Намір!

Розділ VIII Спроба абстрактного базару-2.ElCondorPasa

Звичайно, тимчасові переваги належали мені. Адже саме я був на гребені Гоциних симпатій. Але кому, як не мені, знати про її мінливість? Без втручання в її карму тут не обійтись.

Зрештою, не подумайте, що я такий примітив, і просто прагну володіти нею, ніби територією. Ще раз наголошу: всі мої дії диктувалися чітким усвідомленням того, чому ми повинні бути разом. Ось мої арґументи.

По-перше – картини. Особистість, котра малювала такі речі , конче мусіла гостро відчути (якщо не побачити бодай раз прямо ) те, що я зву Рельєфним Часом. Недаремно, ой недаремно Гоца вибрала об’єктом свого таланту саме абстракцію – вельми промовисто для мене. Факт, що Гоца на порозі Рельєфу, мав дуже прямі підтвердження у техніці малюнка. Ті самі настрої, особливий потойбічний колорит, поєднання знайомого у незнайоме… А її непідробна багатозначність? Ні, по-інакшому й бути не могло. Гоца без п’яти хвилин мені посестра.

По-друге, в Гоци світилися очі – сяяли густим бурштиново-зеленим сяйвом. Такий відтінок означав, що людина впритул наблизилася до Одкровення Рельєфного Часу.

По-третє, зустріч та порозуміння, яке між нами зайшло, невипадкові за визначенням. Щось незбагненне привело Гоцу Дралу до мене, щоб я розділив з нею свої наміри. В цьому, якщо завгодно, я вбачав пафос власної космічної місії.

Кожен, хто свідчить Рельєфний Час, моментально пригадує для себе багатошарову часовість Буття, а головне – пригадує саму потребу рухатися далі, Углиб, ідучи за покликом нескінченності. Авжеж, коли Гоца сама побачить цю велетенську хвилю Буття, що піднялася відразу тут, за кулісами маразму, сама ж попроситься в компанію. І тоді ми зможемо удвох досліджувати далекі території, удвох відвідувати нові терени, разом свідчити Життя та Смерть. Не мав я більш палкого та потаємного бажання, аніж розділити з кимось Знання про дивовижний світ за межами картинки.

І тут, у нападі фантазування, мене відвідала шикарна здогадка. Це була візія, романтична і щемка. Ми переїдемовКанаду.Чув,тамбезкраї території. Тиждень їдеш автом, а довкола тільки преріїта горизонт. Воля… Саме так вона виглядає – канадські рівнини, смачний північний вітер. Осінь, я чую запах сосен. Кажуть, канадські секамори – найвищі в світі. Нам буде добре на цих землях. Без набридливої уваги, у глухім провінційнім закутті, серед чужих людей, де нікому не буде до нас діла. Далі заКанадою вже немає нічого. Край світу. По-моєму – це досконалі умови для досліджень, для творчості, експериментів, і для високої любові двох сердець.

Але все пішло трохи по-іншому. Гоца сказала мені, що пробуде в Україні ще два місяці, а далі повернеться в Монреаль. У мене стерпли коліна. «А як же я?» – тільки й зміг подумати. Ця новина вжахнула мене.

Більше не залишалося часу. В ударні терміни я мусів пояснити їй те, для чого не існувало слів; зробити це так віртуозно, щоби зрозумів навіть сам.

Для нашої непростої розмови я обрав до болю знайомий пустир за іподромом. Ця віддалена місцина видалася мені підходячою: пустище було чи не єдиною надією не перетнутися ні з Гоциними товаришами, ані з кимось із кафешних друзяк, які могли перервати зосередження. Справа була тонкою та відповідальною – Гоцу важко змусити когось слухати. Я вже казав, зараз у неї період, коли легше говорити їй самій.

Погано, що Гоца така розхристана. Важко буде втримати її увагу. Але я спробую.

Ще я неслабо боявся її. Вона бувала дуже страшною, ця Гоца, особливо, коли діло доходило до логіки. Раз-два, і всі мої мутні розводи розбито простими аргументами – так це завжди виглядало. Дивно, чому така спонтанна в творчості людина в житті – бездушний раціоналіст.

Недаремно також я вирішив пройтися з нею до місця балачки пішки. Чим більше моя краля втомиться, тим, прецінь, буде посидючішою.

У нас уже давно існувала звичка подовгу гуляти по місту. Для Гоци Львів зберігав екзотику. Гоца порівнювала його то з Краковом, то з Прагою, однак завжди сміялася, коли хтось ставив поруч ще й Париж: «Назвати Львів маленьким Парижем могла тільки людина, котра не була у Парижі великому».

Так само й цього дня. Я заздалегідь домовився з Вікою (офіціанка з кафе), що матиму зміну тільки до першої, вона мене підмінила. Був четвер, і Гоца з’явилася десятьма хвилинами після того, як я здав касу. Ми пообідали – Гоца платила, і я вже навіть перестав пориватися якось цьому запобігти. Вона мені дохідливо пояснила, що коли порівняти наші витрати і доходи, то їй платити за найшикарніші блюда у кафе коштує менше, ніж мені купити пачку цигарок. Гоца, кожного разу, коли нагадувала собі, що ціни в меню подано у гривнях, тішилась і тупотіла ногами. Ми замовили собі по солянці плюс дві порції курятини на шпажках з овочевим гарніром.

Сито й весело, мовби ніде й нічого, ми пішли прогулятися. Гоца не питалася, куди ми йдемо, а мені було приємно бачити, з якою легкістю вона слідує за мною.

Був четвер, другий четвер грудня. Правда, цього року погода зовсім не сприяла думкам про свято. Навіть про Миколая, котрий мав бути вже незабаром, думалося з неохотою. Останнім часом, відколи

(пішов у холод)

ми з Гоцою стали зустрічатися, з’явилася специфічна тенденція до нерозрізнення часу. При моїй-то пам’яті дивно, що я не мав певності, який день був учора. Можливо, це пов’язано з характером роботи – кожен день такий самий, тому й здається, ніби час завмирає.

Ми вийшли у промисловий район за Податковою. Спершу минули завод будівельних виробів, далі почалися голі стіни ЛАЗу.

Гоца почала озиратися, куди це я її веду. Я заспокоїв її, сказав, що веду показати іподром. Гоца почала розказувати, що у Канаді бізнесмени курять марихуану приблизно так, як у нас п’ють пиво. Не при компанії, звичайно, і не в кафе, але дома, переглядаючи футбольний матч – запросто. Розказувала, який розкішний в її місті ботанічний сад, як там багато хмарочосів, як вона їздила у індіанську резервацію Кахнаваке… Рот у неї не закривався. Вражень – море, історій – тьма.

Але все одно мій розрахунок був правильним. Коли ми проминули Стрийський автовокзал, Гоца непомітно примовкла, стала глибше дихати і питатися, чи ще далеко. Пішки від «Відкритого» до іподрому – понад година шляху, для Гоци це достатньо, щоби втомитися. Віяв пронизливий вітер, і я встиг навіть подумати, що мої наміри не погоджені знаками світу, коли з-за пелени з’явилось сонце. Справа йшла до заходу, і сонце набрало різких червоних відтінків.

– «Фінлянд водка», – сказала вона, коментуючи захід. Було красиво – біле небо й густо-червоне світило. Гоца тугіше затягнула шалик.

Ми прийшли на іпподром, який, на Гоцине розчарування, виявився порожнім та нецікавим. Поволі пройшлися вздовж алеї дерев горобини. Потім перетнули вижовклу бігову смугу й сіли на дерев’яній огорожі перекурити після дороги. Вітер забирався мені під куртку й робив холодно. Хотілося пошвидше в тепло, у приміщення.

