Напередодні Армагедону

Розділ 9 Після бурі

Наступні три дні ми провели в мороці забуття, а ще один день минув ніби в тумані.

Коли я вперше отямився, за вікном лише займався світанок. Поруч зі мною лежала Інна, а біля неї згорнувся клубочком Леопольд.

Вона міцно спала, кіт лише дрімав. Побачивши, що я прокинувся, він з радісним нявчанням кинувся мені на груди. Саме від нього я дізнався, що після нашої сутички з нечистю минуло не кілька годин, як я подумав спочатку, а понад три доби. Увесь цей час Леопольд не відходив від нас ні на крок, дуже переживав і не довіряв бадьорим рапортам лікарів про поступове поліпшення нашого стану. В своєму звичному стилі кіт заходився вичитувати мені за те, що я постійно втрапляю в різні халепи і тягну за собою Інну, наражаючи наші життя на небезпеку. Він міг нити до нескінченності, та мене врятував Штепан, який чергував у сусідній кімнаті і, почувши нарікання Леопольда, ввійшов до спальні. Слідом за ним з’явився лікар, як ми згодом дізналися, знаний фахівець, котрого герцоґ викликав з Хасседота ще тієї ночі, коли ми з Інною зупинили Прорив.

Штепан негайно відіслав кота будити служницю, щоб вона принесла мені поїсти, а лікар без зволікання розпочав медичний огляд. Його методи були цілком сучасні: він сунув мені в рота термометр, виміряв тиск і пульс, з допомогою стетоскопа послухав серце, постукав усюди молоточком, посвітив мені в очі і, врешті, заявив, що зі мною все гаразд, я лише дуже виснажений.

Інна ніяк не реагувала на те, що відбувалося в кімнаті. Попервах я стривожився, але лікар запевнив, що вона просто спить. Він розповів те, чого не встиг сказати Леопольд: години зо три тому Інна ненадовго отямилася, поїла, а потім знову заснула.

Щойно лікар закінчив огляд, як до кімнати ввійшла заспана служниця, несучи велику тацю з різноманітними стравами. Без зайвих розмов я допався до їжі з вовчим апетитом людини, яка впродовж останніх трьох днів не мала в роті ані крихи. Тим часом Штепан розповідав про те, що відбувалося в замку та його околицях у ніч Прориву.

Коли на верхній терасі південної башти були помічені червоні та блакитні спалахи, а в безхмарному небі замиготіли блискавки, воїни залоги на чолі з Ґареном де Бресі кинулися нам на допомогу. Та вже з перших кроків по сходах вони загрузли в розм’яклому камені… Герцоґ, Штепан та Нікоран подолали майже половину шляху, після чого зав’язли остаточно і вже не могли рушити з місця — ні вперед, ні назад. Вони вже вирішили, що настала їх смертна година і почали молитися, аж раптом шаленство стихії ущухло, стіни перестали пульсувати рубіново-червоним світлом, кам’яні сходи набули звичної твердості, а люди з подвір’я загукали, що більше не видко ні спалахів, ні блискавок.

Кілька герцоґових людей не встигли витягти ноги з каменя, та ніхто серйозно не постраждав. Всі вони відбулися легким переляком, тільки довелося добряче попітніти, звільняючи їх з кам’яного полону.

Втім, герцоґ, Штепан та Нікоран, хоч і загрузли найглибше, швидко звільнилися, першими дістались нагору й побачили там нас з Інною. Ми нерухомо лежали посеред тераси, а вірний Леопольд, зопалу вирішивши, що ми загинули, гірко оплакував нас. Коли Штепан сказав, що ми просто непритомні, кіт від полегшення й собі зімлів.

Тим часом герцоґ та Нікоран оглянули всю терасу і знайшли в конічній вирві труп істоти, явно породженої самим пеклом. Істота біла така потворна, що Штепан не наважувався навіть описати її, а сказав лише, що вона нагадувала покруча козла зі скорпіоном. Це був єдиний пекельний вилупок, якому вдалося вибратись на світ в епіцентрі Прориву, та й то без нижньої частини тулуба — вочевидь, ми закрили прохід тієї самої миті, коли він вилазив звідти.

