Напередодні Армагедону (Олег Авраменко) читать бесплатно онлайн полную версию книги

Розділ 10 На порозі Вічності

Наступного дня вранці я прокинувся від того, що хтось легесенько шарпав мене за плече. Продерши заспані очі, побачив нашу служницю, яка не гаяла марно часу і вже будила Інну. Я подивився на годинника — було лише двадцять на дев’яту — і вже зібрався у ввічливій, але жорсткій формі висловити всю глибину свого незадоволення тим, що нас розбудили так рано, але Інна випередила мене:

— Що сталося, Ніколето? — спитала вона, солодко позіхнувши. — Сподіваюся, до нас не завітав мстивий син Женеса?

Не уловивши іронії, покоївка поспіхом зробила знак від навроки і цілком серйозно відповіла:

— На щастя, ні, мадам, Бог милував.

— То в чому ж річ?

— Нещодавно в Шато-Бокер прибув лицар Інквізиції з Лемоса. Він бажає якомога швидше зустрітися з вашими світлостями.

На цю звістку я замалим не вистрибнув з ліжка і лише останньої миті стримався, бо згадав, що на мені немає навіть мінімуму білизни.

— Ну, нарешті! — вимовив я з полегшенням. — Де він?

— Чекає на ваші світлості у вітальні.

— Гаразд, — сказала Інна і вибралася з ліжка, зовсім не соромлячись перед Ніколетою своєї наготи. — Скажи йому, що ми зараз вийдемо. Лише вдягнемось і трохи причепуримося. Хай зачекає ще кілька хвилин.

— Слухаю, мадам. — Служниця вклонилась і вийшла.

Тільки двері за нею зачинилися, я відкинув ковдру, сів і квапливо заходився вдягатися.

— Навіть не віриться, — схвильовано промовила Інна, натягуючи панчохи. Я помітив, що в неї тремтять руки. — Невже наші пригоди закінчилися?…

— Не думаю, — відповів я. — Гадаю, вони лише починаються. Але тепер принаймні ми будемо не самі.

Я хотів обмежитися суто домашнім вбранням — штанами, сорочкою та м’якими капцями. Однак Інна твердо вирішила з’явитися перед інквізитором у всій красі (ох, це жіноче кокетство!), отож і мені мимоволі довелося причепуритися; після деяких вагань я навіть причепив до пояса свого меча. В результаті, замість обіцяних Інною „кількох“ хвилин, інквізитор чекав нас не менше двадцяти. Коли ми нарешті вийшли зі спальні, він не сидів десь у кріслі, а нетерпляче міряв кроками вітальню.

Я зразу впізнав його з тих ментальних „картинок“, що їх показувала Інна ще на Ланс-Оелі, і вражено вигукнув:

— Регент!

Інна здивовано промовила:

— Пане Карой!

Ференц Карой, великий інквізитор та регент Імперії, вдягнений у темно-коричневий костюм без жодних прикрас і регалій, втомлено усміхнувся нам:

— Добридень, молоді люди. Радий знову бачити вас, Інно. — Відтак уважно подивився на мене. — А з вами, Владиславе, радий познайомитися.

— Я теж… е-е… монсеньйоре, — з заминкою відповів я, бо не знав, як належить звертатися до регента Імперії. Що не „сір“ і не „ваша величносте“, це точно, а щодо „ваша високосте“ мав деякі сумніви.

— Добре, що ви нас знайшли, професоре, — сказала Інна. Питання з титулом вона вирішила для себе просто: й далі зверталася до нього так, як на семінарах в університеті. — До речі, як ви нас знайшли?

— Я отримав повідомлення про вас.

— Від Рівала де Каердена?

— Ні, ще раніше. Наступного дня після вашого від’їзду Суальда, виконуючи інструкції Метра, розбила кришталеву кулю з телепатичним посланням для мене. А потім наші люди в Лемосі отримали звістку від Рівала. Коли мені повідомили про це, я намагався зв’язатися з ним, та він не озивався. — Регент важко зітхнув. — Рівал був моїм другом і учнем.

„Дивно, — зауважив я, подумки звертаючись до Інни. — А на вигляд Рівал здавався старшим за регента“.