Зловив себе на тому, що з жалем до себе вже думаю про повернення. Тільки назад поїдемо маршруткою, а не пішки… Зайдемо по дорозі до крамниці, купимо щось поїсти в кулінарії. Напустимо у ванну води з піною, і поки готуватиметься на малому вогні якесь харчо, заліземо удвох, з холодними кінцівками, у ванну, і відтанемо, і зігріємось, розпашіємо. Помиємо одне одному голову дитячим шампунем, як малюки в рекламі. Гоца дасть мені свій теплий халат. Одягне й собі нічну сорочку на духм’яне тіло. Я попрошу, хай вбере тамту малинову, з канарейкою Твіті – мою улюблену. Скрізь у квартирі лунатиме музика, в Гоци чудовий смак на музику, це все монреальські ді-джеї, казала вона, її приятелі, просто нереальні чуваки. Ми обов’язково будемо кохатися на барвистих простирадлах: на аквамаринових, потім на сріблястих, потім на карминових, потім на чорних, на золотисто-зелених, на брунатних з блакитними соняхами… Ми будемо засинати в обіймах і спільному запаху. Ми заснемо в обіймах. У поцілунку, не витягуючи зім’яклого прутня із піхви, ми заснемо в обіймах…

Моя цигарка задрімала, і я випірнув із мрій. На мене дивилася наша зірка, холодне коричневе Сонце, котре, якщо вірити вченим, важче, ніж всі планети нашої системи разом узяті.

Я на секунду подумав: а може, не розказувати їй нічого? Може, справді – викинути це все з голови, забути, вгамуватися? Ось воно – щастя, з простирадлами кольору морської хвилі та треками монреальського мінімал хаус, що лунатиме з долбі серраунд. Чи я дійсно хочу поставити це під загрозу?

Бо після нашої розмови все зміниться, ми вже – вона вже – не буде такою самою. Чи справді я готовий на такі кроки?

І от, другого четверга грудня, 49є50' північної довготи, 24є00' південної широти, на висоті аж 376 метрів над рівнем моря, коли точно в зеніт ввійшла зоря HR 7755 сузір’я Лебідь, я відкрив їй, Гоці Дралі, найцінніші знання, котрими лишень володів.

– Я хочу тобі розповісти кілька речей, – почав я повільно, підбираючи кожне слово. Я відчув, як міняється мій голос: стає грубшим, сухим, наказовим. – Будь ласка, вислухай мене так, ніби це найважливіші слова у житті.

Гоца кивнула і джеркнула для забави запальничкою. Я забрав у неї запальничку, щоб не відволікалася.

– Почну з поетичної преамбули. Подивися навколо. Світ появляється під нашими поглядами. Якщо ти міняєш свій погляд зі сумного на веселий, світ теж міняється зі сумного на веселий. Якщо одна людина бачить світ по-іншому, ми кажемо, що вона дивна, або що людина збожеволіла. Якщо мільярд людей бачить світ по-іншому, ми називаємо це іншим світоглядом.

– Ти про китайців? – спитала вона.

– Ні, я про інше. Чим більше людей підтримує твій погляд на світ, тим більше ти починаєш вірити, що світ і справді такий, яким ти його бачиш. Хоча, як я вже казав, таким є тільки твій погляд. Світ є сумою фактів, щодо яких ти можеш міняти сприйняття. Свобода кожної людини визначається кількістю фактів, сприйняття яких вона може міняти без шкоди для себе. Факти різняться за глибиною наближення до дійсності. Не всі речі, які ми звикли бачити, насправді існують. При нагоді зверни на це увагу. Теоретично, ми можемо сприймати найглибші факти дійсності.

– А практично?

– Практично ми завжди будемо сприймати тільки відображення свого погляду. Світ виглядає таким, яким ми звикли його бачити, виключно з одної причини. Наш погляд на глибинні факти дійсності приклеївся до цих фактів. І цілий світ для нас можна описати одною фразою: “само собою зрозуміло”. Ми зробили наш погляд на світ таким, що світ здається вершиною банальності. Вслухайся в саме слово: дійсність . Відразу ж хочеться додати: сіра . Такі асоціації існують у мільйонів, мільйонів громадян. Але це їхній вибір, Гоцо, поставмося до нього з повагою. Нам із тобою важливо ось що: людина здатна поміняти погляд на світ. Спочатку в малому. Досить рік щодня повторювати собі: “Я не знаю, що таке світ”, і прокляття ослабне. Ти зможеш поглянути на себе свіжим поглядом. І зрозуміти – знову дивитись на світ як на сіру дійсність немає причин.

Так долається магія натовпу. Так ти робиш своє сприйняття актом волі. По ходу зауважу: коли ти відірвешся від гіпнозу натовпу, ти не станеш знати світ краще, ніж вони. Навіть навпаки – ти усвідомиш, що у власних судженнях про світ помиляєшся і ти, і вони. Але натовп це не визнає в жодному разі. Отже, далі вам не по-дорозі. Думаю, тобі знайома така ситуація. Точка нуль.

Гоца промовчала. Та щось у її позі мовби давало відгук на мої слова.

– Люди бувають різні, і точки нуль досягає чимало людей. Ця точка є нульовим рівнем свободи. Як тут хто поведеться, залежить від самої людини, від її характеру. Може, вона піде бити вітрини і срати посеред вулиці. Може, вона піде вбивати і різати. Може, вона почне проповідувати. Може, втече у пустелю. Може, залишиться там, де була. Все дозволено. Немає нікого, кому ти потрібний. Немає нікого, хто за тобою стежить. Старшого Брата не існує.

Якщо в людині б’є непідробний інтерес до життя, якщо вона по натурі дослідник, а серцем художник, опинившись поза натовпом, вона подумає приблизно таке: “Наскільки сильно я можу не знати світу? Як сильно мої уявлення про Дійсність можуть відрізнятися від реального положення речей?”. Від того, наскільки тверезо та послідовно людина буде переносити маленьке одкровення точки нуль на всі інші ділянки свого досвіду, залежить, як далеко вона справді зможе заглибитись у природу існуючого .

– Зачекай. А якщо насправді немає ніякої реальності? Якщо насправді немає взагалі нічого і немає куди заглиблюватись? – спитала Гоца.

– Твоє “насправді” означає, що є правда і є омана. Звідки тобі відомо, що це так? Звідки тобі відомо, що в такі поняття можна прикласти до дійсності? Пам’ятай: ми не знаємо, що таке світ. Ми не знаємо, що таке дійсність. Все, що ми знаємо – тільки наше суб’єктивне сприйняття.

– Ну, а я про що говорю? Питаю ще раз: якщо все це ілюзії, і за межами суб’єктивного сприйняття немає нічого?

– Тоді я повторю ще раз: я не знаю, існує щось за сприйняттям чи існує щось перед сприйняттям. “За” і “перед” – поняття, породжені особливостями самого сприйняття. Сприйняття можна поміняти так, що від твоїх “за” і “перед” не залишиться й сліду. Тому напевне я знаю тільки одне – я сприймаю. Це факт. Все інше під знаком питання. Поскільки все, що ми будемо знати про світ, залишиться тільки нашим сприйняттям світу, давай приймемо це теж як факт.

– Тоді взагалі, виходить, немає на що спертися в такому світі, – сказала вона. – Нема куди йти. Одні фантоми, лабіринти…

– Так. Залишається тільки воля. Ти переносиш вагу з логіки на волю. Логіка – це магія натовпу. Вона діє доти, доки ти не зміниш погляду. Опинившись за точкою нуль, ти усвідомлюєш: кожен твій вчинок завжди був, є і буде актом волі. Доки ти не усвідомиш цього, твоєю волею будуть маніпулювати маги натовпу. Я знаю, ти вже досягала точки нуль. Пригадай: зробити крок у бік – це і було вольовим рішенням.

– Звідки ти знаєш, що це було саме актом волі? Може, це було щось інше.

– Я не знаю, чи це було саме «актом волі». Таким словом я називаю те зусилля, що об’єднує тебе зі світом і допомагає тобі діяти в ньому. Це зусилля в основі кожного вчинку. Якщо ти помітила, гола логіка та розумування самі по собі нічого змінити не можуть, вони тільки направляють волю. Якщо хочеш, можеш назвати це палкою, або рибою, мені все рівно. Те, що я називаю «волею», є елемент Дійсності. А Дійсність немає ні назв, ні імен.

