Напередодні Армагедону

Розділ 1 Дивне знайомство

Ця історія почалася зі звичайнісінької автомобільної аварії. Щоправда, згодом виявилося, що аварія була не зовсім звичайна, ба навіть зовсім незвичайна, та й уся ця історія почалася задовго до неї, проте мою розповідь найкраще почати саме з аварії. Так буде й мені легше, і вам зрозуміліше.

Було близько восьмої вечора, може, трохи більше, коли я повертався додому. Зараз уже й не пригадаю, де я пропадав цілісінький день, однак пам’ятаю точно, що настрій був кепський. Хтозна, чи то на мене так вплинула сльотава березнева погода, чи далася взнаки втома після напруженого і клопітного дня — та хоч там як, почувався я дуже зле, і хотів лише одного: чимшвидше опинитися в своїй затишній однокімнатній квартирі й зігнати паскудний настрій на чудовиськах із якої-небудь комп’ютерної гри. Я й гадки не мав устрявати в якусь пригоду (хоча, скільки себе пам’ятаю, завжди мріяв про щось надзвичайне й дивовижне), однак того вечора доля вирішила інакше, і згадана аварія круто змінила моє подальше життя.

Власне, сама аварія тут ні до чого — ані водія старенького БМВ, що на великій швидкості врізався в бетонний стовп обіч проспекту, ані пасажира я не знав і познайомитися з ними вже не міг, оскільки вони тут-таки дружно сконали ще до моєї появи. Важливіше інше: замість простувати додому, я ненадовго приєднався до гурту перехожих, що юрмилися довкола потрощеної машини.

Правду кажучи, я не належу до людей, яких ваблять криваві видовища, радше якраз навпаки — я вельми вразливий, і мене млоїть від самого лише вигляду крові. Проте, мабуть, кожному з нас властивий дещо хворобливий потяг до всього небуденного, і в цьому я не виняток. До того ж, я надзвичайно допитливий і дуже полюбляю пхати носа куди не слід. Так склалося, що за двадцять чотири роки життя я жодного разу не бачив справжньої аварії (зім’яті крила та відірвані бампери не рахуються); отож я не зміг утриматись і піддався-таки спокусі подивитися зблизька на купу брухту, на яку перетворилася машина. Та щойно я побачив понівечені тіла водія-камікадзе і пасажира — як від допитливості не лишилося й сліду. До горла миттю підкотилася нудота, я подумки вилаяв себе за недоречну цікавість і поспіхом попрямував геть від місця трагедії. Однак і цієї короткої затримки виявилося досить, аби до мене примазався кіт, що перед цим вештався серед юрби. Заглиблений у невеселі роздуми, я зовсім не зважав на нього. Лише біля під’їзду, коли кіт зупинився на ґанку і, втупивши в мене благальний погляд, жалібно нявкнув, я збагнув, що всю дорогу від проспекту він ішов саме за мною.

Взагалі, я люблю котів. Усіх — породистих і безпорідних, домашніх та бездомних. Ще змалку почував слабинку до цих гордих і незалежних тварин і ніколи не дозволяв собі кривдити їх. Але того вечора я був не в гуморі (вдень — купа проблем плюс два скривавлені трупи кілька хвилин тому), і вже намірився кoпнути нав’язливого кота ногою. Проте наступної миті, пригледівшись до нього пильніше, я завагався. Надто вже гарний був кіт — чистокровної сіамської породи, в міру вгодований, чепурний, якщо не сказати — випещений. А дивився він на мене своїми очиськами так приязно й довірливо, що й крига, певне, розтанула б від того погляду. Серце ж моє не крижане.

— Ти загубився, котику? — лагідно спитав я.

Кіт замуркотів і потерся об мою ногу. Я присів навпочіпки й легесенько погладив його.

— Сердешний! Ну, що з тобою робити? Не залишати ж на ніч просто неба, ще хтось скривдить. Може, підеш до мене?

Як мені здалося, кіт схвально нявкнув. Ми ввійшли до під’їзду, і я викликав ліфт.

— Завтра подумаю, чим зарадити твоїй біді, — сказав я. — Перегляну, наприклад, рубрики про загублених тварин. І сам дам оголошення в газету. Ти такий красень, що хазяїн неодмінно шукатиме тебе.

Кіт ствердно нявкнув. Хоч убийте, але чомусь я був певен, що він нявкнув саме зі ствердною інтонацією.

— До речі, мене звуть Владислав, — представився я.

— Няв, — відказав кіт.

Я знову подивився на нього і скрушно зітхнув:

— Шкода, що в тебе немає спеціального нашийника з іменем. Адже навряд тебе звуть Ваською чи Мурчиком. Клас, як кажуть, не той… Ну, гаразд. Якщо не заперечуєш, я зватиму тебе просто котиком. Тимчасово, певна річ, до зустрічі з твоїм хазяїном. Гм-м. Чи, краще, з хазяйкою — молоденькою, гарненькою й неодруженою… — Я знову зітхнув і додав: — Мрії ідіота, правда ж?

— Няв, — повторив кіт.

Оце останнє „няв“ йому явно не вдалося. Воно вийшло якимсь фальшивим, більше схожим на людську імітацію котячого нявчання. Я навіть подумав, що хтось глузує з мене, і швидко огледівся в пошуках жартівника, однак ні в під’їзді, ні на сходах нікого не було.

Тим часом спустився ліфт, двері відчинилися. Кіт перший забіг у кабіну.

— Ну, що ж, — сказав я, проходячи слідом за ним, — поїхали.

Коли ми піднялися на дев’ятий поверх, я пропустив кота до квартири, ввійшов сам і найперше підняв слухавку телефону в марному сподіванні почути в ній гудок. Але в житті див не трапляється — у відповідь я почув тишу.