Ми досі стояли посеред кімнати. Інна нарешті збагнула, що Ференц Карой не сідає через неї, і швиденько влаштувалась у зручному кріслі біля каміна. Я присунув стілець і сів поруч з дружиною, а регент улаштувався навпроти. Він витяг з бічної кишені пом’яту пачку сигарет і простягнув мені:

— За моєю інформацією, ви палите. Пригощайтеся.

Я подякував і взяв сигарету. Зазвичай я не палю до сніданку, однак ще рідше веду серйозні розмови без цигарки. А що нас чекала дуже серйозна розмова, годі було й сумніватися.

— І про що ж ішлося в посланні Метра? — поцікавилась Інна.

— Він доручив мені подбати про вас обох, — відповів регент. — Власне, Метр розраховував, що ви зможете покинути Ланс-Оелі не раніше, ніж за рік, та, видно, недооцінив вашого потенціалу.

— Нам допоміг Леопольд, — сказав я. — Ми лише скористалися закладеними в нього телепортаційними здібностями.

— Атож, знаю. Герцоґ Бокерський уже розповів вашу історію. Проте я хотів би почути її від вас, з усіма подробицями.

— Певна річ, — погодилася Інна. — Мабуть, слід почати з того, як я зустріла Леопольда… До речі, ви вже бачили його?

— Ще ні. Мені сказали, що на світанку Леопольд відбув із загоном пана Нікорана в ранковий дозор. Я звелів Іштванові розшукати його і привести до замку. — Регент замовк і закурив. — Іштван — це мій кіт, — пояснив він і відкинувся на спинку крісла. — Отже, молоді люди, я слухаю вас.

Ми заходилися розповідати про наші пригоди, починаючи з того моменту, як Інна підібрала в під’їзді свого будинку Леопольда. Говорила здебільшого моя дружина, у неї це краще виходило, а я лише час від часу дещо уточнював і вставляв свої коментарі.

Ференц Карой слухав уважно, не перебиваючи. Мовчав навіть тоді, коли Інна навмисне робила паузу в очікуванні якогось зауваження з його боку. Вочевидь, він вирішив дати нам виговоритися, а всі питання та роз’яснення лишив на потім.

І тільки, коли мова зайшла про зупинений нами Прорив, і я знову висловив припущення, що нам хтось допомагав (хоча б і той самий „останній з прийшлих“, про якого згадував Рівал де Каерден), регент заперечно похитав головою і промовив:

— Не думаю, що ви потребували чиєїсь допомоги. Хоч ви ще й погано контролюєте свою могутність, та у вас її досить, щоб самотужки зупинити ґлобальний Прорив.

— То він був таки ґлобальний? — запитав я.

— Так. І судячи з того, що я бачив дорогою сюди, дуже потужний. Можна без перебільшення сказати: Аґрісу пощастило, що ви опинилися в потрібний час у потрібному місці.

А я подумав, що, швидше, навпаки — Аґрісу дуже не пощастило, що ми опинилися саме тут. Як і перше, я вважав, що Прорив почався через нас. Інна цілком поділяла мою думку.

— І щодо прихованих здібностей Леопольда ви також помиляєтеся, — тим часом продовжував регент. — Бувають, звісно, коти зі слабким чаклунським даром, як мій Іштван, але ваш Леопольд до них не належить. Я знав його ще кошеням і певен, що він — звичайнісінький кіт… Чи то пак, звичайнісінький кіт-перевертень.

— Справді? — недовірливо промовила Інна. — А як же ті штучки, що він виробляв?

— Поза будь-яким сумнівом, він використовував для своїх вибриків вашу латентну силу. Я гадаю, що Метр вклав у підсвідомість Леопольда певну кількість маґічних прийомів (завважте: саме прийомів, а не здібностей!), і кіт поступово передавав їх вам. Наприклад, під час сутички з Женесом. Тоді вам здавалося, що знання приходило до вас інтуїтивно, немов би саме собою — та насправді ви отримували його від Леопольда. Так само було, коли ви зупиняли Прорив. А щодо могутності, то, повторюю, у вас її досить.

— Але навіщо Метр улаштував цей балаган з котом? Чи це звичайна практика підготовки чаклунів?

Регент хмикнув:

— Аж ніяк не звичайна. Щиро кажучи, я й сам гублюся у здогадах. Хотілося б знати, що це за… — тут він осікся і поглянув на двері. — Ну от, про вовка промовка.