Чим глибше ти приймаєш факт, що не знаєш світу, тим все навколо робиться дивнішим і дивнішим. Речі перестають бути собою. Світ ніби стає ширшим. Ти вчишся дихати на повні груди. Ти даєш розуму завдання: знаходити точки дотику зі світом, де в тебе залишилися старі уявлення про дійсність. Кожного разу, коли ти в житті робила якийсь вчинок, ти кодувала частину свого світу певним світоглядом. Ці закодовані ділянки – сліди прикладання волі. Воля несе цей код, тому що воля підтримує світогляд. Поганий той світогляд, де немає місця для волі. Такий світогляд рано чи пізно перетворюється на в’язницю. Ти повинна поглянути на старі речі новим поглядом, розкодувати їх.

– Ти маєш на увазі, що я змінюю ставлення до певних подій, які зі мною ставалися?

– Вірно. Ти звільняєшся від суджень і висновків старого погляду. Це виплутує твою волю з минулого й збирає в теперішнє. Минуле без підтримки волі ніби перестає існувати, стає нечітким – але не таким нечітким, як при склерозі, а таким, що допускає багато варіантів, що могло бути там. Тому що “там” тебе вже немає. Ти завжди є тут. “Там” – це фікція, згорнуті можливості. “Тут” – це розгорнута можливість, яка вважається дійсністю.

– Складно щось говориш. Хочеш сказати, минулого не існує?

– І так, і ні. Доки воля розсіяна в часі, воно існує. Коли воля зібрана, залишається тільки “зараз”, навіть якщо розум говорить, що це минуле чи майбутнє.

– Не розумію.

– Тоді спершу вислухай ось що, а до цього питання ми ще повернемось, – сказав я і повів далі: – По мірі того, як ти звільняєш волю із полону суджень, твій погляд м’якне. Твій погляд на світ починає допускати можливість чудес. Ти вже не просто на словах, а на повному серйозі не знаєш, чим є пам’ять, чим є час, чим є ти. Гасне розумування, з’являється відчуття. Логіка причин і наслідків тане, зате набирають контрасту химерні зв’язки між тим, що всередині тебе, і тим, що назовні. Ніби ти говориш зі Світом, і Світ відповідає тобі. При досягненні критичного порогу вивільнення може статися щось непередбачуване. Наприклад, ти можеш побачити свою пам’ять з відстані. Побачити її навіть не як свою , а просто як Пам’ять… як Щось…

– Як це уявити? – спитала вона зацікавлено.

Я усміхнувся.

– Це не треба уявляти. Уява працює на паливі досвіду, правда? Поки ти це не переживеш, ти цього не уявиш. Це інший досвід, зовсім інший.

Гоца скривилася.

– Ну, а хоч приблизно? Ти ж так гарно все говориш! Я це хочу побачити!

– Я можу тільки підбирати метафори, але хай… – я задумався, з якого кінця краще почати. – Зараз наш погляд налаштований так, що речі нам бачаться як розрізнені об’єкти. Оце ти, оце доріжка, оце алея. У певному сенсі можна так поміняти свій погляд, що ви будете виглядати для мене як святі в раю. Або – як вісники пекла, ну і так далі. Але можна поглянути й по-іншому, міняючи не просто кут зору, а його глибину. В такому разі речі перестають бути речами. Їхня речовість стає як сонячний промінь у товщі озерної води, один із багатьох променів, що пронизують її. Ти бачиш глибину і темряву. Хоча з таким самим успіхом, ти можеш бачити прекрасне світло й спалахи. Це не має значення. Тільки, заради бога, не думай, що глибина і пітьма – то царство сатани, а світло і спалахи – Престол Господній і Слава Його.

– А що в тій темряві?

– Що в темряві… Ех, навіщо я це говорю, понавигадуєш зараз бозна що… зрозумиій, це не та темрява, яку ти собі можеш уявити, і глибина не така. Це все не для очей. Це одне-єдине відчуття , настільки сильне, що від нього в тебе починаються видіння. І це відчуття – воно якраз і є головним, а зовсім не те, що ти бачиш. Це відчуття роздирає тебе на шматки, розносить на цілий Всесвіт… Саме так – ти мовби в одну мить бачиш всю Вічність, але в ту ж мить тебе немає ніде. А тепер викинь з голови все, що я сказав і повтори собі: “Я не знаю, що таке світ. Я не знаю, що таке я”.

Гоца слухняно повторила:

– Я не знаю, що таке світ, я не знаю, що таке я.

– Цей шквал відчуттів минає дуже швидко, але вже не стихає повністю, а бринить десь на периферії свідомості. Якщо розглядати людське життя як мить взаємодії з Вічністю, то це вже є взаємодією зовсім іншого порядку. Ти встигаєш пережити стільки нового, скільки в нормальному режимі вміщають сотні й сотні років буденного досвіду.

– Що саме ти переживаєш? – спитала вона.

– Ти переживаєш ривок пізнання . В ці миті не існує ніяких бар’єрів. Мене цікавила пам’ять, і я відчув, як воно є. Саме про неї я тобі й хотів розповісти.

– Про пам’ять можна говорити по-різному. Пам’ять – це те, що було, вибране із того, що могло бути. Момент рішення – найтонший момент доторку до дійсності, тому що вибір – це не просто вибір. Це творення реальності. Без нас, без нашого погляду на дійсність, вона є всім, чим завгодно, і нічим з того. Ми прийшли туди, звідки почали: світ появляється під нашими поглядами. Це зовнішня сторона світу. Внутрішня сторона – те, що залишилося поза поглядом. МОЖЛИВЕ.

Тому про пам’ять можна говорити різними словами. Можна сказати, що є пам’ять твоя, є пам’ять моя, є пам’ять народу, чи пам’ять цивілізації. А можна сказати й так, що є ДІЙСНІСТЬ і маленькі волі – твоя, моя, народу, цивілізації. Де ми прикріпимось своєю волею, там і починається наша пам’ять. Для ДІЙСНОСТІ не існує ні минулого, ні майбутнього, не існує “там” і “тут”, як і безлічі інших понять, людських і нелюдських. Своєю волею ми розгортаємо ці поняття у знайомий світ, з його обставинами часу й місця, з минулим і майбутнім.

Я зробив жест рукою, окресливши насичено-червоний захід. Таке небо віщує вітер.

– Все навколо нас – живе. Тому що належить Дійсності. Раз ми зібралися всі тут – ти, я, це небо, ці хмари, цей вітер, ці дерева – значить, наша воля настроєна в унісон. Частково вже тому, що ми живемо під куполом волі Землі. Земля теж має свою пам’ять, незмірно більшу за пам’ять людини чи навіть людства. Ми не знаємо, що таке Земля, і не знаємо, що таке людина, але різниця між нами така велика, що ми бачимо: Земля – це планета, а людина – це людина. Земля береже пам’ять про все живе, що коли-небуть жило чи житиме на ній.

Феноменальна пам’ять – це тільки один із наслідків вивільнення волі. Те, що можна вважати фенопам’яттю – коли ти чітко пригадуєш події минулого – є просто захисною плівкою для розуму. Насправді ти переносишся у минуле, але, якби розум не вважав це “спогадом”, все б закінчилося дурдомом. З часом розум звикає до перенесень, і в один день плівка проривається: ти виявляєш, що фізично перенеслася в минуле.

– А те, звідки я перенеслася, я пам’ятаю чи ні?

– У більшості випадків так.

– Що значить у більшості випадків?

– Питаєш, що значить? А от покажи мені тверді ґарантії, що вчора ти дійсно була Гоцою Дралою?

Вона здригнулася.

– Так отож, – посміхнувся я, і сам не знаю чому, теж відчув мороз.