Я хотів запитати у Штепана, що означають його слова про епіцентр Прориву, але мені запаморочилось у голові, перед очима все попливло, я упустив собі на коліна келих з вином і знову поринув у сон…

Вдруге я прокинувся близько дев’ятої ранку. Невдовзі прочумалася й Інна, тож наступні півгодини ми обоє були при тямі. Тепер біля нас сидів Ґарен де Бресі, і від нього ми почули докладніший звіт про нічні події.

Виявилося, Прорив, який ми зупинили, був не звичайним, локальним, а реґіональним. Зі слів герцоґа, фронт наступу нечисті охоплював прилеглі до замку землі в радіусі якнайменше ста миль, і щогодини надходила нова інформація про все віддаленіші осередки Прориву, епіцентром якого, поза всілякими сумнівами, був Шато-Бокер. Самі того не підозрюючи, ми так вправно погасили головне вогнище, що одночасно знищили всі відгалуження відкритого Женесом інфернального тракту. Щоправда, в інших місцях справа не обмежилася однією розітнутою навпіл тварюкою, на білий світ вирвалося чимало пекельних істот, і територія Бокерського князівства зараз буквально кишіла нечистю. Постраждали багато людей; у Хасседоті вже загинули понад три сотні мешканців і близько двох тисяч дістали тяжкі поранення. З настанням темряви вулиці великих міст ставали смертельно небезпечними для пізніх перехожих, а на села та маленькі містечка без надійних укріплень щоночі нападала нечисть, яка вдень переховувалась у довколишніх лісах. А проте, це були справжні дрібниці порівняно з тим, що могло би статися, якби ми не зупинили Прориву.

Герцоґ був дуже стурбований і пригнічений, адже всі ці неподобства коїлися на підвладних йому землях, а до того ж він почувався відповідальним за те, що дозволив Женесові потрапити в замок і відкрити шлях для Прориву. Також його непокоїло, що досі не з’явився інквізитор, якого перед своєю смертю викликав Рівал де Каерден і який мав прибути ще позавчора ввечері, в крайньому разі — вчора вранці. Нас це теж стурбувало — що, втім, анітрохи не завадило нам невдовзі забутися в глибокому сні…

Протягом дня я ще чотири чи п’ять разів прокидався, а потім засинав знову. Лише надвечір ми з Інною відчули себе досить дужими, аби встати з ліжка, прийняти ванну і повечеряти не в спальні, а за столом у вітальні, в товаристві герцоґа, лікаря, Нікорана та Штепана. Попередньо оглянувши нас, лікар констатував, що ми напрочуд швидко оклигуємо і за день-два, якщо не будемо піддавати себе надмірним навантаженням, повністю поновимо сили. Того вечора ми й у гадці не мали навантажувати себе, хіба що добряче наїлися.

Інквізитора з Лемоса й досі не було. Ґарен де Бресі висловив побоювання, що посланець затримався в дорозі через наш Прорив, маючи на увазі, що він загинув чи тяжко поранений. Останні відомості з Руана, древньої столиці королівства, змусили герцоґа припустити, що Прорив був навіть не реґіональний, а ґлобальний — себто спрямований на всю Грань.

Проте тут була одна заковика. Ні герцоґ, ні решта присутніх не знали жодного випадку, коли б ґлобальний Прорив був зупинений силами одного чи двох людей — хай навіть дуже могутніх чаклунів.

Інна подумки звернулася до мене:

„Владику, тобі не здається, що це не ми зупинили Прорив… чи то пак, що його зупинили не лише ми?“

„Хочеш сказати, що нам хтось допомагав?“

„Атож“.