Наступної миті за дверима почулося нявчання. Ференц Карой клацнув пальцями, двері розчинилися, і до кімнати забіг Леопольд. За ним поважно ступав великий чорний котисько з білим животом і білими „шкарпетками“ на всіх чотирьох лапах.

— Доброго ранку, Інно, Владиславе, — привітався з нами Леопольд. — Здоровенькі були, Ференце. Давно ми не бачилися. Як ся маєте?

— Дякую, все гаразд, — з усмішкою відповів регент.

А чорний кіт підійшов до нас ближче і надзвичайно ввічливо промовив:

— Моє шанування, мілорде, міледі. Дозвольте представитися: мене звуть Іштван, я головний кіт-перевертень Інквізиції.

— Приємно з тобою познайомитися, Іштване, — за нас обох відповіла Інна.

— Ференце, ви вже чули, що тут коїлося? — швидко заговорив Леопольд. — Мене, Інну та Владислава хотіли вбити, і не раз, та ми…

— Спати! — наказав йому регент.

Леопольд замовк на півслові, гепнувся боком на килимок перед каміном і справді заснув.

Іштван розгублено подивився на нерухомого товариша, потім перевів погляд на регента:

— Що з Леопольдом? — вимогливо спитав він.

— Спить, — коротко відповів Ференц Карой.

— Але ж він не хотів спати…

— Тепер захотів.

— Ага! Знову твої коники! — в голосі Іштвана виразно забриніли осудливі нотки. — Ніяк не вгамуєшся. А ми з Леопольдом збиралися полювати на горобців…

— Вибач, друже, — розвів руками регент. — Доведеться зачекати. Сходи-но ліпше на кухню і скажи, щоб тебе нагодували.

Всупереч моїм очікуванням, Іштван не сперечався, а слухняно вийшов з кімнати. Двері за ним відразу зачинилися.

Ференц Карой неквапно запалив третю поспіль сигарету і спрямував замислений погляд на Леопольда.

— Знаєте, що найдивніше в усій цій історії? — спроквола промовив він. Оскільки питання було явно риторичне, ми з Інною нічого не сказали, навіть не запитали „що?“, а мовчки чекали. — Найдивніше, — після паузи продовжив регент, — що в своєму посланні Метр жодним словом не обмовився про Леопольда.

Особисто мені це не здавалося дивним. Інні також. На наш погляд, у цій історії були й куди загадковіші моменти. І ми жадали роз’яснень.

— Перепрошую, професоре, — несміливо озвалась Інна. — Оте наше знайомство в університеті… адже воно не випадкове? Ви опинилися на Основі — і не просто на Основі, а в Києві, — через мене?

Регент усміхнувся:

— Ні, Інно. Гадаю, це просто збіг обставин. За давно заведеним розпорядком, у Нічиї Літа на Основі постійно несе вахту легіон інквізиторів, охороняючи її від проникнення нечисті з прилеглих Граней. Посаду начальника вахти почергово обіймають вищі керівники Інквізиції, а минулого року якраз і була моя черга. Взагалі, охорона Основи, хоч і відповідальна, але доволі нудна справа. Тому я вирішив у вільний час викладати — є в мене така слабинка, люблю, знаєте, навчати молодь. Отак ми й зустрілися… Гм. Коли я вперше побачив вас, Інно, то був украй вражений. Як я вже казав, ви володієте надзвичайно потужним чаклунським даром. Причому „потужним“ — ще слабо сказано. Такий дар, як у вас, в середньому з’являється лише раз на сторіччя.

Інна аж зашарілася від задоволення, а я кинув на неї трохи заздрісний погляд. Помітивши це, регент з поблажливою усмішкою уточнив:

— Мої слова такою ж мірою стосуються і вас, Владиславе. Ваш дар нічим не поступається Інниному. В цьому плані двадцяте сторіччя виявилося багатим на врожай — окрім вас, воно дало світові ще чотирьох чаклунів з таким потужним даром.

— І один із них ви? — запитав я, анітрохи не сумніваючись у ствердній відповіді.