– З вищого рівня пам’яті можна отримати доступ до нижчих, як у дереві каталогів на комп’ютері. Вийшовши на пам’ять планети, можна знизійти не просто у пам’ять довільної людини, а у пам’ять будь-якої живої істоти, що могла коли-небудь торкатись Землі. Ти можеш відчути себе динозавром, можеш “пригадати” себе пантерою, можеш бути деревом чи роєм бджіл. Єдина небезпека тут – залипнути в цій пам’яті й більше не повернутися. Хоча, з певної точки зору, нічого не поміняється. ДІЙСНІСТЬ – це нескінченні можливості того, що є, було і може бути. Це варіанти, які тягнуться у всесвіті, ніби оптичні волокна. А наша свідомість – це світло, що біжить по них: по деяких біжить, по деяких ні. В момент, коли світло пробігає ними, можливості перетворюються у те, що є. Для Землі немає значення, чи світло біжить по спогадах мурахоїда чи Лесі Українки, вже хоча б тому, що все це є Нею, Землею.

Гоца мовчала, тільки шморгала червоним на холоді носом. Певне, думала. Ну-ну.

Ось підняла голову.

– А що тоді вибирає, куди текти, а куди ні? Чому ти – це ти, а горобина – це горобина?

– Вибирає увага як складова волі. Вона ніби лазерний промінь, який зчитує з поверхні диска інформацію. З-поміж мільйонів і мільйонів ліній можливого воля вибирає ті, на які вона настроєна, і ті, котрі вона в силах втримувати вкупі. Увага діє, як магніт. Вона притягує те, на що спрямує себе. У когось увага сильніша, у когось слабша. Чим увага сильніша, тим більше процесів вона може притягнути. Твоя увага така, що зібрала з безлічі можливого тебе і тільки тебе, не більше, але й не менше. Сили і настройка горобини такі, що вона є горобиною. А увага Сонця така, що воно зібрало себе, ще й притягнуло собі подружок, аж дев’ять штук, плюс супутники. Ти теж нівроку, он, притягнула собі скільки знайомих, аж дві з половиною тисячі одиниць. Але що вони, а що планети – відчуваєш різницю?

– Так що, справді люди притягують увагою?

– Ну звичайно: увага як магніт. До чого її прикладеш, те й будеш мати. Спрообуй проведи експеримент. Зосереджено і, я би сказав, пристрасно, думай про Африку і тільки про неї. За якийсь час ти побачиш: ніби випадково, тобі почнуть траплятися корисні, співзвучні твоїм думкам події. То книжка якась про Африку сама в руки скочить, то музику аборигенів на сі-ді друг подарує, а може й людину зустрінеш, яка щойно з континенту приїхала. А якщо увага справді сильна, натренована, то ти можеш взагалі туди поїхати. І все, головне, буде здаватися чудовим збігом обставин. Наприклад, виявиться, що в тебе в Африці вуйко працює директором якоїсь республіки і запрошує до себе на суботу в гості.

– Аж не віриться…

– Даремно. Думаєш, ми випадково зустріли одне одного? Ні, це співпали напрямки наших пошуків, наша увага працювала в одному керунку. Так само те, що ти зараз чуєш ці слова – прямий знак, що частина тебе шукає інформацію, яка допоможе тобі вийти за межі Відомого. Щось у тобі шукає шлях на свободу. Так візьми її, я дарую!

Трохи посиділи мовчки, і я вирішив взяти більш розважальний тон.

– А знаєш, чому всім так нудно на планеті? – озвався я. – Чому шукають гострих почуттів, цикляться на сексі, наркоті, на алкоголі? Тому що люди підсвідомо хочуть повернути собі Нове, СПРАВЖНЄ. Але їхня воля так деґрадувала, що з невідомого до неї липне тільки гамно. Наприклад, ядерні бомби чи озонові діри. Людство можна врятувати – не існує неможливого. Достатньо тільки сфокусувати на цьому увагу кожного, і спільна увага сама притягне це. От якби всі люди на планеті взялися за руки і сказали: «Ми більше так не будемо! Ми відмовляємось валяти безцільно хуї, відмовляємось бавитись у солдатиків і вбивати одне одного, ми не будемо більше мучити Планету! Ми не будемо рубати ліси! Ми не будемо кривдити гепардів і носорогів! Ми будемо дружні та екологічні! Ми не будемо заздрити! Ми не будемо розмінюватися на дрібниці!.. Але ми будемо великодушними! Ми будемо щедрими! Ми будемо Людьми! І ми скажемо: світло! – І стане світло. Ми кажемо: небо! – І стане нам небо!..»

Гоца зітхнула.

– Але ж це тільки мрії. Зараз такий люд, що ніхто тебе й слухати не захоче! Тільки посміються.

– От бачиш, навіть ти не віриш, що таке можливе. Тому-то по всіх розкладах і виходить, що рятувати утопаючого – діло рук самого утопаючого. Дохтір, спаси і сохрани себе сам, і за тобою спасуться і сохраняться мільйони. А хто не спасеться, і не сохраниться, того і не жалко, тому що кожному від народження дається шанс увіковічнити свідомість… Втім, як і шанс цей шанс проїбати. Вхопити свій шанс вимагає боротьби впродовж цілого життя, і то з мізерними надіями дойти до кінця. Але якщо ти відмовляєшся від боротьби, ти вже програв, навіть не почавши. Чи це справедливо? Безумовно.

– Та ти жорстокий тип! – сказала вона.

– Дорога в житті одна. В кінці смерть, політ із гребеня хвилі. Нам нічого втрачати, крім своїх ковзанів, а на них по асфальту далеко не зайдеш.

– А куда ти намилився?

– Хочеш знати, куда? Далі, у глибини нескінченності. Наближатися до дійсності . Я бачив: якщо ти виходиш на пам’ять Сонця, тоді тобі стають доступними такі незвичайні переживання, про які ти не могла і мріяти: кожна планета, що знаходиться в Сонячній системі, є сукупністю світів – але не тих бездиханних пустель, як це видно в телескоп. Це погляд очима інших істот, які бачать свої світи повними життя та див, нові джерела енергії, зовсім інші досвіди, інші рівні спілкування з реальністю. Врешті-решт, Перетворення в іншу матерію, яка дозволить без страху забути себе фізично покинути межі нашої системи. Але насправді, Гоцо – насправді це не край. Кінця не існує.

Гоца змінилася на лиці.

– Ти розумієш, що говориш? – перепитала вона недовірливо. – Ти говориш про фізичні подорожі у відкритому космосі.

– Звичайно. Якщо направити увагу на інші сектори пам’яті Сонця, наприклад, то вони рано чи пізно перехоплять тебе. Спершу твою увагу, самі вершки. Потім туди піде твій зір, потім слух, а потім, одного дня, і вся ти, з тельбухами і з тим, що у тельбухах. І вийде, що ти перенеслася із Землі в якусь іншу площину. Тут немає нічого дивного.

Гоца мовчала, чи то оніміла, чи то переварювала почуте.

– А ти би міг, – нарешті сказала вона, – ти би міг якось це прямо зараз продемонструвати, взяти і перенестися?

“Оп-па”, – подумав я, але відповів бадьоро: – Можу спробувати. Але спершу мені треба настроїтись.

Мені ж не потрібно було переноситись у якесь віддалене місце. Досить в межах нашого широтного поясу.

Сонце зайшло, і на поле за алейкою, куди ми вийшли, запала морозна тінява, напівкремова – відображення хмар, напівкоричнева – відбиття сухого бадилля. Я залишив Гоцу стояти за бар’єром, а сам відійшов кроків на двадцять уперед. Довкола були безлюдні пустища, котрі мені до болю нагадували

(бабусині)

рідні краї у

(Хоботному)

Мідних Буках. Приховуючи розгубленість, я дивився за обрій і гарячково метикував, що маю зробити. Сухі рослини теж дивилися із зацікавленням – ну-ну, покажи, на що здатний.

Зосереджуюся. Уявляю собі місце, де я в дитинстві завжди відпочивав – місце на скелях. Воно являється мені блідим та нецікавим. Натомість у пам’ять настирливо пробує прорватися щось надзвичайно потрібне саме зараз.