„І хто?“

„Пам’ятаєш посмертну промову Де Каердена? Крім усього іншого, він звелів нам шукати останнього з прийшлих. Можливо, він натякав, що на світі лишився ще один Великий. Наприклад, Метр, який з певних причин інсценував свою смерть“.

„Гм, цікава ідея…“ — і я поділився цим припущенням з нашими співрозмовниками.

Ґарен де Бресі поставився до моїх слів серйозно, хоча й трохи скептично.

— Звісно, не можна виключати, — сказав він, — що один із Великих досі живе поміж людей інкоґніто, приховуючи від усіх свою справдешню сутність… Але Рівал, наскільки я пам’ятаю, ні миті не сумнівався, що Метр насправді пішов і що він був останнім з Великих.

— А чому Великі пішли? — спитав я. — І, власне, хто вони такі?

Я вже не соромився демонструвати перед герцоґом своє невігластво. За вечерею Інна коротко розповіла йому нашу історію. На відміну від Штепана, який до зустрічі з нами щиро вважав мешканців Основи найобізнанішими людьми в світі, Ґарен де Бресі знав, що більшість людей Землі навіть не підозрюють про існування Граней. А позаяк він з дитинства спілкувався з інквізитором, фактично був його вихованцем, то ми розраховували почути більш вичерпну відповідь, аніж уже звичне нам „Великі — це Великі“.

— Ви порушили дуже складне питання, — промовив герцоґ після тривалого мовчання. — І дуже спірне. Навіть серед інквізиторів нема єдиної думки про Великих та їхнє місце в світобудові. Так, скажімо, Рівал був прибічником ґностичної доктрини і виховав мене в дусі ґностицизму… хоча в етичному й обрядовому плані я все ж лишаюся традиційним християнином. Боюсь, дехто з наших сусідів за цим столом категорично не сприймає моїх поглядів. — Він скоса зиркнув на Нікорана. — Кожна реліґія, кожна філософська течія рішуче обстоює істинність свого тлумачення природи Великих.

— А самі Великі? У них питали, хто вони є?

— Певно ж питали. Та за рідкісним винятком вони відмовлялися відповідати — як це робив, приміром, Метр. А ті з них, хто відповідав, знову ж таки відповідали по-своєму і мимохіть ставали засновниками нових реліґій або нових течій в уже існуючих реліґіях — з усіма позитивними та негативними наслідками цього вчинку. Мені здається, що й самі Великі достеменно не знали, хто вони насправді. Принаймні, не до кінця це розуміли… Мабуть, єдине, в чому погоджуються всі реліґії, то це в божественності походження Великих, а в усьому іншому трактують їх по-різному. Посланці Господні, молодші боги, що наглядають за людьми з волі старших богів, божественні маніфестації, земні аватари богів… Гм. А деякі розумники, не буду називати імен, — герцоґ зробив виразну паузу і поглянув на Нікорана, який миттю почервонів і збентежено потупився, — вже поквапились оголосити вас новими Великими, що прийшли на зміну старим. Мені ледве вдалося запобігти розповзанню цих безглуздих чуток.

Я відчув, як у мене в грудях моторошно залоскотало. Моє серце на секунду завмерло, стислося, потім стрімко закалатало, потім знову завмерло, стислося і знову закалатало… В уяві зринув портрет Метра, що його Інна „витягла“ з Суальди. Незворушне, ніби витесане з мармуру обличчя, холодні, нелюдські очі, втомлений погляд, сповнений тисячолітньої муки та глибокої зневаги до життя…

Ні, тільки не це!

Я поглянув на Інну. Вона злякано дивилася на мене, її обличчя стало білим, мов полотно, а зіниці очей розширилися від жаху. Так страшно нам обом не було ні при зустрічі з розбійниками, ні під час сутички з Женесом, ні навіть коли ми зупиняли Прорив. Тоді ми могли загинути — однак є доля, гірша смерті.

— Але… — голос Інни зірвався. — Але ж це не так?