Чомусь ця обставина остаточно доконала мене. Це було тим безглуздіше, що ось уже понад місяць мій телефон був відключений за злісну несплату рахунків, а погасити заборгованість я досі не спромігся. Комп’ютерна фірма, на яку я працював, останнім часом ледве животіла, балансуючи на межі банкрутства, і її керівництво вдалося до скорочення платні своїм працівникам. Отож зараз у мене просто не було грошей, щоб розрахуватися з телефонною компанією.

Та хоч там як, а мовчання телефону стало тією краплею, що переповнила чашу мого терпіння. У мене був важкий, украй невдалий день; потім я з дурного розуму вирішив подивитися на аварію, що аж ніяк не поліпшило настрою; і нарешті мертва тиша в слухавці, яка зловтішно нашіптувала, що я досі позбавлений доступу до інтернету… Я піймав себе на тому, що приміряюся жбурнути кейс у вікно, і зрозумів — справи кепські. Притьмом кинувся до письмового столу, висунув середню шухляду, де про всяк випадок тримав пачку валіуму, і проковтнув одну таблетку, попередньо розжувавши її, щоб швидше подіяла. Відтак сходив на кухню, взяв з холодильника пляшку кока-коли й запив неприємний присмак ліків.

Повернувшись до кімнати, я зняв куртку і светр, недбало кинув одіж у куток і плюхнувся на канапу. Про кота я й думати забув, а він, слід віддати йому належне, увесь той час, що я пролежав із заплющеними очима, навіть і не намагався нагадати про себе.

Валіум подіяв швидко. Незабаром я заспокоївся, і з незвички мене кинуло у сон. Перемагаючи млявість, я розплющив очі і побачив кота, який сидів посеред кімнати на задніх лапах і пильно дивився на мене. Погляд у нього був навдивовижу розумний — аж надто розумний для безсловесної тварини…

— Друже, — промовив я, позіхаючи, — влаштовуйся де тобі зручніше, почувайся як удома. Вранці ми обмізкуємо твої проблеми, а зараз… — Через силу я підвівся з канапи, знову позіхнув і глянув на годинника. — Отакої! Всього дев’ята, а вже засинаю. І, що найприкріше, прокинуся ні світ ні зоря, зруйную свій ґрафік… Розумієш, котику, — почав пояснювати я, розстеляючи на канапі постіль, — я звик працювати вночі, тут ми з тобою схожі. А через цих автопіжонів, дідько б їх узяв… Гм, а таки ж узяв!

Очевидячки, кіт здогадався, що я збираюсь лягати; його погляд зробився благальним.

— Не сумуй, — сказав я, витлумачивши це по-своєму. — Знайдеться твій хазяїн. Спи спокійно.

У відповідь кіт виразно блимнув очима, жалісливо щось промуркотів і демонстративно вибіг з кімнати. Я зрозумів це так, що господар кота привчив його спати в передпокої, тому й далі готувався до сну. Аж це за хвилину кіт повернувся до кімнати.

— Владиславе, — мовив він приємним муркітливим тенорком, — ти, часом, не забув повечеряти?

Я почухав потилицю, а відтак ствердно кивнув.

— Твоя правда, котику, перекусити нам не завадить. Востаннє я їв ще о третій. Клята аварія геть задурила мені голову.

— Це ліки задурили тобі голову, — уточнив кіт. — Ну, хіба можна поводитися так з гостями? Не запропонував ні поїсти, ні попити. А я, до твого відома, з самісінького ранку риски в рота не брав.

— Не „риски“, а „ріски“, — машинально поправив я. — І, швидше, „в роті не мав“. „В рота не брав“ звучить якось… двозначно, чи що.

Трохи хитаючись — дія валіуму дедалі дужчала, — я почалапав разом із котом на кухню. Десь у глибинах моєї підсвідомості зненацька замуляло відчуття якогось негаразду, проте я ніяк не міг збагнути, що саме стривожило мене.

На кухні я зазирнув у холодильник.

— Мушу тебе засмутити, — сказав я. — „Віскасу“ в мене немає.

— Терпіти не можу „Віскас“! — гидливо промовив кіт.

— Я теж. Що скажеш про сосиски?

— Які?

— Франкфуртські.

Він облизався:

— Давай дві. Варити не треба.

Я видобув з холодильника пакет з франкфуртськими сосисками, роздер поліетиленову обгортку… і ошелешено завмер. Неусвідомлене відчуття якогось негаразду врешті (з деяким запізненням, мушу визнати) сформувалося в розуміння, щo саме не так. Кіт говорив! Людською мовою…

Не знаю, скільки часу я простояв би отак нерухомо, вирячивши з подиву очі, якби кіт не вивів мене із заціпеніння.

— Чого витріщився? — нетерпляче обізвався він. — Їсти давай!

Я важко опустився на стілець, витяг із розірваного пакета дві сосиски й кинув їх на підлогу перед котом.

— Не дуже чемно, — зауважив той. — Та й без посуду негігієнічно.

— Даруй, — розгублено промимрив я і потягнувся за тарілкою.

Та було вже пізно — він заходився їсти просто з підлоги.

А у мене враз пропав апетит. Я сидів, сумно дивлячись на кота, і без видимого успіху намагався зібрати докупи думки, що безладно кружляли в моїй голові. Зрештою, я спромігся, мабуть, на найбезглуздіше за цих обставин запитання:

— Отже, ти хочеш переконати мене, що вмієш говорити?

Кіт на хвильку облишив вечерю.

— Аж ніяк, — спокійно відповів він. — Я ні в чому не збираюся переконувати. У тебе є своя голова на плечах, отож сам вирішуй, чи справді я розмовляю, чи це тобі тільки вчувається. — І він знову вгризся зубами в сосиску.

Поки кіт їв, я гарячково шукав розумне пояснення того, що відбувалося на моїх очах. Усі міркування зводилися до чотирьох можливих варіантів:

1) гіпноз або черевомовлення;

2) галюцинації, спричинені валіумом;

3) мамо, я збожеволів!

4) кіт говорить насправді.