— Ні. Я також „подарунок сторіччя“, але не двадцятого, а вісімнадцятого. Чаклуни з пробудженим даром живуть значно довше звичайних людей, і що вони могутніші, то повільніше старіють… Утім, я не стверджуватиму, що довголіття — однозначно позитивний дарунок долі. У кожної медалі є й зворотний бік. Ось коли доживете до моїх літ… — Так і не скінчивши своєї думки, Ференц Карой підвівся з крісла, переступив через Леопольда і повільно пройшовся кімнатою. — Що ж ти замислив, старий? — промовив він, дивлячись у стелю, певніше, не в саму стелю, а крізь неї кудись угору. — Що ти утнув цього разу? Ти завше був великим режисером, за свого земного життя ти маніпулював людьми, мов маріонетками… То невже збираєшся смикати за ниточки і з небес?

Ми з Інною розгублено дивилися на нього. Регент повернувся до свого крісла і сів. У нього був вигляд смертельно стомленої людини.

— А знаєте, Інно, — нарешті заговорив він. — Тепер я починаю схилятися до думки, що наша з вами зустріч зовсім не випадкова.

— Я теж вважаю, що тут не все чисто, — зауважила моя дружина. — Адже ви могли обрати для своєї викладацької діяльності якесь інше місто, іншу країну. В Києві, звісно, непоганий університет, проте не можна сказати, що він аж надто престижний. Ви могли знайти і значно…

— Не в тім річ, — перебив її регент. — Якраз у цьому нічого дивного немає. Я просто скористався з того, що було напохваті. З 1986-го року, тобто з часів Чорнобильського Прориву, земна штаб-квартира Інквізиції розміщується в Києві. Чорнобиль досі залишається найвразливішою точкою Основи. Мене насторожує інше. Зазвичай ґрафік річних вахт на Основі складає Вища Рада Інквізиції, а потім передає його на затвердження верховному королю. Однак на поточне десятиріччя його повністю склав сам Метр… гм, мушу визнати, тоді я сприйняв це як належне, хоча випадок був безпрецедентний. Далі. Познайомившися з вами, я нікому не повідомив про свою знахідку — за винятком Метра, певна річ. На тій лекції, коли ви бачили його, він був присутній через вас.

— Хотів подивитися на мене?

— Атож. І само по собі це нормально — такий рідкісний дар заслуговував на увагу з боку Великого. А після лекції Метр сказав, що вам треба дати спокій років на п’ять-шість, мовляв, ви ще не дозріли для пробудження дару.

— Ага…

— І уявіть собі, я беззастережно повірив йому. Відтоді я вже не цікавився вами і зовсім не здивувався, коли ви перестали ходити на мої лекції. Ба навіть майже забув про ваше існування.

— А я уникала зустрічей з вами, — зізналася Інна. — Не знаю чому… Втім, тепер здогадуюсь. Але не розумію — навіщо.

Ференц Карой знизав плечима:

— Я теж не розумію. Хоча, можливо, Метр збирався сам узятися за ваше навчання. Можливо навіть, у майбутньому хотів передати вам свою частку Вселенського Духу…

На ці слова я зіщулився. Інна здригнулась. А регент понуро кивнув:

— Чудово вас розумію, молоді люди. Скажу відверто: коли Метр пішов з земного життя, так і не передавши мені своєї частки Духу, у мене наче гора з плечей упала. Я людина, і не хочу втрачати своєї людськості. Власне, як і ви, як і решта людей. Напевно, Метр збагнув це, відмовився від своїх планів і пішов у Безмежність… От тоді й почав діяти кіт. Він розшукав вас, Інно, потім вас, Владиславе, м’яко пробудив ваш дар, після чого переніс обох на Ланс-Оелі, в замкнений світ Контр-Основи, куди шлях для нечисті перекритий. У принципі, Ланс-Оелі ідеальне місце для навчання чаклунів-початківців у Нічиї Літа, я вже давно накинув на нього оком, а років п’ятнадцять тому запропонував на розгляд Вищої Ради план облаштування там підготовчого центру. Одначе Метр наклав на нього своє вето і наказав мені ні в якому разі не чіпати Контр-Основи. Вочевидь, він уже тоді плекав стосовно вас певні плани… Але навіщо? І чому в посланні нема жодної згадки про Леопольда. Це дуже схоже на натяк: зверни особливу увагу на кота. Це цілком у репертуарі Метра.

— Якось ми пробували зазирнути в підсвідомість Леопольда, — зауважив я. — Але нічого не з’ясували. Натомість потрапили на Ланс-Оелі. То, може, ви його оглянете?

