомо куди.

30. 10. 77. Нарешті, я наважився — проник у двигун. Капітальний ремонт під час польоту не був передбачений. Довелося все вигадувати на ходу. Свій постійний герметичний скафандр з термоізоляцією я обшив зовні металевими листами, щоб захистити себе від радіоактивного випромінювання. Із кабіни виліз через шлюз. Прив’язав себе дротом, бо в невагомому світі можна ненароком відштовхнутися од ракети, а потім борсатимешся і так і не дотягнешся до дверей, розташованих поряд. Сяк-так, чіпляючись за обшивку, доповз до дюз, через них просунувся в реактивну камеру. Як і думав, підвели стержні. А втім, «підвели» — не те слово. Вони були зіпсовані нарочито, зламані біля основи. Від чого вони зламалися, відразу сказати було важко — злами оплавилися. Але в одному вцілілому стержні я знайшов скляну ампулу. Вона була вставлена в спеціально висвердлене гніздо. В ампулі містилася міцна кислота-азотна чи сірчана. Очевидно, під час першого ж поштовху ламкі ампули були роздавлені, кислота роз’їла стержні, решту зробила температура. Якби стержні були знищені, негайно стався б атомний вибух. Але, надломившись, вони лишилися тут же в камері. Хід реакції змінився, і я втратив можливість керувати нею.

Отже, диверсія. Не можу зрозуміти, не хочу вірити. Але твердо пам’ятаю — не було в проекті цих гнізд. Звідки вони взялися, хто їх висвердлив? А втім, ніколи про це думати. Зараз — за ремонт.

30. 10. 77. Через годину.

Ремонт! Та він же не потрібен, навіть шкідливий.

Міркуватиму послідовно.

Я лечу від Землі із швидкістю, близькою до швидкості світла. Насамперед мені треба погасити цю швидкість. Залетів я неймовірно далеко. Поки гаситиму швидкість, залечу ще далі. Якщо ракета летітиме із звичайною швидкістю, щоб повернутися на Землю, потрібно буде багато років. У мене невистачить для цього ні часу, ні повітря, ні харчів. Отже, треба загальмувати, повернути, знову розігнатися до швидкості світла, пройти з такою швидкістю основну частину шляху, а потім, наближаючись до Сонячної системи, загальмувати ще раз. Значить, двигун повинен тричі проробити ту роботу, яку він уже виконав з власної ініціативи.

Якщо ж я відремонтую атомний реактор, то разом з цим оживлю і слабенький двигун, який годиться хіба що для безпосадочного польоту на Марс, двигун, який здатний розвинути швидкість близько тринадцяти кілометрів за секунду, — для мене надзвичайно мізерну. Я навіть повернути не зможу, витрачу все пальне і загублю надію навіки.

Який же вихід? Тільки один — лишити все, як є, нехай знову вступає в дію цей могутній процес, який заніс мене сюди. Клин клином вибивають, але не голкою. Риск великий, проте вибирати нема з чого. Або повільна смерть від задухи і голоду через рік, або смертельний риск і надія.

Наважився.

2. 11. 77. Готування закінчено. Згаяв два дні, щоб привести в порядок рульові двигуни, заправити їх атомним пальним, перемістити аміак у баки, що живлять двигун. Перемога або смерть! Включаю.

2. 11. 77. Через десять хвилин.

Знову нестерпна вага… знову я притиснутий до крісла. Але я живий. Лечу від Землі, проте вже гальмую. Двигун слухняний.

4. 11. 77. Як же далеко я залетів, коли сузір’я так спотворилися! Багато яскравих зірок перекочували з своїх сузір’їв у сусідні. Я думаю, що до Землі не менше як п’ять світлових років, з погляду земного спостерігача, звичайно.

Так от вона, таємниця міжзоряних перельотів. Якщо при звичайній швидкості ракети невистачить життя багатьох людей, щоб досягти найближчих зірок, то при такій швидкості, яку має моя ракета, час усередині міжзоряного корабля майже зупиниться, і пасажири його досягнуть будь-яких глибин Всесвіту. Правда, поки вони летітимуть, на Землі зміняться покоління і тільки пам’ять лишиться про смільчаків, які вирушили в подорож до далеких зірок, щоб ознайомитися з їх планетними системами, з життям на цих невідомих світах. Але коли-небудь вони все-таки повернуться і збагатять науку новими неоціненними даними. Для людини нема меж у Всесвіті, нема недосяжних світів і галактик!

7. 12. 77. Швидкість уже значно менша за швидкість світла. Давно вже зникли ефекти великих швидкостей, і небо знову має нормальний вигляд — воно однакове попереду і позаду. Весь час фотографую зорі. Адже я залетів так далеко, що дивлюся на них немов з іншої позиції, і знімки мої дуже важливі, щоб визначити відстань до зірок і їх розташування в найближчих районах нашої Галактики.