Перше припущення я відкинув одразу, оскільки, крім мене, єдиною живою істотою в квартирі був кіт. А що він використовував для спілкування зі мною, — артикуляційний апарат, черево чи гіпноз, — неістотно. Головне, кіт розмовляв.

Що ж до пункту другого, то валіум лише умовно належить до наркотичних препаратів. Він не є психодиліком, а отже, не здатен навіть у надмірних дозах викликати стійкі й реалістичні галюцинації. До того ж, я випив тільки одну таблетку — цілком безпечну терапевтичну дозу. Якщо це галюцинації, то валіум до них непричетний. Такий висновок відсилав мене прямісінько до пункту третього.

З божевіллям було трохи складніше, та, зрештою, і від цього припущення довелося відмовитись. Якби я насправді з’їхав з глузду, і балачки кота (а може, й він сам) виявилися б породженням моєї хворобливої уяви, то я б ніскілечки не сумнівався в його реальності. А я сумнівався — причому так глибоко, що навіть запідозрив у себе психоз.

Отож, залишалася одна-єдина можливість: кіт справді розмовляв.

На той час, як кіт завершив трапезу, я вже остаточно утвердився в цій думці і встиг опанувати себе.

„Слухай-но, Владиславе, — звернувся я до самого себе. — Кіт, який уміє розмовляти — це, звісно, неабияка дивовижа. Але хто сказав, що це неможливо? Кому-кому, а тобі не годиться заперечувати наявний факт лише на тій підставі, що він суперечить повсякденному досвідові“.

„Що правда, то правда, — погодився я з собою. — Геть стереотипи і зашкарубле мислення! Аргументи на зразок: „цього не може бути, бо цього ніяк не може бути“ не для мене“.

— Знаєш, друже, — звернувся до кота. — Я оце добряче подумав і…

— І що?

— Я певен, що з головою в мене все гаразд. Отже, ти справді розмовляєш.

— Сміливе зізнання, — промовив кіт. У його голосі почулися пустотливі нотки. — Ти, виявляється, значно розумніший, ніж можна було судити з першого враження. До тебе лише Інна прийняла мене таким, який я є насправді, і не шукала всіляких дурних пояснень моєму вмінню говорити.

— Інна, це хто? — запитав я.

— Моя теперішня пані, — пояснив кіт. — А мене звати Леопольд.

— Дуже мило, — сказав я. — Радий з тобою познайомитись. То ти вже наївся?

— Так, дякую.

— Більше нічого не хочеш?

— Ну, якщо є молоко…

— Чого нема, того нема, — безпорадно розвів я руками.

Кіт недбало махнув передньою лапою:

— Пусте, обійдуся. Я й сосисками ситий. На сьогодні досить.

— В такому разі, — сказав я, підводячись, — нам тут робити нічого.

— Атож, — погодився Леопольд.

Ми повернулися до кімнати. Я відразу ліг на канапу і в блаженній напівдрімоті спостерігав за котом, що влаштовувався у кріслі навпроти мене. Нарешті він згорнувся в клубочок і заговорив:

— Ви, люди, страшенні сноби. Вважаєте себе єдиними розумними істотами на світі і навіть не припускаєте, що інші тварини, коти, скажімо, теж розмовляють між собою! Що за бажання вони здатні навчитися говорити по-людському.

— Чому це не припускаємо? — несміливо промовив я. — Іноді припускаємо. Ось, наприклад, папуги…

— Авжеж! — обурено перебив мене Леопольд. — Та кого ті папуги з їхнім мишачим мозком можуть здивувати! Вони ж лише повторюють почуте, не замислюючись над тим, що кажуть. А варто лишень заговорити коту, то люди поводяться так, немов диявола уздріли… Не всі, звісно, — визнав він, — але більшість.

— Їх можна зрозуміти, — відказав я мляво. — Адже далеко не на кожнім кроці людям трапляються такі, без перебільшення, видатні коти.

— Однак, — правив своєї Леопольд, — це не підстава, щоб спрямовувати машину в найближчий стовп.

Останні слова змусили мене підхопитися.

— То це через тебе?! — вражено вигукнув я.

Леопольд теж підвівся, вигнувся дугою й засичав.

— Вони самі винні, — пояснив він несподівано лагідним тоном. — Навіщо було мене викрадати.

Я трохи розслабився і знову приліг.

— То вони тебе викрали?

— Атож. Невже ти міг подумати, що такі гидкі пики мали на мене якесь право? — Леопольд розлігся у кріслі. Ліве око він заплющив, а правим незмигно втупився у мене. — Щастя, що перед тим вони кинули мене на заднє сидіння.

— Тобі й справді пощастило, — сказав я, пильніше пригледівшись до кота. — Жодної подряпини.

— Ми, коти, взагалі, дуже живучі, — самовдоволено мовив Леопольд. — А я особливо.

— І як це сталося? — поцікавився я.

— Повір, я цього не хотів. Зазвичай я не розмовляю з незнайомими, мій колишній пан неодноразово попереджав, що це може зле скінчитися. Я б і до тебе не заговорив, якби ти здогадався нагодувати мене.

Я полегшено зітхнув:

— Добре, що не здогадався.

Леопольд розплющив ліве око й здивовано блимнув обома очима.

— Це ж чому?

— Бо тоді б я не дізнався, що ти розмовляєш, — від цієї думки я здригнувся. — Уяви лишень: я пройшов би повз таке надзвичайне, цікаве, захопливе і, зрештою, неймовірне явище. Кіт, що розмовляє, — це сила! Я вважаю нашу зустріч другою найвизначнішою подією в моєму житті.

— Мр-р, — обізвався Леопольд; це він так хмикав. — А яка була перша?

— Моє народження, певна річ.