— Певна річ, ні, — переконано відповів герцоґ. — Великих не можна сплутати з людьми. Ті, хто хоч раз стикався з Метром, хто бачив його бодай секунду, хоч на мить зустрічався з ним поглядами, зрозуміє, щo я маю на увазі, — він мерзлякувато зіщулився. — Рівал казав, що всі Великі були такими… У цьому ви зовсім не схожі на Метра. Ви, безумовно, люди — хоча й володієте нечуваною могутністю.

— А Великі хіба не були людьми? — спитав я.

— Ну, все залежить від того, що розуміти під цим словом. Великі мали людські тіла, і в цьому сенсі їх можна назвати людьми. Проте їм були не властиві людські емоції, вони не могли любити й ненавидіти, радіти й сумувати, відчувати страх, біль, відчай… Ось чому я відразу збагнув, що ви не можете бути Великими. Ви — люди, земні люди. А Великі, якщо виходити з ґностичної інтерпретації, були земними втіленнями Вищого Розуму, інакше — Вселенського Духу, творця Світового Кристалу.

„Коротше, деміурга, — подумки прокоментувала Інна. — Неодмінного персонажа будь-якої ґностичної теорії“.

Я згідно кивнув.

Нікоран розкрив, було, рота з очевидним наміром заперечити, та, зрештою, передумав і промовчав. Однак своїм виглядом він рішуче показував, що не згоден з герцоґом. А сам Ґарен де Бресі, як ми зрозуміли, продовжувати не збирався. Формально, він уже відповів на запитання: „Хто такі Великі?“ — і цим вирішив обмежитися. Схоже, йому не надто кортіло нав’язувати свою точку зору.

„Проповідника з герцоґа явно не вийде“, — сказав я Інні, а вголос промовив:

— Але навіщо Вищому Розумові знадобилися земні втілення? Невже для того, щоб наглядати за людьми?

Якби герцоґ відповів „так“, я був би розчарований. Та він заперечно похитав головою:

— Ні, не лише для цього. Найпершим завданням Великих було збереження цілісності Світового Кристалу, запобігання спробам Хаосу зруйнувати його й вирватися на волю… — Ґарен де Бресі замовк і важко зітхнув. — Боюся, ця розмова закінчиться черговою сваркою з Нікораном. Він повсякчас ганить мене за те, що я погрузнув у дуалістичній єресі.

У відповідь Нікоран поважно кивнув.

— Тоді дозвольте продовжити вашу думку, пане герцоґ, — озвалася Інна, і в її очах спалахнули пустотливі вогники. — Якщо я не помиляюся, то згідно з вашою доктриною, Вищий Розум, Вселенський Дух, уособлює в собі Добро, Закон і Порядок, на противагу Абсолютному Злу, Хаосу та Беззаконню. Колись, у давні часи, Добро подолало Зло, і переможець, Вищий Розум, вирішив очистити Всесвіт від скверни Хаосу. А позаяк цілком знищити свого споконвічного ворога він не міг, то запроторив його до середини створеного задля цього Світового Кристалу. А Великі, земні втілення Вищого Розуму, стали чимось на кшталт наглядачів у цій вселенській в’язниці. Що ж до нас, людей, то тут одне з двох — або ми виявилися побічним продуктом Акту Творення, або ж нам від самого початку відводили роль молодших тюремників.

Слухаючи Інну, Ґарен де Бресі дивився на неї широко розплющеними від подиву очима. Нікоран осудливо хитав головою, а лікар (я так і не дізнався, як його звали) доброзичливо всміхався собі у вуса. Бувши людиною з науковим складом розуму, він мав уявлення про дедукцію.