Біла кімната. Біла кімната з дощатою підлогою, голі стіни, вікна без штор та фіранок, просто голі вікна з помальованими білою емаллю рамами. Запах сухого цибулиння та порожного горища. Де ця біла кімната? Багато нерозгаданого, непригаданого зовсім поруч –

Побілені вапном стовбури яблуньок дивляться на мене з байдужістю. Звідкивоно?За цими спогадами, як за стіною, закритався моя сила –

І навпаки – я отут, за іподромом, закритий від цього знання…

Раптом приходить сила,приходить швидко й без попередження, відчуття, як у дитинстві, коли гойдаєшся на воротах, вперед – і спиною назад.

назад

Стою під оглушливо-синім небом. Під ногами – щось біле, не то пісок, не то сніг. Але я відчуваю холод. Обпікаючий холод і повільний, повзучий жах. Роззираюся довкола. Біля ніг лежить моя тінь, немов пляма жиру на рисовому папері.

Все, що я бачу – це безкрай білого піску і… калюжі чогось чорного. То тут, то там, серед інтенсивної синьо-білої пустелі помічаю круглі отвори приблизно двох-трьох метрів у діаметрі, наповнені лискучим чорним мазутом. Опускаю погляд під ноги. Зауважую, що на мені важкі армовані черевики. Тьмяна шкіра комбінезону проклепана смугами темного металу. Я підношу до очей руки – на руках важкі рукавиці, мов у сталевара. Весь я громіздкий і неповороткий.

Я стою на краєчку однієї з «ополонок». Чорна рідина в’язка, разюче контрастує з неземною синявою неба та грецькою молочністю піску. Вона нерухома.

Цілком несподівано з чорної калюжі вискакує… боже, що ж це таке вискочило? Я не встигаю зорієнтуватися, бо мушу зробити кілька неповоротких кроків назад від цієї… що ж це таке? Воно бубнявіє чорним жиром, крупнішає, швидко перетворюючись на людиноподібну істоту. Тепер це стара жінка з м’ясистим чорним обличчям, закутана з ніг до голови у щось блискуче, органічне, схоже на велетенську надуту кишку. Її слизька, кольору нафти кишка-хламида зникає хвостом у мазутній ополонці. Єдине деформоване око на вдавленому обличчі світиться жовтим злом.

Чую, істота щось гундосить. Тягуче і страшно. Проскакує асоціація чогось далекосхідного. Від неї віє огидою і жахом. Її обличчя блистить, у ньому присутній рух. Не задивляйся на блиск, дивися на…

Мені стає страшно.

Істота з нафти просувається до мене ривками, водить рукою. Якийсь потворний духовий інструмент висмоктує з простору повітря і заповнює сповільненим потойбічним звуком. Від подавляючої психіку тривожності – від цілковитого нерозуміння, що відбувається, мене охопює холод. Нафтолюд вивчає мене нудотно-сяючим оком. Негайно треба тікати

хоп – і я з відчуттям міцного підзатильника пригинаюся. Міжлінійні переходи – завжди стрес для організму і тяжкий шок для розуму. Піднімаюся, впізнаю (з деяким запізненням) пусте поле, специфічно деформоване сприйняттям після переходу. Зовсім інше, присмеркове освітлення. По тілу бігають електричні кольки, вгору-вниз, щоби припинити це відчуття затерпання, розтираю руки, обличчя. Гоца не втручається. Спостерігає там, де я її залишив.

Нарешті підходжу до неї й запитую:

– Що ти бачила?

– Нічого, – відповідає вона. – А щось було?

Я переказав їй видіння моторошного нафтолюда у чорному, але все одно – Гоца тільки хлопала очима і дивилася на мене з дивним виразом, якого я не міг розібрати. Можливо, бажання зрозуміти? Можливо… співчуття? Та ні, про що це я.

Гоца терпляче вислухала мене. Все, що вона бачила – як я прийшов на місце, постояв трохи, розтер плечі й повернувся. Хіба…

– Ну… на секунду…

– Щез?!

– Ні, ні…

– Став прозорим?!

– Та ні ж, я не про те! Там якийсь гульбан у барі, включили голосно музику по-східному. Я здивувалася. Думала, у кафе нікого немає.

Я негайно взявся випитувати, що це був за музон, і чому його зараз не чути. Гоца знизала плечима. Ну, включили музику голосніше, касету зажувало, то вони й вимкнули майже одразу. Я поривався побігти в кафе, розпитати, що у них відбувалося з магнітофоном, але Гоці зовсім перестало тут подобатись. Вона з підозрою дивилася на захмарене небо, тепер уже з накипами сивих баранців. Поки мене не було в цьому світі, щось встигло помінятися в Гоці. Легка печаль торкнулась її губ.

– Поїхали вже додому, – попросилась вона. Відчув, як між нами зародилося щось тонке й непрозоре.

Я демонстративно розкрив обійми, чекаючи, аби вона в них упала. Піддаючись, вона притулилася до мене, я спитав, чи вона все ще мене любить, вона відповіла, що любить, звичайно любить свого маленького фантазера. «І я тебе люблю», – додав я не злобливо і поцілував у скроню, – «моя маленька Гоцо, я тебе теж дуже люблю».

І все буцімто залагодилося, начебто все повернулось на свої місця.

Ми зробили все, як я спланував: купили в супермаркеті філе мінтая, купили хліба з кунжутом, пакет молока і пачку панірувальних сухарів. Це все, що було потрібно до вечері, решту смаколиків у неї вже стояла в холодильнику.

Я поводився як найгречніший кавалер і пробував передбачити кожне її бажання – настільки хотів загладити незручність від демонстрації. У мені зяяло, мов незачинена кватирка, розчарування від того, що фокус удався, але для глядача пройшов непомітно.

Ми перейшли до наступного пункту четвергового ритуалу: роздяганню біля ванни з гарячою водою. І тут мене пройняла геніальна здогадка:

– Я знаю, чому ти нічого не помітила! – вигукнув я. – Я просто повернувся назад у часі точно в той момент, із якого випав! Ну звичайно, там же ж залишалася вм’ятина! – розсміявся я з полегшеня. – Тому для тебе це все було злитно. Як я раніше не подумав!..

І, заспокоєний, першим скочив у воду, ледь не окріп. Відкрив кран із холодною, трохи розвести. Гоца теж оголилася, але залазити не поспішала. Чи то мені здавалося, чи вона справді цілий вечір була трішечки задумливою? Ну ще би, таку дозу інформації переварювати! Ну, я молодець, звичайно, для першого разу дав поживи достатньо.

Гоца вперла руки в боки, випнувши животик. Смішна така, хороша.

– Слухай, малюк, – вона любила називати мене так ніжно, бо знала, що мене це піддіває. – А тобі не приходило в голову, що ти міг просто загіпнотизувати себе? Впасти в якийсь транс і бачити видіння. З художниками, я знаю, таке буває. Навіть зі мноючасом буває щось подібне. Тобі могло здатися, що ти стикнувся з нафтовою людиною, яка тобі щось говорила, а насправді чув, як у кафе зажувало плівку в магнітофоні. А решту фантазія додала сама. Ти ж бачиш – уява в тебе справді дуже бурхлива…

«Ти на що це натякаєш?», – хотів було почати я. Але побачив цілу розмову, яка мала шанс розвинутися у сварку і закінчитися тим, що серед ночі я зірвуся з ліжка, зберу речі й, ображений до глибини душі, заберуся геть. Я побачив нашу розмову як можливість , котру можна наповнити світлом свідомості, а можна й оминути.

Вирішив оминути. Гоца залізла до мене у ванну. У неї велика, довга ванна. Гоца лягла поверх мене – тепла, позитивна і, без дурнів, любляча. Я обійняв її. Нехай наразі все буде, як є.

Потім я приготував рибу. Поки вона смажилася, а Гоца сиділа на кухонному бамбетлі за лептопом, я пішов у галерею, ввімкнув світло і кілька хвилин вивчав жовто-синю картину. Про неї, пригадується, Гоца говорила як про невдалий експеримент з українським прапором. Картина зображала піщаний берег і бездонно-синє небо, але ніби побачене крізь проточну воду. Картина більше не видавалася позитивною, як раніше. Тепер звідти віяло крижаним холодом пустелі, залитої сліпучим світлом.