— Авжеж, звісно, — погодився кіт. — Бачу, ти людина широких поглядів, не те що ті типи в авто. Я відразу збагнув, що вони люди вкрай обмежені і з ними куті не звариш. Слово честі, я збирався тримати язика за зубами і чкурнути за першої-ліпшої нагоди, пошивши їх у дурні. Та коли вони завели мову про те, за скільки мене можна продати, я просто не міг змовчати і висловив рішучий протест. Мабуть, усе-таки перегнув палку і наговорив цим ворюгам зайвого…

— Не ворюгам, а крадіям, Леопольде, — поправив я.

— Гаразд, гаразд, крадіям. Хоча, як на мене, невелика різниця. Інна теж прискіпується до кожної моєї обмовки, а у самої знай прохоплюються польські слівця. Правду кажучи, мені вже набридли всі ці зауваження.

— Ну, добре, більше не буду, — сказав я. — Повернімося до твоїх викрадачів. Отже, ти висловив їм рішучий протест. Що було далі?

— Вони ніби подуріли. Той, що сидів поруч з водієм, намагався відчинити дверцята, певно, щоб на ходу вискочити з машини. Йому це не вдалося, щось там заклинило, і тоді цей телепень ухопився за кермо. А пришелепуватий водій, замість загальмувати, ще дужче натиснув на газ. І врізався в стовп… Мені шкода, що так сталося. Справді шкода, — закінчив свою коротку оповідь Леопольд.

— Таке життя, — з зітханням констатував я. Мені зробилося сумно від думки про те, що двоє людей, хай і не найкращих представників роду людського, так жорстоко поплатилися за викрадення кота, хай і незвичайного. Бачачи, що Леопольд теж зажурився, я поспішив утішити його:

— Ти ні в чому не винен, котику. Твої викрадачі самі напросилися. Вони постраждали через власну дурість, і тільки через неї.

— Omnium malorum stultitia est mater,[1] — вагомо додав Леопольд.

Я миттю забув про всі свої сумні думки і від захвату ладен був пуститися в танок. Зустріти кота, який не лише розмовляє по-людському, а ще й при нагоді ввертає фрази мовою Ціцерона, — про це я мріяв усе життя!…

— То ти знаєш і латину? — спитав я, захоплено дивлячись на Леопольда.

— Та ні, — чесно сказав кіт. — Це не можна назвати знанням. Близько сотні найуживаніших слів, кілька десятків прислів’їв та приказок — ось і все.

— Теж непогано, — зауважив я. — А звідки ти цього навчився?

— Чув, як говорить Метр, і запам’ятав. Він дуже полюбляв латинські вислови і часто вживав їх у розмовах.

— Метр, це хто?

— Мій колишній пан, — відповів Леопольд.

В його голосі виразно забринів смуток. Я відразу збагнув, у чім річ, і співчутливо спитав:

— Він помер?

— Так.

Зрозуміло, що колишній господар Леопольда, від якого розумник-кіт нахапався латинських висловів, неабияк зацікавив мене.

— А ким він був?

— Науковцем. Професором.

— Десь викладав?

— Ні. Він був дуже старий і… як то кажуть, хай їм біс?… У запасі?… У відставці?… Словом, на пенсії. Щоправда, він мав одного учня… — Тут Леопольд осікся. — Слухай-но, Владиславе, давай про щось інше. Мені боляче згадувати Метра.

— А чому?

Леопольд завовтузився в кріслі, очі зробилися каламутні.

— Розумієш, він був дуже прив’язаний до мене. Може тому, що не мав нікого з рідних. Він любив мене, як сина. Я теж любив його… і став причиною його смерті. А все через мій злощасний язик…

З подальшої вельми плутаної розповіді Леопольда я дізнався, що два місяці тому професора (або Метра, як називав його кіт) убили, коли вони разом обідали в ресторані. Це сталося після того, як Леопольда охопив грайливий настрій, і він зробив офіціантці кілька зауважень з приводу меню та її куцої спіднички. Злякана дівчина зомліла й гепнулась на підлогу, а якийсь нервовий пан за сусіднім столиком умить вихопив пістолета й затіяв стрілянину. Стріляв він, власне, в кота, проте вцілив у професора.

В тому, що Метр загинув, Леопольд не мав жодного сумніву. Він на власні очі бачив, як перша ж куля знесла професорові верхню частину голови. Охоплений жахом, кіт стрімголов вибіг з ресторану, а нервовий пан стріляв йому навздогін, аж поки не скінчились патрони.

Далі спогади кота уривались, очевидячки, в нього стався провал у пам’яті. Він отямився вже в зовсім незнайомій місцевості, десь у передмісті. Цілісіньку ніч і половину наступного дня Леопольд безцільно блукав чужими вулицями — змерзлий, промоклий до кісток, брудний та голодний. Нарешті, зовсім знесилений, він сховався в під’їзді одного з будинків. Саме там мешкала Інна. Повертаючись додому, вона підібрала його, принесла до себе в квартиру, викупала в теплій воді, нагодувала. Леопольдові ніде було подітися, і він лишився жити в неї.

Щойно мова зайшла про Інну, голос кота пом’якшав, погляд став лагідним і спокійним. Він перестав їжачитися, раз по раз затинатися і знову згорнувся клубочком.

Я теж розслабився, розімлів і, поволі засинаючи, з насолодою дослухався до Леопольдових похвал: яка Інна добра, чуйна та лагідна, яка вона розумна й начитана… Це була одна з найкращих колискових, що їх я чув за своє життя.

— Вона дуже здивувалася, дізнавшись, що ти розмовляєш? — запитав я.

— Не дуже. Упродовж першого тижня я не наважувався заговорити — боявся, що вона злякається й прожене мене. Аж це одного дня Інна сказала: „Ти такий тямущий, котику, такий розумник! Шкода, що ми не можемо побалакати“. От тоді я й відповів їй, що вона помиляється. Інна так зраділа!

— Твоя Інна справжнє диво!

— Ясна річ, — підтвердив Леопольд.

— А скільки їй років? — цілком природно поцікавився я.