— Саме це я й маю намір зробити, — відповів регент і, нахилившись, погладив кота. — Його сон уже нормалізувався. Гадаю, можна починати.

— Наша допомога вам не потрібна? — з готовністю озвалася Інна.

— Ні, все гаразд. Просто мовчіть і не втручайтеся.

Ференц Карой відкинувся на спинку крісла, заплющив очі й розслабився. Близько хвилини нічого не відбувалося, аж раптом регент здригнувся, немов його вдарило струмом, і розплющив очі.

— Чорт! — розгублено вилаявся він. — Що ж це таке?…

Леопольд підвівся, сів на задні лапи і зміряв нас пронизливим поглядом, від якого кров у жилах похолола.

То був погляд не кота.

То був погляд людини…

Ні, не людини!…

То був погляд Великого!

У цьому погляді відчувалася безодня сторіч, неосяжність Всесвіту, безмежна мудрість Вищого Розуму, крижаний холод Абсолютного Добра…

— Метре!!! — вражено зойкнув регент.

Зелені очиська вп’ялись у нього, і водночас на нас насунула така потужна телепатична хвиля, що мені аж в очах потьмарилося.

„Навіщо ти розбудив мене, Ференце?“

„Метре… — (Ні Великий, ні його учень не крилися від нас зі своїми думками. Метрові, мабуть, було однаково, чує їх хтось, чи ні, а регент був надто розгублений і приголомшений, щоб контролювати свої думки.) — Хіба ж я знав, Метре…“

„Ти мусив здогадатися, нікчемо! Я був певен, що ти здогадаєшся. Ти завжди був обережний і поміркований, систематичність та зваженість були твоїми найвизначнішими рисами. Я й гадки не мав, що замість досконалого вивчення свідомості кота і поступового проникнення в його підсвідомість, ти ґвалтовно поткнешся в самі її глибини“.

„Даруйте, Метре, — винувато відповів регент. — Я вчинив необачно. Я дуже стомився…“

„Ага, ти стомився! Та ти просто отупів! Якби в тебе лишилося хоча б трохи розуму, ти б неодмінно здогадався, що торік я навмисне познайомив тебе з нею. — (Останнє слово супроводжувалося „картинкою“: Інна в університетській аудиторії.) — Ти б уторопав, навіщо я влаштував їхню зустріч. — (Знову „картинка“: тепер ми з Інною вдвох.) — Ти б зрозумів, що це за моїм наказом Леопольд переправив їх на Ланс-Оелі“.

„Я зрозумів це, Метре. Але навіщо…“

„Ти ще питаєш навіщо! Хіба це не очевидно? Адже я не випадково залишив у фальшивих спогадах кота згадку про тебе. Я ж призначав їх тобі! Ти — єдиний, хто міг би дати їм раду. — (Чергова „картинка“: ми, оточені сяйливим ореолом, що, вочевидь, символізувало нашу маґічну силу.) — Ти міг би довести до кінця мій задум“.

„Який задум?“

„Тягар влади геть висушив твої куці мізки, Ференце! Зустрівшися з блоком у верхніх шарах Леопольдової підсвідомості, ти мусив би зупинитись і обережно зняти цей блок — тоді б ти про все дізнався. А тепер… Зараз я відкритий для тебе. Зазирни в мене, там ти побачиш усе“.

За мить регентові очі округлилися.

„О Господи! Метре, чому ви не звірилися мені раніше?“

„Бо знав, що на першому етапі ти не втримаєшся від спокуси прискорити хід подій. Адже так?“

„Ваша правда“, — неохоче погодився регент.

„До того ж, я не був певен в успіхові, — вів далі Метр. — Шанс на вдалу реалізацію мого задуму був мізерно малий. І я не хотів марно обнадіювати тебе, поки мій прогноз не справдиться“.

„А він справдився?“

„Невже ти не бачиш? Подивися на них! — (Ще одна „картинка“: ми з Інною стоїмо, міцно обнявшись.) — Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися. Ще кілька років, лише кілька років — і все було б гаразд“.

„То, може, вам варто повернутися до людей? — несміливо запропонував регент. — І самому продовжити їхнє навчання“.