Коли Інна скінчила, герцоґ прокашлявся і глухо мовив:

— Мадам, я схиляюся перед вашим розумом і проникливістю. Загалом ваші здогади відповідають дійсності… — тут він скоса зиркнув на Нікорана й поспіхом уточнив: — у рамках ґностичної доктрини, звісна річ. Навіть неоднозначність трактування місця та ролі людей у світобудові ви цілком влучно завважили. Щодо цього поміж філософів та теолоґів і досі нема одностайності. І хоча ви занадто все спростили, насправді ґностицизм значно складніший, та, повторюю, загалом ви маєте слушність.

„Це не так ґностицизм, як примітивний дуалізм, — подумки промовила Інна. — Добро та Зло, Світло й Пітьма, Мітра та Арімана, Порядок і Хаос, Бог та Диявол в уявленні аріанців та катарів. Надто просто, наївно… а втім, мушу зізнатися, мене завше вабила простота і ясність дуалізму“.

„Посоромся! Ти ж католичка“, — жартома покартав я її і звернувся до герцоґа:

— І все-таки, чому Великі пішли? Чому вони лишили Грані без нагляду? До того ж, у самому розпалі Нічиїх Літ, коли їхня допомога потрібна найбільше.

Ґарен де Бресі знову зітхнув:

— Великі покидали Грані ще до Різдва Христового, а з закінченням попереднього Нічийного Сторіччя це набуло масового характеру. Вони… втомились, якщо можна так висловитись. Втомились від своєї людськості, від свого земного існування. Кожен із них носив у собі частку Вселенського Духу, Безмежний Всесвіт був їх рідною домівкою, але впродовж багатьох тисячоліть вони були змушені скніти в людській подобі. Тюремники Хаосу самі стали в’язнями людського тіла, і чимдалі нестерпнішим робилося їм це ув’язнення. Вселенський Дух не зливався воєдино з їхньою плоттю, він був її бранцем. Нам, людям, чиї душа та тіло — єдине ціле, неможливо уявити, щo почували Великі, відірвані від Вищого Розуму, який породив їх. За словами Рівала, останнім часом Метр часто згадував про поклик зірок. Зорі символізували для Великих Безмежний Всесвіт, Царство Порядку, частиною якого вони були… Зрештою, вони не витримували і поверталися в лоно Вселенського Духу. Метр опирався покликові довше за всіх, інквізитори сподівалися, що він залишиться хоча б до завершення теперішніх Нічиїх Літ. Здавалося б — що для Великого кілька десятиріч порівнянно з вічністю?… Та все ж Метр не зміг. Не витримав. Пішов.

— Тоді, за лоґікою речей, Вищий Розум мав надіслати на Грані нових Великих, — зауважила Інна. — Чи він більше не зацікавлений у збереженні Світового Кристалу?

— Він-то, напевно, зацікавлений, — похмуро відповів герцоґ. — Проте нових Великих надіслати не може. Власне, він їх ніколи й не надсилав.

— Як це? — здивувалися ми.

— Згідно з ґностичною теорією, частка Вселенського Духу, що породила Великих, була надана земному світові в процесі його створення. А всі подальші спроби Вищого Розуму поповнити… гм, земні запаси Духу зазнали фіаско.

— Отже, — скептично промовила Інна, — всі Великі — ровесники нашого світу?

— Так стверджують деякі ортодокси. Однак більшість дотримується думки, що впродовж багатьох мільйонів років одні Великі змінювали інших, аж поки не вичерпалася відпущена для цього частка Вселенського Духу. Тепер Великим нема звідки з’являтися.

Я хмикнув:

— Якщо це справді так, то Великі, мабуть, могли передавати свою частку Духу іншим людям, роблячи їх своїми наступниками… Чи не могли? Що про це каже ґностична доктрина?