Може, чи не може?

Може, чи не може бути так, що Гоца теж бувала у світі бездонно-синього неба і нафтових ополонок? Бувала там і нічого не може пригадати?

Ну, потім ми їли минтая, пили чай з цукром і веселились, як діти.

Реалізувавши останній пункт свого плану – зробивши дорогій моїй Гоці приємне – я лежав на білих постирадлах, розписаних чорними ієрогліфами, у теплі та затишку. Тихо грала музика – ми запрограмували аудіосистему на «sleep» через двадцять хвилин. Слухав музику, і, як у дитинстві, уявляв собі до неї картинки. Ось гірськолижна база в швейцарських Альпах, тепла, із запахом сосни, наповнена красивими та веселими молодими людьми. Ось я між них, і Гоца ось, у мене на колінах. Грає «цик-цик» мінімал хаус, добрий і непретензійний, музика відпочинку, яку любо слухати в кінці дня, проведеного на лижах та на свіжому повітрі. Ось нам подають каву з молоком, ось вже готовий шведський стіл, а ось і самі шведи, наші приятелі, а це наші приятелі-німці, ось наші приятелі-французи, оце все канадці, фотографи та ді-джеї, теж цілий день каталися разом з нами. Атмосфера товариськості, дружби та загравань, але звичайно, ми з Гоцою одне одного ні на кого не проміняємо, і перш ніж розійтися по номерах займатися сексом, будемо гуртом сидіти у вітальні, слухати музику монреальських ді-джеїв, і я буду тримати Гоцу на колінах, нюхати Гоцину шийку й уявляти себе ще десь інде…

Чи справді варто мені муштрувати себе дисципліною, аби засвідчити алогічну інопланетну реальність, де жах і холод? Чи не можна мені жити в любові й насолоді, як оті молоді люди – я і Гоца на гірськолижному курорті в Альпах, де тепло й духмяно?

Чи справді я остаточно вирішив для себе, що цього ґатунку щастя для мене таке вже й зайве?

Ой нудно мені, ой паскудно.

Виклавши, так би мовити, ази, при кожній нагоді я повертався до теми обернення погляду. Про що я думати не хотів, так це про Гоцине повернення в Канаду. Як міг, я старався зашифруватися від цього факту, вдати, ніби мене її від’їзд ніяк не заторкує. Наразі був час, понад місяць.

Та все ж, я мусив прийняти два важливих рішення, щоби рухатися далі.

Перше – Гоцу не відпускати, це вже забито. Поки буду живий, буду вчити її тому, що знаю, аж нарешті вона сама почне насичуватися знанням прямо із Ніздвідки.

Друге – я зібрався провернути певний маневр, який саме – наразі не скажу, щоб не розсіяти намір. Цей фінт покликаний викрасти Гоцу з поля зору усіх цих так званих друзів, котрі обплутали її своєю липкою увагою, яку потім доведеться нігтями, з кров’ю віддирати від шкіри довгими безсонними ночами.

(коли ми вже будемо разом, разом)

– Це єдина річ, якою варто займатися, – пояснював я Гоці, не засвітивши поки що всіх карт. – Відкривати для себе Світ таким, яким він є, у всьому різноманітті досвідів. Не ховатися в маленькому закутку, – я обвів рукою приміщення кафе, де ми сиділи, хоч мав на увазі набагато більше, – не ховатися у закутку, а вийти на відкриті простори. Інші світи. Великі, недосліджені. Нові закономірності. Інші, ніж земні, принципи взаємодії. Для творчої людини кращого, ніж відкривати нове , годі й придумати!

Мені самому забивало дух, коли я уявляв, наскільки далеко можна зайти цим шляхом. Це ж, по логіці речей, одного дня навіть не захочеться повертатися… Нескінченна таємниця, перед якою все, що б я не знав і не передбачав – тільки нікчемний мізер.

О сила! Які обрії, які дистанції до подолання!

Гоца, натомість, реагувала не так ентузіастично. Радше тримала свою думку при собі – ці дівчата завджи сприймають нове з недовірою. Зате потім – ого-го, тільки тримай, щоб не втекла.

На доступних прикладах я демонстрував їй ірраціональний аспект світу. Головним я вважав донести їй думку, що видима причина і видимий наслідок – це дві незалежні події, скріплені нашою волею. Ми часто сиділи у кафе і спостерігали за людьми, а я при цьоьму давав Гоці коментарі з позицій волі.

– О, супер! – вигукнув я одного разу, коли офіціантка Юля ледь не полетіла шкереберть зі сходів. Я підбіг до неї і спитав, чи вона не травмувалася.

З переможним виразом повернувся до Гоци, що сиділа за столиком біля вікна.

– Тільки що стався гарний приклад. Логічно припустити, що офіціантка просто перечепилася за п’ятку, і тому втратила рівновагу, чи не так?

Гоца погодилась, що так, все вельми просто і логічно.

– Це, – продовжую, – з погляду предметного матеріалізму, могло трапитися з кожним і будь-де. А з погляду часового матеріалізму стає очевидно: Юля вже третій день підряд кладе у чашку з кавою по три ложки цукру, замість одної, як це робила завжди. Між іншим, класти три ложки цукру вона почала після того, як посварилася з товаришем. Кожен, хто відчуває брак соціальної енергії любові, їсть багато солодкого.

Далі я доступно розжував Гоці, що додатковий цукор у метаболізмі системи створив певий тиск на сукупнісь пам’яті, яку ми називаємо «Юлею», причому вплив був такий, що вивів систему з рівноваги. Щоб компенсувати тиск з одного боку, система прогнулася в інший, що в результаті, у формі речових об’єктів виглядало як ситуація нерівноваги на сходах. А поскільки Юля була невиспана, тобто, процеси були позбавлені достатнього палива свідомості, вона ледь не розбила собі носа. Якби було більше уваги, цього не сталося б.

– Хіба не простіше сказати, що Юля спіткнулась, бо не виспалась?

– Ні, це невірно. Юля постала перед ймовірністю спотикання, тому що клала забагато цукру до кави. Тобто, вона ввела фактор нестабільності, і в конкретний момент система процесів «Юля» опинилася пере вибором – спотикатися чи не спотикатися. Недосипання забрало енергію, необхідну для того, щоби могти вибрати варіант «не спотикання». Інші фактори зумовили конкретний час і місце можливої нестабільності.

– А якщо сказати коротко: була б уважна – не спіткнулась?

– Хм, а я про що говорю? Але цю уважність ще треба вибороти. Вона ж уся розкладена по процесах! От тобі й перше завдання додому: з’ясуй, на що ти витрачаєш час впродовж дня. Встанови, що тобі потрібно, а що не потрібно, і позбудься зайвого. Економ час – він і є мастилом, яке обертає світ.

– До речі, – додав я. – Ти ж не думаєш, що Юля посварилася просто так, без причини?

В такому ж дусі можна було вести повчальні бесіди ще довго й безболісно. Я розумів слабку сторону моїх відвертостей – вони Гоцу ні до чого не зобов’язували. І то було зле. Тому що я хотів її негайної участі, активної позиції.

«Поступово. Не все нараз», – вмовляв я сам себе.

Та тільки біда – наш спільний час підходив до кінця, а Гоца ще в реальну роботу ні ногою. Тільки слухала, розвісивши вуха (вибач мені, дорогенька, що так говорю). Це була моя провина, сам поставив свою агітдіяльність у непродуктивне русло.

Не бажаючи того, я почав піддаватися паніці. Це змушувало гарячково шукати більш радикальних способів ініціації.