„І ще кілька років осоружного існування у бридкій, нікчемній людській подобі! Ще кілька років щохвилинного, щосекундного Поклику Безмежності, якої мені, зрештою, ніколи не бачити. Це понад мої сили, я цього не витримаю. Бачу, ти так і не збагнув, Ференце, нащо я забувся в підсвідомості кота, чому сам не взявся навчати їх… Поки моє рішення не було остаточним, я ще тримався, втішаючи себе, що будь-якої миті можу передумати. Та коли підійшов упритул до здійснення свого наміру, Поклик став неподоланний, мене буквально виривало з тіла. Ні, твоя пропозиція неприйнятна. Та й пізно вже — бо вони вже знають про мене. Ти все зіпсував, йолопе!“

„Метре, я… я ніколи собі цього не пробачу“.

„Знаю, Ференце, знаю. Ти дурний, але совісний. Проте я звільню тебе від необхідності вигадувати для себе покарання. Перш ніж залишити земний світ, я сам тебе покараю“.

„Отже, ви все вирішили? — понуро запитав регент. — Ви покидаєте нас?“

„Так, я покидаю вас — але не весь. Я йду від вас — але не до Отця свого, а в небуття“.

„Метре! — злякано гукнув регент. — Невже ви наважитеся…“

„Я вже наважився. Зазирни в мене, Ференце, я відкритий для тебе. Там побачиш, яку долю я приготував особисто тобі“.

Мені було моторошно дивитися на кота, що був утіленням Великого. Тому я не зводив очей з регента і раптом побачив, як його зіниці розширилися на всю райдужну оболонку а в очах застиг страх…

„Метре!!!“

„Так, Ференце, саме так. Ти був моїм кращим учнем, але ти виявився невдячним учнем. Відходячи в небуття, я призначаю тебе їхнім учителем і покладаю на твої плечі всю відповідальність за долю земного світу, за долю людства“.

— Не треба! — нестямно заволав я, лише останньої миті збагнувши, про що йдеться. Іннин крик відчаю злився з моїм. — Ні! Ні!

Проте нашої згоди ніхто не питав…

А потім був жах — глибокий, панічний, невимовний. Він проймав кожну частинку мого єства, шматував свідомість на клапті, думки розліталися в безладі, немов сполохані куріпки.

Я не хотів ніякої маґії — ні чорної, ні білої, ні сірої. Я не хотів ставати Великим, я хотів бути людиною, хотів жити по-людському, хотів кохати…

Інно, люба моя, кохана! Не покидай мене, не змінюйся, залишайся людиною — такою, яка ти є, яку я тебе люблю…

Тримай! Тримай мене, рідна, не дай мені змінитися, допоможи лишитися людиною — таким, який я є, якого ти мене любиш…

Господи, змилуйся! Це жорстоко, це безсердечно! Я не хочу могутності, здобутої такою ціною…

Мерщій звідси, з Граней, чимдалі від цієї бездушної, безжальної маґії! Назад, на рідну Землю, в нашу затишну домівку — де тиша і спокій, де ми були щасливі, де ми кохали одне одного…

О небо! О пекло! Невже цього ніколи не буде?…

І була тиша…

І був спокій…

І було забуття…

Мене розторсала Інна. Я розплющив очі, підвівся, спираючись на лікті, й роззирнувся довкола. У напівмороку розгледів знайомі обриси спальні нашої київської квартири.

Я лежав на підлозі біля ліжка…

Поруч сиділа Інна…

За вікном була ніч…

Але ніч незвичайна…

Ніч гамірна, наче день…

Багатоголосий гамір, що долинав знадвору, був сповнений переляку, тривоги, спантеличення, розгубленості…

— Владику, — розпачливо прошепотіла Інна. — Що ми накоїли?!

Я труснув очманілою головою і нараз усе збагнув. Ніч була штучна, створена нами!

За київським часом була перша пополудні, проте астрономічне положення Землі відповідало першій попівночі.

— Ми захотіли спокою й тиші, — хрипко мовив я. — А спокій і тиша асоціюються з ніччю…

— І Земля миттєво повернулася довкола осі на сто вісімдесят градусів.

— Але не механічно, — уточнив я. — Відбулося позапросторове переміщення. Люди не відчули ніякого руху. Просто в одну мить день для них змінився на ніч, ніч — на день, а ранок — на вечір.

— Ми — Великі, — приречено констатувала Інна.

— Тільки не це! Господи, тільки не це!!!

— Це правда, Владику, не обманюй себе. Ти чудово розумієш, що ми стали Великими. До того ж небезпечними Великими — ненавченими.