— Влітку буде дев’ятнадцять. Вона дуже молоденька дівчина.

— Блондинка чи брюнетка?

— Натуральна блондинка. У неї чудове біляве волосся і красиві сині очі.

— То ти й кольори розрізняєш?

— Звісно. Я ж не каліка. А що?

— Розумієш, котику, — промовив я, з останніх сил борсаючись в обіймах сну, — загальновідомо, що всі коти дальтоніки. Принаймі так стверджують учені.

— Пхе, дурниці! Ті вчені нічого не тямлять у котах.

— Що правда, то правда, — промимрив я, все глибше поринаючи у вир забуття. — Анічогісінько вони не тямлять ні в котах, ні в їхніх хазяйках… До речі, Інна гарна?

— Напрочуд гарна, — впевнено відповів Леопольд. — Вона найгарніша дівчина в усьому світі. Коли побачиш її, то неодмінно закохаєшся.

— А знаєш, котику, я вже закохуюся в твою Інну, — замріяно промовив я і тієї ж таки миті заснув, забувши вимкнути світло.

А вночі мені наснилося, ніби я прокинувся, а Леопольд розучився говорити. Що я тільки з ним не робив — і за хвоста смикав, і навколішки благав, — а він ні пари з уст. Нарешті я зрозумів, що ніякої розмови між нами не було, що вона мені лише наснилася, і в розпачі прокинувся…

Друге пробудження було ще гіршим. У квартирі я був сам-самісінький. Я довго шукав Леопольда, аж поки не збагнув, що ніякого кота, балакучого чи безсловесного, взагалі не існувало, що це був лише сон. Зробивши таке відкриття, я взяв та й з горя повісився… Тоді прокинувся втретє — уже насправді.

Було пів на восьму ранку. Я розплющив очі й відразу ж побачив Леопольда, що сидів на краєчку канапи біля моїх ніг.

— Доброго ранку, Владиславе, — ґречно привітався він.

— Привіт, котику, — сказав я й полегшено зітхнув. Моторошний холод у моїх грудях заступила приємна теплінь. Після всіх тих нічних кошмарів я відчув себе безмежно щасливою людиною. — Знаєш, життя — чудова річ.

— Ще б пак, — погодився кіт, потершись боком об мою ногу.

Я підвівся й почухав його за вухом. Він задоволено замуркотів.

— Це було б дуже прикро, — відповів я вголос на свої думки.

— Ти про що?

Я коротко переказав йому свій сон.

— Ти, бачу, дуже вразливий, — зауважив Леопольд, коли я скінчив. — А втім, годі базікати, я їсти хочу.

Я скинув з себе легке махрове покривало, встав з канапи і вступив ногами в кімнатні капці.

— Гаразд, зараз поснідаємо. Тільки спершу я прийму душ і поголюся. Це недовго. Зачекаєш?

— Зачекаю, мені не звикати. Інна теж щоранку приймає душ. Щоправда, їй не треба голитися.

— Щастить же людям, — заздрісно промовив я.

За півгодини, поснідавши, ми повернулися до кімнати. Влаштувавшись у кріслі, я сьорбав каву й курив, а кіт сидів на канапі, мовчки дивився на мене, чекаючи, коли ж це я заговорю про його біду.

А я все мовчав, тільки знай собі зітхав. Зрештою, Леопольд не витримав:

— Ти аж на виду змінився, Владиславе. Що тебе гризе?

Я вже вкотре зітхнув.

— Щиро кажучи, друже, мені не хочеться шукати твою Інну.

— З якого це дива?

— Бо вона забере тебе. Адже так?

— Певна річ, — ствердив кіт. — Інна моя пані. До того ж вона любить мене.

— Але й мені ти припав до душі. І я не хочу, щоб ти зник з мого життя.

Леопольд здивовано нявкнув:

— А чому це я маю зникати з твого життя? Потоваришуй з Інною — зараз весна, друга в неї ще нема, — і зникну не я, а всі твої проблеми. Цим ти вб’єш зразу двох собак… чи то пак, двох зайців — і подругу собі знайдеш, і я лишуся з тобою. Чи, може, у тебе вже є подруга?

Я енерґійно скуйовдив чуприну.

— Нікого в мене немає, але… Це тільки легко сказати — потоваришуй. А насправді… У нас, людей, усе не так просто.

— Атож, — підхопив кіт. — У вас, людей, купа всіляких безглуздих умовностей. А Інна взагалі в цьому дивна. Хлопці довкола неї так і в’ються, та вона зовсім не звертає на них уваги. Все чекає свого принца на білому коні — це так Наталка сказала, її подруга. А ще вона сказала, що в принців вірять лише дурненькі незаймані дівчатка, які не хочуть спускатися з небес на грішну землю… Ох, Інна тоді розсердилася! Стала така горда й велична, мов королева! — і відповіла: „Хай і дурна, та я однаково вірю. І чекаю. І далі чекатиму!“

Я встав з крісла й підійшов до дзеркала. Звідти на мене дивився худорлявий хлопець двадцяти чотирьох років, зросту вище середнього, темний шатен із сірими очима, зовні нічим не примітний, а якщо вже зовсім відверто, то негарний…

— Я не принц. Навіть не схожий на нього.

— Щоб бути принцом Датським, — глибокодумно прорік Леопольд, — треба народитися сином датського короля.

— Принц — це в переносному розумінні, — пояснив я. — Образно.

Кіт чмихнув.

— Красно дякую! — саркастично сказав він. — Просвітив!

Наступні кілька хвилин ми мовчали, думаючи кожен про своє — як згодом виявилося, про одне й те саме. Врешті, Леопольд заговорив:

— Ти неодмінно сподобаєшся Інні. Про це можеш не турбуватися.

— Га?! — Я саме прикурював другу сигарету і замалим не впустив її собі на коліна.

— Ти їй сподобаєшся, — повторив кіт.

— Он як? І звідки така певність?