4. 6. 78. Треба витримати ще два місяці. Лечу додому. Все лишилося позаду: і гальмування, і поворот, і розгін, і ще два тижні в полоні відносності вже по дорозі назад. Минуло більше як дев’ять місяців перевантаження і місяць невагомості. Зйомки припинив: закінчилася плівка, та н найцікавіше вже пройдено. Тепер лишилося одно — доставити знімки на Землю.

Почуваю себе погано — на шкірі з’явилися червоні плями, поколює в серці, температура понижена. Все-таки вічне перевантаження шкідливе для здоров’я. Намагаюся спати якнайбільше, щоб швидше минав час. Але сплю погано, навіть із снотворним. У сні прислухаюся до двигуна. Найстрашніше загинути зараз… на порозі щастя.

Дуже боюся за знімки й записи. Буде дуже шкода, якщо ніхто не взнає про мої відкриття. Аби тільки вчені побачили мою працю, тоді життя мало б смисл — не жаль і вмерти. Ні, кривлю душею, вмерти жаль, боюсь не тільки за працю. Дуже хочеться ще раз побачити Батьківщину, зелені поля, московські вулиці, привітні людські обличчя…

31. 7. 78. Входжу в Сонячну систему. Бачу маленький, але сліпучо-яскравий диск Сонця. Воно вже трохи нагріває ракету.

2. 8. 78. Добре видно Землю, яскраву голубувату зорю. Дивлюсь і не можу намилуватися.

3. 8. 78. Земля затулила півнеба. Швидкість сім кілометрів за секунду, йду на зниження.

3. Фініш

З тунелю на привокзальну площу виливалися потоки людей і струмочками розтікалися по московських вулицях.

— Чи не скажете, Інститут космонавтики міститься там, де й раніше?

— Їдьте на метро до станції Ціолковської.

— А де це станція Ціолковська?

— Хіба ви вперше в Москві?

— Ні, я був… давно. Пробачте, зараз який рік?

— П’ятниця. Ах, рік? Ви питаєте, який рік?!

— Так, рік.

— Гм… Зараз 1989 рік.

— Дякую, я так і думав.

Чоловік у синьому комбінезоні, з худим обличчям і сивою гривою волосся пішов собі далі, а здивований юнак довго дивився йому вслід, потім глянув на годинника і заквапився в своїх справах.

Ільїн прибув на Землю лише кілька годин тому. Він посадив ракету на підмосковне водоймище. Над прісноводним морем ледве-ледве починало світати. Коли ракета зупинилася, настала тиша і все ще оглушений Ільїн визирнув з люка, в обличчя йому пахнуло вологою передранковою свіжістю. Над водою стояв туман, на березі в похмурому лісі щебетали пташки. Потім здалеку донісся трубний звук, Ільїн пізнав давно забутий сигнал електрички.

Спав ліс, спало озеро. Ніхто не зустрічав мандрівника, що встановив рекорд швидкості і дальності. Ільїн не міг чекати, поки люди прокинуться. Що станеться з ракетою, нікуди вона не дінеться! Берег був близько, Ільїн легко доплив до нього, через комиші, болотисту галявинку дістався до лісу. За годину він вийшов на залізничне полотно… І ось він у Москві. А в Москві минуло не мало, не багато — дванадцять років. Куди ж тепер? Додому — до Юлі. Але ж для Юлі теж минуло дванадцять років. Скажімо, рік вона чекала… а потім? Ні, так починати важко. Краще відразу йти до товаришів, в інститут.

А для чого? Про нього вже забули, його політ — прикра неприємність в історії космонавтики. Те, що не пощастило зробити йому, мабуть, уже давно здійснили інші. Його товариші вже облетіли навколо Марса, висадилися там, на Венері та інших планетах Сонячної системи. Він відстав на цілих дванадцять років. Закони відносності зле пожартували з нього. Тепер він — другий Ріп Ван-Вінкль. Той проспав двадцять років у горах, а Ільїн втратив дванадцять років у міжзоряному просторі. Його поява, звичайно, буде сенсацією… Але хіба приємно бути пустою сенсацією?

Ільїн зайшов у скверик, сів на лавочку і замислився. Навколо вирувало гомінливе, напружене життя столиці. Суцільним потоком у кілька рядів мчали автомобілі, поспішали, обганяючи одне одного, робітники, службовці, школярі…

«Дурниця! — Ільїн рішуче встав. — Який там Ріп Ван-Вінкль! Він же не спав, він працював. Його знімки, виміри, каталоги цікаві і важливі для науки. А політ на граничній швидкості, спостереження над відносністю простору і часу? А сама можливість здійснення такого польоту? Невідомо, чи знають про все це вчені».

Ільїн зупинився у вестибюлі біля схеми лінії метро. Станцій стало за ці роки набагато більше. Ага, ось і Ціолковська, наступна за Пантеоном. Не треба розпитувати, він знає, як їхати.