— Вочевидь, могли, — відповів герцоґ. — Та не передавали. Хоча в літописах зустрічається згадка про один випадок передавання Духу, що буцімто трапився понад три тисячі років тому. Але цей випадок, якщо він справді був, — виняток із загального правила. Великі стомлювалися від життя, це так, — але стомлювалися від земного життя. Вони прагнули жити в Безмежному Всесвіті, вони прагнули возз’єднатися зі своїм Отцем, Вищим Розумом; а передача Духу означала для них втрату власної особистості — смерть, як індивіда. Не тому вони тисячоліттями скніли на Гранях, щоб потім піти в небуття… Втім, Рівал казав, що років десять тому Метр начебто вирішив передати свою частку Духу Ференцові Карою, теперішньому регентові, та, видно, останньої миті не зміг подолати поклику зірок, поклику Безмежності… Гм. І я не думаю, що регент був засмучений цим. Найпевніше, він відчув полегшення.

Подумки я поспівчував регентові. Цілих десять років жити під дамокловим мечем, в очікуванні моменту, коли тобою оволодіє Вселенський Дух, вихолостить людськість, позбавить здатності вірити, сподіватися, кохати… Це справжня каторга!

— І що ж далі? — запитала Інна. — Як тепер буде без Великих?

Герцоґ безпорадно знизав плечима:

— Цього не знає ніхто. Певно одне: тепер людям стане непереливки. Можна не сумніватися, що Хаос спробує вирватися з ув’язнення, і якщо ми не зможемо зупинити його, він знищить увесь земний світ. Тоді Вищий Розум знову вступить у боротьбу зі Злом, знову переможе його і створить для нього нову в’язницю, новий Світовий Кристал. Цілком можливо, що він виявиться точною копією нашого — але там не буде місця нам і нашим нащадкам.

Нікоран довго терпів це богохульство, та, врешті, не стримався.

— Господь відкликав з земного світу всіх Великих, бо вирішив піддати людство суворому випробуванню, — переконано промовив він. — Скоро почнеться Армаґедон, і люди мусять самі, без сторонньої допомоги, довести своє право на існування.

— Ну-ну! — невесело посміхнувся герцоґ. — Раз так, то чому ж ти чекаєш нового пришестя Великих? Хочеш уникнути випробування?

Нікоран відповів йому ніяковою усмішкою:

— Надія помирає останньою, монсеньйоре. Як кажуть, cum spiro spero…[10]

Хоча ми нещодавно прокинулися, вже близько півночі нас знову почало хилити на сон. Завваживши це, наші співрозмовники побажали нам на добраніч і негайно пішли, а ми без зволікання попрямували в спальню. Тут до нас причепився Леопольд з явним наміром скласти нам компанію — чи, як він сам висловився, охороняти наш сон. Проте у нас з Інною на цю ніч були інші плани, що не передбачали присутності в спальні балакучих котів. А оскільки Леопольд навідсіч відмовлявся розуміти наші досить прозорі натяки, то мені довелося витягти його з-під ліжка і без зайвих церемоній виставити за двері.

Позбувшись нашого славного, але дуже настирливого кота, я поспіхом роздягнувся, заліз під ковдру і притягнув до себе Інну, яка вже лежала в постелі. Вона міцно пригорнулася, заховала обличчя на моїх грудях і прошепотіла:

— Знаєш, Владику, я так злякалася…

— Я теж злякався, — сказав я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат її волосся. — Це було б жахливо. Яке щастя, що ми не Великі!

— Але я боюся… боюся, що ми можемо ними стати. А що як Нікоран має рацію? Може, Дух уже вселився в нас, просто ми ще не помічаємо цього. Може, ми доживаємо свої останні дні як люди.

— Ні! — Я повернув до себе лице Інни й зазирнув у лагідну блакить її очей. — Ми з тобою люди і завжди будемо людьми. Всупереч усім Вищим Розумам та Вселенським Духам. Ніщо не примусить нас зректися своєї людськості, відмовитися від великого щастя кохати одне одного. А майбуття світу та всього людства… В одному я цілком згоден з Нікораном: люди мусять самі довести своє право на життя. І ми разом з усіма.

Цієї ночі ми активно надолужували втрачене за останні дні, кохалися до знемоги і заснули лише близько другої ночі, втомлені, але щасливі…