— Бо я добре знаю вас обох. Ви ніби створені одне для одного.

Я поклав сигарету в попільничку й недовірливо поглянув на кота, підозрюючи, що він кепкує з мене.

— Ти добре мене знаєш? — перепитав, наголошуючи на кожнім слові. — Але ж ми тільки вчора познайомилися. Одного вечора замало, аби добре пізнати людину.

— Для мене досить, — не поступався Леопольд. — У нас, котів, дуже тонке чуття на людей. А в мене — особливо… Гадаєш, я навмання пішов саме за тобою, а не за кимсь іншим? — Він зробив коротку, але виразну паузу. — Помиляєшся! Я відразу побачив, що ти саме той, хто мені потрібен. Уже тоді я знав, що на тебе можна покластися. А тепер точно знаю, що ви з Інною — два чоботи пара… чи два черевики… словом, обоє рябоє. І якщо ти не сподобаєшся Інні, я назву її дурепою. Просто в очі назву — і буду правий. Далебі, кращого друга, ніж ти, їй годі шукати.

Що не кажіть, друзі, але я певен: для будь-якого чоловіка такі слова, хай навіть мовлені котом, — що та райська музика. Я аж зашарівся від задоволення, і лише для годиться промимрив:

— Забагато на себе береш… — хоча в душі цілком поділяв думку кота.

— Скільки хочу, стільки й беру, — огризнувся Леопольд. — Лицемір бездарний! Коли хочеш, щоб тобі вірили, то спершу навчись прикидатися, а вже потім вдавай із себе скромника. Втім, мене однаково не надуриш — по очах бачу, що ти згоден зі мною.

Я збентежено потупив свої зрадливі очі.

— Ну, припустимо…

— Не „припустимо“, а так воно і є, — наполягав кіт, відверто пишаючися своєю проникливістю.

— Гаразд, — поступився я. — Так воно і є.

— Це вже краще, — поважно кивнув Леопольд. — Не треба прибіднятися. Всі люди високої думки про себе, часом аж надто високої, але в твоєму випадку це відповідає дійсності. Ти справді чудовий хлопець, Інна відразу закохається в тебе. Ось побачиш.

Я зітхнув:

— Ну, що ж… Сподіваюсь, ти не помиляєшся, і ми з Інною сподобаємось одне одному — принаймні як брат та сестра. Це теж було б непогано. Я завжди хотів мати сестричку, але так склалося, що… Втім, облишмо ці балачки, зараз вони недоречні. Передусім треба розшукати твою Інну. Знаєш, де вона мешкає?

— Якби знав, сказав би: Владиславе, відвези мене туди й туди. Однак я не знаю.

— Може, якісь назви згадаєш?

— Ні, — після недовгих роздумів відповів кіт. — Анічогісінько. Читати не вмію, а з розмов… ні, не пам’ятаю — людською мовою, маю на увазі, бо по-котячому я знаю, але тобі наша ґеоґрафія нічим не зарадить… Це ж треба! — розпачливо вигукнув він. — Два місяці прожив у Інни, і жодного разу не спало на думку поцікавитися, де я живу.

— Ну, а особливі прикмети? Магазини, кінотеатри тощо.

Та все марно — нічого певного кіт сказати не міг.

— Інна десь працює чи навчається? — з останньою надією запитав я.

— Навчається в університеті.

— В якому?

— Як це в якому? Хіба він не один?

— На жаль, ні. Останнім часом у Києві розплодилось багацько всіляких університетів. Хоча… — Тут у мене виникла одна ідея. — Інна ніколи не називала його „універом“?

— Вона завжди так каже. „Йду в універ“, „щойно з універа“, „сьогодні в універі“ і так далі.

— Вже легше, — зрадів я. — Певне, це справжній університет.

— А що, решта несправжні?

— Звісно, ні. Адже, за самим визначенням, університет мусить бути універсальним навчальним закладом. У справжньому університеті можуть навчатися всі — фізики та філолоґи, хіміки та психолоґи…

— Атож! — перебив мене Леопольд. — Інна фізик. Вона навчається на фізфаці.

— Та що ти кажеш?! — вражено вигукнув я.

— А що таке? — спитав кіт, здивований моєю бурхливою реакцією.

— Річ у тім, — почав я пояснювати, — що я теж навчався на фізфаці, позаторік закінчив.

— А Інна позаторік тільки вступила, — сказав Леопольд. — Оце так збіг!

Отож, не гаючи часу, я заквапився в університет. Леопольда збирався лишити у квартирі, але той затявся й уперто наполягав, щоб узяти його з собою. Зрештою, я поступився, але за умови, що дорогою і в університеті він буде німий як риба. Кіт урочисто присягнув мовчати.

На щастя, Леопольд знав Іннине прізвище, отож у деканаті фізичного факультету я швидко з’ясував, що Інна навчається на другому курсі і зараз у її ґрупи семінар з електродинаміки.

Проте на цьому наше везіння скінчилося. Інни на семінарі не було. Я поговорив з її однокурсницями, і ті запевнили, що сьогодні вона взагалі не прийде. Виявляється, Інна була така розумниця, що спромоглася заздалегідь скласти кілька іспитів та заліків, і в суботу (а була якраз субота) у неї випадав додатковий вихідний.

До того ж, як на зло, єдиної подруги Інни, що знала її адресу й телефон, тієї самої Наталі, про яку вже згадував Леопольд, зараз не було в місті, вона мала повернутись лише завтра зранку. Інші дівчата знали тільки те, що Інна мешкає десь на Лівому березі. Але там проживали понад мільйон людей. Я, між іншим, теж.

Отож на сьогодні пошуки скінчилися: дівчата могли зустрітися з Інною не раніше понеділка. Добре, хоч Наталя мешкала в гуртожитку — я лишив для неї записку зі своєю адресою і проханням негайно після повернення зателефонувати Інні й переказати, що її кіт у мене. Наразі це було все, що я міг зробити.