— Ядерна кнопка в руках у дитини, — похмуро сказав я, зводячись на ноги. — А втім, ні, це гірше за всі ядерні кнопки в світі… Бачить Бог, я не хотів цього.

— І я не хотіла… Але нас ніхто не питав.

Я відчепив від пояса меч і люто пожбурив його в куток кімнати. Він мені більше не потрібен — тепер я можу вбивати силою своєї думки.

— Догралися!

Інна зажурено зітхнула. Ми обоє почувалися приреченими на смерть. Навіть гірше — на втрату людськості…

Я допоміг Інні підвестись. З протилежного боку ліжка, на підлозі, ми побачили Леопольда. Він був цілий і неушкоджений, лише міцно спав. Звільняючи його розум від своєї присутності, Метр не заподіяв йому жодної шкоди.

Ми не стали чіпати кота, а взялись за руки і вийшли на балкон.

Ми не дивилися вниз — на стурбованих, спантеличених, наляканих і нажаханих людей.

Ми дивилися в зоряне небо.

Поклику не було.

Поки що не було…

— Інно, — запитав я, — ти ще любиш мене?

— Люблю, — відповіла вона впевнено. — А ти?

— Я теж люблю тебе, — сказав я і пригорнув її до себе.

Інна підняла до мене обличчя:

— Поцілуй мене любий. Може… Може, це востаннє.

Наш поцілунок був довгий і жагучий. Потім ми поцілувалися ще раз, і ще, і ще…

І, як завжди, мене охопила солодка, п’янка млість, а груди затопила тепла хвиля безмежного щастя. Від колишньої приреченості й душевної пустки не лишилося й сліду.

Коли Інна трохи відсторонилася від мене, її очі радісно сяяли.

— Ми не Великі, любий! Ми не Великі — ні!

— Ти хочеш сказати… — з полохливою надією промовив я.

— Невже ти не відчуваєш?! Зазирни в себе — ми люди й людьми зостанемося. Вселенський Дух не в’язень у нашім тілі, він з’єднався з плоттю, став невід’ємною часткою нашого єства. Ми — єдність плотського й духовного, єдність якісно інша, ніж решта людей, та все ж єдність! Зовсім не так було з Великими — їхні душі існували окремо від тіл… Ми люди, Владику, люди. Чуєш!

Я зазирнув у себе — це була правда.

Інна припала до мого плеча й заридала від щастя. Я ніжно гладив її хвилясте волосся, а по моїх щоках котилися сльози — сльози радості й полегшення.

— Я такий щасливий, рідна… Я ніби прокинувся від якогось страхітливого сну…

Трохи згодом Інна спитала:

— Владику, ти відчуваєш у собі зміни?

— Відчуваю.

— Ну, і як?

— І прекрасно, і моторошно водночас. У мені стільки незбагненного, я почуваю в собі таку неймовірну силу, такі надзвичайні можливості… Я боюся, Інно. Боюся ще щось утнути. Страшніше, ніж те, що ми вже накоїли.

— Не бійся. Ференц допоможе розібратися з нашою могутністю. Адже Метр призначив його нам за вчителя.

— А він так злякався цього. Він просто не тямився зі страху.

— Ще б пак! Йому буде непереливки, навчаючи людей, чия сила на багато порядків перевершує його власну. Людей, що здатні повернути довкола осі цілу планету. І це ще не межа… Щоправда, ми не такі могутні, не такі всесильні, не такі всевидющі, якими були Великі. Це плата за нашу людськість — втім, як на мене, плата незначна. Ми лишилися людьми, і це найголовніше. І, може, не тільки для нас, а й для всього земного світу.

— Цікаво, — промовив я. — Чи передбачав це Метр?

— Поза будь-яким сумнівом. Пригадай, що він говорив регентові. „Вони — єдині, вони — одне ціле! Вони не відмовляться одне від одного, не зможуть відмовитися“. Це про нас — про те, що сталося з нами. Ми з тобою відчували себе одним цілим, ми не могли відмовитися одне від одного, від нашого кохання, ми не дозволили Вселенському Духові позбавити нас людськості і всупереч усьому лишилися людьми. Гадаю, саме в цьому й полягав головний задум Метра… Ні, я просто упевнена.