Для того, щоби телепортнутися в інший світ – ну хоча б у світ червоного – необхідно й достатньо накопичити вольовий заряд, еквівалентний сорока-сорока п’яти рокам інтенсивного усамітнення у безлюдній місцевості за умови чітко сформульованої цілі та пристрасного прагнення до успіху. Цей спосіб повільний і нічого не ґарантує. З іншого боку, людина, яка підписується на експеримент завдовжки в сорок років, мабуть, не з тих, хто шукає ґарантій, еге ж?

Ключовий момент наступний – аби вся наявна в людини увага на мить зосередилася в єдиній точці часу-простору. Такий стан можна означити як повноту волі. Коли повнота волі досягнута, доступні всі чудеса, про які я розповідав Гоці. Скажімо, у стані тотальної зібраності варто лише подумати про ту ж таки Африку, і ти опинишся у помисленому місці фізично . Можна помислити і не про Африку. А про світ писанок, припустимо. Теж нівроку проковбасить. Спробуйте. Не виходить?

Волі інших людей тримають нас. Щоби виплутатися з цієї сітки-плутанки, якраз і потрібна левова частка указаного строку. Десятиліття минають за десятиліттями… Ви нікому не потрібні у своїй пустелі. Про вас забувають, від вас давно нічого не чекають, нічого не вимагають, нічого не сподіваються. Тому нікому не буде образливо, якщо ви одного дня телепортнетеся до чорта на роги.

Та не кожен може собі дозволити сорок літ у пустелі. От ми з Гоцою не можемо.

Є різні шляхи – довгі, коротші, зовсім короткі. Всі вони всіяні тілами тих, хто поспішав. Чим пряміший шлях, тим важчий. Найкоротший шлях повинен нагадувати відвисну скелю без найменшої зачіпки.

Є ситуації, які виривають нас із павутини повсякденності силоміць. Наприклад, близькість смерті. Вони ламають хід часу і утворюють лаз, у буквальному розумінні. Цей лаз дає шанс вийти за межі причин-наслідків, на якийсь час опинитися вище них. При відповідному налаштуванні увага, яка вивільнюється в результаті схожої події, подіє ніби катапульта. Ми з Гоцою зімітуємо нашу сметь, і це додасть нам такого прискорення, що ми негайно перенесемося в суідній світ.

Оце дійсно діло – це буде непоганий трюк. І зразу все для Гоци стане на свої місця.

Бажання тіла іншого: поглинути його, розчинитися в ньому, проникнути в його товщу. Насититися ним. Зробити частиною себе . Навіть дивуюся – невже в цій енергії пристрасті, котра рухала мною, стільки сили? Такі ресурси та у мирних цілях!

Ставки зроблено. Часу лишалося менше й менше. Хоч би все вдалося.

Аж тут почалося щось дивне. Якось у четвер вона не прийшла. І у п’ятницю не прийшла. Сам я спеціально не давався чути, бо знав, що інколи дівчатам потрібно відчути вільний простір

Прийшла аж у суботу. Ми провели з нею години три у кафе, балакали, мов ні в чім не бувало. Мимольотом у мене вихопилося щось про те, ніби людина не повинна обмежуватися полігонами людської пам’яті. Я розповів їй, що всі можливі досвіди, доступні людській свідомості, обмежені контуром людського потенціалу, за межами якого починається потенціал нелюдського рівня. І що ціль людини – вийти за рамки цього обмеження.

Слова подіяли магічно, але невпопад. Гоца заметушилася і сказала, що повинна їхати сьогодні вночі у Київ. Я збагнув, що важливі процеси проходять повз мене боком, і я чогось не допираю. З дивною зажурою (Гоца відрадила мене від думки провести її на потяг), я сидів допізна у кафе і грав із Данилом, сином Косми, у шахи.

Холєра, коли я починаю себе відволікати чимось на кшталт шахів, значить, речі йдуть не по-плану.

Все ніби й було в порядку, але, з іншого боку, посудіть самі.

Гоца повернулася з Києва у компанії старшого фотографа, який загорівся бажанням зробити з нею кілька фотосесій на тлі міста. Всю свою чарівність вона випромінювала на цього патлатого чоловіка, і мені залишалися самі крихти. Вона привела свого фотографа прямо у кафе, коли я був менш за все готовий відреагувати адекватно. Вони сиділи за нашим із Гоцою (за нашим із Гоцою!) столиком, і я обслуговував їх – приносив то пиво, то сандвічі, то ще пару еспресо «лавацца».

Коли чоловік вийшов у туалет, я підсів до неї, вимагаючи пояснень. Вона зробила великі очі й заволала до моєї совісті, мовляв, отямся, хлопче, чоловік одружений, має двох дітей, не личить тобі, молодому парубійкові, ревнувати. Ми поцілувалися, й це трохи зняло напругу.

Але коли я вчергове піднявся на балкон обслужити, їх уже не стало, тільки під попільничкою лежало пару банкнот. Це вже було образливо. Ввечері я пішов до Гоци в помешканя, але воно було порожнє. З’явилася думка чекати під порогом, поки вона прийде. Однак я не хотів принижувати ні себе, ні її – наші стосунки базувалися на «вільному виборі».

Кілька ночей спав погано.

Мучився безсонням та нав’язливим маренням. Все снилося, як ми з Гоцою влаштовуємо западню з вибухом, і поки всі нас оплакують, ми покидаємо цей вавилон. Врешті, закінчувалося тим, що серед ночі прокидався, згадував гоцину реакцію. Тоді сідав на ліжку й викликав із темряви нашу символічну смерть.

Від недосипання став спотикатися. Чи може, це було від того, що став класти зайву ложку цукру в чай.

Нарешті. Нарешті вона з’явилася одного ранку, цілий тиждень, більше – півтора тижні ми жили мов у сепарації, з її києвами та фотографами. Гоца прилетіла у кафе, наче літо, ніби найменшенька онука бога Ра. Ми міцно обійнялись, і я зрозумів, що хмари минули.

О цій вчасній порі відвідувачів не спостерігалося. Ми піднялися на наше місце над виходом і може з годину поговорили, як на одному диханні – ні про що, зате з позитивом.

Але я не дав собі забутися. Поки вона їздила по києвах, я тут дещо надумав. Далі вже затягувати не було куди. Потрібно викласти їй план дій, і удвох розробити ситуацію. Ну, ви зрозуміли – ситуацію вдаваної смерті.

Я підкинув це мимоходом, коли у розмові надибалась красива пауза для зміни ритму. Спитав ненав’язливо, обережненько так, ніби й не маючи на увазі нічого конкретного. Залишаючи широкий шлях для перетворення всього у жарт.

– А ти б наважилася повністю відкинути все своє минуле житя?

– Ти про що? – не зрозуміла вона. – Знову про “старе і нове”?

– Ні. Взагалі, повністю відкинути своє старе “я”. Докорінно змінити спосіб життя. Змінити імідж, змінити знайомства, змінити коло спілкування? Можливо, змінити ім’я, біографію? Чи достатньо ти артистична і експериментальна?

Вона придивилася до мене уважніше. Художники – вони ж візуали, і слухають вони очима. Ми сиділи на другому поверсі кафе, була одинадцята ранку, і відвідувачів не очікувалось. З динаміків лунала 5’nizza: «Я не той, хто тобі потрібен, я не той, хто потрібен насправді », і зміст цих слів нагнав на мене забобонний ляк. Попросив продавця на книжках ввімкнути щось бадьоріше. Він поставив диск із серії "Романтік коллекшн": Френк Синатра, Луї Армстронґ, Поль Моріат, The Platters, Ніно Рота і Лондонський симфонічний оркестр, що виконує "Yesturday" – ось нова музична політика закладу, переорієнтація на мажорів старше 30. Почався період занепаду, кафе потребувало відвідувачів заможніших, ніж підлітки-студенти.

Кафе безлюдне і щойно перевітрене, тому холодне. Чи то я тремтів од хвилюваня?

– Наприклад, – продовжив я, стримуючи нерівне дихання, – почати все з нової сторінки. Геть усе , ціле життя від початку. Не на словах, а по-справжньому. Наважилася б?

Здається, її очі теж розширилися від викиду адреналіну – ніби Гоца вловила той самий обрій майбутнього, за який тримався я.