З університету я вийшов не в найкращому гуморі, але й не дуже пригнічений. З одного боку, шкодував, що знайомство з Інною відкладається, а з другого — мене тішила думка, що принаймні до завтра кіт залишається в мене.

Поблизу нікого не було, тож я дозволив собі звернутися до Леопольда:

— А знаєш, котику, я так боявся, що ти надумаєш поговорити з дівчатами.

— А я боявся, — з відвертим сарказмом промовив кіт, — що вони перші заговорять до мене.

Тримаючи кота на руках, я неквапно йшов від корпусу фізичного факультету в напрямку Виставки.

— Ба! Звідки ж їм знати, що ти розмовляєш?

— Ха! Та ти ж сам їм сказав!

Раптом я спіткнувся на рівному місці й мало не впав.

— Господи! Але ж я й дурний!

— Ще б пак! — підтвердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: „Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут вчився…“ Тьху на тебе!

Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невеличку площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. І нарешті збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, тому й не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий…

— Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що казав. Усі мої думки були зайняті тобою — тільки б ти мовчав.

— От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.

Дідуган пильно придивився до нас, зажурено похитав головою, підійшов і сів поруч.

— Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти…

— Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто ігноруючи присутність діда.

— Либонь, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.

— А навіщо?

— Аби дізнатись її адресу чи номер телефону.

— Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?

— Цілком можливо. — І я важко зітхнув.

— То що ж будемо робити? — запитав кіт. — Повернемося?

— І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж однаково не повірять!

— Не повірять, це точно, — втрутився дідуган. — Я теж не вірю. Це мені тільки ввижається, що кіт розмовляє.

— Коли ввижається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?

— Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, то післязавтра вже напевно.

— А що як забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?

— Тоді в понеділок ми знову прийдемо.

— У понеділок мене тут не буде, — категорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.

Леопольд заліз мені на коліна.

— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на старого. — Нічого нам тут засиджуватися.

Я взяв його на руки й підвівся.

— Що ж, ходімо.

— Arrivederci, amico,[2] — лагідно мовив Леопольд до діда. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, а й мову Петрарки.

— А бодай тебе, сволото, покорчило, — промимрив дідуган, обтираючи брудною хустинкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби…

За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Старий дивився нам услід тьмяними і спустошеними очима.

Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, ні водій, ні пасажири і гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотів.

А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, також з котом, точніше, як з’ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білою кішечкою. Я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.

Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і кішка жваво про щось муркотіли одне одному — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Словом, ідилія.

Однак ідилія тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав на вухо:

— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.

Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув у вічі. Його погляд був сповнений рішучості. Я збагнув — якщо відмовлю, котисько таки виконає свою погрозу; і, скорившись долі, повернувся до „того типа“, миршавенького чоловічка років сорока.

— Даруйте, добродію, — несміливо почав я, — чи не могли б ви… гм… це… продати свою кішку?

Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.

— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.

Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний.

Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:

— Ще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.

Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах з’явилися пожадливі вогники.

— Ця кішка рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.

А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.

— Ти що, чоловіче, блекоти об’ївся? — голосно вигукнув він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п’янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні як компенсацію за згайний час і можливі моральні збитки… ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.

Миршавий аж скам’янів. Лице його видовжилось, зблідло, вирячені очі налилися кров’ю й мало не повилазили з орбіт.

Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п’яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бік, ніби яхту при легкому бризі.

— До твого відома, люб’язний чоловіче, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п’яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, після смерті якої він привласнив, точніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив її, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!

Миршавий підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поряд із Леопольдом.

— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.

Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не робити нічого. Оскільки я не спромігся на якусь розумну (чи принаймні дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо промовив:

— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що мені було дуже приємно з тобою познайомитися.

— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.

Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері відчинилися.

— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.

Чоловічок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув світ за очі.

Водій, здавалося, тільки цього й чекав — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні, як і перше, панувала напружена тиша. Навіть ті, хто щойно ввійшов, принишкли, насторожені неприродною мовчанкою.

Позаяк поруч звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволені, тулились одне до одного.

— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.

Я кивнув:

— Чудово вас розумію… Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.

— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це тільки-но її побачив. Давно вже не зустрічав одноплемінників.

— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.

— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.

— То якої ж ти породи?

— Не знаю… Себто не пам’ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ані найменшого стосунку до сіамської.

— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?

— По-людському ні.

„Слава Богу!“ — подумав я і полегшено зітхнув.

На наступній зупинці тролейбус майже спорожнів. У салоні лишилося зо два десятки пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість стверджувала, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише хлопчак років п’яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно дістав потиличника від батька. „Не верзи дурниць!“ — сказав той.

Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв присутніх зневажливим поглядом.

— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?

У відповідь — мертва тиша.

— Та ну вас! Думайте що хочете, — буркнув Леопольд і повернувся до своєї кицьки-білявки.

— До речі, — обізвався я. — А як звуть твою подругу?

Кіт з хвильку роздумував.

— Нехай буде Лаура. Свого попереднього людського імені вона вимовити не може — не вміє, на жаль, розмовляти по-вашому. Хоча, скажу тобі, вельми інтеліґентна й тямуща кицька. — І він лагідно замуркотів до неї.

— Лаура — красиве ім’я, — схвально промовив я. — У тебе гарний смак, друже.

Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Як тільки двері відчинилися, присутні у салоні хором закричали:

— Кіт розмовляє! Тут кіт розмовляє!

Усі, хто стояв на зупинці, сахнулись і не захотіли приєднатися до нас. Вони, мабуть, подумали, що це спеціальний рейс для пацієнтів психіатричної лікарні, які виїхали на екскурсію містом. Те саме, з незначними варіаціями, відбувалося й на інших зупинках. Тут уже не залишався осторонь і водій — щоразу він умикав гучномовця і двічі повторював:

— Увага! До відома новоприбулих. У салоні є кіт. Будьте обережні — він розмовляє. Увага!…

І ті нечисленні новачки, які не злякалися попередження „Кіт розмовляє!“, зрештою таки змінювали своє рішення, бо подорожувати в товаристві божевільних пасажирів — іще так-сяк, а як і водій не сповна розуму, то це вже занадто.