І тут ми почули Голос. Точніше, не почули, а — як би це сказати? — сприйняли, мабуть. Голос, що прийшов з безкраїх просторів Всесвіту, спілкувався з нами не словами і не зоровими образами, а фундаментальними інформативними символами, на зразок лоґічних одиниць та нулів. Я передам загальний зміст нашої розмови звичайною мовою в ґностичній інтерпретації.

— Саме так, - ствердив Голос. — Якраз цього прагнув Мій син, якого ви звете Метром. Спорідненість ваших душ, з’єднаних коханням, подолала відчуження Вселенського Духа від земної плоті, злютувала їх в одне ціле. Відтепер ця частка Мене належить вам і всьому вашому світові, який з цієї миті перестав бути пасивним заручником Моєї боротьби з нечистим братом Моїм. Безліч разів Я створював земний світ, та щоразу він руйнувався під натиском Хаосу, і Мені доводилося створювати його знову й знову. Один цикл Буття змінювався наступним, а між ними були періоди Пітьми та Небуття. Проте Я знав, що колись це порочне коло розімкненеться і перетвориться на нескінченну спіраль. Я терпляче чекав цього дня — і ось, нарешті, він настав!

— І що ж буде далі? — спитали ми.

— Це залежить від вас зокрема і від усього людства загалом. Віднині ви самі собі боги і вільні обирати свій дальший шлях самостійно. Ваше майбутнє — в ваших руках.

— А якщо ми помремо?

— Ви покинете земний світ тільки тоді, коли самі захочете цього, і Я радо прийму вас до Себе. Після вас залишаться ваші нащадки, що продовжать почату вами справу. Зерна Мої вже посіяні на землі, вони швидко дадуть сходи, і ніяка сила не годна викоренити Вселенський Дух серед людей. Так є і так буде!

— А як же Ти?

— Всесвіт неосяжний, тому нема межі Моєму вдосконаленню. За минулі цикли у Мені накопичилося багато Хаосу, я позбудусь його, створю в інших вимірах новий світ земний — і так буде до нескінченності. Коли ви гадаєте, що звільнилися від Мене, то помиляєтеся — це Я звільнився від вас.

— То Ти покидаєш нас?

— З вами Моя частка, а отже, і весь Я. Доки діти малі, батьки піклуються про них, доглядають їх. Ставши дорослими, діти вже не потребують батьківської опіки, але їхній зв’язок з батьками не розривається. Залишайтеся дітьми Моїми, а Я завжди буду вашим Отцем.

— Залишимося, — пообіцяли ми.

— А тепер виправте свій недогляд на Основі і не баріться — повертайтеся на Грані, ваше місце зараз там. Порочне коло розімкнулося, але битва за наступне тисячоліття людства триває. Затямте: ви переможете тільки тоді, коли визбираєте з купи полови зерна — крихти Порядку, що скніють у Хаосі Потойбіччя. Це з їхньою допомогою нечистий брат Мій намагається зруйнувати земний світ — для Абсолютного Хаосу Світовий Кристал невразливий.

— Однак рано чи пізно зерна Порядку знову потраплять у Хаос, і він знову підніме голову. То чи не краще взагалі знищити його?

— Це неможливо. Земне життя породжене протистоянням Порядку і Хаосу, Добра та Зла, Янь та Інь, і вся його історія — безперервна боротьба цих двох стихій. Так було завше, так є нині і так буде до скону віків. Світло існує тому, що є темрява. Краса тому тішить вам око, що існує потворність. Так само й пізнати Добро можна лише в порівнянні зі Злом, а без дисґармонії Хаосу вам не осягнути ґармонійності Порядку. Ви збагнули?

— Збагнули.

— Тож у добру путь, люди, діти Неба і Землі.

Голос стих.

Ми з Інною стояли на балконі й дивилися в небо.

Зорі сяяли в синій порожнечі й вабили нас до себе.

Та це був не той Поклик, що мучив Метра і решту Великих упродовж багатьох тисячоліть.

Це було звичайне людське прагнення до всього загадкового й незвіданого.

Ми почували дивовижну, хвилюючу єдність з усім світом — земним та небесним.

Ми — люди, діти Неба і Землі.

— Як це прекрасно! — зачаровано промовила Інна.

— Атож, прекрасно, — погодився я. — Та буде ще прекрасніше, коли ми повернемо людям день.

— А ми зможемо?