– А що – думаєш, ні? Думаєш, кишка тонка? – спитала вона (надіюся) з викликом.

– Поки що не знаю. Але от так задумався: тонка, не тонка? Спонтанна провокація.

Вона розсміялася.

– Принеси нам перцівки.

– Об одинадцятій? – перепитав недовірливо, але за якийсь час повернувся зі стопариками. Охоронець приховав посмішку. Добре, що Люся не бачить.

Ми випили. Признаюся чесно, більшість алкоголю у своєму житті я випив із Гоцою. Горілку, наприклад, я пробував утретє. Ми перехилили різко й одночасно, ніби два заковтувачі шпаг.

Закурили. З’явилося відчуття, що Гоца забажала випити ранкової пори не через мою провокацію, а суть із власних, потаємних побуджень. Не зовсім адекватні рухи очей.

Побачивши, що тема може закритися на цій абсурдній грі у скво і мачо, я розповів анекдот:

– Вистрибнув чоловік із десятого поверху. Пролітає між сьомим і п’ятим і каже: «Поки що все йде нормально».

Гоца всміхнулася. Що ж, наразі все нормально.

– Знаєш, – кажу їй. – Ми багато говорили з тобою про спонтанність. Справжня спонтанність – вона завжди міняє життя, погоджуєшся?

Вона кивнула, і затягнулася так, що аж зашкварчала папіроска.

– Знаєш, – відповідає вона в тон. – Я не знаю, що ти собі задумав, але я вже давно хотіла зробити щось божевільне.

Ми нахилилися і поцілувалися, аж до прикушування губ.

– Ти провокатор. Я тобі це казала?

Я кивнув, не повіривши. Чому я не вірю їй?

– А як ти це собі уявляєш на ділі? – спитала вона. – Щоби взяти і змінити все?

Не знаю причин, та мною трусило, як у день нашого знайомства. Гоца з острахом глянула, як мене ковбасить, і (це вже глюк) наче відсахнулася. На секунду (теж глюк) я побачив на її обличчі мимолітню (глюк! глюк!) огиду. Вже в цю мить я усвідомив, що зісковзую по безнадійно похилій площині, але сил зупинитися не було.

– Хочеш знати? Гаразд. Ми зімітуємо нашу смерть. Нещасний випадок, в якому буцімто ми гинемо. Я вже все обдумав, ми можемо зробити це навіть тут, у кафе. Пам’ятаєш, ти хотіла зробити в кафе перформанс? Ми можемо під виглядом якоїсь таємничої вистави змусити всіх на пару годин вийти з приміщення. Коли нікого не буде в кафе, ми його підірвемо. А самі в момент вибуху сховаємсь у підвалі. Будинок старий, він обвалиться. Всі вирішать, що наші тіла просто порвало на шматки. Будуть думати, що це нещасний випадок. Спільна воля людей вважати нас мертвими додасть нам такого прискорення, що нам вистарчить сил перенестися у сусідній пояс світів. А звідти – повернемося на Землю, куди схочеш. Я зможу вибрати довільну точку для телепортації. Зможемо хоч просто в Канаду. Поселимося подалі від людей. Візьмемо собі нові імена, вигадаємо біографії. Ти будеш працювати над пам’яттю, сама навчишся творити чудеса. А далі, в один прекрасний день ми звільнимось від земного притягання і підемо у нескінченність… без повернення… Сонце моє, ти вже так близько до прориву! За короткий час ти пройшла великий шлях, я захоплююся тобою. Я бачу, як твої очі з дня на день світяться дедалі сильніше. Я думаю, це від того, що ти спілкуєшся зі мною. Ти прозріваєш, я це бачу!

Гоца мовчала.

– Ти дійсно… так вважаєш? – спитала вона здавлено.

– Авжеж! Просто нам потрібний поштовх, сильний емоційний стрес, котрий зробить нас легшими, м’якшими. Тому я пропоную такий радикальний підхід. Це в стилі кунґ-фу, три удари – і ти вже ступаєш на нову землю. Ти змінишся моментально, обіцяю тобі. Два дні – і ти будеш бачити, як світяться очі. Пару тижнів – і ти почнеш відчувати, як галузиться час прямо у тебе з-під нігтів. Ти відчуєш місце, яким ти приклеєна до вічності. – Я поплескав себе по потилиці, показуючи, де саме.

Вона вбирала поглядом кожен мій жест. Під настільки щільною увагою я почувався просто голим.

– Гоцо, серденько, я говорю все це на повному серйозі. Я відповідаю зараз за кожне сказане словом, – я показав їй чесну долоню. – Місяць часу досить, щоби ти на власному тілі відчула, НАСКІЛЬКИ ГЛИБОКОЮ Є ДІЙСНІСТЬ. А стосовно смерті… то хіба не чудовий перформенс для істинного художника? Це навіть більше, ніж мистецтво. Це – Жест життя, спонтанний і звільнюючий! Жест не для людей, а для світу. Хіба не це ти мала на увазі, коли хотіла зникнути від всіх? Зустріти щось нове?

– Це, – насилу сковтнула вона і заклала пасмо за вухо.

Яке виразне обличчя. Які свіжі губки. Як я хотів її. Я згорав від цього мозолистого вогню. Не втримався і взяв Гоцу за руку, але Гоца висмикнула її й сама відсунулась. Автоматично, не контролюючи.

Вона злякалася.

Я зрозумів, що запоров місію. Вона злякалася, я це відчув.

Щоби приховати цю шокуючу незручність, Гоца запалила сиґарету. З цигаркою в руці з нею відбулася метаморфоза. Вона стала зібраною, поспішаючою.

– Я прийду до тебе через чотири дні. Я підготую ґрунт для того, про шо ти говориш. Накидаю план, – сказала вона, дивлячись мені просто в перенісся. Її голос ледь чутно тремтів. Довкола очей завихрювався зеленкувато-золотистий димок.

– Я мушу зараз бігти. Все, цьом, – вона стала з-за столу, поспішно, перекинувши порожні келишки, розсипаючи недопалки з попільнички. Я стиснув її руку – надто сильно, вхопився за неї в німому відчаї… і на цей раз вона відповіла взаємністю. У короткий потиск вона вклала все тепло, що могла подарувати. Той потиск був прощанням… Болюче, безслівне розлучання з помираючим – вона співчувала мені. Але нічим допомогти зі своєї відстані не могла.

Ми враз опинилися дуже далеко одне від одного, і доторк тільки підтвердив це. Наші руки роз’єдналися, і, сам не знаю звідки, на мене налетів цілий шквал емоцій.

Я відчув: гру закінчено. Все пропало. Все пропало.

Гоца посміхнулася – погладила мене по щоці – й ніжно поцілувала на прощання. І я поцілував Гоцу… і ще раз поцілував би, але їй пора бігти. Вимучую посмішку. Не дивлюся вслід, тому що на очі набігла сльоза.

Ну от, я так мріяв поплакати.

Плейлист на медіаплеєрі комп’ютера перейшов від Армстронґа «Moses go down» до Поля Моріата, “El Condor Pasa”. Перші ж акорди викликали в мені гримасу болю.

ElCondorPasa.Політкондора . Я відвернувся на табуреті до стіни і тихо заплакав. Але всі мої сльози віднині – тільки дощова вода.

Політ кондора. Проливні дощі полощуть зелені пагорби. Велике, сіре, відкрите небо

Щось у мені не витримує, і я давлюся сльозами – і я молюся

дайте, дайте мені неба похмурого

дайте музики серед запахів, щоб летіти між пасем дощу

наче кондор

наче звуки флояри

дайте Духа мені, Духа дайте, хай не покине мене

ані вдень,

ні вночі,

дайте сухожиллів на ремні

щоби не порвало грудей від розпуки

дайте стійкості знести цей болючий політ до останньої ноти

прошу – стійкості до останньої ноти

що звучатиме десь далеко в холодному небі

звідки лиють дощі

котрі йдуть

не для нас