Невдовзі до нас наблизилися двоє відчайдухів і заговорили з Леопольдом, намагаючись вивести його (а певніше, мене) на чисту воду. Я не втручався — хай їм грець! — мені зараз дуже хотілося чимшвидше опинитись у своїй квартирі. Мене аж замлоїло від того, наскільки обмежений світогляд у більшості людей, наскільки вбога їхня уява, яке інертне, зашкарубле мислення. Вони радше з глузду з’їдуть, аніж повірять у те, що звичайний кіт… ну, хай не зовсім звичайний, якоїсь рідкісної породи, та все ж кіт — і раптом розмовляє не гірше за людину. І навіть краще, ніж дехто з людей.

Таким-от робом ми доїхали до Московської площі. Водій пригальмував, пропускаючи транспорт, що йшов проспектом Науки, зацьковано озирнувся, узяв мікрофон і з надією нагадав:

— Наступна зупинка „Автовокзал“.

На превелику радість водія, я підвівся і взяв обох котів на руки.

— Пішли, Леопольде. Зараз виходимо.

Кіт подивився у вікно.

— А по-моєму, ми ще не приїхали.

— Певно, що ні, — сказав я. — Нам ще робити пересадку. На Русанівку тролейбуси не ходять.

— Чому не ходять? — обурився Леопольд. — Якого дідька ми маємо робити пересадку? Ми сіли, заплатили за проїзд… Це неподобство! Я поскаржуся в суд!

Зачувши слово „суд“, водій чомусь злякався. Він знову ввімкнув гучномовця і з якоюсь несамовитою рішучістю оголосив:

— Вагон прямує на Русанівку.

— Бажано без зупинок, — сказав кіт.

— З технічних причин зупинок не буде, — додав водій у мікрофон.

В салоні пролунали поодинокі, зрештою, несміливі протести. Леопольд видерся мені на плече і з лиховісними нотками в голосі запитав:

— Хто тут невдоволений таким мудрим рішенням?

Невдоволені принишкли.

— Отак краще. А ти, Владиславе, сідай. Бо ще впадеш і нас упустиш.

Скорившись долі, я сів.

— Поїхали, шефе, — хазяйським тоном розпорядився Леопольд. — Чого це ми повземо, як слимаки? Ану, наддайте ходу!

І водій наддав! Зненацька тролейбус рвонув з місця й помчав уперед з шаленою швидкістю.

— Агов! — вигукнув я. — Обережніше!

— Не бійся, хлопче, все під контролем, — упевнено відказав водій через гучномовця, однак його тон викликав у мене, як, власне, і в решти присутніх, глибокі й небезпідставні сумніви.

А втім, наші побоювання були марними. Водій виявився справжнім віртуозом автошляхів; у його особі вітчизняне кіно втратило безстрашного каскадера, а спорт — талановитого автогонщика, який міг би гідно представляти нашу країну в найпрестижніших змаганнях від ралі „Париж — Дакар“ до гонок „Формули-1“.

За оцінками очевидців, швидкість тролейбуса на прямих відрізках дороги сягала 250 км/г, а майже всі повороти (й тоді, коли обганяв інші машини) він робив на двох колесах.

На щастя, ніхто з пасажирів не постраждав. Ті, хто погодився дати свідчення, одностайно стверджували, що якась невидима сила надійно утримувала їх на сидіннях. Природу цієї сили з’ясувати не вдалося: коли тролейбус зупинився на перехресті Русанівської Набережної і бульвару Гоголя, — вона відразу зникла.

Водій відчинив двері й узявся за мікрофон.

— Русанівка, кінцева, — замогильним голосом повідомив він. — Вагон далі не йде.

Очманілі пасажири висипали на тротуар і позадирали догори голови. Я разом із Леопольдом і Лаурою вийшов услід за водієм через передні двері.

Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не шлося — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.

— Ну й чортівня! — вражено прошепотів я.

Водій опустився на тротуар і гірко заридав.

— Бідолашні діти, — почулось крізь сльози.

— Чиї? — машинально запитав я.

— Мої. Діти збожеволілого батька.

Аж це обізвався Леопольд:

— Далебі, шефе, я не розумію, чого ви так побиваєтеся…

Однак той не схотів вислухати його слів розради.

— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.

Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.

— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.

— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.

— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.

— Владиславе, — тихо мовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.

— Мені теж, котику.

— То даємо драпака?

— Гм… Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.

І ми драпонули — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, але ніхто з них за нами не погнався.

Уже в ліфті Леопольд запитав:

— А що такого дивного знайшли ті роззяви у тролейбусі?

Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ані найменшого враження.

— Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої аргументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися… чи то пак: запастися електроенерґією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?

— Тільки спочатку, — відповів я. — А тепер уже ні. Порівняно з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енерґія! Хе! Та що ми знаємо про ту енерґію? Анічогісінько…

Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й категорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав’язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд з розумінням поставився до мого бажання і разом з Лаурою подався гуляти на дах.

Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій — ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Очевидячки, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, — і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.

Отож я знову отримав доступ до інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за комп’ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати навіть не потикатися. Почуваючи себе винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всіляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.

Того дня Інна так і не прийшла. Як з’ясувалося, дівчата з її ґрупи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв’язатися.

Я ліг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж тішило, що в Інни (зі слів кота) біляве волосся і сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку блондинку…

Та, на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а прес-конференція Леопольда для світових інформаційних агенцій. Це був найстрахітливіший сон у моєму житті. Події на тій жахливій конференції розвивалися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента „CNN“ Леопольд взявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, обстоюючи позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом.

Було близько п’ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Втішало, правда, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. Порівняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.