Коли Ільїн вийшов з метро, він побачив новий район. У 1977 році тут височіли пагорки, порослі рідким чагарником. А зараз у три сторони розбігалися широкі асфальтовані вулиці. Високі будинки, алеї вздовж тротуарів — як змінилася ця місцевість!

Одна з вулиць мала назву проспект Космонавтів. Ільїн прочитав напис на табличці. Мимоволі пришвидшуючи ходу, він попрямував липовою алеєю вздовж світлих, строгої архітектури будинків. Через два квартали шосе роздвоїлось, огинаючи скверик з невисокими деревами, і утворило просторий круглий майданчик.

За сквером височів білий будинок з колонами та величезним скляним куполом. Над колонами Ільїн прочитав:

Ільїн зайшов усередину, піднявся широкими сходами. На площадці стояв бронзовий пам’ятник. Ільїн почав вдивлятися, і серце його застукало глухо й швидко. Він поволі, намагаючись не привертати нічиєї уваги, підійшов до пам’ятника зовсім близько.

На постаменті, що мав вигляд ракети, стояв він, Ільїн, точнісінько такий, який він був у день відльоту: в комбінезоні, без шапки, спокійне обличчя звернене до неба. Бронза й мармур сяяли в промінні сонця, яке лилося крізь скляний купол. На цоколі були викарбувані слова:

Кров ударила йому в обличчя. Щоб заспокоїтися, Ільїн почав лічити пульс… Отже, не забули. А він, дивак, думав… Ого, як б’ється серце — сто ударів за хвилину!.. Ну що ж, приємно поглянути на власний пам’ятник. Тільки дату, звичайно, доведеться виправити. В 1977 році він не вмер.

На другому поверсі Ільїн звернув у тихий, прохолодний коридор. На дверях висіли таблички: «Кафедра астронавігації», «Фізична лабораторія», «Кафедра реактивної техніки», «Кафедра радіотелеуправління»… Очевидно, в цьому будинку працювали не тільки дослідники, але вчилося й молоде покоління космонавтів. Такого інституту не?було дванадцять років тому. Зараз в аудиторіях було порожньо — літній час. Лише за одними дверима читали лекцію. Ільїн прислухався. Поважний, хриплуватий голос здавався йому знайомим.

— Сьогодні, друзі мої, — говорив лектор, — ви вперше прийшли в наш інститут. Ви хочете присвятити себе зореплаванню, цій важкій, але благородній галузі людського знання. Ця наука, що виникла зовсім недавно, вимагає від людини всього її життя, самовідданості і сміливості. Ви знаєте, що протягом останніх років було здійснено не так багато польотів і перший з них закінчився загибеллю єдиного пасажира — мого вчителя і друга, конструктора Ільїна.

«Рюмін!» — пізнав Ільїн. Він одразу згадав останні години перед стартом, які запам’яталися назавжди.

— Причини аварії ракети Ільїна так і лишилися нез’ясованими, — чулося за дверима. — Найімовірніше, її пошкодили метеорити. Невдача примусила нас перевірити всю конструкцію і затримала наступний політ на два з половиною роки. Проте найсумніше те, що ми втратили талановитого конструктора, який міг би зробити ще дуже багато. Не можна було посилати в перший політ таку цінну людину. Я відмовляв його, пропонував полетіти замість нього. Але Андрій Петрович, на жаль, був честолюбний…

«Що він каже? — подумав Ільїн. — Ніколи нічого такого не було. Не вмовляв, не пропонував. Навпаки, сказав, що нема чого хвилюватися. Для чого йому ця брехня?»

Ільїн пригадав: він знав Рюміна п’ять років, але дружби між ними не було. Завжди сухий, педантичний, Рюмін тримався осторонь, в розмові висловлювався обережно, наче боявся, що його піймають на слові або якійсь помилковій думці. Ільїн цінив його, як хорошого працівника, і все-таки було в ньому щось таке, що викликало неприязнь.

І ось тепер ця брехня. А відповідав же за робочі креслення Рюмін, і він останнім перевіряв їх докладно.

Ільїн рвучко відчинив двері. Жовта від сонця аудиторія амфітеатром підіймалася вгору. Сотні молодих очей уважно дивилися на кафедру, де стояв постарілий, товстий, брезклий Рюмін.

Аудиторія невдоволено загомоніла. Рюмін насупився, глянув через плече…

І раптом різкий крик, зойк від болю і жаху пролунав у залі.

— Навіщо?! Навіщо?!

Схопившись рукою за серце, Рюмін почав сповзати на підлогу.

Слухачі збігли вниз і щільним кільцем оточили лектора, що лежав на підлозі. Над ним схилився чоловік, який став ідеалом в їх житті. Він був дуже схожий на людину, втілену в бронзу, такий самий худорлявий і в комбінезоні. Здавалося, він щойно зійшов з постаменту. Тільки цей чоловік був зовсім сивий.